Острів Тамбукту

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Дружина Гахара. Хитрощі Арикі. Дивне поховання. Анчар — «дерево смерті».

Майже щодня я вставав рано, ще до схід сонця, і ходив до малої затоки купатися. В цей час вода була особливо приємна. Вдень від сонця вона нагрівалась, як у лазні, і тільки опівночі ставала трохи холоднішою. Крім того, вранці затока була тихою, безлюдною, мене ніхто не турбував, і я плавав до повної знемоги.

Одного такого ранку Гахар прибіг до затоки схвильований і ще здалеку збуджено закричав:

— О Андо! Ходімо швидше, Андо! Уїн-уїн, Андо!

— Що трапилось, Гахаре? — спитав я.

Він сказав, що його дружина дуже хвора. Вчора була зовсім здорова, ходила на город полоти таро, набрала повну торбу кенгарових горіхів, поклала їх сушити на сонці, щоб легше було облущувати, потім зварила юшку з риби й бататів; вони повечеряли і полягали спати. А вночі вона почала стогнати і корчитись від болю в животі. Тепер вона була в дуже тяжкому стані.

— Врятуй її, Андо! — благав Гахар. — Вона помре! Ходімо швидше, вилікуй її…

— Риба, яку ви їли, була свіжа чи сушена? — спитав я.

— Свіжа.

— Коли ти її спіймав?

— Кілька днів тому.

Гахар сказав, що і в нього заболів живіт од риби і що йому стало легше тільки після того, як виблював. Не треба бути лікарем, щоб зрозуміти, що хвора отруїлася несвіжою рибою. Але Гахар думав інакше. Він був певен, що їм пороблено. Годі було йому доводити, що це не так. Не гаючи часу, я збігав у свою хатину за ліками. Гахар невідступно ходив за мною по п'ятах і підганяв:

— Швидше, Андо, швидше! Вона скоро помре, вона скоро помре…

Моя аптека була дуже бідна. Скринька з кількома пляшечками, тюбиками та баночками, коробочки хіни і атебрину, кілька пакетів з таблетками і порошками, ампули з вакциною проти зміїної отрути — оце і все. Що міг я дати хворій? Тільки проносне, більше нічого. Я взяв пляшечку з рициною і пішов до селища.

Біля хатини Гахара зібралося душ десять тубільців, а всередині ціла юрба жінок метушилася біля хворої. Всі були мовчазні й налякані. Мешканці Тамбукту відчували невимовний жах перед смертю. Для них смерть не була природним кінцем кожної живої істоти, а чимось викликаним надприродними силами. Оскільки ніхто не помирає з власної волі і кожна людина, перш ніж померти, звичайно чимось хворіє, тубільці вірили, що якась погана людина заворожила хворого. Ця погана людина знаходить десь закинуту або забуту саронгу, ріже її на дрібні клаптики і з заклинанням спалює. Після цього власник саронги починає хворіти. Якщо хто-небудь зірве плід, не доїсть його і кине і цей недоїдок потрапить до рук ворога, він дрібно нарізує його, спалює з заклинаннями, і людина, що кинула недоїдений плід, теж починає хворіти. Якщо знайдена саронга або недоїдений плід будуть негайно спалені, хворий помре того ж дня. Але іноді ворог буває підступний і мстивий. Він спалює знайдену саронгу по клаптику протягом тижня, двох, місяця, щоб довше помучити свою жертву.

Звісно, не кожна людина вміє чаклувати, бо мало хто знає слова заклинання. Але в кожному племені є така людина. В племені занго — це був Арикі. Тубільці вірили, що головний жрець може заворожити кого схоче і звести його із світу або зняти з людини чари і врятувати хворого від смерті. Але якщо, незважаючи на все, хворий помирає, Арикі говорив: «Він не послухав моїх порад, і Дао не захотів його врятувати». Таким чином одним пострілом він убивав двох зайців: вселяв страх і марновірство в душі тубільців і рятував свій авторитет.

Я робив якраз протилежне. Завжди, коли лікував якого-небудь хворого, не пропускав нагоди пояснити йому, що Дао не має нічого спільного з його хворобою. Дао зроблений з дерева. Якщо кинути його в полум'я, він згорить, і тільки попіл залишиться. Дао не може заподіяти хворобу здоровій людині чи допомогти хворим. Говорив я і проти чаклунства. Тубільці слухали мене мовчки, з острахом, але не заперечували, бо думали, що я знаю всі таємниці і можу звільняти їх від усяких чар.

Дружина Гахара була стара, виснажена жінка із зморшкуватим обличчям, скривленим від болю. Вона лежала, скорчившись на нарах, і тихо стогнала, зціпивши зуби і тримаючись обома руками за живіт. Коли я зайшов у хатину, жінки розступились і дали мені дорогу. Я підійшов до хворої, взяв її за руку і нащупав пульс — він був ледве чутний. За кілька годин хвора помре. Ніякий лікар і ніякі заклинання не в змозі вже врятувати її. Марними були й мої ліки, але я не міг сказати правду. Гахар і жінки стежили за кожним моїм рухом і, затамувавши подих, чекали, як біла людина з місяця вижене смерть з тіла помираючої жінки. Та ба! Жодна земна сила неспроможна сотворити таке чудо. І все-таки я повинен спробувати допомогти хворій або принаймні удати, що допоможу їй. Сказати, що хвороба невиліковна, означало б скомпрометувати себе як лапао, цілителя всіх хвороб. Жоден лікар на моєму місці не зробив би цього. Лікарі не мають права сказати хворому, що його хвороба невиліковна навіть тоді, коли певні, що хворий помре.

Я знову нащупав пульс хворої, подивився на ручний годинник і почав лічити секунди. В хатині настала повна тиша. Навіть хвора замовкла в напруженому чеканні.

— Пізно ти мене покликав, Гахаре, — обернувся я до старого приятеля, що стояв за моєю спиною і нетерпляче переступав з ноги на ногу. — Якби ти покликав мене вчора ввечері, я б дав хворій нанай-кобрай, і вона б одужала. А зараз пізно, надто пізно…

Не пізно, вона ще жива, — наполягав Гахар. — Дай їй швидше нанай-кобрай, дай швидше!

— Я дам їй, Гахаре, але кажу тобі, що пізно..

Я дістав із сумки пляшечку з рициною, налив столову ложку і підніс до губів хворої. Вона подивилася на мене широко відкритими очима, і в її згаслому погляді я побачив тінь смерті. Ложка здригнулася в моїй руці.

— Відкрий рота, — тихо сказав я.

— Ні, ні! Не хочу! — заперечливо похитала головою хвора.

Всі почали її умовляти, але вона хитала головою і скиглила, як мале цуценя. Гахар хотів силою розкрити їй рота, але жінки вчепилися в нього і відтягли від хворої. Я знову підніс ложку до її губів, але хвора знову захитала головою, відштовхнула мою руку, і ліки розлилися.

Я взяв сумку і вийшов з хатини. Сюди увійшла смерть, і моя присутність була зайвою.

Опівдні з тієї частини селища, де жив Гахар, долинули оглушливі звуки бурума. Відгукнулися буруми в сусідніх частинах селища. Я пішов подивитися, що там трапилось. На майдані я застав цілий натовп чоловіків і жінок. Обличчя у всіх були намазані чорною фарбою. Чоловіки — озброєні списами й стрілами. Серед них був і Гахар, який теж тримав у руках списа, але на відміну від інших чоловіків, що стояли на одному місці, похмурі і мовчазні, він кричав на все горло: «Карарам! Карарам!» (Війна! Війна!) — і бігав маленьким майданом з кінця в кінець, войовничо розмахуючи списом, ніби хотів поразити ворога. Цими войовничими рухами й вигуками «Війна! Війна!» він висловлював своє горе і готовність помститися ворогам, що наслали чари на його дружину. З хатини лунали несамовиті крики. Я заглянув у відчинені двері і побачив дружину Гахара, яка лежала на землі на старій рогожі. Вона була мертва. Душ десять жінок стояли навколо неї н голосили…

Побачивши мене, Гахар підійшов і плачливим голосом почав скаржитись.

— Ох Андо! Вона померла, Андо! Вона не випила твоїх ліків і померла!..

Я ніяково мовчав. Було безглуздо запевняти його, що і мої ліки не врятували б її від смерті.

— Вона померла, померла! — в розпачі повторював Гахар. — Вона лягла і більше вже не встане! Ох, не встане!.. Вона лежить і не чує мого ридання! Ох, не чує мого ридання!.. Вона спить і вже не прокинеться! Ох, не прокинеться!.. Вона залишила мене і вже не повернеться до мене!.. Спустіє моя хатина, Андо! Ох, спустіє!..

Гахар почав рвати на собі волосся і бити кулаками себе по голові, але його схопили за руки, і він затих. Та трохи згодом знову почав бігати і розмахувати довгим списом, погрожуючи невидимому ворогові, що заподіяв смерть його дружині.

Я відійшов у холодок під пальму і стежив за Гахаром. Я не сумнівався в його горі, але мені здавалося, що біганина, розмахування списом і погрози невидимому ворогові були тільки звичаєм.

До мене підійшла Зінга. Вона теж намазала собі обличчя чорною фарбою так, що я ледве впізнав її. На шиї і руках не було ніяких прикрас. Вона була в жалобі. Покійниця доводилась їй родичкою. Гахар був братом Боамбо.

— О Андо! — тихо прошепотіла вона. — Дружина дядька Гахара не померла б, якби випила твої ліки.

— Звідки ти знаєш?

— Всі так кажуть, — відповіла Зінга.

І вона розповіла мені історію, яку я чув уперше.

Дружина Гахара була з племені бома. Багато років тому, коли вона була ще молодою дівчиною, Гахар викрав її, і вона стала його дружиною. Плем'я бома вирішило помститися. Воно напало на плем'я занго, але було відбите. Пізніше дружина Гахара сама відмовилась од свого племені і стала дочкою племені занго. Плем'я бома прокляло її і шукало нагоди помститись. І ось тепер (через сорок років!) воно помстилось. Кілька днів тому дружина Гахара забула свій мішок на городі. Мішок зник. Хтось із племені бома украв, і їхній жрець спалив його, примовляючи заклинання. Дружина Гахара захворіла. Вчора ввечері Гахар хотів покликати мене дати хворій ліки, але вона сказала: «Не ходи до білої людини. Спершу піди до Арикі. Що він скаже, те й зробимо». І Гахар пішов до Арикі. Головний жрець вилаяв його і заявив, що його дружина помре від моїх ліків швидше, ніж од чаклунства племені бома. Він обіцяв одвернути чари ворогів і вилікувати хвору. Це було вчора ввечері. Вночі хворій погіршало. Вранці Гахар покликав мене, але дружина вірила Арикі і відмовилася випити мої ліки…

Тільки тепер я зрозумів, що було б, якби хвора випила рицину. Вона все одно померла б, але тоді люди говорили б: «Арикі правий. Дружина Гахара випила ліки білої людини і померла». А зараз вони кажуть навпаки: «Якби випила ліки білої людини, вона б одужала». Сам того не підозріваючи, Арикі позбавив мене зайвих неприємностей.

— А де зараз Арикі? — спитав я дівчину. — Чи прийде він на похорон?

— Ні, він не хоче прийти на похорон, — відповіла Зінга. — Він каже, що Дао не захотів зрятувати дружину Гахара, бо вона була грішницею.

«Арикі легко, — подумав я. — Коли йому немає куди подітися, він кличе на допомогу свого ідола. Ну, а як би виправдувався я, коли не вірю в ідолів?»

А Гахар все ще метався по майдану з кінця в кінець і розмахував списом. Завивання в хатині затихли несподівано, як по команді. Я заглянув у двері і побачив, як троє чоловіків, родичів Гахара, посадовили покійницю, загорнули в рогожу, на якій вона померла, і перев'язали ліанами. Зовні стирчала тільки голова, але жінки і її накрили мішком. Після цього чоловіки загорнули клунок з покійницею у величезне бананове листя, знову міцно перев'язали і підвісили його до поперечної балки в хатині. Потім розклали під ним вогнище і всі вийшли геть.

Похоронна церемонія закінчилася. Всі розійшлися по домівках, тільки Гахар залишався підтримувати вогонь…

Ми з Зінгою пішли в мою хатину.

— Навіщо розклали вогнище під покійницею? — спитав я.

— Щоб вигнати з неї злих духів.

— Скільки часу це триватиме?

— Сім сонць.

Сім сонць — це значить сім днів.

Зінга пояснила мені, що через сім днів і сім ночей Гахар однесе клунок у ліс, до хатини вічного вогню, і повісить його на «дерево смерті». А коли мине ще в семи місцях по сім сонць, Гахар спалить клунок з покійницею на великому вогнищі перед хатиною вічного вогню і розвіє попіл за вітром. На цій церемонії буде присутнє все селище. Під час спалювання трупа Арикі танцюватиме «танець смерті». «Ця роль, безумовно, підходить йому», — подумав я.

Через сім днів я пішов до хатини вічного вогню. Клунок висів на дереві. Це був анчар — «дерево смерті», як його назвали тубільці.

І я згадав вірш Пушкіна:

Далі поет розповідає, як один володар послав свого раба до анчара за отрутою, щоб «загибеллю чорною» розбити ворога. І раб справді приніс сік смертоносного дерева.

Пушкін помилявся.[23] Отрута з анчара зовсім не така сильна, як він собі уявляв. Тубільцям відомі рослини з набагато сильнішою отрутою, і все ж вони називають анчар «деревом смерті» і вішають на нього покійників.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Цікавість Гахара. Удаване примирення з головним жерцем. Крокодил у малій затоці. Тривоги Боамбо. Арикі знову на сцені. Крокодилові потрібна жертва. Поради Сміта. Банда головного жерця. Тривоги Зінги. Як можна вбити крокодила ножем.

Після смерті дружини Гахар ще дужче прив'язався до двох своїх онуків і тільки ввечері розлучався з ними, ідучи спати в свою хатину. Він часто водив їх до малої затоки, там діти купались і гралися, а він наглядав за ними, замислений і сумний. Оскільки затока була і моїм улюбленим місцем відпочинку, то ми часто зустрічалися там із стариком і довго розмовляли про життя і смерть.

Одного ранку він прийшов, коли я саме викупавсь і збирався йти, доки сонце не дуже припікало.

– Іди сюди, — сказав Гахар і сів у холодку під віковим деревом.

Настав час припливу, вода заливала частину піщаного берега і хлюпотіла біля наших ніг. Гахар заговорив про великий землетрус, який багато років тому зруйнував усі хатини на острові. Гора вкрилася димом, що його вивергав вулкан; набігла величезна хвиля, заввишки з дерево, під яким ми сиділи, і залила берег. Багато людей загинуло — одні потонули, інші були знайдені мертвими в зруйнованих хатинах. Тоді Гахарові було років десять. Він пам'ятає сильний гул, чорний дим і червоні язики полум'я, що виривалися з жерла вулкана. Гори тряслись аж до підошов, земля підскакувала і підкидала людей угору, як пір'їнки, вони падали покалічені і вмирали, придавлені поваленими деревами, а земля все двигтіла… І я зрозумів, чому люди так бояться землетрусу і чому Арикі так часто питав мене, чи можу я викликати арамру.

Онуки старого Гахара бавилися в теплій воді. Старший хлопчик, Акгахар, заліз по пояс у воду і шукав рибу, щоб наштрикнути на свого тонкого списа, а його молодший братик лежав горілиць на березі, бовтаючи ногами в воді.

Сонце тільки-но з'явилося над обрієм. Від океану повівало приємною прохолодою. На чистому голубому небі не було ні хмаринки. У повітрі літали великі й малі пташки. Висока вершина гори вимальовувалась на далекім обрії, мов величезна піраміда. Навколо було тихо й спокійно. Яскраво-зелене листя прибережних пальм звисало важко й нерухомо.

Раптом маленький Акгахар почав кричати від радості. Ми оглянулись і побачили, що він тримав у руках досить велику рибу, яка звивалась, даремно намагаючись вирватися, — хлопчик міцно тримав її і не випускав. Блискуча луска риби переливалася на сонці, як срібло. Хлопчик укинув рибу в торбинку, що висіла в нього на плечі, і ловив далі. Він вдивлявся у воду, трохи нахилившись уперед, і, коли помічав яку-небудь рибу, кидав у неї списа з назубленим, як у пилки, наконечником. Рибина, що потрапила на списа, вже не могла зірватися з наконечника. Але, щоб проколоти рибу таким списом, потрібна велика спритність і точний удар, бо риба плаває дуже швидко і не по прямій лінії. Тубільці те змалку вчаться ловити рибу таким способом і тільки після багаторічних тренувань стають добрими рибалками.

Над нами пролетіла невелика зграя папуг. Гахар простежив за ними поглядом і, коли птахи зникли за верхів'ями високих дерев, спитав мене:

— Скажи, Андо, ти можеш літати, як ті птахи?

— Ні, не можу, — відповів я, трохи збентежений цим запитанням, яке чув уже багато разів.

— А як ви потрапили сюди з місяця? — запитав мене старик.

По блиску його очей і по напруженню, з яким він чекав моєї відповіді, було видно, що це його особливо цікавить. Навіщо йому брехати? Я вже не раз казав, що ми з'явилися не з місяця, але Гахар не вірив мені. Він вважав, що тільки на «білому» місяці можуть народжуватися білі люди. Так думали всі тубільці, хоч я наполегливо пояснював їм, що країна пакегі не на місяці, а на землі.

— А далеко країна пакегі? — спитав Гахар.

— Так, досить далеко, — посміхнувся я. — За Великою водою є земля, більша від вашого острова. Там моя країна.

— А що є в твоїй країні?

— Білі люди, як я.

— А ріки є?

– Є, більші за Коломону.

— А гори є?

– І гори є вищі за ваші.

— А дерева?

– І дерева, і трава, і квіти, і птахи — все є.

— Значить, і твоя країна хороша?

— Дуже хороша, Гахаре.

— А чому ти потрапив до нас?

На це запитання мені було дуже важко відповісти, бо Гахар навряд чи зрозумів би мене. Все-таки я пояснив, чому втік із своєї країни і як потрапив на їхній острів. Він пильно дивився мені в очі і кивав головою. А коли я замовк, сказав:

— Зрозумів, усе зрозумів. Ти порушив звичаї вашого племені, і воно прогнало тебе. І в пас є такі звичаї. Коли хто-небудь тяжко провиниться, плем'я проганяє його, і ніхто не дає йому притулку. Винуватець блукає по лісах, їсть дикі плоди, і якщо де-небудь збудує собі хатину, люди руйнують її, як тільки знайдуть.

Я пояснив йому, що не я, а інші люди порушили звичаї нашого племені, але вони виявилися сильнішими за нас, і тому я вигнанець, а не вони. Гахар не міг цього зрозуміти, я ж не мав ніякої змоги розтлумачити йому, за що бореться народ моєї батьківщини, бо в мові племені немає понять «фашизм» і «класова боротьба». Тоді Гахар сказав:

— А худий пакегі з білим волоссям каже, що ви прибули з місяця…

Я й раніше помічав, що тубільці не можуть правильно вимовити прізвища Сміта і Стерна. Замість Сміт вони говорили то Шаміт, то Симіт, а найчастіше — «худий пакегі з білим волоссям», а замість Стерн — «товстий пакегі ч білим волоссям». Тільки моє ім'я вони вимовляли легко, перетворивши мене із Антона в Андо. Це ім'я схоже на їхні власні.

— Хто з вас каже неправду? — знову спитав мене Гахар. — Худий пакегі з білим волоссям чи ти?

— А ти як гадаєш, Гахаре? — в свою чергу спитав я. Він подивився на мене й сказав:

— Шаміт бреше. Шаміт — нехороша людина. Шаміт дає Арикі малоу. Арикі п'є малоу і засинає. Щодня, щовечора…

Малоу — так називав Гахар коньяк. І капітан одного разу сказав мені, що Сміт часто пригощає головного жерця коньяком. Сам Сміт випивав по одній-дві чарки, а головний жрець не знав міри, багато пив, співав пісень і танцював, після чого валився без пам'яті і хропів цілу ніч як убитий.

Я не був проти пияцтва головного жерці. Я нічого не втрачав од цього. Алкоголь зробить його безвільним, зруйнує його старечий організм, а може, й зовсім погубить його. Тим краще. Плем'я позбудеться небезпечної людини. Але у Сміта була інша мета. Він просто хотів здобути прихильність головного жерця і не скупився на коньяк. Я навіть підозрював, що Сміт приховує якісь плани і хоче їх здійснити через головного жерця. Але чи обмежиться він тільки ним? Чи не почне він пригощати інших тубільців, щоб прихилити їх на свій бік? «Ні, цього не трапиться, — подумав я. — У Сміта навряд чи вистачить коньяку влаштовувати оргії. Та й не настільки він дурний, щоб не розуміти, що дружба Арикі варта більше за дружбу десятка інших тубільців».

Я спитав Гахара, що говорить про мене Арикі.

— Про тебе? Нічого. Ні доброго ні поганого.

Це було вірно. Відтоді як Сміт і Стерн зажили поблизу головного жерця, Арикі перестав мною цікавитись. Звичайно і я намагався не зустрічатися з ним і якомога рідше потрапляти йому на очі. Це скидалося на негласне перемир'я між двома ворогами, які помірялися силами і більше не хочуть зустрічатися.

Я думав, що після неодноразових марних спроб нашкодити мені головний жрець визнав своє безсилля. Насамперед він спробував настроїти проти мене плем'я, але ніхто не спіймався на цей гачок. Після цього сталася інтрига з Амбо і Канеамеєю. Головний жрець хотів скористатися з кохання юнака до його дочки і примусити юнака вбити мене, але сама ж Канеамея повстала проти підступного батька, і ворожнеча Амбо до мене розвіялась, як дим. Наша дружба з сином вождя стала ще сердечнішою. Арикі програв і цю битву. Що ще міг він придумати? Звеліти тубільцям кинути мене в океан з прив'язаним до ніг каменем? Тубільці не послухаються, йому лишалося тільки одне — примиритись і удавати, що не помічає мого існування. Все ж я добре знав головного жерця і вважав, що удаване примирення між нами триватиме недовго. Рано чи пізно прихована ненависть Арикі прорветься з новою силою, як тільки я зроблю що-небудь всупереч йому. І саме тому я вважав, що його пияцтво мені на руку: що частіше він напиватиметься, то рідше згадуватиме про мене.

Так я думав, але незабаром переконався, що жорстоко помилився…

Маленький Акгахар, який ловив рибу в затоці, раптом голосно закричав і кинувся до берега. Ми з Гахаром побігли до нього. Хлопчик уже виліз із води й увесь тремтів.

— Що трапилось? Чого ти кричиш? — спитав його стурбований дідусь.

— Абадан! Абадан! — крикнув задиханий хлопчик.

Очі у нього були широко відкриті, обличчя потемніло від страху. (Я і раніше помічав, що в хвилини страху обличчя тубільців темніють).

— Де? — насторожився Гахар.

— Он він! — показав хлопчик на тихі води затоки. — Сюди наближається! Каліман абадан! Величезний крокодил!

Тільки тоді я помітив довгу морду крокодила, який підпливав до меншого внука Гахара. А дитя, захопившись грою, не помічало небезпеки і спокійно бовталось у теплій воді.

Крокодил швидко наближався до нього. Метрів за десять від берега було мілко, і ноги крокодила торкнулися піщаного дна, а товста спина показалася з води і важко заколихалася. Він був не дуже далеко від нас, і я бачив, як зловісно поблискували його безбарвні очі, а довгі великі щелепи з гострими зубами широко розкривалися. Він поспішав схопити свою жертву. Ми з Гахаром водночас притьмом кинулися бігти до дитини, схопили її за руки і потягли до лісу, коли страшний хижак був уже за кілька кроків од неї.

Крокодил злісно заревів, його рев був схожий на вовче виття і на собачий гавкіт водночас; потім сильно вдарив довгим хвостом по воді і заклацав зубами, як кулемет. Хижак проґавив здобич, і його люті не було меж. Ще раз дико завивши, крокодил незграбно повернувся і швидко поплив назад у глибокі води затоки, його широка спина, вкрита твердими роговими платівками, востаннє блиснула на сонці і зникла під водою.

Тубільці розповідали мені, що в великій затоці водиться багато крокодилів, але в малій затоці ці хижаки досі ніколи не з'являлися, бо не могли перебратися через мілку протоку. Як пробрався через неї крокодил? Було лише одне пояснення: він потрапив у малу затоку під час припливу, коли вода піднімається на два-три метри проти звичайного рівня.

Чутка про крокодила швидко облетіла селище і стурбувала всіх. Невелика затока була улюбленим місцем тубільців. На її рівному піщаному березі вони тримали свої човни, сюди щовечора приходило купатися багато молоді й дітей, а їх веселі голоси допізна відлунював тропічний ліс. А тепер затока відразу спустіла. Ніхто не насмілювався купатися в ній. Люди не виходили на човнах у відкрите море. Рибалки позбулися своєї улюбленої справи. Селище лишилося без риби. Це було справжнім нещастям. Тубільці харчувалися тільки плодами, ямсом, таро і солодкими бататами, але вони швидко їм набридли. Свиней, собак і маленьких напівдиких курей було мало, і м'ясо ріцко з'являлося у їхніх онамах.

