Пісня Соломона

Банкетна промова на Нобелівському банкеті 10 грудня 1993 року

Ваші величності, ваші королівські високості, пані й панове, я увійшла в цей зал, маючи приємне відчуття, що тут є ті, які колись входили переді мною. Цей гурт лауреатів і відлякує, і щиро запрошує до себе, бо в його списку є імена осіб, завдяки чиїй роботі мені стали досяжними цілі світи. Розмах і точність їхнього мистецтва, бувало, ранили мені серце сміливістю й ясністю бачення. Дивовижна пишнота, з якою вони втілювали в життя своє вміння, кидала виклик моєму власному вмінню й живила його. Мій борг перед ними змагається за першість із великим боргом перед Шведською академією, що вибрала мене й долучила до цих видатних колишніх її вихованців.

На початку жовтня подруга-художниця залишила мені телефонне повідомлення, яке я тижнями тримала записаним на автовідповідачі й деколи прослуховувала — щоразу тільки для того, щоб почути тремку втіху в голосі й віру в словах. «Моя люба сестро, — мовила вона, — твоя нагорода також і наша, в кращі руки її годі від дати». Дух цього послання з небезпідставним оптимізмом і гордою надією позначив мій нинішній день.

Я покину цей зал, одначе, з новим і ще приємнішим відчуттям, ніж те, з яким сюди увійшла: відчуттям товариства майбутніх лауреатів. Тих, що і в час, коли я це кажу, видобувають, просівають і полірують слова мови задля просвітлення, про яке ніхто з нас і не мріяв. Чи забезпечить хтось із них собі місце в цьому пантеоні, чи ні, та добір цих письменників безпомилковий, він підіймає на духу. Їхні голоси звертаються до минулих і прийдешніх цивілізацій; нас привертатиме безодня, з якої пильно дивиться їхня уява; ці люди ні на що не закривають очей і не відвертають погляду.

Ось тому, цінуючи дари моїх попередників, благословенння від моїх сестер, радісно чекаючи на письменників майбуття, я приймаю честь, яку мені зробила Шведська академія, і запрошую вас поділити зі мною те, що маю за велику ласку.