Після кави

Доказ

В абсолютній нічній тиші безшумно пливе космічний корабель, його двигуни приглушені. Раптом cпускається телескоп із очима, спрямованими на планету під назвою Земля. Він хоче дослідити цих земних істот, що звуться людьми. Що він бачить? Щойно з’являються перші зображення, двигуни ревуть і загоряються червоні вогні. З центрального процесора чути хрипкий голос: «Я не в змозі обробити ці дані». Космічний корабель — це ти; його тіло, що пливе в просторі, — це твоє тіло; очі телескопа — це твої очі; і ти інопланетянин, який подорожує в космосі й має намір дослідити життя на Землі. Тиша абсолютна, окрім шелесту вітру над твоїм металевим тілом. Що ти бачиш? Я бачу в нічному небі тремтіння, ніби швидке сяйво. А потім дивишся, що відбувається. Ось оголені тіла — одні з них падають на інші, потім їхні стегна зустрічаються, а потім прикріплюються одне до одного. Що відбувається? Що за дива? Я нічого не розумію. Обладнання вибухне, якщо ця дивна поведінка продовжиться. Він не знайомий із цими звичаями. Чому одні з цих істот їздять на інших? І що означають звуки, які є накопиченням нявкання, гавкоту, ревіння, іржання, крику, шипіння, воркування та сміху, що нагадує плач? Або плач нагадує сміх? Я не можу бути впевненим. Через деякий час зображення — ті самі образи — починають здаватися відразливими. Хіба я не казав вам, що жителі цієї планети — ні що інше, як собаки чи мерзенні мавпи? Тоді гуркіт і ридання посилюються. Але неймовірний шум не приховує віддаленого голосу людини, яка шепоче: «Відкрий мені чашечку своєї квітки, бо я хтива бджола».

Тоді ознаки розуміння починають матеріалізуватися. Подивіться, як щока падає на щоку, а губа чіпляє губу, а нога обертається навколо ноги, і тіло стає близьким до тіла. Хто той дурень, який відмовляється приєднатися до цього зібрання? Якщо це зброя, то візьми мене з собою, занурюй мене в себе, просунь мене між собою...

Мідхат прокинувся мокрий від поту й задихаючись. Його розбудили власні крики: «Візьми мене з собою...». Каріма кинулася до нього: «Усе добре, тату? Тобі щось потрібно?»

— Усе гаразд, люба. Це просто сон.

— Я спала. Мені здалося, що я чула, як ти кричиш.

— Це був просто дурний сон. Повертайся в ліжко. Або принеси мені склянку води.

Каріма повернулася у свою кімнату, та не лягла, доки не почула, як батько хропить.

Наступного ранку в п’ятницю, сім’я зібралася за столом для сніданку. Боби, таамія[35], білий сир, чорні оливки й солоні огірки були викладені так, як вони викладалися колись, коли була жива «покійна дружина». І хоч старша дочка Фатія вийшла заміж і тепер жила у власному будинку, вона та її чоловік Еззат дотримувалися традиції: щоп’ятниці проводити у квартирі свого батька. Іноді подорож починалася в четвер увечері, і пара ночувала там. Але цього разу Еззат не залишився, бо пішов до Калюба на обід після п’ятничної молитви. Фатія й Каріма були сповнені рішучості наготувати багато страв — качок, фаршированих голубів тощо, — щоб батько та його зять, повернувшись із молитви, побачили пишний стіл.

Вони занурювали шматочки хліба в тарілку з їжею, коли Мідхат прокашлявся й вимовив:

— Діти, я вирішив подорожувати.

Їхні руки опустилися, а роти перестали жувати. Тоді Каріма, молодша донька, заговорила:

— Куди саме, тату?

Мідхат почав відповідати, але Фатія перебила його.

— У Мекку, дасть Бог. Отже, ти нарешті вирішив здійснити хадж[36].

— Ні, — твердо відповів Мідхат. — Я їду у Відень.

Каріма збиралася заговорити, але він жестом наказав їй мовчати.

— Тема закрита. Я не міг думати про поїздку до Відня, коли була жива твоя мати, але з тих пір, як вона потрапила до Божого царства, я втомився, я пригнічений і хочу змін.

— Ти поїдеш і залишиш нас самих? — запитала Каріма.

— Залишити вас самих? Що ви маєте на увазі? Ви що маленькі діти? — з гіркотою в голосі відповів Мідхат. — З тобою тітка Маріка, — сказав він, показуючи на Маріку. — У чому проблема? — Він повернувся до Маріки й заговорив з нею по-грецьки: — Чи не так, люба моя?

Маріка кивнула на знак згоди.

— Як хочеш, тату, — неохоче погодилася Каріма. — Скільки днів тебе не буде?

Коли він сказав, що його не буде місяць, очі дівчини наповнилися слізьми, але вона продовжувала повторювати: «Як хочеш, тату».

Її сльози не змінили думку Мідхата. Запанувала тиша. Він вважав, що справа вирішена, але Каріма знову почала:

— Але чому Відень? Чому б не поїхати до Александрії, щоб змінити обстановку?

— Або в Рас-ель-Бар, — додала Фатія.

— Це чудова ідея, — мовила Каріма після того, як, здавалося, пом’якшала. — Тату, а якщо ми всі поїдемо з тобою?

Раптом Мідхат розгубився. Він не очікував такого повороту, поки йому не спала на думку чудова ідея. Він прокашлявся й заговорив покірно:

— Знаєте, діти, ми з вашою мамою деякий час провели у Відні... — він зупинився, щоб помолитися, аби Аллах поселив їхню покійну матір у своїх райських небесах, а потім продовжив: — Я працював третім секретарем у посольстві. Ми були молоді. Чотири роки, які ми провели у Відні, були найдивовижнішими роками нашого життя. Тепер я хочу повернутися в країну, де пройшли наші найкращі дні. Я хочу побачити ті самі місця й ті самі вулиці...

Розмова закінчилась, і Мідхат залишився на самоті, вітаючи себе з таким кмітливим виступом. Це була натхненна ідея. Поки голос Фатії не долинув до нього з-під кухонних дверей, де вона сиділа, вищипуючи пір’я селезня, і переспівуючи пісню Асмаган[37]:

«Веселі ночі у Відні... Відень, райський сад». Було зрозуміло, що її не переконати щодо рішення батька поїхати до австрійської столиці. Він сам не був до кінця впевнений із вибором саме Відня з-поміж усіх міст, де він жив. Тему знову підняли за обіднім столом, і дебати розгорілися, цього разу з Фатією. Чоловік Еззат приєднався, поки Маріка не сказала останнє слово: «Ви думаєте, що ви ще маленькі діти? Нехай батько поїде розвіється трохи, і я буду тут з вами».

Після того, як Каріма пішла до спальні, у вітальні запанувала тиша. Маріка сиділа в кутку біля вікна, нахиливши голову й стиснувши долоні. Вона все ще пов’язувала на голові синю хустку, трохи відсунуту назад, щоб було видно волосся спереду — так, як вона робила в минулому, за винятком того, що волосся тепер посивіло. Здавалося, нема про що говорити. Справа подорожі до Відня була влаштована, і Мідхат з нетерпінням чекав ранку, аби купити квиток на літак. Він вирішив скористатися нагодою і якомога швидше вирушити в подорож. Маріці виповнилося сімдесят, але вона залишалась усе ще сильною жінкою, яку він пам’ятав із дитинства. Якби не ця жінка, він би не покинув своє місце народження, і міг би прожити й померти, не побачивши Каїра, не кажучи вже про європейські столиці. Він знав, що зобов’язаний їй усім. Завдяки їй, він навчався в школі, потім в університеті. Вона також надихала до читання в дитинстві, і саме Маріка віддала спадок Салема в його руки, дозволивши достроково піти на пенсію й звільнитися для єдиної роботи, яку він любив і яка влаштовувала його. І ось вона знову стала на його бік, полегшуючи йому шлях до Відня. Вона вступила з ним у змову й твердо стояла на його боці, хоча знала, що він лицемірив, стверджуючи, що їде до Відня, згадати свої щасливі дні з «покійною дружиною».

Нарешті Маріка порушила мовчанку й звернулася до нього по-грецьки:

— Чесно кажучи, я не в захваті від цієї поїздки.

Її голос пролунав з кутка, у якому вона сиділа, збентеживши Мідхата.

— Але сьогодні вранці ви підтримали мене, коли я сказав, що хочу поїхати за кордон. Що сталося?

— Я підтримала тебе перед твоїми доньками. Я приховала той факт, що не погоджуюсь... поки ми не залишимось на самоті.

Він запитав, чому вона проти поїздки.

— Бо я боюся, що ти там залишишся, — відповіла вона. — Я хвилювалася, що ти підеш і не повернешся або що ти повернешся з лихом.

Він засміявся, ніби знав, на що вона натякає, але все одно попросив продовжувати.

— Ти повинен знати, що я ніколи не відчувала себе в безпеці, коли йшлося про тебе, — сказала вона. — Я завжди боялася тебе втратити.

Мідхат знову засміявся.

— Як ви можете таке говорити, Маріко?

— Зрештою, — відповіла вона, — ти не мій син. Я забрала тебе з твоєї родини, вирвала з корінням, і я завжди хвилювалася, що ти не приживешся в Ісмаїлії в домі грекині, і що вирішиш повернутися до свого села. Коли я виховувала тебе, я страждала так само, як справжня мати. У дитинстві ти завжди хворів, і через це я стільки разів не спала до пізньої ночі. І я завжди панікувала, що ти підхопиш щось фатальне. Салем ненавидів, що ти жив у його будинку, і він ненавидів мою прив’язаність до тебе. У його очах ти був зловмисником. Я завжди боялася, що він тебе вижене, поки він справді не відіслав тебе. І весь час, поки ти жив зі мною, ти постійно губився. Якщо ти виходив з дорученням в дитинстві, ти завжди повертався через кілька годин, як поряд це не було б. Іноді ти не повертався до полудня або до кінця дня. Чи не так? А я відчайдушно чекала, коли ти прийдеш додому, і це хвилювання зводило мене з розуму. Тепер ти мене розумієш?

— Я розумію, — відповів він.

— І я хотіла, щоб ти одружився з Сальвою, — продовжила вона. — Сальва була тією, хто привів тебе до мене. Ти не пам’ятаєш? Я бачила, як вона підходила, і ви трималися за руки. Ось чому моє серце хилилося до тебе, і саме тоді мені спало на думку взяти тебе з собою в Ісмаїлію. А решту ти знаєш, — вона похитала головою, продовжуючи, і це звучало як покрик: — Я хотіла, щоб ти одружився з нею. Між вами була довга любов — і не думай, буцімто я не знала, що ти робиш. Вона поклонялася тобі. Але ти кинув її й одружився з Санією проти мого бажання, а потім Санія заполонила тебе. Вона ненавиділа мене, бо знала, що я зневажаю її. Вона гнітила тебе двадцять років. Чи більше двадцяти років? Я вже не можу згадати. Я хвилювалася, що вона тебе приб’є, і вона ледь не прибила, чи не правда?

— Так, ви цілком праві. Але який це має стосунок до подорожі до Відня?

— Я щойно пояснила тобі. Чи ти не зрозумів? — сказала вона, зітхнувши. — Ти не хочеш розуміти. Добре, роби, що хочеш. Хто я така, щоб ставати на твоєму шляху? Але повернися до нас. Повертайся цілим. Я хочу, щоб ти був поруч на той час, що мені залишився.

Він запитав, що вона має на увазі, говорячи про безпеку.

— Що може статися зі мною у Відні?

Вона відповіла негайно, ніби вже підготувала відповідь.

— Я хвилююсь, що ти можеш піти й ніколи не повернутися або ти можеш повернутися з австрійською дружиною.

Він засміявся.

— Я не маю наміру одружуватися з австрійкою чи жінкою з будь-якої іншої країни. Але що поганого в тому, щоб одружитися з австрійкою?

— Я проти змішаних шлюбів, — твердо сказала Маріка.

Його сміх перетворився на регіт.

— Як ти можеш таке казати, ти, грекиня, яка вийшла заміж за Салема, єгиптянина?

Вона гордо підвела голову.

— Це винятковий випадок. Я народилася в Єгипті, виросла тут, і я ніколи не мріяла і мої батьки ніколи не мріяли повернутися в Грецію. Єгипет був нашою батьківщиною. Ми, греки, ближче до єгиптян, ніж будь-яка інша нація, крім вірмен. Що стосується західних європейців, то вони вважають себе найвеличнішими людьми в усьому світі, і в їхніх серцях немає милосердя. Якщо повернешся з дружиною з Австрії чи Західної Європи, то в Єгипті не залишишся. Рано чи пізно вона переконає тебе емігрувати в її країну або вона забере з собою дітей і кине тебе... Повір мені.

Вона замовкла, а потім, здавалося, згадала щось важливе.

— Поглянь на мій шлюб із Салемом. Це також було потрясіння. Я ніколи не пробачу йому, поки живу, що він вигнав тебе й вислав в Абу Кабір. І з якої причини? Бо ти вийшов протестувати проти британців, як і інші студенти? Як це може бути?

— Це було слабке виправдання, — сказав Мідхат. — Справжня причина полягала в тому, що Салем... — Він раптово зупинився, перш ніж продовжити: — Правда в тому, що я можу зрозуміти, чому він це зробив. Ніхто з нас не янгол. Зрештою, ми всі люди, і я можу поставити себе на його місце. Ви були його останнім притулком після кількох невдалих шлюбів. Чи можете ви звинувачувати його в тому, що він хотів, аби ви були лише його й нічия більше? Ви прийшли до нього з дитиною з провінції, яка забрала всю вашу увагу, коли...

Маріка перебила його:

— Ні, він був егоїстичним і нечутливим, тож не захищай його. Він не міг зрозуміти, як сильно я хочу дитину. Між нами була велика різниця у віці, і він одружувався з трьома жінками до мене й не мав дітей. Я була четвертою, і дітей у мене не було. Я змирилася зі своєю долею, але хотіла, щоб у нас була сім’я. І він не зрозумів. Ніби забув, що жінки народжуються з материнським інстинктом, так само, як дитина народжується й хапається за материнські груди, ще не розплющивши очі. Тож як Салем міг заперечити моє бажання мати дитину?

— Але він вислав мене лише тоді, коли я навчався в третьому класі середньої школи. Отже, він забрав мене від вас лише на два з половиною роки, перш ніж я пішов би до університету в Каїрі й однаково залишив вас.

— Я хотіла, щоб ти залишився зі мною до кінця середньої школи. Ти не знаєш, як сильно я хвилювалася, бо ти був сам у юному віці, і як сильно я ненавиділа його за це.

Маріка зупинилася, перш ніж запитати:

— А ти забув, що він мене вигнав з дому?

— Ні, він вас не вигнав, — відказав Мідхат. — Ви розлютилися й вирішили піти з дому.

— Ні, він мене вигнав, — роздратувалася вона. — Я мала право гніватися й погрожувати піти. І він мав мене зупинити. Але він залишив мене стояти біля дверей, готовий піти сам. Потім він пішов, наче йому було байдуже, залишусь я чи піду. Це було своєрідне звільнення. Я була цілком задоволена життям із ним, коли в нього не було грошей. Його любові мені було достатньо, і я готова була жити з ним, незважаючи на обставини. Тож як він міг дозволити собі так принизити мене?

— Ви перебільшуєте, — сказав Мідхат. — Чоловік не намагався вас принизити. Була бійка, ви кинули йому виклик, і він зіткнувся із цим викликом. Це нормально в суперечці, коли кожен стоїть на своєму.

— Але це була нечесна битва, і він це знав, — зауважила вона. — У нього була перевага, і він знав, що мої погрози безпідставні, а мені доведеться залишитися й підкоритися його бажанням. Він знав, що мені нема до кого і куди йти. Куди я могла подітися?

Відповідь була швидкою.

— Як ви можете таке сказати? Ви могли піти в батьківський дім. А чому б і ні?

— Як ти гадаєш, мої батьки могли б стати на мій бік, навіть якщо вони просто прикидалися, що тиснуть на нього? — відповіла Маріка. — Вони не могли цього зробити. Вони підтримували його заради свого існування. Він привіз їх до Ісмаїлії, він став бізнес-партнером мого батька, і він став сильнішим партнером. Під час примирення мої мати й батько були на боці Салема. Як тобі таке?

— Я не знаю, що сказати, — відказав Мідхат у розпачі. — Ви мене збиваєте з пантелику.

— Це називається тиранія, — продовжила вона. — Це називається використання всієї своєї сили, щоб перемогти свого опонента, незалежно від результату. Ти хочеш більше доказів тиранії? — Вона не дочекалася відповіді: — Він погодився продовжувати підтримувати тебе після того, як відправив в Абу Кабір, то чому він шкодував грошей, щоб забезпечити тобі комфортне життя там? Він був багатим і спокійно міг бути щедрішим. Хіба не ганебно надсилати тобі лише два фунти на місяць? Чи це не означає, що він принижував тебе так, як принижував мене? Хіба це не тиранія? Якби ти тільки знав, як моє серце розривалося протягом цих півтора-двох років, коли я думала про те, як ти там живеш? Я думала про це день і ніч.

Мідхат не знайшов нічого, аби виправдати Салема, коли мова зайшла про труднощі, які він завдав йому в Абу Кабірі.

— Коли він прийняв це рішення й виконав його, він усе зіпсував, — продовжила Маріка. — Щось у мені зламалося. І в цьому випадку те, що зламалося, не можна було виправити знову. Я могла б пробачити йому, якби відчувала себе безпечно з ним. Але коли я побачила, на що він здатний, я вже не почувалася в безпеці. Якщо він зміг кинути мене раз, то зміг би зробити це знову. Я почала жити в страху з ним, особливо після смерті моїх батьків, а людина не може бути закохана в людину, якої вона боїться, навіть якщо вона вдає, що задоволена.

— Він був розлючений, — заперечив Мідхат. — Ревнощі засліпили його, але це були ревнощі коханця.

— У кохання є свій сезон або пори року, які пізніше зникають, наче їх ніколи не було, — гірко відповіла жінка.

— Моя любов до Салема ослабла, коли материнський інстинкт опанував моє тіло. Потім любов повністю зникла, коли він забрав тебе від мене. І ніби цього йому було замало, він підштовхнув тебе до того жалюгідного шлюбу. Ти потрапив у лапи Санії та її лукавого батька. Єдине, що нас тримало разом, це життя під одним дахом. Я стала самотньою, коли він захворів. У ці роки він почав поводитися, як перелякана дитина. Мені доводилося змушувати його пити ліки, і він плакав. Мені довелося розкривати його щелепи, щоб влити йому ліки. Знаєш, чому він лякався?

Мідхат похитав головою.

— Він знав, що я його ненавиджу, — сказала вона. — І боявся, що я його отрую. Чи можеш ти уявити?!

— Звідки ви це знаєте? — запитав він її.

— Одного дня, коли вже хворів, до нього приїхала родина. Вони зібралися біля його ліжка, а я залишила їх і пішла на кухню. Коли я повернулася, я почула, як він скаржився їм, що Маріка хоче його отруїти. Навіть тоді він тримався за життя й не хотів помирати.

На мить вона перестала говорити.

— Він не єдиний чоловік, який боявся, що дружина його отруїть, — зауважив Мідхат.

Вона запитала його, що він мав на увазі.

— Нічого, — відповів він.

Маріка знову почала говорити тихим голосом:

— У нього була довга й запекла битва зі смертю. Він по-різному намагався заспокоїти мене, наче прожив би довше, якби зробив мене щасливою. Все зруйнувалося, коли він помер. Я опинилася повністю відрізана, «зірвана з дерева», як ви кажете в Єгипті. Ти був єдиним, що в мене залишалося на всьому світі, тому я прийшла до тебе, — промовляючи, вона піднесла хустку до очей. — І ось ти зараз хочеш піти.

Коли в околицях виголошували досвітню молитву, Маріка поглянула на годинник і сказала:

— Пора спати.

— Ваші слова вкрали весь сон із моїх очей, — мовив Мідхат. — Я думаю, після того, що ви сказали, мені доведеться скасувати свою подорож.

— Я не можу перешкодити тобі робити те, що ти хочеш. Тобі справді потрібно змінити атмосферу після випробування, яке ти пережив. Тож їдь до Відня.

Маріка зібралася йти, але затрималася:

— Ти знаєш історію Богородиці Марії. У неї був наречений — тесля Йосип — але вона не вийшла за нього заміж, а завагітніла Ісусом, коли була незайманою... Їй судилося бути матір’ю, коли вона була ще незайманою. Отже, яке значення має ця історія? Я знаю, що твоя віра слабка.

Він намагався протестувати, але вона перебила його:

— Я не прошу тебе вірити в цю історію — вірити чи не вірити, це твоя справа, але ти маєш розуміти її значення. — Вона пояснила: — Це означає, що роль жінки не закінчується сексуальними стосунками. Вона насамперед жінка. Це те, що історія хоче сказати віруючим і невіруючим, і це те, чого Салем не зрозумів, тож ти розумієш зараз?

Вона раптом змінила тему:

— Але чому саме Відень? Ти жив у багатьох містах, то чому б не поїхати, наприклад, у Париж, Мюнхен чи Будапешт?

Він не відповів, бо не знав сам, чому обрав Відень. Після того, як Маріка залишила його на самоті, Мідхат усміхався, розмірковуючи: «Ці греки! Вони екстремісти. Вони не змінилися з часів Гомера. Вони безжальні, коли йдеться про любов чи ненависть. І все повинно мати трагічний вимір». Потім йому спало на думку інше, що історія Салема та Маріки буде гарною темою для роману.

Він стояв на площі Стефана, навпроти собору, споглядаючи голубів, які визирали зі щілин у стінах церкви та посідали на її виступах. Ранковий вітерець хвилювався, і Мідхат глибоко зітхнув. Ось він, живий і здоровий... Він таки втік. Цього ранку площа була майже порожня від перехожих. Була субота, і місцеві ще спали. Він двічі обійшов собор. Маріка мала рацію, турбуючись про те, що він заблукає... і як легко було заблукати. Любов швидкоплинна, як вона сказала. Їй було нелегко, коли почуття від першого й останнього кохання почали розвіюватися. Усе йде до забуття — це була істина, про яку він думав, коли згадував своє дитинство в селі Кассим. Тоді можна було помітити ознаки занепаду, разом із погіршенням стану сіри... Там більше не прийматимуть вірян або мандрівників, яким треба заночувати, чи поетів, які декламували старі епоси. З часом стан погіршився, адже ті, хто відповідав за його утримання, померли, останніми з них були його бабуся Зейнаб і його дядько Закі.

Закі був останнім, хто зіткнувся з ознаками занепаду, поки не збожеволів. У селі не залишилося нікого, хто б у дитинстві знав таких людей, як Ніса й Хуснія, циганку з його дитинства, чи Атію, продавця овочів. Продавець цукерок уже не приходив, а дядько Шабана помер. Усі вони зникли, як і їхні міфи. Здавалося, що ніхто з нинішнього покоління синів Кассима навіть не згадував Саддіну. «Ви пам’ятаєте історію Саддіни?» — запитував Мідхат, коли зустрічав когось із них у Каїрі. — «Хто така Саддіна»? — лунало запитання, і він відповідав: «Саддіна, яка вийшла заміж за Абу Джада». Фраза не викликала жодної реакції! Який сором! За часів його дитинства, усі в селі знали цю історію. Нафіса розповідала це, сидячи на порозі. Вона вірила всім подробицям казки, оскільки та передавалася з дідів-прадідів. Дядько Шабана вивчив напам’ять цілу пісню й співав її на зборах жителів, напідпитку, навіть якщо він сумнівався в деяких подіях, описаних в історії. Здавалося, він єдиний із села Кассим досі тримав у пам’яті фрагменти історії про чудову, пригноблену жінку, яку віддали заміж за нелюба.

Можливо, тяжке становище Саддіни залишилося в його пам’яті, бо він сам одружився з жінкою, яку не любив, хоча зробив це з власної волі. Мало хто може зрозуміти, яка трагедія для людини чи для будь-чого на поверхні Землі, і навіть для самої Землі — смертельний потік отрути, що пронизує все її єство. Отрута повільної дії, але дієва, отрута під назвою Час. Це те, що проходить крізь кам’яні склепіння собору та бриз ранкового вітерцю. Це кайдани, з яких не може вирватися жодна істота. Це струм, що прибуває хвилею припливу подій. Потім вона віддаляється й викидає їх усіх, як сміття, у безодню, названу минулим, з якої нічого не можна повернути. Вона відступає, руйнується й зникає назавжди, ніби її ніколи не було. Минуле — це смітник, порожнеча. На жаль, багато чого опиняється в купі: більшість подій і, іноді, найбільш значущих.

Він міркував про таємниці, які люди приховують у своїх серцях, коли вмирають, і як лише фрагменти минулого досвіду виживають, щоб бути записаними в історію: деякі залишки (у кращому випадку), деякі документи, деякі спогади та історії, які піддаються сумніву. Це була жалюгідна форма знання, і він повинен задовольнитися уривками інформації, новинами та руїнами. Жодна з них не наблизилася до того, щоб бути втраченою й кинутою в жахливу чорну діру. Більшість людей відчувають гіркоту до кінця. Мало хто радіє, відчуваючи, що смерть наближається. Більшість людей у цей момент відчувають, що їх обдурили і позбавили прав. Вони знають, що опиняться в тій прірві, і від них нічого не залишиться. Лише деякі відлюдники і святі спокійно зустрічають смерть, адже для себе все визначили й з’ясували, коли відійшли від мирських насолод і принад. Вони вирішили померти ще за життя з любові до Бога. Щодо Мідхата, то він був зацікавлений у житті й прив’язаний до нього... як його дядько Салем.

Мідхат глянув на годинник. Що стало причиною їхнього заперечення мирських насолод і принад? У них не було нічого поганого, окрім їхньої швидкоплинності. Потойбічне життя здавалося їм вічним блаженством, нескінченним і покращеним продовженням мирського життя. Але коли відкриються кав’ярні, аби випити чашку кави, яка прожене ці надокучливі думки? Хіба не іронія в тому, що він шукав допомоги в Часу, благаючи його пришвидшити свій хід. Однак, він звинувачував Час у всьому, ніби не усвідомлював, що це скорочує життя з кожною прожитою годиною. Він казав собі, що не може піти шляхом відлюдників і святих. Оскільки кожен бажав насолоди чи щастя, а він був задоволений життям у сьогоденні, попри його недоліки. Чи не краще було жити день за днем, отримуючи насолоди, незважаючи на їхню сповільнену отруйність? Маріка стверджувала, що секс — це ще не все ... але вона наситилася сексом і мала багато задоволення від кохання, а він нічого не знав, крім позбавлення...

Усе, що він знав про жіноче кохання — це поцілунки Сальви. Санія лише неохоче підносила йому губи. Вона дуже любила цілуватися, але не вміла цього добре робити, що врешті-решт відвернуло його. Вона змусила його забути, що рот має функції більші ніж просте кусання, жування та розтирання, що зустріч губ іноді могла бути обітницею. Вона не визнала його так, як коханець визнає іншого коханця. Тож чи справедливо було для нього залишити цей світ із порожніми руками, за винятком кількох поцілунків? Деякі з них були солодкі, а інші — гіркі.

Коли нарешті подали каву, Мідхат продовжував міркувати про те, як йому насправді пощастило. Незважаючи ні на що, він одружився й став батьком. Його старша дочка була заміжня, а молодша невдовзі поїде до університету. Він так чи інакше виконував свій обов’язок щодо покійної дружини — без будь-якої любові чи бажання, — і практикував терпіння Йова до своєї долі. Йому дуже пощастило, адже зазвичай жінка успадковує все від чоловіка, знищивши його. Але він був одним із небагатьох дивовижних винятків. Ось він живий, утік цілий і здоровий, не став жертвою діабету, високого кров’яного тиску чи серцевих захворювань. Як це могло статися, коли він був схильний до всіх цих хвороб протягом усього свого подружнього життя? Єдине, на що він хворів з сімнадцяти років, була застуда, а ще виразка дванадцятипалої кишки, що розвинулася під час шлюбу з Санією й тепер була вилікувана, як він сподівався, назавжди. Він також опублікував низку романів і користувався певною славою, незважаючи ні на що, і тепер міг насолоджуватися достроковою пенсією у віці сорока п’яти років, оскільки в нього не було керівника чи підлеглих, а також не було підвищення чи пониження. І це все завдяки Маріці.

