Перстень Борджіа

Частина друга СКАНДАЛ У ГАРЕМІ

Володар Двох Святих Міст, себто Мекки й Медіни, Завжди Звитяжний, Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, — так у середніх підлабузницьких колах іменували падишаха, володаря Османської імперії, тоді як у високих підлабузницьких колах його називали Богом на землі, сам же він велів, щоб до нього зверталися ваша величність або Мій султане, — той день від самого ранку присвятив своїм обов’язкам Найвищого правителя, головуючи — згідно з ритуалом спиною до вікна, аби його уваги не відвертало море, а особливо Босфор, що кишів людьми о будь–якій порі дня — на своїй Раді візирів, яких разом з Найвищим візиром було семеро, та високих урядовців

1 достойників, яких було двадцять один, серед них найвизначніший паша Ісмаїл–ага, генерал яничарів, наймогут–ніша після султана людина в імперії (казали, що насправді він могутніший від султана, адже на один порух його пальця військо, яким він керував, могло до останнього чоловіка скочити у вогонь, виконуючи будь–який його наказ, бажання чи забаганку;. Праворуч від нього сидів муфтій, найвищий мусульманський сановник, ліворуч шейх Решад, перед ним особистий ад’ютант великого візира та придворний історик Гамді–ефенді, муж великої вченості, що доглядав за працею писаря, який мав записувати всі султанові висловлювання. Були тут також найвищий військовий суддя, придворний секретар, страж печатки й інші.

Крім цих світил і стовпів влади султана, у залі було з чотири сотні придворних сановників з невизначеними обов’язками, так званих чаушів, та один принц імператорської крові, султанів менший брат на ім’я Мустафа. Цей принц, хоча й був присутній на засіданні Ради, не належав до її членів, оскільки був недоумкуватий, тобто одержимий якимось темним різновидом релігійного фанатизму; саме ця недоумкуватість чи той релігійний фанатизм урятували йому життя, бо турецькі султани, вступаючи на престол, звичайно наказували порішити своїх рідних братів, щоб цим не допустити розбрату, адже розбрат, за другою сурою Корану, гірший за вбивство.

Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, владарював так, аж іскри сипалися, він наказував, забороняв, призначав, знімав, підвищував, понижував, погоджувався й відхиляв, а часом виправляв чи відміняв своє, щойно висловлене рішення. До цього доходило тоді, коли генерал яничарів, грубий, кістлявий чоловік, схожий на селюка, єдиний серед присутніх сановників, чию голову вкривав не тюрбан, а феска, непомітно супився чи заплющував очі, що означало незгоду з султановим висловом.

Візирі, сидячи по–турецькому на низькій канапі під стіною, оббитою блакитним оксамитом з золотими зірочками, слухали й зважували, відзначали й нагадували, порушували й пропонували, погоджувалися й сумнівалися, одно слово, допомагаїи владарювати, як могли, і все це напівголосно, ледь розтуляючи вуста; вони сиділи так непорушно, що якби не величезні тюрбани, які то в одного, то в іншого починали зсуватися з голови — і вони мусили поправляти їх рукою, то нагадували б воскові манекени. Високі сановники поділяли всі султанові рішення, що, як згадувалося, писар записував на віки, схвальним шепотом, а чауші, які не мали ні на що впливу, супроводжували їх вигуком захоплення «бак, бак», що означає «слухайте, слухайте» або «дивіться–но», або «чи ти ба», а молодий принц Мустафа, який сидів у кутку на голій землі, не додавав до слів свого чудового брата нічого, бо не брав їх до відома. Сухорлявий, з маленьким личком, на якому палали величезні кафківські очі, через свою мерзлякуватість одягнутий у ватяний каптан, він перебирав чотки з перлин, на яких перелічував і називав властивості Аллаха, мимрячи собі під ніс спотвореною арабською мовою, в якій придворні вчені ніби розрізняли деякі місця казання Авраама: «Він є свідком усіх прав. Він сама жалість і милосердя. Він страшний Пан Помсти, який нічого не забуде. Він незалежний і обійдеться без людей». І так далі, і так далі, скільки вистачало перлин на його чотках.

Під склепінням велетенського й чудового приміщення, в якому відбувалась Рада, були віконця, схожі на бійниці, майстерно помережані дротом; за цим мереживом віконець сиділи жінки із султанового гарему, що могли оглядати засідання тільки потай. Вони поводилися тихенько, наче їх там і не було. А може, їх і справді там не було?

