Перстень Борджіа

Частина третя СТАМБУЛЬСЬКА ДЕФЕНЕСТРАЦІЯ[16]

Якщо Петр, як ми згадували, прихильник libera arbitria, себто свободи людської волі, не визнавав у своєму житті нічого, що б можна було назвати мотивом повторення, і, отже, не бачив ніякісінького симетричного зв’язку між своєю тріумфальною аудієнцією у глави християнства, папи, що відбулася, за приблизними даними, майже шість років тому, і своєю не менш переможною аудієнцією у глави ворогів християнства турецького султана, він усе–таки не сумнівався, що тодішня ситуація по–своєму повториться й цього разу. Володарі, надто могутні й надто самотні у своєму винятковому становищі, легко спалахують, легко захоплюються, вдячні будь–кому, хто якось цікаво зможе визволити їх із неприродної нудьги владарювання, але так само легко й холонуть і тверезішають. І, як колись папа, засипавши Петра своїми милостями, наступного ж дня дипломатично і змудріло обрізав ці свої милості до такої міри, що це було схоже на те, що він їх відмінив, так само й тепер слід було чекати чогось подібного і від султана.

Такої ж думки був і Гамді–історик, до скромного дому й до чарівної чорнявої доньки якого Петр повернувся відразу ж після завершення своєї аудієнції в Того, Для Кого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності. Учений історик вважав, що підвищення, отримане його зятем, надто несподіване, дике й неприродне, ба навіть химерне, щоб його можна було поважно й відповідним чином цінувати. Петр, мовляв, діяв неправильно, коли перед султаном дав волю своєму непристойному нахабству і не взяв прикладу зі свого тестя Гамді, який зважував кожне своє слово і радше мовчав, аби не мовити чогось, що згодом могло стати прикрим для нього, хоча і в нього свербів язик то від якоїсь дотепної репліки, то від переконливого аргументу. Він, Гамді, мовляв, заціпенів, коли Петр шпарив султанові у вічі свої дикі думки, нечувані перебільшення і єресі. Коли, наприклад, Петр сказав про те, що не вірить у Бога, Гамді буквально відчув, як у нього на голові піднімався тюрбан від волосся, що ставало дибки. Султан, нехай буде висловлено Аллахові подяку, щоправда, дозволив Петрові замакітрити собі голову шаленою балаканиною і в своєму затьмаренні неймовірно його відзначив, але важко передбачити, що станеться і що буде, коли думки в його голові знову вишикуються як раніше, а головне — і цього слід боятися найбільше, — коли він прислухається до коментарів ревнивих і заздрісних придворних, які юрмляться навколо нього і яких корколомний успіх Петра воістину позбавить сну. Він, Гамді–ефенді, відчуває від цього всього такий страх, що в нього в животі всі тельбухи крутяться і звиваються, мов клубок змій, і він міг би, нехай повірить йому пан зять, аргументувати ці свої неприємні відчуття і чорні передбачення десятками прикладів з історії.

Песимізм ученого історика, забарвлений наївно приховуваними ревнощами до зятевого успіху та соромом за свій промах, можливо, був перебільшеним, і Петр, хоча зі своїм знанням світу й людей мав би стояти вище за такі дурниці, сприймав тестеві докори без гніву, бо вважав негідним, якщо не безсоромним те, що старий пан спокійно і мовби вдаючи, що нічого не сталося, оминає ту обставину, що, якби Петр не повівся перед султаном саме таким чином, вони обоє, тесть і зять, можливо, вмирали б зараз повільною й болісною смертю на палі.

А мала Лейла, що б не казав її турботливий татусь і як би він не каркав, втупила в Петра свої очі, чорні як вельми темна й довга ніч, з виразом палкої відданості й шаленого захоплення. Вона знала дуже добре, бо якась пташка–щебе–тушка негайно цвірінькнула їй, що Петр не поводився перед монархом нерозважливо й необачно, як це хотів зобразити вчений Гамді–ефенді, а тямовито й чудово, і що її татусь, навпаки, діяв безглуздо й незугарно, отож вона була невимовно щаслива й така горда за свого чоловіка, що її маленькі груди здіймалися, мов після прудкого бігу, а Петрове обличчя розпливалося й віддалялося через її сльози захвату й невимовного щастя.

Але дуже швидко виявилося, що Гамді–ефенді добре знав, що говорить, бо відразу ж після останньої молитви, яку він і Лейла виконали з належною докладністю і старанністю, тоді як Петр похмуро пішов до свого кабінету, щоб там розмовляти зі своїм богом Пантараєм, — отож після останньої молитви, коли небо на заході вже давно згасло і всі собаки на обох берегах Босфору з’єднали свої собачі голоси в одне протяжне і безупинне жалобне скавучання, виття, гавкіт і дзявкіт, — перед домом Гамді–ефенді з’явилася чота яничарів з оголеними шаблями й запаленими смолоскипами. Цієї нічної пори вони виглядали неприродно великими, хоча й справді для служби в сералі вибирали найбільших з найбільших здорованів, а крім того, вони носили на головах високі фески, оздоблені стрічками, що спадали по спині аж до пояса. Коли ж їхній начальник, капітан, загримав у ворота могутнім кулаком, Гамді–ефенді прошепотів посинілими від ляку вустами:

— От і воно.

І сам особисто пішов їм відчиняти, не чекаючи на воротаря, який кудись зник і, безперечно, вже спав.

Капітан, звання якого визначала срібна стрічка, прикріплена від середини чола до краю фески, на питання Гамді відповів, що бажає говорити з Абдуллою. Так він висловився — з Абдуллою, не з рабом Абдуллою чи Абдуллою–беєм, як Пан панів сьогодні раз чи два був назвав Петра, — просто з Абдуллою, і все, крапка. Це прозвучало так категорично й непривітно, що Гамді не втримався від запитання:

— З моїм зятем Абдуллою?

Капітан яничарів грубо, по–яничарськи зареготав.

— Ач який жвавий, з його зятем! Гадаєш, що кожен, і навіть я, при своєму високому званні, мусить знати твої родинні стосунки? Я маю наказ говорити з таким собі Абдуллою, який мешкає в цьому домі і якого сьогодні по обіді Бог на землі особисто допитував. Поклич–но його до мене і швиденько, якщо не бажаєш дочекатися неприємностей, якими я, при своєму високому званні, можу зі своїми хлопцями тебе ощасливити.

— Я тут, — сказав Петр, як уже колись був заявив про себе в цьому будинку, і вийшов з темряви коридора до відчинених дверей, освітлених смолоскипами яничарів. — Що б ти хотів, капітане? Мабуть, щось вельми важливе, якщо ти, при своєму високому званні, сам особисто потурбувався про мене.

І тут трапилося щось вельми дивне: в ту мить, коли Петр вийшов з темряви і з’явився в колі палаючих смолоскипів, капітан яничарів тицьнув свою палицю під пахву, а звільненою рукою вхопився за ніс, так само зробили і його люди, прості вояки без бантів на чолі.

— У тебе є халат його величності, — сказав він гугняво, як говорять люди з сильним нежитем. — Поверни його мені, щоб я відніс назад його величності, доки ти не вчинив з ним чогось неналежного.

— Це наказ його величності? — запитав Петр.

— Це не твоя справа, — гугняво відповів капітан. — Моє звання достатньо високе, щоб ти без зайвих запитань і церемоній зробив те, що я тобі наказав: віддай мені султанів халат.

— Не раніше, як ти поясниш мені, чому ви всі тримаєтеся за носи, — сказав Петр.

— Либонь, тому, що тут щось смердить. Пекельно смердить, чесно кажучи, так, наче тут хтось саме виліз з каналізації, — мовив капітан яничарів, і його підлеглі зустріли цю відповідь грубим яничарським реготом, майже таким, яким сміються здичавілі вояки при плюндруванні міста, кидаючи у полум’я живих немовлят; а капітан зареготав з ними. Але довго він не сміявся, бо Петр так уцідив йому межи очі, що в того відразу з обох ніздрів бризнула кров.

— Це щоб ти справді мав причину триматися за носа, нікчемо, — сказав він, коли капітан яничарів, сякаючи й захлинаючись власною кров’ю, помалу звівся на коліна в дорожній пилюзі. — Ну що, хлопці? — звернувся Петр до його вояків, які також уже не сміялися і лише глухо бурмотали, відступаючи перед Петровим поглядом. — Ніхто з вас не хоче, щоб я його також погладив? Якщо ні, то дайте нам спокій і забирайтесь звідси геть. А халат я поверну його величності власноручно, як власноручно я отримав його від неї.

— Це тобі так легко не минеться! — жалібно крикнув капітан яничарів закривавленими губами. — Ти ще заплатиш мені, каналізаційний щуре!

Тим часом Петр закрив ворота й засунув засув.

— Нічого серйозного, — сказав він своєму тестеві, який, напівмертвий від жаху, рвав на собі волосся й голосив, що тепер через Петрову божевільну нерозважність справді настане кінець усім надіям і всім сподіванням, отож не залишається нічого іншого, як умерти, бо ж яничари не вибачать такої зневаги, повернуться з підмогою і його, Гамді, як і Лейлу, а передусім Петра, роздеруть на клапті.

