Після кави

Загублена вівця

Салем зняв феску[23], і на його обличчі з’явилася задоволена усмішка. Після першої години ночі в європейському районі спокійно. У цій частині міста розташована пошта, а поруч — площа, вільна від пішоходів. Замріяно сяють вуличні ліхтарі, а прохолодний вітерець дражнить листя на деревах. Вечір в помешканні Ахмеда Сафвата був чудовий. Більш ніж чудовий. Травинка м’яка й слухняна для пальців, така пружна, що не розсипається, якщо її взяти в долоню, і сочиться олією. А коли її підігріти, то різкий аромат розливається по кімнаті. Зібралася найгеніальніша група людей, і спів чудовий, а Салех аль-Мекаті — прекрасний. Він виконав кілька пісень шейха Закарії Ахмеда. Сподівання того, що чоловік побачить удома, робило ранкову подорож назад ще приємнішою. Деякі кав’ярні на вулиці Талатіні все ще яскраво освітлені й гравці в нарди кидають кості. Маріка, мабуть, повернулася з села й чекає на нього. Він отримає від неї те, що хотів, оскільки це була ніч перед благословенною п’ятницею. Яким сумним було порожнє ліжко без неї!

Але малий хлопець у ліжку вразив його.

— Хто це? Що це за лихо, що ти нам із села привезла? — Маріка, допомагаючи роздягатися, розповіла історію дитини.

— Бідний хлопчик. Він сирота й відчайдушно хотів поїхати зі мною й Сальвою, — вона відчула Салемове роздратування. — Це буде лише на два-три тижні, а потім він повернеться до родини. Він не житиме тут довго, і, чесно кажучи, у мене немає сил виховувати дітей, — сказала жінка.

Здавалося, він заспокоївся на тому.

— І чому ти поклала його посеред ліжка? — запитав чоловік. Вона відповіла, що боїться, аби він не скотився з краю й уже приготувала для нього ліжко в сусідній кімнаті.

— А чому він не може спати на краю того ліжка, що стоїть біля стіни?

Жінка відповіла швидко, ніби вже підготувала відповідь.

— Я повинна чути, якщо він прокинеться — сказала вона. — Хлопчик ще дитина. Йому п’ять років чи трохи більше.

Зрештою, чоловік переконався, що дитина мала й на вигляд не старше трьох років. Він так і спав на боці ліжка біля стіни, а його дружина — на зовнішньому краю. Салем відчував розчарування через те, що його план зірвано, але не міг придумати, що сказати. Дивно було те, що Маріка в хорошому настрої й почала щебетати, ніби її не турбував такий хід подій. Вона передала привітання від Раді та його дружини й почала докладно описувати те, що сталося на весіллі: який чудовий був обід і співи й танці — особливо танець Аль Дах Йо, — і про Шабану, любителя опіуму, і так про всіх. Але він не слухав. Чоловік думав лише про те, як цей селянський хлопчисько зіпсував йому ніч і змарнував ефект від хашу, на який він покладав свої надії. І ось його дружина лежала неподалік, але була перешкода, що розлучала їх. Він засинав, лише коли вона була в його обіймах, але тепер навіть не міг її обійняти. Якщо вони не могли займатися коханням, то хоча б він хотів обіймати її, притиснути своє обличчя до її обличчя, чи грудьми торкатися до її спини так, щоб ноги були сплетені. Так Салем собі думав. Ось наскільки чоловік прагнув її і хотів бути впевнений, що ця грекиня його назавжди, і тоді він міг би спати із почуттям вдоволення. Вона віддалася йому молодою жінкою, але він все ще бажав її й терзався коли її не було поруч і він ніколи не переставав думати про неї, якщо подружжя не було разом. Але іноді він не міг зрозуміти її вчинків. Чому вона наполягла на тому, щоб поїхати на весілля, коли могла відмовитись? Він був проти поїздки але жінка наполягла. Хто може зрозуміти жіночу логіку? Він почув, як дружина раптом затихла й почала глибоко дихати. Задрімала. «На добраніч», — сказала вона, занурюючись в сон.

Салем не міг заснути через присутність цього дивного тіла в його ліжку. Він не зімкнув очей всю ніч, поки не пролунав заклик до молитви. Він простягнув руку, провів нею по стану своєї коханої, а потім розвернувся обличчям до стіни. Цим жестом побажав їй доброї ночі. Роздратування поволі зникало, і, засинаючи, він почав вболівати за неї.

Бідна Маріка. Ні сина, ні дочки. Вона обожнювала дітей. Вона збирала сусідських дітлахів і годувала їх, водила на прогулянки й купувала їм усе, що вони хотіли. Вона ставилася до них привітніше, ніж до їхніх родин. Хоча вона європейка, її доброзичливість перевершувала доброзичливість місцевих жінок, і до дітей у неї було більше терпеливості. Чому Аллах не благословив їх власними дітьми? Нехай буде піднесена Його мудрість, але бути таким закоханим і водночас не мати дітей — це було важко зрозуміти та витримати. Рано чи пізно дитина повернеться до родини.

Йому довелося б змиритися з наступними днями, навіть якби він пошкодував — і який це був сором! — що Маріка не запропонувала ту ніч, на яку він очікував. Вони могли піти в сусідню кімнату — на знак кохання. Йому й на думку не спало це запропонувати, а тепер вона заснула, а чоловік мав проявити терпіння й заплющив очі. Коли вони жили в Порт-Саїді, де він намагався заробити на життя, у них не було ні ліжка, ні матраца, ні покривала, тож вони лягали на його пальто й гріли одне одного. Попри все це, заняття любов’ю було дивовижним. Салем порівнював ті ночі зі згадками про шлюб у Корані: «Твій одяг — ваш спільний одяг» або: «Серед Його знамень є те, що Він створив вас між собою, щоб ви могли жити в спокої. Він поклав любов і милосердя між вашими серцями». Усемогутній Аллах сказав правду. Прекрасно.

Чоловік поспав годину-дві, перш ніж відчув, як волога просочилася на його спину. Доторкнувшись до свого джильбаба, зрозумів, що він мокрий, а також мокрі простирадла. Раптом він прокинувся. Отже, це зробив сучий син. Своєю лайкою Салем розбудив Маріку, і вона миттєво зрозуміла, що сталося. Жінка почала сміятися й виправдовувати малого гостя.

— Бідний хлопець не звик до нового місця. Я ж казала, що він ще малий!

Щодо дитини, то він міцно спав і не чув, як Маріка встала, увімкнула світло, віднесла його у ванну й переодягнула. Поміняла постільну білизну, принесла чоловікові чистий одяг. Усе минуло спокійно. Салем із подивом спостерігав за тим, що відбувається. Здавалося, вона готувалася до якоїсь надзвичайної події, інакше як би вона знайшла чистий одяг для дитини? Мабуть, вона позичила одяг у сусідів. Хитра бестія. Потім Маріка відразу знову заснула, ніби нічого не сталося.

Він з нетерпінням чекав дня, коли дитина скаже: «Я хочу повернутися додому». Але хлопцю подобалося життя в Ісмаїлії. А Салему було прикро бачити, що хлопець знайшов нових друзів. Була Сальва з братами та сестрами, їхня родина мешкала на першому поверсі того ж будинку, де й вони. Діти бігали одне до одного. Сім’я Сальви спочатку була не рада малому неосвіченому селянину, а бабусі не подобався його діалект. Вона бентежилася, що він може погано вплинути на її онуків, з якими проводив багато часу, своєю нецензурною лексикою та непристойно нав’язливими сільськими звичками. Але Сальва взяла його під свою опіку. Вона запрошувала його до розваг, у які грала зі своїми братами й сестрами. Щодня вони сиділи на сходинках, і дівчинка навчала його говорити з міським акцентом. Вони також разом гуляли містом, і ходили в гості до її заміжньої старшої сестри. Пройшло ледь два-три тижні, і сільський хлопець почав вписуватися у своє нове життя.

Але згодом літні канікули закінчилися, сусідські діти повернулися до шкіл, хлопець залишився зовсім один, і цей факт дуже порадував Салема. Тепер селянин має попросити повернути його до родини. Це правда, що хлопчик втратив і матір, і батька, але Салем знав, що сільські жінки були як матері для всіх місцевих дітей, а сільські чоловіки — як їхні дядьки. Маріка також сказала йому, що ця дитина була «приблудою», переходила з одного дому до іншого, харчувалася й спала, де заманеться. Утім, Салем був розчарований, коли дитина попросила відправити його до школи.

— Чому ти хочеш піти до школи? — розлючено запитав Салем.

— Усі діти пішли до школи, і мені немає з ким гратися.

— А хіба школа для гри, маленький пройдисвіте?

— Мені байдуже. Я хочу піти до школи, і все.

Прикро, але Маріка підтримала дитину.

— Нехай іде до школи. Залиш його в спокої. Він буде ходити два-три тижні, поки не дізнається, що школа не для розваг, потім йому стане нудно, і він повернеться до родини. І, до речі, Мідхат ходить до школи Корану в селі, але його родина каже, що він неук і не годиться для науки. Цілий день він або грається, або спить.

Салему не знадобилося багато часу, щоб погодитися. Ідея була розумною. Нехай сучий син ходить до школи. Він мав вигляд розумово відсталого. Ніщо не свідчило про те, що школа йому підійде, або що він зможе докласти зусиль, необхідних для навчання. Маріка переказала розповідь Ніси, що хлопець провів два роки в школі Корану, але йому вдалося вивчити лише один розділ Священної Книги. Мабуть, хтось із друзів після того, як Мідхат заснув, захопив його з собою й віддав бабусі, яка ще тоді була жива, або Нісі. Ніса казала, що Зейнаб, бабуся хлопчика, потурала йому в усьому й зіпсувала хлопчика. Вона також розповіла, що шейх Хамед карав своїх учнів побиттям, навіть власного сина, але він ніколи не наважився карати «хлопчика Зейнаб». Усі ці розповіді спонукали Салема погодитися на такий задум, і він був упевнений, що школа вижене сільську дитину з міста.

Якогось дня Сальва прийшла в магазин, очоливши гурт своїх братів і сестер та друзів, і повідомила, що Мідхат був єдиним із них, хто вміє читати. Хлопчик ледве проходив до школи місяць.

— Як тобі це вдалося, сучий сину? — запитав Салем.

— Я прочитав слова, написані на вивісках магазинів на площі.

— Гаразд, що написано на вивісці на цьому магазині?

— Чесно кажучи, я не пам’ятаю. Я піду подивлюся, — відповів Мідхат. Незабаром він знову зайшов всередину.

— Ось: «Магазин Салема Хусейна Абдерахмана: обладнання та фарби».

Салем не переконався й відкрив Коран.

— Добре, тоді покажи мені, який ти розумний.

Мідхат почав читати:

— «Читайте! В ім’я вашого Господа, Творця, який створив людину із праху. Прочитайте! І ваш Господь — найщедріший, хто вчив за допомогою пера».

Він читав з труднощами, але зрозуміло.

Салем наполягав:

— Ти, мабуть, вивчив цей розділ у школі Корану. Добре, прочитай це, — сказав він, вказуючи на книгу, яку взяв з полиці.

— «Азбука бухгалтерського обліку, еффенді Абдель-Азіз Мохаммед Ханафі, випускник Єгипетського університету».

Через три місяці Салем був надзвичайно роздратований, коли директор школи пройшов повз його магазин, аби повідомити йому, що хлопчик був «найрозумнішим» учнем першого класу й що він хоче перевести його в другий клас. Салем запитав, чому б не почекати кінця навчального року, але директор сказав , що хлопець розумний і тримати його в першому класі марна трата часу. Подумавши, Салем погодився. Нехай переведуть його в другий клас, щоб він боровся, відкривав, що Аллах справедливий, а потім здався. І все-таки чоловік був спантеличений: як так сталося, що раптом цей темний і нетямущий хлопчик прокинувся? У другому класі Мідхат провів недовго, перш ніж Салем отримав звістку про те, що дитина швидко пройде і його. Саме тоді Салем зрозумів, що хлопець залишиться тут тягарем на його плечах, і єдине, що чоловік міг зробити, це покластися на волю Аллаха. Але в душі він звинувачував грекиню.

Салем журився від усвідомлення того, що Маріка ретельно прорахувала, як зберегти дитину. Він не відразу зрозумів, але поступово її задум став явним. Чоловік згадав, як вона швидко все прибрала, коли дитина обмочилася в ліжку. Жінка купила матеріал для матері Сальви, щоб та зшила кілька комплектів піжами для хлопчика, і швейна машинка на першому поверсі з ревом запрацювала. І десь зник сільський джильбаб, а на зміну йому прийшли короткі штани та сорочка з підтяжками — ще до того, як дитина почала ходити до школи. Усе це він помічав, але не до кінця усвідомив на тоді. Були речі, які відбувалися за його спиною. Акцент хлопчика почав змінюватися. Він почав говорити, як Сальва та її брати й сестри. Але як? Неможливо, щоб Маріка його навчила, бо вона все ще говорила арабською з грецьким акцентом. Так хто ж його навчив? Або він просто підхопив його сам? А апогеєм потрясіння було те, що він почав відповідати — по слову, раз у раз — коли Маріка зверталася до нього грецькою. Тож вона почала вчити його своєї рідної мови. І здавалося, що те, чому він навчився від Маріки, закріпилося завдяки розвагам із сусідськими грецькими дітьми. Салем із обуренням спостерігав за цим «селянином до глибини душі», коли він відмінно говорив мовою іноземців, наче був одним із них. Далі були нескінченні хвороби дитини та плани лікування, яких Маріка старанно дотримувалася. По-перше, була короста, яка поширилася по тілу дитини, як полум’я з печі. Салему довелося шукати когось, хто б переніс його, закутаного в ковдру, до військового госпіталю, щоб отримати необхідні мазі, а потім повернути додому. Іншого разу йому потрібно було лікуватися від більгарції, бо сучому синові подобалося купатися в каналі. Далі він страждав від нестачі кальцію, а потім на анемію, викликану дефіцитом заліза, а потім — на неправильне харчування. Сучий син не їв нічого, окрім сиру та сардин. Але, як казала Маріка, він не міг жити лише сиром і сардинами, тож потрібно було дотримуватися відповідного плану харчування. Коли вона подала йому телячу печінку, він з огидою покрутив носом. Його організм також потребував вуглеводів, але він ненавидів рис, хліб і макарони. Тоді спробували картоплю — ніяк. Маріка подумала подати йому виноградне листя, фаршироване рисом і фаршем.

— Грецька страва, яку любить твій дядько Салем, — сказала вона. Але Мідхат відкусив, а потім з огидою відсунув тарілку від себе.

— Тоді що ти хочеш, мій любий? — запитала його Маріка.

— Я хочу кукурудзяне кьофте, яке готує моя тітка Ханія, — відповів малий.

Маріка так засміялася, що в неї на очах виступили сльози.

— Ну, Мідхате, тітка Маріка не вміє готувати кукурудзяне кьофте.

— Мені байдуже. Придумайте щось, — відповів Мідхат, не злякавшись.

І вона мала щось придумати. «Я не можу достукатися до нього», — казала вона собі, невдало застосовуючи кожну хитрість, щоб спробувати спокусити його. Тоді жінка гнівалася на нього й плакала від безнадії. Доглядати за ним було складно. Її плач лише посилювався, і тоді хтось запитав би: «Чому ж не відправити хлопчика назад до родини й не позбутися цього тягаря?» Біда полягала в тому, що це сільська дитина, а Салем знав, якими хитрими можуть бути сільські люди. Мідхат заспокоював жінку, жартуючи по-грецьки, а чоловік утрачав глузд, коли чув, як вони вдвох спілкуються в цілковитій гармонії, залишивши його на самоті.

Щойно Мідхат прибув до Ісмаїлії, почали з’являтися всі хвороби, які ховалися під шкірою протягом усього його сільського життя. Проблема була не у вартості лікування. Боляче було втрачати увагу Маріки. Численні скарги дитини змушували її залишати подружнє ліжко й допізна перебувати в спальні дитини або спати біля нього. І якщо вона лягала спати в спальні — крутилась, майже не спала, прислухалася до того, що відбувалося в сусідній кімнаті. І якщо чула, що дитина плаче — а він часто прокидався з плачем, — вона поспішала до нього. Бідолашний хлопчик мочився в ліжко, бачив жахи уві сні, у нього носом йшла кров, він бився у гарячці, боліло горло. Це ставалося раз за разом. І, як на диво, вона ніколи не нарікала та не скаржилася, а робила все необхідне з неймовірною точністю. Про секс більше не йшлося, ніби вона втратила бажання до нього. Наче погодилась на шлюб без сексу, якщо не вважати рідкісних випадків.

Але Салем прагнув від неї цього щовечора. Він був тричі одружений і ніколи не знав нічого подібного. Він був шокований тим, як жінка відмовилася від сексу заради дитини, яка навіть не була їй рідною. Як вона могла забути традицію, що склалася в них за всі ці роки? Вона більше не виявляла бажання або готовності зустрітися з ним у ліжку. Він завжди мав запитати, наполягти й тиснути на неї, аби вона погодилась. Коли трапилося так, що вона поступалася, то не віддавалась повністю. Її вуха прислухались до сусідньої кімнати, готові виявити будь-які ознаки руху. Інколи вона не поступалася, а сердилася й залишала його, кидаючи в ліжку на всю ніч. Чому вона не відчувала його страждань? Як вона могла ігнорувати його потреби? Тієї ночі вона знову залишила його в цьому тривожному стані. Чоловік уявляв собі, як подорожує до неї вночі. Сільська дорога була тиха, і тільки здалеку чути квакання жаби. Його кобилка бігла вздовж... так, як він хотів, щоб вона їхала. А вночі від фруктових гаїв ліворуч доносився аромат манго. Він зрадів, побачивши дерево сірісу перед її балконом. І ось зустріч із нею, а на ній тільки нічна сорочка: яка ж радість!

Пан Петрос стояв за стійкою, стурбовано спостерігаючи за своєю дочкою, помічаючи її тривалу розмову з Салемом, поки вона його обслуговувала. Чому вона приділяла йому більше уваги, ніж іншим клієнтам? Салем був одним із його найкращих клієнтів, і він відомий у місті — його батько був одним із найбільших землевласників, і жили вони в особняку між лісом і містом Факус. Але Петрос не хотів, щоб його донька зараз із кимось фліртувала, не кажучи вже про стосунки з мусульманським «арабом», який уже тричі був одружений. Вона була ще молодою дівчиною, і в будь-якому випадку після отримання середньої освіти збиралася вступати до Атенського університету. Жителі Абу Кабіра повністю прийняли його й не заперечували проти бару, хоча вони були мусульманами і вживання алкоголю вважалось гріхом. Меншість, яка справді пила, як і Салем, була з ним у чудових стосунках, і цього було достатньо. «Ми тут гості, навіть якщо ми постійно живемо тут», — завжди говорив він дружині та доньці. Ні, він не хотів вступати в співтовариство з мусульманами. Деякі араби вживали алкоголь, але не відкрито, і їхні замовлення доставляли додому. Деякі з них постійно приходили, аби випити заборонений келих вина, стверджуючи, що лікар прописав це, щоб заспокоїти шлунок, і в цьому немає нічого поганого. Тут були раді всім, і Салем був одним із небагатьох, хто приходив як поїсти, так і випити, оскільки він любив грецьке мезе[24] й платив щедро. Чи привабили Маріку його щедрі чайові? На це сподівався Петрос і молився Богу, щоб справа не зайшла далі, ніж бажання доньки отримати чайові. «Бережи нас Боже», — як кажуть мусульмани. Чоловік був гарний і стильний; він носив костюм і феску та ходив із ціпком з чорного дерева. Петрос бачив, як його дочка тепло вітала Салема біля дверей, коли він прив’язував коня.

— Хіба я не казав тобі не раз триматися подалі від арабських чоловіків? — звернувся Петрос до Маріки, коли Салем пішов. Він був шокований її відповіддю.

— Але я люблю цього чоловіка.

— Що? Коли?! — запитав він, важко ковтаючи слину. Батько хотів запитати, як довго це триває. І чому він раніше нічого про це не чув? Але то було неважливо. Через шок він утратив здатність притомно говорити. Важливим було те, що Маріка поїде до Греції для навчання в університеті, і він покладав великі надії на її університетську освіту. Батько хотів крикнути й нагадати, чого від неї чекали, але побачив, що Салем повернувся, бо забув ціпок на столі, і Маріка знайшла можливість втекти. Салем розвернувся й підійшов до нього, покашлюючи, щоб прочистити горло.

— Я не знаю, як почати, — сказав він. — Але ми друзі. І я хотів би попросити руки вашої дочки.

Петрос охопив голову руками, не в змозі вимовити жодного слова.

— У будь-якому випадку, поміркуйте, — сказав Салем, намагаючись подолати незграбність, а потім пішов. Спочатку Петрос не дозволяв Маріці обслуговувати клієнтів, і не хотів, щоб вона працювала в барі. Колись вона жила з його родичами в Мансурі й відвідувала грецьку школу для дівчат. Але під час літніх канікул дівчині подобалося допомагати матері на кухні, і мати її заохочувала та вчила готувати. Іноді, коли було багато відвідувачів і всі місця були зайняті, вона приносила замовлення з кухні. Розсовуючи завісу, що відокремлювала ресторан і бар від внутрішніх кімнат будинку, Маріка ставила тацю із замовленнями на прилавок. Тацю негайно забирали. Пізніше, під час останніх літніх канікул, вона почала працювати офіціанткою. Спочатку Петросу не дуже подобалась ця допомога, а потім він почав висловлювати свої застереження. Його не дуже турбували її кулінарні здібності та хист, це більше хвилювало матір. Батько ж пишався академічними досягненнями доньки — особливо в природничих науках, — і хотів, щоб вона спеціалізувалася на медицині, бажано, стоматології. Заміжжя прийде з часом, і те ж саме з кулінарією. Якби вона здобула вищу освіту, то легко знайшла б чоловіка-грека — лікаря, юриста чи бізнесмена — у Греції чи в Єгипті. Він не розумів, чому Маріці взагалі було цікаво працювати в барі. Дівчина почала затримуватися біля прилавка, вдаючи, що їй щось треба і даючи можливість клієнтам довго розглядати її в блузі з короткими рукавами та білому фартусі поверх спідниці. Їм була незвична жінка-офіціант. Арабським чоловікам, що вважали алкоголь гріховним, було дивно, коли вісімнадцятирічна дівчина виносила їжу й напої. Особливо це стосувалося чоловіків Абу Кабіра, які бачили жінок, лише закутаних у вільні чорні халати з головами покритими чорною вуаллю. Це було їхнє бачення цілковитої пристойності. Дівчина, мабуть, піддалася залицянням Салема-бабія, а справжнім ударом було те, що вона закохалася в нього.

Петрос намагався поговорити зі своєю дружиною Доріс, але зрозумів, що вона вже все знає. Матері завжди в курсі, а татусі завжди дізнаються останніми. Мати з дочкою, мабуть, ховалися та разом задумували щось нестерпне. Ще гірше була спокійна реакція Петросової жінки: «А чому б і ні?» — сказала вона. Батько як міг сперечався, то спокійно, то підвищуючи голос, стверджуючи, що дівчина вступатиме в університет, і їй не потрібен чоловік мусульманин і бабій, з величезною різницею у віці. «Дівчина не хоче вступати в університет, — сказала мати. — І вона його любить». Ці дві новини викликали в чоловіка раптову нестяму та виснаження. Усю ніч він марив у безсонні. Зранку дружина нагадала йому, що батьки не можуть контролювати долю своїх дітей, і що він сам одружився з нею проти волі її родини.

— Ну, а що ти очікував, коли ми приїхали в це місто? — додала Доріс. — Абу Кабір — це не Александрія, не Порт-Саїд чи Ісмаїлія. Іноземців тут немає. Наша донька не може знайти тут грека чи іншого європейця. Особисто я вважаю за краще жити в Александрії, Мансурі чи Ісмаїлії, але ти хотів Абу Кабір, бо в нас не було б конкуренції.

— Нехай він буде хоча б коптом, — сказав Петрос. — У нас спільні церкви з коптами.

— А чи є в Абу Кабірі копти? — запитала дружина. Петрос розумів, що не досягне своєї мети, але продовжував протестувати.

— Ми не знаємо цього чоловіка. Невже ми одружимо дочку невідомо з ким?

Та у відповідь почув, що за шість місяців заручин стане зрозуміло, хто цей наречений. Не було чим крити, і Петрос поклався на Бога: неможливо перемогти в суперечці одну жінку, не кажучи вже про двох у змові.

Дивним було те, як Доріс усміхалася протягом усієї розмови, ніби була щаслива від такого повороту подій, щаслива з приводу того, що дочка поклала кінець своїй освіті, і щаслива з перспективи мати зятя-мусульманина. Він відмовлявся розуміти жінок. Здавалося, у них була виняткова логіка, яка не мала нічого спільного з логікою інших людей. Як вона могла змиритися із цим потрясінням у житті дочки та родини? Як вона могла забути все, що вони обговорювали, і мрії, які вони будували, аби Маріка вступила до університету й вивчала медицину? Все це стало примарою. Як кажуть араби в таких ситуаціях: нічні розмови змащуються маслом, що тане, як тільки настає ранок. Доріс намагалася його заспокоїти.

— Того дня, коли вона народилася, і ти взяв її на руки, ти не думав, що ця чарівна дитина виросте та кине виклик і не скориться? — спитала Доріс.

