Останній діамант міледі

Частина друга Соло

Влада прокинулась о пів на дев’яту. Після вечері з Максом вона заснула не роздягаючись, втомлена й роздратована читанням його вар’ятського опусу. Як завжди, вона мала зайти до Максової кімнатки, влити у нього, напівсонного, чергову порцію ліків, прибрати, винести сміття, залишити їжу, воду та стосик чистого паперу. Такі вранішні візити до помешкання відлюдника ставали для неї дедалі тяжчими. Але справа потроху зрушилася з місця, і кидати все на півдорозі не було сенсу. Їй усе ж таки вдалося витягти з Макса історію з викраденням роману і пов’язати її зі зникненням сестри. Півтора року тому вона навіть розповіла свою гіпотезу слідчому, і той зміг поговорити із Дартовим, який тепер мав не тільки славу, але й котедж у престижному районі міста і власного охоронця. Після розмови слідчий запевнив Владу, що вона помиляється, і порадив не втручатися в хід справи. Щоправда, він приховав те, що зустріч мала досить неофіційний характер і відбулася в елітарному ресторані «Національ».

— Вам не варто поширювати плітки про таку людину, як Дартов, — миролюбно сказав слідчий. — Ви ж не бажаєте відповідати перед судом за наклеп?

Влада, звісно, цього не бажала. Вона зрозуміла, що підступитися до такої фігури, як відомий письменник та громадський діяч Дартов, зможе лише тоді, коли матиме можливість увійти до його кола.

Така думка прийшла до неї в одну з ночей, коли вона із тривогою дослухалася до важкого дихання Макса, що спав у своїй кімнаті прямо на підлозі. Але те коло було для неї чужим. Влада це знала напевно. Там існували чоловіки зі «стерильними обличчями» — такі обличчя вона бачила у старих кінострічках: мужні вилиці, чітко окреслені брови та вуста, а головне — фанатичний погляд чесного борця за справедливість. Якось, коли їй було років десять, переглядаючи фільм «Ад’ютант його високості», вона запитала в батька, чи ходить головний герой у туалет? Позитивна відповідь влучила їй кулею в серце — Влада була шокована. Відтоді, розглядаючи портрети сильних світу сього, вона уявляла, що у цих небожителів такі ж самі потреби, як і у всіх інших людей. І це дозволяло їй ніколи і ні перед ким не комплексувати.

За свої двадцять сім років Влада змінила купу професій і тепер раділа, що численні записи у «трудовій книжці» вже не грали такої серйозної ролі при влаштуванні на роботу. Їй ніколи не здавалося геройством те, що років з десять тому оспівувалося у пресі, — «тридцять років на одному місці» або «трудова династія Сидоренків пропрацювала на рідному заводі загалом сто двадцять років!» Вона й тоді із жахом уявляла цих людей, зв’язаних по руках і ногах певною професією, які щоденно й щорічно ходили однією і тією самою дорогою, бачили ті ж самі обличчя і самі ставали часткою безликої маси, біоматеріалом для ненажерливого молоха системи. У неї сформувалося досить іронічне ставлення до життя, а внутрішній спротив змушував завжди йти проти течії. Навіть якщо це шкодило їй особисто. За велінням невідомої їй сили вона мала робити усе інакше, ніж це роблять інші: сидіти, коли всі стоять, сміятись у найурочистіші моменти та скаженіти посеред моря благодушності.

Досить чітко вона усвідомила суперечливість своєї натури на концерті симфонічної музики, куди її якось запросила одна з подруг. Концерт відбувався в рамках якоїсь міжнародної акції, в оркестрі грали музиканти з усього світу. Партер оперного театру мерехтів відблисками діамантів, пахтів французськими парфумами, дзижчав плебейськими мелодіями мобільних телефонів. Дами світили оголеними спинами і скидалися на зграю лискучих морських котиків. Вони граційно витягували довгі — і не дуже — шиї, виглядаючи у залі «своїх», та гортали програмки: «О! Бетговен! О! Брамс!» І Влада дуже пожаліла, що не одягла своїх простих джинсів. Дух протиріччя терзав її. До того ж вона хотіла їсти. І з першими ж звуками музики образ вареника закрутився в її голові, — оркестр, що розташувався на сцені півколом, нагадував їй великий вареник із охайно закрученими «вушками». Це зовсім не означало, що мистецтво було їй незрозуміле. Навпаки. Але навіжений дух спротиву змусив її уявити саме вареник…

Розглядаючи пихату публіку у вечірніх сукнях та смокінгах, вона гостро відчувала несправжність дійства, і їй кортіло бути ще більш несправжньою, аби довести ситуацію до повного абсурду. Якби у неї були чіпси, вона б могла їх жувати. І «вечірні сукні» із презирством поглядали б на неї, вважаючи нижчим від своєї гідності робити зауваження усякому «непотребу». Публіка старанно аплодувала між частинами циклічних творів, і Влада здригалася від ніяковості й бачила, що ці аплодисменти викликають у диригента саркастичну посмішку.