— Нічого серйозного, — відповів Петр на тестеві нарікання, — це була лише безглузда спроба привести мене в таку халепу, що цим разом мені не допоміг би жоден перстень Борджіа і жодні цитати з Філософа про суть і випадки. Бо якби я був віддав їм халат, вони б його вкрали й поділилися діамантами, сказавши, що нічого не знають, а я потім даремно пояснював би, куди подівся султанів одяг. А що яничари ще сьогодні повернуться з підмогою, щоб нас убити, цього, татоньку, не бійтеся, бо хоча моя позиція перед султановим троном, як видається, під сильною загрозою, але я все ще ношу титул Знання Його Величності, а всі великі самодержці звикли не міняти своїх рішень відразу, цілком і повністю, вони радше викручуються й ухиляються, аби не було розмов, що вони самі не знають, що верзуть, і що їх слово не має жодної ваги й вартості. З цього випливає, що на цю ніч ми можемо забути про всі турботи, відклавши їх на завтрашній день.

І пішов зі своєю дружиною Лейлою до спальні і — за висловом другої сріблясто–сивої баби–сповитухи — старався там і виконував таку добрячу роботу, що професійне визначення першої баби, тієї білої, що Лейла ще недавно була панною, щохвилі ставало несуттєвим. Врешті Лейла, переможена і стомлена розкішшю й коханням, сповнена таким блаженним і цілковитим розслабленням, що тіло здавалося невагомим, бо кожна часточка її юної істоти була насичена і вже не мала чого бажати, погладила розкуйовджене Петрове волосся і прошепотіла:

— Ох, ти мій соколе. А він відповів:

— Я не сокіл. Але не виключено, що дуже скоро ним стану.

Цей давній турецький вислів, як ми пам’ятаємо, означає відхід у вічність. Але Лейла, представниця молодої генерації, і не дуже освічена, як тодішні турецькі жінки, не знала цієї гідної шани й гарної ідіоми, отож у своєму некритичному захопленні Петром, знаючи лише, що для нього не існує нічого неможливого, сказала:

— Так, ти обов’язково ним станеш.

Назавтра після першої молитви в урядовій будівлі сералю мало відбутися звичайне велике засідання Ради, отож історик Гамді–ефенді, муж скромний, вирушив туди пішки, а його молодий зять супроводив його, щоб повернути Тому, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, халат, точніше кажучи, він вигадав і задумав цей привід, аби проникнути на Раду, відстояти свою справу, зорієнтуватися в ситуації і примусити мовчати своїх ворогів, бо його посада Знання Його Величності, отримана вчора, була такою невизначеною, а права та обов’язки такими незрозумілими, що він навіть не знав, чи може брати участь у Найвищих засіданнях хоча б як останній з–посеред чаушів, яким, як відомо, можна було лише слухати і подеколи супроводжувати султанові вислови сповненим захоплення «бак».

Коли вони підійшли до сералю, все свідчило про те, що засідання вже почалося, бо чорні слуги візирів тинялись Подвір’ям блаженного споглядання, — Петр завважив, що при появі його й Гамді вони зупинилися і безсоромно порозтуляли свої припухлі губи, поштурхуючи один одного ліктями, — та й вартовий біля головного входу до будівлі, якого запитав Гамді, підтвердив: так, його величність, кажуть, забажала, щоб Рада сьогодні зійшлася дещо раніше ніж звичайно, бо питань, які будуть розглядатися, надто багато.

То був недобрий знак, і вчений історик був такий вражений цим, що не стримався і, до немалої втіхи чорних слуг на подвір’ї, вхопився за голову, точніше, за круглий обвід свого тюрбана.

— А мені нічого не сказали! Мені нічого не сказали! — заголосив він і побіг сходами з чорного мармуру так хутко, що облямівка темного халата вченого так і заметлялася навколо його струнких литок.

Петр вирушив за ним, але вартовий заступив йому дорогу.

— Куди, чоловіче? — запитав він.

Це звертання було образливим для людини, яка неповних дванадцять годин тому отримала — за особистими словами султана — найвищу з почестей, які має в розпорядженні Пан Двох Святих Міст, а це неабищо, але Петр надто добре усвідомлював, що справи його кепські, аби перейматись такою деталлю. Він відгорнув полотно, що закривало султанів халат, перекинутий через руку, і, сяйнувши вартовому у вічі блиском самоцвітів, якими був усіяний розкішний убір, коротко сказав:

— Я йду повернути його величності халат, і ти, рабе, мені не перешкодиш.

Цього могло вистачити, бо вартовий відступив, але таким уже був Петр, дідько його вічно підштрикував, що не вдовольнився цим частковим успіхом і загримів:

— Як це, собако, ти не впав на коліна перед халатом його величності?

Ошелешений вартовий упав на коліна.

— А порох землі поцілувати? — провадив Петр, ще дужче підвищуючи голос.

Вартовий поцілував порох землі.

— Я ще з тобою поквитаюся, слуго, — сказав Петр і спроквола й гідно почав підійматися чорними сходами. Непомітного погляду через плече йому вистачило, щоб завважити, що чорні слуги на Подвір’ї блаженного споглядання вже не шкіряться в ідіотській утісі, а повитріщались на нього, мов зачудовані телята, і, замість тинятися, як це робили досі, застигли, мов соляні стовпи, наче помітили несподівану появу комети з двома хвостами. Це була дрібничка, ніщо в порівнянні з труднощами, які, в цьому він був певен, йому доведеться подолати, але Петра це навіть утішило, його настрій поліпшився і зросла віра в себе.

А зовсім швидко він мав зазнати великої несподіванки.

Чорні головні сходи виходили до не менш чорної плутанини коридорчиків, кімнаток, проходів, сходинок і ніш. Петр, проминувши Чотири зали скарбниці, замкнені, бо туди смів заходити лише султан та найвищі сановники, а всі вони саме були на Раді, заглибився в лабіринт архітектурних дурниць і помилок, що явно нагромаджувалися, дороблялися й перероблялися протягом багатьох десятиліть, і, не знаючи дороги, невдовзі безнадійно заблукав. І саме тієї миті, коли він, напружуючи слух, бо йому здалося, що звідкись справа долинають людські голоси, проходив невеликою, правильно–квадратною кімнатою, посеред якої стояв низький, так само правильно–квадратний стіл вочевидь візантійського походження, бо на його кришці, оздобленій облупленою інкрустацією, було зображено бліде й суворе обличчя святої імператриці Теодори, увінчане великим компактним ореолом, відчув, як хтось посмикав за поділ султанового халата, і злякано побачив те, що менш за все на світі бажав побачити, а саме, кошачий блиск великих, спрямованих до нього вгору очей султанового недоумкуватого брата Мустафи, який сидів на землі під столом, спочиваючи на підібраній під себе лівій нозі і опираючись на рівно випростану ліву руку.

— Бак! — видихнув Петр. — Ну й налякали ви мене, принце.

— Я знав, що ти тут пройдеш, бо кожен, хто заблукає в цьому мавпячому домі, проходить тут, — сказав Мустафа й подав Петрові правою рукою маленький кришталевий флакон. — Це я приготував для тебе.

— Що це? — поцікавився Петр.

— Вода, — відповів недоумкуватий принц. — Чиста вода, й нічого іншого. У вас хрестять водою, чи не так? Ти сам це казав.

— Так, — відповів Петр. — У нас хрестять водою.

— Ну, то охрести мене, — мовив Мустафа.

Петр так здивувався, що не зміг навіть сказати «ви жартуєте, принце», лише стояв, затиснувши флакон у руці і витріщивши очі, і не знав, що й подумати.

— Ну, то як? — нетерпляче кинув Мустафа, сунучись на сухорлявому задку з–під столу. — Охрестиш мене?

— Та ви жартуєте, принце, — сказав Петр.

— Кажу це цілком поважно, — мовив Мустафа. — Я ж не божевільний, розумієш?

— Звичайно ні, принце, — ввічливо відповів Петр, як відповідав би будь–якому іншому божевільному, який запевняв би, що він людина здорового глузду.

— Я лише прикидаюсь дурником, бо якби не прикидався, братові не залишилося б нічого іншого, як наказати вбити мене. А якби навіть він сам не хотів мене вбивати. Чорногорець примусив би його до цього.

— Який Чорногорець? — запитав Петр.

— Та Чорногорець, так ми його всі називаємо, генерал яничарів Ісмаїл–ага. Вчора, коли братусь закутав тебе в свій халат, у сералі почали казати, що наша імперія отримала нового володаря, себто тебе, але я сказав собі: говорять, щоб побавитися, бо справжнім володарем імперії є Чорногорець, а той не допустить, щоб хтось ліз у його справи і створював конкуренцію.

— Я гадав, що наймогутнішою особою в імперії є султан, — кинув Петр.

— Залежить від того, який це султан і наскільки сильна в нього рука, — зауважив принц. — Про Мехмеда Завойовника можна сказати, що він був наймогутнішою людиною в імперії. Але ж не кожен султан є Мехмедом Завойовником. У нас були султани, яких на голову випереджав, скажімо, великий візир і захоплював у свої руки всю владу. Про теперішнього нашого великого візира цього не скажеш, це порохнявий дідок, який труситься за братове життя — адже зі смертю султана великий візир, як правило, також залишається без голови. Оскільки ж мій братусь добра і слабовільна людина, а великий візир ніщо, справжню силу у нас сьогодні мають яничари, а Чорногорець їхній володар, та й по всьому.

— Владу в могутній Турецькій імперії мають яничари, а яничари ж не турки, — сказав Петр. — Ви, принце, живете в дивовижному світі.

— Мені вже з душі пре від цього світу, тому я й хочу вихреститися, — мовив принц. — Вчора, не встиг ти ще повернутися з сералю додому після свого підвищення, усе вже було вирішено про тебе й супроти тебе. Чорногорець сказав братусеві, що не ручається за своїх людей, коли раб, щойно витягнутий з каналізації, себто ти, стане особистим радником його величності, і цього було досить. Братусь визнав, що яничари важливіші за твій розум і твою правдомовність. Мені шкода тебе, бо ти сподобався мені від першої хвилини, і мені здалося, що ми разом ще багато чого спізнаємо на цьому світі.