Тоді Арикі знову виринув. Даремно я думав, що коньяк Сміта зробить його нешкідливим — він був невтомним у своїй злобі. Мабуть, він тільки чекав першої зручної нагоди, щоб знову почати свої інтриги. Коли чутка про крокодила розлетілась по селищу, головний жрець почав нашіптувати кожному, що Дао послав у затоку цього небезпечного хижака, щоб покарати тих, хто не шанує головного жерця і не прислухається до його порад. Зрозуміло, я був найбільшим грішником і головним винуватцем лиха — так сказав головний жрець тані Боамбо.

Якось Боамбо прийшов до мене в хатину, сів на нари і мовчки запалив цигарку, якою я почастував. З усього було видно, що він хоче щось сказати мені, але не знає, як почати. Завжди, коли він хотів повідомити щось важливе, він довго мовчав, перш ніж заговорити, але цього разу у мене не було терпіння чекати, і я спитав, що чути про крокодила.

— Дуже погано! — відповів вождь, не дивлячись на мене.

Він сидів схрестивши ноги, з похиленою головою, замислений і похмурий. Цигарка диміла в його руці, але він забув про неї, хоч був пристрасним курцем.

— Дуже погано! — повторив Боамбо, важко зітхнувши. — Нема риби. Люди кинулися ловити ящірок по схилах. Збирають черв'яків по трухлявих деревах і різних комах… Діти хочуть риби, але ніхто не наважується наблизитися до малої затоки. Люди бояться крокодила.

— А чому ви не вб'єте його? — спитав я.

— Не можемо, — відповів вождь.

— А ви пробували?

— Так, учора. Ми довго чекали в лісі. Нарешті крокодил виліз на берег погрітися на сонці. Коли він заснув, ми тихенько підкралися з лісу і кинули в нього списи. Вони влучили йому в спину і відскочили, не заподіявши шкоди. Наконечники поламалися об його тверду шкіру. Тоді Арикі заявив, що крокодил священний, і заборонив убивати його.

— Ну, добре, тоді я його вб'ю.

— Як?

— З рушниці.

— Облиш! Облиш! — замахав руками вождь. — Якщо ти його вб'єш, буде ще більше лихо.

— Яке лихо може трапитись?

— Та я ж тобі кажу, що крокодил священний. Так говорить Арикі.

– І ти йому віриш?

— Всі йому вірять. І всі кажуть: «Якщо вб'ємо крокодила, трапиться ще більше лихо».

Скільки я не допитувався у вождя, яке ж лихо може трапитись, нічого не зміг дізнатись. Мабуть, він і сам не знав.

Як і завжди, головний жрець діяв хитро. Він не говорив, яке лихо скоїться, коли хто-небудь уб'є крокодила. А лихо завжди може гранитися з кожним. Застала тебе буря в лісі, і ти сховався під якесь дерево. Ударила блискавка і вбила тебе… Ішов стежкою і випадково наступив на сплячу отруйну гадюку… Або випадково упав з пальми і зламав собі ногу… При кожному нещасті Арикі скаже: «Я ж вам говорив, що трапиться ще більше лихо…» Це була прозора, але лукава хитрість…

Так, головний жрець був небезпечною людиною. Він знав, що я можу вбити крокодила з рушниці, і поспішив оголосити його священним. Навіщо? Що він знову надумав?

А крокодил ставав дедалі нахабнішим і небезпечнішим. Він не міг знайти для себе вдосталь їжі в маленькій затоці, і голод все частіше примушував його вилазити на берег, а співи птахів і крики мавп вабили його в ліс. Одного разу тубільці бачили, як він підстерігав жертву з кущів, іншого разу зустріли на стежці, що йде від затоки до селища. Саме на цій стежці крокодил з'їв свиню. Селище охопила паніка. Всі позамикали дітей у хатинах і не випускали їх надзір.

Тоді Арикі пустив чутку, що крокодилові потрібна жертва. І не яка-небудь, а людська жертва. З'ївши її, хижак сам повернеться у великі води, звідки прийшов…

Так говорило Арикі біле листя. Те саме біле листя, яке ми з капітаном викрали з хатини головного жерця і замість нього поклали вахтовий журнал яхти — так от, це біле листя сказало йому, що крокодилові потрібна жертва! Чи плакати людині, чи сміятися з такої дурниці?

Так чи інакше, чутка про те, що крокодилові потрібна людська жертва, швидко розлетілася по селищу. Підтвердив ЇЇ й Амбо, син вождя. Якось він прийшов до мене стурбований і схвильовано сказав:

— Уїн-уїн, Андо! Арикі знову здурів. Тільки-но я чув, як він казав людям, що крокодилові потрібна жертва. Люди його спитали, кому ж бути жертвою, Арикі відповів: «Андо! Андо, пакегі гена, хай буде жертвою. Так каже біле листя!..»

Біле листя сказало, що я проти Дго і не слухаю порад головного жерця. Арикі багато разів скаржився на мене Боамбо, але вождь захищав мене, бо хотів зробити сином племені й одружити на своїй дочці. Люди слухалися Боамбо і не звертали уваги на слова Арикі, а той довго чекав повеління Дао. І от зараз ідол розгнівався і вирішив покарати людей. Він наслав на них крокодила. Якщо вони хочуть позбутися його, то повинні міцно зв'язати мене мотузком і залишити на березі. Крокодил з'їсть мене і повернеться в океан…

Мене охопив жах від підлості Арикі.

— А що кажуть люди? — спитав я хлопця.

— Люди мовчать, — відповів Амбо.

— А ти як думаєш — вони погодяться кинути мене крокодилові?

— Не знаю, — замислено відповів Амбо. — Всі налякані. Не наважуються вийти на човнах за рибою. Всі голодують…

Прокляття! Знову я винен в нещасті, яке спіткало тубільців. Що б не трапилося, все я винен! Цей лукавий головний жрець вміло використовував неуцтво інших. Тепер я зрозумів, яким чином за середньовіччя духівництво могло безкарно спалювати на вогнищах живих, ні в чому не винних людей…

Амбо похмуро дивився поперед себе. Потім підвів голову і несподівано спитав мене:

— Що ти скажеш про Шаміта? — Що тобі сказати?

— Хороша він людина? Любить він тебе?

— Не дуже…

— А послухає тебе, якщо ти щось попросиш?

— Не знаю…

Амбо трохи помовчав, далі промовив:

— Шаміт дає Арикі малоу. Щодня, щовечора… Арикі п'є малоу, голова у нього затуманюється, і він падає на землю як мертвий. Скажи Шаміту, хай він всипле в напій кілька крапель отрути із дерева смерті. Тоді Арикі засне і ніколи вже не прокинеться.

Амбо знову прийшов до думки ліквідувати головного жерця з допомогою отрути. Недавно він хотів підкинути в хатину старика очкову змію, але та вкусила його батька. Зараз придумав вірніший і більш безпечний спосіб — отрута анчара…

— Ні! — заперечив я. — Не варто! Ти вже раз хотів отруїти головного жерця кадіті, але я був проти — пам'ятаєш? І зараз я проти.

— Арикі повинен умерти! — підвищив голос Амбо, і очі у нього засвітилися. Він хоче віддати тебе в жертву крокодилові! Подумай!

— Мені нема чого думати. Арикі — негідник: це я не раз говорив. Але нам не слід бути схожими на нього.

— Ні і ні! — закричав Амбо і схопився розлючений. — Раз ти не хочеш, тоді я сам розправлюся з ним!

Він швидко пішов у селище. Треба було зупинити його, бо в хвилини великого гніву він і справді може зробити якусь дурницю. Я наздогнав його і сказав:

— Послухай мене, Амбо! Облиш Арикі. Якщо ти його вб'єш, все плем'я повстане проти тебе. Ти ж розумієш, що це дуже небезпечно?

— Але він наказує людям зв'язати тебе і кинути крокодилові.

— Не думаю, що його хтось послухає, — сказав я, сам тому не вірячи. — А якщо й послухають, я зумію викрутитись. Від тебе хочу тільки одного: обіцяй мені, що нічого не зробиш Арикі.

Я поклав руку на плече свого друга і пильно подивився йому в очі. Це його заспокоїло, і він тихо сказав:

— Гаразд, обіцяю. Але якщо Арикі спробує тобі нашкодити, він наразиться на вістря мого списа. Анге бу!

Я потиснув його руку на знак вдячності, і він пішов заспокоєний. Але я не був спокійний. Я серйозно замислився над тим, що мені робити? Якщо уб'ю крокодила, буду винен у всіх бідах і нещастях, які можуть трапитись у майбутньому з ким завгодно. А якщо я його не вб'ю, він сіятиме страх серед людей і, хто знає, може бути, що одного чудового дня вони послухають головного жерця і погодяться віддати мене в жертву хижакові. Як мені вийти з цього важкого й небезпечного становища?

Я вирішив порадитися з Смітом і Стерном і пішов шукати їх на плантації. Знайшов там тільки Сміта. Він вимірював висоту пагонів і акуратно заносив дані до свого блокнота. Я розповів йому про інтриги головного жерця. Але плантатор тільки недбало махнув рукою:

— Не звертайте уваги на цього знавіснілого дідугана, він нічого не може вам зробити.

— Чому ви так думаєте?

— Бо знаю, що дикуни люблять вас і вважають ледве не за божество. А його ніхто не любить.

Він сказав це з такою впевненістю, що вона мені навіть не сподобалась.

— Ви перебільшуєте, — сказав я. — Тубільці люблять мене, це вірно. Але не слід забувати, що я чужинець, а Арикі — їхній головний жрець.

Сміт розсміявся. Головний жрець — велике діло! Доти, доки вождь на моєму боці, мені не загрожує ніяка небезпека. Без згоди вождя головний жрець не посміє нічого вчинити проти мене.

Так думав Сміт, але він забув про деякі обставини, які я добре пам'ятав. У вирішальні хвилини Арикі не рахується з волею Боамбо і все робить по-своєму. Притому ніхто не міг сказати, як далеко сягає його влада. Вождь був тихий, лагідний і розумний чоловік, нікому не нав'язував своєї волі, а головний жрець був упертий, непокірний і недовірливий. Коли він хотів зробити людині зло, він не зупинявся ні перед чим. Адже ж за його настійною вимогою тубільці кинули нас в океан, коли ми вперше з'явилися на острові, а пізніше проти волі вождя він забрав ящики й мішки Сміта. Правда, Сміт виявився хитрішим від нього, і тому зумів повернути своє майно, але це ще не означало, що Арикі нешкідливий.

— Тепер уже ви перебільшуєте, — сказав Сміт, уважно вислухавши мене. — Я не бачу нічого страшного в безглуздій балаканині головного жерця. Але коли вже ви надаєте такого значення його словам, давайте подумаємо, що нам робити.

Ми пішли до струмка, що протікав поблизу, і сіли в тіні вікових дерев. Тут було прохолодно й тихо. Дикі бджоли літали навколо з легким гудінням з квітки на квітку, збирали пилок і знову летіли до своїх гнізд. Сміт розлігся на м'якій траві, запалив сигару. — Чи можу я відверто сказати, що я думаю про вас? — несподівано звернувся він до мене.

— Звичайно, — відповів я трохи здивований, його запитання було недоречним. Принаймні так мені здалося.

— Ви не образитесь? — знову запитав мене плантатор.

— Ні.

Гаразд, годі слухайте. Ви неспокійна людина. Непоправний ідеаліст, романтик і фантазер це я вам уже не раз говорив. Звідси і йдуть усі ваші нещастя. Казав же я вам, що дикуни небезпечні, — ви мені не повірили. Я радив вам скористатися з прихильності вождя до вас — ви мене не послухали. Арикі хотів зробити вас своїм зятем і спадкоємцем і простягав вам руку — ви її відштовхнули. Чому?

— Я ніколи не прийму руку такого злочинця.

— Злочинця? Це сильно сказано.

— Навпаки, всі слова бліднуть перед його підступністю.

— Ви так гадаєте? Але дикуни іншої думки…

– І вони не люблять головного жерця — ви самі це щойно сказали.

— Але бояться його, а це має значення, чи не так? Він їхній головний жрець. Через свою темноту вони його шанують, як божество. Обожнювання — так би я назвав їхнє ставлення до Арикі. А ви ополчилися проти нього. Навіщо? Заради ваших безглуздих принципів — даруйте на слові…

— Мої принципи у мене в крові, і я ніколи не відмовлюсь од них.

— Так, у вашій крові, вірно. Це ще раз підтверджує стару істину, сказану Сенекою: «Корінь зла не в обставинах, а в душі людській».

— Облиште застарілу філософію Сенеки — вона давно похована під руїнами Римської імперії і ніколи вже не воскресне.

— Навпаки, вона жива, це видно з вашого випадку. Вина у вас самому, а ви її шукаєте в Арикі. Головний жрець норовистий неук — нічого більше. Відмовтесь од ваших принципів, залиште його в спокої, і він слова не скаже проти вас, ручуся!

— Я ж вас не змушую відмовитись од ваших принципів і переконань? Чому ж ви хочете, щоб я відмовивсь од своїх?

— Тому, що не я прийшов до вас за порадою, а ви до мене. І тому, що мої принципи корисні мені, а ваші переконання чинять вам же зло. Ви хочете пробити головою стіну. Ви хочете стріляти горохом по фортеці. Це смішно, сер… Шукаєте істину і справедливість…

— Саме істину і справедливість, — перебив я його.

– І не рахуєтесь з умовами, в яких ви живете. Ви нагадуєте рицаря, що бився з вітряками. Дикуни залишаться дикунами, скільки б ви про них не турбувалися. Що більше ви будете з ними панькатися, то менше вони шануватимуть вас. Тубільці вважають нас надприродними істотами, які все знають і все можуть, а ви їм кажете, що ми такі ж люди, як і вони. Навіщо? Хіба це нам на користь? А, я забув, ви поборник правди… Але що таке правда? Правда має дві сторони і два кінці. Вона, як шабля, — з лезом і рукояткою. Кожна розумна людина візьметься за рукоятку, а ви хапаєтесь за лезо. Справедливість?.. Ну, гаразд! Давайте поговоримо про справедливість. Що таке справедливість? Пусте слово, вигадане для наївних, легковірних людей!.. Знайдіть мені хоч одну справедливу людину, і я вам укажу на тисячу її гріхів. Тільки аллах без гріха, — з іронією посміхнувся плантатор, — тільки він знає істину. Аллах все бачить і все знає, але нічого не каже, — за те йому люди і вклоняються до землі. Хай тільки одне словечко промовить, і вони огудять його. Мовчіть і ви. Удавайте, що нічого не бачите і нічого не чуєте. Залиште головного жерця в спокої, і він вас не чіпатиме. Не втручайтеся в його справи. Якщо ви мені це обіцяєте, — я поговорю з ним, і сьогодні ж увечері жрець знову подасть вам руку. Згодні?

— Ні, не згоден і нічого не можу вам обіцяти. Я ніколи не відмовлюсь од істини і справедливості — хоч як це буде важко мені. Для вас це пусті слова, а для мене вони мають глибокий зміст. Ми з вами люди різних світів, сер. Те, що для вас істина, для мене — брехня; те, що для вас є справедливість, для мене — кричуща неправда.

— Тоді чого ви до мене прийшли? Чим я можу бути вам корисний? — різко спитав плантатор.

— Чим? Скажіть Арикі, щоб замовк. Скажіть йому, хай припинить свої інтриги.

– І це все? — холодно подивився на мене Сміт. Він був ображений, це видно було і з насуплених брів, і з його обличчя, яке трохи зблідло.

— Все.

— Гаразд, я скажу йому.

— Я не заперечуватиму, якщо ви свої слова підкріпите пляшкою коньяку, — додав я.

— Добре, кивнув головою плантатор. — І це зроблю.

Наступного дня до моєї хатини прийшла заплакана Зінга, сіла на нари і затулила обличчя руками.

— Що трапилося? — стривожено запитав я. — В чім річ?

— Уїн-уїн! Дуже погано!

— Що трапилося? Говори!

— О Андо! — схлипуючи сказала вона.

— Помер хто-небудь?

— Ні, Андо! Ще гірше!

— Зжер кого-небудь крокодил?

— Ні, Андо! Ще гірше!

— Що ж тоді трапилося? Говори!

Вона вхопила мене за руку і промовила крізь сльози:

— Тікай, Андо! Тікай якнайдалі звідси!

— Чому?

— Арикі хоче зв'язати тебе і кинути крокодилові. Тікай, Андо! Зараз сюди прийдуть…

— Хто прийде? — схопився я, остовпівши.

— Арикі і його люди. Вони зараз у нас. Арикі говорить: «Крокодилові потрібна жертва. Зв'яжемо Андо і віддамо крокодилові. Тоді він сам піде у Велику воду». А набу сказав: «Ні! Андо — хороша людина, я не згоден». А інші розкричалися: «Андо — погана людина! Кинемо його крокодилові!» Тікай, Андо! Тікай, доки вони не прийшли!

— А багато їх? — спитав я її. — Скільки чоловік послухались Арикі? П'ять? Десять?

— Може, п'ять, а може, й десять, — непевно відповіла Зінга. — Багато. О Андо! Тікай, Андо!..

Вона знову схопила мене за руку і потягла до дверей, але я не зрушив з місця.

Значить, цього разу Арикі не сам. Йому вдалось умовити чоловік з десять тубільців, і зараз він веде їх проти мене. Що робити?

Утекти — було найлегше. Взяти рушницю й сумку з ліками, піти в Каліо і залишитися там, доки не мине буря. Вождь Каліо був моїм другом, він влаштував би мене в якійсь хатині, і я б жив там не гірше, ніж у Букту. Я можу піти і в інші селища — в Зарум, в Хойду або Балду, — і там мешканці прийняли б мене як бажаного гостя. Вони знають, що я лікую людей від різних хвороб і з радістю дали б мені притулок. Але я зовсім не був упевнений, що довгі руки Арикі не дістануть мене й там. У цих селищах були таугі — жерці, які підлягали головному жерцеві. Якщо він звелить їм схопити мене і повернути в Букту, навряд чи вони насміляться порушити його волю. Що ж тоді робити? Тікати до племені бома? Але й до нього я не можу піти. Воно давно вважає мене своїм ворогом. Лишалось одне: тікати в джунглі і переховуватися там, як тоді, коли ми вперше зійшли на острів. Зробити невеликий курінь у відлюдному місці і жити самому, доки Арикі не помре, а потім повернутися, і ніхто нічого мені не скаже. Але я відкинув і цю думку. Втекти — це значить визнати себе винним. Тоді Арикі міг би казати тубільцям: «Я хотів кинути Андо крокодилові, але ви мене не послухали. От він утік, а крокодил чекає жертви. Ідіть шукати Андо і доставте його живим чи мертвим!» І не буде нічого дивного, коли підніметься все плем'я як один чоловік і кинеться шукати мене в лісах. Тоді знову доведеться ховатися від людей, як зацькованому дикому звіру…

Зінга знову потягла мене за руку:

— О Андо! Тікай швидше, Андо!

В цю ж хвилину надворі почувся гомін, і в двері просунулося кілька розкуйовджених голів.

— Тут він! — крикнув хтось.

— Хай вийде! Хай вийде! — закричало кілька голосів.

Чоловік десять тубільців стовпилися біля дверей моєї хатини. У всіх в руках були списи, якими вони погрозливо розмахували. На сонці блиснуло лезо сокири. Це був Арикі, бо він єдиний із тубільців мав сокиру. Я сам йому дав її за згоду дозволити Сміту вільно жити на острові.

— Виходь! Виходь! — знову зчинили галас дикуни. — Ми тебе зв'яжемо й кинемо крокодилові. Виходь!

Їхні обличчя спотворені злобою, очі — страшні, зуби блищали. В розкуйовдженому волоссі стирчало пташине пір'я.

— Назад! — крикнув я і зірвав із стіни рушницю. — Ніхто не сміє переступити поріг моєї хатини! Чуєте!

Дикуни закричали ще голосніше, розмахуючи довгими списами, а жрець почав рубати пари перед хатиною. Зінга забилася в куток і крикнула:

— Бережись, Андо! Вони уб'ють тебе, Андо!

Рушниця була заряджена. В ній було вісім патронів — менше ніж за одну хвилину я міг убити вісім чоловік. Але я не хотів проливати кров. Я все ще сподівався, що в останню хвилину дикуни отямляться. Але вони не вгавали:

— Виходь, боягузе! Виходь!

Порубавши нари перед хатиною, Арикі почав рубати стовп, який підпирав дах. В усі боки полетіли тріски.

— Дайте головешку! — почув я його голос. — Підпаліть хатину! Хай згорить живцем!

І справді, я бачив крізь відчинені двері, як хтось рушив до хатини з палаючою головешкою — досить доторкнутися до даху з сухого пальмового листя, і вона запалає. Зінга несамовито закричала. Я мусив захищати не лише себе, а й її. Якщо підпалять хатину, то й вона згорить разом зі мною…

Я підняв рушницю і вистрілив у повітря. В ту ж мить голоси замовкли, удари в стіну припинилися і почулося тупотіння босих ніг дикунів, що тікали в селище. Я виглянув з дверей — нікого не було. Нари перед хатиною були порубані вщент. Біля дверей валявся довгий спис із зламаним наконечником. Підпірний стовп був підрубаний майже наполовину і ледве тримався. Поряд диміла головешка.

— Ходім! — гукнув я Зінгу і вийшов з хатини.

Ми пішли в селище. На майдані перед хатиною вождя я побачив тих дикунів, які нападали на мене. Вони ледве трималися на ногах, похитувались і дико горлали, ніби намагалися перекричати один одного. З усього було видно, що вони п'яні. Хто їх напоїв? І навіщо? Щоб вони мене вбили? При моїй появі з рушницею в руках дикуни кинулися врозтіч і зникли в лісі.

В хатині я застав вождя і головного жерця. Вони сиділи на нарах і про щось збуджено сперечалися, а збоку стояв Гахар і мовчки слухав. Коли я ввійшов, вони замовкли. Я гадав, що Арикі злякається хоч рушниці, але він не рушив з місця і не глянув на мене. Від нього тхнуло коньяком. Обличчя його було холодне. Щось огидливе було у всій його миршавій постаті з чорною зморшкуватою шкірою і в гострому злому погляді, який пронизував і примушував здригатися.

— Ти чому хотів мене вбити? — закричав я. — Чому хотів спалити живцем?

— Тому що ти винен у нещасті, яке спіткало наше плем'я, — похмуро промимрив головний жрець. — Крокодил вимагає жертви…

— А ти знаєш мову крокодилів? — спитав я його. Арикі сердито блимнув на мене.

— Ні!

— Звідки тоді ти знаєш, що крокодил вимагає жертви?

— Біле листя мені сказало.

— Дурниці! І я маю біле листя. Воно мені сказало, що Арикі бреше.

— У тебе немає білого листя! — крикнув розлючений Арикі. — Ти брешеш!

— Гаразд! Зачекай на мене тут і побачиш, що я не брешу.

Я швидко вийшов, збігав у свою хатину, взяв одну з книжок, принесених з яхти, і знову повернувся.

— Ось! — звернувся я до головного жерця і показав йому книжку. — Бачиш? І я маю біле листя.

Це справило дуже сильне враження на присутніх. Головний жрець мовчав, ніби занімів. Він просто не знав, що сказати. Я перегортав сторінки книги перед його носом, і він ні на хвилину не сумнівався, що це таке ж біле листя, як і його власне.

Жрець розгубився, але швидко опам'ятався і сказав:

— Твоє листя зробили пакегі, і воно не говорить правди.

– І твоє зробили пакегі, — сказав я.

— Ні! — відповів Арикі. — Моє листя від Дао, і тому говорить правду. Я його мав до того ще, як пакегі з'явилися на нашому острові.

«Цей чоловік — мов кішка, ніколи не падає на спину», — подумав я. Навіть і зараз, коли мені вдалося заронити сумнів у його душу, він не здається, а наполягає на своєму: «Андо, пакегі гена, треба віддати крокодилові…»

Бачачи, що так мені з ним не справитись, я зважився на ризикований крок.

— Добре, згоден, — сказав я.

— Що? — стрепенувся Боамбо. — На що ти згоден?

— Я згоден бути принесеним у жертву крокодилові. Ти ж цього хочеш? — повернувся я до Арикі.

— Так!

— Гаразд, я сам піду до крокодила. Головний жрець жваво спитав:

— А рушницю візьмеш з собою?

— Ні, не візьму, заспокойся. Але буду захищатися, кажу тобі відверто. Або крокодил мене з'їсть, або я його уб'ю.

— Голими руками? — спитав мене Боамбо стривожено.

— Ні, ножем! Ти що скажеш? — знову звернувся я до головного жерця.