Іронія та авантюризм народилися раніше за неї, а дух спротиву став її рушійною та руйнівною силою, проти якої годі було встояти! Дивовижна музика, яку вона не здатна була сприймати в респектабельному оточенні, не викликала в уяві картин і марень, як це бувало у дитинстві та юності. Тепер вона спостерігала за оркестрантами: бачила червоні від напруження обличчя, оголені руки скрипальок, що здригалися, як драглі, під час віртуозних пасажів. Вона намагалася присоромити себе за нездатність сприйняти всю фантасмагорію звуків, і ця відраза переносилася й на інших. Усе здавалося їй неймовірно смішним. Товстун із литаврами покірно й сумно сидів на круглому стільці в очікуванні своєї партії. Коли настала його черга, він урочисто підвівся і виконав серію дзвінких ударів — він зробив це так, ніби то була остання зоряна година у його житті.

Музиканти, зазначила Влада, були схожі на свої інструменти: віолончелістки вирізнялися важкими стегнами та вузькими плечима, довгоносі альти скидалися на сполоханих птахів, що, як корм, видзьобували з пюпітрів ноти. А усі разом вони нагадували маріонеток, що підкоряються волі диригента. Можливо, це й дратувало найбільше. Зараз Влада віддала б перевагу вуличній скрипочці, що виспівує під вікнами або в метро. Але є її власне СОЛО. Тільки соло має право на існування!

— Тобі не сподобалося? — запитала подруга під час фуршету, що відбувся після концерту.

— Чому ж? Сподобалося. Особливо он той скрипаль… — І Влада вказала на одного з музикантів, що юрмилися за сусіднім столиком.

— От завжди ти так… — докоряла їй подруга. — Тут високе мистецтво, а ти… Це такий геній! Якби я могла підійти до нього, я 6, здається, збожеволіла від щастя!

— Я теж про високе, — відказала Влада. — Хочеш, фокус покажу? Вчись, доки я жива!

І, не очікуючи на відповідь, взяла свій бокал і граційною ходою попрямувала до музикантів, відчуваючи спиною вражений погляд подруги.

Відтоді, як неможливе кохання увійшло до її життя, вона сприймала реальність як велику гру. А коли вона зрозуміла, що це кохання ніколи не стане реальністю, — гра набула небезпечних трагікомічних рис. Іноді Влада відчувала себе молодою вдовою, якій просто потрібно жити, існувати, аби зберегти свій біологічний механізм. Саме тому вона не боялася бути відчайдушною, кумедною, викличною — адже в усіх перипетіях її бурхливого особистого життя не йшлося ані про любов, ані про смерть. Були лише ставки, які вона із кожним кроком подвоювала, адже майже ніколи не програвала. І саме тому, що то була її гра — легка й невимушена, Влада завжди мала шалений успіх у чоловіків, нею захоплювалися подруги, що жили зовсім за іншими законами.

Влада наблизилась до музиканта, із майстерністю психолога вираховуючи, який тип виразу обличчя йому б найбільше сподобався.

— Ніколи не чула Малера у такій інтерпретації… — сказала вона так, ніби продовжувала розмову.

— Вам подобається Малер? — жваво відгукнувся той ламаною мовою.

— Саме у вашому виконанні… — сказала Влада.

Вечір закінчився у розкішному готельному номері, куди Кріс — так звали музиканта — замовив розкішну вечерю на двох. Через годину Влада послала його в душ і… тихенько причинила за собою двері номера. Партію було зіграно, дорога до мети була важливішою, ніж її досягнення. Вона розуміла, що подібні пригоди не дадуть їй того, що було потрібно, — принаймні, шлях до Дартова лежав не через ліжко заїжджого гастролера.

Ось так вона відточувала свою майстерність спілкуватися та зваблювати без найменших душевних страждань зі свого боку. Вона тренувала свою спостережливість, як спортсмени тренують тіло, готуючись до відповідальних змагань.

