Пісня Соломона

Післямова

Афроамериканська література, яка має багату й довгу історію в культурному дискурсі США, уславлена чоловічими іменами. Навіть Зора Ніл Херстон, яскрава зірка Гарлемського Ренесансу після своєї передчасної смерти була міцно забута й відроджена зусиллями афроамериканських письменниць, перш за все Еліс Вокер, лише на хвилі мультикультуралізму з його підкресленою цікавістю до маргінальних течій і постатей. І коли одну з цих численних письменниць, на той час уже авторку кількох романів і лауреатку престижних премій, Тоні Моррісон у 1993 році було нагороджено Нобелівською премією, то це засвідчило загальне визнання і значення мультикультуралізму, і феномена афроамериканської літератури, і феномена фемінізму, а також — навіть перш за все — неоціненного внеску самої письменниці у новітню світову літературу. Проте реакція на цю подію в літературному співтоваристві виявилася далеко неоднорідною: деякі критики були певні, що нагородження жінки-афроамериканки продиктовано не так літературними, як кон’юнктурними мотивами, як це вже не раз траплялося з Нобелівським комітетом. Проте переважали інші голоси. Недаремно ще за два роки до всесвітнього визнання один з американських критиків писав у найповажнішому американському часописі: «Тоні Моррісон є водночас і великим романістом, і найбільш відповідає поняттю «національний письменник». Той факт, що вона промовляє як жінка та як чорна, тільки підсилює її здатність говорити як американка, бо шлях до загального зараз прокладають першопрохідці»[1]. Як визнавав інший критик, не дуже-то прихильний до Тоні Моррісон, «після присудження Нобелівської премії вона стала не тільки суперзіркою, а й символом мультикультуралізму, можливости включити політику, а також расизм, сексизм, класовість до художньої тканини»[2].

Життя Тоні Моррісон не переобтяжене сенсаціями, пригодами або неординарними вчинками, певною мірою воно є типовим для сучасної афроамериканської інтелігентки. Хлое Ентоні Вофорд (Chloe Anthony Wofford, ім’я Тоні вона обрала вже ставши студенткою, а прізвище Моррісон з’явилося після одруження у 1955 р. з архітектором з Ямайки й залишилося після їхнього розлучення в 1964 р.) народилася 18 лютого 1931 р. в містечку Лорейн, штат Огайо, куди її предки прийшли з Півдня. Дід і баба по материнській ліній жили в Алабамі. В родині було семеро дітей, і коли дівчата підросли, бабця із 30 доларами в кишені втекла з Півдня, жахаючись самої думки про можливість їхньої подальшої жіночої долі у традиційно расистському середовищі. Якийсь час дід працював шахтарем в Кентуккі, а потім родина перебралася до Огайо. Батько ж походив з іншого південного штату — Джорджії. Родинне вогнище живилося негритянською музикою (дід грав на скрипці), співами, оповідками про привидів і таємниці, пам’яттю про винесені з прабатьківщини ритуали. Отже, дівчинка виростала в атмосфері специфічного світовідчуття, при якому життя насичене знаками, візіями, символами реальнішими, ніж конкретна навколишня дійсність.

Далі було навчання у Говардському університеті (ступінь бакалавра, робота інструктором у 1957-1964 рр.), Корнельському (ступінь магістра, 1955), читання англійської, французької, російської класики... Тривалий період (1965-1983) Тоні Моррісон була редактором у великій видавничій фірмі «Рендом хауз», працюючи, зокрема, з текстами афроамериканок Т.К.Бамбари, Анжели Девіс; час від часу читала курси лекцій як запрошений професор в різних університетах, найбільше — у престижному Йєльському.

Перший роман Тоні Моррісон «Найблакитніші очі» («The Bluest Eye», 1970) містить теми й мотиви, що визначили подальшу творчість письменниці: расове питання у його історичному зрізі, в його психологічних наслідках, із акцентованою увагою до його «центральної жертви» — жінки, з опорою на реальні факти. Негритянську громаду і негритянську історію в ньому подано зсередини її самої, з акцентуацією жіночої долі, жіночої ролі, жіночої свідомости вже в першому романі письменниці. Його лейтмотивом можна вважати жагучу жадобу любови, якої прагнуть серця, й те чорно-біле креслення, структурування світу, яке унеможливлює здійснення цієї мрії, ламає, трощить, викривлює людську психіку, здорові природні стосунки.