Петр зітхнув.

— Мені теж так здалося, принце.

— Нічого не зробиш, паля на тебе вже чекає, — мовив Мустафа. — Привід завжди можна знайти, якщо треба. Чорногорець учора посилав до тебе своїх людей, щоб вони відібрали в тебе братів халат, але ти був настільки мудрий, що не віддав їм його, — нічого, він вигадає щось інше. Ну, то давай, охрести мене.

— Якби я навіть і хотів задовольнити вашу неймовірну примху, принце, я не можу, бо я не священик, — відповів Петр.

— Але християнин, — сказав Мустафа.

— Вчора, — зауважив Петр, — я категорично і, сподіваюся, переконливо пояснив його величності, що я не християнин, бо не чуюся ним і не погоджуюся з християнським віровченням, і ви, принце, були присутні при цьому.

— Саме це зробило християнство привабливим у моїх очах, — сказав Мустафа. — Ти християнин, бо тебе охрестили, але дозволяєш собі прилюдно заявити: я не чуюся християнином, бо не погоджуюся з християнським віровченням. Я слухав, як ти говориш, і подумки тріумфував: ось воно, сказав я сам собі, ось справжня віра для мене. Ти не боїшся пекла?

— Не боюся, бо не вірю в нього, — відказав Петр.

— Бачиш, а я боюся, бо я мусульманин, — зауважив принц. — А коли перестану бути мусульманином і прийму віру, яка дозволяє людині сумніватися в пеклі, то вже не боятимусь. А як там, у Європі скликають людей на молитву? У вас теж є муедзини?

— Нема, — відповів Петр. — Але у нас є дзвони, голоси яких розлягаються набагато далі, ніж спів муедзинів.

Принц засмутився.

— Це мене вразило, і це гидко. І коли починають видзвонювати, всі уклякають і моляться?

— Нічого подібного.

— Навіть у Римі, де живе ваш папа? Петр усміхнувся.

— Гадаю, що, якби на римській вулиці хтось раптом став навколішки й почав молитися, це викликало б загальний подив.

— Тоді навіщо ви дзвоните?

— Справжньою метою дзвонів, — — пояснив Петр, — є скликати людей до церкви.

— І кожен мусить туди йти, коли почує дзвін?

— Не кожен, — сказав Петр. — Відвідини храму є, так би мовити, справою добровільною. Хто хоче, той іде, хто не хоче, не йде.

Принц Мустафа заплескав у долоні, захлинаючись від блаженства.

— Оце віра, це мені до вподоби! — вигукнув він, і на його блідому дрібненькому личку виступив яскравий рум’янець. — Хто хоче, той іде, хто не хоче, той не йде. І хто хоче, той скаже так, як кажеш ти: та залиште ви мене в спокої, я не вірю ані в пекло, ні в небо і навіть у Бога. Тоді як наш брат мусить безперестанку цитувати Коран і читати Коран, а коли справляє малу нужду, мусить дбати, щоб не обприскатись, бо цим він учинить смертельний гріх і не потрапить на небо, так що віра нас переслідує й у вбиральні. Абдулло, охрести мене.

— Але чому ви наполягаєте на цьому, принце, чому? — скрикнув Петр майже з відчаєм. — Чому хочете стати християнином, якщо не чуєтеся правовірним мусульманином? Чому не атеїстом?

— А хто такий атеїст?

— Це той, ким я є, — пояснив Петр.

— Ні, ти християнин, — переможно сказав принц. — Ну, швидко, швидко охрести мене.

— Я вже пояснював вам, що я не священик.

Принц замружив ліве око, і його обличчя набуло виразу обізнаності й грайливості.

— Не думай, що я вже такий невіглас щодо вашої віри, — мовив він. — Наш верховний адмірал Алі–паша був християнином, перш ніж прийняв нашу віру, а канцлер скарбниці, паша Абедін, був євреєм, а чого вже він не знає про християнство, того взагалі не варто знати. І я їх розпитував, бо думка таємно стати християнином не виникла в моїй голові просто так, ні сіло ні впало тоді, коли ти стояв перед братом і розгортав перед ним свій павиний хвіст. Ти лише підтвердив, що мій задум слушний, але я почав цікавитись ним набагато раніше, з того часу, коли довідався про неймовірну річ, що ваші жінки ходять роздягнені.

— Роздягнені? — здивувався Петр.

— Так, — непевно повторив принц, вочевидь занепокоєний. — Чи, може, це неправда, що ваші жінки не закривають обличчя? Ти мене вбиваєш, Абдулло.

— Наші жінки не закривають обличчя, — сказав Петр.

— От бачиш! — переможно вигукнув принц.

— Але все тіло, крім обличчя, — вів далі Петр, — у наших жінок закрите одягом.

— Це мені байдуже, — мовив принц. — Головне, що обличчя у них оголені: та й що є в жінки кращого й жадані–шого за її обличчя, гладеньке, округле, безбороде? У що закохуються, коли закохуються: у ноги жінки? Чи в живіт? Нічого подібного! В її обличчя, а в нас його ніхто не сміє побачити, хіба що батько чи чоловік, і це осоружно. По–глянь–но сюди, на цю даму: чи ж вона не хвилює? А що ти в неї бачиш? Лише обличчя, а що хочеш побачити іще?

Принц, спираючись обома руками на край столу, ледве підвівся й побожно задивився на облуплений портрет святої Теодори. Лише тепер стало видно, яка спотворена його постать: нічого в нього не росло просто вгору, ні горизонтально, ні симетрично, все було на диво кривим. Праве плече на добру половину п’яді вище за ліве, стегна викривлені аж двічі — правим боком угору й уперед, — а про ноги неможливо було сказати, як вони ростуть: чи як «х», чи як «о», бо обидві в колінах були мовби надломлені вправо, отож він мусив широко їх разставляти, щоб втримати рівновагу, а крім того, він був малий на зріст, як дванадцятирічна дитина; маківка його голови сягала Петрові до середини грудей. Петрові мимоволі спало на думку, що принц, проголошуючи людське обличчя найпривабливішим у людині і зверхньо говорячи про її постать як про щось мізерне й нецікаве, на що взагалі не слід звертати уваги, має на це, неборака, свої слушні особисті підстави.

— Але ми розмовляли про те, що я питав поради в Мехмеда Алі й Абедіна, — провадив принц і одночасно, витягши хустинку, чистив темну пляму на лівш щоці святої Теодори. — І от серед інших я поставив їм питання, що робити, коли хтось хоче охреститися, а священика немає. І вони відповіли, що в такому випадку обряд хрещення може виконати будь–який дорослий християнин.

— Але ж у Стамбулі є християнські священики, — зауважив Петр. — Тут міститься резиденція греко–православного патріарха.

Принц засміявся.

— А ти уявляєш собі, яка б зчинилась метушня, коли б я, брат султана Османської імперії, звернувся до греко–православного патріарха, щоб він мене охрестив? Тоді б уже казали, що я не тихий, а буйний мешуге, і мене б замкнули в Чорній вежі, й Чорногорець наказав би таємно задушити мене. Знаєш слово «мешуге»? Я почув його від канцлера скарбниці, і воно сподобалося мені, бо звучить так чудово по–європейському. То що? Хоча священики тут є, вони неприступні для мене, а це те саме, що їх нема, та я й не хочу стати греко–православним християнином, а тим вашим, римським, таким, як ти. Ну, давай, давай, охрести мене без зайвих слів, бо інакше я зчиню ґвалт, що ти на мене напав і робив мені аморальні пропозиції, а Чорногорець і братусь ще й подякують мені за це, бо вони, як ти добре знаєш, шукають привід, щоб посадити тебе на палю.

Петр розлютився.

— Весь час мені погрожують, що настромлять на палю, це вже стає нудним і втомливим. Ви, принце, зажадали від мене дивної і делікатної послуги, що мене вельми збентежило, отож не дивуйтеся, що я розгубився і не знаю — задовольнити ваше прохання чи ні. Але будьте певні, що в жодному випадку мене не змусять до цього погрозами і шантажем.

Почувши ці слова, малий принц ще більше поменшав.

— Ну, ну, — сказав він примирливо й погладив Петрове передпліччя. — — Не гнівайся, я хотів сказати зовсім інше

і звичайно не зробив би тобі такого свинства, адже знаєш, що ти мені симпатичний. Охрести мене, я мрію про це.

— Це вже звучить краще, — мовив Петр.

Він відкрив флакон і принюхався, тоді трішки налив на долоню й лизнув. Зробив так через обережність і за звичаєм свого насиченого пригодами життя, сповненого несподіваними поворотами. Його б ніскілечки не здивувало, якби в пляшечці — з тієї чи іншої причини — виявився смертоносний луг чи інша сильнодіюча отрута. Але нічого подібного. В пляшечці справді була чиста вода.

— Охрести мене, бо я прошу тебе про це, — вів далі принц. — Охрестиш?

— Гаразд, — відповів Петр. — Скиньте тюрбан і схиліть голову.