Особливим етапом у цих тренуваннях були… крадіжки у бутиках та супермаркетах. Ні, речі були їй непотрібні, але факт, що вона здатна на відчайдушні та небезпечні вчинки, веселив її та надавав упевненості у своїй непереможності. Вона вже не могла відмовитись від наркотичних викидів адреналіну, перший із яких стався тоді, коли Влада уперше вийшла з магазину в модній сукні «для коктейлю» під своїм невибагливим вбранням. Звичайно ж, треба було вибирати магазини, в яких ще не було введено різних новацій на кшталт сигналізаційних бірок та телекамер.

Влада заходила до відділу, як королева, прискіпливо вибирала купу речей, змушувала продавщиць метушитися довколо себе, аж поки вони втрачали терпіння та пильність. У вишуканому вбранні вона проникала на різні презентації та фуршети, і жодного разу ніхто не поцікавився її запрошенням. Не важко здогадатися, що майже кожен такий вечір закінчувався так само, як це було з музикантом на ймення Кріс: в останню мить Влада втікала. Вона завжди втікала, лишаючи за спиною сотні можливостей змінити своє життя. Того єдиного шансу, на який вона очікувала, поки що не було.

Доля посміхнулася їй пізніше.

Перша осінь без Жанни не була схожа на осінь — у середині жовтня люди ще ходили в легкому одязі і вираз дитячого здивування не сходив з їхніх облич. Перехожі ніби говорили один одному: «Ну, як вам така погодка?!» і посміхалися своїм думкам.

Влада взагалі дуже любила осінь, це була її пора. Вона, на відміну від інших, тих, хто в цей час подумки вже готується до зими, розквітала і ніби світилася ізсередини, як світяться пізні осінні яблука в саду. Того вечора вона йшла від чергового коханця і в ній нуртував сміх. Їй запропонували одруження! Їй, Владі! Одруження із урочистою церемонією в Палаці (що в народі називався «Бермудським трикутником»), із лялькою та повітряними кульками на капоті авто, із юрмою гостей та подарунками, із гульбищем у ресторані та чемним знайомством із усіма новими родичами!

Вона просто розсміялася. І тепер цей сміх, як їжачок, ворушився у неї в горлі, і Влада підозрювала, що він вирветься назовні разом із потоками сліз… Вона знала, що вдома на неї чекає застигла статуя Макса, яку треба обережно покласти в ліжко.

Але додому йти не хотілося. Осінь змушувала жити і дихати. Її тягнуло у натовп, вона із задоволенням завітала б у якесь пристойне місце, де можна було б повечеряти та послухати джаз, але грошей на це катастрофічно не вистачало, попри те, що на її зап’ясті красувався тоненький золотий браслет — «шлюбний подарунок». Влада заспокоювала себе думкою, що почуття абсолютної свободи гроші надають у двох випадках: коли їх зовсім немає або коли їх надто багато. І перше означало, що вона ще довго перебуватиме у стані повної незалежності.

Міркуючи таким чином, Влада не почула, як поруч із нею загальмувала машина. Водій радісно вискочив із неї та обійняв за плечі:

— Господи, невже це ти? І така жінка ходить пішки? Абсурд!

Влада повільно скинула руку зі свого плеча і подивилася на нахабу. Перед нею стояв незнайомець у темно-синьому костюмі-трійці, модній дорогій краватці.

— Ми знайомі? — суворо запитала Влада.

— Владко, не прикидайся! Я ж — Олег! Олег Величанський. Невже я так сильно змінився? Як ти? Чим займаєшся?

Влада аж присвиснула. Років із п’ять тому Олег не раз приходив до них у гості, саме він робив із Максом інтерв’ю та намагався поволочитися за нею. Але тоді це був худорлявий, невпевнений у собі юнак із завжди вологими долонями.

— Як Макс? Я чув, у вас щось трапилося? — продовжував розпитувати Олег. — Ти, до речі, дивовижно виглядаєш! У тебе є час?

Влада нарешті знайшла привід випустити свій сміх, і Олег сприйняв це за добрий знак.

— Слухай, тут неподалік є одне класне місце — пішли повечеряємо й поговоримо? Я такий радий бачити тебе!

— Що за місце?

— Один закритий ресторанчик клубного типу, там добре годують.

— Як же нас пустять, якщо він закритий?

— О, жінко! Доводжу до вашого відома, що для мене немає нічого закритого. Я сам допомагав його облаштовувати одному відомому депутатові. Ну що, поїхали?