Відповідальність, що лежала на султанових плечах, була незмірною, такою величезною, що її можна було знести хіба що символічно: отож султан і ніс її чисто символічно. Він — володар усієї Туреччини, якої був порядний шмат, адже вона охоплювала разом із власними землями всю Малу Азію аж по Каспійське море, Болгарію й Румелію, Крим і Абхазію, Вірменію, Румунію й Угорщину, Сербію, Боснію й Герцеговину та Чорногорію, Албанію, Грецію, Сірію і Гуджаз, що тепер називається Саудівською Аравією. Єгипет. Тріполітянію і Алжір, — вже саме це навіть — якщо назви більшості земель, підпорядкованих його могутності, були пустим звуком — потребувало певних зусиль, рішень і наказів.

Таких зусиль, рішень, наказів і заборон, що просто диво, як це три роки тому — а минуло вже три роки від тої лиховісної події — султан взагалі звернув свою увагу і ліквідував крихітний острівець Монте К’яра, а вчинив він це хіба що для того, щоб Засвідчити Панові невірних, себто папі, з яким тоді, на час, імовірно, дуже обмежений, належало утримувати дружні стосунки і з листа якого неважко було зрозуміти приховане, але настійне бажання, щоб султан захопив острівець: думки й бажання гяурів, не кажучи вже про тако.о архігяура, як великий чарівник християн, незбагненні у своїй нерозважності, і простежити, що їх спонукає й спричиняє, так само неможливо, як слідкувати за польотом комарів, що літнього підвечір’я кружляють навколо запаленого ліхтаря. Отож тодішній рішучий султанів учинок, який уже відійшов у небуття, без перебільшення можна означити як дружній жест люб’язності й миру.

Та досить уже про таку дрібничку, єдиним наслідком якої, справді гідним уваги, було те, що люди ще довго вмирали від дивної хвороби (розпад тканин тіла і згортання крові) після споживання риби, зловленої поблизу зниклого острівця. Нині на порядку денному засідання Ради були суттєвіші питання, бо Турецька імперія виявила певні — хоча й передбачені і схвалені Аллахом, але від того аж ніяк не менш тривожні — ознаки занепаду. Однією з найпомітніших ознак цього було невпинне і нестримне зростання кількості урядовців і сановників, збирачів, під–збирачів і підпідзбирачів податків — ці підпідзбирачі податків справді збирали податки, тоді як ті, кому вони підлягали, просто передавали ці гроші з рук у руки, залишаючи в своїх брудних, загребущих жменях більше, ніж їм належало. Ця ознака поєднувалася з безупинним и нестримним зростом видатків на утримання й догляд за сералями, тобто за особистими палацами і гаремами сановників, що множилися, як гриби після дощу.

За твердого режиму суворого султана Сулеймана, що залюбки надсилав європейським володарям погрозливі листи з обіцянкою стратити їх найжахливішою смертю, яку тільки може вигадати людина, утримання султанського сералю коштувало сущу дрібничку — якихось сто тисяч дукатів щороку: у період, про який ми розповідаємо, ця сума сягнула аж двох мільйонів на рік. Великий візир, який за Сулеймана отримував двадцять тисяч дукатів, тепер, ставши зовсім немічним і склеротичним дідуганом, заробляв п’ятсот тисяч на рік. Старі турецькі воїни, завойовники світу й засновники імперії, пили тільки воду і спали на твердому. їх нащадки чи наступники пили вино, хоча це було заборонено самим Магометом, задавали хропака на подушках, набитих гагачим пухом, а перед цим їм лоскотали п’яти вишукані вродливі хлопчики. Разом з тим вітчизняна валюта впала в ціні й вазі і не покривалася запасом золота: це падіння підвищувало попит на чужоземну валюту, що використовували європейські купці, за безцінь скуповуючи в Римі за свої севільські піастри, французькі пістолі й венеціанські цехіни деревину, мідь, олово, залізо, шкіру та іншу сировину, якої бракувало в їхніх краях. Неймовірні злидні безправних верств населення викликали поширення морових епідемій: не минало майже жодного дня, щоб до столиці не надходили повідомлення про нові й нові спалахи мору.

Занепокоєний таким станом і розвитком подій, Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, щедро — вже згадувалося, що він так чинив — призначав і знімав, тобто міняв своїх міністрів і чиновників, виганяючи тих, які, на його думку, не виправдали довір’я, і призначаючи на їхнє місце нових. Ці досить часті зміни призвели до того, що ніхто з його радників і помічників не почувався міцно в седлі, не знаючи дня й години, коли його викличе султан і накаже відрощувати бороду, — річ у тім, що на султановому дворі носили бороду лише сам султан і гофмаршал, отож коли комусь наказували відростити бороду, це означало, що його позбавляють посади й виганяють із сералю, — тому дехто намагався якнайшвидше, доки ще підборіддя було голим, нагребти грошей і маєтків.

— Аллах акбар, — мимрив молодий принц Мустафа. — Аллах найбільший. Все померкне, крім лиця Його. Помисли Його незбагненні.

Якщо ми кажемо, що потурнак гірший за турка, то володарі Турецької імперії вважали, що потурнак кращий за турка, що врешті–решт одне й те саме: йдеться лише про різницю поглядів. Виходячи з цієї засади, чиновники охоче приймали на службу чужинців, які виявляли бажання потурчитися, тобто прийняти віру в Аллаха, який єдиний, та вчення Магомета чи Мухаммеда, його Пророка, і відректися від свого християнського імені й народності. Отож ядро турецької армії, так звані яничари, складалося виключно з потурнаків. Оскільки ж турки погані моряки, то й увесь турецький флот, як моряки, так і вояки, був поспіль з потурнаків. Турецька кавалерія, спагі, цвіт турецької армії, рекрутувалися з приморських нетурецьких провінцій. Старенький канцлер скарбниці Абедін–паша з офіційним титулом дефтердар ефенді походив з роду Кохенів, він народився у Лодзі й мав справжнє ім’я Ісаак, а верховний адмірал, по–турецькому рапуданідерія, турецького флоту Мехмед–Алі–паша походив з Едінбурга і першу частину свого життя провів під ім’ям Френсіс Осбалдістон.

Привілеї й вигоди, що випливали з потурнацтва, приваблювали нових і нових шукачів пригод з допитливими поглядами й загребущими руками, і за ці вигоди дорого платив непотурчений турок, селянин з Анатолії чи Караману, що жив у хижі, зліпленій із твані, і конав за дерев’яною сохою, яку тягла його жінка. Більше однієї жінки він собі дозволити не міг.

Витрати на флот за останні тридцять років зросли в сотню разів. З часів султана Сулеймана зберігся звичай виплачувати по закінченні засідань утримання начальникам окремих загонів. Тоді. для цього вистачало одної–єдиної торбинки золота. Зараз таких торбинок посеред зали засідань лежала ціла купа.

Все це було вельми погано й заслуговувало на пильну увагу, але не настільки погано, щоб Європа, звільнена від турецької небезпеки, могла зітхнути спокійно: насправді мусило минути цілих триста років, поки перший турецький султан відвідав Європу з іншою метою, ніж завоювання.

— Він нікому не підвладний у своїх діях — бубонів молодий принц. — Він єдина реальність.

Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, був людиною не молодою й не старою, з блідим обличчям, обрамленим коротким, дуже чорним і дуже густим волоссям, з нерішучими рухами й вельми заляканою — такою заляканою, що він мусив щохвилини кричати й вибухати лайкою, аби замаскувати цим свою полохливість. Тюрбан складної конструкції на його голові, який своїм виглядом нагадував єпископську митру, тільки нижчий, був оздоблений трьома пір’їнами райської пташки, пришпиленими діамантовими застібками; пурпуровий жупан, вишитий золотом, стягувала на грудях діамантова пряжка, найбільший же з усіх діамантів виблискував на безіменному пальці його лівої руки.

Отак він владарював, сидячи на велетенській циліндричній подушці на лікоть вище від візирської канапи, з меншою, такою ж циліндричною подушкою за плечима, і висловлював своїми устами накази й заборони, подумки перебуваючи серед своїх жінок. Жінки були його єдиною пристрастю: він збирав жінок у своєму гаремі, так як інші збирають стару зброю чи коштовний одяг, був колекціонером жінок, що є заняттям надто дорогим і цікавим тим, що вартість колекції невпинно змінюється відразу у двох відношеннях, об’єктивному, якщо можна так сказати, і суб’єктивному: жінки старішають, хворіють, повнішають, або, в окремих випадках, з кожним днем гарнішають — це зміни, як сказано, об’єктивні: колекціонер сам, віддаючись своїм захопленням, перепурхує від однієї до іншої, тобто, виявивши приховані достоїнства, запалюється палкою пристрастю до Фатьми, а потім, знудившись Фатьмою, до Рефії і так далі: і це суб’єктивні зміни.

У султана їх, себто жінок, було три види. Перш за все офіційні дружини, з якими він поєднувався з міркувань переважно політичних і до яких ставився цілком байдуже. Другим, цікавішим видом були довгострокові фаворитки; та найцікавішим був третій вид, короткочасні фаворитки, так звані «гьозде», що означає «в оці», або «та, яку помітили». А султанові мигдалеподібні видовжені очі були бистрі й помічали багато.

Ну, а поки він подумки перебував серед них, у мозку знову й знову зринало питання, вже згадане нами, чи якась із цих прикрас його життя, цих яблуньок, що обрамляють його шляхи, зворушливих своєю тендітністю і красою посудин розкошів, джерел сповнення й забуття, зволила сьогодні завітати до однієї з цих потаємних кімнат, із яких жінки мали право стежити за парламентським засіданням, чи сидить зараз якась із них за мереживом віконця під склепінням — цим воістину диявольським винаходом, який призвів до багатьох бід і кровопролить, бо невпевненість, чи спостерігають за ними прекрасні очі їхніх коханок, чи ні, від непам’ятних часів розпалювала і хвилювала султанів, а прагнення заімпонувати їм, незримим, своєю енергією і монаршою безжалісністю, часто–густо штовхало їх до нерозсудливих і самовпевнених рішень, через які цілі народи потім платили стражданнями і злиднями: мусульманські жінки, хоча й приховані стінами гаремів і вуаллю, втручалися у хід подій часто й сильно, набагато сильніше, ніж громадськість наважувалась припускати. Адже й султани мають гонор, і бажання бути коханим і викликати захоплення не лише завдяки своїй силі й виключному становищу, але й завдяки самому собі палахкотить і в грудях Тих, Для Яких Нема Титулу, Відповідного їх Гідності. От і сьогодні, поки Найвища рада обговорювала нахабну політику перського шаха, прозваного Підступним, тоді як у своїй країні його називали Великим, що загрожував правому флангу імперії, султан, якому саме здалося, що за крайнім правим віконцем під склепінням він побачив тепленький блиск очей, набундючився і наказав якомога голосніше:

— Напишіть Підступному, що, як він не заспокоїться й не сидітиме тихо, я сам візьмуся за нього і накажу стратити його найпаскуднішою смертю, яку лише може вигадати людина.

Саме ці слова мовив свого часу його преславний попередник Сулейман. Як видно, блиск жіночих очей, навіть імовірний чи уявний, може додати чоловікові дерзань і сили майже несподіваної — цього разу такої могутньої, такої вибухової, що султан аж сам злякався: він глянув мигдалеподібними очима на дарунок габсбурзького цісаря — дзиґарі, що стояли у спеціально зробленій для них ніші, — були вони з алебастру, слонової кістки та срібла, увінчані нагорі сарною, яка крутила хвостиком і гребла ніжкою, — а подивившись, полегшено зітхнув, що час закінчувати раду, і вимовив традиційну фразу:

— І на цьому нехай буде закінчено, хай Аллах, становище якого високе, а влада могутня, схвально сприйме наші дії.

Бо в ту пору початку занепаду слова вже починали плутати з учинками.

— Він мудрий, — відзначив молодий принц. — Він дає життя і дає смерть. Він є паном небес і землі, Йому належить пишнота на небесах і на землі.

Ще залишилось виплатити утримання, яке приймали начальники окремих загонів, щоб передати своїм людям, і Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, міг спокійно вирушити на оглядини свого гарему, що він і зробив.

Султанський сераль лежав на узбережжі Босфору і складався з п’яти величезних мармурових будівель, головною з яких був палац для офіційних бенкетів, нарад і канцелярій головних урядовців. Особисті султанові кімнати були в другій з могутніх будівель, а в третій був султанів гарем. Людей, які постійно проживали в сералі, зокрема холощіїв, карликів, блазнів, годинникарів (їх було шестеро, і один з них не мав іншого заняття, як дбати про точний хід згадуваного вище алебастрового годинника з сарною), садівників, пажів, стайничих, сокільників, дегустаторів страв, керуючих гардеробами, керуючих буфетами, лазни–ків, голярів — лише цих людей, завданням яких було дбати про особистий комфорт та безпеку його величності, вільних і рабів, жило в сералі шість тисяч, а може, й більше: так секретар тодішнього французького посла у Стамбулі, шевальє де ля Прері, який не раз мав нагоду відвідати резиденцію султана, приблизно визначив лише кількість садівників, що доглядали замкові парки, на три тисячі чоловік. Можливо, він мав завеликі очі, і їх було дещо менше. «Той, хто виходить із сералю, — писав він у таємному звіті королеві–регентці, вдові убитого французького короля, — обов’язково мусить пройти якимось із цих парків, та нехай і не мріє побачити там гарні клумби чи охайні алеї, нічого подібного: лише недбало розсаджені кипариси, кілька галявин, на яких ростуть найзвичайнісінькі квіти, багато огірків, динь, кавунів, зелені, що доглядають три тисячі садівників, поділених на дев’ять категорій, що розрізняються тюрбаном і поясом».

У той час, про який йдеться, стояла волога погода початку літа, власне, перший гарний літній день, бо минулої ночі холодний і мокрий вітер від Чорного моря саме відступив перед теплим південно–західним вітром, що потягнув з Архіпелагу, приємно й пустотливо вкриваючи брижами води Босфору, тоді як затока Золотий Ріг залишалася непорушною і блищала мов дзеркало. Між ними, тобто між Босфором і Золотим Рогом, лежала, мовби затиснута гігантськими обценьками, непролазна на вигляд громада замшілих стріх найстарішого стамбульського кварталу Пері, наїжачена незліченними шпилями мінаретів, що встигли наставити турки за ті сто п’ятдесят чи трохи більше років, як місто стало їхнім. Над містом кружляла величезна зграя шулік, яких ніхто не мав права кривдити, бо вони були священними й надзвичайно заслуженими птахами: адже коли свого часу Пророк почав будувати в Медіні храм, шуліки зносили йому у дзьобах необхідний матеріал: пісок, камінь, вапно й воду.

Бажаючи насолодитись приємним затишком, султан вирішив пройти шлях з урядової будівлі до палацу жінок сам, пішки й непомітно, що і зробив, адже не було нічого, що б він не здійснив і не втілив, тільки–но він щось вирішував: хоча самотність і непомітність у цьому випадку слід розуміти досить умовно, адже йдеться про самотність і непомітність людини, яку стерегли й за якою стежили найбільше в світі.

Як тільки Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, пройшов Чотирма Залами Скарбів, в одному з яких як найцінніший скарб зберігався весь обладунок і зброя Пророка, в автентичності яких ніхто не зважувався сумніватися, і зійшов чорними мармуровими сходами на перше подвір’я, зване Подвір’ям блаженного споглядання, бо один з султанів, що помер століття тому, наказав збудувати на ньому оглядовий павільйон, звідки можна було спокійно споглядати панораму своєї столиці — варто зазначити, що за свідченням уже згаданого шевальє де ля Прері, саме на цьому подвір’ї ув’язнювали і страчували візирів та інших сановників, які потрапляли в таку глибоку немилість, що султанові вже недостатньо було наказати їм відростити бороди. Щойно монарх ступив на Подвір’я блаженного споглядання, слуги візирів, головним чином негри, які чекали тут приходу панів, усі, як один, гепнулись на землю, затуляючи очі долонями, мовби боялися, що сяйво султанової постаті засліпить їх, і вигукуючи, що було сили: шалвет! шалвет! — І це «шалвет», що означає «увага», відлунавши, відразу ж почало ширитися, мов пожежа, цілим великим простором, зайнятим палацами й садами сералю, супроводжуючись швидким відбіганням і підбіганням: садівники та їхні помічники і слуги втікали, щоб не образити око Найвищого своєю вульгарною присутністю, а яничарська сторожа, навпаки, прибігала й розташовувалася невеликими безладними купками поблизу сподіваного султанового шляху.

Це щодо султанової непомітності. Що ж до його самотності, слід визнати, що вона таки була повною, адже ті, хто супроводжував його на цій прогулянці, насправді не супроводжували його, бо їх не було, інакше кажучи, вони були такими непомітними, що Найвищому цілком можна було не брати їх до уваги.

Це передусім був приборкувач, який оздоблював і прикрашав султанову прогулянку парою приручених тигрів з накидками з золотої парчі на хребтах, яких він вів як гончих собак на ланцюгах, прикріплених до нашийників; далі носій складаного стільця, готовий щомиті розкласти його, якщо султан, незвичний до великих зусиль, раптом стомиться в дорозі, носій великого віяла з пір’я, носій шовкової парасолі та два носії з порожніми ношами, на які султан щомиті міг би сісти, якби йому обридло йти. Далі писар, якого ми вже бачили на засіданні Ради, якийсь султанський Екерман, життєвим завданням якого було записувати вислови володаря — звичайно, навряд чи розумно було б припускати, що султан на своїй самотній прогулянці почне Бсстрі розмови з самим собою, але порядок є порядок — і нарешті чоловік, про офіційне призначення якого нічого не знали, лише чули й подейкували, що він добре плаває, а через це його обов’язок — скочити за султаном у воду, якщо той ненароком туди потрапить: адже відтинок шляху, який Найвищий збирався пройти, вів понад берегом порослого очеретом штучного озерця, заселеного парою благородних лебедів, бо вони були не просто білими, а ще й лискучими, мов посрібленими, а дзьоби мали червоні як кров. За цими недостойними й неіснуючими супутниками султанових кроків на віддалі cj пула купка палацової сторожі, так званих бостанджів, з довгими палицями і в червоних шапках, що звисали до середини спини. Всі ступали обережно, старанно пильнуючи, щоб не наступити на якусь гілочку, отож султан міг сповна тішитися своєю бездоганною самотністю.

Улюбленою звичкою султана було несподівано з’являтися в кімнатах і апартаментах своїх жінок, щоб вразити їх своєю несподіваною появою і щоб ця зустріч набула характеру імпровізації; і ця його звичка породжувала безліч кумедних пригод, з яких придворні сералю залюбки, звичайно зберігаючи при цьому належну повагу, сміялися: якось, кажуть, він застав одну із своїх молоденьких фавориток, коли вона бавилася лялькою, яку гяури називають «дитинкою», іншим разом — другу свою улюбленицю, яка спала з перським шовковим віялом, нещодавно подарованим Ним, притиснувши його до юних грудей: а й справді, хто може подумати, що султанова резиденція була місцем суворої серйозності і що тут ніколи не панували здорові радощі. Щоправда, в абсолютній несподіваності султанових відвідин гарему ми насмілимося трішки сумніватися, бо неможливо припустити, що згаданий крик «шалвет», який, як уже було сказано, викликав у всьому сералі стільки руху й метушні, не долинав до слуху султанових жінок; але ж імпровізація вдається тільки тоді, коли її грунтовно приготувати.

Отак і цього разу Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, увійшовши до мармурового вестибюля у домі жінок, дав знак євнухам, що тут зібралися, — це були вельми поважні люди, а їхній повелитель мав титул Верховного стража Брами блаженства, — аби поводилися тихо й не віддавали йому почестей, і рушив просто і без церемоній до одноповерхового будинку з терасою, що виходив вікнами до моря, в якому мешкала його третя дружина Бегідже–ікбала, дочка головного єгипетського візира. Бегі–дже–ікбала зовсім не належала до найулюбленіших султанових дружин, щоб не сказати найкоханіших, бо була млявою, схильною до плачу, від якого розпухав ніс, але, нехай Аллах обсипле її своїми милостями, нещодавно подарувала йому віддавна бажаного сина й наступника трону, — досі в нього народилося двадцять шість дочок і жодного хлопця, — тому тепер він спрямував свої кроки саме до неї, аби втішити своє серце поглядом на малого принца.

Ну, а тільки–но відчинив двері й зазирнув до елегантної кімнати Бегідже, оздобленої перськими шпалерами, на яких вродливі юнаки й дівчата грали на лютнях, тигри кралися поза кущами, а на квітучих деревах сиділи райські птахи, султанові відразу стало зрозуміло, що до анекдотичних історій з його гарему, які так полюбляли придворні, незабаром долучиться ще одна, бо Бегідже–ікбала, схилившись над колискою, була не сама: побіч неї, так само схилившись, стояла молоденька дівчина, тоненька і гнучка, як лозина, чорноволоса й така вродлива, що при погляді на неї в султана зволожилися очі, рот заповнився слиною, а ніздрі його затремтіли.

— Бак! — сказав він, примружуючи свої зіркі вічка, щоб бачити ще краще.

Бегідже–ікбала та її чарівна приятелька вшанували володаря відповідним двірським привітанням, яке полягало в тому, що кінчиками пальців правої руки вони торкнулися підлоги, далі, випростуючись, піднесли руку до вуст і врешті до чола. Потім незнайома чорноволоса красуня знітилась, що їй було до лиця, підхопила свою вуаль і боком, аби не обернутися спиною до володаря, зібралася вийти, шепочучи уривчасті слова прохання, щоб його величність вибачила їй невчасні відвідини його дружини, до яких її спонукало прагнення побачити його шляхетного новонародженого нащадка.

— Не йди, маленька, а краще скажи мені, хто ти така, — мовив султан.

— Це, мій пане й чоловіче, моя кузина Лейла, дочка історика Гамді–ефенді, — поспішно відповіла Бегідже. — її візит дозволив і схвалив Верховний страж Брами блаженства і найвища управителька гарему. А я не сподівалася, що саме сьогодні ви вшануєте мене своїми найвищими відвідинами.

Втішившись, султан почав поводитися, як і мав, по–людському.

— От і добре, — сказав він і, поглянувши на дитя, що спало, скрикнув, комічно вдаючи жах: — Аллахім, ти стаєш чимраз потворніший! Чи мені просто здається, що ти такий потворний, бо твоя краса, Лейло, в мене перед очима й вимагає порівняння? То що, карапузе, як ти почуваєшся на цьому світі, володарем якого маєш стати?

Дитя прокинулося від голосного скрипіння його голосу й заплакало.

— Ти чого рюмсаєш? — гнівно запитав султан. — Відколи це герої рюмсають? А ти будеш героєм, за це я ручуся, навіть маючи таку плаксиву маму. Гадаєш, Пророк рюмсав, коли народився? Не стій як стовп, Бегідже, заспокой його.

Бегідже повільно, бо почувалася мов жаба, загіпнотизована змією, відгорнула перинку, вишиту золотом і перлинами, підняла дитину, що заходилася від вереску, і притиснула її до грудей: вона робила це механічно і мов уві сні, але при цьому ще гостріше відчувала, як у неї червоніє й набухя^ ніг рід стримунзних сліз.

Шість тижнів тому, сяк–так очунявши після пологів, вона блаженствувала, гадаючи, що тепер, коли вона єдина з–посеред вісімдесяти султанових дружин і наложниць народила Панові чоловічого нащадка, стане володаркою гарему і предметом найвищої шани й любові, відзнаки й турботи.

А дійсність виявилася зовсім протилежною, адже та обставина, що Пан за весь цей час, як народився син, лише раз відвідав її, наступного дня після народження хлопчика, та й то явно лише задля того, аби на власні очі пересвідчитися, що дитина справді чоловічої статі, настільки вдарила по її становищу, що її — якщо можна так висловитися — колеги дедалі частіше мучили її в’їдливими усмішками й глузуванням; і те, що сьогодні, хай йому цур, коли Пан усе–таки зволив увійти до її кімнати, у неї саме була в гостях її молоденька кузина, яка йому цілком відверто впала в око, це цілком певно й безумовно пошириться й розголоситься по всьому гарему як нова поразка, нове приниження Бегідже.

Ось чому сльози напливали їй на очі, але вона не могла собі їх дозволити, не могла заридати, бо якби не оволоділа собою й її власний плач долучився до крику її дитяти, це була б халепа з халеп і величезна катастрофа, адже султан не зрозумів би її реакції і сприйняв би її за особисту зневагу: турки не розуміють жіночої психології і принципово відмовляються цікавитися нею, адже за віровченням ісламу жінка не має душі.

Володар підійшов до позолоченого крісла з балдахіном, що стояло в кутку кімнати й на яке мав право сідати лише він — порушення цієї заборони каралося смертю, — і двічі сплеснув долонями на знак того, що бажає випити кави. А коли дитя, яке заспокоїлось теплом материнських обіймів, перестало плакати, падишах почав улаштовуватися по–домашньому — скинув свій тюрбан, при чому виявилося, що крім маленького чубчика над чолом, голова в нього гола, випростав, полегшено зітхнувши, стомлені ходою ноги, поклав на великий живіт обидві руки зі зчепленими пальцями, ковтнув повітря й відригнув, аби оточенню стало зрозуміло, що йому тут добре і що він задоволений, а це він слушно вважав для себе за вельми важливе. Тоді, похитуючи своєю головою справа наліво і зліва направо і змінюючи таким чином кут огляду, став поглядати своїми мигдалеподібними очима на Лейлу, легенько цокаючи при цьому зубами, як робить кіт, спостерігаючи крізь зачинене вікно за пташками, які з нахабною безпечністю пурхають і скачуть просто під його носом.

— Я й не сподівався, що мій добрий Гамді приховує під своїм дахом такий скарб, — сказав він. — Зроблю йому зауваження, але заразом і похвалю, що дав тобі ім’я Лейла, бо немає імені, найпривабливіша, яке б тобі підходило краще. — Слід пояснити, що Лейла арабською мовою, яка в турецькому світі мала таке саме значення, як латина на заході, означає довгу темну ніч. — Ти справді прекрасна, як місяць уповні, коли вийде чотирнадцятої ночі. Хай буде похвалений і благословенний той, хто сплодив тебе краплинкою нікчемної рідини!