— Пана, хай буде так! — кивнув він головою.

Я спитав його, хто дав малоу людям, які хотіли мене вбити.

— Шаміт, — відповів головний жрець.

Того ж дня, перед заходом сонця, я знову зайшов до вождя. Всі, крім Амбо, були вдома. Зінга і її мати готували вечерю у великому горщику, який весело клекотів на вогні, а Боамбо лагодив невелику сітку для ловлі риби. Я тримав у руках великий гострий ніж і міцний мотузок, сплетений з лика пальмової кори. Побачивши мене, Боамбо спитав:

– Ідеш?

– Іду.

– І цим ножем ти вб'єш крокодила?

— Так.

— Не ходи, Андо! — тривожно сказала Зінга. — Ти не зможеш убити крокодила цим ножем. Він тебе з'їсть!

— Не з'їсть! — упевнено відповів я. Але вона не заспокоїлась. Очі в неї налилися сльозами.

— А навіщо тобі мотузок? — спитав Боамбо. — Чи не думаєш ти його зв'язати, перш ніж убити?

— Ні, звичайно, — посміхнувся я. — Я хочу зв'язати ним маленьке порося.

— Порося? — здивувався Боамбо. — Ти хочеш нагодувати крокодила поросям?

— Так, я пожертвую йому маленьке порося, але воно буде останньою його здобиччю. Потім я його уб'ю.

Зінга несподівано встала, підійшла до мене і, взявши за обидві руки, благально сказала:

— Не ходи, Андо! О, не ходи в затоку! Крокодил з'їсть тебе! Я не пущу тебе, Андо! Ти нікуди не підеш!

Вона просила, обливаючись слізьми, але я не міг відмовитись од того, що надумав. Стара Дугао, яка досі мовчки слухала, присіла до вогню і зауважила дочці:

— Залиш його, він уб'є крокодила. Андо розумний і знає, що робить.

Увійшов Амбо з великим мішком на плечах, повним кенгарових горіхів, звалив його на нари, сів до вогню і розворушив головешки. Ноги в нього були мокрі. Доки він грів їх, Зінга розповіла йому, що я надумав убити крокодила ножем.

— Ножем? — він здивовано глянув на мене. — Це правда?

— Правда, — підтвердив я. Він трохи помовчав, а потім рішуче сказав:

— Гаразд, і я піду з тобою. Допоможу тобі…

— Не треба, — заперечив я. — Я сам уб'ю крокодила. Тоді вже Арикі замовкне, чи не так?

— Так, тоді він замовкне, — підтвердив Боамбо. — А люди зненавидять його ще дужче. Вони скажуть: «Андо не винен. Коли б він був винен, крокодил зжер би його». І всі зрозуміють, що Арикі брехун.

Боамбо мав рацію. Якщо мені пощастить убити крокодила, тубільці зітхнуть полегшено і будуть мені вдячні, а балачки Арикі про те, що я в чомусь винен, розвіються, як дим. Це ще більше спонукало мене здійснити свій намір, незважаючи на всю його небезпечність. Вождь знову мене застеріг:

— Гляди, Андо! Ніхто досі не вбивав крокодила, бо у нього товста і тверда шкіра, а спина і хвіст вкриті такими міцними платівками, що ніякий спис не може їх пробити.

— Знаю, — відповів я. — Але на череві шкіра тонка, правда ж? Даси мені маленьке порося?

Вождь кивнув головою і вийшов. Трохи згодом він повернувся з маленьким чорним поросям, яке пручалося і пронизливо верещало.

— Ось тобі порося, — сказав він. — Але знай, що ти сам лізеш у пащу смерті.

Посміхаючись я взяв порося. Мені хотілося мати вигляд людини спокійної і певної успіху, але Зінга не заспокоїлась. Очі її були сповнені жаху, а благальний погляд ніби говорив: «Не йди до малої затоки, крокодил з'їсть тебе».

— Не йди, — плачучи сказала вона востаннє. — Якщо з тобою щось трапиться, знай, ми всі будемо плакати. Найдужче плакатиме Зінга… Чуєш, Андо? І лише одна людина радітиме — Арикі…

Довелося знову заспокоювати її. О ні, я не загину. Не зроблю цієї приємності Арикі! Я уб'ю крокодила і сьогодні ж увечері повернуся живий і здоровий.

— Набу, іди з ним, — звернулася Зінга до батька. — Іди і ти, Амбо.

Обидва чоловіки й справді взялися за списи і приготувалися йти, але я зупинив їх.

— Залишайтеся тут і чекайте на мене, — сказав я і додав посміхаючись: — Крокодил побачить багато людей, злякається і не вилізе з води.

Я сказав правду — мій успіх залежав від того, вилізе крокодил на берег, спокушений поросям, чи ні. У нього добре розвинений слух і гострий зір. Коли він відчує, що на березі багато людей, може злякатись і залишитись у воді. Тоді мій план провалиться. Крім того, вождь і його син нічим не могли мені допомогти, тільки перешкодили б.

Засунувши ножа за пояс, я взяв порося і мотузок і пішов лісом до затоки. Сонце скотилося до вершини далекої гори, і в лісі було прохолодно.

Прийшовши на берег, я прив'язав порося до дерева край лісу. Воно відразу ж почало рватися, пронизливо верещати й кидатись на всі боки, але мотузок був короткий: коли він натягувався, порося падало на пісок і ще дужче верещало. Крокодил мусить його почути. Навіть і тоді, коли він глибоко під водою, він чує найменший звук. Мені не лишалося нічого іншого, як чекати, сховавшись за деревами.

Ніж, який я тримав у руці, був досить великий, довжиною близько п'ятдесяти сантиметрів разом з рукояткою, і дуже гострий. Голубувата сталь переливалася холодним блиском. Я прихопив і списа, та він навряд чи згодився б мені. Якщо крокодил нападе, мене врятує тільки втеча. Але я не збирався тікати.

Сонце сідало. Повівав легенький вітерець. Листя на деревах тихо шелестіло. Порося рвалося і верещало, а я не зводив очей з затоки і терпляче чекав.

Нарешті крокодил вистромив голову з води, роздивився навколо і зник. Чи помітив він порося? Мабуть, помітив, бо незабаром знову з'явився і швидко поплив до берега. Допливши до мілини, він став на куці сильні лапи, витягнув довгу морду і знову обдивився безлюдний берег. Мене не видно було за деревами. Ніяка небезпека йому не загрожувала. А здобич була так близько! Нещасне порося! Воно теж помітило хижака і ще дужче заверещало і засмикалось, але даремно. Хто знає чому, його жалісний вереск нагадав мені дитячий плач…

Крокодил швидко поповз до здобичі. Його лискуче жовтувате черево волочилося по піску і залишало широкий слід, схожий на втоптану стежку. Він справді був величезний, метрів десять завдовжки. Могутній довгий хвіст був сплюснутий на кінні, як кермо корабля, а широка спина, покрита, ніби бронею, прямокутними роговими платівками, відливала на сонці темно-синім відблиском. Він повз незграбно, з низько опущеною головою, час від часу роззявляючи здоровенну пащу, і тоді білі зуби, гострі й міцні, як сталь, виблискували на сонці. Очі, безбарвні і злі, світилися лиховісно.

Порося кинулося бігти до лісу, але мотузок натягнувся, і воно перекинулося в піску. Коли крокодил наблизився до нього з роззявленою пащею, готовий схопити його, порося кинулося в протилежний бік, але мотузок знову смикнув, і воно покотилося по піску. Крокодил важко повз до нього з роззявленою пащею, з якої текли жовта піна. Він був розлючений невдачею.

Ця дика метушня тривала хвилин зо три. В цей час и підбіг до того місця, де крокодил виліз із води, і встромив ножа лезом догори, саме посеред доріжки, яку крокодил лишив на піску. Після цього я знову сховався за товсте дерево й чекав…

Тонкий, пронизливий вереск поросяти кидав мене в дріж. Воно виявилося дуже вертким — щоразу, коли хижак наближався з розкритою пащею, воно схоплювалось, спритно вислизало й починало тікати. Бачачи, що йому не впіймати жертви, розлючений крокодил замахнувся довгим і дужим хвостом і одним ударом убив нещасну тварину. Потім вхопив її, перерізав, як ножицями, надвоє і пожадливо проковтнув обидві половини, не жуючи. Я був досить близько і бачив, як із очей крокодила котилися великі сльози. Можна подумати, що хижак оплакує свою жертву. Нічого подібного! Це були сльози безсердечного хижака, сльози гніву і ненажерливості. Крокодилові сльози…

Проковтнувши порося, хижак поповз до затоки… «Чи поповзе він тією ж дорогою, якою виліз із води?» — думам я, стежачи за ним з тремтінням і хвилюванням. Я десь читав, то у верхній течії Нілу місцеві жителі вбивали крокодилів таким же чином. Прив'язують до дерева біля берега річки маленьке козеня, ставлять до сосків п'явки і ховаються за деревами. П'явки ссуть кров, і козеня починає голосно мекати від болю. Якщо крокодил недалеко, він виходить з води і прямує до жертви. А люди в той час забивають ножа на те місце, звідки крокодил вийшов, потім женуть його з криками. Він тікає до річки тим же шляхом, яким вийшов з неї. І, ясна річ, розпанахує собі черево…

«Так пишуть у книжках, але чи вірно це?» — питав я себе, дивлячись на крокодила, що швидко віддалявся до затоки. Так, він повертався тим самим шляхом. Слід, який він лишив, було добре видно на піску. Але чи не зверне він в останню хвилину, помітивши ножа?

Ні, не звернув. Проповз точно над ножем і зник у воді. Я швидко підбіг до того місця. Вістря ножа було закривавлене. Кров була й на піску. Навіть вода навколо була закривавлена. Крокодил розпоров собі черево…

Я сів у човен і виплив на середину затоки. Крокодила ніде не було видно. Якщо рана смертельна, думав я, не пройде й півгодини, як хижак здохне й спливе на поверхню.

Так і сталося. Через півгодини товста спина хижака з'явилася над водою, і легкі хвилі припливу загойдали його. Я обережно наблизився до нього — він справді був мертвий.

Родина вождя з нетерпінням чекала на мене. Боамбо нервово палив люльку. Стара Дугао сиділа мовчки поряд, а Зінга й Амбо, присівши біля вогню, говорили про щось тихо й тривожно. Побачивши мене, всі радісно посхоплювались із своїх місць.

— Я ж вам говорила, що Андо повернеться живий і здоровий! — сказала Дугао, переможно глянувши на чоловіка і дітей. — Я ж знала, що крокодил не вилізе з води. О, крокодили хитрі, дуже хитрі! Вони здалеку чують небезпеку.

— Крокодил мертвий! — сказав я і показав моїм друзям закривавленого ножа. — Ось бачите, це його кров.

— Ти вбив його? — спитав Боамбо, дивлячись на мене великими очима.

— Дивись, — повторив я і подав йому ніж.

— Ти вбив його цим ножем?

— Так, цим ножем.

— Не може бути!

— Ти не віриш? Тоді ходімо. Треба витягти крокодила на берег. Він дуже великий і важкий, хай прийде побільше людей.

Ми прив'язали крокодила за довгу морду і витягли: з води. Все його черево було розпороте, і кишки тяглися по піску.

Увечері гучно забив бурум. Усі зібралися на майна запалало велике вогнище, і почалися веселощі. У великих горщиках зарилося крокодиляче м'ясо. Після того, як я вбив небезпечного хижака, тубільні зрозуміли, що він не священний, і вирішили його з'їсти. Тільки Арикі не їв. Він напився (цього разу з досади) і лежав у себе в хатині як мертвий…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Дорогоцінне намисто капітана. Шукачі перлів. Товариство «Сміт і К°».

Ми сиділи із Смітом на нарах перед моєю хатиною і говорили про Арикі. Останнім часом головний жрець ще дужче запив. Щодня вимагав він «коньяку і цигарок, коньяку і цигарок…» Одного разу Сміт відмовив йому, і тоді Арикі пригрозив, що кине його у Велику воду. Сміт одразу ж дав йому цілу пляшку.

— А навіщо ви дали коньяку тим бандитам, що хотіли підпалити мою хатину? — спитав я.

— Як було не дати? — зітхнув Сміт. — Їх привів головний жрець. Вони вдерлися в мою хатину і все б пограбували, якби я не дав їм по пляшці коньяку. Коли б я знав, що вони задумали, не дав би ні краплі, навіть коли б вони погрожували мене вбити. Але Арикі нічого не сказав. Він приховав від мене задуманий злочин, запевняю вас.

Я утримався будь-що говорити про Арикі. Я підозрював, що Сміт, щось задумав і з допомогою коньяку хоче використати головного жерця. Тому я був обережний.

Несподівано на стежці, що вела в село, з'явився капітан. Він підійшов до нас, мовчки сів на нари і запихкав своєю пінковою люлькою. Як завжди, комір його сорочки був розстебнутий, і він витирав носовою хусточкою піт, що рясно виступав на шиї. Але цього разу на шиї висіло велике намисто з черепашок, яке носять тубільці. Сміт несподівано замовк і вп'явся очима в намисто.

— В чім річ, Стерн? — спитав він. — Навіщо ви начепили ці брязкальця?

Капітан випустив густий клубок тютюнового диму, який закружляв над його головою, наче маленька синя марка, і урочисто промовив:

— Ці брязкальця коштують щонайменше сто фунтів стерлінгів, сер…

— Сто фунтів?! — вигукнув Сміт і, розсміявшись, додав: — Вшиє намисто не варте й десяти шилінгів, запевняю вас.

— Ви так гадаєте? Ну, гаразд! Погляньте ось на цю кульку. — Капітан наблизився до Сміта. — Роздивіться її гарненько і визнайте хоч раз, що правий я, а не ви.

Сміт нахилився до капітана, взяв двома пальцями жовтувату блискучу кульку, що була нанизана між черепашками, і почав розглядати її з усіх боків. Пальці його затремтіли.

— Ви праві, Стерн! Тисячу разів праві. Це перли! Справжні, першокласні перли.

— Так. справжні, — кивнув головою капітан.

– І ваше намисто не з простих черепашок, а з перлових!

— Ви вгадали.

— Хто вам його дав?

— Якийсь тубілець.

— Як його звати? — нетерпляче допитувався Сміт.

— Не знаю.

— Де живе?

– І цього не знаю.

— Як це можна! — обурився Сміт. Очі в нього засвітилися, як у людини, що втратила величезне багатство, яке вже тримала в руках. — Ви хоч би спитали його, де він узяв ці перли.

Стерн іронічно посміхнувся.

— Спитав, але він не знає англійської мови.

– І він їх дав задаром?

— Майже. Я дав йому сигару, і він був дуже задоволений.

— Таку перлину за одну сигару! — очі Сміта знову загорілися. — У того дикуна ще є перлини?

— Немає. Була тільки одна, і зараз вона моя.

— Так, так… — замислено мовив Сміт. — Схоже на те, що десь біля острова є перлові скойки. А там, де є перлові скойки, є й перли. Адже так, Стерн?

— Ви маєте рацію, сер.

— А ви розумієте, що це означає?

— Дуже добре розумію, — знову посміхнувся капітан, лукаво підморгнувши. — Але ж і ви знаєте, що перли не ростуть на деревах, чи не так?

— Кому це ви говорите, Стерн? Хіба ви не знаєте, що я нащадок капітана Para?

— Капітана Paгa? — здивовано запитав я. — Здається, я щось читав про капітана з таким ім'ям. Наскільки пам'ятаю, він торгував перлами.

— Так, — гордо підтвердив Сміт. — Капітан Paг — мій прадід. В кінці минулого століття мандрівники багато писали про нього, тому не дивно, що ви зустріли його ім'я в книгах. Щороку він обходив на своїй шхуні острови Паумото в Тихому океані і вивозив звідти десятки тисяч кілограмів перлових черепашок.

— Які одержував від бідних тубільців за кілька кілограмів скляного намиста, — перебив я його. — А коли тубільці відмовлялися віддавати йому скарби за безцінь, він їх просто грабував. Так пишуть про нього мандрівники середини минулого століття, які знали його.

— Так пишуть, — промимрив Сміт. — Але це не має значення. Важливіше те, що мій прадід був справжнім англійцем, людиною широкого розмаху, енергійною. Недаремно його називали королем перлів.

— А може, і його правнукові судилося бути королем перлів? — насмішкувато сказав капітан.

Сміт запалив сигару і, пустивши носом дві тонкі цівки диму, сказав:

— Ви жартуєте. Стерн, а справа дуже серйозна. Ваше намисто показує, що тут є перлові скойки. Треба перевірити у великій затоці. Вони люблять тихі теплі води. Немає потреби говорити вам, яке багатство являють собою перли, чи не так? Із черепашок роблять перламутр — не й діти знають. Але головне перли, сер! Зараз вони з дня на день дорожчають, бо під час війни зменшилось їх видобування. Перлина завбільшки з горіх коштує фунтів сто, а є більші за ту, що на вашій шиї, Стерн. Такі знаходили біля північно-західних берегів острова Цейлону. Великі перлини знайдено також і в Персидській затоці біля Бахрейнських островів, і в Червоному морі, і біля берегів Японії і Австралії, а також біля Жемчужних островів, поблизу Панамського каналу. В минулому столітті багато енергійних людей, таких, як мій прадід, наживали нечувані багатства на перлах, незважаючи на те, що тоді перли були дуже дешеві. Крім того, в минулому столітті добування перлових черепашок було набагато важче, ніж зараз. До того, як з'явилися водолази, тубільці пірнали на морське дно, на глибину десяти-дванадцяти метрів, збирали перлові черепашки в торбинки або кошики і випливали з ними на поверхню, потім знову пірнали. Це дуже трудно, і все ж щороку кораблі вивозили з теплих морів сотні тисяч кілограмів дорогоцінного вантажу. Протягом років кількість перлових черепашок зменшувалась, а біля деяких островів вони зовсім зникли. Тоді спробували розводити їх штучним способом у великих басейнах, але перлини з таких черепашок були дрібні і цінилися невисоко. В кінці минулого століття і особливо на початку нашого століття, після винаходу скафандрів, кількість перлових скойок ще більше зменшилась, і, щоб вони не зникли зовсім, англійський уряд кілька разів забороняв їх добування в англійських колоніях на десять-п'ятнадцять років. Але і цей захід не допоміг. Зараз перлові скойки — велика рідкість, і тому перли подорожчали. Уявіть собі, що буде, коли біля берегів острова Тамбукту е багато перлових скойок. Ми станемо мільйонерами, сер!..

— Ви і зараз мільйонер, — зауважив я

— Це не має значення, — відповів Сміт. — Гроші — найлегший вантаж і нікого не обтяжують.

— Ви праві, — кивнув головою капітан. — Але мільйонерами можна стати за двох умов. Перша — щоб біля острова були перлові скойки, і друга — треба дістати їх з морського дна. А це зовсім не легко. Якщо ці дві умови відпадуть, з'явиться третя, найважливіша… — Яка? — нетерпляче запитав Сміт, вп'явшись поглядом у капітана.

— Невже ви не здогадуєтесь, сер?

— Ні.

— Ну що ж, тоді дозвольте мені задати вам одне запитання: кому ми продамо перлові черепашки і дорогоцінні перли? Тубільцям? Але вони їх не цінять. Ось я одержав цю велику перлину лише за одну сигару. Якби у тубільця було більше перлів, він би віддав мені їх за ту ж сигару. Перли дорого коштують лише в цивілізованих країнах, які ми ніколи вже не побачимо…

Капітан замовк;і задумався. Сміт, навпаки, пожвавився і з докором сказав:

— Викиньте з голови ці чорні думки, Стерн! Я глибоко переконаний, що одного чудового дня ми знову побачимо нашу добру стару Англію, і тоді слава про нас прогримить на весь світ, бо ми повернемося як першовідкривачі невідомого острова з неоціненними багатствами. І левина доля цих багатств дістанеться нам. Що, не вірите?

— Хотілось би вірити, але не можу, — зітхнув капітан. — Наше повернення залежить од випадку. Ми можемо залишити острів тільки в тому разі, коли тут пройде якесь судно.

— А чому б нам не побудувати парусне судно? — спитав Сміт. — У нас досить інструментів, та й дикуни нам допоможуть.

— Неможливо, — захитав головою капітан. — Побудувати парусне судно — нам не під силу. Потрібен хоч один хороший тесляр, а в нас його немає.

— А що ви скажете про великий парусний човен? Невже ми і його не зможемо побудувати?

Капітан подумав і сказав:

— Парусний човен — так, це можна… Але я не зважусь вирушити на парусному човні через Індійський океан.

– І це говорите ви, Стерн? Старий моряк?

— Так, старий, на жаль, — важко зітхнув капітан. — Якби був молодшим, напевно б зважився.

– І зараз зважитесь, — заохочував його Сміт. — Треба випробувати всі можливості. Особливо, якщо знайдемо перлові черепашки. Тоді за всяку ціну нам треба дістатися до Англії, а потім знову повернемося сюди, але вже добре підготувавшись. Хочете, я вам скажу, що я думаю, Стерн? Думаю… ні, ні, вірніше передчуваю: я стану відомим, як мій прадід капітан Paг, якого зловмисні писаки незаслужено заплямували. Король перлів — як красиво звучить це! — Плантатор примружився і мрійно вів далі: — Тоді хай стережуться лондонські акули! Я ще проковтну їх разом з банками і фабриками, і цей день буде найщасливішим у моєму житті.

— Погано, що перлові скойки живуть на дні моря, звідти важко їх дістати, — сказав капітан. — Але треба спробувати… Отже, ходімо! Треба захопити деякі речі в хатині.

Ми зайшли в хатину Сміта і Стерна. До цього часу я не заходив до них і був дуже здивований, побачивши, як комфортабельно влаштувались обидва англійці. В кутку стояло два пружинних ліжка, застелених м'якими ковдрами і сітками від москитів. Нари й підлогу покривали дорогі килими, біля стіни стояли м'які шкіряні крісла, посередині — стіл і кілька стільців, а в глибині — нагромаджені мішки і ящики.

— Видно, ви приберегли чимало речей з яхти, — сказав я плантаторові.

— А чому б і ні? — відповів він. — Приберіг деякі корисні речі і гадаю, що зробив розумно.

— А ви не боїтесь, що тубільці можуть їх покрасти?

— О, ні! Арикі наклав табу на мою хатину, і ніхто не має права увійти до неї. Крім того, тубільці не знають призначення цих речей та й не цікавляться цим. Тільки Арикі — цей упертий і нахабний старик — турбує мене. Завчив два англійських слова і весь час повторює: «коньяк, цигарки, коньяк, цигарки…» Я просто не знаю, як відкараскатись од нього. Щодня давай йому по пляшці коньяку і по коробці цигарок. Але ж це не може тривати вічно. Що я робитиму, коли ящики стануть порожні?

— А на який час вистачить йому ваших запасів? — запитав я.

Плантатор запитливо поглянув на мене, через силу посміхнувся і в свою чергу спитав:

— Хочете знати, скільки ще коньяку і цигарок є в мене?

— Так.

— А чому це вас цікавить? І вам хочеться випити коньяку?

— О ні, будьте спокійні! Я хотів би знати, чи не напоїте ви Арикі та його друзів?

— Арикі — так, але його друзів — ніколи! — заявив Сміт.

— Дайте мені довгий мотузок, — звернувся Стерн до плантатора і перебив нашу розмову. — Перш ніж спуститися на морське дно, треба зміряти його глибину. Мені буде потрібна і торба для черепашок.

— Гаразд. Стерн, — з готовністю відгукнувся Сміт і, порившись в одному з ящиків, подав капітанові мотузок і торбу.

— А тепер не завадило б хильнути по чарчині коньяку, — підморгнув мені капітан.

Сміт приніс пляшку коньяку і три чарки.

— Так, момент особливий і заслуговує, щоб випити, — сказав він. — Отже, будьмо здорові. За успіх нашої справи!

— За майбутнього короля перлів! — підніс свою чарку капітан і цокнувся з плантатором, який самозадоволено посміхався. — А ви не вип'єте? — спитав він мене, побачивши, що я не беру своєї чарки.

Ні, волію сигару, якщо містер Сміт не заперечує…

Ні, звичайно! — сказав плантатор і подав мені коробку з сигарами.

Захопивши мотузок і торбу, ми вирушили до малої затоки. Був полудень, і сонце пекло немилосердно. Ми сіли в човен, проїхали через вузький канал і потрапили у велику затоку. Капітан прив'язав до мотузка важкий камінь, який взяв з берега, і спустив його в воду. Ми зміряли глибину — виявилось дванадцять метрів.

Досить глибоко, але спробую, — сказав капітан, роздягаючись. — Камінь важкий, швидко потягне мене на дно, але не ручуся, що випливу. Якщо не повернусь, не раджу вам шукати мене: акули потурбуються про мене.

— Без жартів, Стерн, — стривожився я. — Глядіть, бо тут справді є акули.