«Насильство, — каже Моррісон, — це викривлення того, до чого ми прагнемо»[3]. В цьому романі біль є наслідком патології, яка походить від нездатности персонажів виразити любов позитивним шляхом.

Наступний твір письменниці написано у жанрі роману виховання, але розширено коло дійових осіб і ареал дії. В його центрі постать головної героїні на ім’я Сула (Sula, 1974). Роман про жіночу долю охоплює час визрівання, становлення Сули, різні спроби самовизначення й самоствердження: від народження, дитинства, згодом — відмови жити за законами негритянської громади до повернення у рідне містечко Медальйон. Тут через гаму жіночих образів, через насичене випробуваннями й пошуками життя героїнь деміфологізується усталений (особливо в південній літературі) образ негритянки як відданої служниці білих. Письменниця пояснює, що білим читачам і критикам може здаватися, що повернення Сули до Медальйону означає її життєву поразку, але для негритянської жінки суттєві інші — не індивідуалістичні — орієнтири, для неї нормальне життя означає можливість розкриття власного «я» й існує лише в рідній громаді. І це Моррісон підтверджує долею своєї неординарної героїні, котра веде «експериментальне» життя.

Наступна книга «Пісня Соломона» (Song of Solomon, 1977) вирізняється з «жіночого ансамблю» моррісонівської прози. В її центрі — образ чоловічий. І хоча сюжетом цього «роману виховання» стає життя нічим не видатного тривіального, здавалось би, чорного хлопця з пересічної заможної провінційної родини — від народження в 1932 р. до смерти в 1965 р. — Тоні Моррісон зуміла поєднати в нарацїї актуальне і метафізичне, тому книжка ця стала етапною в її творчості. Саме тут, поставивши в центр роману злободенні проблеми сучасности — про реальне місце негрів в історії США, про спроби і способи завоювати реальну рівність, аж до тероризму, про саму сутність самоідентифікацїї негрів у параметрах західної цивілізації, Т.Моррісон застосовує власну «літературну техніку», засновану на органічному поєднанні здобутків сучасного красного письменства з негритянським міфологічним синкретичним світовідчуттям, що дозволили їй художньо відтворити сам спосіб мислення й особливості свідомости афроамериканця. Саме цей роман приніс авторці престижну нагороду Національної асоціації критиків, перемогу в номінації на кращу книжку місяця, — тобто, публічне визнання. «Піснею Соломона» недаремно розпочалася літературна слава Тоні Моррісон. Це яскраво написаний текст, в якому сильною є авантюрна, пригодницька лінія, ще й з елементами фантастичного, діють чітко окреслені характери, є мелодраматична любовна лінія, наявний елемент містичности, таємничости, ще й орнаментований специфікою афроамериканської ґотичности. Все це забезпечило роману значний читацький успіх, а талант авторки, яка у таку захоплюючу популярну й водночас новаторську конструкцію зуміла вкласти глибоке історико-філософічне підґрунтя, сприяв неабиякому інтересу до нього критики.

«Пісня Соломона» — своєрідний роман виховання. Він охоплює 32 роки життя головного персонажа з дивним промовистим прізвищем Мейкон-Мертвяк молодший. Адже у рабів не було прізвищ, із визволенням їм здебільшого надавали імен колишніх хазяїв, іноді — прізвисько, часом достатньо кумедне. Майже Христів вік описано не хронологічно послідовно, але епізодами, точно визначеними у датах 1931,1936,1945, 1953, 1962. Проте, то не віхи офіційної історії, тими датами фіксуються лише етапи життя ординарного негритянського хлопчика, егоїста з благополучної родини: мрійник під маминою спідницею (недаремно його прозвали Дояром), сите, безпроблемне існування під керівництвом батька, майже до віку Христа збережена інфантильність... За структурою твору такий «відсторонений» від життя негритянської громади герой центрує навколо себе всіх дійових осіб, кожна з яких стає носієм певного «ідеологічного конструкту», певного втілення негритянської проблеми.