Принц поклав свій маленький тюрбанчик на край столу і, зашарівшись мов наречена, що вперше переступає поріг подружньої спальні, схилив голову на кволі груди. Петр вилив кілька краплин води на маківку його курячої голівки, що поросла коротко обстриженим ріденьким волоссям, і глухо промовив своєю рідною чеською мовою:

— Чиню це задля миру твоєї душі, нещасний принце, і якщо це дасть тобі хоча б єдину мить полегшення, вважатиму, що недаремно. Охрестити тебе я не можу й не хочу, та цього й не потрібно, бо цілком вистачить ілюзії, що твоє безглузде бажання виконане. Зрештою, я навіть не цілком певен, що це бажання справді безглузде — ти просто віриш, що в цьому знайдеш порятунок і заспокоєння, а кожна віра непевна й хистка, бо якби вона не була непевною й хисткою, то була б не вірою, а впевненістю: а людський світ, складений лише й виключно з істин, досі не народився. Якщо в тому, буцімто віра зціляє, є хоч трохи правди, то хай вода, якою я полив твоє волосся, освіжить не лише твою маківку, але й твоє серце. Хай буде так.

І Петр, коли закінчив говорити, відступив від принца. Принц іще мить стояв з похиленою головою, а далі випростався, якщо при його фізичних вадах можна так сказати, випростався, і поглянув на Петра своїми фанатичними очима.

— Це все? — запитав він.

— Так, принце, це все.

— Від цієї миті я християнин?

— Так, від цієї миті ви християнин.

— А якою мовою ти говорив наді мною?

— Церковною латиною, принце, вельми відмінною від латини класичної.

Принц хвилину мацав по столу, мов сліпий, тоді знайшов тюрбан і насунув його на голову.

— Я вже не боюся пекла, — сказав він з усмішкою.

— От і гаразд, принце.

— І відчуваю в серці такий приємний холод, як людина, що лежить у спекотний день на траві в затінку фігового дерева.

— Я радий це чути, принце, — сказав Петр.

Поставмо ж зараз собі запитання, перш ніж читач висловить його на свій страх і ризик, як же це так, що Петр, чоловік наскрізь правдомовний, зміг так спокійно й холоднокровно ошукати нещасного принца. Ану лиш уявімо собі, що принца Петр не ошукав, бо принцове уявлення про християнство було таким абсурдним, що цю абсурдність уже неможливо було нічим перебороти: і чи не було його вперте бажання, щоб Петр охрестив його, нічим іншим, як проявом особистого бунту затюканої постійною загрозою смерті істоти проти ядучої і самозакоханої автократії мусульманського світу, в якому він, принц, животів, страждав і відчував зневагу. І Петр цілком і до кінця виконав його волю, тому несправедливо було б твердити, що він його ошукав і обманув, просто кажучи, обдурив. Петр, як ми знаємо, був невіруючий, але не був такий бездушний і цинічний, щоб при комедії хрещення, яку його змусив зіграти принц, ужити автентичної формули ритуалу хрещення — хоча його погляди були най поступовішими, він усе одно був сином своєї доби, щоб дозволити собі пародіювати слова, які люди сотні й сотні років вважали важливішими навіть за життя, — якщо, звичайно, хто знає, тут не відіграло головну і справжню роль те саме міркування, яке колись не дозволило йому визнати засаду етикету, що королеви не мають ніг, або, зовсім нещодавно, проголосити, що Аллах є єдиним Богом, а Магомет його пророком. Тому він запропонував принцові, як це сам пояснив своєю рідною чеською мовою, лише ілюзію містичного посвячення, точнісінько як смертельно хворому ми пропонуємо ілюзорну надію на швидке одужання. Та й врешті–решт зараз не йшлося ні про що інше, як про так звану pia fraus, святу брехню, а права на святу брехню не можна відібрати навіть у найзапеклішого поборника правди.

Принц стояв, спираючись на стіл з портретом імператриці Теодори, і всміхався.

— Я вже не вірю ні в Аллаха, ні в жодного іншого Бога, — сказав він тихо. — Саме так, як ти.

— І правильно, принце.

— Хіба що в Пантарая, котрий осягає розумом усе, — провадив далі принц.

— Якщо ви наполягаєте, принце, нехай і так.

— А коли я цитуватиму Коран, робитиму це лише устами.

— Оце мудро, принце, — зауважив Петр. — Але тепер, коли я задовольнив ваше бажання, прошу вас провести мене на засідання Ради.

Принц настільки заглибився в себе, що потребував чимало часу, щоб зрозуміти, що і хтось інший на світі також може чогось забажати.

— Навіщо тобі туди? — спитав він. — Вони тебе вб’ють.

— Я боротимуся за своє життя, — мовив Петр. — Я ніколи не робив нічого іншого, отож тепер це для мене не новина.

— Але я гадаю, що досі ти ніколи не стояв сам проти всіх яничарів, скільки їх є. А це наймогутніше військо світу.

— Що поробиш, — сказав Петр.

— Ну що ж, ходімо, — мовив принц. — Я заведу тебе туди, якщо ти так наполягаєш. Але знай, що, коли в тебе почнуть забивати палю, я плакатиму по тобі.

Він узяв Петра за руку і, важко хилитаючись на кривих ногах, повів його в глиб коридорів.

Дорога вела з напівтемряви в темряву і з темряви у півморок, східцями вгору і східцями вниз, вигиналася дугою ліворуч і різко звертала праворуч, при чому неясний відгомін людських голосів, який ще раніше почув Петр, поступово ставав виразнішим. Дорога, хоча й була недовгою, забрала багато часу, бо принц насилу волочив ноги, спираючись на стіни й відпочиваючи що три кроки. Нарешті вони підійшли до вузьких, низьких дверей, про які принц пошепки сказав, що це особистий вхід до парламентської зали.

— Сюди ходжу лише я, — сказав він і обережно, щоб вона не зарипіла, натиснув стару бронзову клямку. Коли двері прочинилися, Петр почув голос султана, який саме казав, що цього вже не можна більше терпіти і що настав час, коли підступному персові треба як слід дати по руках.

— Бак! — вигукнули чауші.

— Пан Двох Святих Міст прийшов до важливого рішення, яке вся імперія привітає із задоволенням, — мовив інший голос. — І з радістю сприймуть його мої хоробрі воїни, заспокоєні новиною: жалюгідні дні того, що виліз із каналізації, вже лічені.

«Ач, Чорногорець», — подумав Петр і прослизнув за принцом до зали, на цю слизьку арену невідомої йому орієнтальної політики. Принц тим часом відсунувся, мов поранений павук, убік, на своє потайне місце, в куток за кріслами брата–султана та його візирів і високих сановників, які, ми вже згадували про це, засідали на чолі зали, займаючи всю її ширину, спинами до вікон, що виходили на Босфор. Справа і зліва уздовж стін, півколом до високих сановників, трьома–чотирма тісними рядами стояли чауші; за плечима цих чаушів і опинився Петр, коли, покинутий принцом, зачинив за собою двері, оббиті з боку зали такою самою тканиною, як і стіни, блакитним оксамитом із золотими зірками, і через це майже непомітні. Посеред зали, як завжди, лежала чимала купа мішків з грошима для виплати жалування. Четверта стіна навпроти трону, в якій був головний вхід, сьогодні прикритий сріблястою тканиною у складках, що спадала від самої стелі, була порожньою.

— Треба, — пролунав хрипкий старечий голос, — треба, треба…

Промовець помовчав, очевидно обмірковуючи, що треба; присутні ввічливо чекали.

— Треба, — провадив за мить голосок, — приділити цьогорічному святкуванню урді щонайбільшу увагу… щоб воно було якнайповнішим… щоб ворогів охопив смертельний страх, перше ніж розпочнеться похід.

«Oгo, — подумав Петр. — Коли я стану володарем вашого війська, то припиню всі ваші святкування урді».

Що ж, ця думка — якщо врахувати, що зародилась вона в голові людини, жалюгідні дні якої були вже лічені, — вельми смілива.

Святкування урді, дозволимо собі пояснення, було традиційним військовим парадом, поєднаним з народним гулянням неймовірного розмаху, яке влаштовувалося на початку кожного воєнного походу.

Потім розпочалися дебати про необхідність термінового виклику всіх допоміжних корпусів з усіх західних провінцій: з Алжіру, Тунісу і Тріполітанії включно, та про те, де ці сили мають зосередитися і долучитись до регулярних частин війська османської армії. Петр нудьгував і почував себе загубленим, зайвим і очманілим, стоячи за плечима чаушів, які уважно прислухалися, день був спекотний — і крізь відчинені вікна, за якими палало південне небо, у залу проникав лінивий, пекучий вітерець. Він міркував, як вибратися з цієї ситуації, принизливої для нього, бо ж він звик перебувати в центрі загальної уваги, а тут незнайомий чауш, що стояв перед ним, мабуть, відчувши за своїми плечима якусь нетерплячку й неспокій, озирнувся через плече і, побачивши Петра, знову байдужно відвернувся.

Та майже відразу в його прикритій тюрбаном голові щось ворухнулось, і він, збагнувши розумом, кого саме побачили його очі, озирнувся знову, щоб пересвідчитись, що не помилився; переконавшися ж, що очі не обманули його, безгучно, лише порухом уст, вимовив слівце «бак», хоча султан протягом останнього часу не сказав нічого гідного уваги. А чауш, несподівано схвильований, штурхнув ліктем свого найближчого сусіда і щось прошепотів йому, після чого і цей сусід озирнувся, і його обличчя, спочатку байдуже, витягнулось від подиву, а вуста також ворухнулись, нечутно складаючися спочатку в губну «б», далі розімкнулися, щоб пропустити дифтонг «ак». Третій чауш, зацікавлено озирнувшись, лише знизав плечима, показуючи, що чудернацький птах, про якого генералісимус яничарів саме казав, що його жалюгідні дні лічені, не цікавить його; але четвертий чауш, що озирнувся на Петра, розбурханий хвилюванням своїх друзів, сказав «бак» ледь не на повен голос. Тоді озвався суворий військовий голос, який, безперечно, належав Чорногорцеві:

— Що це там діється і хто насмілився порушувати найвище обговорення?

