ТЕКСТИ ДЛЯ ДОДАТКОВОГО ЧИТАННЯ
МОДУЛЬ І
ПСИХОЛОГИ-ПРАКТИКИ ТА ЇХ ФУНКЦІЇ
Психологи, які безпосередньо обслуговують клієнтів, займаються їх проблемами у випадку емоційної чи соціальної кризи, інші прагнуть допомогти вирішити проблеми, що виникають у сфері освіти чи виробничої діяльності, треті пишуть програми, готують анкети для приваблення уваги людей до різних суспільних заходів чи безпосередньо беруть участь у них. Які ж функції вони виконують?
Клінічний психолог — його роль не слід плутати з роллю психіатра. Клінічні психологи працюють, як правило, у центрах психічного здоров’я чи в консультаційних кабінетах. Найчастіше вони мають справу з людьми, які скаржаться на стан тривоги, що виражається у функціональних розладах емоційного чи сексуального плану, а також на труднощі у подоланні клопотів повсякденного життя. Психолог повинен з’ясувати для себе проблему шляхом бесід із пацієнтом чи психологічного обстеження, щоб вибрати та використати найбільш ефективну терапію.
Психолог-консультант — його головне завданням — надання допомоги людям, які не потребують психотерапії. До нього, в основному, звертаються з проблемами, що стосуються стосунків між людьми, найчастіше подружніх чи сімейних. У таких випадках він повинен полегшити налагодження конструктивного діалогу між подружжям чи між батьками й дітьми, щоб вони могли вирішити свої проблеми.
Сексолог — намагається виявити допомогу людям, заклопотаним сексуальними проблемами. Відповідно до серйозності цих проблем він може або допомогти клієнту подолати якісь психологічні бар’єри, або — у випадку більш складних дисфункцій психологічного походження — запропонувати відповідне лікування.
Шкільний психолог — надає психологічну підтримку учням, у яких виникають труднощі, пов’язані з процесом адаптації; психолог або допомагає учневі вирішити ці проблеми, або рекомендує відповідну психотерапію. Він також активно бере участь у профорієнтаційній роботі: допомагає учням обрати спеціальність чи роботу, що найбільше відповідає їхнім інтересам та здібностям.
Організаційний психолог — організовує програми навчання, спрямовані на підвищення продуктивності праці та почуття причетності до справи підприємства у службовців та робочих. Він
може надавати консультації як робочим, так і керівникам виробництва, підприємцям та відігравати важливу роль у вирішенні конфліктів між ними.
Педагогічний психолог — займається розробкою найбільш ефективних методів навчання; зокрема, він використовує при цьому відкриття когнітивних психологів і теоретиків, які займаються дослідженням процесів навчання. Вони спеціалізуються також у сфері «управління класом», допомагаючи педагогам виробити психологічні та соціальні навички, які дозволяють створити в школі приємну та продуктивну атмосферу.
Психолог-ергономіст — на підґрунті накопичених знань про поведінку людей дають рекомендації конструкторам машин та інших пристроїв, з якими будуть мати справу робочі. Психолог-ергономіст повинен уміти робити висновок про найкраще розташування як важелів управління ротаційної машини, так і кнопок, циферблатів і тумблерів на дошці приладів у кабіні пілота, уміти оцінювати інтенсивність шуму та освітлення, прийнятні для ефективної роботи людини на виробництві.
Різні сфери людської діяльності усе частіше потребують підтримки представників інших галузей психологічної науки. Нині уже нікого не дивують такі словосполучення, як психологія реклами, юридична психологія, військова психологія, психологія релігії, економічна психологія, психологія творчості та ін.
ЛЮДИНА — ІНДИВІД — ОСОБИСТІСТЬ ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФЕНОМЕН ОСОБИСТОСТІ
Про будь-кого з нас можна сказати дуже багато, але насамперед те, що кожен — це особистість, тобто людина, наділена особливими психічними властивостями, яка пізнає та перетворює світ і займає певне місце серед інших людей у суспільстві.
Ніколи не було і не буде на землі людини, у всьому схожої на нас, абсолютного двійника, і ця наша неповторність не випадкова. Це одна із закономірностей розвитку особистості. Однак людина не народжується особистістю, нею вона стає поступово, і цей процес займає багато років.
Давайте з’ясуємо те, що ми розуміємо під словом «особистість» і які умови визначають її формування. Для цього необхідно насамперед з’ясувати, ким, якщо не особистістю, народжується людина, з чого починається історія особистості. Будь-який живий організм є не сумою окремих органів, а такою єдністю, у якій усі складові пов’язані між собою і залежать одна від одної. Якщо порушується життєдіяльність якогось органу, то це не може не позначатися на діяльності всього організму, тому що порушується його єдність.
Таким чином, будь-яка окрема жива істота цілісна, неподільна. Щоб підкреслити це, ми говоримо, що вона є індивідом (у перекладі з латині означає «неподільне»).
При цьому навіть тварини одного виду можуть сильно відрізнятись одна від одної. Погляньте, як по-різному поводять себе цуцики, які нещодавно народились. Одні рухливі, енергійні, вони кидаються до їжі, відштовхуючи своїх боязких братів; ці наполегливі малюки з перших днів життя стають господарями становища.
На цьому прикладі ми переконуємось, що тварини попри риси, спільні для всього виду, мають особливі властивості, притаманні лише даному індивіду. Це так звані індивідуальні особливості. Вони зумовлені і спадковістю, і прижиттєвим впливом довколишнього середовища; іншими словами, індивідуальні особливості — це сплав природжених та набутих рис. У дослідах І.П. Павлова показано, як можна зробити тварину заляканою чи злою. Не менш виразно, ніж у тварин, індивідуальні особливості проявляються в маленьких дітей, навіть у новонароджених. Отже, уже з першого дня життя людина володіє індивідуальними особливостями.
Але чи можна говорити про особистість новонародженого? Зрозуміло, не можна, так само як і не можна говорити про особистість тварини. Людина народжується, відповідно, індивідуумом, але від тварин вона відрізняється тим, що дитина може стати особистістю, а тварина — ніколи. Відповідно, індивідуальні особливості не можна ототожнювати з властивостями особистості. Тому цінність особистості прямо не залежить, наприклад, від властивостей нервової системи, від особливостей темпераменту.
Людина, яка має сангвінічним тип темпераменту, основу якого складає, за вченням І.П. Павлова, тип нервової системи, що характеризується силою та рухливістю фізіологічних процесів, як особистість може бути людиною дріб’язковою, яка чіпляється за звичне, боїться нового.
Водночас між особливостями людини як індивіда та її особистістю є глибокий зв’язок: адже особистість є продуктом розвитку індивіда в суспільстві. Розвиток особистості — це процес відносно повільний, і минає немало часу, перш ніж особистість досягає повної зрілості. Для того, щоб індивід став особистістю, необхідний, звичайно, не лише час. Він повинен постійно перебувати у людському суспільстві, вступати з ним у ті чи інші стосунки. Ось цей зв’язок людина — суспільство і формує насамперед особистість. І уже на першому році життя в дитини можна легко помітити потребу в спілкуванні з дорослими. Однак відомо немало випадків, коли діти повністю були позбавлені можливості спілкуватися з людьми, і результати цього виявились трагічними.
У середині XVIII ст. російським імператором був проголошений двомісячний малюк на ім’я Іван Антонович. Царювання його тривало недовго і закінчилось раніше, ніж імператор вимовив перше слово. Придворні, які скинули Івана Антоновича з престолу, замкнули його у в’язниці і протримали там багато років. Ніхто ніколи не розмовляв із в’язнем, він перебував у повній самотності. Зрештою самітне ув’язнення відбилось на розумових здібностях Івана Антоновича: він не вмів говорити і створював враження цілковитого ідіота. За віком Іван Антонович був уже дорослою людиною, але говорити про нього як про особистість, звичайно, не можна. Так само не ставали особистостями діти, викрадені та вигодувані тваринами.
У нормальних умовах людина дуже рано вступає в стосунки з оточенням, із колективом, із суспільством, і ці стосунки постійно змінюються, розвиваються, стаючи з кожним днем багатшими.
Відомо, що у ранній період життя різні зв’язки між дитиною та довколишнім світом розрізнені, дитина не має єдиного ставлення до предметів і явищ дійсності. Настрої швидко змінюються, тому що вони нічим між собою не з’єднані, є ніби взаємно незалежними. Дитина, яка щойно плакала через образи, які спричинив їй дорослий, радісно тягнеться до нової іграшки; вона ще продовжує час від часу схлипувати, але це лише відгук пережитих емоцій, психологічно вона вже повністю захоплена грою. Інша справа — діти старшого віку.
Дитині років шести дорослий дав досить складне завдання. При цьому їй було сказано, що у винагороду вона отримає смачну цукерку. Звичайно, їй хотілось і виконати завдання, і отримати цукерку. Вона намагалась, але все-таки не впоралась із завданням. Коли ж дорослий повернувся у кімнату, то дитина зробила вигляд, що виконала усе, як слід. Дорослий хоч і здогадувався про обман, але, щоб не засмучувати дитину, похвалив її і дав обіцяну цукерку. Здавалось, що, отримавши винагороду, дитина зрадіє. Насправді відбулось зовсім інше: вона засмутилась і, нарешті, заплакала.
Несподівано? Ні, ніскільки.
Адже дитина не лише хотіла отримати цукерку. У неї склались ставлення до справи, яку потрібно було зробити, і — головне — до дорослого, який з нею займався. Тому коли її спіткала невдача, а потім вона все-таки отримала цукерку, то це не лише не відволікло і не потішило її, але засмутило ще більше. Адже отримання цукерки не було для неї чимось самостійним, а було включене у її стосунки з дорослим; підтримання норм, які склались у цих стосунках (а вони були дитиною порушені), виявилось для неї важливішим від цукерки.
Ця маленька історія досить повчальна. Виявляється, що у розвитку людини не просто збільшується кількість стосунків, які пов’язують її з оточуючими явищами та з іншими людьми. Одні стосунки стають більш важливими, головними, інші — менш важливими. Вони існують не залежно один від одного, а підкоряються один одному, утворюючи ніби цілі системи стосунків.
Стосунки дитини із суспільством змінюються залежно від того, яке становище в суспільстві вона займає.
У найперші роки життя дитина не має обов’язків перед суспільством, вона є предметом постійних турбот дорослих, і тому усе, що дитина робить, має значення лише для неї самої.
Однак дуже швидко картина змінюється. У цьому значенні переломним моментом у процесі формування особистості людини є її вступ до школи. Тут вона вперше переконується у тому, що її діяльність відповідає вимогам суспільства і оцінюється за своїм результатом, що вона потрібна не лише їй самій. Адже жити в суспільстві і жити лише для себе неможливо.
Діяльність з усіма своїми особливостями і визначає формування особистості. Саме в діяльності утворюється необхідна єдність поведінки, зміцнюється зв’язок між стосунками, які склались у людини з довколишнім світом. Цілеспрямована, осмислена діяльність ніби «розподіляє» ці стосунки за мірою їх важливості для людини у даний період життя. Однак ті стосунки, які були головними, можуть поступитися своїм місцем, і на вищих ступенях цієї уявної драбини виявляться зовсім інші. Для дошкільників головна діяльність — це гра,
і найбільш важливе те, що з нею пов’язане. Але ось вчорашній дошкільник стає першокласником, тепер основне у його житті — учіння.
Ця провідна діяльність народжує зовсім нові стосунки.
Щодня збільшується кількість зв’язків між дитиною і дійсністю, вона встановлює їх з найрізноманітнішими сторонами життя. Це стосується не лише дітей. Про багатство, широту особистості дорослої людини ми судимо по багатству й широті її зв’язків з життям. Якщо ми звернемось до біографій видатних людей, то побачимо, якою багатогранною була особистість кожного з них, якими широкими були їхні інтереси, знання та вміння.
Полководець Суворов був різнобічно освіченою людиною, витонченим поціновувачем поезії, знавцем філософії, відмінно володів пером. Композитор Бородін був професором хімії, а його друг Киї, теж композитор, навчився інженерному мистецтву в легендарного Тотблена і був великим спеціалістом у військово-інженерній справі, генералом. Ейнштейн грав на скрипці і зачитувався романами Достоєвського. Чехов із захопленням займався медициною, був кваліфікованим лікарем.
Схожих прикладів можна навести багато. Але ось що особливо звертає на себе увагу: багатство інтересів не лише не заважало усім цим людям займатись головною своєю справою, а, як правило, допомагало. Чехов не приховував, що медичні пізнання часто були необхідні у його літературній роботі, а Ейнштейн стверджував, романи Достоєвського дали йому як ученому більше, ніж відкриття багатьох відомих математиків. Складно у наш час зробити щось велике, маючи пізнання, навіть дуже великі, лише в одній, вузькій сфері.
Але як не заблукати в морі інтересів, захоплень, бажань та припливти до потрібного берега? Відповідь проста: треба добре знати, який саме берег найбільше приваблює, і тоді цей берег буде одночасно й компасом, що вказує шлях. Точніше кажучи, спрямовує розвиток особистості мета життя.
Щоб бути метою життя людини, бажання повинно підпорядковуватись меті, здатній об’єднати її дії та зусилля і стати тим ідеалом, з яким вона підходить до оцінки своїх та чужих учинків.
За тим, які в людини її головні життєві цілі, можна судити про цінність її особистості. Важливо, щоб мета, поставлена людиною перед собою, не була вузько особистісною, а мала об’єктивну цінність.
Отже, особистість завжди розвивається під впливом тих конкретно-історичних умов, у яких живе.
Численні впливи, які відчуває людина, беруть участь у формуванні її особистості. Ця обставина зумовила появу думки, ніби особистість не що інше, як продукт біографії людини, тобто минуле цілком визначає її теперішнє й майбутнє. Це неправильна точка зору, оскільки особистість перебуває в постійному русі, щодня у ній щось оновлюється, відбуваються важливі смислові зміни. Прекрасним прикладом цього може служити доля вихованців видатного педагога А.С. Макаренко. Підлітки, які приходили у колонію правопорушниками, виходили з неї через декілька років активними та переконаними будівниками нового життя. Цілком змінювалось їхнє ставлення до дійсності. Те, що раніше видавалось важливим і цінним, уявлялось зовсім в іншому світлі. Без таких смислових змін неможливий розвиток особистості. Ви не раз уже, напевно, помічали, як змінився, наприклад, для вас сенс багатьох ваших дитячих вчинків. Це, у свою чергу, залежить від зміни перспективи у житті людини. Заслуга А.С. Макаренка полягала, зокрема, у тому, що він відкривав перед своїми вихованцями нові перспективи — близькі й більш віддалені. Однак, незважаючи на гарних вихователів та сприятливі довколишні умови, особистість може сформуватись лише у тому випадку, коли людина сама бере участь у її творенні. Особистість твориться сама собою лише на початку життєвого шляху, але вже підліток значною мірою сам її «конструює», «будує». Він знає, яким би хотів бути: добрим, справедливим, сміливим, самостійним, і намагається здійснити свою програму.
З тієї миті, як людина розпочинає усвідомлювати себе як особистість, вона аналізує свої вчинки, відзначає свої досягнення та недоліки, намічає шляхи власного розвитку. Особливо активно «самобудуванням» людина звичайно займається в юності, і ця робота, напевне, як ніщо інше, щедро винагороджує її.
Так, під впливом усіх тих умов, про які ми говорили, індивід перетворюється в людську особистість.
Схоже до того як індивід — єдність органів і життєвих функцій організму, так і особистість — теж єдність, але вищого порядку. Це єдність діяльності та свідомості людини, її ставлення до світу. (У лабіринтах психології особистості: Світ психічних явищ / Авт. — упоряд. О.В. Тимченко, В.Б. Шапар. — X.: Прапор, 1997. — С. 22–24, 42–48.)
САМОСВІДОМІСТЬ ОСОБИСТОСТІ
Саме тому, що будь-яка діяльність виходить від особистості як її суб'єкта й, таким чином, на кожному даному етапі особистість є вихідною, початковою, психологія особистості в цілому може бути лише підсумком, завершенням усього пройденого психологічним пізнанням шляхи, охоплюючи все різноманіття психічних проявів, послідовно розкритих у ній психологічним пізнанням у їхній цілісності і єдності. Тому за будь-якої спроби розпочати побудову психології з учення про особистість з нього неминуче випадає всякий конкретний психологічний зміст; особистість постає в психологічному плані як порожня абстракція. 3а неможливістю розкрити спочатку її психічний зміст воно підмінюється біологічною характеристикою організму, метафізичними міркуваннями про суб'єкта, дух тощо або соціальним аналізом особистості, суспільна природа якої при цьому психологізується.
Незважаючи на значущість проблеми особистості в психології, особистість у цілому ніяк не може бути включена в цю науку. Така психологізація особистості неправомірна. Особистість не ототожнюється ні зі свідомістю, ні із самосвідомістю. Аналізуючи помилки гегелівської «Феноменології духу», К. Маркс серед основних відзначає, що для Гегеля суб’єкт є завжди свідомість або самосвідомість. Звичайно, не метафізика німецького ідеалізму І. Канта, І. Фіхте, Г. Гегеля — повинна лягти в основу нашої психології. Особистість, суб’єкт — це не «чиста свідомість» (Канта й кантіанців), не завжди собі рівне «Я» («Я+Я» — І. Фіхте) і не саморозвивальний «дух» (Г. Гегель); це конкретний, історичний, живий індивід, включений у реальні відносини до реального світу. Істотними, визначальними, провідними для людини в цілому є не біологічні, а суспільні закономірності його розвитку. Завдання психології — вивчати психіку, свідомість і самосвідомість особистості, але суть справи полягає в тім, щоб вона вивчала їх саме як психіку й свідомість «реальних живих індивідів» у їхній реальній зумовленості.
Але якщо особистість не зводиться до її свідомості й самосвідомості, то вона й неможлива без них. Людина є особистістю, лише оскільки вона виокремлює себе із природи, і відношення її до природи й до інших людей дане їй як відношення, тобто оскільки в неї є свідомість. Тому процес становлення людської особистості містить у собі як невід’ємний компонент формування її свідомості й самосвідомості: це є процес розвитку свідомої особистості. Якщо будь
яке трактування свідомості поза особистістю може бути тільки ідеалістичним, то всяке трактування особистості, що не включає її свідомості й самосвідомості, може бути тільки механістичним. Без свідомості й самосвідомості не існує особистості. Особистість як свідомий суб’єкт усвідомлює не тільки довколишнє, але й себе у своїх відносинах з довкіллям. Якщо не можна звести особистість до її самосвідомості, до «Я», то не можна й відривати одне від іншого. Тому останнє завершальне питання, що постає перед нами в плані психологічного вивчення особистості, - це питання про її самосвідомість, про особистість як «Я», що як суб’єкт свідомо привласнює собі все, що робить людина, відносить до себе всі вихідні від неї справи й учинки та свідомо приймає на себе за них відповідальність як їхній автор і творець. Проблема психологічного вивчення особистості не закінчується на вивченні психічних властивостей особистості — її здібностей, темпераменту й характеру; вона завершується розкриттям самосвідомості особистості.
Насамперед ця єдність особистості як свідомого суб’єкта, що володіє самосвідомістю, не являє собою споконвічної даності. Відомо, що дитина зовсім не відразу усвідомлює себе як «Я»: протягом першого року вона сама суцільно й поруч називає себе на ім’я, як називають її довколишні; вона існує спочатку навіть для самої себе найімовірніше як об’єкт для інших людей, ніж як самостійний стосовно них суб’єкт. Усвідомлення себе як «Я» є, таким чином, результатом розвитку. При цьому розвиток в особистості самосвідомості відбувається в самому процесі становлення й розвитку самостійності індивіда як реального суб’єкта. Самосвідомість не надбудовується зовні над особистістю, а включається в неї; самосвідомість не має тому самостійного шляху розвитку, окремого від розвитку особистості, вона включається в цей процес розвитку особистості як реального суб’єкта в якості його моменту, сторони, компонента.
Єдність організму й самостійність його органічного життя є першою матеріальною передумовою єдності особистості, але це тільки передумова. І відповідно до цього елементарні психічні стани загальної органічної чутливості («синестезії»), пов’язані з органічними функціями, є, мабуть, передумовою єдності самосвідомості, оскільки клініка показала, що елементарні, грубі порушення єдності свідомості в патологічних випадках так званого роздвоєння або розпаду особистості (деперсоналізації) бувають пов'язані з порушеннями органічної чутливості. Але це відбиття єдності органічного життя в загальній органічній чутливості є хіба тільки передумовою для розвитку самосвідомості, а ніяк не його джерелом. Джерело самосвідомості ніяк не доводиться шукати в «співвідношеннях організму із самим собою», що виражаються в рефлекторних актах, які служать для регулювання його функцій… Справжнє джерело й рушійні сили розвитку самосвідомості потрібно шукати в зростаючій реальній самостійності індивіда, що виражається в зміні його взаємин з навколишніми.
Не свідомість народжується із самосвідомості, з «Я», а самосвідомість виникає в ході розвитку свідомості особистості, у міру того, як вона стає самостійним суб'єктом. Перш ніж стати суб'єктом практичної й теоретичної діяльності, «Я» саме формується в ній. Реальна, не містифікована історія розвитку самосвідомості нерозривно пов’язана з реальним розвитком особистості й основних подій її життєвого шляху.
Перший етап у формуванні особистості як самостійного суб’єкта, що виокремлюються з довколишнього, пов’язаний з оволодінням власним тілом, з виникненням довільних рухів. Ці останні виробляються в процесі формування перших предметних дій.
Подальшою сходинкою на цьому ж шляху є початок ходьби, самостійного пересування. І в цьому другому, як і в першому, випадку істотна не стільки сама по собі техніка цієї справи, скільки та зміна у взаєминах індивіда з оточенням, до якого призводить можливість самостійного пересування, так само як і самостійного оволодіння предметом за допомогою хватальних рухів. І те, й інше породжує деяку самостійність дитини стосовно інших людей. Дитина реально починає ставати відносно самостійним суб’єктом різних дій, реально виокремлюючись із довколишнього. З усвідомленням цього об’єктивного факту й пов’язане зародження самосвідомості особистості, перше уявлення її про своє «Я». При цьому людина усвідомлює свою самостійність, свою відособленість від оточення лише через свої відносини з довколишніми людьми, і вона приходить до самосвідомості, до пізнання власного «Я» через пізнання інших людей. Не існує «Я» поза відносинами до «ТИ», і немає самосвідомості поза усвідомленням іншої людини як самостійного суб’єкта. Самосвідомість є відносно пізнім продуктом розвитку свідомості, що передбачає своїм підґрунтям становлення дитини практичним суб'єктом, який усвідомлено відділяє себе від оточення.
Істотною ланкою у низці основних подій в історії становлення самосвідомості є й оволодіння мовою, що є формою існування мислення й свідомості в цілому. Відіграючи значну роль у розвитку свідомості дитини, мова водночас істотно збільшує дієві можливості дитини, змінюючи її взаємини з навколишніми. Замість того щоб бути об’єктом спрямованих на неї дій довколишніх дорослих, дитина, опановуючи мову, здобуває можливість направляти дії довколишніх людей за власним бажанням й за посередництвом інших людей впливати на світ. Усі ці зміни в поведінці дитини й у її взаєминах з довколишніми породжують, усвідомлюючись, зміни в її свідомості, а зміни в її свідомості у свою чергу зумовлюють зміни поведінки і її внутрішнього ставлення до інших людей.
Питання про те, чи є індивід суб’єктом з розвиненою самосвідомістю й таким, що виокремлює себе з оточення, що усвідомлює своє ставлення до нього як ставлення, не можна вирішувати метафізично. У розвитку особистості і її самосвідомості існує низка щаблів. У низці зовнішніх подій життя особистості сюди належить усе, що робить людину самостійним суб’єктом суспільного й особистого життя: від здатності до самообслуговування до початку трудової діяльності, що робить її матеріально незалежною. Кожна із цих зовнішніх подій має й своїй внутрішній бік; об’єктивний, зовнішній, зміна взаємин людини з оточенням, відбиваючись у її свідомості, змінює й внутрішній, психічний стан людини, перебудовує її свідомість, її внутрішнє ставлення й до інших людей, і до самої себе.
Однак цими зовнішніми подіями й тими внутрішніми змінами, які вони викликають, ніяк не вичерпується процес становлення й розвитку особистості. Вони закладають лише фундамент, створюють лише основу особистості, здійснюють лише перше, грубе її формування; подальше добудовування й обробка пов’язані з іншою, більш складною, внутрішньою роботою, у якій формується особистість у її вищих проявах.
Самостійність суб’єкта ніяк не вичерпується здатністю виконувати ті або інші завдання. Вона включає більше істотну здатність самостійно, свідомо ставити перед собою ті чи інші завдання, мету, визначати напрямок своєї діяльності. Це вимагає великої внутрішньої роботи, припускає здатність самостійно мислити й пов’язане з виробленням цілісного світогляду. Лише в підлітка, у юнака відбувається ця робота: виробляється критичне мислення, формується світогляд, оскільки наближення пори вступу в самостійне життя з особливою гостротою ставить перед юнаком питання про те, до чого він придатний, до чого в нього особливі схильності й здібності; це змушує серйозніше задуматися над самим собою й призводить до помітного розвитку в підлітка і юнака самосвідомості. Розвиток самосвідомості проходить при цьому низку щаблів — від наївного незнання щодо самого себе до більш поглибленого самопізнання, що поєднується потім з більш визначеною, іноді нестійкою самооцінкою. У процесі розвитку самосвідомості центр ваги для підлітка усе більше переноситься від зовнішньої сторони особистості до її внутрішньої сторони, від більш-менш випадкових рис до характеру в цілому. Із цим пов’язані усвідомлення — іноді тенденції, які збагачуються та служать джерелом різноманітної й різнобічної діяльності. У процесі цієї діяльності мотиви, з яких вона виходить, змінюються, перебудовуються й збагачуються новим змістом. (Рубинштейн С.Л. Самосознание личности / Основи общей психологии. — СПб.: Питер Ком, 1999. — С. 634–522).
ПСИХОЛОГИ-ПРАКТИКИ ТА ЇХ ФУНКЦІЇ
Психологи, які безпосередньо обслуговують клієнтів, займаються їх проблемами у випадку емоційної чи соціальної кризи, інші прагнуть допомогти вирішити проблеми, що виникають у сфері освіти чи виробничої діяльності, треті пишуть програми, готують анкети для приваблення уваги людей до різних суспільних заходів чи безпосередньо беруть участь у них. Які ж функції вони виконують?
Клінічний психолог — його роль не слід плутати з роллю психіатра. Клінічні психологи працюють, як правило, у центрах психічного здоров’я чи в консультаційних кабінетах. Найчастіше вони мають справу з людьми, які скаржаться на стан тривоги, що виражається у функціональних розладах емоційного чи сексуального плану, а також на труднощі у подоланні клопотів повсякденного життя. Психолог повинен з’ясувати для себе проблему шляхом бесід із пацієнтом чи психологічного обстеження, щоб вибрати та використати найбільш ефективну терапію.
Психолог-консультант — його головне завданням — надання допомоги людям, які не потребують психотерапії. До нього, в основному, звертаються з проблемами, що стосуються стосунків між людьми, найчастіше подружніх чи сімейних. У таких випадках він повинен полегшити налагодження конструктивного діалогу між подружжям чи між батьками й дітьми, щоб вони могли вирішити свої проблеми.
Сексолог — намагається виявити допомогу людям, заклопотаним сексуальними проблемами. Відповідно до серйозності цих проблем він може або допомогти клієнту подолати якісь психологічні бар’єри, або — у випадку більш складних дисфункцій психологічного походження — запропонувати відповідне лікування.
Шкільний психолог — надає психологічну підтримку учням, у яких виникають труднощі, пов’язані з процесом адаптації; психолог або допомагає учневі вирішити ці проблеми, або рекомендує відповідну психотерапію. Він також активно бере участь у профорієнтаційній роботі: допомагає учням обрати спеціальність чи роботу, що найбільше відповідає їхнім інтересам та здібностям.
Організаційний психолог — організовує програми навчання, спрямовані на підвищення продуктивності праці та почуття причетності до справи підприємства у службовців та робочих. Він
може надавати консультації як робочим, так і керівникам виробництва, підприємцям та відігравати важливу роль у вирішенні конфліктів між ними.
Педагогічний психолог — займається розробкою найбільш ефективних методів навчання; зокрема, він використовує при цьому відкриття когнітивних психологів і теоретиків, які займаються дослідженням процесів навчання. Вони спеціалізуються також у сфері «управління класом», допомагаючи педагогам виробити психологічні та соціальні навички, які дозволяють створити в школі приємну та продуктивну атмосферу.
Психолог-ергономіст — на підґрунті накопичених знань про поведінку людей дають рекомендації конструкторам машин та інших пристроїв, з якими будуть мати справу робочі. Психолог-ергономіст повинен уміти робити висновок про найкраще розташування як важелів управління ротаційної машини, так і кнопок, циферблатів і тумблерів на дошці приладів у кабіні пілота, уміти оцінювати інтенсивність шуму та освітлення, прийнятні для ефективної роботи людини на виробництві.
Різні сфери людської діяльності усе частіше потребують підтримки представників інших галузей психологічної науки. Нині уже нікого не дивують такі словосполучення, як психологія реклами, юридична психологія, військова психологія, психологія релігії, економічна психологія, психологія творчості та ін.
Про будь-кого з нас можна сказати дуже багато, але насамперед те, що кожен — це особистість, тобто людина, наділена особливими психічними властивостями, яка пізнає та перетворює світ і займає певне місце серед інших людей у суспільстві.
Ніколи не було і не буде на землі людини, у всьому схожої на нас, абсолютного двійника, і ця наша неповторність не випадкова. Це одна із закономірностей розвитку особистості. Однак людина не народжується особистістю, нею вона стає поступово, і цей процес займає багато років.
Давайте з’ясуємо те, що ми розуміємо під словом «особистість» і які умови визначають її формування. Для цього необхідно насамперед з’ясувати, ким, якщо не особистістю, народжується людина, з чого починається історія особистості. Будь-який живий організм є не сумою окремих органів, а такою єдністю, у якій усі складові пов’язані між собою і залежать одна від одної. Якщо порушується життєдіяльність якогось органу, то це не може не позначатися на діяльності всього організму, тому що порушується його єдність.
Таким чином, будь-яка окрема жива істота цілісна, неподільна. Щоб підкреслити це, ми говоримо, що вона є індивідом (у перекладі з латині означає «неподільне»).
При цьому навіть тварини одного виду можуть сильно відрізнятись одна від одної. Погляньте, як по-різному поводять себе цуцики, які нещодавно народились. Одні рухливі, енергійні, вони кидаються до їжі, відштовхуючи своїх боязких братів; ці наполегливі малюки з перших днів життя стають господарями становища.
На цьому прикладі ми переконуємось, що тварини попри риси, спільні для всього виду, мають особливі властивості, притаманні лише даному індивіду. Це так звані індивідуальні особливості. Вони зумовлені і спадковістю, і прижиттєвим впливом довколишнього середовища; іншими словами, індивідуальні особливості — це сплав природжених та набутих рис. У дослідах І.П. Павлова показано, як можна зробити тварину заляканою чи злою. Не менш виразно, ніж у тварин, індивідуальні особливості проявляються в маленьких дітей, навіть у новонароджених. Отже, уже з першого дня життя людина володіє індивідуальними особливостями.
Але чи можна говорити про особистість новонародженого? Зрозуміло, не можна, так само як і не можна говорити про особистість тварини. Людина народжується, відповідно, індивідуумом, але від тварин вона відрізняється тим, що дитина може стати особистістю, а тварина — ніколи. Відповідно, індивідуальні особливості не можна ототожнювати з властивостями особистості. Тому цінність особистості прямо не залежить, наприклад, від властивостей нервової системи, від особливостей темпераменту.
Людина, яка має сангвінічним тип темпераменту, основу якого складає, за вченням І.П. Павлова, тип нервової системи, що характеризується силою та рухливістю фізіологічних процесів, як особистість може бути людиною дріб’язковою, яка чіпляється за звичне, боїться нового.
Водночас між особливостями людини як індивіда та її особистістю є глибокий зв’язок: адже особистість є продуктом розвитку індивіда в суспільстві. Розвиток особистості — це процес відносно повільний, і минає немало часу, перш ніж особистість досягає повної зрілості. Для того, щоб індивід став особистістю, необхідний, звичайно, не лише час. Він повинен постійно перебувати у людському суспільстві, вступати з ним у ті чи інші стосунки. Ось цей зв’язок людина — суспільство і формує насамперед особистість. І уже на першому році життя в дитини можна легко помітити потребу в спілкуванні з дорослими. Однак відомо немало випадків, коли діти повністю були позбавлені можливості спілкуватися з людьми, і результати цього виявились трагічними.
У середині XVIII ст. російським імператором був проголошений двомісячний малюк на ім’я Іван Антонович. Царювання його тривало недовго і закінчилось раніше, ніж імператор вимовив перше слово. Придворні, які скинули Івана Антоновича з престолу, замкнули його у в’язниці і протримали там багато років. Ніхто ніколи не розмовляв із в’язнем, він перебував у повній самотності. Зрештою самітне ув’язнення відбилось на розумових здібностях Івана Антоновича: він не вмів говорити і створював враження цілковитого ідіота. За віком Іван Антонович був уже дорослою людиною, але говорити про нього як про особистість, звичайно, не можна. Так само не ставали особистостями діти, викрадені та вигодувані тваринами.