За любов і прив’язаність сина борються батько й мати. Рут тримається за сина як за те єдине, що становить сенс її до життя, від якого вона старанно відгороджена ще з дитинства зусиллями батька-лікаря. Мейкон-Мертвяк старший — сильний негр із «білим серцем», переконаний, що головне в житті — гроші. В дитинстві й юнацтві він, нащадок звільненого раба, пройшов шлях американського піонера на батьківській фермі, а потім, будучи вигнаним із власною працею створеного раю, зберіг віру в американську мрію, в непереможну силу багатства і присвятив життя гонитві за ним, урешті домігся мети, втративши на шляху до неї навіть власну особистість. Він стає ворогом негритянської бідноти, власної дружини, власних дочок і колись улюбленої сестри Пілат. І дочки його виростають самотніми та відгородженими від ровесників, позбавленими майбутнього — недаремно вони роблять штучні квіти. Чорний власник з білим серцем — тип добре відомий афроамериканській літературі, це її пройдений етап. Сам по собі він не цікавий для Тоні Моррісон, він «працює» лише як суттєва частина оточення Мейкона-молодшого, особливо ефектно у контрастній парі із власною сестрою, тіткою Дояра Пілат.

Якщо Мейкон-старший зрікається свого народу, то Пілат, завдяки своїй відданості народним уявленням про життя як про общинне існування, залишається сильною непересічною особистістю до самої смерти. Общинну свідомість, характерну для родового устрою, негри винесли з Африки. Але вона підтримувалась у них і в нових умовах, в Америці — баптизовані, вони виростали й виховувалися у християнській спільноті (вона й сьогодні має велику вагу в духовному житті афроамериканця), яка ставала єдиним їхнім прихистком у ворожому світі. Пілат — носій общинної свідомости в усій недоторканості, вона для неї органічна, ця жінка не почуває й не мислить іншими категоріями. Її просторове мислення конкретне і водночас ні до чого не прив’язане; сприйняття часу — як пролонгованої реальности; світу — як єдиного цілого, де привиди є такими ж природними, як живі люди; себе — як частини органічного світу, адже недаремно вона нізащо не хоче взуватися, бо тоді не зможе відчувати землю. А ще — вона не має пупка (як перша жінка Єва, зроблена з Адамового ребра). Їй не подобається жити в місті, де кожна родина існує окремо, вона вчить своїх домашніх однаково ставитись до всіх людей, як до рідних, і навіть небіжчиків своїх вона носить за собою, твердо впевнена, що кидати їх не можна.

Тільки такий носій і символ народної свідомости як Пілат давала можливість Дояру з дитинства прилучитися до природного плину життя, до негритянської ментальности, служила ніби живим гінцем морального общинного здоров’я у світ хворобливого урбаністичного буття.

Третій вагомий персонаж — Гітара, друг Дояра. В конструкції роману, де діючі особи організовані в контрастні пари (Руф-Мейкон-старший, Мейкон-старший — Пілат), Гітара опонує Пілат.

Як і Пілат, Гітара відданий своєму народу. Але його позиція вироблена страшною дитячою травмою, основа якої — расово-соціальна. До активности на захист народу його веде не стільки любов до своїх, скільки ненависть до білих ворогів. Саме через його долю та свідомість у романі відчувається подих білої Америки (адже діють у ньому тільки афроамериканці). Біла ж Америка постійно присутня як ворог, що завжди готовий схопити, розчавити, знищити. На активну боротьбу з цією Америкою зважується Гітара, ставши членом терористичної організації, мета якої — вбивати білих у відповідь на насильство над чорними. «І все для того, щоб однієї прекрасної днини в нашій країні білі замислились перед тим, як влаштувати черговий суд Лінча».

