Останній діамант міледі

Частина четверта Є лише спокій

— А повернись-но, синку! — кричав Скун, виставляючи Портянка з каюти. Той п’яно пручався, хапаючись обома руками за одвірок. Скун оцінив зручність його пози і щосили заліпив коліном у товстий зад. Портянко втратив рівновагу, випустив з рук двері й відлетів у протилежний бік коридору, і Скун із задоволенням грюкнув дверима. Портянко полежав на м’якому килимі, що встеляв коридор, прислухаючись до тиші. Була третя година ночі.

Після повного безладу та розгулу, що тривав у каюті, тиша здалася Портянку зловісною, неприродною й одразу ж ніби витверезила його. Він піднявся з підлоги і, хапаючись руками за стіни, побрів на другу палубу, напружено згадуючи номер своєї каюти й шукаючи по кишенях ключа.

«Клянуся тобі, Жане… — бурмотів він. — Ти — справжня наволоч, Жане… Я ще тобі покажу, начувайся…»

Вузький коридор, вкритий пурпуровим ковроліном, тьмяне світло маленьких круглих лампочок за матовим склом плафонів навіював неприємні асоціації.

«Ось дорога до пекла…» — бурмотів Портянко.

Погойдуючись, він нарешті дістався сходів і піднявся до коридора другої палуби. За скляними дверима, що вели назовні, майнула легка тінь.

«Люди!» — зрадів Портянко і вирішив решту шляху пройти палубою.

Він відчинив двері і на повні груди вдихнув свіже нічне повітря. У голові трохи прояснилося.

«Ні, Жане, тобі мене не дістати! — подумав Портянко. — Ні, ні й ще раз ні!»

Великі нерухомі зірки стояли у нього над головою, вітер холодив лисину. Портянко розправив картату краватку, обтер нею вологе обличчя, заспокоївся і взявся за ручку дверей, аби повернутися до коридора.

— Не спиться? — почув він тихий голос за спиною. З суцільного мороку палуби виступила постать…

Портянко приязно посміхнувся, відчуваючи незручність, що від нього смердить горілкою…

…Влада прокинулася спустошеною й розбитою і вирішила добу не виходити на палубу, не з’являтись у їдальні й на танцмайданчику. Вона замовила сніданок до каюти.

Офіціант з незадоволеним обличчям приніс їй тацю з кавою, соком, порцією смаженої картоплі та відбивною по-французьки. Після сніданку Влада зручно влаштувалась у ліжку, стулила фіранки і вирішила сьогодні взагалі не знімати нічну сорочку.

Вона лежала на високій подушці у напівтемряві (адже фіранки були подвійні, а нижні, пластикові, мали темно-синій колір) і дивилася на візерунок тіней, який утворював тонкий промінець сонця, що якимось дивом проник крізь крихітну, ледь помітну дірку у фіранці…

Вона склала руки на грудях і згадала, що мати завжди робила зауваження через цю улюблену нею позу, мовляв, так лежать мерці. Тепер Влада лежала саме так і думала про те, що ця поза — коли обидві руки складені на серці — є заспокійливою, заколисливою, умиротвореною, недарма хтось здавна вигадав її для тих, хто більше не метушитеметься. Вона уявляла, як рано чи пізно заклякне саме в такій позі, у суцільній темряві, на самоті із непотрібною ритуальною атрибутикою, і завіса з білого гіпюру лежатиме на її загостреному обличчі… Чи відчуватиме вона щось?..

Зараз дихання її було рівним, приглушеним, як уві сні. На якусь мить Владі здалося, що зовсім поруч вона чує таке ж саме притишене дихання. «Маячня! — вмовляла себе Влада. — За спиною — лише стіна…»

Але, як це буває із людьми з хворобливою уявою, вона ясно відчувала, що за спинкою ліжка, щільно присунутого до стіни, хтось стоїть, і варто лише підвести очі, як вона побачить складки одежі мишачого кольору, які м’яко коливаються над її головою…

Від кінчиків пальців ніг почала поволі здійматися хвиля холоду, тіло затерпло, наповнилося гострими голками страху. Влада примружилась і все ж таки відважилася крізь завісу вій поглянути у верхній куток ліжка. Сірий хітон справді погойдувався над її головою, як павутиння…

Прохолодна рука потяглася через її голову, накриваючи обличчя невагомою тканиною рукава, і лягла на схрещені на грудях руки. Тіло закам’яніло настільки, що рухомими лишилися тільки очі — Влада повела поглядом за долонею, і вона здалася їй знайомою: із характерним мозолем від авторучки на вказівному пальці… Й одразу їй стало тепло, потім гаряче, і та ж хвиля холодних голок перетворилася на багатотисячні язички полум’я, що розплавили її тіло, перетворили на віск — та вона усе одно лишилася прикутою до ліжка, розпластана цим гарячим теплом.

«Як ти тут? — хотіла промовити Влада, але губи також розплавились і не вишептали ані звуку. Не знімаючи долоні з її рук, тінь пересунулась і сіла на край ліжка. — Я що, вмираю?» — знову безгучно запитала Влада. «Ти не вмираєш — вмираю я… — почула у відповідь крізь щільний капюшон хітона, — мені темно. Лампочка згоріла…» — «Ти не помреш, я так люблю тебе…» — «Я це знаю…» — «Що ти можеш знати про кохання до прірви?» — процитувала вона чиїсь чужі слова. — «Прірва довкола нас…» — «Скоро усе буде інакше. Але скажи мені — як ти тут? Чому ти не даєш мені розібратися самій? Я тільки підібралася до розв’язки. Я вже все знаю!» — «Що ти знаєш?» — «Я знаю, як повернути тобі ім’я і… гроші. Багато грошей. Вони зовсім поруч…» — «Мені не потрібні гроші, ти знаєш, ЩО мені потрібно…»

Тінь нахилилася над самим її обличчям.

Останнім зусиллям Влада спромоглася відірвати голову від подушки: «Я усе робила заради тебе! Усе! Я не винна… Ми житимемо!..»

— Ми житимемо у Сан-Франциско! — сказала Влада і нарешті почула свій голос. Він прорвався, ніби крізь ватяну ковдру і змусив прокинутись. Їй здалося, що минуло не більше п’яти хвилин, але за фіранками ілюмінатора вже була ніч.

