Останній діамант міледі

Пролог

«Цього разу не виборсатись. Мабуть, помру…» — майнула думка. Тіло відмовлялося служити. Вона звела руку і нарешті розплющила очі. У напівтемряві, яку створювали щільні фіранки, долоня здалася їй зовсім білою. Вона поворушила пальцями. І раптом згадала, що цей несвідомий і беззахисний жест вона вже спостерігала багато років тому, стоячи біля ліжка свого тримісячного сина. Малюк так само крутив своєю пухкенькою ручкою перед обличчям та уважно роздивлявся власні пальчики. Господи, все повертається на круги своя, і на старості спостереження за власною рукою стає неабияким відкриттям. Яку незбагненну еволюцію пройшла ця рука перед тим, як стати висохлою старечою кінцівкою — беззахисною і безпорадною!

Скільки перснів зносили ці пальці — діамантових, рубінових, смарагдових! Скільки разів стискали вони руків’я кинджалів, нагаїв, револьверів! Як уміли занурюватися в кучері коханців — маркізів, графів, шибеників та зухвалих підданців! Кожен палець — окрема історія.

Вона посміхнулася. Вона завжди хотіла померти з посмішкою на вустах.

Десь далеко шурхотіло море. О цій порі — о п’ятій годині ранку — воно завжди шурхотіло, як сторінки книжки, забутої в саду. Вона знала, що о сьомій настане штиль і тоді жоден звук не долине в міжгір’я. І ця майбутня тиша вперше злякала її. Хоча вона ніколи не знала цього гидкого почуття і ніколи не сподівалася дожити бодай до тридцяти чотирьох. Але доля розпорядилася інакше. Бачили б її зараз співвітчизники та колишні численні вороги! Щоправда, більшість із них — якщо й не всі! — вже далеко… І зовсім скоро зустрічатимуть її в пеклі. І, мабуть, зрадіють. Нехай радіють. Вона б також тішилась зустрічі навіть із затятими ворогами. Тяжко усвідомлювати, що життя скінчилося, а ще тяжче думати про те, що нині — інші часи, інші люди та звичаї і нікого не обходять її минулі перемоги, її пристрасті, пригоди. Немає свідків усього цього. Адже хто з її колишніх знайомців міг похвалитися, що дожив майже до вісімдесяти? Хто, крім неї, тепер знає всю правду?

Якийсь паризький йолоп, щоправда, видав бульварний романчик, у якому вона впізнала себе — хижу білявку, що гине від руки чотирьох зухвалих катів. А дзуськи! Поспішив… Це вона, саме вона пережила їх усіх. Якби вистачило сил, довела б писаці, що вона ще жива і досі здатна захищатися. І розповіла б усьому світові зовсім іншу історію про принадливу й розумну жінку, чи не єдину при дворі, хто захоплювався астрологією та математикою.

А якою змалював її той йолоп? Усе переплутав, змістив у часі. Усе — вигадав…

Вона відчула, що голова починає боліти ще дужче. Аби відволіктися, знову і знову викликала із небуття тіні й посміхалася власним думкам.

Господи, думала вона, чи бачив той паризький шкрябун хоч раз у житті справжнього гасконця? Принаймні, ТОЙ був зовсім миршавий і вживав у фехтуванні підступний прийомчик, зненацька перекидаючи шпагу з правої руки до лівої. А як він домагався її! Гарячий, малий, смаглявий гасконець…

А ненажера-товстун із завжди спітнілими долонями! Хіба він міг перемогти хоча б одного гвардійця? Та що б робив цей лантух, якби не потаємний захисний жилет, якого пошила його підстаркувата коханка!

А витончений горе-аристократ, носій трьох титулів і власник напівзруйнованих замків… Та він мився раз на два роки! А коли побачив, як часто це робить вона, поквапився оголосити її відьмою, адже звик торкатися лише масних тілес своїх селянок.

Єдиним з усієї компанії цих затятих вояків-шибеників, хто вмів зв’язати докупи два слова, був красень-інтриган із душею святенника і тонкими вустами єзуїта.

Кожен із них залицявся до неї, шаленіючи від пристрасті, погрожував самогубством, заманював обіцянками… А діставши відкоша, усі четверо змовилися знищити її — горду, неприборкану і злочинно вродливу. Але — не вдалося!