Гітара глибоко переконаний, що любов до народу, яка надихає його на боротьбу, не дасть йому перетворитися на вбивцю. Він розвиває цілу теорію про особливості психології раси білих як природжених убивць, виродків і протиставляє їм расу чорних, нездатних на антилюдські вчинки. Але реальність виявляється сильнішою за добрі наміри, вона справді формує з Гітари вбивцю. Збувається те, що прорік йому друг, вислухавши перше зізнання про участь у терористичній організації. «— Гітаро, нічого з цієї бридні не змінить життя — чи то мого, чи то якогось іншого негра. Те, що ви робите, — дурість. І ще одне: воно стає звичкою. Якщо ти скоїш багато вбивств, то ти зможеш убити будь-кого. Розумієш, що хочу сказати? Торпеда є торпеда, хай яку там ціль вона має. Ти можеш порішити всякого, хто тобі не сподобається. Ти можеш порішити мене». В цьому діалозі про терор вчувається голос самої письменниці, її позиція цілком визначена, вона засуджує будь-який терор і словами героя, і фіналом роману, коли жертвами терору стають і Дояр, і її улюблена героїня Пілат. Якщо розкодувати символіку фіналу, то вона зазвучить надзвичайно трагічно: керований любов’ю до свого народу Гітара Бейнс вбиває саму душу цього народу. Так завершується одна з найважливіших опозицій роману, в якій Дояр служить з’єднувальною ланкою: Пілат дарує йому життя (адже вона приймає пологи у його матері), а Гітара відбирає його.

Розвиток Гітари та Дояра відбувається паралельно, але з протилежними знаками: самосвідомість Гітари виховує соціальна реальність із її домінантою безкомпромісної боротьби й ненависти; Дояра виховують рідні, тут переважає любов. Хоч і з великим запізненням, та у героя (хоч і не традиційного, але роману виховання), з’являється природне бажання домогтись чогось самому, віднайти власне «я». Розходження і з батьком, і з Гітарою — і з «білим», і з «чорним» серцем свого народу — предмет зображення письменниці у першій частині роману, яка служить скоріше передісторією. Діяти герой починає лише у другій частині.

Підбурюваний батьком, у пошуках нібито кинутого Пілат родинного багатства, — це відповідає суто авантюрному сюжету — герой вирушає у мандри, спочатку на батьківщину батька, а потім на Південь, у Віргінію, колиску негритянського рабства. Він приїжджає на прабатьківщину сам, уперше в житті йому доводиться завойовувати визнання своїм власним «я», котре не спирається на авторитет всемогутнього батька. Але виявляється, що його рідню тут пам’ятають. «Усміхнувшись, Дояр розслабив плечі. Приємно приїхати до чужого міста й зустріти незнайомця, що знає твоїх родичів. Дояр завжди відчував трепет у таких словах: «Я живу тут, але мої родичі...» Або: «Вона поводиться так, наче не має родичів». Або: «Чи хтось з ваших родичів живе там?» Але досі й не відав, що таке родинні зв’язки». Прилучившись до історії родини, поновивши нитки, що зв’язують покоління, Дояр, нарешті, відчув себе частиною цілого,— негритянського народу. Зерна, закинуті в його душу Пілат, дали сходи.

Сама історія відтворена в задумі Тоні Моррісон не як ланцюг причинно-наслідкових подій, а так, як вона зберігається в пам’яті негритянського народу, що ніколи не був її суб’єктом, а виступав її невільним учасником. Засновник роду Мейконів-Мертвяків, як й інші звільнені раби, не був зарахований до армії визволителів, не брав безпосередньої участи у Громадянській війні, де вирішувалась його доля, й відреагував на реальні події досить незвичайно: на власній фермі він назвав улюбленого коня іменем президента Лінкольна, корову — іменем головнокомандуючого Півночі Улісса С. Гранта, а свиню — іменем головнокомандуючого Півдня генерала Лі. Для його дітей таке «знайомство» з історією країни було єдиним доступним... У свідомості Пілат реальність і казка переплітаються так органічно, що розділити їх неможливо, вони стають єдиним цілим, реальністю міфу, зітканого зі страждання та мрії.

