Після кави

Після кави

Вікна Халілевої крамнички виходили на канал. Він то вештався довкола, то намагався відігнати надокучливу муху, що літала в нього перед носом, то час від часу поринав у дрімоту. Вітерець грав із подолом його джильбаба[1], ніби хотів підняти тканину вгору й гайнути в небо. Але цю ідилію порушив сторонній галас із боку вулиці — крики, сміх і собачий гавкіт. Ватага хлопчаків проходила повз канал, а поруч біг чорний собака, здіймаючи гавкіт, ніби на знак незгоди, що вони підуть купатися у водоймі без нього. Здавалося, хлопці тікали від мешканців Верхнього Єгипту, тримаючи «здобич» у руках: фініки, опунцію та очерет. Халіль здригнувся від звуку хлопчачих голосів, а коли з дальнього кінця села почувся післяобідній заклик до молитви, його сон повністю розвіявся. Чоловік відчув, ніби чиясь міцна рука стиcнула його, змушує підвестися й піти до мечеті, аби встигнути на молитву, але Халіль не підвівся. Ці малі шибеники все ще шалено галасували та врешті гайнули у свої схованки, допоки не мине ця пекельна полуденна година. Після історії, яка сталася з його сестрою, Халіль зовсім не відчував у собі бажання здійснити омивання чи намаз, натомість він хотів заснути й ніколи не прокидатися. Чоловік не хотів ні з ким про це говорити. Його покупцям також не було що сказати йому, хтось просто заходив до крамнички, брав усе, що необхідно, і негайно йшов геть. Уже ніхто не сідав на підлогу перед дверима крамниці, щоб пограти в карти, випити кави або чаю та покурити мелясу. Це все залишилося позаду, і він більше не хотів мати ні з ким справу. Але повсякчас чоловік помічав в очах людей питання про його сестру. Проте ніхто не наважувався його вимовити: «Куди ж поділася Закія?» Він не міг нікому дивитися у вічі. Щоразу, коли хтось з його покупців заходив у крамницю, Халіль схиляв голову вниз, ніби відчував страх перед людьми, наче перебував під гнітом сорому та лиха, проте не міг нічого вдіяти. Він почувався безсилим перед тим, що скоїла його сестра Закія. У чому ж тоді користь від цієї крамнички, якщо навіть не можеш ні з ким поспілкуватися? Може, тоді взагалі краще залишатися вдома, щоб ніхто з людей не бачив твого обличчя?.. І коли Халіль нарешті встав зачинити двері крамниці, у його голові промайнула думка: «Яка ж тоді користь від сидіння вдома? Гаразд... куди ж мені піти? До кого звернутися по допомогу?» У нього не було нікого, окрім Ібрагіма Абу Заїда.

Халіль пройшов повз будинок Нафіси. Літня жінка перед своїм будинком намагалася загнати сухою пальмовою гілкою курей у курник. Раніше вона не мала звички заганяти птахів до заходу сонця, але зараз вирішила зробити це раніше.

Халіль пройшов повз, не привітавшись і відвернувши обличчя. Він ненавидів цю жінку, бо його сестра часто відвідувала її й працювала на неї задарма. Нафіса звернулася до нього зі словами: «Будь здоровий, Халілю!», але він нічого на те не відповів. А після того, як чоловік трохи відійшов, вона промовила: «У тебе на плечах важкий тягар, мій синку, нехай Аллах помилує тебе та допоможе, мій любий». Нафіса відчула, що Халіль ігнорує її. Проте вона не заслуговує на таке ставлення. Те, що сталося, те вже сталося, у цьому немає її провини. Мідхат також нещодавно пройшов повз її будинок у супроводі собаки й товаришів. Вони йшли з протилежного боку каналу, тримаючи в руках очерет. Жінка покликала його: «Підійди до мене, синку мій, поцілуй мене, мій любий». Але хлопчик зупинився та пробурмотів собі під ніс: «Мені байдуже до літніх людей». Вона сказала: «Підійди сюди, будь чемним». Мідхат відповів: «Чому ти ніяк не знімеш кульчик у носі?» Жінка похитала головою, вона була спантеличена тим, що цьому хлопчиську всього п’ять років, а він говорить так, ніби є породженням диявола. «Нехай Аллах помилує твоїх маму й тата, Мідхате». Потім, зітхнувши, Нафіса подумала: «Утім... а хто любить літніх людей»?

Вона була останньою представницею покоління дідусів і бабусь. І до неї вельми шанобливо ставилися в будинку Зейнаб, дружини її брата. Коли Зейнаб померла, Нафіса переїхала жити до двоюрідної сестри Зейнаб — Фатіми, але її ображало ставлення дочок Фатіми. «Цим дівчаткам, так само як і Мідхату, не подобався кульчик у носі», — подумала жінка. «Що це стирчить у тебе з носа, бабусю? Ніхто вже цього не носить», — казали дівчата. Їм також не подобалося татуювання на її підборідді. Варто їй було вимовити хоч одне слово, як із неї починали кепкувати: «Ви постійно базікаєте!» або ж навіть гірше: «Бабуся несе якусь маячню».

Усі любили смакувати її страви, вони були готові проковтнути їх разом із язиком — усі ті старі рецепти, які Нафіса закарбувала у своїй пам’яті, — однак дівчата не виявляли великого бажання дізнатися секрети приготування. Фатіма просила Нафісу, аби та навчила її старшу доньку основам кулінарії, щоб підготувати дівчину до шлюбу. Проте Саадія не хотіла слухати поради й настанови Нафіси: «Бабусю, ти мене виводиш з рівноваги своїми вказівками про те, скільки води треба додати до рису, бо ж уміння правильно приготувати рис — це ознака вправної господині, або що томатний соус треба рівномірно протушкувати... Ти думаєш, що чоловік настільки перейматиметься цим, як ти?.. Чом би йому просто мовчки не з’їсти все те, що я йому зготую?..»

Попервах Фатіма лаяла доньок, але згодом ситуація змінилася. Урешті, жінці остогидли розмови Нафіси про її зниклого сина та невпинні й марні звертання до нього. Поступово всі слова дівчаток зійшли нанівець. Коли Нафісу починали огортати болючі спогади про зниклого сина, вона усамітнювалася та ридала в розпуці за ним, благаючи свого хлопчика повернутися додому. Фатімі набридло терпіти це й вона попросила Нафісу піти. Нещасна мати зібрала свої речі й переїхала до цього будинку, що стоїть осторонь села. Його вікна виходять на сільськогосподарські угіддя. Тут уже ніхто не матиме права скаржитися на неї, і тому нещасна жінка зможе прожити решту життя в спокої. Тут знедолена мати чекатиме на повернення свого зниклого синочка.

Тридцять років минуло відтоді, як Хашема повезли до місцевої в’язниці. Поліція натрапила на нього й решту бандитів через те, що один з поплічників під час втечі з місця події загубив там ремінь від сандаля, тож поліцейські собаки взяли слід. Пізніше вона бачила одного з бандитів, що повернувся з тюрми, — Мусу абу Мустафу. Його виводили двоє конвоїрів з поліцейського фургона, оскільки сам він не міг пересуватися. Цей чоловік повернувся після п’ятнадцяти років позбавлення волі. Утім, його родина не змогла довго радіти поверненню чоловіка додому. Минуло трохи більше тижня, як він ліг спати й більше не прокинувся. Нафіса зрозуміла, що його кінець скоро настане, побачивши, як той спускався з фургона. Вона не раз ставала свідком смерті і молодих, і старих, тож одразу збагнула глибинну суть і причину його блідого обличчя. А її син Хашем не повернувся з в’язниці додому, незважаючи на закінчення строку перебування за ґратами. Ходили чутки, що він утік з-під варти й виїхав у Палестину. Подейкували також, що одного разу бачили, як Хашем блукав полями по той бік каналу неподалік від ас-Саїди, невеличкого поселення у Верхньому Єгипті. Нещасна матір не могла ніяк зрозуміти, чому ж її син не повертався додому: «Хашеме, синочку мій, чому ти не повертаєшся додому?» — неодноразово повторювала жінка. Нафіса пам’ятала все його життя з моменту народження й навіть день, коли знайшла для нього наречену, а також те, як вона поспішала оженити сина, аби стати щасливою бабусею, адже він був її єдиною дитиною.

Нафіса докладно пам’ятала всі випадки з синового життя, ніби вони сталися вчора: дати подій, час, місця, їжу, яку вона йому готувала, навіть пам’ятала колір пір’я півня, якого зарізали з нагоди свята. Тоді одна з дочок Фатіми перервала її розповідь, промовивши: «Бабусю, навіщо ви оповідаєте все це в таких деталях? Навіщо нам знати про півня, якого зарізали для гостей, про його вагу, про чорний колір пір’я та великий гребінець?» Ніхто не хотів слухати її горя.

Навіть після усамітнення в будиночку, дні для жінки тягнулися довго, а ночі — ще довше. Казали, що люди рідко провідували її. Сім’я почала забувати про неї. Закі перестав навідуватися до неї. Бувало раніше він приходив до Нафіси після сну та післяобідньої молитви, запитував, чи є в неї щось перехопити. Вона завше частувала всім тим, що він забажає — гарячим коржем, подрібненою сіллю, гострим перцем. Закі — єдиний, хто все ще залишався вірним тим старим дням і чиє серце було відкритим до інших людей. Але Нафіса не знала про те, що трапилося нещодавно. Візити стали рідкістю, і навіть якщо вони й були, то короткі. Його обличчя виражало постійну стурбованість. Ніхто з членів родини не піклувався про неї та не відвідував, окрім Салами — нехай Господь продовжить його дні та врятує від небезпек. Він обробляв її землю, задовольнявся четвертою частиною врожаю, завше виконуючи найменші прохання жінки. Чоловік також допомагав продати її частку врожаю, купував їй усе необхідне на ринку в понеділок або в середу. «Який він шляхетний, енергійний, справжній сміливець з добрим серцем, але ж яке нещастя спіткало його?» — промайнуло в Нафісиній голові. У неї залишилася тільки єдина помічниця — Закія, дівчина з Нижнього Єгипту. Вона допомагала Нафісі впоратися з хатніми справами — із замішуванням тіста, випіканням хліба та пранням. Дівчина робила це суто з власної волі та, керуючись настановами від милосердного Аллаха, не брала жодної копійки за свою роботу, хоча люди з Нижнього Єгипту вирізняються своєю скупістю. Тоді Аллах наслав лихо, на неї та Саламу. Нафіса почала хвилюватися, що Салама й Закія втраплять у біду — так само, як це сталося із Хашемом, — він теж був добрим, лагідним, і з благородними намірами. Через це лихо не оминуло його, — нехай Господь помилує Хашема! Те саме спіткало й Аміна, наймолодшого й найгарнішого із синів Зейнаб. Він був відомим «молодим красенем, місцевим серцеїдом», якого жадала ледь не кожна сусідська дівчина. Перш ніж хлопця заманили якісь головорізи, він пристрастився до важких наркотиків і врешті помер на одному із цих зібрань. Протягом багатьох років Нафіса помічала, що нещастя трапляються лише з добрими людьми. Приміром, її син Хашем нікого не вбивав, і ніхто з цієї банди не мав жодного наміру вбивати людину.

Це була купка молодих людей, що збилися зі шляху, і диявол грався ними на свій розсуд. Нехай Аллах покарає його. Ватажок банди відправляв пристойних юнаків до пекла, а сам у той час дрімав удома, щоб уникнути наслідків так само легко, як витягти волосся з грудки тіста. Вони хотіли вкрасти срібло в будинку однієї вдови в селі Назлет Ельван, але жінка вчасно прокинулася й наштовхнулася на одного з грабіжників, який шпирнув її ножем. Це був випадковий удар. З волі Аллаха, Хашем не нападав ні на кого. Він ні з ким не сварився й навіть до хати не заходив. Хлопець стояв на варті біля дороги, аби свиснути, якщо побачить, що хтось наближається. «Чому ти втрапив у це все, ти ж з гідної родини? — простогнала Нафіса. — Тобі було потрібне золото чи срібло? Чому ти це вчинив, коли ти завжди ділишся всім, що маєш? Чому ти, синку, не повертаєшся додому? Господи, моє серце втомилося чекати! Кажуть, ти приходиш на той бік каналу вночі. Так перепливай, мій любий. Скажи, що ідеш до мами, аби висушити її сльози. Господи, ніщо, крім каналу, не може нас розлучити. Ти можеш перейти водойму пішки... Для цього, мій любий, потрібно лише зробити кілька маленьких кроків». Коли квочка введе в курник останнє курча, вона зачинить двері на клямку й замкне на ключ.

Хадж Закі з’явився першим із вірян, що прибували до мечеті, почувши післяобідній заклик до молитви. Він обійшов будівлю, щоб оглянути її стан, і дійшов до задніх дверей, невдоволено стиснувши долоні. Його брат усе ще витягав воду з колодязя біля мечеті, щоб наповнити купальню, а також місце для омивання та вигрібні ями. Він підняв заклик до молитви, у звичний час, дзвінким голосом, що полинув через канал аж до села Саїди. Це був чарівний звук, який упокорював серця людей. Але останнім часом Закі відчував стискання в грудях. Будівля була в жалюгідному стані: стіна біля колодязя мала великі тріщини, а це загрожувало неминучим обвалом. Він благав мусульман урятувати їхню мечеть до того, як вона впаде, але жоден із мешканців Кассима чи Нижнього Єгипту не запропонував допомогу. Ніхто не витягнув зі свого гаманця ані копійки, щоб допомогти відремонтувати будинок Аллаха. Вони звикли, що чоловік завжди сам ніс цей тягар, але він більше не міг. Мечеть була стара, збудована в давні часи, і її утриманням протягом усього життя займався батько Закі. Щодо інших, то їхні серця зачерствіли, а віра ослабла. Він зітхнув. Родини з сусідніх сіл раніше часто приходили на п’ятничну молитву, але тепер це стало рідкістю. Чоловік болісно згадував, як після молитви запрошував усіх на обід до пансіонату, який вони називали «сірою»[2], взимку подавав їм сочевицю, а влітку — рис із лабне[3]. Це було в старі добрі часи. Цибуля, яку поділиш із ближнім, — це, як кажуть, баранець, а від тої любові не залишилося вже ані баранця, ані цибулі.

Він зупинився, щоб прогнати хлопців, які зібралися біля задніх дверей. Дехто з них був голий, як на світ народився, у руках очерет. Зграйка почала розходитися, але двоє затрималися: Мідхат і його чорний пес.

Мідхат став на своєму постійному місці біля дверей і дивився в дальній кут мечеті, де розташовувалася прямокутна дерев’яна коробка на чотирьох ніжках. Хлопці називали її «труною». Він завжди бачив домовину на тому самому місці, поки її не прибрали селяни та не потягнули в таке далеке місце, звідки не було вороття. Це сталося, коли вони відвезли його матір і забрали бабусю, накриту білим простирадлом, що пурхало на вітерці. Можливо, він ніколи б не збагнув суть цих речей, якби не замислився над таким питанням: чому ні його мати, ані бабуся не повернулися з того далекого місця? «Де моя мама?» — запитав він Наїсу, свою годувальницю. «Вона пішла на ринок, щоб узяти тобі халву та пару буханців смачного бадарського хліба», — відповіла вона. — «А де моя бабуся?» — запитав хлопчик. — «Вона поїхала відвідати своїх родичів у Хассінії», — відповіла жінка. Ох, як він чекав, коли мама повернеться з халвою та смачним хлібом. І як чекав, коли бабуся повернеться від родичів. Але потім Мідхат зрозумів, що Наїса збрехала й що ніхто з тих, кого вивезли в цій «коробці», уже більше ніколи не повернеться. Це було те далеке місце, яке вони називали «смертю».

Один із друзів потягнув хлопчика за руку, а інший вгатив очеретиною в плече, але він не ворухнувся. Друзі схвильовано розмахували своїми очеретяними списами, бо йшли воювати з бджолами, гнізда яких були в соломі та дровах, що зберігалися на дахах будинків. Їх не стримувало те, що комахи запекло захищали свої домівки й були здатні завдати нападникам, особливо голим, серйозні травми. Дитина не зрушила з місця, поки хадж Закі не поклав руку йому на плече.

— Мідхате, хіба пристойно ходити таким голим?

— Ми залишили свій одяг біля каналу, — відповів хлопчик. — Ми втекли, коли на нас напали собаки.

— Добре, але поквапся, будь ласка, — сказав Закі. — Бувай!

Два шейхи, Хамед і Саїд, підійшли, але потім, побачивши хаджа Закі, полишили молитву. Це було не тому, що він був більш освіченим, ніж вони, оскільки він не навчався в ісламському університеті аль-Азгар[4]. І не тому, що він старший за віком, адже насправді чоловік був молодшим за них обох. Це тому, що вони впізнали його за поставою. Якби його не було, вони б зрештою змагалися, хто стане керувати молитвами, і дехто з вірян міг би стати на бік того чи іншого кандидата, адже кожен із них мав своїх прихильників. Перший, шейх Саїд, бозна-скільки років навчався в шанованому університеті аль-Азгар, так і не отримавши диплом про закінчення. Щодо другого шейха, Хамеда, то він провчився лише п’ять років у релігійному інституті ез-Заказіка. Таким чином, шейх Саїд вважав разом зі своїми прихильниками, що це його право керувати молитвами, оскільки він був більш освіченим. Але шейх Хамед вірив, як і його прихильники, що молитися за спиною шейха Саїда було важким випробуванням, адже він постійно заїкався та затинався й час від часу видавав звук, який нагадував щось середнє між ковтком і плямканням, та, зрештою, повторював певну фразу чи слово знову і знову, аж допоки звучання не вирівнювалося. До того ж, ці невдачі, які, здавалося б, переслідували шейха Саїда, підбурювали хлопців у задніх рядах насміхатися, а то й ще гірше — зчиняти штовханину. Шейх Хамед, навпаки, вирізнявся своєю дотепністю й красномовством. Найважливіше те, що він завершував молитву до того, як терпіння молільників повністю вичерпається, знаючи, що деякі з них хочуть лише формально виконати релігійний обов’язок. Тож він не залишав місця для проникнення диявола в ряди вірян, щоб повернути їх до стану покори. Якщо хадж Закі був присутній на молитві, це означало кінець суперечки; усі були в мирі, заспокоювались, і молитва завершувалася належним чином. Навіть Шабана, що його знущань ніхто не міг уникнути, заявив під час одного зібрань на громадському суді села, що «Саад-паша і Наххас-паша можуть бути обраними лідерами нації, але мій двоюрідний брат Закі є вождем жителів Кассима, без виборів чи спеціальної вказівки». Проте це «невиборне» лідерство більше не подобалося Закі, оскільки воно стало занадто важким тягарем, що якимось чином нав’язано було чоловікові тільки волею Аллаха. Він просто виконував свій обов’язок, як і його батько за життя. Тоді Закі щедро приймав гостей та іноді виступав від імені батька під час вирішення суперечок. Тепер чоловік просто не міг продовжувати це робити; зрештою, Аллах не обтяжує людину понад її сили.

Він закликав присутніх вирівняти ряди, керуючи молитвою зібрання, щоб «Аллах змилосердився над усіма вами», і всі встали позаду нього. Усе ж у них залишилася хоч крихта якоїсь поваги. Ніхто не скаржився, суперечок не було, а хлопці не штовхали одне одного в задніх рядах і не глузували, що молитва затягнулася. Усі були смиренними в руках Аллаха. Біда тепер полягала в тому, що він сам намагався залишатися скромним і зосередженим. Розум блукав, коли чоловік починав читати аят із Корану, важкими зусиллями намагаючись згадати наступний аят. Між аятами була перерва, оповита тишею, проміжок, занурений у темряву.

Між першим і наступним аятом підіймався острах. А останнім часом — з моменту сварки з братом — ці паузи лише зростали. Якби так продовжувалося й надалі, то люди б, напевно, розійшлися. Та ще й був Шабана на зборах; якби люди дізналися про його стан, чоловіка б висміяли. Страх жив глибоко в його душі, і він підіймався під час молитви, підіймався, як тільки Закі клав голову на подушку, а чи коли дивився на свого брата. Постала фраза, яка відчайдушно хотіла вилетіти з глибини душі на кшталт крику, але вона застрягала в його горлі. І також слова, які він хотів промовити до Того, від Кого нічого не приховаєш, але німота долала його.

Село Кассим, де жили нащадки першого поселенця Кассима, було дивною місциною, зусібіч оповитою таємницями. Більшість селян вважали, що в криниці при мечеті мешкають джини[5], а басейн храму охороняє чорний рогатий змій.

Шейх Саїд стверджував, що «ворог» тицяв йому рукою в правий бік, намагаючись звести нанівець молитви, щоразу, коли той виконував добровільний пізній тахаджуд[6]. За полями, на південь від мечеті, був ставок, над поверхнею якого простягнулися водорощі. Проходячи повз нього, люди намагалися триматися на відстані, бо казали, що він глибокий, бездонний і що в ньому живуть різні види упирів. Лихо спіткає того, хто втратить опору й шувбовсне у воду!

Головна дорога розділяла село навпіл і впиралася в сільський путівець на межі з каналом. Власне, то були північні кордони села. Далі — протилежний берег каналу, де й розташовувалася Саїда. Між саїдянами[7] та жителями села були дружні взаємини, часом вони відвідували одне одного. Сільські діти також переходили на інший бік пішки, коли було мілко, адже ширина каналу сягала не більше чотирьох метрів, або перепливали на човні, коли починалася повінь.

Дітлахи лазили на пальми Саїди та крали плоди в сезон фініків. Вони знаходили та рубали очерет, що плавав на поверхні води — ці тростини служили списами, щоб жбурляти їх у бджіл; або ж робили очеретяні ручки, аби можна було їх використовувати в школі Корану.

Перехід на протилежний берег сповнював хлопчачі серця страхом, але для них це була найкраща пригода, про яку можна тільки мріяти!

На західному боці села стояло водяне колесо, затінене старим явором, гілки якого нависли над стежкою. Місцевість коло криниці була заселена людьми й могла оповісти про безліч жахів. Подейкували, що чоловік на ім’я Абдулхаді, якось уночі поливаючи свою ділянку, був зачарований однією з жінок підземного світу. Вона явилася йому з колодязя й примусила заручитися з нею, запропонувавши чоловікові жити в цілковитому блаженстві серед її родини. Але він відмовився, бо був вірний своїй дружині, матері його дітей. А також казали, що він дуже пручався, але перемогти її не зміг. Їй вдалося подолати опір, і коли вона обійняла чоловіка, то притисла свої груди до його грудей так, що два цвяхи, які стирчали з її грудей, пронизали його серце. Коли це було? І до якого минулого покоління належав Абдулхаді? І де була його покинута дружина? І що потім сталося з його залишеною напризволяще родиною? На ці питання ніхто не давав відповіді. У селі нікому не спадало на думку — окрім Шабани на зборах громади — запитати про це.