— Максе! — покликала Влада і схаменулася: «Господи! Йому погано, він помирає — там, на самоті, у суцільній темряві… Він приходив по мене…»

Вона не могла більше лежати, скочила з ліжка, струсивши з себе залишки марення, натягнула джинси, похапцем розчесала волосся й, захопивши із собою ридикюль, вискочила на палубу.

Пароплав стояв у бухті перед гірським пасмом, яке на тлі темного неба нагадувало зграю міфічних велетенських звірів. На нижній палубі стояла тиша. Тримаючись за поручень, Влада пішла на якийсь дивний звук, що долинув до неї з кормової частини пароплава.

Те, що вона побачила, не здивувало її: в маленькій шлюпці за бортом пароплава сиділа людина й шалено крутила колесо лебідки, спускаючись вниз, на воду. У Влади не лишилось жодного сумніву — то був Жан Дартов.

— Мавр зробив свою справу? — гукнула до нього Влада з темряви й уперше побачила вираз розпачу на його завжди впевненому обличчі. Більше того, їй здалося, що його руки та губи тремтять.

— Чи не підкинете жінку до берега? — знову гукнула вона, вдаючи суцільний спокій. — Мені тут добряче набридло!

— Що ж, можливо, так буде краще… — нарешті відгукнувся Дартов. — Сідайте!

Він закрутив колесо у зворотньому напрямку, і Влада ступила на борт шлюпки.

— Ось вирішив прогулятися, — сказав Дартов, налігши на весла. — Тут неподалік моя дача… Хочете зі мною?

— Із задоволенням, — погодилася Влада і подивилася йому прямо у вічі. — А де ж усі ваші приятелі?

Дартов знову здригнувся.

— Не знаю! Я їм не нянька!

Більше вони не вимовили ані слова. Місяць, повний та ясний, висвітлював на воді широку золоту стежку.

За півгодини Дартов почав шукати місце, аби причалити до кам’янистого берега. Нарешті він обрав зручний пологий схил і спрямував шлюпку туди. За два метри від берега човен наштовхнувся на щось велике й м’яке, що коливалося на хвилях, як туша мертвого дельфіна.

— Цього ще бракувало! — спересердя сказав Дартов і взявся за весло, щоб відштовхнути невідомий предмет. Влада пильно спостерігала за його діями. Дартов штурхнув тушу веслом, і вона, перевертаючись, випливла на світло місячної стежки і завмерла на мілині.

Влада затулила рот долонями, очі Дартова витріщились, як у рака: перед ними погойдувався потопельник. Хвилі накочувалися одна на одну і підбивали його попід руки — здавалося, що велика тлуста фігура поводить ними, прикликаючи до себе. На обличчі мерця сидів великий морський рак.

Тремтячим пальцем Влада вказала на квадратик пластикового бейджа, що був закріплений у небіжчика на лацкані піджака. Такі самі бейджі були у всіх членів делегації. Сумнівів не було — то був труп Вадима Портянка…

Дартов подивився на Владу ошалілими очима і, як божевільний, знову наліг на весла. Діставшися берега, він накинув трос на перший-ліпший камінь, вискочив з човна і знесилено опустився на пісок. Владі довелося самій вибиратися зі шлюпки. Її також тіпало.

Дартов дістав з кишені люльку і намагався її розкурити, але махнувши рукою, вийняв з кейса (Влада тільки тепер помітила, що з ним була ця невеличка шкіряна валізка) пачку цигарок.

— Що скажете? — звернувся до Влади.

— Мабуть, треба його витягти… — відгукнулася та.

— Ні, я не можу… — Він обхопив голову руками. — І взагалі, я нічого не розумію… Вадим попереджав, що я буду наступним. Я боюся…

— Тому ви і втекли з пароплава?

— А чому втекли ви? — раптом гостро глянув на неї Дартов. — І куди ви поділи Ярика? І, до речі, хто ви така? Чому ви поїхали зі мною?

Він відсунувся від неї якомога далі.

— Чому вас це дивує, хіба ви не звикли до уваги жінок?

— Таких, як ви, — ні! Що ви від мене хочете?

— Наскільки я пригадую, ви прийшли до мене першим…

— Я був п’яний… — промимрив він, струшуючи попіл собі на коліна і не помічаючи цього.

— Чудова нагода… Ну, а я… хотіла віддати вам вашу краватку. — Влада витягла з ридикюля білу краватку, яку Дартов забув у неї в каюті. — Гадаю, ми порозумілися?

Вона підвелася.

— Зачекайте… Я все ж таки витягну того бідолаху!

— Ви відчайдушна жінка!

Влада обійшла скелю, спустилася до води. Тіло нещасного ще коливалось у місячному сяйві, і рак так само балансував на його обличчі.

Влада підкотила джинси, зайшла у воду, вхопила небіжчика за комір і витягла на берег.

— Ну ось і все, — сказала вона Дартову. — Тепер не завадило б випити, я змерзла…

— Що ж, — відгукнувся він. — Ходімо на «фазенду», вона тут неподалік. Щоправда, вона зовсім не облаштована, але принаймні дах над головою до ранку забезпечено, і я маю при собі пляшку горілки…

Вони почали підніматися звивистою стежкою, часом продираючись крізь розлогі чагарі.

Нічна прохолода пронизувала до кісток, дерева та кущі здавалися живими істотами, покручені стовбури південних дерев нагадували застиглих подорожніх.

— Схоже на дорогу до пекла… — прошепотіла Влада.

— Ви вгадали — ми ідемо у «Чортів замок», — відгукнувся Дартов, — принаймні так зветься ця місцина…

— Це ваша вигадка? Я не бачу тут ніякого замку!

Дартов не відповів. Він мовчки боровся із заростями дикого винограду, зриваючи його гнучке віття з покривленого вітром та часом паркану. За розчищеним парканом Влада нарешті побачила будинок…

…За парканом Влада побачила будинок.

Густа темрява обступила їх з усіх боків, щойно Дартов прочинив важкі рипучі двері. Влада з острахом ступила у вузький довгий коридор і почула, як у неї під ногами на всі лади, як орган, зарипіли дошки підлоги. Одразу ж, ніби у відповідь, будинок ожив і сповнився какофонією таємничих звуків: на горищі зашурхотіла та заметушилася зграя переляканих мишей, з потрісканих стін посипалися прудкі ящірки, десь у підпіллі та понад стінами зацокали своїми пазурами щури, на легкому протязі заколивалося павутиння, і сотні великих чорних павуків поквапилися піднятися вгору у пошуках безпечного місця — туди, де, як фігури чорних янголів, внизголів висіли кажани.