Такому відтворенню народної історії, народної свідомости сприяє і стиль твору. У Моррісон дуже своєрідний спосіб організації тексту. Тут, як у блюзі, в кожному абзаці повторюється інформація — образ попереднього, зчеплення тексту стає органічним і міцним, при тому, що плин його — цілком вільний, не обмежений ані сюжетом, а ні психологією самого героя. Єдність виникає при «вживанні» в історію, а історія, представлена в романі, — це тканина життя негритянського народу. Не вчинки визначних осіб, не війни і завоювання, як це прийнято в офіційних джерелах, а саме історія життя пересічних людей, що побудували Америку, негрів й індіанців, що заселяли і обробляли її землі, про них не знайдеш інформації в офіційних документах, але про них живе пам’ять в самій землі. Восени ж «Огайо, Індіана, Мічиґан зодяглися, немов індіанські воїни, по яких успадкували назви». Діти ж наспівують пісеньку про африканця Соломона, який уміє літати, хоча й без крил, і це на його честь південне містечко названо Шалімар.

Коло завершується, між початком і кінцем роману встановлюється прямий зв’язок, що скріплюється мотивом польоту. На початку роману з даху «відлітає» страховий агент, член терористської організації, що не витримав такого морального тягаря. Мейкон-молодший, що народився під час цієї події і під її знаком, з дитинства мріє про політ. І коли з’ясовується, що його пращур і був африканцем-літуном, причетність до минулого допомагає Дояру відчути себе повноправним членом громади, особистістю, увійти в ланцюг часу, в історію, сміливо подивитися в майбутнє — так сміливо, що він, примушений кулею Гітари, без страху «відлітає» в небуття, уявляючи, що прямує на прабатьківщину.

У фіналі роману помирає закохана в Дояра і відкинута ним Агар, гине Пілат, вбивцею стає Гітара і відлітає до свого народу Мейкон-Мертвяк молодший. А на землі, де їм усім, в кому живе душа негритянського народу, просто нема місця, все лишається незмінним: расова нерівність, ненависть й історія, що її пише народ.

Четвертий роман письменниці «Смоляне опудалко» (Tar Baby), був видрукуваний у 1981 р. Дія в ньому відбувається то на Карибських островах, то в Нью-Йорку, то у Флориді. Блискуча чорна «моделька» з сорбоннською освітою і чорний юнак, які відмовляються від стандартів життя американського середнього класу, знаходяться в центрі цього твору, в якому йдеться про взаємини чоловіків і жінок, білих і чорних в умовах сучасної цивілізації, і подається ще один варіант афроамериканської жіночої долі.

Тоні Моррісон визначає свої перші романи як «еволюційні». Якщо «Найблакитніші очі» — афроамериканське дитинство, то «Сула» — афроамериканська жіночність, а «Смоляне опудалко» — взаємини між громадою і культурною ідентичністю персонали.

«Улюблена» (Beloved, 1987) приносить мисткині справжню славу: спочатку Пулітцерівську, а потім Нобелівську премії. В рішенні Нобелівського комітету (1993) сказано, що нагороджується автор «який в романах, що відзначаються силою образного бачення та поетичною вагомістю вияскравив сутнісний аспект американської реальности». Дія роману «Улюблена» відбувається невдовзі після Громадянської війни — 1873 рік — на околиці маленького містечка Цинцинатті в штаті Огайо, де живе героїня цього твору Сеті зі своєю дочкою Денвер. А ще всі знають, що в їхньому домі оселився привид. Щоправда, він не завдає багато клопоту, бо це ж привид дитини, тієї самої, що її, дворічну, Сеті вбила своїми руками колись, ще за часів рабства. Тоді вона з трьома дітьми й вагітна втекла від жорстокого хазяїна, чиї молоді родичі зґвалтували її, видоїли її, матір-годувальницю, як корову, та ще й побили так, що на все життя на її спині залишився слід, нібито на ній виросло вишневе деревце зі стовбуром і молодим листячком... У дорозі, а точніше, на річці, і за допомогою дивної білої дівчинки, яка йшла з Денверу до Бостону аби купити собі вимріяного оксамиту, Сеті народила ще одне дитя. І чудом дісталася через річку Огайо, що відділяла штати вільні і невільні, до того самого маленького містечка Цинцинатті, де жила її свекруха, викуплена з неволі сином-рабом. І саме тут через місяць Сеті знайшли та схопили хазяї. Саме тоді, майже втративши розум, від нелюдського страху, що повернуть до рабства не тільки її, але і її дітей, тобто те, єдине, що їй належить, що вона сама народила-витворила, Сеті майже інстинктивно намагається знищити найдорожче. Вона вбиває дворічну дівчинку (інших не встигає) не від злоби, не від ненависти — від любови...