Була ще одна історія про молодого чоловіка на ім’я Абдельсалам, якого спокусила жінка-джин і він зник разом із нею в її підземному світі, де вони живуть і досі. Ким були його мати й батько? У яку епоху він жив? На ці питання не було відповіді й ніхто, крім Шабани, не думав порушувати їх, висміювати синів Кассима й підкреслювати їхню дурість.

Якщо копито буйвола зісковзне поблизу водяного колеса і тварина впаде в колодязь, це буде сприйматися як зловісний знак і передвістя великого лиха. Жінки кричали й голосили, а чоловіки прибігали з околиць села до безпорадного буйвола, аби спробувати його витягнути. Якщо не вдавалося врятувати, вони брали ніж і вбивали його на місці, перш ніж той спускав дух.

А вночі перехожим являвся дух у вигляді віслюка, чия спина підіймалася вище й вище, аж поки не дотягувалася до верховіття явора, а потім сягала небес. Якби комусь, хто наближався вночі сільським путівцем із заходу, судилося натрапити на нього, то, швидше за все, він помітив би його біля водяного колеса та явора. І, напевно, це був би той диявольський віслюк. Потойбічна активність не була обмежена заходом, східний бік путівця теж мав свої особливі історії. Там духи являлися не лише вночі. «Мати гуль[8]» або «Заклик» можуть явитися серед білого дня, особливо під час денного відпочинку. Коли всі сплять, а тварини мляві, — буйвол, наприклад, був би безсилий протистояти мухам, що кусали його за хвіст, — і довкола ані душі. А селяни, що вертаються в середу з центрального ринку під час відьомської години напівсонними верхи на своїх віслюках, нарікали, що їх раптом будив заклик муедзина[9]. Тоді горе тим, хто відгукнувся, адже він був непереборної сили.

Світ загалом розділився на дві частини: сільську місцевість і бандар[10]. Бандар був осередком цивілізації та розкішного життя. Найближче місто не вважається бандаром, не вважається столицею провінції чи провінційним містом взагалі. Центральні області лише частково були розвинені. Каїр вважався бандаром і, особливо, Александрія, адже багато хто з мешканців цього міста були іноземцями.

У чому ж полягала таємниця захоплення духами віслюків? Питання якось поставили Шабані. «На віслюках просто їздити верхи. Якщо хтось слухається диявола й служить йому, тоді він приречений на вірну смерть. Те саме з жінками. Жінка спокушає вас, до того часу, поки ви не опинитесь у її владі й не потрапите в пекельний вогонь. Ха-ха-ха!»

Він засміявся разом зі своїми слухачами. Але здавалося, він лукавив. Можливо, чоловік узагалі натякав на те, що трапилося із Саламою та Закарією?

Шейх Хамед вийшов з мечеті, простягнувши руку сину, щоб той підхопив його. Він був із шейхом Саїдом, який, як і завжди, ішов хитаючись та прислухаючись довкола, аби не пропустити звернення когось із вірян. Шейх Саїд дуже здивувався, коли шейх Хамед запросив його до себе додому випити чаю. Як це сталося? Хамед не обтяжував себе щедрістю. То що ж він хотів? Милосердний Аллах, урятуй нас від наших побоювань. Саїд намагався ухилитися від запрошення, але йому не вдалося перемогти наполегливість Хамеда.

— Ну ж бо, чоловіче, не соромся. Як можна відмовитися від запрошення брата?

Милостивий Аллах, нехай це буде добра новина. Він неохоче сів, а згодом збагнув причину. Здивування зникло, коли Хамед передчасно, ще до чаювання, запитав:

— Шейху Саїде, клянуся, що вся ця історія з Саламою бентежить мене. Чи є якісь новини? Він уже з’явився?

Шейх Саїд нахилив голову, витяг із тюрбана[11] велику тонку голку та почав штопати сандалі. Він ніколи не виходив з дому без знаряддя. Під пахвою в нього лежала книжка з юриспруденції шейха аль-Бажурі, а в тюрбані були заховані голки — велика, щоб лагодити сандалі, і менша для джильбаба й інших речей. Він мав безліч ремонтів! Отже, усе прояснилось: шейх Хамед хотів заманити його для розмови про свого сина, але він не хотів говорити про те зло. Спочатку Саїд зробив вигляд, що не чує питання, але згодом, зробивши декілька рухів голкою, зрозумів як перевести тему розмови.

— Отож ми тут, з Рамаданом біля наших дверей, — сказав він. — Що ви будете робити?

— Так, зараз ви колупаєте рану, — відповів Хамед. — Що я буду робити в Рамадан? Лише одному Аллаху відомо.

Він сумно похитав головою.

— Нехай Аллах благословить старі добрі часи. Вони закінчилися, шейху Саїде. У старі часи, як ви знаєте, хадж Закі — дай Боже йому всього — запрошував мене відсвяткувати праведний місяць з ним у сірі. На заході сонця, під звуки магрибського заклику до молитви, їжу подавали, порушуючи піст, удосталь: птиця, баранина, фаршировані овочі й фатта[12]. Достаток у всьому, великий достаток. А на передсвітанкову трапезу готували ще один бенкет, підготовчий до посту. Так. То були дні...

— І між постом і передсвітанковою трапезою оповідатимуть історії, казки та читатимуть поезію, — мовив Саїд.

— Саме так, — відповів Хамед. — Оповідання, казки та вірші. Я читав кілька сторінок Корану між магрибською молитвою і ранковою трапезою. І між одним читанням й іншим, ми розповідали історії та читали вірші. Але, як бачиш, Закі — нехай йому Аллах допоможе й підтримає — більше не може все це влаштувати, відколи його брат забрав свою частку землі й розійшовся з ним. Але що я можу зробити? Батьки дітей, яких я навчаю в школі Корану, дають мені лише кілограм пшениці чи кукурудзи. Це як виривати зуби. Вони хочуть, щоб діти навчалися безкоштовно. Клянуся Аллахом, чи бачили ви коли-небудь щось гірше, ніж це?

Саїд насолоджувався грою та продовжував роботу.

— До речі, одного разу я чув, як ви розповідали про жінку, яка вийшла заміж за халіфа Муавію ібн Абу Суф’яна. А нагадайте мені ще раз, цю історію?

Хамеду було приємно, що друг попросив його переказати одну з історій, які були милі його серцю і які він розповідав незліченну кількість разів на рамаданських зборах, тож він відкашлявся й почав розповідь.

— Ви маєте на увазі Мейсун бінт Бахдал? — перепитав він. —Яка жінка, шейху Саїде! Вона була красуня, і халіф Муавія — нехай Аллах буде ним задоволений — одружився з нею й поселив її в палаці, де вона мала все необхідне й навіть більше, але вона сумувала за своїм життям в пустелі. Чи можете ви повірити, як діяла та шановна жінка... Одного разу халіф увійшов до неї й заспівав:

Потім він тричі оголосив, що вона вільна, для підтвердження, і відправив її назад до родини. Чесно кажучи, чи бачили ви коли-небудь щось дивовижніше та чудніше, ніж поведінка ватажка вірян Муавії, супутника пророка Аллаха?

— Нехай вас Аллах благословить! — сказав Саїд. — Якщо у вас є мораль, ви повинні зважати на неї. Скажіть, як можна продекламувати цей вірш, що радить стриманість і поміркованість, і водночас оплакувати життя птиці та зірваних овочів? Хіба не було б краще для вас, Хамеде, задовольнятися будь-якими благословеннями, що дав Аллах, якими б скромними вони не були?

Хамед зблід. Йому знадобилося кілька хвилин, щоб оговтатися від удару.

— Слава Аллаху за все, але того мізеру, що залишився, недостатньо, щоб вижити. Ви не усвідомлюєте. Клянусь усемогутнім Аллахом, шейху Саїде, навіть миші вдома голодні. Навіть миші не можуть знайти їжу. Отже, що вони роблять? Люди — це єдине, що їм залишається. Минулої ночі, коли я спав, одна з них — нехай Аллах порушить її плани — збиралася вкусити мене за ногу. Я прокинувся й побачив, цю потвору. Я не маю жаги до брехні, байок і віршів. Рамадан є в моєму житті, і не залишиться нічого, крім посту вдень і вночі. Але що ми можемо сказати? Скаржитися іншим на долю, окрім Бога, принизливо, і не варто...

Хамед раптово зупинився, коли збагнув, що розмова зайшла в глухий кут і що він не досяг своєї мети.

— До речі, які останні новини? — запитав він. — Салама ще не з’явився?

— Якщо ви запитуєте мене з’явився чи не з’явився, я скажу вам, що з’явився, — відповів шейх Саїд. — Я стояв минулої ночі біля мечеті, коли побачив світло з боку села Салех. Світло смолоскипа спрямоване до нас. І я знав, що «ворог» чатує на нас. Ібрагім Абу Заїд, це породження диявола, націлив на нас свій смолоскип, і над нами нависла небезпека. Я шукав притулку в Аллаха від проклятого диявола й подався до мечеті. Поки я був зосереджений на молитві, диявол простягнув руку й тицьнув мене в правий бік.

— Але диявол ховається у вбиральнях і не підходить до молитовної зони, — зауважив Хамед. — То які новини про Саламу?

— То правда, але в нього довгі руки, і він простягнув руку з вигрібної ями, аби завдати мені болю. Хіба ви не бачите, що Ібрагім Абу Заїд, це живе породження диявола, хоча й живе далеко від нас, однаково зачіпає нас своїм смолоскипом?

Шейх Саїд почав нападати:

— Мені подобається історія дівчини-бедуїнки, тому що вона закликає до помірності, на відміну від безсоромних історій та віршів, які ви, Хамеде, розповідаєте.

Це шокувало шейха Хамеда.

— Я? Це наклеп, — сказав він докірливо. — Я розповідаю сороміцькі історії та вірші?

— Я гадаю, що ви говорите про поетів-газалів та їхню поезію набагато більше, ніж це необхідно. А це може неабияк нашкодити молоді.

— Правда, але я розповідаю історії про цнотливе кохання.

— Молоді люди не знають різниці між тим, що є цнотливим і нецнотливим. У молоді запальна вдача. Розкажіть їм історії про коханців і любовну поезію — і їхнє єство охопить запал. Як ви думаєте, що стане з дівчатами, якщо подібні слова дійдуть до них? Ви відчиняєте двері для диявола.

— Це несправедливо!

— Я не маю упереджень щодо вас. А що сталося з моїм сином Саламою та дівчиною з Нижнього Єгипту? Чи не кохання дозволило дияволу торкнутися їхніх сердець? Історія починається зі цнотливого кохання, потім, як відомо, завершується в кукурудзяному полі і... Ой-ой...

Тут він зазнав невдачі, розповідаючи про Саламу. Хамед вирішив проігнорувати висунуті йому звинувачення і, скориставшись нагодою, що ненароком випала, продовжив розкручувати тему.

— Нехай вам Аллах допоможе. Хлопець іще не з’явився?

На це запитання так і не було відповіді, але коли співрозмовник дійшов у своїй розповіді до кукурудзяного поля, — його вразило сильне хвилювання й чоловік почав озиратися довкола.

— Я чую кроки звідти, — він показав праворуч, угледівши, що піднявся пил.

— Що ж, «ворог» прийшов. Ось він, ховається під пилюкою, ковзає, як змій. Хіба вчорашнього цькування йому замало? — Саїд плюнув на огидного диявола, поспіхом узув сандалі й подався геть. Він тікав та не слухав нарікань Хамеда.

— Зачекай, чоловіче. Будь терплячим! Аллах з терплячими! Диявол уже чатує!

Хамед завжди намагався перевершити його, але яка це безглузда ідея! Він провів кілька років в Ісламському інституті, тоді як Саїд навчався тринадцять років в аль-Азгарі. Тринадцять чи чотирнадцять років? Він не здобув вищу освіту, але був авторитетом у галузі юриспруденції для селян і мешканців сусідніх сіл, і завжди звертався до авторитетних книжок. Що ж міг їм запропонувати шейх Хамед? Він нічого не знав про юриспруденцію. Він не покликався на жоден із текстів імамів і говорив те, чого не розумів. Усе, що він міг запропонувати, це допомагати учням заучувати напам’ять Коран у своїй школі (хоча він і його дружина змушували учнів виконувати домашні справи, збирати дрова, підмітати та пасти козу). Він досконало читав Коран, розповідав історії та декламував вірші, які відволікали людей від релігійних справ. Через нього хлопці та молодь впадали в спокусу й ставали жертвою диявола. На сільській дорозі він вистежував дівчат, які прямували до води. Деякі з них ішли дорогою із закоченими догори манжетами. Він м’яко радив їм, щоб молодь не відкривала передпліччя, що це спокушає, але ніхто не слухався цих порад. І він кричав на дівчат, що йшли по воду, аби вони уникали цього, ходячи з відрами на головах. Проте у відповідь не було нічого, крім сміху та глузування. Що станеться з селом, старійшини якого заплющували очі на цю жахливу поведінку? А найгіршим з усіх молодиків у селі був його рідний син Салама. Він не брав до уваги поняття щодо цнотливого одягу. Іноді батько бачив Саламу біля каналу, на якому працював гвинтовий насос, одягненого у свою жилетку й мішкуваті штани, які відкривали його ноги від колін донизу. Він підіймався на пальму без довгого джильбаба, і штани були єдиним одягом, що прикривали його інтимні місця. Якби хтось підвів погляд і побачив це, стався б великий гріх. Хамед був у паніці з того часу, коли кілька днів поспіль уранці бачив, як його син поливає рослини. Салама стояв з голими грудьми, утопивши ноги в багнюку. Саме в той час повз проходили дівчата, щоб наповнити свої відра водою з каналу. Що б трапилося, якби вони піддалися спокусі? Хлопчик ніколи не слухав його порад. Мати розпестила його, і юнак знав, що вона завжди стане на його бік і захистить від будь-яких покарань батька. Потім здійнявся скандал, звістка про який розлетілася всюди. Жителі села радилися з шейхом Саїдом з релігійних питань, але майже не прислухалися до його порад. Дехто висміював його, якщо чоловік не міг згадати відповідь на запитання, і тоді йому доводилося заглядати в писання. Вони завжди поспішали вирішити свої проблеми, прагнучи отримати лаконічну відповідь, замість того, щоб слухати весь текст, коментарі та тлумачення на полях, згідно з фундаментальними вченнями, які шейх вивчав в аль-Азгарі. І вони не повірили, коли чоловік намагався попередити про «ворога». «Хто ворог, шейху Саїде?» — лукаво питали селяни та робили вигляд, що не знають, хто був ворогом, або ж що диявол являвся перед ними у двох подобах, оскільки він мешкав у колодязі мечеті та в купальні. Хоч у нього були довгі руки, він не міг увійти на подвір’я, де читалися молитви й де була кафедра. В іншій подобі він являвся Ібрагімом Абу Заїдом із села Салех, який освітлював село своїм смолоскипом, щоб побачити все, що відбувається, і наслати зло на обрану жертву. Мабуть, він і доклав рук до того, що сталося з Саламою. Шейх також розповів їм про те, що відчував, коли вночі виходив з мечеті, бачив смолоскипи, направлені на них, але вони тільки посміялися. Яка ж буде доля цього села, коли люди не звертають увагу на небезпеку, що на них чатує?

Закі йшов по головній дорозі, що тягнулася від мечеті до сільського путівця. Щодня він мав звичку робити гак ліворуч. Чоловік проходив повз водяне колесо, а потім біля мосту, що вів до села ас-Саїда на протилежному березі, він повертав назад, повз крамничку Халіля, поки не доходив до іншого мосту, що веде до маєтку мера. Під час цієї прогулянки він уважно оглядав село й спостерігав за тим, що відбувалося. Але сьогодні Закі не відчував бажання розглядати чи спостерігати за чимось. Наче повід вислизнув з його рук. Він помітив, що магазин Халіля зачинений, а його тітка Нафіса замкнула двері. Біля каналу нікого не було. Він довго стояв під явором, що отінював водяне колесо й зітхав. Йому було шістнадцять років, коли мати сказала:

— Боже мій, Закі, ви всі дорослі. Ти тепер чоловік. Чому ти не хочеш зробити свою маму щасливою?

— Я не готовий до шлюбу, мамо, ще рано.

— Який шлюб, хлопче? Я щось казала про шлюб? Я про гостей.

— Які гості, мамо?

— Чи не хочеш ти трохи виправитися й запросити до нас додому одного чи двох гостей?

— Ми благословенні з моїм батьком на це, мамо.

— Який це має стосунок до твого старого батька? Де твої гості?

— Ви просите мене забрати гостей з сільського путівця?

— А чом би й ні? Якщо хтось привітається, проси його й присягни своїм життям, що він повинен завітати до нас, а потім приведи його додому або до сіри. Скажи йому, ласкаво просимо до нас у гості. Візьми його віслюка, припни та нагодуй тварину. Тоді підійди до своєї мами і скажи їй: «Уставай, мамо, і пригости гостя». Навіть якщо це станеться о десятій годині ночі. Це був би щасливий день. Якби це трапилося, ти б мене так потішив, Закі, і я б знала, що ти тепер справжній чоловік.

Це був його перший урок щедрої гостинності, і він кілька разів випробовував свою матір, перевіряючи, чи дотримає вона свого слова. Вона його ніколи не розчаровувала. Він пішов назад до села, пройшов три будинки й дістався до сіри. Закі все ще проклинав той день, коли деякі темні люди побудували свої будинки навпроти неї, закривши її від людських очей. Коли він був молодшим, люди часто бачили, як він вітав перехожих на сільському путівці. Раніше приміщення сіри було відчинене вдень і вночі, приймаючи відвідувачів і мандрівників, що заблукали вночі зі втомленими кіньми. Як далеко ми відійшли від старих добрих часів... Не залишилося нікого, хто б знав, коли була побудована сіра й чому їй дали таку назву, але вона була там із дитинства, і була там усе життя його батька та його тітки Зейнаб і її чоловіка хаджа Мансура. Кажуть, що сіра побудована в епоху Кассима, коли він із родиною оселився в цій місцевості й заснував село. Це означало, що будівля була така ж стара, як і село Кассим, і що Кассим поселився з родиною в цьому місці лише за умови, що буде місце для прийому відвідувачів. Сіра й мечеть були двома визначними пам’ятками села, такою собі окрасою місцевості. Жителі сусідніх сіл приходили, щоб здійснити п’ятничну молитву та відсвяткувати визначні події в мечеті. Потім вони селилися в приміщенні сіри. А благословенна п’ятниця не була б повною без спільної молитви та обіду. Без сумніву, приміщення сіри було найважливішим в усій окрузі — центром для гостей, незнайомців і поетів, світських і релігійних людей. Це був і гостьовий будинок, і зала для заходів. Потім, із плином часу, сіра почала руйнуватися, так само, як почала тріскатися стіна мечеті. Подивіться, до чого дійшло. Кому він міг поскаржитися на свої страждання? Глибоко всередині в нього поселилися слова, які він хотів вилити Богові, проте вони застрягли в горлі. Господи, допоможи нам позбутися ненависті та гніву. Потім він увійшов у сіру.

Халіль прямував через поля до села Салех, до «синів Салеха». Він не пішов сільським путівцем уздовж каналу, адже ця дорога ніколи не була безлюдною, навіть уночі, і чоловік не хотів, щоб його хтось бачив. Попереду простягалося рівне, оповите зірками небо, але його очі були зосереджені лише на одній меті: будинку Ібрагіма Абу Заїда на далекому краю села. Ібрагім був чужинцем, що прибув сюди ще до народження Халіля. Він ніколи нікого не відвідував, якщо не мав якоїсь конкретної мети. Жителі села нічого не знали ні про його родину, ні звідки він узявся. Але з часом дізналися, що він торгує наркотиками й очолює банду. Ще з дитинства Халіль чув, що Ібрагім Абу Заїд був тим, хто організував інцидент із Назлет Ельван. Люди казали, що саме він зібрав членів банди й призначив кожному певну роль в операції, водночас сам залишився осторонь подій. Коли поліція штурмом увірвалася в його будинок і розпочалося розслідування, на основі незаперечних доказів було зрозуміло, що власник будинку в ніч події не виходив з дому. У той день, як Халіль уперше відкрив свою крамницю, батько рішуче попередив, щоб він ніколи не ходив до Ібрагіма й не мав із ним справ, якщо на це не було законної причини. «Гашиш та інша нечистота, яку вони нюхають, заборонені». Але ось зараз, незважаючи на попередження батька, власними ногами він йшов до Ібрагіма, щоб попросити про допомогу. До кого ще можна звернутись? Де ще можна шукати допомоги щодо того, що скоїв Салама? Він заплямував честь сестри Халіля й знищив її. Учинки Салами, мабуть, були засновані на тому, що він був одним із жителів Кассима. Сини Кассима вважали, що вони вершки суспільства й що Аллах створив їх з іншого пороху, ніж жителів Нижнього Єгипту. Сам Салама був бідним і знедоленим — у нього не було ні землі, ні корів, ні овець — він заробляв на життя сільськогосподарською працею. Але однаково ходив по селу, задираючи носа, бо був одним із жителів Кассима. Як він міг напасти на сестру Халіля? Чому вона не чинила йому опір? Чому вона не покликала на допомогу? Якби вона це зробила, було б доведено, що він хотів її зґвалтувати. Але все, що трапилося, проходило без жодного галасу. Ніхто б про це не дізнався, але цю новину рознесли по селу. Чи може бути, що його молодша сестра — сором’язлива й недосвідчена дівчина — навела це на себе? Салама — той бідний і знедолений хлопець — мабуть, побачив, що вона була дівчиною з Нижнього Єгипту, чия честь не варта того, щоб її берегти. Його погляд упав на будинок Ібрагіма, він хотів лише одного — помсти. Якби тільки він міг торкнутися до Салами, він би випив його кров. Але як до нього доторкнутись? По дорозі до села Салех Халіль кілька разів зупинявся, прислухаючись, чи не шелестить щось між очеретами. «Може, то вовк чи лисиця», — промовив він до себе й рушив далі, намацуючи ціпком темну дорогу.

Ібрагім Абу Заїд збирався на нічну молитву. Але коли донька підбігла зі сльозами, він зупинився й полишив свої справи.

— Фарідо, що сталося? — запитав Ібрагім. Дівчинка сильно ридала й не могла відповісти. Ібрагім — той чоловік, кого люди називали «вбивцею» і який сказав би про себе, що його «серце зачерствіло під гнітом проблем», — не міг бачити сльози своєї дитини. Йому так стало її шкода, що серце затріпотіло в грудях. Його старші діти були дорослими чоловіками з вусами. Але ця худорлява дівчинка, дарована йому Богом «на старість» від другого шлюбу, була окрасою його ока. «Сідай поруч», — сказав він. Заходячись сльозами, Фаріда розповіла йому, що мати вдарила її мітлою, бо вона гралася з хлопчиками.