— Акули не люблять запаху коньяку і тікають від нього, як нечистий від ладану, — засміявся капітан. — Але містер Сміт береже його для головного жерця і мені дав лише одну чарку.

— Коли б я знав, то дав би вам цілу пляшку, — відповів Сміт.

Капітан широко посміхнувся:

— Я згоден одержати її після того, як закінчимо роботу, якщо ви не маєте нічого проти…

— Звичайно! — кивнув головою плантатор. — Пляшка ваша!

Капітан взяв у руки камінь і кинувся у воду вниз головою. Я тримав мотузок, який швидко розмотувався и моїх руках, і думав: «Глибина досить велика. Дванадцять метрів — це не жарт! Старий морський вовк досягне дна, але чи зможе він випливти на поверхню?» Коли я висловив свої сумніви плантатору, той махнув рукою:

Стерн — досвідчений моряк, не турбуйтеся. Колись студентом і я любив водний спорт. Раз навіть одержав нагороду. Затримався під водою сімдесят сім секунд.

— Хіба це багато?

— Спробуйте і тоді ви побачите, що значить триматися під водою сімдесят сім секунд.

Мотузок перестав розмотуватись. Значить, капітан досягнув дна. Я напружено чекав. Здавалося, що минула ціла година відтоді, як він зник під водою. Нарешті Стерн з'явився на поверхні, струснув головою і, піднявши ліву руку, показав нам черепашку завбільшки з людську голову.

— Повний успіх! — радісно крикнув він, глибоко вдихаючи повітря. — Дно всіяне мільйонами перлових черепашок!

— Мільйонами! — захоплено вигукнув Сміт. — А ви не перебільшуєте, Стерн?

— Нітрохи, сер! На дні цілі гори перлових черепашок. Дайте мені торбу і витягніть камінь, — попросив мене капітан, кинувши в човен велику перлову черепашку. Він узяв торбу і закинув її за плече, а я витягнув з води камінь. Капітан взяв його в руки і знову спустився на морське дно. Цього разу він затримався довше. Я з тривогою, затаївши подих, дивився на годинника і лічив секунди. Минуло п'ятдесят секунд, потім шістдесят… Я відчув, як щось стискає мені груди, ніби їх надавили жорном, яке з кожною секундою ставало все важчим і важчим. На сімдесятій секунді у вухах зашуміло, а голову почало розпирати, як гумовий м'яч. На сімдесят сьомій секунді я не витримав і зітхнув. Одразу ж відчув велике полегшення, ніби жорно упало з моїх грудей, а у вухах перестало шуміти. Минуло стільки секунд, скільки колись витримав Сміт і дістав нагороду, а капітана все ще не було… Він з'явився над водою тільки на дев'яностій секунді. Дихав важко, але обличчя його сяяло: торба була повна перлових черепашок!

— Тримайте, — сказав він, випльовуючи солону воду, що набралася через ніс. — І переженіть човен метрів на п'ятдесят звідси. Я хочу дослідити більший простір.

Кілька разів переїжджали ми з місця на місце, і щоразу капітан витягав повну торбу перлових черепашок. Виявилось, що на дні затоки їх було сила-силенна. Піднявшись на поверхню вдесяте, старий моряк зовсім знесилений вліз у човен.

— Веслуйте до берега! — радісно закричав Сміт. — Треба перевірити, що є в черепашках.

Налягли на весла, і човен пішов назад у малу затоку. Смітові не терпілось, і він перелічив черепашки, ще не допливши до берега. Їх було шістдесят п'ять.

Як відомо, з перлових черепашок роблять перламутр. Він досить дорогий, але набагато дорожчі самі перли, які утворюються в деяких черепашках. Коли до молюска потрапляє піщинка або інше стороннє тіло, він виділяє особливий сік, який огортає це стороннє тіло і твердне. Так поступово утворюється перлина, яка з роками збільшується. Найдорожчі — білі перли. Перлини бувають круглі або грушоподібні, які утворюються в самому тілі молюска. Але є перли і інших кольорів — вони утворюються в черепашці і приліплені до неї. Звичайно, не в кожній черепашці є перли. Іноді в цілій купі черепашок можна не знайти жодної перлини, але буває, хоч і дуже рідко, в одній кілька перлин.

Ми скидали на берег наші шістдесят п'ять черепашок і обережно розкрили їх. Тільки в семи з них знайшли по одній перлині — три досить великих, таких, як перлина капітана, і чотири трохи менших.

— Це величезне багатство, сер! — захоплено мовив плантатор. — В кожній десятій черепашці по перлині — це нечувано!

Ми із Смітом дістали по одній крупній і по одній дрібній перлині, а решту віддали капітанові. За оцінкою плантатора, мої дві перлини коштували моєї зарплати за цілий рік. Дивлячись на блискучі зернинки, я думав: «Як справді погано побудований світ багатих людей! Вони платять нечувані гроші за одну таку зернину, а людям, що добувають перли з дна моря, нічого їсти…

— Слухайте, друзі, — несподівано крикнув Сміт і перервав мої думки. — У мене є чудова ідея. Я хочу зробити вас багатими людьми. Згодні?

— Згода, сер! — прогримів голос капітана. — Готовий великодушно зробити вам цю приємність.

— Не смійтеся, Стерн, справа серйозна. Ми створимо товариство добування перлових черепашок.

— Перлодобувне товариство «Сміт і К°», — жартівливо кинув капітан.

— За назви сперечатися не будемо, статуту писати не будемо. В нашому статуті буде тільки одна умова: все ділимо на три рівні частини, і кожен-з нас одержує своє. Що ви скажете, Стерн? Ви згодні?

— Ні, я не згоден, — заперечливо похитав головою капітан.

— Чому?

— Тому що я повинен добувати перлові черепашки із морського дна, а не зовсім не легко. Навіть дуже шкідливо для здоров'я. Відомо, що шукачі перлів помирають рано від постійної нестачі повітря. Із вух у них тече кров, зір слабне, на тілі з'являються прищі, які перетворюються в гнійні рани. Я бачив шукачів перлів у Манаарській затоні і не хочу бути схожим на них. Ні, сер, шукайте собі інших компаньйонів. Я не маю бажання стати шукачем перлів.

— А хто вас примушує стати шукачем перлів? — з докором сказав Сміт. — Ви будете рівноправним членом нашого тріумвірату. Інші будуть тягати з жару каштани, будьте спокійні. Кожен дикун погодиться витягти для нас повний човен перлових черепашок за разок намиста.

— Тільки за намисто? Чи не замало? — спитав я.

— Зовсім не мало. Поміркуйте гарненько. Хоч намисто й моє, але прибутки ми будемо ділити на три рівні частини. Роботу розподілимо так: Андо діставатиме шукачів, Стерн — командуватиме ними, а я — роздаватиму намисто. Через два-три тижні ми матимемо по цілому кілограму перлів. Уявляєте собі, що це значить? Поміркуйте добре! Черепашки ми теж збережемо, бо й вони коштують гроші.

— Коштують, — згодився капітан, — але в Англії або в іншій якійсь цивілізованій країні. А на Тамбукту за повний човен черепашок ніхто вам не дасть і кокосового горіха.

Сміт почав гаряче переконувати нас, що рано чи пізно ми повернемося в наші країни «королями перлів». На його думку, зараз, під час війни, по Індійському океану крейсирує набагато більше кораблів, ніж у мирний час, і ймовірність, що повз Тамбукту пройде якийсь корабель — військовий чи товарний, — значно більша, ніж будь-коли.

Він мав рацію. Японія захопила Яву й Суматру, і кораблі самураїв хазяйнували в Індійському океані, а кораблі Англії і Сполучених Штатів постійно перевозили зброю в Африку і Персидську затоку. Яким великим не був Індійський океан, зараз по ньому плавало набагато більше кораблів, ніж у мирний час, і можливість відкриття нашого невідомого острова була набагато більша.

Капітан зустрів байдуже пропозицію плантатора. Не тому, що не хотів розбагатіти, він просто не вірив, що потрапить коли-небудь в Англію. А я міркував так: «Якщо мені пощастить колись повернутися на батьківщину, не потрібні мені ніякі перли. Вона сама — неоціненна перлина, дорожча за все на світі…»

Ідея перлодобувного товариства «Сміт і К°» провалилася.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Будівельники з кам'яними сокирами. Філософія Сміта. Втручання капітана. Парусний човен. Майбутня подорож.

— Надходило велике свято, і тубільці почали готуватися до його зустрічі. Насамперед було вирішено побудувати нові хатини для майбутніх молодожонів. Всі юнаки й дівчата, які одружаться на велике свято, повинні мати свої житла. Але будівництво жител — дуже важка робота, бо тубільці працюють майже голими руками. У них немає ніяких інструментів, крім кам'яних сокир і черепашок.

Якось уранці Боамбо зібрав людей, розділив їх на кілька груп, і всі взялися за роботу. Одні в лісі рубали молоді дерева для балок і підпорок, другі, зв'язавши їх міцними ліанами, тягли в селище, треті розрубували дерева по мірці, відповідно до величини хатини, очищали від кори й будували самі хатини. Робота посувалася дуже повільно. Щоб обтесати кам'яною сокирою стовп для основи і вбити його на півметра в землю, два-три чоловіки витрачали цілий день. А тільки для одної хатини потрібно було не менше десятка таких стовпів.

Дах був основною частиною кожної хатини, і тубільці докладали багато зусиль, щоб зробити його якомога надійнішим. Після цього будували стіни. На стовпах, що підпирають дах, настилали рядами бамбукові стебла, перев'язували їх ліанами, і стіна була готова. На передній стіні залишали вузький отвір для дверей. Потім робили нари — одні в хатині, а другі знадвору перед дверима. Над зовнішніми нарами прибудовували легенький навіс од сонця.

Жінки допомагали при будівництві хатин: рвали пальмове листя і з нього плели рогожі, приносили з лісу ліани і очищали їх від колючок, але не залишали і щоденної домашньої роботи.

Дивлячись, як мучаться люди з кам'яними сокирами і витрачають цілі години, щоб відрубати одну гілку, я згадав про сокири, пилки, тесла і гвіздки Сміта. Все це ржавіло в його хатині. Якщо роздати інструмент тубільцям і навчити користуватися ним, всі хатини будуть збудовані за тиждень-два.

Я вирішив поговорити з Смітом. Знайшов його на плантації. Він працював там з ранку до вечора: обкопував дерева, підрізував паростки, поливав і щиро радів із своїх успіхів. «Якби Сміт виріс в інших умовах, — подумав я, — міг би стати дуже корисною людиною». Він був досить досвідченим плантатором — лише за кілька місяців його маленька ділянка стала схожою на квітучий сад. Маленькі дерева швидко виросли і пустили гілки, а деякі навіть зацвіли і вже на перший рік мали дати плоди. Сміт радів кожному пагонку, турбувався, як справжній хазяїн, про кожну стеблину, годинами обдивлявся кущі чорного перцю, паростки какао й кави, до кожного деревця прив'язав картонну табличку з номером і постійно записував у зошит зміни, що сталися за добу. Хоч він і не був агрономом, але добре знав тропічну флору ще з Кокосових островів, а коли чого не знав, вичитував у книжках. Звичайно, і ми з капітаном йому допомагали. Сміт ніколи не забував подякувати нам, але завжди нагадував, що плантація — його справа і його власність. Це дратувало капітана, і в такі хвилини він кидав мотику, брав рушницю і йшов у ліс.

— Благодатна земля, сер! — вигукнув Сміт, коли я підійшов до нього. — Тепер я розумію, чому населення острова легко здобуває собі засоби до існування, незважаючи на те, що обробляють землю дерев'яними кілками й лопатами.

— Якщо ми навчимо їх обробляти землю залізними мотиками, вони одержуватимуть ще більші врожаї, — сказав я.

— Це непотрібно, — одразу заперечив Сміт. — Нам не слід втручатися в їхнє життя.

— Чому?

— Тому що ускладнимо його, а не полегшимо.

— Навпаки, залізні мотики й лопати допоможуть тубільцям, а високі врожаї поліпшать їхнє харчування. Це принесе велику користь племені.

Не знаючи, як заперечити, Сміт сказав:

— У мене не склад мотик і лопат. Їх і так зовсім мало, я повинен берегти для себе. Що я робитиму, коли вони зіпсуються і зробляться непридатними? Чи гадаєте, що і я мушу копати дерев'яними кілками і лопатами? Ні, сер! Мотики і лопати мої, дозвольте мені розпоряджатися ними, як я вважаю за потрібне. А про тубільців не турбуйтесь, і без моїх мотик вони почувають себе щасливими, бо вдовольняються тим, що мають.

Звичайно, я не погодився з плантатором, бо по його виходило, чим людина бідніша, тим вона щасливіша. Це була філософія феодала, зацікавленого в тому, щоб раби були бідні й неосвічені, щоб цілком залежали від нього.

— Так, так, — кивав головою Сміт. — Ці люди щасливі саме тому, що вдовольняються малим і не знають розкошів. А ви хочете привчити їх спати на пружинних ліжках і щодня їсти м'ясо й пити вино. Це безглуздо, сер! Я не маю ні фабрики пружинних ліжок, ні землеробських машин і знарядь.

— Мова йде не про ліжка і машини, а про найелементарніше: про те, щоб навчити їх краще обробляти землю. Дайте їм з десяток сокир, і вони значно швидше розчистять ліс і засіють більший простір корисними рослинами. Зараз тубільці будують хатини. Треба дати їм не тільки сокири, але й тесла, і гвіздки. Треба допомогти їм.

Сміт заперечливо похитав головою.

— Ні і ні! Дикун — дитя природи. Всяке відхилення від його способу життя створить тільки зайві турботи і нещастя. Так-так, і нещастя, запевняю вас. Бо людське око ненаситне. Жадоба не має меж, сер! Дайте людині палець, вона візьме всю руку. Чи знаєте, що буде, коли Арикі зрозуміє, що моє ліжко зручніше за нари. Він захоче його «позичити» і, якщо я упрусь, викине мене з хатини, як ганчірку. Хай хоч один дикун узнає, що взутому зручніше ходити, ніж босому, і він стягне взуття у мене з ніг серед білого дня. Ви бачили, як я роздав тубільцям цілий ящик намиста з умовою, що вони працюватимуть у мене. А що вони зробили? Розійшлися, навіть не подякувавши мені! Ні, сер! Нічому я не збираюсь їх навчати, бо чим більше вони знатимуть, тим ставатимуть небезпечнішими. Зараз вони нас поважають і навіть побоюються, вважаючи надприродними створіннями. А якщо ми їх навчимо всьому, що знаємо самі, зачарованість і обожнювання зникнуть, а це ні в якому разі не в наших інтересах. Чи є тоді сенс навчати їх розуму? Це означало б рубати сучок, на якому сам сидиш.

Тоді я нагадав, що він обіцяв Боамбо, коли той згодився відвести йому землю під плантацію, навчити тубільців культурно обробляти землю і одержувати по три врожаї на рік. А от зараз відмовляється.

— Це егоїзм, — докорив я йому.

— Ні, не егоїзм, а здорова логіка, — спокійно відповів Сміт.

— Яка здорова логіка в тому, що ви приховуєте від тубільців ваші знання і досвід, які можуть бути їм корисними? Навіть тварини допомагають одне одному, а ми ж розумні люди. Це ще більше зобов'язує нас…

— Ніхто не може примусити мене робити те, що мені невигідно, — сердито сказав Сміт і, повернувшись до мене спиною, попрямував назустріч капітанові, який ішов із селища.

Ми сіли в холодку біля маленької річки. Доки Стерн набивав люльку, я розповів йому про нашу суперечку із Смітом.

— Ганьба! — несподівано промовив Стерн, запаливши люльку. — Люди працюють, а ми сидимо тут у холодку і сперечаємось. Звісно, ми мусимо допомогти тубільцям. Якщо ви не дасте їм ваші сокири й тесла, — повернувся він до плантатора, я сам дам, не питаючи вас.

— Не маєте права, Стерн! — крикнув Сміт, і його бліде обличчя спалахнуло.

— Не маю права? — скипів і Стерн. — А ви маєте право лежати в холодку, в той час як тубільці будують хатини і носять з городів ямс і таро, якими ви харчуєтесь? Ніхто вам не давав такого права, сер! Ніхто!

Вибух капітана не здивував мене. Хоч він і не втручався в наші суперечки з плантатором, але був справедливою людиною і не терпів неправди.

Сміт нервово дістав сигару, запалив і сказав:

— Чому ви говорите зі мною таким тоном, Стерн? Чому ви мене кривдите?

— Заждіть! — перебив його капітан. — Я не все ще сказав. З завтрашнього дня ми починаємо працювати. Будемо допомагати тубільцям. Ми дамо їм інструмент і навчимо, як ним користуватися, а коли побудуємо їхні хатини, почнемо нашого човна. Так, сер, зробимо човна — це я твердо вирішив. Великого парусного човна. Тубільці нам допоможуть, чи не так? — повернувся до мене капітан.

— Авжеж допоможуть, — відповів я.

— Так… Ми побудуємо великого парусного човна. По-перше, зробимо на ньому кількаденну прогулянку морем — об'їдемо острів. Я навчу вас керувати човном. А потім, коли задме південно-східний чи південно-західний мусон,[24] напнемо вітрила і скажемо: «До побачення, Тамбукту!»

— О, це зовсім інша річ! — вигукнув Сміт. — Коли так, то я згоден.

— А ви? — звернувся до мене капітан.

– І я згоден. Тільки от… в який же бік ми попливемо?

— Це ми вирішимо пізніше, — відповів капітан. — Якщо підемо на схід, досягнемо острова Суматри або Яви. Якщо рушимо на захід — потрапимо або на групу островів Чагос, або на Сейшельські острови, або прямо в Африку — на Танганьїку, в Занзібар, Момбасу або в Могадішо. Напрям залежатиме від того, куди подме вітер, коли човен буде готовий. Звичайно, я віддаю перевагу Африці, бо Єгипет знаходиться в Африці. Я хочу швидше добратися до моєї дочки в Александрію…

— Але ж Ява і Суматра ближче до Тамбукту, ніж Африка, — заперечив Сміт.

— Так, — погодився капітан. — Але не завжди найкоротший шлях — найближчий. Крім того, ми не знаємо, що робиться на Яві й Суматрі. Не забувайте, що після взяття Пірл-Харбора японці рушили на Сінгапур. А від Сінгапура до Суматри рукою подати. Не дивно, якщо вони захопили й ці острови. А мені щось не хочеться зустрічатися з японцями. Краще потрапити в далеку Африку, дикі ліси Мозамбіка, ніж до самураїв. Отож, дорогі друзі, до роботи! Насамперед треба подивитись, які ми маємо інструменти. Ходімо!

Ми пішли в селище. Капітан весь час збуджено говорив про нашу майбутню подорож. Кров моряка знову закипіла в його жилах. Він примирився з тихим і спокійним життям на острові Тамбукту лише тимчасово. Одноманітність йому вже набридла, і він знову готувався напнути вітрила. Батьківське почуття тягло його в Єгипет, в Александрію, де жила маленька дочка, а ми з Смітом мріяли про свої країни. Сміт хотів знову потрапити в Англію, в своє коло, а я хотів повернутися до рідної Болгарії. Нічого, що вороги заливали її кров'ю, — я був переконаний, що це не триватиме вічно. Війна матиме кінець, а цей кінець може бути лише один — перемога. Перемога народу над темними силами. Тоді я зможу повернутися додому вільно, не як блудний син, каючись і благаючи прощення, а повний молодих сил і волі до нового життя.

Наступного дня ми роздали тубільцям сокири, тесла й гвіздки і разом з ними почали будувати хатини. Робота кипіла. Тубільці дуже швидко переймали все, що ми їм показували, і з дивовижною вправністю користувалися інструментами. За два тижні всі нові хатини були готові. Після цього ми почали будувати човен. Капітан вибирав найміцніші дерева, тубільці рубали їх сокирами, очищали від гілок і розпилювали на дошки поздовжніми пилками. Ми з капітаном і Смітом весь час ходили від групи до групи і показували, що робити: як пиляти дошки, як їх згинати дугою, поки вони ще сирі. Незабаром на поляні, де ми працювали, уже стояв корпус нашого майбутнього човна — вісім метрів завдовжки і три завширшки.

За місяць човен був цілком готовий. Він мав палубу і три щогли з вітрилами. Вітрила сплели жінки з пальмового листя так, як плели рогожі.

Нарешті настав день, коли ми могли вже спустити човен на воду. Це було дуже важко — цілих три дні з ранку до вечора ми пересували його на круглих колодах, підпираючи з боків, щоб не перекинувся. І ось човен був на воді, велично погойдуючись на тихих хвилях. Залишалося сісти в нього, нап'ясти вітрила і вирушити в дорогу…

Але ми відклали нашу подорож. Треба було добре підготуватися, запастися достатньою кількістю прісної води і провізії, а перед тим ми вирішили об'їхати острів. Це кількаденне плавання було необхідне для того, щоб випробувати човен і навчитися керувати ним. Але якраз, коли човен був уже готовий, настало велике свято. Ми відклали подорож на невизначений час.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Полювання на людей. Нова сутичка з Арикі. Тубільці захоплюють полоненого для жертвоприношення.

Боамбо прийшов до мене в хатину і ще з порога крикнув:

— Вставай, Андо! Ходім на полювання!

Я саме читав книжку, лежачи на нарах. Він вп'явся в неї очима і відразу спохмурнів. Книга, мабуть, нагадувала йому біле листя Арикі.

— Вставай! — повторив він, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу. — Наближається велике свято. Сьогодні полювання мусить бути успішним.

І Зінга, і Амбо, й Боамбо часто розповідали, що велике свято триває три дні й три ночі. Перших два дні минали в танцях і веселощах на зеленій галявині на березі моря, а третій день був особливо урочистим, ніби вінцем свята: це був день весіль. За звичаєм племені весілля святкувались тільки раз на рік, під час великого свята, і що ближче підходив цей день, то більше хвилювалася молодь. Хвилювалися юнаки, а не дівчата. Жодна дівчина по турбувалася, що може залишитися незаміжньою. Такої небезпеки не існувало, бо жінок на Тамбукту було менше, ніж чоловіків. Чим краще юнак полював, чим більше вбивав кро-кро під час великого полювання і чим хоробріше поводив себе у битві з ворожим плем'ям, тим бажанішим він був чоловіком. Амбо говорив мені, що на торішньому святі багато дівчат зажадали вийти за нього заміж, але він усім відмовив, бо любив Канеамею і вирішив чекати, доки вона стане повнолітньою. Я поцікавився, чи буває так, що юнак не знаходить собі дівчини, яка б погодилась вийти за нього заміж. «Буває, — відповів Амбо. — Жодна дівчина не хоче вийти заміж за полохливого й ледачого хлопця».

Полохливих і ледачих не шанували на Тамбукту, всі глузували з них. Такий юнак може здобути повагу людей двома способами: або проявивши себе на великому полюванні, або викравши дівчину з іншого племені. Але викрадання дівчат — важка і небезпечна справа, бо на городах, де працюють жінки й дівчата, завжди є озброєна охорона. Викрадання дівчат по праву вважається справою великої доблесті, і якщо воно вдається, про подвиг юнака розповідають ледве не все його життя. «Він хоробрий чоловік, — кажуть, — він викрав собі дружину у чужого племені».

Кілька днів я тільки й чув од тубільців: «Велике свято надходить! Надходить велике свято!» Всі були збуджені й радісні. Але чому похмурий Боамбо? Що трапилося?

— Що таке? — спитав я його. — Збираєшся на полювання, а не радієш? Чому?

— Погане полювання, — зітхнув вождь. — Вчора ми не могли піймати жодного бома.

— Якого бома? — здивувався я.

— Ти не знаєш? Треба захопити людину із племені бома.

— Навіщо?

— Щоб принести її в жертву Дао.

— В жертву Дао?

— Так, — кивнув головою Боамбо. — Для великого свята потрібна жертва. Такий звичай.

— Поганий звичай, — обурився я. — Хіба можна вбивати людину заради дерев'яного ідола?! Не жахливо, тана Боамбо! Ти не повинен дозволяти цього.

— Якщо не захопимо людини з якогось ворожого племені, — сказав Боамбо. — Дао розгнівається і відступиться од нас. Прожене рибу з Великої води і висушить дерева в садах. І ямс, і таро… Не стане риби, не стане плодів, ні таро, ні ямсу… Так каже Арикі.

— Знову цей Арикі! — обурено крикнув я. — Йому потрібна людська жертва! Це злочин, тана Боамбо! Ти розумієш? Великий злочин!

Я намагався переконати вождя відмовитись од такого ганебного «полювання», але він навіть не слухав мене. Я говорив, що ворожнеча між бома і занго виникла через якесь фатальне непорозуміння. Обидва племені мусять покласти цьому край. Я стану посередником і допоможу їм прийти до згоди. Краще бути у дружбі і допомагати одне одному, ніж ворогувати і вбивати…

Але Боамбо тільки похитував головою і повторював: «Такий звичай». І він мені розповів, що вчора його мисливці спробували наблизитися до городів племені бома, але повернулися з порожніми руками. Люди племені бома охороняли єдину стежку, що йшла від морського берега до їхнього селища в горах, і нікого не пропускали.