Петр, замість відповіді, хутко пройшов коротеньким проходом, що утворився перед ним у шеренгах чаушів.

— Бак, — сказав султан.

А візирі, високі сановники й чауші хором повторили:

— Бак.

«Бак», — подумав Петр, вражений тим, скільки султанових придворних знає його; він не гадав, що від того моменту, як султан припустився своєї знаменитої помилки, віддавши донечку вченого Гамді не за найпотворнішого зі своїх рабів, а за гарного молодого мандрівника, його, себто Петрова особа була предметом веселого зацікавлення усіх пліткарів сералю, через що в усьому Стамбулі не було місця, пильніше стереженого допитливими, ніж вуличка, на якій стояв дім Гамді. А загальний подив, який викликала його поява в Залі Найвищого Обговорення, дуже легко пояснити тим, що варті, яка, безперечно, охороняла головний вхід до зали, було наказано затримати його, коли б він намагався пройти, що і спробував був вчинити вартовий перед входом до будівлі, а може, навіть і ув’язнити того, чиї жалюгідні дні були вже лічені; та погляньте, він раптом з’являється тут, мов виринувши з підлоги, із султановим халатом, перекинутим через руку, наче кравець, що приніс замовникові готовий одяг.

— Слава Аллахові, котрий подарував служникові своєму Книгу і не вчинив її звивистою, але прямою, — озвався з кутка недоумкуватий принц.

Настала пора й султанові щось сказати чи зробити. Щодо цього, то в його розпорядженні були десятки можливостей і варіантів, починаючи з найм’якішого й наймилостивішого, якби він просто й по–людськи запитав Петра, що він тут шукає, аж до брутального, якби він, викликавши варту, наказав відшмагати Петра канчуками з бегемотячої шкіри й кинути до в’язниці. Султан обрав першу зі згаданих можливостей. Він сказав:

— Що ти шукаєш тут, Абдулло, і як ти потрапив аж сюди?

Петр рушив гарними pas du courtisan[17] , яких навчився під час свого перебування при празькому імператорському дворі, до канап сановників і виконав перед султаном свій найглибший і найвишуканіший реверанс. Він дивився, стримано усміхаючись, в обличчя володаря, але зір його був такий пильний, а спостережливість така гостра, що устиг при цьому оглянути й оцінити на майбутнє головних сановників, серед яких сидів султан на троні, та ще й пригадав з легким розчуленням, як дитиною ходив зі своєю матусею, пані Афрою, до лісочка за міськими валами по гриби; сановники у своїх тюрбанах нагадали йому приємну сімейку грибків.

Дрібненький дідок, що сидів безпосередньо біля султана, не міг бути ніким іншим крім великого візира, якого принц Мустафа характеризував як порохнявого дідка і який саме висловився про необхідність організувати святкування урді з іще більшою помпою, ніж звичайно. Паша з веселим, ситим, виразно семітським обличчям, з чорними круглими очима, сповненими сміху, був, безумовно, Абедіном, канцлером скарбниці, євреєм, який, на думку принца, чудово розумівся на справах християнської віри, а високий джентльмен з вузьким європейським обличчям ймовірно був верховним адміралом Мехмедом Алі–пашею. Муфтія, що сидів праворуч від Петрового тестя, вченого Гамді, обличчя якого здригнулося від жаху через нову зятеву нерозважність, Петр уже знав, а смаглявий кістлявий здоровань, кутасту голову якого прикривав не тюрбан, а феска, без жодного сумніву, був його головним ворогом, генералісимусом яничарів, якого принц Мустафа називав Чорногорцем.

Бо цей суворий вояка, дивлячись на Петра байдужливим поглядом, великим і вказівним пальцями правої руки затискав носа.

— Маю честь перебувати в цій залі вже довго, — відповів Петр на другу половину султанового питання. — А прийшов я для того, щоб повернути вашій величності, завжди звитяжному, рівного якому немає серед володарів цього світу, ваш халат.

— Бак, — скрикнули чауші.

— Га мім! — пролунав голос недоумкуватого Мустафи, про відхід якого від ісламської віри, крім Петра, ніхто на світі досі не знав. — Писання дарує Аллах, могутній і мудрий.

Петр поклав халат султанові до ніг, на край подушки, на якій той сидів по–турецьки.

— Бак, — мовив султан. — 3 тих часів, як Аллах, володар наших вчинків, зволив заснувати і створити цю імперію й наділити її незмірною могутністю, ніколи ще не траплялося, щоб якийсь людський хробак відмовився прийняти подарунок, яким ощасливив його володар цієї імперії. Ти образив мою величність, і спосіб смерті, якою тебе покарають за цей злочин, досі ще не винайдений. Тому замість покликати своїх яничарів і наказати відразу стратити тебе, я хочу вислухати твоє виправдання. Слухаю.

— Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, Завжди Звитяжний, — почав Петр, — знову оточив мене своїм піклуванням, як оточив він мене своїм піклуванням уже вчора, подарувавши свій халат. Ви не сказали мені дослівно: «Дарую тобі свій халат», а лише мовчки скинули його зі своїх рамен і одягнули на мене, що зробили б і тоді, коли бажали б лише позичити його мені; але мене сповнило відчуття, що йдеться не про позику, а про дарунок, і я був щасливий. Та, на жаль, уже того ж вечора, як стемніло, до будинку мого тестя Гамді–ефенді, в якого я живу, прийшла чота яничарів — може, тих яничарів, які б тепер, аби мій злочин був хоча б трохи менший, за наказом вашої величності вбили мене на місці, і капітан цих яничарів став вимагати, щоб я віддав йому халат вашої величності, бо ваша величність бажає його повернути назад.

— Це неправда, цей пес бреше, — сказав Чорногорець.

— Моє серце, признаюся, тієї миті упало, — незворушно вів далі Петр, — і світ для мене втратив блиск, усмішку й сяйво, бо з цього я зрозумів, що Пан панів, падишах, знову відвернув від мене своє світле обличчя, прикрашене бородою Завойовників, і мені стало гірко до сліз. Я відповів капітанові, що не віддам йому халата вашої величності, бо йдеться про річ надто дорогоцінну, щоб я довірив її рукам не знайомих мені воїнів, і що я принесу її його величності сам особисто, що я і зробив, і прошу Пана, справедливість якого незмірна, бо вона не має меж, щоб зважив, чи я насправді вчинив злочин.

— Повторюю, що цей пес бреше і що цю баєчку про відвідини моїх яничарів він вигадав, — зауважив Чорногорець і досі затискаючи пальцями носа.

— Дозволю собі додати до своєї розповіді маленьку, але не позбавлену цікавості дрібничку, — мовив Петр. — Яничари, які мене відвідали, трималися за носи точнісінько так, як зараз ця вашмосць у фесці, що покрикує на мене, буцімто я брешу.

У залі приглушено засміялись. Чорногорець почервонів і вдарив по коліну кулаком правої руки, якою досі тримався за ніс.

— Забороняю тобі називати мене вашмосцю у фесці. А мої вояки мали поважну причину, щоб триматись за ніс. Ти для них смердів, каналізаційний пацюче.

— Із цієї причини й ви, пане, ухопилися за носа, побачивши мене?

— Звичайно, — відповів Чорногорець.

— Вашмосць у фесці, — сказав Петр, — очевидно, має тонший нюх, ніж усі присутні тут високопоставлені особи, з його величністю включно, і це ж можна сказати також про вояків, яких вона послала до мене відібрати султанів халат.

— Нікого я до тебе не посилав, — мовив генералісимус.

— Чому ж вашмосць каже, що його солдати мали поважну причину, щоб триматися за ніс? — насідав Петр, задоволено відзначивши, що султан стежить за цією сутичкою — за його власними словами — з таким самим натхненням і запалом, як і вчора, і що він явно й безперечно стоїть на боці Петра. Він крутився, виблискував очима й швидко дихав, вочевидь у захопленні від того, що вперше за все його життя з’явилася людина, що зважилась повстати проти незмірної сили Чорногорця, обмеженої лише необхідністю підтримувати думку, що справжнім володарем Османської імперії є не він, а султан. Це обмеження, безумовно, немиле серцю Чорногорця, діяло, звичайно, передусім тут, у Залі Найвищого Обговорення, у присутності всіх сановників і членів сералю; і Петр подумав, що якщо в нього й залишився хоча б один–єдиний, бодай найнепо–мітніший промінчик надії уціліти в цій ситуації, то цей промінчик виходить саме звідси, з обставини, що Чорногорець у ці хвилини мусить приборкувати свої пристрасті і вдавати, що султанове слово значить більше, ніж його, Чорногорцева, воля.

— Пан панів, — сказав Чорногорець, — звичайно, невдоволений нахабством, яке дозволяє собі в нашій Залі цей найнижчий з усіх рабів, і не допустить, щоб когось із членів Священного дивану образив його нестримний язик.

— Цього моя величність, звичайно, не бажає, — мовив султан королівським тоном, випроставшись, бо зауважив, що заґратовані віконця під стелею протягом останніх хвилин набрали іншої барви, що пояснювалося однією–єдиною з можливих причин, а саме тією, що за ними зібралося не кілька, а багато жіночих облич. Потаємні кімнатки під стелею, з яких, як ми знаємо, султанові жінки й наложниці могли слідкувати за засіданнями Найвищих зборів, іншим часом порожні, тепер заповнилися. — Цього моя величність, звичайно, не бажає і нічого такого не допустить. Я не помітив, щоб тут дійшло до якихось образ. Абдулло, чоловік, якого ти, не знаючи наших стосунків, називав вашмосцю у фесці, це паша Ісмаїл–ага, найвищий начальник яничарів. Звертайся до нього так і продовжуй свій захист.