— Ні, я цього не очікував. Але що ти маєш на увазі? Я повинен бути задоволеним цими подіями? — відказав Петрос.

— Найкраще для тебе й нас усіх — бути щасливими, — мовила його дружина.

— Я б хотів, аби вона народилася хлопчиком, — сказав він.

— А чи був би ти щасливий, якби він одружився з мусульманкою? — запитала вона.

— Я б не був щасливий, але це менше зло, — відповів він. — Дівчата притягують за собою скандали.

Усі пристали на умови, поставлені дружиною. Салем наносив візити раз чи двічі на тиждень, і його час від часу запрошували на вечерю з родиною. Мати й дочка були в захваті від того, як швидко знайшли спільну мову батько й наречений. Петрос завжди м’якшав після одного-двох келихів, а Салем виявився веселим і славним чоловіком, який ставився до сім’ї своєї нареченої з безмежною добротою та ввічливістю. Це було на додаток до подарунків, які він почав приносити Маріці та її матері, а також присилав із батькової ферми ящики з фруктами, банки з медом, качок, голубів, помідори та лимони. Як Петрос міг його не любити? З Салемом було домовлено, що заручини не будуть більше, ніж шість місяців, протягом яких він не міг бути наодинці з дівчиною чи гуляти з нею. Куди вони могли піти разом в Абу Кабірі? На щастя, одруженим парам нікуди піти, не кажучи вже про заручених. Усі також погодилися з тим, що Маріка більше не працюватиме в барі, і це дуже сподобалося Салему, він не хотів, аби його наречена була офіціанткою. Будинок став єдиним місцем, де він міг бачити свою наречену, під наглядом її батьків.

Одначе, її батьки не помічали обману. Зарученим не потрібно було ховатися. На верхньому поверсі була спальня Маріки, унизу росли дерева сірісу, які тягнулися до вікна коханої. На гілки дерев можна поставити драбину, яка дозволяла непомітно піднятися до неї, що й сталося. Як тільки відбулися офіційні заручини, Салем почав відвідувати дівчину щовечора. Після опівночі він їздив верхи на своїй кобилі, наближаючись до Абу Кабіра через залізничний переїзд, а потім повертав ліворуч, поки не діставався до дерев. Він прив’язував коня, залазив на дерево, найближче до балкона Маріки, ставав на гілку, аби впевнитись, що кохана чекає на нього. Чи дізналися її батьки зрештою про ці нічні відвідини? Здавалося, Петрос про них і гадки не мав. Але чи знала Доріс? Салем не замислювався над цим питанням, і йому не спадало на думку запитати про це Маріку. Її кохання було достатньо для нього, вона наповнювала все його життя. Більше того, він був готовий — якщо дійде до цього — підкоритися умовам сім’ї й відмовитися від нічних відвідувань, проводячи решту місяців терміну заручин під наглядом. Існувала тисяча ознак, які засвідчували те, що дівчина його кохає. Вона віддалася йому повністю.

Але тепер, коли він страждав у своєму ліжку, потерпав від її відсутності, йому було боляче, йому здавалося, що вона хотіла, щоб він звільнив місце для дитини, для нерідної дитини, і щоби був задоволений своєю самотністю. Прокляті він і вона. Як міг початок кохання бути таким, коли коханому дають все, що він хоче, а потім закінчитися отак, коли між двома розійшлася прірва? Він відчував себе ще більш безнадійним і слабким. Він не мав дітей з жодною зі своїх попередніх трьох дружин. І він ніколи не наважувався запропонувати Маріці звернутися до репродуктолога, щоб ніхто не міг допустити, що він є джерелом проблеми. Сама Маріка не порушувала цю тему, хіба що час від часу, перш ніж відкинути її. Мабуть, вона здогадувалася, що проблема в ньому, але не хотіла його бентежити. Вона задовольнялася його любов’ю й змирилася з цим безпліддям, хоча й обожнювала дітей. Так було до того часу, поки раптом не з’явилася ця чудна дитина, і вона знайшла ідеальну можливість стати матір’ю та зробити з нього батька, подобається йому це чи ні. Чому Аллах так покарав його.

Синій був улюбленим кольором Маріки. Щоразу, коли вона одягала спідницю в білий горошок на синьому тлі, Мідхат пригадував ту ніч, коли вона притулила його до себе. Тепер вона наділа великий солом’яний капелюх і чорні сонцезахисні окуляри. Хлопець був зачарований, ідучи поруч. Яка красуня! Вони разом перетнули вулицю Талатіні та попрямували до іноземців. Він ще більше захопився, побачивши дівчину, яка їхала на велосипеді.

—Подивіться, як ця дівчина показує свої ноги! — закричав Мідхат.

— Дівчина може бути француженкою чи італійкою, — пояснила йому Маріка, — а в їхній культурі дівчата можуть носити шорти.

Мідхат здивовано зупинився перед цим видовищем.

— Боже мій! Що це за жінки в штанях? — запитав він, на що Маріка відповіла, що вони англійські новобранці в британську армію.

— Жінки теж ідуть в армію? — запитав хлопчик. — Тоді що залишається чоловікам?

Коли вони дійшли до воріт будівлі з червоної цегли, яка, за словами Маріки, була італійською середньою школою, хлопець зупинився.

— Я б хотів піти в таку школу, — сказав Мідхат.

Маріка запевнила його, якщо він і далі буде таким же розумним у навчанні, як досі, то піде до хорошої середньої школи. А потім йому дозволять носити довгі штани, і його кишенькові гроші збільшаться з одного піастра до двох. Хлопець відповів, що деякі вчителі його школи наполягали, щоб він приєднався до скаутів, і йому дадуть свисток, кишеньковий ніж і смолоскип. Мідхат не бажав приєднуватись до скаутів, але хотів мати свисток, кишеньковий ніж і смолоскип... Жінка пообіцяла купити свисток і смолоскип, якщо він стане першим у своєму класі до кінця року.

— Але забудь про кишеньковий ніж, бо ти можеш нашкодити собі, — додала вона.

Маріка завжди купувала м’ясо та продукти у кварталі іноземців. Вона наполягала на тому, щоб хлопець ішов з нею купляти їжу, яка могла б йому сподобатися. Хоч м’ясо йому не подобалось, але його вражала чистота й елегантність магазина. Якось вони відвідали продуктовий магазин її батька і Мідхат по-різному реагував на пропоновану їжу. Там він побачив Петроса, що сидів за письмовим столом біля входу: сивого, світлошкірого, невисокого зросту чоловіка з животом, підв’язаним тугим паском. Чоловік підвівся з-за столу, тепло зустрів його, і почав показувати продукти в магазині. Мідхат був у захваті від різноманітності пропозицій і чудових ароматів. Він провів багато часу перед різними видами оливок та солоних огірків, а Маріка навіть змогла переконати його скуштувати пастрому[25]. Він вийшов із магазину з коробкою жувальних цукерок, подарунком від Петроса, який знав, що Мідхату вони подобаються. Потім вони пішли в кафе, де хлопчик уперше в житті з’їв кассата джелато, італійський десерт, укритий ніжним шаром шоколаду. Це було неймовірно. Мідхат закохався в шоколад, який подобався й Маріці. Нарешті вона знайшла щось нове для нього замість сиру, солоних сардин і турецьких лукумів.

Однією з його улюблених розваг було посидіти в кафе іноземців і попити охолоджених безалкогольних напоїв. Він також любив залишатися біля книжкових магазинів, розглядаючи іноземні книги та журнали у вітринах і захоплюватися кольоровими плакатами іноземних фільмів. Хлопець ніяковів від сильного макіяжу деяких іноземців. А як побачив кількість собак в іноземців, одразу згадав свого. «Ми повинні були привести Фаріда, — казав він. — Йому тут було б весело.

Він ненавидів маленьких собак, що повзали, а власники носили їх на руках. Хлопець вважав, що собаки повинні бути великими. Особливо він ненавидів маленьких собак з власниками чоловічої статі.

— Гляньте, який цей чоловік великий і високий, а несе собаку, маленьку, як кішка, — зауважив він одного разу.

— Що в цьому поганого? — здивовано запитала Маріка.

— Як баба! — сказав хлопчик.

Він не знав, що сусідство з іноземцями є вікном у Європу чи шматочком Європи, оскільки ідея Європи не була ясною в його свідомості. Він знав лише, що було дві групи: єгиптяни з одного боку та іноземці з іншого. Але він не міг розрізнити вірмен, греків, італійців, французів чи будь-яку іншу національність. Для нього всі вони були просто іноземцями.

У день Шам-ан-Нессірна Сальва запросила Мідхата разом зі своїми братами й сестрами в «сади». Вони несли ті закуски, які Маріка приготувала для пікніка, — фарбовані яйця та бутерброди. Але його це не цікавило, натомість хлопчик був зачарований величезним простором густого зеленого саду, настільки відмінним від зелені рівнинних сільських полів. Звивисті стежки перетиналися й іноді вели до водойм, хащів чи лісів, повних різноманітних видів дерев. Єдиним деревом, яке він упізнав, було агаті, оскільки там не було ні пальм, ні камфори, ні акації. Хлопець любив природу, бо виріс у селі.

Щоразу, граючись тут у схованки, він думав, що заблукав, але не лякався й намагався наздогнати своїх друзів — чути їхні голоси здалеку було достатньо, аби не хвилюватися. Тішила його тут і густота листя. Хлопчик міг притулитися до стовбура дерева й слухати щебетання птахів або ховатися між гілками дерева агаті, що звисали майже до землі. Якби Сальва знайшла б схованку та спіймала його, покаранням було змусити відкусити бутерброд або яйце, згідно з вказівками Маріки. Ніщо ніколи не псувало ці прогулянки, окрім відчуття стиснення в грудях, яке він іноді відчував, коли згадував свого пса. Хто доглядав за Фарідом за його відсутності? Хто його годував і купав у каналі, як буйволів? Це було перше, що Мідхат сказав, коли наприкінці дня повернувся додому й побачив Маріку: «Як прикро, що ми не взяли собаку. Він любив сади, і жодна собака в Ісмаїлії не могла б кинути йому виклик».

Саме в цей час він вперше побачив «солоне море» на озері Темса, або «озеро крокодила». Салем спостерігав, як хлопчик із друзями копаються в піску на мілині й шукають молюсків. Тож тепер сучий син знав про молюсків і любив ласувати ними з тахіні[26]. Він прижився в місті, наче там народився, і друзі захоплювалися ним, хоч усі вони, за винятком Сальви, на початках посміювалися з малого. Хлопець відмінно вчився, освоїв програму двох років за один і збирався перейти до третього класу початкової школи після літніх канікул. Іноді Салем дивився на речі об’єктивно й бачив, що дитина заслуговує на турботу та заохочення, але ця об’єктивність завжди тривала лише кілька хвилин, адже глибоко в душі він знав, що не здатний любити цю дитину. Було важко відчувати якесь співчуття до хлопчика, незважаючи на те, що Мідхат був малий, з іншого боку, він був зрілим для свого віку, часто нахабним і завжди міг дати відсіч. Зрештою, це був не його син. Чому Аллах вразив його безпліддям? І який сенс мати можливість займатися сексом, якщо ти не можеш запліднити жінку?

Люди називали його бабієм, бо не розуміли. Якби він із самого початку був благословенний дитиною, він би не розлучався й не міняв жінок. Його батько не знав цієї проблеми, коли вперше почув про Маріку.

— Ти хочеш одружитися з іноземкою-християнкою? — вигукнув він із недовірою.

Батько ще більше розлютився, коли почув, що Салем кохає її. Якби він відкрився й зізнався, що все ще мріє мати дітей і спадкоємця, схожого на батька, тоді б тато відповів: «Чому б тобі не одружитися з єгипетською мусульманкою»?

Річ у тім, що батько переповнився його численними шлюбами та розлученнями й нагадав, що він живе під його дахом, і відповідальність за кожен шлюб і наступне розлучення падає й на нього. Він був тим, хто щоразу виплачував посаг, він був посередником у конфліктах, і він був тим, хто в кінцевому підсумку сплачував аліменти.

— І я тобі дуже вдячний, — відповів Салем. — Але це не так, я не сиджу вдома марно. Я допомагаю в господарстві. І кожне твоє бажання виконую.

Проте батько роздратувався, у глибині душі відчуваючи, що син — невдаха. Він сподівався, що Салем отримає ступінь в університеті аль-Азгар і стане шанованою людиною — ісламським ученим, суддею шаріату або вчителем. Але Салем покинув аль-Азгар, зняв студентську джуббу[27], замінив її костюмом і фескою й почав наслідувати європейців. До нього дійшла звістка — і це було найгірше, — що син часто ходить до бару Петроса. Попри все, батько трохи заспокоївся.

— Звичайно, я ціную це. Я просто втомився від усіх шлюбів і розлучень. Але Салеме, — продовжив він, — мені досі боляче бачити тебе самотнього, неодруженого. Це недобре залишатися самотнім! — І він виголосив це: — Чому б тобі не одружитися з єгипетською мусульманкою з порядної родини? Я можу знайти для тебе найкращу дівчину, замість того, щоб одружуватися з дочкою власника грецького бару. Прислухайся до себе. Що люди казатимуть про нас?

Висновок був очевидний: якщо він наполягатиме на тому, щоб бути з Марікою, доведеться піти з дому. І чоловік наполіг на своєму, й обрав саме її. Він так і не зміг пояснити батькові, що цей шлюб був єдиним із почуттям кохання, якого він бажав. Усі інші були за розрахунком, зробленим його сім’єю, і через домовленості за традицією з родиною дівчини. Як тільки чоловік відчув, що Маріка поділяє його бажання, серце ледь не вискочило з грудей. Спочатку Салем споглядав, як дівчина працювала в барі й передавала замовлення батькові. Штори з бісерних ниток розсувалися, відкривали її, перш ніж вона швидко зникала за нитками, і серце колотилося, коли він перехоплював її погляд. Усе це могло б залишитися й без розвитку. Але одного разу чоловік помітив, як дівчина зупинилася й крадькома поглядає на нього. Їхні погляди зустрілися, Салем усміхнувся, і вона усміхнулася у відповідь. Тоді все змінилося, у ту ж мить він зрозумів, що подобається дівчині. Маріка була єдиною жінкою в його житті, що покохала у відповідь. І він нарешті пізнав, що таке справжнє кохання. Батько ніяк не міг цього зрозуміти, тож Салем просто змушений був наполягати на своєму.

Залишаючи рідний дім, він украв тридцять золотих фунтів у батька, якими Салем покрив посаг Маріки. Потім пара поїхала в Порт-Саїд, де він витратив частину грошей на житло, а потім прогорів із рештою грошей через невдалий бізнес у торгівлі текстилем. Зрештою, йому довелося працювати поденником на будівництві, докером у порту та офіціантом у кафе й ресторанах. Ситуація почала налагоджуватися, коли Салем отримав свою частку спадку й міг переїхати до Ісмаїлії разом зі своєю дружиною, де відкрив майстерню металочерепиці та фарб.

З фінансами зараз, слава Богу, все було добре, а Маріка підтримувала завжди у важкі часи, і мирилася, що протягом багатьох років їй доводилося жити на копійки й без дітей. Якби вони були благословенні дитиною, він би дуже любив та пестив свого малюка. Але щоб з’явилася п’ятирічна дитина (або старша, оскільки селяни не ретельно реєстрували немовлят, і залишали це на тижні чи місяці, перш ніж оформити), і від нього очікували ставлення до хлопчика як до власної дитини... Це було занадто... Якби в них були власні діти до появи цього хлопчиська, йому, можливо, було б легше прийняти чужу дитину, оскільки він був би захоплений рештою дітей. І Маріка була б на сьомому небі від щастя, якби в них було кілька спільних дітей. Як кажуть, «хорошого не буває багато». Зараз він не міг змусити себе погодитися на усиновлення дитини, яка стала єдиною в його родині. Але, зрештою, ніхто не просив усиновити дитину. Маріка з самого початку монополізувала хлопця, і він відповів їй взаємністю, а свого чоловіка поклала на полицю. Здавалося, що Маріка не дуже переймається, близький він із дитиною чи ні. Вона була щаслива взяти на себе опіку над хлопчиком, і єдине, про що просили Салема, — покривати витрати.

Це була кульмінація шлюбу на взаємному коханні, що мало продовжити рід, але зачаття не відбулося. Де була Божа мудрість? Чому Він так катував чоловіка? Маріка докучала, але йому пощастило домовитися через свого приятеля про членство у Французькому пляжі, який перебував під управлінням компанії Суецького каналу, — це винятковий випадок. Вона ніколи не цікавилася пляжем до приїзду Мідхата, але потім почала водити його туди бодай раз на тиждень. Щоб малий не був сам по собі, вона запросила Сальву, її братів та сестер і деяких друзів — усе це заради хлопця. Маріка покривала витрати для всіх: їжу, напої, морозиво та солодощі, усе заради цього селюка. Членство у Французькому пляжі вимагало супроводження чоловіком їх усіх, хоча б інколи. Салем не любив ці походи, адже там його знали, і він не бажав бути поміченим із чужою дитиною.

«Ми не можемо ходити на пляж без тебе, — докоряла Маріка. — Ти повинен супроводжувати нас, навіть якщо це лише раз на тиждень. Чи ти хочеш, аби люди думали, що я вдова?»

Повернувшись з озера Темсах, Маріка пішла до Мідхата. Помітивши її, хлопець покинув пошук молюсків зі своїми друзями й почав просити у неї грошей на морозиво. Маріка повела дітей в кафе. Мідхат забавлявся, дивлячись на «голих» іноземних жінок, які лежали на пляжі «без жодної турботи». Маріка марно переконувала хлопця, що носити купальник — це не бути голим.

— Справді? — запитав він.

— А що по твоєму вони мають носити? — відповіла вона. — Ти хочеш, щоб вони пішли в море в джильбабі? І, до речі, вони хочуть засмагнути на сонці.

Але хлопчика ця відповідь не задовольнила.

— Ці жінки — дурні. Чи є щось краще у світі за світлу шкіру?

Але їй принаймні вдалося переконати хлопчика, що зиркати на жінок — це непристойно. Маріка йшла босоніж у ніжній прозорій бавовняній сукні з візерунком з дрібних різнокольорових квітів. Морський бриз підняв край сукні, відкриваючи вражаючу красу ніг. Лагідні хвилі озера лягали біля її маленьких ніжок. Вона хотіла стати матір’ю за будь-яку ціну, але Салем міг бачити в ній лише дівчину, яку зустрів в Абу Кабірі. Для нього вона була дарунком Бога; він створив їх одне для одного. Маріка кидалася до нього в обійми щоразу, як тільки він наближався. Він доторкувався губами до шиї коханої й поверхня шкіри реагувала на дотик губ, її передпліччя ставали холодними й укривалися крихітними мурашками, але вони швидко зникали, як ті що виникають на поверхні вина, щоб сповістити про його пробудження та повернення до життя. Це були уривчасті думки, які, якщо їх поєднати, сказали б: «Я люблю тебе. Я хочу тебе». Вона звикла реагувати на будь-який його натяк. Йому потрібно просто доторкнутися до коханої в ліжку, щоб вона міцно обійняла його. Так що ж сталося? Усе з того часу, як вони поділилися цією першою усмішкою, свідчило, що вона була дарунком Божим, лише для нього. Чи повернеться колись до нього його грекиня?

Як добре було в початковій школі! Адже вона мала стільки переваг: це була державна школа, навчатися в ній було престижно. Оскільки це не була приватна школа, потрапити туди було великою честю. Учень сам ішов до школи й переходив дорогу Талатіні без супроводу — і переносився у світ іноземців, оскільки школа була розташована на початку мікрорайону іноземців. Феска на його голові означала, що той, хто її носив, ставав ефенді[28], як дядько Салем. Так і було з цим хлопцем, який з полотняною торбою йшов до школи в новому костюмі та з фескою на голові. Невже пройде небагато часу, і він теж носитиме з собою ціпок із чорного дерева? Його вразила ранкова традиція школи, коли учні вишиковувалися, щоб привітатися й співали національний гімн на знак пошани «Королю нації». Учитель проходив повз кожного учня, перевіряючи чистоту. Якщо було помічено учня, чиє волосся не було підстрижене як слід або чиї нігті не були зрізані належним чином, а чи черевики не начищені, керівник витягав його зі строю та відправляв додому, а він пропускав решту навчального дня. Мідхата ніколи не витягали зі строю й не відправили додому, тому що Маріка намагалась, щоб усе було як слід: і з його волоссям, і з нігтями. Увечері він завжди купався, його фески завжди були випрасувані, черевики вичищені, сорочка чиста, а краватка зав’язана як слід. «Бачиш, який елегантний твій дядько Салем?» — завжди повторювала Маріка. Його найбільшим страхом було пропустити шкільний день. Якби це сталося, це був би крах. Та сама дитина, що більшу частину часу спала чи дрімала в школі Корану, тепер не могла пропустити й дня в школі. Якщо він хворів, і Маріці доводилося змушувати його залишатися вдома, жінка стикалася з трагедією та істеричними риданнями дитини. У свідомості селюка ніби закріпилася думка, що школа була його найсильнішою зброєю, яка штовхала вперед до міських дітей. Хіба Шабана не дав йому вказівок, що «школа — це твої мама і тато»?

Але його хвилювання щодо фески було недовгим. Хлопець був худорлявої статури, ледве міг захищатися, і те, що він не місцевий, видавав акцент. Через два дні його почали дражнити «селюком», а старші учні підкидали його феску, як футбольний м’яч на шкільному майданчику на перервах. Це стало величезним потрясінням, і того дня він, повертався додому ридаючи. На щастя, невдовзі школа вирішила відмовитися від носіння фески. Але скоро він отримав нове прізвисько: «мертвяк», обране тому, що він був тихим і часто мав блідий та млявий вигляд. Мідхат відповідав на запитання й читав настільки слабким голосом, що здавалося, ніби він перебував десь дуже далеко.

Але незабаром ця проблема вирішилася, коли одного разу в клас увійшов директор і, як завжди, попросив вчителя та учнів встати. Коли вони присіли, директор назвав Мідхатове ім’я. Потім поплескав його по плечу, потис руку й привітав з успішно складеними іспитами. «Ваш однокласник отримав найвищі оцінки в першому та другому семестрах, і я впевнений, що він досягне відмінних результатів на іспитах у кінці року. Тож мені приємно нагородити його цією скромною нагородою». Нагородою була авторучка та добірка книг. Одразу авторучка! Для Мідхата мати авторучку було нездійсненною мрією, і ось тепер він тримає її в руках.

Щойно директор пішов, пан Шафік, учитель арабської мови, знову викликав Мідхата, поставив його поруч, і звернувся до класу: «Я отримав кілька скарг на учнів, і я знаю, хто вони. Я чув, що вони докучають Мідхату й принижують його». Учитель зупинився на мить, поки його голос не пролунав у кімнаті. «Тож я звертаюсь до цих негідників, щоб сказати: Мідхат, який стоїть поряд зі мною тут, — найкращий з-поміж вас. І відтепер він під моїм захистом. Якщо хтось спробує образити його словами або вчинками, я вважатиму це особистою образою. І якщо я почую ще хоч одну скаргу на когось із вас — а ви знаєте, кого це стосується, — то клянусь всемогутнім Аллахом, у мене не буде іншого вибору, як узяти батога до рук й покарати. Ви мене чуєте? Ви чуєте мене, звірі? Я попереджаю!»

Усі розуміли, що саме пан Шафік мав на увазі про покарання. На цього вчителя адміністрація школи поклала нагляд за учнями та за дисципліною, і йому дозволялося карати неслухняних батогом у разі потреби. Усі знали, що він користувався цією владою часто. Адміністрація школи звернула увагу на те, що деякі учні створили групу під назвою «кажани» й тероризували решту учнів у школі або нападала на декого з них за межами навчального закладу. Пану Шафіку сказали, що вони вчиняють крадіжки й задираються до дівчат, які йдуть до школи. Після проведення необхідних розслідувань пан Шафік викликав батьків негідників на ранкову лінійку, щоб ті бачили, як їхніх дітей шмагають.

Мідхат побіг зі школи до магазина свого дядька Салема. Він поділився радісною новиною й похизувався своїми призами, зокрема авторучкою. Отримати цю ручку було складно, оскільки учень початкової школи зазвичай користувався гусячим пером і не мав авторучки до середньої школи, і то лише якщо йому пощастило.

— То що скажете? — запитав він свого дядька Салема.

— Добре, — категорично відповів Салем. — А тепер біжи додому.

Мідхат був приголомшений цією байдужістю. Він пишався успіхом, пишався, що його похвалив директор, що підтвердив пан Шафік. І хлопчик очікував, що дядько Салем тепло привітає його або скаже якісь підбадьорливі слова.

— Це все? — запитав він Салема.

Реакція Салема була категоричною:

— Чого ти ще хочеш, негіднику? Якщо ти досяг успіху, ти зробив це лише для себе.

Маріка відчула роздратування й збентеження, побачивши, що надії дитини зруйнувалися, коли він не відчув підбадьорення. Але вона намагалася виправдатися перед хлопчиком. «Твій дядько добрий і великодушний чоловік, але він примхливий, — говорила вона. — Не звертай уваги на те, що він говорить, і не засмучуйся через нього». Утім, досвід навчив Мідхата, що Салем був щедрим тільки при сторонніх. Якщо він просив щось у свого дядька, то Салем кричав на нього й проганяв, але якщо звертався до Маріки — наступного дня розмова була іншою...