— Я знаю, де є свічки, — прошепотів Дартов, і Влада несвідомо вхопилася за рукав його спортивної куртки, — ідіть за мною!

Влада відчувала, що починає задихатися. Водночас перший переляк минув, змінюючись на майже ейфоричний захват, — повітря будинку пахло пергаментом та воском. Здавалося — ще кілька кроків тунелем, і вона ввійде у вічність, до лабораторії доктора Фаустуса, і час попливе навспак, туди, де середньовіччя зустріне її келихом густого, настояного на відьомській суміші трав вина.

Дартов нарешті вивів її до просторої зали, і так само, як у коридорі, з-під їхніх ніг вислизнули сотні роздратованих мешканців. Щось слизьке зачепило Владину ногу, щось м’яке ковзнуло над вухом, щось зашаруділо та щезло у проваллях облуплених стін. Дартов клацнув запальничкою і висвітив у кутку великий різьблений комод.

— Тут будівельники, здається, залишили свічки…

Він потягнув шухляду на себе, і відчайдушний писк пронизав тишу.

— Це ж треба! Тут ціле мишаче гніздо! — вилаявся Дартов. — Мабуть, когось роздушив…

Він дістав із шухляди велику парафінову свічку.

— Ну ось, зараз зігріємося…

Мінливий вогник заколивався й весело розгорівся, освітлюючи кімнату. Влада побачила довгий дерев’яний стіл на масивних, вкритих мохом ніжках, у кутку стояло високе ліжко із зітлілим шматтям, яке колись було простирадлом, два стільці із видовженими спинками по обох боках столу.

Дартов змахнув з них пил і, накапавши розплавлений віск посеред столу, приладнував свічку, потім, повозившись із кодом кейсу, витяг з нього пляшку горілки «Абсолют».

— Вибачайте, що не пропоную чарок, — я тут сам тільки вдруге… А можливо, й востаннє… — задумливо додав він.

Влада зробила ковток і одразу відчула, як відступає холод.

— Тепер можемо говорити, — сказав Дартов. — До ранку далеко, перший автобус зупиняється на верхній трасі лише о сьомій — навряд чи ми зможемо спіймати тут авто. Це затишна місцина. Навіть мобілка у міжгір’ї не працює.

— Навіщо вам такий будинок, якщо ви не збираєтеся тут жити? — спитала Влада, сідаючи на стілець навпроти Дартова.

— Це моя мрія — будинок графині Жанни де Ла Фарре. Першої фрейліни при дворі королеви Марії Антуанетти. Фаворитки короля. Коханки обох кардиналів і просто найкрасивішої та найзагадковішої жінки кінця шістнадцятого сторіччя. Ніколи не гадав, що зумію придбати його, й ось…

— Як ви сказали її ім’я? — У Влади перехопило подих, тисячі молоточків закалатали в мозку, з глибини пам’яті випливла постать незнайомця із фотоапаратом на грудях, який стояв на порозі їхнього помешкання…

Що він сказав тоді? «Чи тут живе мсьє Олівер Фарре?» Можливо, вона забула, помилилася? Треба буде це обміркувати пізніше, адже, он, господар вже дивиться на її стурбоване обличчя надто прискіпливо.

— Що вас так вразило?

— Ніколи не повірю, що цей будинок належав французькій графині. Це, мабуть, легенда? — знизала плечами Влада.

— Проте це правда. І є багато доказів, я мав доступ до документів, повірте мені. А мініатюра з портрета цієї жінки завжди зі мною. Хочете подивитись?

Він покопирсався в кишені і витяг звідти зеленкуватий, вкритий патиною круглий медальйон, розміром з яйце, відкрив його і простягнув Владі.

Їй здалося, що ще мить і вона знепритомніє…

«Маленька Жанна в зеленій сукні…» — ніби відчула вона божевільний шепіт Макса.

— Подобається? — самовдоволено запитав Дартов, ніби йшлося про його дружину чи доньку.

— Хто це? — пошепки запитала Влада.

— Графиня Жанна де Ла Фарре. Та сама, що колись стала прототипом леді Вінтер у славнозвісних «Мушкетерах» Дюма. Але насправді він усе вигадав, усе було інакше. Надто ж історія з підвісками. До речі, дама зображена саме з ними.

Влада не могла відвести очей від обличчя на портреті і лише тепер помітила на плечі жінки гроно діамантів. Влада вже знала напевно, що усі вони мають одну непропорційну грань… Вона стисла в руці свій ридикюль — їй здалося, що саме зараз камінець пропече оксамит і впаде на стіл гарячою вуглинкою.

— Чому ж вона опинилася тут, у цій дірі? І яка справжня історія підвісок? Чи лишилися в неї спадкоємці? — Влада старалася, аби її голос не тремтів.

— Один мій французький колега якраз займається цією історією. Особисто я вважаю її дурницею і в існування діаманта не вірю. А про жінку можу розповісти залюбки — у нас купа часу… — промовив Дартов, запалив цигарку, випустив у стелю цівку диму. — Подивіться на цей портрет — перед вами жінка на всі часи. Не знаю, що відчуваєте ви, але чоловіки божеволіли від одного її погляду. Звичайно ж, довкола неї точилися плітки, інтриги. В якусь мить, вона сама відчула, що може вершити долі інших, навіть якщо ці інші — сановні особи. А виросла вона у суцільних злиднях. Можливо, це й стало причиною авантюри з діамантами. Графиня де Ла Фарре замовила дорогу прикрасу найвідомішим паризьким ювелірам від імені своєї найближчої «подруги» — королеви Марії і, підробивши королівський підпис, надіслала їм листа. Отримавши підвіски і пообіцявши, що Марія незабаром розрахується за роботу, вона втекла до Англії. Щоправда, королева посилала туди кількох своїх вірних слуг, але… усі вони підпали під чари цієї жінки і по черзі добивалися її руки. Вона відмовила. І тоді всі четверо стали її запеклими ворогами, від яких вона мала тікати сюди, під захист імператора Олександра. Але і він не встояв перед нею і, також діставши відкоша, вирішив здати її французському правосуддю. Тоді, переслідувана усіма, вона таємно придбала цей будинок, який перетворила на перевалочний пункт контрабандистів. Усі роки вона жила на гроші, які отримувала від продажу діамантів. Хтозна, де ці камінці тепер, — їх розвезли по світах. До самої старості ця дивовижна жінка їздила верхи і померла від того, що впала з коня…

— Чи були у неї діти? — запитала Влада.