Хвиля щастя відступила, а за нею прийшов смуток і печаль, викликані думками про те, як жінка успадковує стан чоловіка. Коли Маріка приїхала з Ісмаїлії, щоб жити коло нього, вона домовилася, що він спадкоємець Салема. Але, сидячи в кутку вітальні перед його від’їздом до Відня, жінка випустила деякі деталі, створивши враження, ніби спадок Салема зійшов на нього з небес або його добровільно передав Салем. Вона не згадала, як під час своєї останньої тривалої хвороби Салем намагався догодити їй будь-яким можливим чином, аби дружина не отруїла його їжу чи пиття. І він вирішив, чи за власним бажанням, чи за її пропозицією, усе залишити дружині, хоча його брати й сестри мали право на спадщину, оскільки він ніколи не мав дітей. Вона, мабуть, керувала ним або тиснула так, що він залишив їй усе в такий обхідний спосіб, аби його брати й сестри не змогли оскаржити це в суді. Маріка продала все своє майно посереднику, якого знайшла в сільській місцевості. Юристи переконалися, що договір купівлі-продажу був повністю легальним з юридичного погляду. Так чи був то час, який обманював людей, чи всі вони обманювали одне одного? Хто б міг повірити, що всі речі Салема перейдуть до молодого осиротілого незнайомця, якого Маріка привезла з села? Наче Салем передбачив це тоді, коли повернувся до свого дому й знайшов малу незнайому дитину у своєму ліжку й роздратовано вигукнув: «Хто це? Що це за лихо, яке ти привезла?» Усміхнувшись, він зробив ковток кави. Ні Салем, ні його дружина ніколи не знали, що він усе чув, і що він пам’ятає це донині, бо не спав глибоко. Це правда, що його прибуття в дім Салема було великим лихом, яке могло трапитися з чоловіком, оскільки ця дитина, що вторглася, повністю забрала увагу його дружини і, зрештою, його майно, відповідно до шахрайського договору купівлі-продажу. Чи може існувати більш відразлива форма іронії? Тепер він став неймовірно багатим, не зробивши для цього жодних зусиль. А Маріка приїхала жити до нього, і тепер була в його милості, бо він володів усім. Вона хотіла втекти з грошима Салема, то чому вона та багатство опинилися в руках приймака? Може через це з’явилось її хвилювання, якщо він поїде до Відня й не повернеться, а чи повернеться з дружиною, яка буде змагатися з нею за нього і яка переможе й усе забере? Тепер він був сам собі господар, і не було кому притягнути його до відповідальності. Чи не була його присутність перед цими високими вежами та лагідними мирними голубами благословенням, якого ніхто не міг оцінити? Це може бути благословення, але отруйним... Завдяки цьому він зміг достроково піти на пенсію й звільнитися для письменництва — розкішшю, яку мало хто в Єгипті має, — і прожити решту свого життя незалежно, заможно й вільно. Але це благословення тиснуло на нього. Коли його попросили підписати договір «купівлі-продажу», він зробив це тремтячою рукою, він не міг повірити, що відбувається, бо спадок дістався до нього таким спотвореним чином, що, можливо, він цього не заслуговував. Нехай Бог дарує вам добрий день, пане Алі Абделазім, де б ви не були. Ви, ймовірно, уже покинули це життя і світ. Учитель із Каїра, що любив принижувати своїх учнів із сільської місцевості або тих, хто на них був схожий, і іноді закінчував свій урок, співаючи відомий вірш із поезії:

Але студентам нічого не подобалося так, як сатира вчителя, і вони з нетерпінням чекали того моменту, коли він відірветься від викладання й знайде якусь причину зайнятися своїм улюбленим хобі. Він часто декламував першу половину цього вірша й залишав паузу для студентів, щоб вони декламували другу. Якби ви тільки могли піднятися з могили, пане, і побачити свого учня Мідхата біля собору Святого Стефана в центрі австрійської столиці, ви б не повірили своїм очам і подумали, що це маячня. Ваш учень дивом уникнув смерті й донині не розуміє, як йому вдалося вислизнути з її лап. Усі обставини, пов’язані з його народженням, указували на його швидку смерть. Один Аллах знає, як Ніса спромоглася витягти його з маминого живота. Це, мабуть, було диво із див, бо ж він якось був свідком її акушерства. Він згадав, як стояв біля дверей пологової кімнати, дивлячись, як Ніса намагається витягти плід з лона матері. Це були важкі пологи! Дитина ковзалась і вислизала з рук, коли вона намагалася його схопити. Він бачив, як вона підходила до печі, стомлена, і розтирала чорним попелом свої долоні, щоб зробити їх грубішими. Тоді він і гадки не мав, що відбувається, але тепер вважав, що радіти життю — це обов’язок. Так чому ж він зосередився на Відні, з усіх міст, які він знав? Можливо, у пісні Асмаган про Відень була підказка. Любов зникає, як сказала Маріка, і все йде до забуття, але сенс життя не полягає в тому, щоб відійти від світу, як це роблять ченці та святі. Роки його життя були змарновані на одруження, тож тепер йому довелося витратити те, що залишилося, насолоджуючись усім, що могло запропонувати життя, перш ніж він досягне кінця. Він, мабуть, приїхав до Відня, щоб викорінити відчуття позбавлення, що закріпилося в ньому. Напевно, він приїхав сюди в пошуках кохання й щастя. Надивитися на віденських дівчат з худими таліями — це було б його лікуванням, а спрагу він утамував би їхніми тілами. Санія була струнка, коли він зробив їй пропозицію. Їхня літня сусідка, забачивши її, завжди вигукувала: «Подивіться, яка вона струнка! Як принцеса!» Але після трьох років заміжжя вона почала набирати вагу і з роками втратила колишні форми. Їхня криза почалася одразу, оскільки тіла спілкуються своєю власною мовою... а між їхніми тілами не було спілкування. Він повернувся, щоб боротися з привидом померлого, й отримати перемогу. Він хотів їй зрадити й помститися, адже це не вдалося за її життя.

Мідхат замовив другу чашку кави та скибочку тістечка з горою збитих вершків. Він побачив, що літні жителі Відня ласували цим, то навіщо йому відмовляти собі в цій чудовій насолоді? Санія уникала австрійської їжі, окрім десертів. Її улюбленим десертом був торт «Захер». Одного разу вони сиділи в кафе на першому поверсі старого готелю, відомого тим, що там випікали цей традиційний торт. Офіціантка підійшла до їхнього столика, він замовив дві скибочки торта «Захер» і усміхнувся, попросивши її принести вершки й посипати капучино какао-порошком. Санія скоса поглядала на нього.

— Що сталося, люба моя? — запитав він її.

— Я дивлюся куди в тебе блукають очі, — відповіла вона. Він зрозумів про що йдеться. Санія обурилася, бо він загравав з офіціанткою та ще й німецькою мовою. Це додало оливи у вогонь. Санія ненавиділа й не хотіла вивчати німецьку мову. А він збрехав і урочисто поклявся, що німецька була важлива для його роботи.

Він слухняно опустив голову, коли сказав:

— Клянуся, що я чесний і вірний.

— Так, чесний і вірний, адже я слідкую за тобою. Я знаю, що ти не боїшся Аллаха.

— Нехай Аллах тебе простить. Він знає, що я нічого поганого не зробив.

— Я бачу, як ти дивишся на них, коли ми йдемо вулицею. Або ти думаєш, що я дурна?

— Не дай Боже, я не вважаю тебе дурною, ти знаєш, що ти найкрасивіша жінка в моїх очах.

Вона опустила очі, відкушуючи смачний пиріг, і піддалася солодким лестощам. Але швидко вийшла з приголомшення й розплющила очі.

— Припини підсолоджувати, Мідхате. Я не вірю жодному твоєму слову.

Санія була проникливою жінкою. Правда, він постійно зраджував їй очима. Це було те, що називають розпустою очей. А тепер, коли вона пішла, і настав час звільнитися від її постійного слідкування, він справді втік? Його тіло було здорове, але який сенс у доброму здоров’ї, якщо вас гнітять зсередини, якщо ви не можете знайти ліки для себе, крім статевого акту? Хіба це не була суть відчаю? У шлюбі він устиг створити кілька літературних творів, але інші його проєкти так і не були реалізовані.

Чи залишилося в ньому достатньо життя, щоб компенсувати ці втрати до того, як привілеї молодості покинуть його? Чи зможе він надолужити втрачений час і написати чудовий роман, який підніме його на вершину літературного Олімпу? Чи зможе він полюбити ту, хто змусить його забути про тривалі утримання? Було безліч запитань, які відштовхнули його від пирога та купи вершків. Він з огидою припинив їсти.

Був сонячний день і на соборній площі було багатолюдно й гомінливо, тривав карнавал. Мідхат сидів у кафе й дивився, як фокусники, танцюристи, клоуни, чоловіки й жінки крутять обручі. Чоловік рухав манекен, схожий на Луї Армстронга, а Луї співав: «Хіба це не прекрасний день?» Це був справді чудовий день. Йому був знайомий лютий холод Відня й те, як крижані ночі проникали до кісток і душі. Якщо пора щедро дарувала такий осяйний день, то це був безцінний подарунок. Були також чоловічі статуї — Наполеон із долонею, притиснутою до грудей, Чарлі Чаплін з капелюхом і палицею, і музикант, рука якого тримала смичок над скрипкою тощо. Постаті чоловіків стояли на платформах у різних костюмах із намальованими обличчями, абсолютно нерухомі й некліпаючі очима. Вони не рухалися, поки хтось із глядачів не дасть їм грошей, або якщо до них підійде дитина, і тоді життя раптом поверталося до статуї й вона починала рухатися повільно й методично. Постать так чи інакше висловлювала свою вдячність, можливо, нахиляючись до людини, яка дала їй гроші, і піднімаючи капелюха або дозволяючи сфотографуватися з дитиною, яка підійшла до неї.

Карнавал для Мідхата завершився, коли він пішов шукати ресторан, щоб пообідати. По дорозі зупинився, аби приєднатися до зібрання навколо співців.

Пробираючись крізь натовп, він зіткнувся зі співачкою, молодою жінкою, яка співала мовою, для нього невідомою й невпізнаваною. Отже, це була не німецька і не мова, похідна від латинської. Може це російська? Неможливо. Він не знав російської, але міг би впізнати, якби почув. Було дивно, як голос дівчини, який лунав під акордеон, змушував слухачів шкодувати про те, що вони не можуть зрозуміти текст. Її спів, здавалося, доносився здалеку й був таким сентиментальним, скорботним і пронизливим, що людям хотілося знати, про що та пісня. Але, незважаючи на своє нерозуміння, вони відгукувались і відлітали з нею в ті далекі краї, звідки вона була родом. Дівчина стояла навпроти підставки з нотами, проте не дивилася на неї. Натомість її очі були спрямовані до неба. Її голос линув з серця. Він нахилився до одного зі слухачів, і прошепотів:

— Що це за мова?

— Сербохорватська, — відповів чоловік.

— Але вона не дивиться на ноти, — зауважив Мідхат.

— Вона незряча, — відповів чоловік.

Незряча? А співає чудово? Чому ні? Хто сказав, що для музики потрібні очі? Але якби сліпі музиканти були настільки талановитими, як ця дівчина, — якби вони могли розважати людей зрячих і не відчувати себе обділеними? Хіба вони не відчували б, що віддають, нічого не отримуючи натомість?

З того самого моменту — моменту піднесення, досягнутого завдяки співу, — він уже не міг терпіти самотності. У ньому ніби зрушилася сила, яка дрімала, аж поки її не розбудив далекий голос дівчини, що лунав із бездонних глибин. Чому йому стало сумно зараз, коли він слухав незрячу співачку і його переповнювала радість?

І чому він відчув, що Відень загострює переживання, хоч іще зовсім недавно музика розбудила почуття в душі? Він уже не знав, що робити й куди подітися. Вечір був прохолодним, ніби день не знав ні сонця, ні світла, ні радості, і ніби карнавал відбувся в минулому, ніби Луї не святкував чудовий день і швидкоплинні мрії.

Мідхат недовго пройшов по Кертнерштрассе[38] і натрапив на дівчину, що грала на флейті, призупинився на мить, перш ніж піти далі. Приблизно за сто метрів внизу від флейтистки він натрапив на чоловіка, який грав на кларнеті. Мелодія була гарна, але, послухавши того «божевільного» кларнетиста, не схотів знову віддаватися магії музики. Потім він пройшов повз бородатого чоловіка, який грав на акордеоні, і перестав опиратися магії музики. Мідхату здалося, що він упізнав мелодію. Він приєднався до групи людей із цікавості. Молодик і дівчина сиділи, обхопивши одне одного на дерев’яній лавці посеред вулиці, як раптом без попередження встали й почали танцювати під мелодію. Мелодія танго. Так, це було танго! Він стояв, приголомшений. Музика танго ще в дитинстві зачепила його струни й пробудила в ньому нове усвідомлення світу. Але те, що він бачив і чув зараз, так відрізнялося від тієї пісні танго «Троянда моїх фантазій» Фаріда аль-Атраша[39] — делікатного та інтимного звернення до квітки. Це був гострий танець зі швидким темпом, коли танцюрист зійшовся з жінкою в русі, який нагадував сексуальне залицяння.

Танцюристка або фліртувала з чоловіком, або відштовхувала його, і він боровся з нею в тілесний битві, поки не переміг. Приборкував її доти, поки вона не послабила свої ланцюги й кинулася йому на груди, обхопила його ногу, а потім сперлася на його передпліччя, схилилася так, що її волосся торкалося землі, ніби в цій позі вона говорила: «Я твоя». В обох випадках музика була приголомшливою. Людство повинно дякувати Аргентині за танго, що виникло на околицях міста, несучи музику волоцюг і невдах, і яке він вперше почув іще дитиною в Ісмаїлії. Тепер мелодія знайшла його в цьому місці в центрі Відня, де пара сиділа разом посеред вулиці. Дивні пари зустрічались у Відні. У кожній європейській країні, де він жив, спостерігав, як поводяться закохані, але здавалося, що в австрійській столиці публічний вияв пристрасті був унікальним. У Лондоні бути пристрасним у громадських місцях здавалося надзвичайно безрозсудним і дурним вчинком: «Дурний хлопець і дурна дівчина крутять і тягнуть одне одного». У Парижі це несе відтінок ексгібіціонізму: «Привіт, усі, подивіться, які ми спритні, і подивіться, яке ми створили мистецтво з поцілунків». Але у Відні була ніжність і бажання спілкуватися доторком рук. Ніхто не турбував закоханих, а ті, своєю чергою, не хотіли нікого провокувати чи привертати чиюсь увагу. Неначе вони були парою голубів на фасаді собору, які зустрічають ранок поцілунками. Ось він сам блукав музичною вулицею, а мелодії переносили його в інший час, в інший світ. Коли Асмаган співала: «Що тобі залишається від блаженства, як не його тінь?», вона казала тільки те, що повідував Верді у своїй «Пісні пісень» з опери «Травіата»: «Насолоджуймося миттю захоплення. Час швидкоплинний, утім, я відчуваю радість у коханні. Я квітка, що цвіте, а потім зів’яне». Жоден із них не перевершив те, що хотів висловити Абу Нувас[40] у своїх віршах про вино; усі вони однаково передбачали небезпеку загибелі. Це були його сім’я і клан, його супутники й найближчі друзі. Він згадав пісок пляжу, блакитне озеро, Сальву в купальнику, яка закликала його покинути мілководдя й піти за нею, і він згадав плавність їхнього першого поцілунку...

Направду, був час, коли Мідхат справді намагався зрадити своїй дружині. Дізнавшись, що стан її батька погіршився й він при смерті, вона поїхала до Єгипту, а чоловік скористався нагодою та зробив два дурні вчинки. Перший полягав у тому, що він пішов до опери дивитися «Фіделіо» Бетговена, але Бетговен розчарував і не зміг змусити його закохатися в оперу. Другий вчинок стався, коли він зустрів на вулиці молоду жінку й запросив її на чашку кави. Жінка відразу прийняла запрошення й це збентежило його та викликало бажання поглибити знайомство до досягнення мети. Жінка була вихована й гарна з лиця, вочевидь, із хорошої родини. Але вона обірвала бесіду, поглянувши на годинник.

— Вибачте, що перериваю, але я маю йти, у мене робота.

— Даруйте, якщо я перебив ваші плани, — почав він вибачатися. — Неважливо, ми можемо зустрітися іншим разом і продовжити, де ви зупинились?

Мідхат знов почув, що вона «дівчина, яка працює», але не зрозумів натяків, тому вона пояснила:

— Я маю на увазі, що працюю з чоловіками, і вони оплачують мої послуги погодинно. Якщо хочете, ми можемо поїхати до вашого готелю або ви можете прийти до мене у квартиру за певну плату.

Він зніяковів... до нього дійшло.

Зустріч призначили в її квартирі. Оплату треба було здійснити наперед. Він оплатив аванс. Діставшись квартири, вона одразу пішла у ванну кімнату. Залишившись наодинці, чоловік намагався стримати тремтіння, що охоплювало його. Він ніколи раніше не знав «дівчини, що працює», а привид дружини постав перед очима. Дівчина загравала з ним по той бік дверей ванної кімнати й він намагався підігрувати їй, сподіваючись, що це допоможе йому впоратися з тремом колін.

— Як ти мене хочеш? — запитала вона. — Якщо ти хочеш, щоб я була гола, знай, що це дорожче коштує.

— Для мене це не має різниці, — відповів він. — Як хочеш, моя любове.

— Ти сказав «моя любове»? — крикнула вона зневажливо. — Не плутай речі. Ми тут, заради бізнесу, якщо хочеш. У нас взаємини, як між продавцем і покупцем. Ти розумієш? Сподіваюся, ти розумієш. У всякому разі, оскільки в тебе немає конкретних бажань, ми можемо завершити справу максимум за п’ятнадцять хвилин.

— П’ятнадцять хвилин, — запротестував він: — Це неможливо. Для чого поспіх?

— Це умова, — відказала вона.

— Але ти не згадала про цю умову, коли ми укладали угоду — спробував заперечити Мідхат.

— Тож я тобі кажу, — сказала вона. — І ти можеш погодитись чи відмовитись, але знай, що гроші не повертаються. Так протікала розмова. Повернувшись із ванної кімнати і зрозумівши, що клієнт хоче втекти, вона розлютилася. Він почув її вигук і прокляття, коли збігав вниз, перестрибуючи через сходи.

— Чому б тобі не взяти своє? Ти слабкий, ледачий ідіот! Ти вкрав мій час і витратив свої гроші!

Тож зараз він намагається уникати «робочих» дівчат і натомість підійти до звичайних. Мідхат одразу попрямував до готелю. Благодійність починається вдома, він тинявся сам, аж поки не підійшла адміністратор готелю. Вона була не дуже привабливою — носила окуляри й здавалася простодушною. Але, незважаючи на свої перестороги, йому було однаково. Важливо постукати в якісь двері у Відні.

Спочатку він був дуже обережним.

— Знаєте, післязавтра я покину ваш готель, щоб переїхати в мебльовану квартиру, — почав чоловік. — Але мені сподобалося гостювати у вас.

— Ми раді, що ви зупинились у нас, — відказала вона. — Сподіваюся, ви повернетесь. Ми до ваших послуг.

— Чудово, — продовжив він. — Може, повечеряємо разом?

Вона нервово засміялася й відповіла:

— Дякую за запрошення.

— Коли закінчується ваша зміна? — наполягав він.

— О восьмій, — прозвучала відповідь.

— А може ви підійдете до мого номера? — запропонував він. — У міні-барі, як відомо, є напої і...

Вона перебила його:

— Це категорично заборонено, пане.

— Тоді сходимо в кафе чи ресторан, — сказав він.

Відповіді не було. Жінка розвернулась до нього спиною й почала поратися біля вішаків, де зберігалися ключі. Тим часом двері в кабінет бухгалтерії готелю відчинилися, і звідти визирнуло обличчя худорлявого, блідого й виснаженого чоловіка. Жінка знову повернулася до нього обличчям.

— Вибачте, — сказала вона, — ми не маємо для вас жодних листів.

Жінка намагалася змінити тему розмови перед бухгалтером. У горлі пересохло, а образ бухгалтерських очей за окулярами вичерпав все його бажання. Цього погляду було достатньо, щоб відштовхнути будь-кого. «Ця сцена — не весь Відень!» — міркував чоловік про себе. Він кинувся до ресторану одного з великих готелів. Його увагу привернула офіціантка. Вона була не найгарнішою, але елегантною і стрункою в своєму темно-синьому костюмі з білою шовковою хусткою, що звисала з нагрудної кишеньки. Дівчина була усміхнена та привітна, бігала навколо клієнтів, вітала їх, питала, чи задоволені вони обслуговуванням.

— Сподіваюся, вам сподобався наш чай? — спитала вона.

— Усе було чудово, — відповів він.

Вона зібралася йти, але Мідхат зупинив її.

— До речі, де ви їх взяли, ці вишукані чашки? Я маю на увазі, чи можу я купити подібні, щоб відвезти до Єгипту?

Між ними зав’язалася довга розмова про чашки, поки вона не запропонувала замовити для нього в постачальника стільки чашок, скільки йому треба. Йому просто потрібно було вказати кількість, а потім повернутися в готель приблизно в той же час наступного тижня, щоб забрати чашки. Дівчина також пообіцяла, що вони будуть надійно упаковані, щоб не пошкодилися під час подорожі. Вона попросила вибачення на мить, а потім повернулася.

— Я поцікавилася ціною. Одна чашка коштує дев’яносто шилінгів. Це не дешево, але чашки справді чудові, і більше ніде їх не купиш, бо вони виготовлені спеціально для готелю. То скільки чашок ви замовляєте?

Мідхат стиснув губи.

— Вони справді дорогі, — сказав він. — Але вони, як ви кажете, гарні. Мені доведеться поміркувати деякий час, хоча я сумніваюся, що зможу встояти перед спокусою.

— На вашому місці я б не вагалася, — зауважила жінка. — Але це ваше рішення.

— Я поміркую й дам вам знати, — мовив він.

Потім чоловік замовк, відчуваючи, що страждає від важкого тягаря, і не міг продовжувати бесіду, тож відкрився їй.

— Мені приємна наша розмова, — сказав він. — Я вражений, наскільки ви готові допомогти, але я не хочу заважати вам працювати. Що ви думаєте про вечерю разом якогось дня?

Молода жінка широко посміхнулася.

— Велике спасибі. Я б із задоволенням, якби мій хлопець не був ревнивим, він дуже ревнивий тип.

— Тоді не кажіть йому, — продовжив Мідхат, мило всміхаючись.

— Це неможливо, — відповіла вона. — Я нічого від нього не приховую. Одного разу я сказала йому, що обідала, просто обідала, з одним із клієнтів. Ви не уявляєте, як він розлютився. Я ледь не втратила його. Ви були б щасливі, якби я втратила своє єдине кохання?

Яка хитра жінка! Подивіться, як кокетливо вона вчинила, коли вимовила останнє речення, майже благально. Горе тобі, Мідхате, коли йдеться про віденських жінок! Як ти можеш відповісти на це? Його горло знову пересохло, тому він почав бурмотіти.

— Правда в тому, що... насправді... немає нічого, що б викликало ревнощі... ви це знаєте. Коли людині подобається говорити з іншою людиною... то... тоді вона хоче, щоб розмова продовжувалася. Чи не так? Це просто бажання поговорити та обмінятися ідеями, нічого більше.

— Я точно знаю, що ви маєте на увазі, —відказала жінка, виходячи. — Але мені шкода. У будь-якому випадку подумайте про чайні чашки й повідомте мені, коли вирішите.

Він подивився на годинник. Було о пів на четверту. Ще був час постукати в двері. Він згадав, що в нього був давній друг, який працював у будівлі ООН, тому помчав туди. Але не діставшись до кабінету свого друга, Мідхат зупинився перед аркушем паперу, приклеєним до злегка причинених дверей. На ньому було кілька рядків поезії, написаних саркастичним жаргонним стилем одного з поетів:

Мідхат постукав у двері й увійшов.

— Доброго ранку, — сказав він. Жінка в офісі відповіла на привітання, не відриваючи очей від екрану комп’ютера. Волосся в неї було золотистим, повні губи пофарбовані тонкими червоними відблисками. Щодо округлості її сідниць і повноти стегон, він ніколи не бачив подібного, хіба що в Лондоні. Якби вона не відповіла йому німецькою й не написала свої вірші німецькою, він би сказав, що вона англійка.

— Мені подобається ця реклама одруження, — кинув Мідхат, змусивши жінку підвести голову, перш ніж вона продовжила натискати на клавіші.

— Що нам робити? Ми намагаємося розважитися.

— Чи привертає таке оголошення увагу залицяльників?

— Зовсім ні. Мені не пощастило.

Їй не пощастило! Вона була гарна, ніжна й чарівна. Шар крему, полуниця або їхнє поєднання. Полуниця й вершки. О, якби ти була така добра, щоб посидіти на колінах дядька Мідхата!

— Чи це взагалі можливо? Ця будівля має бути повна молодих чоловіків, з бажанням узяти шлюб. Як вони можуть не помічати всю цю красу?

Вона зітхнула.

— Якби ви тільки знали. Зовнішність оманлива... Тут усі зайняті підвищенням рівня життя, підвищенням зарплати, пільгами, заощадженнями, відсотковими ставками по іпотеці та особистим кредитам. Якби ви тільки бачили, що відбувається, коли видається місячний платіжний аркуш — це єдина година, коли всі збуджуються, але що це за хвилювання? Ви бачите, як вони — включно з молодими чоловіками — кожен у кутку чи за своїм столом, озброєний калькулятором, поглинений додаванням і відніманням, множенням і діленням, перевіряють, чи комп’ютерні компанії не помилилися в будь-яких найменших розрахунках. А те, як їхні обличчя сяють від задоволення, майже непристойно.

Із цього стало зрозуміло, що дівчина страждає від нудьги та занедбаності в суспільстві, яке дбає лише про гроші, тож він відкашлявся й набрався мужності.

— Я мільйонер і не одружений, тобто, якщо бути точним, я вдівець. А мені вже за сорок, а це означає, що вам не доведеться довго чекати, поки поле буде очищено для вашого терплячого принца. Так що ж ви думаєте?

— Яка угода! — відповіла жінка. — Усе ж таки я сподіваюся, що ви несерйозно.

Вона подивилася на його обличчя, але не побачила жодних доказів того, що він жартує. Натомість виявила, що його скошений погляд зосереджений так пильно, ніби він роздягає її очима. Її обличчя зблідло від гніву, і жінка вилаяла його англійською.

— Чорт забирай! Геть, — сплюнула вона. Мідхат одразу спустився на перший поверх, більше не зацікавлений у зустрічі зі своїм другом. Він отримав приниження, що краяло ножем серце.

Увечері Мідхат гуляв біля церкви Августинів. Коли почався дощ, він сховався в церкві, де помітив молоду жінку в кінці передпокою, яка сиділа за маленьким столиком. Чоловік підійшов, привітався, побажав гарного вечора, і виявив, що вона продає квитки на месу Моцарта, що відбудеться в церкві через тиждень, але ще ніхто не купив жодного. Дівчина була суха й худенька й мала тонкі сумні риси обличчя. Не зважай! Поцікавився месою та вартістю квитків. Потім придбав квиток, аби підняти настрій бідолашній дівчині, яка, як він уявляв, швидко стане старою через свою відданість церковній службі.

— Схоже, ви працюєте допізна? — спитав він, виказуючи прихильність до неї.

Дівчина обдарувала чоловіка усмішкою, яка, на його думку, мала відтінок смутку.

— У мене залишилося всього пів години до закінчення робочого дня.

— Ви, мабуть, втомилися, — сказав він. — А якщо я зачекаю, поки ви закінчите роботу, а потім вип’ємо разом кави?