— Нічого, люба, — сказав він, поплескавши дівчинку по спині. Він покликав маму Фаріди, а та стверджувала, що дівчинка виросла і їй давно треба припинити гратися з хлопчаками. Ібрагім залагодив непорозуміння між ними й підморгнув дружині, перш ніж вона пішла, кинувши на неї погляд, який означав: «Не будь такою суворою. Наша дівчинка ще дитина». Фаріда витерла сльози й сказала йому, що в приймальній на нього чекає чоловік на ім’я Халіль Абу Раді, і це змусило його посміхнутися. Він був задоволений собою і своїми здогадками. Халіль, житель Нижнього Єгипту, прийшов до нього. Це добре. З тих пір, як до нього дійшли чутки, він зрозумів, що народ із Нижнього Єгипту неминуче буде просити його про допомогу. Кого б ще вони попросили допомогти їм протистояти жителям Кассима? Жителі з Нижнього Єгипту були миролюбним народом, який піклувався лише про бізнес, накопичення грошей та оранку. Вони ніколи не просили Аллаха про захист, і вони не могли протистояти жителям Кассима. Ніхто не міг обійтися без його послуг — він був прибульцем, новоприбулим, що прийшов у цю землю здалеку. Молодечі роки Ібрагім провів у Палестині, де працював пресувальником одягу для євреїв у Тель-Авіві, і мав взаємини з британськими таборами в районі Суецького каналу, іноді продавав гашиш їхнім солдатам, а іноді грабував їхню армію. Коли він прийшов у цей район, усі проігнорували новоприбулого — і сини Салеха, і сини Кассима. Проте всі вони шукали його допомоги. Вони не могли жити без нього. Ібрагім сказав Фаріді попросити гостя зачекати на нього, поки він завершить вечірню молитву. Перед тим, як виходити, він зупинив її:

— Запропонуй йому чаю, Фарідо.

Господар обійстя радо обійняв Халіля.

— Яка це насолода. Ваша присутність тут дуже цінна, пане Халілю. Ласкаво просимо вас до нашого обійстя!

Халіль розпочав розмову.

— Я прийшов до вас, дядьку Ібрагіме, просити про одну послугу.

Але Ібрагім перебив його.

— Спочатку чай, а потім розмова, — наполягав він. — Ви не можете прийти в дім і не випити чаю. Не хвилюйтеся, дасть Бог, ви отримаєте те, що хочете.

«Що він за чоловік?» — подумав Халіль. Цей ватажок банди такий люб’язний. Він зробив ковток гарячого чаю, перш ніж продовжити.

— Дядьку Ібрагіме, я прийшов до вас, щоб попросити про послугу, яка назавжди зробить мене вашим боржником. Той хлопець, Салама...

Ібрагім знову перебив його:

— Я чув про те, що сталося, і ваше прохання буде виконане з волі Аллаха.

— Ви знаєте, це честь дівчини, — мовив Халіль. — Я маю на увазі, я не знаю, що сказати.

Охоплений емоціями, Халіль замовк. Ібрагім поплескав його по руці.

— Я знаю, — сказав він. —Клянуся Богом, моє серце відкрите до вас і вашого батька. Хай Аллах покарає гнобителя.

Він зупинився на мить.

— Дивись, Халілю. Бачиш мою дочку, Фаріду? Я не стерплю, якщо хтось торкнеться волосся на її голові. Я знаю, що ти хочеш. — Він кинув на Халіля пронизливий погляд. — А твоя сестра, Закія, схожа на мою доньку.

Халіль відчув, як по його тілу пробігло тремтіння — чоловік тепер підійшов до суті справи.

— Клянуся всемогутнім Аллахом, мені шкода вас і вашого батька, — сказав Ібрагім. — Той праведник ніколи не кривдив і душі. А тоді Салама Абу Саїд йде й робить щось подібне?

Халіля огорнуло полегшення — чоловік зрозумів повністю суть слів. Він запитав його, що, на його думку, слід зробити.

— Ми не можемо бути поруч із Закією, — відповів Ібрагім. — Нехай Аллах покарає того, хто заподіяв їй біль. Щодо Салами... Щодо Салами, нам доведеться розібратися з ним інакше.

— Ваша правда, дядьку Ібрагіме, — сказав Халіль. — Зосередьмося на Саламі. Але ми не знаємо, куди він подівся. Він уже тиждень ховається й тільки Аллах знає де він.

— Куди б він міг подітися? — кинув Ібрагім. — Він повинен бути зі своїми родичами. Або в Кафр-Сакр, або в аш-Шарафі, поблизу Абу Кабір.

— То як нам добутися до нього? — запитав Халіль.

Ібрагім усміхнувся.

— Залиште це дядькові Ібрагіму.

Халіль замовк і стурбовано опустив очі додолу.

— Але я боюся, дядечку Ібрагіме, — сказав він. У нього було ще одне запитання, яке чоловік не наважувався вимовити. Якби Салама був убитий у Кафр-Сакр, в Аш-Шарафі чи в будь-якому іншому місці, чи не з’ясувала б поліція, урешті-решт, хто стоїть за злочином? Хіба вони не зможуть вивести цю справу на чисту воду?

Але Ібрагім його заспокоїв:

— Не хвилюйтеся ні про що. У нас є люди в Кафр-Сакр і в Аш-Шарафі. Вони зроблять усе необхідне, незалежно від нас. Так чи інакше спалахне бійка, а ми не при цій справі. У всякому разі, ми не збираємося його вбивати. Там чоловіки всиплять йому й залишать калікою на все життя. І, до речі, про те, що з ним сталося й хто його побив, він і словом не прохопиться. Він не наважиться. Ви вважаєте, що те, що він накоїв, було дріб’язком?

Запала мовчанка, перш ніж Ібрагім знову заговорив:

— Але ви знаєте, пане Халілю, ці чоловіки... Нам потрібно їм догодити.

Він замовк, але Халіль зрозумів, що дядько Ібрагім мав на увазі, і поклав два фунти йому на відкриту долоню.

— Ось трошки, як завдаток, — Ібрагім весело посміхнувся. — Усе, що ви вважаєте за потрібне, пане Халілю. Я б ніколи не торгувався, клянусь Богом. Немає нічого такого, щоб я пожалів для вас.

Він провів Халіля до вхідних дверей.

— До речі, я хочу розповісти тобі дещо про Закію. Ти знаєш, що вона не покинула село?

Халіль був приголомшений:

— Ви звідки знаєте?

— Куди подінеться така дівчина? — відказав Ібрагім.

— До жителів села ас-Саїд? Справді? Гаразд, а де саме в селі? — запитав Халіль. — У чиєму домі вона переховується?

— Аллаху відомо, — відказав Ібрагім. — Скоріш за все, в одному з будинків Кассимів.

Халіль умить онімів та не промовив жодного слова.

По дорозі додому в Халіля було відчуття, ніби його голова вибухне від хвилювання. Зникла відчута втіха, коли вперше почув рішення Ібрагіма про те, як помститися Саламі, бо він на те заслужив, але жодна помста не зітре сорому ні з нього самого, ані з його батька. Ібрагім мимоволі відігнав це почуття вдоволення й, очевидно, він мав рацію, що Закія не втекла з села. У якому з будинків жителів Кассима вона могла переховуватися? Він не міг піти на пошуки й оглядати один за одним кожен дім, щоб її знайти. Халіль не мав бажання це робити і, в усякому разі, не прагнув цього. Знайти Закію було б великою катастрофою. Що він міг зробити з нею чи для неї? Краще б вона втекла й зникла назавжди, безслідно. Салама міг би потрапити в пекло, а Закія? Якби її не вбили, що б вони могли зробити з нею? Жоден залицяльник не підійшов би до неї, і ніхто б не наблизився до неї. Вона була б зганьблена... Гірше за стару, розлучницю чи вдову. Чи можна було б її замкнути в будинку, щоб ніхто ззовні не бачив її? Він та його батьки думали, що вона втекла, покинувши село назавжди. У цьому було рішення, принаймні своєрідне рішення проблеми. Але до Ібрагіма Абу Заїда, цього хитрого лиса, дійшло, що Закія ховається десь у селі. Халіль постукав по землі ціпком. У цьому випадку переламати Саламі кістки не було найгіршою мукою. Він осквернив сестру Халіля, його власну плоть і кров, і згубив її назавжди. Щоразу, коли нестерпне уявлення про падіння його сестри охоплювало його, Халілові хотілося, і він наполягав на тому, щоб Ібрагім Абу Заїд убив страхополохливого негідника.

Серце Салами забилося, коли він у темряві впізнав Халіля Абу Раді. Салама повертався зі схованки в родичів в Кафр-Сакр, і він вирішив піти обхідним шляхом до свого села, пробираючись між полями Салеха. Але Аллах забажав, щоб він наштовхнувся на Халіля саме там, де він не очікував його побачити. Чому Халіль пішов у село Салех цим шляхом у темну ніч? Він випадково помітив Халіля здалеку й причаївся біля каналу. Якби він завагався хоча б на мить, Халіль побачив би його, і йому було б непереливки. Серце Салами забилося, як тільки Халіль зупинився. Він, мабуть, чув, як той човгає між очеретами. Юнак довго чекав, прихилившись у своїй схованці, затамувавши подих, поки не переконався, що Халіль відійшов досить далеко. Тепер усе, що залишалося зробити, це дістатися до його села і, зокрема, до сіри так, щоб його ніхто не побачив. Салама не хотів, щоб хтось з родини бачив його до того, як він знайде свого дядька Закі в сірі. Йому, перш за все, потрібно було спочатку пройти до Закі. Дядько Закі був єдиним, хто міг захистити його, і Салама повинен був прийняти свій суд і покарання, яким би тяжким воно не було. Якби він міг перетягти Закі на свій бік, тоді було б легше переконати всіх інших, включно з Халілем, батьком та іншими з Нижнього Єгипту. Він міг би протистояти всім, якби Закі підтримував його. Підійшовши до будівлі сіри, він побачив шейха Закі з похиленою між колінами головою. Той не звернув увагу на привітання. Саламі здавалося, що дядько спить, але насправді він думками був далеко.

Перед тим, як зайти в село, гості та незнайомці спускалися з коней, вітаючись з усіма, кого зустрічали біля водяного колеса. Коли подорожні питали в селян хто вони, їм відповіли: «Жителі Кассима». Коли вони розпитували про сільського старосту, їм говорили: «Хадж Закі», — натомість мандрівники відказували: «Благословенна й милосердна випала йому честь». Кого б вони не знайшли біля водяного колеса, чоловіка чи дитину — всі супроводжували подорожніх до сіри. Там вони чекали, поки хтось вийде, щоб радо й гостинно зустріти їх. Жителі села знали, що люди, які приходять сюди, — гості для всіх, і вони повинні не шкодувати зусиль, щоб щедро прийняти їх, і що найбільша відповідальність лягає на голову родини. Спочатку це був дядько Закі Мансур, а потім, після його смерті, його дружина хаджа Зейнаб успадкувала обов’язок завдяки батькові Закі. Коли вони майже одне за одним відійшли у вічність, то він майже одноосібно обслуговував прибулих, організовував заходи, розпоряджався та давав накази тим, хто допомагав йому. Усі визнали лідерство Закі, але в ньому закралося протиріччя. А потім глибоко в душі оселився морок. Він почав чути дивні звуки, шепіт у вухах. Чоловік більше не міг нести покладену на нього відповідальність. Його не припиняла мучити думка, що Аллах не дає людині більше, ніж вона може витримати.

Ніхто не знав, коли Кассим та його родина вперше прибули в цю місцевість. І ніхто точно не знав, звідки саме вони прибули.

Але по селу ходили чутки про те, що Кассим і його родина були арабами, які прибули зі Сходу дуже давно, шість чи сім поколінь тому. Подейкували також, що спочатку вони жили в наметах та пасли овець і розводили коней, поки зрештою не оселилися в глиняних будиночках і почали вести звичний їхнім нащадкам спосіб життя. Коли це відбулося? Ніхто не знав. Сам Закі не знав цього, так само як і його батько. Це була оповита таємницею історія — давні часи були вкриті туманом.

Закі ніколи не бачив свого дядька, але батько сказав йому, що Мансур був надзвичайно заможним чоловіком, і що на території навколо його величезного будинку раніше було повно стаєнь і хлівів для худоби. Він також сказав, що жителі села аж до епохи Мансура неодмінно дотримувалися традиції розведення дорогоцінних арабських коней. Що ж стосується Зейнаб, то вона була сильною й дуже могутньою жінкою. Розповідають, якось уночі вона прокинулася, почувши дивний рух у сараї в задній частині садиби. Це, мабуть, був злодій, що проїжджав повз будинок, чи то вовк, що полював за здобиччю. Коли непроханий гість побачив, що вона наближаєть­­ся з сокирою в руках, зараз же сховався в темному кутку. Вона знайшла його, він стояв на задніх лапах. Але страх не охопив її єство, ця жінка була сміливішою за будь-якого чоловіка, і вона вдарила його сокирою. За розповідями, Зейнаб була неймовірно вродливою замолоду, успадкувавши свою приголомшливу зовнішність від Саддіни, про яку люди знали дуже мало. Кажуть, що Саддіна була дочкою Кассима, найстарішого пращура, який видав її заміж за нелюба. Люди, тамуючи подих, згадували її ім’я. Щоразу, коли народжувалася гарна дівчина, вони казали, що вона «така ж гарна, як Саддіна», і сумували через гірку долю, що її зазнала ця красуня.

Але час владарює над усіма й усім. Наприкінці свого життя Зейнаб пізнала те, що турбує людей похилого віку: її спина зігнулась, вона могла ходити, лише спираючись на ціпок, і до того жінка втратила зір. Але вона не втратила поваги до себе. Жоден чоловік не проїхав би повз неї, хоч і сліпої, верхи не зійшовши з коня. І коли вона проходила повз гурт людей, спираючись на свій ціпок, усі затамовували подих, доки хтось з них не шепотів: «Боже славний! Вона вбила вовка». Сіра процвітала під її опікою та не постраждала від тління. Поети приїжджали в село на дві-три ночі та складали вірші. Зейнаб готувала м’ясо у двох великих казанах, які ставили біля дверей великого будинку, а потім тридцять чи навіть більше осіб — чоловіки, жінки та діти — збиралися навколо обідніх таць. Батько розповідав йому, що земля була заповнена голубниками, вуликами та городом, що простягався від передньої частини будинку до того місця, що вони називали Затокою. Тепер усе це зникло. Він також згадав, що в дитинстві грався з друзями за мечеттю й прилеглими будинками, в’юнкі рослини вкривали стіни будинків, і там були розкішні квітучі хащі. Від цього теж нічого не лишилося. А може це були просто видіння, які чоловік бачив уві сні?

Щойно Закі підвів голову, Салама кинувся й упав до ніг свого дядька:

— Я шукаю твого захисту, дядечку. Я цілую твої ноги, прошу в тебе вибачення.

Для Салами це був непоганий початок. Він вирішив більше не говорити жодного слова й дав дядькові право вирішувати. Потім він раптом підвівся, ніби щось пригадав, і почав готувати чай у звичній, прискіпливій манері, ніби нічого й не було. Юнак поставив висушені качани на піч, розпалив вогонь, дмухнув у нього, поки дим не розвіявся, а полум’я прогоріло й стало прозорим. Як тільки все влаштувалося, можна було поставити чайник на вогонь. Салама був майстром у приготуванні чаю. Він варив його, поки той не став чорним, як чорнило, додавав багато цукру, щоб чай зробився сироподібним і смачним, як мед. А коли наливав у чашки, то підіймав чайник високо вгору, щоб на поверхні чаю утворювалися бульбашки. Це був правильний метод. Закі не було що сказати. Не раз він намагався заговорити. — «Що відбувається, Саламо?» — Він відкрив рота запитати, але не зміг, бо вже знав ту ганебну історію й не хотів її знову слухати. Замість того, щоб почути переказ, було важливіше спробувати погасити полум’я люті, що палало в його грудях, і знайти відповідне покарання для «сучого сина», який осоромив його та решту Кассимів. Салама хотів, щоб дядько почав розмовляти й допитувати його, якщо він захоче, щоб можна було попросити обрати йому покарання, яке зрештою призведе до прощення. Він хотів плакати, утираючи сльози руками, звертатися до дядькової доброти й скаржитися йому на диявола. «Диявол хитрий, дядьку», — хотів сказати юнак, але страшне мовчання дядька ставало все небезпечнішим. Як він міг пояснити цю історію своєму дядькові? Він не наважувався, а благочестивий праведник, ні за яких обставин, не зміг би зрозуміти божевілля кохання. Та й дядько не дозволив би йому вести такі ганебні розмови.

Коли він закохався в Закію? Аллах знає, що він не винен у тому, що сталося. Дівчинка була ще дитиною, вона не подорослішала. Вона збирала бавовну разом з іншими робітниками за п’ять піастрів на день. Закія була такою, як і всі, приходила й ішла на бавовняне поле, не привертаючи ніякої уваги до себе. Як і інші робітниці, вона використовувала мотузку як пояс і піднімала верх сукні, щоб створити імпровізовану кишеню для зібраної бавовни. Щоразу, коли ця кишеня була повна, вона підходила до мішка на кінці поля, щоб її спорожнити. Після цього йшла й знову розпочинала збирання та наповнення кишені. Робітники сумлінно працювали, особливо коли дівчата співали, щоб додати їм енергії. Але згодом вони починали розслаблятися і йому, як бригадиру, доводилось погрожувати палицею, щоб підштовхувати до роботи. Одного разу він замахнувся палицею на Закію. Але Аллах знає, що його наміри були чисті, і він не мав на меті нічого поганого. Тож вона повернулася до нього:

— Удар мене, Саламо, — сказала вона. —Удар мене, Саламо.

Чому дівчина сказала це, якщо він ніколи нікого не бив палицею? Її друг Сувад хитро засміявся:

— Удар її, Саламо, присмак коханої солодкий, як у султана.

Чи розквітло кохання того дня? Дівчина була ще дитиною, але коли вона говорила, юнак побачив дивовижний погляд її розплющених очей. Вона висміювала його й дала йому це зрозуміти. А що це було як не присмак кохання? Потім він забув про все. «Дитина грається», — сказав він собі. Але тією дитиною, чиї груди просвічувались через горловину сукні, була та сама дівчина, яка через роки розпалила його, коли він побачив її за пранням у будинку своєї няні Нафіси. Її тіло сформувалося з дитячого в жіноче. Він побачив, як її ноги лежали на тертці, і помітив, як її помаранчеві штанці піднялися з одного боку, виявляючи затінене місце, за яке так палко чіплявся його чоловічий погляд... Не лише очі, але й душа його. Щойно Закія побачила, куди був спрямований його погляд, вона швидко відтягнула край свого одягу, щоб прикрити те, що було на видноті. Салама вловив ледь помітну усмішку, яка швидко пройшла по її обличчю. Після цього він уже не міг спати спокійно. Образ забороненого не полишав його, ні коли він копав, ні коли сіяв або поганяв батогом буйвола навколо водяного колеса. А дівчина часто приходила до нього уві сні й не полишала, поки не витягувала з ліжка, щоб юнак ішов здійснити омовіння в купальні мечеті. Він постійно відвідував будинок своєї няні Нафіси в надії, що та попросить щось зробити для неї, і це дасть йому можливість зіштовхнутись там із Закією. І врешті, він мріяв про те, що десь побачить дівчину, аби обмінятися з нею привітаннями та поспілкуватися. Поряд із нею йому було спокійно й хотілося якомога надовше продовжити ці моменти. Вона теж мріяла про це, коли йшла в поле, несучи їжу, яку йому посилала няня: двоє коржів і шматок сиру, або двоє коржів і два варені яйця. Закія сиділа й спілкувалася, весь час дивлячись через плече, уникаючи погляду у вічі. Потім вона раптово вставала й починала поправляти свою хустку.

— Бережи себе, Саламо, — казала вона. — Повертаючись, не забудь віднести тацю до хаджі Нафіси, — іноді додавала дівчина.

Почувши, як Закія вимовляє його ім’я, юнак починав хвилюватися. Одного разу він дізнався, що яйця, які вона йому принесла, були не від Нафіси, бо згадав при тій, що останні два яйця були велетенські, як качині. Нафіса ж відповіла, що передавала йому лише двоє коржів, шматочок сиру й цибулю: «Про які яйця ти говориш, синку»? Вона сказала: «Саламо, мій хлопчику, що сталося з твоєю головою?» Йому було приємно це чути, і він усміхнувся. Два яйця, мабуть, були подарунком Закії, яка вкрала їх у матері.

Одного разу Салама відчув, що серце його розривається, коли Нафіса повідомила йому новину: «Закія відмовляється приносити тобі їжу, приходь і забери її сам». Відвідини дівчини повністю припинилися, і він бачив її лише час від часу, коли заставав у Нафісиному будинку, або коли вона була з іншими дівчатами, що йшли до каналу наповнити свої глиняні горщики. Він почувався спустошеним, коли помітив, що вона уникає його чи дивиться в інший бік, хоча її друзі віталися чи розмовляли з ним, коли проходили повз. Чому вона припинила з ним спілкування? Якби він міг побачити її сам, він би зізнався їй у своїх почуттях.

— Кохання заборонене, тітонько? — запитав він Нафісу.

— Хто заборонив, мій хлопчику? — відповіла вона. — Кого ти кохаєш, зінице мого ока?

Салама не відповів, тож жінці довелося повторити запитання.

— Кого ти кохаєш, мій милий? Скажи мені, і ми поєднаємо вас.

Коли він підняв цю тему зі своєю матір’ю, вона почала кричати на нього.

— Боже мій! Боронь Боже! Вийти заміж за жительку з Бахраві[14] з Нижнього Єгипту? Вона тобі не пара.

— Яке значення має те, що вона звідтіля? Хіба вони всі не люди?

— Люди чи порода диявола! Ти не можеш одружитися із Закією. Ти зрозумів мої слова?

Далі почалося пекло. Його мати пішла до матері дівчинки й засипала її низкою образ, кожна з яких була вульгарнішою за попередню, а потім наказала їй «стримувати свою розпущену дочку».