От і вся історія. От і вся легенда про крадіжку діамантових підвісок. Це були її підвіски. Господи, знову посміхнулася вона, притлумлюючи черговий напад болю, що стискав мозок, Господи, якби той франт-писака міг бачити її, говорити із нею, доторкнутися до її білої руки — хіба він написав би про неї саме так? О, то була б зовсім інша історія! Що ж, можливо, її ще хтось напише…

Шурхіт моря поволі стихав. Отже, минуло не менш як півтори години. І зараз зайде Марія, занесе склянку теплого молока. Але цього разу вона його не вип’є — в гості до Бога легше йти з порожнім шлунком.

Вона пригладила своє коротке волосся, згадала, як обурювалося її зачіскою місцеве жіноцтво, як зачинялися вікна і двері, коли вона у шкіряному капелюсі з широкими крисами верхи в’їжджала в це забуте Богом селище, як хрестилися, дивлячись їй услід, чоловіки: «Дияволиця!» Навіть її самотній будинок на березі моря прозвали «чортовим» та обходили щонайдальшим шляхом. Будинок і справді нагадував лігво: повне запустіння. Єдина цінність — підбита оксамитом скринька. Та сама… До речі, треба зробити останні розпорядження…

— Маріон! — гукнула вона в темряву слабким голосом і почула за дверима важкий човгіт старої служниці.

Жінка боязко увійшла, кліпаючи сонними очима. Поставила біля ліжка тацю зі склянкою молока й шанобливо зупинилася.

— Маріон, подай-но мені ту скриньку, — наказала господиня. — І йди геть. Недовго тобі лишилося чекати…

Марія подала скриньку, перехрестилася й покірно вийшла.

Вона зняла з шиї мотузку з маленьким срібним ключем. Будь-які рухи викликали новий напад болю. Нарешті вона змогла відкинути покришку.

Великий діамант замерехтів перед очима тьмяним живим блиском….

Взагалі-то шкрябун не помилився — їх колись і справді було рівно дванадцять. На одинадцять вона безбідно прожила своє бурхливе життя. І от лишився один. Найяскравіший. Вона дала йому назву «Герцог Бекінгем». Тремтячою рукою стара обережно загорнула камінь у хустку, туго обв’язала мотузкою, вклала у меншу скриньку і знову перев’язала згорток. Гукнула служницю.

— Маріон, ось це передай моєму онукові, як він приїде, після… Ти розумієш, про що я… Він приїде обов’язково. Не може не приїхати. Він знає, що тут. А коли ти щось зробиш не так — я дістану тебе з-під землі!

— Господь із вами, пані! — перехрестилася служниця. — Пан лікар сказав, що після кровопускання, можливо, усе обійдеться…

— Не мели дурниць! — зупинила вона. — Мій час надходить — я це відчуваю. Йди геть!

Вона відкинулася на подушки і знову заплющила очі. Одразу ж почула знайомий звук. Вона давно вже звикла до нього і не звертала уваги. То не був шурхіт моря або дерев, що з усіх боків оточували будинок: помешкання кишіло щурами та мишвою, що постійно гризлися поміж собою, відвойовуючи кращу територію. Вони не дісталися хіба що до цієї спальні, адже Марія регулярно обкладала всі кутки кімнати отрутою.

«Скоро тут не залишиться нікого, — подумала вона. — Почекайте… Будете повними власниками…»

Ніби у відгук на ці думки, скрегіт припинився. Якби вона могла бачити краще, то помітила б, як із-за старого комоду визирнув гострий писок щурячої матусі. Вона ворушила довгими вологими вусами й уважно, майже по-людському, дивилася прямо на стару. А та вже летіла довгим тунелем і з кожним метром польоту на рівні згасаючої свідомості відчувала, як змінюється її земна оболонка, яким легким та гнучким стає стомлене тіло. Ось вона — шістдесятирічна отаманка місцевих контрабандистів, ще здатна зваблювати: широкий шкіряний корсет, високі чоботи, коротко підстрижене, ще не сиве волосся, підфарбоване хною. Ось — сорокарічна жінка, що втікає — завжди втікає! — від армії хижих святенників, ось — прекрасна молода авантюристка, найкраща танцівниця при дворі: блакитна сукня, золота хвиля довгого волосся, що завжди вибивається з-під оксамитового берета. Ось — юнка, весела вдова старого маршала, коханка короля, чорний фатум кардинала, вогник, до якого злітаються найрозумніші люди сторіччя. А ось уже — ніщо…

Тьмяне нетутешнє повітря розчиняє в собі беззахисне тіло. Біль відступає. Господи, як добре… Тунель скінчився.

Щуряча матуся зрозуміла, що стара вже далеко, що більше вона не злякає її кинутим у куток капцем. Щуриха цупко вхопилася за складки простирадла й почала підбиратися до блідої старечої руки…