Тоді на обличчі дівчини з’явився жах. Губи тремтіли, наче вона потрапила в снігову бурю. Мідхат вирішив, що вона ось-ось заплаче, тому швидко пішов. Раптом знову з’явиться прокляття, яке накинула на нього дівчина англійського вигляду. Наче шип оселився всередині тіла, який він не міг зрушити.

Діставшись до зовнішнього вестибюля станції метро, Мідхат уповільнив швидкість, намагаючись забути всі відмови та приниження, отримані перед тим, як опуститись нижче рівня землі. Здавалося, що в коханні запанував капіталізм, як і в економіці, це кохання мало продаватися на вільному ринку, де визначалися ціни людей. Молоді чоловіки без особливих зусиль приваблювали жінок, які крутилися навколо них, і вони приймали більше любові, ніж їм було потрібно, а інші страждали від романтичної бідності та нестатків. Вартість людини знецінюється мірою того, як вона старіє, або погіршується її зовнішній вигляд. Навколо гарного й молодого юнака юрбились жінки, ті, що шукали заміжжя, чи то тимчасового задоволення. Юнаку не доводилося докладати ніяких зусиль, оскільки власник майна отримував віддачу, причому більшою мірою. Щодо Мідхата, то за законами попиту та пропозиції він не міг розраховувати на те, що з ним будуть добре поводитися: він старший чоловік, якому не вистачає зовнішнього вигляду, який, як кажуть в Єгипті, «не може покладатися ні на кого, крім Аллаха». Ці правила утвердилися в голові, коли він побачив, як гарна дівчина роздає перехожим складені папірці, на яких написано «Запрошення до любові». Нетерпляче, поспішно розгорнувши папір, який усунули йому в руки, Мідхат виявив, що на ньому міститься запрошення любити Христа. Це було все, чого він досяг за цілий день стукання у двері.

Сцени з пам’яті проносилися в його голові, нагадуючи раннє дитинство. Він згадав, як одного ранку Фаріда відвела його до святилища шейха Ашура. Буйволиця тітки Ханії була на десятому місяці вагітності. Отже, Ханія відправила свою дочку Суаад із ним і Фарідою до святилища шейха, що захищав тварин. Вони мали просити допомоги захистити вагітність буйволиці. Дівчата йшли пішки, а він і пес пленталися за ними вздовж каналу, на який виходив будинок Фаріди. Вони довго йшли й пройшли кілька сіл, що саме по собі викликало в нього цікавість і було джерелом радості для собаки, оскільки вони ніколи не виходили далеко за межі села Салехів.

Святилище було глиняною хатиною, що оточувала могилу шейха, освітлену лише через невелику щілину в поглибленні стіни. Там, окрім квадратної гробниці, був набір клинів, убитих у стіну, і скринька для обітних пожертв. Охоронець святині за Суааду, поклав монету в скриньку, а Фаріда припнула за мотузку буйвола на один із клинів. Завдяки цим ритуалам благословенна буйволиця Мабрука, дасть Аллах, перейде під захист шейха. По дорозі додому вони зупинилися порибалити в каналі. Суаад була найметкішою з трьох, оскільки риба не вислизала з її рук, другою за нею — Фаріда. Мідхат був неуважним і недоладним: він переслідував одну рибу, поки не бачив іншу, і тоді залишав першу й починав переслідувати другу, поки вони обидві не встигали вислизнути. Фаріда засміялася: «Мідхате, дурне дитя, клянуся, ти ніколи не впіймаєш жодної риби».

Піднявшись нагору з метро, Мідхат не знав, куди йти. Його погляд упав на велику колону з сотнями наклеєних клаптиків паперу. Спочатку він вирішив, що це романтична реклама чи запрошення для розваги, адже в цьому місті напевно є самотні серця. Але уважно поглянувши на друковані уривки, виявив, що вірші написані одним і тим же поетом. Вони називалися «Повітряні вірші» й справді були легкими. Деякі з них привернули увагу Мідхата, зокрема, цей вірш лише з кількох рядків:

Він похитав головою: «Не зважай. Це краще, ніж написала та англійка з гострим язиком». Тоді поет повітряних віршів повернувся, щоб запевнити у своїх словах:

Чи може поет бути сором’язливим юнаком, що стоїть на виході зі станції метро й чекає на прогулянку з коханою? Тоді він повинен бути в цьому фойє, чекати слушного моменту. Можливо, кохана стане біля колони пісень, щоб прочитати те, що він написав, і може, тоді він підійде до неї й привітається. Це був дивний спосіб наблизитися до людини, яку ти любиш. Але хто сказав, що для флірту повинні бути жорсткі правила? Він повернувся праворуч і ліворуч, бажаючи побачити закоханого поета, але вестибюль майже зовсім звільнився від пасажирів, і ніхто не з’являвся. Він ховається за однією з колон? Тоді витягнімо його зі схованки. Мідхат почав віддирати деякі вірші — один за одним — і клав їх у кишеню так, аби привернути увагу перехожих. Але ніхто не звертав на нього уваги.

Яким дивним був учинок поета, що писав свої вірші, обережно клеїв їх на стовпі, потім покинув і пішов, полишивши їх мотилятися на вітрі. Він почепив їх, щоб перехожі читали, брали, топтали, але йому було байдуже. Неначе це не мало до нього жодного стосунку. Важливо було, щоб вірші були складені й доступні людям, і не важливо, що буде потім. Так робили митці: створювали свої роботи й кидали їх у світ. Правда, вони сподівалися, що їхні твори стануть відомими й оціненими, але прагнення до слави не було головною мотивацією для творчості. Творчість була унікальною властивістю людини, яка становила частину її природи. Отже, творчість була інстинктом, як у випадку з бджолами, виробниками меду? Це було б неможливо, адже творчість не була якоюсь сліпою силою, і відбувалося це не за успадкованим та заздалегідь підготовленим шаблоном. Митець цілком усвідомлював, створюючи свою роботу й шукаючи її оптимальну форму. Людина була єдиною істотою, яка свідомо творила й за допомогою цього виходила за межі свого минулого і свого сьогодення, а також змінювала себе через них. У старі часи араби казали, що найсолодша поезія та, яка найбільш брехлива, і це правда. Хороший письменник не обмежувався своїм життєвим досвідом, навіть якщо він писав свою автобіографію. Йому доводилося вводити в оману, щоб досягти найкращого чи найяскравішого ефекту. І люди охоче приймали ці чудові гачки, бо творчість була частиною людської природи й змінювалася відповідно до меж здібностей кожної людини. Лише найвеличніші твори подолали неминучість загибелі й вислизнули з кайданів часу.

Щоразу, виникаючи, вони залишалися, доки існували люди, і вони зникнуть лише тоді, коли зникне рід людський. Мідхат дивувався: коли і як він написав великий роман? Було дивно, що з тих пір, як він звільнився для творчості, величезне бажання писати не послабшало. Ідеї та натхнення бурлили всередині, підштовхуючи до ручки та паперу. Чи мав він задовольнитися лише записом побаченого та різноманітних думок, на які надихав його Відень і які одного дня потенційно можна було б перетворити на матеріал для роману? Він би спробував... Але не потрібно поспішати. Була чаша, яку спочатку треба осушити до останку.

«Повітряні вірші» на мить відвернули Мідхата від неприємностей, але роздуми про безсмертя творчих робіт вивели на поверхню ще одну скорботу. Це нагадало йому той час, коли він написав свій перший роман під час першого візиту до Відня. Мідхат відмовився від кохання Сальви й покинув її, але через кілька тижнів у Відні почав відчувати докори сумління. У той час він жив у готелі, шукав хорошу квартиру, чекаючи з нетерпінням, щоб оселитися. Така можливість з’явилася, коли він знайшов квартиру в одному з сусідніх районів, оголошену за розумною ціною. Господар по телефону переконав його в перевагах, оскільки до міста потягом лише кілька хвилин, то це було зручно. Це була квартира його покійної матері й хазяїн запропонував підвести машиною на огляд.

Мідхат одразу вирішив залишити готель, тож зібрав речі й розрахувався. Хоча він не бачив квартиру і не хотів жити далеко від центру міста, але відкинув свої примхи, бо хотів оселитися за будь-яку ціну.

Побачивши, що йому пропонують, Мідхат занепокоївся.

Квартира складалася з однієї кімнати, з’єднаної з туалетом, душем і маленькою кухнею. Було темно, меблі зношені. Як же господар міг дозволити своїй матері жити в такій аскезі? Його очі обстежили місце: де ліжко? Власник зазначив, що ліжко не стоїть на підлозі, а прикріплене у вертикальному положенні та відкидається, коли треба лягати спати, а потім складається назад. Було зрозуміло, що таким чином хазяїн намагався створити якомога більше місця для сидіння та пересування по квартирі в одній тісній кімнаті. Мідхат вирішив погодитися на те, що було, спочатку тимчасово, а зрештою провів у квартирі всю зиму.

Закінчивши роботу, Мідхат не повертався додому, а відвідував уроки німецької мови й обідав у місті. Іноді він купував харчі додому й не виходив на вулицю до наступного ранку. Темрява наставала рано, і зима була суворою зі снігом і дощем. Діставшись до вокзалу, чоловік побачив на пероні трьох циган, що грали на скрипці та співали. Хоча їхні мелодії й пісні були сумними, вони, здавалося, стали доречним завершенням перебування в місті та слушною прелюдією до повернення додому в сірому, похмурому районі, де не було ані ліхтарів, ані магазинів, ані ресторанів, які б освітлювали шлях. На вулицях було порожньо, хіба що тут чи там хтось похилого віку спирався на ціпок. Квартира була холодною, волога осідала на стінах і меблях, центрального опалення не було.

Як стара жінка провела свої останні дні в цій оселі? Він уявляв, як вона сидить посеред кімнати в хустці на голові, захищаючись від холоду, потроху поринає в дрімоту, повіки заплющуються, і сон долає її. Як господар міг ізолювати її в цьому холодильнику? Напевно, вона чекала на смерть. Чому Мідхат віддав себе на милість цих жалюгідних обставин? Він почав шкодувати, що покинув Сальву, і зрозумів, що погодився на самопокарання через таке жалюгідне проживання. Він відчував, що ці почуття докорів сумління злилися з іншими емоціями, які оселилися глибоко всередині й спонукали до письменництва.

Письменництво не вимагає розкішного життя, подумки казав він собі, але воно може розквітати за допомогою натхнення, плідної праці і стриманості. І, можливо, написання першого роману та того, у чому він собі відмовляв, було частиною самопокарання. Але за покаранням з’являлася надія. Його перший роман був присвячений Сальві. Він неявно й безпричинно відчував, що пише завдяки їй і для неї, і пообіцяв собі, по закінченні, написати передмову в книжці зі щирою присвятою Сальві. Написання роману, зважаючи на ці обставини, не було чимось присвяченим її коханню. Раннє повернення додому щодня спонукало чоловіка до роботи.

Тепер Мідхат сидів у тому самому кріслі, яке колись належало старенькій бабці, у халаті, з товстим шарфом накрученим на шию та плечі. Ось він сидить, весь укутаний, і чисті аркушики паперу наче звертаються до нього, чекаючи на доторк пера.

Він занурився у свої думки. Були перешкоди й труднощі в цьому просторі, але це лише творчі пошуки, його власні літературні винаходи, не взяті з жодного роману, які він читав раніше, принаймні так йому здавалось. У нього виникла потреба естетично викласти свою розповідь на цих чистих аркушах. Чи є ще щось краще, ніж письменництво, щоб послужити спокутою за гріх образи своєї коханої? Роман не віддаляється від автора після завершення; він стає незалежним від нього під час написання. Поки письменник опановує трюки майстерності під час своєї роботи, він розуміє, що насправді це текст керує ним. Закінчивши розділ, автор зупинявся, перечитуючи і доповнюючи текст, а потім, схаменувшись, коригував, щоб не скотитись до якогось звіту чи статті. Роман звертався до нього, запитуючи: «Де яскраві сцени, множинність точок зору персонажів, кожна з яких має свою перевагу і вимоги? Де конфлікт, де драма? І як можливо забути, що діалог повинен викликати інтерес, кидати виклик або викривати? У ньому не повинно бути гумору, парадоксу чи різких трансформацій, які шокують читача. Що стосується атмосфери, вона має бути романтичною, трагедійною чи лихою? І не забувай про мову: темп має бути різноманітним — іноді він повинен дотримуватись реальності та використовувати прозу повсякденного життя, а інколи її потрібно стиснути, посилити або злетіти в уявні сфери. І ти повинен завжди пам’ятати про свого читача настільки, наче намагаєшся залучити його до процесу написання твору. Автор повинен тут і там залишати прогалини, які спроможний заповнити лише читач».

Справжня художня література використовує реальність, але не дозволяє дійсності стримувати й підпорядковувати її. Вона передає роздуми та спостереження письменника, але також повинна перенести їх у комедійні уявні сфери чи приховані трагічні виміри. Реальність вабить за межі видимого, відкриваючи для письменника можливості, які могли б їй суперечити. Хороший письменник той, хто підхопив ці сигнали або вигадав їх.

Пишучи, письменник переживає безсмертні моменти, які поза межами самого Часу. Він втрачає інтерес до життя людей, задоволений долею, до якої його нарешті привели. Письменство було долею і метою його життя. Його долею не був пошук пригод, чи то з жінками, чи з чимось іншим, у Європі чи деінде. Йому було призначено іншу місію, яку потрібно було виконати якнайкраще, і це завдання випливало зсередини і з самої суті його життя, ще з дитинства. І якщо його життя було сповнене збігів, то всі вони привели до одного результату, який не був випадковим: він став письменником. Випадково він залишився живим, випадково пішов до школи, і саме випадково він полюбив читання. Але письменництво стало необхідністю життя. Це було виразом його постійної відчуженості, визнанням ласки, яку він отримував, і святкуванням усіх цих щасливих збігів. І він не повинен сильно страждати через свою самотність, не повинен шукати емоційного чи сексуального задоволення. Зрештою, Сальва все ще була й не відкинула його, коли він повернувся, розкаявшись, і погодилася супроводжувати його та підтримувати. Важливою річчю було повернутися із завершеним романом. І справді, роман від початку до кінця був присвячений тому рудому волоссю та оксамитовій сукні.

Деколи вночі письменницька лихоманка охоплювала його так, що він не лягав до третьої чи четвертої ночі. Він повинен був поставити платівку з музикою, перш ніж згорнутися в ліжку. Музика, казав він подумки, була його нагородою наприкінці робочого дня. Робочий день не закінчувався в ліжку, адже натхнення могло прийти й уві сні.

Він міг знайти рішення проблеми, з якою зіткнувся, коли не спав, або могла виникнути нова проблема. Він візуалізував рядки та абзаци й намагався перемістити деякі з них, і вони або підкорялися йому, або бунтували. Він був щасливий своєю формою поневолення. Музика іноді сповіщала про себе з-за рядків і сторінок — оскільки вона ніколи не виходила з його свідомості — і образ Сальви в купальнику міг майоріти між піском, блакитним морем і небом або ховатися в його обіймах від страху та смутку. Як він міг відмовитися від неї?

Під кінець випускного року в університеті вона попередила його, що настав час офіційно зробити їй пропозицію.

— Моя сім’я вважає тебе моїм нареченим, вони ніколи не заперечували, аби ми гуляли разом, і вони знають, що ми любимо одне одного. Єдине, що залишилося, це формально скріпити стосунки.

Була ніч, і вони сиділи на траві біля Ісмаїлійського каналу.

— Але після отримання ступеня бакалавра я хочу поїхати вчитися в Сорбонну, — зауважив він.

— Чудово. Я можу поїхати з тобою, — сказала вона. — У чому проблема?

— Ти знаєш, що життя у Франції буде нелегким для студента, у якого нічого немає, — відповів він. — Сподіваюся, що я зможу отримати трохи грошей від мого дядька Салема чи від Маріки. Але потім сподіваюсь тільки на себе та на долю.

— Я готова жити з тобою у Франції, навіть якщо ми їстимемо звичайний хліб, — сказала вона зі сльозами на очах. — Ти той, кого я люблю. Будь ласка, не залишай мене одну.

— Добре, — промовив він, намагаючись заспокоїти її. — Відкладімо це на рік. Я буду подорожувати сам, закріплюсь в навчанні та влаштуюся з проживанням, потім повернуся, і ми зможемо заручитися, а тоді повернемося разом.

Ідея подорожувати до Парижа виникла, коли він жив у Каїрі, який вважав ще величнішим і красивішим, ніж міг собі уявити. Ісмаїлія здавалася маленькою в порівнянні, не кажучи вже про Абу Кабір. Його ісламські околиці були чудовими, як і його сучасні квартали. У цих нових районах столиця нагадувала Європу. Частини Ісмаїлії також нагадували Європу, але Каїр був містом, наповненим знаннями та культурою. Каїр мав унікальну й індивідуальну душу, якої не було більше ніде у світі. Усе було зі своїми особливостями, і місто зачарувало людей, як і завжди, через своє визначення столиці світу, так само, як зачарувало історика Ібн Халдуна.

Студенти кафедри соціології, що досягли високих успіхів, вважали найбільшою нагородою отримання ступеню доктора соціології в університеті Сорбонни, так само, як це робили деякі їхні професори в минулому. Хіба не природно мати ті ж амбіції, якщо він із дитинства був знайомий з європейськими принадами? Маріка виховала його й навчила своєї мови, також навчила французької мови в ранньому дитинстві, і він познайомився з іноземцями на околиці в Ісмаїлії, і ходив на французький пляж. Салем, не знаючи й усупереч собі самому, надав йому доступ до бібліотеки з купою романів, перекладених з англійської та французької мов.

Але зустріч із Сальвою потягне його назад у минуле й закриє двері майбутнього. Вона не навчалася в університеті, не могла говорити жодною іноземною мовою, і повністю залежала б від нього, поки б не адаптувалася, якщо вона взагалі зможе пристосуватися.

— Дурниця, — сказала Маріка. — Ти не можеш відмовити дівчині через те, що вона не отримала диплом університету. Скільки взагалі коштує університетський диплом? Ти знаєш, що я кинула навчання, хоча спочатку планувала вступити до Атенського університету. Але я все відкинула, коли на горизонті з’явився твій дядько Салем і був задоволений атестатом про середню школу. — Мій любий, — ніжно продовжила вона. — Коли справа доходить до Сальви, тобі не потрібні ступені. Ця дівчина обожнює тебе й буде піклуватися та підтримувати тебе, коли ти будеш за кордоном, і вона підтримає тебе, якщо настануть важкі часи. Яка цінність диплома в порівнянні з цими цінностями? Забудь про диплом, його можна компенсувати, а якщо не компенсувати, то любові й вірності буде достатньо для вас обох.

Але була ще одна думка, яку він приховував і не озвучував. Наявність Сальви завадила б йому повністю зануритися в європейські пригоди й життя. Європейська пригода... Це була остаточна спокуса.

Дивним було те, що душевні муки, яких він зазнав, схожі з потерпаннями головного героя роману Тахи Хусейна «Адіб», який зіткнувся з тією ж спокусою — вибирати між дружиною чи навчанням. Герой роману вирішив пожертвувати своїм коханням, щоб насолоджуватися повною свободою й зануритися в європейське життя без жодних перешкод. Головний герой уклав угоду з дияволом, як Фауст, і повинен був заплатити високу ціну. (Чи думав Таха Хусейн про історію Фауста, коли писав свій роман?) Отже, він вирішив пожертвувати Сальвою. Вона тонула в його обіймах, зі своїм густим волоссям, тепла й м’яка в оксамитовій сукні, її перса притискалися до його грудей. У його обіймах вона почувалася абсолютно невимушено й безсило; вона б із задоволенням зробила все, що він попросив. Тієї ночі біля Ісмаїлійського каналу його розривало зсередини, і він вагався зробити вибір між Сальвою, у своїх обіймах, і Європою. Він притиснув дівчину й цілував її волосся, але повільно, думкою схилявся до Європи. Тож вирішив не поспішати.

Питання було вирішено, коли Мідхат склав іспит у МЗС і вступив до дипломатичного коледжу, щоб готуватися до поїздки в одну з дипломатичних місій. Завдяки цьому рішенню, він відмовився від ідеї навчання в Сорбонні. Тоді він думав, що пішов хибним шляхом, вступивши на кафедру соціології — мав би вивчати філософію, як його друг Баюмі, — і що він, у жодному разі, не підходить для університету, але ідею відмовитися від Сальви він не полишав.

Як він міг її покинути? Її поява була одним із чудових, надзвичайних збігів у його житті. Тепер було дивно, як усе, що сталося між ними, проклало шлях до того, аби вони зрештою були разом. Завдяки цій дівчині склалося його майбутнє ще з тих пір, як вона побачила його в селі з групою інших хлопців, поклала свою руку в його руку й привела до Маріки. Вона була тією, з якою він грав у «будинок» — гру, яка імітувала сімейне життя, — і він завжди обирав би її дружиною, і вона була завжди в його руках.

Сальва була тією, що залишалася в його житті, навіть коли він закохувався в інших; вона зникала на деякий час, а потім знову з’являлася, щоб нагадати йому про себе й поманити його. Ще дитиною, у підлітковому віці, коли подарувала йому набір фотографій. В одному з них вона була одягнена у форму дівчат-скаутів з беретом. На другій світлині вона була одягнена в чорний купальний костюм, а на третьому зображено, як вона сидить на карнизі вікна у вільній чорній сукні, яка підкреслювала її світлу шкіру та червоність волосся. Вона вабила його й віддалялась, поки раптом він не помітив, що його увагу завжди привертали інші дівчата. Як він міг відмовитися від своєї коханої дівчини з дитинства та юності? Чи диявол був із ними тієї ночі біля Ісмаїлійського каналу?

Наприкінці першої лінії метро була будівля з басейном та з усіма зручностями. Одного разу в суботу Мідхат зайшов туди й вирішив скористатися всіма доступними перевагами, тому купив найдорожчий квиток в адміністраторки, що сиділа за скляною ширмою. Роздягнувшись, чоловік спустився на нижній поверх і опинився в приймальній кімнаті з коридорами, що вели до різних приміщень. Відчинивши перші двері, що вели до передпокою, він зупинився, здивований і заплющив очі, щоб зосередитися на хорошому. Він провів пальцями по бровах, наче витирав крапельки поту. Усі чоловіки були повністю роздягнені, а він був єдиний у купальних шортах. Крім того, звернув увагу, був тут наймолодшим.

Мідхат побачив одного з чоловіків з ампутованою ногою, що спирався на паличку, і по спині пробіг холодок. Ще один чоловік танцював під душем. Він сміявся, відкриваючи рот без передніх зубів та непристойно потрясав висячими яєчками. Чоловік був невисокий, на голові залишилася лише жменя волосся, йому, мабуть, було близько вісімдесяти років. Мідхат озирнувся навколо себе. Чому це дивне місце приваблювало лише людей похилого віку? Де були юнаки та дівчата? Згодом дорікнув собі: як він міг ставити такі дурні запитання? Вочевидь, це місце було призначене лише для чоловіків, а особливо для чоловіків похилого віку, які не хотіли вмирати. Мабуть, було вирішено, що жодна жінка не повинна бачити подібних речей, хоча це й не вирішує їхньої проблеми. А він прийшов сюди не розглядати присутніх. Він почав блукати по будинку й насолоджуватися його численними перевагами: парна, дві сауни, «теплий басейн», де люди могли відпочити, дивлячись на рослини в зимовому саду, гідромасажна ванна, і холодна кімната для тих, хто віддає перевагу клімату, що нагадує зовнішній. Це був райський сад, але без німф. А треба знайти басейн, де була ймовірність, їхньої присутності.

Праворуч біля басейну Мідхат побачив купку молодих чоловіків і дівчат, які лежали на шезлонгах. Ніхто з них не плавав і не розмовляв одне з одним. Деякі з юнаків були дуже красивими, але не звертали уваги на молодих жінок. І деякі молоді жінки були приголомшливі, але вони не звертали уваги на молодих чоловіків. Тож здавалося, що люди прийшли сюди в пошуках спокою та розслаблення. І що затівали віденці, які створили купол із розписного скла всередині будівлі та звели колони й балкони, наче це був замок чи собор. Ще більше вразила повна тиша. Де були крики дітей і галас жінок? Чи це було місце для вправ чи для поклоніння? Він згадав годину, яку колись провів в одному зі спортивних клубів Каїра. Басейн був переповнений, і йому не було де навіть сидіти, оскільки навколо басейну утворився людський ланцюг, який складався з сімей, що приносили свою їжу в тих самих каструлях, у яких готували.

Увійшовши у воду, Мідхат опинився в компанії кількох дітей, кількох сивих літніх чоловіків і двох жінок віку його бабусі. Повертаючись до мавп’ячого лісу, він відчинив двері й ледь не зіткнувся з блондинкою на вході. Вона була в чому мати народила, тому він підняв очі до неба, до Аллаха, від проклятої спокуси Шайтана та стояв приголомшений.

Сюди дозволили вхід жінкам?! О, як прикро! Їм дозволили бути голими й бачити ті огидні обрізані й необрізані тіла. Їй було близько п’ятдесяти років. У руках вона тримала рушник, який не приховував ні дюйма її тіла, оскільки вона навіть не збиралася ним прикриватися. Вона також зупинилася, дивлячись на нього згори вниз, і він зрадів, що його геніталії були прикриті. Вона всміхнулася й промовила звичайне віденське привітання: «Мир і привіт Богу», — але він відвернув голову й пішов.

Мідхат ніяковів серед виступаючих животів, рис, спотворених старістю, ніг, які вже не були достатньо міцними, щоб нести тіло, усічених кінцівок і тремтячих рук. Кинувшись у гарячу ванну, заплющив очі й віддався енергії води, що тремтіла над його м’язами й лоскотала їх. Ох, яка іронічна може бути доля! Коли він писав свій перший роман, наділений радістю творчості та подоланням кордонів часу, він не усвідомлював, що страшне потрясіння розгортається в ньому, набираючи силу, щоб завдати більших руйнувань. Адже повернувшись до Єгипту, він дізнався, що Сальва вийшла заміж. Від жаху потрясіння він похитнувся, і сльози потекли між долонями. «Я тебе попереджала, але ти не послухав», — сказала Маріка. Він розповів їй, що у Відні пошкодував, що покинув дівчину, і пообіцяв собі виправити помилку, як тільки повернеться до Єгипту, і тепер він тут, знову повернувся, але її там не було.

— Чому ти не написав їй, щоб розповісти про свої наміри? Чому ти їй не написав? Вона тебе довго чекала, поки не втратила надію. Вона чекала, поки ти прийдеш до тями після того, як влаштувався на роботу й мав можливість одружитися. Вона чекала, коли ти зробиш перший крок. Але ти пішов, не натякнувши, що переглянув своє рішення. Одного твого листа було б достатньо, щоб вилікувати її від горя та страждань. Але ти сховався мовчки, і вона погодилася на першого молодого чоловіка, який зробив пропозицію. Ти не можеш її звинувачувати. Бідна дівчина втратила надію.

Сальва багато років залишалася на задньому плані, знаючи своє місце, але завжди була в його полі зору. Утім, інші дівчата відвертали його увагу від неї. Вона, як квіточка, що повільно росла в тіні, повільно розцвітала й розкривала свою жіночність, перш ніж повністю показати свою квітучу красу.

Одного разу вона раптово вийшла з тіні у своїй повній красі. Це сталося на французькому пляжі. Вони гуляли берегом озера, і він милувався, як дівчина стрибала й плавала в глибоких водах і махала йому здалеку рукою. Вона пропонувала наздоганяти її, але він наважився купатися на мілководді в безпечному місці в озері, де вода доходила лише до нижньої частини грудей. Тоді Сальва повернулася переконати його опанувати себе та подолати страх перед водою.

— Мідхате, у чому проблема? Ти вмієш плавати, тому нічого не залишається, як бути сміливим.

— Я знаю, що таке купання в каналах, — відповів він. — Цього я навчився у своєму селі.

— Хіба купання в каналах справжнє купання? Це називається хлюпання. Пішли зі мною. Просто спробуй.

Вона тримала його за руку й бачила, що він тремтить. Тоді вилізла з води й повернулася з надувним гумовим кругом, який закинула на глибину. Мідхат пішов за нею.