І Закія зовсім зникла, він більше не бачив її, навіть з подругами, коли вони наповнювали свої горщики. Так проходили місяці, а терпіння в нього закінчувалося. Люди не могли зрозуміти, що його турбує, коли він ішов у напрямку будинків жителів Бахраві, а потім зупинявся посеред дороги, перш ніж досягти своєї мети. Так було до тих пір, поки одного разу, він пішов до колодязя біля водяного колеса, щоб зловити сома, і побачив, що той звивався у воді. Cом з довгими вусами був чималим і невловним. Щоразу, коли він збирався підсікти рибину, та впивалася в руку юнака, і кров сочилася у воду. І так тричі, перш ніж він спромігся здобути бажану здобич. Коли юнак намагався піднятися нагору, до денного світла, він побачив два широко розплющених ока, що дивилися на нього. Це була Закія! І вона шепотіла: «Салама». Чи був у світі звук чистіший за цей голос, що шепотів його ім’я? Вийшовши на поверхню, він відкинув сома вбік і не промовив жодного слова. Він узяв дівчину за руку, притягнув її до своїх грудей, а вона прихилилася до нього. Потім він узяв її на руки й поніс, уже не усвідомлюючи, що відбувається, ніби в запамороці, ніби якась сила охопила його й підштовхнула нести дівчину й зникнути з нею між високої кукурудзи. Він повинен оволодіти нею...

— Диявол сплутав, дядьку, — нарешті сказав він зі сльозами в очах.

— Який диявол, сучий сину? — відповів Закі і його очі спалахнули люттю.

Це була правда. Який стосунок ми маємо до диявола? «Я помирав від жаги», — хотів він сказати дядькові. «Коли дівчина подивилася на мене цими очима, я втратив розум. Я не знав, що це може відбуватися зі мною. Я збожеволів. Я підхопив дівчину на руки. Але куди йти з нею, коли нас усі могли побачити? Я не міг знайти нічого, крім кукурудзяного поля, щоб прихистити нас. Дядьку, хіба я не людина, зроблена з плоті і крові? Я бачив, як вона дорослішає й розуміє взаємність нашого почуття. З того дня, коли вона сказала: “Удар мене, Саламо”».

Тільки Аллаху відомо, що це було кохання без слів, кохання здалеку. «Закіє, я кохаю тебе, я хотів їй сказати, я хочу одружитися з тобою. Який стосунок ми маємо до Кассимів і жителів Бахраві? Між нашим і вашим будинком кілька кроків. Усі однакові. Вони звинувачують мене в скоєному, але вони помиляються. Вони не знають, що ти дорожча мені за мої... очі, і що я ніколи не зможу завдати тобі шкоди чи дозволити людям глумитися з тебе. Добре, припустімо, я зробив помилку. Я зробив помилку, пробач мені. Мене роками пекло кохання до неї. Я танув від одного погляду її очей. Я не міг витримати, коли не бачив її місяцями. Хіба заборонено дивитися, хіба не можна вітатися? Це все, що я хотів. Хіба я не людина?» Цього дядько ніколи не зможе зрозуміти. Яке кохання і яка нісенітниця?

Він проклинав свою жалюгідну долю, коли ніс дівчину й зникав з нею між кукурудзяними стеблами, він намагався сховатися від людських очей, озираючись довкола. Хто встиг їх побачити, якщо все сталося блискавично? Хто їх викрив? І як ця новина рознеслася по селу до світанку?

Він не розумів, що дядько не знає, чим йому допомогти, що турботи навалилися на нього, і поки він не знайшов виходу. Але те, що Закі знав, особливо коли до нього повернувся глузд, це те, що якщо він хоче вижити, йому доведеться знайти рішення цих проблем і вирішувати їх поступово. Він хотів розвести ці проблеми обома руками й у цей момент стискав свою долоню — це був єдиний спосіб позбутися того, що відбувалося всередині нього. А що було в його душі? На душі було неспокійно, відчувалося, що наближається небезпека й тільки Аллах своєю милістю зможе його врятувати.

Здавалося, ніби земля розколюється навпіл над бездонною порожнечею. І який вибір зробити? Питань було безліч. Але першим, що спало на думку, була мечеть, яка руйнувалася, сумна ситуація в шейха Хамеда та погіршення стану сіри. Потім був його небіж, що зганьбив усю родину. Усі ці проблеми здавалися важкими, деякі потребували значних фінансових вкладень. А коштів забракло. Але найбільшою катастрофою стало посягання Салами на дівчину з Нижнього Єгипту. Що він міг удіяти? Земля пішла обертом, і світ потемнів в його очах. Якби тільки Зайнаб була ще жива! Вона б сказала йому — як завжди казала: «Не впадай у відчай, Закі», і він би піднявся. Вона мала силу рівну силі десяти чоловіків. Вона доглядала за мечеттю, сірою та школою Корану. Вона доглядала за Хамедом і його синами, найняла кількох із них, аби ті працювали на неї, а вона допомагала своєму батькові. І вона стверджувала, що виконувала лише частину того, що робив її чоловік Мансур. Вона казала, що він завжди цитував священні аяти: «Чи не знайшов Він тебе сиротою і не дав тобі прихисток?» Він розумів те, що іншим було не під силу й керував вами? І він знайшов вас бідним і зробив вас багатим? І в його свідомості ця ідея промайнула, як блискавка, а за нею грім, — ідея про те, що старший піклується про слабких і нужденних, — і сльози текли з його очей. Салама підвівся, коли почув, як його дядько декламував з коранічної сури ад-Духа: «До полудня, і до ночі, коли вона спокійна, Всевишній не полишив тебе і не зненавидів». Він смиренно декламував аяти. Тоді з живота чоловіка вирвався плач, що означало страх і тяжку втрату: «Не залишай мене одного, не кидай мене».

Салама обернувся. У сірі нікого не було, крім них. До кого звертався його дядько? Але не наважився запитати.

Для Шабани життя було солодким лише на зборах громади, відкритому просторі на краю села, звідки відкривався вид на сільський путівець і канал. Здебільшого він здавався порожнім і сумним, удень і вночі, за винятком сезону жнив або коли люди розважалися чи під час різних зборів. Коли наставала пора жнив, молотарка оживала після довгого сну. Осел, корова чи верблюд, тягли її, а вона жала, обертаючи свої гострі металеві леза по стеблах пшениці. Уночі було приємно не спати до ранку й спостерігати, як віяльна машина пожирає солому, відокремлюючи зерно. Шабана також любив дивитися матчі сільського варіанту хокею. Старші хлопці ділилися на дві команди, кожна з яких товстою палицею била по м’ячу у ворота команди супротивника, і тоді наставала біганина, галас і загальний переполох. Уночі, коли місяць був найповнішим, маленькі діти грали в «сховай капелюх у кишеню», посідавши в ряд, одне за одним, витягали ноги, доки не торкалися спини попереднього гравця. Комусь треба було стояти окремо від інших і вгадувати, хто саме сховав капелюх в імпровізовану кишеню свого джильбаба. Якби він його знайшов і витягнув із кишені того ймовірного сховача, то приєднався б до ряду сидячих гравців. Той, хто сховав капелюх останнім, мав би далі продовжити вгадувати.

Найщасливіші миті були на зборах, коли наставало полегшення у вигляді грудочки опіуму. Магія виявлялася лише після того, як його скуштувати з ковтками гіркої кави. Коли доза дала свій ефект — а її ефект був швидким, — світ засяяв, і ніщо не могло стати на заваді спокою, який вона викликала. Такий стан ясності голови Шабана назвав «мій спокій і розслаблення». У такому стані йому було все одно, чи сіли хлопці коло нього (коли будуть переказувати останні плітки й він слухатиме, як вони теревенять про марні речі), чи ні, оскільки, як тільки доза давала свій ефект, він був би щасливий залишитися на самоті й пливти «королівством».

Його улюбленим часом після сезону збору врожаю був коптський місяць Амшир, наприкінці зими. У дні Амширу був період достатку, під час якого земля зацвітала єгипетською конюшиною, апетит у худоби був хороший, і вона виробляла велику кількість молока, яке зберігалося в глиняних тарах по кілька днів. Після цього жінки знімали товстий шар вершків з кожного горщика, щоб дістатися до кисляку. Потім готували сир, підвішуючи солом’яний килимок з кисляком, щоб стікала сироватка й маса всередині поступово перетворювалася на кулю. Славний Аллах. Цей сир був його улюбленою їжею, адже добре поєднувався з опіумом.

Але того дня в нього не було гарного настрою. Збори були безлюдними, похмурими й гнітючими. Він послав свого сина в село Назлет Мандур за порцією опіуму, без якого чоловік не міг жити, і тепер сонце поволі сідало за пальмовим листям, а від хлопчика не було й сліду. Він трохи згаяв часу, розмовляючи з хлопцями, висміюючи кассимів за те, що вони все ще пишаються своїм арабським походженням і чіпляються за славу своїх предків, коли одному Аллаху відомо, було це правдою чи ні. Але ті відволіклися, коли почули деренчання, і почали розглядатись урізнобіч. На сільській дорозі з’явився Ашур, продавець цукерок. Він ніс довгу палицю, навколо якої обмотав цукерки закриті від мух шматком марлі. Він струснув палицю, і брязкальце знову задзвеніло, поклавши край їхній розмові. Хлопчики побігли юрбою до матерів, щоб узяти гроші на цукерку. Шабана марно намагався перешкодити їм.

— Гей, діти! Шибеники! — вигукнув Шабана. — У світі є багато чого корисного. Цукерки ж — це дурниця! Це лише трохи цукру та лимону, а ще цей сучий син готує їх так, аби вони злиплися наче віск.

— Нам байдуже, — відповів один із хлопчаків. — Нам подобаються цукерки.

І вони побігли. Але що сталося з сином, який пішов купити опіум? Хіба він не знайшов дилера? Невже продавець відмовився від двох з половиною піастрів і почав торгуватися? Або осел по дорозі впав, уперся, відмовляючись уставати й не реагував на крики чи удари ногами? Шабана не міг підвести голову без дози опіуму. Його очі почали сльозитися, ніс почервонів і почав текти, в очах потемніло. Раптом Мідхат з’явився зі своїм собакою й тихо сів перед Шабаною, а чорний пес завиляв хвостом.

— Абу Шабано, відкрити вам секрет? — прошепотів хлопець.

Шабана насилу підвів голову, здавалося, що вона ось-ось звалиться з плечей

— Цить. Не кажи мені нічого.

Але це не зупинило Мідхата:

— Той хлопець, Салама, пройдисвіт...

— Заради Аллаха, я не хочу про нього чути. Моя голова важка, як свинець! — крикнув на нього Шабана.

— Це ваш вибір, — відповів Мідхат, — але ви будете потім себе звинувачувати.

Шабана був у такому стані, що не міг нічого слухати. Його очі сильно сльозилися, і він ледь міг їх розплющити. «Їх затьмарило», — казав він у такі моменти. А ніс у нього був червоний, набряклий і постійно тік. Щодо головного болю, то це наче хтось лупасив по голові. Час дози опіуму прийшов (насправді він запізнився, час настав іще вчора). Тепер він чекав, коли його син повернеться з цими «ліками». Він послав хлопчика перед пообіднім закликом до молитви, а тепер сонце майже зайшло, а той ще не повернувся. Він посадив його на спину віслюка, так наче посадив на спину мурахи. Тоді нарешті настало полегшення, і тягар спав із його грудей. Хлопчик з’явився на спині віслюка, який кульгав уздовж сільської дороги. Порція опіуму була в межах досяжності руки, і як тільки син зліз і передав «коштовний товар», батько наказав йому йти додому:

— Поспіши. І скажи своїй мамі, щоб вона приготувала каву. І принеси мені все горнятко.

Порція почала розчинятися, Шабана відчув перші ознаки розслаблення, а потім його охопив стан повного спокою.

Коли Мідхат прийшов до нього вдруге зі своїм собакою, очі Шабани висохли, а щоки наповнилися рум’янцем.

— Що ти, Мідхате, говорив мені раніше? Що зробив той хлопець, пройдисвіт Салама?

— Спочатку вам потрібно дати мені якісь гроші... — відказав Мідхат, спокійно сівши.

Шабана марно намагався ігнорувати це, Мідхат не розкривав таємниці, поки Шабана не дав йому маленьку монетку.

Мідхат прокашлявся:

— Моліться за пророка.

Шабана помолився за пророка.

— Слухайте, мій дорогий чоловіче, — почав Мідхат. — Я спав біля водяного колеса, а коли прокинувся, то побачив Саламу, негідника, який тримав на руках дівчину з Нижнього Єгипту.

— Кого ніс, дитино? — задихаючись, запитав Шабана.

— Абу Шабано! — крикнув хлопець. — Ви прикидаєтеся глухим чи що? Хочете сказати, що не знаєте, хто та дівчина? Хто ще це міг бути, як не та зваблива Закія? Узагалі-то, я бачив, як негідник ніс дівчину на руках і повів на кукурудзяне поле.

— Він ще отримає! — вигукнув Шабана. — Він пішов із нею на кукурудзяне поле?!

— Так, клянуся Богом. Він забрав її на кукурудзяне поле і, мабуть, збезчестив.— Поможи нам, Боже. Як ти його побачив, дитино, на кукурудзяному полі? Ти пішов за ними?

Мідхат не відповів, а натомість швидко встав і рушив зі своїм собакою.

— Гей, хлопче! Мідхате! — гукнув до нього Шабана. — Збережи таємницю, дитино. Присягайся, що нікому не скажеш про це.

Хлопець повернувся й урочисто пообіцяв:

— Клянуся своїм життям, що нікому не скажу. Ось Фарід мій свідок, — він показав на свого собаку й усміхнувся.

Тоді п’ятирічний хлопчик пішов, а з його капелюха звисав амулет від лихого ока. Шабана видав характерний регіт, протяжний і надмірний, з відтінком вульгарності. Він думав про те, що щойно сталося. Йому спало на думку, що Саламу можна вибачити, і що дівчина теж не винна. Завжди була мить, протягом якої відбувається неминуче. Можливо, юнак бачив, як дівчина набирала воду, або стояв у полі, коли вона саджала рис, з голими грудьми в сирвалі. І, можливо, він бачив, що дівчина похитувала стегнами, коли йшла, балансуючи з глиняним горщиком на голові, край шарфа звисав на її спині. Цього було б достатньо, щоб спалахнула іскра, а іскра розлетиться — з волі Всемогутнього — урізнобіч, обпікаючи їхні серця. Хлопця вибачили, дівчину теж. Ну, його, того маленького диявола, Мідхата. Можна подумати, що він мавпа на арені цирку! Або подивіться на собаку, яку він прозвав Фарідом! Хто називає собаку Фарідом, людським ім’ям?

Раді відмовився від вечері, запропонованої дружиною. З того часу, як Закія зникла, він майже не торкався їжі.

— Коханий мій, як довго ти будеш так поститися? — запитала його Сакіна. — Що користі від голоду?!

Він запитав жінку, де Халіль, і вона сказала, що той вийшов.

— Куди він пішов, якщо його крамниця зачинена? — поцікавився чоловік.

Вона не наважилася сказати йому, що той поїхав у село Салех, щоб зустрітися з Ібрагімом Абу Заїдом.

— Я не знаю, куди він подівся, — відповіла жінка, трохи повагавшись. Якби її чоловік знав, куди подівся їхній син, то відразу зрозумів би, що саме вона дала Халілю ідею помститися Саламі, він би розлютився, і їхній план був би зірваний. Вона довго розмовляла зі своїм чоловіком і не змогла переконати його помститися за честь доньки. Обличчя чоловіка набрякло, очі випирали з орбіт, а груди здіймалися, неначе в нього ось-ось буде серцевий напад. Cакіна швидко принесла йому глиняний горщик із водою. Чоловік спітнів, тож жінка допомогла йому зняти тюрбан і тюбетейку й притулитися спиною до стіни.

— Це кінець шляху, Сакіно? — промовив він.

Це була довга подорож. Коли його дід привіз свою сім’ю в цей район з провінції Бухайра, вони були бідними й знедоленими людьми, і Мансур, великий землевласник, прихильно поставився до них. Він залишив їх у себе й найняв діда Раді та деяких його синів для роботи на землі. Раді було дванадцять років, коли Мансур відправив його в університет аль-Азгар разом із чотирма іншими юнаками: його синами Фарні й Рабі, його племінниками Саїдом і Фаделем, сином рабів, яких Мансур звільнив. Існувало неявне розуміння, прийняте Раді та його батьком, що в Каїрі він, разом із Фаделем, будуть служити синам і племіннику великого землевласника Мансура. Але жоден із п’яти юнаків не досяг успіху в навчанні, крім Фаделя, сина рабів, і він був єдиним, хто отримав диплом і став шаріатським юристом. Фарні, їхній старший син, серйозно навчався кілька років, поки не втратив цікавість до науки. Потім він проводив час, спілкуючись зі співаками, акторами й танцюристами, їздив із ними на гастролі по селах. Люди казали, що він «супроводжував» одну зі співачок, поки вона не віднадила його від навчання в аль-Азгарі. Потім чоловік зовсім зник. Подейкували, що він брав участь у революції 1919 року і його хотіли заарештувати, тому хлопець утік до Леванту й більше ніколи не повертався. Що стосується Рабі, Саїда й Раді, то вони зневірилися в аль-Азгарі та афамії. Усі один за одним повернулися в село. «Упертість», — сказав Мансур, віддаючи свою проблему в руки Аллаха. Раді недовго сумував, що покинув аль-Азгар і Каїр. Він оселився в провінції зі своєю родиною й заробляв собі на життя, читаючи Коран на похоронах і сільськогосподарських роботах. Так тривало кілька років, поки він не виявив, що торгівля є ключем до справжнього багатства, тож почав вирощувати худобу для продажу на районних ринках і торгував пшеницею. Його дружина почала продавати курей, яйця, масло. У базарний день вона стояла біля сільської дороги вдосвіта, щоб спродати свій товар. Вони роками докладали неабияких зусиль, продаючи власну продукцію, щоб накопичити грошей. Потім перед чоловіком відкрився цілий новий світ, коли він почав торгувати бавовною. Він заробив достатньо грошей, щоб купити орну землю, починаючи з кіратів[15], а потім федданів[16]. Так, син бідняка піднявся до рівня поміщиків. Мало того, він став найбагатшою людиною в селі та на околицях, а також найвпливовішою й найбільш поважною особою. Якби ділянку землі пропонували на продаж, він перший, хто б ухилився від цього.

Подорож була довгою. Коли він читав Коран на могилах, йому платили випічкою, яку готували як невід’ємну частину траурного ритуалу. Його голос був недостатньо мелодійним, щоб конкурувати з іншими відомими декламаторами, яким щедро платили. Минуло багато часу з тих пір, як він читав Коран за гроші, так само як Сакіна перестала продавати свої товари на сільській дорозі (хоча вона продовжувала вести торгівлю вдома, покупці приходили до її дверей). Тепер Халіль мав крамничку на головній дорозі. Аллах благословив їх і огорнув своєю благодаттю, але Закія поклала кінець їхньому життю, і з цього дня воно добігало кінця.

Він відчував біль і стогнав, як хворий.

— Як я можу показати своє обличчя, Сакіно?

Минув тиждень після зникнення дівчини, тиждень, коли вона була в стані цілковитої апатії, не могла нічого робити. Чоловік не міг звернутися до поліції зі справою. Що сказати обер-офіцеру, який знав його особисто, про свою доньку? Неможливо було попросити ні його, ні когось іншого знайти її. І що б він удіяв із нею чи зробив для неї, якби знайшов? Навіть за її відсутності він нічого не міг вдіяти, щоб приховати безчестя. Дівчина зникла, але сором переслідував чоловіка всюди. Люди в мечеті дивилися на нього з жалем і співчуттям, тому він молився вдома. Навіть якби вона не зникла, нічого б не змінилося. Те, що з нею трапилось, люди пам’ятатимуть довіку, адже це було щось нечуване в історії села та району. Жоден чоловік ніколи не посягав на незайману дівчину. А Саламу бачили, коли він ніс її на кукурудзяне поле. Коли Раді уявляв, як його доньку несуть на кукурудзяне поле, він стискав голову руками, бо було відчуття, ніби вона зараз вибухне.

— Піди й поговори із Закі, — сказала Сакіна.

На що Раді здивовано закричав:

— Що я маю сказати Закі?

— Ти маєш на увазі, що робити? — відповіла вона. — Що це за розмова, Абу Халілю? Салама — їхній син, вони відповідальні за нього, і саме він зруйнував життя нашій доньці.

— То ти хочеш, щоб я пішов до Закі, благати його й цілувати ноги? — перепитав він.

— Про що ти говориш, навіщо цілувати йому ноги? Замість того, щоб цілувати ноги, піди й пригрози йому. Скажи, щоб він розібрався зі своїм сином, або ж ми помстимося. Ми будемо пити його кров.

Раді осудливо подивився на неї.

— Що ти маєш на увазі, пити його кров? Ти хочеш, щоб ми вбили Саламу? Ми вбивці, Сакіно? Кассими можуть убивати, вони араби. Але ми? Ми прості люди, живемо з Божої ласки. Невже ти забула, як багато ми завдячуємо роду Кассимів за їхню щедрість, яким добрим був до нас Мансур і що я отримав освіту лише завдяки йому? Так ти хочеш змусити мене — того, хто напам’ять знає Писання, — іти й убивати когось? А кого я маю вбити? Сина Мансура. Хай Аллах береже нас від проклятого диявола.

Чоловік був шокований тим, як поводиться його дружина. Він ніколи раніше не бачив її такою. Вона раптом підвелася, зиркнула на нього сердито.

— Досить цих пережитків. Ми діти сьогодення. Кассими нічим не кращі за нас. Вони не багатші за нас, а їхні дочки не кращі за мою. Тож іди й пригрози йому, — з пересердя вона била себе кулаком у груди, потім трохи заспокоїлася й понизила голос: — Якщо погроза не спрацює, ми вб’ємо. Чому б нам не вбити?

Чоловік розгублено подивився на неї. Ніколи в житті він не чув нічого подібного. Жителі Бахраві були мирними людьми, і щоб не сталося, ніколи не замислювалися про вбивство.

— Ти хочеш, щоб я став убивцею? — зверхньо запитав він.

Вона одразу відповіла:

— Як ти не розумієш? Є багато тих, хто може вбити за тебе.

Кажучи це, вона мала на увазі доручити цю справу Ібрагіму Абу Заїду, і ця ідея вже дійшла до Халіля.

— Я хочу, щоб ти знав, — сказала вона. — Якщо ти не підеш до Закі, то я піду до нього в сіру й улаштую там скандал.

Коли Закі радо зустрів Раді щирими привітаннями, він зразу забув, що Сакіна сказала йому про погрози та помсту.

— Закі, ми сусіди й брати, — сказав він. — І я ніколи не зможу забути ласку, які надав нам твій дядько Мансур. Тож ми повинні вирішити проблему разом, і я прийму все, що ти скажеш.