— Невідомо… Але коханців та прихильників вона мала безліч до самої старості… Щоправда, живе тут неподалік у селищі жінка, яка нібито є родичкою служниці графині. Я розмовляв із нею, вона сказала, що її прабабуся розповідала — а їй переповідала її прабабуся, — нібито після смерті графині сюди приїздив її син чи онук, якому служниця передала згорток. Що було у тому згортку, служниця не дивилася, адже боялася графининого прокляття. До речі, — замислився він, — треба розповісти про це Огюстену…

— Справді, цікава легенда, — тримтячими губами промовила Влада, ледве стримуючи себе, аби не розповісти господареві про давній візит старого француза до її родини.

— Це не легенда! — розсердився Дартов, ковтаючи горілку з горлечка. — Ця жінка існувала! Вона була прекрасна…

Він знову зробив ковток, і Влада помітила, що рідина у пляшці майже закінчилася. Дартов схилив голову на руки:

— От і все…

— От і все, — сказав Жан Дартов. Розповідь втомила його.

— Не все, — відказала Влада і нервово стисла в руці медальйон. — Ви забули розповісти ще про одну Жанну — маленьку Жанну в зеленій сукні…

— А-а-а… — підвів очі Дартов. — Так називається один із розділів мого роману…

— …який ви вкрали і видали під своїм іменем! — раптом вигукнула Влада.

— Я так і знав! Я відчував, що ви тут не просто так! Виходить, Ярик усе ж розколовся! — стиснув кулаки Дартов.

— Раніше, ніж ви його вбили! — додала Влада і побачила в його очах жах.

— Я нікого не вбивав! — заверещав він. — О, тепер я знаю, що все це підлаштували ви! Хто ви така? Що ви від мене хочете? Грошей? А дзуськи! Я тебе знищу!!!

Він перекинув стілець і почав насуватися на неї, дістаючи з кишені і розтягуючи в руках свою білу краватку, яку Влада йому повернула. Вона відступала, відгородившись від темної постаті стільцем, і з останнім відчаєм, не тямлячи себе, розкрутила медальйон на ланцюжку й щосили жбурнула його в голову нападника, а тоді озирнулася у пошуках чогось, що могло послужити знаряддям захисту. Але наступний порух противника змусив її завмерти — Дартов захрипів і, зробивши крок назад, раптом повалився на підлогу, здіймаючи клуби пилу. Важке срібне яйце спрацювало на кшталт пращі — довкола скроні Дартова поволі розпливалася чорна калюжа крові.

Владі здалося, що будинок знову ожив — зашурхотів, заворушився на своїх невидимих курячих ніжках, озвався реготом нічної птахи, сповнився тінями привидів. Влада перехрестилася і, не зводячи очей з небіжчика, позадкувала до виходу. Свічка на столі горіла, наполовину освітлюючи мертве обличчя Дартова, а поруч із ним — срібне яйце із мініатюрою. Від удару медальйон розкрився, і на Владу дивилися знайомі зеленкуваті очі сестри…

— Ось що ти наробила, Жанно… — прошепотіла Влада, відступаючи в темряву коридора. Вона щосили натисла на вхідні двері, й вони відчинилися. Одразу ж зовсім інше повітря наповнило її груди — повітря духмяної кримської ночі, просякнуте густим солодким запахом жасмину. Влада вже хотіла зачинити двері, аж раптом згадала: «Кейс!»

Довелося повертатися. Вона знову пірнула у середньовічну затхлість будинку. Намагаючись більше не дивитися на мерця, взяла кейс — на щастя, Дартов не встиг закрити його на код! — поклала на стіл і відкинула покришку.

Під білою сорочкою та парою шкарпеток лежали папери. Влада піднесла їх ближче до вогню й уважно передивилася: то були чекові книжки, банківські рахунки «на пред’явника» та інші цінні папери швейцарського й американського банків. Лишалося тільки вписати ім’я, а подекуди — підробити розлогий підпис Дартова…

Влада обережно склала папери до файла і вже збиралася закинути кейс кудись подалі, але на самому дні побачила ще один конверт. Вона розпечатала його — «Я, Іван (Жан) Володимирович Пир’єнко (Дартов) цим документом ЗАСВІДЧУЮ… що у березні 1998 року привласнив та видав під своїм ім’ям кілька романів маловідомого письменника (далі стояло ім’я Макса)… Дата. Підпис…» Трохи нижче були відбитки пальців самого Дартова.

— Для кого ти писав цю розписку?! — гнівно звернулася Влада до нерухомого тіла і сама злякалася власного голосу. Свіча вже майже догоріла і маленький прапорець синього полум’я конвульсивно тріпотів, умираючи на кінці чорного скрученого ґноту. Влада згорнула м’який файл у трубочку і засунула її у свій ридикюль, туди ж поклала конверт і щодуху вискочила з будинку.

Вона знала, що робитиме далі: треба було негайно повертатися на пароплав, поки ніхто не помітив її відсутності і не пов’язав її із зникненнями, потім дістатися з усіма наступної зупинки і непомітно втекти. А в місті вона дасть хід справі із викраденням Максових романів, розбереться з паперами і підготує переїзд будь-куди, куди захоче Макс…

— Ми житимемо у Сан-Франциско! — згадала вона слова Ярика і мимоволі посміхнулася…

За кілька хвилин Влада вже була на березі. Вона відв’язала шлюпку, залізла у неї і кинула останній погляд туди, де на березі лежало розпластане тіло Вадима Портянка.

— Твій убивця мертвий… — сказала йому Влада і налягла на весла.