— Я хочу, щоб ти відпустив круг і поплив на спині, — сказала вона. — Я хочу, щоб ти став спокійно, з витягнутими по обидва боки руками й не рухався. Не бійся, я тут з тобою.

Трохи повагавшись, він підкорився її вказівкам і перестав боятися, коли зрозумів, що може легко плавати, доки він залишався в цій позі. Далі вона наказала йому встати у воду й учепитися за круг, що він і зробив.

— Тепер відпусти круг, але рухай ногами та руками, як це роблю я, — сказала вона. Він намагався скопіювати її, але втратив рівновагу й почав тонути.

— Я сказала тобі рухати ногами та руками й не зупинятися. Не намагайся торкнутися землі навшпиньки.

Він помітив, що її рука обвивається навколо його талії, і побачив поруч зовсім іншу Сальву — Сальву, яку він не впізнавав. Вона вже не була тією худою дитиною з ластовинням. Він скористався можливістю й поцілував її в щоку.

— Ти грубий хлопчисько! — крикнула вона на нього. — Мені поскаржитися на тебе тітоньці Маріці?

Йому довелося вибачитися, і вони продовжили урок плавання.

— А тепер пливи й не бійся, — сказала вона, — Слідуй моїм порадам, а я тут, поруч.

Вона зайшла у воду перша, він поплив поряд із нею без сторонньої допомоги, поки вони не досягли берега. Ось вона, щойно вийшла з води, дівчина в розквіті юності. Вони йшли пліч-о-пліч, її плече торкалося його плеча, коли вона витрушувала своє мокре руде волосся. Наче вона зберігала для нього свою чарівність. А чорний купальник — їй подобався чорний колір — дуже личив їй і вдало обтягував тіло. Вони відійшли від берега, не промовивши жодного слова, ніби знали, що там на них щось чекає. Вони йшли брукованою стежкою, поки їхні ноги не втопилися в пісок, і водночас зупинилися, обидва мовчки, стоячи між жовтим піском, небом та озером. Те, що чекало на них, висіло в повітрі, наче птах, що кружляв над ними. Вона підійшла ближче й притиснулася до нього, і це був їхній перший поцілунок, а за першим поцілунком слідував інший, довший і глибший, щоб утамувати спрагу, що спалахнула. До того дня він не знав, що поцілунки також можуть означати обмін слиною й зізнання в коханні через поєднання губ, тож коли і як Сальва опанувала це мистецтво? А чому б і ні? Чи не казав К’єркегор, що Бог дарував чоловікам слова, а жінкам дарував красномовство поцілунку? А яка вона була красномовна! Як він міг її покинути?

Думки Салема й Маріки різнилися.

— Не турбуйся. Ми заручимо тебе з дочкою пана Хусейна Асаада, — сказав він. — Дівчина гарна, у неї диплом бакалавра фармації, вона з хорошої родини, а її батько мій друг.

— Я не проти, — була відповідь. — Але знаєте, я не хочу одружуватися традиційним способом. Я маю познайомитися з дівчиною, перш ніж робити їй пропозицію.

— Не хвилюйся, — заспокоїв його Салем. — Ми підемо й познайомимося з родиною. Потім вони прийдуть до нас, а ми до них, і ти зможеш побачити дівчину кілька разів. Поступово ми зможемо переконати їх дозволити вам погуляти разом, навіть якщо це буде з її братом чи сестрою, принаймні для початку. Ти знаєш єгипетські традиції. Крок за кроком. Ми робитимемо кроки поступово. І тоді Аллах допоможе врешті.

У будинку пана Хусейна Асаада їх зустрічали пишно, і відразу ж беззаперечно запанував святковий настрій. У вітальню зайшли мама, брат та дві сестри Санії. Потім увійшла Санія, одягнена в довгу сукню, тримаючи склянки з рожевим соком. Було очевидно, що родина знала причину візиту й була повністю готова. Пан Хусейн заговорив першим, звертаючись до Салема.

— Ви знаєте, що ваш син, Мідхат, схожий на нашого сина, і вам тут дуже раді.

Коли всі закінчили свій шербет, він сказав:

— Але чи не варто читати «Фатіху»?

Коли пан Асаад простягнув руку, щоб прочитати перший розділ «Куран», Мідхат здивовано глянув на Салема — хіба вони не погодили, що не буде жодної офіційної домовленості до взаємних візитів? Проте Салем нахилився до нього й прошепотів: «Протягни руку», тож йому нічого не залишалося, як покласти свою руку в руку пана Хусейна. «Фатіха» була прочитана, і мати Санії встала й випустила довгий, вібруючий вигук. Тоді старший брат Санії дістав фотоапарат: «Треба сфотографуватись». Мідхат опинився перед камерою поряд із нареченою, яка поклала руку йому на плече, тому з ввічливості обхопив її за талію.

— Добре, — сказав Салем, — нехай Аллах дасть успішне закінчення, але може варто нам поговорити про магр[41]?

Відповідь пана Хусейна була твердою.

— Про який магр ти зараз говориш? Між поважними людьми не повинно бути жодних розмов про гроші. Ми дамо всі меблі для дівчини й відведемо її до дому судженого. Мідхат схожий на нашого сина.

Усе здійснилося миттю, і йому здалося, що це все сон...

Дорогою додому він нагадав своєму дядькові Салему про їхню угоду.

— Ти збожеволів? — відповів Салем. — Як ти міг іти й просити руки дівчини в її сім’ї, за умови, що ви спочатку разом вийдете гуляти? Хто погодиться на це?

Він був приголомшений. Салем, який полонив Маріку, подобається це її родині чи ні, тепер звинувачував його в божевіллі, бо він хотів познайомитися з дівчиною й дізнатися про неї більше без нагляду родини. Мідхат не знайшов у собі сили заперечити. Щодо Маріки, вона не схвалювала й була проти. Вона сказала, що читання «Фатіхи» — це ні що інше, як заява про наміри, що це не остаточне зобов’язання, і він може розірвати цю фарсову угоду й легко відмовитися. «Люди змінюють свою думку після “Фатіхи” — це не контракт — і люди вільні». Але те, що вона сказала, не вплинуло на Мідхата. Він почувався безнадійним і безсилим, наче покінчив життя самогубством. Колись Сальва була у відчаї, а тепер і він впав у відчай.

Мідхат замислився: чи з’явився Фауст, герой Ґете, Таха Хусейну, коли він писав свій роман? Історія була давня, але вона постійно оновлювалася. Диявол завжди присутній і готовий до укладання угод. Диявол був із Достоєвським у «Братах Карамазових», і з Ніцше, який постійно фліртував зі злими духами, незважаючи на його відлюдність, і який утратив розум після того, як заразився сифілісом після разового відвідування публічного будинку. І це також було з Томасом Манном, коли він написав «Доктор Фаустус», оскільки герой повісті, великий музикант, теж був відлюдьком. Але ж він уклав угоду з дияволом і поспіль заразився подібною хворобою, втративши глузд. Чи диявол був присутній, коли вони з Сальвою сиділи біля Ісмаїлійського каналу, і дівчина благала його поїхати разом? Мефістофель, мабуть, був там присутній, нарікав і обіцяв все, чого його серце бажало від європейських жінок. Якщо так, то диявол жодного разу не виконав свою обіцянку. Він провів у Відні майже рік, не торкнувшись жодної жінки, а коли повернувся до Єгипту ні з чим і зрозумів, що його кохана вже не чекає, ледь не збожеволів. Він погодився на шлюб за домовленістю з єгиптянкою за традиціями та умовами, які нав’язував її батько.

Вода перестала булькати, тож Мідхат залишив гарячу ванну й перейшов до сауни, де язики жару облизували спітнілі голі тіла. Йому спало на думку, що зображення людського тіла вульгарне в будь-якій формі, і він згадав подорож шейха Хайрата з його кімнати до вигрібних ям і нічних щурів у мечеті Абу Кабіра. Яким милосердям Аллаха було те, що він дав людям одяг, на відміну від мавп. Чи можна собі уявити, щоб король був голим і керував своєю нацією, чи лідер, що керує країною, чи то суддя на трибуні, що вершить правий суд, чи оратор, що надихає людей? Хіба не достатньо жінки, щоб зруйнувати всі їхні плани? І чи змогли б оголені члени клубу сказати одне одному щось значуще? Він думав про хаос, який спалахне, якщо ці мавпи, які вільно блукали містом, раптом почнуть кричати й штовхати одне одного, оголивши зуби. Як вони штовхалися біля білявки — незважаючи на те, наскільки вона була неприваблива. І бій не припинявся, доки найсильніший із них із розширеними ніздрями, гострими іклами, іскрами, що летіли з очей не перемагав. Тоді супротивники розбігалися і самка корилася господареві стада. Це було б справді ганебне видовище.

Санія була присуджена йому на термін понад двадцять років. Це було довічне ув’язнення. Перший рік шлюбу пройшов відносно спокійно. Він пообіцяв собі розірвати свої зв’язки з минулим, забути Сальву, ігнорувати обставини та хитрощі, які оточували його шлюб, і заплющити очі на інтриги пана Хусейна Асаада. Під час читання «Фатіхи» чоловік повністю відмовився говорити про посаг. Розвиток подій почався після того, як батько дозволив йому погуляти з Санією самостійно. Вони провели вечір у ресторані під відкритим небом біля порту, пили сік. Він поклав руку їй на плече, і вона затремтіла від його доторку. Потім мати нареченої почала наполягати скоротити термін заручин і підписати шлюбну угоду. Тоді пан Хусейн заявив, що посаг має становити десять тисяч фунтів стерлінгів, і що наречений повинен купити квартиру в Ісмаїлії, яка буде зареєстрована на ім’я Санії. Він обґрунтував це тим, що дочка буде жити окремо, а квартира, записана на її ім’я, гарантуватиме майбутнє, якщо щось станеться, «не дай Боже». І що він міг удіяти? Він міг би зібрати десять тисяч фунтів стерлінгів, але все рівно не зміг би покрити вартість квартири. Саме тоді старий Лис запропонував, на його думку, просте рішення — купити квартиру, що будувалася компанією знайомого підрядника.

У цьому випадку четверту частину вартості буде сплачено одразу (лише десять тисяч фунтів), а решту — частинами протягом двох з половиною років, поки будівля добудується. Пропозиція бентежила його. Де він візьме гроші? Саме тоді втрутилася Маріка.

— Я проти цього шлюбу, і не погоджуйся на умови цього лукавого чоловіка. Це твій шанс відмовитись. Не поспішай! — заголосила вона. — Скоро ти знайдеш кращу наречену, ніж Санія. У чому проблема?

Салем був проти цієї пропозиції:

— Ми вже читали «Фатіху». Ви хочете, щоб ми забрали свої слова назад?

Маріка зрозуміла, що це слушний момент, щоб «загнати його в кут».

— Тоді ти покриваєш витрати, Салеме, — сказала вона. — Вважай це «подарунком для молодих».

Салем розгубився і не міг відступити.

Коли народилася перша дитина — дівчинка, — у Санії почали виявлятися ознаки депресії, якщо не відрази. Що сталося? З самого початку до цього були прелюдії. Здавалося, що людське тіло має особливе чуття, що дозволяє йому відрізнити справжню пару від хибної. Здавалося, Санія розуміла, не усвідомлюючи цього на початках, що тіло її чоловіка грало з нею роль, тоді як тіло чоловіка виявило, що його дружина неохоче піддалася йому. Хіба не вона завжди була проти поцілунків, якщо Мідхат не наполягав? Без поцілунків не може бути кохання. Перший поцілунок, який Сальва подарувала йому біля Крокодилового озера, привів одне тіло до іншого й одну душу до іншої, поки обидва тіла й душі не здалися.

Уривки розмови, що відбувалися в сауні, пропливали повз нього, але він не слухав. Чи повинен він звинувачувати Салема в тому, що сталося, як це робила Маріка? Але він не міг цього зробити; він не міг звинувачувати чоловіка в приховуванні поганих намірів. Він вважав, що Салем змінив свою думку про нього після того, як відправив його геть, і Маріку повернув собі, чи так здавалося. Між ним і Салемом було досягнуто справжнього примирення. Салем пишався ним, тому що він досяг успіху в навчанні й вступив до університету. Щоразу, коли він відвідував Ісмаїлію, Салем купував йому найкращий одяг і засипав грошима. «Тільки не кажи Маріці», — змушував юнака пообіцяти Салем. І Маріка теж давала йому гроші й казала: «Але не кажи своєму дядькові Салему». Так вони розпестили Мідхата. Правда полягала в тому, що він любив Салема ще з самого початку, хоча чоловік поводився з ним жорстко. І якби він написав історію Салема та Маріки, то страх бути отруєним став би головною темою й виправданим страхом головного героя. Санія завжди погрожувала йому отрутою. «Не забувай, що я випускниця фармацевтики», — часто говорила вона. І він їв те, що Санія подавала йому з відчуттям, що все це може бути останнім, що він коли-небудь споживав. Він почав рідше їсти вдома й обідав десь біля офісу, задовольняючись увечері бутербродом, який сам готував. Він робив вигляд, що насправді не такий голодний, але будь-яке відчуття безпеки повністю випарувалося. Він почав жити постійно на межі.

І тепер ці сучі сини не припиняють зчиняти галас. Що відбувалося в сауні? І що відбувалося за всім цим безладом і метушнею? Коли він почав прислухатися до їхньої розмови, то зрозумів, що це місце зустрічі ветеранів. Був чоловік, якого прозвали «гер генерал», невисокий, товстий із животом, звисаючим до стегон. На ногах випирають блакитні вени, а з його тіла стирчали набряклі пухирі. Він ледве тримався, але постійно був неспокійним. Він сидів дві хвилини, потім вставав, обприскував обігрівач запашною рідиною або виходив з кімнати, щоб наповнити пляшку з водою для розбризкування на гарячий метал, адже піч, як він сказав, охолола. Він ревів, стогнав і жестикулював культею руки, у нього не було зап’ястя.

— Подивіться, Вільгельме, на цей фарс. Ви бачили таку систему в будь-якій іншій країні світу? Вони вимикають електрику що п’ять хвилин, бо хочуть, щоб сауна працювала за суворим циклом. Нагрівання починається поступово, поки не досягне свого піку, коли відкриється кран, щоб скропити палаючу піч водою, аби хвилі гарячого тепла полинули в повітря. Потім електрика вимикається, і сауна поступово холоне й стає непридатною. — Далі він почав кричати: — Ми прийшли сюди зігрітися, Вільгельме, а не страждати від холоду. Ми занадто старі для цього, і ми достатньо намерзлися в нашій молодості на російському фронті. Хіба не так, Вільгельме? Тоді чому вони використовують цю дурну систему? А чому температура не тримається стабільно? І який сенс цього крана, який нагадує мені собаку, яка мітить територію?

Вільгельм, до якого звертався генерал, був лисим, худим і зморщеним чоловіком, що трясся від ревів генерала, безперервно вимовляючи фрази вірності й покори.

— Ваша правда, пане генерале. Холод нестерпний у нашому віці, пане генерале. Кран — це фарс, пане генерале. Дозвольте мені вийти наповнити пляшку й не турбуйтеся, пане генерале.

Атмосфера залишалася неспокійною, доки двері не відчинилися й на порозі не з’явилась молода жінка, загорнута в білий рушник, що тягнувся від грудей до колін. Він розслабився, побачивши її. Нарешті жінка, яка, можливо, вихована в хорошій родині, що поважала жіночність і не виставляла свої принади на показ для негідників. Але що привело її сюди? Як така делікатна молода жінка могла опинитись серед цього розпусного стада тварин? Зайнятий цими думками й вдихаючи мандариновий аромат, що розносився з печі, Мідхат почув докірливий голос генерала.

— А ти, чоловіче, як ти міг зайти в сауну в шортах? Хіба ти не знаєш, що це заборонено?

— Заборонено? — з побоюванням перепитав він.

Генерал підвищив голос.

— Це очевидно. Починай знімати шорти — приходь до тями.

Відень сперечається зі своїм народом про їхні традиції.

Але тут молода жінка кинула виклик генералу.

— Хто сказав, що бути голим у сауні — це обов’язково? — несхвально запитала вона.

Генерал трохи затнувся, перш ніж відповісти:

— Зрозуміло, що будь-який одяг переносить мікроби.

Молода жінка одразу відрізала:

— А навіщо ви принесли рушник, на якому сидите? Хіба він не має мікробів? А чому ви не заперечуєте проти рушника, який на мені? Хіба він не переносить мікроби? Хіба він не більший за шорти? Подивіться.

Миттєво вона підвелася й розгорнула рушник зі свого тіла:

— Подивіться, як там повзають мікроби.

Вона роздяглася, і, о, яке чудове тіло! Це було схоже на іскру блискавки. Він не міг дивитися на неї, тому опустив погляд. У Вільгельма відвисла щелепа.

— Попри це, — продовжила молода жінка, — я віддаю перевагу рушникові з усіма його мікробами.

Вона знову спокійно обгорнула тіло рушником і сіла. Після мовчання генерал заговорив.

— Усе, що я хотів сказати, це те, що ми прийшли сюди, щоб відпочити й залишити все погане позаду, і в такому випадку вигляд цих шортів здається невідповідним.

— А може, і рушник невідповідний? — запитала молода жінка.

Генерал замовк, але молода жінка не дала йому оговтатися:

— Це місце відкрите для всіх, і це не нудистська колонія чи ви гадаєте, що люди повинні поводитися, як стадо?

Вона казала правду! Генерал опустив голову. Здавалося, що Вільгельм хотів зменшити ефект від поразки свого лідера, тож він підвівся, щоб розпорошити обігрівач ароматною рідиною. За кілька секунд у повітрі розвіявся аромат лаванди, але це не сподобалось генералу й він повернувся до ревів.

— Я мільйон разів казав тобі, Вільгельме, що мені не подобається запах лаванди!

Однак Мідхату сподобався розслабляючий запах, і він піддався йому, особливо після збудження від виду оголеної молодої жінки. Дивним було те, що після тієї дивовижної сцени вона сиділа спокійно й тихо, ніби нічого й не сталося. І ось він сидів на більш високому рівні позаду неї. Якби він нахилився трохи ліворуч, то міг би побачити поверхню її чарівної щоки. Він обережно нахилився. Її щока була м’якою, як у новонародженої дитини. На ніжне вухо звисали пасма каштанового волосся. Плин часу не пошкодив колір обличчя. Але залишімо час осторонь і приймемо благословення, коли бачимо красуню, над якою час невладний. Чому вона вдалася до того, щоб роздягтися догола? Достатньо того, що вона сказала про рушники та мікроби, аби заперечити генералу й його помічнику Вільгельму. У будь-якому випадку, її оголення добило Вільгельма. І зброя, до якої вона вдалася, була смертельною для генерала. З такою зброєю дівчина змогла б перемогти в будь-якій дискусії. У всякому разі, вона використала свою зброю, щоб захистити його. І вона заслуговувала на подяку. Він був готовий дякувати їй, опустивши голову з усмішкою, але вона — і як це було соромно! — не звернулася до нього. Вона ніби хотіла довести, що підтримала його, щоб захистити принцип, спрямований на конкретну людину. Нехай Бог дасть більше таких, як вона. Дівчина вчинила правильно, навіть якщо він і не розумів, чому вона оголилась. А вона була німфою! Отже, у цьому пеклі був куточок, який був зарезервований для раю. Подібний закуток існував в Абу Кабірі. Амаль, дівчина в зеленому береті, щодня проходила повз його вікно, наче свіжий вітерець, що віє брудним містом, з його подихами, які, здавалося, нікого, крім нього, не турбували. Він кликав на допомогу Милосердного, щоб вирвав його з цього мулу, поки Господь не полегшив йому життя та не зменшив страждання, відіславши Амаль, хоча й тимчасово. В Ісмаїлії теж був такий куточок, але він був просторим і займав найбільшу, найзеленішу частину міста. А скільки там було німф! Постійно була Сальва, а вранці Ібтісам, і продавчиня парфумів по п’ятницях, Махасен аль-Хелу раз на рік, і іноземні дівчата на велосипедах у відвертих шортах.

Можливо, дівчина з рушником вчинила правильно, бо захищала принципи. Якби вона звернулася до нього, зрозуміла б, що він знищений зсередини. Санія зруйнувала його. Вона пішла в інший світ, але залишила в ньому глибокий острах. Чому тоді він запанікував перед генералом? Він міг би відповісти адекватною німецькою, замість того, щоб почати знімати шорти в непрощенній покірності. Після Санії Мідхат почав відчувати провину без видимої причини. Весь час, поки жив із нею, він був підлеглим, знаходячи різні засоби лицемірити, щоб уникнути її злості. Він став боягузом, і безхребетність пустила в ньому глибоке коріння. Але, усе ж таки, йому вдалося втекти. Він зігнувся проти бурі, поки, нарешті, вітер не вщух, і він залишився стояти... Він урятувався завдяки своєму боягузству та завдяки творчості.

З вікна Мідхат спостерігав, як білий «мерседес» під’їхав і припаркувався біля дверей будинку. Чому приїхав господар, якщо кілька днів тому отримав орендну плату за місяць? Що він хоче? Попередити за місяць залишити квартиру, як вони домовлялися? Ця думка засмутила й роздратувала чоловіка. Квартира була затишною, надзвичайно елегантною, і в ній було все необхідне, включно з телевізором і музичним обладнанням. Це помешкання йому подобалося. Він покривав витрати на технічне обслуговування та замінив усе, що було пошкоджено. Коли Мідхат уперше побачив помешкання й воно припало до душі, пан Лопес, господар, попередив, що це квартира його дочки. Дівчина зі своїм хлопцем зараз у Парижі, але могла повернутися в будь-який час. Батько сподівався, що так і станеться, бо не схвалював їхні стосунки. Якби вона повернулася, батько попросив би покинути квартиру, попередивши заздалегідь. Отож вони домовилися про орендну плату, яку він називав «дуже комфортною». Це було основою угоди.

Мідхатові побоювання підтвердилися, коли пан Лопес почав розмову.

— Вибачте, що турбую вас, але я в дещо скрутному становищі.

Яка причина? Чоловік не здавався пригніченим і був таким же елегантним, як завжди, у своєму кашеміровому пальті, з виголеним обличчям, пахощами дорогого парфуму й краваткою-метеликом.

— Я не хочу вас обтяжувати, — сказав він. — Але я помітив, що ви цікавитеся музикою. Тож хотів запитати, чи не хочете сходити зі мною на кілька концертів.

Дякувати Богу! Тож справжньої проблеми не було, і квартиру не треба полишати. Але чим викликане це запрошення? Пан Лопес присів:

— Я міг би сказати вам, при першій зустрічі, що колись я був оперним співаком. Я навчався музиці у Відні й деякий час співав, але потім залишив сцену через проблему з горлом. Тепер я у своє задоволення займаюся годину на тиждень і пишу звіти про музичні заходи, що відбуваються у Відні. Їх друкують у газетах. Зараз працюю музичним журналістом у кількох іспанських виданнях, тож отримую запрошення на опери та концерти.

— Чудово. Отже, чим можу допомогти?

— Не люблю ходити на ці заходи сам. Раніше я брав із собою дружину або дочку, але Крістіна переїхала до Парижа, а дружина не хоче виходити пізно ввечері. Але я звик до того, що хтось зі мною, що я не один. Мені потрібен супутник.

Тоді він засміявся.

— Для мене вечір не обходиться без вечері в ресторані... Це стало звичкою, і я не люблю їсти один. Це шкідлива звичка?

— Зовсім ні. Це чудова звичка.

Лопес в захваті потер руки:

— Добре. Тож зможете ви час від часу складати мені компанію? Щоб вас заспокоїти, як я вже сказав, квитки безоплатні. Проблема в обіді.

— Я з радістю приєднаюся, і для мене не буде проблем оплатити вечерю. Але мій музичний смак обмежений, і мої музичні знання не такі, як мали б бути... Я збирав усе це уривками.

— Уривками? Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі... За цим стоїть довга історія, і краще поки що облишмо цю тему. Скажу лише, що опера чи балет мене вже кілька років зовсім не цікавлять, а люблю лише інструментальну музику, без співу та танців. Моя улюблена — камерна музика.

— Дорогий мій чоловіче, як ви можете відмовити собі в пишності симфонії та феєрверку концерту? І як можна позбавити себе опери, де можна почути звук співу янголів?

— Я бачив небагато опер, і мені сподобалися лише деякі з них. Мені сподобалася «Травіата». Я також слухав «Фіделіо» Бетговена, і я його фанат, але мені було нуднувато. Вибачте, якщо вас образила моя думка! Але я нічого не можу вдіяти. «Дон Жуан» Моцарта — це єдина опера, яка мені припала до душі, і я слухав деякі опери Ваґнера, але жодна з них мені не сподобалася, вибачайте. Його стиль мені не імпонує.

— Я не звинувачую вас, коли йдеться про «Фіделіо». Це єдина опера, яку написав Бетговен, і добре, аби він на цьому зупинився. Щодо Ваґнера, відкиньмо його, принаймні поки що. Оскільки вам сподобалася «Травіата», то, на мою думку, варто зосередитися на італійських операх, операх чудового співу. У зв’язку з цим, у мене є для вас хороші новини: наступного тижня ми поїдемо дивитися оперу Доніцетті, якщо хочете, «Еліксир кохання». А завтра, у суботу, концерт камерної музики у виконанні струнного квартету аматорської молоді. Я дуже люблю й підтримую їх, адже вони чудові та заслуговують на підтримку. Як ви гадаєте?

Концерт розпочався струнним квартетом Гайдна, а потім квартетом Моцарта. Після антракту гурт виконав третій квартет, цього разу Бетговена.

— Як вам? — запитав у нього Лопес під час антракту. — Хіба вони не заслуговують на те, щоб ними захоплювалися? Не забувайте, що вони аматори.

Але Мідхат не зміг відповісти, оскільки він відволікався й не міг зосередитися з тих пір, як помітив другу скрипальку. Де він бачив це обличчя раніше? Як тільки музиканти піднялися на сцену вклонитися глядачам і отримати їхні бурхливі оплески, його відволікання перетворилося на хвилювання, коли він зрозумів, що скрипалька була не хто інша, як та дівчина з сауни. Спочатку він не повірив своїм очам, але після деяких вагань переконався, що очі не обманюють. Ось вона, безперечно, стоїть перед ним у довгій чорній сукні з відкритими плечами, з каштановим волоссям, вільно спадаючим на них. Елегантна чорна сукня на мить відвернула його увагу.

Тепер його увага перемістилася з музики на музикантку. Як вона грала? Наскільки добре грав оркестр? Що він думав про музику? Це були запитання, на які не знаходилося відповіді, адже його увагу привертав рух руки, яка тримала смичок, коли він піднімався, опускався, натягувався та розслаблявся. Він сподівався, що в кінці концерту йому вдасться проникнути в її гримерку за кулісами. Але що їй сказати? І чи впізнає вона його? Швидше за все, дівчина привіталася б із ним тепло, оскільки б не впізнала. Вона навіть не обернулася, щоб подивитися на нього в сауні, хоча врятувала від генеральської халепи.

Він безуспішно намагався викрутитися від другого запрошення, але Лопес не давав шансу вислизнути. Проте після того, як прослухав «Еліксир кохання», не пошкодував, що пішов. Доніцетті не розчарував його, і Лопес справді зробив вдалий вибір, оскільки в опері було кілька чудових партій, приміром, тенор про потаємну сльозу. Тепер він був упевнений, що надасть перевагу опері з чудовими партіями, навіть якщо вона була заснована на дріб’язковій історії або позбавлена серйозної драматургії. Це справді був спів янголів.

Того вечора вони вечеряли в скромному ресторані, що спеціалізується на аргентинській яловичині. Незважаючи на свою простоту, їжа була смачна: товстий стейк, салат, хліб і фляжка червоного вина. Більш спокусливою, ніж аргентинська їжа, була розмова Лопеса про музику. Насправді це був урок музичного шанування в широкому розумінні. Тепер Мідхату здавалося, що тривале утримання від музики й обмеження лише камерною музикою, було вираженням його власного заціпеніння й стану жалоби. Схиливши голову, він слухав Лопеса.