— Що ти говорив учора ввечері? — питав Салем. — Що ти хотів?

— Нічого, — відповідав Мідхат. — Я нічого не хотів.

— Скажи мені, сучий сину, — наполягав Салем. — Що ти хотів?

Мідхат затинався, коли відповідав.

— Я маю на увазі, я хотів сказати... мої черевики занадто тісні, і через них у мене мозоль на нозі... і...

— Так ти хочеш нові черевики? — кричав Салем. — Є те, що є! Тоді чому б тобі просто не сказати? Або кіт з’їв твій язик?

Далі не треба було продовжувати, оскільки все зрозуміло, і нові черевики будуть куплені або пошиті.

Сальва була чудовою супутницею, коли вони йшли разом у магазин. Салем був у захваті і кидав усе, обнімав свою милу дівчину й садовив її собі на коліна, потім відправляв когось купити солодощів, щоб нагодувати трьох або чотирьох дітей. Мідхату, звісно, перепадало трохи смаколиків, але він відчував заздрість до Сальви, принаймні до тих пір, поки не нагадував собі, що він хлопець і що так балують тільки дівчат.

Зрештою, ніхто не сумнівався, що Салем був гоноровим. Він був чудовий тільки в гарному настрої! Це розумів кожен, хто бачив, наскільки ретельно той готував кальян після обіду. Чоловік стояв обличчям до вікна у своїй жилетці з довгими рукавами й мішкуватих білих штанях, змочував тютюн і кришив його, спритно й з великою обережністю викладаючи на вугілля. Потім він ішов на кухню, щоб принести вугілля й акуратно розкласти його на тютюн. Крізь ніздрі підіймався дим, і вся його постать свідчила про радість і задоволення. У той момент Мідхату здавалося, що якби він про щось попросив свого дядька Салема, то б той зголосився без жодних вагань. Але він ніколи не наважувався спробувати, вважаючи за краще залишити свої прохання для Маріки, а сам із захопленням спостерігав за тим, що відбувається. Чоловік був високий, красивий, завжди елегантний, і його всі завжди слухалися. Сусіди на площі Аббаса боялися його, але Салем їм подобався. Дехто з них, особливо офіціанти, що доставляли його замовлення в магазин, мирилися з поганим настроєм клієнта, з усмішкою приймаючи його вульгарні прокльони. Продавці фруктів чи риби на Міср-стріт завжди пропонували йому найкращі продукти; ніхто не наважувався обдурити його чи дати гіршого ґатунку. Іноді він вирішував проводити літні вечори вдома й знімав верхній одяг, включно з фескою, яку завжди носив. Він лягав на ліжко біля Маріки, щоб поговорити з нею, або співав їй одну зі старих пісень шейха Салами Хіджазі чи шейха Саїда Дарвіша. Він не був в захваті від Абдельвахаба чи від Ум Кульсум[29], якщо тільки пісню не написав шейх Закарія Ахмед. У ті щасливі миті Мідхату дозволялося сидіти на краю ліжка, так близько від дядька Салема, що він міг торкнутися його ніг. Хлопець був вражений тим, наскільки він ніжний і чарівний. Він хотів би тримати його за руку чи лягти поруч.

Здавалося, що любові Маріки йому замало, а те, що він почав по-своєму любити місто не зробило його більш щасливим. Площа Аббаса була центром з Ісмаїлійським каналом праворуч, залізничним парканом ліворуч, вулицею Карнак за ним, а вулиця Султана Хусейна та околиці кварталу іноземців попереду. Це були місця його мандрівок і його «занурення» в атмосферу міста. Це була територія, яку він досліджував — великий квадратний периметр, що охоплював менш забудовані площі. Він із задоволенням блукав вулицями й куди б не прямував, — за винятком ранкових поїздок до школи, він завжди приходив туди. Але якщо хлопець закінчував навчання чи відправлявся з дорученням, то завжди знаходив щось, що спокушало б його відхилитися від початкового маршруту чи мети. Мідхат ходив зиґзаґами, відставав, іноді навіть зупинявся, щоб приєднатися до групи хлопців, які грали у футбол на вулиці або їздили на велосипеді. Або ж він вирушав до кварталу іноземців, щоб дивитися на офіси британської армії, іноземні книжки чи роздивлятися афіші фільмів у кінотеатрах. Він зупинявся й із захватом дивився на дерев’яні тераси, дахи з червоної цегли й італійську середню школу, аж поки не забував, куди він мав іти за дорученням. Іноді Маріка посилала його в магазин дядька Салема або дядько з якоїсь причини посилав його додому, і він блукав туди-сюди в межах більшого квадратного периметра, перш ніж дістатися пункту призначення. Він ніколи не мав наміру заблукати, але місто стояло на заваді зі своїми численними спокусами, відволікаючи його від початкової мети. У нього ніколи не було сумнівів, що він зможе знайти дорогу назад, і щоразу, коли бачив, що хтось кличе й запитує про загублену дитину, він дивувався й бентежився. Ніхто не міг заблукати в цьому місті, доки вони залишалися в межах цього квадратного периметра.

Його часті зникнення вельми непокоїли Маріку, але вона завжди вибачала його, а потім сміялася з цього. «Ось такий хлопчик», — казала вона. Салем гнівався, заходився люттю й проклинав «сучого сина», але хлопець не слухався. Він звик блукати сільською місцевістю, і тепер він, майже інстинктивно, блукав вулицями міста. Хоча це був новий досвід, місто затягувало в себе, як і поля. У цей момент він забував про Маріку й Салема і віддавався, у примарному стані, усьому, що відбувалося навколо.

Площа Аббаса була центром міста, але здавалася центром усього світу. Там розташовувався магазин дядька Салема, і саме там він вперше зрадив Сальві. Хлопець навчався в другому класі початкової школи, коли побачив її з кузиною на ім’я Ібтісам. Це була лише одна зустріч, але цього було достатньо, щоб він закохався в неї. Після цього він бачив її лише тоді, коли вона йшла до школи. Ібтісам була не краща за Сальву, але була старша за них двох. Тож щоранку він наполегливо чекав, поки вона пройде повз, не рухаючись ні на дюйм до школи, поки не побачить її. Проте хлопчик ніколи не наважувався заговорити з нею. Вона його коли-небудь помічала? Він докладав усіх зусиль, щоб переконатися, що вона його не бачить. Можливо, зусилля, які він доклав, думаючи, що дівчина його не побачить, змусило відчувати — з якоїсь загадкової причини, — що його очікування не було «невинним». Але він був упевнений, що його стосунки з Ібтісам відрізняються від взаємин із Сальвою. Мідхат відчув непереборний потяг до дівчини, але не розумів, що відбувається. Це було інше відчуття, ніж те, яке було тоді, коли він приєднався до Сальви та інших дітей у грі «будинок», де вони ділилися на удавані подружжя та імітували дорослих: хлопчик-«чоловік» ішов на роботу, а потім, коли він повертався до удаваного будинку, дівчинка-«дружина» готувала їжу. Пообідавши, вони вдвох лягали спати й ховалися під ковдрою до ранку, потім «подружнє життя» відновлювалося. Він обіймає свою «дружину» Сальву — оскільки він завжди вибирав її — під ковдрою, як і мав би чоловік, але не відчуваючи цього сильного потягу. Але якби він міг обійняти Ібтісам зараз...

Потім з’явилася продавчиня парфумів. Вона приходила на площу в п’ятницю вранці перед молитвою й кружляла навколо відвідувачів кафе та власників крамниць, змащуючи кожному руку вказівним пальцем, змоченим парфумами. Одного разу вона проходила повз нього біля магазину Салема й проігнорувала його, бо він був малий і нічого не міг у неї купити. Хлопець читав старий плакат Великої війни, на якому був зображений дракон і застереження від «жовтої небезпеки» східних іноземців. Аж ось вона торкнулася його плеча. «Дай мені руку», — сказала вона, коли він повернувся до неї. Вона торкнулася його руки кінчиками пальців і стиснула її. Після цього вчинку Мідхат очікував її вранці щоп’ятниці, скільки міг. Він не знав її імені, але тепер вона стояла на одній сходинці з Ібтісам з точки зору інтересу та пристрасті. Різниця між цими двома полягала в тому, що продавчиня парфумів відвідувала його уві сні, і він бачив її між гілками дерева агаті, чи в хащах, чи у своєму ліжку. Коли Ібтісам, і продавчиня парфумів зайняли його увагу, образ Сальви зів’яв, хоча він бачив її майже щодня.

Площа Аббаса була місцем найбільших подій і найгучніших святкувань, оскільки саме там вперше розташувався цирк. Місто відзначило прибуття цирку Хелу барабанами, трубами, валторнами та масовою процесією. На площі встановили великий намет, звідки вирушили розкішні рекламні процесії в супроводі духової музики та традиційної гри на барабанах на чолі з двома блазнями й ліліпутами.

Коли Маріка повела його в цирк із Сальвою та її братами й сестрами, він здивувався, побачивши диких тварин: лева, тигра та слона. Але найбільше вразила сцена, від якої його серце забилося, коли Махасен аль-Хелу стрибнула на спину коня, а той мчав галопом. Раніше йому й на думку не спало, що жінка може їздити верхи з такою силою, легкістю й спритністю. Площа Аббаса була місцем, де Махасен аль-Хелу злетіла, щоб делікатно влаштуватися на спині коня, наче в неї були крила!

Незважаючи на те, що Мідхат любив Ісмаїлію, хлопця останнім часом охопило нове почуття, якого він не міг позбутися. Він добре знав, що насправді нікому ніде в цьому прекрасному місті не належить. Відчуття, правду кажучи, не було для нього новим, оскільки він також «дезорієнтувався» в сільській місцевості, а тут воно посилилося. Чи була його дезорієнтація на міських вулицях одним із симптомів усвідомлення, чи це його спосіб уникнути цього? Маріка не була його справжньою матір’ю. І Ніса не була його справжньою матір’ю. І яку роль відіграв у цьому високий красивий чоловік, який ігнорував його існування? Чому Салем не дав йому шансу полюбити себе?

Хлопець схопив Маріку за руку, вона повернулася до нього й усміхнулася. Мідхат сидів ліворуч від неї, зосереджено спостерігаючи за цирковими сценами й реагував, як і всі інші діти — кричав, заходився від сміху або підстрибував зі свого місця, щоб краще побачити Махасен аль-Хелу зі своїм конем. Хлопчина був найбільш схвильований серед усіх і дорогою додому стискав Маріці руку. Вона плекала надії, що рішення поїхати з нею в Ісмаїлію не виявиться швидкоплинною фантазією Мідхата, і що він прагне залишитися й не повертатися до своєї родини. Жінка не очікувала, що її план справді спрацює. «Ця дитина — гірський хлопчик, — попередила її Ніса. — Йому буде важко з тобою». — Маріка запитала, що вона має на увазі. «Я маю на увазі, що він самотній, — відповіла Ніса. — Він не ладнає з людьми». — А він досі тут із нею, приріс до жінки.

Будучи хворим, в гарячці, єдине, що полегшувало хлопцеві страждання, коли він лягав й клав голову їй на коліна. Але раз у раз, коли Салем гнівався, хлопчик наповнювався острахом і завмирав, не рухаючись, поки дядько лупцював його. Мідхат очікував, поки чоловік стомиться лупцювати й піде, щоб потім зламатися й заплакати і безперервно скиглити. Думка про покарання дуже страшила його, і він благав Маріку не допустити знущання.

— Будь ласка, нехай вас Аллах благословить, — благав Мідхат. — Не дозволяйте йому відправити мене назад у село.

— Не хвилюйся, — відповідала Маріка. — Ніхто не зможе забрати тебе в село, поки ти зі мною.

Але це слово «поки» справді лякало. Усі, крім цієї дитини, мали нахил поводитися так, ніби все триватиме вічно. Маріка сама трималася за Салема й навіть не замислювалася про можливість їхнього розлучення. Вона не брала в голову, що Салем — бабій і міг кинути її заради іншої жінки, або що він міг узяти другу дружину. Вона безперечно довіряла їхньому коханню. Але часто їй приходило в голову, що Салем був старшим за неї на двадцять років. Що б вона зробила, якби він пішов від неї? Тоді б вона могла забути про ці хвилювання, хоча б на певний час.

Вона була так само збентежена, коли її батьки вирішили продати все, чим володіли в Абу Кабірі, вийти на пенсію в Ісмаїлії й жити біля неї. Можливо, сім’я возз’єдналася, але їхній переїзд до Ісмаїлії нагадав їй, що до всіх приходить старість. Вони обідали в неї щоп’ятниці. Салем повертався після п’ятничної молитви з фруктами, і всі вони чекали на нього, перш ніж розсістися навколо великого столу. Але Маріка не почувалася спокійно під час родинного возз’єднання й улагодженого життя. Їй часто спадало на думку, що все це швидкоплинне.

Потім з’явився Мідхат. Він шукав притулку й опіки, і вона якось приросла до нього, адже він був малий і потребував довготривалого догляду. Вона взяла на себе величезну відповідальність та несла її одна, оскільки Салем не приймав хлопця.

Жінка була прив’язана і до Салема, і до Єгипту. Вона закохалася в Мансур і Абу Кабір, хоча життя в останньому було дуже обмеженим. Батьки іноді возили її в Заказік. Вони ходили по магазинах, потім обідали в ресторані, але вона ніколи не бачила в цьому сенсу. Якось вона поїхала з батьками до Греції відвідати тітку в Міконос, але спокуси переїхати туди не виникло. Це була не дуже приємна подорож. Вони швидко оглянули Атени перед тим, як попрямувати до Міконоса на човні. Хвилі розгойдували човен і здіймалися аж до спини, ніби хотіли потопити їх. Маріка думала, що морська хвороба доконає її. Тітчина хата виявилася дуже скромною, і їм треба було провести там два тижні.

Петрос вважав, що троє гостей були важким тягарем для обмеженого бюджету господарів, тому щодня вивозив усіх на узбережжя й частував простим обідом. Єдиною їжею, яку там подавали, були сардини та восьминоги, їх смажили на пляжі перед ними, а потім виносили разом із салатом, хлібом і вином. Єдине, що їй подобалося в Міконосі, це море. Маріці не шкода було залишати Грецію. Атени її не дуже вразили, і коли вона пізніше відвідала Олександрію та Каїр, знайшла їх набагато цікавішими. Недарма єгиптяни називали Каїр «Єгиптом» арабською, адже Каїр справді був вінцем Єгипту, і він заслужив своє прізвисько «Мати світу». Зрештою, її країною був Єгипет, — хоча в середній школі вона сподівалася продовжити навчання в Атенському університеті, — а Салем, її батьки та ця перелякана дитина були її сім’єю. Що б вона робила, якби її покинули?

Наскільки вона розуміла, Салем ніколи не думав про смерть, ніби цього явища взагалі не існувало. Він не любив хворіти, а якщо й хворів, то старався обійтися без лікарів і приймання ліків. Чоловік люто ненавидів це. Коли їй зробили операцію з видалення апендикса, Салем змушував себе приходити до лікарні провідувати дружину. Він також ніколи не відвідував похорони та не ходив на похоронних процесіях, якщо тільки це не були родичі і близькі, як от коли померла його наймолодша й найдорожча сестра Саміра. Він поводився так, ніби хотів залишитися вічно молодим. Як тільки будівельний цех йому почав набридати, він вирішив розширити свій бізнес. Відкрив магазин текстилю, шкіряний магазин і магазин шитого одягу в арабському стилі, оскільки, як він вважав, знайшов ринкову нішу, орієнтуючись на арабів Синаю. Вони приїхали в Ісмаїлію з великими сумами грошей (ходили чутки, що це було зароблено контрабандою гашишу через Суецький канал) і розтратилися на одяг (джильбаби, абаї, шапки та шнури, ремені та гаманці), а також набори для верблюдів і коней (сідла та вуздечки). Салем найняв шорників і кравців і навчав їх робити все, що хотіли араби, відповідно до їхніх вимог. Жінка й гадки не мала, де випускник аль-Азгару навчився цьому, але йому вдалося завоювати довіру бедуїнів, поки ті самі люди, які відмовилися мати справу з банками, не почали довіряти йому свої гроші, ніколи не сумніваючись у його чесності.

Завдяки розширенню бізнесу він зміг переконати батьків Маріки залишити Абу Кабір і переїхати до Ісмаїлії. Також на прохання Салема її батько погодився стати партнером у бакалійній крамниці. І Петрос буде нею керувати, сусідячи з іноземцями. Проте цього було недостатньо для Салема, він розширив свою діяльність, купуючи землю для посадки фруктів у сільській місцевості навколо Ісмаїлії. Він багато витрачав, не шкодуючи коштів ні на себе, ні родині. Коли йшлося про його звички та задоволення — це було святим. У нього був апетит до сексу, і Салем намагався отримати своє задоволення щовечора, якби міг. Раніше він навіть хотів цього й часто отримував після обіду. Чоловік усе ще був сповнений енергії, жадав її, але жінка почала відмовляти йому, чи через втому, чи то було покарання за те, що він так жорстко ставився до Мідхата. Маріка знала, що в ісламі чоловік може покарати жінку, покинувши подружнє ложе, але саме вона карала Салема, не ділячи це ложе з ним. Якби він тільки знав!

Маріка не розуміла його. Салем один із найделікатніших людей, кого вона знала, незважаючи на його сільське походження і навчання в ісламському університеті. Чоловік ніколи не намагався змусити її прийняти іслам, і вона могла ходити до церкви, коли захоче. Він купував їй алкоголь, який вона просила, навіть якщо сам перестав вживати його, як тільки дізнався, що це може викликати цироз печінки. Навіть коли йому сказали, що немає небезпеки захворіти, доки він п’є в міру, Салем цитував народне прислів’я: «Якщо вітер проходить через відчинені двері, зачини їх і більше не хвилюйся». Салем не шкодував зусиль, аби дарувати людям радість, він любив дітей — усіх дітей. Тож чому він так ставився до Мідхата? Цього Маріка не могла зрозуміти, і це було джерелом постійної тривоги дитини. Після того, як хлопець прожив в Ісмаїлії кілька місяців і дізнався, що не повернеться в село, одразу перестав мочитися в ліжко. Але знову занепокоївся, коли його стосунки з Салемом почали псуватися й кошмари стали частішими.

Після цирку вони пішли до іноземців купити бутерброди та морозиво. По дорозі Мідхат зупинився, аби привітати всіх знайомих, — молодих і старих — кількома мовами, окрім арабської. Маріка здивувалась побаченому й почутому. Вона помітила м’ясника Саїда, який стояв на іншому боці дороги й махав їм рукою, а Мідхат кинувся через дорогу, щоб потиснути йому руку. Коли хлопчина повернувся, вона спонтанно й імпульсивно обхопила його руками. У цей момент їй здавалося, ніби вона підсвідомо розуміє хлопця. Це була дитина, яка приїхала здалеку, долаючи на своєму шляху численні перешкоди, щоб зараз впевнено ходити в цьому європейському районі з його безліччю іноземців і мов. Це була дитина, яка засинала в школі Корану й відмовлялася вчитися — дитина, яка ще не навчилася керувати своїм сечовим міхуром. Чому серце Салема не пом’якшиться до нього? Чому його щедрість зникала, коли йшлося про Мідхата? Чому Салема не зворушило це захопливе бажання розквітнути поряд з дитиною? Як він міг відмовитися від цього благословення?

Маріка ввела суворий розклад, з вісьмома годинами сну для дитини. Вона давала йому одну додаткову годину, якщо він хотів, у виняткових випадках, переглянути уроки за день (або почитати, щоб Салем не дізнався), перш ніж лягати спати. Але коли Мідхат залишався сам, він швидко кидав свій шкільний підручник, аби відкрити кишеньковий роман або дитячий комікс, який ховав усередині. Іноді Маріка виявляла його хитрощі, але не заперечувала, оскільки саме вона купувала йому все, що хлопець хотів читати поза навчальною програмою та за спиною Салема. Її хвилювало те, що Мідхат допізна не спав, вона вважала, що дітям потрібен хороший сон, щоб бути здоровими духом і тілом. Проблема полягала в тому, що Салем суворо забороняв будь-яке читання поза шкільною програмою, оскільки вважав, що це відволікає учнів від більш важливих справ і захаращує їхній розум. На його думку, учень не повинен читати нічого поза шкільними завданнями, поки не здобуде освіту. Маріка вважала, що це дурна думка, але вона не могла відверто сперечатися зі своїм чоловіком, коли йшлося про його старомодні переконання.

Іноді Маріка вибачала своєму чоловіку, бо Салем вважав, що його власний потяг до літератури став причиною того, що він не закінчив університет. Вона часто вступала в змову з Мідхатом, але не усвідомлювала, що справжні бажання хлопця щодо читання виходили за межі розумного. Він любив дивитися на дві книжкові шафи у своїй кімнаті — шафи від підлоги до стелі з книжками Салема. Одна мала ряди великих книжок, що залишилися з часу, коли Салем був студентом в аль-Азгарі, та релігійних текстів і загальної літератури з дорогими палітурками, які він купив ще під час поїздки до Каїра. Друга книжкова шафа була наповнена сучасною літературою — творами відомих авторів, а також романів, перекладених французькою та англійською мовами. Спочатку Мідхат задовольнявся спогляданням книжок, особливо тих, що були в розкішних палітурках, або торкався до них. Він гадав, що не зможе всі прочитати, навіть якщо намагатиметься. Але однієї ночі, коли не міг заснути, хлопець подолав це вагання. Піднявшись із ліжка, він швидко кинув оком на вміст двох книжкових шаф, провів рукою по деяких книжкових корінцях, перш ніж дістати маленьку книжечку з написом на обкладинці «Анатоль Франс. Таїс». Він розгорнув книжку, без труднощів прочитав першу сторінку, потім узяв її з собою в ліжко й не вимикав світло аж до світанку.

Так почався новий період у його житті. У його новому світі більше не було місця для кишенькових романів чи дитячих коміксів. Хлопець відкрив скарбницю двох книжкових шаф, які зберігали в собі великі книжки з палітурками — тлумачення Корану, граматики, класичної арабської літератури та поетичних збірок, — незалежно від того, розумів він їх чи ні. Найбільшою радістю Мідхата була подорож уночі між вмістом двох книжкових шаф. Маріка часто прокидалася, щоб перевірити його, і якщо бачила, що хлопець читає, наказувала йому вимкнути світло й лягати спати. «Уже досить, — казала вона. — Залиш трохи на завтра. Хіба ти не знаєш, що дітям потрібно спати?» Якби Салем прокинувся й запитав, що відбувається в сусідній кімнаті, вона сказала б: «Хлопчик не перестає вчитися».

Це дуже дивно. Роман «Таїс» розпалював його уяву й викликав у свідомості думки та питання, про які він ніколи раніше не замислювався. Книжка була докладною розповіддю про ченця на ім’я Пафнутій — відлюдника, майже святого, та його подорожі від місця ізоляції в пустелі до Александрії. Його справа була благородна: знайти Таїс, прекрасну александрійку, яка спокушала людей і збивала їх із правильного шляху, щоб повернути її в лоно віри й чеснот. Мідхат читав про те, як ченцю вдалося врешті-решт витягнути Таїс із життя, пов’язаного зі злом і убогістю, і наставити її в любові до Христа, якому вона врешті присвятила своє життя, ставши святою. Однак шлях, на якому вдалося досягти благородної мети, закінчився падінням Пафнутія і його власним повстанням проти Бога. По закінченні своєї подорожі, він відмовився від усього, у що колись вірив, і відчув глибоке каяття через те, що не здобув перемогу. «Яким я був нерозумним! У мене була можливість! Ох, яке божевілля! Я думав про Бога, про своє власне спасіння й про вічне життя і водночас був так близько від Таїс. Як я не розумів, що вічна радість — лише один її поцілунок, і що життя без неї нічого не варте?» Вічна радість в одному поцілунку? Що стало причиною цього потрясіння? Мідхат перечитував ще раз, слово в слово, щоб знайти відповідь. І тоді з’ясувалося, що із самого початку Пафнутій ішов крок за кроком назустріч злу й падав вниз через марнославство, диявольську спокусу, плутаючи добро зі злом і віру з грошолюбством. Здавалося навіть, що Пафнутій вирушив у дорогу лише тому, що жадав олександрійської красуні, навіть якщо одразу це не усвідомив. Особливо вражаючим у подорожі відлюдника був один випадок. Якось, коли він спав, йому привиділось, що його щока притислася до жіночих грудей. Жінка трохи розкрилася й оголила груди, а він припав до її м’якого, теплого, запашного тіла так, немов зневірився геть в усьому. Чоловік марив, а сон свідчив про його глибинні наміри, і це були хитрощі диявола, аби затягнути його до погибелі.

Усе це стало майже зрозумілим хлопцеві, бо ж у сюжеті було багато малозрозумілого для нього. Включно з поглядами християнства щодо того, як Пафнутій відчував утіху від тіла жінки уві сні, і як він чіплявся за це тіло, — у християнстві таке вважалося тяжким гріхом. Але подібні речі також можуть трапитися з мусульманином під час сну, і все, що йому потрібно буде зробити, коли він прокинеться, — це звернутись до Бога з проханням захисту від проклятого диявола, і це наразі все. Мідхат зрозумів, що пережив ті самі почуття, що й монах, коли продавчиня парфумів приходила до нього в снах, і він торкався її тіла й відчував, що згрішив, але не шукав порятунку в Бога, щоб спастися від клятого диявола. Навпаки, хотів, аби йому так поталанило, щоб продавчиня приходила постійно. Чи не перебільшували християни це почуття провини? І що взагалі означала ця пристрасть? Що було гріхом? Це були питання, на які, на його думку, він знайшов відповідь, але насправді це тільки здавалося, адже більш глибокі відповіді повністю ще не усвідомлював.