Отже, в основу роману покладено неординарну вражаючу ситуацію: негритянська мати-рабиня, яка за стереотипом понад усе любить дітей — чорних і білих, яких вигодовує разом зі своїми і з неменшою любов’ю, виявляється абсолютно нетиповою, з психологією аж ніяк не рабською. Вона певна у тому, що її діти — її найкращий витвір, належать їй за правом природи, а отже — у своїй богоподібності. І вона перерізає горло власній дитині, яку любить понад усе, щоб не віддати її на поталу та знущання ненависним рабовласникам. Тоні Моррісон віднаходить найчутливіший нерв у підході до рабства, його протиприродність оприявнюється просто вражаюче й доводиться на різних рівнях. Як у реалістичному романі, точно передано, детально виписано побут рабів, рабське життя. Але опис подано не від стороннього спостерігача, а від кожного з учасників трагедії, від кожного з дійових осіб цієї драми. Його й побудовано як сітку, сплетену з внутрішніх монологів і потоків свідомості, як уже відзначалося — як джазову мелодію, виповнену сольними варіаціями виконавців.

В подальші роки Тоні Моррісон бере активну участь у феміністському русі, виступає на негритянських конгресах, стає членом Американської Академії та Інституту мистецтв і літератури, Національної ради з мистецтв, разом з нобеліантами з інших галузей знань є членом Academie Universelle des Cultures, заснованої Франсуа Міттераном для «global matters of intellectual freedom». Наступні романи Моррісон — «Джаз» (Jazz, 1992), «Рай» (Paradise, 1999), «Любов» (Love, 2003). Письменниця виступає із статтями, дає інтерв’ю, створює книжки нарисів Playing in the Dark Whiteness and the Literary Imagination, 1992; Birth of the Nationhood,1996; The Dancing Mind, 1996, видає Нобелівську лекцію, 1994.

Романи «Пісня Соломона», «Улюблена» і «Джаз» у певному сенсі можна розглядати як трилогію: загалом вони охоплюють сторіччя американської історії (1870 — 1920 — 1970) і кожний з них ґрунтується на історичній основі, розповідаючи про часи, зумовлені війнами: Громадянською, Першою світовою, В’єтнамською. Як справедливо констатують дослідники, «тематично всі три романи досліджують взаємини між історією, пам’яттю й оповіддю (story)».[4]

Афроамериканське рабське — минуле у расистському суспільстві — постійно відчувається в усіх творах Моррісон, як та історія, котра просто не може не визначати життя її персонажів. В «Улюбленій» письменниця вперше звертається безпосередньо до його досвіду. Наступний роман «Джаз» про тих, хто вже рабства не зазнав, хто скориставшись волею з глибоких лісів і ферм помандрував до міст, куди й приніс із собою рабський спадок. Джо Трейс і його дружина Вайолет у 20-ті роки живуть у Нью-Йорку, й авторка розповідає про фінальний трагічний (чи трагіфарсовий?) епізод їхнього життя (виважений, абсолютно позитивний чоловік заводить молоденьку коханку й убиває її з ревнощів, а його дружина плюндрує обличчя небіжчиці під час похорону), який знов-таки зумовлений всією вивернутою системою людських взаємин, «забезпеченою» віками рабства, яке — як джазовий ритм — складається з розірваних фрагментів і синкоп. І в цьому романі авторка переймається в основному жіночою долею, але жіноче й чоловіче в ньому зв’язано нероздільно.

Так само нероздільна доля жіноча й чоловіча в наступному романі зі значущою біблійною, але пародійованою, назвою «Рай», який критика визначає як твір епічний, симфонічний, таємничий.