— Музика, мій любий, — це людська турбота. Чи знаєте ви, що насправді чудова, різноманітна музика, яку ми чуємо, — це звукові хвилі, які неможливо побачити чи почути? Усе, що ми чуємо, це музика з точки зору мелодії, і вона б не існувала без людей, не тільки тому, що ми її створюємо, а тому, що для життя потрібні наші почуття та здібності. Природа, незалежна від людей, вільна від мелодії, навіть якщо вона не вільна від своєї фізичної структури. Тому ми відповідальні за музику: вона не може обійтися без нас, і ми не можемо обійтися без неї. І якщо вона виконується, то запрошує нас узяти участь у цьому дійстві.

— Але ж це стосується всіх видів мистецтва. Роман, наприклад, пропонує своєму читачеві використати уяву, щоб узяти участь у сюжеті. Читач завершує твір автора пригадуванням подій, їхнім зв’язуванням, заповненням прогалин, які автор іноді навмисне залишає. Автор не розкриває всього, і він розраховує на співпрацю та співучасть реципієнта.

— Це правда. Але музика також має унікальні можливості долучити слухача до участі. Вона запрошує нас реагувати на неї переважно рухом. Ми рухаємося, або нахиляємося, або постукуємо пальцями по чомусь, або ми наспівуємо, свистимо, співаємо чи танцюємо. Хіба це не так? Ми рухаємося в її ритмі, принаймні серцем, ніби хочемо приєднатися до неї, щоб вона могла вести нас, нести нас або парити разом із нею. І ми повинні довести через рух, відкритий чи прихований, що музика є невід’ємною частиною нашого існування, якщо вона не є частиною самої природи. Як хтось може відмовитися від руху, до якого вона закликає через пісню чи танець? А як можна вилучити спів і танці зі свого життя? Вас не примушують співати чи танцювати — це залишається на ваш розсуд, — але, оскільки ви вважаєте себе поціновувачем музики, ви повинні звільнити місце у своєму серці для тих, хто співає і танцює.

Уже під ранок Мідхат розпрощався зі своїм другом.

— Ви можете розраховувати на мене, якщо ваша дружина відмовляється скласти вам компанію, — сказав він. — Я піду з вами в оперу чи на концерт, коли вам заманеться. Ви можете покрити вартість квитків, а я заплачу за вечерю.

Мідхат був зацікавлений не тільки у відвідуванні концертів, але й у розмовах Лопеса про музику. Нарешті, випадково, він знайшов того, хто поговорить із ним про його захоплення, знайшов однодумця. Здавалося, настав час зрозуміти цей дивний вид мистецтва — особливість існування у світі та подорожі різними його куточками, — саме це його захоплювало. А тепер він зрозумів, що захоплення музикою чомусь супроводжувало його все життя. Йому завжди подобалося слухати цю чарівну музику. Йому пощастило, оскільки Відень був і залишається наймузичнішим із міст. Усюди, з кожного куточка линула музика. У цьому місті жили четверо великих композиторів — Гайдн, Моцарт, Бетговен і Шуберт пов’язані між собою. Гайдн — знав Моцарта ще в дитинстві і благословив його, а Моцарт зустрів молодого Бетговена і помітив у ньому ознаки генія, і казали, що коли Бетговен був на смертному ложі, йому показали деякі з п’єс Шуберта, і що він визначив божественну іскру в його музиці.

Мідхат з нетерпінням чекав ранку, щоб відвідати магазини платівок та музичні книгарні. Він почав відчувати зв’язок із цими чотирма геніями і знайшов у їхніх творах джерело розради. Усмішка не сходила з уст Гайдна, і його щастя не завадило різноманітності творчості. Інші троє зазнали лиха, як ніхто інший, і все ж їм вдалося створити чудові та незрівнянні твори. Дивним було те, що вони створили свої найкращі твори ближче до кінця свого життя. Замість наближення смерті та розвитку хвороб, що, можливо, стали б на заваді їхній плідній праці, вони були стимулом для більшого розквіту. Прослухавши уперше в житті частину струнного квінтету Шуберта, у захваті, він не зміг заснути всю ніч. Музика просочувалася до нього з кухонного вікна, яке виходило у внутрішній дворик будівлі, і він не знав, кому вона належала. Пізніше Мідхат зрозумів, що чув із кухні фрагменти другої частини (повільної) Шуберта, і що квінтет був одним із творів, які композитор створив лише за кілька тижнів до смерті, перебуваючи в лещатах хвороби, яка врешті його й знищила. І все ж, поряд із палаючим протестом і скорботою, цей піднесений твір увібрав у себе чудові моменти спокою та радості. Як Шуберту це вдалося? Як він знайшов мову, щоб перемогти смерть? Ці четверо великих геніїв підтвердили йому, що видатні митці існують зараз і будуть існувати в майбутньому. Вони досягли безсмертя ще за життя.

Музика приходила без запрошення й полонила Мідхатове єство. Чого вона хотіла й до чого запрошувала? Звідки прийшов дзвіночок: з глибини його самого чи з небесних світів? Коли чоловік чув божественні звуки, одразу забував про своє земне існування. Це був його досвід у дитинстві, і зараз у сорок років він знову набував його. Музика супроводжувала його на кожному етапі життя. Так, музика увійшла в його життя з самого народження. Мідхат пригадав, як дочки Ханії співали йому, коли носили його в дитинстві від матері в селі Салех до бабусі в селі Кассим. Він пригадав ту ніч, коли почув співи поетів в сірі, коли в дитинстві засинав на грудях Ніси. «Не поспішай, — сказала Ніса, згадавши це одного разу. — Я вигодувала тебе грудьми». Музика захоплювала його на французькому пляжі, у будинку в Саїди Айші, на залізничному вокзалі, на околиці міста, у будинку, де він жив із дружиною, та на Кернтнерштрассе. Щоразу це витягало його із земного існування й підносило. І ось пан Лопес з’явився, щоб поговорити з ним про його пристрасть та надати йому уроки класичної музики. Музика не полишала й переслідувала його, де б він не був. Яку спокусу вона бачила в ньому? І яке ж міцне це вино, що діяло сильніше за наркотик? Чому вона подорожувала з ним, коли він блукав у своєму безмежному просторі?

Чому його охоплював стан заціпеніння при перших звуках мелодії. А дівчина побачена в сауні, а потім у струнному квартеті? Чому музика приділяла йому таку увагу, коли він так мало про неї знав? Чи зміг Мідхат відповісти на це, написавши роман? Писання художньої літератури стосувалося переважно прози життя. Але були й поетичні моменти. Іноді мелодія просочувалася в роман, поки не ставала його частиною. Чи міг роман імітувати симфонію?

Це сп’яніння пов’язало Мідхатове життя в Каїрі з красою міста. Його довга подорож від Аббасії до Саїди Айші з приятелем Баюмі принесла захоплення пам’ятками історичного Каїра та насолоду від музики російських композиторів, особливо Чайковського. Це була обмежена програма, яку їхній друг Саїд запропонував їм, але ідеальна для початку. Цього було достатньо, щоб привернути увагу та захопити протягом усієї подорожі від Саїди Аїші назад до Аббасії. Тільки тепер Мідхат зрозумів, що це було продовженням його дитячого захоплення світом. Це була частка розуміння класичної музики, але її було достатньо, поки чоловік вперше не помандрував до Відня.

У Відні музика лунала звідусіль. Саме там він вперше в житті придбав програвач, і там, у холодній і набридлій кімнаті, слухав свої перші платівки. Спочатку це були Чайковський і Рахманінов, потім вирушив далі. Якийсь час він не слухав нічого, крім Чайковського, поки одного разу не набрався сміливості купити платівку зі скрипковим концертом Баха. Його вразив цей дивовижний концерт своєю красою. І дав зрозуміти, що він здатний насолоджуватися творами багатьох композиторів.

І саме у Відні він пережив — як ніхто — зло відмови в музиці. Одного разу чудові звуки зникли в його будинку. Санія категорично відмовилася слухати іноземну музику. Вона не дозволяла слухати у квартирі, не дозволила йому навіть прислуховуватись до неї на вулиці, і вибухала, якщо він наважився спокуситися.

Коли їхня старша дочка, Фатія, почала повзати й торкатися речей пальцями, мати дозволила їй возитися з програвачем. Через це пристрій зламався. Таким чином, подружнє гніздо очистилося від музики та її інструментів. Але, музика однаково знаходила шлях до нього, який дружина не могла ні передбачити, ні заблокувати. По сусідству на верхньому поверсі жила літня жінка. Побачивши, що вона втомлюється, піднімаючись по сходах, Мідхат визвався допомогти їй із закупами. Коли вони підійшли до сходового майданчика третього поверху, жінка зупинилася.

— Я думаю, що роки нашого життя схожі на сходинки, — сказала вона. — Після кожних десяти кроків, наприклад, майданчик, і на кожному майданчику, або наприкінці кожного десятиліття людина виявляє, що втратила частину своїх сил, і ось ви бачите мене такою на восьмому десятку життя. Дякую вам за вашу доброту.

Мідхат побажав їй довгого життя, а жінка засміялася:

— Я не хочу наближувати смерть, і я не прагну її. — Вона раптом перестала сміятися, та додала: — Утім, я втратила здатність насолоджуватися речами. Коли я була молодою, я любила чоловіків, їжу та вино в такому порядку. Але від цього нічого не зосталося. Суп на обід з одним келихом вина, а суп на вечерю з іншим келихом. Це все, що залишилося.

— А про музику забули? — запитав він.

Вона виглядала спантеличеною, але повільно повернула голову, дивлячись на Мідхата.

— Як ви дізналися? — запитала.

— Та я ж чую ваші записи, — відповів він.

Щодня музика лунала з її квартири о восьмій чи дев’ятій вечора. Вона просочувалося до нього з внутрішнього двору будівлі, куди виходила кухня. Санію, коли вона готувала або коли вони їли за мармуровим обіднім столом на кухні, дратували ці звуки. «От глуха сучка, — скаржилася вона. — Чому вона вчиняє весь цей галас?» А якщо бачила, що чоловік уважно слухає музику, хмурилася. Іноді вона зав’язувала голову хусткою й скаржилася на головний біль.

Старенька не була глухою, але йому, було на руку, що її слух погіршувався, адже вона збільшувала гучність. Після розмови на сходах вона почала вітатися з ним, при зустрічі інколи й зупинялася, щоб поговорити з ним про музику. Одного разу Мідхат запитав її про мелодію, яку чув напередодні — виняткову перлину, яка змусила його припинити трапезу, як тільки вона злетіла з її квартири і вторглася в його помешкання. Мідхатова душа вивільнилась, він онімів і завмер на місці. «Що з тобою»? — запитала Санія, але чоловік мовчав, ніби раптом онімів і не ворушився, поки вона не закричала: «Тобі що, не подобається їжа?» Потім почалися докори. — «Я працюю до смерті цілий день на кухні, а потім ви, пане, приходите й кажете, що вам не подобається їжа. Ти схожий на розпещене дитя». Він бурмотів під носа, вуха були налаштовані на вікно, що виходило у двір. — «Зовсім ні, моя люба. Усе дуже смачно. Нехай Аллах благословить твої руки». Літня сусідка сказала, що напередодні він чув струнний квінтет Шуберта. Мідхат несміливо запитав її, чи не може вона поставити цю платівку для нього о десятій тридцять наступної неділі вранці. Стара мило всміхнулася. — «Звичайно, пане. Ви можете просити про що завгодно». О десятій тридцять в неділю вранці Санія завжди сама виходила на ринок, щоб купити турецьку та арабську їжу, а чоловік залишався вдома доглядати за донькою. Поки її не було, Мідхат міг прослухати весь квінтет Шуберта. Вікно у двір стало артерією щастя в його житті. Санія не переставала називати його «селянином» із «відсталої» та «нецивілізованої» культури.

— Ваша родина досі живе в глиняних будинках? — запитала вона. — Вони ж зовсім недавно жили в наметах з верблюжої та козячої шерсті?

— Твоя правда, моя люба, — відповідав він. — Але я не знаю, яку шкіру вони використовували.

Було б найкраще, якби він не попадався на гачок. Мідхат не мав нічого спільного з минулими практиками своїх предків, оскільки залишив їх дуже давно, хоч успадкував їхнє терпіння та наполегливість. Їй було б краще, якби чоловік був покірним, ухильним і існував просто під плінтусом. Важливо було підтримувати таємний опір. Санії не подобалось, щоб «селянин» був затятим читачем чи письменником і вона вважала читання та письмо занедбанням сімейного життя, станом відсутності та формою надмірного егоїзму. Жінка розлютилася б, якби побачила його заглибленим у читання чи зануреним у роздуми.

— Тебе немає цілий день, а потім, коли ти повертаєшся з роботи, тебе все одно немає? Ти тут взагалі не присутній. Не краще було б поговорити зі своєю дружиною, яка цілий день удома сама?

Вона хотіла бути єдиною відрадою в житті чоловіка, а йому доводилося знаходити творчі способи відволіктися від неї, навіть якщо він прикидався зацікавленим. Її зусилля по привертанню чоловікової уваги розпочиналася вранці за сніданком і відновлювалися щойно за ним зачинялися хатні двері, коли він повертався з роботи. Санія стояла біля дверей в очікуванні перейти в атаку тільки-но він переступить поріг квартири. Може, ця ворожість до всього, що пов’язано із західною культурою, окрім торта Захер, було частиною її бажання домінувати над ним?

Отож Мідхат почав вести таємне життя. Він прокидався о третій годині ранку й не лягав спати до шостої, щоб насолодитися цим часом, перед тим, як відправитися в офіс. Ці три години він сидів за обіднім столом у залі для прийомів і записував на папері ідеї, які переслідували його цілий день... нашвидкоруч, перш ніж хтось уставав. Ох, якби Санія прокинулася від глибокого сну й спіймала його на гарячому, побачивши злочин письма! Було б марно протестувати проти своєї долі й проклинати її. Це був лише поворот колеса часу, коли Санія зайняла місце дядька Салема. Раніше Салем забороняв йому читати що-небудь за межами навчальної програми, а тепер Санія забороняла йому читати, писати та слухати музику. І знову він обходив заборону так само, як колись, живучи із Салемом, задовольняв свою пристрасть таємно, вперто, пристрасно та з палким голодом. Йому доводилося погодитися на кілька годин вночі, щоб записати ідеї з голови, які він надумав чи в офісі, чи в метро, чи на вулиці, чи сидячи біля дружини.

Санія іноді дивувала чоловіка несподіваними запитаннями, наприклад: «Чому ти всміхаєшся?» Мідхат відповідав перше, що спало на думку, лише щоб відповісти. Бувало вибухав сміхом, тож вона скоса дивилася на нього чи звинувачувала в божевіллі. Що він міг сказати? «Так створюються романи?» Мідхат почав вдаватися до хитрощів і публікувати свої романи під псевдонімом, оскільки був впевнений, якщо книга буде видана з його іменем на обкладинці, це спровокує Санію.

Чоловікові вдавалося послухати музику лише через вихоплені можливості за відсутності Санії — коли вона ходила по магазинах чи була в лікарні. Але найбільшою радістю для Мідхата був її від’їзд до Єгипту, аби навідати родину. В оперному театрі та мюзик-холах знову запульсувало життя. Вони кликали його, а він поспішав до них. Мідхат хотів поглинути все, що траплялося йому на шляху, перш ніж доведеться повернутися у в’язницю й за ним зачиняться двері милосердя. Він з тугою полинув у мелодії, сподіваючись утамувати спрагу. Він заохочував свою дружину подорожувати. І щойно прощався з нею в аеропорту або залишав у лікарні, зараз же кидався в це заборонене задоволення. Мідхатів ентузіазм до струнного квінтету Шуберта ніколи не зменшувався й він ходив слухати щоразу, коли його виконували. Шуберт став вирішальними ліками позбуття залежності від Чайковського.

Можливо, саме цей квінтет спонукав його віддати перевагу камерній музиці або будь-якій іншій формі класичної музики. Він не був упевнений у секреті зміни пристрастей. Можливо, він знайшов у цьому квінтеті щось таке, що, до певної міри, стане для нього замінником інших видів музики, оскільки містить затяжну розмову (розгортання й відступу), чудовий спів і має чітку симфонічну форму. Невже він віддав перевагу якомусь трауру? Можливо. Адже у квінтеті Шуберта звучала гірка скорбота через набіг темряви, і вона також містила пошук розради, і щось нагадувало пошуки шляху до щастя. Чому ця скорботна музика була йому приємнішою за Чайковського, який також був похмурим? І чому це підвело його, незважаючи на смуток і скорботу, до свого роду примирення зі світом, хоч і на мить? Чайковський стогнав і хвилювався (слухач майже чув, як він плакав і ридав). Щодо Шуберта... Шуберта.... Яка була різниця між одним горем та іншим? Мідхат відчував, що печалі Шуберта перетворюються в його руках на гуманітарні та екзистенційні турботи. Він висловлював свої невдоволення: слухач майже бачив, як він підіймає обличчя до неба в наріканні, і майже бачив, як він, закінчивши висловлювати свої скарги, відчував вихід із цих турбот, наче прогулювався, то йдучи полями, то занурюючись вглиб лісу, то споглядаючи вершини гір, і захоплювався їхньою тишею. Він ніби говорив собі на межі відчаю: «Погуляймо під відкритим небом, бо, можливо, настане полегшення, якщо дивитись на польові квіти або спостерігати за хмарами, що пливуть над вершинами». Шуберт нагадав йому про образи, докори та пошуки розради Йова.

Почувши накрапування дощу, Мідхат розкрив парасольку й став на узбіччі дороги, не знаючи, куди йти. Санія була недалеко від істини, коли описувала його, як нецивілізованого та примітивного чоловіка. Це було так, оскільки певним чином він несвідомо поклонявся своїм предкам. Він усе ще відчував присутність своєї бабусі Зейнаб, навіть після того, як бабуся померла, але продовжувала впливати на його життя ще довгий час. Мідхат знав її лише перші чотири роки свого життя, але багато років мав таємниче відчуття, що спорідненість із нею має свої переваги, честь і привілеї, які завше захищають його та є недоторканними. Будь-хто із синів Зейнаб не постраждав би, що б не сталося. Це те, що він відчував увесь час, коли Зейнаб ще була поруч. Потім цей імунітет поступово слабшав і, врешті-решт, Зейнаб зняла свій захист.

Мідхат зайшов до музичного магазину, привітався з молодим продавцем і почав розпитувати про ціну на скрипки. Він не збирався нічого купувати, утім, «загравав» з музикою, щоб убити час.

— Як ви гадаєте, я міг би навчитися грати на скрипці? — запитав він юнака.

— А чому б і ні? Що вам бракує?

— Мені за сорок.

— Але ви можете навчитися, якщо є мотивація. Ви знаєте, грати на скрипці доволі важко, але це можливо, якщо мати бажання та наполегливо працювати. — Юнак на мить замовк, потім продовжив, посміхаючись: — Сподіваюся, ви не помиляєтесь. Я не намагаюся спонукати вас щось купувати. Але повинен зауважити, що ви можете досягати певного рівня, на якому зможете бути впевненим у собі і, можливо, навіть, зацікавити деяких своїх друзів. Якщо, звичайно, не станеться дива, адже можуть статися й виняткові випадки. Особисто я в дитинстві навчився грати на скрипці, подався до музичного інституту. Але після кількох років безперервного навчання я зрозумів, що не дуже талановитий і не можу грати на аудиторію Відня, тож вирішив покинути цю справу. Але мені все одно подобається грати, і друзі задоволені моїми виступами. Мені цього достатньо.

Юнак почав показувати йому наявні скрипки та інші струнні інструменти та пояснювати переваги і недоліки кожного, поки покупець не перебив його.

— Правда в тому, що я ще не вирішив. Думатиму. Може, скажете мені, де знайти хороший австрійський ресторан, щоб пообідати?

Питання стало для молодого чоловіка несподіванкою, і він замислено почухав голову.

— Насправді тут неподалік є чудовий ресторан. Єдиний його недолік — він дорогуватий.

Юнак намагався пояснити, як знайти ресторан. Але побачивши збентеженого клієнта, узяв аркуш паперу й написав назву й адресу ресторану, а потім намалював просту карту зі стрілками. Пройшовши кілька кроків до пункту призначення, він розгублено зупинився на першому перехресті, до якого дістався. Чи хотів він пообідати в ресторані? Сидіти за столом на самоті, коли всі інші вечеряють зі своїми супутниками? Здавалося, краще вечеряти вдома і їсти все, що знайдеться в холодильнику. Вистачить вареного яйця й шматочка сиру. Але ж повернутися додому так рано ввечері також означало протистояти самотності. Йому потрібна була жінка; це було очевидно.

Він згадав останній урок пана Алі Абделазима. Учитель збирався переходити до іншої школи в іншому місті. Під час останнього уроку він викладав до останньої хвилини. Щойно пролунав дзвінок, він зупинився і почав збирати свої папери.

— Я хотів би порадити вам продовжувати свої молитви, — сказав він. — Хоч я знаю, що моя порада залишиться непочутою для вас, сільські хлопці. Деякі з вас взагалі не моляться, а інші просто непосидючі. Чому? Тому що ви прагнете повернутися до свого жахливого життя, життя, у якому ви віддаєтеся швидкоплинним насолодам цього світу. Я знаю вас, селяни: ви — упертий народ. Один із вас воліє провести своє життя в суді, сварячись зі своїм братом за два кірати землі, доки вони обидва не збанкрутують, витративши всі свої гроші на квитанції адвокатів і хабарі для судових приставів і секретарів. Але я не можу піти, не порадивши вам дбати про арабську мову, мову Корану, мову небесних людей. Найбільше я переживаю, що настане Судний день, а ви все ще говоритимете поганою арабською та змішуватимете високу класичну мову з вульгарним сленгом. Тоді ви не будете мати права на жодне заступництво через безліч гріхів.

Він зібрався йти, але потім повернувся назад:

— Але є серед вас один, хто рідко робить граматичні помилки.

Він пройшов поміж рядами і зупинився біля Мідхата.

— Твори, які ти пишеш, чудові, — сказав він. — Але мене дивує: як такий негідник, як ти, може так добре писати? Проте Аллах здатний на все.

— Я не негідник, — відповів Мідхат з почервонілим від збентеження обличчям.

— Замовкни. Новини про твої скандали доходять до мене безпосередньо. Скажи мені, що сталося, коли минулої п’ятниці ти побачив дівчину з родини Абдельрахіма на вулиці?

— Я, пане? Я невинний, клянусь. Усе це неправдиві звинувачення.

— Розкажи мені, що саме сталося.

Один із однокласників намагався врятувати його:

— Це була провина дівчини. Вона йшла вулицею, вихиляючись...

— Замовкни. Не вимовляй більше жодного слова. — Учитель повернувся до учнів: — Бачите, як ці двоє негідників намагаються виправдати ганебну поведінку ще гіршим приводом, ніж гріх? Дівчинка ходила й трясла...

Учитель зупинився, а потім не знайшов іншого виходу, окрім як вжити відповідне слово:

— Трясла сідницями. Тому ваш товариш не встояв перед дияволом і пішов за нею, поки вона не накричала на нього й не погрожувала влаштувати сцену. Хіба це не так?

— Я ніколи її не торкався.

— Замовкни.

Він схопився за волосся.

— Я імам і виголошую п’ятничну проповідь. Якби я не заступився, вони б вас убили. Отже, я попереджаю вас востаннє, ніколи більше не робити нічого подібного. А тепер скажіть мені, чому ви думаєте, що Аллах створив дівчат, щоб їх переслідували?

Учень, який намагався врятувати свого друга, знову втрутився.

— Якщо вона непристойна, то вона заслуговує на все, що з нею відбувається.

— Треба щось розуміти, сільські грубіяни, — сказав учитель. — Ваш обов’язок — захищати дівчат. І ви повинні розуміти, що ворушіння сідницями на вулиці — це не що інше, як заклик до шлюбу, тобто «хто з вас зможе одружитися, то нехай підійде до моєї родини, щоб попросити моєї руки». Цей дзвоник не до вас, адже ваші батьки все ще підтримують вас. Ти розумієш, Мідхате?

Він кивнув головою на знак згоди, але очі його наповнились слізьми, від чого серце вчителя трохи розчулилось, і він поплескав його по плечу:

— Дай мені руку й пообіцяй.

Він повинен був покласти руку на примірник Корану й дати клятву не турбувати дівчат і захищати їх від будь-якої шкоди.

— Ти талановитий, синку, — лагідно сказав учитель. — Твоє знання арабської мови — це Божий дар, тож бережи його, дбай про нього й не підкоряйся своїй жалюгідній натурі.

Але Мідхат все ще був у полоні своєї жалюгідної природи. Цей заклик змусив його забути про сексуальні нав’язливі ідеї та галюцинації, але лише на час, коли кайдани були послаблені. Якби він тільки одружився з Сальвою... вона підходила для того, щоб бути партнером, який складав би йому компанію в його смертельній самотності. Що ж до товариства Санії, то воно підігрівало шаленство й навстіж відчинило двері до абсурдних мрій, які його переслідували. Дивним було те, що протягом усього свого життя він вірив, що спокійна розмова й ніжні докори будуть корисними, і що подружня пара може помиритися після сварки та обміну різкими словами й перегорнути новий аркуш у своїх стосунках. Навіть після сварки він продовжував подумки звертатися до неї постійно. Він розмовляв із нею на вулиці, на роботі та в ліжку після того, як вона засинала. Вона не давала йому спокою, поки він не відчував головний біль або нудоту. Чому він думав про неї? Чому він не міг позбутися її?

Якось уночі Санія сиділа поруч, і атмосфера була надзвичайно спокійна й гармонійна.

— Кохана моя, як щодо того, щоб ми забули про те, що було вчора і позавчора, і десять років тому? — промовив він.

— Чи будемо ми сваритися до кінця життя? Люба, якщо я помиляюся, то пробач мені. Дай мені свою голову і я поцілую її. І нехай минуле залишиться в минулому. — Потім він поцілував її голову.

— Клянуся Аллахом, я ніколи тобі не пробачу, —відповіла дружина. — Навіть якщо це буде кінець світу. Ти зробив мене нещасною. Я не бачила з тобою жодного хорошого дня.

Потім вона почала плакати. Не мало сенсу захищатися чи пояснювати, що вона образила його і якими помилковими були її звинувачення. Тож нехай він спробує обговорити причину кризи в стосунках між ними, оскільки, можливо, після розмови вони приймуть декілька важливих рішень.

— Іноді мені здається, що ніхто з нас не винен, — сказав Мідхат. — Нам слід було продовжити період заручин і стати друзями до одруження.

Вона різко обернулася до нього, і він помітив, як її сльози зникли так само швидко, як і виникли.

— А чому ми цього не зробили? Чия це була провина?

— Виною були обставини. Мій дядько Селем поспішав, і твої батьки теж.

— Ти звинувачуєш мою сім’ю в поспіху? — закричала вона.

Відчувши небезпеку, він почав відступати.

— Ні, я не це мав на увазі. Я мав на увазі, що мені треба було їхати за кордон на роботу, і всі поспішали, молилися, щоб Аллах довів справу до логічного завершення. Це була проблема. Я теж винен, тому я не знімаю з себе всю відповідальність.

Її обличчя зблідло, а губи тремтіли.

— Ти хочеш сказати, що шкодуєш, що вибрав мене?

Він узяв її за руку:

— Я також не це мав на увазі. Де б я ще знайшов таку, як ти? Гаразд! Облишмо все це. У нас є дві гарні доньки, і ми можемо вчитися на своїх помилках і стати друзями. Чому ні? Вони скарб. Не забувай, як довго ми були разом.