— Ти мусиш нам допомогти, — сказав Боамбо, встаючи. — Сьогодні ми знову спробуємо. Іди з нами.

— Ні! — крикнув я. — Ніколи не братиму я участі в такому злочині. Раджу й тобі не ходити.

Боамбо сумно похитав головою і промовив:

— Я мушу йти. Я тана і не можу залишатися вдома, коли мої мисливці йдуть на полювання.

— Звели їм не йти, — порадив я. — Заборони.

— Я не можу їм забороняти. Такий звичай… Ну, підеш?

— Ні, не піду!

— А білий пакегі піде, — сказав Боамбо.

— Який білий пакегі? — стрепенувся я.

— Худий Шаміт. Арикі каже, що він хороша й хоробра людина.

Отже, і Сміт замішаний у всій цій історії! А чому б і ні? Він же твердить, що мова рушниць інтернаціональна. Ще до того, як зійшов на острів, він радив стати на бік племені занго і підкорити решту племен. І ось тепер його час настав…

— Ходім до Сміта, — сказав я вождеві і вийшов.

Я застав плантатора в його хатині. Він був уже одягнений у мисливський костюм і заряджав рушницю. Побачивши мене, він зніяковів, повернувся до мене спиною і почав збирати патрони, розсипані на нарах.

– І ви йдете на полювання? — спитав я.

— А чому ні? — відповів плантатор з удаваною байдужістю. — Допоможу племені як можу і чим можу.

— Але ж це злочин, сер! Йдеться про людське життя!

— Життя дикуна, — зауважив Сміт.

— Але плем'я бома буде захищатися! Я добре його знаю і певен…

— Це його право, — холодно сказав Сміт.

— Але це означає війну! — закричав я.

— Чого ви кричите? Я не глухий!

— А що накажете мені робити? Спокійно дивитися, як убивають невинних людей? Ви культурна людина, сер. Замість того щоб переконати тубільців відмовитись од цього варварського походу, ви своєю участю заохочуєте їх.

Тільки зараз Сміт повернувся до мене і твердо сказав:

— А навіщо мені їх переконувати, раз вони вірять у те, що людська жертва принесе щастя племені, чому я мушу заперечувати? Я не безбожник, сер. Не моє діло втручатися в релігійні обряди племені, а тим більше в справи Арикі. Він головний жрець, і всі його слухаються. А що я для дикунів? Ніщо! Круглий нуль… Біла людина з місяця — ха-ха!

— Не смійтеся, сер! І не прикидайтеся наївним праведником. Ви дуже добре розумієте, що йдете вбивати невинних людей.

— Йду, правда… — промовив плантатор. — Але йду мимоволі. Цей похід не я вигадав, запевняю вас…

— Так, але задуми Арикі вам до душі, визнайте. Ви, ще не зійшовши на острів, говорили про війну між двома племенами. Мріяли стати радником вождя, трохи не міністром! А тепер хочете здійснити старі плани…

— Але я нічого не роблю, — почав виправдуватися плантатор. — Я виконавець чужої волі. Арикі запросив мене взяти участь разом з мисливцями в поході проти племені бома, і я згодився. Оце і все. Я не можу відмовити йому. Це б його образило. А я не бажаю його ображати, бо залежу від нього. Якщо завтра, на великому святі, він одмовиться зробити мене сином племені, що зі мною буде? Вам легко, у вас за плечима вождь, а мені на кого спертися?

Говорити далі з плантатором було марно.

— А капітан? — спитав я. — Яка його думка?

— Як завжди, він не має думки, — жовчно посміхнувся плантатор.

— Проте він не візьме участі в цьому ганебному поході, чи не так?

— Навіщо ці гучні фрази? — образився Сміт. — Чому ви називаєте ганебним походом звичай, що визнається як закон?

— Я не можу назвати його інакше. Чи братиме участь капітан? — спитав я знову.

— Ні. Він сказав, що вважає за краще піти на полювання фазанів або ловити рибу вудочкою.

«Все-таки капітан у тисячу разів кращий за Сміта», — подумав я.

Я попросив плантатора піти зі мною до Арикі, але він не погодився. Нема чого, мовляв, марно турбувати головного жерця. Він спить п'яний…

Поки ми сперечалися, мисливці зібралися на майдані. Звідти чути було голоси. Я вийшов із хатини і побачив душ сто чоловіків, в більшості молодь, які збуджено розмовляли між собою, а деякі підганяли товаришів:

— Ходімо! Ходімо!

— Де тана Боамбо? Чому його й досі нема?

Всі були озброєні списами і стрілами. Обличчя і тіла вимазані чорною фарбою, на шиях висіли разки намиста із черепашок, на руках і ногах — браслети, сплетені з лика, під які були повтикані квіти і маленькі зелені гілочки, а у волоссі стриміло різноколірне пір'я. Вони були в повній бойовій готовності. Очі в усіх горіли від хвилювання й нетерпіння. І я зрозумів, що неможливо людині зупинити цей натовп, який вважав похід проти племені бома за честь, а принесення людської жертви — за священний обов'язок. Нарешті прийшов Боамбо, і всі радісно закричали:

— Тана Боамбо!

— Умбf-бозамбо!

— Хай живе тана Боамбо!

— Комунатуа, ви готові? — спитав вождь, s dcs в один голос відповіли:

— Готові!

— Ходімо! Ми хоробрі мужі!

— Знищимо всіх ворогів до одного!

Тут був і Амбо. Я відкликав його вбік і спитав:

— Чому ви виступаєте проти племені бома? Воно ж нічого поганого не зробило вам!

— Мовчи! — збуджено крикнув юнак. — Ти не знаєш племені бома. Вони всі розбійники.

— Я знаю його краще за тебе, бо жив у нього шість місяців. Вони всі хороші люди. Навіщо їх убивати?

— Мовчи! — повторив Амбо. — Якщо тебе почують інші, то зненавидять.

Він повернувся спиною до мене і зник у натовпі. Тоді я підійшов до Боамбо і ще раз спробував переконати його відмовитись од цього ганебного походу.

— Що я можу зробити? — знизав він плечима. — Ти чув, що кажуть мисливці. Я не можу їх спинити.

— Можеш! — твердо мовив я. — Скажи їм, що коли не розійдуться по домівках, трапиться велике лихо.

Моя впевненість і рішучий голос збентежили вождя. Він пильно подивився на мене і запитав:

— Що ж трапиться? Скажи!

— Щось дуже погане! — повторив я, не знаючи, що йому відповісти.

Він почав наполегливо допитуватися, що саме трапиться, якщо вони не відмовляться від походу. Арамру — землетрус? Чи, може, я підпалю Велику воду?

— Кажи! — наполягав він. — Що трапиться?

— Не питай мене, нічого я тобі не скажу! — відповів я. — Якщо мисливці зараз же не розійдуться по домівках, постраждає все плем'я. Анге бу!

Біля нас зібралося чимало людей і уважно слухали нашу розмову. Почувши мої погрози, тубільці теж почали розпитувати, що трапиться. Чи можу я зробити щось погане племені? Чи можу я викликати землетрус і запалити Велику воду? Я мовчав. Тубільці розгубилися. Цього я й хотів, але Сміт був іншої думки. Побачивши нерішучість мисливців, він кудись зник і незабаром повернувся разом з Арикі. Отже, Сміт збрехав мені: головний жрець не був п'яний. Він стояв на майдані мовчазний і похмурий. Всі оточили його і почали питати, що хоче пакегі? Він довго мовчав, потім заговорив повільно і урочисто:

— Біле листя все мені сказало. Цей пакегі, — показав він на мене довгою кістлявою рукою, — хоче, щоб ми не приносили жертви Дао. Він каже, що плем'я бома — хороші люди, а ви всі знаєте, що вони наші вороги. Він так говорить тому, що він друг племені бома. Це правда? — повернувся до мене Арикі, але, перш ніж я встиг відповісти, він гаряче заговорив знову: — Бачите його? Він мовчить! Значить, я кажу правду! Плем'я бома — погані люди! Хіба вони не викрали Зуму, дочку Дамбо? Викрали! Хіба вони не викрали Лолу, дочку Ладана? Викрали! Хіба вони не вбили Зумбо, сина Малу? Вбили! А цей пакегі каже, що нібито вони хороші люди. Ну, гаразд! Хто говорить правду! Я чи цей пакегі?

— Арикі говорить правду! Арикі! — озвалося багато голосів.

Я ще раз переконався, що головний жрець не дурний. Він був справді небезпечною людиною. За поняттями тубільців, у його словах була залізна логіка. Те, що він сказав, було правдою. Двох дівчат, яких він назвав, плем'я бома викрало кілька років тому, коли вони працювали на городі. При цьому один із охоронців, Зумбо, був тяжко поранений і другого дня помер. Все це було так. Але Арикі не сказав, що плем'я занго теж викрадало жінок з племені бома. Він згадав усе зло, заподіяне племенем бома, але промовчав, що зробило плем'я занго племені бома. Він був однобічним і упередженим, але в цю хвилину загального збудження його слова справили сильне враження. Натовп заворушився, почулися погрози. Мені здавалося, що досить Арикі звеліти вбити мене, і ці люди не завагаються. Я вирішив мовчати, бо заперечувати головному жерцеві було небезпечно. Він, безсумнівно, мав своїх людей, які сліпо слухались його. В цьому я переконався, коли на мене напали в хатині і хотіли спалити живцем. Правда, і в мене були друзі, але жоден з них не допоміг би мені зараз, коли всі були переконані, що я друг їхніх ворогів. Тепер я розумів, чому Боамбо не хотів відмінити похід. Він дуже добре знав настрій людей і побоявся ризикувати, хоч у душі і не схвалював цього полювання на людей. Зараз він стояв збоку, мовчазний і похмурий, і жодного слова не промовив на мій захист. Але я не сердився на нього — він не міг зробити інакше.

А збудження натовпу росло. Чути було погрози. Хтось голосно крикнув:

— Цей пакегі проти нас! Киньмо його у Велику воду!

Моє становище ставало небезпечним. «Треба швидше забиратися звідси», — промайнуло у мене в голові, і я поспішив залишити майдан.

Того ж дня, надвечір, мисливці повернулися, і в селищі настало велике пожвавлення. Забив переможно бурум, з майдану долинали радісні крики, а я, самотній і сумний, сидів у хатині. Хоч би капітан прийшов та розповів, що там робиться… Він єдиний мене розуміє, хоч і не завжди співчуває. Що могли означати бій бурума й ці дикі вигуки? Торжество? Перемогу?

На порозі з'явився Амбо. Побачивши мене, він зайшов у хатину і збуджено вигукнув:

— Ми перемогли! Захопили одного бома!

Я промовчав. Я не поділяв його радості, вона була мені навіть огидна. Я ні про що його не розпитував, але він сам заговорив про похід. Мисливцям не вдалося наблизитися до городів племені бома, бо стежка охоронялась і з лісу на них посипалось безліч отруєних стріл. Сміт, на якого покладали великі надії, відразу ж утік, як тільки перша стріла просвистіла повз його вуха.

— Полохливий пакегі, ха-ха! — сміявся Амбо. — Першим утік, розумієш? Ні разу не стрільнувши з рушниці. Всі з нього сміялися.

Втекти з поля битви — це вважалося ганьбою. Сміт скомпрометував себе — чудово! Так йому й треба!..

— Коли ми поверталися, — розповідав Амбо, — я помітив одного бома. Він заліз на дерево і звідти пускав у нас отруєні стріли. Ми обережно оточили дерево і, коли в нього вийшли всі стріли, захопили його в полон.

— А де він?

— Ми замкнули в хатині. Двоє наших вартують його. Виразно чути було удари бурума й вигуки тубільців.

Всі були в захваті від вдалого «полювання», тільки я не поділяв їхніх радощів. Мені було важко на душі. Війна залила весь світ. Всі континенти палали. Гинули мільйони людей. І навіть тут не було миру й спокою.

Хоч і рідко, але племена воювали між собою. Правда, великих втрат не мали — не більше одного-двох убитих. Але війна є війна. Вона — зло, велике зло. І я безсилий запобігти йому…

Ніби у відповідь на мої думки, Амбо сказав:

— Сьогодні ти повівся дуже погано. Чому не хотів нас пускати? Я тобі радив мовчати, а ти що наробив? Арикі мав рацію. Цього разу Арикі мав рацію, — повторив він.

— Що ти говориш, Амбо? — сумно подивився я на нього. — Ви вб'єте невинну людину… Невинну людину, невже ти не розумієш?

Ні, Амбо не розумів мене. Для нього плем'я бома було ворогом племені занго, і ніхто не міг його переконати, що це не так. Не тільки Амбо — всі інші думали так само, як він. Можливо, ворожнеча між обома племенами існувала здавна і передавалася з покоління в покоління? Не знаю, але безсумнівно те, що вона однаково шкідлива для обох племен.

— Невже всі племена на острові ваші вороги? — спитав я. — А друзів має ваше плем'я?

— Має. Плем'я фарора. Воно живе по той бік острова. І плем'я улан, що за Скелею Вітрів.

І він знову заговорив про мій «нерозумний» вчинок. Так, моя спроба умовити людей не йти в похід проти племені бома була нерозумною. При тому я ще й залякував людей якимось лихом. Це було дуже погано з мого боку. Я добре зробив, що вчасно зник…

— А зараз ходімо в селище, — покликав він. — Забудь усе, і ходімо веселитися.

— Не піду, — відмовився я. — Ви повинні не веселитися, а плакати.

Амбо здивовано поглянув на мене, знизав плечима і вийшов.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Габон. Розмова з давнім другом. Застереження тани Боамбо. Полювання на диких свиней.

Наступного дня — напередодні свята — Боамбо знову прийшов до мене. Тепер ві не був такий похмурий, як учора. Навпаки, в його погляді світилася радість від успіху. Ще б пак! його мисливці захопили полоненого і готуються його вбити. Плем'я занго вважало цього невинного чоловіка своїм ворогом, бо він пускав отруєні стріли у тих, що нападали, а кожна така стріла несла смерть. Що з того, що він захищався? Ворог є ворог, навіть тоді, коли спить. Так вважали тубільці.

Боамбо теж сказав, що я вчора зробив розумно, вчасно зникнувши з майдану. Всі були проти мене. Арикі торжествував. Чи може бути інакше? Я захищав плем'я бома! Це погано, дуже погано! Мисливці розгнівалися, але швидко все забули. Зараз вони знову мене люблять, бо я лапао, лікую всі хвороби. І Боамбо мене любить, тому що я рятував його від кадіті, смертоносної зміїної отрути. Але чому я мовчу? Все ще серджусь? Треба зрозуміти мені, що він не винен. Ніхто не винен. Такий звичай…

— Де полонений? — спитав я.

— В хатині.

— Можна його побачити?

— Можна.

Він повів мене в селище і відчинив двері однієї з хатин. Перед нею стояло двоє вартових із списами. Я заглянув усередину і, побачивши полоненого, здригнувся від жаху. Це був Габон! Старий Габон із племені бома! Свого часу він був моїм другом, приносив мені до струмка харчі в дерев'яних онамах, а потім наполегливо благав мене не йти до племені занго, ворога племені бома. Я не послухав його і не шкодував, але ж треба було зустріти його тут, у цій темній хатині, як полоненого, якого через два-три дні вб'ють і спалять на вогнищі під радісні вигуки тубільців… І справді, яка зустріч!

Габон сидів на нарах, схиливши голову, похмурий, глибоко задуманий. Я зайшов у хатину і підійшов до нього, але він навіть не підвів голови.

— Габоне! Друже! — тихо прошепотів я і поклав руку йому на плече. — Не пізнаєш мене? Я Андо, пакегі гена — пам'ятаєш?

Тільки тоді Габон подивився на мене, відкинув мою руку і знову нахилив голову. В цьому погляді я не побачив нічого, крім ненависті. Так, він вважав мене за ворога і ненавидів. Для нього я був зрадником, його плем'я зустріло мене людяно, врятувало від голоду, дало притулок у найтяжчі дні мого життя, а як я віддячив? Залишив його і пішов до їхніх ворогів… Так думав Габон — в цьому я не сумнівався. Він і не міг думати інакше. Але я не вважав себе винним. Я повинен був допомогти своїм товаришам по нещастю. Сміт не заслуговував на таку жертву, але він теж потерпів катастрофу, і я не міг залишити його все життя сидіти на пошкодженій яхті. Правда, він забув, що я зробив для нього, але це не мало ніякого значення. Я виконав свій людський обов'язок і не чекав від нього вдячності.

— Габоне! Друже! — повторив я, але відповіді не було. — Ти гніваєшся на мене, я знаю… Але я не винен. Я не винен, — повторив я і знову поклав руку йому на плече.

— Ти був з ними, — з сумом промовив він.

— З ким? Коли?

— Вчора ти був з нашими ворогами, коли вони напали на нас. Я бачив тебе. Потім ти втік, а вони схопили мене…

Бідний Габон! Він бачив Сміта і прийняв його за мене. Така помилка завжди може трапитися тут. Наші обличчя були однакові для тубільців. Вони майже не розрізняли нас, особливо на відстані.

— Помиляєшся, Габоне, — сказав я. — З ними був інший пакегі. Я був проти нападу, але ніхто мене не послухав.

Він знову подивився на мене і сказав:

— Брешеш! Ти мені не друг! Анге бу!

«Анге бу» означало кінець розмови. Габон вважав мене своїм ворогом і не бажав розмовляти зі мною. З хатини я вийшов приголомшений. Сторожі замкнули двері.

Я підійшов до Боамбо, який чекав на мене в тіні хлібного дерева.

— Цей чоловік — мій приятель, — сказав я. — Ти повинен звільнити його.

— Неможливо, — заявив вождь. — Він наш полонений. На третій день свята ми принесемо його в жертву Дао.

Я хотів будь-що врятувати Габона, але Боамбо не поступався. Він довго і докладно пояснював мені, чому не може звільнити полоненого ворога — так називав він Габона. Справа виявлялася значно складнішою, ніж я думав. Перш ніж спалити полоненого на вогнищі, Арикі з урочистою церемонією винесе дерев'яного ідола з хатини вічного вогню і поставить на майдані. Ідол мусить бачити, як згорить жертва. Тоді Дао буде задоволений і сприятиме племені цілий рік до наступного свята. Протягом цього часу буде великий достаток плодів і риби в океані. І, що найважливіше, жодне вороже плем'я не зможе перемогти племені занго, бо Дао допомагатиме йому в кожній битві. Це повір'я було пов'язане не тільки з благополуччям племені, але і з його обороною, і ніхто не міг би переконати людей, що це помилка.

Далі наполягати було безглуздо. Боамбо нізащо на світі не погодиться звільнити нещасного Габона.

— Я допоможу йому втекти! — заявив я вождеві. Він суворо поглянув на мене і сказав тихо, але значливо:.

— Сторожа не дозволить. І не раджу навіть пробувати, бо постраждаєш!

— Що ж ви мені зробите?

— Не знаю… Але постраждаєш, кажу тобі. Бачив, що вчора було? Добре зробив, що своєчасно пішов, І все ж ти втратив…

— Що втратив?

Боамбо не відповів.

Із хатин почали виходити озброєні тубільці. Тепер їхні обличчя не були намазані чорною фарбою і розмальовані білими смужками. Можливо, тому вони не мали такого войовничого і страшного вигляду, як учора.

— Люди збираються, — зауважив Боамбо встаючи. — Ходімо на полювання.

— Як, знову? — здригнувся я. — Невже й сьогодні ви нападете на плем'я бома?

— Ні, — відмахнувся Боамбо. — Йдемо полювати на диких свиней. Треба вбити багато свиней для великого свята. Іди й ти з нами. Люди зрадіють, якщо підеш, і пробачать тобі вчорашню дурницю.

Хоч я і не вважав вчорашній свій вчинок дурницею, все ж вирішив піти на полювання. Цуратися людей було не в моїх інтересах. Крім того, рано впадати у відчай од вчорашньої невдачі. Набагато краще було дотримуватись нашої поговірки: «Одразу не вдасться, пробуй знову щастя…»

Я зайшов у хатину за рушницею і застав там Сміта і Стерна, які чекали на мене.

— Ми зайшли за вами, — сказав плантатор. — йдемо на полювання. Сподіваюсь, що цього разу ви не відмовитесь? І Стерн іде з нами.

— На таке полювання завжди готовий, — посміхнувся капітан. — Але в полюванні на людей нізащо не брав би участі. Це небезпечна річ! Тільки втеча може врятувати подину, — і він багатозначно підморгнув мені, кивнувши головою в бік Сміта.

Плантатор зрозумів іронію, але не образився.

— О, це було щось жахливе! — вигукнув він. — Дикуни дуже хитрі люди, сер. Одні поховалися в густих джунглях-біля стежок, інші повилазили на дерева. Уявляєте собі? — повернувся він до мене. — А якби ви були на моєму місці, не втекли б? Притому стріли їхні були отруєні! Я приніс одну, покажу вам. Кінчик її намазаний соком анчара.

— Отже, й рушниця вам не допомогла? — спитав я. — А ви покладали на неї такі великі надії!

— Так, покладав, — кивнув головою Сміт. — Але помилився, визнаю. Під час війни дикуни не додержують ніяких правил. Вони ховаються в лісі — в кого ж стріляти? До того ж як тільки засвистіли стріли, наші дикуни розбіглися.

— Слідом за вами, — зауважив капітан.

— Це не має ніякого значення, Стерн. Це неістотно, втік я першим чи останнім. Важливо те, що лишився живим. Ви були праві, — звернувся Сміт до мене. — Тисячу разів праві, коли відмовилися йти з ними. Я гадав, що будемо битися на відкритому місці, на якійсь галявині, і подумав: «Стривайте, я покажу цим дикунам, як треба воювати…» А що вийшло? Коли б я знав, нізащо не пішов би, запевняю вас…

— Ви пішли з тубільцями на війну, бажаючи показати, який ви герой, — закинув я йому. — Ви уявили, що переб'єте плем'я бома, як зв'язаних зайців, і повернетесь переможцем. Тому ви й Арикі привели на майдан.

— Хіба я міг зробити інакше! — вигукнув плантатор. — Арикі мені заявив, що не усиновить мене, якщо не братиму участі в поході. А ви уявляєте собі, що це означає?

— Це означає, що ви залишитесь сиротою, — іронічно промовив капітан.

— Це зовсім не смішно, Стерн! — зауважив Сміт. — Нам треба узаконити наше перебування на острові. Я люблю порядок і закон — це не слабість, запевняю вас…

Ми пішли на майдан. Там зібралися всі мисливці. Я думав, що після вчорашнього випадку люди дивитимуться на мене недовірливо, але помилився — вони все забули. В хатині був замкнений Габон, їхній ворог. Вони вийшли переможцями і на радощах ладні були подарувати мені вчорашню провину.

Всі попрямували вузькою стежкою через джунглі.

Високо в горах ми вийшли на велику галявину, вкриту високою травою аланг-аланг. Трава хвилювалася під вітром, як маленьке жовте море, і тихо шелестіла. Боамбо наказав мисливцям оточити всю галявину. Коли всі були на місцях, вождь кинув запалену головешку в суху траву, і вона відразу зайнялася. То був сигнал. Мисливці, як тільки побачили дим, підпалили траву одночасно з усіх кінців галявини і повільно рухалися за полум'ям із списами в руках, готуючись кинути їх у звіра, який шукатиме порятунку від вогню У жодного тубільця не було рушниці, бо Сміт не давав їм патронів. Вчора, після походу проти племені бома, він заявив, що патрони кінчилися, і забрав рушниці до своєї хатини. Але я був певен, що в нього у ящиках є ще багато патронів. Навіщо він їх ховає? І для кого?

Один за одним пролунали два постріли з того боку, де були Сміт і Стерн, а слідом за цим почулися сильні вигуки. В ту ж хвилину щось крикнув Амбо, який стояв недалеко від мене. Я обернувся і побачив вепра з обсмаленою щетиною, який біг мов скажений. Він перескочив через вогонь і, потрапивши в обгорілий простір, кинувся спочатку в бік Амбо. Той зустрів його списом, але не влучив. Вепр злякався й кинувся в другий бік, прямо на меле. Я прицілився і, коли він був уже близько, спустив курок. Вепр кілька разів перекинувся, але знову схопився на ноги і, ще більш розлючений, кинувся на мене. Я побачив на міцних щелепах два кривих ікла, якими він міг розпанахати живіт будь-якому ворогові. Із пащі текла жовта піна. Я почув голос Амбо: «Убий його, він тебе розірве! Убий його!» Я ще раз прицілився і, коли вепр був кроків за десять від мене, вистрілив. Цього разу куля влучила в лоб. Він дриґнув ногами разів зо три, потім безпомічно витягнувся і вже більше не ворухнувся.