Закі був приголомшений і відчув глибоке злорадство. «Я прийму все, що ти скажеш», — сказав Раді! Славний той, хто може все змінити. Раді, який не хотів слухати його, коли він тупцював і благав не купувати землю брата, тепер прийшов запитати його думку й принижуватись біля його ніг? У його голові постійно оберталася думка, яка переслідувала його роками, про те, який оманливий час. Сьогодні Раді прийшов до нього зламаним, водночас сам він був твердіший від заліза. Зрада часу щодо Кассимів була жорсткішою й більш руйнівною. Вони були господарями й землевласниками, а жителі Бахраві були їхніми робітниками. Але ваги схилилися на користь збіднілих. Право власності на землю Кассимів поступово перейшло до них. Зайнаб тримала кермо обставин після смерті чоловіка, і вона керувала землею цілком вміло та рішуче. Жоден із трьох її синів не наважився просити спадщину. Тож коли вона померла, спадщина була поділена між її спадкоємцями, а власність розпорошилася. Наймолодший із трьох, Амін, помер однієї ночі під впливом наркотиків, і його частка перейшла до двох його синів. Інші брати, Фарні й Рабі, продали свої частки, і кожен переїхав зі своєю дружиною в її частину країни, один поїхав в ез-Заказік, а інший — у Мінья аль-Кам. І вся земля опинилася в руках Раді. Він її скупив, кірат за кіратом і феддан за федданом. Він не був задоволений, не дякував Аллахові за благословення, які він отримав. Тоді Раді залишилося придбати частку спадщини брата Махмуда. Як він благав його відхилити угоду і як він благав брата не продавати свою землю.

— Прошу тебе, брате, ні, залишімося разом, а ти отримаєш усе, що хочеш, — благав він. — Чи я колись приховував щось від тебе, Махмуде? Чи відмовляв я колись у чомусь тобі? Хіба я не допоміг тобі одружитись і створити сім’ю, і чи не ставлюся я до твоїх дітей, як до своїх? Те, що ви отримаєте за свій шмат землі, однаково буде недостатньо. Ви продасте його й витратите гроші. Добре, а потім що?

Але це було схоже на розмову з цегляною стіною. Землю продали, а покупцем був не хто інший, як Раді. Тепер ось він прийшов до нього в повній покорі, хотів вислухати його думку. Хай буде так, він почує його думку. Після випитого чаю слова прихильності та братерства закінчилися.

— Слухай, шейху Раді, — твердо сказав Закі. — Салама зробив помилку, але він наш син, і ми впораємося з ним. Що ж до вашої дочки...

Після мовчазної паузи він гордо підняв голову.

— Якби Закія була нашою дочкою, ми б її покарали. Але вона твоя дочка, і ти можеш робити з нею, все що хочеш.

Його тон свідчив про те, що Кассими не збираються вбивати когось на захист своїх чеснот. Але жителі Бахраві... що може зробити один із них у такій ситуації? Це були мирні люди, які просто хотіли жити під Божим захистом, і вони не мали жодної гордої спадщини чи славного походження. Вони не хотіли нічого, крім безпеки. Але ось вони були викриті на очах у всіх. «Вона твоя дочка, і ти можеш робити з нею, що хочеш», — так Закі поставив Раді перед вибором. Це було або вбивство, або вічна печатка сорому. Ні, він не міг убити чи найняти когось, щоб убити її. І якби він її знайшов, він не випустив би її з дому. Мабуть, замкнув би її вдома, щоб ніхто не бачив, аж до самої смерті? Тоді чи не було б убивство більш милосердним, ніж це довічне ув’язнення?

— Сакіно, як ти гадаєш?

Сакіна не промовила жодного слова. Коли вона почула, що їй розповідає чоловік про зустріч із Закі, то зрозуміла, що говорити не варто. Вона знала, що дівчина любить Саламу; саме тому вона намагалася не дати їй зустрітися з ним. Це було зроблено і для того, щоб уникнути скандалу, і щоб він зрозумів, що той, хто хоче дівчину, повинен прийти й попросити її руки. Правда ж полягала в тому, що в глибині душі вона сподівалася на те, чого не наважувалася висловити, а саме на те, щоб Аллах благословив їх шлюбом із одним із синів Кассимів, і нехай це буде Салама. Тоді всі були б рівні й бар’єр, що їх розділяє, був би зламаний. Невидимий бар’єр, хоча ніхто ніколи не міг його подолати. І ніхто не зможе переступити його після того, що сталося. Що вона подумала? Розмовляти не було сенсу. «Чоловіки, — говорила вона собі, — іноді були більшими боягузами, ніж жінки». Вона вирішила зробити те, що необхідно.

Кассими були арабами, які не схвалювали одруження з селянами чи незнайомцями, якщо тільки вони не були старовинними, поважними, заможними родинами. А мешканці Бахраві, які жили з ними в тому самому селі, були чужинцями та робітниками на фермі, незважаючи на те, що жили серед них протягом поколінь і стали землевласниками за іронічною примхою долі... Але в довгій історії Кассимів були два винятки, про які люди могли б здогадуватись. Подейкували, що в давні часи Саддіна (яка, кажуть, була донькою Кассима) вийшла заміж за чоловіка на ім’я Абу Джад. Про цього чоловіка було мало що відомо, крім того, що він був чужинцем і, згідно з переказами, що передавалися з діда-прадіда, він носив конусоподібний капюшон:

Усі були проти шлюбу між Абу Джадом і цією дівчиною, про чию красу складали прислів’я, але Кассим наполягав, щоб вона вийшла заміж за чужинця. Чому він наполягав на цьому, незважаючи на те, що дівчина відмовила йому? Чому він зробив свою доньку жертвою ненависного шлюбу, про який ще кілька поколінь пізніше розповідали легенди? Це те, що ніхто не міг зрозуміти. Але в Шабани були ідеали, які суперечили поглядам Кассимів і які ті заперечували, адже використовували свої притчі для виправдання власної поведінки.

— Мене не переконала ця історія про Саддіну, — казав Шабана. — Чи можливо, що Кассим, шейх арабів, видасть заміж свою дочку за селянина в капелюсі-капюшоні? Я думаю, що Абу Джад був одним із великих землевласників в окрузі, а Кассим був кмітливим політичним лідером, тобто цей шлюб був укладений з політичних міркувань.

Коли люди запитували:

— Що ви маєте на увазі, з політичних міркувань?

Шабана відповів:

— Як пророк, мир йому, одружився з Мар’ям із коптів. Лідер християн послав її в подарунок, бо хотів із ним заприятелювати. А я думаю, й одному Богу відомо, що Кассимові потрібен був шматок землі — скажімо, соток сто, щоб побудувати село, а решту обробляти, а той Абу Джад продав йому землю за безцінь, ніби це був посаг для Саддіни.

Потім він продовжував, звертаючись до будь-якого присутнього з роду Кассимів:

— Що ти ще хочеш? Що мав зробити чоловік? Якби не той шлюб, ти б не міг тут оселитися й будувати обійстя замість того, щоб спати в наметах, і сіяти, і жати. Не було б села.

Якби його запитали: «Добре, а як щодо капелюха-капюшона?» — він відповідав: «Так, хіба я вам не казав? Цей капюшон, тартур, спочатку був довгим вовняним капелюхом, таким, які досі носять і завжди будуть носити ваші сусіди, з роду Салехів. Але в пісні шапка стала тартуром».

Але нікого з роду Кассимів не переконала теорія Шабани. Вони дотримувалися своєї думки про вчинок Кассима, про непрощенну кривду, про те, що дівчина зовсім зів’яла, і жорстокість її батька призвела до її раптової смерті через три роки після цього жалюгідного шлюбу. «Її життя було коротким», — казали вони, і сумно співали про неї впродовж віків:

Що стосується другого винятку, то це був шлюб Фавзії, дочки хаджі Зейнаб, з погоничем верблюдів Хасаном з роду Салехів. Село Кассим було щонайбільше за два кілометри від села Салех. Ніхто не очікував, що Зейнаб погодилася видати дочку заміж за селянина, і сини Салеха ніколи не думали, що таке станеться. Два села стояли навпроти одне одного, і єдине, що їх розділяло, — це вузька дорога до Затоки, вузької протоки, що проходила паралельно до земель Салеха і Кассима і перпендикулярно до іншої затоки, а також до іншої вузької стежини, яка визначала початок володінь Салехів. Незважаючи на це, між двома селами тяжіла величезна соціальна різниця, яку дотримувалися обидві сторони, оскільки жителі Кассима були арабами, а Салеха — селянами, тож соціальна прірва між ними була величезна, як від землі до неба. Два клани обмінювалися візитами та відвідували весілля, похорони й урочистості один одного. А іноді салехи приходили на п’ятничну молитву до мечеті кассимів (оскільки вона служила центральною мечеттю в околиці), а кассими на правах господарів годували людей, які приходили до сіри. Поєднували два клани й торговельні зв’язки, оскільки кассими купували в салехів огірки й цибулю для харчування, також бавовну, якою торгував шейх Раді. І салехи приганяли своїх корів у село кассимів, щоб спаровувати їх із племінним биком, або «юнаком», як вони називали його. Потім був Ібрагім Абу Заїд — чужоземець, чиє походження абсолютно невідоме. Чоловік приїхав у село Салех і оселився. Він з’єднав два села через послуги, які пропонував розбещеним і відчайдушним. Шлюб і змішування крові між чоловіками-селехами та дівчатами з клану Кассима були заборонені. Це була червона лінія між двома такими різними світами.

Кассими вважали, що вони більш гідні та цивілізовані, ніж салехи, бо ті були прив’язані до землі й не знали нічого, крім оранки, сіяння та збирання врожаю. Вони не розуміли конярство, адже були власниками верблюдів, і вони ніколи не мали рабів. Так само вони ніколи не відправляли своїх синів до університету аль-Азгар. І в їхньому селі не було школи Корану, тому вони віддали своїх дітей до школи кассимів. Більшість із них носили джильбаби без нічого й спали де прийдеться. Улітку деякі з них спали на дахах або на терасах коло власних будинків, а взимку — у купі соломи. І в них не було історії, яку можна було б плекати, і вони не мали ілюзорних уявлень щодо своїх предків. Це були люди, які завжди жили, як кажуть, «рука в рот». Їхня їжа була поганої якості. Хліб у них був чорний, білий пшеничний хліб — ознака процвітання, — вони замішували із низькосортним борошном з кукурудзи та гуньби. Найчастіше вони не їли нічого, крім верблюжого м’яса та впольованих власноруч їжаків. Незважаючи на те, що переважна більшість кассимів збідніли, вони все ще вірили, що бідність — це ознака салехів. І хоч м’ясо теж було рідкістю в житті цієї громади, кассими однаково висміювали своїх сусідів, бо вони готували кьофте[17] з кукурудзою замість фаршу. Вони також стверджували, що салехи були схильні до дивних захворювань, таких як фавус, водянка й рак сечового міхура. Утім, погонич верблюдів Хасан подолав ці бар’єри й одружився з Фавзією із заможної родини.

Люди кажуть, що коли всемогутній Аллах викладає свої аргументи, то вже ніхто не може перешкодити його суду. Так сталося, що рано вранці Фавзія прокинулася від галасу біля будинку. Її мати ще спала, але вона здогадалася, що Хасан, погонич верблюдів, рано повернувся з млина. П’ять років він возив їхню пшеницю на млин та ночував просто неба, очікуючи своєї черги, перш ніж повернутися з борошном наступного ранку. Дівчина встала, відчинила двері будинку й зрозуміла, що була права. Хасан дав команду своєму верблюду стати на коліна та розвантажив його. Спочатку Фавзія не знала, що вдіяти. Вона сказала чоловікові, що мати не прокинулась. Хасан хотів піти, натомість вона просила залишитися й запропонувала сніданок, але він чемно відмовився. Він був від природи сором’язливий і не наважувався підвести очі, щоб подивитися прямо в обличчя дівчині.

Але верблюд відмовився піднятися, і коли Хасан спробував стимулювати його ударом палиці по шиї, він тільки пінився й дратувався. Чоловік іще раз вдарив, роздратований верблюд обернувся — а коли верблюд гнівається, то стає жорстоким — і вкусив свого власника за передпліччя. Крик Хасана розлетівся луною, Фавзія злякалась, коли побачила кров, що ллється з руки хлопця, і поспішила принести необхідне для першої допомоги. Вона продезінфікувала рану хлопця та напхала її меленою кавою замість попелу з печі, і замотала тканинним бинтом.

— Хасане, не будь таким жорстоким, — сказала вона. — Верблюд голодний. Вона принесла верблюду воду й корм, і лише тоді Хасан погодився поснідати. Зейнаб прокинулась і побачила, що він сидів на їхній низькій терасі з глиняної цегли за вхідними дверима, пив чай, опустивши голову. Юнак був чемний, як сором’язлива дівчина, і самовідданий. Він ніколи не торгувався за оплату. Якби вона запитала його: «Ти щасливий, Хасане?». Він би їй на те відповів: «Ви дуже добра й благословенна, пані». «У хлопчика язик солодкий, як мед», — завжди казала вона. «Він не вульгарний, як інші представники роду Салехів». Вона була щаслива, що її дочка повелася гостинно з гостем, адже це завдання господаря дому. Якщо господар відсутній, хтось із його дітей заміняв його. Це зазвичай був старший син. Якщо сина не було, дружина виходила зустрічати гостей, а якщо її не було, то дочка виходила назустріч, виконуючи роль чоловіка. Тоді вона справді стала дочкою свого батька. Це був правильний спосіб виконувати обов’язки відповідно до правила старшинства в родині.

Коли Хасан повернувся додому, то сказав їм, що хоче одружитися з Фавзією. Його божевільне прохання вразило всіх. «Хлопчик такий же дурний, як і його діди-прадіди», — казали вони, адже знали, якої думки про них Зейнаб.

— Хіба ти не міг знайти когось іншого, а не дочку Зейнаб? — промовив батько. — Дівчат повно навколо тебе.

Таку ж позицію займав його дядько.

— Клянусь Аллахом, — поклявся Хасан: — Я не візьму за дружину нікого іншого.

Розмова тривала, звідусіль лунали крики, аж поки дід не прокинувся, піднявши голову з-під товстого вовняного покривала:

— Що це за галас? Людоньки, від вас у мене болить голова. Нехай Аллах благословить того, хто знає собі ціну. Але Хасане, ти знаєш, що ми недостатньо заможні для них, ми їм не рівня.

У це втрутилася Ханія, дружина Саїда, дядька Хасана:

— Та годі вам, чому ви хочете задушити мрію хлопця? Ви всі тут висловлюєте свою думку, а хтось із вас запитав, що думає Зейнаб?

— Але ми знаємо, що вона думає, — відповіли вони.

Тоді Ханія звернулася до діда:

— Усе, що ти робив десять років, це засинав і прокидався на терасі. Ти не працюєш і нічим не займаєшся. Усе, що ти робиш, це їси й бурчиш: «Я втомився, я хворий». Приготуйте мені курку, щоб я міг з’їсти її разом із супом. Дбайте про мене, мені залишилось зовсім небагато днів на цьому світі. Я пройшов свій шлях, а ти лишень на початку...

— Що я можу зробити у свої літа, Ханіє? — запитав він.

— Уставай, спирайся на ціпок і йди влаштовуй заручини хлопця, — відповіла жінка.

— Можливо, Зейнаб пошкодує тебе й посоромиться відмовити.

Дід закрив обличчя вовняним покривалом і пробурмотів:

— Наволоч... у неї язик без кісток... ганьба.

Тільки Ханія не злякалася. Вона запропонувала сама піти до Зейнаб, щоб розвідати. Цю пропозицію всі негайно підтримали й нарешті заспокоїлися.

Повернувшись додому, Ханія сказала їм, що Зейнаб змінила тему, щойно жінка порушила її.

— Отже, ти отримала відповідь? — запитав її чоловік. —Жінко, чи ж ми не попереджали?

Утім, Ханія мала іншу думку.

— Я почуваюся впевнено, — сказала вона. —Можливо, мовчанка є ознакою згоди.

Правда полягала в тому, що мовчанка Зейнаб була виразом смутку й вагання. Вона знала, що роками її дочка бачила молодика, який приходив до них. Отже, чи могло між ними щось трапитись? Хлопець був добрим і чемним, але цілковитим селянином. Вона вирішила поговорити з дочкою.

— Я не задоволена задумом про шлюб, Фавзіє. А якби твій батько був живий, він би відмовився. Що ти думаєш? Вона сподівалася, що в дочки вистачить розуму, щоб прислухатися до порад матері й відповісти: «Звісно як скажеш, мамо».

Зейнаб думала, що так станеться, але Фавзія опустила голову й не промовила жодного слова. Але коли дівчина нарешті підвела очі, вони були заплакані, і вимовила фразу, яка поранила серце матері.

— Ви хочете видати мене заміж за чоловіка, з яким я не хочу мати жодних стосунків, як весілля Саддіни?

Зейнаб була глибоко схвильована, ніби щойно побачила привид Саддіни, що повернулася з мертвих, щоб поскаржитися на несправедливість, якої вона зазнала за життя. Тож питання було вирішене. Ледь два тижні минуло від події з верблюдом, як Зейнаб побачила біля своїх дверей гурт людей з клану Салеха: діда, який спирався на ціпок, батька Хасана і його дядька. Вона трохи вагалася, перш ніж запросити їх до оселі. Після того, як ударили по руках, новина поширилася серед людей. Оповідач завжди закінчував свою історію однаково. «Якби не укус верблюда, Хасану ніколи б не дісталася Фавзія. Але що тут казати? Був ранок, дівчині стало шкода хлопця, а серце Зейнаб уболівало за єдину доньку. Господь дав підстави. Господь дозволив це». А слухачі слідом говорили: «А який бо Він чудовий». Усі ці вислови означали, що шлюб Фавзії з Хасаном розглядався як виняток. Інші не могли рівнятися з ними, і це ніколи не трапиться вдруге. Тож мати Салами не була переконана в гідності шлюбу її сина з дівчиною з Бахраві. «Можливо, це й зробила Зейнаб, а тепер її немає, — говорила вона. — Але я не Зейнаб. І так, Хасан був селянином, але він не з Бахраві. І Фавзія — це не Закія. Закія — повія. Вона переслідувала мого сина, поки не змусила його згрішити».

З гучних улюлюкань Ніси Фавзія одразу дізналася, що народився хлопчик.

— Ми назвемо його Мідхат, — сказала вона.

— Чому саме Мідхат, люба? — запитала Ніса. — Його батько не дозволить. Чому б нам не називати його Ахмедом чи Абдельхамедом? Я чула, що люди кажуть ніби найкращі імена — це ті, з якими поклоняються Аллаху чи дякують.

— Мені байдуже, — сказала Фавзія. — Ми назвемо його Мідхат, і все. Турки називають своїх дітей Мідхат.

І Ніса зрозуміла, що в очах кассимів турки, цивілізація яких давно закінчилася, усе ще славилися своєю світлою шкірою, гарною зовнішністю та лідерством.

Але щастя Фавзії з дитиною було швидкоплинним. Вона була в такому розпачі, коли акушерка принесла хлопчика, що повернула голову в інший бік.

— Який сором, Нісо, — сказала вона.

— Дай йому трохи часу, люба, — відказала Ніса. —Хлопчик щойно вийшов з твого лона.

— Це моя нещаслива вдача! — Фавзія заплакала. — Нісо, хлопчик мертвий!

Ніса була шокована й безмовна. Пологи були складними. Важкі перейми почалися після півночі, а тепер пролунав полуденний заклик, але дитина не закричала, не видала жодного звуку чи руху. Так ніби він справді помер, на що була Божа воля. Ніса не знала, що робити, окрім як вимити новонародженого й обережно сповити його, накриваючи глибокою тацею, поки рідні не поховають його. З важким серцем жінка пішла. Нехай тобі Аллах допоможе Фавзія.

Як тільки Ніса повернулася додому, вона знайшла свого власного сина, який кричав від голоду, дала йому груди, він смоктав їх поки не наситився, і аж поки сон не здолав його. Тоді в її голові раптом промайнула думка: «Що відбувається з тією дитиною, яка вийшла з маминого лона, не закричавши й не видавши жодного звуку?» Вона відірвала сина від грудей і поспішила назад до будинку Фавзії, де зняла з дитини покривало, поклала його в ванночку з теплою водою й помасажувала йому тіло та кінцівки. Поробивши це деякий час, вона помітила, що в його животі пульсує вена. Це викликало в неї крик, довгий й дзвінкий.

Усі раділи втішній звістці, але батькове щастя судилося недовго. Він помер від раку сечового міхура через кілька місяців після народження дитини. А мати продовжувала відчувати жаль від того, наскільки потворною була дитина, поки не померла, коли йому виповнилося три роки. Навіть ще за життя, вона залишала його зі своєю матір’ю або Нісою, яка годувала його перші два роки разом зі своїм сином Ісмаїлом, глухонімою дитиною.

А коли хлопчикові виповнилося чотири роки, його бабуся померла, і турбувалася про нього тільки Ніса. Але Мідхату ніколи не бракувало доглядальниці, адже, окрім його бабусі Зейнаб, доки вона жила, та його годувальниці Ніси, була дружина його дядька Ханія, яка жила в селі Салех. Вона платила Нісі ту плату, яку встановила Зейнаб, і подбала про те, щоб дитину привозили до неї раз на тиждень, щоб вона могла його бачити. У неї було кілька дітей — троє хлопчиків і дві дівчинки, — але Мідхат також був її «сином». Чи не вона влаштувала, щоб його мати вийшла заміж за його батька, тим самим скасувавши заборону на змішані шлюби між двома кланами? Якщо хлопець коли-небудь відчував голод або втому, він міг шукати притулку в будь-якому з будинків синів Кассима, і він знаходив там когось, хто б його нагодував і доглянув. Такі були переваги, якими він користувався, тому що був сиротою і тому, що, врешті-решт, він був онуком Зейнаб.