…Була третя година ночі. Долоні її горіли від весел, від каната, по якому їй довелося підніматися на борт (шлюпку вона лишила в морі). Влада повернулася до своєї каюти, дякуючи Богові, що не зустріла ані на палубі, ані в коридорі жодної живої душі. Їй не вірилося, що за кілька годин вона пережила цілу пригодницьку епопею, результатом якої став труп… Влада прийняла душ і вже збиралася залізти під ковдру, як раптом нова думка спіткала її — дартовська «наложниця», чи молодий хлопець, чи казна-хто… Куди він її подів?! Вона має бути тут, на пароплаві! «Якщо він не позбувся її так само, як і своїх спільників!» — подумки промовила Влада. Цікавість узяла гору, і вона знову натягнула джинси і светр, їй кортіло зазирнути в каюту Дартова. Влада знову вийшла в коридор і тихенько прокралась на верхню палубу, де були «люксівські» номери. Каюта Дартова була в кінці коридора. Влада прислухалася — з-за дверей не долинало жодного звуку, на ручці дверей висіла казенна табличка із надрукованим написом англійською та українською мовами «Прошу не турбувати…» із припискою самого Дартова: «…у найближчі чотири доби. Пишу роман!» Лишалося відкритим питання — як відчинити двері? Влада обережно вставила в замкову шпарину свого ключа. Ключ трохи попручався і — о диво! — після кількох Владиних благань усе ж таки з натугою прокрутився у шпарині.

Влада прочинила двері. Каюта була двокімнатна. У першій панував лад і спокій, на столі у великій вазі стояв букет білих троянд. Влада відчинила ще одні двері й одразу відсахнулася: їй в обличчя вдарило гаряче повітря, ніби вона відчинила двері до спекотної пустелі. На ліжку вона помітила тіло, із головою накрите пледом…

Влада простягнула руку і з острахом почала стягувати плед.

Але як тільки з-під картатої тканини виглянуло пасмо рудуватого волосся людини, що лежала на животі зі зв’язаними руками та ногами, — Влада вже не стримувала себе і, не лякаючися більше нічого, хутко скинула ковдру на підлогу. Потім вона перевернула тіло обличчям до себе і в повному розпачі захапала спекотне повітря, як риба на березі: своїми зеленкуватими очима на неї дивилася Жанна…

Вона дихала. Вона була жива…

Вона була жива. Тільки обличчя її загострилося, довкола очей залягли темні тіні, підкреслюючи й без того високі вилиці. Але… Але — Влада навіть повела головою, аби струсити з себе мару, — вона ще більше нагадувала жінку з мініатюри. Жанна не могла вимовити ані слова, вона лише із невимовним подивом дивилася на сестру так само, як і та дивилася на неї. Нарешті Влада розв’язала тугі мотузки і майже винесла сестру із задушливої кімнати.

— Води… — прошепотіла Жанна, на її потрісканих сухих вустах виступили крапельки крові.

Влада поквапилася принести їй води, і Жанна нарешті із полегшенням зітхнула.

— Чому… ти… тут?.. — вимовила вона. — Де він?

— Він мертвий…

— Мертвий? — безбарвним голосом відгукнулася Жанна. — Значить, усе даремно?.. Коли, коли він помер?!

— Кілька годин тому.

— Нічого не розумію…

— Дартов помер пару годин тому, — пояснила Влада.

— Дартов? Дартов? Господи, я думала, ти говориш про Макса!

— Із Максом усе гаразд… Майже… Ми шукали тебе, ми думали, що ти померла… Як ти могла так вчинити із нами?

— Так… — Жанна подивилася на сестру, і Влада знову здригнулася: то був погляд графині де Ла Фарре з дартовського медальйона. — Я померла. Я померла на два роки. На два довгих роки… А сьогодні-завтра мала померти назавжди…

— Але навіщо ти — з ним?! Як це могло статися?!

«Не впевнена, що ти мене зрозумієш, але тоді, два роки тому, я просто не бачила іншого виходу, — говорила Жанна, коли сестри перебралися до Владиної каюти. — Ти знаєш, як ми жили, ти на власні очі бачила, як поволі згоряв над своїми рукописами Макс. Іноді мені навіть здавалося, що він не бачить нікого, крім своїх вигаданих героїв, — усе перетворюється на слова, слова, купу слів… Я завжди була упевнена, що наше існування повинне мати інший сенс. Принаймні, Макс був вартий того… І от усе розбилося. Що я могла зробити?! Я, сіра бібліотечна миша?!!»

…Вона лукавила. В ту мить, коли газета із рецензією на «новий роман Жана Дартова» розлетілась у її руках на шматки, вона відчула зовсім не мишачу лють. Їй здалося, що так само, як газету, хтось зібгав усе її життя…

Шар за шаром злітала з неї багаторічна луска байдужості, замішаної на тваринній покірності дійсності. Швидкою ходою вона долала квартал за кварталом, забувши про маршрутки та автобуси, і з кожною хвилиною, з кожним кроком усе змінювалося в ній. Пасмо волосся, завжди такого охайного й зібраного в пучечок, розповзлося по плечах, мов кубло рудих змій, обличчя палало.

Впевненість усіх рухів була виваженою та стрімкою, ніби вона прямувала на ристалище, аби продіти ногу в стремено і гукнути через плече чужим, схожим на відьомський перегук голосом: «Усі, хто мене любить, — за мною!» Вона не помічала, що на неї оглядаються, їй дивляться услід, ніби за її плечима й справді розвивається пурпурова мантія.

«Я вискочила з квартири із твердим наміром знищити негідника власними руками, я знала, що вороття для мене не буде. У мене лишалися гроші, і я поїхала до мисливського магазину. Там виявилося, що для того, аби придбати навіть газовий пістолет, потрібно зібрати купу довідок. Тоді я просто зайшла у найближчий господарчий магазин і купила кухонний ніж».

…Вона хотіла вбити. Навіть тоді, коли напад люті минув, вона не відмовилася від свого задуму. Зворотного шляху — у відчай, злидні, холод, який намітився в стосунках із Максом, — не було. Із ножем у кишені свого білого плаща вона бродила під котеджем Дартова, як одинока вовчиця. Пізно ввечері він під’їхав на своєму шикарному «мерседесі», і фари машини висвітили жіночий силует на тлі темного високого паркану.

Вона не шукала приводу підійти — він сам раптом вискочив з авто і попрямував до неї. Зовсім близько вона побачила його темні очі, але у них був розпач… Вона цього не чекала.

— Це ви? — сказав він. — Я вірив, що зустріну вас…

«У цю мить він мав вигляд божевільного. Я гадала, що він упізнав мене як дружину Макса, адже колись ми зустрічалися на якомусь літературному збіговиську. Я подумала, що він має мене злякатися».

Але він дивився на неї, як дивляться на ікону або пташку, яка несподівано сідає на простягнуту долоню.