У той самий період йому на очі потрапив ще один роман — «Пасторальна симфонія» Андре Жіда. Незабаром стало зрозуміло, що він дуже нагадує роман про Таїс. У ньому розповідалося про священника, який допоміг незрячій дівчині, яку він знайшов настільки занедбаною, позбавленою опіки й нездатною спілкуватися з іншими, що вона стала розумово неповносправною, і її життя все більше нагадувало життя тварини. Священник вважав, що релігійний обов’язок і любов до Христа зобов’язують його врятувати дівчину від такого жалюгідного життя й надати їй освіту. Він досяг успіху: дівчина, розквітла, почала говорити, оволоділа мистецтвом спілкування з іншими. Вона платонічно любила свого опікуна, обожнювала природу, намагалася насолоджуватися її красою, хоча не могла її бачити, й оволоділа грою на музичному інструменті та почала опановувати уроки Христа. Зрештою, завдяки операції, зір повернувся до неї, але опікун заплутався, оскільки почав змішувати любов дівчини до Христа зі своїм бажанням. Він змагався за її любов зі своїм сином і обидва намагалися сподобатися їй, але дівчина та її молоде кохання в кінцевому підсумку обрали чернече життя. Священник у «Пасторальній симфонії» був Пафнутієм з роману «Таїс». Обидва, по суті, однакові й уособлювали те, що здавалося перебільшеною вірою в уособлення зла серед християн.

Бажання повернути «загублену вівцю» було пасткою в обох випадках і початком небезпечної подорожі до зла. Тему потрібно було досліджувати в Біблії і в бібліотеці Салема був примірник цієї книги. Хлопець не заспокоївся, доки не прочитав повністю цю велику книжку в гарній палітурці. Це означає, що він закінчив читати Старий Заповіт, потім перейшов до Нового Заповіту й знайшов приклад загубленої вівці. Однак він не зупинився на досягнутому, оскільки не міг протистояти пориву, ані відмовитися від цієї читацької лихоманки, яка охопила все його єство. Так він прочитав чотири Євангелія та Діяння Апостолів, Послання та Книгу Об’явлення. Коли він дійшов до останньої сторінки, йому стало шкода закривати книгу. Він сподівався, що подорож триватиме вічно. Читання Нового Заповіту не зайняло багато часу, але він витратив майже рік на читання Старого Заповіту, який здебільшого вважав нудним і важким для розуміння. У ньому було багато такого, що відвертало, та водночас багато чого дуже вразило хлопця. Йому подобалося читати псалми, «Книгу Йова», «Пісню пісень» і «Плач Єремії», але він не схвалював ті зображення пророків, які суперечили оповіді Священного Корану.

Мідхат повернувся до Євангелія від Матвія, щоб прочитати притчу про загублену вівцю. Учні підійшли до Ісуса й запитали його: хто найбільший у Царстві Небесному? Тому Ісус покликав до себе учнів і сказав: «Істинно кажу вам, якщо ви не змінитеся і не станете, як маленькі діти, ви ніколи не увійдете в Царство Небесне». Тож той, хто смиренний, як дитина, є найдорожчим у Царстві Небесному, — сказав він: «Дивись, щоб ти не зневажав жодного з цих малих істот. Бо істинно кажу вам, що їхні ангели на небі завжди бачать обличчя Батька мого в раю. Бо Син Людський прийшов спасти те, що було втрачене. Що ти думаєш? Якщо людина володіє сотнею овечок, і одна з них заблукає, вона залишить дев’яносто дев’ять інших овечок на пагорбі та піде шукати ту, що заблукала. І коли вона її знайде, істинно кажу вам, вона радіє тій одній вівці, більш ніж дев’яноста дев’ятьом іншим, що не заблукали». Його пригнічувало й мучило те, що заблукала вівця була дитиною, і що діти мали ангелів, які захищали їх на небесах. Тоді він замислився, збентеження огорнуло його: це була та сама порада, якої дотримувався чернець Пафнутій у «Таїс», а також священник у «Пасторальній симфонії». Тоді чому їм обом випала така злощасна доля? Чи Бог хотів випробувати силу їхньої віри, як випробовував пророка Йова? Але ця ідея призвела до іншого запитання: чому Бог дозволив монаху та священику провалити іспит? У певні часи Пафнутій знав, що диявол спокушає його, і шукав захисту в Бога, щоб урятуватися від зла. Але Всевишній йому не допоміг. Чому Бог не врятував його, коли Пафнутій звернувся до Нього? І натомість покинув, аби той став легкою здобиччю диявола.

Він зупинився на деякий час, міркуючи про самотність, яка мучила Ісуса в ніч останньої вечері. Душа його була переповнена смутком аж до смерті. Події відбувалися вночі в атмосфері, насиченій знаменнями і прикметами. Ісус повідомив своїм учням, коли вони разом сиділи за столом, що один із них зрадить його, а вони засумніваються в ньому тієї ночі. У Гетсиманському саду він попросив своїх учнів не лягати спати, поки буде молитися та просити Бога, щоб чаша ця оминула його, але, повернувшись до учнів, побачив, що вони сплять.

Серце хлопця забилося, коли він читав про Ісусові знамення та конкретні й недвозначні пророцтва. Бо коли Господь сповістив своїм учням, що один із них його зрадить, і кожен почав питати: «Справді?» Господь підтвердив цей факт, але не назвав імені зрадника. Натомість сказав: «Той, хто їв зі мною з одної миски, мене зрадить». І повідомив, що вони всі засумніваються в ньому тієї ночі. Натомість Петро відповів: «Навіть якщо всі відвернуться від тебе, я не відвернусь!» Господь відповів так: «Перед тим, як проспіває півень цієї самої ночі, ти відречешся від мене тричі».

Мідхат заплакав, читаючи в Євангелії від Івана про те, як Ісус піднявся з-за столу, зняв одяг, узяв рушник і закріпив його на талії. Потім налив води в таз і почав мити ноги своїм учням і витирати їх рушником, обмотаним навколо свого пояса. Чи були дії Ісуса в той момент висловом повної покори? Ніби він сказав учням: «Ось я, ваш Господь, але я ваш слуга!». Так він висловлював безмежну любов, немов казав: «Я жертвую собою заради вас», — чи це було свого роду прощання, чи мало інше значення? Ці знаки та дії захоплювали Мідхата. Хлопець особливо засмутився, довідавшись, що Ісус усвідомлював, він один і в нього не має жодних прихильників. Це почуття було особливо виразним у випадку з учнями, оскільки Ісус знав, що буде покинутий ними.

Також стало зрозуміло, що чаша, з якої Ісус мав пити (розп’яття), була гіркою, але він розумів, що це була Божа воля і згідно з Його волею, оскільки Ісус молився до Бога, він мав її випити. Але не як я хочу, а як ти сам цього хочеш. Це було логічно, оскільки тіло слабке та не витримує випробувань і може бути розбите або зневірене, тоді як дух бадьорий, непохитний і підкорюється волі Божій. Здавалося, що дух був розбитий і впав, коли розіп’ятий закричав могутнім голосом: «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?» Хіба цей засмучений крик не свідчив, що його дух відчував, що Бог покинув його? Як він міг впадати у відчай і зневіритись, коли був упевнений у допомозі Господа? Ісус сказав: «Чи ти думаєш, що я не можу покликати Свого Батька, і Він одразу спасе? У моєму розпорядженні більше дванадцяти легіонів янголів». Чи не було б краще для нього залишатися непохитним у своїй вірі, що він захищений Господом і що він воскресне після смерті?

Під час перерви на шкільному подвір’ї Мідхат зіткнувся зі своїм другом паном Шафіком, викладачем арабської мови та ісламознавства. Розповів йому про що дізнався з книжок і почав розпитувати. Але відповіді вчителя не вгамували його цікавості.

— Це християнська релігія, — сказав він. — І проблеми, які повинні спантеличувати християн, чому це цікавить тебе? Ми, мусульмани, віримо в те, що було написано у Священному Корані: «Але вони не вбили його і не розіп’яли, вони прийняли іншого за Ісуса». Христос піднявся на небеса, не зазнавши жодної шкоди. Хіба це не так?

Мідхат прогулювався поряд із вчителем, який ішов вперед, схрестивши руки за спиною. Учитель повторив своє запитання.

— Так це чи ні, Мідхате?

— Так, — відповів Мідхат.

— То в чому проблема? — запитав вчитель. І на цьому дискусія закінчилася. Учитель мав рацію, але залишилися питання, на які він не мав відповіді. Мідхат докладав чимало зусиль і міркував над цим питанням всю дорогу зі школи додому. Дійшовши до площі Аббаса, йому здалося, що знайшлася розумна відповідь. Як Біблія могла приписати Христу такі слова: «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?» І як можна було описати Христа як «сина людського» — цей опис, сподобався і заспокоював його, — коли, з іншого боку, про нього говорили, що він син Божий? Хлопчик був шокований, коли прочитав, що Божий дух спустився, як голуб, і про голос із неба, який сказав: «Це Син Мій улюблений, якого Я люблю».

Мідхат зупинився на площі Аббаса біля магазину Салема. Він міг би запитати дядька, оскільки той навчався в аль-Азгарі і повинен був розглядати ці питання та знати відповіді на них.

— Священний Коран вчить нас, що Бог завжди рятує пророків у часи лиха. Чи не так? — запитав він його.

— Так, — відповів Салем, тягнучи мундштук для кальяну. — Але про що саме ти говориш?

— Я маю на увазі, що Бог урятував пророка Авраама від вогню: «Ми сказали: Вогонь, Будь холодним і безпечним для Авраама»! І з пророком Мойсеєм Бог розділив море, щоб той зміг перетнути його разом зі своїм народом, і Він потопив фараона та його військо, чи не так? — Мідхат продовжив.

Обличчя Салема розслабилося, коли Мідхат цитував Коран.

— Бог благословить тебе, — сказав він, і це був єдиний раз, коли чоловік висловив своє захоплення одним із досягнень малого.

Мідхат підбадьорився і продовжив.

— Отже, як Ісус, згідно з Біблією, відчував, що Бог покинув його?

Тоді обличчя чоловіка помутніло, і він повернув мундштук кальяну на місце:

— Звідки ти знаєш, що написано в Біблії? — різко спитав він.

Мідхат почав затинатися, а губи його затремтіли. Салем одразу відчув, що дитина отримала якісь хибні знання, що похитнули його віру.

— Забирайся звідси! — закричав він. — Геть з очей моїх, поки я не всипав тобі.

Насправді Салем намагався виграти час, щоб поміркувати та зрозуміти, що сталося, і придумати відповідне покарання для сучого сина. Наразі чоловік відчував себе жертвою темних думок, і його переслідувало відчуття неминучої небезпеки. Хлопчик із самого початку вступив до школи «Братів-мусульман», і це його провина, оскільки вибрав її через близькість до магазина. Він вибрав це — він затятий вафдист[30], який прославляв Саада-пашу, любив ан-Наххас-пашу і ненавидів Хасана аль-Банну. Яке лихо! Це була величезна помилка. Він знав, що школа виховує учнів із першого дня, і кожен їхній день починався з принципів «Братів-мусульман», змушуючи їх повторювати свої добре відомі гасла під час ранкових лінійок: «Бог — наша мета, Пророк — наш лідер, Коран — наша конституція, Джихад — наш шлях і смерть заради Аллаха — наша найвища мета». З першого року свого існування школа була кузнею послідовників Верховного Вождя, якому вони підкорялися сліпо та віддано. Але водночас там створювалася держава всередині держави, щоб завдати шкоди зсередини.

Це був один аспект сторони проблеми. Але хлопчика також приваблювали християнські ідеї. Де він їх узяв, як не від Маріки, її батьків чи інших християн? Це була ще одна помилка, не менш небезпечна, ніж катастрофа догми «Братів-мусульман». Салему стало боляче, бо саме він переконав Петроса і Доріс переїхати з Абу Кабіра до Ісмаїлії й допоміг їм оселитися в місті, аби Маріка могла жити з родиною. Це було його покарання за те, що зробив це з любові до дружини, тож тепер християнські принципи проникнуть у дитину з дому? Чи є нагорода за добро, крім добра? Як він міг зіткнутися з цими негараздами?

Як тільки хлопець з’явився у дверях, Маріка помітила, його засмученність.

— Що сталося, любий мій?

Але все, що він сказав, було:

— Нічого. Від спеки в мене болить голова.

Потім пішов до своєї кімнати. Тепер він знав, що потрапив у глухий кут, з якого важко буде втекти, і що він дорого заплатить за цю розмову із Салемом. Коли його запитали: «Що ти знаєш про Біблію?» Він міг збрехати й сказати будь-що переконливе, на кшталт того, що чув про це від учителя релігієзнавства або одного з інших вчителів, або від його ­друга-копта Хусні. Але це питання так налякало його і хлопчик заплутався.

Коли Салем повернувся додому, на його обличчі Маріка помітила ознаки чи то смутку, чи то гніву. Зазвичай вона вітала його біля дверей обіймами чи поцілунком у щоку, але зараз він відвернув голову.

— Що трапилось? — запитала вона, але чоловік не відповів. Дружина, як завжди, взялася допомагати йому роздягатися, але цього разу він її відсторонив.

— Чому ти навчаєш хлопчика християнству? — запитав він. Маріка рішуче спростувала звинувачення. Вона знала, що невинна. Але Салем продовжував сердито, не слухаючи її.

— Ми з самого початку погодилися, що ти вільна у своїй вірі, а я вільний у своїй, у кожного своя віра. Чи не так? Тоді чому ти наповнюєш розум хлопця цими дивними ідеями? Чому ти його плутаєш? Чому?

Маріка розлютилася, і чоловік заспокоївся лише тоді, коли вона нагадала йому, що в його бібліотеці є примірник Біблії, і що він лежить у хлопця під носом. Потім Салем почав вибачатися перед Марікою й намагатися догодити їй. Проблема була вже не в тому, що Мідхат читав християнську розповідь про Христа, а в його непокорі категоричним наказам Салема.

— Хіба я тобі не казав, що забороняю читати будь-що, крім шкільних підручників? — запитав він.

Хлопець не знав, що відповісти. Перш ніж Мідхат зміг відкрити рота, отримав ляпас по обличчю, який на мить приголомшив дитину. Салем ударив би його вдруге, якби Маріка не стала між ними.

— Якщо хочеш когось вдарити, удар мене. Якщо ти ще раз торкнешся хлопця, я піду від тебе, — пригрозила вона. — Як ти можеш казати йому, щоб він не читав нічого, крім шкільних підручників? — запитала вона Салема після того, як він прийшов до тями. — Коли школа хоче нагородити, то дають читати книжки поза навчальною програмою. І все одно, як ти можеш наказувати йому не читати книжки, які ти поклав у нього в кімнаті?

Зрештою, Салем був змушений перенести бібліотеку до своєї спальні. Але все ще гнівався. Згодом між чоловіком і дружиною запанував мир, але сварка залишила глибокий слід у ньому, адже тепер було зрозуміло, що його битва програна. Школа давала хлопчикові книжки, які не входили в програму, а Маріка купувала йому книжки та журнали, які не мали жодного стосунку до шкільної програми. Іноді Салем чув, що вона читає йому твори, які не стосуються шкільних завдань. І, зрештою, його не особливо заспокоювало те, що Біблія, як жінка стверджувала, є джерелом християнського знання хлопчика. Можливо, хлопчисько читав Святу Біблію, але як він знайшов цю конкретну книгу серед сотень інших книжок у його кімнаті? І що змусило його зупинитися на муках Христа, і чому ця історія порушила ці складні, болючі питання? Чи може бути, що цей хлопець, цей селюк, зміг без будь-якої допомоги розібратися в цих питаннях? Мабуть, щось відбувалося за його спиною. І відповідальність була на плечах Маріки та її батьків. Салему було боляче усвідомлювати, що він не може наказувати у власному домі, і що кохана Маріка стала джерелом загрози.

Невдовзі дитина знайшла спосіб обійти цю заборону на неакадемічне читання. Спочатку Мідхат почав позичати романи в учнів у школі або купувати їх у продавців газет, носити їх додому, заправляти їх під сорочку, і позбуватися від них, як тільки прочитає. Потім він знайшов ще кращий спосіб, який полягав у тому, щоб приспати увагу Салема й навіть самої Маріки — утікати до бібліотеки у вільний час, сховати книжку у своїй кімнаті, а потім прочитану повернути назад на своє місце. Було захопливо читати крадькома, і гарячковий екстаз охопив хлопця, приправлений суперечливими емоціями страху та виклику, який спонукав його поглинати книжки.

Він пристрастився до читання та не міг заснути без цього. Маріка іноді заходила до його кімнати, коли бачила, що світло все ще горить рано вранці, і знаходила його заглибленим у книжку або міцно сплячим із книжкою на грудях. Читання було найбільшим задоволенням — без нього життя було порожнім — і Салем не міг би стати між ним і читанням. На жаль, він більше не міг нести великі томи до своєї кімнати. Іноді дитині набридало читати романи, і хлопчик уявляв, що деякі з цих томів містили уроки, які розповідали про історію Христа й відповідали на питання про християнство. Якби ж дядько Салем любив його! Тоді він дозволив би йому прочитати всі ці книжки і, можливо, навіть дав би йому пояснення з питань, на які він шукав відповіді. Чому ні? Яка в цьому була шкода, якби зовнішнє читання не заважало учню в навчанні? У будь-якому випадку читання продовжиться, подобається це Салему чи ні.

Якщо Маріка була відповідальною за те, що сталося, то її призначення зводилося до того, щоб заохочувати дитину до читання або знайомити її з уривками грецької літератури, які підходили для малого. Ознайомлення почалося з байок Езопа, але хлопець швидко втратив інтерес до них — «це для маленьких дітей, як історії про Калілу й Дімну», — тож вона запропонувала історії з «Іліади» та «Одіссеї». Але не усвідомлювала, що ці історії справлять на дитину глибоке враження. Герої двох саг — Пріам і Гектор, Паріс і Єлена, Агамемнон і Менелай, Ахілл і Аякс, Одіссей і Пенелопа — швидко стали йому знайомими, і він не переставав повторювати їхні імена та згадувати їхні страхи. Він навіть почав знаходити відгомін деяких із них в ісламській історії: Ахіллес був схожий на Халеда Ібн аль-Валіда, «меча Аллаха», бо коли був розлючений, то кидався на своїх супротивників, як лев на здобич, і перед ним падали легіони. А Одіссей, який відкрив ворота Трої, нагадував йому Амра Ібн аль-Ааса, який відкрив ворота Єгипту. Вони обидва були воєначальниками, винахідливими й кмітливими, й обидва — як він їх уявляв і намалював на папері — були кремезними людьми середньої статури з великою головою та мускулястими плечима, неперевершеними в стрільбі з лука та метанні списа.

Маріка не усвідомлювала, наскільки сильно на душу хлопчика вплинуло те, що вона йому читала, або те, що він сам читав у своїй спальні, що відштовхнуло його від усіх справжніх реалій. Вона не знала, що він читав Святу Біблію, і тому не розуміла, як це читання викликало нове почуття впертості та бажання кинути виклик. Він почав відчувати, що читання — це право, яке ніколи не можна було вирвати в нього; він би читав, незалежно від результату. Можливо, почуття були викликані жахливим ляпасом від Салема, через який малий обмочив штани.

Однак перетворення насправді почалося, коли він прочитав «Таїс», і, мабуть, викристалізувалося, коли наблизився до кінця Святої Біблії, точніше, коли дійшов до Одкровення Івана, де вівця з’являється в іншому образі. Бо там вона вже не губиться, а займає місце біля Того, хто на престолі: «Тоді я побачив у правиці Того, Хто сидить на престолі, сувій, написаний всередині і на звороті, запечатаний сімома печатками. І я побачив могутнього янгола, що проголошував гучним голосом: “Хто гідний розгорнути сувій і зламати його печатки? І ніхто ні на небі, ні на землі, ні під землею не міг розгорнути сувій або зазирнути в нього”. І ніхто не міг розгорнути сувій і зламати його сім печаток, окрім Агнця, що стоїть, як на закланні... І Він пішов, і взяв сувій з правиці Того, Хто сидить на престолі. І коли Він узяв сувій, чотири живих створіння і двадцять чотири старці впали перед Агнцем, кожен тримаючи арфу та золоті чаші, повні ладану...»

Одкровення Івана містило багато того, що йому було важко прийняти або зрозуміти, але деякі сцени Одкровення блищали, здавалося, вибухали й запускали нові спалахи в його уяві. Мідхатова подорож, завдяки читанню, набула різноманітних вимірів, які розгорталися перед ним протягом приблизно року. Це була подорож, яка занурила його в розгалужений історичний та уявний простір. Після історії про загублену вівцю та янголів, які піклувалися про неї на небесах, Мідхат перенісся до історії про забиту вівцю та її становище серед янголів. Тоді обидві історії перенесли його в давні часи, він згадав про історію Авраама й те, як вона описана в Священному Корані, і отриманого наказу, щоб принести в жертву сина, обраного як жертовне ягня, тобто до виразу: «Ми викупили його великою жертвою». Отже, перша історія, яка радила нам добре поводитися з дітьми, також припускала, що серед дітей буде ягня, якого буде обрано для викупу людей? І що цей рятівник агнець, знайдений «загубленим» і занедбаним у яслах, буде тим, хто встановить Боже царство на землі? І чи був би він такою ж дитиною, яка народилася, відповідно до Священного Корану, біля стовбура пальми, але яка промовляла владно й гучно, коли була ще новонародженою: «Голос кричав до неї з-під пальми. Не сумуй! Бо твій Господь дав річку під тобою. І потряси стовбур пальми: Він дасть тобі свіжі стиглі фініки. Тож їж і пий, і охолоди свій погляд». І де все це було в історії про дитину Йосипа, чиї брати стверджували, що вовк з’їв його (ще одну загублену вівцю) — Йосипа, чию сорочку накинули на обличчя хворого батька, повернувши йому зір, і який отримав високу посаду в управлінні Єгипетською державою?

Читання Святої Біблії змусили Мідхата згадати ті історії, що він знав із Корану. Можливо, він запам’ятав лише один розділ Корану у своїй сільській школі, але Коран мав великий вплив на нього протягом усього життя, незважаючи на те, що розум дитини був тоді млявий. Він чув декламування Корану звідусіль, цитували його в кожній промові. І ось аяти, у відкритому варіанті, легко спадають йому на думку. Він почав перечитувати обидві книги, щоб порівняти історії пророків у них, і виявив, чим був наляканий, захоплений і зворушений, що образ Марії та її сина постає в обох книгах. Ця історія, на його думку, ставала уособленням найбільшого й найкрасивішого з усіх зображень материнства. Усі ці розповіді, на його думку, врізалися глибоко в людські серця так само, як смикали струни його душі. Відповідали на мрії, сподівання та печалі, які хвилювали й бентежили людство. Якби ж Салем допоміг йому зламати ці перепони! Усе це читання дало відчуття, що йому не місце ні у своїй спальні, ні в будинку, ні навіть у великому квадратному периметрі, улюбленому в Ісмаїлії, адже той оточував площу Аббаса. Він належав до широкого відкритого простору, що розкинувся попереду, у будь-якому напрямку, куди б він не повертав, вітаючи його без жодних перешкод, і де він ніколи не відчував себе самотнім. Ніби той величезний простір був його батьківщиною, і його любов до блукань було не що інше, як форма існування на землі. Ніби свобода, якою він насолоджувався, переходячи від однієї книжки до іншої, була зворотною стороною життя в цьому місті.

Хлопчик гадав, що самостійно дійшов такої думки. Одіссей був його улюбленим героєм в «Іліаді» та «Одіссеї»: зрештою, і той не був кмітливим полководцем. Він був тим загубленим моряком, якого з усіх боків штовхали хвилі, і з усіх боків атакували жахи та спокуси, коли він повертався на батьківщину. Мідхат міркував, що якби Одіссей був справжньою людиною, його син був би найщасливішою людиною на світі. Він вирішив, що ніхто — ні Салем, ні хтось інший — ніколи не зможе стати на його шляху чи обмежити його свободу.

Ісмаїлія була чудовим містом, яке починало зникати. Колись це було об’єднане місто й чудова місцина. Вона перетинала вулицю Талатіні через іноземний квартал; зовсім не відчувалося, що центральна дорога є історичною межею. Більшість іноземців жила тут, тоді як майже всі єгиптяни жили в сусідньому арабському районі. Однак вулиця не була непрохідною стіною між двома групами — принаймні так думав Мідхат. Два квартали були переплетені між собою: греки, вірмени, французи та мальтійці також жили в арабському районі, а деякі єгиптяни жили чи працювали в сусідньому районі іноземців. Його школа була розташована на краю іноземного кварталу. Поряд зі школою жили грецькі сім’ї, і розповідали, що деякі старші учні, які після кількох спроб переходили на четвертий курс, дружили з дівчатами із грецьких сімей. Він сам блукав серед іноземців і вільно спілкувався з ними грецькою мовою або використовував поєднання французької, англійської чи італійської. Коли йшов разом із Марікою, панувала повна гармонія. Здавалося також, що будь-яка значна різниця, якщо вона й простежувалася, була стерта до того часу, поки він не перейшов до середньої школи. Тоді єгипетська школа переїхала в гарну будівлю з червоної цегли, де раніше розміщувалася італійська середня школа, в іноземному районі. Приблизно в той самий час почалися з’являтися тріщини й щілини на поверхні. Хоча тепер Мідхат носив довгі штани замість шортів і, піклуючись про свій зовнішній вигляд, зволожував та вкладав своє густе волосся вазеліном або олією, але не розумів, чому його ніхто не вітає, коли він прогулюється. Офіціанти більше не вітали його у своїх кафе, а деякі навіть спроваджували, поки згодом він не зрозумів, що то місця тільки для іноземців. На французькому пляжі мами-іноземки не хотіли, щоб він дружив з їхніми дітьми, особливо з дочками.