У нормальних умовах людина дуже рано вступає в стосунки з оточенням, із колективом, із суспільством, і ці стосунки постійно змінюються, розвиваються, стаючи з кожним днем багатшими.
Відомо, що у ранній період життя різні зв’язки між дитиною та довколишнім світом розрізнені, дитина не має єдиного ставлення до предметів і явищ дійсності. Настрої швидко змінюються, тому що вони нічим між собою не з’єднані, є ніби взаємно незалежними. Дитина, яка щойно плакала через образи, які спричинив їй дорослий, радісно тягнеться до нової іграшки; вона ще продовжує час від часу схлипувати, але це лише відгук пережитих емоцій, психологічно вона вже повністю захоплена грою. Інша справа — діти старшого віку.
Дитині років шести дорослий дав досить складне завдання. При цьому їй було сказано, що у винагороду вона отримає смачну цукерку. Звичайно, їй хотілось і виконати завдання, і отримати цукерку. Вона намагалась, але все-таки не впоралась із завданням. Коли ж дорослий повернувся у кімнату, то дитина зробила вигляд, що виконала усе, як слід. Дорослий хоч і здогадувався про обман, але, щоб не засмучувати дитину, похвалив її і дав обіцяну цукерку. Здавалось, що, отримавши винагороду, дитина зрадіє. Насправді відбулось зовсім інше: вона засмутилась і, нарешті, заплакала.
Несподівано? Ні, ніскільки.
Адже дитина не лише хотіла отримати цукерку. У неї склались ставлення до справи, яку потрібно було зробити, і — головне — до дорослого, який з нею займався. Тому коли її спіткала невдача, а потім вона все-таки отримала цукерку, то це не лише не відволікло і не потішило її, але засмутило ще більше. Адже отримання цукерки не було для неї чимось самостійним, а було включене у її стосунки з дорослим; підтримання норм, які склались у цих стосунках (а вони були дитиною порушені), виявилось для неї важливішим від цукерки.
Ця маленька історія досить повчальна. Виявляється, що у розвитку людини не просто збільшується кількість стосунків, які пов’язують її з оточуючими явищами та з іншими людьми. Одні стосунки стають більш важливими, головними, інші — менш важливими. Вони існують не залежно один від одного, а підкоряються один одному, утворюючи ніби цілі системи стосунків.
Стосунки дитини із суспільством змінюються залежно від того, яке становище в суспільстві вона займає.
У найперші роки життя дитина не має обов’язків перед суспільством, вона є предметом постійних турбот дорослих, і тому усе, що дитина робить, має значення лише для неї самої.
Однак дуже швидко картина змінюється. У цьому значенні переломним моментом у процесі формування особистості людини є її вступ до школи. Тут вона вперше переконується у тому, що її діяльність відповідає вимогам суспільства і оцінюється за своїм результатом, що вона потрібна не лише їй самій. Адже жити в суспільстві і жити лише для себе неможливо.
Діяльність з усіма своїми особливостями і визначає формування особистості. Саме в діяльності утворюється необхідна єдність поведінки, зміцнюється зв’язок між стосунками, які склались у людини з довколишнім світом. Цілеспрямована, осмислена діяльність ніби «розподіляє» ці стосунки за мірою їх важливості для людини у даний період життя. Однак ті стосунки, які були головними, можуть поступитися своїм місцем, і на вищих ступенях цієї уявної драбини виявляться зовсім інші. Для дошкільників головна діяльність — це гра,
і найбільш важливе те, що з нею пов’язане. Але ось вчорашній дошкільник стає першокласником, тепер основне у його житті — учіння.
Ця провідна діяльність народжує зовсім нові стосунки.
Щодня збільшується кількість зв’язків між дитиною і дійсністю, вона встановлює їх з найрізноманітнішими сторонами життя. Це стосується не лише дітей. Про багатство, широту особистості дорослої людини ми судимо по багатству й широті її зв’язків з життям. Якщо ми звернемось до біографій видатних людей, то побачимо, якою багатогранною була особистість кожного з них, якими широкими були їхні інтереси, знання та вміння.
Полководець Суворов був різнобічно освіченою людиною, витонченим поціновувачем поезії, знавцем філософії, відмінно володів пером. Композитор Бородін був професором хімії, а його друг Киї, теж композитор, навчився інженерному мистецтву в легендарного Тотблена і був великим спеціалістом у військово-інженерній справі, генералом. Ейнштейн грав на скрипці і зачитувався романами Достоєвського. Чехов із захопленням займався медициною, був кваліфікованим лікарем.
Схожих прикладів можна навести багато. Але ось що особливо звертає на себе увагу: багатство інтересів не лише не заважало усім цим людям займатись головною своєю справою, а, як правило, допомагало. Чехов не приховував, що медичні пізнання часто були необхідні у його літературній роботі, а Ейнштейн стверджував, романи Достоєвського дали йому як ученому більше, ніж відкриття багатьох відомих математиків. Складно у наш час зробити щось велике, маючи пізнання, навіть дуже великі, лише в одній, вузькій сфері.
Але як не заблукати в морі інтересів, захоплень, бажань та припливти до потрібного берега? Відповідь проста: треба добре знати, який саме берег найбільше приваблює, і тоді цей берег буде одночасно й компасом, що вказує шлях. Точніше кажучи, спрямовує розвиток особистості мета життя.
Щоб бути метою життя людини, бажання повинно підпорядковуватись меті, здатній об’єднати її дії та зусилля і стати тим ідеалом, з яким вона підходить до оцінки своїх та чужих учинків.
За тим, які в людини її головні життєві цілі, можна судити про цінність її особистості. Важливо, щоб мета, поставлена людиною перед собою, не була вузько особистісною, а мала об’єктивну цінність.
Отже, особистість завжди розвивається під впливом тих конкретно-історичних умов, у яких живе.
Численні впливи, які відчуває людина, беруть участь у формуванні її особистості. Ця обставина зумовила появу думки, ніби особистість не що інше, як продукт біографії людини, тобто минуле цілком визначає її теперішнє й майбутнє. Це неправильна точка зору, оскільки особистість перебуває в постійному русі, щодня у ній щось оновлюється, відбуваються важливі смислові зміни. Прекрасним прикладом цього може служити доля вихованців видатного педагога А.С. Макаренко. Підлітки, які приходили у колонію правопорушниками, виходили з неї через декілька років активними та переконаними будівниками нового життя. Цілком змінювалось їхнє ставлення до дійсності. Те, що раніше видавалось важливим і цінним, уявлялось зовсім в іншому світлі. Без таких смислових змін неможливий розвиток особистості. Ви не раз уже, напевно, помічали, як змінився, наприклад, для вас сенс багатьох ваших дитячих вчинків. Це, у свою чергу, залежить від зміни перспективи у житті людини. Заслуга А.С. Макаренка полягала, зокрема, у тому, що він відкривав перед своїми вихованцями нові перспективи — близькі й більш віддалені. Однак, незважаючи на гарних вихователів та сприятливі довколишні умови, особистість може сформуватись лише у тому випадку, коли людина сама бере участь у її творенні. Особистість твориться сама собою лише на початку життєвого шляху, але вже підліток значною мірою сам її «конструює», «будує». Він знає, яким би хотів бути: добрим, справедливим, сміливим, самостійним, і намагається здійснити свою програму.
З тієї миті, як людина розпочинає усвідомлювати себе як особистість, вона аналізує свої вчинки, відзначає свої досягнення та недоліки, намічає шляхи власного розвитку. Особливо активно «самобудуванням» людина звичайно займається в юності, і ця робота, напевне, як ніщо інше, щедро винагороджує її.
Так, під впливом усіх тих умов, про які ми говорили, індивід перетворюється в людську особистість.
Схоже до того як індивід — єдність органів і життєвих функцій організму, так і особистість — теж єдність, але вищого порядку. Це єдність діяльності та свідомості людини, її ставлення до світу. (У лабіринтах психології особистості: Світ психічних явищ / Авт. — упоряд. О.В. Тимченко, В.Б. Шапар. — X.: Прапор, 1997. — С. 22–24, 42–48.)
САМОСВІДОМІСТЬ ОСОБИСТОСТІ
Саме тому, що будь-яка діяльність виходить від особистості як її суб'єкта й, таким чином, на кожному даному етапі особистість є вихідною, початковою, психологія особистості в цілому може бути лише підсумком, завершенням усього пройденого психологічним пізнанням шляхи, охоплюючи все різноманіття психічних проявів, послідовно розкритих у ній психологічним пізнанням у їхній цілісності і єдності. Тому за будь-якої спроби розпочати побудову психології з учення про особистість з нього неминуче випадає всякий конкретний психологічний зміст; особистість постає в психологічному плані як порожня абстракція. 3а неможливістю розкрити спочатку її психічний зміст воно підмінюється біологічною характеристикою організму, метафізичними міркуваннями про суб'єкта, дух тощо або соціальним аналізом особистості, суспільна природа якої при цьому психологізується.
Незважаючи на значущість проблеми особистості в психології, особистість у цілому ніяк не може бути включена в цю науку. Така психологізація особистості неправомірна. Особистість не ототожнюється ні зі свідомістю, ні із самосвідомістю. Аналізуючи помилки гегелівської «Феноменології духу», К. Маркс серед основних відзначає, що для Гегеля суб’єкт є завжди свідомість або самосвідомість. Звичайно, не метафізика німецького ідеалізму І. Канта, І. Фіхте, Г. Гегеля — повинна лягти в основу нашої психології. Особистість, суб’єкт — це не «чиста свідомість» (Канта й кантіанців), не завжди собі рівне «Я» («Я+Я» — І. Фіхте) і не саморозвивальний «дух» (Г. Гегель); це конкретний, історичний, живий індивід, включений у реальні відносини до реального світу. Істотними, визначальними, провідними для людини в цілому є не біологічні, а суспільні закономірності його розвитку. Завдання психології — вивчати психіку, свідомість і самосвідомість особистості, але суть справи полягає в тім, щоб вона вивчала їх саме як психіку й свідомість «реальних живих індивідів» у їхній реальній зумовленості.
Але якщо особистість не зводиться до її свідомості й самосвідомості, то вона й неможлива без них. Людина є особистістю, лише оскільки вона виокремлює себе із природи, і відношення її до природи й до інших людей дане їй як відношення, тобто оскільки в неї є свідомість. Тому процес становлення людської особистості містить у собі як невід’ємний компонент формування її свідомості й самосвідомості: це є процес розвитку свідомої особистості. Якщо будь
яке трактування свідомості поза особистістю може бути тільки ідеалістичним, то всяке трактування особистості, що не включає її свідомості й самосвідомості, може бути тільки механістичним. Без свідомості й самосвідомості не існує особистості. Особистість як свідомий суб’єкт усвідомлює не тільки довколишнє, але й себе у своїх відносинах з довкіллям. Якщо не можна звести особистість до її самосвідомості, до «Я», то не можна й відривати одне від іншого. Тому останнє завершальне питання, що постає перед нами в плані психологічного вивчення особистості, - це питання про її самосвідомість, про особистість як «Я», що як суб’єкт свідомо привласнює собі все, що робить людина, відносить до себе всі вихідні від неї справи й учинки та свідомо приймає на себе за них відповідальність як їхній автор і творець. Проблема психологічного вивчення особистості не закінчується на вивченні психічних властивостей особистості — її здібностей, темпераменту й характеру; вона завершується розкриттям самосвідомості особистості.
Насамперед ця єдність особистості як свідомого суб’єкта, що володіє самосвідомістю, не являє собою споконвічної даності. Відомо, що дитина зовсім не відразу усвідомлює себе як «Я»: протягом першого року вона сама суцільно й поруч називає себе на ім’я, як називають її довколишні; вона існує спочатку навіть для самої себе найімовірніше як об’єкт для інших людей, ніж як самостійний стосовно них суб’єкт. Усвідомлення себе як «Я» є, таким чином, результатом розвитку. При цьому розвиток в особистості самосвідомості відбувається в самому процесі становлення й розвитку самостійності індивіда як реального суб’єкта. Самосвідомість не надбудовується зовні над особистістю, а включається в неї; самосвідомість не має тому самостійного шляху розвитку, окремого від розвитку особистості, вона включається в цей процес розвитку особистості як реального суб’єкта в якості його моменту, сторони, компонента.
Єдність організму й самостійність його органічного життя є першою матеріальною передумовою єдності особистості, але це тільки передумова. І відповідно до цього елементарні психічні стани загальної органічної чутливості («синестезії»), пов’язані з органічними функціями, є, мабуть, передумовою єдності самосвідомості, оскільки клініка показала, що елементарні, грубі порушення єдності свідомості в патологічних випадках так званого роздвоєння або розпаду особистості (деперсоналізації) бувають пов'язані з порушеннями органічної чутливості. Але це відбиття єдності органічного життя в загальній органічній чутливості є хіба тільки передумовою для розвитку самосвідомості, а ніяк не його джерелом. Джерело самосвідомості ніяк не доводиться шукати в «співвідношеннях організму із самим собою», що виражаються в рефлекторних актах, які служать для регулювання його функцій… Справжнє джерело й рушійні сили розвитку самосвідомості потрібно шукати в зростаючій реальній самостійності індивіда, що виражається в зміні його взаємин з навколишніми.
Не свідомість народжується із самосвідомості, з «Я», а самосвідомість виникає в ході розвитку свідомості особистості, у міру того, як вона стає самостійним суб'єктом. Перш ніж стати суб'єктом практичної й теоретичної діяльності, «Я» саме формується в ній. Реальна, не містифікована історія розвитку самосвідомості нерозривно пов’язана з реальним розвитком особистості й основних подій її життєвого шляху.
Перший етап у формуванні особистості як самостійного суб’єкта, що виокремлюються з довколишнього, пов’язаний з оволодінням власним тілом, з виникненням довільних рухів. Ці останні виробляються в процесі формування перших предметних дій.
Подальшою сходинкою на цьому ж шляху є початок ходьби, самостійного пересування. І в цьому другому, як і в першому, випадку істотна не стільки сама по собі техніка цієї справи, скільки та зміна у взаєминах індивіда з оточенням, до якого призводить можливість самостійного пересування, так само як і самостійного оволодіння предметом за допомогою хватальних рухів. І те, й інше породжує деяку самостійність дитини стосовно інших людей. Дитина реально починає ставати відносно самостійним суб’єктом різних дій, реально виокремлюючись із довколишнього. З усвідомленням цього об’єктивного факту й пов’язане зародження самосвідомості особистості, перше уявлення її про своє «Я». При цьому людина усвідомлює свою самостійність, свою відособленість від оточення лише через свої відносини з довколишніми людьми, і вона приходить до самосвідомості, до пізнання власного «Я» через пізнання інших людей. Не існує «Я» поза відносинами до «ТИ», і немає самосвідомості поза усвідомленням іншої людини як самостійного суб’єкта. Самосвідомість є відносно пізнім продуктом розвитку свідомості, що передбачає своїм підґрунтям становлення дитини практичним суб'єктом, який усвідомлено відділяє себе від оточення.
Істотною ланкою у низці основних подій в історії становлення самосвідомості є й оволодіння мовою, що є формою існування мислення й свідомості в цілому. Відіграючи значну роль у розвитку свідомості дитини, мова водночас істотно збільшує дієві можливості дитини, змінюючи її взаємини з навколишніми. Замість того щоб бути об’єктом спрямованих на неї дій довколишніх дорослих, дитина, опановуючи мову, здобуває можливість направляти дії довколишніх людей за власним бажанням й за посередництвом інших людей впливати на світ. Усі ці зміни в поведінці дитини й у її взаєминах з довколишніми породжують, усвідомлюючись, зміни в її свідомості, а зміни в її свідомості у свою чергу зумовлюють зміни поведінки і її внутрішнього ставлення до інших людей.
Питання про те, чи є індивід суб’єктом з розвиненою самосвідомістю й таким, що виокремлює себе з оточення, що усвідомлює своє ставлення до нього як ставлення, не можна вирішувати метафізично. У розвитку особистості і її самосвідомості існує низка щаблів. У низці зовнішніх подій життя особистості сюди належить усе, що робить людину самостійним суб’єктом суспільного й особистого життя: від здатності до самообслуговування до початку трудової діяльності, що робить її матеріально незалежною. Кожна із цих зовнішніх подій має й своїй внутрішній бік; об’єктивний, зовнішній, зміна взаємин людини з оточенням, відбиваючись у її свідомості, змінює й внутрішній, психічний стан людини, перебудовує її свідомість, її внутрішнє ставлення й до інших людей, і до самої себе.
Однак цими зовнішніми подіями й тими внутрішніми змінами, які вони викликають, ніяк не вичерпується процес становлення й розвитку особистості. Вони закладають лише фундамент, створюють лише основу особистості, здійснюють лише перше, грубе її формування; подальше добудовування й обробка пов’язані з іншою, більш складною, внутрішньою роботою, у якій формується особистість у її вищих проявах.
Самостійність суб’єкта ніяк не вичерпується здатністю виконувати ті або інші завдання. Вона включає більше істотну здатність самостійно, свідомо ставити перед собою ті чи інші завдання, мету, визначати напрямок своєї діяльності. Це вимагає великої внутрішньої роботи, припускає здатність самостійно мислити й пов’язане з виробленням цілісного світогляду. Лише в підлітка, у юнака відбувається ця робота: виробляється критичне мислення, формується світогляд, оскільки наближення пори вступу в самостійне життя з особливою гостротою ставить перед юнаком питання про те, до чого він придатний, до чого в нього особливі схильності й здібності; це змушує серйозніше задуматися над самим собою й призводить до помітного розвитку в підлітка і юнака самосвідомості. Розвиток самосвідомості проходить при цьому низку щаблів — від наївного незнання щодо самого себе до більш поглибленого самопізнання, що поєднується потім з більш визначеною, іноді нестійкою самооцінкою. У процесі розвитку самосвідомості центр ваги для підлітка усе більше переноситься від зовнішньої сторони особистості до її внутрішньої сторони, від більш-менш випадкових рис до характеру в цілому. Із цим пов’язані усвідомлення — іноді тенденції, які збагачуються та служать джерелом різноманітної й різнобічної діяльності. У процесі цієї діяльності мотиви, з яких вона виходить, змінюються, перебудовуються й збагачуються новим змістом. (Рубинштейн С.Л. Самосознание личности / Основи общей психологии. — СПб.: Питер Ком, 1999. — С. 634–522).
МОДУЛЬ ІІ
СМАКОВІ ВІДЧУТТЯ
Рецептори смакового аналізатора — спеціалізовані епітеліальні клітини, що входять до складу так званих смакових цибулин. Кожна така цибулина містить кілька рецепторних та опорних клітин і з’єднується з поверхнею через смакову пору. Усередині цибулини є специфічна рідина, що омиває клітинні елементи. Смакові цибулини розташовані на сосочках язика, а також у значно менших кількостях у слизовій оболонці піднебіння, глотки, гортані, мигдаликів, м’якого піднебіння.
Спостерігається досить виявлена спеціалізація сосочків щодо сприймання різних смакових речовин. До солодкого найчутливі ший кінчик язика, до гіркого — корінь, до кислого — краї, до солоного — кінчик і краї.
Смакові рецепторні клітини — дуже своєрідні структури. Живуть вони порівняно недовго, змінюючи при цьому і місце розташування, і нервові зв’язки, і форму, і властивості. Їх чудовою особливістю є здатність збуджуватися під впливом смакових речовин. Смакове відчуття виникає лише в тому разі, якщо досліджувана речовина розчиняється на поверхні язика. Коли поверхню язика старанно осушити фільтрувальним папером і покласти грудочку цукру, то відчувається лише дотик. Специфічне смакове відчуття за таких умов не виникає доти, доки не розчиниться хоч найменша кількість цієї речовини.
Як і інші органи чуттів, смаковий аналізатор характеризується низкою ознак, які відображають залежність наших смакових відчуттів від параметрів хімічних подразників та умов їх впливу. Абсолютну смакову чутливість, як правило, характеризують пороговою концентрацією речовин, при нанесенні яких на всю поверхню язика виникають відповідні смакові відчуття. Такою мінімальною концентрацією для цукру є 0,01 моль/м3, для хлориду натрію — 0,05 моль/м3, для соляної кислоти — 0,0007 моль/м3, для соляно-кислого хініну — 0,0000001 моль/м3. Ці дані свідчать про високу абсолютну чутливість органа смаку.
Величина порогу істотно залежить від температури розчину. Найвища чутливість виявляється при температурі близько +37 °C, тобто при нормальній температурі людського тіла. З підвищенням і зниженням температури чутливість, як правило, зменшується, при 0 °C спостерігається різке зниження чутливості до всіх смакових речовин.
У смаковій системі виявлені слідові процеси. Кожний добре знає, що відчуття зникає набагато пізніше від припинення дії подразника, навіть якщо рот сполоснути водою. Але цей період можна різко скоротити, коли подіяти іншим подразником. Ось тому гіркий смак ліків, запитих водою, зберігається досить довго, а якщо після них пожувати шматочок хліба гіркота зникає значно швидше.
У наших смакових відчуттях нерідко стикаємося з явищем адаптації. Коли якась смакова речовина тривалий час впливатиме на язик, то смак її поступово ставатиме менш чітким, і зрештою вона може здатися позбавленою смаку. Візьміть у рот грудочку цукру. При зовсім нерухомому язиці (а це необхідна умова для адаптації) солодкий смак відчувається протягом короткого проміжку часу, потім лишається тільки неприємне відчуття подразнення язика стороннім предметом. Та варто пересунути грудочку цукру на іншу ділянку язика, як солодкий смак виникає знову. З цієї самої причини добре посолений суп здається людині несолоним, якщо вона перед цим їла оселедець. Найшвидше відбувається адаптація до солодких і солоних речовин.
Своєрідним явищем є так званий смаковий контраст, який полягає в підсиленні одних смакових відчуттів після дії інших. Нерідко доводилося спостерігати, наприклад, що смак солодкої речовини стає набагато інтенсивніший, якщо перед цим у роті було щось солоне. Навіть дистильована вода здається солодкуватою після того, як рот сполоснули розчином кухонної солі. У свою чергу солодкі речовини підвищують чутливість до кислого.
Особливе місце в явищах смакового контрасту належить гіркотам, які загострюють чутливість практично до всіх інших речовин. Ось тому академік І.П. Павлов (1897), розглядаючи випадки зниження смакової чутливості, писав: «Потрібний енергійний удар по смаковому апарату для того, щоб могли ожити сильні й нормальні смакові відчуття, і, як говорить досвід, найшвидше в цьому відношенні досягають різкі неприємні смакові подразнення».
НЮХОВІ ВІДЧУТТЯ
Цікаво порівняти кількість нюхових клітин у тварин з різним ступенем розвитку нюху. Так, у кролика налічується близько 100 млн., у східноєвропейської вівчарки — понад 220 млн. У людини 10 млн. нюхових клітин.
ТАКТИЛЬНІ ВІДЧУТТЯ
На різних ділянках шкіри тактильна чутливість розвинена неоднаково. Це можна легко визначити, якщо торкатися різних місць тіла пензликом. В одних буде досить найлегшого доторку, в інших його зовсім не буде відчутно. Поріг подразнення найчутливіших ділянок становить 50 мг, а в найменш чутливих він досягає 10 г. Найвищу чутливість мають губи, ніс, язик, найнижчу — спина, живіт, підошви ступні.
Зрозуміло, що тактильна чутливість має певне біологічне значення для всієї поверхні тіла. Але першорядним є дотик руками і взаємодія рук у процесі доторкання. Спеціальними експериментами встановлено, що пізнавальна здатність правої й лівої руки неоднакова (це позначають як функціональну сенсорну асиметрію). Запропонуйте комусь із ваших знайомих на дотик пізнавати предмети правою і лівою рукою, і переконаєтеся, що при цьому затрачатиметься неоднаковий час. Помічено, що правші не тільки швидше й точніше виконують роботу правою рукою, а й краще розпізнають предмети на дотик цією самою рукою. Причина полягає знов-таки в набагато більшому досвіді правої кінцівки, тобто, сенсорна асиметрія є наслідком рухової асиметрії.
ТЕРМІЧНІ ВІДЧУТТЯ
Для температурної чутливості характерна добре виявлена адаптація. Порівняйте: на рецепторному рівні адаптація практично відсутня. З цією психофізіологічною особливістю ми стикаємося повсякденно. Вода, що здається нам спершу гарячою, коли в ній тримати руку чи ногу, через деякий час, усього за кілька хвилин, стає значно «прохолоднішою», хоча температура її при цьому практично не змінилася. Пригадайте, як спекотного літнього дня ви заходите у воду річки, озера, моря: перше відчуття «холодно» швидко змінюється на «трохи холоднувато» або навіть «нейтрально».
Близьким за своїми механізмами до адаптації є температурний контраст, з яким ми стикаємося теж дуже часто. Вдамося до дуже простий, але досить переконливою досліду. Заповнимо три циліндри водою різної температури. Ліву руку опустимо в посудину, де температура води становить 20 °C, а праву — у посудину з температурою води 40 °C. Наші відчуття будуть цілком виразні: ліворуч — «холоднувато», праворуч — «тепло». Через 2–3 хв обидві руки опустимо в циліндр з водою при температурі 30 °C. Тепер для лівої руки буде «тепло», а для правої — «холодно». Проте дуже швидко, за кілька десятків секунд, відчуття вирівнюються в результаті явища адаптації. Аналогічних прикладів дуже багато.
Іноді порушення взаємодії між тепловими й холодовими аферентними потоками може спричинитися до деяких парадоксальних відчуттів. Наприклад, парадоксальне відчуття холоду. Пригадайте, коли ви швидко залазите у ванну з гарячою водою (температура її вища за +45 °C), то нерідко виникає відчуття холоду, аж до того, що шкіра стає «гусячою». І це неважко пояснити. Адже холодові рецептори розташовані ближче до поверхні шкіри, тому саме вони сприймають «перший удар». Більш того, електрофізіологічними експериментами виявлено, що за такого різкого підвищення температури в холодових рецепторах відбувається підсилення імпульсації, а це ж сигнал холоду.
Людина здатна вловлювати різницю температур до 0,2 °C. При цьому діапазон внутрішньошкірних температур, що сприймаються, становить від +10 до +44,5 °C. Зверніть увагу — внутрішньошкірних. При температурах менш як +10 °C настає холодова блокада температурних волокон і волокон іншої чутливості. На цьому, до речі, ґрунтується один зі способів знеболювання (як це не зовсім точно називають — «заморожування»). А при температурах понад +44,5 °C на зміну відчуття «гаряче» приходить відчуття «боляче».
БОЛЬОВІ ВІДЧУТТЯ
Біль у внутрішніх органах виникає лише за певних обставин: порушення кровопостачання, сильне й тривале скорочення гладенької мускулатури, розтягнення стінки порожніх органів, запальні зміни. Просто ж доторкання, укол чи поріз навіть не відчувається. Видатний англійський лікар, основоположник фізіології Вільям Гарвей (1578¬1657) описав дуже цікаве спостереження за віконтом Монтгомері, у якого грудна клітка була зруйнована в ранньому дитинстві, і він жив з оголеним серцем. Гарвей засвідчує: «Я привів молодого чоловіка до короля Карла І, і його величність мав можливість на власні очі побачити цей дивовижний випадок. У живої людини без будь-якої шкоди для її здоров’я можна було бачити рухи серця і навіть торкатися рукою до шлуночків, що скорочувалися. І його величність мав можливість, так само як і я, переконатися, що серце нечутливе до дотику. Молодий чоловік навіть не знав, що ми торкаємося його серця…». До речі, цікаво зауважити, що за тих часів, коли не було об’єктивних методів реєстрації фізіологічних процесів, проведення експериментів у присутності «благородних свідків» (яким і був в описаному випадку король Карл І) було неодмінною умовою доведення істини.
Дуже своєрідним є феномен рефлекторних болів. Суть його полягає в тому, що відчуття болю, яке виникає в людини, сприймається не в справжньому місці пошкодження (як правило, у внутрішніх органах), а на інших частинах, здебільшого на поверхні тіла. Це явище вперше описали й оцінили наприкінці XIX ст. англійський невропатолог Г. Хед і російський дослідник Г.А. Захар’їн. Звідси пішов термін «зони Захар’їна — Хеда»; під ними розуміють певні ділянки шкіри, в яких при захворюванні внутрішніх органів з’являються рефлекторні болі, а також підвищена температурна чутливість. Наприклад, при деяких захворюваннях серця болі «віддають» у лопатку, руку, і аналогічних прикладів дуже багато.
Цілком оригінальними є так звані фантомні болі (від французького fantome — привид, примара). Вони іноді виникають після видалення кінцівки і суб’єктивно локалізуються (містяться) у відсутній частині тіла. Дуже яскраво описав фантомні болі великий російський хірург М.І. Пирогов (1810–1881): «Багато з ампутованих відчувають іноді біль у пальцях, уже давно не існуючих, визначають навіть і в яких пальцях біль сильніший… Хто бачив їх, той, мабуть, погодиться зі мною, що не можна спокійно дивитися на страдників у пароксизмі болів».
Говорячи про своєрідність больових відчуттів, треба також відзначити їх значну невиразність за суб’єктивною характеристикою. Так, часто ми чуємо й читаємо, що біль може бути гострий, тупий, колючий, ріжучий, тягнучий, гнітючий, тиснучий, сверлячий, сіпаючий, пульсуючий, стукаючий, пекучий, пронизуючий, стріляючий, ниючий, гризучий, викручуючий, терпкий, глухий, тихий, монотонний, миттєвий, блискавичний та багато інших дуже виразних визначень. Однак звертає на себе увагу те, що переважна більшість із них дані за аналогією з пошкоджуючим зовнішнім впливом, який найчастіше не збігається зі справжньою причиною виникнення болів. З іншого боку, мабуть, багато хто на підставі свого життєвого досвіду помітив, що однакові впливи різні люди сприймають як больові відчуття неоднакової інтенсивності, навіть одна й та сама людина у різних станах по-різному сприймає больові подразники.
Як правило, окремо говорять про каузалгію (від грецького kausis — печіння і аlgos — біль), під якою розуміють больовий синдром, що характеризується інтенсивними пекучими болями, судиноруховими й трофічними розладами, а також негативними емоційними реакціями. Звичайно каузалгія зумовлена пошкодженнями деяких периферичних нервів і порушенням вегетативної іннервації. Ці болі знаходяться на межі стерпності.
Незважаючи на таку невизначеність у характеристиці больових відчуттів, можна все ж помітити одну особливість, яку легко зрозуміти, проробивши простий експеримент. Якщо вколоти палець, то можна вловити подвійне відчуття болю. Спершу виникає відносно слабе, але точно локалізоване больове відчуття. Через 1–2 секунди воно стає інтенсивнішим, розлитим і тривалим. Уперше повністю розділити це «подвійне відчуття» вдалося Г. Хеду у 1903 р., якому з експериментальною метою перерізали чутливий нерв. Тоді вже було відомо, що нерви здатні регенерувати, тобто відновлюватися. Природно, що відразу після перерізання в іннервованій ділянці зникли всі види чутливості, які відновлювалися з неоднаковою швидкістю. Через 8-10 тижнів виявилися перші ознаки регенерації, через 5 місяців відновилася больова чутливість, але дуже своєрідна. Легкий укол, навіть дотик асистента спричиняли сильне, майже нестерпне відчуття болю. Досліджуваний кричав, трясся всім тілом, хапався за того, хто завдавав подразнення. При цьому, якщо в нього були зав’язані очі, він не міг сказати, де виникає відчуття болю. І лише через п’ять років больові відчуття в цієї людини стали звичайними. Так виникло вчення про протопатичну й епікритичну чутливість. Вважають, що протопатична чутливість (від грецького ргоtоs — перший і раthоs — страждання) являє собою найдавнішу примітивну недиференційовану чутливість низького рівня, а епікритична (від грецького еріkrіtісоs — винесення рішення) — високочутливий і тонкодиференційований вид чутливості, яка виникла на пізніших стадіях філогенезу. Ці два види чутливості, як вважав Хед, відновлюються після перерізання нерва з різною швидкістю.
ЯК ЛЮДИНА СПРИЙМАЄ СВІТ
Фігура і тло. Як говорять психологи, усе, що людина сприймає, вона сприймає як фігуру на тлі. Фігура — це те, що ясно, чітко усвідомлюється, що людина описує, повідомляючи, що вона сприймає (бачить, чує тощо). Але при цьому будь-яка фігура обов’язково сприймається на певному тлі. Тло — це щось невиразне, аморфне, неструктуроване. Наприклад, своє ім’я ми почуємо навіть у гучній компанії — воно звичайно відразу виділяється як фігура на звуковому тлі. Психологія призиває, однак, не обмежуватися побутовими прикладами і перевіряти свої твердження в експериментах.
При зоровому пред’явленні, як установлено, статус фігури здобуває поверхня з чіткими межами, що володіє меншою площею. У фігуру поєднуються елементи зображення подібні за розміром, формою, що володіють симетричністю, що рухаються в одному напрямку, розташовані найбільш близько один до одного. Свідомість сприймає фігуру, групуючи елементи зображення за фактором близькості. Риски на рис. 1 сприймаються як згруповані в стовпчики по дві, а не просто як риски на білому тлі.