«Найдивовижніша й найоригінальніша книжка, написана Моррісон, — відзначав чи не найавторитетніший американський часопис The New Yorker. — Її геній такий, що біблійний підтекст не нав’язується читачеві, лише зрідка проглядаючи крізь майстерно виписані історії героїв... Ці історії міцно оволодівають нашою увагою ще й тому, що їх непросто зрозуміти. Енергія, яку ми маємо докласти, щоб розплутати різні фрагменти й укласти з них певну задовільну форму, тримає фокус нашої уваги на реалістичному плані роману і дозволяє алегоричній машині діяти більш-менш приховано». Так само характеризує цей роман American Way. «Дарування Моррісон створювати надзвичайно глибокі жіночі характери. Вона зацікавлена у відновленні та збереженні пам’яті, й її сила у формуванні життєвих історій, і «Рай» не є винятком. Своєрідна епічна поема з темою, що збігається з тематикою багатьох великих епосів: вигнання народу, його поневіряння, знаходження нового міста і колективна боротьба за створення нової ідентичности. Розказана у формі повторюваних каденцій, таких знайомих читачеві Моррісон, оповідь стверджується з майже біблійною незрушністю й величчю, навіть у моменти найвищої напруги, і з шаленою невідворотністю грецької трагедії».

«Любов» щільно заселена жінками: від імені мудрої чорної жінки, котра була вдумливим свідком описуваного, розказано передісторію того епізоду з життя трьох інших жінок, який є в творі центральним. Передісторія — то панорама цілого негритянського району, його історія в середині XX сторіччя — від задуманого молодим енергійним негром і реалізованого, процвітаючого під час Другої світової війни курорту до занепаду цієї квітучої оази у буквальному й переносному смислі. Разом із спустошенням місцевости через Ті забрудненість сусіднім консервним заводом, через відтік тимчасових, спонуканих ажіотажем війни курортників, через відчутні зміни стану господаря місцевости Коузі, до поступової руйнації будівель й активного наступу океану, під води якого відходить значна частина курортної місцевости.

Немає сумніву в тому, що професор Моррісон є спадкоємицею західної культури і живе в її аурі абсолютно органічно. В її романах легко віднайти літературних білих «предків»: її герої зумовлені минулим, як і фолкнерівські; вона відтворює полісвідомість через потоки свідомости як Вірджинія Вулф; наслідуючи Твена, вона змальовує дорослий світ очима підлітка, а іноді й варіює твенівські ситуації.

Є сліди й більш глибоких впливів. Це ж Натаніель Готорн відтворює через поетику своїх романів саму ментальність американських пуритан, спираючись на органічну для них семіотичність, знаковість мислення. За тією ж «методою» Моррісон відтворює «чорною семіотикою» афроамериканський менталітет, світосприйняття й світовідчуття своїх героїв. Адже її мета — надати голосу тому, що мовчало й замовчувалося, передати афроамериканську історію зсередини. Тут йдеться не так про продовження й розробку традиції, як про глибший і вагоміший процес. Недаремно Тоні Моррісон обурюється, коли їй приписують наслідування Джойса чи Фолкнера. Маємо феномен органічного схрещування західної культури з тим, що називають афроцентризмом, і без чого немислима нині мультикультура Америки. Більше того, інтенсивний пошук ідентифікації й самоідентифікації особистости, осмислення особистості у ситуації існування «іншого», характеру взаємин індивідууму з громадою, соціумом, універсумом, що є ознакою сучасного стану американської свідомости, новим мульти-культуральним каноном.

Водночас плідно й майстерно користуючись наробками та відкриттями західних модерністів, зокрема — потоком свідомості, афроамериканська письменниця знову із допомогою західної «технології» монтує з них хори, синтезуючи індивідуальне й колективне мислення, епічне й ліричне, ще й залучає читача до участи в «хоровому» світосприйнятті, сміливо поєднуючи європейську традицію з афроцентризмом.

«Тоні Моррісон — сольний політ через літературу в історію» назвала свою статтю для міжнародного журналу The World Literature Трудьєр Гарріс. І назва напрочуд вдало передає сам сенс творчости афроамериканської письменниці. В її романі знаходимо екзистенціальну історію і водночас — афроамериканський епос у дуже сучасному виконанні на рівні не тільки зовнішніх зв’язків і реалій, а й головне в глибинах ментальности, персональної й народної.