— Мені треба поговорити з вами, — рішуче вимовила Жанна, стискаючи в кишені руків’я ножа.

— Будь ласка, прошу! — Він навіть забув про машину і, кинувши її на бруківці перед будинком, відчинив перед нею браму.

Якби вона могла знати, що відчув Дартов у ту мить! Він не згадав той момент, коли мимохідь побачив її уперше в колі приятелів на поетичному вечорі у Києво-Печерській лаврі кілька місяців тому, — тоді лише невловима тривожна асоціація майнула в його уяві й швидко розтанула, адже тоді його голова була заморочена зовсім іншим. Але тепер!.. Білий плащ, яскраве пасмо волосся, зелені вогники в очах… Це була вона, Жінка з паризького портрета. Скільки разів він уявляв цю зустріч, як гнав од себе думку, що це неможливо, як боявся повірити у безглуздя своєї мрії. І от вона з’явилася саме тепер, коли йому було куди привести її, було що кинути до її ніг.

Дартову здалося, що це він, саме він матеріалізував її своєю пристрастю, викликав з потойбіччя, видряпав з часу. У нього тремтіли руки. Він не знав, що зробити для неї. Він заметушився, як хлопчик на першому побаченні.

«Ми увійшли до котеджу. Мене вразила його вишуканість, багатство, пишність і… І все це належало Максові! Можеш уявити, що я відчувала, роздивляючися цю розкіш — картини, техніку, антикварні полиці з книжками, дубові меблі… Він відпустив хатню робітницю і сам виклав на стіл купу смачної їжі».

Стоячи перед горою невідомих їй продуктів та напоїв, вона відчула, що зголодніла і виснажилась. Дартов крутився довколо неї, як пес.

— Ви не роздягнетеся? — простягнув руки він, аби допомогти скинути плащ.

— Ні! — суворо відповіла вона.

— Як хочете, — не наполягав він. — Усе — як ви бажаєте!

Він швидко і вправно накрив на стіл, розлив по келихах вино.

— Я чекав на вас! — сказав, піднімаючи свій келих. — Так, так, не дивуйтеся! Згодом я усе поясню. Але зараз я хочу випити за вас, за те, щоб ви стали господаркою цього будинка!

«Я була вражена. Я навіть випила вино, а потім… А потім сказала, що цей будинок і так належить мені…»

Вона сп’яніла від першого ж ковтка, рішуче підвелася, в її руках зблиснуло лезо. В ту ж мить на неї накинулися два доги, які до того чаїлися десь у темряві коридора. Один збив її з ніг, другий став лапами на груди. Жанна знепритомніла.

«Я отямилася у просторій білій кімнаті на широкому ліжку із шовковими простирадлами. Був свіжий весняний ранок. Я не могла зрозуміти, що зі мною. Ніжно-рожеві квіти стояли на підвіконні… Знаєш, що я тоді подумала? Мені здалося, що я прокинулася в іншому житті і, можливо, в іншому часі — усе лишилося позаду: запах смаженої і сто разів перегрітої картоплі, котлети з моркви, під’їзди без лампочок, автобуси… Усе… А тут навіть мережані краї подушки пахли моїми улюбленими парфумами. Але потім ілюзія розвіялася. На порозі я побачила двох розкішних догів — вони уважно стежили за кожним моїм порухом».

До кімнати увійшов Дартов. Він був в оксамитовому халаті із малиновими вилогами.

— Тепер я знаю, хто ви… Але це нічого не змінює… Навпаки, тепер я розумію, що це — не сон. Я прошу мене вибачити за вчорашню поведінку. Вона пов’язана із певними особистими причинами, які вас не обходять… Отже, ви прийшли мене вбити? Це досить оригінальний привід для візиту.

«Тут я сказала, що усе одно не дам йому спокою, доведеться ліпше вбити мене! Але він запропонував інше. І це було тяжче за смерть. Він виклав переді мною свою умову: через два роки він поверне Максові усі права (мовляв, у цей термін в нього з’явиться остаточна сума, яку він мріє зібрати від усіх закордонних екранізацій та перевидань) та під іншим іменем зникне з цієї країни назавжди. Але весь цей час я маю бути із ним. Інакше він буде змушений знищити Макса фізично».

Він думав над цим рішенням усю ніч, поки гостя спала після заштрику міцного снодійного. Він не міг її відпустити!

Дартов швидко з’ясував, хто вона така, згадав, що колись уже бачив цю жінку. Але це вже не мало значення. Коли вона лежала беззахисна та непритомна, він переніс її до ліжка і довго вдивлявся у її обличчя. Він запалив свічку — так само, як тоді, в помешканні Огюстена Флері перед портретом, і розглядав її уважно, немов реставратор, що розглядає картину, перш ніж торкнутися пензликом до священного раритету. Так незворушно він просидів перед нею кілька годин, поки остаточний план не визрів у його мозку. Потім його охопила спрага діяльності. Дартов розчистив гараж, що знаходився під його спальнею, власноруч вимив підлогу, постелив килим, перетягнув туди диванчик, поставив маленький телевізор та полицю із книжками, не забув навіть про вазони з букетами квітів. На перший час, вирішив він, зійде… Пізніше можна буде зробити краще, красивіше.

Він увесь час умовляв себе, що робить це задля своєї безпеки, але… Він знав, що вже не зможе не бачити її. От якби у нього був ТОЙ портрет! Він не винен, що ця жінка мала необережність бути подібною до ТОЇ, єдиної, один погляд на яку діяв, як найміцніший наркотик…

«Я прийняла цю умову. Але змусила його написати розписку. Можливо, це було смішно, але наполягла, аби він поставив на ній не тільки підпис, але й відбитки пальців! Усе це разом із паперами він завжди носив із собою в кейсі. Я умовляла себе, нібито сідаю до в’язниці (якщо б я справді вбила його, мій термін був би набагато довшим!) і це треба перетерпіти. Єдине, на що я не погодилася, — це ділити із ним ліжко».

Щоправда, Дартов на цьому не наполягав. Він відчував до неї щось зовсім інше, більше за тілесну пристрасть. Це почуття можна було б назвати жахом, захватом, комплексом. Часом він навіть подумував про муміфікацію і деякий час вивчав із книг це давнє мистецтво єгипетських жерців. Але тоді, міркував він, не збереглися б її очі, її рум’янець, її подих… І він відмовився від цієї ідеї. На її місце прийшла інша. Дартов сподівався, що з часом вона звикне до нього, що він поволі приборкає її, умовить бути з ним, належати тільки йому.