І він розкрив перед нею дверцята свого авто. Влада сіла, напружено згадуючи, в чому вона одягнута під легким білим плащем. Слава Богу, сьогодні на ній була одна із суконь Жанни, що могла зійти за стиль ретро.

Олег припаркував машину у невеличкому затишному скверику, галантно запропонував їй руку, і вони увійшли в охайний будиночок, на якому не було жодної вивіски. То був невеличкий ресторан із двома залами, оформленими у стилі бароко. З різних кінців зали Олегу одразу ж замахали руками приятелі, офіціантка миттєво принесла меню, запалила на столі гелеву свічку і чемно застигла перед ними із маленьким нотатником у руці. Влада вибрала собі лише фруктовий салат та бокал вина — вона збиралася заплатити за себе сама.

— Я вечеряла, — пояснила вона Олегові, коли він намагався замовити для неї щось суттєвіше.

— Тоді принесіть мені те саме, — зітхнув Олег, — тільки замість вина — коньяк. А там подивимося…

Він виклав на стіл пачку цигарок, мобільний телефон та великий шкіряний записник.

— Нічого не поробиш, я весь час в такому закруті… — сором’язливо пояснив він появу цих атрибутів. Одразу ж, ніби на підтвердження цих слів, голосно задзвонив телефон.

Краєм вуха Влада чула, що він щось говорить про тонни паперу, які варто брати тільки у тому разі, якщо їх не менше двох вагонів, і щось ще зовсім для неї незрозуміле і нецікаве…

Вона роздивлялася публіку. На кожному столику також лежали нотатники, мобільні телефони, теки, велися жваві переговори. На одній зі стін Влада помітила великий стенд зі світлинами, який псував увесь дизайн клубу. На світлинах було зображено почесних гостей. Серед них Влада упізнала задоволене обличчя Дартова…

— Вибачай! — сказав Олег, відкладаючи слухавку. — Але я ніколи не можу його вимкнути!

Принесли замовлене.

— Як це тобі вдалося? — запитала Влада. — Здається, ти працював у якійсь газетці?

— Це все так нецікаво… — промимрив Олег. — Спочатку працював на «передвиборчі»…

— А як же твої ідеї щодо особистої незалежності?

— Не сміши. Де ти бачила незалежність, особливо в мас-медіа? Це казочки для початківців. Усі ми залежні — якщо не від роботодавця чи політичної партії, то від власного начальства або ідеології, яку пропагує видання. Незалежні представники преси нікому не цікаві та, мабуть, і непотрібні. А якщо це так, то краще продатися за велику ціну. Що, власне, я й зробив. Бачиш, — він із гордістю повів рукою, — це усе моїх рук справа, і мій шеф (обійдемося без прізвищ, добре?) цим дуже задоволений. Навіщо ж йому знати, як я ставлюся до його партії, — це моя особиста справа. До речі, саме тут він вирішує багато питань, адже клуб користується популярністю серед політиків та підприємців. Цю популярність створив я.

— А ти змінився…

— Можливо. Але щодо тебе… Давай вип’ємо за шалені пригоди юності. Пам’ятаєш, як ми вчотирьох пили шампанське на даху вашого будинку?! Тоді ти здавалася мені дивовижною жінкою — особливою та недосяжною… Ти і зараз така ж неприступна?

— Твій депутат має якусь певну вагу — чи так, чиясь шнурівка? — перебила його Влада.

— Гадаю, у нього певне майбутнє — пре як танк…

— Ти знаєш Дартова? — продовжувала розпитувати вона.

— Особисто ні. Але він частенько буває тут. Більшість промов хазяїна пише саме він. Хріново пише, маю зауважити…

— Ти не вважаєш його добрим письменником? — посміхнулася Влада.

— Останні романи у нього чудові, майже геніальні. Прорвало чувака. Кажуть, на свою премію він побудував розкішні хороми, тримає в саду павичів…

Раптом обличчя Олега витягнулося — до клубу входив чоловік у чорному костюмі, за ним маячило ще двоє, а офіціанти, бармени та адміністратор виструнчилися і миттєво вишикувалися в один ряд.

— «Сам»… — прошепотів Олег.

«Сам» привітався з усіма, а помітивши Олега, підійшов і швидким рухом викинув уперед м’яку долоню. Той поквапився підвестися й потис простягнуту руку, а «Сам» уже накинув оком на його супутницю.

— Як ви їсте таку гидоту? — із виглядом «свого хлопця» запитав він її.