Акценти зроблено на тому, що відзначає афроамериканський менталітет — минуле, рабство, расизм. А ще й це те нове, що вносить талановита авторка у розкриття традиційних тем — успадкована від предків міфологічність, синкретичність мислення. Це значить: відчуття магічного-чудесного як природного й абсолютно органічне його співіснування з реальним матеріальним буденним у свідомості персонажів. Це значить відсутність різкої межі між життям та смертю, бо йдеться про відмінний від західної цивілізації характер взаємин людини з універсумом.

У світі, створеному Тоні Моррісон, міфічність і концепція людської історії нероздільні, час і позачасовість знаходяться в постійному діалозі, міф стає центром, ядром будь-якої людської історії, а історія сама продукує міфи.

Аби переконливо відтворити цей процес, Т.Моррісон не тільки плідно використовує жанрову модель romance, яка дуже плідно працює протягом усієї історії афроамериканської літератури, а й звертається безпосередньо до африканської міфології як до першоджерела афроамериканського менталітету. Високо освічений філолог Тоні Моррісон працює свідомо, оволодіває історією, фольклористикою, культурою Африки, що становить генетичне підґрунтя афроамериканського світосприйняття. А це означає зміну кута зору в багатьох аспектах і суттєво.

Скажімо, з епосу приходить до романістики Т. Моррісон потрактування часу. Фольклорний час не є механістичним, лінійним, простим маршем років. Він маркує подію в людському суспільстві та природі, що включає людство, так само, як і пори року з їхньою плинністю, невідворотною змінністю. В епосі, як свідчать дослідники, напруження між індивідуалізмом і цінностями колективного світовідчуття проведено через відношення статей (gender). Причому, африканський епос зображує героїзм як суто чоловічу категорію, зводячи жінку лише до ролі помічника чоловіка й це впливає на формування моделі, особливості функції чоловічого і жіночого агента за законами негритянської спільноти. Тож ґендерний розподіл сприйняття історії (примусова задіяність у чужій історії чоловіків і її відсторонено-глибинне переживання на міфологічних рівнях з боку жінок) у творах Моррісон спирається на її афроамериканське коріння. І такий підхід сприяє новаторському вирішенню у талановитої письменниці традиційного для прози питання про характер взаємин об’єктивного/суб’єктивного, загального/індивідуального в моррісонівських романах.

У статтях останніх років (Unspeakable Things Unspoken: The AfroAmerican Presence in American Literature) Т.Моррісон висловлює думку про мовчазну, але посутню присутність чорного компоненту в усій американській літературі. По-перше, афро-американська письменниця справедливо наголошує на безперечній присутності як східної, так і африканської (зокрема, єгипетської) культури у самій західній цивілізації вже від моменту її формування. По-друге, дуже сучасно й досить оригінально вона обґрунтовує специфічну присутність «чорної тіні» в літературі США, що як будь-яка складова культури мала утворюватися у діалозі, потребувала наявності «іншого» для власної самосвідомости. Оскільки США не мали ієрархізованого суспільства за часів свого державотворення, тобто внутрішніх класових суперечностей як джерела взаємо віддзеркалень, таку функцію «іншого», за думкою Моррісон, виконувала наявність в країні негритянського контингенту рабів. Будучи доведеною, така гіпотеза вимагатиме радикального перегляду всієї історії літератури США, перегляду її канону.

Отже, через проблеми, близькі її серцю, зосереджуючись на психології, долі, минулому чорного народу, зокрема афроамериканської жінки, письменниця Тоні Моррісон виходить в актуальність американського сьогодення. Саме тому Тоні Моррісон як інтелектуал-громадянин, і її художня творчість викликали найбільш закономірні роздуми та дискусії про расу та Тендер у Сполучених Штатах. І якщо це було б єдиним її здобутком, то й тоді вона була б вартою того, щоби називати її американським письменником («не жіночою письменницею, не чорною письменницею, а саме американською письменницею нашого часу»[5]. Не можливо не погодитися з тезою професора Е. Елліотта, яку він проголосив на Всесвітньому форумі жінок (Китай, 1995): «Вона не тільки створила екстраординарний контекст складних романів вражаючої сили, вона перекроїла американську літературну історію XX ст. так відчутно, що потрібно кілька років, аби виявити її вплив і на саму американську літературу, і на естетичні засади й оцінки західної літератури загалом»[6].