Якщо випробовуваному пред’являти на ліве і праве вухо різні повідомлення і просити повторювати вголос одне з них, то випробуваний легко виконує таке завдання. Але він не усвідомлює в цей час іншого повідомлення, не пам’ятає його, не може сказати, ні про що там йшла мова, ні навіть якою мовою воно промовлялося. У кращому випадку він може сказати, була там музика чи мова, говорив жіночий чи чоловічий голос. Неповторюване повідомлення в такому експерименті психологи називають затіненим, воно начебто знаходиться в тіні, у тлі. Проте випробовуваний якось реагує на це повідомлення. Він, наприклад, відразу усвідомлює появу в ньому свого імені. Ось один з експериментів, що підтверджує сприймання затіненого повідомлення. У повторюваному повідомленні даються речення, що містять слова-омоніми, наприклад: «Він знайшов КЛЮЧ на галявині», а в затінене повідомлення для одних випробуваних включається слово «ВОДА», а для інших випробуваних — «ДВЕРІ». Потім випробовуваних просять з багатьох пред’явлених їм пропозицій впізнати ті, що вони повторювали. Серед пред’явлених пропозицій є такі: «Він знайшов джерело на галявині» і «Він знайшов відмичку на галявині». Виявилося, що перші випробовувані впевнено пізнають речення про джерело, а інші — настільки ж упевнено впізнають речення про відмичку. І, зрозуміло, випробовувані обох груп нічого не могли відтворити із затіненого повідомлення, тобто нічого про нього не пам’ятали.
Відносність статусу фігури і тла можна показати на прикладі двозначних малюнків (їх називають також двоїстими зображеннями). У цих малюнках фігура і тло можуть мінятися місцями, як фігура може усвідомлюватися те, що при іншому розумінні малюнку розуміється як тло. Звертання фігури в тло і навпаки називається переструктуруванням. Так, на відомому малюнку датського психолога Е. Рубіна (див. мал. 2) можна побачити або два чорні профілі на білому тлі, чи білу вазу на чорному тлі. Зазначимо: якщо людина усвідомлює обидва зображення на такому двозначному малюнку, то потім, дивлячись на малюнок, ніколи не зможе побачити обох зображень одночасно. А якщо вона буде намагатися бачити тільки якесь одне зображення з двох (наприклад, вазу), то через певний час з неминучістю побачить інше (профілі).
Як це не парадоксально звучить, але, усвідомлюючи сприйняте, людина завжди одночасно розуміє, що вона сприймає більше, ніж у даний момент усвідомлює. Закони сприймання — це експериментально встановлені принципи, відповідно до яких з безлічі подразнень, одержуваних мозком, виокремлює усвідомлювана фігура.
Як фігура звичайно виокремлю те, що має для людини якийсь зміст, що пов’язано з минулим досвідом, припущеннями і очікуваннями людини, з її намірами й бажаннями. Це показано в багатьох експериментальних дослідженнях, але конкретні результати істотно змінили погляд на природу і процес сприймання.
Закон післядії фігури і тла. Константність сприймання.
Людина переважно сприймає (усвідомлює) те, що вже раніше бачила. Це виявляється в серії законів. Закон післядії фігури і тла говорить: те, що один раз людина сприйняла як фігуру, має тенденцію до післядії, тобто до повторного виділення як фігури; те, що один раз було сприйняте як тло, має тенденцію і сприйматися як тло. Розглянемо деякі експерименти, що демонструють прояв цього закону.
Випробуваним пред’являлися безглузді чорно-білі зображення. (Такі зображення легко зробити кожному: на невеликому аркуші білого паперу потрібно лише намалювати чорною тушшю які-небудь нічого не значущі смуги так, щоб співвідношення обсягів сірий і білий кольори на листочку було приблизно однаковим.) У більшості випадків випробувані сприймали біле поле як фігуру а чорне — як тло, тобто бачили зображення як біле на чорному. Однак при певному зусиллі вони могли сприймати пред’явлене зображення і як чорну фігуру на білому тлі. У попередній («навчальній») серії експерименту випробуваним пред’являлося кілька сотень таких зображень, кожне приблизно на 4 с. При цьому їм указувалося, зображення якого кольору (білого чи чорного) вони повинні побачити як фігуру. Випробувані намагалися «з усіх сил» побачити саме те зображення як фігуру, на яке вказував експериментатор. У «тестуючій» серії експерименту, що проводилася через кілька днів, їм пред’являлися як нові малюнки, так і зображення з попередньої серії, а вони повинні були вже без усяких зусиль сприймати пред’явлене так, як воно сприймається саме по собі, і повідомляти, яке поле — біле чи чорне — бачать як фігуру. Виявилося, що випробувані мають тенденцію сприймати старі зображення так, як вони це робили в навчальній серії (хоча в основному навіть не впізнавали ці зображення), тобто повторно виокремлювали ту ж фігуру і не виокремлювали те ж тло.
Пред’явимо випробовуваному на долі секунди набір стимулів (це можуть бути або зображення слова, або звуки чи показання приладу тощо). Його завдання впізнати пред’явлені стимули. Деякі з них він пізнає безпомилково. У деяких робить помилки, тобто визначає неправильну (з погляду інструкції) фігуру. Виявляється, при повторному пред’явленні стимулів, у яких він до цього помилився, випробуваний частіше випадкового знову робить помилки. Звичайно він повторює ті ж помилки, що зробив раніше («післядіє фігура»), іноді робить підряд різні помилки («післядіє тло»). Феномен повторення помилок сприймання, що виявляється в різних експериментах, є особливо несподіваним. Адже для того, щоб повторити помилку при пред’явленні того ж самого стимулу, випробовуваний спочатку повинен впізнати, що пред'явлений стимул той самий, пригадати, що у відповідь на його пред’явлення він уже робив таку-то помилку, тобто, власне кажучи, правильно його впізнати, а потім уже повторити помилку.
У деяких двоїстих зображеннях людина ніяк не може побачити друге зображення, навіть незважаючи на безпосередні підказки експериментатора. Але ось випробовувані малюють картинку, що включає дане зображення, або докладно описують побачене, або висловлюють асоціації, що виникають в зв’язку з картинкою. У всіх таких випадках у відповідях випробуваних звичайно з’являються елементи, зв’язані з тим змістом картини, що вони не усвідомлюють. Такий прояв неусвідомленого тла виявляється при зміні або завдання, або об’єкта сприймання.
Закон константності сприйняття також говорить про вплив минулого досвіду на сприймання: людина розглядає оточуючі його знайомі предмети як незмінні. Ми віддаляємося від предметів або наближаємося до них — вони в нашому сприйманні не змінюються в розмірах. (Правда, якщо предмети досить віддалені, вони все ж здаються маленькими, наприклад, коли ми дивимося на них з ілюмінатора літака.) Обличчя матері, що змінюється в залежності від умов освітлення, відстані, косметики, головних уборів тощо, упізнається дитиною як щось незмінне вже на другому місяці життя. Білий папір ми сприймаємо як білий навіть при місячному сяйві, хоча він відбиває приблизно стільки ж світла, скільки чорне вугілля на сонці. Коли ми дивимося на колесо велосипеда під кутом, то реально наше око бачить еліпс, але ми усвідомлюємо це колесо як кругле. У свідомості людей світ у цілому стабільніший і стійкіший, ніж він є насправді.
Константність сприймання — це багато в чому прояв впливу минулого досвіду. Ми знаємо, що колеса круглі, а папір білий, і тому їх так і бачимо. Коли знання про реальні форми, розміри і колір предметів відсутні, то і феномен константності не проявляється. Відомий етнограф описує: одного разу в Африці він разом із місцевим жителем — пігмеєм вийшов із лісу. На віддалі паслися корови. Пігмей раніше ніколи не бачив корів здалеку, а тому, на подив етнографа, сприйняв їх за мурах — константність сприймання порушилася.
Вплив на сприймання очікувань і припущень.
Ще один принцип сприймання: людина сприймає світ у залежності від того, що очікує сприйняти. На процес виокремлення фігури впливають припущення людей про те, що може бути їм пред’явлено. Ми набагато частіше, ніж самі уявляємо, бачимо те, що очікуємо побачити, чуємо те, що очікуємо почути і т. п. Якщо попросити людину із заплющеними очима визначити на дотик, який предмет йому дали в руки, то реально металева твердість пред’явленого предмета буде відчуватися як м’якість гуми доти, доки випробуваний переконаний, що даний йому об’єкт є гумовою іграшкою. Якщо пред’являти зображення, що з однаковим успіхом може бути зрозуміле як цифра 13 чи як буква В, то випробовувані без будь-яких сумнівів сприйматимуть цей знак як 13, якщо він з’являється в ряду чисел, і як букву В, якщо він з’являється в ряду букв.
Людина легко заповнює прогалини в інформації, що надходить, і виокремлює повідомлення із шуму, якщо вона припускає або заздалегідь знає те, що їй буде пред’явлено. Помилки, що виникають при сприйманні, дуже часто зумовлюються оманливими очікуваннями. Пред’явимо випробовуваному на долі секунди зображення обличчя без очей — як правило, він побачить обличчя з очима і буде впевнено доводити, що на зображенні дійсно були очі. Ми чітко чуємо нерозбірливе слово серед шуму, якщо воно зрозуміле з контексту. В експерименті випробовуваним демонструвалися слайди, настільки розфокусовані, що реально впізнати зображення було неможливо. Кожне наступне пред’явлення потроху поліпшувало фокусування. Виявилося: випробовувані, які при перших пред’явленнях висували помилкові гіпотези про те, що їм було показано, не могли правильно впізнати зображення навіть при такій якості зображення, коли взагалі ніхто не робить помилок. Якщо 4¬5 разів підряд показувати на екрані два кола з різними діаметрами, при цьому щоразу ліворуч — з діаметром, наприклад, 22 мм, а праворуч — з діаметром 28 мм, а потім пред’явити дві рівні округлості з діаметром 25 мм, то переважна більшість випробуваних уже мимовільно очікують побачити нерівні кола, а тому не бачать (не усвідомлюють) їх як рівні. (Ще більш яскраво цей ефект проявиться, якщо людині із заплющеними очима спочатку класти у ліву і праву руки різні за об’ємом або вагою кулі, а потім покласти однакові кулі.)
Грузинський психолог І.Т. Бжалава пред’являв випробовуваним, що знали німецьку і російську мови, список німецьких слів. Наприкінці цього списку було слово, яке можна було прочитати або як написане латинськими буквами безглузде буквосполучення, або як написане кирилицею осмислене слово. Усі випробувані продовжували читати це буквосполучення німецькою мовою (тобто відносили до класу безглуздих, але німецьких слів), узагалі не помітивши осмисленого варіанту його прочитання як російського слова. Американець Дж. Бегбі показував дітям через стереоскоп діапозитиви таким чином, що різні очі бачили різне зображення. Випробовувані (мексиканці й американці) розглядали відразу два зображення, одне — типове для американської культури (гра в бейсбол, дівчина-блондинка тощо), а інше — типове для мексиканської культури (бій биків, чорнява дівчина тощо). Відповідні фотографії мали подібність за формою, контуром основних мас, структурою і розподілом світла й тіней. Хоча деякі випробовувані зауважували, що їм пред’явлені дві картини, більшість бачили тільки одну — ту, що більш типова для їхнього досвіду.
Отже, людина сприймає інформацію в залежності від своїх очікувань. Але якщо її очікування не виправдалися, то вона намагається знайти цьому якесь пояснення, а тому свідомість людини найбільше уваги приділяє новому й несподіваному. Різкий несподіваний звук викликає поворот голови убік звуку навіть у немовлят. Дошкільнята більше часу розглядають нові зображення, а не ті, з якими їх попередньо ознайомили, чи вибирають для гри нові іграшки, а не ті, які їм напередодні показували. У всіх людей час реакції на виняткові й несподівані сигнали довший, ніж на повторювані й очікувані, довший і час впізнавання несподіваних сигналів. Свідомість, іншими словами, довше працює над винятковими і несподіваними сигналами. Нове й різноманітне середовище в цілому підвищує психічне напруження.
Незмінна інформація не утримується у свідомості, тому людина не здатна довго сприймати й усвідомлювати інформацію, що не змінюється. Незмінна інформація досить швидко стає очікуваною і навіть усупереч бажанню випробовуваних вислизає з їхньої свідомості. Не мінливе за яскравістю і кольором стабілізоване зображення (наприклад, за допомогою контактних лінз, до яких прикріплене джерело світла, що рухається, тим самим, разом з очима) при всьому старанні випробуваного перестає усвідомлюватися вже через 1–3 сек після початку пред’явлення. Постійний подразник помірної інтенсивності, що діє на слух (постійний чи строго періодичний шум) чи на шкіру (одяг, наручний годинник), незабаром перестає помічатися. Кольорове тло при тривалій фіксації втрачає свою кольоровість і починає виглядати сірим. Пильна увага до якого- небудь незмінного об’єкту або такого, що рівномірно погойдується, порушує нормальний плин свідомості та сприяє виникненню так званих змінених станів — медитативного і гіпнотичного. Існує спеціальна техніка гіпнотизування за допомогою фіксації будь-якої точки на стелі або стіні, а також фіксації погляду на предметі, що знаходиться на відстані приблизно 25 см від очей випробовуваного.
Багаторазове повторення того самого слова або групи слів призводить до суб’єктивного відчуття втрати змісту цих слів. Назвіть уголос багаторазово будь-яке слово — іноді вистачить і десятка повторень, щоб виникло специфічне відчуття втрати змісту цього слова. На цьому прийомі побудовані багато містичних технік: шаманські закляття, повторення словесних формул («Господи, помилуй мя грішного» у православ’ї, «ла ілаха ілла-л-лаху» (тобто «немає бога, крім Аллаха») в ісламі) тощо. Багаторазове проказування подібних фраз призводить не тільки до втрати їхнього змісту, але й, як говорять східні містики, до повного «спустошенню свідомості», що сприяє виникненню особливих містичних станів. Безупинне промовляння лікаря, що повторює ті самі формули, сприяє гіпнотичному стану. Має присипальний вплив на людей одноманітно- монотонне архітектурне середовище.
Автоматизовані дії (ходьба, читання, гра на музичних інструментах, плавання й ін.) у силу своєї одноманітності також не сприймаються і не утримуються у свідомості людиною, що виконує ці дії. Низка складних завдань, що вимагають найбільшої точності і м’язової координації (балетні танці, бокс, влучна стрільба, швидкий друк на машинці), успішно виконуються тільки тоді, коли вони доведені до автоматизму і тому практично не сприймаються свідомістю. Виявлений «ефект психічного перенасичення»: випробовуваний не здатен без варіацій виконувати одноманітне завдання протягом навіть короткого часу і змушений змінювати — іноді непомітно для себе — розв’язувану ним задачу.
При мізерності зовнішніх впливів у людини розвиваються явища, подібні до стомлення: збільшуються помилкові дії, знижується емоційний тонус, розвивається сонливість і т. д. У 1956 р. був проведений чи не найвідоміший експеримент із тривалою відсутністю інформації (сенсорною ізоляцією): за 20 дол. на день (що за тими часами було значною сумою) випробовувані добровольці лежали на ліжку, при цьому їхні руки вставлялися в спеціальні картонні трубки, щоб було якнайменше дотикових стимулів, їм удягали спеціальні окуляри, що пропускали лише розсіяне світло, слухові подразники маскувалися безперервним шумом працюючого кондиціонера. Випробовуваних годували, напували, вони в міру потреби могли займатися своїм туалетом, але весь інший час були максимально нерухомими. Надії випробуваних, що вони добре відпочинуть у таких умовах, не виправдалися. Учасники експерименту не могли ні на чому сконцентруватися — думки вислизали від них. Більш 80 % випробуваних стали жертвами зорових галюцинацій: стінки ходили ходуном, підлога оберталася, тіло і свідомість роздвоювалися, очам ставало нестерпно боляче від яскравого світла тощо. Ніхто з них не протримався більш шести днів, а більшість зажадала припинити експеримент уже через три дні.
Роль усвідомленості при виділенні фігури.
Особливу роль у виділенні фігури відіграє її осмислення людиною, що сприймає. Лікар, що розглядає рентгенограму, шахіст, що вивчає нову позицію в дебюті, мисливець, що впізнає птахів за льотом з неймовірних для звичайної людини відстаней, — усі вони реагують аж ніяк не на безглузді картинки і бачать у них зовсім інше, ніж люди, що не вміють читати рентгенограму, грати в шахи чи полювати. Безглузді ситуації складні й болісні для всіх людей. Людина ж усьому намагається надати зміст. Ми взагалі зазвичай сприймаємо тільки те, що розуміємо. Якщо людина раптом почує, як розмовляють стіни, то в більшості випадків вона не повірить тому, що стіни дійсно можуть розмовляти, і буде шукати цьому яке-небудь розумне пояснення: наявність людини, що сховалася, магнітофона тощо, чи навіть вирішить, що сама втратила розум.
Осмислені слова упізнаються суттєво швидше й точніше безглуздих наборів букв при їхньому зоровому пред’явленні. В експерименті із затіненим повідомленням, коли на різні вуха подається різний текст, з’ясувалося, що з двох повідомлень сама людина завжди вибирає те, що має якийсь зрозумілий для неї зміст, і як уже зазначалося, практично не зважає на те повідомлення, за яким їй не потрібно стежити. Але найнесподіваніше: якщо осмислене повідомлення подається то на одне, то на інше вухо, то випробуваний, незважаючи на всі свої старання, пильно стежить за повідомленням, що подається на одне визначене вухо, вимушено переключає свою увагу на осмислене повідомлення, на яке б вухо воно не подавалося. Почасти цей ефект можна продемонструвати при пред’явленні зорової інформації. Прочитайте, будь-ласка, нижче поданий текст, звертаючи увагу тільки на підкреслені слова, написані жирним шрифтом:
При переході осмисленого тексту з одного шрифту на інший, як правило, виникає відчуття збою, а іноді й спроба прочитати текст, написаний іншим шрифтом.
Осмислення світу багато в чому пов’язано з використанням мови. Тому наше сприймання світу змінюється в залежності від того, якими словами ми називаємо те, що бачимо. Люди, що говорять різними мовами, сприймають світ по-різному, тому що різні мови самі по-різному описують цей світ. Не випадково російські художники малюють весну у вигляді чарівної дівчини (слово «весна» у російській мові жіночого роду), а німецькі художники — у вигляді красивого юнака (відповідно до роду слова «весна» у німецькій мові). Російськомовні випробовувані, наприклад, більш схильні розділяти у своєму сприйнятті синє і блакитне, ніж англомовні випробувані, які використовують для позначення цих двох кольорів одне слово «blue».
Сприймання як процес перевірки гіпотез. Велика кількість помилок, що ми робимо при сприйманні, пов’язана не з тим, що ми щось неправильно бачимо чи чуємо — наші органи відчуттів працюють практично ідеально, а з тим, що ми неправильно це розуміємо. Однак саме завдяки нашому вмінню осмислювати сприйняте, ми робимо відкриття і сприймаємо набагато більше того, що сприймається нашими органами відчуттів. Минулий досвід і передбачення майбутнього розширюють одержувану нашими органами відчуттів інформацію. Ми використовуємо цю інформацію, щоб перевіряти гіпотези щодо того, що знаходиться перед нами. Сприймання — це активний процес одержання інформації для перевірки гіпотез про навколишній світ.
Не дивно, що сприймання тісно зв’язане з рухом, дією. Очевидно, що рух необхідний для одержання потрібної інформації.
Будь-який об’єкт повинен потрапити в поле зору, щоб його можна було побачити; його потрібно взяти в руки, щоб обмацати тощо. Хоча механізми, що керують такими рухами, дуже складні, ми не будемо їх розглядати. Однак роль руху в сприйманні не тільки (і навіть не стільки) у цьому. Насамперед відзначимо мікрорухи органів відчуттів. Вони сприяють утриманню у свідомості незмінних стимулів, що, як ми пам’ятаємо, мають тенденцію швидко зникати зі свідомості. У людини постійно зміщаються точки шкірної чутливості: тремор пальців, кистей рук, тулуба, що не дозволяє стабілізувати м’язові відчуття: мимовільні мікрорухи очей не дають можливості утримувати погляд на заданій точці тощо. Усе це сприяє такій зміні зовнішньої стимуляції, щоб сприймане зберігалося у свідомості, але в той же час не порушується сталість сприйманих об’єктів.
Однак головна роль дії в сприйманні полягає в перевірці виникаючих гіпотез. Розглянемо відповідний приклад. Американський психолог А. Еймс сконструював особливу кімнату (її називають «кімнатою Еймса»), віддалена стіна якої розташована не під прямим кутом до причілків, як це звичайно буває, а під дуже гострим кутом до однієї стіни і відповідно під тупим кутом до іншої (див. мал. 3).
Завдяки помилковій перспективі, створеній і візерунками на стінах, спостерігач, що сидів у оглядовій, сприймав цю кімнату як прямокутну. Якщо в далекий (скошений) гострий кут такої кімнати поставити предмет або незнайому людину, вони здаються різко зменшеними в розмірі. Ця ілюзія зберігається, якщо навіть повідомити спостерігачеві про справжню форму кімнати. Однак варто спостерігачу зробити будь-яку дію в цій кімнаті (доторкнутися палицею до стіни, кинути м’яч у протилежну стіну), то ілюзія зникає — кімната починає сприйматися відповідно до її реальної форми. (Про роль минулого досвіду говорить той факт, що ілюзія взагалі не виникає, якщо спостерігач бачить добре знайому йому людину, наприклад, чоловіка або жінку, сина тощо). Отже, людина формує гіпотезу про те, що вона сприймає (наприклад, бачить або чує), а за допомогою своїх дій перевіряє правильність цієї гіпотези. Наші дії коригують наші гіпотези, а разом із ними й наше сприймання.
Як свідчать дослідження, неможливість робити рухи не дозволяє вчитися сприймати світ. Утім, такі експерименти, що руйнують процес сприймання, зрозуміло, не проводилися на дітях. Зручними об’єктами для експериментаторів були кошенята і малята мавп. От опис одного з таких експериментів. Новонароджені кошенята переважну частину часу знаходилися в темряві, де могли вільно рухатися. На світлі вони поміщалися в спеціальні кошики, що оберталися на зразок каруселі. Кошеня, у кошику якого були пророблені отвори для лап, і яке, тим самим, могло обертати карусель, згодом не мало зорових дефектів. Кошеня ж, що пасивно сиділо у кошику і не могло робити в ній ніяких рухів, згодом робило серйозні помилки при розрізненні форми предметів. (Психология. Учебник / Под ред. А.А. Крылова. — М.: Проспект, 1999. — С. 102–112.)
ЯК ДОПОМОГТИ ДИТИНІ ВІДКРИТИ СВІЙ ВНУТРІШНІЙ СВІТ
«Внутрішній світ — це не абстракція, це наша реальність, необхідна умова нашого розвитку — говорить Жак де Кулон. — Це той душевний простір, який дозволяє дитині залишатися наодинці із собою, не страждаючи при цьому від нудьги і тривоги. В ньому вона творить, фантазує, переживає, розмірковує і вчиться протягом всього життя, як унікальна і усвідомлююча себе особистість». Педагог акцентує увагу, що виховання повинно спрямовувати дитину до самостійності, готувати її до свободи. Наше суспільство споживання орієнтоване на результат, воно спонукає людину переважно до двох дій: «мати» і «робити». Більшість предметів, які викладаються у школі, залишають без уваги як тіло, так і уяву дитини — те, що власне, і є вона сама. Тому, саме батькам необхідно щоденно піклуватися про розвиток внутрішнього світу дитини.
Як батьки можуть продемонструвати дитині важливість внутрішнього світу, якщо вони самі орієнтовані виключно на зовнішній світ? Життя сучасної сім’ї перебігає на фоні телепередач, які змінюють одна одну, під розмови матеріального плану (робота, відпочинок, різноманітні придбання). В такій ситуації нам важко доторкнутися до власного «Я». Дитині необхідно навчитися одержувати задоволення від часу, який вона проводить наодинці із собою, у спокої. А також від занять, які розширюють її внутрішній простір. Вона може мріяти, читати, слухати музику, малювати або просто сидіти, нічого не роблячи. Але для цього необхідно, щоб рідні та близькі дитини регулярно і з задоволенням проводили час таким же чином.
Паралельно з традиційними фізичними вправами й іграми, в яких необхідно перемагати, дітям варто пропонувати й такі, де задіяний один із органів відчуттів. Наприклад, можна ходити босоніж, вимішувати тісто руками, слухати музику із заплющеними очима, вдихати приємний аромат, не поспішаючи смакувати фрукти. Дитина може послухати казку із заплющеними очима, змайструвати маскарадний костюм, вигадати казкових персонажів, вслухатися у музичний твір. Усі ці заняття, якщо регулярно їм приділяти увагу, перетворюють дитину зі споживача відпочинку в творця нових образів і світів. Сила уяви дитини дозволить їй уникнути нудьги або почуття тривоги, коли вона залишиться на самоті, а отже, захистить від залежностей. Активна уява робить розум гнучким і допитливим, оскільки розсуває межі відомого нам світу, дозволяє робити відкриття і винаходи.
Але для того, щоб дитина виражала себе, творила вільно і з задоволенням, вона повинна відчувати, що ці види діяльності пропонуються не для «удосконалення навичок» і, відповідно, оцінювання їй не загрожує. Найкраща стратегія для дитини — робити те, що вона зараз робить із задоволенням. (За матеріалами журналу «Психология» № 44, 2009 р. — С. 83–86.).
НАЙПРОСТІША ПАМ’ЯТЬ
Усі, звичайно, знають, що в повній темноті побачити нічого не можна. Але іноді дещо все-таки можна роздивитися.
Давайте помістимо кого-небудь в абсолютно темну кімнату й дамо час звикнути до темноти. Потім скажемо нашому випробовуваному, що, як тільки спалахне світло, він повинен дивитися на власну руку. На півсекунди вмикається яскраве світло, а коли в кімнаті знову повна темрява, трапляється дивина: випробовуваний продовжує бачити свою руку, правда, не дуже виразно, але все-таки бачить. Поступово контури руки почнуть розпливатися, і незабаром вона абсолютно зникне в темряві.
У цьому явищі дивовижного набагато менше, чим здається на перший погляд. Сліди тих процесів, які виникли під дією подразника (у даному випадку яскраво освітлена рука), зберігалися ще якийсь час в зоровому аналізаторі. Але після того, як цей образ (такі образи називають послідовними) зник, можна бути упевненим, що зник він назавжди. І якщо узагальнений образ будинку ми можемо викликати в пам’яті, варто нам тільки захотіти цього, то послідовний образ ніколи не повертається. Психологи вважають послідовні образи простою формою прояву слідів.
Але є ще одна проста форма пам’яті, правда, зустрічається вона далеко не в кожного. Один німецький психолог помітив наступне: деякі художники, малюючи предмет «з натури», не потребують того, щоб він постійно знаходився у них перед очима. Вони просто якийсь час розглядають його, а потім малюють по пам’яті. При цьому зображення виходить точним до найдрібніших подробиць. Психолог став вивчати це явище і знайшов, що деякі люди продовжують бачити предмет, причому саме той же конкретний предмет, коли його вже немає перед очима. Вони можуть побачити його в будь-який час, як тільки їм це знадобиться, і ця здатність довго зберігається.
У таких випадках говорять, що людина володіє наочними, або, як висловлюються вчені, ейдетичними, образами.
Подальше вивчення показало, що ейдетичними образами найчастіше володіють діти, а з роками ця здатність зменшується. У 1921 р. на психологічному конгресі ученим продемонстрували цілу групу дітей, яким протягом 9 секунд показували картину (ви бачите її на сторінці), Після того, як картину прибрали, вони продовжували її бачити. Ось яка бесіда відбулася між експериментатором і одним із хлопчиків. Але перш ніж читати її запис, ви теж подивіться на картину протягом 9 секунд, а потім, перш ніж читати відповідь на питання, спробуйте самі на нього відповісти.
Питання: скільки людей намальовано?
Відповідь: шість — четверо чоловіків і дві жінки. Один поливає вулицю, троє інших йдуть на роботу.
Питання: в якому напрямі йдуть ці троє чоловіків?
Відповідь: туди, углиб (показує рукою напрям).
Питання: що бачиш ти у другої людини?
Відповідь: він палить довгу трубку.
Питання: що несе ця людина на плечі?
Відповідь: велику кирку.
Питання: що несе на плечі людина, що йде попереду?
Відповідь: лопату.
Питання: а той, що йде позаду?
Відповідь: довгасту лопату.
Питання: люди ці йдуть по тротуару чи посередині вулиці?
Відповідь: по тротуару.
Питання: скільки вікон в першому поверсі будинку, повз який проходять ці люди?
Відповідь: шість — п’ять збоку і одне попереду.
Питання: чим відрізняється це вікно попереду будинку від вікон збоку?
Відповідь: переднє вікно прикрите віконницями.
Питання: скільки глечиків з молоком стоїть на візку?
Відповідь: п’ять.
Питання: бачиш вивіску над дверима, біля якої стоїть жінка? Відповідь: так.
Питання: що на ній позначено?
Відповідь: важко прочитати… все ж таки… номер, потім цифра 3 і потім 8 або 9.
Питання: як написаний номер?
Відповідь: велике «N» і маленьке «о» з двома рисками під ним. Питання: а зараз прочитай другу вивіску.
Відповідь: молочна лавка.
Питання: у якому напрямі дивиться корова на вивісці?
Відповідь: вліво.
Питання: звідки дістає воду той, хто поливає вулицю?
Відповідь: з чотирикутного отвору.
Ви, напевно, переконалися, що запам’ятати за 9 секунд так багато дрібних деталей картини неможливо. Щоб зуміти відповісти на всі питання, необхідно продовжувати бачити картину і після того, як вона прибрана.
Звичайно, наочні образи сильно відрізняються від послідовних перш за все тим, що людина може викликати їх довільно. Проте це теж результат наслідків зорового збудження. (У лабіринтах психології особистості: Світ психічних явищ / Авт. — упоряд. О.В.Тимченко, В.Б. Шапар. — Харків: Прапор, 1997. — С. 157–159).
АНАЛІЗ МИСЛЕННЯ ЛЮДИНИ ТА МАШИНИ
Значний внесок у розвиток психологічної теорії мислення зробив А.Я. Пономарьов. У своїй праці «Мислення як складний психічний процес» він писав: «Порівняльний аналіз мислення людини та машини, наприклад комп’ютера для гри в шахи, виявив низку суттєвих відмінностей: переважно алгоритмічне мислення комп’ютера з точно визначеними ситуаціями та цілями, відсутність у його діяльності усього широкого спектру емоційних станів — від сумнівів до найвищої мобілізації психічної активності, яка називається натхненням, відсутність мотивації різного рівня та сили, узагалі відсутність усіх суб’єктивних факторів, що допомагають знайти рішення. Утім, останній шаховий поєдинок чемпіона світу Гаррі Каспарова із суперінтелектуальним комп’ютером Deep purple, котрий, як відомо, закінчився перемогою комп’ютера, спричинив деяке пом’якшення категоричності висновків. Каспаров у своїх спогадах про поєдинок писав, що йому після особливо вдалих ходів комп’ютера навіть вдавалася його підступне посміювання».
МИСЛЕННЯ ТА ІНТЕЛЕКТ
Мислення та інтелект — близькі терміни. Ми кажемо «розумна людина», позначаючи цим індивідуальні особливості інтелекту. Ми можемо також сказати, що розум дитини з віком розвивається. Таким чином означуємо проблематику розвитку інтелекту.
Терміну «мислення» ми можемо назвати як відповідник у нашій мові слово «обмірковування» або (менш нормативно, але, можливо, точніше) «думання». Слово «розум» виражає властивість, здатність. Обмірковування — це процес. Розв’язуючи завдання, ми думаємо, а не обмірковуємо — тут сфера психології мислення, а не інтелекту. Отже, обидва терміни виражають різні аспекти того самого явища. Інтелектуальна людина — це та, яка здатна до здійснення процесів мислення. Інтелект — здатність до мислення. Мислення — процес, у якому реалізується інтелект.
Інтелект — це певний ступінь здатності людини розв’язувати завдання і проблеми відповідної складності.
З цих позицій можна вести мову про рівень розвитку інтелекту. Він, за логікою, може бути низьким, середнім і високим (або початковим, низьким, середнім, досить високим і високим).
Мислення й інтелект віддавна вважаються найважливішими характерними рисами людини. Недарма для визначення виду сучасної людини використовують термін «homo sapiens» — людина розумна.
Той же, хто втратив розум, здається нам скаліченим у самій людській суті.
Виникає ще одне… важливе питання: чи однаково проявляється інтелект у різних аспектах життєдіяльності? Як свідчать дослідження
ні. Особистість може значно вирізнятися інтелектом у якійсь галузі, наприклад, науці (фізиці) і бути зовсім безпорадною у життєвих ситуаціях. Окрім того, вона може успішно розв’язувати складні проблеми в галузі, наприклад механіки, і бути зовсім нездатною керувати науковим колективом чи приймати елементарні рішення в галузі фінансів. Тому доцільно говорити про інтелект науковий, професійний, життєвий, сімейний, загальний, управлінський, політичний, соціальний тощо.