Очі в неї знову почали наповнюватись сльозами. Пішли звинувачення в тому, що він був маніпулятором, підступним, і використав всі свої хитрощі, щоб звалити на неї провину й змусити її відчути себе винною... Потім вона встала й кинулася зі спальні. Мідхат почав відчувати себе винним і шкодувати про те, що зробив. Чому він намагався відчинити двері для спокійної розмови, без докорів і з розумінням, коли знав, що дружина заходиться люттю, як тільки він намагається спокійно пояснити проблему? Його спокійний тон розлючує жінку, як вона казала, і приховує брехню. Санія щоразу робила однаковий висновок: чоловік намагався звалити провину на неї. Тож зараз треба все забути, а через деякий час вона, безсумнівно, заспокоїться. В останні роки вона стала господинею в домі. Санії вдалося повністю домінувати над ним, і його роль обмежилася уникненням сварки з дружиною та будь-якої дискусії, якою б спокійною чи важливою не була тема. Іноді він вибачав їй, коли тільки міг знайти в собі сили, бо відчував жалість до жінки, яка змушена жити з чоловіком, якого вона не любила, і знала, що він не любить її.

Згодом вона повернулася в кімнату.

— Забудь про всі ті солодкі балачки, Мідхате, — сказала вона. — Я знаю твої фокуси. Ти хочеш мене знищити.

Мідхат був приголомшений почутим і забув про свою обіцянку.

— Як я можу тебе знищити? — запитав він. — Ти постійно ображаєш мене. Ти забула, що вчора...

— Ти брехун, — перебила вона.

— Я ніколи не ображав тебе.

— Ти брехун... — Вона зупинилася, щоб перевести дух. — А якщо я тебе образила, отже, ти це заслужив.

Мідхата розлютило те, що дружина відкинула свої звинувачення, але він стримався й почав спокійно пояснювати, що не заслуговує на образи. Хіба це злочин, принести з холодильника листя салату, а не помідори? Тож сперечатися з приводу чогось такого дріб’язкового — це недоречно й марна трата часу. Вона на мить була приголомшена, наче не могла придумати відповіді. Тоді відповідь прийшла, як грім. Чи його докір сколихнув совість жінки і викликав почуття провини, яке вона зневажала? Санія вилила весь свій гнів на чоловіка, який пробудив її моральні почуття. Чи таким чином він виправдовувався перед нею, бо вона його не любила й знала, що він її не любить, і щоразу, коли він займався з нею коханням, вона відчувала, що її ґвалтують? Потім раптом вона знову з’явилася, повернулася, стала обличчям до нього й усміхнулась, тримаючи напівсонну Каріму в одній руці, а другою — стискала подушку. Вона продовжувала посміхатися, коли заходила на кухню, і все ще посміхалася, коли виходила. Подушка, що полетіла йому в обличчя, спалахнула. Ця ніч стала переломною точкою. Тоді він відчув, що захист, накладений Зейнаб, знято, і тепер він наражається на жахливу небезпеку.

— Я ніколи не думав до того моменту, що в натурі людини може бути стільки люті, — сказав він одного разу Маріці. — Я бачив злість. Підпалити ватяну подушку в квартирі з дітьми!

— Не перебільшуй, — відповіла вона. — Дівчина заслуговує нашого жалю, а ти несправедливий. Їй зле, ось і все. Чому б тобі не відвести її до психіатра й не спробувати їй допомогти?

— Психіатра? — перепитав він. — Вона не хоче нічого чути про психіатра й завжди звинувачує мене в тому, що я божевільний. І я знаю, що перший крок до подолання психічного захворювання — це усвідомлення пацієнтом того, що він хворий і потребує допомоги. Чи не так?

— Чому б тобі не розлучитися з нею? — спитала його Маріка, трохи подумавши. — Ви не повинні так жити. Подібні ситуації закінчуються тим, що одна людина стає вбивцею, а інша — жертвою. І знаючи тебе, ти ніколи не станеш вбивцею.

— Розлучитися з нею?! — спитав він недовірливо. — А дівчата? Їм доведеться жити з небезпекою, отрутою і вогнем.

Маріка засмутилася. Вона думала, що він здатний звільнитися шляхом розлучення. Перед іншими Санія могла виглядати солодкою і світлою, і він не розумів, як вона могла розплакатися через дріб’язок, удаючи з себе жертву. Її помста була б жахливою, якби він із нею розлучився. Якщо Санія його не вб’є, то назавжди заборонить бачитися з Фатією та Карімою. На щастя, ніхто не виявився ні вбивцею, ні жертвою. Рак утрутився й припинив боротьбу після семи років важкої хіміотерапії та операції. І вона залишила йому двох дівчат. Тепер Мідхат шкодував, що залишив їх і поїхав до Відня, а все тому, що все ще чіплявся за залишки молодості. Старша дочка жила з чоловіком, а молодша з Марікою, але де ж була батьківська влада? Він не повинен залишати її на цьому критичному етапі середньої освіти. І чи справді він утік?..

Пута скинуто. І ось він стоїть на самоті, його відкинуло на узбіччя. Чоловік був звільнений, але все ще був у полоні своїх кошмарів. Тюремний охоронець пішов, але як він міг надолужити втрачений у довічному ув’язненні час? Його жахнуло, витрачено стільки років на боротьбу з ухиляннями, обманом, лицемірством і докорами. Особливо з докорами, довгими розмовами, які закінчувалися нічим або розпалювали іскри гніву та насильства. Це були роки самотності. Його опір, як потайний, так і відкритий, закінчився, це виснажило і він більше не міг писати. Його свобода більше нічого не вартувала. Більше не було що сказати.

Мідхат стояв під парасолькою, нікуди не йшов і стискав свій папірець. Чоловік уже три дні ні з ким не розмовляв. Він не відчував голоду, але якби не йшов у ресторан, будь-який ресторан, то куди йому йти, коли ще не було дев’ятої? А що б він робив у своїй квартирі? Кілька людей проходили повз вулицями, кожен рятувався від дощу, спалаху блискавки, грому. У тьмяному світлі він помітив трьох людей, які наближалися: чоловіка та двох жінок, і підійшов до них.

— Вибачте, чи не могли б ви підказати, як пройти за цією адресою?

Він простягнув руку, стискаючи папірець з адресою. Чоловік, який ішов трохи попереду інших, не збавив темп і не озирнувся. Але одна з двох жінок зупинилася, щоб прочитати адресу.

— Ви хочете піти в той ресторан? — уточнила вона. — Ми теж туди йдемо, тож просто йдіть за нами.

Тоді вона запитала його:

— Звідки ви?

Він відповів, і вона вигукнула:

— З Єгипту? Який збіг обставин! — Дівчина покликала чоловіка: — Тату, ти не повіриш. Цей чоловік з Єгипту!

При цьому чоловік пригальмував і привітав його кивком. Вони зайшли в ресторан, їх привітав офіціант.

— Хочете приєднатися до нас? — пошепки запитала його дівчина. — Чи ви б хотіли сидіти наодинці?

Він трохи повагався, перш ніж нарешті висловив своє бажання приєднатися до них.

Дівчина ще раз прошепотіла йому на вухо:

— Тоді не кажіть, що ми зустрічалися раніше.

Придивившись, як слід він впізнав її. Це була та дівчина з сауни, та скрипалька. Мідхат отримав запаморочливий удар по голові. Яким чином вона могла явитися йому тричі, у такому великому місті, як Відень, за кілька тижнів? І це не сон, ось вона — поруч, розмовляє з ним. Саме дівчина впізнала його, хоча навіть не дивилася на нього в сауні, а він не впізнав її, коли побачив біля ресторану в червоному пальті із задертим коміром, який приховував обличчя. Ось вона зараз, наяву, стоїть напроти. Офіціант прийшов забрати Мідхатове пальто й провів на місце біля каміна, де він сів поряд із молодою жінкою, навпроти батька та іншої дочки. Він усе ще не оговтався від шоку, а дівчина почала знайомитися.

— Це мій батько, Карл. А це моя сестра Сальма. Я — Нахед.

Жінка повторила своє ім’я, що спонукало його відрекомендуватися й хриплим голосом запитати:

— Сальма і Нахед? Імена арабські, а Нахед справжнє єгипетське ім’я.

Нахед трохи підвищила голос, звертаючись до батька:

— Пан Мідхат здивований нашими іменами. Чому б тобі не пояснити?

— Ми мусульмани з Югославії, з Боснії, — сказав чоловік. — Я жив у Дамаску та Каїрі як делегат ООН. Сальма народилася в Дамаску, а Нахед — у Каїрі. Ми вибрали ім’я з кожного міста, бо закохалися в них і хотіли зберегти щасливі спогади. — Він обійняв Сальму. — Чи не так, люба моя?

Молода жінка кивнула на знак згоди. Її блакитна сукня підкреслювала блідий колір обличчя.

— Ми любимо Єгипет, — сказала Нахед. —Я особисто закохалася в Єгипет, коли відвідала його минулого року вперше з дитинства. А ви як? Ви вперше у Відні?

— Ні, вдруге. Я вперше побував тут приблизно чверть століття тому.

Вона нахилилася до нього й прошепотіла:

— Будь ласка, говоріть трохи голосніше, щоб батько міг вас почути. Він недочуває.

Спочатку він прокашлявся прибираючи хриплість у голосі.

— Я сказав, що вперше приїхав до Відня приблизно чверть століття тому. На той час я працював у єгипетському консульстві.

— Бліда тінь... — Нахед засміялася. — Я бліда тінь в порівнянні з усіма вами. Мій батько був старшим співробітником в Організації Об’єднаних Націй, а ви, пане Мідхате, раніше працювали в єгипетському дипломатичному корпусі, а Сальма — інженер зв’язку. Щодо мене, то я працюю секретарем у компанії.

— Не вірте їй, — сказала Сальма. — Вона першокласна скрипалька.

Офіціант підійшов прийняти замовлення:

— До ваших послуг, панове все, що забажаєте.

— Ми прийшли їсти відварене м’ясо, — сказала Нахед.

— Я замовлю те саме, — приєднався Мідхат.

З великого каміна, заповненого громіздкими палаючими дровами, текли теплі потоки, і його збентеження швидко випарувалося.

— Мені потрібно визнати, що я люблю австрійську кухню. На мою думку, будь-яка кухня, яка готує варене, як і ви, заслуговує на повагу.

Карл нахилився до нього, щоб краще чути.

— Що ви маєте на увазі?

— Варене, якщо не помиляюсь, — їжа сільських людей, а я — селянин. Особисто я вважаю, що ніщо не може зрівнятися з поверненням до їжі наших предків. Я жив у багатьох європейських столицях, але ніде не бачив, щоб люди любили варене м’ясо так, як у нас. Англійців це не цікавить, а французи та італійці більш просунуті в кулінарії, і їхні смаки витонченіші. Але французи та італійці не зрівняються з австрійцями. Головною стравою тут є відварене м’ясо, яке подають у найкращих ресторанах, і воно справді вишукане. Те, що мені особливо подобається, і в цьому ви обійшли єгиптян, — як ви готуєте шпинат, який подають до відвареного м’яса.

— Але є багато овочів, які можна подати до відвареного м’яса, — зауважила Сальма.

— На мою думку, шпинат найкращий, — відповів Мідхат.

— Чому? Тому що шеф-кухар, який винайшов цю страву, зробив геніальне відкриття: додати трохи часнику, який дає можливість розкрити шпинат на найвищому рівні.

Дві дівчини засміялися.

— Ви повинні були сказати мені це, коли ми замовляли їжу, — сказав Карл. — Ви сказали: «Я буду їсти те саме, що й ви», тож я замовив для всіх горох.

Нахед думала інакше. Вона покликала офіціанта й попросила його принести Мідхату порцію шпинату замість гороху.

— А мені сподобалася мулухія[42] в Єгипті, — мовила Нахед. — І ця страва також розкривається, якщо додати трохи смаженої часникової пасти.

— Мулухія! — вигукнув він. — Європейці, які відвідують Єгипет, вважають цю страву огидною, або від неї хворіють.

— Я смакую нею усюди в Єгипті, — сказала Нахед. — Я куштувала в Каїрі, на Синаї та в Асуані. Найсмачніша мулухія була в Асуані. І зі мною нічого не сталося.

Потім розмова зайшла про Долину царів, потім перейшла до храму Нефертіті, старожитностей Едфу, церкви Мар Гіргіс в районі Старого Каїра, а потім до мечеті Ібн Тулуна. Мідхат був приголомшений і хвилювався, щоб сестри не поставили йому запитання, на яке він не зможе відповісти й виявиться таким же неосвіченим щодо старожитностей своєї країни, як і більшість єгиптян, навіть культурних. Він намагався сказати: «Ми, єгиптяни, не витрачаємо багато часу на огляд наших старожитностей, адже їх багато. Єгипет — це величезний музей від північного до південного краю, ми звикли до цього, і не звертаємо увагу на всі ці скарби».

Та все ж він стримався й промовчав. Мідхат нічого не знав про історію, окрім того, що вивчив у початковій школі: про Менеса, який об’єднав два регіони, Верхній і Нижній Єгипет, і Хуфу, який побудував Велику піраміду. Щодо Хефрена й Менкаура, то він не міг пригадати, хто з них побудував середню піраміду, а хто — малу. І церква в Старому Каїрі... Він знав, що це там, але ніколи не відвідував. Ні, він ніколи не був у мечеті Ібн Тул-ун, хоча й проходив повз неї. Чоловік був стривожений власним невіглаством. Так, він жив у Каїрі й закохався в його реліквії, але його мандрівки були обмежені кількома частинами міста. І він ніколи не відвідував Верхній Єгипет, Александрію чи Синай. Мідхат зрадів, коли принесли їжу й розмова остаточно відійшла від єгипетської спадщини. Їжу несли офіціант і два помічники, і це мало вигляд грандіозної процесії. Веселощі та радість охопили компанію. Все розпочалося з чудової миски супу з кістками. Хай Бог благословить вас, австрійський народе! Він зробив паузу, коли помітив, що Сальма крадькома поглядає на нього. Мідхат ненавидів, коли люди дивилися на нього крадькома. Він сподівався сісти навпроти Нахед, щоб насолоджуватися її красою, але тепер подякував зіркам, що цього не сталося. Він не хотів, щоб хтось примітив, недоліки його зовнішності та щоб, не дай Бог, не розпізнали за його рисами, спустошення та наляканість усередині. Під час великої битви його сили були напоготові. Але тепер, коли війна закінчилась, Мідхат відчував себе виснаженим, втомленим і безсилим.

Нахед повернулася до розмови про Єгипет:

— Ми провели дві ночі на Синаї біля монастиря Святої Катерини. Дві найпрекрасніші ночі мого життя. Ми лягали на землю — кожен у свій спальний мішок — і не заплющували очі, поки вони не наповнювалися небом з усіма його зірками. І ми б...

Він перебив її:

— Ви сказали — ми. Ви були з групою?

— Нас було лише двоє: я і Сальма. І на Синаї я вперше зрозуміла, що ми, міські люди, не просто втратили можливість бачити місяць і зірки, ми також утратили здатність слухати тишу.

— Це звучить, як поезія, — жваво відреагував Мідхат, оскільки все це було частиною гри. Він відчув величезне бажання направити розмову на музику. — Я знаю, що в музиці хвилини тиші так само важливі, як і мелодія, — сказав він.

— Це правда, — погодилася Нахед. — Мовчанка містить слова, які ми зазвичай не чуємо.

Він на мить замислився, а потім додав:

— Я зрозумів це, коли закохався в класичну музику.

Сальма змінила тему:

— Як вам Відень, коли побачили його вдруге?

— Я бачив його поверхнево ще вперше, — відповів Мідхат. — Але тепер, коли повернувся, бажав цілувати його стіни та обіймати його людей.

Сальма засміялася, її обличчя сяяло, коли вона говорила:

— Цілувати стіни — будь ласка. Але цілувати людей... це небезпечно.

Усі троє засміялися. Здавалося, Карл трохи замкнувся в собі, задоволений тим, що вже почув. Він відійшов від розмови й мав такий вигляд, ніби маскувався за своїми пухнастими білими вусами та ніжною усмішкою.

Нахед запитала Мідхата, які композитори йому подобаються.

— Мені подобаються всі, хто жив у Відні, починаючи з Гайдна, за винятком Малера та Шенберґа.

— А чому ви виключаєте Малера? — запитала Сальма. — Я не думаю, що це справедливо.

— Я не можу сказати, що він мені не подобається, — відповів чоловік, замовкаючи на деякий час поміркувати. — Схоже, я просто не віддаю йому належного. Я намагався зрозуміти його настільки, наскільки він заслуговує, але, на жаль, поки що не зміг. І я дуже намагаюся дослухатись до Ваґнера, але мені це не вдається...

— Як таке може бути? — здивовано запитала Нахед. — Я люблю Ваґнера. Ви не розумієте, що втрачаєте.

Чи варто висловлювати свої думки про Ваґнера перед професійним музикантом, чи триматися й мовчати? Найкраще було б нічого не говорити, але Нахед підштовхнула його плечем.

— Тоді скажіть нам, чому вам не подобається Ваґнер.

Він набрався сміливості й вирішив піти на ризик, вибачившись за свою неосвіченість.

— На жаль, коли я був молодим, у мене не було можливості вивчати музику. Ніхто, з тих країв, де я виріс, не піклувався про навчання музиці. У середню школу приходив вчитель музики навчати нас грати на уді, але після двох-трьох відвідувань він зник. Він підходив зі своїм інструментом, грав на ньому кілька хвилин і розповідав про музичну гамму: до, ре, мі, фа, соль, ля, сі. Потім він зник назавжди. А мої знання музики залишились обмеженими. Тепер, що стосується Ваґнера...

Сальма все ще крадькома, скоса поглядала на нього, вивчаючи його обличчя. Вона, мабуть, помітила, що ліве око косить, але це вже не стримувало його, і чоловік висловив свою думку про Ваґнера, як би там не було.

— Що стосується Ваґнера, я намагався зрозуміти його, і ще намагаюся, але просто не можу повністю оцінити. По-перше, я не дуже цікавлюся північноєвропейськими легендами, які його надихали. Я родом із Середземного моря, і я грек розумом і серцем. По-друге, мені не до душі, як він прославляє смерть. Він вірить, що любов не справжня, якщо близьких не об’єднає темрява смерті. Тоді як я люблю світло і ясність дня, і вірю, що ми можемо втратити своє кохання в цьому нашому світі, і на кілька хвилин, і назавжди. Іншими словами, після розлуки та боротьби. Захоплення і єднання з коханою людиною доступне лише тим, хто пізнав розлуку та самотність. Але коли справа доходить до смерті, не може бути об’єднання, ейфорії чи любові.

— А чому ні, якщо це його філософія кохання? — запитала Нахед.

— Мені важко прийняти цей абсурд, — відповів він після деяких вагань. — Я можу зрозуміти коханця, який хоче померти з тим, кого любить, у надії, що вони зустрінуться в іншому житті. Але Ваґнер не вірить в життя після смерті. Смерть у його очах є повним розчиненням. І третє...

— О, а є третє? — грайливо перебила його Сальма.

Він повернувся до неї, сміючись.

— А ще є третє, Сальмо. До сьогодні я не бачив цілком задовільного виконання «Трістана та Ізольди» — це найближча до душі опера Ваґнера. Чому? — він засміявся. — Я наперед вибачаюсь за свої слова, але до сьогодні я не бачив красивої співачки, яка б співала партію Ізольди. Ізольда має бути чарівною. Їй недостатньо гарного голосу. Вона має бути надзвичайно привабливою.

— Але це не вина Ваґнера, — зауважила Сальма.

— Це правда, — погодився він. — Я винен сам. Але ви запитали мене, чому я не люблю Ваґнера, і це мої проблеми. Я чекаю дня, коли подивлюся на Ізольду, яка має і приголомшливий голос, і приголомшливу красу. Тоді я підійду на крок ближче до Ваґнера.

— Сподіваюся, вам не доведеться довго чекати, — сказала Нахед. — Співати в операх Ваґнера непросто.

— Я не можу піти в оперу, якщо вона не приємна для ока так, як для слуху, — сказав він. — І я гадаю, що Ваґнер погодився б зі мною в цьому. Хіба не він запропонував теорію опери як всеосяжного мистецтва, що об’єднує поезію, музику, спів, акторську гру та виставу?

Мідхат засміявся, а Сальма запитала, чому він сміється.

— Колись я бачив незабутню постановку «Мадам Батерфляй», — відповів він. — Я не повірив своїм очам, коли побачив, що за співачка грає головну роль. Вона була величезною масою плоті та жиру. Чи можете ви собі це уявити! Ніхто не може переконати мене, що ця гора жиру, який би гарний у неї не був голос, могла зіграти роль молодої японської гейші, ніжної, як метелик, що випливає з її імені. Мені довелося заплющити очі й змусити себе задовольнятися лише слуханням. Але це не спрацювало. Остаточного удару мені було нанесено й знищено будь-яку насолоду, коли я побачив друзів метелика: групу старих пердунів. Господи, помилуй!

На жаль, обід скінчився і настав час розрахунку. Мідхат сподівався, що побачить усмішку Нахед. Але, натомість, Сальма була як дитина, щаслива, наче після періоду смутку й невдач. Нахед помітила, що Мідхат спостерігає за нею.

— Здається, ви хочете щось сказати, — сказала вона.

Він справді хотів сказати незліченну кількість речей. Час пролетів швидко. Він хотів продовження бесіди, хотів почути, як Нахед розповідає про музику, хоча вона була небагатослівною. Ось, що йому було потрібно. Він був упевнений, що така бесіда зможе розвіяти темряву, яка, на його думку, оселилася в кутку глибоко всередині нього. І він не хотів повертатися до своєї квартири.

— Я сподівався, що наша зустріч триватиме довше, — сказав він.

— Тоді до наступного разу, — усміхнулася вона.

Вирішували, як оплачувати рахунок. Карл завагався, тоді Нахед подала йому знак, і він оплатив весь рахунок.

— Сьогодні ти наш гість, — сказав він, домовившись зустрітися ще раз та обмінявшись номерами телефонів.

Нахед повернулася, щоб поцілувати гостя в обидві щоки, як друзі обмінюються поцілунками.

— До зустрічі, — прошепотіла вона.

Потім батько з доньками пішли.

І темрява одразу розвіялася. Він не рухався, щоб подовжити відчуття піднесення. Хто б йому повірив, якби він розповів їм усю історію? Але ж це сталося! Поцілунки Нахед все ще горіли на його щоках. Він насилу примусив себе покинути те місце, де вони розпрощалися та повернутися до своєї квартири й заснути. Коли чоловік нарешті заплющив очі, то уявив, що літає над вежами собору. Чи був він одним із ангелів Милосердного, чи Мефістофелем у вигляді кажана, чи космічним кораблем? Він злетів на танцпол, і підійшла дівчина, запрошуючи до танцю. Це була Сальва? Невже вона повернулася до нього? Або це була Нахед?

— Але я погано танцюю, — сказав він.

— Іди за мною, — мовила вона. — Хіба я колись не навчила тебе плавати?

Це була Сальва. Але як таке можливо? У Сальви завжди було руде волосся.

Мідхат відклав книгу, яку намагався читати, він був занадто неуважний для того, і очі заплющувалися самі по собі. В одному зі своїх листів Маріка запитала, коли він повернеться. Наприкінці листа було кілька слів від Каріми: «Ми дуже сумуємо за тобою, тату. Але я сподіваюся, що ти там щасливий». Що їм відповідати? І чим він міг виправдати своє довге перебування у Відні? Він поставив платівку Шуберта, не зосереджуючись на прослуховуванні, але оживився, коли заграла «Власність співака»:

Тоді спало на думку зателефонувати приятелю Лопесу:

— Я хочу, щоб ви знайшли мені вчителя музики.

— Ви хочете навчитися грати? — запитав Лопес. — Це чудово, але я не знаю нікого, хто міг би вас навчити. Якби тут була Крістін, я б попросив її допомогти. Вона навчає музиці дітей.

— Це було б добре, якби вона була тут, бо я хочу знайти вчителя, який зможе навчити мене так само, як навчають дітей. Усе ж таки я б хотів, щоб учитель був чоловіком, — відповів він.

Лопес запитав, чому він віддає перевагу вчителю-чоловіку.

— Я не хочу, щоб ми відволікалися ні на що інше, крім музики, — відповів він.

Лопес засміявся:

— Я розумію. Тоді дайте мені час. Я спробую допомогти.

— А як щодо вашого друга, який щоп’ятниці акомпанує вам на фортепіано, — запитав Мідхат.

— Гарна ідея, — кивнув Лопес. — Чому я про це не подумав? Я запропоную йому, і сподіваюся, що він не відмовить. У будь-якому випадку я повідомлю результат.

Акомпаніатор погодився давати йому два уроки на тиждень. Мідхат запитав у Лопеса, чи може він грати на піаніно у квартирі.

— Я знаю, що це фортепіано Крістін. Будь ласка, скажіть їй, що я готовий заплатити за нього орендну плату, а також покрити всі витрати на обслуговування, які можуть виникнути.

Обставини складались на його користь, але Мідхат не почувався задоволеним. Він був божевільним? Чи міг хтось його віку навчитися грати на музичному інструменті? І чи вистачить таланту? Люди кажуть, що ті, хто має потенціал до слухання музики, народжуються з талантом, музичним слухом або голосовими зв’язками, можуть співати. А музика — це складне мистецтво, тож чи були в нього можливості, час і терпіння? І хоча вчитель знайшовся, Відень треба полишати й повертатися в Єгипет. Сім’я почала просити повернутися. Що йому відповісти Маріці? Було відчуття, ніби він вчинив необдумано.

Подзвонили у двері, і він побачив невисокого чоловіка з скуйовдженим сивим волоссям, який стояв і усміхався.

— Це новий і захопливий досвід для мене. Але спробуймо, — мовив чоловік.

— Спробуймо, — сказав він пану Фредеріку. — Я можу запевнити вас, що я не маю великих амбіцій. Я не хочу бути геніальним музикантом, це неможливо. Але я хочу здобути хорошу основу в музичній грамоті. Я хочу розуміти символи і те, які композитори використовують прийоми, щоб виразити себе через свій твір. Я хочу досягти такого рівня розуміння, який дозволить мені, наприклад, читати партитуру одного з творів Бетговена й мати можливість стежити за нею під час прослуховування твору, а також розробляти структуру та секрети цього ремесла. Я хочу... — Фредерік здивовано подивився на нього.

— Усе це? А ви стверджуєте, що у вас немає великих амбіцій? Тож насправді ви хочете бути здатними аналізувати музичний твір, як-от симфонію або сонату Бетговена, чи не так? Але щоб досягти цього рівня, вам потрібно пройти запланований курс із музики, історії музики та життя композиторів. Це курс навчання, на яке студент витратив би багато років. Я пропоную вам задовольнити себе, беручи уроки оцінювання музики.

— Ні, мені не подобається цей імпресіоністичний підхід до розуміння музики, — сказав Мідхат. — Я не вірю, що можна розуміти музику так, як я хочу, не навчившись грати на інструменті і водночас не вивчати теорію. Відкиньмо скільки років на це знадобиться. Почнімо з початку, з нуля, і задовольнимось цим першим кроком. У мене є практична пропозиція. Як щодо того, щоб піти шляхом дитини, яка навчається в початковій школі, з першого предмета в програмі? Я гадаю, що ці початкові уроки включають деяке практичне навчання або гру на інструментах, а також деяку теорію, і я вважаю, що ці два аспекти пов’язані між собою. Іноді ви можете зупинитися, щоб розгорнути один з аспектів або відкрити дужки, у які можна втиснути історичний факт: примітку про гармонію, наприклад, або про походження поліфонії в західній музиці, або про щось інше, як-от: канонічний спів, музика трубадурів чи що завгодно. Іншими словами, я хотів би, щоб ви навчали мене, наче я дитина, а я міг би стрибнути й пропустити деякі етапи. Мені це підійде, а решту ми можемо залишити на майбутнє. Як ви вважаєте?

Учитель насупився й кілька хвилин продовжував хитати головою, ніби хотів переварити слова Мідхата у своїй свідомості. Було зрозуміло, що запропонований план не переконав і цей «божевільний» збентежив його. Але врешті він зітхнув, як той, хто поклався на Бога, і погодився. І тому відповідь Маріці була тепер зрозуміла; було готове виправдання для тривалого перебування у Відні. Нехай я буду поводитися як автократ.

«Моя люба, Маріко, — написав він. — Не хвилюйтеся. Зі мною все гаразд, і я повернуся безпечно, без європейської дружини. Але дайте мені трохи часу, щоб насититися Віднем. Я розраховую на вашу любов і підтримку».