Тепер він кожен вечір проводив удома, відмовлявся від поїздок, конференцій, виступів. Він спускався до неї зі свічкою в руках (тільки так, як тоді в Парижі, він міг сприймати її) і вів довгі розмови, рік за роком переказуючи їй події свого життя, ніби на сповіді у священика. Він облаштував у дворі просторий вольєр, яким удень бігали собаки, вночі випускав її в сад подихати свіжим повітрям.

«Я не могла зрозуміти його поведінки. Я згодилася бути ув’язненою і не очікувала на жодну милість, крім хліба та склянки води. Але він домагався іншого. Навіть не кохання, а скоріше — прощення… Були часи, коли він приходив п’яний і валявся у мене в ногах, часом він приводив із собою своїх псів і погрожував. Найтяжчим було, коли він, за його словами, „позбавляв мене солодкого“ у вигляді відмови зробити для мене ванну або вивести в сад на прогулянку тощо… З часом, проводячи дні й вечори у виснажливих розмовах, я усе ж таки дізналася, яким чином він та його приятелі прокрутили аферу з викраденням рукописів.

Тоді у мене виникла думка помститися. Під кінець першого року я вже мало нагадувала людину, час для мене зупинився. Але думка про помсту відродила мене. Я чекала нагоди вибратися звідси і змінила свою тактику. Я зробила вигляд, що починаю до нього звикати і навіть закохуватися. І коли він повідомив, що вирушає в подорож, та ще й разом з тими покидьками, я перетворилася на саму люб’язність. Тим більше, що термін мого ув’язнення добігав кінця…»

Думка про те, що її скоро треба буде відпустити, з кожним днем ставала Дартову дедалі нестерпнішою. Поставивши кілька жорстких умов, він вирішив узяти її із собою.

— Ми розлучимося у місті Н. — я вилітатиму звідти. Поки ти доїдеш додому — я вже буду далеко, — пояснив він. У нього вже було підготовлено всі документи. Але квитків на літак до Амстердама він замовив два… Він не уявляв, що вона відмовиться летіти з ним.

«А потім почалася ця подорож. Він завжди замикав мене у каюті. Якось, коли він вийшов, я по телефону викликала стюарда, мовляв, „чоловік випадково зачинив двері на ключ“, і, коли він відчинив замок запасним ключем, попросила залишити його мені. Я перетворилася на мисливського пса, я вистежувала кожного з них, і мені фартило! Першим попався Атонесов — я просто зіштовхнула його за борт. Так само вчинила і з п’яним Портянком… Не дивися на мене так!! Хіба ти сама була тут не заради цього? А я знала про кожного з них набагато більше, ніж ти. Дартов сповідався у всьому. Усі вони — вбивці. Вони знищили не тільки Макса, мене, зрештою, й тебе — на їхніх руках справжня кров. Це давня історія. Можливо, саме вона й перевернула всю мою уяву про добро і зло. Мені кортіло помститися не лише за нас, а й за ту невідому дівчинку, яку ця четвірка зґвалтувала й закопала десь у лісі двадцять років тому. У неї немає навіть могили…

На цьому пароплаві я стала їхнім ангелом помсти. Мені це навіть подобалося. Після того як цей покидьок Атонесов зник у хвилях, я відчула справжнє полегшення.

Важче було із Араменком, я ж не могла так часто виходити зі свого сховища. Довелося піти ва-банк і підстерегти його під дверима каюти. Я дуже спішила. Я вже не пам’ятаю, що казала йому, — плела щось про Дартова, попросила відкоркувати вино… Я не знала, що робитиму, поки не побачила, як він відкриває пляшку довгим штопором… Потім я виштовхнула його в ілюмінатор і перевалила за борт. Лишався Дартов. І мої нерви здали…

Останній вечір із ним був нестерпний — він увесь трусився від жаху, що на нього полюють, він не міг зрозуміти, куди подівся його почет, і наполягав, щоб ми негайно втекли з пароплава. Він почав швидко збиратися, квапити мене. Я сказала, що настав час виконати обіцянку — віддати розписку і відпустити мене…

„Невже ти ще не зрозуміла — ти завжди будеш зі мною! — відказав він. — Я краще вб’ю тебе. Мені нестерпна сама думка, що ти повернешся до нього! Ти, графиня де Ла Фарре!!!“ — Він назвав мене якимось чудернацьким іменем, і я зрозуміла, що він остаточно з’їхав з глузду. Він лишився останнім… Але він був міцнішим та обережнішим за інших. Я розгубилася. Він змусив мене перевдягнутися, почав зв’язувати руки. Я пручалася… „Я вивезу тебе по шматках!!“ — закричав він. Від сильного удару я знепритомніла… Решту ти знаєш. Мабуть, він гадав, що я померла…»

— Невже все марно?.. — тихо вимовила Жанна, закінчивши свою розповідь.

За розмовою сестри не помітили, як пароплав зрушив з місця і крізь фіранки пробився перший промінчик сонця. Ніч скінчилася…

— Ти ще не вислухала мене, — сказала Влада. — Але вже майже немає часу, за годину ми будемо в порту.

Вона дістала з ридикюля згорток із діамантом і синій конверт.

— Візьми, це належить тобі.

Ще з півгодини пішло на розповідь Влади про події останньої доби.

— Якщо ти не проти, я візьму документи. Тобі лишається діамант і… Макс…

— Хіба ти не повернешся зі мною?

Влада криво посміхнулася:

— Ні, з мене досить. Ми розпрощаємося тут, у порту, — ти купиш собі квиток на потяг, а мій квиток — ось він, — вона помахала квитком до Амстердама. — Перереєструю його на своє ім’я. Я знаю, що робитиму далі. Збирайся. Часу більше немає.

Пароплав уже причалював до берега. По радіо знову оголошували «культурну програму» цього дня.

— Я не можу тебе проводжати, вийдеш непомітно сама, — сказала Влада. Сестри стояли на порозі каюти.