Мислення розглядають як вид пізнання. Пізнання з психологічного погляду постає як створення уявлень про зовнішній світ, його репрезентації, моделі його образу. Щоб дістатися на роботу, нам потрібна певна просторова репрезентація шляху між будинком та офісом. Щоб зрозуміти те, що розповідають на лекції про війни Олександра Македонського, потрібно створити певну репрезентацію перемог великого полководця.
Однак мислення — це ще не все пізнання. Пізнанням є, наприклад, і сприйняття. Людина, яка побачила в небі літак, також створює репрезентацію побаченого. Однак ця репрезентація є результатом не мислення, а сприйняття. Тому мислення визначається не просто як пізнання, а як спеціальне пізнання, «опосередковане й узагальнене».
Що це означає? Розглянемо приклад, який часто використовують. Виглянувши на вулицю, людина бачить, що дах сусіднього будинку мокрий. Це акт сприйняття. Якщо ж людина за виглядом мокрого даху робить висновок, що пройшов дощ, то ми маємо справу з актом мислення, хоча й досить простим. Мислення є опосередкованим у тому сенсі, що воно виходить за межі безпосереднього даного. За одним фактом ми виводимо висновок про інше.
У разі мислення, таким чином, ми маємо справу не просто зі створенням презентації на підставі спостереження зовнішнього світу. Процес мислення значно складніший: спочатку створюється репрезентація зовнішніх умов, а потім з неї виводиться наступна репрезентація. Зокрема, у нашому прикладі людина створює спочатку першу репрезентацію, що належить до сфери сприйняття (образ мокрого даху), а потім виводить із неї другу репрезентацію (недавно пройшов дощ). Схематично цей процес зображено на рис. 1.
Французький дослідник Ж. Піаже користується поняттям «інтелект», а не «мислення». Коли ж він каже про «психологію мислення», то має на увазі лише певне трактування мислення, головним чином те, яке подано у працях представників Вюрцбурзької школи, до якої він ставиться критично. Даючи визначення інтелекту, Піаже розглядає такі його трактування як «психічна адаптація до нових умов» (Е. Клапаред, В. Штерн), як «акт раптового розуміння» (К. Бюлер, В. Келер).
Сам же Піаже визначає інтелект як «прогресуючу зворотність мобільних психічних структур», вважає, що «інтелект є станом рівноваги, до якого тяжіють усі послідовно розташовані адаптації сенсомоторного і когнітивного порядку, так само, як і всі асимілятивні й акомодуючі взаємодії організму із середовищем». Ці формули, звичайно, потребують розшифрування. Один із традиційних способів виявлення специфіки мислення полягає в тому, що його порівнюють зі сприйняттям, тобто іншою формою пізнання. Цим же шляхом іде й Ж. Піаже: «Сприйняття — це знання, які здобуваємо про об’єкти або їхні рухи в результаті прямого і безпосереднього контакту, який здійснюємо з ними, тоді як інтелект — це знання, що існує лише тоді, коли в процесі взаємодії суб’єкта з об’єктом мають місце різні відхилення і коли зростають просторово-тимчасові відстані між об’єктом та суб’єктом».
Одним із вихідних положень є відмінність об’єкта і суб’єкта. Об’єкт — це деяка зовнішня даність, що існує поза суб’єктом, він незмінний. Суб’єкт є індивідуальним об’єктом, якого автор концепції розглядає з погляду дії. Між ними складаються певні відносини. Теорія Ж. Піаже містить два основні компоненти: висновки про функцію інтелекту і висновки про стадії розвитку інтелекту.
У найзагальнішому вигляді інтелект розуміють як подальший розвиток деяких фундаментальних біологічних характеристик, невіддільних від життя. Виокремлено такі характеристики інтелекту: організація та пристосування (адаптація). Адаптація, у свою чергу містить два взаємозалежні процеси, названі асиміляцією й акомодацією.
Організація й адаптація — це основні функції інтелекту, або функціональні інваріанти. Інваріантні характеристики автор розглядає як властивості біологічного функціонування взагалі. Організованість інтелектуальної діяльності означає, що в кожній інтелектуальній активності суб’єкта можна вичленувати щось ціле і щось таке, що входить у це ціле як елемент із їхніми зв’язками. Зміст терміна «асиміляція» зводиться до підкреслення відтворення суб’єктом під час його пізнавальної активності деяких характеристик пізнаваного об’єкта.
Акомодація — це процес пристосування самого суб’єкта, який пізнає, до різноманітних вимог, висунутих об’єктивним світом. Відбувається не лише відтворення індивідом окремих і цілісних характеристик пізнаваного об’єкта, а й сам суб’єкт змінюється в процесі пізнавальної активності. Той пізнавальний досвід, який окрема людина накопичує до певного періоду, Ж. Піаже називає пізнавальною структурою.
Одна з особливостей функціонування людського інтелекту полягає в тому, що не будь-який зміст, одержуваний із зовнішнього світу, можна засвоїти (асимілювати), а лише той, що хоча б приблизно відповідає внутрішнім структурам індивіда. В описі функціонуванням інтелекту Піаже використовує термін «схема». Схема — це пізнавальна структура, що належить до класу подібних дій, які мають визначену послідовність, що становить собою міцне взаємозалежне ціле, у якому складові його акти поведінки тісно взаємодіють між собою. У понятті «схема» знаходить подальшу конкретизацію ідея Ж. Піаже про організовану природу інтелекту. До основних понять у теорії Ж. Піаже належить «рівновага». Йдеться про рівновагу між асиміляцією й акомодацією. Два типи функціонування інтелекту утворюють стан збалансованого і незбалансованого урівноваженого стану.
Учення про стадії розвитку інтелекту, яким присвячено більшість досліджень, містить виокремлення чотирьох стадій такого розвитку: 1) сенсомоторний інтелект (від народження до 2 років); 2) доопераціональне мислення (від 2 до 7–8 років); 3) період конкретних операцій (від 7–8 років до 11–12 років); 4) період формальних операцій.
Розвиток інтелекту починається до оволодіння мовою. Один із перших проявів інтелектуальної активності дитини полягає в простежуванні майбутніх результатів руху (як елементарні форми пересування). Становлення елементарних цілеспрямованих рухових актів — це становлення генетично вихідних форм інтелекту. Основна ознака конкретних операцій — прив’язаність до предметів.
Розвинутий інтелект автор розглядає як систему операцій. Операція — це внутрішня дія, котра відбулася внаслідок предметних дій. На відміну від останніх, операція є скороченою дією, вона відбувається не з реальними предметами, а з образами, символами, знаками, організованими у певну систему, у якій операції врівноважуються завдяки властивості зворотності (йдеться про наявність симетричної і протилежної їй операції, що, виходячи з результатів першої, відновлює первісну ситуацію або вихідне положення).
Розвиток дитячого мислення дослідник розуміє як зміну описаних вище стадій. Послідовність стадій виражає внутрішню закономірність розвитку. Стадії прив’язані до певного віку, хоча й неоднозначно навчання може пришвидшувати чи сповільнювати процеси розвитку. (Варій М.Й. Загальна психологія: підручник. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — С. 376–380).
УВАГА
Учені підрахували, що людський погляд переміщується за день 100000 разів. Уявіть собі, що ці переміщення ніяк не пов’язані між собою, зовсім безцільні і некеровані. Наряд чи спостерігач зуміє розібратись у такому хаосі вражень.
Тому йому потрібен своєрідний «компас», який би вказував напрям спостереження. Роль такого «компаса» виконує увага. Отже, щоб навчитись спостерігати, необхідно навчитись бути спостережливим. Увага необхідна і для нашого слуху. Так, у шумному натовпі ми виокремлюємо звернену до нас мову і розуміємо її, а диригент здатен чути у звучанні оркестру навіть окрему скрипку.
Якщо попросити декілька людей, які спостерігають одне й те ж явище, розповісти про нього, то кожен зробить це по-своєму.
Чи можна виховати увагу та спостережливість у кожної людини, чи це виключні якості окремих щасливчиків? Скажемо твердо, що людей, зовсім позбавлених уваги, не існує, так само як не існує людей, які б зовсім нічого не робили. А будь-яка дія вимагає уваги, і людина, яка виконує її, на чомусь зосереджує увагу, контролює себе, щось запам’ятовує і може про це розповісти. Але так само як немає людей, зовсім позбавлених уваги, немає і таких, які б спрямовували свою увагу на усе без розбору. Тому дуже наївними виглядають спроби деяких людей виховати у собі просто увагу, а не увагу до якоїсь певної справи.
У космічному кораблі «Восход» були три космонавти — В. Комаров, К. Феоктистов і Б. Єгоров — льотчик, вчений та лікар. Усі вони були достатньо уважними, усі хотіли якнайбільш побачити та запам’ятати. Звичайно, багато у їх розповідях співпадало, але були й відмінності — кожен краще бачив те, що ближче його інтересам, справі всього його життя. Космонавти корабля «Восход» писали: «Ми усі милувались горами, але найбільше вони привертали увагу Бориса Єгорова. Він альпініст, і, можливо, йому хотілось би піднятись на ті вершини, які ми бачили з космічних висот».
Але якщо немає людей, зовсім позбавлених уваги, то чому так часто доводиться чути скарги на відсутність уваги чи на слабкість уваги? Між цим навіть діти дошкільного віку можуть протягом декількох десятків хвилин досить зосереджено займатись якоюсь справою. Причина схожих скарг приховується в тому, що людині не хочеться займатись малоцікавою для неї справою.
Адже майже будь-яка справа до тих пір, поки нею не почнеш займатись, видається нудною. Кожен знає, що в багатьох книг найменш цікаві перші сторінки. Однак часто, прочитавши усю книгу, ми повертаємось до нецікавих перших сторінок. Не випадково старовинне прислів’я говорить: «Лиха біда — початок». Саме тому й існує уявлення, що увага — це завжди деяке зусилля чи навіть насилля над собою. Але коли людина уже захоплена цікавою справою, вона не менш, а часом і більш уважна, ніж тоді, коли докладає зусиль.
Зусилля — це зовсім не обов’язковий супутник уваги. Це швидше супутник на початку шляху. І чим далі людина йде цим шляхом, тим їй цікавіше і тим менше вимагається зусиль. Більше того, зусилля можуть знадобитись для того, щоб відірвати її від справи, що стала цікавою для неї. Часто доводиться бачити, як люди, захоплені тією чи іншою справою, так заглиблені в себе, що не помічають того, що відбувається довкола. Зовні вони видаються неуважними, неспостережливими, але насправді їхня увага зосереджена на одній справі. Це вища міра зосередженості та концентрації уваги — умова, необхідна для творчості у будь-якій сфері, чи то науці, техніці чи мистецтві. І ця вища міра зосередженості — іноді її називають натхнення — ніколи не приходить сама. Тому, коли запитують, а як виховувати свою увагу, завжди хочеться відповісти: «Знайдіть якусь справу, візьмись за неї, подолайте перші труднощі, а далі справа поведе і вас, і вашу увагу». При цьому треба пам’ятати, що нецікавих справ немає, а є нудні люди, які не можуть знайти цікавої справи.
ЯК СТАТИ УВАЖНИМ
Привчити себе уважно працювати у найрізноманітніших умовах ось правильний шлях виховання уваги.
Потрібно навчитись довільно та цілеспрямовано спрямовувати увагу на певний об’єкт, не даючи себе відволікти стороннім подразником. Розвиток стійкості уваги людини пов’язаний із розвитком її вольових якостей: тому треба дисциплінувати себе, привчати навіть у дрібницях бути господарем своїх дій.
Більшу користь принесуть систематичні вправи в одночасному виконанні різних процесів. Робити це треба так, щоб загальне сприймання кожного об’єкта зберігалось досить добре водночас із другорядного виокремлювалось головне, на чому й концентрувалась би увага.
Тренування переключення уваги має йти трьома шляхами:
1. Тренування у швидкому переключенні уваги з об’єкта на об’єкт.
2. Тренування в умінні виокремлювати найбільш важливі об’єкти за рахунок другорядних.
3. Тренування у порядку переключення в тому, що образно називають виробленням «маршруту сприймання» (тобто навчитись
автоматично, завжди у певній послідовності переключати увагу з одного об’єкта на інший з метою отримання інформації чи виконання певних дій).
Кращий спосіб стати уважним — це ніколи не дозволяти собі робити якусь роботу неуважно!
РОЗЛАДИ УВАГИ
З патологічних проявів уваги слід вказати на такі: нестійкість; недостатня концентрація; порушення розподілу; уповільнення переключення; розсіяність.
Патологічні прояви уваги вивчені недостатньо, оскільки виокремлення уваги у самостійний пізнавальний процес багатьма дослідниками ставиться під сумнів.
Трапляються такі види патології уваги:
1. Слабкість активної уваги (спрямованої зосередженості на вибраному об’єкті) — характерний симптом грубих органічних уражень головного мозку, астенічних станів. Досить помітно це при виконанні хворим тесту — віднімання від 100 по 7 чи 13. Вже після перших 2–3 правильних відповідей хворий починає помилятись, а після короткого відпочинку може знову давати правильні відповіді.
2. Підвищена зосередженість уваги — спостерігається при депресіях, коли увага хворих зосереджена на невеликій кількості уявлень, як правило, неприємного змісту; при соматичних захворюваннях; при іпохондричних неврозах, епілепсії, що пояснюється малою рухливістю (інертністю) нервових процесів при цих недугах.
3. Відвертання уваги — це характерний симптом маніакальних станів. При цьому порушується процес зосередження, що є підґрунтям активної уваги. Переважає пасивна увага (мимовільна), об’єктом якої бувають другорядні предмета і явища.
У дитячій практиці виокремлюють синдром дефіциту уваги. Його ознаки:
— неспокійні рухи у кистях і стопах (сидячи на стільці, корчаться, «звиваються»);
— неможливість спокійно сидіти на місці, коли це потрібно;
— легке відволікання на сторонні стимули;
— нетерплячість (ледве дочікується своєї черги під час ігор і різних ситуацій у колективі);
— схильність відповідати не задумуючись, не вислухавши до кінця запитання;
— труднощі при виконанні запропонованих завдань (непов’язані з недостатнім розумінням чи негативною поведінкою);
— труднощі підтримання уваги при виконанні завдань чи під час ігор;
— частий перехід від однієї незавершеної дії до іншої;
— неможливість гратись тихо і спокійно;
— балакучість;
— схильність заважати іншим, «докучати» оточуючим (наприклад, втручатись в ігри інших дітей);
— зовнішні прояви незосередженості на звернене до людини мовлення;
— схильність губити речі, необхідні в школі і вдома (наприклад, олівці, іграшки, книги тощо);
— часте здійснення небезпечних дій (недоврахування наслідків). При цьому не шукає пригод чи гострих відчуттів (наприклад, перебігає вулицю, не оглядаючись по боках). (1. Патопсихологія. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Мартинюк І.А. — Гусятин, 2006. — С. 33–34; 2. У лабіринтах психології особистості: Світ психічних явищ / Авт. — упоряд. О.В.Тимченко, В.Б.Шапар. — Харків: Прапор, 1997. — С. 122–124).
ПСИХОЛОГІЯ ВНУТРІШНЬОГО МОВЛЕННЯ
Однією з найважливіших у психології внутрішнього мовлення є проблема його механізмів. Тому цілком природна i особлива зацікавленість цією проблемою, яка виявилася вже на перших кроках наукового вивчення внутрішнього мовлення i значно активізувалася останнім часом. Можна навіть стверджувати, що дослідження внутрішнього мовлення протягом останнього століття зводилось головним чином до різних спроб з’ясування його механізмів.
Перші такі спроби це ще були (та й не могли бути, якщо мати на увазі загальний рівень розвитку науки) дослідження власне мозкових механізмів, що розкривали б природу даного явища. Мова йшла про те, у якій формі існують уявлення слів під час мовчазного мислення. Так, французький психіатр Мора [1845] писав: «У нормальному стані мислити це означає внутрішньо говорити… Мислячи, ми ніби чуємо звуки слів і розмов, які перекладають нашу думку; ми чуємо їх особливим чином, в уяві, ми відчуваємо проте, що це чуяння (слышание) не так уже далеке від дійсного».
Історія подальшого розв’язання цього питання викладена в книзі А.Л. Погодіна «Язык как творчество (психологические и социальные основь творчества речи». Тому ми подаємо тут тільки найхарактерніші висловлювання із зазначеного питання.
Шарко, розвиваючи й узагальнюючи думки Моро, стверджував, що мислити можна словами які ми промовляємо, чуємо чи бачимо на письмі i що, отже, людина користується досить складним апаратом для мислення словами. Згідно з наявністю трьох видів уявлень слів Шарко говорить і про три типи внутрішнього мовлення — слуховий, руховий, зоровий. Проте, яка стійкість механізмів цих типів, виступають вони в «тому» вигляді чи у взаємозв’язку, чому різним людям властиві різні типи, — на всі ці питання відповіді у Шарко ми не знаходимо.
Справді, чи співіснують — слухові, рухові, зорові уявлення слів у процесах внутрішнього мовлення, чи виключають одне одного, чи перебувають у відношенні якогось підпорядкування?
Еггер (Еджер), спостерігаючи за власним внутрішнім мовленням i на основі свідчень інших людей, зробив висновок пре те, що у внутрішньомовній діяльності ми оперуємо виключно слуховими образами, з моторними явищами вона не має ніякого зв’язку. «Моє внутрішнє мовлення — писав Еггер, — є відтворенням мого голосу».
На противагу Еггеру віденський психолог Штрїккер вважав, ніби внутрішнє мовлення є моторним, «мовні уявлення суть рухові уявлення», внутрішнє мовлення — це внутрішня розмова про себе. Це саме стверджував і Балле, який писав: «У мене рухові образи мають у звичайних умовах мислення надзвичайно сильну інтенсивність. Я виразно відчуваю, що, крім виняткових випадків, я не бачу i не чую своєї думки, але в думках промовляю її». Штріккер намагався навіть підтвердити свою думку деякою подобою експерименту. Він примушував себе думати про окремі звуки [б], [д], [к] і при цьому відчував специфічні рухи язика.
Суперечливість наведених висловлень пояснюється тим, що об’єктом спостереження їхніх авторів були окремі, індивідуальні випадки, в одному з яких переважаючою виявилась слухова форма внутрішнього мовлення, в інших — рухова. На це звернули увагу вже сучасники названих авторів, визнавши їхні точки зору обмеженими й протиставивши їм положення про те, що внутрішнє мовлення є асоціацією уявлень — насамперед слухових і рухових, потім слухових і зорових та інших (Додж, Леметр, Леруа, К. Гольдштейн та ін).
Погодін А.Л. відзначає у зв’язку з цим, що у внутрішньому мовленні мішані типи є звичайним явищем, чисті — рідкісним винятком, що межує з патологією. Поряд із цим, як підкреслював
А.Л. Погодін, переважання слухового чи моторного елемента у внутрішньому мовленні спостерігається у всіх, хто володіє розмовною мовою, а участь рухових образів «потрібна завжди при активному ставленні до змісту думки», бо «без рухових образів взагалі навряд чи можлива будь-яка дія людини, а отже і мова».
Представники традиційної психології висловили деякі думки стосовно того, чим зумовлюються переважання у внутрішньому мовленні одних уявлень слів порівняно з іншими. Психологія внутрішнього мовлення зробила цим самим перший крок від опису феномена до пояснення його природи. Слушне щодо цього свідчення Болдуїна, який вивчав німецьку мову в умовах розмовного мовлення — і мислив на цій мові словами, які промовляв, французьку мову вивчав шляхом читання — мислив на цій мові словами у формі їх зорових образів. Накреслилася також тенденція вважати слуховий тип внутрішнього мовлення сприймаючим, або пасивним, руховий — відтворюючим, або активним. Тут, як бачимо, помітні спроби зв’язати форму внутрішнього мовлення зі способом утворення словесних образів, а також з метою, намірами людини. Однак висловлювання, які містили цінні припущення могли б визначити напрям пошуків для пояснення важливих фактів психології внутрішнього мовлення і встановлення закономірностей його специфіки, в зарубіжній психології не викликали належної уваги.
Ці дослідження відрізнялись від попередніх тим, що вони мали експериментальний характер, з використанням реєструючої апаратури, що з’явилася на той час. Але й технічні засоби не допомогли вченим дістати однозначні дані про участь рухового компонента в процесах внутрішнього мовлення. Якщо Висойковська (1913) Джекобсон (1932) дістали дані про те, що під час внутрішнього мовлення скорочуються м’язи язика i губ, тобто помітна досить стійка іннервація мовно-рухових органів, то Додж (1898), Картіс (1899), Коуррен (1902), Пінтнер (1913), Рід (1916), Торсон (1925) або зовсім заперечували наявність цих скорочень, або вважали їх необов’язковими.
Різку невідповідність здобутих результатів можна пояснити недостатньою чутливістю приладів, які використовувались у дослідженнях, і неоднаковими умовами дослідів. А проте початок наукової розробки цього питання, як зазначалося, був покладений ще І.М. Сєченовим.
Сєченов І.М. писав: «Коли дитина думає, вона неодмінно в той самий час говорить. У дітей років п’яти думка виражається словами чи розмовою пошепки, або принаймні рухами язика і губ. Це надзвичайно часто (а можливо, й завжди, тільки різною мірою) трапляється і з дорослими людьми. Я принаймні знаю по собі, що моя думка дуже часто супроводжується, при закритому й нерухомому роті, німою розмовою, тобто рухами м’язів язика в порожнині рота. У всіх же випадках, коли я хочу фіксувати яку-небудь думку переважно перед іншими, то неодмінно вишіптую її. Мені навіть здається, що я ніколи не думаю прямо словом, а завжди м’язовими відчуттями, які супроводять мою думку у формі розмови».
Сєченов І.М., як бачимо, підкреслював важливу роль мовних кінестезій у мисленні про себе, тобто за участю внутрішнього мовлення. Це геніальне передбачення новітніх експериментальних даних психологів у Сєченова ґрунтувалось на глибокому аналізі механізмів оволодіння мовою. «Головною умовою здатності до мови є центральний зв’язок між зоровим і слуховим апаратом, з одного боку. й усім комплексом рухів, що беруть участь в утворенні голосу й мови
з другого». Мовлення здійснюється (і стає можливим взагалі) під регулюючим контролем слуху, проте саме мовлення є руховою реакцією. Тому основу мовлення становлять рухослухові зв’язки. Уже в ранньому дитинстві, говорить у зв’язку з цим І.М. Сєченов, слухові відчуття асоціюються найтісніше з м’язовими відчуттями власної розмови.
Оскільки ж внутрішнє мовлення рефлекторного походження, отже, теж є системою м’язово-слухових зв’язків, ці зв’язки не руйнуються під впливом гальмування артикуляційних рухів мовних органів. Феноменом їх гальмування є тільки значне зменшення рухового ефекту. Цю обставину І.М. Сєченов і мав на увазі, стверджуючи, що «німа розмова при закритому роті» супроводжується рухами язика в порожнині рота.
Підкреслюючи важливу роль у внутрішньому мовленні мовних кінестезій, Сєченов водночас не зводив його лише до м’язових відчуттів та рухів. Мовні рухи нерозривно зв’язані зі сприйманням виголошуваних слів. Тому, якби мовний зв’язок руйнувався при повному гальмуванні рухового компонента, він так само руйнувався б i при вїдсутностї слухового аналізу та слухового контролю. Отже м’язово-слухові зв’язки, що утворюються в процесі оволодіння живою розмовною мовою, є основою процесів внутрішнього мовлення; мовні кїнестезії з самого початку «озвучені».
Внутрішнє мовлення здійснюється за участю тих самих аналїзаторїв, що й зовнішнє. Воно є активїзацїєю слідів звукових, рухових і зорових, тільки ця активізація не завершується голосним відтворенням мовного потоку через гальмування рухів мовних органів.
Діяльність другої сигнальної системи забезпечується трьома аналізаторами: мовноруховим, мовнослуховим та мовнозоровим. Мовний тимчасовий нервовий зв’язок є результатом складної взаємодії зазначених аналізаторів. Заслуга Сєченова полягає в тому, що він накреслив принципову схему взаємодії у внутрішньому мовленні слухового та рухового мовних органів, взаємодії, в якій може слабшати то одна, то друга ланка, але при постійному їх зв’язку. Правильність цих думок Сєченова підтвердилась пізнішими дослідженнями питання про механізми внутрішнього мовлення.
Участь рухового компонента в процесах внутрішнього мовлення давно привернула увагу психологів. Ще до перших спроб експериментальної реєстрації іннервації мовних органів ставились досліди по визначенню ролі рухового компонента у внутрішньому мовленні шляхом суміщення двох видів мовної діяльності. Припускалось, що, виконуючи певну роботу в плані зовнішнього мовлення тобто завантажуючи апарат голосного мовлення, не можна одночасно розгортати іншу діяльність у плані мовлення внутрішнього. Проте дані цих дослідів виявились суперечливими. Польман, наприклад, виявив, що промовляючи знайомі вірші він міг одночасно складати про себе нові вірші. А в дослідах Біне виявилось, що неможливо одночасно стискати наперед визначену кількість разів гумовий балон і розв’язувати навіть нескладні арифметичні задачі.
Ці дані датуються кінцем XIX ст. Вони добуті тільки двома згаданими авторами і цікаві постановкою проблеми суміщення дій, що не позбавлена наукових підстав. Про це свідчать ті перспективи, які відкрило її розв’язання радянськими психологами. Але в старій психології цій проблемі не надавалось належного значення та й розв’язувалась вона тільки з точки зору розподілу уваги, а це закривало шлях до її вичерпного розв’язання.
Учення Павлова про руховий аналізатор і, зокрема, його положення про мовні кінестезії як базальний компонент мислення стало основою вивчення мовних кінестезій. Слід, однак, зауважити, що об’єктом систематичного вивчення мовні кінестезії стали порівняно недавно, і навіть судження таких видатних учених, як
В.М. Бехтерєв і Л.С. Виготський, не йшли в цьому питанні далі звичайних гіпотетичних міркувань. В.М. Бехтерєв, продовжуючи лінію І.М. Сєченова, говорив: «Коли людина посилено уявляє собі те, що вона повинна сказати знайомій чи незнайомій особі, з якою вона повинна побачитись, вона мимовільно про себе промовлятиме слова, обдумуючи, свою майбутню мову». А Л.С. Виготський, не заперечуючи рухів мовного апарату у внутрішньому мовленні, поряд з ним вважав, що між ними й активністю, а також формою внутрішнього мовлення не існує безпосереднього об’єктивного зв’язку. Зрозуміло, що хоч участь мовних кінестезій після праць
І.М. Сєченова та І.П. Павлова, що увінчались створенням детерміністичної теорії рефлекторної діяльності головного мозку, можна було приймати з логічною незаперечністю, останнє слово повинні були сказати експериментальні дослідження.
Зараз такі дослідження успішно ведуться цілою групою психологів. Це дослідження за методикою «перешкод», або виключення мовних рухів шляхом виконання одночасно з розв’язанням розумових задач додаткової (сторонньої) артикуляційної роботи (аналогічні тим, які робили Польман і Біне), а також біографічні та електроенцефалографічні дослідження прихованої іннервації мовних органів. Початок їх був покладений працею А.Н. Соколова «Внутренняя речь и понимание» (1940 р). А.Н. Соколов спостерігав значні утруднення в розумінні і запам’ятовуванні текстів піддослідними, які в цей самий час промовляли вголос інший матеріал (лічили, декламували тощо).
Таким чином, уже в цих дослідах підтверджувалась гіпотеза про те, що затримка або усунення мовних кінестезій повинні викликати порушення мислительної діяльності, оскільки ці кінестезії є невід’ємним її компонентом. Вона підтвердилась у дослідах Л.К. Назарової, а частковим виключенням мовних кінестезій, і в дослідженні А.Р. Лурією хворих на ураження кінестезичних відділів великих півкуль; Л.А. Новикова, реєструючи мікрорухи м’язів язика при виконанні учнями різних розумових операцій (лічба про себе, розв’язування арифметичних задач, запам’ятовування слів та цифр), виявила помітне збільшення електричних потенціалів, Яке свідчить про посилення мовних кінестезій. Імпульсація м’язів збільшувалась при цьому з ускладненням розумових завдань.
З наведених досліджень можна зробити два важливих висновки: 1) мовні рефлекси під час мислення про себе мають різний ступінь загальмованості ефекторних кінців; 2) ступінь їх загальмованості значною мірою залежить від характеру актуальної розумової діяльності.
Однак, зв’язок мовних кінестезій з розумовою діяльністю не такий простий і прямолінійний, як це може здатися на перший погляд. Це показали останні дослідження А.Н. Соколова, метою яких було простежити: а) як відіб’ється затримка зовнішньої і внутрішньої артикуляції на різних видах розумової діяльності і б) як і в яких формах функціонує при цьому мовна кінестезія і який її зв’язок із слуховим сприйманням слів.
За даними цих досліджень, сильні мовнорухові імпульси, прихованої артикуляції спостерігаються, коли розумова діяльність зв’язана з потребою розгорнутого мовного аналізу та синтезу і, отже, з посиленням збудження відповідних мовних центрів. У разі узагальнення розумових дій і утворення мовно-розумових стереотипів, збільшення в мисленні наочних компонентів спостерігається редукція мовнорухових імпульсів. При цьому А.Н. Соколов вважає, що редукція може здійснюватись тільки при збереженні, а то й посиленні інших компонентів внутрішнього мовлення — слухового та зорового. Зокрема, слабкі кінестетичні подразнення, що йдуть від мовних органів у кору мозку, спроможні викликати, вважає А.Н. Соколов, досить сильні реакції в мовнослуховому аналізаторі, які в сукупності із загальмованою мовною кінестезією, очевидно, і складають матеріальну основу внутрішнього мовлення.
У зв’язку з цим А.Н. Соколов робить висновок про озвученість мовних кінестезій. Цей висновок є підтвердженням ідеї Сєченова про те, що внутрішнє мовлення є м’язово-слуховою асоціацією.
Про важливу роль у процесах внутрішнього мовлення рухового аналізатора свідчать i дані вивчення моторної афазії. Так,
О.П. Кауфман виявила, що у моторного афатика утруднене викликання внутрішнього звучання слова i розгортання викликаних фрагментів у членоподільно оформлену мову. Моторна афазія супроводжується розладами мовної артикуляції. Отже, ними зумовлюються у хворого на моторну афазію i розлади внутрішнього мовлення. Звідси О.П. Кауфман робить висновок про те, що образи мовних рухів є специфічними утвореннями внутрішнього мовлення. За даними Б.В. Зейгарник, хворі з ураженням кінестезичних відділів великих півкуль, які робили грубі безглузді помилки в завданнях з пропусками букв, успішніші виконували ці завдання, якщо їм доводилось промовляти завдання вголос.
Завдяки дослідженням психологів встановлено: а) необхідна участь кінестезичного компонента в процесах внутрішнього мовлення; б) динамічний характер його участі, різний ступінь вияву мовних кінестезій. Останній пов’язаний я із віковими особливостями, так i насамперед з особливостями тієї розумової діяльності, яку виконує індивід.
Проте ми ще достатньою мірою не знаємо закономірних залежностей у функціонуванні мовних кінестезій.
Заслуговує на увагу спроба М.І. Жинкіна з’ясувати ці питання, порівнявши мовні рухи при зовнішньому і внутрішньому мовленні. Він пропонує розрізняти а) відбір звуків для складання слів (відбір мовних рухів для складання рухового стереотипу слова) і б) відбір слів для складання повідомлення. У внутрішньому мовленні людей, які добре володіють мовою, відбувається відбір слів, оскільки рухові стереотипи в цих людей уже склалися. Тому, говорить М.І. Жинкін у внутрішньому мовленні не виникає тих самих мовних рухів, які відбуваються під час артикуляції звуків мови; проте тут можна чекати таких мовних рухів, які потрібні для розпізнавання словесних стереотипів, що відбираються як їх поєднання.
Таким чином, мовні рухи під час внутрішнього мовлення відзначаються певною своєрідністю: по-перше, відбір слів у внутрішньому мовленні є оперуванням ними як цілісними утвореннями, а по-друге, й самі слова можуть замінюватись більшими асоціативними комплексами, що склались раніше. Крім того, може відбуватись не лише відбір слів, а й відбір досить коротких сигналів, що заміщують цілі системи раніше відібраних слів. При декодуванні цих сигналів у розгорнутий ряд слів відпадає потреба посилення центра динамікою периферії мовнорухового аналізатора і виникає нова специфічна перебудова мовного механізму.
Вивчення внутрішнього мовлення за методикою центральних мовнорухових перешкод, коли перешкоди подавались не на периферію, а на центр мовнорухового аналізатора дало змогу дістати нові дані про механізм відбору слів у внутрішньому мовленні і, зокрема, про зв’язок мовних кінестезій з посиленням їх відбору.
Жинкін М.І. говорить про два способи посилення відбору слів.
Або виникає активність периферії мовнорухового аналізатора у вигляді кінестетичних імпульсів оберненого зв’язку, проте не у формі артикуляційних рухів, потрібних при формуванні словесного стереотипу, а у формі динамічних модуляцій, що посилюють поєднання і розділ слів.