Висока суха трава все ще горіла. Підійшов Боамбо і, побачивши убитого вепра, сказав:

— Добре, дуже добре! І Шаміт убив одну свиню. Дуже добре.

Він був задоволений. Ще й половини трави не згоріло, а вже убито двоє свиней. Вітер роздував полум'я на всі боки. А коли вигоріла велика частина галявини, знову почулись вигуки тубільців, і в ту ж мить два вепри вискочили з полум'я. Один з них часто падав — мабуть, дуже обпалив ноги. Амбо кинувся на нього, наздогнав і загнав у бік списа. Я побіг до другого вепра. Він був досить далеко від мене, і на такій відстані я навряд чи міг би влучити. Та й тубільці заважали: вони теж кинулися на нього, розмахуючи списами і галасуючи, мабуть, з метою ще більше налякати і без того перелякану тварину. Полетіло три списи, і один з них влучив вепра в правий бік. Почувся сильний вереск, але вепр не впав, а біг далі із списом, що стирчав у боці і зловісно похитувався. Двоє тубільців вхопили свої списи і знову погналися за твариною, яка бігла все повільніше й повільніше. Нарешті вони наздогнали її і ввігнали списи в гладку спину.

Трава вигоріла. На почорнілій галявині лежало п'ять забитих диких свиней. Боамбо залишив двох чоловіків охороняти їх і знову повів нас звивистими стежками вище в гори. Ми підпалили траву і на іншій галявині і вбили ще трьох диких кабанів. Здобич була багата. Восьмеро свиней для великого свята — це немало.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Велике свято. Як щоденник Магеллана потрапив до касети Сміта.

Нарешті настало велике свято. Спочатку почувся бій бурума в найближчому селищі, потім відгукнулися буруми і в інших двох селищах, супроводжувані довгими пронизливими криками, які нагадували виття вовка або протяжний крик муедзина, коли він возносить молитви до аллаха з високого мінарета.

Сонце хилилося до далеких гірських вершин. Наближався час вечірньої прохолоди, коли легенький вітерець ворушить листя на велетенських деревах і тропічний ліс оживає і заспівує свою вічну багатоголосу пісню. Відімкнувши скриньку, я розставляв пляшечки та баночки з ліками. Надворі почулися швидкі кроки — хтось біг до хатини. Я підвівся і став чекати. На порозі з'явилася Зінга.

— Ходімо, Андо! — схвильовано крикнула вона. — Ти що, не чуєш бурумів? Велике свято почалося!

Вона була збуджена, очі горіли від захвату, а обличчя сяяло радісною посмішкою. Білі рівні зуби блищали. У волосся вона встромила два бамбукові гребінці і багато квітів, а на шиї висіло кілька разків намиста з черепашок і собачих зубів. Під браслети на руках і під вузький пояс були натикані червоні квіти хібіскусу і молоді гілочки колеусу. Було щось зворушливе в її тендітній фігурці, посмішці і в сяйві очей, які дивилися на світ і людей з дитячою чистотою і наївністю. Помітивши, що я розглядаю її розкішне вбрання, вона спритно завертілася на пальцях і знову почала підганяти мене.

— Ходім же, Андо! Велике свято почалося! Незабаром ти станеш сином нашого племені, Андо! А я стану твоєю сахе… Ти не радий?

— Радий, Зінго, дуже радий…

— Тоді я буду жити в твоїй хатині, Андо! Працюватиму на городі, сіятиму таро, ямс і уму, а ти ловитимеш рибу. Ми будемо їсти варені таро, ямс, уму і смажену рибу. І банани, і дині, і кокосові горіхи будемо їсти, і кокосове молоко будемо пити… А батько подарує нам велику свиню. Найбільшу свиню, Андо! Він обіцяв. Я буду годувати її лушпинням від ямсу і таро, а вона народить десятеро пискливих поросят… Ти не радий, Андо?

— Радий, Зінго, дуже радий…

— Наша хатина стане дуже красивою, Андо! Я двічі на день підмітатиму її — ябом аро, ябом аелда — вранці й увечері. Наші нари завжди будуть чистими і рогожі будуть чистими, тому що я двічі на день їх вибиватиму — ябом аро, ябом аелда. І коли ти повернешся з полювання стомлений, будеш відпочивати на цих рогожах, а я тобі співатиму пісень. Ти не радий, Андо?

— Радий, Зінго, дуже радий. Але ти вийди з хатини, поки я надіну новий одяг.

— Дуже добре, Андо! Одягни найновіше вбрання.

Ясна річ, я не збирався одягати костюм. У штанях і піджаці тут людина почувала себе так, як у нас улітку в кожусі. Та й для кого мені виряджатися? Крім нас, трьох європейців, тут не було інших цивілізованих людей, а для тубільців і найбільше дрантя мало вигляд чогось чарівного і незбагненного, як у казці. Та все ж я замінив старі короткі штанці новими, одягнув нову сорочку, взув легкі сандалі і надів новий корковий капелюх, схожий на шолом, — оце і все моє «вбрання». Воно було скромне, але зручне і легке.

Тільки-но я зібрався вийти, як несподівано з'явився Сміт і ще з порога почав мені дорікати:

— Як так можна! Ви мене ставите в незручне становище, сер! І перед ким? Перед Арикі! А я так вірив у вашу чесність!..

— Що трапилося? — здивовано запитав я.

– І ви ще питаєте, що трапилося? — вигукнув обурений Сміт. — І з яким невинним виглядом! Можна було б подумати, що ви втілення самої невинності. Я справді вважав вас чесним хлопцем, але те, що ви зробили, зветься обманом, сер! Так, обманом, м'яко кажучи…

— Нічого не розумію, — знизав я плечима.

— О, він нічого не розуміє! Ти чуєш, небо! Він чистий і невинний, як дитя. Ніколи досі я не зустрічав людини, яка б так уміло прикривала брехню і обман удаваною щирістю. Сатана в образі янгола — так казав мій покійний батько про таких людей і ніколи не помилявся, запевняю вас. Він був людиною минулого століття, прямий і грубий, але завжди справедливий. Я не в нього вдався, признаюся…

— Ви не такі справедливі, як він?

— Тут ідеться не про справедливість, — різко заперечив Сміт. — Я не прямий і не грубий, як мій батько, але все ж таки не можу не назвати ваш вчинок, як він того заслуговує. Це обман, сер! М'яко кажучи, це шахрайство, карний злочин! В цивілізованих країнах за це карають від одного до п'яти років суворого тюремного ув'язнення…

Він був дуже збуджений, кипів від обурення і викидав, як вулкан, двозначі й образливі слова. Коли він говорив, сигара смішно стрибала в зубах, а суворе, сухе обличчя, обтягнуте жовтою, зморщеною навколо очей шкірою, за хмарою тютюнового диму було непроникливе. Я вирішив повернутися до нього спиною і вийти, якщо він не припинить потік образ.

— Ви мені скажете, нарешті, в чім річ? — нетерпляче запитав я. — Чи ви вважаєте, що я мушу слухати ваші безглузді звинувачення?

— Безглузді звинувачення? — вигукнув плантатор, звівши погляд до стелі. — О небо, ти чуєш? Він називає безглуздими звинуваченнями мій справедливий гнів! Це… це нахабство, сер!

Тепер уже я повернувся і рушив до дверей, але він схопив мене за руку і зупинив. Сірі очі його гнівно світилися, безкровні губи нервово смикалися.

— Як потрапив вахтовий журнал з моєї яхти під нари Арикі? — несподівано запитав він мене, дивлячись прямо в очі.

Запитання його було як грім серед ясного неба. Я розгубився і не знав, що відповісти.

— Ви мовчите! — промовив Сміт і заходив по хатині. — Може, ви все-таки скажете, як потрапив вахтовий журнал з моєї яхти під нари Арикі? Я чекаю на вашу відповідь, сер! І не пробуйте брехати… Ну?

Він став переді мною, схрестивши руки на грудях, і допитливо вп'явся в мене очима, похитуючись вперед і назад. За інших обставин він би видався мені смішним у своїх коротких штанцях, які відкривали тонкі, жилаві ноги, зарослі густим сивим волоссям. Але зараз плантатор стояв переді мною загрозливо-суворий, певен свого справедливого гніву.

— Я чекаю на вашу відповідь! — владно прозвучав його голос. — Я хочу, щоб ви сказали мені правду, а потім я вирішу, що робити.

Останні слова пролунали як погроза. «Так, якщо він дізнався про щоденник Магеллана, — думав я, — то справді може нашкодити й мені, й капітанові. Досить було сказати Арикі, що ми викрали біле листя і замість нього підклали інше біле листя, і головний жрець підніме на ноги все плем'я. А це було дуже небезпечно». Я все ж таки вирішив не видавати свого страху перед плантатором і спокійно сказав:

— Робіть, що хочете, але не забувайте, що я вам не слуга і не зобов'язаний вислухувати ваші погрози.

— Ви не зобов'язані, це вірно, — пом'якшав Сміт і перестав нахабно похитуватися. — Вірно й те, що тут немає слуг і панів, і всі ми рівні. Ну, гаразд! Тоді скажіть мені в ім'я рівності, яку ви так гаряче захищаєте, яким чином вахтовий журнал з моєї яхти потрапив під нари Арикі?

— Вахтовий журнал з вашої яхти? Під нарами Арикі? — запитав я з удаваним здивуванням, щоб виграти час. Справа була дуже серйозна, і одне необдумане слово могло потягти за собою великі неприємності.

Сміт глянув на мене, і в його очах я побачив іронію. Невже він усе зрозумів? Невже він знав про існування щоденника Магеллана?

— Так, сер, — кивнув він головою. — На власні очі бачив журнал моєї яхти. Він під нарами, на яких спить Арикі. Головний жрець, звичайно, теж його побачить і, певна річ, візьметься за мене… Що я йому скажу? Що журнал сам вилетів із яхти і сам потрапив під його нари? Чого ви мовчите? Я чекаю на вашу відповідь, сер!

— Але… хто його заніс туди і навіщо?

– І я вас про це питаю — хто його заніс туди і навіщо?

— Не знаю, — знизав я плечима.

— Не знаєте? Але я мушу знати! Так-так, мушу знати, тому що я відповідатиму перед головним жерцем.

— Чому ж ви?

— Тому що я його найближчий приятель і ходжу по десять разів на день в його хатину. Підозра впаде на мене. Арикі подумає, що я засунув під нари цей проклятий журнал і забрав звідти книгу таємниць.

— Книгу таємниць? Ха-ха! — розсміявся я трохи штучно і недбало махнув рукою. — Ви певні, що й справді існує така книга?

— Цілком певен, — відповів Сміт. — Арикі часто говорив мені про своє біле листя, яке все йому говорить. Із його слів я зрозумів, що біле листя не що інше, як якась стара книга. Сьогодні я зайшов у хатину головного жерця. Жінки й дочки не було вдома, а він п'яний спав на нарах. Момент був підходящий, і я обшукав хатину, не боячись, що хтось мене побачить. Я хотів знайти книгу таємниць і подивитися, що вона являє собою. Не поспішайте мене засуджувати, — заявив він, помітивши, що я хочу його перебити. — Я хазяйнував у чужій хатині не як злодій. Моя цікавість цілком зрозуміла. Ви, на моєму місці, зробили б так само, правда? І що ви думаєте? Замість книги таємниць я наткнувся на журнал із своєї яхти. І тут же подумав: «Так, це обман. Хтось украв книгу таємниць і на її місце поклав журнал…» Не треба бути Шерлоком Холмсом, щоб здогадатися, що це так. І, правду кажучи, я страшенно розсердився на вас і на Стерна.

— Чому ж на нас?

— Тому що або ви, або Стерн, або обидва разом зробили це.

— Чому ж ми? Це міг би зробити і сам Арикі або інший якийсь тубілець.

— Ні в якому разі! — захитав головою Сміт. — Тубільці ніколи не крадуть, чи не так? Це я багато разів чув од вас і вірю. Крім того, вони бояться яхти, і ніхто з них не наважився б пробратися на неї, щоб викрасти журнал. І Арикі теж. Ні, сер, не заговорюйте мені зуби, як малій дитині. Я дуже добре розумію, що тільки ви із Стерном могли вирвати із палітурок журнал моєї яхти і вшити його в інші палітурки.

Значить, Сміт і це помітив. Було ясно, що він говорив не все, що знав. Я почав підозрювати, що він знає про існування щоденника Магеллана, але приховує від мене.

— Отже, що я маю сказати Арикі, коли він виявить обман і зажадає від мене пояснень? — спитав плантатор.

— Він може й не виявити, — ухильно відповів я. — Досі ж не виявив…

— Поки що він не шукав книгу, бо вона непотрібна була. Але незабаром знадобиться — можливо, сьогодні ж. Чуєте, як б'ють їхні дерев'яні барабани? Сьогодні перший день великого свята. Арикі танцюватиме танець семи поясів мудрості, виголошуватиме якісь заклинання — він сам мені це сказав. Біле листя неодмінно йому знадобиться, і тоді буде лихо. Звинуватить мене й накаже спалити живцем. Я буду принесений у жертву Дао — клянуся всіма святими, що так воно й буде. Ну, що ж! Чи згодні ви, щоб постраждав невинний, а винуватці стояли збоку і насміхалися?.»От, мовляв, як хитро ми все влаштували… Сміта живцем підсмажують на вогні, а ми собі сидимо в холодочку — наша хата скраю…» Це нечесно, сер!

Плантатор почав бити на почуття. Він завжди так робив: спочатку йшов на противника в лобову атаку, а якщо не мав успіху, починав окопуватися і готувати новий напад здалеку.

— Не турбуйтеся, нічого поганого з вами не трапиться, — сказав я, щоб заспокоїти його.

Але він не заспокоївся і знову почав докоряти мені.

— Але що ви хочете від мене? — спитав я.

— Тільки одного: покладіть книгу таємниць туди, звідки ви її взяли. Потім ми вирішимо, що робити з нею.

У дверях з'явилася Зінга.

— Ходімо, Андо! — крикнула вона, підозріливо поглядаючи на плантатора.

— Ходімо! — сказав я Сміту і встав.

— Куди? — спитав він мене.

— На галявину. Починається свято.

— Гаразд, я піду. Стерн, мабуть, уже повернувся з полювання і вже там. Треба з ним поговорити і сьогодні ж вирішити, що робити.

Ми пішли на галявину, з якої долинали звуки бурума. Стежка йшла через ліс. Високо в гіллі чулися сердиті крики мавп, які стрибали з гілки на гілку, з дерева на дерево, розтривожені бурумом.

Зінга йшла попереду і часто попереджала нас, коли треба було пригинатися, щоб уникнути гострих колючок ліан, які часто звисали майже до землі. Дивлячись на струнку постать і легку ходу Зінги, Сміт сказав:

— Чудесна дівчина! Почувається, щиро прихильна до вас.

— Так, вона і її брат — мої найкращі друзі на острові.

— Ви щасливий! — мовив Сміт. — Станете зятем вождя — це для вас дуже важливо. Матимете в себе за плечима маленького володаря, який завжди захищатиме вас і ніколи не допустить, щоб з вами трапилося щось погане.

— Це вірно, — погодився я. — Боамбо завжди допомагав і захищав» мене, але я ніколи не зловживав його владою.

— Я ще не зустрічав людини, яка б не зловживала своєю владою, — сказав Сміт. — Влада — це солодка отрута, вона сп'янює людину і доводить до самозабуття.

– І через те не можна її давати одній людині. Влада мусить належати народові.

— Народові, ха-ха! — розсміявся плантатор. — Це утопія, притому стара, як світ. Кожен володар думає, що управляє від імені народу і для народу, а насправді виходить навпаки, але облишмо це… Мова була про дівчину. Бачите, як притримує ліани, щоб не покололи вас. Це дуже мило з її боку. Тому я щойно й казав, що ви щасливий. Матимете дружину, яка любитиме вас і догоджатиме вам. Але це ще не все. Настане час, коли Боамбо постаріє або помре, і плем'я може обрати вас своїм вождем.

— Ви дуже добре знаєте, що у мене немає таких намірів. Я лікую людей, допомагаю їм, як умію, не шукаючи для себе ніякої вигоди. Ніколи мене не спокушала думка стати вождем племені, дістати владу над ним. Ні, це мені не до душі…

— Апетит приходить під час їди, — в голосі Сміта прозвучала іронія. — Я вам казав, що влада — це солодка отрута: скуштуєте раз, і вам захочеться ще й ще…

Я промовчав, та й не варто було витрачати слова і переконувати його в тім, у що він не вірив.

— Чи вірите ви в провидіння? — несподівано спитав він мене.

— Ні.

— Даремно! Шляхи господні недовідомі, як мовиться в біблії. Ніхто не відає, що його чекає завтра. Коли ви жили у вашій країні, ви й не думали, що на світі існує острів Тамбукту і що на цьому острові достигають для вас кокосові горіхи.

— Ні, звичайно.

— А хіба ви можете сказати, що з вами буде завтра? Чи можете ви твердити, що завтра або позавтра станете сином племені, а ця дівчина — вашою дружиною? Можете, я вас питаю?

Слова плантатора примусили мене задуматися. Що хоче сказати Сміт? Куди він гне?

— Як розуміти ваші слова? — спитав я. — Коли ви щось знаєте, кажіть прямо. Може, головний жрець знову щось готує проти мене?

— Нічого не знаю, — відповів Сміт після короткої мовчанки. — Сьогодні ввечері настрій у мене філософський — от і все. І якщо моя філософія вам не до вподоби, просто не звертайте уваги. Ну от ми й прийшли… О, дикуни вже танцюють!

І справді, посеред широкої галявини палало багаття, Навколо якого танцювали тубільці. Буруму вторило кілька пискливих піу і ау — дудок із шкаралупи кокосових горіхів і тростини. Ті, що танцювали, часто викрикували дружно і протяжно, потім їхні голоси обривалися на найвищій ноті, але луна довго ще відгукувалася в темній тропічній ночі. Хвилі океану з шумом розбивалися об ближні скелі, та вони не могли заглушити криків, писку-дудок і гуркоту бурума.

Зінга схопила мене за руку.

— Ходімо, Андо! Ти ж танцюватимеш з нами! Я пішов був за нею, але Сміт зупинив мене.

— Насамперед треба знайти Стерна, — сказав він.

Зінга попрямувала до танцюючих, а ми з Смітом пішли шукати капітана. Але його ніде не було, і того дня ніхто його не бачив. Ми послали хлопчика пошукати капітана в хатині, й незабаром він справді привів його на галявину. Виявилося, що Стерн повернувся з полювання вже смерком і ліг спати. Він дуже стомився. Цілий день блукав у лісі, вбив кілька птахів, бачив величезного пітона, метрів з десять завдовжки.

— Я досить близько підійшов, не помічаючи його, — розповідав капітан, попихкуючи люлькою. — Ці небезпечні змії, причаївшися, вичікують, доки жертва наблизиться, і тоді несподівано кидаються на неї. Так воно й сталося: пітон раптом зашипів над самою моєю головою, а його зуби страшно блиснули. Я відскочив убік і націлився, але він швидко сповз із дерева і зник у гущавині…

— Облиште пригоди надалі, — перебив його плантатор. — Зараз у нас є справи значно важливіші за пітонів. І небезпечніші, запевняю вас. Ходімо, сядемо на той горбок, подалі від дикунів.

Ми пішли на пагорб, з якого видно було все, що відбувалося на галявині. Вже зовсім смеркло, але світло від багаття падало на наші обличчя, і я міг стежити за плантатором. Він заговорив, як тільки ми сіли. Повторив те, що вже сказав мені і що ми з капітаном давно знали.

— Я не питаю, хто з вас підсунув вахтового журналу яхти під нари Арикі, — закінчив плантатор свою довгу тираду, — але я б хотів знати, що являє собою книга таємниць. Так, я мушу знати це…

— Навіщо? — спитав капітан.

— Цілком зрозуміло навіщо. Якщо ця клята книга таємниць являє собою якусь цінність, треба подумати, як її зберегти. Якщо ж ні, то треба її повернути головному жерцеві. Просто кинемо її під нари і візьмемо назад вахтовий журнал. Оце я й хотів вам сказати.

Стерн поглянув на мене допитливо, і я прочитав у його погляді запитання: «Чи знає що-небудь Сміт про щоденник Магеллана?» Я не міг сказати йому прямо, що нічого не визнав перед плантатором, і тому вирішив сказати наздогад.

— Недавно ви казали мені, — повернувся я до Сміта, — що не бачили книги таємниць і знаєте про її існування тільки від Арикі. Арикі дурисвіт, і його словам вірити не можна. Він просто вводить» н оману тубільців якимсь білим листям і намагається переконати й нас, що воно існує…

— Це ваші припущення, — нервово сказав Сміт. — А сам я певний, що книга таємниць існує. Той факт, що вахтовий журнал із моєї яхти опинився під нарами головного жерця з підміненими палітурками, показує…

— Цей факт ще не є доказом того, що Арикі мав якусь книгу, — заперечив я. — А якщо й мав, то звідки ви знаєте, що вона зникла?

Сміт не одразу відповів. Його обличчя, освітлене багаттям, відливало бронзою. Тонкі губи були міцно стиснуті. В напруженому мовчанні удари бурума лунали ще гучніше. Тубільці танцювали, ставши попарно в коло. Нарешті плантатор повернув голову й суворо поглянув на мене.

— Давайте відкриємо карти, — заявив він рішуче. — Я сам бачив цю книгу. Це був щоденник Магеллана. За нього Британський музей заплатив би мільйони. Я бачив, але не наважився взяти його. Мені не вистачало вашої сміливості, визнаю. Але я б не сказав, що мені бракувало того, чого у вас немає: розсудливості.

Все ясно. Сміт знав про існування щоденника Магеллана і не сумнівався в тому, що ми з капітаном його взяли. Нічого було грати далі в піжмурки. Я повернувся до Степна і спитав:

— Що ви скажете, капітане?

— Скажу тільки одне: щоденник Магеллана ні в якому разі не повинен знову потрапити до рук головного жерця. Це дуже важливий і цінний історичний документ…

— За який Британський музей заплатив би мільйони, — повторив Сміт. — Я щойно казав це і повторюю знову. Говоріть, Стерн… Даруйте, що дозволив собі перебити вас.

— Це важливий документ, — вів далі Стерн, — який мусить бути збережений для історії. Звичайно, мільйони теж мають значення. Якщо нам коли-небудь пощастить вирватися з цього острова, я б не відмовився від своєї частки. Що нам робити? Скажіть ви, — звернувся він до Сміта.

Плантатор одразу пожвавішав.

— Ми повинні його замкнути в моїй вогнестійкій касетці. Ви її знаєте, Стерн. Її не бере ні вогонь, ні іржа. В ній щоденник буде надійно схований. Може згоріти увесь острів разом з нами, а щоденник залишиться цілий. Вірно я кажу, Стерн?

— Так, — одразу погодився капітан. — Ідея непогана. Ми сховаємо щоденник у вашій касетці, але з однією умовою.

— Я зарані згоден на всі ваші умови, — поспішив сказати Сміт, але тут же додав: — Якщо касетка залишиться в нашій хатині.

— Чому саме у вашій хатині? — спитав я,

— Чому? — глянув на мене Сміт. — Тому що я замкнув у касетці свої коштовні речі: золотий годинник, діамантові персні і кілька тисяч фунтів… Якщо містер Антон гадає, що він повинен зберігати мої коштовності й гроші в себе…

— Гаразд, — кивнув головою Стерн. — Касетка лишиться в нашій хатині, але з однією умовою…

— Якою умовою, Стерн?

— Містер Антон матиме право перевірити в першу-ліпшу хвилину дня і ночі, чи щоденник Магеллана в касетці. Ви згодні?

Плантатор одразу погодився.

— А ви? — повернувся до мене капітан.

– І я згоден. Але цим питання не вичерпується. Містер Сміт говорив мені раніше, що головний жрець неодмінно виявить обман і звинуватить його. Я б не хотів, щоб він постраждав…

— О, будьте спокійні! — вигукнув плантатор, махнувши рукою. — Облиште цей клопіт на мене. Я легко впораюся з Арикі. На одну пляшку коньяку більше — велике діло!

— Але ж перед цим ви казали зовсім інше. Тоді ви висвітлювали це так, ніби стоїте під шибеницею.

— Воно-то так… Але ж вірьовку на шибениці смикає головний жрець! А він — мій приятель, — самовдоволено посміхнувся плантатор.

Щоденник великого мореплавця опинився в касетці Сміта. Правда, то було надійніше місце, ніж у мене в чемодані, але ключі від касетки — у Сміта, а сама касетка — в його хатині. Це мені зовсім не подобалося.