Одного разу хлопець допомагав Марі-Франсуазі сісти на мотузкові гойдалки, але дівчину, якій було приємне його товариство, покликала мати, і вона злізла з мотузки. «Зачекай, я повернусь», — сказала вона. Вона не повернулася, а він все чекав, але марно. Мідхат бачив її з матір’ю й дівчина, мабуть, теж бачила його, однак не повернулася. Це була та сама дівчина, що плавала з ним у тихій водоймі та ходила в кафе.

У той час він ще не зовсім зрозумів ідею дискримінації єгиптян. Він знав, що британська армія має базу за межами міста й що деякі єгиптяни працюють на базі та постачають місцеві товари, необхідні армії. Але деякий час він не усвідомлював британської окупації в Єгипті, що компанія Суецького каналу мала особливі привілеї на каналі, а іноземці загалом мали привілейоване становище в Єгипті, і що єгиптянам в Єгипті було заборонено відвідувати певні місця та працювати на окремих роботах. Лише поступово він почав усвідомлювати ці факти. Здавалося, Мідхат чіплявся з якоїсь власної користі за думку про панівну гармонію між усіма, незважаючи на численні натяки. Була гра, у яку він щороку грав зі своїми друзями на вулиці. Вони виготовляли ляльку з тканини, мішковини та старого ганчір’я, набивали її соломою й називали Алленбі (на честь відомого англійського лорда). І єгиптяни, й іноземці обходили будинки з опудалом, випрошуючи милостині. Одного разу вночі вони підпалили Алленбі на великому святі й співали: «Алленбі, сину Алленбухи, сучий сину, повний смердючої мелухи!» Вони бачили британських солдатів у поїздах, що проїжджали із-за паркану між арабськими кварталами та залізницею, і сипали лайку та прокльони на них. Мідхат бачив, як єгипетська поліція робила обшуки в деяких будинках або крамничках у цьому районі, шукаючи товари, украдені з британської бази, та заарештовували єгиптян, звинувачених у пограбуваннях магазинів або в приховуванні награбованого.

Усе це здавалося звичним явищем. Були дні, коли він відчував, що місто об’єднане, і в ці дні не дивувався розбіжностям між двома групами і не замислювався над цим. Були певні ознаки, які він помічав, але ніколи не думав, наприклад, чому в арабському районі немає кінотеатру. Усі кінотеатри були поблизу району іноземців, включно з тим, де показували єгипетські фільми. Книжкові магазини в арабському районі продавали тільки канцелярські товари та шкільні підручники. Хороших кав’ярень і ресторанів також не було. Крім того не було пишних громадських парків, крім деяких зелених зон на площі Аббаса.

Мідхат почав розуміти, що місцеві жителі арабського району Ісмаїлії, до яких він належав, від бізнесменів до робітників та службовців і контрабандистів — переймаються лише грошима й не цікавляться книжками, культурою, серед них не було жодного письменника чи художника. Усе це також було цілком звичним явищем.

Його стосунки з людьми району іноземців погіршилися після того, як школа переїхала з італійської будівлі в нове приміщення в пустелі, на околицях того, що називалося Арайшеят Міср. Це був новий арабський район, нещодавно побудований і відділений залізницею від району іноземців. Єдиною ознакою цивілізованої культури був літній кінотеатр. Мідхат перестав спілкуватися з іноземцями, і Ісмаїлія вже не була тією великою красивою площею, яку він знав з дитинства. Нарешті він почав усвідомлювати, що світ не однорідний, а розділений. А на околицях площі, де живуть бідні араби, є квартали, що це підтверджували.

Ця чарівна площа була його власною вигадкою, відірваною сільською уявою від реальності, аби створити куточок, де він міг блукати. Уява його від’єднала від реальності чи Маріка? Саме вона змушувала почуватися унікальним: вона навчила його говорити грецькою, купувала йому комікси арабською, французькою та англійською мовами. Вона читала йому байки Езопа спрощеною грецькою й пояснювала їх арабською, а також читала йому історії з «Іліади» та «Одіссеї». Саме вона хотіла, щоб він відчув, що місто є його ігровим майданчиком, так воно й було — доки хлопець не зрозумів, що в районі іноземців він тимчасовий відвідувач і що це ненадовго.

До нього почали надходити новини з газет чи від людей про напади партизанів на британську базу. Він слухав промову Мустафи ан-Наххаса-паші про скасування англо-єгипетської угоди 1936 року: «Заради Єгипту я підписав угоду 1936 року, і заради Єгипту я закликаю вас сьогодні скасувати угоду». І саме тоді, коли британські війська штурмували будівлю губернаторства й убили десятки бійців із єгипетських загонів безпеки, стався вирішальний розкол. Це було в січні.

Наступного дня люди вийшли на демонстрацію, до якої він приєднався, скандуючи разом із іншими гасла проти британської окупації. Демонстрація переросла в повномасштабний бунт, магазини та будинки були пограбовані. Цей швидкий перехід до насильства почався ще до того, як демонстранти увійшли в район іноземців, де раптово з’явилися чоловіки й почали вдиратися у квартири, які з різних причин були незаселені, щоб винести холодильники та меблі. По сусідству з іноземцями студент кинув запалений сірник у бензобак джипа, який імовірно належав британському солдату. Автомобіль зайнявся, згодом вибухнув, тим самим спонукавши протестувальників учиняти більше підпалів. Звуки випущених куль відлунювалися по всьому району, а це означало, що британські війська вийшли на площу.

— Де ти був? — запитав Салем у Мідхата, коли той проходив повз магазин. — Я чув, що студенти страйкують.

— Я протестував проти британців, — тріумфально відповів він.

— Який протест, сучий сину? — сердито спитав Салем.

Мідхат був шокований. Він думав, що його дядько-вафдист привітав би його. Це був націоналістичний протест. Але він помилявся.

— Я не дозволю нікому, хто живе під моїм дахом виходити на демонстрації чи брати участь у політиці, — заявив Салем, а потім додав: — Добре. Іди додому й готуйся повернутися до свого села.

Тоді Салем почав репетувати:

— Ти не чуєш пострілів, сучий сину? Ти повертаєшся до своєї родини, де можеш протестувати скільки завгодно. Я не готовий брати на себе відповідальність.

— Твій дядько не те має на увазі, — сказала Маріка, почувши, що сталося. — Він просто погрожує, тому що не хоче, щоб ти наражав себе на небезпеку.

Але Салем мав на увазі саме те, що сказав, і підтвердив це Маріці ще раз, повернувшись додому.

— Мідхат зробив неправильно, і він вибачиться перед тобою та пообіцяє, що більше ніколи не буде робити нічого подібного, — сказала Маріка, перш ніж звернутись до Мідхата.

— Мідхате, проси вибачення у свого дядька й пообіцяй йому, що ти...

Салем перебив її:

— Я не хочу жодних вибачень. Цей хлопчик не залишиться тут. Він повинен повернутися до своєї сім’ї.

Маріка була шокована й понизила голос, звертаючись до нього:

— Салеме, покарання має відповідати провині. Він не вчинив злочину.

— Що означає, він не вчинив злочину? — загорланив Салем. — У мене вдома не буде нікого, хто виходить на демонстрацію.

Маріка не полишала спроби розвіяти його гнів.

— Твоя правда. Mідхат вчинив неправильно, я згодна з тобою. Відтепер ніяких демонстрацій не буде, але пробач його цього разу. Заради мене пробач цього разу, — благала вона. — Не руйнуй його майбутнє через таку помилку.

Але Салем стояв на своєму.

— Я гадаю, тобі слід зібрати йому речі в дорогу.

Маріка почала плакати:

— Але куди він піде? Хто буде за ним доглядати? Він ще малий.

— Ще малий! Ще малий! Ти його зіпсувала, — відказав Салем.

— Коханий, вибач, якщо я помилилася, але не відштовхуй його. Як ти можеш вигнати свого сина?

Але це питання ще більше розпалило гнів чоловіка.

— Він не мій син. Я не маю дітей.

Потім настала черга Маріки розлютитися.

— Коли я привезла його сюди, ти гадав, що я намагалася замінити йому матір? Там у нього було багато матерів. Я намагалася дати йому батька, щоб він опікувався ним. Салеме, де твоє батьківське почуття?

Очі Салема блищали від гніву.

— Я не хочу більше чути ці нісенітниці. Якщо я кажу, що хлопець повернеться до своєї родини, то він повернеться.

Маріка встигла зібратися.

— Добре. Оскільки ти не збираєшся йти на компроміс, то я залишаю тебе й цей будинок. Я не залишуся тут, — тихо сказала вона. Жінка пішла в спальню й повернулася трохи пізніше з валізою. Вона попросила Мідхата спуститися вниз і зловити їй таксі.

Салем сидів за обіднім столом і чекав обіду, але коли він побачив Маріку, яка несе валізу й готова піти, він підвівся, переодягся у верхній одяг і вийшов. Він залишив її стояти біля дверей з валізою в ногах. Це була жахлива сцена — куди подітися Маріці? Єдиним місцем, яке залишилося для неї, був будинок батьків. Це було не вперше. Маріка іноді була настільки засмучена, що погрожувала піти й навіть пакувала валізу. Але щоразу Салем утручався в критичний момент і обіймав її. Жінка падала в його обійми й вони, зрештою, мирилися після деяких докорів і сліз. Але зараз усе було інакше. Маріка ніяк не могла змиритися з тим, що Мідхата викинули з дому. І гнівний вихід Салема з дому означав, що йому байдуже, залишиться вона чи ні. Мідхат спостерігав, як вона витирає сльози, стоячи біля дверей, у приголомшеному стані, не в змозі зрозуміти, що сталося й не знаючи, що робити. Мідхат підійшов до неї й узяв на себе роль Салема, обіймав її, доки вона не опустила голову йому на плече. На той момент вони були єдині у своєму нещасті, навіть якщо не могли допомогти одне одному. Вони були чужими людьми. Зрештою, Мідхат запропонував рішення.

— Не засмучуйтеся. Не переживайте, — заспокоїв він її. — Залишайтеся вдома. Я піду.

Вона почала плакати.

— Але що ти будеш робити?

— Спочатку я повернуся в село, а потім побачимо, — сказав хлопчик. Він відніс її валізу до спальні. Там жінка залишилась сидіти, понуривши голову, повністю розчавлена.

Щодо Мідхата, то він всю ніч тремтів у своєму ліжку, переймаючись тим, що на нього очікує. Повернення в село означало кінець шкільному життю. Це означало повернення до Ніси. А що могла йому дати злиденна Ніса? І що він міг зробити для неї? Або це означало шукати притулку у свого дядька в селі Кассим. Він не відвернувся би від нього, а Ханія прийняла б його тепло і з радістю, щоб його можна було відправити до армії замість їхніх синів і дочок. Але він не зміг би стати фермером і працювати в полі, як дядькові діти. Він не знав такого життя й не був до нього придатним. Тоді що б він зробив? Усі двері, що стояли перед ним, були зачинені, а майбутнє було темним і жахливим. Зранку Салем покликав його до магазина, хлопець відчував, що дядько хотів ще раз наголосити, що його рішення незмінне. Мідхат зупинився біля площі Аббаса, здалеку помітивши вивіску. Він пригадав, як Салем змушував його читати, перевіряючи навички читання. Чи могло б усе закінчитися так, наче нічого й не трапилось? Він міркував над тим, щоб повернутися додому, аби просити Сальву супроводити його до магазина, сподіваючись, що серце Салема може пом’якшитися, якщо він побачить дівчинку, але натомість продовжував іти вперед. Ні, Сальва не матиме успіху там, де Маріка зазнала невдачі, і він мав наодинці зіткнутися з похмурим майбутнім. Чи йому варто зробити останню спробу заспокоїти Салема?

Мідхат поволі рушив. Біля магазина хлопець почув, що Салем виливає свій гнів на Хенідака, продавця кави за те, що той приніс йому прохолодну каву, а дядько пив тільки гарячу, і Хенідак, «осел й ослиний син», знав це, і його батько також знав це. Невже йому, Салему, судилося мати справу з «необізнаними дурнями» до кінця життя? Хенідак, бідолаха, рясно вибачався.

— Так, дядечку Салеме, вибачте, — повторював він, — тільки не засмучуйтесь.

Але його гнів досягнув апогею, коли Хенідак повернувся із посолодженою кавою. Як він міг це зробити, якщо знав, що Салем п’є каву без цукру? Прокляття посипалися на голову Хенідака, цього разу поширюючись на його матір та її честь.

Побачивши цей скандал, Мідхат переконався, що немає ніякої можливості заспокоїти Салема, тож завмер, понуривши голову, як засуджений, чекаючи, коли меч впаде йому на шию. Потім дядько заспокоївся, зробивши ковток третьої кави та водночас затягнувшись кальяном. На його обличчі промайнули ознаки задоволення. Нарешті він помітив присутність хлопчика. Чи він навмисне ігнорував його, щоб тішитись катуванням? Салем попросив його спуститися.

— Ти не повернешся в село, — сказав він. — Ти поїдеш в Абу Кабір.

Мідхат відчув, як його серце забилося. З’явилася надія? Може, Салем кидає йому рятувальний круг? А я здавався! У Салема був інший план! Дякую, Боже! Він каже повертатися в Абу Кабір, щоб там закінчити середню освіту. Мідхат розплакався, почувши, що Салем подбає про витрати до кінця його університетської освіти. Хлопець нахилився над рукою Салема, аби поцілувати її й помолитися за його довге життя. У серці тирана ще було місце для милосердя.

Це було рішення, з яким усі погодились під час зібрання для перемовин, що відбулося напередодні ввечері в домі Петроса. Батько Маріки швидко дійшов висновку, що чоловік прагне зберегти дружину, але що він не зрушить ні на дюйм, якщо справа дійде до від’їзду Мідхата. На мить запанувала тиша, протягом якої здавалося, що виходу з кризи не буде, доки Доріс не заговорила й не звернулася до Салема.

— Гаразд. Мідхат поїде, як забажаєш, але ти подбаєш про його витрати, поки він не закінчить університет.

Маріка скоса подивилася на матір, заперечуючи її пропозиції, але мати відповіла поглядом, який сказав: «Мовчи». Салем погодився без вагань.

По дорозі в Абу Кабір Мідхат почувався розбитим. Салем був твердий, як цвяхи, коли сперечався, і погоджувався лише на розгром опонента. Обіцянка Салема подбати про витрати, поки хлопець не закінчить університет, означала, що все, що він хотів — це позбутися його, і що приєднання до демонстрації було просто ідеальною можливістю для досягнення цієї мети. Він чекав, коли з’явилася нагода, щоб скористатися нею, не переймаючись запереченнями Маріки. І зрештою їй довелося погодитися, особливо після того, як батьки виступили посередниками в конфлікті.

— Важливо, що ти дивишся в майбутнє й досягаєш успіху в навчанні. Ні про що інше не думай, — сказала Маріка, прощаючись із ним. Вона здалася так само, як і він. Ніхто з них нічого не міг зробити. Вони повинні були прийняти «милосердя», що його запропонував Салем, як тільки отримав те, що хотів. Мідхатові було сумно залишати Ісмаїлію, як і залишати Маріку, але доведеться йти шляхом, що проклав для нього Салем. Це був найкращий наразі варіант для хлопця. Але перед тим, як дістатися до Абу Кабіра, він побачив позитивний бік ситуації. Зараз йому п’ятнадцять років, і він навчався на третьому курсі середньої школи. Він повертається до рідного міста здоровішим і сильнішим, ніж тоді, коли покидав його. Ісмаїлія дала йому необхідний поштовх, щоб стати більш амбітним, і дала йому надію на майбутнє. Тож тепер здавалося, що настав час стати незалежним. Абу Кабір не був кінцем світу. Це була свобода, або відправна точка до свободи. Перед ним була відкрита дорога. І за три роки він переїде в Каїр, «Матір Світу», велика мрія! Він пройде решту шляху, подалі від Салема, і більше не змушений буде підкорятися його волі. Принаймні тепер він міг би приєднатися до будь-якої демонстрації, що відбувається, і прочитати всі книги, які лишень забажає. Можливо, дядько зробив йому ненавмисне послугу, вигнавши з дому. А Салема треба перемогти. Це була битва, з якої він повинен вийти переможцем. Він мав любити це місто, яке Салем обрав місцем вигнання для хлопця.

Як тільки Мідхат знайшов житло, відразу почав блукати по всьому Абу Кабіру, уздовж і вшир, щоб по-своєму охопити кожен його дюйм. Він довго йшов по сільській дорозі, що прилягала до каналу та залізничної колії, і проминав бавовноочищувальну фабрику, відправну точку з узлісся, потім жіночу школу, потім середню школу для хлопчиків, потім єдине кафе — аль-Бурса, — тоді єдиний кінотеатр, льодову фабрику, лимонні поля. Потім він повернувся назад до аль-Бурси. Це був центр. У кафе з дерев’яною терасою, яка від часу зруйнувалася, але все ще залишалася привабливою, потерта раковина — доказ того, що вона була свідком старих добрих часів. Кафе було місцем, де збиралися найбільші торговці, особливо іноземні, а також інші видатні люди укладати свої угоди. Збоку від кафе було те, що люди охрестили Великою дорогою: ґрунтова дорога, перпендикулярна сільському шляху, що тягнулася до околиць міста.

Мідхат пройшов повз залізничний переїзд, потім вокзал і телеграф, а тоді повернув ліворуч і побачив двоповерховий будинок. Ця будівля колись була Петросовим баром і домом. Тепер вона була занедбана, і реставрувати її ніхто не хотів. Скоріше хтось зруйнує її, щоб на цьому місці побудувати житловий будинок. І ось двері, які вели спочатку до бару. Вони були замкнені на товстий засув. Якби тільки хлопець зайшов усередину, то побачив би прилавок, за яким стояв Петрос, і місце, де сидів Салем, чекаючи, коли Маріка підійде із замовленнями. О, якби він міг зайти всередину! Чи залишилася завіса з кольоровими намистинами, які раніше відокремлювали зал від бару й ховали Маріку? Це було божевільне питання. Він стояв під деревами сірісу навпроти старого балкона Маріки, єдине, що витримало випробування часом, кольори його листя змінювалися між зеленим, жовтим і червоним. Напевно, це було дерево, на яке Салем лазив уночі, щоб дістатися до коханої.

У цих межах у місто можна було легко закохатися. Це була та риса, яку відвідувачі бачили після прибуття, риса із залишками історичної спадщини, і яка мала свою частку пам’яток цивілізації. Тут проходив потяг із Мансури до Каїра. І тут, у полі зору, неквапливо рухався потяг «Дельта», прямуючи то до Факуса на сході, то Діярб-Наджма на заході. Тут, де проходили потяги, Каїр здавався близьким і манив до себе. Але спочатку він повинен був закохатися в це місто.

Уздовж Великої дороги не було ні тротуарів, ні кафе, ні магазинів із вітринами, але, правду кажучи, були місця, які викликали цікавість. Як-от сірджа, де били олію й робили макуху для годівлі худоби і де верблюд ходив по колу, щоб крутити гвинтики. З обох боків Великої дороги розгалужувалися вузькі стежки й алеї, не схожі на звичні міські, хоч і були переважно біля житлової забудови. Він увійшов до однієї зліва, вона виявилась брудною з шокуючим разючим запахом. Тут був магазин, де продавали квашену й солону рибу фісех, а також увесь бруд і послід. Мідхат опинився перед тьмяно освітленим магазином, біля дверей якого стояв старий із підстриженою білою бородою в білому джильбабі. А що продавав цей чоловік навпроти продавця риби фісех? Неймовірно! Це був магазин уживаних книжок. Книжки? Дивно, в Абу Кабірі були книжки, а також читачі, коли в Ісмаїлії — сучасному місті — не було жодної арабської книгарні.

Старий привітав його, і хлопець зайшов усередину, вдихаючи відрадний аромат ладану та старих книжок. Там були запилені, а в деяких випадках і пошарпані книги, надруковані в ХІХ столітті. Як вони потрапили до Абу Кабіра, а не до Ісмаїлії? А хто з мешканців цього провінційного містечка любив читати, не кажучи вже про такі книжки? Якби тільки він мав гроші, то купив би весь товар у магазині. Але для початку хлопець зупинився й купив дивну книгу під назвою «Струшування куф», «Коли аналізуєш поему шейха Абу Шадуфа» шейха Юсефа аль-Шірбіні. Що ж означає цей кухуф? Він знав, що однина каф на мові кассимів і салехів була частиною кори пальмового дерева, і що це також означало людину, яка була грубою, хамською та дикою (як кора пальми). Отже, що мав на увазі автор шляхом струшування кухуфа? Чи йдеться про струшування пальми, щоб вона скинула фініки? Книжку треба було прочитати.

Мідхат замислився, чи варто йому купувати чи ні? Його розум спонукав залишити книжку на полиці, оскільки в кишені було лише кілька піастрів. Але хлопець хотів знати, що шейх аль-Шірбіні мав на увазі під словом кухуф і про що це струшування. Наскільки він розумів, кухуф не був йому чужий, і колись він був одним із них. Хіба люди в Ісмаїлії не називали його грубим? Після довгих роздумів він зміг вирішити проблему, і шейх із білою бородою показав йому жест. «Не хвилюйся, гроші не важливі», — сказав він. Шейх зробив знижку.

Мідхат ледве дочекався вечора, щоб повернутися до своєї кімнати. Скинувши піджак, ліг на ліжко, усе ще одягнений у сорочку й штани, і не заснув, поки не закінчив читати книжку при світлі гасової лампи о третій годині ночі. Він зупинився лише для того, щоб посміятися, з’їсти халви, яка була для нього обідом. Виявилося, що під кухуфом малися на увазі селяни, яким аль-Шірбіні присвятив свій сатиричний аналіз. У вступі аналітик написав: «Тепер пояснімо, що ми обіцяли зробити, і привід для всієї цієї пісні й танцю... І перш ніж заглибитися в океани цих слів, ми згадаємо, що трапилося з деякими звичайними сільськими мешканцями, і опишемо їхній характер, манери та імена. Тож ми говоримо: їхні погані манери та жорстокий характер пов’язані з тим, скільки часу вони проводять у товаристві тварин, від їхньої байдужості до витончених людей, від їхньої схильності змішуватися з людьми грубого характеру, від близькості до плуга та лопати, трясучи копитом по гумнах, і своєю манерою кружляти навколо посівів і жати в жнива...»

Що мав на увазі шейх, коли селяни трясуть копитами по гумнах? У кухуфа має бути інше значення, і воно не буде зрозумілим, якщо не заглибитися в суть книжки. Тоді стало зрозуміло, що одне з визначень слова каф більше не вживається, принаймні серед салехів і кассимів. Каф, згідно із цим визначенням, був головним убором, «зробленим із вовни або хутра, який носять на голові»... переважно бідні. «Вони носять щось, що називають тартуром, і накидають на нього каф...» Тож від цього визначення тепер відмовилися. Селяни, яких він знав, більше не носили ні кафа, ні тартура. Вони носили тартур в епоху Абу Джада, чий тартур налякав хлопців, але в очах шейха вони все ще були куфами, в іншому значенні цього слова.

Якби не визначні пам’ятки, які зустрічали приїжджих під час в’їзду в Абу Кабір, місто мало б вигляд як Салех або Кассим, хоча воно було більшим за обидва села. Але в місті було більше цікавого, ніж здавалося на перший погляд. Місто мало душу й суворий характер. І воно не було таким лагідним, як Ісмаїлія.

У перші дні навчання Мідхат став свідком іншого способу протесту. Студенти зібралися у дворі, а дві особи перед ними, виголошували промову — один із них представляв партію «Вафд», а інший — «Братів-мусульман». Кожен промовець стояв збоку сходів, і вони по черзі розмовляли. Обидва були красномовними, відвертими та здатними мобілізувати натовп та запалити ентузіазм своєї аудиторії. Після того, як кожен із них мав можливість виступити, весь мітинг і «Брати-мусульмани», і прихильники «Вафд», об’єднавшись у колону, рушили й вигуки проти окупації та короля Фарука ставали все гучнішими. Мідхат схилявся до партії «Вафд», як і його дядько Салем, і був схвильований промовою спікера «Братів-мусульман», який, правду кажучи, говорив вельми майстерно. Йому сподобалося, що обидва промовці дали один одному можливість поговорити без жодних переривань. Він був у захваті від красномовства ораторів: де вони навчилися цих ораторських навичок? Він ніколи не бачив подібного в Ісмаїлії. Промови в середній школі ніколи не виголошувалися тими, хто мав який-небудь авторитет чи чітку політичну свідомість, яка ділила людей на партії, а студентськими лідерами, хоча місто було оплотом братів-мусульман. Група мала там мечеть і початкову школу, а також армію розвідників і джаввалів, які пройшли військову підготовку.