Або з’являється гальмівне виключення динамічної активності периферії мовнорухового аналізатора внаслідок переходу на комбінацію статичних сигналів та схем, що замінюють раніше нагромаджені динамічні словесні утворення. У цьому разі утворюється гальмо на виході коркової частини аналізатора і виникає позитивна одночасна індукція в його ядрі і, відповідно, посилення відбору слів. (Баєв Б.Ф. Психологія внутрішнього мовлення. — К.: Рад. школа, 1996. - 192 с).
ГНІВЛИВІ
Деякі люди схильні до прояву гніву. Вони говорять, що їх дратує те, що дехто з партнерів довго збирається кудись іти або не може зрозуміти, як потрібно дещо зробити тощо. У даному випадку західні психологи говорять про гнів-рису, тобто, тип особистості, який по- російськи називається гнівливим. Спілбергер з колегами ^ріеІЬе^ег et. al., 1995) виявили, що гнів-риса більше виражена у чоловіків, хоча за іншими даними статевих відмінностей за гнівливістю немає (Kopper, Eppersohn, 1996). Водночас останні із названих авторів відмічають, що й чоловіки, і жінки маскулінного типу володіють більш високими показниками гніву-риси.
Згідно Кринг (Kring, 2000), жінки частіше реагують гнівом на зраду, поблажливість, зневагу, відмову, необґрунтовану критику, а чоловіки — на поганий настрій партнерки і на її занурення в себе. Жінки віддають перевагу вираженню гніву щодо знайомих, у порівнянні з незнайомими; окрім того, вони схильні здебільшого спрямовувати свій гнів не на того, хто дав привід до гніву.
Вікові особливості контролю експресії
Згідно даних низки авторів (KHbride, Jarczower, 1980; Malatesta, HavHand, 1982; Shennum, Bugenthal, 1982), з віком збільшується придушення негативних емоцій. Якщо для немовлят плач, викликаний бажанням їсти, є природним, то для 6-літньої дитини неприпустимо плакати з приводу того, що вона повинна трішки почекати до обіду. Діти, які не отримали подібний досвід у сім’ї, можуть виявитися відторгненими поза домівкою. Дошкільнята, які занадто часто плачуть, зазвичай не користуються повагою серед ровесників (Kopp, 1989).
Схожа ситуація і з придушенням вибухів гніву. Проведене А. Каспі зі співавторами (Casp^ Elder, Bem, 1987) дослідження засвідчило, що діти, які зазнавали частих приступів гніву у віці 10 років, підрісши відчували множину незручностей від своєї гнівливості. Таким людям буває складно зберегти свою роботу, а їх шлюби часто розпадаються.
У певному віці стихійний прояв радості, природної для малюків (підстрибування, плескання в долоні), починає соромити дітей, оскільки такі прояви вважаються «дитячими». Проте бурхливі вираження емоцій навіть дорослими, поважними людьми під час спортивних змагань не викликають осудження сторонніх. Імовірно, можливістю такого вільного прояву емоцій спорт і притягує багатьох людей.
Прояв емоцій у різних культурах має деякі особливості. Так, у західній культурі не заведено проявляти не тільки позитивні, але й негативні емоції. Звідси виховання дітей, особливо хлопчиків, здійснюється в цьому дусі. Водночас, як пишуть Ф. Тікальські і С. Уоллес (^kalsky, Walles, 1988), в індійському племені навахо дитячі страхи вважаються цілком нормальною і здоровою реакцією; люди цього племені вважають, що безстрашною дитиною керує невігластво й безрозсудливість. Можна тільки дивуватися мудрості індійців. Дитина повинна боятися (однак це не означає, що її потрібно навмисно лякати, страхати). (Ильин Е.П. Змоции и чувства. — СПб.: Питер, 2007. — С. 279–280, 389).
РОЗЛАДИ ВОЛІ
Розлади волі проявляються у вигляді:
незрілості і недорозвитку волі — некерованість вольовою поведінкою (синдром дефіциту уваги, гіперкінетична поведінка, олігофренія).
Надмірної активності. Хворобливе посилення вольової активності буває у наркоманів при пошуках наркотиків, у маніакальних хворих, психопатичних осіб і має назву гіпербулія. Ця активність має однобічний характер, її продукція є хворобливою, супроводжується підвищеною балакучістю.
Послабленні активності — гіпобулія — спостерігається при депресивних станах та інших формах пригнічення психічної діяльності. При депресії хворі з великим зусиллям рухаються, довго добирають і насилу вимовляють слова, віддають перевагу перебуванню у ліжку. Відсутність вольової активності — абулія — часто поєднується з моторною загальмованістю (ступором) або аутизмом (повною німотою).
Перекручення вольової активності — парабулія — трапляється при шизофренії та деяких хворобах, що супроводжуються зниженням інтелекту. Проявляється негативізмом — безпідставною впертістю, невиконанням діяльності; амбітендентністю — одночасно наявні активні дії та відмова від них; імпульсивністю — безмотивність дій і вольова некерованість.
Розладів потягу. Потяг визначається потребами, це складне явище, воно формується на основі безумовних рефлексів — інстинктів, які опосередковуються корою великих півкуль головного мозку і відбиваються у вольовій діяльності. Крім інстинктивних потреб, потяг включає у себе потреби більш високого рівня.
Розлади потягу:
1. Послаблення і посилення харчового потягу. Зниження чи відсутність апетиту — анорексія (втрата бажання споживати їжу), відмова від їжі. Відмова від їжі у хворого може бути пов’язана з наявністю у нього маячних ідей отруєння, самозвинувачення, нюхових чи смакових галюцинацій, ступору, тяжкої депресії, істеричного неврозу. Постійна відмова від їжі може призвести хворого до виснаження. Підвищення (посилення) харчового потягу проявляється підвищеним апетитом і почуттям голоду (булімія), а також багатоядністю (поліфагія).
2. Послаблення і посилення статевого потягу. Посилення статевого потягу (гіперсексуальність) часто трапляється при маніакальних станах, при органічних захворюваннях головного мозку.
Зниження статевого потягу (гіпосексуальність) буває при депресії, шизофренії, астенічних станах, неврозах.
3. Перекручення потягу — торкається різних інстинктів.
— Розлад інстинкту самозбереження — проявляється прагненням нанести собі шкоду гострими предметами, проковтнути неїстівні речі (цвяхи, голки, ложки, ножиці). Інколи це робиться через хворобливе прагнення стати об’єктом хірургічної операції для видалення проковтнутих предметів. Трапляється потяг до самогубства (суїцидоманія), до поїдання власних екскрементів (копрофагія).
— Перекручення статевого потягу (перверзії) — торкаються різних форм статевого життя. Найчастіше трапляються:
— гомосексуалізм — потяг до особи однойменної статі;
— трансвестизм — хворобливий потяг до переодягання в одяг протилежної статі;
— ексгібіціонізм — хворобливий потяг до оголення статевих органів у присутності жінок;
— садизм — потяг завдавати статевому партнеру больових відчуттів, щоб досягти статевого задоволення;
— мазохізм — бажання зазнати від статевого партнера больових відчуттів;
рідше трапляються:
— педофілія — статевий потяг до дітей;
— некрофілія — статевий потяг до трупів;
— зоофілія (скотолозтво) — статевий потяг до тварин;
— фетишизм — статевий потяг до жіночого туалету.
4. Імпульсивні потяг і дії — виникають раптово. За своїм змістом імпульсивний потяг вступає у протиріччя з усталеними міжособистісними і соціальними стосунками. Цим нагадує невідчепні ідеї. Відрізняється від них нездоланністю прагнення до реалізації, втратою здатності боротись із потягом, що нерідко набуває кримінального характеру. До імпульсивних дій відносять такі види потягу:
— піроманія — потяг до підпалів;
— клептоманія — потяг до крадіжок без корисливої мети;
— дромоманія — потяг до бродяжництва.
Розлади психомоторики:
— недорозвиток психомоторики;
— гіпокінезії — зменшення дій та довільних рухів;
— гіперкінезії — рухове збудження; ехопраксії — повторення рухів співрозмовника; ехолалії — повторення слів; ехомімії — копіювання міміки;
— паракінезії — спотворення рухів;
— гіперкінези — мимовільні рухи окремих м’язів або групи м’язів. Розлад цілеспрямованості дій — диспраксія — спостерігається головним чином при органічних неврологічних захворюваннях, рідше за деяких психічних розладів, в основному таких, які пов’язані з органічними ураженнями нервової системи. Більш легкий ступінь диспраксії — апраксія — втрата здатності здійснювати цілеспрямовані дії за збереження рухової і координаційної здатності. Трапляється за вогнищ уражень кори великих півкуль головного мозку і провідних шляхів мозолистого тіла. (Патопсихологія. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Мартинюк І.А. — Гусятин, 2006. — С. 55–58).
СМАКОВІ ВІДЧУТТЯ
Рецептори смакового аналізатора — спеціалізовані епітеліальні клітини, що входять до складу так званих смакових цибулин. Кожна така цибулина містить кілька рецепторних та опорних клітин і з’єднується з поверхнею через смакову пору. Усередині цибулини є специфічна рідина, що омиває клітинні елементи. Смакові цибулини розташовані на сосочках язика, а також у значно менших кількостях у слизовій оболонці піднебіння, глотки, гортані, мигдаликів, м’якого піднебіння.
Спостерігається досить виявлена спеціалізація сосочків щодо сприймання різних смакових речовин. До солодкого найчутливі ший кінчик язика, до гіркого — корінь, до кислого — краї, до солоного — кінчик і краї.
Смакові рецепторні клітини — дуже своєрідні структури. Живуть вони порівняно недовго, змінюючи при цьому і місце розташування, і нервові зв’язки, і форму, і властивості. Їх чудовою особливістю є здатність збуджуватися під впливом смакових речовин. Смакове відчуття виникає лише в тому разі, якщо досліджувана речовина розчиняється на поверхні язика. Коли поверхню язика старанно осушити фільтрувальним папером і покласти грудочку цукру, то відчувається лише дотик. Специфічне смакове відчуття за таких умов не виникає доти, доки не розчиниться хоч найменша кількість цієї речовини.
Як і інші органи чуттів, смаковий аналізатор характеризується низкою ознак, які відображають залежність наших смакових відчуттів від параметрів хімічних подразників та умов їх впливу. Абсолютну смакову чутливість, як правило, характеризують пороговою концентрацією речовин, при нанесенні яких на всю поверхню язика виникають відповідні смакові відчуття. Такою мінімальною концентрацією для цукру є 0,01 моль/м3, для хлориду натрію — 0,05 моль/м3, для соляної кислоти — 0,0007 моль/м3, для соляно-кислого хініну — 0,0000001 моль/м3. Ці дані свідчать про високу абсолютну чутливість органа смаку.
Величина порогу істотно залежить від температури розчину. Найвища чутливість виявляється при температурі близько +37 °C, тобто при нормальній температурі людського тіла. З підвищенням і зниженням температури чутливість, як правило, зменшується, при 0 °C спостерігається різке зниження чутливості до всіх смакових речовин.
У смаковій системі виявлені слідові процеси. Кожний добре знає, що відчуття зникає набагато пізніше від припинення дії подразника, навіть якщо рот сполоснути водою. Але цей період можна різко скоротити, коли подіяти іншим подразником. Ось тому гіркий смак ліків, запитих водою, зберігається досить довго, а якщо після них пожувати шматочок хліба гіркота зникає значно швидше.
У наших смакових відчуттях нерідко стикаємося з явищем адаптації. Коли якась смакова речовина тривалий час впливатиме на язик, то смак її поступово ставатиме менш чітким, і зрештою вона може здатися позбавленою смаку. Візьміть у рот грудочку цукру. При зовсім нерухомому язиці (а це необхідна умова для адаптації) солодкий смак відчувається протягом короткого проміжку часу, потім лишається тільки неприємне відчуття подразнення язика стороннім предметом. Та варто пересунути грудочку цукру на іншу ділянку язика, як солодкий смак виникає знову. З цієї самої причини добре посолений суп здається людині несолоним, якщо вона перед цим їла оселедець. Найшвидше відбувається адаптація до солодких і солоних речовин.
Своєрідним явищем є так званий смаковий контраст, який полягає в підсиленні одних смакових відчуттів після дії інших. Нерідко доводилося спостерігати, наприклад, що смак солодкої речовини стає набагато інтенсивніший, якщо перед цим у роті було щось солоне. Навіть дистильована вода здається солодкуватою після того, як рот сполоснули розчином кухонної солі. У свою чергу солодкі речовини підвищують чутливість до кислого.
Особливе місце в явищах смакового контрасту належить гіркотам, які загострюють чутливість практично до всіх інших речовин. Ось тому академік І.П. Павлов (1897), розглядаючи випадки зниження смакової чутливості, писав: «Потрібний енергійний удар по смаковому апарату для того, щоб могли ожити сильні й нормальні смакові відчуття, і, як говорить досвід, найшвидше в цьому відношенні досягають різкі неприємні смакові подразнення».
Цікаво порівняти кількість нюхових клітин у тварин з різним ступенем розвитку нюху. Так, у кролика налічується близько 100 млн., у східноєвропейської вівчарки — понад 220 млн. У людини 10 млн. нюхових клітин.
На різних ділянках шкіри тактильна чутливість розвинена неоднаково. Це можна легко визначити, якщо торкатися різних місць тіла пензликом. В одних буде досить найлегшого доторку, в інших його зовсім не буде відчутно. Поріг подразнення найчутливіших ділянок становить 50 мг, а в найменш чутливих він досягає 10 г. Найвищу чутливість мають губи, ніс, язик, найнижчу — спина, живіт, підошви ступні.
Зрозуміло, що тактильна чутливість має певне біологічне значення для всієї поверхні тіла. Але першорядним є дотик руками і взаємодія рук у процесі доторкання. Спеціальними експериментами встановлено, що пізнавальна здатність правої й лівої руки неоднакова (це позначають як функціональну сенсорну асиметрію). Запропонуйте комусь із ваших знайомих на дотик пізнавати предмети правою і лівою рукою, і переконаєтеся, що при цьому затрачатиметься неоднаковий час. Помічено, що правші не тільки швидше й точніше виконують роботу правою рукою, а й краще розпізнають предмети на дотик цією самою рукою. Причина полягає знов-таки в набагато більшому досвіді правої кінцівки, тобто, сенсорна асиметрія є наслідком рухової асиметрії.
Для температурної чутливості характерна добре виявлена адаптація. Порівняйте: на рецепторному рівні адаптація практично відсутня. З цією психофізіологічною особливістю ми стикаємося повсякденно. Вода, що здається нам спершу гарячою, коли в ній тримати руку чи ногу, через деякий час, усього за кілька хвилин, стає значно «прохолоднішою», хоча температура її при цьому практично не змінилася. Пригадайте, як спекотного літнього дня ви заходите у воду річки, озера, моря: перше відчуття «холодно» швидко змінюється на «трохи холоднувато» або навіть «нейтрально».
Близьким за своїми механізмами до адаптації є температурний контраст, з яким ми стикаємося теж дуже часто. Вдамося до дуже простий, але досить переконливою досліду. Заповнимо три циліндри водою різної температури. Ліву руку опустимо в посудину, де температура води становить 20 °C, а праву — у посудину з температурою води 40 °C. Наші відчуття будуть цілком виразні: ліворуч — «холоднувато», праворуч — «тепло». Через 2–3 хв обидві руки опустимо в циліндр з водою при температурі 30 °C. Тепер для лівої руки буде «тепло», а для правої — «холодно». Проте дуже швидко, за кілька десятків секунд, відчуття вирівнюються в результаті явища адаптації. Аналогічних прикладів дуже багато.
Іноді порушення взаємодії між тепловими й холодовими аферентними потоками може спричинитися до деяких парадоксальних відчуттів. Наприклад, парадоксальне відчуття холоду. Пригадайте, коли ви швидко залазите у ванну з гарячою водою (температура її вища за +45 °C), то нерідко виникає відчуття холоду, аж до того, що шкіра стає «гусячою». І це неважко пояснити. Адже холодові рецептори розташовані ближче до поверхні шкіри, тому саме вони сприймають «перший удар». Більш того, електрофізіологічними експериментами виявлено, що за такого різкого підвищення температури в холодових рецепторах відбувається підсилення імпульсації, а це ж сигнал холоду.
Людина здатна вловлювати різницю температур до 0,2 °C. При цьому діапазон внутрішньошкірних температур, що сприймаються, становить від +10 до +44,5 °C. Зверніть увагу — внутрішньошкірних. При температурах менш як +10 °C настає холодова блокада температурних волокон і волокон іншої чутливості. На цьому, до речі, ґрунтується один зі способів знеболювання (як це не зовсім точно називають — «заморожування»). А при температурах понад +44,5 °C на зміну відчуття «гаряче» приходить відчуття «боляче».
Біль у внутрішніх органах виникає лише за певних обставин: порушення кровопостачання, сильне й тривале скорочення гладенької мускулатури, розтягнення стінки порожніх органів, запальні зміни. Просто ж доторкання, укол чи поріз навіть не відчувається. Видатний англійський лікар, основоположник фізіології Вільям Гарвей (1578¬1657) описав дуже цікаве спостереження за віконтом Монтгомері, у якого грудна клітка була зруйнована в ранньому дитинстві, і він жив з оголеним серцем. Гарвей засвідчує: «Я привів молодого чоловіка до короля Карла І, і його величність мав можливість на власні очі побачити цей дивовижний випадок. У живої людини без будь-якої шкоди для її здоров’я можна було бачити рухи серця і навіть торкатися рукою до шлуночків, що скорочувалися. І його величність мав можливість, так само як і я, переконатися, що серце нечутливе до дотику. Молодий чоловік навіть не знав, що ми торкаємося його серця…». До речі, цікаво зауважити, що за тих часів, коли не було об’єктивних методів реєстрації фізіологічних процесів, проведення експериментів у присутності «благородних свідків» (яким і був в описаному випадку король Карл І) було неодмінною умовою доведення істини.
Дуже своєрідним є феномен рефлекторних болів. Суть його полягає в тому, що відчуття болю, яке виникає в людини, сприймається не в справжньому місці пошкодження (як правило, у внутрішніх органах), а на інших частинах, здебільшого на поверхні тіла. Це явище вперше описали й оцінили наприкінці XIX ст. англійський невропатолог Г. Хед і російський дослідник Г.А. Захар’їн. Звідси пішов термін «зони Захар’їна — Хеда»; під ними розуміють певні ділянки шкіри, в яких при захворюванні внутрішніх органів з’являються рефлекторні болі, а також підвищена температурна чутливість. Наприклад, при деяких захворюваннях серця болі «віддають» у лопатку, руку, і аналогічних прикладів дуже багато.
Цілком оригінальними є так звані фантомні болі (від французького fantome — привид, примара). Вони іноді виникають після видалення кінцівки і суб’єктивно локалізуються (містяться) у відсутній частині тіла. Дуже яскраво описав фантомні болі великий російський хірург М.І. Пирогов (1810–1881): «Багато з ампутованих відчувають іноді біль у пальцях, уже давно не існуючих, визначають навіть і в яких пальцях біль сильніший… Хто бачив їх, той, мабуть, погодиться зі мною, що не можна спокійно дивитися на страдників у пароксизмі болів».
Говорячи про своєрідність больових відчуттів, треба також відзначити їх значну невиразність за суб’єктивною характеристикою. Так, часто ми чуємо й читаємо, що біль може бути гострий, тупий, колючий, ріжучий, тягнучий, гнітючий, тиснучий, сверлячий, сіпаючий, пульсуючий, стукаючий, пекучий, пронизуючий, стріляючий, ниючий, гризучий, викручуючий, терпкий, глухий, тихий, монотонний, миттєвий, блискавичний та багато інших дуже виразних визначень. Однак звертає на себе увагу те, що переважна більшість із них дані за аналогією з пошкоджуючим зовнішнім впливом, який найчастіше не збігається зі справжньою причиною виникнення болів. З іншого боку, мабуть, багато хто на підставі свого життєвого досвіду помітив, що однакові впливи різні люди сприймають як больові відчуття неоднакової інтенсивності, навіть одна й та сама людина у різних станах по-різному сприймає больові подразники.
Як правило, окремо говорять про каузалгію (від грецького kausis — печіння і аlgos — біль), під якою розуміють больовий синдром, що характеризується інтенсивними пекучими болями, судиноруховими й трофічними розладами, а також негативними емоційними реакціями. Звичайно каузалгія зумовлена пошкодженнями деяких периферичних нервів і порушенням вегетативної іннервації. Ці болі знаходяться на межі стерпності.
Незважаючи на таку невизначеність у характеристиці больових відчуттів, можна все ж помітити одну особливість, яку легко зрозуміти, проробивши простий експеримент. Якщо вколоти палець, то можна вловити подвійне відчуття болю. Спершу виникає відносно слабе, але точно локалізоване больове відчуття. Через 1–2 секунди воно стає інтенсивнішим, розлитим і тривалим. Уперше повністю розділити це «подвійне відчуття» вдалося Г. Хеду у 1903 р., якому з експериментальною метою перерізали чутливий нерв. Тоді вже було відомо, що нерви здатні регенерувати, тобто відновлюватися. Природно, що відразу після перерізання в іннервованій ділянці зникли всі види чутливості, які відновлювалися з неоднаковою швидкістю. Через 8-10 тижнів виявилися перші ознаки регенерації, через 5 місяців відновилася больова чутливість, але дуже своєрідна. Легкий укол, навіть дотик асистента спричиняли сильне, майже нестерпне відчуття болю. Досліджуваний кричав, трясся всім тілом, хапався за того, хто завдавав подразнення. При цьому, якщо в нього були зав’язані очі, він не міг сказати, де виникає відчуття болю. І лише через п’ять років больові відчуття в цієї людини стали звичайними. Так виникло вчення про протопатичну й епікритичну чутливість. Вважають, що протопатична чутливість (від грецького ргоtоs — перший і раthоs — страждання) являє собою найдавнішу примітивну недиференційовану чутливість низького рівня, а епікритична (від грецького еріkrіtісоs — винесення рішення) — високочутливий і тонкодиференційований вид чутливості, яка виникла на пізніших стадіях філогенезу. Ці два види чутливості, як вважав Хед, відновлюються після перерізання нерва з різною швидкістю.
ЯК ЛЮДИНА СПРИЙМАЄ СВІТ
Фігура і тло. Як говорять психологи, усе, що людина сприймає, вона сприймає як фігуру на тлі. Фігура — це те, що ясно, чітко усвідомлюється, що людина описує, повідомляючи, що вона сприймає (бачить, чує тощо). Але при цьому будь-яка фігура обов’язково сприймається на певному тлі. Тло — це щось невиразне, аморфне, неструктуроване. Наприклад, своє ім’я ми почуємо навіть у гучній компанії — воно звичайно відразу виділяється як фігура на звуковому тлі. Психологія призиває, однак, не обмежуватися побутовими прикладами і перевіряти свої твердження в експериментах.
При зоровому пред’явленні, як установлено, статус фігури здобуває поверхня з чіткими межами, що володіє меншою площею. У фігуру поєднуються елементи зображення подібні за розміром, формою, що володіють симетричністю, що рухаються в одному напрямку, розташовані найбільш близько один до одного. Свідомість сприймає фігуру, групуючи елементи зображення за фактором близькості. Риски на рис. 1 сприймаються як згруповані в стовпчики по дві, а не просто як риски на білому тлі.
Якщо випробовуваному пред’являти на ліве і праве вухо різні повідомлення і просити повторювати вголос одне з них, то випробуваний легко виконує таке завдання. Але він не усвідомлює в цей час іншого повідомлення, не пам’ятає його, не може сказати, ні про що там йшла мова, ні навіть якою мовою воно промовлялося. У кращому випадку він може сказати, була там музика чи мова, говорив жіночий чи чоловічий голос. Неповторюване повідомлення в такому експерименті психологи називають затіненим, воно начебто знаходиться в тіні, у тлі. Проте випробовуваний якось реагує на це повідомлення. Він, наприклад, відразу усвідомлює появу в ньому свого імені. Ось один з експериментів, що підтверджує сприймання затіненого повідомлення. У повторюваному повідомленні даються речення, що містять слова-омоніми, наприклад: «Він знайшов КЛЮЧ на галявині», а в затінене повідомлення для одних випробуваних включається слово «ВОДА», а для інших випробуваних — «ДВЕРІ». Потім випробовуваних просять з багатьох пред’явлених їм пропозицій впізнати ті, що вони повторювали. Серед пред’явлених пропозицій є такі: «Він знайшов джерело на галявині» і «Він знайшов відмичку на галявині». Виявилося, що перші випробовувані впевнено пізнають речення про джерело, а інші — настільки ж упевнено впізнають речення про відмичку. І, зрозуміло, випробовувані обох груп нічого не могли відтворити із затіненого повідомлення, тобто нічого про нього не пам’ятали.
Відносність статусу фігури і тла можна показати на прикладі двозначних малюнків (їх називають також двоїстими зображеннями). У цих малюнках фігура і тло можуть мінятися місцями, як фігура може усвідомлюватися те, що при іншому розумінні малюнку розуміється як тло. Звертання фігури в тло і навпаки називається переструктуруванням. Так, на відомому малюнку датського психолога Е. Рубіна (див. мал. 2) можна побачити або два чорні профілі на білому тлі, чи білу вазу на чорному тлі. Зазначимо: якщо людина усвідомлює обидва зображення на такому двозначному малюнку, то потім, дивлячись на малюнок, ніколи не зможе побачити обох зображень одночасно. А якщо вона буде намагатися бачити тільки якесь одне зображення з двох (наприклад, вазу), то через певний час з неминучістю побачить інше (профілі).
Як це не парадоксально звучить, але, усвідомлюючи сприйняте, людина завжди одночасно розуміє, що вона сприймає більше, ніж у даний момент усвідомлює. Закони сприймання — це експериментально встановлені принципи, відповідно до яких з безлічі подразнень, одержуваних мозком, виокремлює усвідомлювана фігура.
Як фігура звичайно виокремлю те, що має для людини якийсь зміст, що пов’язано з минулим досвідом, припущеннями і очікуваннями людини, з її намірами й бажаннями. Це показано в багатьох експериментальних дослідженнях, але конкретні результати істотно змінили погляд на природу і процес сприймання.
Закон післядії фігури і тла. Константність сприймання.
Людина переважно сприймає (усвідомлює) те, що вже раніше бачила. Це виявляється в серії законів. Закон післядії фігури і тла говорить: те, що один раз людина сприйняла як фігуру, має тенденцію до післядії, тобто до повторного виділення як фігури; те, що один раз було сприйняте як тло, має тенденцію і сприйматися як тло. Розглянемо деякі експерименти, що демонструють прояв цього закону.
Випробуваним пред’являлися безглузді чорно-білі зображення. (Такі зображення легко зробити кожному: на невеликому аркуші білого паперу потрібно лише намалювати чорною тушшю які-небудь нічого не значущі смуги так, щоб співвідношення обсягів сірий і білий кольори на листочку було приблизно однаковим.) У більшості випадків випробувані сприймали біле поле як фігуру а чорне — як тло, тобто бачили зображення як біле на чорному. Однак при певному зусиллі вони могли сприймати пред’явлене зображення і як чорну фігуру на білому тлі. У попередній («навчальній») серії експерименту випробуваним пред’являлося кілька сотень таких зображень, кожне приблизно на 4 с. При цьому їм указувалося, зображення якого кольору (білого чи чорного) вони повинні побачити як фігуру. Випробувані намагалися «з усіх сил» побачити саме те зображення як фігуру, на яке вказував експериментатор. У «тестуючій» серії експерименту, що проводилася через кілька днів, їм пред’являлися як нові малюнки, так і зображення з попередньої серії, а вони повинні були вже без усяких зусиль сприймати пред’явлене так, як воно сприймається саме по собі, і повідомляти, яке поле — біле чи чорне — бачать як фігуру. Виявилося, що випробувані мають тенденцію сприймати старі зображення так, як вони це робили в навчальній серії (хоча в основному навіть не впізнавали ці зображення), тобто повторно виокремлювали ту ж фігуру і не виокремлювали те ж тло.
Пред’явимо випробовуваному на долі секунди набір стимулів (це можуть бути або зображення слова, або звуки чи показання приладу тощо). Його завдання впізнати пред’явлені стимули. Деякі з них він пізнає безпомилково. У деяких робить помилки, тобто визначає неправильну (з погляду інструкції) фігуру. Виявляється, при повторному пред’явленні стимулів, у яких він до цього помилився, випробуваний частіше випадкового знову робить помилки. Звичайно він повторює ті ж помилки, що зробив раніше («післядіє фігура»), іноді робить підряд різні помилки («післядіє тло»). Феномен повторення помилок сприймання, що виявляється в різних експериментах, є особливо несподіваним. Адже для того, щоб повторити помилку при пред’явленні того ж самого стимулу, випробовуваний спочатку повинен впізнати, що пред'явлений стимул той самий, пригадати, що у відповідь на його пред’явлення він уже робив таку-то помилку, тобто, власне кажучи, правильно його впізнати, а потім уже повторити помилку.
У деяких двоїстих зображеннях людина ніяк не може побачити друге зображення, навіть незважаючи на безпосередні підказки експериментатора. Але ось випробовувані малюють картинку, що включає дане зображення, або докладно описують побачене, або висловлюють асоціації, що виникають в зв’язку з картинкою. У всіх таких випадках у відповідях випробуваних звичайно з’являються елементи, зв’язані з тим змістом картини, що вони не усвідомлюють. Такий прояв неусвідомленого тла виявляється при зміні або завдання, або об’єкта сприймання.
Закон константності сприйняття також говорить про вплив минулого досвіду на сприймання: людина розглядає оточуючі його знайомі предмети як незмінні. Ми віддаляємося від предметів або наближаємося до них — вони в нашому сприйманні не змінюються в розмірах. (Правда, якщо предмети досить віддалені, вони все ж здаються маленькими, наприклад, коли ми дивимося на них з ілюмінатора літака.) Обличчя матері, що змінюється в залежності від умов освітлення, відстані, косметики, головних уборів тощо, упізнається дитиною як щось незмінне вже на другому місяці життя. Білий папір ми сприймаємо як білий навіть при місячному сяйві, хоча він відбиває приблизно стільки ж світла, скільки чорне вугілля на сонці. Коли ми дивимося на колесо велосипеда під кутом, то реально наше око бачить еліпс, але ми усвідомлюємо це колесо як кругле. У свідомості людей світ у цілому стабільніший і стійкіший, ніж він є насправді.
Константність сприймання — це багато в чому прояв впливу минулого досвіду. Ми знаємо, що колеса круглі, а папір білий, і тому їх так і бачимо. Коли знання про реальні форми, розміри і колір предметів відсутні, то і феномен константності не проявляється. Відомий етнограф описує: одного разу в Африці він разом із місцевим жителем — пігмеєм вийшов із лісу. На віддалі паслися корови. Пігмей раніше ніколи не бачив корів здалеку, а тому, на подив етнографа, сприйняв їх за мурах — константність сприймання порушилася.
Вплив на сприймання очікувань і припущень.
Ще один принцип сприймання: людина сприймає світ у залежності від того, що очікує сприйняти. На процес виокремлення фігури впливають припущення людей про те, що може бути їм пред’явлено. Ми набагато частіше, ніж самі уявляємо, бачимо те, що очікуємо побачити, чуємо те, що очікуємо почути і т. п. Якщо попросити людину із заплющеними очима визначити на дотик, який предмет йому дали в руки, то реально металева твердість пред’явленого предмета буде відчуватися як м’якість гуми доти, доки випробуваний переконаний, що даний йому об’єкт є гумовою іграшкою. Якщо пред’являти зображення, що з однаковим успіхом може бути зрозуміле як цифра 13 чи як буква В, то випробовувані без будь-яких сумнівів сприйматимуть цей знак як 13, якщо він з’являється в ряду чисел, і як букву В, якщо він з’являється в ряду букв.
Людина легко заповнює прогалини в інформації, що надходить, і виокремлює повідомлення із шуму, якщо вона припускає або заздалегідь знає те, що їй буде пред’явлено. Помилки, що виникають при сприйманні, дуже часто зумовлюються оманливими очікуваннями. Пред’явимо випробовуваному на долі секунди зображення обличчя без очей — як правило, він побачить обличчя з очима і буде впевнено доводити, що на зображенні дійсно були очі. Ми чітко чуємо нерозбірливе слово серед шуму, якщо воно зрозуміле з контексту. В експерименті випробовуваним демонструвалися слайди, настільки розфокусовані, що реально впізнати зображення було неможливо. Кожне наступне пред’явлення потроху поліпшувало фокусування. Виявилося: випробовувані, які при перших пред’явленнях висували помилкові гіпотези про те, що їм було показано, не могли правильно впізнати зображення навіть при такій якості зображення, коли взагалі ніхто не робить помилок. Якщо 4¬5 разів підряд показувати на екрані два кола з різними діаметрами, при цьому щоразу ліворуч — з діаметром, наприклад, 22 мм, а праворуч — з діаметром 28 мм, а потім пред’явити дві рівні округлості з діаметром 25 мм, то переважна більшість випробуваних уже мимовільно очікують побачити нерівні кола, а тому не бачать (не усвідомлюють) їх як рівні. (Ще більш яскраво цей ефект проявиться, якщо людині із заплющеними очима спочатку класти у ліву і праву руки різні за об’ємом або вагою кулі, а потім покласти однакові кулі.)