— А чому ж у вас таку гидоту готують? — посміхнулася Влада, хоча зверхність, із якою було поставлене запитання, не передбачала відповіді. Погляд «Самого» зупинився на ній.

— Олеже, це твоя дружина? — запитав він.

— Це моя давня знайома, — поквапився відповісти той.

«Сам» повів бровою — варто чи ні? — і нахилився над Владиною рукою, яку вона простягнула. Це тривало лише мить, але ця мить здалася Владі безмежною. Вона побачила перед собою недбалу зачіску, відзначила, що краватка пов’язана незугарно, і це дозволило їй зробити певні висновки. В ту ж мить перед нею раптово постав один із кадрів улюбленого з часів дитинства старого фільму «Дівчата»: одна з героїнь — упевнена в собі красуня, яку грала Світлана Дружиніна, каже якомусь заїжджому начальнику: «А капелюх зараз так не носять!»

Туга пружина, що до певного часу спокійнісінько дрімала всередині, раптом вистрілила, рулетка закрутилася і зупинилася на щасливому числі.

— З такою зовнішністю вам ніколи не здобути потрібної кількості електорату, — промовила вона, вибиваючи з Олегової пачки цигарку. — Вам про це, мабуть, ніхто не наважується сказати?

Краєм ока вона помітила, як зблід її супутник. «Сам» на мить сторопів і механічним рухом поправив краватку:

— Що ви маєте на увазі?

— Якщо вам цікаво, можу розповісти, — сказала Влада, випускаючи з рота цівку диму. — Прошу! — І вона вказала йому на вільний стілець поруч із собою. О, як вона обожнювала цей стан — він накочувався, як дев’ятий вал, поглинав її, а потім лишав на березі життя зовсім іншу Владу: жінку з іншого виміру, яка здатна не рахуватися з титулами та правилами етикету.

Гострим поглядом вона одразу завважила, що «Сам» не так давно переїхав до столиці і старанно приховує своє походження під маскою світського лева.

— Почнемо із зачіски. Її треба розпрямити — кучеряве та ще й руде волосся не викликає довіри, краватка має відповідати ширині лацканів піджака, а за довжиною — лише трохи перекривати пряжку паска. Далі: аби погляди концентрувалися на вашому обличчі, треба носити костюми коричневих або синювато-сірих тонів, сорочку для неофіційних зустрічей можна одягати пастельних кольорів — вони викликають більшу довіру, ніж офіційно-білі. Якщо ж ви виступаєте по телебаченню…

За кілька хвилин Влада із упевненим виглядом виклала всі знання, отримані на курсах іміджмейкерів, багато чого додаючи від себе.

Олег блід і червонів, кілька разів виходив до туалету, сподіваючись, що розмова скоро закінчиться, мріяв про мить, коли виведе Владу із закладу. Але «Сам» зацікавлено слухав її.

Потім він замовив для них чудову вечерю, вибачився, що не має часу посидіти із приємними гостями, і, встаючи з-за столу, простягнув Владі свою візитівку:

— Матимете час, зайдіть до мене в офіс завтра об одинадцятій. Мені потрібні фахівці вашого рівня. Поговоримо.

Сумнівні шестимісячні курси іміджмейкерів Влада відвідувала ще під час навчання у школі. Там вона навіть отримала жовтеньке свідоцтво. Але знання треба було негайно поновлювати, і вона засіла за книжки. Під час першої зустрічі із «Самим» за свої послуги вона призначила чималу суму, і, на її подив, ця сума не викликала заперечень. Більш того, з часом вона подвоїлася, бо вже через місяць її служби з огрядного й досить нереспектабельного чоловіка вийшло щось подібне до джентльмена, щоправда, із трохи пом’ятим обличчям відвідувача нічних клубів та любителя розважитися в сауні. Вона випрямила та підфарбувала його кучеряве волосся, старанно підібрала гардероб, змусила стежити за охайністю нігтів, придбала краватки на всі випадки життя, шкарпетки та взуття. Вона прочитала купу лекцій, аби «Сам» розумів свій новий образ — образ «хорошого сина», який мав позитивно впливати на людей середнього класу. Вона несподівано для себе так захопилася цією роботою, що часом, дивлячись виступ свого «підопічного» по телевізору, поспішала після цього потелефонувати йому на мобільний телефон і висловити ідею «сексуальної триденної щетини» для наступного виступу перед студентською аудиторією. Її ідеї завжди спрацьовували.