Ханія мала великий будинок і тримала двері відчиненими — спереду і ззаду — цілий день, і будь-хто міг увійти з обох боків, не питаючи дозволу. Будинок також був відкритий для молодих кіз та овець. Але собакам заборонялося вилизувати посуд або наближатися до тих, хто живе в будинку, оскільки, відповідно до законів шаріату, собаки нечисті, і дотик до них скасовує омовіння й заперечує молитву. Собаки тут, зазвичай, були бродячими й таємно спаровувалися на полях чи пустках. Ніхто не приручав собак і не пестив їх, якщо вони добровільно не виконували якусь послугу. Іноді собака приставав до того, хто пас овець, тож пастух брав його, щоб стерегти стадо. Та все обмежувалося виконанням служби на відстані, а охоронця годували тим, що не шкода віддати. Одного разу з’явився великий чорний пес і прибився до дому Ханії. Сім’я прийняла собаку. У будинок не пускали, і, правду кажучи, собака дотримувався своїх меж. Приміром, настав час обіду, собака терпляче стояв біля того, хто їв за низьким круглим столом на землі біля будинку. Чекав, поки хтось не накричить на нього й не вижене його або ж підкине йому їжу. Чорний пес часто приходив і йшов, поки Мідхат не потоваришував з ним. Мало того, що хлопець почав ділити їжу з собакою або вимагати, щоб тварина отримала свою частку, він також став імітувати певну поведінку собаки, наприклад, повзати навкарачки або сидіти на задніх лапах і гавкати. Дитина міркувала, що цей породистий собака змусить Ханію сміятися. Одного разу хлопець вирішив дати своєму другові людське ім’я, назвавши його Фарідом. Це був перший випадок в історії села, коли собаці дали ім’я, не кажучи вже про те, що це людське ім`я. Тварину можна назвати за кольором або іменем з особливими прикметами, як-от буйволиця Ханії, яку тільною називали аль-Мабрука, тобто «благословенна», щоб захистити її та її плід від можливої напасті. Або як її маленьке новонароджене теля довгий час називали Різк, тобто «благословення», і жартома, і тому, що теля вважалося благословенням від Аллаха й знаком удачі. Але щоб хтось давав тварині постійне ім’я, перетворюючи її на особливу істоту, з якою люди повинні рахуватися, це було нечувано. І першим, хто таке зробив, був Мідхат ібн Хасан.

Життя собаки миттєво змінилося в той день, коли Ханія дала Мідхату миску молока й шматок хліба.

— А де частка Фаріда? — запитав він.

Ханія обернулася до нього:

— Про що ти говориш? Хто такий Фарід?

Вона не могла повірити, коли Мідхат показав на собаку:

— Але ж він тут, сидить просто перед вами, хіба ні?

Ханія швидко зрозуміла, що хлопець мав на увазі, і розсміялася:

— Мідхате, ти хочеш сказати, що собака має ім’я?

Ханія повернулася з собачою часткою їжі. Спочатку вона подумала, що Мідхат назвав собаку жартома. Але він був цілком серйозним і постійно використовував ім’я Фарід, поки його не прийняли інші. Фаріда, дочка Ібрагіма Абу Заїда, не заперечувала проти того, щоб ім’я собаки було таким подібним до її імені. Вона знала, що це було викликано любов’ю Мідхата до неї. Собака почав супроводжувати дитину, куди б та не йшла, і, як і його господар, ходила між синами Кассима та синами Салеха. Жителі обох сіл прийняли його з доброї волі, бо він охороняв кволу дитину від хижаків, що кишіли навколо нього «як сарана», як вони сказали б, — коли хлопчик блукав полями, де причаїлися лисиці й вовки.

Попри те, що Зейнаб була суворішою за Ханію, коли йшлося про нечистоту собак, вона прийняла цього собаку, схвалила його ім’я й почала поводитися з ним по-особливому. Він отримував свою частку їжі, як і Мідхат, аби не полишав дому. Зейнаб була щаслива, адже собака став особистим охоронцем дитини, слідуючи за ним, куди б той не йшов. А блукання Мідхата були не рідкістю. Він ходив скрізь, як тільки встав на ноги. Хлопчик не витрачав часу на повзання й намагання встати — він підвівся на одному диханні, майже за ніч, і почав ходити. Після цього ніщо не могло завадити йому ходити куди заманеться. Він почав бродити околицями з групою хлопців, які були старшими за нього, разом перетинаючи канал до землі Саїда, пробираючись у хащі очерету й кактусів, щоб зібрати опунції та вкрасти фініки. До села своїх дядьків по батькові він ходив як сам, так і з іншими хлопчаками. Навіть бабуся називала його барраві, порівнюючи його з дикою відкритою місцевістю, або габалаві — «хлопчик із гір». Коли опікуном дитини став Фарід, бабуся зітхнула з полегшенням. Тепер вона була спокійна, коли дитина блукала полем.

Жінка мала не одну причину хвилюватися за дику дитину — барраві. Він був єдиним сином її єдиної дочки, а оскільки він був хворобливий з першого дня свого народження, майже нічого не їв і не отримував належної уваги матері. На відміну від інших онуків, до нього бабуся ставилася особливо. Вона не погоджувалася, щоб хлопчик їв з іншими дітьми, бо ж знала, що він не може змагатися з їхніми «заманливими апетитами». Тож бабуся відводила онука до кімнати в будинку й давала йому все, що він хотів, зокрема банани й м’які жувальні цукерки. Одного разу він захворів на дифтерію, яку лікували, припікаючи нижню частину анусу. У народі казали, що «припікання — це останній засіб у медицині», бо в них були інші методи народної медицини. Сільський перукар, наприклад, займався всіма їхніми проблемами із зубами, обрізанням, хворобами очей та загоюванням ран. Потім були експерти з кровопускання та складання кісток, а також, зазвичай, практикуючі маги та чарівники й заклинальники. Але дифтерія, чума серед дітей, вичерпала відомі медичні методи лікування й лишилося тільки припікання, яке, з практичного погляду, було єдиним рішенням проблеми. Тож прийшов фахівець із припікання, засукав рукави, розпалив вогонь і нагрів товстий ковальський цвях, поки той не засвітився та побілів. Тоді чоловік звернувся до милосердного Господа, готуючись накласти цвях. Зейнаб терпляче й уважно спостерігала за тим, що відбувається, поки лікар не підняв палаючий цвях, щоб опустити його на тіло дитині, тоді вона закричала:

— Боже збав! Мій хлопчик не буде припечений вогнем.

Вона стала між чоловіком та його пацієнтом.

— І що ми повинні зробити, хаджо? — запитав чоловік.

— Мій хлопчик піде до лікаря в Абу Кабір, — відповіла вона.

Це було не вперше, коли одного з онуків Зейнаб припікали, і щоразу вона погоджувалася. Але тепер вона не могла стерпіти, щоб син її дочки отримував таке лікування. І Мідхат став першим, кого відправили до справжнього лікаря в Абу Кабір.

Деякі жінки з села Кассим були проти дружби, що пов’язу­вала Мідхата з Фарідою.

— Хіба він не міг знайти когось із ким би потоваришувати, окрім дочки того злочинця?

— Залиш хлопчика в спокої, — відказала Зейнаб. — Це нещасна дитина... і в неї немає ні брата, ані сестри.

Але хоч у нього не було братів і сестер, Мідхат був, як буйвол Ханії, захищений від усього світу. Якщо він спіткнувся й упав, Ніса промовляла: «Нехай ім’я пророка охороняє й захищає тебе». Але Зейнаб казала: «Нехай береже тебе Боже ім’я; твоя сестра захищає тебе». Ця «сестра» була невидимим близнюком, яка жила під землею і втручалася, щоб захистити дитину, якщо та потрапляла в біду. Фаріда була як старша сестра, і вона запросила Мідхата до свого гурту дітей. Вона була для них найстаршою й найсміливішою, а також багато в чому найбільш вправною, лідером в іграх, судила змагання. У неї було багато інших рис, які помітив Мідхат, вона приділяла йому особливу увагу, а іноді грала з ним наодинці, знайомлячи його з невідомими фактами життя.

Одного разу до будівлі сіри підійшла делегація кассимів: шейх Хамед, батько Салами, шейх Саїд, його мати, Наваль і його дядько Шабана. Кожен висловив свою думку до того, що сталося.

— Я не розумію, в чому проблема, — почав Шабана. — Салама зробив помилку. Він повинен виправити свою помилку й одружитися з дівчиною. Бог любить доброзичливих.

— Боже збав! — закричала Наваль. — Мій син ніколи не одружиться з дівчиною з Нижнього Єгипту.

— Що це за кассими та бахраві? — відповів Шабана. — Ми всі мусульмани. Пророк Мухаммед сказав: «Одружуйтеся й розмножуйтеся, щоб я міг пишатися вами в Судний день».

— Дівчина невдячна, — заперечила Наваль. — Вона загравала до мого сина, вона...

Але Салама перервав її:

— Не будь такою різкою, мамо. Дівчина не винна. Я сам винен.

Шейх Саїд повторив за своїм сином:

— Салама винен. Схоже, він вчинив гріх, але це потрібно розслідувати. Він цілував її, торкався її стегон чи проникав у неї? Нам потрібно викликати будь-яких свідків, яких знайдемо.

— Не полишай нашого хлопця в біді! — кричала на нього дружина. — Не могло бути ніякого проникнення. Що це за розмова?

— Ніхто не звинувачує його в тому, що він закохався в Закію, — втрутився шейх Хамед. — Але він повинен був проігнорувати диявола й не вчиняти гріха. Релігія не забороняє цнотливої любові. Пророк, мир йому, сказав: «Той, хто палко закохується, але залишається цнотливим і зберігає свою любов у таємниці, доки не помре, той помре мучеником». І те, що сказав поет Абу Амр Джаміль, викликало захоплення:

Чи є щось краще, ніж це?

Закі рішуче втрутився, щоб залагодити дебати:

— Я сказав шейху Раді, що ми не можемо відповідати за їхню дочку... вони можуть покарати її самі, і ми покараємо нашого сина, адже ми повинні покарати його.

Шейх Саїд знову почав нападати:

— Якщо буде доведено, що він згрішив через зізнання чи свідчення, то має бути покараним на сто ударів батогом.

— Мого сина ніхто не зачепить, — відповіла Наваль. —Мій син не зробив нічого поганого.

— Ми ніколи не бачили, щоб когось били батогом, бо він вчинив розпусту, чи йому відрізали руку за те, що він вкрав, — кинув виклик братові Шабана. — Мусульмани давно перестали дотримуватись цих традицій.

Його брат закликав Аллаха на захист від проклятого шайтана:

— Не смій спростовувати релігійні заборони, інакше ти станеш невірним.

Салама звернувся до шейха:

— Закі, дядечку! Я винен, дядечку, і я прийму будь-яке покарання, яке ви виберете.

Тоді Закі підвівся, узяв одну сандалію й ударив нею Саламу по шиї та плечах.

— Бий мене, дядьку... бий мене, — крикнув Салама. — Я заслуговую на те, що отримую.

Закі бив його до тих пір, поки в нього не ослабла рука, потім він указав усім на двері.

— Ти не чув того, що я сказав, — сказав він Саламі. — Іди з мамою та батьком, і не виходь з дому, аж допоки я не сповіщу тебе.

Він просив усіх піти з відчаю. Двадцяти чи тридцяти ударів його сандалією було недостатньо, і чоловік знав, що це не той «урок», якого Салама заслуговував за злочин, що той учинив. Але він не знав, що ще вдіяти. Якби Закі був у кращому стані — у своєму звичайному стані — можливо, тоді він знайшов би рішення. Але він відчував себе заплутаним, глибоко розбитим і безпорадним та нездатним вирішувати проблеми. Він звернувся за допомогою до роду пророка, чиї гробниці він відвідав у Каїрі.

— Допоможи мені, Хусейне. Я шукаю твого захисту, Зейнаб!

Раптом з’явилася Нафіса, але він з першого погляду не впізнав її в старій, товстій жінці, одягненій в чорне, яка ледве пересувалася.

— Добривечір, Закі, — сказала вона.

Він нічого не відповів і здивовано дивився на неї, наче на примару. Лише після того, як вона привіталася з ним удруге, він зрозумів, хто це. Чоловік провів долонею по обличчю, наче хтось почув його благання.

— Добривечір і вам, тітонько. Ласкаво прошу.

— Сакіна нещодавно прийшла до мене в жахливому стані. Вона казала мені жахливі речі, які я не хочу повторювати. Вона може говорити все, що хоче. Я пробачила їй. Закія — її дочка, а ти знаєш, що таке материнське серце.

— Я знаю, тітонько, але який це має стосунок до нас? — відказав Закі. — Це їхня дочка. Вони можуть робити з нею все, що хочуть.

— Що ти маєш на увазі, Закі? Як можна так говорити? Як вони можуть робити те, що хочуть, мій любий? А яка твоя думка?

— Якщо ви бажаєте знати мою думку, дівчина заслуговує на те, щоб її вбили.

— Чому? Що вона зробила?

— Що ви маєте на увазі, що вона зробила? Ви мене питаєте? Хіба ви не знаєте чуток, які ходять по селу?

— Що за розмова, Закі? Чи був хто з Саламою та дівчиною, коли вони були на кукурудзяному полі? Чи бачив хтось, що вони робили, крім Бога?

Закі був здивований запитанням і завагався, перш ніж нарешті відповів.

— А ви були з ними, тітонько? Ви бачили, що вони зробили?

— Особисто я нічого не бачила, але я добре знаю дівчину й добре знаю Саламу. Я хочу тобі дещо сказати: справді, деякі підозри є гріхами. А ти думаєш, що вбити когось — це дрібниця, Закі? Ти хочеш вбити дівчину в розквіті її молодості тільки тому, що щось підозрюєш?

Тиша панувала, доки Закі не заговорив:

— Як можна стерти ганьбу, тітонько?

Нафіса взяла його за руку.

— Немає потреби в таких розмовах, Закі. Нехай Аллах пом’якшить твоє серце, — сказала вона, заплакавши. — Послухай мене. Я тобі як мати. Я виростила тебе, мій любий, і багато разів носила тебе на руках. Салама для мене як Хашем, а Закія — як моя дочка.

Закі відвернув голову:

— Дівчина почувається тепер, як у пеклі.

— Дівчина мені все розповіла, і я їй вірю, — сказала Нафіса, витираючи сльози. — Салама обійняв її й поцілував. І що? Світ пішов на руїну? Це все дитячі ігри.

— Яке ваше діло, заслуговує вона бути вбитою чи ні? — відповів Закі. — Чому ви обтяжуєте мене цією проблемою, тітонько? Вона пішла, то нехай йде до пекла.

Нафіса хотіла піти, але вагалась.

— Дівчина зі мною вдома.

— Що ви маєте на увазі, вона з вами? — спитав Закі з жахом. — Будь ласка, сядьте. Залишіться.

— Куди б вона ще втекла? Вона прийшла до мене, а я замкнула її, щоб вона нікого не бачила, і ніхто її не бачив. Ніхто не торкнеться її волосся на голові, бо вона в моєму домі.

— Чому ви це зробили, тітонько? — видавив через силу Закі.

— Вона прийшла й попросила моєї допомоги, — відповіла жінка. — Хіба я не можу її врятувати? Якби Зейнаб була жива, і Закія пішла до неї, як ти думаєш, вона б її відштовхнула?

— Дівчина у вашому домі, а це означає, що тепер вона наша відповідальність, — тихо сказав він. — Що нам робити, тітонько?

— Що нам робити? — перепитала вона, намагаючись підвестися. — Хочеш, Закі, я скажу тобі, що робити? Де твій розум, моя любове? Ти справді засмутив мене, клянусь Богом. Допоможи дівчині, будь ласка!

Оскільки він завмер на місці й навіть не кліпнув, вона нахилилася до його руки, щоб спробувати поцілувати її.

— Дай мені руку, щоб я поцілувала, але просто допоможи їй.

Закі роздратовано відірвав руку.

— Не дай Боже, тітонько! Я поцілую ваші руки й ноги, але, будь ласка, не просіть цього від мене.

Вона затрималася біля дверей, аби ще раз просити його, закликаючи до дружби й любові між ними, але він був непохитний у своєму рішенні.

Тепер Закі потрапив у пастку. Коли Закія зникла, він відчув полегшення, як і всі інші, бо ж це означало, що проблема обмежиться покаранням Салами, із Саламою можна буде впоратися. Він прийме будь-яку кару, яку вибере його дядько. Але стара прийшла й усе зіпсувала, узявши дівчину під свою опіку. Завдяки цьому дівчина стала тягарем на плечах Кассимів, бо її треба тепер оберігати. Ба’ більше, цей тягар ляже на його плечі. Наче йому не вистачало проблем і обов’язків. Найважчим було відчуття, що все йде до його загибелі, що рід Кассимів більше не має вищості, що його влада над людьми зникає, і що він став не в змозі відбитися від зла, не кажучи вже про інших. — «Де твій розум, Закі?» Справді де був його розум? Його розум більше не підкорявся йому. Стара думала, що йому слід одружити Саламу з Закією. Вона не сказала цього прямо. Але саме на це вона натякала, і так гадала опіумна голова Шабани. Йому сказали, що це рішення, яке сподобається Зейнаб, і що це рішення сподобається Аллаху та його пророку. Але він ніяк не міг це прийняти. Вибачте, тітонько, вибачте Зейнаб, вибачте всі. Я не можу нічого, крім цього.

Опіумна голова Шабани, який у своїй суперечці процитував слова пророка про спарювання та розмноження, заслуговує смерті. Він був грішником, який вживав алкоголь в Абу Кабірі, згідно з чутками, які дійшли до нього. Це чоловік, який не утримувався від гріха, і якого нічого не хвилювало, окрім того, що він був під кайфом. Він збирав хлопців навколо себе на зборах громади, щоб змусити їх у всьому сумніватись, насміхатися з кассимів і знищити все, що вони побудували.

І Раді прийшов до нього, з покорою, благаючи й розповідаючи про громаду та братерство. Але це був ненаситний, пихатий чоловік, який не дбав ні про що, крім власної наживи. Ні разу він не чув, щоб Раді допоміг комусь у біді чи був щедрим до гостя або добрим до бідних. Раді ніколи не відкрив гаманець, щоб пожертвувати хоча б піастр на утримання мечеті. «Світ змінився, Закі, — сказав Раді, коли його попросили про пожертви. — Час сіри минув». Хто тепер тримає двері навстіж відкритими для кожного гостя та перехожого? Такі нині реалії, незважаючи на щедрість Аллаха, який дав йому багатство та широку славу. Він торгував бавовною та пшеницею, його дружина торгувала птицею, яйцями, маслом, а син мав крамницю на сільському шляху. Якби могли, вони б продавали повітря. І він невтомно брав усе, що належало синам Кассима. Він шукав дружби із Зейнаб протягом усього її життя, оскільки боявся її впливу та сили. Але як тільки вона пішла з цього світу, він глибоко поринув у все те, що жінка залишила після себе, і таким чином посутньо розширив свої можливості. Він купив усе, що було в її синів, по черзі. І це йому було замало, тож чоловік звернувся до молодшого брата, щоб спокусити його продати свою частку спадщини й, таким чином, розсваритись зі старшим братом. Він продовжував спокушати брата Закі, збільшуючи пропозицію, поки той дурень не потрапив у його пастку. Проте й цього йому було замало.

Тепер він хотів породичатися з кассимами, щоб завдяки шлюбу стати одним із них. Салама був наївним ідіотом. Якби він одружився з однією з них, то забув би про свою сім’ю. Він поступився б своїй дружині та тещі й тестю, а його діти стали дітьми своїх дядьків по материнській лінії, жителів з Бахраві. І бахрав’яни стануть корінним населенням села, і сини Кассима працюватимуть на них. Зрештою, так усе й вийшло. Він помре, і Раді придбає землю у своїх дітей. І якби Раді помер раніше — оскільки він був старшим, — замість нього це зробив би його син Халіль, таким був би результат усієї цієї історії. «Вибачте, тітонько, вибачте, Зейнаб, вибачте всі. Я не можу. Аллах не обтяжує людину понад її межі».

Він стиснув кулак, ніби намагаючись зібратися з усіма силами відкинути те, що від нього вимагали, коли почув рух у кутку біля дверей. Коли Закі підвів голову й побачив Закію, по спині пробігли мурашки. Вона вийшла з тіні, бліда, з відкритою головою й одягнена в пошарпаний одяг, що ледь прикривав її тіло. Чого хотіла від нього дівчина?

— Закіє, що привело тебе сюди? — закричав він їй. — Чи не ти не скористалася моєю тіткою у своїх цілях? Хіба цього не достатньо?

Він бачив, як Закія розкрила рот, щоб промовити щось, але нічого не почув. Тож знову закричав:

— Молода жінко, чого ти хочеш?

Відповідь нарешті дійшла до нього, коли вона вимовила одну фразу:

— Абу Закі, мені потрібен ваш захист.

Дівчина говорила, дивлячись йому у вічі, а потім зникла так само швидко, як і з’явилася. Вона пішла геть, зникла, поглинута темрявою в тому кутку, так само, як з’явилася. Чоловік протер очі й розлютився ще більше. Чи то Закія була в плоті й крові, чи він бачив привида? Прихована сила міцно стискала його серце, намагаючись зламати й розбити його волю. Тож Закі в молитві впав на коліна в напрямку до найближчого кутка, голосно ридаючи.

— Якщо це було твоє бажання, нехай так і буде. Але не кидай мене. Ми всі під твоїм захистом.

Опівночі чоловік послав по Раді, щоб той терміново приїхав до нього. З’явився Раді, на вигляд стривожений, блідий і стурбований. Він говорив ледь чутним голосом.

— Чи все гаразд, шейху Закі?

— Сідай, — відповів Закі. — Я хочу заспокоїти тебе щодо Закії.

Дівчинка здорова, вона ціла й неушкоджена.

— Де вона? — палко запитав його Раді.

— Перш ніж я скажу, де вона, — відповів Закі, — я хочу, щоб ти зробив мені послугу.

— Що б ви не говорили, Закі, я погоджуся.

— Закія — моя дочка, і вона в моєму домі, це те саме, що бути у вашому домі.

— Звичайно, Закі, це само собою зрозуміло.

— Ми просимо руки Закії для нашого сина Салами. Що ти скажеш?

Шейх Раді опустив голову, щоб приховати сльози.

— Дай мені руку, — сказав Закі. — Прочитаймо «Аль-Фатіху»[18].

Після того, як вони прочитали перший розділ Корану як спосіб благословення заручин, Закі приступив до справи.

— У дівчини має бути посаг, — сказав він. — Як ви знаєте, це правило згідно із законом шаріату. А посаг — це моя відповідальність.

— Ви, Закі, завжди були шляхетним чоловіком. Нехай Аллах продовжить ваше життя. Але де вона?

— Я сказав тобі не хвилюйся, — мовив Закі, усміхаючись. — Їй так само добре, як у будинку свого батька. Завтра вранці вона буде у вас вдома, до неї ставляться, як до королеви. Увечері, після вечірньої молитви, ви повинні привести реєстратора шлюбів, і ми проведемо ісламську церемонію. Весільний бенкет буде після Рамадану з волі Аллаха.

Закі привітно посміхнувся, коли йому прийшла в голову остання думка.

— До речі, шейху Раді, — почав він. — Ти найстарший і найосвіченіший серед нас. Ти наш старший брат, і село без тебе не виживе. Я б хотів, щоб ти подбав про мечеть.

— Твоє бажання для мене закон! — одразу відповів Раді.

— Мечеть потребує грошей на утримання, — продовжив Закі. — Аллаху відомо скільки, але ми з’ясуємо. Як ти гадаєш?