Грузинський психолог І.Т. Бжалава пред’являв випробовуваним, що знали німецьку і російську мови, список німецьких слів. Наприкінці цього списку було слово, яке можна було прочитати або як написане латинськими буквами безглузде буквосполучення, або як написане кирилицею осмислене слово. Усі випробувані продовжували читати це буквосполучення німецькою мовою (тобто відносили до класу безглуздих, але німецьких слів), узагалі не помітивши осмисленого варіанту його прочитання як російського слова. Американець Дж. Бегбі показував дітям через стереоскоп діапозитиви таким чином, що різні очі бачили різне зображення. Випробовувані (мексиканці й американці) розглядали відразу два зображення, одне — типове для американської культури (гра в бейсбол, дівчина-блондинка тощо), а інше — типове для мексиканської культури (бій биків, чорнява дівчина тощо). Відповідні фотографії мали подібність за формою, контуром основних мас, структурою і розподілом світла й тіней. Хоча деякі випробовувані зауважували, що їм пред’явлені дві картини, більшість бачили тільки одну — ту, що більш типова для їхнього досвіду.
Отже, людина сприймає інформацію в залежності від своїх очікувань. Але якщо її очікування не виправдалися, то вона намагається знайти цьому якесь пояснення, а тому свідомість людини найбільше уваги приділяє новому й несподіваному. Різкий несподіваний звук викликає поворот голови убік звуку навіть у немовлят. Дошкільнята більше часу розглядають нові зображення, а не ті, з якими їх попередньо ознайомили, чи вибирають для гри нові іграшки, а не ті, які їм напередодні показували. У всіх людей час реакції на виняткові й несподівані сигнали довший, ніж на повторювані й очікувані, довший і час впізнавання несподіваних сигналів. Свідомість, іншими словами, довше працює над винятковими і несподіваними сигналами. Нове й різноманітне середовище в цілому підвищує психічне напруження.
Незмінна інформація не утримується у свідомості, тому людина не здатна довго сприймати й усвідомлювати інформацію, що не змінюється. Незмінна інформація досить швидко стає очікуваною і навіть усупереч бажанню випробовуваних вислизає з їхньої свідомості. Не мінливе за яскравістю і кольором стабілізоване зображення (наприклад, за допомогою контактних лінз, до яких прикріплене джерело світла, що рухається, тим самим, разом з очима) при всьому старанні випробуваного перестає усвідомлюватися вже через 1–3 сек після початку пред’явлення. Постійний подразник помірної інтенсивності, що діє на слух (постійний чи строго періодичний шум) чи на шкіру (одяг, наручний годинник), незабаром перестає помічатися. Кольорове тло при тривалій фіксації втрачає свою кольоровість і починає виглядати сірим. Пильна увага до якого- небудь незмінного об’єкту або такого, що рівномірно погойдується, порушує нормальний плин свідомості та сприяє виникненню так званих змінених станів — медитативного і гіпнотичного. Існує спеціальна техніка гіпнотизування за допомогою фіксації будь-якої точки на стелі або стіні, а також фіксації погляду на предметі, що знаходиться на відстані приблизно 25 см від очей випробовуваного.
Багаторазове повторення того самого слова або групи слів призводить до суб’єктивного відчуття втрати змісту цих слів. Назвіть уголос багаторазово будь-яке слово — іноді вистачить і десятка повторень, щоб виникло специфічне відчуття втрати змісту цього слова. На цьому прийомі побудовані багато містичних технік: шаманські закляття, повторення словесних формул («Господи, помилуй мя грішного» у православ’ї, «ла ілаха ілла-л-лаху» (тобто «немає бога, крім Аллаха») в ісламі) тощо. Багаторазове проказування подібних фраз призводить не тільки до втрати їхнього змісту, але й, як говорять східні містики, до повного «спустошенню свідомості», що сприяє виникненню особливих містичних станів. Безупинне промовляння лікаря, що повторює ті самі формули, сприяє гіпнотичному стану. Має присипальний вплив на людей одноманітно- монотонне архітектурне середовище.
Автоматизовані дії (ходьба, читання, гра на музичних інструментах, плавання й ін.) у силу своєї одноманітності також не сприймаються і не утримуються у свідомості людиною, що виконує ці дії. Низка складних завдань, що вимагають найбільшої точності і м’язової координації (балетні танці, бокс, влучна стрільба, швидкий друк на машинці), успішно виконуються тільки тоді, коли вони доведені до автоматизму і тому практично не сприймаються свідомістю. Виявлений «ефект психічного перенасичення»: випробовуваний не здатен без варіацій виконувати одноманітне завдання протягом навіть короткого часу і змушений змінювати — іноді непомітно для себе — розв’язувану ним задачу.
При мізерності зовнішніх впливів у людини розвиваються явища, подібні до стомлення: збільшуються помилкові дії, знижується емоційний тонус, розвивається сонливість і т. д. У 1956 р. був проведений чи не найвідоміший експеримент із тривалою відсутністю інформації (сенсорною ізоляцією): за 20 дол. на день (що за тими часами було значною сумою) випробовувані добровольці лежали на ліжку, при цьому їхні руки вставлялися в спеціальні картонні трубки, щоб було якнайменше дотикових стимулів, їм удягали спеціальні окуляри, що пропускали лише розсіяне світло, слухові подразники маскувалися безперервним шумом працюючого кондиціонера. Випробовуваних годували, напували, вони в міру потреби могли займатися своїм туалетом, але весь інший час були максимально нерухомими. Надії випробуваних, що вони добре відпочинуть у таких умовах, не виправдалися. Учасники експерименту не могли ні на чому сконцентруватися — думки вислизали від них. Більш 80 % випробуваних стали жертвами зорових галюцинацій: стінки ходили ходуном, підлога оберталася, тіло і свідомість роздвоювалися, очам ставало нестерпно боляче від яскравого світла тощо. Ніхто з них не протримався більш шести днів, а більшість зажадала припинити експеримент уже через три дні.
Роль усвідомленості при виділенні фігури.
Особливу роль у виділенні фігури відіграє її осмислення людиною, що сприймає. Лікар, що розглядає рентгенограму, шахіст, що вивчає нову позицію в дебюті, мисливець, що впізнає птахів за льотом з неймовірних для звичайної людини відстаней, — усі вони реагують аж ніяк не на безглузді картинки і бачать у них зовсім інше, ніж люди, що не вміють читати рентгенограму, грати в шахи чи полювати. Безглузді ситуації складні й болісні для всіх людей. Людина ж усьому намагається надати зміст. Ми взагалі зазвичай сприймаємо тільки те, що розуміємо. Якщо людина раптом почує, як розмовляють стіни, то в більшості випадків вона не повірить тому, що стіни дійсно можуть розмовляти, і буде шукати цьому яке-небудь розумне пояснення: наявність людини, що сховалася, магнітофона тощо, чи навіть вирішить, що сама втратила розум.
Осмислені слова упізнаються суттєво швидше й точніше безглуздих наборів букв при їхньому зоровому пред’явленні. В експерименті із затіненим повідомленням, коли на різні вуха подається різний текст, з’ясувалося, що з двох повідомлень сама людина завжди вибирає те, що має якийсь зрозумілий для неї зміст, і як уже зазначалося, практично не зважає на те повідомлення, за яким їй не потрібно стежити. Але найнесподіваніше: якщо осмислене повідомлення подається то на одне, то на інше вухо, то випробуваний, незважаючи на всі свої старання, пильно стежить за повідомленням, що подається на одне визначене вухо, вимушено переключає свою увагу на осмислене повідомлення, на яке б вухо воно не подавалося. Почасти цей ефект можна продемонструвати при пред’явленні зорової інформації. Прочитайте, будь-ласка, нижче поданий текст, звертаючи увагу тільки на підкреслені слова, написані жирним шрифтом:
При переході осмисленого тексту з одного шрифту на інший, як правило, виникає відчуття збою, а іноді й спроба прочитати текст, написаний іншим шрифтом.
Осмислення світу багато в чому пов’язано з використанням мови. Тому наше сприймання світу змінюється в залежності від того, якими словами ми називаємо те, що бачимо. Люди, що говорять різними мовами, сприймають світ по-різному, тому що різні мови самі по-різному описують цей світ. Не випадково російські художники малюють весну у вигляді чарівної дівчини (слово «весна» у російській мові жіночого роду), а німецькі художники — у вигляді красивого юнака (відповідно до роду слова «весна» у німецькій мові). Російськомовні випробовувані, наприклад, більш схильні розділяти у своєму сприйнятті синє і блакитне, ніж англомовні випробувані, які використовують для позначення цих двох кольорів одне слово «blue».
Сприймання як процес перевірки гіпотез. Велика кількість помилок, що ми робимо при сприйманні, пов’язана не з тим, що ми щось неправильно бачимо чи чуємо — наші органи відчуттів працюють практично ідеально, а з тим, що ми неправильно це розуміємо. Однак саме завдяки нашому вмінню осмислювати сприйняте, ми робимо відкриття і сприймаємо набагато більше того, що сприймається нашими органами відчуттів. Минулий досвід і передбачення майбутнього розширюють одержувану нашими органами відчуттів інформацію. Ми використовуємо цю інформацію, щоб перевіряти гіпотези щодо того, що знаходиться перед нами. Сприймання — це активний процес одержання інформації для перевірки гіпотез про навколишній світ.
Не дивно, що сприймання тісно зв’язане з рухом, дією. Очевидно, що рух необхідний для одержання потрібної інформації.
Будь-який об’єкт повинен потрапити в поле зору, щоб його можна було побачити; його потрібно взяти в руки, щоб обмацати тощо. Хоча механізми, що керують такими рухами, дуже складні, ми не будемо їх розглядати. Однак роль руху в сприйманні не тільки (і навіть не стільки) у цьому. Насамперед відзначимо мікрорухи органів відчуттів. Вони сприяють утриманню у свідомості незмінних стимулів, що, як ми пам’ятаємо, мають тенденцію швидко зникати зі свідомості. У людини постійно зміщаються точки шкірної чутливості: тремор пальців, кистей рук, тулуба, що не дозволяє стабілізувати м’язові відчуття: мимовільні мікрорухи очей не дають можливості утримувати погляд на заданій точці тощо. Усе це сприяє такій зміні зовнішньої стимуляції, щоб сприймане зберігалося у свідомості, але в той же час не порушується сталість сприйманих об’єктів.
Однак головна роль дії в сприйманні полягає в перевірці виникаючих гіпотез. Розглянемо відповідний приклад. Американський психолог А. Еймс сконструював особливу кімнату (її називають «кімнатою Еймса»), віддалена стіна якої розташована не під прямим кутом до причілків, як це звичайно буває, а під дуже гострим кутом до однієї стіни і відповідно під тупим кутом до іншої (див. мал. 3).
Завдяки помилковій перспективі, створеній і візерунками на стінах, спостерігач, що сидів у оглядовій, сприймав цю кімнату як прямокутну. Якщо в далекий (скошений) гострий кут такої кімнати поставити предмет або незнайому людину, вони здаються різко зменшеними в розмірі. Ця ілюзія зберігається, якщо навіть повідомити спостерігачеві про справжню форму кімнати. Однак варто спостерігачу зробити будь-яку дію в цій кімнаті (доторкнутися палицею до стіни, кинути м’яч у протилежну стіну), то ілюзія зникає — кімната починає сприйматися відповідно до її реальної форми. (Про роль минулого досвіду говорить той факт, що ілюзія взагалі не виникає, якщо спостерігач бачить добре знайому йому людину, наприклад, чоловіка або жінку, сина тощо). Отже, людина формує гіпотезу про те, що вона сприймає (наприклад, бачить або чує), а за допомогою своїх дій перевіряє правильність цієї гіпотези. Наші дії коригують наші гіпотези, а разом із ними й наше сприймання.
Як свідчать дослідження, неможливість робити рухи не дозволяє вчитися сприймати світ. Утім, такі експерименти, що руйнують процес сприймання, зрозуміло, не проводилися на дітях. Зручними об’єктами для експериментаторів були кошенята і малята мавп. От опис одного з таких експериментів. Новонароджені кошенята переважну частину часу знаходилися в темряві, де могли вільно рухатися. На світлі вони поміщалися в спеціальні кошики, що оберталися на зразок каруселі. Кошеня, у кошику якого були пророблені отвори для лап, і яке, тим самим, могло обертати карусель, згодом не мало зорових дефектів. Кошеня ж, що пасивно сиділо у кошику і не могло робити в ній ніяких рухів, згодом робило серйозні помилки при розрізненні форми предметів. (Психология. Учебник / Под ред. А.А. Крылова. — М.: Проспект, 1999. — С. 102–112.)
ЯК ДОПОМОГТИ ДИТИНІ ВІДКРИТИ СВІЙ ВНУТРІШНІЙ СВІТ
«Внутрішній світ — це не абстракція, це наша реальність, необхідна умова нашого розвитку — говорить Жак де Кулон. — Це той душевний простір, який дозволяє дитині залишатися наодинці із собою, не страждаючи при цьому від нудьги і тривоги. В ньому вона творить, фантазує, переживає, розмірковує і вчиться протягом всього життя, як унікальна і усвідомлююча себе особистість». Педагог акцентує увагу, що виховання повинно спрямовувати дитину до самостійності, готувати її до свободи. Наше суспільство споживання орієнтоване на результат, воно спонукає людину переважно до двох дій: «мати» і «робити». Більшість предметів, які викладаються у школі, залишають без уваги як тіло, так і уяву дитини — те, що власне, і є вона сама. Тому, саме батькам необхідно щоденно піклуватися про розвиток внутрішнього світу дитини.
Як батьки можуть продемонструвати дитині важливість внутрішнього світу, якщо вони самі орієнтовані виключно на зовнішній світ? Життя сучасної сім’ї перебігає на фоні телепередач, які змінюють одна одну, під розмови матеріального плану (робота, відпочинок, різноманітні придбання). В такій ситуації нам важко доторкнутися до власного «Я». Дитині необхідно навчитися одержувати задоволення від часу, який вона проводить наодинці із собою, у спокої. А також від занять, які розширюють її внутрішній простір. Вона може мріяти, читати, слухати музику, малювати або просто сидіти, нічого не роблячи. Але для цього необхідно, щоб рідні та близькі дитини регулярно і з задоволенням проводили час таким же чином.
Паралельно з традиційними фізичними вправами й іграми, в яких необхідно перемагати, дітям варто пропонувати й такі, де задіяний один із органів відчуттів. Наприклад, можна ходити босоніж, вимішувати тісто руками, слухати музику із заплющеними очима, вдихати приємний аромат, не поспішаючи смакувати фрукти. Дитина може послухати казку із заплющеними очима, змайструвати маскарадний костюм, вигадати казкових персонажів, вслухатися у музичний твір. Усі ці заняття, якщо регулярно їм приділяти увагу, перетворюють дитину зі споживача відпочинку в творця нових образів і світів. Сила уяви дитини дозволить їй уникнути нудьги або почуття тривоги, коли вона залишиться на самоті, а отже, захистить від залежностей. Активна уява робить розум гнучким і допитливим, оскільки розсуває межі відомого нам світу, дозволяє робити відкриття і винаходи.
Але для того, щоб дитина виражала себе, творила вільно і з задоволенням, вона повинна відчувати, що ці види діяльності пропонуються не для «удосконалення навичок» і, відповідно, оцінювання їй не загрожує. Найкраща стратегія для дитини — робити те, що вона зараз робить із задоволенням. (За матеріалами журналу «Психология» № 44, 2009 р. — С. 83–86.).
НАЙПРОСТІША ПАМ’ЯТЬ
Усі, звичайно, знають, що в повній темноті побачити нічого не можна. Але іноді дещо все-таки можна роздивитися.
Давайте помістимо кого-небудь в абсолютно темну кімнату й дамо час звикнути до темноти. Потім скажемо нашому випробовуваному, що, як тільки спалахне світло, він повинен дивитися на власну руку. На півсекунди вмикається яскраве світло, а коли в кімнаті знову повна темрява, трапляється дивина: випробовуваний продовжує бачити свою руку, правда, не дуже виразно, але все-таки бачить. Поступово контури руки почнуть розпливатися, і незабаром вона абсолютно зникне в темряві.
У цьому явищі дивовижного набагато менше, чим здається на перший погляд. Сліди тих процесів, які виникли під дією подразника (у даному випадку яскраво освітлена рука), зберігалися ще якийсь час в зоровому аналізаторі. Але після того, як цей образ (такі образи називають послідовними) зник, можна бути упевненим, що зник він назавжди. І якщо узагальнений образ будинку ми можемо викликати в пам’яті, варто нам тільки захотіти цього, то послідовний образ ніколи не повертається. Психологи вважають послідовні образи простою формою прояву слідів.
Але є ще одна проста форма пам’яті, правда, зустрічається вона далеко не в кожного. Один німецький психолог помітив наступне: деякі художники, малюючи предмет «з натури», не потребують того, щоб він постійно знаходився у них перед очима. Вони просто якийсь час розглядають його, а потім малюють по пам’яті. При цьому зображення виходить точним до найдрібніших подробиць. Психолог став вивчати це явище і знайшов, що деякі люди продовжують бачити предмет, причому саме той же конкретний предмет, коли його вже немає перед очима. Вони можуть побачити його в будь-який час, як тільки їм це знадобиться, і ця здатність довго зберігається.
У таких випадках говорять, що людина володіє наочними, або, як висловлюються вчені, ейдетичними, образами.
Подальше вивчення показало, що ейдетичними образами найчастіше володіють діти, а з роками ця здатність зменшується. У 1921 р. на психологічному конгресі ученим продемонстрували цілу групу дітей, яким протягом 9 секунд показували картину (ви бачите її на сторінці), Після того, як картину прибрали, вони продовжували її бачити. Ось яка бесіда відбулася між експериментатором і одним із хлопчиків. Але перш ніж читати її запис, ви теж подивіться на картину протягом 9 секунд, а потім, перш ніж читати відповідь на питання, спробуйте самі на нього відповісти.
Питання: скільки людей намальовано?
Відповідь: шість — четверо чоловіків і дві жінки. Один поливає вулицю, троє інших йдуть на роботу.
Питання: в якому напрямі йдуть ці троє чоловіків?
Відповідь: туди, углиб (показує рукою напрям).
Питання: що бачиш ти у другої людини?
Відповідь: він палить довгу трубку.
Питання: що несе ця людина на плечі?
Відповідь: велику кирку.
Питання: що несе на плечі людина, що йде попереду?
Відповідь: лопату.
Питання: а той, що йде позаду?
Відповідь: довгасту лопату.
Питання: люди ці йдуть по тротуару чи посередині вулиці?
Відповідь: по тротуару.
Питання: скільки вікон в першому поверсі будинку, повз який проходять ці люди?
Відповідь: шість — п’ять збоку і одне попереду.
Питання: чим відрізняється це вікно попереду будинку від вікон збоку?
Відповідь: переднє вікно прикрите віконницями.
Питання: скільки глечиків з молоком стоїть на візку?
Відповідь: п’ять.
Питання: бачиш вивіску над дверима, біля якої стоїть жінка? Відповідь: так.
Питання: що на ній позначено?
Відповідь: важко прочитати… все ж таки… номер, потім цифра 3 і потім 8 або 9.
Питання: як написаний номер?
Відповідь: велике «N» і маленьке «о» з двома рисками під ним. Питання: а зараз прочитай другу вивіску.
Відповідь: молочна лавка.
Питання: у якому напрямі дивиться корова на вивісці?
Відповідь: вліво.
Питання: звідки дістає воду той, хто поливає вулицю?
Відповідь: з чотирикутного отвору.
Ви, напевно, переконалися, що запам’ятати за 9 секунд так багато дрібних деталей картини неможливо. Щоб зуміти відповісти на всі питання, необхідно продовжувати бачити картину і після того, як вона прибрана.
Звичайно, наочні образи сильно відрізняються від послідовних перш за все тим, що людина може викликати їх довільно. Проте це теж результат наслідків зорового збудження. (У лабіринтах психології особистості: Світ психічних явищ / Авт. — упоряд. О.В.Тимченко, В.Б. Шапар. — Харків: Прапор, 1997. — С. 157–159).
АНАЛІЗ МИСЛЕННЯ ЛЮДИНИ ТА МАШИНИ
Значний внесок у розвиток психологічної теорії мислення зробив А.Я. Пономарьов. У своїй праці «Мислення як складний психічний процес» він писав: «Порівняльний аналіз мислення людини та машини, наприклад комп’ютера для гри в шахи, виявив низку суттєвих відмінностей: переважно алгоритмічне мислення комп’ютера з точно визначеними ситуаціями та цілями, відсутність у його діяльності усього широкого спектру емоційних станів — від сумнівів до найвищої мобілізації психічної активності, яка називається натхненням, відсутність мотивації різного рівня та сили, узагалі відсутність усіх суб’єктивних факторів, що допомагають знайти рішення. Утім, останній шаховий поєдинок чемпіона світу Гаррі Каспарова із суперінтелектуальним комп’ютером Deep purple, котрий, як відомо, закінчився перемогою комп’ютера, спричинив деяке пом’якшення категоричності висновків. Каспаров у своїх спогадах про поєдинок писав, що йому після особливо вдалих ходів комп’ютера навіть вдавалася його підступне посміювання».
МИСЛЕННЯ ТА ІНТЕЛЕКТ
Мислення та інтелект — близькі терміни. Ми кажемо «розумна людина», позначаючи цим індивідуальні особливості інтелекту. Ми можемо також сказати, що розум дитини з віком розвивається. Таким чином означуємо проблематику розвитку інтелекту.
Терміну «мислення» ми можемо назвати як відповідник у нашій мові слово «обмірковування» або (менш нормативно, але, можливо, точніше) «думання». Слово «розум» виражає властивість, здатність. Обмірковування — це процес. Розв’язуючи завдання, ми думаємо, а не обмірковуємо — тут сфера психології мислення, а не інтелекту. Отже, обидва терміни виражають різні аспекти того самого явища. Інтелектуальна людина — це та, яка здатна до здійснення процесів мислення. Інтелект — здатність до мислення. Мислення — процес, у якому реалізується інтелект.
Інтелект — це певний ступінь здатності людини розв’язувати завдання і проблеми відповідної складності.
З цих позицій можна вести мову про рівень розвитку інтелекту. Він, за логікою, може бути низьким, середнім і високим (або початковим, низьким, середнім, досить високим і високим).
Мислення й інтелект віддавна вважаються найважливішими характерними рисами людини. Недарма для визначення виду сучасної людини використовують термін «homo sapiens» — людина розумна.
Той же, хто втратив розум, здається нам скаліченим у самій людській суті.
Виникає ще одне… важливе питання: чи однаково проявляється інтелект у різних аспектах життєдіяльності? Як свідчать дослідження
ні. Особистість може значно вирізнятися інтелектом у якійсь галузі, наприклад, науці (фізиці) і бути зовсім безпорадною у життєвих ситуаціях. Окрім того, вона може успішно розв’язувати складні проблеми в галузі, наприклад механіки, і бути зовсім нездатною керувати науковим колективом чи приймати елементарні рішення в галузі фінансів. Тому доцільно говорити про інтелект науковий, професійний, життєвий, сімейний, загальний, управлінський, політичний, соціальний тощо.
Мислення розглядають як вид пізнання. Пізнання з психологічного погляду постає як створення уявлень про зовнішній світ, його репрезентації, моделі його образу. Щоб дістатися на роботу, нам потрібна певна просторова репрезентація шляху між будинком та офісом. Щоб зрозуміти те, що розповідають на лекції про війни Олександра Македонського, потрібно створити певну репрезентацію перемог великого полководця.
Однак мислення — це ще не все пізнання. Пізнанням є, наприклад, і сприйняття. Людина, яка побачила в небі літак, також створює репрезентацію побаченого. Однак ця репрезентація є результатом не мислення, а сприйняття. Тому мислення визначається не просто як пізнання, а як спеціальне пізнання, «опосередковане й узагальнене».
Що це означає? Розглянемо приклад, який часто використовують. Виглянувши на вулицю, людина бачить, що дах сусіднього будинку мокрий. Це акт сприйняття. Якщо ж людина за виглядом мокрого даху робить висновок, що пройшов дощ, то ми маємо справу з актом мислення, хоча й досить простим. Мислення є опосередкованим у тому сенсі, що воно виходить за межі безпосереднього даного. За одним фактом ми виводимо висновок про інше.
У разі мислення, таким чином, ми маємо справу не просто зі створенням презентації на підставі спостереження зовнішнього світу. Процес мислення значно складніший: спочатку створюється репрезентація зовнішніх умов, а потім з неї виводиться наступна репрезентація. Зокрема, у нашому прикладі людина створює спочатку першу репрезентацію, що належить до сфери сприйняття (образ мокрого даху), а потім виводить із неї другу репрезентацію (недавно пройшов дощ). Схематично цей процес зображено на рис. 1.
Французький дослідник Ж. Піаже користується поняттям «інтелект», а не «мислення». Коли ж він каже про «психологію мислення», то має на увазі лише певне трактування мислення, головним чином те, яке подано у працях представників Вюрцбурзької школи, до якої він ставиться критично. Даючи визначення інтелекту, Піаже розглядає такі його трактування як «психічна адаптація до нових умов» (Е. Клапаред, В. Штерн), як «акт раптового розуміння» (К. Бюлер, В. Келер).
Сам же Піаже визначає інтелект як «прогресуючу зворотність мобільних психічних структур», вважає, що «інтелект є станом рівноваги, до якого тяжіють усі послідовно розташовані адаптації сенсомоторного і когнітивного порядку, так само, як і всі асимілятивні й акомодуючі взаємодії організму із середовищем». Ці формули, звичайно, потребують розшифрування. Один із традиційних способів виявлення специфіки мислення полягає в тому, що його порівнюють зі сприйняттям, тобто іншою формою пізнання. Цим же шляхом іде й Ж. Піаже: «Сприйняття — це знання, які здобуваємо про об’єкти або їхні рухи в результаті прямого і безпосереднього контакту, який здійснюємо з ними, тоді як інтелект — це знання, що існує лише тоді, коли в процесі взаємодії суб’єкта з об’єктом мають місце різні відхилення і коли зростають просторово-тимчасові відстані між об’єктом та суб’єктом».
Одним із вихідних положень є відмінність об’єкта і суб’єкта. Об’єкт — це деяка зовнішня даність, що існує поза суб’єктом, він незмінний. Суб’єкт є індивідуальним об’єктом, якого автор концепції розглядає з погляду дії. Між ними складаються певні відносини. Теорія Ж. Піаже містить два основні компоненти: висновки про функцію інтелекту і висновки про стадії розвитку інтелекту.
У найзагальнішому вигляді інтелект розуміють як подальший розвиток деяких фундаментальних біологічних характеристик, невіддільних від життя. Виокремлено такі характеристики інтелекту: організація та пристосування (адаптація). Адаптація, у свою чергу містить два взаємозалежні процеси, названі асиміляцією й акомодацією.
Організація й адаптація — це основні функції інтелекту, або функціональні інваріанти. Інваріантні характеристики автор розглядає як властивості біологічного функціонування взагалі. Організованість інтелектуальної діяльності означає, що в кожній інтелектуальній активності суб’єкта можна вичленувати щось ціле і щось таке, що входить у це ціле як елемент із їхніми зв’язками. Зміст терміна «асиміляція» зводиться до підкреслення відтворення суб’єктом під час його пізнавальної активності деяких характеристик пізнаваного об’єкта.
Акомодація — це процес пристосування самого суб’єкта, який пізнає, до різноманітних вимог, висунутих об’єктивним світом. Відбувається не лише відтворення індивідом окремих і цілісних характеристик пізнаваного об’єкта, а й сам суб’єкт змінюється в процесі пізнавальної активності. Той пізнавальний досвід, який окрема людина накопичує до певного періоду, Ж. Піаже називає пізнавальною структурою.
Одна з особливостей функціонування людського інтелекту полягає в тому, що не будь-який зміст, одержуваний із зовнішнього світу, можна засвоїти (асимілювати), а лише той, що хоча б приблизно відповідає внутрішнім структурам індивіда. В описі функціонуванням інтелекту Піаже використовує термін «схема». Схема — це пізнавальна структура, що належить до класу подібних дій, які мають визначену послідовність, що становить собою міцне взаємозалежне ціле, у якому складові його акти поведінки тісно взаємодіють між собою. У понятті «схема» знаходить подальшу конкретизацію ідея Ж. Піаже про організовану природу інтелекту. До основних понять у теорії Ж. Піаже належить «рівновага». Йдеться про рівновагу між асиміляцією й акомодацією. Два типи функціонування інтелекту утворюють стан збалансованого і незбалансованого урівноваженого стану.
Учення про стадії розвитку інтелекту, яким присвячено більшість досліджень, містить виокремлення чотирьох стадій такого розвитку: 1) сенсомоторний інтелект (від народження до 2 років); 2) доопераціональне мислення (від 2 до 7–8 років); 3) період конкретних операцій (від 7–8 років до 11–12 років); 4) період формальних операцій.
Розвиток інтелекту починається до оволодіння мовою. Один із перших проявів інтелектуальної активності дитини полягає в простежуванні майбутніх результатів руху (як елементарні форми пересування). Становлення елементарних цілеспрямованих рухових актів — це становлення генетично вихідних форм інтелекту. Основна ознака конкретних операцій — прив’язаність до предметів.
Розвинутий інтелект автор розглядає як систему операцій. Операція — це внутрішня дія, котра відбулася внаслідок предметних дій. На відміну від останніх, операція є скороченою дією, вона відбувається не з реальними предметами, а з образами, символами, знаками, організованими у певну систему, у якій операції врівноважуються завдяки властивості зворотності (йдеться про наявність симетричної і протилежної їй операції, що, виходячи з результатів першої, відновлює первісну ситуацію або вихідне положення).
Розвиток дитячого мислення дослідник розуміє як зміну описаних вище стадій. Послідовність стадій виражає внутрішню закономірність розвитку. Стадії прив’язані до певного віку, хоча й неоднозначно навчання може пришвидшувати чи сповільнювати процеси розвитку. (Варій М.Й. Загальна психологія: підручник. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — С. 376–380).
УВАГА
Учені підрахували, що людський погляд переміщується за день 100000 разів. Уявіть собі, що ці переміщення ніяк не пов’язані між собою, зовсім безцільні і некеровані. Наряд чи спостерігач зуміє розібратись у такому хаосі вражень.
Тому йому потрібен своєрідний «компас», який би вказував напрям спостереження. Роль такого «компаса» виконує увага. Отже, щоб навчитись спостерігати, необхідно навчитись бути спостережливим. Увага необхідна і для нашого слуху. Так, у шумному натовпі ми виокремлюємо звернену до нас мову і розуміємо її, а диригент здатен чути у звучанні оркестру навіть окрему скрипку.
Якщо попросити декілька людей, які спостерігають одне й те ж явище, розповісти про нього, то кожен зробить це по-своєму.
Чи можна виховати увагу та спостережливість у кожної людини, чи це виключні якості окремих щасливчиків? Скажемо твердо, що людей, зовсім позбавлених уваги, не існує, так само як не існує людей, які б зовсім нічого не робили. А будь-яка дія вимагає уваги, і людина, яка виконує її, на чомусь зосереджує увагу, контролює себе, щось запам’ятовує і може про це розповісти. Але так само як немає людей, зовсім позбавлених уваги, немає і таких, які б спрямовували свою увагу на усе без розбору. Тому дуже наївними виглядають спроби деяких людей виховати у собі просто увагу, а не увагу до якоїсь певної справи.
У космічному кораблі «Восход» були три космонавти — В. Комаров, К. Феоктистов і Б. Єгоров — льотчик, вчений та лікар. Усі вони були достатньо уважними, усі хотіли якнайбільш побачити та запам’ятати. Звичайно, багато у їх розповідях співпадало, але були й відмінності — кожен краще бачив те, що ближче його інтересам, справі всього його життя. Космонавти корабля «Восход» писали: «Ми усі милувались горами, але найбільше вони привертали увагу Бориса Єгорова. Він альпініст, і, можливо, йому хотілось би піднятись на ті вершини, які ми бачили з космічних висот».
Але якщо немає людей, зовсім позбавлених уваги, то чому так часто доводиться чути скарги на відсутність уваги чи на слабкість уваги? Між цим навіть діти дошкільного віку можуть протягом декількох десятків хвилин досить зосереджено займатись якоюсь справою. Причина схожих скарг приховується в тому, що людині не хочеться займатись малоцікавою для неї справою.
Адже майже будь-яка справа до тих пір, поки нею не почнеш займатись, видається нудною. Кожен знає, що в багатьох книг найменш цікаві перші сторінки. Однак часто, прочитавши усю книгу, ми повертаємось до нецікавих перших сторінок. Не випадково старовинне прислів’я говорить: «Лиха біда — початок». Саме тому й існує уявлення, що увага — це завжди деяке зусилля чи навіть насилля над собою. Але коли людина уже захоплена цікавою справою, вона не менш, а часом і більш уважна, ніж тоді, коли докладає зусиль.