— Прошу вашу величність прийняти мою палку подяку за це пояснення, — сказав Петр. — Але боюся, що мій захист закінчується, бо славетний паша Ісмаїл–ага визнав, що моє свідчення про яничарів, які звечора приходили відвідати мене, щоб під брехливим приводом, що це бажання вашої величності, відібрати халат вашої величності, не вигадане, як він це пробував твердити спочатку, а цілком правдиве. До цього мені нічого додати.

— Справді, здається, немає нічого, що б ти міг до цього додати, — сказав султан з відтінком подиву в голосі. — Я надав тобі можливість захиститися, і ти захистився. Тоді…

— …розмова з цим пройдисвітом буде короткою, — загорлав Чорногорець, нахабно втручаючись у султанову мову; і Петр із жахом побачив, що Пан панів зіщулився і змалів.

Згаданий останній промінчик надії, на який покладався Петр, погас, як гасне остання іскорка табірного багаття, коли на нього вилити цебер води. Як виявилося, щит, яким Петр захищався чи про який думав, що захищається, був зітканий з павутинок вражень. Чорногорець, побачивши, що Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, схильний до поступливості, явно вирішив не дбати про обмеження, яке йому в цю мить приписував етикет, а розправитися з Петром проти султанової волі на очах усього двору за своїм уподобанням і бажанням. І це був кінець.

Султан зморщився і, незважаючи на те, що віконця під стелею рожевіли все виразніше від безлічі жіночих облич, які скупчилися навколо, відкинувся ослаблими плечима на подушку за спиною. Не підлягало сумніву: він не зважиться хоча б пальцем поворухнути для врятування молодого чоловіка, який, як ми довідалися з його власних уст, надихав його й запалював.

А лиховісні події ринули вперед як бурхлива вода з прорваної греблі.

— Варта! — знову загорлав Чорногорець.

Крик ще не відлунав, як розгорнулася срібляста запона, що прикривала головний вхід, і до зали кинулася чота з десяти чи трохи більше м’язистих, сповнених завзяття, яничарів, що обертали очима на всі боки.

— Виведіть його! — загорлав Чорногорець, вказуючи своєю дубовою палицею на Петра. — І настроміть його на палю просто посеред першого двору, нехай усі бачать, як ми караємо за нетактовність і нахабство.

Сопучи, яничари кинулися вперед, щоб виконати наказ свого найвищого пана, і розділилися надвоє, щоб обійти купу мішків з грошима; і тут Петр, якому не було чого втрачати, бо ситуація вже не могла погіршитись, перестрибнув через свого тестя, який сидів у нього на дорозі, і, вхопивши Чорногорця за комір і холоші штанів, підніс його на рівень своїх грудей, що було непогано, і перш ніж той устиг отямитись від несподіванки й усвідомити, що з ним діється, викинув його, мов ганчір’яну ляльку, через вікно надвір.

Кажуть, що так звана Тридцятилітня війна, названа через те, що тривала тридцять років, розпочалася з того, що представники чеської протестантської шляхти викинули через одне з вікон Празького граду трьох імператорських католицьких чиновників. Ця подія набула такого розголосу, що дала поштовх до творення спеціального слова, яке позначило процедуру викидання живої людини з вікна: це дефенестрація, по–французькому la défenestration, по–англійському the defenestration, по–німецькому die Defenestration або ж der Fenstersturz. У православній Росії, яка стояла осторонь цих кривавих подій, це слово не прийнялося. Ці загальноприйняті факти підтверджені Великим і Малим енциклопедичними словниками Лярусса.

Ми нітрохи не сумніваємося, що навіть так халтурно виконана дефенестрація — усі троє дефенестрованих упали на купу гною, і з ними нічого не трапилося — насправді стала сигналом для розпалювання дій таких темних, серйозних і страшних, як Тридцятилітня війна. Ми вважаємо, що прелюдія тридцятилітньої трагедії розпочалася скоріше від стамбульської дефенестрації, ніж від халтурної празької; від стамбульської дефенестрації, майстерно виконаної нашим героєм Петром Куканем із Кукані, яка досі була прихованою від істориків, хоча її історичні наслідки були величезними.

Ми доведемо це детальним описом подій, які слідували за цим.

Коли їхній найвищий начальник, супроводжуваний величезним колективним «бак», що вихопилося з горлянок усіх присутніх, вилетів крізь вікно і зник — так, що крім турецького капця, який спав при цьому з його лівої ноги, та яничарської палиці, яка випала йому з руки, більше нічого не нагадувало про його існування, — яничари на мить остовпіли, бо не могли відразу збагнути, що сталося, а тоді, все–таки зрозумівши, з завиванням, тигрячими стрибками кинулися вперед, щоб виконати наказ Чорногорця ще рішучіше, дикіше й лютіше, але їх зупинив сам султан, що підвівся, знову владний і впевнений як належить, з порожевілим обличчям, і простяг назустріч їм руку, мовби хотів зупинити їх долонею з розчепіреними пальцями.

— Стійте, вояки, — сказав він. — Те, що сталося, сталося з мого відома й цілковитого схвалення. — (Він зважився на цей вирок, бо вважав, що Чорногорець, якщо він навіть пережив дефенестрацію, найближчим часом не зможе керувати і втручатися в справи, бо вікно, з якого він вилетів, було на висоті принаймні шістдесяти стіп над землею). — А ти, Абдулло–бею, поясни цим людям сенс того, що сталося.

І знову сів, упевнений, що Петрові легко вдасться розплутати ситуацію і зробити її прийнятною навіть в очах самого Аллаха.

Петр трішки помовчав, чекаючи, коли в його голові перестане стугоніти кров, розбурхана нелюдським зусиллям його богатирського вчинку. Тоді сказав:

— Запам’ятайте як слід мої слова, хоробрі юнаки, щоб ви змогли вірно й без перекручень пояснити їх своїм друзям, відсутнім тут, а ті поширювали їх усе далі й далі і передавали в усі, навіть найвіддаленіші гарнізони й частини вашого виняткового, вашого доблесного, вашого елітарного корпусу, що несе горде, страхітливе всьому світові ім’я яничарів.

— Бак, — загуділи солдати своїми твердими, пересохлими вустами.

Петр, дещо підвищивши голос, вів далі:

— Я, звісно, знаю, що ви більше звикли ходити в походи, вправлятись і воювати, одне слово, жити по–військовому, ніж слухати довгі промови, тому свій виступ я обмежу лише найнеобхіднішим. Отже, трапилась вельми прикра й неприємна річ, а саме те, що ваш найвищий начальник Ісмаїл–ага, якого ви, либонь, любили й шанували, чиї накази ви сліпо виконували, виявився негідним свого високого становища і, підданий випробуванню, збрехав. Він зважився виступити проти волі глави й Пана цієї імперії, Завжди Звитяжного падишаха, і, як ви самі бачили, наказав настромити мене на палю, не дбаючи про те, що Пан панів вшанував мене своїм довір’ям і любов’ю, надавши мені титул Знання Його Величності. Так от, вчинок, якого припустився ваш начальник Ісмаїл–ага, ми оцінюємо як державну зраду; мало бракувало, щоб і ви, хоробрі яничари, стали співучасниками цієї державної зради, бо якби ви виконали його наказ і підняли руку на мою особу, то припустилися б учинку, що суперечить волі його величності. Щоб перешкодити цьому, я був змушений зробити те, що зробив і що, як знаєте, цілком схвалює сам султан, Пан Двох Святих Міст.

Він на мить змовк і озирнувся на султана; султан, поважний, величавий, закрутив головою, що в турків, як знаємо, означає згоду.

І далі Петр провадив уже вільніше й загальнодоступніше:

— Зрада чи не зрада, але скажіть–но, хлопці, відверто і щиро: що це за начальник, який дозволяє спокійнісінько викинути себе з вікна? Що це за генерал, коли у скруті він губить капець? Чи може такий вайло бути надалі прикладом і взірцем? Чи заслуговує він на горде ім’я яничара, не кажучи вже про ім’я найвищого начальника яничарів, такий завошивлений нездара з немитими ногами?

При цих словах Петр з найбільшою огидою понюхав капець, загублений Чорногорцем, і всі, від султана, його радників і яничарів до останнього чауша, аж затремтіли, адже турбота про гігієну для мусульманина є першим і основним релігійним обов’язком, а звинувачення, що хтось не миє ніг, є найстрашнішою образою.

— Може, ви хочете під орудою цієї смердючої гниди, — загримотів Петр на закінчення, — якщо вона не розбилася на смерть, і надалі служити й воювати?

— Нізащо! — крикнули яничари.

— Дякую, саме це я, Знання Його Величності, хотів почути, бо це хотіла почути і сама його величність.

Султан покрутив головою на знак згоди.

— А тепер, — вів далі Петр, — поговорімо про те, хто стане наступником Ісмаїла.

— Будь ним ти, о мужній! — заволали гуртом усі яничари. — Будь нашим начальником, о могутній, о той, хто викидає з вікна, о той, хто карає підлість, о чесний, о великий!

І, ставши навколішки, вони піднесли до стелі свої палиці на знак шани й покори.