Як міг Абу Кабір, містечко, досягти цього дива? Можливо, причиною цього було те, що життя тут було суворішим. Ісмаїлія була схожа на маленьку частинку Європи або європейський острів, що розкошує в єгипетському океані. Можливо, саме взаємодія з іноземцями та економічне опертя на них призвели до характерної м’якості та лагідності корінних мешканців міста, а також їхнього небажання вивчати свою культуру. Окрім району іноземців, де було повно зарубіжних книжкових магазинів, не було де купити чи позичити книжки, чи навіть просто переглянути. Крім книжкових шаф Салема, здавалося, що в арабській Ісмаїлії справді не було місця для книжок.

Потім поступово перед ним почали відбуватися інші дива. Мідхат знайшов у школі бібліотеку з невеликою колекцією книжок для позики, бібліотеку, якої ніколи не було в середній школі в Ісмаїлії. Незабаром він познайомився з групою студентів, які цікавилися літературою та писали вірші. Здебільшого вони були і бідних сімей або їхні батьки були дрібними землевласниками. Уперше хлопець відчув, що його переїзд до Абу Кабіра означав повернення до свого коріння — оскільки в глибині душі він був куфом і те, що життя в Ісмаїлії насправді було не що інше, як перехідний і тимчасовий період. Куф, але винятковий, ходив по шкільному подвір’ю, «розпустивши павичевий хвіст», ніби кажучи жителям Абу Кабіру: «Ви взагалі коли-небудь бачили куфа, який міг би говорити іноземною мовою?» Але чи зможе він полюбити це місто?

Хоч кімната Мідхата була дуже непоказною, її розташування було особливим, оскільки поруч були мечеть, ринок і школа, а з вікна відкривався краєвид на головну дорогу. Зовсім по сусідству — магазин господаря Аміна та його дружини, де продавалися цигарки, чай, цукор тощо, і власники дозволяли клієнтам брати в борг або платити частинами. Великою вадою була вологість усередині кімнати, що спричинило повзучу гниль на стіні біля його ліжка. Ще мінусом була відсутність окремої ванної кімнати, якою можна було постійно користуватись. Точніше, вона була, але з внутрішньої частини будинку, до якої не можна було потрапити, коли Амін зачиняв свій магазин о десятій годині вечора. Тож якщо квартиранту припекло займатися своїми справами, довелося б користуватися вбиральнями в мечеті. Чому Амін ізолював внутрішню частину будинку? Тому що саме там була спальня подружньої пари, а також кімната з охристим кольором, де спав їхній син — «шейх Хайрат», — якого прозвали «шейхом», оскільки, за їхніми словами, він був благословенний своєю розумовою вадою.

Завдяки цьому чудовому розташуванню новий квартирант зустрів свого першого друга в Абу Кабірі. Емад жив поряд із ним зі своєю заміжньою сестрою. Що ще важливіше, він час від часу запрошував його на обід чи вечерю у квартиру сестри — щедрий обід, який був рідкісним задоволенням. Єдиним мінусом було те, що Емад їв так швидко, що за ним неможливо було встигнути, а потім він раптово зупинявся, оголошуючи, що наївся, подякувавши Аллаху за обід. І хоча гість не наситився, але з ввічливості змушений був припиняти трапезу.

Правда полягала в тому, що Мідхат ніколи не знав, що означає мати здоровий апетит або бути голодним, поки не поселився в Абу Кабірі. Їжа там була скромна й дуже проста в порівнянні з тим, що подавала Маріка, але він ніколи не міг наїстися, скільки б тітка Ханія не підкладала час від часу. Люди, які обідали разом із ним, поглинали страви з такою швидкістю, що це лиш підсилювало його голод.

Познайомившись з Емадом, хлопець завів ще двох друзів: Баюмі, сільського поета, і Хашема, міцного, кремезного, м’язистого футболіста. Часто друзі розкладали їжу на підлозі його кімнати й разом обідали по середах: солоні сардини «Рашиді-шрайле», липські боби, фалафель і риба на грилі.

Проте в компанії цих дикунів він не міг отримати задоволення від обіду. Вони брали цілу чи частину риби та пхали її у шматок хліба й з’їдали все разом із кістками. Вони запихали в себе будь-яку їжу, — не звертаючи уваги на те, що їхній друг майже нічого не брав до рота. Незабаром він навчився не квапитись і брати те, що хотів.

Хлопець помітив що Баюмі, часто запізнювався на урок, через що вчитель припиняв лекцію. Баюмі вибачався, кажучи — мовляв, це тому, що я приїхав з Хахії, пане. Учитель приймав вибачення, але Баюмі не поспішав. Натомість він дивився на клас блукаючими очима, ніби був там уперше. Потім він повільно підходив до свого місця, його тіло було твердим, як статуя. Але коли Баюмі включався в навчальний процес, він перетворювався на першокласного коміка. Коли вчитель арабської мови пан Алі Абделазім заходив до класу, життя несподівано поверталося у тверде тіло Баюмі, у його гострий розум. Учителю він подобався через те, що чудово володів арабською мовою, адже був поетом, і тому, що він підтримував викладача в його ставленні до сільських людей. Баюмі був геть чисто селянином і після школи працював на полі свого батька з плугом, сокирою та серпом. Насправді всі учні школи, включно з місцевими жителями з Абу Кабіра, були сільськими хлопцями, принаймні в очах учителя. Але Баюмі поповнював запас учителя арсеналом лексики за допомогою селянських анекдотів, які ґрунтувалися на реальних ситуаціях або були запозичені з книжки «Струшування куф», яку він декламував з пам’яті, добре запам’ятовуючи все.

Одного разу Баюмі привів із собою футболіста Хашема, воротаря. Він мав протистояти хуліганам з «Братів-мусульман» або кому іншому, якщо б ті намагалися переслідувати його друзів. Баюмі не міг зашкодити Баю, а Емад був високим, але «дурним», Мідхат з Ісмаїлії був «сонним». Школа кишить хуліганами: футболістами, волейболістами, гімнастами. У класі була група цих хуліганів, які залишились на другий рік. Вони сиділи на задніх рядах і обмінювалися сигналами через вікно з помічником комісара поліції або з дружиною прокурора щоразу, коли вчитель починав писати на дошці. Під час уроку вони передавали одне одному еротичні твори, зокрема «Щоденники Єви».

Так утворилася група з чотирьох друзів. Вони зустрічалися майже щодня, разом поглинали інформацію з газет, викладених на Бурі, і в кімнаті, яка ніколи не бачила сонячного світла, обговорювали те, про що дізналися вдень. А коли Ханія надсилала одну зі своїх смачних страв, відбувалося святкування. Були й інші причини для святкування, як-от попрасувати сорочки. Раз на рік костюми відвозили на прес для прасування. Оскільки вони не могли дозволити собі відправити й сорочки на прасування, то клали манжети та зволожені коміри на гаряче скло гасової лампи. Решту сорочки не потрібно прасувати, оскільки вона буде прихована під піджаком. Іноді вони залишалися на ніч в одній кімнаті, коли їм було ліньки повертатися додому. Стелили солом’яні килимки на землю, а хлопець, чия це була кімната, спав на одномісному ліжку, яке називали сефарі. Ліжко, яке було настільки твердим, що можна зламати ребра, оскільки його основа була з дроту. Який же був щасливий чужинець з Ісмаїлії із цим гуртом друзів навколо нього! І як він, урешті-решт, страждав разом із ними! Ще коли він був сам, ще коли не зустрів друзів, Абу Кабір часто шокував і викликав огиду своїми дорогами, забитими брудом і фекаліями, як тварин, так і людей. І все ж Абу Кабір не переставав дивувати хлопця щасливими відкриттями.

Одного ранку, на початку навчального року, з’явилася дівчина, з книжковою сумкою, щільно притиснутою до грудей, а на голові в неї був незвичний берет. Зелений берет в Абу Кабірі? Берет в Ісмаїлії не був дивиною, адже були англійські жінки-новобранці та дівчата-іноземки. Однією із фотографій, яку Сальва подарував йому, була її фотографія у формі дівчини-скаута, з шарфом, зав’язаним на шиї, і в береті. Але в Абу Кабірі... Ніколи за мільйон років.

Він спостерігав за цією дівчиною, коли вона йшла до школи. Хлопець прагнув побачити її світле, сяюче обличчя, повні груди, густу косу чорного волосся, а її хода була ознакою самоповаги. Відтепер Мідхат почав чекати, коли вона пройде повз щоранку так само, як і раніше чекав Ібтісам, тільки ця дівчина була гарніша. І він насолоджувався перевагою бути єдиним, хто спостерігав, як вона проходить повз, поки не з’являлися його друзі. Якби залишилися ночувати в його кімнаті, усі вони в кінцевому підсумку чекали б її біля вікна, кожен стверджував, що вона повернулася або всміхнулася тільки йому. Якби ж тільки вона справді всміхнулася чи повернулася до них! Вони так хотіли вірити, що це так! Товариші назвали дівчину лейтенанткою за її ходу, але вони не помічали страждань свого друга, не розуміючи, що дівчинка в береті запалила темряву його самотнього існування й змусила забути про почуття огиди й жертви в цьому мерзенному вигнанні.

Він недовго супроводжував її поглядом, перш ніж кількість шанувальників, які дивилися з вікна, збільшилася. Моральний дух Мідхата досяг дна, коли його вразила жовта лихоманка. Захворюванню передували симптоми, які включали втрату апетиту, виснаження, пожовтіння обличчя та очей. Лікар пояснив пацієнту, що причиною хвороби могла бути їжа, яка була заражена через близькість до людських фекалій. «У нас цього багато», — відказав пацієнт. З мечеті зливали каналізацію на низинні поля редьки, яка росла й процвітала й продавалася на сусідньому ринку. Навіть удома шейх Хайрат часто не міг швидко дістатися до ванної кімнати (через хворі на поліомієліт ноги), і тому по дорозі капали фекалії та сеча. Це був Абу Кабір, місто бруду й фекалій, яке він мав любити.

На щастя, час від часу, за спиною Салема, Маріка почала надсилати йому додаткові гроші, тож життя стало трохи комфортнішим, а друзі приходили частіше, відвідати й залишались на ніч. Було ліжко, письмовий стіл для навчання та солом’яні килимки, які гості накривали газетами, використовуючи їх за імпровізований обідній стіл. Був також магазин Аміна, де різноманітні засоби оплати полегшували купівлю чаю, цукру та сигарет, якими вони ділилися. Час від часу його тітка Ханія присилала гостинців на віслюку з їжею, як-от яйця та сир хасира, а в деяких рідкісних випадках — горщик рису, звареного з куркою. Тоді влаштовували бенкет, і друзі приїжджали миттєво.

Безсумнівно, головною родзинкою було вікно, що виходило на дорогу, оскільки воно було водночас джерелом світла й свіжого повітря, а також оглядовим пунктом для спостереження за дівчатами, які йдуть до школи. Було лише кілька місць, куди могли піти молоді чоловіки. Найбільш примітне з них — сільська дорога, куди друзі прямували в другій половині дня, коли температура спадала. Там вони із задоволенням спостерігали за ученицями середньої школи для дівчат, що стояли на балконах і, навіть, посилали їм кокетливе слово чи жест. Учителі не дратувалися від цієї невинної забави й не скаржилися директору на шанувальників. Іноді вони навіть відповідали усмішкою або махали рукою, щоб відповісти на привітання. «Бідні жінки», — часто говорили друзі. Незнайомки, які живуть у цьому жалюгідному містечку, ув’язнені у своїх кімнатах після цілого робочого дня, як черниці в монастирі, і лише ці гарячі молоді чоловіки звертають на них увагу. Єдині люди, яких роздратував би цей запал, були студенти «Братства мусульман», що виступали проти такої «вульгарності». Вони раптово з’являлися, озброєні палицями, і готувалися до бою, наказуючи кокетливим юнакам іти до мечеті й молитися замість того, щоб грішити. На цьому прогулянка закінчувалася, хоч суперечки серед друзів із приводу результату продовжувались, оскільки кожен стверджував, що доброзичливість красивих жінок на балконі, у разі якщо вони були привітні до них, була направлена на нього.

Був також поїзд «Дельта», який постійно стояв на коліях, що виходили за межі піщаної дюни. Там, у тіні одного з вагонів, друзі читали свої книжки або спостерігали за людьми, що проїжджали повз. Хлопці ходили туди поодинці або парами, і часто Мідхат ходив сам почитати, помріяти чи подумати. Неподалік був і балкон Маріки, а дерева стояли високі й досі пружні, витримавши випробування часом. Баюмі також максимально використовував тінь дерев і тишу, щоб складати вірші або писати свої «мемуари».

Залізничний вокзал, — з його об’єктами, телеграфом, залізничними коліями та світлофором, — мав свою особливу магію. Тут проїжджали потяги, і він бачив у вікнах пасажирів, які їхали до Каїра, або тих, хто повертався звідти, — людей, які, здавалося, були створені з іншого тіста, не такого, як звичайні люди. З потягів викидали на вулицю газети, журнали та кишенькові романи для продажу — останні для тих, кому пощастило їх собі дозволити. Що стосується Хашема, то він часто ходив туди вночі, щоб зустрітися з однією зі своїх подруг. Футболіст був найуспішнішим серед друзів у залицянні до дівчат. Зазвичай, це були служниці в заможних сім’ях, яких він заманював до свого барлогу. Друзі часто критикували його за поганий смак, але із задоволенням слухали від нього байки, соковиті історії та місцеві плітки, які його кохана підслуховувала у своїх роботодавців.

Були й інші місця, де можна було б поблукати самостійно. Середа — базарний день і на базарі було велике свято, ніби на ід[31]. Ті, хто йшов сільською дорогою з «лісу», спочатку бачили бавовноочищувальну машину та світлофор, а потім фермерів, чоловіків і жінок, що клали килимки на землю й продавали своє збіжжя, курей та інші продукти, запаковані в контейнери чи на вагу. Вони також бачили натовпи людей, що приїжджали з ближніх і дальніх хуторів і сіл на спинах веселих віслюків, які жваво бігали риссю й трясли хвостами та вухами, наче їм не терпілося відвідати ринок.

Базар розтягнувся на великій території, де виставляли розмаїття продуктів у затінку чи просто на сонці. Мідхату не подобалося, як на продукти сідають мухи, але він був у захваті від метушні людей: їхні джильбаби, вигуки ринкових продавців, галас сільських жінок, кудахкання курей, крики торгу, лайка, клятви та прокльони. Це було життя! Був також інший ринок для торговців худобою, що розташувався того ж дня біля залізниці за містом. Ніщо не може зрівнятися з тією сценою, де місце кишить людьми та тваринами. Щоб відвідати цей базар, треба було прокидатися на світанку, а це було нелегко. Але іноді хлопець долав свою сонливість, щоб піти подивитися на це дійство. Це була ціна, яку йому доводилося платити, щоб побачити і світське життя, і подобу Судного дня в одній місцині.

Усі учениці, які проходили повз вікна дорогою до школи, були чарівними в очах тих, хто стояв біля вікна. Але одна з них вирізнялася особливою красою. Її обличчя сяяло (особливо щоки), тіло струнке, а волосся чорне й густе, заплетене в одну косу, що звисала на спині. За всім цим не можна було спокійно спостерігати. Але те, що справді вражало, так це зелений берет, який вона носила, стягнутий на один бік. Вона відчувала, що особлива й завжди йшла прямо вперед, не повертаючись ні вправо, ні вліво.

— Пане офіцере... лейтенанте... — сказав один із хлопців, і це військове звання причепилося до тих пір, поки вони не дізналися, що її звати Амаль. Це переросло в ранковий ритуал — після гоління й перед сніданком у продавця бутербродів по дорозі до школи — чекати, поки вона пройде звичайним шляхом, потім чемно привітати її.

Одного ранку троє — Емад, Баюмі та Хашем — кинулись до вікна, коли проходив «лейтенант», і вона обернулася. Дівчина, мабуть, здогадувалася, що в неї є шанувальники, і ось вона їх побачила. Але, здавалося, на цьому все не закінчилося. Вона усміхнулася? Думки розбігалися, але всі врешті-решт зупинилися на одному, а саме: усмішка була таємничою та швидкоплинною, оскільки дівчина швидко повернулася до своєї самовпевненої пихатості. Увечері вони знову розійшлися: хто ж саме завоював усмішку «лейтенанта» незрозуміло, кожен із них претендував на цю честь особисто. Розлад був сповнений сміху та веселощів, але серйозним і безсумнівним було те, що троє юнаків закохані в неї, хоча й упевнені що вона недосяжна. Мідхат теж був закоханий, але приховував свої почуття. Отже, те що вона озирнулася й, можливо, навіть усміхнулася, не свідчить, що дівчина глянула на нього, скоріше на когось із його друзів, адже він не був ані найкрасивішим, ані найсміливішим. Дістатися до неї було б неможливо, як і до Ібтісам чи до продавчині парфумів. І взагалі, як він міг із нею зв’язатися? Дівчата з Абу Кабіра, як казали, були сміливими й теж робили перший крок. Ті, хто встиг їх зловити, були щасливими чоловіками. Але навколо кожної з цих дівчат була сувора охорона — силовики з рушницями, подейкували, що вони дуже небезпечні. Пан Алі Абделазім завжди застерігав своїх підопічних від наближення чи переслідування на вулицях:

— Тут ідеться про кулі.

Баюмі відповів зухвало:

— Тому вони й спокусливі для спостерігача.

— Ви повинні опустити свої очі, — відказав учитель. — І моліться. Молитва — найкращий захист від спокус.

Отже, за винятком Господа, вони молилися якомога більше, але жоден з них не міг звільнитися від спокус диявола.

Вони змінили тему, коли з’явився Хашем, помітно кульгаючи.

— Чого ти кульгаєш, сину Сакіни? — запитав його Баюмі.

Так вони зверталися один до одного, грубо, грайливо вживаючи імена своїх матерів. Коли він сказав їм, що один із гравців ударив його ногою в гомілку, Баюмі попросив подивитися на рану, а згодом закричав, коли Хашем розкрив його ногу.

— Як ти міг заповнити рану пилом, сину Сакіни? У вашому селі так перев’язують рани?

— Ось що сталося, сину Аїші. Поряд зі мною на полі не було швидкої допомоги, — відповів Хашем.

— Який невдаха.... твій випадок мені нагадує те, як роблять у нас в селі, — підсумував Баюмі.

Так з’явилася можливість зайнятися улюбленим хобі, «пожартувати з села». Він розповів їм, що, коли в їхньому селі дитина захворіла на кон’юнктивіт, вони капали в око сечу її брата. Якщо малюк знепритомнів, йому розбивали на голові цибулю чи гній, і це, на думку селян, було найкориснішим лікуванням.

— І ось ти, сину Сакіни, обробляєш рану слиною, пилом і брудом. Ви коли-небудь бачили щось дурніше, ніж це?

Хашем змінив тему.

— Досить цих дурниць. Скажи, ти сьогодні бачив лейтенанта?

— Що тобі до лейтенанта? Керуй своїми слугами, — сказав Емад.

Хашем вже збирався відповісти, коли згадав, що йому потрібно в туалет. Тоді всі раптом згадали, що їм потрібно зробити те ж саме. Мідхат подивився на годинник і роздратовано вигукнув.

— Ми проґавили!

Він нагадав їм, що вже минула десята година, і Абу Хайрат і Умм Хайрат зачинили магазин і двері, що вели до вбиральні.

— Єдине, куди ми можемо піти, — це мечеть, — сказав Баюмі. — Хіба що хтось із вас захоче стати біля вікна й подзюрити в повітря чи на патрульних.

Було холодно, мечеть була порожня й темна, і тьмяне світло відкидав ліхтар, полум’я якого мерехтіло й тріпотіло на вітрі переднього фойє. Вигрібні ями були далеко від нього в майже чорній темряві. Троє друзів без вагань попрямували туди, бо це місце було знайоме, а четвертий відстав, тремтячи. Це був перший раз, коли він змушений піти до мечеті з цією метою. Хлопець завжди робив свої справи вдома до десятої години ночі. Нехай Аллах прокляне тебе, Абу Хайрате. Що б сталося, якби ви тримали двері відчиненими? Він обережно заходив до туалету, обмацуючи стіни й шукаючи однією ногою пази по обидва боки отвору. Він зітхнув із полегшенням, коли ноги знайшли належне місце. В унітазі було щось огидне, а гнильний сморід розчавлював. Потім справа дійшла до миття. Праворуч від нього був умивальник із водопроводом, аби люди могли зануритися в нього і схопити в жменю води. Але раптом по всьому тілу пробігло тремтіння, наче електричний удар. Його рука впала на м’яку пухнасту істоту, і він панічно закричав до друзів: «Там щури, сучі сини!» Щур, якого він торкнувся, був великий, як кішка. ... Хижа тварина. «Заспокойся, хлопче з Ісмаїлії, слабак», — сказав хтось, можливо, Хашем. Волосся на його голові стало дибки, коли він відчув, що під ним снує щур, і він закричав. Але ні він, ні, здавалося, щури нікого з друзів не турбували.

— Як звати твою матір, хлопчику? — пролунав голос Баюмі. Але він не сказав їм імені своєї матері, щоб вони не називали його за своєю звичкою. Він був занадто зайнятий і стурбований тим, що відбувалося. У вигрібних ямах були хижі тварини, і хтось із них міг укусити. Яку ціну довелося заплатити, щоб полюбити Абу Кабір?!

Коли того ранку Амаль проходила повз, його очі поглинали її, і він глибоко вдихав повітря. Він сподівався, що дівчина принаймні усміхнеться чи подивиться на нього, але вона цього не зробила. Незважаючи на це, він відчув посилене почуття впевненості в собі. Чому він повинен себе принижувати? Чому він повинен бути несправедливим до неї? Хлопець уже не був таким худим, як раніше: рукави його сорочки та піджака тепер були занадто короткі. Це сталося раптово, майже вночі. По його венах текла вогняна кров, і дзеркало показало йому, що на голові тепер густе, пухнасте, блискуче волосся. Тепер він міг би вийти до дівчини й слідувати за нею, і він міг би знайти, що сказати, і мав сміливість зробити це, якби виникла нагода. Треба було дати зрозуміти дівчині, що він цікавиться нею. Вона, мабуть, помічала його біля вікна й знала, що хлопець звернув на неї увагу, і тому мав спробувати. Адже який сенс просто стояти біля вікна, коли вона проходила повз? Так ніколи нічого не станеться, навіть якби це тривало ще двадцять років. Мідхат вирішив наступного ранку зачекати на неї на вулиці. Але тієї ночі Хашем увірвався в кімнату, майже зламавши двері. «Я кохаю, отже, я існую», — заявив він. Друзі перекинулись здивованими поглядами. Те, що він сказав, було перифразою цитати, яку їхній учитель філософії пан Абдельразік приписав французькому філософу на ім’я Декарт.

Першим зреагував Баюмі.

— Чоловіче, ти дурень, ти не знаєш нічого про кохання. Він сказав: «Я думаю, отже, я існую». Це означає, Господи, того дня, коли ти почнеш думати, завдяки волі Божій, ти будеш існувати.

Але Хашем дотримувався свого формулювання.

— Я люблю вас, сучі сини. Тому я існую.

— Кого ти зараз любиш, хлопче? — запитав його Емад. — Яку служницю ти обдурив цього разу?

— Я люблю Амаль, — відповів Хашем.

Хлопці знову перекинулись поглядами, і Емад жбурнув книгу з біології, що була в нього в руці.

— А хто ця Амаль? — запитав він.

— Лейтенант, — тихо відказав Хашем.

Усі були приголомшені, і ця новина вразила господаря кімнати як кинджал. Як Хашем встановив із нею контакт? І як він перейшов із компанії слуг до тієї, що має зелений берет, гордої багатої дівчини?

Хашем сказав їм, що стежив за нею протягом трьох місяців, коли вона поверталася зі школи, і що він почав надсилати їй палкі любовні листи з однією з покоївок. У нотатках він клявся, що не міг зосередитися на навчанні. Він благав її пожаліти його, бо єдиним гріхом було те, що він кохає її, і Бог був тому свідком, щиро й чисто. В останній записці він запросив її на першу зустріч у вівторок увечері в поїзді «Дельта». Хашем зробив паузу, щоб розпалити апетит друзів, перш ніж продовжити.

— Що ви думаєте з цього приводу — вона з’явилася вчора ввечері в призначений час. Вона приїхала зі своєю служницею, ти можеш повірити?

Баюмі першим вийшов із шоку:

— Ми закінчили. Ні пахлави, ні басбуси[32] більше не буде.

Усі засміялися, окрім Мідхата, серце якого спалахнуло від ревнощів, і сльози готові були покотитися з очей. Амаль нагадала йому про Ібтісам і про те, як він щоранку чекав на неї на площі Аббаса, не наважуючись підійти. Вона також нагадала йому про продавчиню парфумів у п’ятницю, до якої він наближався лише уві сні. Він пробачив собі тоді через молодий вік. Тепер у нього не було виправдання. Хашем був на два роки старший за нього, але цієї різниці було недостатньо, щоб виправдати його власну слабкість і невдачу. Коли він матиме необхідну мужність? Коли він зможе досягти успіху з кимось із представниць протилежної статі? Коли і як відбудеться його перше знайомство? Як йому змагатися з Хашемом? Він не був футболістом і не міг піднятися на брусах. Як він міг змагатися з м’язами?