Зусилля — це зовсім не обов’язковий супутник уваги. Це швидше супутник на початку шляху. І чим далі людина йде цим шляхом, тим їй цікавіше і тим менше вимагається зусиль. Більше того, зусилля можуть знадобитись для того, щоб відірвати її від справи, що стала цікавою для неї. Часто доводиться бачити, як люди, захоплені тією чи іншою справою, так заглиблені в себе, що не помічають того, що відбувається довкола. Зовні вони видаються неуважними, неспостережливими, але насправді їхня увага зосереджена на одній справі. Це вища міра зосередженості та концентрації уваги — умова, необхідна для творчості у будь-якій сфері, чи то науці, техніці чи мистецтві. І ця вища міра зосередженості — іноді її називають натхнення — ніколи не приходить сама. Тому, коли запитують, а як виховувати свою увагу, завжди хочеться відповісти: «Знайдіть якусь справу, візьмись за неї, подолайте перші труднощі, а далі справа поведе і вас, і вашу увагу». При цьому треба пам’ятати, що нецікавих справ немає, а є нудні люди, які не можуть знайти цікавої справи.
ЯК СТАТИ УВАЖНИМ
Привчити себе уважно працювати у найрізноманітніших умовах ось правильний шлях виховання уваги.
Потрібно навчитись довільно та цілеспрямовано спрямовувати увагу на певний об’єкт, не даючи себе відволікти стороннім подразником. Розвиток стійкості уваги людини пов’язаний із розвитком її вольових якостей: тому треба дисциплінувати себе, привчати навіть у дрібницях бути господарем своїх дій.
Більшу користь принесуть систематичні вправи в одночасному виконанні різних процесів. Робити це треба так, щоб загальне сприймання кожного об’єкта зберігалось досить добре водночас із другорядного виокремлювалось головне, на чому й концентрувалась би увага.
Тренування переключення уваги має йти трьома шляхами:
1. Тренування у швидкому переключенні уваги з об’єкта на об’єкт.
2. Тренування в умінні виокремлювати найбільш важливі об’єкти за рахунок другорядних.
3. Тренування у порядку переключення в тому, що образно називають виробленням «маршруту сприймання» (тобто навчитись
автоматично, завжди у певній послідовності переключати увагу з одного об’єкта на інший з метою отримання інформації чи виконання певних дій).
Кращий спосіб стати уважним — це ніколи не дозволяти собі робити якусь роботу неуважно!
РОЗЛАДИ УВАГИ
З патологічних проявів уваги слід вказати на такі: нестійкість; недостатня концентрація; порушення розподілу; уповільнення переключення; розсіяність.
Патологічні прояви уваги вивчені недостатньо, оскільки виокремлення уваги у самостійний пізнавальний процес багатьма дослідниками ставиться під сумнів.
Трапляються такі види патології уваги:
1. Слабкість активної уваги (спрямованої зосередженості на вибраному об’єкті) — характерний симптом грубих органічних уражень головного мозку, астенічних станів. Досить помітно це при виконанні хворим тесту — віднімання від 100 по 7 чи 13. Вже після перших 2–3 правильних відповідей хворий починає помилятись, а після короткого відпочинку може знову давати правильні відповіді.
2. Підвищена зосередженість уваги — спостерігається при депресіях, коли увага хворих зосереджена на невеликій кількості уявлень, як правило, неприємного змісту; при соматичних захворюваннях; при іпохондричних неврозах, епілепсії, що пояснюється малою рухливістю (інертністю) нервових процесів при цих недугах.
3. Відвертання уваги — це характерний симптом маніакальних станів. При цьому порушується процес зосередження, що є підґрунтям активної уваги. Переважає пасивна увага (мимовільна), об’єктом якої бувають другорядні предмета і явища.
У дитячій практиці виокремлюють синдром дефіциту уваги. Його ознаки:
— неспокійні рухи у кистях і стопах (сидячи на стільці, корчаться, «звиваються»);
— неможливість спокійно сидіти на місці, коли це потрібно;
— легке відволікання на сторонні стимули;
— нетерплячість (ледве дочікується своєї черги під час ігор і різних ситуацій у колективі);
— схильність відповідати не задумуючись, не вислухавши до кінця запитання;
— труднощі при виконанні запропонованих завдань (непов’язані з недостатнім розумінням чи негативною поведінкою);
— труднощі підтримання уваги при виконанні завдань чи під час ігор;
— частий перехід від однієї незавершеної дії до іншої;
— неможливість гратись тихо і спокійно;
— балакучість;
— схильність заважати іншим, «докучати» оточуючим (наприклад, втручатись в ігри інших дітей);
— зовнішні прояви незосередженості на звернене до людини мовлення;
— схильність губити речі, необхідні в школі і вдома (наприклад, олівці, іграшки, книги тощо);
— часте здійснення небезпечних дій (недоврахування наслідків). При цьому не шукає пригод чи гострих відчуттів (наприклад, перебігає вулицю, не оглядаючись по боках). (1. Патопсихологія. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Мартинюк І.А. — Гусятин, 2006. — С. 33–34; 2. У лабіринтах психології особистості: Світ психічних явищ / Авт. — упоряд. О.В.Тимченко, В.Б.Шапар. — Харків: Прапор, 1997. — С. 122–124).
ПСИХОЛОГІЯ ВНУТРІШНЬОГО МОВЛЕННЯ
Однією з найважливіших у психології внутрішнього мовлення є проблема його механізмів. Тому цілком природна i особлива зацікавленість цією проблемою, яка виявилася вже на перших кроках наукового вивчення внутрішнього мовлення i значно активізувалася останнім часом. Можна навіть стверджувати, що дослідження внутрішнього мовлення протягом останнього століття зводилось головним чином до різних спроб з’ясування його механізмів.
Перші такі спроби це ще були (та й не могли бути, якщо мати на увазі загальний рівень розвитку науки) дослідження власне мозкових механізмів, що розкривали б природу даного явища. Мова йшла про те, у якій формі існують уявлення слів під час мовчазного мислення. Так, французький психіатр Мора [1845] писав: «У нормальному стані мислити це означає внутрішньо говорити… Мислячи, ми ніби чуємо звуки слів і розмов, які перекладають нашу думку; ми чуємо їх особливим чином, в уяві, ми відчуваємо проте, що це чуяння (слышание) не так уже далеке від дійсного».
Історія подальшого розв’язання цього питання викладена в книзі А.Л. Погодіна «Язык как творчество (психологические и социальные основь творчества речи». Тому ми подаємо тут тільки найхарактерніші висловлювання із зазначеного питання.
Шарко, розвиваючи й узагальнюючи думки Моро, стверджував, що мислити можна словами які ми промовляємо, чуємо чи бачимо на письмі i що, отже, людина користується досить складним апаратом для мислення словами. Згідно з наявністю трьох видів уявлень слів Шарко говорить і про три типи внутрішнього мовлення — слуховий, руховий, зоровий. Проте, яка стійкість механізмів цих типів, виступають вони в «тому» вигляді чи у взаємозв’язку, чому різним людям властиві різні типи, — на всі ці питання відповіді у Шарко ми не знаходимо.
Справді, чи співіснують — слухові, рухові, зорові уявлення слів у процесах внутрішнього мовлення, чи виключають одне одного, чи перебувають у відношенні якогось підпорядкування?
Еггер (Еджер), спостерігаючи за власним внутрішнім мовленням i на основі свідчень інших людей, зробив висновок пре те, що у внутрішньомовній діяльності ми оперуємо виключно слуховими образами, з моторними явищами вона не має ніякого зв’язку. «Моє внутрішнє мовлення — писав Еггер, — є відтворенням мого голосу».
На противагу Еггеру віденський психолог Штрїккер вважав, ніби внутрішнє мовлення є моторним, «мовні уявлення суть рухові уявлення», внутрішнє мовлення — це внутрішня розмова про себе. Це саме стверджував і Балле, який писав: «У мене рухові образи мають у звичайних умовах мислення надзвичайно сильну інтенсивність. Я виразно відчуваю, що, крім виняткових випадків, я не бачу i не чую своєї думки, але в думках промовляю її». Штріккер намагався навіть підтвердити свою думку деякою подобою експерименту. Він примушував себе думати про окремі звуки [б], [д], [к] і при цьому відчував специфічні рухи язика.
Суперечливість наведених висловлень пояснюється тим, що об’єктом спостереження їхніх авторів були окремі, індивідуальні випадки, в одному з яких переважаючою виявилась слухова форма внутрішнього мовлення, в інших — рухова. На це звернули увагу вже сучасники названих авторів, визнавши їхні точки зору обмеженими й протиставивши їм положення про те, що внутрішнє мовлення є асоціацією уявлень — насамперед слухових і рухових, потім слухових і зорових та інших (Додж, Леметр, Леруа, К. Гольдштейн та ін).
Погодін А.Л. відзначає у зв’язку з цим, що у внутрішньому мовленні мішані типи є звичайним явищем, чисті — рідкісним винятком, що межує з патологією. Поряд із цим, як підкреслював
А.Л. Погодін, переважання слухового чи моторного елемента у внутрішньому мовленні спостерігається у всіх, хто володіє розмовною мовою, а участь рухових образів «потрібна завжди при активному ставленні до змісту думки», бо «без рухових образів взагалі навряд чи можлива будь-яка дія людини, а отже і мова».
Представники традиційної психології висловили деякі думки стосовно того, чим зумовлюються переважання у внутрішньому мовленні одних уявлень слів порівняно з іншими. Психологія внутрішнього мовлення зробила цим самим перший крок від опису феномена до пояснення його природи. Слушне щодо цього свідчення Болдуїна, який вивчав німецьку мову в умовах розмовного мовлення — і мислив на цій мові словами, які промовляв, французьку мову вивчав шляхом читання — мислив на цій мові словами у формі їх зорових образів. Накреслилася також тенденція вважати слуховий тип внутрішнього мовлення сприймаючим, або пасивним, руховий — відтворюючим, або активним. Тут, як бачимо, помітні спроби зв’язати форму внутрішнього мовлення зі способом утворення словесних образів, а також з метою, намірами людини. Однак висловлювання, які містили цінні припущення могли б визначити напрям пошуків для пояснення важливих фактів психології внутрішнього мовлення і встановлення закономірностей його специфіки, в зарубіжній психології не викликали належної уваги.
Ці дослідження відрізнялись від попередніх тим, що вони мали експериментальний характер, з використанням реєструючої апаратури, що з’явилася на той час. Але й технічні засоби не допомогли вченим дістати однозначні дані про участь рухового компонента в процесах внутрішнього мовлення. Якщо Висойковська (1913) Джекобсон (1932) дістали дані про те, що під час внутрішнього мовлення скорочуються м’язи язика i губ, тобто помітна досить стійка іннервація мовно-рухових органів, то Додж (1898), Картіс (1899), Коуррен (1902), Пінтнер (1913), Рід (1916), Торсон (1925) або зовсім заперечували наявність цих скорочень, або вважали їх необов’язковими.
Різку невідповідність здобутих результатів можна пояснити недостатньою чутливістю приладів, які використовувались у дослідженнях, і неоднаковими умовами дослідів. А проте початок наукової розробки цього питання, як зазначалося, був покладений ще І.М. Сєченовим.
Сєченов І.М. писав: «Коли дитина думає, вона неодмінно в той самий час говорить. У дітей років п’яти думка виражається словами чи розмовою пошепки, або принаймні рухами язика і губ. Це надзвичайно часто (а можливо, й завжди, тільки різною мірою) трапляється і з дорослими людьми. Я принаймні знаю по собі, що моя думка дуже часто супроводжується, при закритому й нерухомому роті, німою розмовою, тобто рухами м’язів язика в порожнині рота. У всіх же випадках, коли я хочу фіксувати яку-небудь думку переважно перед іншими, то неодмінно вишіптую її. Мені навіть здається, що я ніколи не думаю прямо словом, а завжди м’язовими відчуттями, які супроводять мою думку у формі розмови».
Сєченов І.М., як бачимо, підкреслював важливу роль мовних кінестезій у мисленні про себе, тобто за участю внутрішнього мовлення. Це геніальне передбачення новітніх експериментальних даних психологів у Сєченова ґрунтувалось на глибокому аналізі механізмів оволодіння мовою. «Головною умовою здатності до мови є центральний зв’язок між зоровим і слуховим апаратом, з одного боку. й усім комплексом рухів, що беруть участь в утворенні голосу й мови
з другого». Мовлення здійснюється (і стає можливим взагалі) під регулюючим контролем слуху, проте саме мовлення є руховою реакцією. Тому основу мовлення становлять рухослухові зв’язки. Уже в ранньому дитинстві, говорить у зв’язку з цим І.М. Сєченов, слухові відчуття асоціюються найтісніше з м’язовими відчуттями власної розмови.
Оскільки ж внутрішнє мовлення рефлекторного походження, отже, теж є системою м’язово-слухових зв’язків, ці зв’язки не руйнуються під впливом гальмування артикуляційних рухів мовних органів. Феноменом їх гальмування є тільки значне зменшення рухового ефекту. Цю обставину І.М. Сєченов і мав на увазі, стверджуючи, що «німа розмова при закритому роті» супроводжується рухами язика в порожнині рота.
Підкреслюючи важливу роль у внутрішньому мовленні мовних кінестезій, Сєченов водночас не зводив його лише до м’язових відчуттів та рухів. Мовні рухи нерозривно зв’язані зі сприйманням виголошуваних слів. Тому, якби мовний зв’язок руйнувався при повному гальмуванні рухового компонента, він так само руйнувався б i при вїдсутностї слухового аналізу та слухового контролю. Отже м’язово-слухові зв’язки, що утворюються в процесі оволодіння живою розмовною мовою, є основою процесів внутрішнього мовлення; мовні кїнестезії з самого початку «озвучені».
Внутрішнє мовлення здійснюється за участю тих самих аналїзаторїв, що й зовнішнє. Воно є активїзацїєю слідів звукових, рухових і зорових, тільки ця активізація не завершується голосним відтворенням мовного потоку через гальмування рухів мовних органів.
Діяльність другої сигнальної системи забезпечується трьома аналізаторами: мовноруховим, мовнослуховим та мовнозоровим. Мовний тимчасовий нервовий зв’язок є результатом складної взаємодії зазначених аналізаторів. Заслуга Сєченова полягає в тому, що він накреслив принципову схему взаємодії у внутрішньому мовленні слухового та рухового мовних органів, взаємодії, в якій може слабшати то одна, то друга ланка, але при постійному їх зв’язку. Правильність цих думок Сєченова підтвердилась пізнішими дослідженнями питання про механізми внутрішнього мовлення.
Участь рухового компонента в процесах внутрішнього мовлення давно привернула увагу психологів. Ще до перших спроб експериментальної реєстрації іннервації мовних органів ставились досліди по визначенню ролі рухового компонента у внутрішньому мовленні шляхом суміщення двох видів мовної діяльності. Припускалось, що, виконуючи певну роботу в плані зовнішнього мовлення тобто завантажуючи апарат голосного мовлення, не можна одночасно розгортати іншу діяльність у плані мовлення внутрішнього. Проте дані цих дослідів виявились суперечливими. Польман, наприклад, виявив, що промовляючи знайомі вірші він міг одночасно складати про себе нові вірші. А в дослідах Біне виявилось, що неможливо одночасно стискати наперед визначену кількість разів гумовий балон і розв’язувати навіть нескладні арифметичні задачі.
Ці дані датуються кінцем XIX ст. Вони добуті тільки двома згаданими авторами і цікаві постановкою проблеми суміщення дій, що не позбавлена наукових підстав. Про це свідчать ті перспективи, які відкрило її розв’язання радянськими психологами. Але в старій психології цій проблемі не надавалось належного значення та й розв’язувалась вона тільки з точки зору розподілу уваги, а це закривало шлях до її вичерпного розв’язання.
Учення Павлова про руховий аналізатор і, зокрема, його положення про мовні кінестезії як базальний компонент мислення стало основою вивчення мовних кінестезій. Слід, однак, зауважити, що об’єктом систематичного вивчення мовні кінестезії стали порівняно недавно, і навіть судження таких видатних учених, як
В.М. Бехтерєв і Л.С. Виготський, не йшли в цьому питанні далі звичайних гіпотетичних міркувань. В.М. Бехтерєв, продовжуючи лінію І.М. Сєченова, говорив: «Коли людина посилено уявляє собі те, що вона повинна сказати знайомій чи незнайомій особі, з якою вона повинна побачитись, вона мимовільно про себе промовлятиме слова, обдумуючи, свою майбутню мову». А Л.С. Виготський, не заперечуючи рухів мовного апарату у внутрішньому мовленні, поряд з ним вважав, що між ними й активністю, а також формою внутрішнього мовлення не існує безпосереднього об’єктивного зв’язку. Зрозуміло, що хоч участь мовних кінестезій після праць
І.М. Сєченова та І.П. Павлова, що увінчались створенням детерміністичної теорії рефлекторної діяльності головного мозку, можна було приймати з логічною незаперечністю, останнє слово повинні були сказати експериментальні дослідження.
Зараз такі дослідження успішно ведуться цілою групою психологів. Це дослідження за методикою «перешкод», або виключення мовних рухів шляхом виконання одночасно з розв’язанням розумових задач додаткової (сторонньої) артикуляційної роботи (аналогічні тим, які робили Польман і Біне), а також біографічні та електроенцефалографічні дослідження прихованої іннервації мовних органів. Початок їх був покладений працею А.Н. Соколова «Внутренняя речь и понимание» (1940 р). А.Н. Соколов спостерігав значні утруднення в розумінні і запам’ятовуванні текстів піддослідними, які в цей самий час промовляли вголос інший матеріал (лічили, декламували тощо).
Таким чином, уже в цих дослідах підтверджувалась гіпотеза про те, що затримка або усунення мовних кінестезій повинні викликати порушення мислительної діяльності, оскільки ці кінестезії є невід’ємним її компонентом. Вона підтвердилась у дослідах Л.К. Назарової, а частковим виключенням мовних кінестезій, і в дослідженні А.Р. Лурією хворих на ураження кінестезичних відділів великих півкуль; Л.А. Новикова, реєструючи мікрорухи м’язів язика при виконанні учнями різних розумових операцій (лічба про себе, розв’язування арифметичних задач, запам’ятовування слів та цифр), виявила помітне збільшення електричних потенціалів, Яке свідчить про посилення мовних кінестезій. Імпульсація м’язів збільшувалась при цьому з ускладненням розумових завдань.
З наведених досліджень можна зробити два важливих висновки: 1) мовні рефлекси під час мислення про себе мають різний ступінь загальмованості ефекторних кінців; 2) ступінь їх загальмованості значною мірою залежить від характеру актуальної розумової діяльності.
Однак, зв’язок мовних кінестезій з розумовою діяльністю не такий простий і прямолінійний, як це може здатися на перший погляд. Це показали останні дослідження А.Н. Соколова, метою яких було простежити: а) як відіб’ється затримка зовнішньої і внутрішньої артикуляції на різних видах розумової діяльності і б) як і в яких формах функціонує при цьому мовна кінестезія і який її зв’язок із слуховим сприйманням слів.
За даними цих досліджень, сильні мовнорухові імпульси, прихованої артикуляції спостерігаються, коли розумова діяльність зв’язана з потребою розгорнутого мовного аналізу та синтезу і, отже, з посиленням збудження відповідних мовних центрів. У разі узагальнення розумових дій і утворення мовно-розумових стереотипів, збільшення в мисленні наочних компонентів спостерігається редукція мовнорухових імпульсів. При цьому А.Н. Соколов вважає, що редукція може здійснюватись тільки при збереженні, а то й посиленні інших компонентів внутрішнього мовлення — слухового та зорового. Зокрема, слабкі кінестетичні подразнення, що йдуть від мовних органів у кору мозку, спроможні викликати, вважає А.Н. Соколов, досить сильні реакції в мовнослуховому аналізаторі, які в сукупності із загальмованою мовною кінестезією, очевидно, і складають матеріальну основу внутрішнього мовлення.
У зв’язку з цим А.Н. Соколов робить висновок про озвученість мовних кінестезій. Цей висновок є підтвердженням ідеї Сєченова про те, що внутрішнє мовлення є м’язово-слуховою асоціацією.
Про важливу роль у процесах внутрішнього мовлення рухового аналізатора свідчать i дані вивчення моторної афазії. Так,
О.П. Кауфман виявила, що у моторного афатика утруднене викликання внутрішнього звучання слова i розгортання викликаних фрагментів у членоподільно оформлену мову. Моторна афазія супроводжується розладами мовної артикуляції. Отже, ними зумовлюються у хворого на моторну афазію i розлади внутрішнього мовлення. Звідси О.П. Кауфман робить висновок про те, що образи мовних рухів є специфічними утвореннями внутрішнього мовлення. За даними Б.В. Зейгарник, хворі з ураженням кінестезичних відділів великих півкуль, які робили грубі безглузді помилки в завданнях з пропусками букв, успішніші виконували ці завдання, якщо їм доводилось промовляти завдання вголос.
Завдяки дослідженням психологів встановлено: а) необхідна участь кінестезичного компонента в процесах внутрішнього мовлення; б) динамічний характер його участі, різний ступінь вияву мовних кінестезій. Останній пов’язаний я із віковими особливостями, так i насамперед з особливостями тієї розумової діяльності, яку виконує індивід.
Проте ми ще достатньою мірою не знаємо закономірних залежностей у функціонуванні мовних кінестезій.
Заслуговує на увагу спроба М.І. Жинкіна з’ясувати ці питання, порівнявши мовні рухи при зовнішньому і внутрішньому мовленні. Він пропонує розрізняти а) відбір звуків для складання слів (відбір мовних рухів для складання рухового стереотипу слова) і б) відбір слів для складання повідомлення. У внутрішньому мовленні людей, які добре володіють мовою, відбувається відбір слів, оскільки рухові стереотипи в цих людей уже склалися. Тому, говорить М.І. Жинкін у внутрішньому мовленні не виникає тих самих мовних рухів, які відбуваються під час артикуляції звуків мови; проте тут можна чекати таких мовних рухів, які потрібні для розпізнавання словесних стереотипів, що відбираються як їх поєднання.
Таким чином, мовні рухи під час внутрішнього мовлення відзначаються певною своєрідністю: по-перше, відбір слів у внутрішньому мовленні є оперуванням ними як цілісними утвореннями, а по-друге, й самі слова можуть замінюватись більшими асоціативними комплексами, що склались раніше. Крім того, може відбуватись не лише відбір слів, а й відбір досить коротких сигналів, що заміщують цілі системи раніше відібраних слів. При декодуванні цих сигналів у розгорнутий ряд слів відпадає потреба посилення центра динамікою периферії мовнорухового аналізатора і виникає нова специфічна перебудова мовного механізму.
Вивчення внутрішнього мовлення за методикою центральних мовнорухових перешкод, коли перешкоди подавались не на периферію, а на центр мовнорухового аналізатора дало змогу дістати нові дані про механізм відбору слів у внутрішньому мовленні і, зокрема, про зв’язок мовних кінестезій з посиленням їх відбору.
Жинкін М.І. говорить про два способи посилення відбору слів.
Або виникає активність периферії мовнорухового аналізатора у вигляді кінестетичних імпульсів оберненого зв’язку, проте не у формі артикуляційних рухів, потрібних при формуванні словесного стереотипу, а у формі динамічних модуляцій, що посилюють поєднання і розділ слів.
Або з’являється гальмівне виключення динамічної активності периферії мовнорухового аналізатора внаслідок переходу на комбінацію статичних сигналів та схем, що замінюють раніше нагромаджені динамічні словесні утворення. У цьому разі утворюється гальмо на виході коркової частини аналізатора і виникає позитивна одночасна індукція в його ядрі і, відповідно, посилення відбору слів. (Баєв Б.Ф. Психологія внутрішнього мовлення. — К.: Рад. школа, 1996. - 192 с).
ГНІВЛИВІ
Деякі люди схильні до прояву гніву. Вони говорять, що їх дратує те, що дехто з партнерів довго збирається кудись іти або не може зрозуміти, як потрібно дещо зробити тощо. У даному випадку західні психологи говорять про гнів-рису, тобто, тип особистості, який по- російськи називається гнівливим. Спілбергер з колегами ^ріеІЬе^ег et. al., 1995) виявили, що гнів-риса більше виражена у чоловіків, хоча за іншими даними статевих відмінностей за гнівливістю немає (Kopper, Eppersohn, 1996). Водночас останні із названих авторів відмічають, що й чоловіки, і жінки маскулінного типу володіють більш високими показниками гніву-риси.
Згідно Кринг (Kring, 2000), жінки частіше реагують гнівом на зраду, поблажливість, зневагу, відмову, необґрунтовану критику, а чоловіки — на поганий настрій партнерки і на її занурення в себе. Жінки віддають перевагу вираженню гніву щодо знайомих, у порівнянні з незнайомими; окрім того, вони схильні здебільшого спрямовувати свій гнів не на того, хто дав привід до гніву.
Вікові особливості контролю експресії
Згідно даних низки авторів (KHbride, Jarczower, 1980; Malatesta, HavHand, 1982; Shennum, Bugenthal, 1982), з віком збільшується придушення негативних емоцій. Якщо для немовлят плач, викликаний бажанням їсти, є природним, то для 6-літньої дитини неприпустимо плакати з приводу того, що вона повинна трішки почекати до обіду. Діти, які не отримали подібний досвід у сім’ї, можуть виявитися відторгненими поза домівкою. Дошкільнята, які занадто часто плачуть, зазвичай не користуються повагою серед ровесників (Kopp, 1989).
Схожа ситуація і з придушенням вибухів гніву. Проведене А. Каспі зі співавторами (Casp^ Elder, Bem, 1987) дослідження засвідчило, що діти, які зазнавали частих приступів гніву у віці 10 років, підрісши відчували множину незручностей від своєї гнівливості. Таким людям буває складно зберегти свою роботу, а їх шлюби часто розпадаються.
У певному віці стихійний прояв радості, природної для малюків (підстрибування, плескання в долоні), починає соромити дітей, оскільки такі прояви вважаються «дитячими». Проте бурхливі вираження емоцій навіть дорослими, поважними людьми під час спортивних змагань не викликають осудження сторонніх. Імовірно, можливістю такого вільного прояву емоцій спорт і притягує багатьох людей.
Прояв емоцій у різних культурах має деякі особливості. Так, у західній культурі не заведено проявляти не тільки позитивні, але й негативні емоції. Звідси виховання дітей, особливо хлопчиків, здійснюється в цьому дусі. Водночас, як пишуть Ф. Тікальські і С. Уоллес (^kalsky, Walles, 1988), в індійському племені навахо дитячі страхи вважаються цілком нормальною і здоровою реакцією; люди цього племені вважають, що безстрашною дитиною керує невігластво й безрозсудливість. Можна тільки дивуватися мудрості індійців. Дитина повинна боятися (однак це не означає, що її потрібно навмисно лякати, страхати). (Ильин Е.П. Змоции и чувства. — СПб.: Питер, 2007. — С. 279–280, 389).
РОЗЛАДИ ВОЛІ
Розлади волі проявляються у вигляді:
незрілості і недорозвитку волі — некерованість вольовою поведінкою (синдром дефіциту уваги, гіперкінетична поведінка, олігофренія).
Надмірної активності. Хворобливе посилення вольової активності буває у наркоманів при пошуках наркотиків, у маніакальних хворих, психопатичних осіб і має назву гіпербулія. Ця активність має однобічний характер, її продукція є хворобливою, супроводжується підвищеною балакучістю.
Послабленні активності — гіпобулія — спостерігається при депресивних станах та інших формах пригнічення психічної діяльності. При депресії хворі з великим зусиллям рухаються, довго добирають і насилу вимовляють слова, віддають перевагу перебуванню у ліжку. Відсутність вольової активності — абулія — часто поєднується з моторною загальмованістю (ступором) або аутизмом (повною німотою).
Перекручення вольової активності — парабулія — трапляється при шизофренії та деяких хворобах, що супроводжуються зниженням інтелекту. Проявляється негативізмом — безпідставною впертістю, невиконанням діяльності; амбітендентністю — одночасно наявні активні дії та відмова від них; імпульсивністю — безмотивність дій і вольова некерованість.
Розладів потягу. Потяг визначається потребами, це складне явище, воно формується на основі безумовних рефлексів — інстинктів, які опосередковуються корою великих півкуль головного мозку і відбиваються у вольовій діяльності. Крім інстинктивних потреб, потяг включає у себе потреби більш високого рівня.
Розлади потягу:
1. Послаблення і посилення харчового потягу. Зниження чи відсутність апетиту — анорексія (втрата бажання споживати їжу), відмова від їжі. Відмова від їжі у хворого може бути пов’язана з наявністю у нього маячних ідей отруєння, самозвинувачення, нюхових чи смакових галюцинацій, ступору, тяжкої депресії, істеричного неврозу. Постійна відмова від їжі може призвести хворого до виснаження. Підвищення (посилення) харчового потягу проявляється підвищеним апетитом і почуттям голоду (булімія), а також багатоядністю (поліфагія).
2. Послаблення і посилення статевого потягу. Посилення статевого потягу (гіперсексуальність) часто трапляється при маніакальних станах, при органічних захворюваннях головного мозку.
Зниження статевого потягу (гіпосексуальність) буває при депресії, шизофренії, астенічних станах, неврозах.
3. Перекручення потягу — торкається різних інстинктів.
— Розлад інстинкту самозбереження — проявляється прагненням нанести собі шкоду гострими предметами, проковтнути неїстівні речі (цвяхи, голки, ложки, ножиці). Інколи це робиться через хворобливе прагнення стати об’єктом хірургічної операції для видалення проковтнутих предметів. Трапляється потяг до самогубства (суїцидоманія), до поїдання власних екскрементів (копрофагія).
— Перекручення статевого потягу (перверзії) — торкаються різних форм статевого життя. Найчастіше трапляються:
— гомосексуалізм — потяг до особи однойменної статі;
— трансвестизм — хворобливий потяг до переодягання в одяг протилежної статі;
— ексгібіціонізм — хворобливий потяг до оголення статевих органів у присутності жінок;
— садизм — потяг завдавати статевому партнеру больових відчуттів, щоб досягти статевого задоволення;
— мазохізм — бажання зазнати від статевого партнера больових відчуттів;
рідше трапляються:
— педофілія — статевий потяг до дітей;
— некрофілія — статевий потяг до трупів;
— зоофілія (скотолозтво) — статевий потяг до тварин;
— фетишизм — статевий потяг до жіночого туалету.
4. Імпульсивні потяг і дії — виникають раптово. За своїм змістом імпульсивний потяг вступає у протиріччя з усталеними міжособистісними і соціальними стосунками. Цим нагадує невідчепні ідеї. Відрізняється від них нездоланністю прагнення до реалізації, втратою здатності боротись із потягом, що нерідко набуває кримінального характеру. До імпульсивних дій відносять такі види потягу:
— піроманія — потяг до підпалів;
— клептоманія — потяг до крадіжок без корисливої мети;
— дромоманія — потяг до бродяжництва.
Розлади психомоторики:
— недорозвиток психомоторики;
— гіпокінезії — зменшення дій та довільних рухів;
— гіперкінезії — рухове збудження; ехопраксії — повторення рухів співрозмовника; ехолалії — повторення слів; ехомімії — копіювання міміки;
— паракінезії — спотворення рухів;
— гіперкінези — мимовільні рухи окремих м’язів або групи м’язів. Розлад цілеспрямованості дій — диспраксія — спостерігається головним чином при органічних неврологічних захворюваннях, рідше за деяких психічних розладів, в основному таких, які пов’язані з органічними ураженнями нервової системи. Більш легкий ступінь диспраксії — апраксія — втрата здатності здійснювати цілеспрямовані дії за збереження рухової і координаційної здатності. Трапляється за вогнищ уражень кори великих півкуль головного мозку і провідних шляхів мозолистого тіла. (Патопсихологія. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Мартинюк І.А. — Гусятин, 2006. — С. 55–58).
МОДУЛЬ ІІІ
ТЕОРІЯ ТЕМПЕРАМЕНТІВ. ТИПОЛОГІЧНА МОДЕЛЬ Е. КРЕЧМЕРА
Поняття «темперамент» є для нас не строго встановленим, а лише евристичним терміном, який повинен стати відправним пунктом для головного диференціювання біологічної психології.
Темпераменти обумовлені гуморальним хімізмом крові. Їх тілесний представник — апарат мозку і залоз. Темпераменти становлять ту частину психічного, яка ймовірно за гуморальним шляхом, знаходиться в кореляції з будовою тіла. Темпераменти, даючи чуттєві тони, затримуючи і стимулюючи, проникають в механізм «психічних апаратів». темпераменти, на скільки це можливо емпірично встановити, очевидячки, впливають на такі психічні якості: 1) психестезію — надмірну чутливість або нечутливість до психічних подразнень; 2) забарвлення настрою — відтінок задоволення і незадоволення в психічному змісті, насамперед на шкалу веселого або сумного; 3) психічний темп — прискорення або затримка психічних процесів взагалі й їх спеціального ритму (що чіпко тримається, несподівано зіскакує, затримка, утворення комплексів); 4) психомоторну сферу — загальний руховий темп (рухомий або флегматичний), а також на спеціальний характер рухів (паралічний, швидкий, стрункий, м’який, закруглює).