Петр трохи помовчав, усміхаючись, мовби насолоджувався своїм тріумфом, а далі відповів так:

— Не можу, хлопці, бо титул Знання Його Величності, який Пан панів зволив мені надати, не дозволяє мені взятися за завдання таке відповідальне. Я запропоную вам дещо інше. Не маю сумніву, що ви, яких вибрали для сторожової служби в сералі і для виконання почесного обов’язку охорони священної особи Завжди Звитяжного Падишаха, є кращими серед кращих і найдобірнішими з добірних і взагалі першими серед перших яничарів. Ану лишень, кому з вас пощастить перемогти мене в двобої на палицях, на який я вас викликаю, нехай стане тим, ким Ісмаїл–ага перестав бути.

— Бак! — озвалося з усіх кінців і закутків.

— Чи Той, Для Якого Намає Титутлу, Відповідного Його Гідності, погоджується з моїм рішенням? — запитав Петр.

Султан, ще натхненніший і сміливіший, покрутив головою й відповів:

— Далебі, ти чудово виявляєш себе на посаді Знання Його Величності, Абдулло, бо точно схоплюєш бажання моєї величності. Правильно, іди й бийся, не зволікаючи, з моїми яничарами, на цьому ж місці, щоб ми всі це бачили й не мусили турбуватися. Кляту ситуацію, коли яничари втратили свого начальника, буде вирішено мужньо і як слід, а ми, крім того, отримаємо ще й цікаве та захоплююче видовище.

— Ну, то вперед, — сказав Петр. — Хто вийде першим? І з зухвалою усмішкою він оглянув гурт розбишакуватих здорованів, мало сподіваючись, що серед цих забіяк знайдеться хоча б один, здатний не лише перемогти в двобої, але й мудро і вправно повестися як генерал і член Великої Ради, аж раптом помітив серед них звичайнісінького парубка, який, ну, нічим не різнився від своїх товаришів, хіба що був помітно нижчим і ширшим, ніж переважна їх більшість, але його просте сільське обличчя здалося Петрові на диво знайомим, невловимо нагадуючи щось давнє й забуте, сцени з його дитинства, палаючу піч пана Янека, його чорний халат і шапочку, покійника графа Гамбаріні, батька Джованні, і ще бозна–що. «Хто б це міг бути? — міркував він. — Хтось із моїх співучнів з єзуїтської школи? Але яким чином хтось із них потрапив би в яничари? А може, хтось із тих телепнів, які тоді добивалися місця пажа в палаці під Петржіном?»

Поки він так розмірковував, серед яничарів, спочатку розгублених і безпорадних, почався рух — їм пощастило виштовхнути з–посеред себе світловолосого велетня з сіро–голубими, ясними очима й дуже випнутими щелепами, на добрих півголови вищого за Петра. Розгублено усміхаючись рідкими, але гострими іклами, якими він, безперечно, звик хрумати кістки, як ми хрумаємо сухарі, цей яничарський Тарзан легкою, нечутною ходою вийшов на середину арени, обмеженої спереду канапами султана і сановників, позаду купою мішків із грішми, праворуч і ліворуч чаушами, обережно, мов склянку, поклав на землю свою палицю і відразу почав роздягатися, не встиг ніхто сказати навіть слова, як він уже стояв оголений до пояса, самі м’язи та кості, сухожилля і біляве волосся, краса, та й годі! А з горішніх віконець слабенько й делікатно, але виразно голосами сопрано пролунав зойк подиву — та й не дивно, адже жінки гарему, приречені на пухкі обійми султана, мабуть, зараз уперше в житті побачили тіло порядного парубка.

Петр скинув лише халат і залишився в сорочці, не бажаючи виставляти напоказ рубці від нагая, які посмугували його спину, і привітав свого м’язистого супротивника палицею Чорногорця. Світловолосий яничар, піднявши свою палицю, яку спочатку був поклав на підлогу, повторив привітання, і двобій розпочався.

У такому двобої супротивники тримають свою зброю обома трохи розведеними руками і нападають один на одного в лоб усією довжиною палиці, найчастіше просто вперед, намагаючись сильним ударом уцілити в груди супротивника, або згори вниз, щоб хряснути його по маківці голови, або навскоси вниз, ударом,спрямованим на ключицю противника, або знизу вгору, цілячись у суперникове підборіддя, або вертикально виставленою палицею вперед, і все це якнайшвидше, якнайзлагідніше, якнайупертіше, відбиваючи удари суперника перпендикулярно наставленою палицею. Також дозволяється відпустити один кінець палиці й розмахнутися ним однією рукою, як мечем, або стати до супротивника боком і діяти палицею, як списом чи вилами, одне слово, що довго пояснювати, дозволяється все, навіть копняки й удари кулаком, бо двобій на палицях — розвага народна, а не лицарська, зате вищою мірою мужня: знести удари, спричинені взаємним зіткненням обох палиць, і не впасти після двох–трьох із тремтячими м’язами всього тіла, вивихненими суглобами й перевернутим шлунком, о, для цього треба бути парубком зі сталевими м’язами та лапами, як ломи, і все тримати в полі зору, та ще й мати гостру спостережливість і голову в порядку.

З боку Петра було великою сміливістю, якщо не нахабством, викликати на поєдинок палицями незліченну кількість яничарів, хоча він знав, що яничари спеціально тренуються і муштруються в цьому суворому виді спорту — відомо, що палиця була не лише їхньою парадною зброєю, але й чимось на зразок військової ознаки, — але він сподівався на те, що ми при переліку неодмінних якостей доброго фехтувальника палицею згадали насамкінець, себто на свою гостру спостережливість і якість своєї голови. Так він вважав і на самому початку виявилося, що не помилився: коли яничарський Тарзан, страхітливо вищиривши рідкі ікла, кинувся на нього всією вагою свого велетенського тіла в лобову атаку, Петр, удаючи, що має намір відбити його удар вертикально наставленою палицею, в останню частку секунди відхилився убік і підставив йому ногу, використавши при цьому один зі ста прийомів, яких у далекому минулому навчив його незрівнянний Франта, син повії Ажзавтрадодому, отож нещасний Тарзан, до кінця своїх днів не збагнувши, як це могло статися, простягся на весь зріст перед падишаховою канапою.

А Петрові тієї ж миті сяйнула заспокійлива й очевидна думка: Франта! Ну, звичайно ж, Франта — це той яничар, обличчя якого видалось йому таким на диво знайомим, Франта дорослий і змужнілий, обтертий надзвичайно суворим життям, але ж той самий Франта, його улюблений приятель з дитячих літ. І Петр, підбадьорений радістю, хряснув палицею по сідниці Тарзана, який уже підводився, і цей удар був таким сильним, що парубок знову впав; цього разу він уже не міг піднятись без допомоги друзів, які відвели його, враженого подивом (він кульгав, бо удар пошкодив йому якийсь важливий руховий м’яз), у глиб зали, щоб він уже ніколи не потрапляв у поле зору і не ставав предметом зацікавлення таких поважних і високопоставлених панів, як султан і його оточення. Sic transit gloria mundi[18] — земна слава часом триває дуже коротко, приходячи і відразу ж відходячи так бурхливо, що й кліпнути не встигнеш.

А члени Найвищих зборів і глядачі–чауші кричали «бак, бак», і згори лунало таке ж «бак», але ніжне, мов янгольський спів.

Так, кремезний яничар справді був Франтою Ажзавтрадодому — тепер, коли Петр, подолавши першого супротивника, розгледів його як слід, у нього не залишилося й тіні сумніву щодо його ідентичності. Та якщо Петр упізнав його, то він, цілком очевидно, не впізнав Петра і явно не мав ні найменшого бажання чи настрою взяти участь у сенсаційному турнірі, влаштованому цим елегантним молодим чоловіком, який говорив чудовою турецькою мовою й показував перед його величністю чудеса доблесті і якого йому навіть уві сні не спало б на думку ототожнити з хлопцем, з яким він колись бився перед храмом Діви Марії–Заступниці на Малій Страні у Празі. Він, себто Франта, стояв, схиливши низьке чоло, люто зціпивши зуби, і, очевидно, думав: «Пан скаче, а хлоп плаче» чи щось подібне, відповідне до моменту.

А яничарам тим часом пощастило умовляннями і штурханами змусити ще одного зі своїх товаришів вийти на двобій з Петром, і, як і перший, якого ми назвали Тарза–ном, цей бідолаха так само ніколи не зміг зрозуміти, як могло статися, що двобій закінчився тієї ж миті, що й розпочався: Петр покінчив з ним просто тим, що, відбиваючи першу атаку, наставив свою палицю не на його палицю, а на пальці його правої руки, якими той стискав палицю, отож перш ніж пролунало дерев’яне «трісь, трісь, трісь», любе вухові всіх любителів цього спорту, з нещасним яничаром, таким же здорованем на вигляд, уже було покінче–но, і він стояв посеред майданчика навколішки, з очима, що перетворилися на гейзери гірких сліз, засунувши до рота розбиті пальці.

— Біда, приятелі, так ви зостанетесь без начальника на віки вічні, — сказав Петр. — Не кажіть лише, що це були ваші найкращі фехтувальники. Краще вже розпустити все яничарське військо.

Яничари загарчали й застогнали від гніву й сорому, заскрипіли зубищами.

— Я вас образив? — глузував з них Петр. — Тож нехай хтось із вас поквитається зі мною, я саме цього й чекаю. Чи серед вас такого не знайдеться? Це означало б, що я сказав про вас лише чисту і щиру правду. Як видно, приказка «який пан, такий крам» — слушна. З вашого генерала нічого не візьмеш, а ви, як видно, нітрохи не ліпші. — І без вступу перейшов з турецької мови на свою рідну: — То що, Франто, далі мовчатимеш?