Наступного дня з’явився Баюмі.

— Що ти думаєш? — запитав він Мідхата.

— Про що?

— Про цю історію кохання? Отже, Амаль була викрадена з наших рук. Що ми будемо робити?

— Тільки Аллах може тобі допомогти. Хлопець з м’язами її дістав.

— Отже, нам нічого іншого не судилося?

— Зачекай, поки поїдемо в Каїр. Ми зустрінемося там із дівчатами в університеті, і життя стане солодким.

— Дивися, — сказав Баюмі після хвилини мовчанки. — У цьому місті до нас немає кохання. Ми можемо вловити лише кілька вихоплених моментів.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі... клянися Аллахом, що нікому не скажеш.

— Скажи мені, не турбуйся.

— Дивися, два тижні тому мене запросили на весілля в передмісті Заказіка. А під кінець вечора будинок був набитий гостями, яким потрібно було там переночувати. Господарі — бідні фермери, але дуже щедрі. Вони поклали мене на дивані. Кімната була повна дітей, і для них постелили на підлозі. Єдиними дорослими людьми, які спали там, були я та молода дівчина, заміжня лише півроку, яка також спала на підлозі.

Було смертельно жарко, і я не міг заснути. Звісив ногу з ліжка в темряві — потягнувся. Моя нога торкнулася стегна дівчини, але клянуся Богу Всемогутньому, я нічого не мав на увазі. Потім я побачив, як вона схопила мою ногу й потягнула на себе. Умить я зрозумів, що валюся з дивана на неї, і, послухай це, я ніби їхав на норовливій кобилиці, коли вона підштовхнула мене, а потім знову потягнула вниз, штовхнула й потягнула. Що я можу сказати? Я ледь не з’їхав з глузду. Цього достатньо, щоб я втратив розум. Але, клянусь всемогутнім Аллахом, я не хотів цього робити. Це швидкоплинні моменти, які ми можемо отримати, і нічого більше. Ніяких «привіт» чи «як справи». Просто кинувся, відразу, а потім галопом — ні любові, ні чогось. Та відтоді я не можу заснути.

— Чому ти такий засмучений? Хто ще знайде дівчину, з якою можна кохатися?

— Ти не розумієш. Сім’я дівчини — мої родичі. Вони довіряють мені. Ти уявляєш — жінки там цілують мені руки, бо думають, що я благословенний, людина, яка отримує освіту. Ось чому мене без роздумів помістили в одну кімнату з дівчиною. І що мені тепер робити? Але інше, що мене хвилює, це те, що наступного ранку дівчина поводилася так, ніби вона мене навіть не знала.

— Що ти ще хочеш? Ти хочеш любові, романтики та дружби? Дівчина заміжня. Ти хотів, щоб вона соромилася чи що?

— Ні. Я розумію її ситуацію, і в нас не було шансів зустрітися знову. Але я хотів... Я маю на увазі, що ми сиділи й снідали наступного дня. Вона розмовляла з усіма, крім мене. Ані жодного слова, ані погляду, ніби мене не було. Вона мала принаймні попрощатися, коли я йшов. Або я просто...

— Так, ти просто...

Він усміхнувся від побаченого на сільській дорозі. Гуси змахували крилами, а збуджені собаки гавкали та гналися за велосипедом. Виросло нове покоління людей, яких він не знав. Перше запитання, яке спало на думку, але він не наважувався спитати: «Де Фарід?» Він знав відповідь, але боявся її почути. Два буйволи купалися в каналі з дитиною на кожному. Один із хлопчиків був повністю голий, це навівало спогади про дитинство, раніше він любив купатися з буйволами. Здалеку Мідхат помітив чоловіка, який стояв під старим явором, що розкинувся над водяним колесом. Високий, худий, одягнений у подертий піджак, він був схожий на тінь людини. Чоловік підійшов, і він побачив, що це його дядько Шабана. Шабана не повірив своїм очам, але врешті впізнав свого племінника.

— О, Боже небесний! Як ти виріс, Мідхате. Я не впізнав тебе. Не звертай увагу на мене... в голові зараз клепки нема.

Він зрозумів, що мав на увазі Шабана: або доза опію ще не надійшла, або в нього не було грошей, щоб за неї заплатити. Але обличчя Шабани прояснилося, коли він відчув, як піастри втиснулися в його долоню. І коли він попросив Шабану розповісти йому про те, що відбувалося поки його не було, а минуло вже більше десяти років. Шабана підніс вказівний палець до його губ, показуючи, що розмовляти треба пошепки, щоб ніхто не чув. Шабана окрикнув свого племінника, доки той не відійшов далеко.

— Гей, послухай ще. Шейх Раді купив радіо. — Шабана засміявся. — Це вперше, коли сини Кассима побачили радіо... цивілізація дійшла й до них. Але приходь до мене у приміщення зборів громади перед заходом сонця, і я тобі все розповім.

Ісмаїл, Мідхатів молочний брат, побачивши, як він під’їхав на велосипеді, поспішив додому, щоб повідомити звістку матері. Коли Ніса прийшла до тями у дверях і впізнала свого «сина», то радісно вигукнула.

Це був перший візит із тих пір, як він покинув село.

— Ісмаїл говорив, а я не могла зрозуміти. Що відбувається, хлопче? Не було жодної надії на зустріч. А виявляється, ти приїхав до нас у гості. Тисяча привітів і ласкаво просимо. Мій любий, ти дуже довго був далеко від нас. — Вона обійняла його, плачучи. — Ми думали, що пройде два-три тижні, і ти повернешся, а виявилось, ти залишився на десять років! Хіба ти правильно вчинив, Мідхате? А ти залишився в Абу Кабірі й не приходив до нас. У тебе кам’яне серце від дня народження, Мідхате.

Ісмаїл сховався в кутку, не знаючи, що тепер робити. Раніше він не відчував би страху підійти до свого «брата» й навіть поборовся б із ним, чи то через прихильність, чи то з неприязні. Але тепер стало зрозуміло, що він розгубився, коли зіткнувся із цим незнайомцем, який був у костюмі та їздив на велосипеді. Він не зрушив із місця, поки мати не окликнула його кілька разів, і поки Мідхат не підійшов до нього, потис йому руку й не поцілував його. Ісмаїл похитав головою й лукаво посміхнувся, ударивши Мідхата кулаком у плече, щоб підтвердити, що бачить його наяву.

— Тобі дуже сподобається Ісмаїл, — сказала Ніса. — Він тепер чоловік, як бачиш, високий, широкоплечий, і може працювати в полі.

Село не змінилося, хіба що сіра перетворилася на смітник. А скільки ж його мешканців померло. Нафіса потрапила на небеса ще до того, як він покинув село. Хвороба Закі повністю спустошила її. І от не стало жінки, яка була символом спадщини села. Він досі пам’ятав її татуювання з трьома вертикальними лініями між нижньою губою та підборіддям. І золотий кульчик, що висів на носі. І шейх Закі помер, хранитель сіри, зазнавши у свої останні роки приниження, як розповідала Ніса. Старші люди виганяли його, якщо він підходив до їхнього обіднього столу, а діти ходили за ним, дражнячи й провокуючи його гнів. Він блукав, люди бачили й чули, що він повторював свою знамениту фразу. «Змилуйся над чесною людиною з народу, доведеної до ганьби», — казали вони. Зрештою, вони вжили заходів і перевели його до психіатричної лікарні Аббасії, «жовтого палацу». Він провів там два роки серед божевільних, після чого повернувся в спустошеному стані, щоб зробити останні подихи серед родини.

Не було кому радити чи проповідувати людям, оскільки шейх Саїд також пішов у небуття. Люди розповідали, що останні дні він скаржився на радіацію, якою отруїв його лідер банди Ібрагім Абу Заїд, і це завдало смертельного удару. Смерть забрала і його друга та супротивника, шейха Хамеда, який був інвалідом і повністю осліп в останні дні життя. На щастя, школа Корану все ще існувала й нею керував молодий шейх, який нещодавно закінчив Релігійний інститут в Заказіку.

— Шейх Раді все ще в хорошій формі, і його торгівля йде добре, — продовжувала Ніса.

Коли Мідхат запитав про Саламу й Закію, вона сказала йому, що тепер у них є двоє «ідеальних» хлопчиків:

— Мідхате, молись, щоб я дожила до твоїх дітей.

Коли Салама запросив його на вечерю, Закія (якою товстою й млявою вона стала!) винесла посуд на низький стіл, і всі зібралися навколо, включно з двома хлопцями. Гість щойно підніс до рота свою першу ложку з супової тарілки, як Салама здивував його запитанням.

— Отже, пане, що саме ви бачили на кукурудзяному полі?

Дружина заперечила йому, але потім повернулася й сказала:

— Ти повинен дякувати йому, — сказала вона. — Якби не він, ти б мене не отримав.

Ночував Мідхат в Ніси вдома. Вона виділила для нього кімнату з піччю, і вони з сином лежали на килимках на підлозі в кімнаті, яка виходила на вигін, де тримали корову, козу та кілька курей. Перебування в будинку Ніси означало, що сон буде уривчастим. Миші вільно блукали, створювали шум, коли бігали, повсякчас щось надкушуючи та жуючи. Хлопець був повністю загорнутий, щоб миші не дістатися до нього, але їм вдалося пробити перешкоди. Його голова була оголена й, можливо, вони знайшли якийсь отвір біля ніг. Потім були інші створіння — величезні армії бліх, — яким ніщо не могло завадити, вони проникли в його одяг і атакували кожну частину тіла. Мідхат був вражений. Чому блохи не турбували його, коли він був дитиною? Або він тоді їх не помічав? Або він просто забув? Що змінилося? Блохи знайшли в ньому нову й незнайому кров? Або його розкішне життя в Ісмаїлії послабило його імунітет? Миші, мабуть, були тут завжди, то як він міг не пам’ятати, що колись вони докучали йому? Чи їхня нічна забава потрапила в загальну какофонію, яка тоді здавалася нормальною, як кумкання жаб, яке ніколи не припинялося, але більше не привертало його уваги? Якби він розповів Нісі, що сталося в мечеті Абу Кабір, вона б засміялася й, безсумнівно, відповіла: «Боже, Мідхате, ти став справжнім бандаром[33]».

Його дядько Саїд також помер, але Ханія все ще була сильна й сповнена життя. Як він дорожив її м’якими й затишними обіймами, коли вона вітала його, як він обожнював її великі груди. Як завжди, вона не переставала сміятися. Дві її дочки вийшли заміж і жили неподалік, а її сини тепер стали чоловіками. Двоє з них одружилися та виховували дітей у батьківському домі. «Немає нічого кращого за натовп», — завжди повторювала вона. Згадуючи це, він розумів, що діти в цьому середовищі не є джерелом занепокоєння для їхніх сімей, оскільки нікому не спаде на думку віддавати їх до школи.

Школа Корану була для них стелею в навчанні, а сільське господарство — їхнім професійним заняттям, справою їхнього життя, коли вони ставали старшими. «Діти ростуть, як бур’ян», —сказав би Шабана.

Виявляючи щедрість, Ханія приготувала кукурудзяне кьофте, але воно йому не сподобалося. Утім, він з’їв із ввічливості. Потім вона подала йому страву, яку він спочатку не впізнав. Винесла це в супниці, наповненій білою рідиною, що нагадувала молоко.

— Тобі пощастило, Мідхате. Наша буйволиця народила. Сподіваюся, тобі сподобається сарсуб.

Сарсуб! Це те, що шейх аль-Шірбіні згадував у своїй книзі про кухуф. Сарсуб сподобався, тому він спустошив супницю. Мідхат повернувся в село Кассим на ніч в будинок Ніси, по дорозі відвідав мечеть і помітив, що вона в кращому стані, ніж раніше. Вона була перебудована й відремонтована в останні дні шейха Закі. Але колодязь усе ще був, а також гвинтовий насос і умивальник. Він глянув на скриньку. Вагон потойбічного світу все ще стояв на своїх старих стовпах.

Колеса часу повернулися, і ера кукурудзяної кьофте минула. Але Аллах знає, що він любив сарсуб. У своєму описі шейх аль-Шірбіні написав: «Це молоко, яке поєднується з частиною молока, що виділяється, коли буйволиця народжує. До нього вони додають трохи солі, щоб покращити смак, і залишають його для своїх потреб. Тож якщо люди хотіли сарсуб, вони клали молоко у велику каструлю, заливали його місмааром і кип’ятили суміш на вогні, тоді вона називалась муфаввар і сарсууб...»

Мідхат з радістю зауважив, що багато очерету по той бік каналу. Сільські діти ще могли перейти на той берег, аби вторгнутися на землю Саїди. Агаті та дерева акації також виднілися по той бік каналу. Він провідав свого дядька Шабану й застав його в чудовому веселому настрої. Чоловік наполягав на тому, щоб Мідхат сів і згадав «старі часи» й розповів йому все про Маріку та Саламу Абу Хусейна, але Мідхат надовго не затримався й багато не говорив. Він поспішав повернутися в Абу Кабір та не відчував бажання згадувати минуле. Смуток почав проникати в його душу, і він не знав причин чому, хіба що відчував, що цей візит до місця його народження стане останнім.

Мідхат знайшов друзів, які з нетерпінням чекали на його повернення. Він не розчарував їх, коли приїхав на велосипеді, оскільки сказав, що незабаром прийде віслюк, який привезе багато смачної їжі. Друзі зібралися на щедру вечерю, яку прислала Ханія: горщик голубців із двома курками, а також двома парами голубів. Вони помолилися за Ханію. Ентузіазм з’явився на обличчі всіх, окрім Хашема, який намагався сісти, схрестивши ноги, але через біль не міг.

— Клянуся, я не зімкнув очей всю ніч, — простогнав він.

Баюмі наставляв його:

— Зараз не час, сину Сакіни. Стули пельку та їж.

— Припини грати у футбол і зосередься на навчанні, — порадив йому Емад.

— Дівчата — це те, що відволікає його від навчання, а не футбол, — мовив Мідхат.

Потім запанувала тиша, коли з горщика підняли кришку й усі, як завжди, розпочали трапезу. Ледве Хашем допив останній ковток, як знову відкрив рота.

— У мене болить нога, сучі сини.

Але Баюмі змінив тему:

— Розкажи нам, що сталося з Амаль.

За словами Хашема, з «лейтенантом» все йшло добре. Він зустрічав її, коли вона знаходила привід вийти надвечір, наприклад, повчитися зі шкільною подругою або відвідати свою заміжню сестру. І кожен раз вони сповідували свою вірність і відданість. Сестра Амаль, благослови її Аллах і продовжи їй дні на землі, прикриває її.

— Це те, що ти завжди говориш кожній дівчині на початку. Любов досі чиста, чи що? — запитав його Емад.

— Ні, цього разу по-справжньому, — відповів Хашем. — Клянуся всемогутнім Аллахом, що я з нею найкраще поводжуся.

— Найкраща поведінка? Який невдаха, — критично відказав Мідхат. — Незабаром вона тебе зненавидить. Вона скаже собі: «Що це за виправдання для чоловіка? Він не просить поцілунку й не помацає рукою».

Баюмі і Мідхат лежали в тіні одного з купе потяга «Дельта».

— Є дещо, що я тобі не розповів про історію Заказіка, — сказав Баюмі.

— Яка історія Заказіка? — здивовано запитав його Мідхат.

— Історія тієї проклятої ночі, коли я висунув ногу в темряві, — відповів Баюмі.

Мідхат згадав його розповідь, і пошкодував, що дозволив другові впустити цю історію у свою голову.

— Чесно кажучи, моє сумління вбиває мене, і я заслуговую на те, щоб мене били черевиком, — сказав Баюмі. — Я маю на увазі, що люди, які мене приймають, щедрі зі мною, а потім я приходжу й обдурюю господиню та нападаю на їхню дочку? Зрештою, ця дівчина була їхньою дочкою.

Мідхат намагався зменшити його страждання:

— Ну, дівчина теж була неправа. Вона повинна взяти на себе половину відповідальності або три чверті її. Ти висунув ногу, ти нічого не мав на увазі, і твій намір був чистий. Натомість, вона взяла й схопила її? І родина теж винна. Ніби вони ніколи не чули про священний хадис: «Чоловік ніколи не буває наодинці з жінкою, щоб диявол не був для них третім». Що робити, якщо молодий чоловік і молода жінка одні в темряві? Як вони могли дозволити своїй дочці спати в одній кімнаті з таким молодим чоловіком, як ти? Вони знали, що вона ще молода. А молодий чоловік твого віку... це лихо, яке чекає, щоб статися. Вони поклали паливо прямо біля вогню.

— Вони не винні, — відказав Баюмі. — Будинок був переповнений, і вони не знали, що я злочинець і сучий син.

— Це була помилка, і це сталося, — зауважив Мідхат, намагаючись змусити його почуватися краще. — Я думаю, тобі слід попросити в Аллаха прощення і забути про все.

— Я не можу забути, — пробурмотів Баюмі.

Мідхатові друзі завжди відверто розповідали про свої бажання та авантюри. Але він приховував свої таємниці. Ніхто з них не знав, що він нерішуче й сором’язливо фліртував з дівчатами в провулках Абу Кабіра. І що він збирався розповідати? Йому не було чим пишатися. Успіх у будь-якому випадку завжди вислизав від нього, оскільки почуття завжди були нерозділеними. І він нікому не розповів про побоювання чи питання, які хвилювали з тих пір, як почув, що пан Абдельразік згадав людину на ім’я Декарт. Це було питання, пов’язане з дияволом, який обдурив його й змусив засумніватися в усьому, включно з математикою, і змусив думати, що все наше життя було нічим іншим, як мрією. А також це було пов’язано з ідеєю Бога милостивого, який не дає своїм слугам заблукати й рятує їх від лещат лукавого. Отже, тоді була боротьба між Богом і дияволом. ...але Бог є творцем диявола... Він відповідає за зло? Від цієї думки треба шукати притулок у Бога.

Шейх Саїд вважав, що диявол переслідував його в мечеті. Це була маячня та нісенітниця, якій більше ніхто в селі не вірив. Але Коран визнає існування диявола, як визнає існування джинів, і добрих, і злих. Тож коли присутність диявола була реальною, а коли — ілюзією? Певно, диявол утрутився між Баюмі й молодою дівчиною. І яка була різниця між цими двома випадками? Так само предмет математики хвилював його... Він не сумнівався щодо дисципліни, яку вважав найкращою і своєю улюбленою з наук. У минулому йому було дуже важко розуміти алгебру, і він ніколи не міг із нею впоратися. Так було, поки він не зустрів містера Шейкера, учителя математики в кабінеті мистецтв. Смаглявий чоловік із Верхнього Єгипту став другом, тому що в них обох було спільне хобі: живопис. Учитель використовував олійні фарби, а учень малював гуашшю, вони обмінювалися ідеями та коментарями. Одного разу студент набрався сміливості.

— Якщо чесно, — сказав він, — я не розумію всього цього про x, y і z, і як їх додавати, віднімати, множити чи ділити.

Учитель почав пояснювати, підкріплюючи своє пояснення прикладами на дошці. Відтоді він отримав кілька швидких додаткових уроків у кабінеті мистецтв, які в кінцевому підсумку розв’язали вузли в його мозку. І саме тоді він закохався в алгебру.

Мідхат ніколи не довіряв друзям інші думки, що металися в його голові, а в деяких випадках проганяли сон, ідеї, які відводили його від думок про дівчат, кохання та друзів — за винятком, можливо, Баюмі. Це були загадкові ідеї, які він ні в якому разі не міг висловити. Якось на уроці географії він привернув увагу всього класу і його мучив сором.

Учитель географії, пан Фадель, був гладким чоловіком із виступаючим животом і дзвінким голосом. Він ніколи не заходив до класу без глобуса та колекції карт. Того дня замість того, щоб зосередити урок на столицях, записах перепису населення, посівах, типах клімату тощо, пан Фадель відсунув факти, які вимагали запам’ятовування з одного боку, і почав говорити про взаємозв’язки між усім під сонцем: повітряні та водні течії, що відбувається в надрах, землетруси й вулкани. Він виставив для студентів карту світу й почав рухати указкою. Поступово почав формуватися цілісний образ світу, який був всеохопним і все пояснював. Цей образ викликав у Мідхата тремтіння й бажання назвати його ім’я, але він не міг, і все, що він міг зробити, це кричати: «О, Боже! О, Боже!» Усі обернулися до нього, і містер Фадель, вчитель, зупинився, дивлячись на хлопця несхвально.

— Що трапилося, хлопче? — запитав він. — Якщо ти не замовкнеш, я тебе вижену.

— Вибачте, пане, — відреагував Мідхат. — Я тільки сьогодні довідався, що географія прекрасна.

Велетень усміхнувся й сказав:

— Твоя правда.

Того дня він відчув, що справжнє знання міститься в усіх деталях, які можна розкрити, лише якщо їх запам’ятати, але це було... Що це було? Образ? Ідея? Рівняння?

Що він міг сказати своїм друзям? Як він міг пояснити їм, що його згризала постійна боротьба між бажанням, що пульсувало у венах (яке він відчував у грудях і передпліччях) і що штовхало його до протилежної статі, і потягом до значень і горизонтів, що віддаляло його від тіла і який він не міг назвати? Він ніколи не відчував кохання в чистому вигляді. Але хіба любов не винна, що ще в дитинстві Мідхат дізнався про плотські бажання. Він знав про них, коли чекав Ібтісам, а також знав про них, коли торкався Марі Франсуази на пляжі (її мати була права, коли не дозволила гратися з ним), або коли він бачив британських призовниць в уніформі кольору хакі, або коли чекав ту привітну продавчиню парфумів. Було відчуття, ніби вона полонила його, відвідуючи в снах. Іноді спокуса шукає нас і тримає в полоні, як на прикладі досвіду нещасного Баюмі. Або Баюмі був щасливим дурнем та не міг оцінити благословення, яке випало йому, притягнуло його до себе в темряві. Мідхат не відчував би докорів сумління. Але він не розумів своєї душі і не розумів, як із нею впоратися. Що він міг сказати своїм друзям? Що він міг сказати комусь? Чи міг він відкритися хоча б одній душі, що й досі мочиться у своє ліжко? Хіба хтось міг би зрозуміти його, не засуджуючи й не посміхаючись?

Оглянувши рентгенівський знімок, лікар сказав Хашему, що причина гострого болю в нозі через те, що рана не була продезінфікована й не зажила належним чином, тож частина гомілки згнила. Він додав, що Хашема потрібно буде лікувати, розрізавши м’яку тканину й видаливши частину кістки (за його словами, диск розміром з монету), а на ногу потрібно буде накласти гіпс на місяць. На запитання Хашема, чи зможе він продовжити грати у футбол після цього, лікар відповів, що по знятті гіпсу він не зможе грати принаймні шість місяців. Пригнічений новиною Хашем прийшов розповісти друзям цю сумну звістку. Вони намагалися заспокоїти його:

— Не переймайся... забудь про той клятий футбол.

— У кожної медалі є два боки, — сказав йому Емад. —Візьми шестимісячну перерву у футболі та зосередься на навчанні. Це чудово й це благословення з небес.

Після операції друзі в основному збиралися в клініці біля ліжка Хашема з гіпсовою ногою, і там постійно зустрічалися з його батьком, братами та сестрами. Батько був щасливий, що в його сина були такі турботливі друзі. «Молоді і яскраві, як квіти», — говорив він.

— Клянуся, у мене ніколи не було бажання вчитися чи щось подібне, — сказав їм одного разу батько. — Ми хлібороби і не знаємо ніякої роботи, крім серпа, сокири та плуга. Подивіться на моїх братів і сестер. Вони проводять рік чи два в школі Корану, а потім виходять на поле. Хашем єдиний, хто залишився в школі, благослови його Аллах. І він хоче вивчати медицину. «Хлопчику мій, — радив я, — іди до військової академії чи міліції. І ні в якому разі в лікарі. Мій хлопчику, медицині потрібні хороші оцінки й багато грошей. Сім років навчання... Це ціле життя. Але в будь-якому випадку, нехай Аллах зробить як найкраще. — Він звернувся до Хашема: — Але не хвилюйся, мій дорогий Хашеме. І нехай Аллах допоможе тобі зробити правильний вибір. Просто коли знімуть гіпс ти забудеш про футбол. Це небезпечний вид спорту.

Гіпс зняли, було видно, що рана не загоїлася й усе ще гноїться. Лікар порадив відправити хворого до лікарні в Заказік. Там виявили, що гниття поширилося далі, лікарі запідозрили наявність раку й запропонували два рішення: або перевести пацієнта до лікарні в Каїрі, щоб провести необхідні дослідження та підтвердити природу хвороби, або провести негайну операцію з ампутації ноги, поки не було надто пізно, і таким чином зупинити поширення хвороби. Було зроблено вибір на користь останнього. І не було відомо, хто прийняв це рішення, чи радилися із Всевишнім. Але його друзі дізналися, що після того, як хлопець прокинувся від наркозу й побачив, що сталося, він був розлючений і довго плакав.

Утім, провідавши його після повернення із Заказіка, вони побачили, що Хашем мав вигляд жвавий, бадьорий, здоровий із рум’янцем на щоках. Здавалося, він прийняв свою ситуацію й готувався призвичаїтися до нового життя. А тепер із нетерпінням чекав університету в Каїрі.

— Слухай, — сказав він. — Пообіцяй мені, що коли ми поїдемо в Каїр, ми житимемо разом в одній квартирі й будемо братами назавжди.