— Я готовий, — відповів Раді.

Почуття задоволеності охопило все єство Закі, оскільки тепер він почав вирішувати свої проблеми по черзі.

— І ви не можете залишитися осторонь від становища шейха Хамеда. Цей чоловік і його сини перебувають у жалюгідному стані відтоді, як померла Зейнаб. Вона доглядала за ним, і ви знаєте, що без нього не було б ні школи Корану, ні освіти для молоді. Як таке може бути? Що ви думаєте про те, щоб ми давали йому місячну платню? Я маю на увазі кілька піастрів, щоб він прожив до врожаю пшениці чи кукурудзи.

— Що б ви не говорили, я погоджуюсь, шейху Закі, — відповів Раді.

— То, скажімо, фунт на місяць, — запропонував Закі. У нього залишилася ще одна проблема: — Нехай Аллах упокоїть душу Зейнаб. Вона завжди доглядала за будівлею сіри. Адже утримання приміщення вимагало мудрого організатора, меблювання. І він має бути завжди готовий до прийому гостей, а це кавові та чайні набори, хліб, сіль, вода. Інакше що б їли та пили гості, приїжджаючи вночі, не кажучи вже про постійних мешканців оселі? І за все це людина отримує щедру винагороду від Аллаха, яку ми поділимо навпіл. Що ти скажеш?

Після того, як погодився на останнє прохання, Раді попрямував до дверей спокійно й потихеньку, ніби не хотів робити жодного зайвого руху, що міг би загрозити пречудовій угоді, яку він щойно уклав із Закі. Аллах прорік йому нове майбутнє, і єдине, що він бажав, — це врятуватися, знайти порятунок, щезнути. Честь його дочки була в безпеці, за це, Аллаху, ми зобов’язані висловити подяку. І вперше в історії стіна між кассимами та жителями Бахраві буде знесена. Тепер він має помчати стрімголов додому й повідомити щасливу новину дружині та синові. Але ледь не спіткнувся коло дверей, вдягаючи сандалі, коли почув рев шейха Закі: «Чому ти мене підвів?» Саме тоді Закі відчув, ніби в його животі зробилась дірка, і здавалося, ніби його серце занурюється в неї, або що він сам швидко падає.

Раді обернувся.

— Як я підвів, Закі? — спитав він. — Я виконав ваші прохання. Я прийшов, як тільки ви мене покликали.

Але все, що він побачив, це була спина Закі. Він згорнувся калачиком обличчям до кутка кімнати. З ким він розмовляв? Щось натякало на зле. Але Раді вирішив продовжувати справу. Він уклав угоду, якою мав скористатися, незважаючи ні на що. Чоловік підвівся й поспіхом пішов геть. Самісінької думки про те, що він має від тієї угоди зиск йому було достатньо. Він повернеться завтра з реєстратором шлюбів і грошима.

У день весілля в приміщенні сіри та за її межами стояв великий галас. Вона виблискувала чистотою, чого не було з часів, коли ще були живі Мансур і Зейнаб. У приміщенні підмітали, а на підлозі та на його території розстелили солом’яні килимки.

Того ранку святкові ритуали почалися рано. Фарні, перукар, прителіпався на своєму віслюку. За ним прийшов його брат Саїд, разом зі своїм помічником. Варто сказати, що попит на їхні послуги був високим.

Біля басейну мечеті був великий натовп, адже багато селян і підлітків хотіли скупатися після стрижки, і їх не надто хвилювало, що купальня вщент переповнена людьми. У будь-якому разі, їм було байдуже до того, навіть у темряві перед світанком, коли комусь із них, можливо, потрібно було помитися після статевого акту чи мастурбації, перш ніж усі прокинуться.

Атія, продавець овочів, з’явився зі своїм звичайним закликом: «Купуйте червоні помідори... редиску, м’яту та зелень», луна йшла по селу. Він зазвичай приходив перед полуднем, і в цей славний день повністю розпродав усе з двох навантажених віслюків, ще до того, як пролунав заклик до полуденної молитви.

У яскраво-помаранчевому вбранні з’явився циган Гуснія разом із сином, барабанщиком Алі, та його дружиною Шагірою, циганкою-танцівницею. А за межами будинків Бахраві били в барабани й бубни та брязкали цимбалами. Того дня люди говорили, — і це була правда, — що шейх Раді розщедрився. Він привіз кухаря й кількох помічників з поселення Абу Кабір. У пекарнях і в печах кількох будинків розпалювали вогонь, а кухар кружляв повсюди, роздаючи вказівки та перевіряючи, чи всі його вимоги виконано належним чином. Жінкам, які готували їжу у своїх домівках, бракувало тітки Нафіси, адже вона була найкращою кулінаркою, коли йшлося про такі свята, з нею ніхто не міг змагатися. Але зараз її не було. Люди дивувалися з її відсутності, бо ж вона була як друга мати для нареченої.

Потім сталася велика несподіванка, незадовго до заходу сонця — з’явилося велике зібрання салехів, подібного видовища ще ніколи не бачили. Здавалося, вони височіли у своїх вільних джильбабах, високих капелюхах і шарфах, що обвисали з їхніх плечей і тягнулися по землі. Вони завмерли на місці, аж поки не забили в барабани, тоді до них повернулося життя, і люди розташувалися колом. Танець розпочався з повільного ледь чутного плескання, але яке потім ставало все гучнішим і швидшим, оскільки атмосфера нагрівалася, а глядачі пройнялися тремтінням, яке торкнулося кожного. Танцюристи-салехи гармонійно скандували в такт аплодування: «Аль-Дах Йо... Аль Дах Йо». Це була нікому не зрозуміла фраза, але вона стала назвою танцю, що передавалася з покоління в покоління салехів, які тепер були найкращими виконавцями пісні в усій місцевості. Чоловічі голоси злилися в один, повторюючи спів, який бився, і «це торкалося найпотаємніших струн серця», як сказав Шабана. Здавалося, що спів просочився через тіло Шагіри, циганки, і, ніхто не помітив як вона проскочила повз чоловіків, зайняла позицію в центрі кола й обмотала одним із чоловічих шарфів свої стегна. Він не проти, як і інші чоловіки, хоча танець традиційно був чоловічою справою. Її груди та сідниці тряслися й запалювали ентузіазм публіки, деякі з натовпу підспівували танцюристам.

Увечері несли великий мідний посуд, наповнений великою кількістю їжі, особливо шматками м’яса та стравою, яку село ніколи не бачило, приготовлена шляхом вимочування хліба в м’ясному бульйоні. Усі їли досхочу. Після обіду гості зібралися в будівлі сіри, з одного боку був ряд для жінок і дітей, а з іншого — для чоловіків. Святкування були такими ж, як у минулому, коли поети спускалися в село, щоб заночувати після бенкетів, а вірші декламували до півночі. Незадовго до півночі Шабана вже не витримав впливу танцю Шагіри, тому вирвав барабан з руки її чоловіка й узяв на себе роль барабанщика. Здавалося, ні Шагіра, ані її чоловік не заперечували, а жінки сміялися й плескали в долоні. Крики стали гучнішими, а оплески — інтенсивнішими, коли глядачі побачили, як циганка реагує на барабани Шабани. Вона почала проходити крізь ряди публіки, танцюючи, цокаючи підборами й розмахуючи волоссям, як кобилка, демонструючи свою блискучу молодечу силу.

Лише зовнішній вигляд Закі зіпсував святковий настрій. Гості бачили його тільки під час трапези. Він міг приєднатися до будь-якого столу й їсти все, що йому заманеться, але натомість він схвильовано продовжував ходити, переходячи з однієї таці до іншої, щоб перехопити трохи їжі звідусіль, засовуючи cобі щось із перехоплених страв у кишеню. Деякі з гостей, що пригощалися, припинили їсти, а в інших від здивування та смутку шматочки застрягали в горлі. Їм було неприємно й боляче споглядати, як чоловік, який славився шляхетною лицарською вдачею й завжди був радий своїм гостям, так принизливо вчиняє. Закі продовжував рух між тацями, поки Шабана не підвівся, та не випроводив свого двоюрідного брата додому. Він залишався з ним удома, допоки не прибрали весь посуд.

Через кілька днів сини Кассима з тривогою повторювали, що зближення Салами й Закії в халяльний спосіб[19] було останнім почесним дорученням Закі. Після цього Закі було не впізнати. Через два-три дні після завершення весільних церемоній він поводився зовсім дивно. Уперше це сталося тоді, коли, проходячи повз будинок однієї родини, яка зібралася біля низького столика за вечерею в Рамадан, Закі не вітаю­чись приєднався до трапези. Оговтавшись від здивування, господар дому заговорив: «Раді бачити й ласкаво просимо, шейху Закі», але Закі почав хапати їжу зі столу, не звертаючи ні на кого уваги й навіть не чекаючи молитовного заклику на заході сонця, який дозволяв розпочинати трапезу. Решта родини здивовано й збентежено обмінювалася поглядами, поки батько не цитьнув, щоб вони замовкли. Закі поглинав їжу; це був той самий чоловік, який був відомий своєю стриманістю та гордістю, той, хто завжди чекав, поки всі за столом почнуть їсти, чи то гість, чи господар. А якби він був господарем, то брав би найменшу частку їжі, оскільки його обов’язок і радість полягали в тому, щоб кожен гість їв по заслугах і навіть більше.

Згодом ознаки його божевілля стали очевидними, і новина ширилася околицями. Колись тверезого шейха бачили, як він їв і пив у день під час посту. Люди бачили, як він лежав на животі на краю Затоки та пив воду. Він перестав молитися в мечеті й почав бродити вулицями і полями, постійно повторюючи одну й ту саму фразу: «Чому ти мене підвів?» Він зупинявся, якщо бачив юрбу людей, які їли, щоб приєднатися до них і їв разом із ними, незалежно від того, дозволили вони йому це чи ні.

Спочатку люди жаліли його. Вони говорили: «Тут немає ні сили, ні розуму, Аллаху» або «Змилуйся над поважним шейхом, що потрапив в немилість», ділячись з ним своєю їжею. Але потім вони втомилися від цієї ненаситності й сахалися його поведінки, почали глузувати з нього й відганяти. Коли він наближався, дехто підкидав вгору залишки їжі, і він ловив їх, як собака, та прямував далі. Це був єдиний спосіб відчепитися від нього.

Відразу після того, як закінчився Рамадан та пройшло святкування Ід аль-Фітр[20], хлопці ходили за ним, співаючи: «Чому ти мене підвів?» Закі дуже хвилювався й повторював фразу в такт ритму їхнього співу, прискорювався, виснажувався. Усі його запитання перетворювалися на скиглення й ридання, а це ще більше тішило дітей.

Удар, який скосив Закі, наздогнав і його тітку Нафісу, яку всі знали в селі. Жінка не була на весіллі, хоча саме вона прихистила наречену й підштовхнула Закі погодитися на шлюб. Після цього вона тяжко захворіла й померла, переймаючись долею племінника. Хоч вона завжди нагадувала, що все в руках Аллаха, але так само постійно повторювала, що все це із Закі сталося через шлюб, якого він не бажав. Чоловік утратив розум через крах своїх надій: «Нещасний чоловік, — повторювала вона. — Він узяв на себе більше, ніж міг витримати».

Люди запитували про суть фрази, яку він пробурмотів. Хто був той бідолаха, до якого він звернувся у своєму докорі? Шейх Хамед і шейх Саїд — двоє експертів з юриспруденції обговорювали це питання. Шейх Хамед вважав, що Закі дорікає брату, адже той не дослухався до його поради не продавати свою частку спадщини. Але шейх Саїд думав інакше.

— Про що ти говориш, його брат та інші такі дурні? Я вас усіх давно попереджав, що між вами ховається «ворог», що він світить на вас своїми смолоскипами й повзає по вашому тілі. Тепер він завдав тобі смертельного удару. Закі був найкращим серед вас, і з його падінням ви впали до найнижчого рівня ганьби. Немає вищої сили, ніж сила Аллаха!

Більшість людей схилялися до думки шейха Хамеда, окрім шейха Раді й Шабани, що вперше узріли, як Закі вимовляє цю фразу, стоячи на колінах, обличчям до кутка кімнати. Але Раді нікому не розповідав про те, що бачив. А «впертий» Шабана лише відкинув би ці ідеї:

— Я не вірю взагалі цьому. Мій двоюрідний брат Закі не збожеволів би лише через те, що його брат продав нещасний шмат землі.

— І що це, Шабано, значить? — запитали хлопці на зборах.

— Один Аллах знає, — відповідав він, жуючи шматочок опіуму. Проте він знав.

Весільні урочистості не обмежувалися лише святкуваннями в приміщенні сіри; були вечірки й на околицях у кількох інших місцях. Наприклад, у будинку Шабани була кімната для куріння гашишу та схожих речей. Він сподівався, що зможе зробити Алі кращим барабанщиком, і той ніби втратив глузд, розчищаючи шлях Шабані та своїй дружині-танцівниці. На жаль, Шагіра перебувала під суворим наглядом своєї свекрухи Хуснії.

У будинку жителів Бахраві була створена кімната для жінок, які воліли святкувати подалі від очей чоловіків. Фарід, стоячи за дверима та вихляючи хвостом, був водночас і враженим, і розчарованим, що йому теж не дозволили ввійти. Єдиним чоловіком у кімнаті був Мідхат, і він спостерігав за тим, що відбувається саме там, де Ніса залишила його, поверх мішків з бавовною, складених біля стіни. Зі свого спостережного пункту хлопець не переставав дивитися на двох незнайомок: приїжджу іноземку, яка, як кажуть, була знайомою жителів з Нижнього Єгипту, і дівчину з бандара, яка приїхала разом із нею. Найбільше уваги та здивування дитини привернули її незвичайні риси: яскраво-руде волосся та веснянки, розсипані на обличчі. Його погляд переходив із двох гостей на руде волосся, поки сон не здолав хлопчика. Потім настала черга Ніси приєднатися до гурту. Дівчата, що барабанили та співали, наполягли, щоб вона зав’язала шарф на стегнах і танцювала, бо вона гарно танцює, але жінка відмовлялася, поки чужоземка не нахилилася до неї й не підштовхнула: «Будь ласка, зроби це для мене». Ніса не могла відмовити гості в проханні, тож зав’язала хустку на поясі й почала хитатися під удари барабанів і спів. Коли Мідхат прокинувся й побачив, як його годувальниця танцює, то в нього наче очі повилазили, такою хлопчик її ще ніколи не бачив. Він не витримав цього видовища й розридався. Ніса перестала танцювати, а дівчата — барабанити та співати. Ніса поспішила до дитини. Він так сильно ридав, здавалося, що йому наснилися якісь жахи. Дівчина підняла його, намагаючись заспокоїти. Але хлопець продовжував ридати, поки вона не сіла з ним у кутку й прошепотіла щось на вухо, щоб йому стало легше. Він нарешті заснув, поклавши голову їй на груди, тоді вона знову поклала його на мішки з бавовною, але вже не повернулася до святкування.

Присутність цієї гості наступного дня викликала в селі велику зацікавленість та увагу, адже іноземці ніколи не відвідували їх — ані чоловіки, ані жінки — не кажучи вже про те, щоб провести серед них кілька днів, сидіти, їсти з ними та розмовляти їхньою мовою. Також подейкували, що вона була дружиною одного з родичів матері нареченої — чоловіка на ім’я Салем з родини Абу Хусейна, і що вони жили у великому особняку між лісом і містом Факус[21].

Наступного ранку юрба жінок і дітей знайшли її сидячою на стільці у дворі навпроти будинку Зейнаб і почали кружляти навколо неї. На жінці була синя сукня у великий білий горошок і широкий білий пасок на талії, який підкреслював її повні груди. Вона була в туфлях на підборах з нафарбованими нігтями. Шабана сидів навпочіпки неподалік, зіпершись спиною об стіну, і з великою цікавістю спостерігав за подіями. Він прийшов, щоб подякувати приїжджій гості за чверть фунта, що вона дала йому як чайові за гру на барабанах. Адже на ці гроші він міг придбати достатню кількість опіуму, при цьому працюючи протягом кількох днів. Але Шабана не міг наблизитися до жінки. Він багато років чув про неї через плітки в Абу Кабірі про дочку іноземця, пана Петроса, який володів баром, куди ходив Салем Абу Хусейн, і про те, як іноземець відмовився віддати доньку заміж, тож Салем викрав її. Шабана пошкодував, що ніколи не бачив того бару й не заходив туди випивати, тому що ходили чутки, що тільки представники заможних родин, як Салем Абу Хусейн, там збиралися. Яке диво сталося, що Салем зумів її викрасти!

Минув час, і ось вона опинилася тут, сидить навпроти нього, а він, прикутий до місця, спостерігає за нею. Потім він відійшов, заховавши обличчя в долоні, шкодуючи про те, що втратив.

— Бачиш, хлопче, — звернувся він до хлопчика, який сів поруч.

— Подивися, яка прекрасна іноземка, яка м’яка її шкіра, і подивися, як вона усміхається! Подивися, як вона носить туфлі, у яких видно її ступні, чисті й яскраві, як кришталь, не такі грубі, як у наших жінок. Боже, допоможи нам!

— Що не так, дядьку Шабано, — відказав хлопець. — Чому ти засмучений? Християни мають один світ, а ми маємо протилежний.

— Мовчи, сучий сину, — кинув Шабана. — Ти думаєш, що іноземці прямують до пекельного вогню, а ти потрапиш у рай? Продовжуй мріяти. Присягаюся, ти не досягнеш цього, натомість утратиш як цей світ, так і потойбічний.

Іноземка дивилася на темношкірі обличчя дітей, що зібралися навколо неї, деякі з них голі чи в брудному одязі. Віддаля замаячив Мідхат, ідучи зі своїм собакою та з рудою дівчиною з бандара.

— Мене звати Маріка, а тебе як? — запитала в нього гостя, коли той підійшов ближче. — А чого ти вчора плакав? — додала вона.

Мідхат хитнув головою, але не відповів, тож вона посадила його собі на коліна й витерла йому носа серветкою.

— Ти б хотів поїхати зі мною в Ісмаїлію[22]? — запитала вона, намагаючись витягнути його на розмову.

— Ісмаїлія країна чи бандар? — запитав він.

— Це бандар, — відповіла Маріка.

Мідхат довго вагався. Спокуса була сильною, і ще посилювало її те, що ця дівчинка — Сальва — стала ближчою йому з усіх дітей, можливо, через його собаку. Її руде волосся звисало до пояса, і вона носила сукню з оздобленим подолом, розшиту навколо квітами. Маріка помітила його вагання та інтерес до дівчинки.

— Ти будеш із Сальвою, — сказала вона. — Що ти думаєш?

І на цьому питання було вирішене.

— Я з тобою, де б ти не була, — відповів Мідхат, змусивши гостю засміятися. Вона побачила дивну істоту в жалюгідному середовищі, і ця істота сиділа в неї на колінах. Він давно не мився, його одяг був брудний, і на ньому не було спідньої білизни. Проте він говорив так, що здавався набагато старшим, ніж був насправді. І вона бачила, як він ішов поряд із Сальвою.

У базарний день Шабана подався в Абу Кабір. Він залишив свого віслюка в сараї — «гаражі» для віслюків, як він його називав, — і поспішив до головного кафе «Аль-Бурса», де зустрічались місцеві та приїжджі торговці й покупці. Він завчасно оглянув місце, розглядаючи кожне обличчя й придивляючись, чи є знайомі. Чоловік прийшов не для торгу, не для купівлі-продажу й Аллах знає, що гроші, які він мав у кишені, ледь покрили платню за дешевий готель, чашку кави, трохи тютюну, мідії та чай і цукор, який йому потрібно було купити для дому. Грошей було обмаль. Він приїхав розвіятись і дізнатися щось нове про іноземну гостю. Чоловік уважно розглядав обличчя людей, які входили та виходили, а також перехожих, але не знайшов жодної знайомої людини. Якраз коли він почав безнадійно нудьгувати, з’явилися його друзі Муса й Бахаа, сини мера. Його обличчя просвітліло. Він підвівся обійняти друзів. Як Шабана любив цих двох молодиків! Час від часу відвідував їх, а вони запрошували його на обід. Він робив вигляд, що відмовляється, аби вони ще дужче наполягали, поки, нарешті, не переконували його залишитися на обід чи вечерю. Про самі страви чоловік не переймався, бо від природи їв мало, але були й інші причини, чому він любив залишатися в їхньому товаристві. Перш за все, він отримував задоволення від їхньої компанії з ласки Аллаха: вони були приємними людьми, мали гарне почуття гумору й теж насолоджувалися його товариством. І чи були якісь заперечення, якщо ти любиш когось «благодаттю Аллаха», не спілкуватись із ним? Чому ні?

Приємно було й те, що в базарний день, коли він наштовхнувся на Мусу та Бахаа, вони оплачували його рахунок у кафе, щоб він зберігав частину грошей у своїй кишені на опіум. А міг бути обід і вечеря. Саме так і сталося. Утрьох вони попрямували до кебаб-крамниці Шебраві на сусідній від кафе вулиці. Це був простий невеликий ресторанчик з двома чи трьома столами на вулиці, де Шебраві готував шашлики, і дим від барбекю та його спокусливі аромати поширювалися на відвідувачів закладу. Але для Шабани шашлик був не родзинкою, а закускою до пляшки чорного «стійкого» пива. Хмелева гіркота тішила його, і тіло розслаблялося від його приємної дії, і тоді він замовляв ще більше. Варто було лише попросити, і його замовлення одразу виконували.

Розмова біля ресторану Шебраві йшла своїм ходом, поки не з’ясувалося, що Муса і Бахаа вже знали про іноземку та Салема Абу Хусейна, оскільки його родина й родина мера були пов’язані шлюбом. І мірою того, як текла чорна рідина, спливали деталі історії. Молоді чоловіки розповіли Шабані, що батько іноземки, пан Петрос, власник бару, до якого часто навідувався Салем. Там він побачив Маріку й закохався в неї, а дівчина закохалася в нього. Говорили, що він викрав її, коли пан Петрос не дозволив йому одружитися. Але правдою, за словами молодих людей, було те, що вони побралися з благословення її матері та батька.

— Як це взагалі можливо? — ударився в сльози Шабана. — Це не має сенсу для мене взагалі.

— Потерпи, ти ось-ось почуєш більше, — відповів Муса.

І було ще більше: батьки неохоче погодилися, дізнавшись, що Салем, жіночий залицяльник, спокусив їхню дочку.

— Як це могло статися? — знову запитав Шабана. — Він побачив її в барі, я це зрозумів. Але як йому вдалося до неї достукатися?

Відповідь була така, що тільки один Аллах знає.