Це подіяло. Франта звів своє непокірливе чоло — на його широкому обличчі з’явився вираз найглибшої тупості. Він хвилину спантеличено дивився на Петра, а потім його уста, прикрашені яничарськими вусами, ворухнулись, ледь чутно сказавши по–чеському: — Та невже!

Таким чином Петра він упізнав, хоча ще й досі не вірив своїм очам, але боротися, до чого закликав його той, бажання не мав. Він непорушно стояв на своїх коротких, кривих і товстих ногах, невисокий, але широкий і кремезний, з випуклими грудьми, з руками, що дугами відходили від його м’язистого тіла, і похмуро й підозріливо зиркав на Петра своїми малими, хитрими, сіро–зеленими очицями. Приятель — не приятель, але Петр цієї миті був для нього паном, а з панами, як він знав зі свого багатостраждального життя, краще не зв’язуватись. Він рушив лише тоді, коли один з друзів, бажаючи надихнути, почастував його ззаду сильним копняком. Зі спритністю, що при його ведмежій зовнішності дуже вражала, він ухопив своєю лапищею ногу, яка його копнула, сильним ривком порушив нахабі рівновагу і змусив його впасти, а вже потім, глухо буркочучи, перевальцем пішов на арену.

— Та я ж тебе, Петре, роздавлю як блощицю, — сказав він, скинувши свій яничарський одяг.

— Ну, то спробуй, — мовив Петр. І вони взялись до роботи.

Те, що з волі Аллаха було дозволено побачити найвищим володарям Османської імперії, було двобоєм титанів, жахливою картиною оголених, простих і справжніх людських стосунків, драмою зіткнення двох рівновеликих протилежних сил, лютою бійкою двох нещадних бестій у людській подобі, які цієї миті не бажали нічого іншого, як забити до смерті один одного дубовими палицями, якими вони чухралися, хоча діймати до живого вдавалося зрідка, бо ж обидва були однаково досвідчені як в обороні, так і в нападі, як у відбиванні ударів, так і в їх завдаванні. Після престіссі–мо дубового грюкання, під час якого обидві палиці миготіли у всіх напрямках, сплітаючись у єдину кружляючу зірку, наставало заціпеніння, щось на зразок боксерського клінча: палиці, зійшовшись під гострим кутом, впиралися одна в одну посередині, й обидва атлети намагались перетиснути один одного, як два олені, що в двобої сплітають свої роги.

Це видовище ще більш захоплююче й патетичне, ніж попередня боротьба, коли вони нападали й лупцювали один одного, бо тут ідеться не про вигоду лінивого спочинку, а про спокій страшенно непевної і утримуваної великим зусиллям рівноваги і про нерухомість напнутого до краю і готового до пострілу луку. Ніхто не дихає, стоїть тиша, в якій почули б навіть ходу кішки, що направляється до своєї миски з молоком, обидва богатирі мовби скам’яніли, наче зачаровані злою долею, ніби засуджені на довічну кару марного зусилля. Раптом лунає дивний і зовсім невластивий для цих місць звук полотна, що рветься: це у Петра тріснув тісний рукав сорочки, не витримавши тиску його напружених м’язів, і відразу згори, з–під даху долетів коротенький, відразу ж заглушений зойк — якусь із султанових дружин чи наложниць охопив любовний екстаз, але євнух–наглядач вчасно встиг угамувати її, затуливши рота чорною долонею.

І от застигла картина боротьби змінилася: Петр несподівано робить пірует на правій нозі, і Франта безпорадно летить у порожнечу, гальмуючи ведмежими лапами мов лижвяр, що зменшує швидкість свого спуску, звівши носки до себе й розвівши п’яти, а Петр тим часом періщить його вивільненою палицею по сідниці. Навіть важко було зрозуміти, що Петр шкодує свого суперника, бо якби він хоча б один–єдиний раз хряснув його по голові, а не по задку, боротьба враз би закінчилась. Якщо присутні досі й не писнули, то тепер почали бешкетувати, тупотіти, галасувати, біснуватись; здичавілий султан, не дбаючи про свою гідність, для якої немає відповідного титулу, лупцює навколо себе обома кулаками, учений Гамді стогне від насолоди і смикає себе за волосся, чауші підкидають угору свої тюрбани, інші обіймаються і буцаються головами, як вихолощені барани; що виробляють жінки під дахом, невідомо, бо як би вони не кричали, їх тонкі голоси не могли не розчинитися серед гуркоту пашів, беїв, ефенді та інших панів сущого.

Новий поворот двобою викликав новий шалений спалах виття уболівальників: Франта Ажзавтрадодому, пригальмувавши свій мимовільний чвал, також відпустив лівий кінець своєї палиці і, всунувши його Петрові між стегна, змусив його жалюгідно й недостойно впасти, і вже розмахнувся, щоб перебити йому всі кістки, але Петр, лежачи під ним на спині, випростав одночасно обидві ноги і ступнями вдарив супротивника по колінах, перекинувши його, мов ляльку, точнісінько так, як за частку секунди до цього впав був сам. Та от уже обоє богатирів сидять на підлозі, зриваються на ноги і знову кидаються один на одного, і престіссімо дубового цюкання знову переходить у страхітливу нерухомість рівновеликих сил. І потім вони обидва стоять і напирають один на одного, Франта Ажзавтрадодому несподівано каже пошепки, скоріше рухами губів, ніж звуками:

— Петре, я вже не можу.

На що Петр так само пошепки відповідає:

— Дурниці, ти мусиш перемогти.

— Знаю, але як?

— Перебий мені палицю, — прошипів Петр.

Так і сталося. Петр знову вийшов з клінча, але цього разу замість того, щоб переслідувати Франту, який знову летів у порожнечу, чекав його нової атаки, тримаючи палицю перед собою в широко розставлених руках. Франта ж, навпаки, загальмувавши свій біг, притиснув руки до себе, обернувся, палиці зіткнулися з подвійною силою двох пар сталевих рук, і пролунав сухий тріск.

— Здаюся, — сказав Петр по–турецькому, відкидаючи зламану палицю Чорногорця. — Незнайомий яничаре, ти поводився мужньо, переміг чесно і захистив честь яничарського прапора. Та не мені хвалити чи ганити тебе. Це належить його величності, Завжди Звитяжному, що зробить висновки з того, що тут відбулося.

Султан, досі задиханий від хвилювання, мовив:

— Які ще висновки? Було ясно сказано, і це зрозумів кожен: хто з яничарів переможе тебе, Абдулло, в двобої на палицях — стане наступником Ісмаїла. Оскільки цей молодець переміг, то які тепер можуть бути розмови? Я був трохи розчарований, Абдулло, що переміг не ти, бо я тримав кулаки за тебе, але мушу визнати, що якби ти не поступився, це б страшенно ускладнило ситуацію, бо наступного силача, який би врешті переміг тебе, не можна було б визнати справжнім переможцем, бо ти, Абдулло, звичайно, втомився. Отож тепер усе гаразд, що вийшло так, як вийшло, і неможливо навіть, щоб було негаразд, адже йшлося про справу, яку влаштував і якою керував ти, Абдулло. Хоча, зрештою, йдеться ще й про те, чи цей молодчина, який переламав тобі палицю, при всій своїй силі не є безнадійним йолопом. Як тебе звати, молодче?

— Мене кличуть Ібрагімом, — відповів Франта.

— Гаразд. Ну то скажи мені, Ібрагіме, хто ходить уранці на чотирьох, опівдні на двох, а ввечері на трьох?

Франта, схиливши чоло, трохи насуплено мовчав, а тоді відповів:

— Дельфін.

— Дельфін? — здивувався султан. — Як це дельфін? Хіба дельфін уранці ходить на чотирьох?

— Не ходить, — уперто відповів Франта.

— Чи ходить дельфін узагалі? — наполягав султан.

— Не ходить, — повторив Франта.

— Тоді чому ти сказав цю дурницю?

— Бо не хочу бути генералом, не хочу бути таким, як Чорногорець, — відповів Франта тим самим упертим тоном. — Серед панів немає ніякої справедливості. Я краще залишуся тим, ким є.

— Не залишишся, — сказав султан, — а приймеш звання, чесно завойоване в поєдинку з Абдуллою, навіть усупереч сзоїй волі, за моїм наказом. Адже тим, що ти свідомо безглуздо відповів на моє запитання, ти показав свою некорисливість, властивість, яка надто рідкісна в людей. Але тепер, коли ти знаєш, що посада генерала так чи інакше тебе не омине, скажи мені як слід і розумно, хто це такий, хто вранці ходить на чотирьох, опівдні на двох, а ввечері на трьох.

— Бик, — сказав Франта, цього разу вже весело й вільно.

— Гадаю, ти все–таки йолоп, — сказав султан. — Як це бик? Йдеться про людину. Вона рачкує на чотирьох, доки є немовлям, ходить на двох, ставши дорослою, а на старість на трьох, бо спирається на ціпок.

— Можливо, — відповів Франта. — Але це не про яничара, бо яничар упаде в бою набагато скоріше, ніж окривіє від старості. Зате бик, доки є телям, ходить на чотирьох, коли подорослішає й хоче скочити на корову, йде на двох, а коли постаріє і його тягнуть за ногу на забій, шкутильгає на трьох.

Яничари слов’янського походження, а їх було більшість, почувши цю блискучу відповідь свого нового генерала, видали могутнє «юху–у», «ойхуху» й «ей–я–я», а султан, схиливши голову, пустив сльозу від надмірного розчулення, бо зрозумів, що історичні хвилини, які випали на його долю того дня, про гладкий перебіг яких потурбувався його чудовий Абдулла, може ще вирішальніші й далекосяжніші, як здобуття Цареграду сто пятдесят років тому.