Владу влаштовувало передусім і те, що «Сам» поводився із нею чемно і їхні стосунки мали лише діловий характер. Як виявилося при ближчому знайомстві, він був чудовим сім’янином і вірним чоловіком своєї огрядної дружини, що не любила галасливих вечірок та як вогню жахалася прийомів. Це було досить зворушливо й нагадувало ситуацію з якогось фільму про італійську мафію, коли кривавий магнат тремтить перед незмінною супутницею свого бурхливого життя.

«Поруч із вами часом має з’являтися вродлива молода жінка. Особливо у неофіційних ситуаціях, — радила Влада. — Я можу домовитися із модельним агентством. Її не обов’язково робити своєю коханкою».

Але на «сімейній раді» було вирішено, що такою супутницею може стати сама Влада. І вона погодилася, запросивши за це чималу надбавку до свого заробітку.

З часом її обов’язки розширилися: Влада займалася не тільки зовнішнім виглядом політика, вона змушувала його ходити на всі модні вистави та концерти, аби люди вбачали у ньому завзятого театрала й людину освічену, ретельно слідкувала за новинками літератури та накуповувала касети із записами класичної музики. «Сам» майже по-батьківськи опікувався нею і одного разу, дізнавшися, що вона мешкає на околиці, запропонував купити їй квартиру.

Змінити помешкання Влада не погодилася, але зрозуміла, що настав час зробити вдома грандіозний сучасний ремонт. Тоді у неї і виникла ідея оселити Макса в звукопоглинаючих стінах невеличкої келії, адже залишати його самого в квартирі ставало дедалі небезпечніше — він часто заводив мову про самогубство. Особливо тоді, коли Влада не встигала вчасно дати йому необхідну дозу заспокійливого. Крім того, врешті Влада впритул підійшла до головної мети: розв’язати загадку зникнення сестри.

Але… Було одне маленьке «але» у її прагненні повернути усе на свої місця. Це «але» випливало у снах, зненацька поставало у найнепідходящі моменти її нинішнього життя, по-зрадницькому випірнало з її думок, як голка, залишена невмілою швачкою у мереживі дитячої сорочечки. Чи хотіла вона цього повернення насправді?

Інколи, прокидаючись у своїй (тепер — своїй!) просторій квартирі, Влада дивувалася затишку, що панував у ній. А головне — і вона це відчувала напевно — маленька підступна змійка тривоги під назвою «ревнощі» виповзла з її серця. Нехай і таким чином, але Макс усе ж таки належав їй! Вона згодна була доглядати його, безпорадного, загубленого у хащах своєї хворої психіки. А чи була вона такою вже хворою?.. «А чи не ти, дорогенька, — часом думала Влада, — робиш його таким безпомічним?» Можливо, Владі варто було б припинити давати йому снодійні, заспокійливі та інші небезпечні пігулки…

Але як відмовитися від влади над ним, від права казати щовечора: «Любий, час вечеряти…» або навіть і більше: «Сонечко, я приготувала тобі ванну…»

Як солодко торкатися гребінцем його волосся, подавати рушник, вибирати в магазині білизну та нові сорочки!

От якби він міг хоч трохи звикнути до неї, змиритися з тим, що віднині тільки вона буде поруч і тільки вона стелитиме йому постіль! О, як вона сподівалася на це усі два довгих роки! Були миті, коли його затьмарений погляд теплішав… І вона сподівалася, що от зараз він скаже «Досить!» і зрозуміє, що повернення в минуле не буде, що вона і тільки вона, Влада, єдина жінка в його житті. Але він уперто називав її іменем сестри, і Влада накуповувала нових пігулок, аби все залишалося так, як є.

У Влади не вистачало сили сказати Максові прямо те, що вона відчувала напевно, — Жанни вже немає на цьому світі. А як могло бути інакше? Усі ці роки Влада старанно купувала газети й вирізала статті з кримінальних рубрик. Інколи там траплялись жахливі фотографії напівзотлілих жіночих тіл, що були знайдені на околицях міста. У кожній з них Влада бачила Жанну… Ніби випадково вона підсовувала ці статті Максу. І тоді доводилося подвоювати дозу ліків…

«Але якщо вона жива… — міркувала Влада, — якщо тоді, два роки тому, просто пішла до якогось таємного коханця (вона завжди була темною конячкою навіть для мене!) — я притягну її сюди за руку, я відкрию Максові очі, і він сам прожене її! І це буде навіть на краще!»