Його погляд на музику змінився з першого уроку. Він швидко зрозумів, що йому не потрібно перейматися такими речами, як природний талант чи «музичний слух». Виникла набагато більш основна й нагальна проблема: контроль над пальцями, оскільки його пальці функціонували погано. Він не міг покласти вказівний палець на одну з клавіш, не піднявши чи опустивши інший палець. Ще гіршим було те, що великий палець лівої руки звисав сам по собі, нижче рівня дошки клавіш, і він не міг швидко реагувати або координувати роботу з іншими пальцями. Це завжди відбувалося несвідомо, попри неодноразові застереження вчителя: «Музикант повинен бути підготовлений, щоб усі його пальці були над клавішами, підготуватися швидко рухати руками та пальцями вправо та вліво по всій довжині. Хіба ви не бачите, скільки октав на фортепіано?» Потім Фредерік підводився, його голос підвищувався, наче він виголошував промову: «Уявіть, що ви тримаєте більярдну кулю. Ваші пальці повинні рухатися з цього положення, а потім кинутися назад. Уявіть собі кіготь орла. Саме криві кігті орла дають йому змогу схопити здобич і не дати їй втекти». Студент намагався виконати ці прості вказівки, але його бунтівний великий палець продовжував зраджувати й повертатися до свого блукаючого, звисаючого стану. Він був би здивований і стурбований, якби його покликали на роботу, а «здобич» часто «втікала». Фредерік постійно кричав йому: «Більярдну кулю, будь ласка!» — і все безрезультатно. Учень не уявляв, що музика починається зі стискання руки, що керувати пальцями було непросто, і що деякі пальці повстали й розчарували його (бо вони були деформовані старістю й використовувалися лише для діяльності, що не має нічого спільного з музикою). Ця проблема розгорнулася й зачепила більш глибокі питання: здатність нервової системи досягати гармонії між пальцями обох рук і швидко реагувати, а також здатність мозку до запам’ятовування...

Було безліч проблем, про які Мідхат не здогадувався. Щоразу він упадав у відчай, думаючи про них. Він був обурений часом і його руйнівною роллю: він мав би вивчати музику в ранньому віці, але час тече, несучи разом із собою наші найцінніші надбання. Він сказав собі, що те, що він намагається робити зараз, є симптомом кризи середнього віку, і що це складніше, ніж знайти жінку, яка б його полюбила.

— Я помітив, що ваші пальці тремтять, — зауважив одного разу Фредерік. — Чому це відбувається? Ви ще не в тому віці, щоб тремтіли пальці. Чи були у вас якісь травматичні переживання?

Він припинив грати, і на його обличчя лягла тінь. Тепер відкрилися ще глибші проблеми, нав’язливі ідеї і страхи. Чому він не міг легко навчитися музиці? Забудьмо про більярдну кулю, його слабку нервову систему та слабку пам’ять. Були й інші перешкоди, які розривали чорні діри в його концентрації: родина в Єгипті кликала назад, а Нахед не телефонувала йому. Щоразу, коли дзвонив телефон, Мідхат думав, що це вона, і був розчарований. А ще гірше було те, що привид Санії час від часу нависав над ним. Вона тінню стояла в глибині його розуму.

Мідхат поскаржився Лопесу на відсутність контролю над своїми пальцями, але приятель запевнив, що можливо подолати цей недолік за допомогою регулярної практики. «Не впадайте у відчай, — сказав він. — Ви все ще на початку. Музика — це пристрасть. Якщо ви захоплені цим і вперті, вам доведеться докласти чимало зусиль, щоб заслужити її любов. Але не забувайте, що терпіння й наполеглива праця роблять дива». Він розповів, що Пауль Вітґенштейн, родом із Відня, був всесвітньо відомим піаністом, хоча користувався лише однією лівою рукою після ампутації правої руки під час Першої світової війни. Фредерік дав йому книжку з деякими вправами для пальців, які, за його словами, рекомендувала Крістін. Усе було чудово. Тепер троє людей допомагали йому навчатися музиці. Але все одно потрібен був хтось для моральної підтримки; йому потрібен друг. Як він хотів, щоб тут була Крістін. Ідея з’явилася й щезала в його голові, а потім з’явилася знову, коли він пригадував, що це речовина, яка може згоріти, якщо він коли-небудь наблизиться до протилежної статі. Як би він хотів зустріти жінку й насолоджуватися її присутністю без своїх нав’язливих ідей. Як позбутися цих нав’язливих ідей? Як змінити себе? Чи була взагалі можлива дружба з жінкою?

Тепер Мідхат зрозумів, що за все своє життя не знав жодного дня невинності. Маріка запитала його, чому він плакав у ніч весілля, коли побачив, що Ніса танцює. Він не відповів на запитання, хоча знав відповідь. Він боявся сказати їй, що відчував ревнощі. І чому він заздрив, коли побачив, як його нянька танцює? Бо він побачив у ній небачену раніше красу. Він спостерігав, як тіло матері перетворюється на чуттєве жіноче тіло, і як вона розлучається з ним, щоб приєднатися до чоловіків. Він переконався в цьому на власні очі. І також не забув уроків, що дала йому Фаріда, яка була на кілька років старша за нього. Вона брала його до мечеті, хлопець ховався під платформою, поки всі спали під час сієсти, і йому відкривалися речі, які він раніше не знав. Тоді Мідхат згадав, що музика також відкрилася йому в ранньому дитинстві. Янголи прибули не пізніше за диявола. Чи була б музика його ліками? Чи могла музика приборкати звіра, що сидів у його глибинах? Бах молиться, Гайдн усміхається, Бетговен бореться й перемагає виклики, а Шуберт дорікає, щоб досягти примирення й радості. Чи будуть вони його лікарями?

Коли Мідхатові пальці працювали так, як треба, Фредерік нахвалював його. «Молодець, — казав він. — Ви повинні були прийти до мене принаймні тридцять років тому. Тоді ви стали б кваліфікованим музикантом чи композитором. Ні, все ж таки, композитором. Великі музиканти зазвичай починають з чотирьох-п’яти років». Але коли пальці не слухались, він нарікав і кричав: «Пане, контролюйте свої пальці! І ви повинні дотримуватись ритму до секунди... Музика — хороший провідник часу. Порахуйте, постукайте ногою об підлогу або співайте під час гри. Або дозвольте мені заспівати разом із вами». І він співав. А коли впадав у відчай, то давав про це знати, дивлячись на годинник або стоячи біля вікна, висвистуючи та вигукуючи. Таким чином, давав знати, що втратив інтерес чи збирався йти геть. Іноді він виходив у гніві, і здавалося, що вже не повернеться, або надсилав повідомлення через Лопеса, що не буде продовжувати заняття. Але, згодом, завжди радо повертався.

— Ви тренувалися? Скільки часу ви витратили? Що з вашими пальцями зараз?

Він казав, що вчитися грати на інструменті — це все одно, що займатися спортом, а великий піаніст, як чемпіон-­рекордсмен, за винятком того, що його сила була в пальцях, а не в м’язах.

— Треба уявити, скільки чемпіонат вимагає зусиль і терпіння. Але не втрачайте надії. Ви повинні знати, що найкращі музиканти докладають тяжких зусиль, щоб вивчити твори. Найбільші музиканти страждали за музику, а великі композитори постійно мучили себе труднощами й викликами. З самого початку ми домовились, що ви не будете просити неможливого й будете задоволені тим, чого можете досягти, наскільки це дозволяє ваша енергія. Хіба це не так?

Якогось дня вчитель знову запитав про стан його пальців.

— Гнучкість пальців це велика проблема для людей мого віку, — відповів Мідхат.

— Я розумію, — сказав Фредерік. — Але мене втішає у вашій грі те, що ви дивитеся не на клавіатуру, а на партитуру. А іноді відводите погляд і від партитури. Це добрий знак. Я думаю, що згодом ви зможете ігнорувати партируру, набагато довше й навіть грати із заплющеними очима. Знаєте, деякі незрячі дуже добре грають.

— Я помітив, що мої пальці, незважаючи на їхній недолік, роблять усе, що треба, іноді самостійно, навіть якщо я не зосереджуюся на них, — зауважив Мідхат. — Чи правильно я розумію, що пальці мають власну пам’ять?

— Що ви маєте на увазі? — уточнив Фредерік.

— Деякі незрячі, як ви казали, уміли грати на інструменті. А великим музикантам партитури не потрібні. Вони вивчають мелодію, а решту залишають своїм пальцям. Хіба це не означає, що мелодія просочується в пальці й осідає в них, щоб кожен палець знав, коли й куди приземлитися на клавіатурі чи струнах? Це так само, як людина вчиться друкувати всіма пальцями на друкарській машинці або вчиться підніматися чи спускатися сходами. Зрештою, потрібно дозволити своїм пальцям чи ногам узяти контроль над собою й не заважати їхній підсвідомості, інакше можна заплутатись. Правильно?

— Також мене тішить, — сказав учитель, ніби він щойно згадав щось важливе, — що іноді ви можете схибити, відтворюючи певний музичний фрагмент, але, послухавши, як ви граєте, він виправляється сам. Це чудово. Це означає, що мелодія проникла у вашу підсвідомість. Так дитина вчиться музики. Я також помічаю, що іноді ви похитуєтеся під час гри, не усвідомлюючи цього. Сподіваюся, це ознака того, що мелодія почала вас захоплювати та зворушувати. Тож продовжимо. Покажіть мені, що ви будете робити сьогодні.

Мідхат почав розуміти деякі фундаментальні музичні поняття, з якими раніше стикався лише в книжках. Завдяки фортепіано тепер він міг осягнути на практиці поняття висоти звуку, від підвищення за допомогою загострення до зниження, і що таке тональність і метр. Мідхату спало на думку, що поезія, як і музика, була організована відповідно до певних форм, описаних в арабській літературі... Тепер він міг прочитати найпростіші елементи музики в партитурі. Коли він грав, то відчував себе дитиною, яка вперше навчилася читати на площі Аббаса. Читайте в ім’я Господа Творця свого. Читання було одним із найбільших захоплень у його житті. А тепер додалося розшифрування символів партитури та перенесення їх через пальці на клавіші або на голосові зв’язки через спів. Символи партитури були точними й спочатку здавалися незрозумілими, наче частина нерозв’язної головоломки. Але коли їх осмислити, розкривалася мелодія, що пробивалася, як сонячні промені крізь густі хмари. Тоді партитура починала говорити словами чи співом композитора.

Неперевершено! Саме це Шуберт знайшов у своїй лірі, радість, багатство й задоволення, які він оспівував. Радість і багатство жили в основному в п’яти видимих рядках партитури, а також в інших проміжках між рядками, символами, знаками... Тут композитор заклав свою поезію; тут існував цілий світ. Музика була таким видом мистецтва, де переважала гармонія, а мелодія з’являлася лише після довгої, важкої праці. Але з появою мелодії з’явилося розуміння, і це було великою радістю. Якби він міг пом’якшити мелодію, то став би однією ногою на шлях до розуміння, і став би одним із великих.

Проте іноді з’являлися примари, розмиваючи лінії та пробіли, розкидаючи символи, змушуючи його пальці скручуватись і стискатись, витягуючи чорні діри з його пам’яті та уваги. Через важкі тортури самого себе й бурчання Фредеріка, Мідхат не міг приборкати хаос і безлад в своїй голові. Інколи його пальці бунтували й підводили, але розум намагався контролювати пальці та нервову систему. Каріма, що залишилася в Каїрі, готувалася закінчити середню школу, а Нахед не з’являлася вже близько місяця.

«До зустрічі», — було останнє, що він почув. Коли вони зустрінуться знову? Може, треба було спитати напряму? Чи краще маскуватися й не виказувати нетерпіння?

Минув майже цілий місяць, а вона так і не подзвонила. Мідхат починав здригатися й кидатись до телефону, коли чув дзвінок. Але це була не вона.

Ще одна проблема його турбувала — незграбний великий палець: чому він відходив і теліпався? Можливо, він покалічився, коли Санія сильно вивернула йому палець, намагаючись відібрати ключ від квартири й ув’язнитись із нею вдома на цілий день.

Завершальні уроки музики стали приводом для насмішок, хоча вчитель намагався приховати свій сарказм. Але Мідхат прочитав це в його погляді. Тож чи варто йому пакувати валізу, залишити все у Відні й негайно повернутися в Єгипет? Чи варто зібрати всі свої сили й відвернутися від Нахед, уроків музики та концертів у компанії Лопеса? Він міг займатися музикою в Єгипті, навіть якщо це забиратиме багато часу й завадить справам.

Щодо Нахед... Вони провели чудовий вечір за смачною вечерею, але що потім? «До зустрічі», — сказала вона, Auf Wiedersehen[43], люди завжди так кажуть, чи випаде нагода, чи ні, і це необов’язково обіцянка зустрітися. Так, але вона повернулася, щоб сказати це. Припустімо, вона сказала те, що сказала, а що він від неї хотів? І що вона хотіла від нього? І все ж таки... Він зіткнувся з жахливим випробуванням, яке йому довелося подолати. Учитель запитав, чи не був він травмований. Що сказати? Він не в змозі розповісти йому про одруження з руйнівною жінкою, про життя в страху бути підпаленим чи отруєним. Санія залишила пам’ятки на пальцях, нервовій системі та в його пам’яті. Якщо це було його найбільшим випробуванням, то він подолав його.

Інтерес до музики відволікав його від думок про Нахед на деякий час, поки він не вирішив подзвонити Сальмі, щоб отримати якусь інформацію про сестру. Сальма тепло привітала його:

— Де ви були? Чому ви зникли? Ви ще у Відні? Ми довго вас не чули, і я вирішила, що ви, можливо, повернулися в Каїр.

— Я не міг повернутися в Каїр, не повідомивши вам, після того чудового обіду та гостинності, — відказав він.

Мідхат зрадів, коли вона відповіла:

— Тоді треба було подзвонити. Чоловік повинен робити перший крок.

Йому не було потреби соромитися. Вона мала слушність. Він мав узяти на себе відповідальність та ініціювати дзвінок. Нарешті вимовив:

— Я хочу запросити вас утрьох на вечерю, і це привід зустрітися з вами та насолодитися компанією.

— О, я залюбки, але батько поїхав відвідати Батьківщину, він у Боснії зараз, а Нахед поїхала на роботу.

Почувши це, Мідхат завагався. Як тактовно закінчити розмову?

— Ми можемо зачекати на їхнє повернення? — долинув до нього голос Сальми.

Він мовчав.

— Або ми з вами зустрінемося й пообідаємо? — запропонувала вона.

Він розгубився від неочікуваної й небажаної пропозиції. Але не знайшов сили відмовити. Було б грубо. На щастя, вона запропонувала їм зустрітися вдень.

— Я не вкладаю нічого грандіозного в обід, — сказала вона, що йому сподобалося. — Це взагалі про їжу. Принаймні просто зараз хвилююсь за вагу, знаєте.

Тоді вона засміялася.

— Підійде сендвіч або шматочок ґато з кавою в кафе. Головне — зустрітися перед від’їздом.

Вони обідали за столиком на тротуарі в одному з кафе на вулиці Марії Гільфер. Зараз Мідхат сидів навпроти Сальми й міркував — там були дві сестри та їхній батько, а про матір не було й згадки. Де їхня мати? Спало на думку запитати, але, подолавши цікавість, вирішив уникати особистих запитань. Натомість спитав, як її батько. Виявилось, що батько іноді впадав у депресію, від самотнього життя, але наразі добре почувається. Згодом вона сама розповіла йому, що мати з батьком давно розлучилися. Сестри вирішили жити з батьком до закінчення освіти, потім вони мали роз’їхатися. Він запитав, чи зустрічаються вони з матір’ю. «Час від часу. Вона живе у Відні, але насправді — не хоче нікого бачити», — відповіла дівчина, а потім додала: «У неї важкий характер».

Змінити хід розмови не вдалося й довелось зізнатись, що він удівець.

— Я розлучилася, — сказала вона. — Я вийшла заміж після довгого кохання. Згодом, ми одружилися, а потім я дізналася, що в мого чоловіка роман з однією з моїх подруг — насправді моєю найкращою подругою. Чи можете ви собі уявити! Це сталося після двох років щасливого шлюбу.

Вона наголосила на слові «щасливий», і гірко розсміялася. Йому захотілося поділитися з Сальмою про особисте. Якби Сальма змогла стати хранителем таємниць і мішечком для сліз! Але Мідхат вчасно подолав спокусу, адже це була б нескінченна розмова, і не зрозуміло куди б завели скарги та перев’язування ран. Він задовольнився тим, що промовив:

— Шлюб — це важкий соціальний інститут, але необхідний.

— Я не думаю, що це потрібно, — сказала Сальма. — На мою думку, краще, щоб закохані залишалися коханцями.

Потім вона додала:

— І було б найкраще, якби вони не жили під одним дахом і зустрічалися лише за домовленістю. Як ви гадаєте?

— Це можливо, але поки ми не відчуємо соціальний тиск, — відповів він. — А бажання влаштуватися й почуватися в безпеці. Також існує питання дітей, якщо вони з’являться на горизонті.

Утім, краще залишатися стриманим і обмежуватись загальними словами. Важливо те, що він нарешті дізнався, коли Нахед повернеться. Він робив один крок уперед, потім один назад, а потім зупинявся. Але Сальма відповіла, неначе здогадалась, що він хоче запитати:

— Я не знаю, коли Нахед повернеться. Компанія хоче, щоб вона залишилася в Санкт-Пільтені, щоб керувати навчальним курсом для нових співробітників, але вона не хоче робити такої тривалої перерви у своїй скрипковій практиці та грі з гуртом. Вони намагаються спокусити її підвищенням в посаді й у зарплатні. Якщо це посутньо, то Нахед прийме пропозицію.

На запитання, коли він повернеться в Єгипет, довелось сказати, що має поїхати якнайшвидше, хоча не знає, коли це буде.

Мідхат все ще теліпався між небом і землею. Нахед вела перемовини з компанією, і все ще було незрозуміло. А він сам із собою домовлявся й там теж не міг залагодити. Рано чи пізно йому доведеться повернутися в Єгипет. Ця думка прийшла під час обіду, і він запитав себе: «Чому Нахед не подзвонила йому де б вона не була?» Були телефони, була пошта. Чому вона не зв’язалася з ним безпосередньо? Він повертався думкою й умовляв себе, що стосунки були поверхневими та не виправдовували такої уваги з її боку. Можливо, вона хотіла його побачити, але залишила це на волю обставин.

І він не повинен зазіхати на щось більше, ніж поверхневі стосунки. Але якщо стосунки поверхневі, чи не було б краще не надавати цьому такого великого значення, а натомість зібрати валізи й піти? Потім він згадав, що Нахед тричі «являлася» йому, і це диво, яке не слід применшувати. Її поява проклала зв’язок між ними, який слід цінувати. І водночас його рішучість зникла.

А як же уроки музики? Він повинен кинути заняття з блискучим виконавцем і вчителем, якого не знайдеш в Єгипті. Він був упертим, це правда, і поєднував практичні знання з оволодінням теорією музики та її історією. Чудово. Але неможливо жити у Відні вічно, щоб навчатись.

Розгублений, він вирішив відкласти свій від’їзд на два тижні. Чому два тижні? Чому не тиждень, чи три? Адже рішення було несподіваним, а сам він був незібраним. У такому стані прийняти раціональне рішення неможливо. І яке могло бути раціональне рішення?

Фредерік пропустив два заняття, щоразу приносячи свої вибачення, і розпитував про успіхи, яких Мідхат досяг з часу останнього заняття. Мідхат, наполегливо тренував усі п’єси з книжки.

— Звісно, не досконало, — додав він. — Є помилки та недоліки. Але я відчуваю, що мені потрібен час.

— Скільки годин на день ви тренуєтеся? — спитав у нього Фредерік.

— Шість годин, — відповів Мідхат. — З десятої до першої зранку і з третьої до шостої ввечері.

Фредерік зауважив, що шість годин це забагато часу на практику й зупинив гру свого учня:

— Чудово. Не треба догравати п’єсу — одного, двох фрагментів з кожної достатньо. Так програємо всі п’єси.

Нарешті дійшли до останнього твору.

— Відкладіть цю книжку, і почнімо працювати з іншою. Ось у цій книжці ви знайдете уривки з творів найвидатніших майстрів, — сказав він, і поклав перед ним партитуру. — П’єси, звичайно, простенькі, але це підніме вас на вищий і приємніший рівень. Хочу подивитись, як ви із цим впораєтесь.

З уривком «Ранкового настрою» Ґріґа Мідхат впорався з легкістю. А ось «Ода радості» Бетговена в Дев’ятій хоровій симфонії давалася з важкістю й на третьому рядку він запнувся. Потім він пройшов уривок із П’ятої симфонії Чайковського, ця мелодія збереглася в його пам’яті з часу Саїди Айші й особливо подобалася, бо він відчував Чайковського, і грав від душі, принаймні так здавалося. Відгук Фредеріка був обнадійливим.

— Є деякі недоліки та промахи, але загалом непогано. Непогано! — Учитель зробив паузу. — Ні, непогано мало сказано. Мушу визнати, що протягом цього уроку... саме цього уроку — я ошелешено слухав, як ви граєте, — і що я можу сказати? Відбувся якісний стрибок. Що сталося під час моєї відсутності?

— Мені приємно це чути, — відповів він. — Що сталося? Не знаю... але маю зізнатись, що весь тиждень був у депресії.

— Здається, депресія іноді може бути плідною, — сказав Фредерік. — У будь-якому випадку, диво трапилося з людиною, що вивчає музику у вашому віці. Але я не хочу, щоб ви зазнавались. Попереду ще довга-довга дорога. Ваші пальці стали гнучкішими, я помітив і приємно вражений, що, коли ви помиляєтесь і граєте не ту ноту, відразу це розумієте. Ви ніби знаєте, що музика вимагає досконалості. Це її мета. Проблема в тому, що коли ви граєте, немає шансів виправитися. Ви можете стерти слово або речення, якщо пишете, і продовжувати писати, але ви не можете зробити цього, коли граєте музику. Музика не має ласки й не дає можливості виправити помилку. Якщо ви помиляєтеся перед аудиторією, це катастрофа, і ви нічого не можете з цим вдіяти. Є також проблема часу. Я помічаю, що ви завжди прискорюєтесь... але я не хочу втручатись у ваші зусилля. Усьому свій час, і сьогодні досить задоволений, тож можу сказати: «Вітаю... Я щасливий, що навчаю вас».

І він простяг руку для рукостискання.

Фредерік не хотів зазнавання? Марнославство й екстаз оселились в голові. Він вийшов, але не пішов прямо додому, а неспокійно кружляв містом до світанку. Попереду на нього чекала довга дорога. Фрагменти, які він програвав, були призначені для дітей. Але якби він музикував на цьому етапі твори Бетховена? «Ода радості» в Дев’ятій симфонії була б ниткою Аріадни, що привела б до самого кінця твору. Він шукав її оригінальну версію, і міг би попросити вчителя послухати з ним довші та складніші уривки, а також попросити його пояснити гармонію та сонатну форму, в якій поставлена класична музика. І «Оду до радості», яка звучала наприкінці симфонії й була ключовою, адже вона несла з собою передвістя та добрі звістки.

Але замріяний у своєму небесному пурханні Мідхат не забував про земне тяжіння. Час від часу в голову лізло дражливе запитання: коли повертатися в Єгипет? Але нарешті він вирішив, що залишиться до тих пір, поки не зіграє останнього уривку з книжки класичних творів. Як би там не було.

Уранці він зателефонував і повідомив Сальмі, що вирішив залишитися у Відні ще на деякий час, і вона зраділа. «У такому випадку ми матимемо шанс зустрітися втрьох, перш ніж ви повернетеся на Батьківщину», — сказала вона.

Щоразу, коли Мідхат уявляв, як пальці професійних музикантів, — не кажучи вже про найвидатніших із них, — рухалися по клавішах, приходило розуміння, що мета оволодіти музикою — це все одно, що бажати дотягнутися до зірок. Він не ставив собі божевільну мету оволодіти музикуванням бездоганно, але грати на пристойному рівні було недосяжною метою. Скажімо, коли він повернувся до п’єси з кількома рядками, які грав напередодні, чомусь здавалося, що грає її вперше. Що це означало? Що він був недостатньо музично освічений? Можливо, пам’ять ослабла в середньому віці, чи мозок був настільки забитий знаннями та турботами, що важко було охопити щось нове? Чи якесь таємниче почуття провини відлякувало наважитися пірнути у світ музики? Він був злочинцем чи завойовником? Чому музика не піддавалася йому? Хіба ця інтелектуальна розкіш надмірна? Мідхат гадав, що зіткнувся з силою, що намагалась приборкати його, коли він хотів звільнитися. Йому потрібно було подолати цю силу, переїхавши із села до міста, і коли Салем намагався придушити його свободу, і коли дружина обмежувала його в усьому, а він не був достатньо сильний, щоб чинити опір. Або це були пожадливості тіла? «Але тіло слабке». Може, настав час потонути і згнити?

Саме про це він думав, блукаючи кімнатою взад-вперед, аж раптом телефонний дзвінок вивів його із замріяного стану й примусив кинутися до слухавки, з надією, як завжди. Нарешті до нього прийшов порятунок. Зараз Нахед прийде й урятує його від турбот. Він би повідав їй, музикантці, про свої переживання, і, можливо, вона принесла б йому якусь втіху. Але телефонувала не Нахед. Мідхат почув жіночий голос.

— Привіт, Нахед, — сказав він.

Сальма відповіла йому.

— Це Сальма, Мідхате. Як справи?

Збентежено відповів: «Добре. А як ви»?

— Ви очікували дзвінок від Нахед, чи не так?

— Ваші голоси дуже схожі.

— І це не дивно, — відказала вона. Після деякої паузи вона продовжила: — Мідхате, мені нудно, терпіти не можу сидіти вдома сама. Ви можете прогулятися зі мною сьогодні ввечері?

Збентежений, він вагався. Він не відчував нічого страшного, коли обідав із Сальмою в кафе на тротуарі, і вони пили лише мінеральну воду. Вони зустрілися серед білого дня, і це не викликало жодних питань. А зустріч увечері, і до чого може призвести вечеря та напої, то вже інша річ. Але хотілося вийти й утекти від фортепіано та від хвилювання. Напружене щоденне музикування почало засмучувати його. Але його вдача примушувала працювати на повну. Розмовляючи з Сальмою, можна було припустити, ніби вона була в якомусь психологічному розладі, і просила про послугу в друга чи старшого брата. Бідолашна Сальма... Дівчина в розквіті, а здавалося, що вона не оговталася від трагедії шлюбу та розлучення. Він не міг забути блідості її шкіри й печалі, що час від часу лягала тінню на її обличчя. І він не міг забути, як хмара раптово зникала, коли вона знаходила привід посміятися чи когось передражнити, наче вона все ще була дівчинкою-підлітком, яка ще не подорослішала. Він подолав своє хвилювання й погодився.

Мідхат побачив її здалеку. Сальма, угледівши його, пішла назустріч, зігнувшись під дощем, що так раптово почався.

— Я без парасольки, — сказала вона, захекавшись. — Дозвольте мені сховатися під вашою парасолькою.

Вона взяла його по під руку зі словами:

— Високі підбори — одне з найбільших лих у світі. Чоловікам пощастило, їм не треба користуватися цими виснажливими жіночими хитрощами.

— Я запросив вас в італійський ресторан, де подається найкращий у світі ескалоп з телятини, — сказав він, поки вона вивчала меню. — Я не куштував нічого подібного в Римі.

— Добре. Щодо мене, я хочу забути про дієту на сьогоднішній вечір, про фігуру й усе таке. Мені набридло відмовляти собі в їжі, може, у цьому причина моєї депресії.

— То що замовите? — запитав він. Широка усмішка осяяла її обличчя, а очі блищали.

— Я хочу особуко[44] та різотто, приготовлені з маслом і кісточкою, — відповіла вона. — А перед тим — порцію овочів на грилі. І що ми будемо пити?

— Як хочете, — відказав він. — Як щодо італійського червоного вина?