Капітанові я цілком довіряв. Він був чесною людиною і ніколи не міг би ошукати будь-кого, а тим більше свого товариша. Але Сміт — це зовсім інша людина. Я йому не вірив і часто питав себе: «Чи не зробили ми фатальної помилки, віддавши йому щоденник Магеллана? Чи не обдурить він нас? Чи не привласнить щоденника? Ні, — відповідав я сам собі. — Він зробив би це, але за інших обставин. Наприклад, коли б на острів прибув англійський пароплав і плантатор відчув себе сильнішим за нас із капітаном. Тоді б він без вагань заявив, що щоденник є його власністю. «Священною і недоторканою власністю», — сказав би він. Але зараз немає такої небезпеки. Доки нас тільки троє європейців на острові, Сміт не посміє нас ошукати. Та й безглуздо було це робити — тут щоденник не мав ніякої цінності.

Але що було б, якби я відмовився передати йому щоденник? О, тоді б він страшенно розлютився і не вагаючись видав би нас головному жерцеві. Можливо, він би приховав причетність капітана до цієї справи, тому що Стерн все-таки був англійцем. Він би звалив усю вину на мене, і тоді Арикі, не довго думаючи, зібрав би свою п'яну ватагу, і мене б убили або спалили живцем сонного в хатині…

Скільки я не думав, все ж приходив до одного висновку, що зробив правильно, віддавши щоденник Смітові.

Я довго лежав у темній хатині замислений. З галявини долинали удари бурума і вигуки танцюючих. «Треба піти до них», — подумав я. Довгождане свято настало, всі задоволені, веселі, тільки я лежу самотній, і ніхто не помічає моєї відсутності… навіть Зінга. Вона щаслива, а щасливі не помічають горя інших. Зараз Зінга танцює навколо великого вогнища і думає: «Мине ця ніч. Мине ще один день і одна ніч. На третій день Андо стане сином нашого племені, а я стану його сахе».

Колись і я танцював у моїй країні — не навколо буйного вогнища, ні, — в моїй далекій країні так не танцюють. Колись і я мріяв — не про таро і не про дерев'яні онами, ні, — в моїй прекрасній країні про такі речі не мріють… Круглий столик, триногий стільчик, глиняна миска, дерев'яна ложка — це краще за дерев'яні онами. І заклеєні папером вікна старої хати кращі за єдині двері моєї хатини — двері, схожі на вікно, а покрівля з кам'яних плит міцніша, ніж з пальмового листя. І гасова лампа — краще, ніж каганець з акулячого лою, і личаки — краще, ніж босі ноги. Але й тут і там підлога земляна, і тут і там рогожі залишаються рогожами. Що з того, що туї їх називають сурі, а там рогожі? Що тут їх плетуть із пальмового листя, а там — з маїсового?

Але я бачив і м'які килими в чужих салонах, і красивий одяг на чоловіках, і капронові сукні на молодих жінках, а Зінга не бачила таких речей; їв я й добрі страви — не з таро і ямсу, а смачні, яких Зінга не куштувала і про які не має навіть уявлення. Але я сумую не за розкішним одягом і не за смачними наїдками, а за круглим столиком, кам'яним дахом, заклеєними папером вікнами, за старою хатою, збудованою моїм дідом ще за турків…

— Андо! Ти тут, Андо?

— Так, я тут!

— Що ти робиш, Андо?

— Нічого. Лежу й думаю.

— Ходімо, Андо! Зінга питала про тебе. І тана Боамбо, і Гахар. Чому ти втік од нас?

Це Амбо. Він прийшов по мене. Значить, вони помітили мою відсутність. Значить, я не самотній, я маю друзів, які люблять мене і думають про мене. Амбо… Він знову кличе мене. Я не бачу його, бо чорне тіло зливається з темрявою, але чую голос і відчуваю його теплоту.

— Чому ти втік од нас? — питає теплий голос. — Ходімо, Андо! Зінга шукає тебе, і Гахар, і набу… Ходімо!

Ми йдемо. Удари бурума стають все гучнішими.

Дум-дум! Думба-дум! Хе-хо! Хе-хо!.. Тубільці танцюють. Полум'я сягає до зірок. Океан блищить. Ставши попарно в коло, танцюючі ступають крок вперед, нахиляють голови і знову підводять, а зуби блищать, білі й рівні.

Дум-дум! Думба-дум! Хе-хо! Хе-хо!..

Горщики на жару. Багато, багато горщиків. М'ясо зварилося. Жінки виймають його і розкладають на листки з хлібного дерева. Бурум і дудки замовкають. Танцюристи збираються навколо Боамбо. Вождь викликає, і голос його звучить урочисто:

— Арикі, пуі papa пуя!

Я згадав, що це означає: Арикі — розпорядник церемоній під час великого свята.

Головний жрець виступає поважно. Сім його поясів, обвішаних черепашками, поблискують на стегнах. Усі зовсім нові. У волосся натикано різноколірного пір'я папуг. Обличчя чорне-чорнісіньке, ніби вимазане сажею. Він мовчки бере м'ясо із рук вождя і повільно відходить. Він не п'яний і, можливо, тому відчував свою поважність.

— Андо, пакегі гена, лапао! — викликає вождь.

Так, для них я все ще біла людина з місяця, зцілитель усіх хвороб. Тому й їжу одержую третім, після головного жерця і вождя. Я беру свою долю — великий кусень м'яса, яким могли б наїстися п'ять душ, і відходжу.

— Гахар, каліман біля! — кричить вождь.

Гахар — велика людина, поважна особа. Він похмурий. Раніше він виривав сиве волосся з голови, щоб відігнати старість, як він говорив, а тепер, після смерті дружини, воно росте вільно. Його голова ніби всипана снігом. Він схожий на старезного діда — згорблений, з посірілим зморшкуватим обличчям, змарнілий, сумний…

Всі, одержавши свою долю м'яса, сідають де прийдеться і їдять. Свинина — це не щодня трапляється. Полювання на диких свиней відбувається раз на рік, коли висихає висока трава аланг-аланг. Тоді вона горить, як порох.

Доки Боамбо закінчував роздачу м'яса, молодь наїлася і знову почала танцювати. Цілу ніч удари бурума й вигуки танцюючих відлунювали далеко в тропічному лісі.

Дум-дум! Думба-дум! Хе-хо! Хе-хо!

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Третій день свята. Промови Боамбо й Арикі. Головний жрець відмовляється усиновити мене. Втручання вождя. Церемонія. Весілля на острові Тамбукту. Габон біля жертовного стовпа. Танець семи поясів мудрості. Втеча Габона.

Я знову ходив до Габона. Він лежав у хатині такий же похмурий і мовчазний, примирившись із своєю долею. Коли я заговорив, він навіть не подивився на мене. Для нього я був таким самим ворогом, як і будь-хто інший із племені занго. Я хотів допомогти йому втекти, але це було неможливо — сторожа день і ніч стояла біля хатини. Вартові були дуже чемні й уважні, пускали мене до полоненого, але після того, як я виходив, замикали двері і ставали обличчям до них, мовчазні й суворі.

Минув другий день свята. Тубільці танцювали, їли, відпочивали і знову танцювали. Вдень жінки ходили додому нагодувати дітей (дітям, і неповнолітнім дівчатам, і хлопцям заборонялося брати участь у святі), потім знову поверталися на галявину, де не вгаваючи гудів бурум і не замовкали пискливі дудки.

Настав третій день свята. Вдень почали сходитись тубільці з сусідніх селищ. Першими прибули мешканці Каліо, на чолі з своїм ренгаті. Вони прийшли на галявину попарно, з піснями й танцями. Деякі тримали в руках списи й стріли, інші несли на шиї маленькі дерев'яні бубни, обтягнуті шкірою, в які били руками. Всі присутні розступилися й дали дорогу гостям. Співаючи вони обійшли навколо вогнища і далі танцювали на одному місці: переступали з ноги на ногу, трохи нахиляючись уперед, потім випростовувались, відкидали назад голови і вигукували:

— Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!

Боамбо привітав їх короткою промовою, на яку відповів вождь Каліо. Після цього гості принесли великі кошики з ямсом, таро і уму і важкі грона бананів, які вони залишили край галявини.

Так само — з танцями і піснями — прийшли мешканці решти селищ: Зурума, Хойди та Балди. Широка галявина заповнилась людом. Знову гучно забив бурум, і почалися танці. Пісні й вигуки тубільців зливалися з гуркотом хвиль і відлунювали далеко в затоці і в кожному закутку густого тропічного лісу.

Боамбо звелів мені покликати Сміта і Стерна, відійти на край галявини і там чекати початку церемонії усиновлення. Ніхто з нас не уявляв, якою має бути ця церемонія, — знали лише, що Арикі гратиме в ній головну роль. Ми послухалися вождя і сіли на невеликому горбку, звідки нам усе було видно. Тубільці танцювали невтомно.

— Діти природи, — замислено сказав капітан, попихкуючи люлькою. — Я б не сказав, що їхнє життя легке. Навпаки, мені воно здається надто примітивним, сірим і одноманітним. Мушу признатися, я починаю нудьгувати…

— Я теж, — озвався Сміт. — Ми народилися в іншому світі. В світі, який відкрив парову машину і залізницю, електрику і автомобілі, літаки і підводні човни. Цивілізація — це велике благо, сер…

— Дивлячись для кого, — зауважив я.

— Для всіх, — сказав Сміт. — Останні бідняки в Англії живуть краще, ніж ці люди.

– І ті, що ночують під мостами Темзи? — спитав я. Сміт готовий був заперечити, але Стерн випередив його:

— Облиште, сперечатиметесь іншим разом, — махнув він рукою. — Наближається найурочистіша частина свята. Зараз плем'я нас усиновить, і Андо одружиться з дочкою вождя. Щасливий! — вигукнув капітан.

— Чому б не одружитися і вам, Стерн? — пожартував Сміт.

— Мені? Ха-ха! — розсміявся капітан. — Женитися в мої роки — це звучить як поганий жарт. Ви читали нашого Діккенса? Пригадайте, як містер Уолер радить синові: «Коли вам перевалить за п'ятдесят і ви відчуєте бажання женитися на комусь — байдуже на кому, — замкніться в кімнаті, якщо маєте таку, і негайно отруїться. Отруїться, Семювел, мій хлопчику, отруїться і потім не шкодуватимете з приводу цього…»

— Діккенс — дотепний жартівник, — посміхнувся Сміт. — Це ж він сказав, що потрібно найменше двадцять п'ять звичайних жінок, щоб дали чоловікові таке щастя, яке може дати одна вдовиця. Оженіться на вдові, Стерн.

– Є одна, на якій би я женився, але вона ще не овдовіла, — пожартував капітан.

— Хто вона? — жваво спитав Сміт.

— Дружина Арикі.

— О, дружина Арикі! — вигукнув плантатор. — Вибір непоганий!

— Та от тільки біда, що там уже е претендент, — все в тому жартівливому тоні додав капітан.

— Хто ж це, Стерн?

— Той, хто щотижня дарує їй по разку намиста.

— О, будьте спокійні, Стерн! Коли вона овдовіє, я вам віддам її разом з усім намистом, яке їй дарував. Навіть згоден стати вашим сватом…

До нас підійшов Амбо, задиханий і спітнілий від танців, але весело збуджений.

— Ходімо до вогнища, — сказав він. — Зараз наше плем'я вас усиновить. Ходімо швидше!

Настав довгожданий час. Ми підійшли до вогнища. Бурум і дудки замовкли. Всі скупчились навколо нас. Настала урочиста тиша. Підійшли Арикі й Боамбо. В обох обличчя були вимазані чорною фарбою, у волоссі стирчало різноколірне пір'я, намисто на грудях і черепашки на нових поясах при світлі вогнища блищали, наче срібні.

Боамбо проголосив коротку промову. Він сказав, що багато місяців тому на їх острів прибуло троє білих людей, троє пакегі гена, і плем'я повелося з ними згідно з велінням великого вождя Пакуо — кинуло їх у Велику воду. Один з пакегі потонув, а двоє лишились живими. Потім з'явився ще один пакегі і теж залишився на острові. Всі троє пакегі — хороші люди, і племені слід їх усиновити.

— Вірно я кажу? — звернувся вождь до натовпу.

— Вірно! Вірно! — почулося з усіх боків.

— Згодні ви їх усиновити? — спитав вождь.

— Згодні! Згодні!

Боамбо зробив крок назад. Тоді Арикі став на його місце і почав свою промову. Він повторив історію нашої появи на острові і наприкінці вигукнув:

— Чи вірно, що всі пакегі — хороші й корисні люди? Арикі говорить: ні, не вірно! Андо, пакегі гена, — погана людина. Андо, пакегі гена, порушує звичаї нашого племені. Андо, пакегі гена, не слухається Арикі. Арикі каже: «Не ходи в Каліо, Андо!» Але Андо, пакегі гена, не послухав Арикі. Андо, пакеті гена, ходив у Каліо. Вірно я кажу? — звернувся до мене головний жрець.

Я розгублено мовчав. Слова Арикі були як грім серед ясного неба. Він звернувся до натовпу з тим же запитанням, але ніхто йому не відповів. Усі мовчали.

— Вірно! — вів далі головний жрець. — Андо, пакегі гена, ходив у Каліо. Всі знають це. Арикі каже: «Дао наш благодійник. Дао створив рибу у Великій воді. Дао обвішує дерева плодами. Дао посилає дощ на землю, і земля родить таро, ямс і уму». Чи вірно говорить Арикі? — знову звернувся він до тубільців.

— Вірно! Вірно! — озвалося кілька голосів.

— Ну, гаразд! А що каже Андо, пакегі гена? Він каже, що Дао з дерева. Дао не може прогнати рибу з Великої води і не може всушити дерева. Так говорить Андо, пакегі гена. Вірно це? — знову звернувся він до мене.

Я знову не відповів. Все це було так несподівано, що я просто не знав, що робити. Я ніколи не думав, що в цей вирішальний момент Арикі встромить мені ножа в спину. Я поглянув на Сміта, але він одвернув голову, уникаючи мого погляду. Мені пригадалося, що плантатор говорив про примхи долі, і подумав: «Невже він знав, що головний жрець буде проти мене? — Але одразу ж відкинув цю думку. — Ні, не може бути! Якби він знав, що мені готує Арикі, неодмінно попередив би мене, щоб я вжив заходів. А може, тому й мовчав, щоб захопити мене зненацька? Не може бути! Не може бути!» — повторював я в думці.

— Андо, пакегі гена. — погана людина, — говорив головний жрець. — Арикі каже: «Дао дав Арикі біле листя. Біле листя розповідає Арикі про все, що думають люди, — і хороше, і погане. А Андо, пакегі гена, каже, що немає ніякого білого листя, що Арикі бреше. Ну, гаразд! — урочисто промовив він. — Ось воно, біле листя!

Він розгорнув плетену ганчірку, яку тримав у руках, і, високо піднявши вахтовий журнал яхти, підвищив голос:

— Ось воно, біле листя! Ви бачите його — ось воно! Тепер скажіть, хто з нас каже правду? Арикі чи Андо, пакегі гена?

Всі стояли мовчазні й насторожені. Арикі трохи помовчав, але оскільки ніхто не відповів, знову заговорив:

— Андо, пакегі гена, бреше! Андо, пакегі гена, проти Дао! Він не може бути сином нашого племені! Не може бути, ні! І жоден рід не усиновить його. Жоден! Анге бу!

Настала мертва тиша. Чути було тільки потріскування вогню та шум хвиль. Боамбо стояв на місці, нахиливши голову. Він теж розгубився. Мабуть, Арикі і йому нічого не сказав про свої наміри, і тепер він був вражений не менше, ніж я… Я мовчки чекав, що буде далі. Раптом почув голос капітана, який тихо сказав Сміту:

— Цей пройдисвіт — небезпечна людина. Навіщо ви залишили його тверезим? Сьогодні він просив у вас коньяку, треба було дати. Саме зараз йому слід би бути п'яним.

Сміт нічого не відповів.

— Тримайтеся, юначе! — звернувся до мене капітан. — Що б не трапилось, я з вами…

Я кивнув йому головою на знак вдячності. Нарешті Боамбо опам'ятався і вийшов наперед. Обличчя його було все таке ж похмуре.

— Комунатуа! — звернувся він до натовпу. — Друзі! Арикі сказав правду: Андо, пакегі гена, ходив у Каліо проти його волі. Але чого він ходив? Хай скажуть наші друзі з Каліо. Чи давав він нанай кобрай хворим? Давав! Видужали вони? Видужали! Вірно я говорю?

— Вірно! Вірно! — дружно гукнули тубільці з Каліо.

— Андо, пакегі гена, врятував Боамбо від смерті, — крикнув вождь, щоб почули всі. — Арикі сказав, що Боамбо помре від кадіті, а Андо переміг кадіті — зміїну отруту. Чи вірно це?

— Вірно! Вірно! — пролунало з усіх боків.

— Говорив Андо, пакегі гена, що Дао не може прогнати рибу з Великої води і не може всушити дерева? Так, говорив! Говорив, і я сам це чув. Але Андо, пакегі гена, досі не був сином нашого племені. Він не був зобов'язаний вірити в Дао. Плем'я фарора теж не вірить в Дао, але всі сини племені фарора — наші друзі. Вірно це?

— Вірно! Вірно!

— Андо — син іншого племені і тому не вірить в Дао. Але Андо — наш друг! Вірно?

— Вірно! Вірно!

— Андо, пакегі ген, не вірить у біле листя Арикі. Але й Андо має біле листя, в яке Арикі теж не вірить, Я сам бачив біле листя Андо, і Арикі бачив його. Вірно я говорю? — обернувся Боамбо до головного жерця. — Ти бачив біле листя Андо?

Арикі скривив губи, зажував беззубим ротом, але нічого не сказав. З усього було видно, що захисна промова вождя була йому неприємна. Проте він швидко оволодів собою і, піднісши високо суху руку, певно для того, щоб привернути загальну увагу, промовив:

— Я сказав те, що хотів сказати. Мій рід не усиновить Андо, пакегі гена. Не усиновить, ні! Вірно я говорю, сини мого роду?

Із натовпу відгукнулося досить багато людей, мабуть, із роду Арикі:

— Вірно! Вірно!

Тоді Боамбо підніс руку і сказав:

— Слухайте, сини мого роду! Слухайте всі свого тану! Я заявляю, що мій рід усиновить Андо, пакегі гена. Мій рід усиновить його! Ви згодні, сини мого роду?

— Згодні! Згодні! — залунали голоси.

— Арикі, чуєш? — повернувся вождь до головного жерця. — Мій рід усиновить Андо, пакегі гена. Хочеш що-небудь сказати на це?

— Нічого! — прошипів головний жрець. — Твій рід може усиновити Андо, пакегі гена, це його право. Але тоді він не може стати чоловіком твоєї дочки, бо стане її братом. Анге бу!

Арикі відійшов убік, навіть не глянувши на мене. Капітан, що стояв між мною і Смітом, нахилив голову до мого вуха і прошепотів:

— Я не звертав уваги на головного жерця, але зараз бачу, що його треба якось приборкати. Як ви гадаєте, сер? — обернувся він до Сміта.

Плантатор удав, що не почув!

Арикі не вдалося здійснити свій задум. З усього було видно, що він заздалегідь переконав людей свого роду не всиновляти мене, гадаючи, що й інші роди відмовляться од мене. В такому разі я не міг би залишитися гостем племені, як досі, а змушений був би шукати притулку в іншого племені. Але Боамбо знайшов вихід. Він запропонував людям свого роду всиновити мене, і вони погодились. Скоро має початися церемонія. Я стану сином роду Боамбо і братом Зінги. Отже, тепер я не можу одружитися з нею, бо за звичаєм всі члени одного роду вважалися братами й сестрами.

Мене покликав Боамбо, Сміт і капітан підійшли до головного жерця. Натовп відхлинув, і ми лишилися самі посеред майдану. Кілька коротких, але сильних ударів бурума сповістили, що церемонія починається. Настала повна тиша, яка тривала досить довго. Всі стояли мовчки і дивились на нас. Нарешті, головний жрець дав знак рукою, і до нього підійшли ренгаті й тауті інших селищ. Двоє з них — із родів Боамбо й Арикі — тримали під пахвою по в'язці сухих дров, які поклали до ніг головного жерця і вождя. Після цього другий тубілець подав головному жерцеві загострену суху палицю і невелику суху дощечку з дірочкою посередині — прилад для добування вогню. Ще один тубілець приніс дві рогожі і постелив їх під деревами. Головний жрець і вождь сіли на рогожі.

Бурум знову обізвався кількома сильними ударами і знову замовк. Тоді головний жрець вставив паличку гострим кінцем у дірочку на дошці і почав швидко її вертіти між долонями. Хвилин через десять від сильного і тривалого тертя стружки в дірці задимілись і спалахнули. Головний жрець запалив свої дрова, а потім і дрова, які лежали перед вождем.

Ми стояли і з нетерпінням чекали, що буде далі. Коли дрова розгорілися, Арикі наказав нам сісти до вогнища, а ренгаті й тауті стали навколо.

Нові удари в бурум — і знову тиша. Головний жрець встав. Урочисто оглянувши натовп, певно, щоб привернути до себе загальну увагу, він узяв маленький бубон, забив по ньому долонями і під тихі звуки ударів повільно пішов у танок. Тауті й ренгаті рушили за ним, також ступаючи в такт і злегка згинаючи ноги в колінах. Проходячи повз вогнище, вони поверталися так, що полум'я зігрівало їх з усіх боків. Як я дізнався пізніше, таким чином вони хотіли розпалити в собі приязнь і добре ставлення до нас, трьох білих людей. Обійшовши тричі обидва вогнища, вони зупинилися кожен на своєму місці, а головний жрець сів на рогожу і запалив люльку.

Знову пролунали короткі удари в бурум. Головний жрець тричі затягнувся тютюновим димом і видихнув його раз у небо, вдруге в землю і втретє — до сонця. Першим клубком диму він висловлював вдячність Дао за те, що до цього часу зберіг йому життя і дав змогу керувати нинішнім торжеством; другим клубком диму він дякував землі за її врожайність, а третім — дякував сонцю за його ніколи незгасаюче світло. Потім головний жрець передав люльку Боамбо. Вождь випустив дим до неба, до землі і до сонця якось дуже швидко, не так урочисто, як Арикі, і передав люльку мені. Я повторив те саме, а після мене — Сміт і капітан. Нарешті, головний жрець взяв люльку, вибив її в жменю і кинув попіл у вогонь, а люльку засунув у торбинку, що висіла у нього на шиї.

Знову пролунали удари бурума — короткі й гучні — і знову замовкли. Головний жрець встав, окинув поглядом натовп, поважно відкашлявся і почав урочисту. промову. Так, він умів говорити, його думки текли логічно. Він вживав порівняння, які дивували, а жестикуляція надавала йому урочистого вигляду. Але дивно — він говорив лише про наші обов'язки перед плем'ям і не сказав жодного слова про права, які ми дістали після усиновлення. Кожен з нас зобов'язаний ходити на ловлю риби разом з іншими рибалками, на диких свиней і на кро-кро під час великого полювання, повинен корчувати тропічний ліс, коли засаджується нова ділянка, розкопувати землю дерев'яними кілками, охороняти жінок, коли вони працюють на городах, захищати плем'я, коли на нього нападе інше вороже плем'я, повинен брати участь у всіх нападах племені занго на інші племена…

Ніхто з нас не заперечував би проти більшості цих обов'язків (можливо, крім Сміта, який мав свою плантацію і не хотів працювати разом з тубільцями). Навряд чи хто-небудь з нас відмовився б брати участь у обороні племені в разі нападу, але брати участь і в нападах на інші племена — це мені було не до душі. Це скидалося на обов'язкову мобілізацію на випадок війни, незалежно від того, справедлива ця війна чи ні. Якщо відмовлюсь, як тоді, проти мене ополчиться все плем'я. В такому разі головний жрець, мабуть, знову спробує мене оббрехати і розпалити загальну ненависть. Нарешті Арикі замовк, і знову оглушливо прогудів бурум. А коли настала тиша, Боамбо встав із свого місця і також» проголосив промову. Але, на відміну від головного жерця, промова вождя була зовсім коротка. Він заявив, що ми, білі люди, дуже добре знаємо наші обов'язки й будемо їх виконувати, як виконували досі. Важливішою була користь, яку ми принесли племені, навчивши багатьох необхідних речей. Вождь згадав про сокири, гвіздки і тесла Сміта, з допомогою яких тубільці побудували нові хатини набагато легше і швидше. Та й самі хатини вийшли міцніші, бо всі балки прибиті гвіздками. Не забув вождь і про мої ліки. Назвавши мене лапао, він заявив, що я найкращий друг племені.

— Вірно я говорю? — звернувся він до натовпу, і всі в один голос відповіли:

— Вірно! Вірно!

Головний жрець насупив брови — певно, йому не подобалась промова Боамбо, але вождь не звернув на нього уваги і говорив далі про користь, яку ми принесли племені. Під кінець він висловив надію, що тепер ми будемо ще кориснішими.

Нові удари бурума — і знову тиша.

Боамбо, тауті й ренгаті відійшли убік. В середині кола залишилися тільки ми, троє білих, і головний жрець. Знову почулися удари бурума, і головний жрець зробив знак рукою іти за ним. Він повільно рухався навколо обох вогнищ, повертаючись так, щоб вогонь обігрівав його з усіх боків. Сміт, Стерн і я повторювали все при мовчазному схваленні тубільців.