— Стривай, я забула, — сказала Влада і дістала з валізи ключі. — Це від квартири…

Потім вона довго дивилася в ілюмінатор, спостерігаючи, як Жанна бреде сонною вуличкою, що вела з причалу до траси, — маленька фігурка у пелені вранішнього серпанку…

В кінці вулиці Жанна зупинилася, підняла руку, проголосувала якійсь машині. Стукнули дверцята, і настала тиша. Тиша розмореного спекою південного міста…

«Господи! — раптом схаменулася Влада. — Я ж не сказала про Макса!» Але в ту ж мить хвиля байдужості і втоми накотилася на неї. «Нехай це буде їхнім останнім випробуванням… Або…» Вона не наважилася завершити думку, яка була занадто тривожною і формулювалася приблизно так: «…або він не дістанеться нікому!..»

…Жанна їхала в потязі, охоплена дивним відчуттям відчуження до усього, що відбувалося довколо неї. Сусіди по купе ламали смажену курку, хрумтіли огірками, голосно гикали від колючих бульбашок «Спрайту», опасиста провідниця змушувала задирати ноги та здіймала хмари пилу, підмітаючи і без того задушливе купе. Жанна навіть не розстеляла постіль, хоча сплатила за неї належні гривні, і ніяк не реагувала на загравання сусіда.

Довколишні звуки проникали у неї, як голки, і висотували залишки живої крові. Вона втратила відчуття часу, і коли вранці потяг прибув до столиці, їй здалося, що минуло якихось півгодини… Гнів, який надавав їй сили вижити, перетворився на глибоку пастку порожнечі. На вокзалі вона взяла таксі й механічно назвала адресу.

Вона їхала через місто і не впізнавала його — воно було перерите, ніби божевільні мешканці всі як один кинулися на пошуки скарбів. Скрізь стояли бульдозери, височіли будівельні крани і снували люди з лопатами. Жанна безсило відкинула голову на спинку сидіння, і прямо над нею пропливла жахлива зелена постать жінки із золотим обличчям — новий монумент, що звели посеред майдану. Жанна здригнулася — жінка нагадувала потопельницю… «Скільки можна виконувати команду — „Руки вгору“? — подумала вона. — Усі ми стоїмо, загіпнотизовані цією командою, навіть пам’ятники…»

Біля її будинку усе лишилося так, як було. До квартири вона піднімалася пішки, і кожен поверх здавався їй піком трансільванських гір, який вона долала з останніх сил. Ось і напівзітлілий напис на підвіконні: «Жанна + Макс…»

Макс! Чи зможе вона кохати його так само, як раніше?

Жанна зі здивуванням помітила, що двері квартири тепер були обшиті справжнім деревом і мали респектабельний вигляд.

Вона з острахом вставила ключ у шпарину…

Квартиру вона не впізнала — її зустріла простора світла студія, з великими вікнами, модними полицями та відгородженою площею суперсучасної кухні. Тільки знайомий стелаж із книжками лишився на протилежній стіні. Жодної зайвої речі не висіло на спинках розкішних шкіряних крісел, у шафі-купе висіли незнайомі речі — красивий і модний жіночий одяг, кілька чоловічих костюмів, зовсім нових… Жах і відчай охопив її. Скільки разів вона мріяла про пристойне помешкання, але тепер усе було тут для неї чуже. Жанна навіть зраділа, що у квартирі нікого немає. Макс пішов звідси, це було зрозуміло з першого ж погляду — жодна річ не вказувала на присутність тут чоловіка. Жанна обхопила голову руками — вона не знала, що робити далі. Вона мріяла повернутися сюди інакше — в обійми та сльози радості, вона уявляла, як розповідатиме про пережите і викладе перед Максом зізнання Дартова. Вона ходила по студії, як по лабіринту, з якого немає вороття…

Єдине, що було тут їй знайоме, — книжки. Охайні ряди бібліотеки, яку ще збирав батько, а потім Макс. «Він не забрав навіть своїх книжок!» — подумала Жанна. Як уві сні вона зайшла до кухні, там також стояли зручні крісла. Жанна поволі увімкнула усі чотири газові комфорки, відкрила двері духовки і також пустила газ… Потім сіла в одне з крісел. «Тепер усе буде добре… — подумала вона. — Усе буде, як треба…»

Вона почала провалюватися в сон, вдихаючи на повні груди невидиму смерть. Вона пливла білим коридором, по обох боках якого до неї тягнули руки зелені розмиті постаті. «Скоро стане легше… — чула чийсь знайомий голос у напівсні. — Ти прийдеш до мене, графине, я знав, що ти усе одно прийдеш до мене…» На якусь мить їй і насправді стало легше, зелені тіні щезли, коридор набув золотавого відтінку — десь у його кінці сходило яскраве сонце, відгороджене від її погляду чиїмось силуетом. «Це Макс…» — подумала Жанна і прискорила свій політ. Темна постать наближалася, вона простягала до неї руки. І ось уже зовсім зблизька засвітилися вуглинки чорних очей, з провалля, яке за мить до того ще нагадувало обриси вуст, залунав голос: «Іди до мене, графине Жанно де Ла Фарре!!!»

— Макс!!! — закричала Жанна і розплющила очі.

В ту ж мить вона почула, як з боку книжкового стелажа хтось шалено застукотів у стіну. Цей звук збентежив і змусив її отямитись. Стіна трусилася так, що з полиці впала книжка. Жанна підбігла і прислухалася: звук наростав, їй навіть почулося, що хтось ніби з підземелля кличе її.

«Може, це і є смерть?» — майнула думка, і Жанна навіть смикнула себе за волосся — біль був живим. Її погляд упав на сторінку розкритої книжки — «…він поніс у тілі своєму наші гріхи, аби нам бути мертвими для гріха…» На місці, де стояла книжка, Жанна побачила ключ. Не усвідомлюючи, навіщо це робить, вона почала шалено скидати книжки зі стелажа, під ногами їх виросла ціла гора, але звуки удару стали чіткішими. Більше того, вона усе ясніше чула, що кожен наступний удар у стіну супроводжується криком: «Жанно! Жанно! Жанно!» — і це вже був не сон. Вона скинула майже всі книжки і смикнула дерев’яні перегородки стелажа — він напрочуд легко піддався і розсунувся. За ним були двері. Жанна тремтячою рукою вставила в них ключ. І завмерла: на тому боці усе стихло. Вона стояла і не наважувалася зробити останній рух. Це було схоже на божевілля. За дверима хтось дихав. Нарешті вона почула знайомий шепіт: «Жанно…»

З усієї сили вона рвучко розсунула двері…