Він також з нетерпінням чекав відновлення своїх любовних походеньок у Каїрі, оскільки Амаль також вступила там до університету й поселилася зі своїми братами й сестрами в районі Рауда.

Мідхат припинив відчиняти вікно вранці, бо більше не хотів бачити дівчину в зеленому береті. Тепер вона була дівчиною його друга й найближчим часом стане його нареченою. Він міг побачити її в Каїрі, але йому доведеться вважати її сестрою. Відтепер хлопець повинен був навчитися ставитися до неї й думати про неї з цього погляду. Чи зміг би це зробити? Він мав спробувати.

Одного разу вночі Мідхат почув, як хтось стукає у вікно. Він відчинив його, та побачив, що дивиться на завуальоване обличчя жінки. Усе, що він міг бачити, це її очі. Ким може бути ця жінка? Його серце забилося, коли вона вимовила його ім’я.

— Мідхате, мені потрібна твоя допомога, — сказала вона. — Чи можу я зайти в кімнату?

Отже, вона знала його. Він поспішив до дверей, відчу­ваючи занепокоєння. Жінка зняла вуаль зі свого обличчя, він побачив Амаль. Так, це Амаль стояла перед ним.

Вона не помічала вбогість і безлад у кімнаті.

— Де Хашем? — запитала Амаль. — Я давно його не бачила й дуже хвилююся за нього.

Мідхат був шокований. Це було кохання! Ось одна з дівчат Абу Кабіра, яка мала сміливість шукати свого коханого й не боялася показати це. Вона помітила, що він не збирається зрушити з місця, тому почала благати його:

— Я хочу його побачити, нехай тебе Аллах береже.

Її широкі глибоко посаджені очі дивились на нього з-під двох великих дугоподібних брів, змушуючи поворушитись. Це був перший раз, коли він побачив її віч-на-віч і зрозумів всю її жіночу красу.

Вони мовчки йшли й підіймалися сходами, що ведуть до клініки. Мідхат підвів до кімнати, де перебував його друг, і вона кинулася до дверей. Потім хлопець спустився на вулицю, огорнутий смутком. Амаль не глянула на нього, не промовила жодного слова й зовсім забула, що він присутній, як тільки дізналася, де її коханий. Він відчував ревнощі, коли вона здивувала його своїм візитом, а тепер заздрість спалахнула й лютувала, коли вона його ігнорувала. Стало зрозуміло, що для неї він був просто людиною, яка могла б привести її до коханого, та про кого вона миттєво забула, як тільки досягла мети. Ось Амаль, силою примусила його взяти на себе роль брата — зараз, а не в майбутньому. Але йому було важко. Він усе ще кохав її, навіть якщо її візит дав зрозуміти, що дівчина не для нього. Тепер він повинен був виконати її наказ і зникнути. Хлопець відчув непереборне бажання заплакати. Чому Салем вигнав його? Чому він не виявив до нього співчуття? І чи постукає якась дівчина в двері, які він відчинить, щоб почути, як вона скаже, що прийшла саме до нього?

Як тільки друзі зібралися в нього, Хашем здивував усіх:

— Чи можете ви повірити, що Амаль відвідала мене вчора?

Він наказав кожному сісти, щоб вони могли слухати історію повністю.

— Вона була одягнена в модний одяг і сказала: «Не хвилюйся, Хашеме». Вона тримала мене за руку...

Хлопець зупинився, щоб витерти сльози.

— Вона тримала мене за руку і сказала: «Не хвилюйся, Хашеме. Я обіцяю тобі, і Господь мій свідок, що ми будемо заручені, як тільки ти отримаєш атестат про середню освіту».

— Я думаю, що тоді тобі потрібно зосередити всі свої сили на навчанні, — сказав Емад.

— Амаль буде твоєю нагородою за складання іспитів. Працюй наполегливо, — додав Мідхат.

— Це подарунок із небес, — відказав Хашем. — О, якби ви бачили її вчора в тому одязі.

— Лейтенанта в тому одязі? Ого. Яке видовище! — вигукнув Баюмі.

— Клянуся Богом, я не впізнав її, коли вона увійшла, — продовжив Хашем. — Я спитав: хто це заходить? Але коли вона підняла фату — так, на ній була фата — яка дівчина! Моє серце злетіло до небес... Виявляється, шкільна форма приховує красу. Вона робить її схожою на маленьку дитину, але коли вона увійшла, я побачив високу й статну жінку. Аллах чудовий! І коли вона простягла свої руки, щоб доторкнутися до мене, рукав зісковзнув, і я побачив, які гарні її руки... О, якби ви бачили білизну її рук... — Він замовк. — Але звідки вона знала, де я? Це дивно. — Потім зітхнув. — Що я можу сказати? З тих пір я відчуваю, що мрії здійснюються. Досить того, що вона підійшла й узяла мене за руку.... Скажіть мені чесно, чи є хтось у світі щасливіший за мене? Мене вже нічого не турбує. Клянуся, якби мені відрізали обидві ноги, мені б було байдуже. Поки Амаль зі мною. Я їду в Каїр, що б не сталося, і вона їде в Каїр. Вона піде на факультет комерції й буде жити у своїх братів, і ми будемо бачитись. Чи є щось краще за це? Я клянуся всемогутнім Аллахом, що піду, навіть якщо мені відрубають обидві ноги... — Він знову зупинився. — Але вся ця справа з штучною ногою мене дратує... Чи справедливо, що така красива дівчина, як Амаль, змушена брати хлопця з штучною ногою? — І він розплакався.

Після цього візиту Хашем недовго протримався. Його друзі приходили в лікарню, а один залишався і допомагав йому підготуватися до іспиту в середній школі. Але погіршення почалося швидко: як виявилося, рак пройшов усі бар’єри і таки проник в організм, що ніякі ліки не могли його зупинити. Панегірик виголосив поет Баюмі: «Хашем був сильним і рішуче налаштованим, але він швидко вибачався, якщо вчинив щось неправильно. Він не тримав ні до кого поганих почуттів, не любив ображати інших, і він був вірним і співчутливим до своїх друзів. Він був доброчесним і відданим у своїй любові до Амаль. Його остаточне процвітання було нічим іншим, як одним із обманів смерті в сутінкові години. Сонце посилає свої найяскравіші промені під час заходу».

Амаль більше не було видно з вікна, і Емад приніс їм новину, яку почув від своєї сестри: дівчина кинула навчання через смерть Хашема. І ось настав час їхати в Ісмаїлію, щоб провести літні канікули з Марікою та дядьком Салемом. А поки Мідхат чекав на результати іспиту, він вирішив попрощатися з хаджем Салехом і випити з ним чаю перед від’їздом. Чоловік завжди наполягав, щоб попити з ним чаю: «Містере Мідхат, тобі не потрібно нічого купувати. Просто прийди, привітайся та попий з нами чаю». Почуття, схоже на смуток, охопило його, коли він сьорбнув м’ятний чай біля магазину посуду. Він повинен був святкувати від’їзд з Абу Кабіра й кінець вигнання, яке Салем вибрав для нього. І ось він збирався втекти. Чому йому так важко було поїхати від цього місця заслання? Хадж Салех чи не з найкращого, що з ним сталося в Абу Кабірі. Невибаглива людина, яка була задоволена своєю долею, він міг би провести день, а то й дні, не заходивши до нього в магазин. Він був у захваті, коли бачив студента, який час від часу витрачав кілька піастрів на книжку. Вони подружилися, і тепер йому довелося попрощатися з доброю людиною назавжди. Тепер він знав, що образ Абу Кабіра залишиться в його свідомості, де б він не опинився: кафе «Аль Бурса», «Сірджа», залізничний вокзал, телеграф і поїзд «Дельта». Але він також знав, що піде й ніколи не повернеться так само, як покинув своє село. Хіба Амаль не сказала йому відійти, зникнути? Хіба вона не приховувала від Хашема, що це його друг привів її до нього?

Під час останньої спільної вечері друзі, як завжди, розклали килимок на підлозі. Вони мовчки їли, їх охопило почуття важкості через відсутність їхнього четвертого товариша. Вони мовчали, доки Баюмі не порушив тишу, розпочавши:

— Яка втрата, що Хашем не поїде з нами в Каїр. Яка трагедія!

Вони відірвали руки від їжі, коли Емад раптом сказав, що не приєднається до них у Каїрі. Його друзі здивувались.

— Чому, Емаде? — вони заплакали.

— Я провалив іспит, — відповів він, — і дев’яносто відсотків, що я не вступлю.

— І що? — здивувався Баюмі. — Ти ж можеш вступати через рік.

— Я втомився, — безнадійно відповів Емад. Він був найстаршим з-поміж них і найстараннішим у навчанні, хоча це не заважало йому неодноразово спотикатися в навчальному процесі. Ніхто не знав, чому він обрав украй важкий шлях вивчення наук, якщо фізика й математика настільки виснажували його.

Ось тепер, зі змішаними почуттями Медхат сидів у поїзді на шляху до Ісмаїлії. Хлопець був щасливий, бо побачить Маріку та Сальву, але чи дядько Салем зрадіє йому, якщо хлопця так довго не було? Мідхат не бачив його майже два з половиною роки. У своїх листах Маріка закликала його повернутися в Ісмаїлію на літні канікули, але він наполягав на тому, щоб залишитися в Абу Кабірі, вважаючи за краще терпіти нудьгу та літню спеку (без парків, пляжів чи будь-яких інших переваг, доступних у цивілізованому місті), ніж бути поблизу Салема. Чи настав час примирення?

Несподівано на платформі з’явився Баюмі, задихаючись.

— Хіба я не казав тобі не приходити? — спитав Мідхат.

Баюмі засміявся.

— Твій друг прийшов провести тебе. І що? Так, ми зустрінемося в Каїрі, але одному Аллаху відомо, як я наляканий.

— Чому ти боїшся Каїра?

— Я не боюся Каїра. Я розповідав тобі про історію в Заказіку.

— Боже мій! Невже ти ніколи не забудеш про це? Ти думаєш, що ти перший чи останній хлопець, який накинувся на дівчину? Забудь про це нарешті!

— Чоловіче, ти не розумієш. Мені дуже боляче, що наступного дня дівчині було на мене наплювати.

— І що?

— Ти досі не розумієш. Уночі вона наче дала мені склянку солодкого динного соку. Потім наступного дня вона йде й робить вигляд, що навіть не знає мене?

— Я думаю, тобі потрібно це забути. Каїр змусить забути все.

— Що я можу тобі сказати, Мідхате? Я був настільки розгублений, що не міг заснути. Я боюся.

Потяг почав рушати.

Була книжка, яку він купив у хаджа Салеха, під назвою «Мукаддима» Ібн Халдуна[34], і саме ця книга вирішила його долю в університеті. Він хотів вступити на історичний факультет, поки не зрозумів із перших сторінок книги, — а це було все, що він прочитав, — що знання історії покладаються на щось інше: на вивчення питання урбанізму. Він запитав у пана Абдельразіка, викладача філософії, що таке урбанізм, і отримав відповідь, що це частина соціології. Це спонукало Мідхата вступити на кафедру соціології на факультет мистецтв. Що стосується Баюмі, то він неохоче вступив на філософський факультет того ж закладу. Він приїхав з Абу Кабіра з мрією вивчати французьку літературу. Після вступу до університету в Каїрі, він зрозумів, що не зможе вчитися на факультеті французької мови, оскільки не закінчив французьку середню школу або ліцей. Баюмі запитав, на які факультети він міг би вступити, щоб вивчати французьку мову, навіть як факультативний предмет. Отримавши пораду вступати на факультет філософії, хлопець так і зробив із любові до французької мови. Двоє друзів зустрічалися майже щодня, або на загальних лекціях для студентів першого курсу на факультетах суспільних наук — соціології, філософії та психології — або в їдальні університету, або ж увечері. Раз на тиждень ввечері друзі відвідували одного з колег Баюмі — Саїда. У нього вони вперше в житті послухали класичну музику. По дорозі з Аббасії, де вони жили, до Саїди Айші, де жив Саїд, вони майже водночас відкрили для себе Каїр і класичну музику, закохавшись в обидві ці речі. Подорож була довгою, тому був час роздивлятися численні вражаючі пам’ятки з ісламської та сучасної історії Каїра. Вони рушили з Аббасії в напрямку Баб аль-Хадіда, потім Атаби, далі Баб аль-Халк, і вулиці Мохаммеда Алі з її портиками, минувши мечеті Ріфаї й Султана Хасана, перш ніж досягти Саїди Айші. Це було б так, якби вони подорожували по прямій. Іноді вони відхилялися від цього маршруту в Баб ель-Халк і йшли по вулиці аль-Халідж аль-Масрі, яка вела їх іншим шляхом до аль-Хусейна. Потім вони повертали праворуч у район Горія, де була велика виставка традиційних ремесел та індустрії: від Фез-стріт до Аплік-стріт, до Шугар-стріт, до вулиці Кожум’яків і до Тентмейкер-стріт — критої частини вулиці, а потім вулиці Зернотрейдерів, вулиці Седллейкерів і Мохаммеда Алі. Звідти вони прямували до двох старих мечетей, які стояли поруч, як два велетні, що охороняють вхід до Саїди Айші. Один із друзів нічого не знав про життя, крім того, що він бачив у Хахії, Абу Кабірі та Заказіку, тоді як інший не знав нічого про Європу, крім того, що було представлено в районі Ісмаїлії, але вони обидва знайшли в Каїрі те, чого ніколи не бачили й не чули. Вони знайшли історію сучасного та жвавого Каїра. А гостюючи в будинку Саїда, вони відкрили для себе Чайковського, Рахманінова, Римського-Корсакова та звуки, яких вони ніколи не чули, але які природно звучали в їхніх серцях з дитинства. Щоразу, коли Баюмі слухав фрагмент вступу до фортепіанного концерту № 2 Рахманінова, він вигукував: «Боже милостивий!» чи «Поклоніться Богу в знак вдячності, бо Він ушанував його одним зі своїх чудес, дозволивши комусь із села зрозуміти російську класичну музику».

Три джерела закоханості — пристрасть до Каїра, до класичної музики та до Найви — створили враження, що Баюмі забув про інцидент у Заказіку. Забув про довгу й чорну ніч, коли він потрапив у пастку диявола, — і про приниження, яке він відчував після цього. Найва зробила перший крок. Студенти в аудиторії філософського факультету були поділені приблизно на три секції. У перших рядах були діти вищого класу, які закінчили французькі школи, і деякі ліванські студенти, що розмовляли французькою. У задніх рядах сиділа меншість, яка, на думку Баюмі, складалася з грубих сільських парубків, як-от він, а також старших студентів (деякі були одружені та мали дітей), які покинули аль-Азгар, надавши перевагу університету. Професори постійно ставили запитання чи то із заслуг, чи то з претензії. А між першими й останніми рядами розсілися змішані місцеві жителі Каїра, які належали переважно до середнього та нижчого класів і які взагалі не любили привертати до себе увагу. Тоді як студенти на перших рядах сперечалися з французьким професором про текст «Кармен» Проспера Меріме, решта студентів просто мовчали. Але як тільки тема змінювалась і торкалась філософії, студенти на останніх рядах оживали й перетягували центр уваги.

Ближче до кінця навчального року один сільський студент — поет, піднявся з останніх рядів і вступив у дискусію з професором французької мови. Мовою він володів досконало, хоча з явним арабським акцентом. Усі глянули на нього, коли хлопець запропонував порівняти циганку Кармен і корсиканця Коломбу (персонаж, який з’являється в іншій повісті автора). Студент наголосив, що Меріме приваблювали сильні жіночі персонажі, що вони затьмарювали чоловічі. І що відчуває грубе, примітивне середовище, де переважали ревнощі та помста. Він стверджував, що все це були ознаки арабського впливу, який тоді охопив увесь середземноморський регіон. Коли професор запитав, що наштовхнуло студента на цю теорію, Баюмі пояснив:

— Кармен — іспанка, чи не так? А мистецтво оплакувати та перераховувати чесноти мертвих на похоронах, як це описано в «Коломбі», подібне до того, що роблять жінки в таких випадках у сільській місцевості, звідки ми родом.

Баюмі не зупинився на Меріме, а звернувся до Шекспіра, оскільки й англійський поет не був застрахований від цих впливів у своїй п’єсі «Отелло».

— Хіба ви не помітили, що солдат дон Хосе, герой «Кармен», убиває кохану жінку з любові та ревнощів? — запитав він. — І той Отелло, воїн-варвар з Північної Африки, убиває свою дружину з тих самих причин? Хіба не зрозуміло, що Отелло походить з того ж культурного середовища, що й Тарек ібн Зіяд?

До того часу сільський хлопець не спілкувався навіть із людьми, які сиділи на останніх рядах, крім випускників аль-Азгару. Він дражнив їх за те, що вони не вміли складати вірші, незважаючи, що вивчали науку про просодію та риму, і тому, що не володіють граматикою, попри те, що вивчали римовану книжку Ібн Маліка з арабської граматики, аль-Аджфія. Їм сподобалися його саркастичні висловлювання, адже ці молоді люди також любили висміювати інститут аль-Азгар та його студентів. Отже, висування сільського хлопця на перші ряди, завдяки його володінню французькою, привернуло увагу Найви, дівчини вищого класу й випускниці ліцею, змусивши її сісти там, де сидів він, далеко позаду й шукати його — «ніжного метелика, що пурхає на весняному сонці», як він казав. Дівчина переслідувала його, бо хлопець був дуже активним на уроках філософії (він сперечався з професорами, і вони хвалили його курсову роботу). А ще, він стенографував лекції, а потім переписував їх слово в слово акуратним почерком, і ті тексти мали вигляд надрукованих. Спочатку зошити, які вона позичила «метелику», були сполучною ланкою між молодими людьми. А коли вона почала показувати хлопцеві свої вірші в прозі й питати його думку, їхні розмови розгорталися й затягувалися. Баюмі подарував їй кілька своїх віршів, які нагадували короткі уривки цнотливого флірту, і вона хвалила їх. А коли дівчина помічала, що ставала об’єктом флірту, то червоніла й казала: «Милосердя». Вона стала зіркою його поезії, і здавалося, була задоволена його улесливістю. Вже на другому курсі університету, Баюмі запропонував їм зустрітися на «Чайному острові» в приміщенні біля університету, щоб обговорити всю її «збірку», як він казав. Найва радо прийняла його запрошення. На озері плавали гуси, а дерева агаті опустили свої гілки у воду, і це здалося хлопцеві блискучою можливістю «підняти стосунки на нову сходинку», за його словами.

Баюмі запропонував їм зустрітися в центрі міста і, можливо, подивитися післяобідній фільм. Але його надії розвіялися, коли дівчина «з великою вдячністю» відмовила, бо обіцяла родині бути вдома після лекцій. А він продовжував вихваляти «чесноти» дівчини та увагу, яку вона приділяла підтримці «хорошої поведінки». Тоді Баюмі вирішив задовольнитися невинними розмовами, які вони вели в аудиторії чи в університетській їдальні, і залишити час, аби кохання «потихеньку кипіло». Але після цього відхиленого запрошення Найва почала уникати його. Вона більше не підходила до нього, не позичала зошити й не показувала свої вірші в прозі. Баюмі вітався з нею, побачивши з приятелями з університету, а вона відповідала швидким кивком або не кивала взагалі. Одного разу на його привітання вона відвернулася в інший бік, а її подруги розсміялись. А в останній день навчального року він побачив її в кабріолеті, яким керував ліванський студент із золотим ланцюжком на шиї. Мідхат засміявся, коли його друг повідомив цю новину.

— Так чому ти засмучений? У тебе немає ні машини, ні золотого ланцюжка.

— Але як вона може ходити з цим молокососом? — несхвально відказав Баюмі.

— Не сприймай це так серйозно. Вона розпещена гарна дівчина, яка думає тільки про себе.

— Тож ти гадаєш, що це як тоді, коли Шаукі сказав: «Називаючи її красивою, вони зробили її самовдоволеною, оскільки красивих жінок обманюють похвалою».

— Так. Ти зрозумів суть. Можливо, вона заграє з ним так, як загравала з тобою.

Тон Баюмі змінився: «Але чи можна грати з людськими серцями?»

Потім хлопцеві почало здаватися, що Найва та її подружки шепочуться й глузують із нього, коли він проходив поруч. Баюмі скаржився, що студенти, з якими він жив, знали, що трапилося, і теж знущалися — як тільки він повертався спиною, чув їхній злісний сміх. Він стверджував, що проти нього плели інтриги та змови. Його бурчання іноді поєднувало презирство та супротив. «Не хвилюйся, ти бачиш, що це купа маленьких дітей», — шкилював він. Баюмі почав вказувати пальцем і сміятися з Найви, називаючи її «мадам Кармен». Мідхат не здивувався, коли одного разу, по дорозі до Саїди Айші, Баюмі зневажливо заявив, що Кармен була стервом, яка обдурила його після того, як віддалася йому. Це був мимохідний коментар, і його друг подумав, що Баюмі просто жартує. Але Найва й Кармен стали його головним клопотом, особливо під час подорожі додому з Саїди Айші до Аббасії після опівночі.

— Меріме справді розумний письменник, — якось зауважив він.

— Чому, Баюмі?

— Пам’ятаєш, коли капрал дон Хосе вперше побачив Кармен?

— Так.

— Коли бідолаха побачив циганку, він зрозумів, що все скінчилося. Його доля була вирішена.

— Не перебільшуй, чоловіче. Будь розумним.

Розмова припинилася, але знову розпочалася після довгої дороги.

— А щодо цього Шекспіра! Він був англійським генієм, який усе розумів.

— Як?

— Я маю на увазі, наприклад, п’єсу «Отелло». Отелло був варваром із Магрибу, людиною, яка нічого не знає, окрім як битися, наступати й відступати. Тому вони й одружують його з красивою білою дівчиною з венеціанського вищого суспільства. Цей шлюб означав, що це був його кінець.

— Чоловік був божевільним. Хто вбиває свою дружину через втрачену хустку?

— Ти не розумієш, — сердито крикнув Баюмі. — Якби Отелло був європейцем, йому, можливо, було б усе одно, навіть якби він був упевнений, що його дружина зраджує йому. Він міг проковтнути приниження. Або сказав собі: «Любий! Вона мені зраджує? Я теж можу їй зрадити». Але бідолашний хлопець, приїхавши з Північної Африки, був арабом з кров’ю, що кипить, як твоя чи моя, чи Тарека ібн Зіяда, і «ворог попереду, а море позаду», — він не міг впоратися. Для нього ця хустка — любов і честь, і це, як поява циганки Кармен у житті бідного солдата. — І він процитував вірш аль-Мутанаббі:

Честь не захищена від шкоди,

допоки не проллється кров.

— Не переймайся цим, Баюмі. Дездемона не зраджувала Отелло, щоб заплямувати честь і кров. Це був чоловік, який з’їхав з глузду від сліпих ревнощів.

Але Баюмі проігнорував заперечення свого друга й продовжував, поки вони не досягли околиць Аббасії.

— Я маю на увазі, що я ніколи не наближався до Найви. Вона сама прийшла до мене. І саме вона почала говорити й бути дружньою та люб’язною... І асоціації могли б почати розгортатися... Я маю на увазі дівчину... я ж тобі розповідав, що в Заказіку вона схопила мене за ногу.

— Баюмі, будь чесним. Ти торкнувся її пальцями ніг.

— Клянуся Всемогутнім Аллахом, я нічого не мав на увазі, — сказав він на знак протесту. — А що, якби я торкнувся її кінчиками пальців? Це означає, що вона повинна схопити мою ногу? Вона могла почекати, щоб зрозуміти, що то було. Вона могла прикинутися, що спить, і дозволити справі зійти нанівець. Вона та, хто почала першою. Добре, добре. Потім наступного дня вона йде і поводить себе так, ніби ми не знаємо один одного? Тому я боюся...

— Ану, чоловіче, чого ти боїшся? Ти зводиш мене з розуму. Ти маєш на увазі пекельний вогонь?

— Ні, не тільки це.

— Тоді що?

— У випадку, якщо той простий рух, який випадково виник в темряві, є...

Друг перебив його, сміючись:

— ... хустка Дездемони й поява Кармен у житті дона Хосе. Це буде кінець усіх нас.

Баюмі прокинувся одного дня опівдні, схвильований і агресивний. Він напав на одного зі своїх сусідів по квартирі та махнув ножем перед іншим, який прийшов розірвати бійку. Усі четверо зібралися й били його, поки не втомилися руки. Потім Баюмі лікувався за допомогою електрошокової терапії, лікування було ефективнішим, ніж було необхідно. Його хвилювання закінчилося, йому на зміну прийшов стан абсолютного спокою й повної інертності, тож Баюмі більше не міг зосередитися й продовжувати навчання. Наче його розум вирішив відійти й покинути тіло. Він повернувся до Хахії, щоб померти серед своєї родини. Вони сказали, що в нього був крововилив у мозок.

Їх було четверо в Абу Кабірі, і всі вони мріяли поїхати разом до Каїра. Але Хашем покинув світ, перш ніж залишити Абу Кабір; Емад стомився й вирішив кинути навчання, коли втратив надію на успіх; і Баюмі був у Каїрі недовго, перш ніж повернувся в Хахію і знайшов місце свого останнього спочинку. Отже, намисто розірване, намистини розсипались, друзі розлетілися врізнобіч, покинули його, і залишився один мрійник, який продовжував шукати притулку в Чайковському, наче це був алкоголь.