— Цей хлопець — тигр, — сказав Шабана. — Він справжній чоловік! Замовляй нам ще пива, Бахао, тому що розмова стає солодшою, — продовжив він, перш ніж запитати: — Гаразд, а де цей бар?

— Бару вже немає, — відповів Муса, вказуючи на місце, де він був. — Якщо ти проїдеш залізничний переїзд, праворуч буде станція й телеграф, а потім, якщо продовжиш прямувати далі, то побачиш дерева сірісу зліва. Ось де був розташований Петросів бар.

— Я ніколи не знав, що в Абу Кабірі є бар, — зауважив Шабана. — Ти хочеш сказати, що я все життя їздив туди-сюди між Абу Кабіром і Кассимом і навіть не знав, що там є бар? Я, мабуть, був сонною мухою. Ой, лишенько! Гаразд, а пан Петрос — куди він подівся? Він помер чи що? — запитав він, у відповідь почув, що Петрос і його дружина переїхали до Ісмаїлії, щоб бути ближче до своєї дочки.

Тож чи варто йому йти на те місце, де колись стояв бар, щоб самому побачити його? Він деякий час вагався, перш ніж з’ясувати все у своїй голові. Чоловік вирішив, що немає сенсу шкодувати про те, що минуло, — слава Всевишньому — і немає сенсу псувати безтурботний стан, яким він почав насолоджуватися відтоді, як зустрівся зі своїми чудовими друзями й насолоджувався смачним обідом. «Ми живемо сьогоденням», — сказав він собі. Але як Салем Абу Хусейн отримав дівчину? Яка історія!

Віслюк знав дорогу до села. Він віз Шабану по околиці Абу Кабіра, з боку лісу, через залізничний переїзд у напрямку Кафр-Сакр. Побачивши канал ас-Саді, він повернув праворуч дорогою, потім прискорився без наказу й без удару п’ятою. Чоловік поклався на інстинкти віслюка, оскільки він відчував, що майже досяг місця призначення. Шість повних пляшок пива прийняв Шабана на груди, прохолодні й приємні. Усе було добре. Якби тільки він міг знайти постійне джерело цього пива! Але привезти його в село було неможливо, бо це було дорого, і заборонено. А якби його брат шейх Саїд знав, що він робив, і наклав шаріатське покарання для тих, хто вживає алкоголь? Кассими в основному пили воду, частіше воду Нілу з каналу, або підземну воду зі свердловини. У більшості випадків вони не згадували слово «алкоголь», а називали б його «вода». З контексту було б зрозуміло, що вони мали на увазі, і коли вони хотіли натякнути, що хтось вживає алкоголь, вони говорили «він п’є воду», щоб вирізнити його з-поміж інших.

Це був історичний день, коли Халіль почав продавати мінералку «Spatz» у своїй крамниці, зберігаючи її прохолодною у великому глиняному чані у воді, оскільки лід був доступний лише в Абу Кабірі. А що пили християни в сусідніх селах? Їхня релігія дозволяла їм уживати алкоголь. Так скільки вони випивали? Навряд чи вони могли собі це дозволити, оскільки вони були переважно бідними фермерами, як і більшість мусульман.

Річ у тому, що опіум був єдиним порятунком для Шабани, якби йому не пощастило зустріти Мусу та Бахаа в Абу Кабірі. І знову він запитував себе: як Салему Абу Хусейну вдалося отримати дочку іноземця? Кожен в Абу Кабірі знав одне одного й те, що вони робили в будь-який час доби, і закоханим просто ніде було сховатися. Він бачив її в барі, так. Але коли вона була в барі, то була під пильним оком матері й батька. То як же йому вдалося домогтися її, самотужки завоювати? Сам Шабана не зміг самотужки спокусити циганку Шагіру, хоча вона була поруч, в одній кімнаті. З самого початку він відчував щось між ними, відтоді, як вона танцювала під такт його барабанів. Він бачив це в колиханні її сідниць і тремтінні її грудей, і всі сумніви розвіялися, коли він побачив її в гашишній кімнаті у весільну ніч. Вона сиділа за спиною свекрухи й крадькома поглядала на нього. Коли він ловив її погляд, вона опускала очі додолу. Вона дивилася на нього, потім відводила погляд, потім знову на нього... і кальянний дим огортав усіх, окрім неї. У той час, як чоловік Шагіри, п’яний і охоплений втомою, прихилився головою до стіни, щоб поринути в сон, його мати залишалася непохитною з широко розплющеними очима, як сова, роблячи тягу за тягою, не моргнувши й оком. Гашиш не зміг її узяти — не дай Боже! — хоча це підкорювало Шабану. Він почав уявляти, що пішов з Шагірою в поле за мечеттю, і коли вони досягли покинутого місця біля озера, яке, на думку кассимів, було колись густонаселене, він кинув жінку на землю і ліг на неї, непомічений ні людьми, ані джинами.

Переповнений екстазом, він послабив тюрбан і стягнув його на плечі. Потім відсунув капелюха набакир і заспівав народну пісню:

Він звернувся до «красуні», сказавши: «Я вмираю від кохання, Шагіро. Клянусь Тим, хто підняв небеса без жодних зусиль, що мій розум не заспокоїться, доки...» Але хід його думок раптом обірвався, коли він побачив Закі. Шабана помітив його здалеку, біля каналу, це зіпсувало йому настрій, і ефект від пива розвіявся. Тоді чоловік порівнявся зі своїм двоюрідним братом, зліз із віслюка, привітав і обійняв його. Закі змушував його страждати і вдень, і вночі. Хоч брат часто критикував його за опіум і розмови з хлопцями під час засідань на зборах, Закі був чесною й поважною людиною, і він був незамінним у селі. Те, що з ним трапилося, «змусило б невірного пошкодувати». Щоразу, коли Шабана бачив його, відчував, ніби його серце розривається. Він хотів, понад усе, щоб те, що сталося із Закі, виявилося тимчасовим, і щоб він прийшов до тями. Шабана ще не втрачав надії, бо знав, що його двоюрідний брат має такий же сильний розум, як розум десяти чоловіків. Невже можливо було зовсім утратити розум?

— Що ти думаєш, шейху Закі, про цей випадок із Мідхатом? — запитав він його.

Відповідь була обіцяючою:

— Що не так із Мідхатом?

— Він хоче поїхати до Ісмалії з іноземкою.

— Чому він хоче поїхати в Ісмаїлію? — зацікавився Закі. — Нам треба це обговорити. Зайди й побачиш мене біля сіри.

Аллах чудовий! Це була мудрість, якою Закі прославився: «обговорити це питання». Шабані здалося, що в мозку його двоюрідного брата ще залишилося трохи світла, тож він схопив його за руку.

— Гаразд, ходімо до сіри, щоб ми могли обговорити це питання.

Але його хвилювання швидко обернулося на зніяковіння й смуток, коли він побачив, що голова Закі опустилася на груди.

— Ти щасливий зараз? Як він міг мене підвести?

Шабана почув його лемент.

— Закі, хто покинув тебе?

Закі не відповів.

— Я зробив усе, що міг, — сказав він натомість. — Усе, що я обіцяв, виконав, то чому він зробив мене таким?

Потім чоловік почав ридати.

У сірі Шабана знайшов свого брата, шейха Саїда з книжкою під рукою, як зазвичай, а також дядька Мідхата, шейха Саїда і шейха Хамеда, а ще Хамедового сина, який давав їм настанови. Дивно, але він також побачив поруч жінок, іноземку з дівчиною, яку вона привела з собою, дружину Саїда, Ханію та Нісу. Усі вони прийшли, щоб обговорити, чи дозволити Мідхату їхати до Ісмаїлії, але вони були стривожені, адже їм бракувало вказівок від їхніх «мудрих старійшин».

— Якби шейх Закі був із нами, ми б схвалили все, що він вирішив, — сказав шейх Хамед. — Але що ми можемо сказати?

— Я не можу відпустити хлопчика, — сказала Ніса. — Я вважаю, якби хаджа Зейнаб була з нами, вона б вирішила, їхати йому чи ні. Навіть якби Нафіса була тут, вона б...

Вони запитали про здоров’я Нафіси.

— Нехай їй Аллах допоможе, — відповіла Ніса.

Ханія, яка вважала Мідхата сином, була підготовлена.

— Саїд не хотів, щоб я приходила, — сказала жінка, указуючи на свого чоловіка. — Але я поклялася, що піду й висловлю свою думку. Слухайте всі, я не можу відмовитися від свого сина. Я могла б мати трьох хлопчиків і двох дівчат, але я б не відмовилася від Мідхата. Як він може залишити свою сім’ю?

Трохи повагавшись і крадькома глянувши на іноземку, шейх Саїд набрався мужності:

— Як ми можемо дозволити хлопцю одружитися з християнкою? — запитав він, а потім трохи відійшов, звертаючись до Маріки: — Я вважаю, що не кажу погано про християн. Зрештою, пророк закликав нас бути добрими до людей Писання. Але ми хочемо, щоб наш син виховувався в ісламі.

— Звичайно, шейху Саїде. Ваша правда, — відповіла Маріка. — Але бачите, мій чоловік Салем Абу Хусейн — мусульманин. Він вірить в єдиного Бога й закінчив університет аль-Азгар.

Потім вона зупинилася, щоб звернутися до Ханії, зрозумівши, що та найсильніша з усіх присутніх.

— Я маю на увазі, пані Ханіє, що ми не повинні робити з мухи слона. Хлопчик прив’язався до Сальви й хоче поїхати з нами в Ісмаїлію. Так відпустіть його заради нього самого. Він не залишиться з нами назавжди, це буде лише два-три тижні, і він повернеться до вас.

Вона показала на Сальву, яка стояла поруч.

— Ось Сальва, просто перед вами. Вона наполягла на тому, щоб поїхати зі мною, і її мати дозволила це зробити. У цьому немає нічого поганого. І, чесно кажучи, у мене не вистачає сил відмовити Мідхатові. Що ще я можу вам сказати? Я не хочу, щоб він залишався з нами назавжди. І це було б неможливо, і якщо ви думаєте, що він не повинен їхати, то він не поїде.

— Я вважаю, що він повинен поїхати, — втрутився Шабана, підтримавши Маріку. — Як сказала Маріка, це буде лише на два-три тижні, а потім хлопчик повернеться.

Ханія трохи пом’якшала:

— Клянуся, я не хочу відмовляти Мідхату. Я не люблю його засмучувати. Він хоче побачити бандар, тож ми його відпустимо на два-три тижні, а потім він повернеться.

Вона повернулася до чоловіка й запитала:

— Що ти думаєш, Саїде?

Чоловік, як завжди, погодився з нею, на тому питання було вирішено.

А Мідхат вирішив собі, не беручи до уваги чужу думку, та й почав ходити по селах Кассим і Салех, аби повідомити всіх, навіть Фаріду, що він їде до бандару з іноземкою, і збирається одружитися з рудою дівчиною. Фаріда не заперечувала проти втрати одного з членів родини , ба’ більше — охоче визнала поразку, побачивши Сальву. «О Боже мій! Яка краса!» — заявила вона.

Мідхат стояв біля входу в мечеть, із цікавістю спостерігаю­чи, як двоє чоловіків піднімають труну та несуть на інший кінець села, щоб поставити її біля будинку Нафіси. Він спостерігав за жінками, які входили та виходили, і чув звуки виття й голосіння, що долинали зсередини. Галас ставав сильнішим, і натовп юрмився біля дверей. Виття посилилося, коли з’явилася Нафіса, піднята на плечі чоловіків, закутана так туго, що її тіла не було видно. Здавалося дивним, як вона звивалася всередині ковдри, що її сповивала, коли чоловіки намагалися опустити її в прямокутний дерев’яний ящик. Двоє чоловіків були виснажені зусиллям, здавалося, що Нафіса чинила опір труні. Потім з’явилася Закія. Ця молода жінка, — весілля якої відбулося лише пару днів тому, — вела процесію скорботних, одягнених у чорне, деякі з них були з відкритим обличчям. Сцена наповнила дитину відразою, його шкіра вкрилася мурашками. Закія плескала себе по щоках, вила й тиснулася вперед до труни та пронизливо голосила.

— На кого ти нас покинула? Що ми без тебе будемо робити?

Дехто намагався заспокоїти тих, чия скорбота, здавалося, вийшла з-під контролю.

— Ану, люди, — кричали вони, — кажіть: «Немає Бога, крім Аллаха» і «Ми всі смертні».

Але це було марно.

— Абу Шабано, — запитав Мідхат у свого дядька. — Куди несуть тих, хто лежить у труні?

— Їх несуть на цвинтар, щоб поховати, — відповів Шабана.

— А чому їх ховають?

— Ти зведеш мене з розуму! — вигукнув Шабана. — Не заважай. Люди повинні бути поховані, коли вони вмирають, і Аллах врівноважує це.

Шабана почав співати: «Сто плачів над тим, хто залишив нас без попередження». Але це не завадило Мідхату продовжити:

— Тож якщо когось поховали, він не повернеться?

— Вони не повертаються, дурне дитя, — відповів Шабана. — Зрозумів?

— Тоді куди вони йдуть?

— Що ти маєш на увазі, куди вони йдуть? Слухай, Мідхате, не зводь мене з розуму. Чому тебе так турбують небіжчики?

— Я хочу знати, — відповів Мідхат.

— Добре, дивися. Хто помре, той іде до Аллаха.

— А де Аллах?

Шабана показав на небо.

— На небі. Отже, хто помирає, про нього піклується Аллах, і нам більше до них не має справи. А тепер геть із моїх очей.

Але Мідхат не зрушив з місця, і здавалося, що Шабані щойно прийшла думка.

— Скільки в тебе матерів, дитино? — запитав він.

Мідхат розгублено подивився на Шабану.

— Абу Шабано, що з вами сьогодні? Ви точно знаєте... одна мати, і вона померла.

Але його відповідь не задовольнила Шабану.

— Порахуй зі мною: твоя мати Фавзія померла — нехай спочиває з миром — це одна, і Ніса, яка годувала тебе грудьми, це друга, і твоя бабуся Зейнаб — нехай спочиває з миром — це третя, а Ханія, твоя тітка, це четверта. Отож-бо, ти корисливий приблудо! Хіба ти не задоволений своїми матерями?

— Мабуть, ви сьогодні не вжили своєї дози опіуму, — буркнув Мідхат.

— Я абсолютно тверезий, — відповів Шабана. — Я хочу розповісти тобі, дурню, що тебе давно відлучили від матері, чи не так? І ти вже давно встав на ноги, чи я помиляюся? Це означає, що тобі давно пора гуляти. Або ти збираєшся продовжувати чіплятися за жінок і дозволяти жінкам чіплятися за тебе, поки вони тебе не покалічать? І ось ти їдеш в Ісмаїлію, а значить, не треба думати про те, хто помер, а хто ні. ... Це не твоє діло.

Мідхат не вдовольнився відповіддю.

— Що ви маєте на увазі, що це не моя справа? Моя тітка Ханія весь час каже: «Хто недобрий до своєї сім’ї, той недобрий до всіх».

— Ніколи не слухай жіночі розмови, — сказав в запалі Шабана. — Кажуть, що тільки через два або три тижні ти повернешся. Ні, це неможливо. Їхати в Ісмаїлію означає, що ти підеш там до школи, станеш людиною, і не повернешся. Школа стане твоїми мамою і татом. — Потім Шабана підвищив голос. — Чому ти не можеш забратися звідси? Не повертайся.

Мідхат наполягав, аби піти на кладовище й побачити свою матір і бабусю, перед тим, як поїхати в подорож, і сказав, що не вирушатиме, не побачивши їх. Хлопчик пішов униз довгою й звивистою стежиною, разом зі своїм собакою, а попереду йшли Ніса й Ханія. Пройшовши сільським путівцем, вони перетнули міст, який перевів їх на інший бік каналу. Потім дорога почала звиватися між полями, то звужуючись, то розходячись. Дві жінки із зайвою вагою задихалися, намагаючись не відставати від Мідхата та собаки, які мчали й стрибали. Хлопчика все більше дратувала Ніса, бо вона не дала йому задовільної відповіді про таємницю відсутності його бабусі й матері. Її пояснення були безглуздими. Вона стверджувала, що бабуся поїхала в гості до своїх родичів у Хусаїні біля Факуса, але коли люди їдуть у гості до своїх родичів, вони зазвичай повертаються через кілька днів. Ніса також стверджувала, що його мати пішла на базар купити солодощі та смачний хліб, але Мідхат бачив, як люди йшли на базар вранці й поверталися в кінці дня. І він не розумів розповідей Шабани про те, що мертві йдуть до Аллаха, і як Він про них піклується. Але тепер він збирався відвідати матір і бабусю, де, як гадав, нарешті знайде остаточну відповідь. «Мені треба йти на цвинтар, — повторював він. — Побачити все на власні очі».

Товариство перетнуло інший міст, який тягнувся через водопровідну трубу, повну гнилої, застояної води, і пішло в напрямку Назлет Хайяла, де була розташована будівля мерії. Здалеку почало з’являтися село з білими куполами й густими пальмами. Вони дійшли до кінця сільськогосподарських угідь і місцевість, що простягалася перед ними, поступово ставала безплідною, за винятком пальм, що височіли то тут, то там. Зросла кількість могил. Подорожні зупинилися біля слабкої на вигляд пальми, на якій були скуйовджені пучки жовтих фініків, «навіть не годних для кіз», на думку Мідхата, після того, як він оглянув сумні плоди й порівняв їх із фініками пальми Саїди. Ніса й Ханія зупинилися біля квадратної кам’яної могили з надгробною плитою.

— Ось твоя мама, — сказала Ніса. — Вона спить тут, поряд із твоєю бабусею.

Ніщо не відрізняло могилу від інших, крім близькості до карликової пальми. Мідхата не переконало сказане Нісою, адже мертві, як він це розумів, не спали, не прокидалися й не поверталися. Шейх Хамед утрутився й запропонував інше пояснення, що ще більше ускладнило справу. Він сидів поруч і чекав на них разом із сином. Шейх Хамед попросив їх прочитати Фатіху над душами двох жінок. Після того, як вони сказали «амінь», він прочитав кілька сторінок Корану й отримав «милосердну» випічку від Ханії. У цей момент з-поміж могил з’явилися ще двоє непроханих літніх шейхів із селища міського голови. Ханія не поскупилася й запропонувала їм трохи випічки, перш ніж випровадити їх. Але шейх Хамед відчув, що два шейхи, втручаючись, намагалися посісти його місце, тоді як він мав більше прав, оскільки був запрошений, і оскільки дві покійні жінки були йому ріднею. Він підвівся, — ніби вирішив довести важливість своєї ролі, — повернув голову праворуч і ліворуч, а потім на мить опустив її, перш ніж виголосити проповідь, у якій розповів про те, як після поховання мертві прокидаються від смертельних мук і опиняються в руках свого Творця, «Живого, Самоствореного, Вічного, який ні дрімає, ні спить». І ця померла людина тоді опиняється перед судом — перед Судним днем — у двох Божих ангелів, які спускалися на його могилу. Якби вони були злі, то могила перетворилася б на уламок пекла, не дай Боже. Але якби вони були добрими, то могила стала б частинкою раю. Голос шейха затремтів, коли він промовляв:

— Радуйтеся, мої сестри. Зейнаб та її дочка були одними з тих, хто, дякуючи Аллаху, стане мешканцями раю аж до Судного дня, коли затрубить ріг і кожен буде стояти й складати свій звіт перед Милосердним, і рівновага буде встановлена. Того дня втече чоловік від матері й батька свого, від жінки своєї та від дітей своїх. А невіруючий скаже: «Горе мені! Якби я був прахом!» І я кажу вам, мої дорогі, щодня моліться, читайте сім циклів молитви з доброї волі, слідуючи магрибській молитві. Могили — це добрі супутники, і вони освітлять темряву, — бо темрява могили страшна, — і знімуть самотність із душі покійного. Нехай Аллах простить нас, Зейнаб і її дочку, і врятує нас від катувань могили. Аллах милосердний! Амінь.

Шейх мав поважний вигляд, коли виголошував свою проповідь. Він стояв, притулившись до старої пальми, і час від часу стукав об землю ціпком, підкреслюючи сказане, і його постать справляла сильне враження на хлопця. Так само він проголошував під час своєї п’ятничної проповіді, потрясаючи дерев’яним мечем на амвоні, благаючи Аллаха, щоб він приніс перемогу «Принцу віруючих» проти «ворогів мусульман». Мідхат підійшов до нього й нахилився поцілувати йому руку, спонукаючи шейха відповісти: «Боже благослови».

— Чи означає це, шейху, — запитав Мідхат, — що бабуся та мама можуть нас бачити?

— Звичайно, — відповів шейх. — Вони можуть нас бачити й чути, і вони піклуються про нас. Тепер ти зрозумів?

Повернувшись зі цвинтаря, Мідхат розбудив свого дядька Шабану від дражливого сну.

— Абу Шабано, — коли Шабана розплющив очі, Мідхат виказав йому свою думку: — Уся ця річ зі смертю — занадто складна. Я вже нічого не розумію.

Уздовж сільського путівця вишикувався натовп, щоб попрощатися з Мідхатом. Єдиними чоловіками там були його дядько Саїд, Шабана та Салама. Решта — жінки, включно з Ханією і Нісою, та великий гурт хлопців. Надмірні обійми й поцілунки дратували Мідхата. Йому не шкода було покидати родину та рідне село. Він був схвильований і не міг дочекатися, щоб дістатися до бандара. Ніса міцно обійняла його, ридаючи, і її не заспокоювали слова Ханії, що він швидко повернеться: «Дай йому всього два-три тижні, моя люба, і він повернеться». Не заспокоїлась навіть тоді, коли, Маріка запхала купюру їй у долоню. Ісмаїл нерішуче підійшов обійняти Мідхата й намагався боротися з ним у звичайній дружній формі та відпустив лише тоді, коли мати вдарила його по плечах і почала репетувати.

— Зараз не час, Ісмаїле! Відпусти свого брата!

Мідхат звільнився від Ісмаїла, та почав озиратися.

— Де Фарід?

Фарід утратив терпіння чекати своєї черги й намагався прорватися крізь натовп, що оточив його хазяїна, але даремно. Він підстрибував, голосно гавкаючи, щоб розчистити собі шлях. Нарешті Фарід пробився до хазяїна, той обхопив рукою шию пса та потріпав по голові й собака віддався ще більшій ніжності. А коли хлопчик поцілував його, пес остаточно заспокоївся, звісивши задоволено язик. Але радість швидко минула, коли він побачив, як дитина залізла в машину, поряд з бандаркою та іноземкою, і дверцята зачинилися. Потім він збожеволів і з гучним гавкотом побіг за автомобілем, який їхав до Абу Кабіра. А коли пес утратив надію наздогнати, гавкіт перетворився на низьке виття й скиглення.