Необхідно емпірично встановити, що сили, які впливають на всі ці чинники, очевидно, мають значення для утворення типів уявлення, для того, що ми називаємо інтелектом і психічним нахилом. Ми вже звертали увагу на це в окремих розділах, особливо з приводу учених і художників. Ми ще не в змозі встановити, у якому ступені діють при абстрактному і наочному мисленні, оптичних і акустичних уявленнях вплив темпераменту і структурні особливості спеціальних мозкових апаратів. Тим більше за наявності можливості, що гуморальні дії гормонів здійснюють впливи на атомну будову мозку і на будову тіла взагалі, внаслідок чого це питання набуває надзвичайної складності. Тому правильно групувати поняття темпераменту навколо психічних інстанцій, які легко реагують на гострі хімічні дії як екзогенного (алкоголь і морфій), так і ендогенного характеру, отже, навколо афектної і загального психічного темпу.
Зокрема, з приводу біологічної основи наших уявлень про темпераменти варто сказати наступне: мозок залишається завершальним органом для всіх дій, що відносяться до темпераменту, навіть тих, які виходять від хімізму крові. Експериментальні спостереження над травмами мозку показують, що безпосередні дії на мозок можуть викликати різкі зміни темпераменту. Цей очевидний факт варто особливо підкреслити, щоб не впасти з анатомічної однобічності в гуморальну, тим більше що при сучасних течіях така небезпека існує. У даний час ми не можемо вирішити питання, наскільки мозок разом із властивостями завершального органу володіє ще первинними, активними функціями при виникненні таких психічних якостей, як забарвлення настрою і загальний психічний темп.
Напрошується думка, що нормальні типи темпераментів циклотиміків і шизотиміків в емпіричній кореляції з будовою тіла можуть виникати аналогічною, паралельною гуморальною дією. Ми замість одностороннього паралелізму — мозок і душа — виставимо свідомо і вже остаточно інший — тіло і душа, метод мислення, який все більше і більше вкорінюється в клініці.
В усякому разі, ми легко можемо собі уявити, що темперамент людини, безвідносно до стану його мозку, залежить від двох хімічних гормонних груп, з яких одна пов’язана з діатетичною, інша — з психестетичною шкалою афектів, або, краще сказати, одна поєднується з циклотімічним типом, інша — з шизотимічним. У середньої людини, можна вважати, обидві гормонні групи змішані і співвідношення між ними мінливі, тоді як типові циклотиміки і шизотиміки з одностороннім посиленням однієї гормонної групи можуть виникати завдяки або окремим спадковим варіантам, або послідовному культивуванню їх серед певних сімей.
Темпераменти, таким чином, поділяються на дві великі конституційні групи — шизотиміків і циклотиків. В середині обох головних груп відбувається подальше розділення залежно від того, чи направлений циклотимічний темперамент більше до полюса веселого або сумного, а шизотимічний — до полюса дратівливого або холодного. Безліч індивідуальних відтінків темпераменту пояснюється вже діатетичною і психестетичною пропорцією, тобто тим відношенням, при якому, у межах того ж типу темпераменту, полярні протилежності переміщаються, нашаровуються один на одного і змінюватимуть один одного. Окрім пропорцій індивідуального темпераменту нас цікавлять його конституційні поєднання, тобто ті відтінки, яких набуває пануючий тип темпераменту в процесі спадковості завдяки елементам іншого роду.
Це багатство відтінків ще збільшується відмінностями психічного темпу. Тут перед нами емпіричний факт: веселі циклотиміки в той же час і рухомі, а представників темпераменту з депресивним забарвленням відрізняє спокійна повільність. Нам уже давно з клінічного досвіду відома щільна залежність між веселим збудженням, вихором ідей і психомоторною легкістю в маніакальній картині і депресією, затримкою мислення і волі в меланхолійному симптомокомплексі. У здорових циклотимічних темпераментів відомий настрій пов’язаний з певним психічним темпом, причому веселість і рухливість поєднуються з гіпоманіакальним типом темпераменту, тенденція до депресій і повільність — з похмурим типом темпераменту.
Навпаки, у шизотиміків не можна встановити такі ж стійкі взаємостосунки між психестезією і спеціальним психічним ритмом: у ніжних гіперестетів ми знаходимо дивовижну тягучість у почуттях і бажаннях і поривчастість у абсолютно байдужих. Отже, нам доводиться зустрічати всі чотири комбінації: як чутливу, так і холодну тягучу, поривчасту сентиментальність і примхливу байдужість.
Ми вже детально говорили про окремі диференціювання шизотимічних темпераментів. Гіперестетичні якості виявляються головним чином як ніжна сентиментальність, як тонке почуття у відношенні до природи і мистецтва, як такт і смак в особистому стилі, як мрійлива ніжність по відношенню до певних осіб, як надмірна чутливість і уразливість повсякденними тертями життя, нарешті, у грубіших типів, особливо у постпсихотиків і їх еквівалентів, як комплексна гнівливість. Анестетичні якості шизотиміків виявляються як різка, активна холодність або пасивна тупість, як звуження інтересів обмеженими аутистичними зонами або як непохитна байдужість. Їх поривчастість позначається то в нестриманості, то в примхах: їх наполегливість характерологічно виражається в різних варіантах: сталевій енергії, норовливості, педантизмі, фанатизмі, систематичній послідовності в мисленні і вчинках.
Варіації діатетичних темпераментів набагато менше, якщо залишити осторонь сильніші конституційні поєднання (кверулянтів, сперечальників, боязливих і сухих іпохондриків). Гіпоманіакальний тип разом із веселим проявляє і гнівливий настрій. Він варіює між швидкою запальністю, гарячим темпераментом, живою практичністю, метушливістю і сонячною веселістю.
Психомоторна сфера циклотиміків характеризується то швидкістю, то повільністю, але (не зачіпаючи складних, хворобливих затримок) завжди закругленістю, природністю й адекватною імпульсу формою міміки й тілесних рухів. Тим часом у шизотиміків ми часто зустрічаємо психомоторні особливості, насамперед, у значенні відсутньої адекватної безпосередності між психічним роздратуванням і моторною реакцією, у формі аристократичної стриманості, паралізованого афекту або, нарешті, тимчасової затримки — задерев’янілості або боязкості.
У комплексній установці життя і в реакції на середовище циклотиміки дають головним чином людей з тенденцією розчинятися в довколишній дійсності, людей відкритих, товариських, добросердних і безпосередніх, незалежно від того, заповзятливі вони або змістовні, спокійні або повнокровні. Звідси виникають повсякденні типи енергійних практиків або веселих марнотратників життя. Серед високообдарованих відносно художнього стилю ми зустрічаємо типи реалістів і душевних сердечних гумористів; відносно наукового способу мислення — типи емпіриків, що наочно описують і обмацують, а також умілих популяризаторів; у практичному житті — типи доброзичливого досвідченого посередника, живого організатора крупного масштабу і сміливого борця. Установка життя шизотимічних темпераментів, навпаки, схильна до аутизму, замкнутості, створення обмеженої індивідуальної зони, внутрішнього, чужого дійсності світу принципів і марень «Я» на противагу зовнішньому світу, до байдужої або сентиментальної самоти від людей або холодного перебування серед них без жодного контакту з ними. Серед таких людей ми знаходимо безліч дефективних типів: похмурих диваків, егоїстів, нероб і злочинців.
Серед соціально повноцінних типів ми знаходимо мрійників, що тонко відчувають, далеких від світу ідеалістів, ніжних і холодних водночас, аристократів форми. У мистецтві й поезії ми сприймаємо їх як художників форми і чистого стилю, як романтиків, що йдуть від світу, і сентиментальних ідеалістів, як трагічних патетиків аж до яскравого експресіонізму і тенденційного натуралізму, нарешті, як людей дотепних, іронічних і саркастичних. У їх науковому способі мислення ми знаходимо схильність до схоластичного формалізму і філософської рефлексії, містично-метафізичного і точній системі. Нарешті, з типів, які проникають в практичне життя, шизотиміки дають енергійної, непохитної, принципової і послідовної, владної натури, моралістів, чистих ідеалістів, фанатиків, деспотів і дипломатично гнучких людей холодного розрахунку. (Райгородский Д.Я. Психология и психоанализ характера. Хрестоматия по психологии и типологии характеров. — Самара: Изд. Дом «БАХРАХ-М», 2007. — С. 296–303).
ХАРАКТЕР І ПОЧЕРК ЛЮДИНИ
Вивчаючи почерк іншої людини, можна вивчити її характер та інші особливості особистості. Ця закономірність була помічена давно. Узагальнити, виявити характерний взаємозв’язок між почерком і характерологічними особливостями особистості вдалося у минулому таким дослідникам, як Аристотель, Мішон, А. Локар, А Лазурський, І. Моргенштерн, Д. Зуєв-Інсаєв та ін.
Письмо найбільше пов’язано з особистістю людини, це своєрідна проекція її свідомості у формі певних м’язових рухів. Причому, ці рухи — не механічні операції: вони знаходяться під впливом фізичного й душевного стану людини. Почерк з точністю відображає найдрібніші коливання в житі людини, змінюючись із часом та обставинами. Тому, оволодівши мистецтвом психографології, можна вільно вгадувати характер, нахили і звички людини, побачити її минуле і заглянути у майбутнє.
Психографологічні методи широко використовуються в практичних цілях, оскільки достовірність конкретних досліджень багаторазово підтверджена практикою. Так, психологи і психопатологи впевнилися в достовірності графологічного методу під час експерименту із застосуванням гіпнотичного навіювання. Досліджуваному навіювалося, що він дуже хитра, потайна й жадібна людина. Далі під диктовку він писав нейтральний текст, при цьому його почерк і автограф значно змінилися — почерк став стислим, букви лягали одна на одну, з’явилися довгі горизонтальні штрихи — ознаки обережності і недовірливості, а також крапки — прояв підозрілості.
Коли цій же людині навіювали, що вона Наполеон (хоча за характером та іншими здібностями вона була зовсім іншою), автограф ставав розмашистим і стрімким, із характерним розчерком. Нарешті, досліджуваному навіювали, що він десятирічна дитина, і почерк ставав абсолютно дитячим. Цей експеримент ще раз підтвердив, що почерк може досить явно відобразити внутрішній світ і психічний стан людини.
У результаті чисельних експериментальних досліджень були встановлені такі закономірності:
Підпис нерозбірливий, складний, заплутаний, з прикрасами вказує на егоїстичне начало особистості, завищену самооцінку, підкреслювання свого високого статусу, підвищеної значущості для оточення.
Підпис простий, без будь-яких прикрас вказує на те, що людина цілеспрямована, знає собі ціну, з неабиякими здібностями, переважно
досить чесна.
Надто простий підпис вказує на відкритість, неабиякі здібності і недооцінювання своєї значущості.
У підписі присутня крапка. Це свідчить про обережність, а в окремих випадках про підозрілість людини. Якщо в автографі дві крапки (як це було у І. В. Сталіна), то це ознака надмірної підозрілості.
Наявність у підписі розчерку говорить про великодушність людини. Якщо розчерк хвилястий, надмірно заплутаний і складний, то можна з достатньою вірогідністю говорити про нескромність людини, самозадоволеність, підвищене себелюбство.
Прямий, енергійний розчерк у підписі зазвичай вказує на цілеспрямованість, рішучість і заповзятість.
Підпис по діагоналі вверх — ознака того, що людина прагне підвищити свій статус, потребує змінити своє положення.
Розмашистий підпис, що займає багато місця, може вказувати на прагнення підкреслити свій статус, свої можливості.
Наявність в автографі початкової букви свого імені вказує на завищену самооцінку, підкреслює індивідуальну значущість особистості.
Розчерк, що закриває підпис (дугоподібний, круговий), може характеризувати людину, у якої є труднощі у спілкуванні, яка в усіх починаннях покладається швидше на власні сили, ніж на допомогу інших.
Наявність у кінці підпису підкреслюючих дуг, штрихів вказує на прагнення виділитися, звернути на себе увагу. Зловживання цими дугами може вказувати на підвищену вивертність особистості. (Панкратов В.Н. Психотехнология управления людьми: Практическое руководство. — М.: Изд-во Института психотерапии, 2001. — С. 87–89).
ПАРАНОРМАЛЬНІ ЗДІБНОСТІ
Щоб перевірити це, фахівці розробили три прості тести. І якщо хоч би в двох з них ви наберете кількість очок, відповідну визначенню «деякі здібності» або «виняткові здібності», це означає, що у вас є незвичайний дар. Тим, у кого показники виявляться низькими, не варто відразу розчаровуватися. Паранормальні здібності — штука примхлива. Тому, зазнавши невдачу раз, перевірте себе знову.
Для кожного тесту знадобляться олівець і папір. Перш ніж почати свої досліди, виберіть спокійне, затишне місце, викиньте з голови всі сторонні думки і включіть музику, яка допоможе вам розслабитися. Рекомендується також плющити очі, концентруватися і сказати: «Я відкритий для нових відчуттів. Мої приховані психічні сили прокидаються».
Тест із різноколірними горошинами
Для його проведення знадобляться п’ять горошин різного кольору і невеликий паперовий пакетик. Покладіть горошини в пакет і перемішайте їх. Потім засуньте всередину руку і візьміть одну горошину, але не виймайте її. Зосередьтесь. Помацайте горошину і спробуйте визначити її колір. Уявіть у цей момент, неначе ви витягуєте її з пакету.
Запишіть свою відповідь. Потім дістаньте горошину і запишіть її дійсний колір. Повторіть цей досвід ще дев’ять разів, щоб у цілому було зроблено 10 спроб.
Результати: вгадали 0–2 рази — медіумічні здібності слабкі, 3–5 разів — у вас є деякі здібності медіума, 6-10 разів — у вас виняткові здібності.
Тест із гральними картами
Для цього тесту вам буде потрібно 20 карт — по п’ять кожної масті. Перетасуйте їх і покладіть колоду «сорочкою» вгору. Потім зосередьтесь на верхній карті. Доторкніться до неї й спробуйте вгадати, якої вона масті. Уявіть, ніби ви перевертаєте її. Що ви «бачите»?
Запишіть свою відповідь, а потім подивіться, якої масті карта. Знову перемішайте карти і повторіть дослід 20 разів.
Результати: 0–5 правильних відповідей — медіумічні здібності слабкі, 6-11 — у вас є деякі здібності, 12–20 — у вас виняткові здібності.
Тест із гральною кісткою
Візьміть гральну кістку і уявіть, як ви кидаєте її. Намагайтеся «побачити», скільки очок випало на верхній грані. Запишіть відповідь.
Тепер дійсно киньте кістку. Запишіть поряд з першою відповіддю другу. Повторіть дослід ще дев’ять разів, щоб у цілому вийшло 10 спроб. Потім порівняєте ваші відповіді — припущення з тими, що насправді дала гральна кістка.
Результати: 0–2 рази — медіумічні здібності слабкі, 3–4 рази — у вас є деякі здібності, 5-10 разів — у вас виняткові здібності.
ВИНАХОДИ, ЯКІ ЗМІНИЛИ НАШЕ ЖИТТЯ
Розвиток технологій за останню чверть століття дуже змінив наш спосіб життя і стиль спілкування. І перед тут веде Інтернет, вважає група експертів, яких опитав телеканал СМ№ для складання списку 25 найкращих винаходів.
Список винаходів, які різко змінили життя людства:
1. Бездротові технології.
2. Оборонні технології.
3. Альтернативні технології.
4. Біотехнології.
5. Комп’ютери.
6. Лазери.
7. Геном.
8. Глобальні фінанси.
9. Процесори.
10. Цифрові накопичувальні пристрої.
11. Космос.
12. Оптоволокно.
13. Супутникове радіо й телебачення.
14. Аналіз ДНК.
15. Відеоігри.
16. Біометрика.
17. Енерго- й водозберігаючі технології.
18. Скануючий мікроскоп.
19. Батарейки.
20. Технології по боротьбі зі спамом.
21. Пульти дистанційного управління.
22. Клонування тварин.
23. Технології комп’ютерного моделювання.
24. Екрани з великою діагоналлю.
25. Технології передбачування погоди.
(Сільський час. — 8 липня 2005 року, № 47–48 (624–625).
ТЕОРІЯ ТЕМПЕРАМЕНТІВ. ТИПОЛОГІЧНА МОДЕЛЬ Е. КРЕЧМЕРА
Поняття «темперамент» є для нас не строго встановленим, а лише евристичним терміном, який повинен стати відправним пунктом для головного диференціювання біологічної психології.
Темпераменти обумовлені гуморальним хімізмом крові. Їх тілесний представник — апарат мозку і залоз. Темпераменти становлять ту частину психічного, яка ймовірно за гуморальним шляхом, знаходиться в кореляції з будовою тіла. Темпераменти, даючи чуттєві тони, затримуючи і стимулюючи, проникають в механізм «психічних апаратів». темпераменти, на скільки це можливо емпірично встановити, очевидячки, впливають на такі психічні якості: 1) психестезію — надмірну чутливість або нечутливість до психічних подразнень; 2) забарвлення настрою — відтінок задоволення і незадоволення в психічному змісті, насамперед на шкалу веселого або сумного; 3) психічний темп — прискорення або затримка психічних процесів взагалі й їх спеціального ритму (що чіпко тримається, несподівано зіскакує, затримка, утворення комплексів); 4) психомоторну сферу — загальний руховий темп (рухомий або флегматичний), а також на спеціальний характер рухів (паралічний, швидкий, стрункий, м’який, закруглює).
Необхідно емпірично встановити, що сили, які впливають на всі ці чинники, очевидно, мають значення для утворення типів уявлення, для того, що ми називаємо інтелектом і психічним нахилом. Ми вже звертали увагу на це в окремих розділах, особливо з приводу учених і художників. Ми ще не в змозі встановити, у якому ступені діють при абстрактному і наочному мисленні, оптичних і акустичних уявленнях вплив темпераменту і структурні особливості спеціальних мозкових апаратів. Тим більше за наявності можливості, що гуморальні дії гормонів здійснюють впливи на атомну будову мозку і на будову тіла взагалі, внаслідок чого це питання набуває надзвичайної складності. Тому правильно групувати поняття темпераменту навколо психічних інстанцій, які легко реагують на гострі хімічні дії як екзогенного (алкоголь і морфій), так і ендогенного характеру, отже, навколо афектної і загального психічного темпу.
Зокрема, з приводу біологічної основи наших уявлень про темпераменти варто сказати наступне: мозок залишається завершальним органом для всіх дій, що відносяться до темпераменту, навіть тих, які виходять від хімізму крові. Експериментальні спостереження над травмами мозку показують, що безпосередні дії на мозок можуть викликати різкі зміни темпераменту. Цей очевидний факт варто особливо підкреслити, щоб не впасти з анатомічної однобічності в гуморальну, тим більше що при сучасних течіях така небезпека існує. У даний час ми не можемо вирішити питання, наскільки мозок разом із властивостями завершального органу володіє ще первинними, активними функціями при виникненні таких психічних якостей, як забарвлення настрою і загальний психічний темп.
Напрошується думка, що нормальні типи темпераментів циклотиміків і шизотиміків в емпіричній кореляції з будовою тіла можуть виникати аналогічною, паралельною гуморальною дією. Ми замість одностороннього паралелізму — мозок і душа — виставимо свідомо і вже остаточно інший — тіло і душа, метод мислення, який все більше і більше вкорінюється в клініці.
В усякому разі, ми легко можемо собі уявити, що темперамент людини, безвідносно до стану його мозку, залежить від двох хімічних гормонних груп, з яких одна пов’язана з діатетичною, інша — з психестетичною шкалою афектів, або, краще сказати, одна поєднується з циклотімічним типом, інша — з шизотимічним. У середньої людини, можна вважати, обидві гормонні групи змішані і співвідношення між ними мінливі, тоді як типові циклотиміки і шизотиміки з одностороннім посиленням однієї гормонної групи можуть виникати завдяки або окремим спадковим варіантам, або послідовному культивуванню їх серед певних сімей.
Темпераменти, таким чином, поділяються на дві великі конституційні групи — шизотиміків і циклотиків. В середині обох головних груп відбувається подальше розділення залежно від того, чи направлений циклотимічний темперамент більше до полюса веселого або сумного, а шизотимічний — до полюса дратівливого або холодного. Безліч індивідуальних відтінків темпераменту пояснюється вже діатетичною і психестетичною пропорцією, тобто тим відношенням, при якому, у межах того ж типу темпераменту, полярні протилежності переміщаються, нашаровуються один на одного і змінюватимуть один одного. Окрім пропорцій індивідуального темпераменту нас цікавлять його конституційні поєднання, тобто ті відтінки, яких набуває пануючий тип темпераменту в процесі спадковості завдяки елементам іншого роду.
Це багатство відтінків ще збільшується відмінностями психічного темпу. Тут перед нами емпіричний факт: веселі циклотиміки в той же час і рухомі, а представників темпераменту з депресивним забарвленням відрізняє спокійна повільність. Нам уже давно з клінічного досвіду відома щільна залежність між веселим збудженням, вихором ідей і психомоторною легкістю в маніакальній картині і депресією, затримкою мислення і волі в меланхолійному симптомокомплексі. У здорових циклотимічних темпераментів відомий настрій пов’язаний з певним психічним темпом, причому веселість і рухливість поєднуються з гіпоманіакальним типом темпераменту, тенденція до депресій і повільність — з похмурим типом темпераменту.
Навпаки, у шизотиміків не можна встановити такі ж стійкі взаємостосунки між психестезією і спеціальним психічним ритмом: у ніжних гіперестетів ми знаходимо дивовижну тягучість у почуттях і бажаннях і поривчастість у абсолютно байдужих. Отже, нам доводиться зустрічати всі чотири комбінації: як чутливу, так і холодну тягучу, поривчасту сентиментальність і примхливу байдужість.
Ми вже детально говорили про окремі диференціювання шизотимічних темпераментів. Гіперестетичні якості виявляються головним чином як ніжна сентиментальність, як тонке почуття у відношенні до природи і мистецтва, як такт і смак в особистому стилі, як мрійлива ніжність по відношенню до певних осіб, як надмірна чутливість і уразливість повсякденними тертями життя, нарешті, у грубіших типів, особливо у постпсихотиків і їх еквівалентів, як комплексна гнівливість. Анестетичні якості шизотиміків виявляються як різка, активна холодність або пасивна тупість, як звуження інтересів обмеженими аутистичними зонами або як непохитна байдужість. Їх поривчастість позначається то в нестриманості, то в примхах: їх наполегливість характерологічно виражається в різних варіантах: сталевій енергії, норовливості, педантизмі, фанатизмі, систематичній послідовності в мисленні і вчинках.
Варіації діатетичних темпераментів набагато менше, якщо залишити осторонь сильніші конституційні поєднання (кверулянтів, сперечальників, боязливих і сухих іпохондриків). Гіпоманіакальний тип разом із веселим проявляє і гнівливий настрій. Він варіює між швидкою запальністю, гарячим темпераментом, живою практичністю, метушливістю і сонячною веселістю.
Психомоторна сфера циклотиміків характеризується то швидкістю, то повільністю, але (не зачіпаючи складних, хворобливих затримок) завжди закругленістю, природністю й адекватною імпульсу формою міміки й тілесних рухів. Тим часом у шизотиміків ми часто зустрічаємо психомоторні особливості, насамперед, у значенні відсутньої адекватної безпосередності між психічним роздратуванням і моторною реакцією, у формі аристократичної стриманості, паралізованого афекту або, нарешті, тимчасової затримки — задерев’янілості або боязкості.
У комплексній установці життя і в реакції на середовище циклотиміки дають головним чином людей з тенденцією розчинятися в довколишній дійсності, людей відкритих, товариських, добросердних і безпосередніх, незалежно від того, заповзятливі вони або змістовні, спокійні або повнокровні. Звідси виникають повсякденні типи енергійних практиків або веселих марнотратників життя. Серед високообдарованих відносно художнього стилю ми зустрічаємо типи реалістів і душевних сердечних гумористів; відносно наукового способу мислення — типи емпіриків, що наочно описують і обмацують, а також умілих популяризаторів; у практичному житті — типи доброзичливого досвідченого посередника, живого організатора крупного масштабу і сміливого борця. Установка життя шизотимічних темпераментів, навпаки, схильна до аутизму, замкнутості, створення обмеженої індивідуальної зони, внутрішнього, чужого дійсності світу принципів і марень «Я» на противагу зовнішньому світу, до байдужої або сентиментальної самоти від людей або холодного перебування серед них без жодного контакту з ними. Серед таких людей ми знаходимо безліч дефективних типів: похмурих диваків, егоїстів, нероб і злочинців.
Серед соціально повноцінних типів ми знаходимо мрійників, що тонко відчувають, далеких від світу ідеалістів, ніжних і холодних водночас, аристократів форми. У мистецтві й поезії ми сприймаємо їх як художників форми і чистого стилю, як романтиків, що йдуть від світу, і сентиментальних ідеалістів, як трагічних патетиків аж до яскравого експресіонізму і тенденційного натуралізму, нарешті, як людей дотепних, іронічних і саркастичних. У їх науковому способі мислення ми знаходимо схильність до схоластичного формалізму і філософської рефлексії, містично-метафізичного і точній системі. Нарешті, з типів, які проникають в практичне життя, шизотиміки дають енергійної, непохитної, принципової і послідовної, владної натури, моралістів, чистих ідеалістів, фанатиків, деспотів і дипломатично гнучких людей холодного розрахунку. (Райгородский Д.Я. Психология и психоанализ характера. Хрестоматия по психологии и типологии характеров. — Самара: Изд. Дом «БАХРАХ-М», 2007. — С. 296–303).
ХАРАКТЕР І ПОЧЕРК ЛЮДИНИ
Вивчаючи почерк іншої людини, можна вивчити її характер та інші особливості особистості. Ця закономірність була помічена давно. Узагальнити, виявити характерний взаємозв’язок між почерком і характерологічними особливостями особистості вдалося у минулому таким дослідникам, як Аристотель, Мішон, А. Локар, А Лазурський, І. Моргенштерн, Д. Зуєв-Інсаєв та ін.
Письмо найбільше пов’язано з особистістю людини, це своєрідна проекція її свідомості у формі певних м’язових рухів. Причому, ці рухи — не механічні операції: вони знаходяться під впливом фізичного й душевного стану людини. Почерк з точністю відображає найдрібніші коливання в житі людини, змінюючись із часом та обставинами. Тому, оволодівши мистецтвом психографології, можна вільно вгадувати характер, нахили і звички людини, побачити її минуле і заглянути у майбутнє.
Психографологічні методи широко використовуються в практичних цілях, оскільки достовірність конкретних досліджень багаторазово підтверджена практикою. Так, психологи і психопатологи впевнилися в достовірності графологічного методу під час експерименту із застосуванням гіпнотичного навіювання. Досліджуваному навіювалося, що він дуже хитра, потайна й жадібна людина. Далі під диктовку він писав нейтральний текст, при цьому його почерк і автограф значно змінилися — почерк став стислим, букви лягали одна на одну, з’явилися довгі горизонтальні штрихи — ознаки обережності і недовірливості, а також крапки — прояв підозрілості.
Коли цій же людині навіювали, що вона Наполеон (хоча за характером та іншими здібностями вона була зовсім іншою), автограф ставав розмашистим і стрімким, із характерним розчерком. Нарешті, досліджуваному навіювали, що він десятирічна дитина, і почерк ставав абсолютно дитячим. Цей експеримент ще раз підтвердив, що почерк може досить явно відобразити внутрішній світ і психічний стан людини.
У результаті чисельних експериментальних досліджень були встановлені такі закономірності:
Підпис нерозбірливий, складний, заплутаний, з прикрасами вказує на егоїстичне начало особистості, завищену самооцінку, підкреслювання свого високого статусу, підвищеної значущості для оточення.
Підпис простий, без будь-яких прикрас вказує на те, що людина цілеспрямована, знає собі ціну, з неабиякими здібностями, переважно
досить чесна.
Надто простий підпис вказує на відкритість, неабиякі здібності і недооцінювання своєї значущості.
У підписі присутня крапка. Це свідчить про обережність, а в окремих випадках про підозрілість людини. Якщо в автографі дві крапки (як це було у І. В. Сталіна), то це ознака надмірної підозрілості.
Наявність у підписі розчерку говорить про великодушність людини. Якщо розчерк хвилястий, надмірно заплутаний і складний, то можна з достатньою вірогідністю говорити про нескромність людини, самозадоволеність, підвищене себелюбство.
Прямий, енергійний розчерк у підписі зазвичай вказує на цілеспрямованість, рішучість і заповзятість.
Підпис по діагоналі вверх — ознака того, що людина прагне підвищити свій статус, потребує змінити своє положення.
Розмашистий підпис, що займає багато місця, може вказувати на прагнення підкреслити свій статус, свої можливості.
Наявність в автографі початкової букви свого імені вказує на завищену самооцінку, підкреслює індивідуальну значущість особистості.
Розчерк, що закриває підпис (дугоподібний, круговий), може характеризувати людину, у якої є труднощі у спілкуванні, яка в усіх починаннях покладається швидше на власні сили, ніж на допомогу інших.
Наявність у кінці підпису підкреслюючих дуг, штрихів вказує на прагнення виділитися, звернути на себе увагу. Зловживання цими дугами може вказувати на підвищену вивертність особистості. (Панкратов В.Н. Психотехнология управления людьми: Практическое руководство. — М.: Изд-во Института психотерапии, 2001. — С. 87–89).
ПАРАНОРМАЛЬНІ ЗДІБНОСТІ
Щоб перевірити це, фахівці розробили три прості тести. І якщо хоч би в двох з них ви наберете кількість очок, відповідну визначенню «деякі здібності» або «виняткові здібності», це означає, що у вас є незвичайний дар. Тим, у кого показники виявляться низькими, не варто відразу розчаровуватися. Паранормальні здібності — штука примхлива. Тому, зазнавши невдачу раз, перевірте себе знову.
Для кожного тесту знадобляться олівець і папір. Перш ніж почати свої досліди, виберіть спокійне, затишне місце, викиньте з голови всі сторонні думки і включіть музику, яка допоможе вам розслабитися. Рекомендується також плющити очі, концентруватися і сказати: «Я відкритий для нових відчуттів. Мої приховані психічні сили прокидаються».
Тест із різноколірними горошинами
Для його проведення знадобляться п’ять горошин різного кольору і невеликий паперовий пакетик. Покладіть горошини в пакет і перемішайте їх. Потім засуньте всередину руку і візьміть одну горошину, але не виймайте її. Зосередьтесь. Помацайте горошину і спробуйте визначити її колір. Уявіть у цей момент, неначе ви витягуєте її з пакету.
Запишіть свою відповідь. Потім дістаньте горошину і запишіть її дійсний колір. Повторіть цей досвід ще дев’ять разів, щоб у цілому було зроблено 10 спроб.
Результати: вгадали 0–2 рази — медіумічні здібності слабкі, 3–5 разів — у вас є деякі здібності медіума, 6-10 разів — у вас виняткові здібності.
Тест із гральними картами
Для цього тесту вам буде потрібно 20 карт — по п’ять кожної масті. Перетасуйте їх і покладіть колоду «сорочкою» вгору. Потім зосередьтесь на верхній карті. Доторкніться до неї й спробуйте вгадати, якої вона масті. Уявіть, ніби ви перевертаєте її. Що ви «бачите»?
Запишіть свою відповідь, а потім подивіться, якої масті карта. Знову перемішайте карти і повторіть дослід 20 разів.
Результати: 0–5 правильних відповідей — медіумічні здібності слабкі, 6-11 — у вас є деякі здібності, 12–20 — у вас виняткові здібності.
Тест із гральною кісткою
Візьміть гральну кістку і уявіть, як ви кидаєте її. Намагайтеся «побачити», скільки очок випало на верхній грані. Запишіть відповідь.
Тепер дійсно киньте кістку. Запишіть поряд з першою відповіддю другу. Повторіть дослід ще дев’ять разів, щоб у цілому вийшло 10 спроб. Потім порівняєте ваші відповіді — припущення з тими, що насправді дала гральна кістка.
Результати: 0–2 рази — медіумічні здібності слабкі, 3–4 рази — у вас є деякі здібності, 5-10 разів — у вас виняткові здібності.
ВИНАХОДИ, ЯКІ ЗМІНИЛИ НАШЕ ЖИТТЯ
Розвиток технологій за останню чверть століття дуже змінив наш спосіб життя і стиль спілкування. І перед тут веде Інтернет, вважає група експертів, яких опитав телеканал СМ№ для складання списку 25 найкращих винаходів.
Список винаходів, які різко змінили життя людства:
1. Бездротові технології.
2. Оборонні технології.
3. Альтернативні технології.
4. Біотехнології.
5. Комп’ютери.
6. Лазери.
7. Геном.
8. Глобальні фінанси.
9. Процесори.
10. Цифрові накопичувальні пристрої.
11. Космос.
12. Оптоволокно.
13. Супутникове радіо й телебачення.
14. Аналіз ДНК.
15. Відеоігри.
16. Біометрика.
17. Енерго- й водозберігаючі технології.
18. Скануючий мікроскоп.
19. Батарейки.
20. Технології по боротьбі зі спамом.
21. Пульти дистанційного управління.
22. Клонування тварин.
23. Технології комп’ютерного моделювання.
24. Екрани з великою діагоналлю.
25. Технології передбачування погоди.
(Сільський час. — 8 липня 2005 року, № 47–48 (624–625).
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги