Пісня Соломона

Нобелівська лекція 7 грудня 1993 р.

«Була собі колись бабуся. Сліпа, зате мудра». А може, то був дідусь? Мабуть, Гуру. Або ж африканський казкар, що втихомирював невгамовних дітей. Я чула цю історію й дуже подібні до неї із спадщини кількох культур.

«Була собі колись бабуся. Сліпа. Мудра».

У версії, яку я знаю, ця бабуся — дочка рабів, чорношкіра американка, самотньо живе в хатці ген за містом. Слава про її мудрість незаперечна й не має рівних. Серед людей ця жінка уособлює закон і його порушення. Її шанують, перед нею благоговіють у всій окрузі — від близького сусідства аж до далеких місцин. До міста, в якому розум сільських пророків — джерело великої потіхи.

Одного дня її відвідали якісь молоді люди. Очевидно, поклали собі спростувати бабусину прозорливість і викрити цю, як самі вважають, дурисвітку. Задум простий: вони входять в оселю і загадують одне-єдине питання, а відповідь стоїть тільки на різниці між господинею й ними, на особливості, яку мають за цілковиту недолугість, — сліпоті. Отож стали перед нею, й один із них озивається: «Бабусю, я тримаю пташку. Скажи мені, жива вона чи мертва».

Старенька не відповідає, й питання повторюється: «Жива чи мертва пташка в моїй руці?».

Все ще не відповідає. Незряча, не бачить прибульців, вже й не кажучи про те, що в їхніх руках. Не знає, який у них колір шкіри, якої вони статі, звідки родом. Знає тільки їхній намір.

Дуже довго мовчить стара жінка, насилу стримують сміх молоді люди.

Нарешті вона мовить м’яким, але суворим голосом: «Не знаю, мертву чи живу пташку тримаєте, але одне знаю достеменно: вона у ваших руках. Вона у ваших руках».

Цю відповідь можна зрозуміти так: якщо пташка мертва, то ви або такою її знайшли, або вбили. Якщо жива, ви ще можете її вбити. Чи жити їй — вам вирішувати. Хай там як, а відповідальність лежить на вас.

За те, що виставляли напоказ свою міць і бабусину немічність, юні гості дістали догану, почули, що вони відповідальні не тільки за кпини, але й за грудочку життя, пожертвувану, щоб досягти мети. Незряча жінка переводить увагу з утвердження сили на засіб, з допомогою якого цю силу прикладають.

Розважання про те, що може означати (крім свого тендітного тільця) оця пташка в жмені, мене вабили завжди, а особливо тепер, коли все думаю про свою роботу, що привела мене сюди, до цього товариства. Отож я схильна трактувати пташку як мову, а стару жінку — як навчену досвідом письменницю. Жінка переймається тим, як з мовою, якою мріє, даною від народження, обходяться, на яку службу ставлять, а то й відмовляють у службі задля якоїсь негідної мети. Будучи письменницею, розглядає мову почасти як систему, почасти як живу, підвладну комусь істоту, а переважно — як засіб, як дію з наслідками. Тож питання, що поставили діти: «Жива пташка чи мертва?» — не відірване від дійсности, бо ж, на думку літератора, мова підлягає смерті, знищенню; безперечно, що її, під загрозою небезпеки, рятують тільки завдяки силі волі. Жінка вважає: якщо пташка в руках гостей мертва, то ці хоронителі відповідають за тіло. Має за мертву не тільки ту мову, якою вже не говорять і не пишуть, але й ту, що не дає плодів, раденьку милуватися своїм власним паралічем. Як-от мова-статист, що цензурує й водночас сама цензурована. Безжалісна на своїй поліційній службі, не має іншого бажання чи мети, крім як дбати про свій наркотичний нарцисизм, винятковість і вплив. Хоч і при смерті, вона все ж не без дієвости, адже завзято путає розум, придушує совість, обмежує можливості людини. Глуха до запитів, вона не може творити, ба й дозволяти нові ідеї, формувати інші думки, розповідати інші історії, заповнювати важку німу тишу. Офіційна мова, викувана, щоб утверджувати неуцтво й оберігати привілеї, — це відполірований до разючого блиску обладунок, оболонка, яку давно вже полишив лицар. І все ж таки є вона — німа, хижа, сентиментальна. Принукує школярів благоговіти, дає деспотам прихисток, навіює публіці оманливе враження стабільности та гармонії.

Письменниця певна: коли через недбальство, байдужість, вихід із вжитку і брак пошани вмирає мова, коли вона вбита указом, то не тільки літератор, але й усі носії та творці мови мають відповідати за її погибель. У країні цієї жінки діти повідкушували собі язики й натомість повкладали кулі, щоб повторювати голос німоти, мови, що сама покалічена й калічить, мови, яку дорослі зовсім занедбали як засіб доходити до суті, провадити до мети і висловлювати любов. Стара жінка знає, що не тільки діти вибирають самогубство мови. Воно звичне серед інфантильних голів держави й торговців владою, чия вихолощена мова не дає їм самим доступу до решток того, що залишилося від їхніх людських інстинктів, чия розмова — тільки з тими, що коряться, або з тими, яких конче треба примусити до покори.

Ненастанне обкрадання мови можна пізнати по схильності мовців відмовлятися від її нюансованих комплексних акушерських властивостей на користь можливости загрожувати й підкорювати.

Гнобительська мова чинить більше, ніж уособлює насильство, — вона сама стає насильством; чинить більше, ніж уособлює обмеження знання, — вона сама обмежує знання. Чи то недорікувату державну мову, чи то фальшиву мову бездумних мас-медіа; чи то пихату, звапнілу мову академії або керовану голою доцільністю мову науки; чи то згубну мову закону без етики, чи то мову, призначену для гніту меншостей, що криє расистський грабунок під літературним зухвальством, — кожну треба затаврувати, замінити й викинути. Це мова, що п’є кров, поглинає все уразливе, ховає фашистські чоботи під кринолін добропорядности та патріотизму, неухильно наближаючись до крайньої межі й до схиблення. Збоченська, расистська, святенницька — всі ці різновиди типової поліційної мови панування не можуть, не дозволяють набувати знання, не заохочують до обміну ідеями.

Стара жінка чітко усвідомлює, що ні інтелектуального найманця, ні ненаситного диктатора, ні продажного політика й демагога, ні облудного журналіста не переконають її міркування.

Є і буде мова, що під’юджує громадян озброюватися й озброювати, що гине в кривавій різанині й убиває на ринках, у судах, на поштах, на дитячих майданчиках, у спальнях і на бульварах; мова, що ворохобить і славословить, щоб замаскувати шкоду й втрату від непотрібної погибелі. Буде дипломатичніша мова, щоб заохочувати ґвалт, тортури, вбивство. Є і буде ще спокусливіша мова-мутант, призначена затикати рота жінкам, набивати їм горлянку, як ото відгодовуваним на паштет гусям, їхніми ж власними взятими назад гріховними словами; прибуде мови нагляду, замаскованого під дослідження, мови політики й історії, щоб тлумачити страждання мільйонів онімілих; прибуде хваленої мови, щоб доводити до дрожу невдоволених і обездолених, нацьковувати їх на сусідів; прибуде зухвалої псевдо-емпіричної мови, приноровленої замикати творчих людей у клітках приниження й безнадії.

Хай хоч як збуджують і спокушають красномовність, чарівливість, наукоподібність, та під їх прикриттям серце такої мови слабне, а то й взагалі не б’ється, коли пташка вже нежива.

Письменниця думала про те, що могло б стати інтелектуальною історією будь-якої дисципліни, якби його не змушували марнувати час і життя, як того вимагають раціоналізація і репрезентація панування, у фатальних бесідах про винятковість, котра перекриває доступ до пізнання як тому, що не допускає, так і тому, кого не допускають.

Загальноприйнята мораль історії про Вавилонську вежу в тому, що руйнація — це нещастя. Що саме через помішання, тобто тягар багатьох мов розвалилася невдатна споруда. Що одна монолітна мова полегшила б будування й можна було б досягти небес. Чиїх небес? — думає письменниця. І яких саме? Може, передчасно, зарано було добиратися до раю, якщо ніхто не квапився зрозуміти інші мови, інші погляди, інший спосіб викладати суть? Якби було інакше, то небо, яким його уявляли будівничі, могло б опинитися біля їхніх ніг. Заплутаний, недокладний — так, але це погляд на небо як на життя, а не існування після життя.

Стара жінка не хотіла, щоб юні гості утвердились у враженні, що мову треба силоміць тримати при житті, аби тільки була. Мова завдячує живучість своїй здатності зображати дійсне, уявне й можливе життя її носіїв, читачів, письменників. Хоча іноді вона втримує рівновагу, витісняючи життєвий досвід, однак не замінить його. Вона прокладає місток до місця, де може бути суть. Коли президент Сполучених Штатів подумав про кладовище, яким стала його країна, і сказав: «Світ мало зважатиме на те, що ми говоримо ось тут, і не довго це пам’ятатиме. Однак він ніколи не забуде, що вони тут робили», — ці прості слова підбадьорили своєю властивістю підтримувати життя, бо відмовилися коротко описати дійсність — 600 000 загиблих у катастрофічній расовій війні. Відмовляючись увіковічувати, нехтуючи «остаточне слово», точне «підбиття підсумків», визнаючи свою «недостатню спроможність щось додати чи одняти», його слова свідчать про пошану до неописанности життя, яке він оплакує. Письменниця керується саме пошаною, визнанням того, що мова ніколи не зможе встигати за життям. Та й не повинна. Мова ніколи не зможе описати рабство, геноцид, війну. І не варто їй тужити за зухвальством бути здатною так робити. Її сила, її щастя — це досягати несказанного.

Чи то пишна вона, чи убога, чи то риє, підриває, відмовляється виправдувати, гучно висміює чи плаче, не прописана буквами, без дібраного слова, дібраної тиші, — невблаганна мова здіймається, щоб дійти до знання, а не знищити його. Хто ж не знає літератури — забороненої, бо допитливої, спаплюженої, бо критичної, знищеної, бо іншої? А скількох уразила думка про самоскалічену мову?

Робота над словом велична, — думає письменниця, — бо породжує, дає значення, що забезпечує нашу відмінність як людей, і в такий спосіб наше життя не схоже на жодне інше.

Ми вмираємо. У цьому, мабуть, полягає сенс життя. Але ми творимо мову. У цьому, мабуть, полягає міра нашого життя.

«Була собі колись...» Гості поставили бабусі запитання. Хто ж вони, ці діти? Що вони взяли з цієї несподіваної зустрічі? Що почули в цих останніх словах: «Пташка у ваших руках»? Вирок, що вказує на можливість? Вирок, що ставить засув? Напевно, діти почули ось що: «Не моя це справа. Я стара темношкіра сліпа жінка. Тепер уся моя мудрість — в усвідомленні того, що не можу вам допомогти. Майбуття мови — ваше».

Там вони стоять. Ану ж нічого не мають у руках? Ану ж ці відвідини — лише засіб хитрощами, обманом домогтися, щоб до цих дітей зверталися, щоб їх сприймали всерйоз, а не так, як було досі? А якщо це нагода втрутитись, вторгнутись у світ дорослих, міазми нотацій якого про них, для них, але аж ніяк не до них? На карту поставлено нагальні питання, у тому числі й оте висловлене: «Жива чи мертва пташка, яку тримаємо?» Напевно, питання означає: «Чи може хтось сказати нам, що таке життя? Що таке смерть?» Ніяких вивертів, ніякої дурости. Пряме питання, варте уваги мудреця. Старого мудреця. А якщо старий мудрець, що прожив життя й дивився у вічі смерти, не може описати ні життя, ні смерти, то хто ж тоді зможе?

Одначе вона не описує. Береже свою таємницю, плекає самоповагу, пильнує своїх афористичних висловів, мистецтва без зобов’язань. Тримається на відстані, відходить ще далі й відступає в дивовижу самотности, у химерний привілейований світ.

Ані слова не зронено після того, як вона оголосила про відступ. Глибока ця тиша, глибша, ніж осягальне значення останніх мовлених слів. Від цієї тиші проймає дрож, і розсерджені діти порушують її мовою, придуманою тут же, на місці.

«Невже нема промови, — питають вони, — немає слів, що ти могла б нам виголосити, що допомогли б нам прорватися крізь низку твоїх невдач? Прорватися завдяки науці, якої ти нам тільки-но уділила, хоч це зовсім і не наука, адже ми дуже зважаємо не тільки на сказане тобою, але й на зроблене. На бар’єр, який ти звела між щедрістю і мудрістю.

Ми не маємо ніякої пташки — ні живої, ані мертвої. Маємо тільки тебе і наше важливе питання. Чи порожнеча в наших руках — це щось таке, про що тобі страшно розмірковувати, навіть снувати здогади? Чи пам’ятаєш себе молодою, коли мова була магією без значення? Коли те, що ти могла сказати, не могло мати значення? Коли невидиме було тим, що прагла побачити уява? Коли питання й вимоги відповісти палали так яскраво, що ти аж тремтіла з люті, що не знаєш відповіді?

Невже нам доведеться починати з усвідомлення битви, котру герої й героїні, як оце ти, вже відвоювали і програли, залишивши нас ні з чим у руках, крім як з тим, що ти собі гадаєш? Твоя відповідь хитра, але ця хитрість бентежить нас і має бентежити тебе. Твоя відповідь непристойна самозакоханістю. Це якийсь зроблений для телебачення сценарій, безглуздий, коли в наших руках порожнеча.

Чому ти не простягла руки й не торкнула нас чутливими пальцями, чому не відклала на потім коротке напучення, урок, перш ніж дізнатися, хто ми? Невже аж так зневажаєш наші хитрощі, наш modus operandi, що не бачиш, як ми даремно силкуємося привернути твою увагу? Ми молоді. Незрілі. Усе наше коротке життя ми чули, що маємо бути відповідальні. Що може означати наша відповідальність у цій катастрофі, якої зазнав світ, де, як сказав поет, «нема потреби щось там викривати, бо все вже без маски»? Наш спадок — ганьба. Хочеш, щоб ми дивилися твоїми старими порожніми очима й бачили тільки жорстокість і посередність? Гадаєш, що ми такі тупі, щоб знову й знову порушувати дану собі клятву фікцією національного добра? Як ти смієш говорити нам про обов’язок, якщо ми стоїмо по пояс в отруті твого минулого?

Ти недооцінюєш нас і пташку, якої немає в наших руках. Невже немає контексту нашого життя? Немає пісні, твору, вірша, повних наснаги, немає бувальщини з досвіду, який ти могла б нам передати й допомогти покласти хороший початок? Ти доросла. Стара й розумна. Облиш думати про порятунок своєї доброї слави.

Подумай про наше життя й розкажи нам про свій особливий світ.

Придумай історію. Оповідь — це основа, творить нас у той самий час, коли творять її. Не осудимо тебе, якщо сягнеш далі, ніж зможеш збагнути розумом, якщо любов запалить твої слова так, що спломеніють вони — і не залишить нічого, крім опіку. Або ж якщо, стримані, немов руки хірурга, твої слова накладуть шви тільки там, де може кровоточити. Ми знаємо, що ти ніколи не зможеш зробити це правильно — раз і навіки. Пристрасти завжди замало, як і вміння. Але спробуй. Заради нас і себе самої забудь своє ім’я на вулиці; скажи нам, чим був для тебе світ у темних і світлих місцях. Не вказуй нам, у що вірити й чого боятися.

Покажи нам широку спідницю віри й петлю, що розпустить чепчик страху. Ти, стара жінко, благословенна сліпотою, можеш говорити мовою, яка вчить нас того, чого тільки вона й може навчити: як бачити, коли нема видимого зображення. Тільки мова захистить нас від страхіття безіменних речей. Тільки мова є медитацією.

Скажи нам, якою має бути жінка, щоб ми знали, яким має бути чоловік. Що саме рухає до грані. Що таке — не мати домівки в цьому місці, бути покинутою напризволяще тими, кого ти знала. Що таке — жити на околиці міст, у яких тебе не терплять.

Розкажи нам про кораблі, що на Великдень поверталися з далеких узбереж, про плаценту в полі. Розкажи нам про фургони, повні рабів, як ті співали так м’яко, що подих не відрізнити від шелесту снігу, який падав. Про те, як вони передчували, торкнувшись найближчого плеча, що наступна зупинка буде остання. Як із руками, по-молитовному складеними в лоні, вони мріяли про тепло, тоді про сонце. Піднімали обличчя, неначе сонце було тут, у засягу руки. Оберталися, неначе могли його схопити. Вони зупинилися в корчмі. Кучер і його напарник увійшли туди з лампою, залишивши їх мугикати в пітьмі. Кінська сеча парувала в снігу попід копитами. Сніг сичав і танув, йому заздрили раби, що замерзали.

Відчинилися двері корчми, дівчина й хлопець вийшли з світла й забралися в постіль, споряджену у фургоні. За три роки хлопець матиме рушницю, а тепер він приніс лампу й глечик із теплим сидром. Невільники передають його з уст в уста. Дівчина пропонує хліб, шматки м’яса й ще щось більше — погляд в очі того, кого вона обслуговує. Одна порція для кожного чоловіка, дві порції для кожної жінки. І погляд. Вони оглядаються. Наступна зупинка буде остання. Але не ця. Ця зогріта».

Діти перестали говорити, знову запала тиша. Жінка порушує її.

«Нарешті, — мовить вона. — Тепер я вам довіряю. Довіряю вам і пташці, якої немає у ваших руках, бо ви справді впіймали її. Гляньте. Яка гарна вона, оця річ, що ми зробили — разом».