Вогонь і вода — дві непереможні стихії, яких жителі Тамбукту найбільше боялися. Коли ми вперше з'явилися на острові, вони кинули нас у воду, яка повинна була нас поглинути. Зараз головний жрець ходив з нами навколо другої стихії — вогню. Вогонь знищить усі недобрі думки в нас (але не в Арикі) і зігріє наші серця полум'ям любові до всіх занго — такий був зміст нашого кружляння навколо обох вогнищ.

Зробивши три кола, головний жрець став обличчям до нас.

— Комунатуа! — крикнув він, щоб усі чули. — Ви сини нашого племені. Кожен з вас може зараз же одружитися з дівчиною, яка побажає мати його за чоловіка. Шаміт, — звернувся він до плантатора, — хочеш взяти сахе із нашого племені?

Сміт заперечливо похитав сивою головою.

— Не хочу!

— А ти? — звернувся головний жрець до капітана, ім'я якого не міг вимовити.

Капітан теж відмовився. Тоді головний жрець спитав мене.

— Не хочу! — повторив я слова Сміта і Стерна і додав: — Коли я врятував тану Боамбо від кадіті, Зінга сказала, що на великому святі стане моєю сахе. Але зараз Арикі відмовився усиновити мене в своєму роді, і я став сином роду тани Боамбо, а Зінга стала моєю сестрою.

— Це вірно! — перебив мене головний жрець. — Зінга стала твоєю сестрою і не може стати твоєю сахе. Але ти можеш взяти собі дружину з іншого роду.

— Не хочу!

— Гаразд! — сказав Арикі, глянувши на мене з одвертим злорадством.

Він подав знак рукою, двоє тубільців із роду Боамбо підійшли, підхопили мене і понесли на руках до натовпу, перескочивши через обидва вогнища. Це означало, що вони і всі інші члени їхнього роду готові за мене кинутись у вогонь. Двоє інших тубільців із роду Арикі таким же чином однесли Сміта, а слідом за ним Стерна.

Кілька ударів бурума сповістили про кінець церемонії. Коли знову настала тиша, головний жрець звернувся до натовпу і голосно крикнув:

— Хлопці й дівчата! Слухайте, що вам скаже Арикі! Ідіть усі сюди. Першими хай підійдуть дівчата!

Всі дівчата, які хотіли вийти заміж, вийшли з натовпу і стали в один ряд перед головним жерцем. Я з радістю помітив, що Зінги не було між ними. На поданий знак хлопці теж вийшли на галявину і вишикувались в окрему шеренгу обличчям до дівчат. Певна річ, кожен хлопець намагався стати навпроти дівчини, яку хотів узяти собі за дружину.

Першою в ряду дівчат була Канеамея. Головний жрець викликав її на ім'я і сказав:

— Канеамея, іди сховайся в лісі. Той, хто хоче стати твоїм даго, хай знайде тебе і приведе сюди.

В ту ж мить Канеамея кинулася бігти галявиною і скоро зникла в лісі. Трохи зачекавши, щоб дати змогу дочці краще сховатися, Арикі звернувся до хлопців і сказав:

— Хто хоче, щоб Канеамея стала його сахе, хай іде в ліс шукати її.

Амбо одразу ж кинувся туди, де зникла Канеамея. З усіх боків почулися схвальні голоси, а хтось жартома крикнув:

— Поспішай, Амбо! А то «пташка» втече!

Але «пташка» не втекла. Незабаром із лісу вийшли Амбо і Канеамея, взявшись за руки. Вони прийшли на галявину, усміхнені й щасливі, і стали осторонь від інших.

Прийшла черга другої дівчини в ряду. Її звали Анда — пустунка. Вона любила жартувати з хлопцями, які просто сохли за нею. Головний жрець подав знак, і вона побігла в ліс. Трохи почекавши, головний жрець подав знак хлопцям, і двоє юнаків наввипередки кинулися вслід за Андою. Із натовпу жартома вигукували:

— Поспішай, Індал, а то Боро випередить тебе!

— Тримайся, Боро! Проґавиш Анду, інша тебе вже не візьме!

Виявилося, що Анда має двох претендентів — Індала та Боро. Хто з них буде щасливцем? Ясно, той, хто першим знайде Анду. Але це зовсім не легка річ. Швидше можна знайти рисове зерно в чувалі з піском, ніж Анду в тропічному лісі. І все ж таки один із хлопців її знайде, сама Анда йому відкриється. Але хто буде він? Боро чи Індал?

В натовпі настало велике пожвавлення. Розгорілися суперечки. Одні говорили, що Боро знайде Анду, інші були на боці Індала. Це якоюсь мірою було схоже на наші спортивні змагання, коли глядачі страшенно хвилюються і заохочують бігунів, з тією тільки різницею, що тутешні глядачі набагато витриманіші за наших.

Нарешті Індал вийшов з лісу, міцно тримаючи за руку Анду. Обоє щасливо посміхались. Трохи згодом з'явився Боро, його зустріли сміхом і жартами. Але він не втратив надії, бо не відійшов до натовпу, а знову зайняв своє місце в шерензі хлопців. Він вирішив знову спробувати щастя з іншою дівчиною, більш прихильною, ніж Анда.

Дівчата бігли в ліс одна за одною, а хлопці кидалися шукати їх і завжди знаходили, бо самі дівчата хотіли бути знайденими. Вони ховалися в якому-небудь затишному місці в густому лісі і чекали того, з яким давно умовились одружитися. Як тільки він з'являвся, дівчина сама йшла до нього, і вони повертались удвох на галявину, взявшися за руки. Коли двоє хлопців одночасно кидаються шукати одну і ту саму дівчину, як це трапилося з Боро та Індалом, її завжди знаходить той, кому вона віддає перевагу.

Арикі підніс руку, і бурум сильними ударами сповістив про початок найважливішої частини торжества, яка нашою мовою називається весіллям, а мовою племені — бурум-ау-тананга — свято молодості. Запищали дудки з тростини і шкаралупи кокосових горіхів. Хлопці й дівчата стали попарно в коло біля головного жерця і почали танцювати танець молодості — танангу. Він майже не відрізнявся від інших танців, які я бачив: ті ж самі дрібні кроки з легким присіданням, те ж згинання стану, те ж нахиляння і випростовування тіла. Різниця була лише в тому, що зараз танцювали тільки хлопці й дівчата, і кожен даго був біля своєї сахе.

Сонце сховалося за обрієм, і трохи згодом спалахнуло яскраве криваво-червоне сяйво, яке залило півнеба. Над вершинами гір почали збиратися перисті хмари, які поступово згущувалися і спускалися все нижче до підніжжя гори. Вони швидко поглинули криваве сяйво заходу і вкрили все небо. Наближалася буря…

Несподівано з лісу вийшов високий тубілець з маскою на обличчі, обвішаний з голови до ніг пальмовим листям. Він тримав у руках довгий спис. Всі повернулися до нього. Коли він наблизився, танцюючі розступилися і дали йому дорогу. Замаскований увійшов у коло і почав танцювати перед парами. Вдивляючись у них, він погрозливо хитав головою і щось викрикував. Ці викрики були, схожі на собаче гарчання. В той же час він грізно замахувався списом, ніби хотів встромити в когось, і не жартома, бо кожен, проти кого він зупинявся, боязко щулився і спішив швидше відійти геть.

Я спитав Боамбо, чи знає він цю небезпечну людину, але він знизав плечима. Виявилося, що ніхто з присутніх не знав, хто він такий, і не мав змоги впізнати його, бо маска закривала все обличчя, а пальмове листя покривало тіло нижче колін. Вождь сказав мені, що невідомий має право поранити будь-кого з хлопців і навіть убити того, хто не поважає своїх старих батьків і не турбується про них, а також того, хто гудить Арикі і не слухається його порад.

Я здригнувся від самої думки про те, яка небезпека загрожувала б мені, коли б я танцював разом з іншими. Тубілець із списом безумовно був людиною головного жерця. Якби злобній старик сказав йому: «Проколи Андо списом», людина в масці могла б убити мене, не несучи за це відповідальності.

Нарешті головний жрець обернувся до натовпу і голосно крикнув:

— Чоловік, який хоче кинути свою жінку, і жінка, яка хоче кинути свого чоловіка, хай підійдуть до мене! Хлопець, який лишився без сахе і хоче одружитися, хай теж підійде до мене!

Троє хлопців, серед яких був і Боро, підбігли до Арикі. Жоден чоловік і жодна жінка не підійшли до головного жерця. Це означало, що на нинішньому великому святі не буде розлучень. На торішньому святі було одне розлучення. Жінка, яку бив чоловік, після першого ж виклику головного жерця підійшла до нього. Арикі послав її в ліс. Пішли її шукати двоє — один з них був її чоловік. Але жінка вийшла з лісу з іншим.

Троє хлопців, які підійшли до Арикі, не змогли знайти собі дівчат, і зараз їм надавалась остання можливість одружитися. Але це залежало тільки від самих дівчат. Якщо котрась із них залишить свого обранця і підійде до одного з трьох хлопців, то стане його дружиною. Але жодна дівчина не підійшла до них. Боро даремно поглядав на Анду — вона не звертала на нього уваги.

Постоявши так деякий час в досить дурному становищі, троє хлопців повернулись до натовпу осоромлені, їм лишалося одне: або викрасти дівчину з чужого племені, або чекати наступного великого свята.

Танці були в повному розпалі. Чоловік у масці теж не зупинявся. Тепер він одійшов від молоді і танцював перед глядачами, все так же грізно розмахуючи списом. Раптом він рушив до мене й Боамбо, але вождь сердито глянув на нього, і він одійшов.

Бурум і дудки замовкли. Танець молодожонів закінчився. Влившись за руки, молодята пішли з галявини і приєдналися до інших. Головний жрець лишився сам. Високо піднявши голову, тонкий і високий, він стояв і урочисто оглядав натовп. Настала напружена тиша. Всі чекали чогось особливо важливого.

Стемніло відразу, як завжди, а хмари згустилися ще дужче. Раптом мигнула блискавка, сліпуче світло залило все небо і осяяло вершини гір, хвилі в океані і обличчя людей, а за мить ударив грім і темрява знову поглинула все. То був перший удар грому, який струснув під нами землю. Темрява зробилася ще густіша і непроглядніша.

— Запаліть вогнище! — прозвучав голос Боамбо.

Він був біля мене, але я його не бачив — так було темно. Вогнище погасло, люди забули про нього.

— Запаліть вогнище! — повторив Боамбо, і сильний голос його прозвучав тривожно.

Кілька тубільців підкинули у вогнище сухих дров, і воно знову розгорілося. Високі язики полум'я розсіяли темряву навколо, і людям ніби полегшало.

— Приведіть полоненого! — крикнув Арикі. — Полоненого приведіть, чуєте!

Габон! Нещасний Габон із племені бома!.. Я забув про нього, а це непростимо. У мене в самого багато турбот і неприємностей, але все-таки не слід було забувати, що в одній з хатин замкнений старий друг. Останні дні й ночі він слухав удари бурума й вигуки тубільців, які йому нагадували про смерть. Я хотів його врятувати, просив Боамбо не приносити його в жертву проклятому ідолові, хотів його вирвати якось із хатини і влаштувати втечу, але два сторожі невідступно вартували біля дверей, готові, в разі потреби, пустити в хід списи. Що я міг зробити?

Скоро Габон загине. Ось двоє тубільців вирили біля великого вогнища глибоку яму і забили в неї жертовний стовп, до якого прив'яжуть Габона. І справді, незабаром привели його на галявину і прив'язали до стовпа. Я подивився на старого друга, побачив його видовжене, похмуре обличчя — обличчя приреченого на смерть, і в моїй душі знялася хвиля обурення. Мені здавалося, що й сама природа не була байдужа до цього огидного видовища — вітер дужчав, блискавка і гуркіт грому стали частішими, тропічний ліс зашумів і застогнав на тисячу голосів, буря розбушувалася на всю силу…

Прив'язаний до стовпа, Габон стояв мовчки, схиливши голову. Обидва сторожі відійшли, і полонений залишився сам біля вогнища. Тоді до нього наблизився Арикі й крикнув:

— Бурум! Бийте в бурум!

— Бийте в бурум! — повторили й інші голоси. — Арикі танцюватиме танець семи поясів мудрості!

Пролунали удари в бурум і пискляві звуки дудок. Арикі постояв деякий час нерухомо, потім почав повільно, в такт бурума, пританцьовувати навколо прив'язаного Габона, бурмочучи щось нерозбірливе. Він розв'язав один із своїх семи поясів і кинув на землю. Обійшовши тричі пояс, він розв'язав другий і кинув його поряд з першим. Знову обійшов тричі пояси і розв'язав третій. Так, один по одному, головний жрець скинув із стегон всі сім поясів і пританцьовуючи покидав їх навколо зв'язаного Габона. Жрець ступав дрібними кроками, згинаючи ноги в колінах, нахилявся і знову випростовувався, відкидав голову назад і вигукував: «Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!» Цей сухорлявий, жилавий, з випнутими ребрами старик танцював з легкістю, якій можна було позаздрити. Дивлячись на нього, я думав: «Так, він здоровий, і алкоголь не скоро зруйнує його організм. Арикі житиме ще довго, і ще багато паскудства можна чекати від нього…»

Вітер посилився, верхів'я дерев гнулися і стогнали, блискавки розтинали темряву ночі, і на мить ставало видно як удень, а потім лунав страшний удар грому, ніби обвалювалась гора, і луна довго розлягалася серед ночі. Іншим разом Арикі, певно, танцював би цілу годину, а може, й більше, але зараз він поспішав. Обійшовши кілька разів зв'язану жертву, він почав збирати свої пояси й зав'язувати їх навколо стегон.

В цей час два тубільці принесли ідола на спеціальних носилках, сплетених з ліан, і поставили біля вогнища обличчям до зв'язаного Габона. Ідол мусив бути присутнім на святі і прийняти жертвоприношення. Коли я роздивився його дерев'яне обличчя, освітлене вогнем, я ще раз переконався, що він справді схожий на Арикі. Таке ж довгасте обличчя з випнутими вилицями, такі ж примружені хитрі очі, навіть його права рука, піднесена до неба, з відставленим вказівним пальцем була довга і тонка, як рука головного жерця.

Бурум і дудки замовкли. Арикі став ліворуч від ідола, підніс руку і виголосив:

— Великий Дао! Ти, який запалив сонце, щоб воно нас гріло і світило нам; ти, який посилаєш дощ на землю, щоб вона родила; ти, який створив рибу у Великій воді і охороняєш наше плем'я від ворогів, — будь щедрим до нас і сприяй нам, як сприяв досі. На знак вдячності ми приносимо тобі в жертву нашого ворога — він згорить на вогнищі на твоїх очах: ми розвіємо прах його, щоб і сліду не лишилося від наших ворогів. Прийми від нас цю жертву, великий Дао, і не дозволяй ні очковим зміям умертвляти нас, ані крокодилам пожирати нас…

Буря бушувала з страшною силою і заглушала слова головного жерця. Як він не кричав, але не міг перекричати виття вітру і тріску дерев у лісі, які буря розгойдувала і ламала, як сухий хмиз. Раптом небо ніби прорвалося — почалася злива. Вогнище погасло, і все потонуло в суцільній темряві. Це був справжній ураган, який може бути тільки в тропіках. Я нічого не бачив за крок від себе. Зі темного неба лилися цілі потоки, наче якась сила підняла води океану над островом і хотіла його затопити. Тропічний ліс стогнав, дерева гнулись і тріщали, вітер шаленів, ніби хотів змести нас в океан. Всі розбіглись і поховалися в лісі серед товстих дерев. Боамбо схопив мене за руку.

— Тікаймо! — почув я його голос.

Але я лишився на місці. Зараз саме був слушний момент, щоб врятувати старого друга. Ніхто не міг побачити мене в таку темну, буряну ніч…

Поки я думав, що робити, буря несподівано схопила мене і закрутила. Я захитався і впав. Це мене врятувало — інакше вітер міг підхопити мене і вдарити об якесь дерево. Я лежав на землі й думав: «Пора, пора…»

Я поповз до Габона. Вогнище давно погасло, і жодна іскорка не освітлювала мені шлях. Я довго шукав жертвенний стовп, блукаючи у темряві і обмацуючи руками мокру землю. «Габоне! Габоне!» — гукнув я кілька разів, але ніхто не відповів. Габон не чув або не хотів озватися. Нарешті я знайшов стовп, намацав ноги Габона, вийняв ножа, що висів у мене на поясі, і розрізав у кількох місцях мотузки, якими був зв'язаний полонений. Він поворухнувся і впав на землю як неживий. Я струснув його за плечі і крикнув — Габоне! Друже! Тікай! Це я, Андо… Андо, пакегі гена… Тікай, Габоне! Тікай!

Він заворушився, глибоко зітхнув, ледь чутно промовив:

— Андо! О Андо! Друже!

— Тікай! — повторив я. — Тікай, поки не стихла буря!

— О Андо! — знову простогнав Габон. — Ходімо зі мною, Андо! Ходімо до нашого племені, Андо! Ходімо!..

Він поповз до берега, міцно тримаючи мене за руку і повторюючи:

— Ходімо зі мною, Андо! Ходімо!..

— Я прийду, пізніше прийду. А ти тікай, рятуйся!..

Ми потисли один одному руки, і Габон зник у темряві.

Дощ лив наче з відраді шумів, як водоспад, дерева навколо гуділи й стогнали… Я доповз до лісу, притулився до товстого дерева і чекав, доки вщухне буря.

Вона вщухла так само раптово, як і знялася — вітер розігнав хмари, небо проясніло, зорі заблищали яскраво й холодно. Місяць виринув з-за дерев і залив усе навколо м'яким срібним світлом. Тубільці повиходили з лісу і один за одним почали збиратися на галявині. Стовп, до якого був прив'язаний Габон, зловісно стирчав біля згаслого вогнища, але самого Габона не було. Вітер перекинув ідола, і він лежав ниць. Спочатку всі здивовано дивилися на голий стовп і перекинутого ідола, але швидко отямились і тривожно закричали:

— Полонений втік!

— Жертва зникла!

— Тана Боамбо! Іди подивися, що трапилося!

Тубільці з'юрмилися біля стовпа. Прийшов Арикі й Боамбо. Натовп затих. Усі чекали, що скажуть вождь і головний жрець. Я сховався за товстим деревом край лісу і спостерігав, що буде далі. Я чув кожне слово, бачив кожен рух людей, але мене ніхто не бачив. Капітан і плантатор теж вийшли з лісу і підійшли до натовпу. Побачивши, що трапилось, Сміт сказав капітанові:

— Це його робота!

— Мовчіть! — відповів капітан і суворо глянув на плантатора.

— Це він! — знову сказав Сміт. — Клянуся всіма святими, що тільки він здатний на такий злочин.

— Це не злочин, — заперечив капітан. — Це гуманний вчинок, від якого я в захваті.

— В захваті? Ви в захваті, Стерн?

— Так, в захваті від хлопця. Якщо всі болгари такі, як він, — честь і хвала їм! Він зробив те, що зробив би і я, коли б мав його мужність.

Капітан повернувся спиною до плантатора і зник у натовпі. В ту хвилину я ще дужче полюбив його.

Боамбо стояв біля стовпа мовчазний і похмурий. До нього підійшов Арикі.

— Хтось розрізав мотузок. Подивися! — і він показав вождеві куски розрізаного мотузка. — Хто це зробив?

— Не знаю, — тихо відповів Боамбо.

— Андо, пакегі гена! Він перерізав мотузок!

— Не знаю, — повторив Боамбо.

— Він, він! — голосно закричав Арикі. — Де він? Де Андо, пакегі гена? Хай прийде сюди! Зараз же! Знайдіть його й приведіть сюди!

Сховавшись за дерево, я думав, що мені робити. Тікати було пізно та й неможливо, бо густий ліс був непролазним. Я зробив помилку, лишившись тут. Треба було тікати разом із Габоном. Після того як я врятував його від смерті, плем'я бома знову прийняло б мене як друга й бажаного гостя. Але цікавість штовхнула мене на цей непродуманий вчинок — сховатися в лісі, щоб дізнатися, чи знайдуть тубільці винуватця, а потім втекти, коли бачитиму, що мені загрожує якась небезпека… Але зараз я стояв біля дерева, і нікуди було мені подітися…

Тубільці кинулися на пошуки, двоє з них ішли прямо в мій бік і ось-ось мали виявити мене. Що робити? Лишалося одне: самому вийти на галявину і зустрітися з лихом віч-на-віч.

Так я й зробив. Закинувши ножа в чагарник, я вийшов з лісу.

— Ось він! Ось він! — пролунало кілька голосів.

Усі повернулися до мене. Настала тиша, серед якої я чув биття власного серця.

Я вийшов на середину галявини до згаслого вогнища і став проти Арикі. Він ніби тільки цього й чекав — поклав суху кістляву руку на моє плече і голосно крикнув:

— Ось він, злочинець! Він розрізав мотузок і звільнив нашого ворога! Замкніть його в хатині! Тепер він не врятується! Я сам прив'яжу до його ніг важкий камінь і відправлю його акулам.

Двоє тубільців кинулися до мене, але Боамбо зупинив їх.

— Чекайте! — крикнув він, і голос його прозвучав як наказ. Потім повернувся до мене і спитав, чи я звільнив ворога.

І в голосі, і в погляді його я вловив мовчазне співчуття і тривогу за мою долю. Боамбо ніби хотів мені сказати: «Збреши цьому клятому старику, щоб урятуватися. Скажи, що це не ти».

— Про який мотузок ідеться? — спитав я, ніби нічого не розуміючи.

— Про мотузок, яким був зв'язаний наш ворог, — злісно сказав Арикі. — Ти його розрізав і звільнив жертву.

— Це неправда! — заперечив я. — Чим я міг його розрізати? У мене немає ножа.

— А хто його розрізав? — спитав Арикі, пронизавши мене гострим поглядом.

Раптом у мене майнула рятівна думка, і доки я її обмірковував, Арикі повторював свої прокляті запитання:

— Хто це зробив? Може, я? Чи тана Боамбо? Говори!

— Дао! — відрізав я.

— Дао? — подивіться на мене Арикі і застиг з відкритим ротом. — Чи добре я почув?

— Так, тільки Дао і ніхто інший.

— Не може бути! Ти брешеш! Дао не міг розрізати мотузок! У Дао немає ножа, а руки в нього з дерева!

— Що з того, що з дерева? — не здавався я. — Ти багато разів казав, що Дао все може. Пам'ятаєш? Він може прогнати рибу з Великої води? Може?

— Може! — неохоче погодився Арикі.

— А може всушити дерева і примусити землю не родити ямс і таро?

— Може.

— Може наслати арамру?

— Може, — насупився Арикі.

— А чому не може розрізати мотузка? Це набагато легше, ніж наслати арамру і розтрясти всю землю. Чи не так?

— А навіщо йому розрізати? — спитав Арикі. — Навіщо йому звільняти жертву? Вона була обіцяна йому.

— Саме тому, що була йому обіцяна. Дао не хоче жертв і тому звільнив її. Анге бу!

Арикі розгубився. Він не вірив моїй вигадці, але не знав, як заперечити, бо сам же стільки разів повторював тубільцям, що Дао всемогутній і все може. Заперечувати це означало б виявити і скомпрометувати себе перед тубільцями, які оточили нас і напружено слухали кожне слово. Ні, головний жрець ніколи цього б не зробив. Бачачи, як кипить він од люті і безсилля, я подумав: «Так йому й треба! його камінням по його ж голові!»

— Андо має рацію, — втрутився Боамбо. — Дао не захотів прийняти нашої жертви. Коли ми підійшли, він лежав лицем до землі і спиною до жертвенного стовпа. Дао розрізав мотузок, а потім одвернувся від жертви. Анге бу!

Тубільці мовчки чекали розв'язки. Всі погляди були звернені на головного жерця, а той мовчав. Про що він думав у цю напружену хвилину? Які плани будував? Чи звелить все ж таки замкнути мене в хатині? Почувалося загальне збентеження, якому Боамбо поспішив покласти край:

— Гей, люди! Принесіть сухі дрова і запаліть вогнище! Чуєте? Я танцюватиму танангу!

Всі відразу заворушилися, напруження зникло, почулися радісні вигуки:

— Тананга! Тананга!

— Несіть сухі дрова!

— Тана Боамбо танцюватиме, танангу!

— Зумба-бозамба! Хе-хо!

Кілька юнаків кинулися до хатин і незабаром повернулися з великими оберемками сухих дров і палаючими головешками. Вогнище розгорілося, язики полум'я піднімалися в темне небо, і на галявині стало видно як удень.

— Бийте в бурум! — наказав Боамбо.

Гучно загудів бурум, запищали дудки. Боамбо почав танцювати танангу — танець трьох поясів, яким закінчувалося велике свято.