— Чудово, — погодилася вона. — Але я хочу одразу подвійну порцію віскі з льодом.

Вона зітхнула, осушуючи склянку, і розслабилася.

— Я думала про вас вчора, — сказала Сальма. — І мені спало на думку... Я маю на увазі... мені шкода, що ви були самотні після смерті дружини. Ви ніколи не думали одружитись знову?

— Я думаю, що одного разу було достатньо, —відповів Мідхат, а потім додав: — Це в моєму випадку. А ви в розквіті життя, молода, і можете легко...

— Навпаки, — перебила вона. — Ви помиляєтеся. Одружитися чоловік може практично в будь-якому віці. Жінка повинна піддаватися жорстким обмеженням, які нав’язує природа. Краса, як ви знаєте, швидкоплинна, з’являється вага, накопичується і...

Вона перестала сміятися, а потім продовжила:

— І колір обличчя марніє, волосся випадає, і гормони тощо. Жінка не може довго насолоджуватися молодістю, і більшу частину вона витрачає на боротьбу із цими загрозами. Вона перебуває в постійній боротьбі, щоб отримати захоплення чоловіка.

— А ви забули, що високі підбори небезпечні? — запитав він.

Її втішила згадка про високі підбори.

— Те, що ви кажете, правда, — вигукнула вона з ентузіазмом. — Дякую, що нагадали мені про жах високих підборів.

Потім попросила замовити їй другу склянку.

Незручний початковий етап скутості пройшов, і було вже неважко спілкуватись, не потрібно було напружуватись, підшукуючи потрібні слова. Насправді розмовляти з Сальмою було легко, адже вона була відкритою, сміливою, доброю й нічого не приховувала. Чи повинен він сказати їй, що огида до шлюбу виникла через невдачу першого? Він відчув сильне бажання довіритись і виговоритись цій молодій жінці, що поводилась, як молодша сестра. Але вона відвернула його від цієї ідеї тим, що сказала далі.

— Наступного разу, я маю на увазі, якщо на горизонті з’явиться чоловік, я відмовлюся від шлюбу й наполягатиму на тому, щоб бути просто коханкою, — мовила вона. — Жити під одним дахом не хочу. Ми зустрічатимемось лише за домовленістю. — Вона стиснула губи. — Це моє остаточне рішення.

— Ви впевнені, що хочете саме таких стосунків? — запитав він. — Я маю на увазі, чи припускаєте зраду?

Вона насупилась:

— Як би ми дізналися? Якби ми жили окремо? Жити окремо — це душевний спокій. У всякому разі, він міг би робити все, що заманеться, доки я про це не знаю. Щодо мене...

— Я думаю, ви незрадлива, — сказав він.

— Це правда, — погодилася вона. — Ви мене цілком розумієте. Я можу бути лише одна, незрадлива.

— А отже, — продовжив він, — через місяць-два, або, скажімо, шість місяців після цієї домовленості, ви спакуєте свої речі й переїдете до нього й будете жити разом із ним.

Вона намагалась заперечити, але він говорив далі:

— Якщо ви незрадлива людина, то швидко почнете залежати від нього й витрачатимете свій час на його очікування. Ви недовго будете погоджуватися з його відсутністю й можете навіть наполягати на частих зустрічах. І, можливо, ви не захочете погоджуватися з його незалежністю, або будете підозрювати, що він зустрічається з іншою жінкою. Хіба це не так?

— Ви мене добре розумієте. Ви ніби читаєте розгорнену книжку, — відповіла вона. — Я не здатна на зраду — така моя природа, — а вірність веде до емоційної залежності, як ви кажете, а потім до постійних страждань. Чому я про це не подумала?

Через деякий час вона додала:

— Ваша правда. Я легко впадаю в ревнощі, адже я, як кажуть, жінка-однолюб, і хочу, щоб чоловік був цілком моїм. Мій колишній чоловік скаржився, що я дуже ревную...

Вона перестала говорити, і вираз смутку, який він помітив під час першої зустрічі, проліг на обличчі. Згодом дівчина підвела на нього очі. Вона йому скаржилася? Чи вона благала його, щоб він допоміг у вирішенні проблеми надмірної прив’язки до чоловіка? Він хотів, чимось зарадити їй.

— У вас попереду купа часу й купа можливостей, — сказав Мідхат. — Я в цьому впевнений. Немає потреби виснажувати себе зайвими думками. Поміркуймо зараз про особуко та різотто, оскільки їх принесли.

Яскравість повернулася до обличчя Сальми, і вона підняла келих, усміхаючись:

— Ви чудова людина. Ви надаєте мені впевненості в собі і в майбутньому... За ваше здоров’я!

Вочевидь, Сальма була задоволена замовленням:

— Це різотто з вершковим маслом і кісточками — неперевершене. Ох, ці диявольські італійці! Подивіться, вони додали лісові гриби — вони повинні бути лісовими, цього було б достатньо...

Вона зупинилася, згадуючи, що хотіла сказати, але здалося, що передумала:

— Я заздрю Нахед. Ми сестри, у нас однакові батьки, але ми різні... геть різні.

Не приховуючи свого нетерпіння при згадці про Нахед, чоловік спитав:

— Чим вона відрізняється від вас?

— Вона набагато сильніша за мене, — відповіла Сальма. — І вона часто буває жорсткою з тими, хто до неї добре ставиться. Вона дуже високо оцінює свою красу та музичний талант. Вона любить привертати увагу чоловіків, але, натомість, нічого не віддає.

Незадоволений цією характеристикою, Мідхат почав відчувати депресію. Апетит пропав, хоча іноді він щось підносив до рота.

— Я мало знаю про жінок, — сказав він. — Я одружився, закохувався в багатьох жінок. У більшості випадків це було невзаємно.

— Невзаємно? — вигукнула вона з недовірою. — Ви так просто це кажете. — Вона підморгнула: — Можливо, це один із прийомів, які ви використовуєте з жінками.

— Зовсім ні, — заперечив він. — Не буду брехати, більшість із того, що я знаю про жінок, — це читання та написання романів.

Таким чином він хотів перевести розмову на романи, але, здавалося, вона не помітила натяку.

— Але ви випили лише пів келиха й залишили для мене майже всю пляшку.

— Мене цікавить переважно їжа.

— Ви практично нічого не їли. Гляньте, я з’їла все, що мені принесли.

— Не хвилюйтеся за мене. Я їм повільно, щоб ви не побачили моїх жахливих сільських манер. Якби ви бачили мене, коли я їм наодинці! Я повертаюсь до свого природного стану й їм, як хижий звір.

— Не перебільшуйте, — засміялась вона. — Я не можу уявити, щоб ви їли, як дикий звір. У будь-якому випадку, сьогодні ввечері я спрагла й хочу пити. Сподіваюся, ви не проти.

Вони замовили ще вина, і вона повернулася до розмови про свою сестру.

— Наші стосунки складні. Ми змагаємося й заздримо одна одній. І це йде з нашого дитинства. Я була першою дитиною та зіркою сім’ї, поки не з’явилася Нахед, і тоді вся увага перейшла на неї. Вона стала розпещеною, оскільки була молодшою. І вона привабливіша, з яскравішим характером, тож не звинувачуйте мене, якщо я закохана.

— І чому вона вас ревнує?

— Чесно кажучи, я не знаю. Можливо, це тому, що я закінчила університет, а вона — ні. Їй було важко закінчити середню школу. З дитинства вона любила музику, тож присвятила їй себе й не любила всі інші навчальні предмети. Вона опанувала музику виключно завдяки силі волі та приватним урокам. В основному. Вона не любить академічне навчання, ненавидить навчання, читання та іспити, покладаючись на свій природний інтелект. Це допомогло їй просунутися далеко в музиці, але тепер вона шкодує, що не вивчала музику в коледжі й не отримала диплом. Вона повинна була...

Підійшов офіціант з меню солодощів, Сальма замовила десерт разом із келихом грапи[45] та кави. Її лице пожвавішало, щойно офіціант повернувся з цілим графином грапи й поставив його на стіл.

— Ви б мене не стримали, — кокетливо сказала вона, показуючи на пляшку.

— Або ви б?..

— Я не можу стримати вас ні від чого, — відповіла вона.

У молодій жінці була дитяча невинність, а від солодощів дитину було важко утримати. Вона б тебе ненавиділа, якби ти її стримав. І як чоловік цієї жінки мав таке безжалісне серце й таку грубість, щоб зрадити її та зіпсувати своєю гниллю, замість того, щоб дати їй усе, що вона забажає. Але що говорити? Світ повний негідників.

— Ви любите дітей? — запитала Сальма, коли вони їхали в таксі.

Це розвеселило Мідхата:

— У мене дві дочки. Одна заміжня, і я скоро стану дідусем.

— Вам пощастило, — зітхнула Сальма. — Я хотіла дитину від свого Дон Жуана. На щастя, моє бажання не справдилося. Жінки не завжди можуть народити за своїм бажанням.

Потім з гіркотою продовжила:

— Я не розумію невірності чи жорстокості. Ви знаєте, мої батьки розлучені вже близько двадцяти років, вони живуть у Відні, але не зустрічаються й не спілкуються після розлучення. Моя мама не знайшла іншого чоловіка, але вона досі зустрічається з нами неохоче.

Згодом додала:

— Чому я обтяжую вас цими сумними історіями? Схоже, я передала куті меду з питтям. Але мені потрібно було втішити свої печалі... вибачте мені. У мене паморочиться голова.

Вона схилила голову йому на плече, і промовила з важкістю:

— Коли ми зустрілися з вами по дорозі до ресторану, я посварилася з Нахед, і мій батько запросив нас на вечерю, щоб розрядити ситуацію. Тоді Нахед запросила вас приєднатись до нас... — вона замовкла на мить і видихнула: — Вибачте, що розповіла вам це. Не гнівайтеся на мене. Ми вас не знали. Ви були дивним чоловіком, якого ми зустріли на вулиці. Мій батько був незадоволений тим, що зробила Нахед, і йому хотілося, щоб ми сіли за різні столики. Мені прикро визнати, що я підтримала його, але ми оцінили вас. Ви пройшли тест.

— Який тест? — запитав він її.

Сальма не відповіла. Здавалося, що вона заснула. Але через деякий час вона знову обізвалася:

— Нахед, як завжди, виявила ініціативу, коли запросила вас приєднатися до нас. І добре, що вона це зробила, але я змушена ревнувати. Вона кмітлива. Їй завжди вдається перетягнути увагу на себе, і чоловіки стікаються до неї... навіть мій батько. Що я можу сказати? Вона керує ним, хоча вона молодша донька. Я її ненавиджу...

Він ласкаво запропонував їй приготувати на кухні чорну каву.

— У мене паморочиться голова, мені погано, Мідхате. Молоко в холодильнику, якщо хочете кави з молоком. Але мені, будь ласка, чорну.

А сама залізла в ліжко. На запитання Мідхата, чи все гаразд — відповіла:

— Не хвилюйтеся. Усе добре. Але, будь ласка, не стійте. Сідайте тут.

Вона вказала на край ліжка. Сальма взяла його руку, але щойно вона повернулася на бік, він скористався можливістю відтягнути руку. Мідхат не мав бажання виходити з таксі й підніматися в квартиру, але падав сніг, і незручно було залишити її біля входу в будинок саму. Дівчині була потрібна допомога ступити на перші сходинки й зайти у ліфт. Сальма вибачалася за те, що стала в перешкоді його планів.

— Я мала б скласти кращу компанію. Це різниця між мною та Нахед; вона завжди напружена і, здається, нікому не потрібна. Але я... Ви влучили в точку, коли говорили про мою залежність від інших людей.

— Я отримав задоволення від вечора, — сказав він. — І щасливий, що довідався про вас більше.

— Ви лестите мені, — мовила Сальма.

— Повірте, — продовжив він, — ви чудова дівчина, і заслуговуєте на найкраще.

Він сказав те, що думав, і йому було шкода дівчину, яка була здатна любити, але витрачала свій час даремно.

Роздуми Мідхата перервало бурмотіння: «Роздягайся і лягай біля мене». Це йому здалося? Чи правильно він почув її? Але ж вона знову пробурмотіла це й він, раптом, відчув, що лихо неминуче. Чому життя ставило йому випробування, з якими він не міг впоратися? Чи справедливо, що він зіткнувся із цим випробуванням? Юсуф зміг протистояти жінці, у чиєму домі жив, коли вона намагалася спокусити його, а вона справді бажала його, і він схилився б до її бажання, якби не бачив знак свого Господа. Отже, він бажав її... Він відповів їй, зробив пару кроків і доторкнувся до неї. Він затремтів, але Божественна допомога підтримала його. Він відчув знак. Цим знаком був блискучий і нещадний меч. Незважаючи на те, що Мідхат із села Кассим у провінції Шаркія, яким опікувались бабуся Зейнаб, годувальниця Ніса, і грекиня Маріка, і його тітка Ханія, почувався самотньою дитиною. Мідхат, одержимий протилежною статтю, закохався саме в цю жінку. Він був вражений нею, і він це зрозумів. Він бажав цю вразливу молоду жінку, яка потребувала ніжності, яка хотіла притиснутися до нього в цю негоду. Він не був пророком, він був самотнім і не бачив світлих плям у житті; його віра була слабка, як казала Маріка. І ніхто б його не звинуватив, якби він не відповів на дзвінок. «У таку негоду не можна виходити на двір, — почув він голос Сальми. — Передавали, що буде хуртовина».

Мідхат підвівся з ліжка, поглянув у вікно й побачив, як стрімко падають сніжинки. Він потрапив в пастку між цим снігом і Сальмою. Невже знову треба пройти болісне випробування? Коли Мідхат повернувся з кухні з горнятком запашної кави в руках, звернув увагу на привабливу фігуру дівчини та її стрункі ноги, що проступали крізь коротку прозору нічну сорочку. Ось вона, досяжна. Якби на ній не було сорочки... Люба моя, забудь усі міфи про схуднення й дієту, ти приваблива така, яка ти є, і ти бездоганна... Я б хотів цілувати кожен дюйм твого тіла.

«У таку погоду не можна їхати», — повторила Сальма. «Будь ласка, не залишай мене саму», — благала вона його.

Він жив у кількох холодних містах, де температура опускалася нижче нуля градусів, але холод у Відні був унікальним і міг пробити тіло, наче куля, заціпити спину та ноги, і ось вона запрошувала його залишитися в теплі. Нарешті випала нагода втамувати свою вічну спрагу й досягти мети своєї подорожі. Хіба він не приїхав у це місто в пошуках жінок? Тепер одна з них запрошувала його, і до того ж вона була приваблива, щира й охоча. Тож підійди до неї! Він зробив два кроки до ліжка, бажаючи отримати цю доступну жінку, коли почув, як вона бурмотить: «Нахед повернеться до Різдва». У ту мить мрія виплила з глибин його мозку. «Втішся й возрадуйся!», — сказала йому. На якусь мить, він застиг на місці, захоплений цією важливою думкою. А в чому була радість? Потім прийшовши до тями й ворухнувшись, Мідхат простягнув руку, вкрив Сальму ковдрою, бурмочучи: «Спи, суча дочко. Доброї ночі». Потім він одягнув пальто і вийшов. І що означав той знак?

Тепер Мідхат міг насолоджуватися відчуттям безпеки та заспокоєння, оскільки буря минула. Хіба що ноги й ступні не могли відігрітись, хоч у квартирі було тепло. Він підвівся, щоб принести грілку. Крижаний холод, який пронизав кінцівки, розтанув лише тоді, коли він поставив пляшку з гарячою водою прямо між своїми ногами. Відчувши, як тепло повільно тече крізь них, Мідхат розслабився, позіхнув, заплющив очі і, здається, задрімав. Можливо, він навіть сів до листа. Іноді він так робив у дрімоті.

Тоді спробуймо поглянути на це з іншого боку. Уявіть, що ви космічний корабель, і у вас є телескоп. Його лінзи спрямовані на цю планету під назвою Земля, то що ви бачите? Я бачу, що краще подивитися на корпус цього космічного корабля. Я часто відчуваю, якого смертельного удару завдав мені Салем, коли вигнав мене. Але моя довічна боротьба з Санією, яка тривала майже чверть століття, була ще жорсткішою. Проте були ще історії. Довга подорож почалася, коли я прив’язався до Сальви, адже вона була «бандарською дівчиною». Згодом я переїхав до «бандара», самої цивілізації, і жив у багатьох столицях світу, і тепер я тут, закінчую подорож у Відні, матері всіх «бандарів». Проте мене не полишає образ верблюда, що обертає шестерні сідла. У глибині душі я селянин. У мене душа селянина, терпіння висушеної землі, яку він обробляє й чекає сезону сівби. Я маю стійкість акації, явора, кактуса та ворон під час сухого сезону.

Ось селянин повертається з базару, задрімавши на спині свого віслюка. А здалеку лунає голос, можливо, з глибини каналу. Він розплющує очі, голос затягує й спокушає його з глибин води. Горе тому, хто відповість на її заклик. Дурний той чоловік, який піддається диво голосу, бо жінка-джин спокусить його, щоб вийти за нього заміж і затягнути його у свій підземний світ. Розумний — це той, хто заклав вуха й не зупинився, бо на нього чекає інша жінка — супутниця життя й мати його дітей. Хіба це не нагадує вам історію про Одіссея, який повертався додому з війни? Підпливши до сирен, він наказав чоловікам заткнути вуха воском і не слухати співу спокусливих русалок, а себе міцно прив’язати до щогли корабля, щоб не піддатися спокусі й не потрапити в пастку. Одіссею вдалося втекти й дістатись до вірної дружини, яка чекала на нього багато років.

У селі є місце, яке в моїй уяві постає завжди, де б я не був. Задум приймати мандрівників в окремому місці, мабуть, виник у пустелі з моменту прибуття першого Кассима. Я бачив щось схоже на це в Йорданії, на кордоні одного з міст, — можливо, Аммана чи Джараша, — куди мандрівники можуть прийти в будь-який час, і їх привітають у наметі з видом на дорогу та запросять випити арабську каву, а горщик постійно тримають на слабкому вогні. У кассимській сірі була їжа для волоцюг, бідняків, мандрівників, відвідувачів і мандрівних поетів. Горщики з чаєм і кавою безперервно булькали без упину. Маріка розповіла, що й Одіссей мав подібне місце для прийому гостей. Саме там, поки він був у від’їзді, оселялись залицяльники, які прагнули його дружини. Вони перебували там роками, нікуди не виїжджаючи. Вони їли з його щедроти, їли м’ясо його стада, їли з його посуду. Кожен намагався завоювати серце його вірної дружини. Коли ж Одіссей повернувся, відразу ж знищив непроханих гостей. А коли Паріс украв Єлену, дружину свого господаря, це призвело до війни, яка проливала кров десять років. А я віддана людина. Це брехня. Ти зраджував Сальві й намагався обдурити Санію, але не зміг. Але цього разу я вірний. Сальма хотіла затягти мене в свої тенета, і я прагнув її тіла, але, усе ж таки, надягнув пальто й у муках пішов геть. Вона була доступна, а надворі була негода. Але я подивися, побажав їй доброї ночі й пішов у муках. То що то був за знак? Він не був променевим чи різким, це була думка або шепіт, який лунав у повітрі, але цього було достатньо. Сальма була сексуальною, чудовою та привабливою. Вона була по-дитячому чуттєва, мила й потребувала ніжності, і моя душа й досі жадає її. Але я був би підлим пристосуванцем, якби скочив до неї в ліжко, щойно Нахед повернулася до неї спиною. І що в цьому було поганого? Можливо, вона побажає нам обом щастя, коли повернеться. Це була її проблема, але моя проблема в тому, що я її кохаю. Так, я кохаю Нахед. Коли вона скинула рушник у сауні, я був вражений спалахом блискавки, що пронизала хмари, навіть якщо цей вчинок був трохи непристойним. Але Нахед не являлася мені по-справжньому, доки не знайшла мене покинутим на узбіччі дороги. «Ідіть за нами», — сказала вона. У цьому запрошенні, здавалося, не було ніяких прихованих мотивів. Чи була вона справді вільною від будь-яких намірів, від бажання привернути до себе увагу? Що могла наговорити Сальма? Він помітив, що Сальма ревнує до своєї сестри. Кому з них слід вірити? Ні одній, ні другій... Я вірю собі. У сутінках саме Нахед побачила чоловіка, який тримав у руці папірець з адресою, намагаючись знайти будинок, і вона сказала: «Ідіть за нами». Довідавшись, з якої він країни, Нахед, захоплена цією країною, запросила його приєднатись до них повечеряти. «Приєднуйтесь до нас», — сказала вона. Малоймовірно, що були ще якісь приховані мотиви. Але припущення мені достатньо. Бо те, що зробила Нахед, якими б не були її наміри та мотиви, звільнило чужинця від відчаю. Що б не сказала Сальма, Нахед мені однаково подобається. Я не знаю, що на серці цієї дівчини, але її турботи було достатньо. Вона просила не видавати, що ми зустрічалися раніше? Чому вона це зробила? Я не знаю причину, але цього було достатньо, щоб між нами уклалась чудова таємнича змова. Тому я кохаю її! З тієї ночі я уявляв її, у всіх куточках міста. Її образ зі мною день і ніч. Але це приємно і радісно.

На прощання, вона кинула: «До зустрічі». Це фраза, яку люди зазвичай вимовляють із ввічливості. Між нами не було обіцянок, вони були б ні до чого. Вона сказала це й зникла. Як можна стверджувати, що не було домовленостей? Які зобов’язання між гостем і господарем? Домовленості з’являються, коли гість приймає запрошення. Інакше навіщо Одіссей зарізав своїх обтяжливих гостей? І чому спалахнула й лютувала запекла Троянська війна? Але яка користь у дотриманні обіцянок, якщо я впевнений, що нічого не отримаю від неї? Нахед невловна, і я не маю чим її спокусити. Я повернуся в Єгипет без неї чи її сестри. Пророцтво віщувало, що я вийду з води без улову, так і станеться. Обіцянка, яку я давав, — справдиться, вона повернеться й знайде мене таким, яким покинула — своїм гостем. Інакше б не залишилося відчуття прихильності, яке з’явилося в ту ніч, ніч відчаю. Зізнайся, що вона зменшила твоє спотикання й підняла тебе з прірви, у яку ти скотився. Зізнайся, що коли тебе відкинуло на узбіччя, ти був на межі відчаю й утратив віру в життя. Була лише темрява й смерть. Потім вона прийшла й сказала: «Ідіть за нами». Це була радість. І це був твій знак. Ти випадково відновився і переїхав до міста, випадково отримав освіту і полюбив читати, випадково вирвався з кайданів Санії й зустрів Нахед. І це був щасливий шанс, тож цінуй цей момент і бережи його, тримай «бога за бороду», прислухайся до нього й не прагни нічого іншого. Ти забув свою обіцянку, коли на шиї затягли зашморг і мотузка дивом розплуталася, ти б ніколи більше не пустив смуток у своє життя? Зараз ти звільнився від зашморгу... Тож радій! Ти бачиш сонце й маєш чим дихати, є країни і є свобода! А ти покинув Сальму, і твоє серце досі в агонії.

Коли я майже підійшов від гроту Заклинателя до своєї квартири, сніжинки нагадали мені феєрверк у карнавальну ніч. Нахед повернеться до Різдва. Це буде через п’ять тижнів, і я чекатиму на неї, що б не трапилося, і вона знайде мене таким же, яким я був до її від’їзду. Я був чоловіком, якого вона приймала. І я повернуся в Єгипет з майже порожніми руками, але мені достатньо й того що вона дала. Чи будеш сумувати за нею в Єгипті? Так, я вже сумую за нею. Чи вилікуєшся від душевного болю? Чи не охопить жаль, що пожертвував Сальмою? І як можна припустити, що так легко вилікуватись? Можливо Сальма та жінка, яку я шукав. Вона сказала, що самотня. Але це нічого не змінює. Я отримав Нахед, і це великий дар. Я не з порожніми руками повернуся в Єгипет. Чому я забув про музику? Частина її закарбувалася в моїх пальцях. Потім була мелодія, над якою потрібно було працювати, щоб вона зазвучала. Мелодія була моєю нагородою. Мені здалося, що я видихся, але тепер наприкінці подорожі маю задуми написати два романи.

Героєм першого роману я зроблю Салема, якому Маріка нав’язала дивну дитину, що зіпсувала йому життя. Якби не цей малий, Салем насолоджувався б коханням дружини до кінця днів своїх. Катастрофа цього чоловіка жахає мене. Але я розумію Маріку, якій потрібна була дитина, і Салем був несправедливим, не поважаючи її бажання материнства. Як знайти золоту середину між цими людьми, з їхніми мріями і бажаннями? Цей роман буде легким.

Другий роман виверне нагору все, що приховане всередині. Це роман про Санію і кривдне ставлення до неї Мідхата. Бідолашна Санія, її треба вибачити. Вона вийшла заміж за чоловіка, до якого було неможливо достукатись, чоловіка, який із раннього дитинства вирішив блукати у великому, нескінченному просторі всесвіту, але був ізольований від людей із плоті і крові. Бідолашна не достукалася до нього. Можливо, вона покохала б його, якби почувалась впевнено з ним. Але це було неможливим, і вона ненавиділа настільки, що втратила віру в увесь світ і зненавиділа все навкруги. Здавалося, що це глухий кут... Можливо, поява Нахед була світлом у кінці тунелю, щоб очистити серце від ненависті. Це все треба викласти на папері. Можливо, роман стане провідником крізь цей незрозумілий лабіринт, і, можливо, він проведе по шляху прощення. Ну от, поїздка до Відня й сюжети двох романів на долоні.

«Моя дорога Маріко. Не хвилюйтеся. Повернуся безперечно, без дружини і коханки. Але попереджаю, що купую фортепіано, і вам доведеться миритися з галасом, який я буду зчиняти. З любов’ю і поцілунками та повагою, завжди ваш, Мідхат».

Ми мали б закінчили цю сторінку. тим, що треба виспатися. Іди спати, суча дочко. Іди спати, сучий сину.

Задзвонив телефон, і почувся голос Сальми:

— Оце так сон! Уже майже полудень.

— Доброго ранку, красуне, — привітався Мідхат.

— Сподіваюся, ти добре відпочив? Ти не повіриш... Я прокинулася о восьмій, а від пиття не залишилося й сліду. Я спала так міцно, що відчула, як відродилася. Це все завдяки тобі. Дякую, що ти про мене дбаєш. А як ти сьогодні? — запитала Сальма. — До речі, чому я не знайшла тебе поруч, коли прокинулася? Чому ти так рано пішов?

Мідхат одразу здолав залишки сну, коли почув це.

— Але я не ночував поруч, — відповів він. — Я приготував каву й пішов.

Вона засміялася:

— Не треба бути сором’язливим і скромним. Ти був дивовижний. Ти неймовірний...

— Дивовижний? — у його голосі почулося роздратування. —Що мається на увазі? Чи це такий жарт, люба моя?

— Ти розумієш, що мається на увазі, — відповіла Сальма. — Це правда, я була нетвереза, але я пам’ятаю все, що сталося. Це була виняткова ніч кохання, і ти піднявся ще більше в моїх очах. Я в захваті від тебе. І я з нетерпінням чекаю наступної зустрічі. Коли я тебе побачу? До речі, Нахед повернеться незабаром, перед Різдвом... — Її сміх ставав все голоснішим, коли вона це говорила. — Чарівниця має знати, що ти тепер мій. Тож коли ми зустрінемося? Я вже сумую за тобою, і я тебе хочу. Я не можу дочекатися...

— Сальмо, будь ласка, — благав він. — Ви мені дорога... Ви як моя молодша сестра. Скажіть мені, що ви...

Потім він замовк і поклав слухавку. Він нічого не розумів, але здогадався, що тепер не зможе відступити. Продовжувати розмову не було сенсу. Що йому робити? Усе було скінчено. Це все перетворилося на порох. Не було сенсу чекати й Нахед — йому доведеться тікати. Мідхат, тремтячи, підвівся з ліжка й поспішив на кухню ковтнути води, але холодна вода не загасила вогонь всередині. Упавши на ліжко, він схопився за голову, аби вона не вибухнула... Моя люба Маріко, я хотів би повернутися цілим.