Це був натяк на тридцять другу й сімдесят сьому сури Корану, що містять погордливі згадки про чоловіче сім’я.

Від компліментів осоружного дідугана, яким здався їй султан, у Лейли виступила гусяча шкіра, отож вона вдавала, що дуже зайнята перестиланням колисочки й поправлянням амулета, підвішеного в головах для охорони від пристріту: амулет складався з кількох золотих монеток з побожними висловами та слова «машалла» (у вільному перекладі — «що аллах хоче, те станеться»), викладеного з діамантів. «Тепер йому не залишається нічого іншого, як назвати мене своєю «гьозде» і побажати спати зі мною», — подумала вона, і ця думка викликала у неї, крім гусячої шкіри, ще й тремтіння шлунка.

Тим часом принесли каву, замовлену Паном двома сплесками долонь. Струнка черкеска–рабиня принесла її у золотому кавнику, що стояв на золотій мисці з гарячим вугіллям, підвішеній на трьох золотих ланцюжках. Друга рабиня, також черкеска, несла золоту тацю з золотим карбованим горнятком, оздобленим коштовними каменями, і меншим горнятком, яке вставлялося в перше, виготовленим з зеленавої порцеляни, що звалася метарбані, яка тріскалась від контакту з отруєною стравою чи напоєм: третя черкеска наповнила горнятко й подала його султанові рухом, сповненим привабливості й вправності. Потім усі три вийшли, задкуючи й низько вклоняючись. А кімната сповнилася пахощами кави й звуками сопіння і сьорбання.

— Як каже поет, — кинув він між двома ковтками, — прекраснішого не бачив я над твоє бліде личко — сьорб, — коли стоїш тут — сьорб, — блиск очей своїх цнотливо ховаючи віями — сьорб. — Але що казати, поети — це базіки. Ти, Лейло, мені подобаєшся, і я хочу мати тебе своєю гьозде.

Як згадувалося, Лейла сподівалась почути ці фатальні слова, отож була готова до них, але, почувши їх насправді, широко розплющила від жаху очі, які, за словами поета, мала цнотливо приховувати своїми віями, і притиснула долоню до уст, аби не скрикнути. Злякалася і Бегідже, адже Пан у її присутності не лише упадав коло кузини, аж зубами цокочучи, але навіть відзначив її тим, що ввів до кола своїх наложниць, навіть не встигши зогріти свого крісла й допити каву, а це навіть на турецьку мірку було занадто: руки Бегідже мимоволі сіпнулись, і принц, прокинувшись, знову розплакався.

— Ти зблідла від радості, гьозде, і це робить тобі честь, — правив своєї султан. — А тепер іди і порадуй свого батька звісткою про щастя, яке тебе спіткало, і про те, що від нинішнього дня ти житимеш у гаремі. Але не затримуйся у свого батька довго, відразу повертайся до помешкання, яке тобі приготують, і я ще сьогодні, після четвертої молитви, відвідаю тебе.

Тоді настала тиша, яку в художніх оповідях нязивають, вагітною подальшою грозою. Султан, усміхаючись і задоволений собою, поставив порожнє горнятко на перламутровий табурет, що стояв біля нього зліва, й дивився на Лейлу, чекаючи, коли дівчина прийде до пам’яті, як він гадав, зі свого блаженного приголомшення. Бегідже тривожно, очікуючи ще якогось лиха, притискала до грудей хлопчика, що не замовкав, а Лейла — ну, що робила Лейла? Нічого особливого: повагом і ретельно вона закрила своє закам’яніле й смертельно бліде обличчя вуаллю, трохи постояла мовчки, при цьому від її прискореного дихання здіймалась і знову опадала вуаль, а далі промовила таке:

— Бажання мого найсвітлішого володаря є для мене наказом. Як сказав Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, так і буде. Загадав мені попрощатися зі своїм батьком, так я і зроблю. Звелів, щоб я потім знову повернулась до гарему, повернуся. На цьому моя роль закінчується. В якому ж стані застане мене султан, коли, як він каже, відвідає мене після четвертої молитви, це вже моя справа.

Султан, який досі ніколи не чув слова чи вислову, які хоча б мінімально суперечили будь–якому його бажанню, нічого не зрозумів.

— Ну? — все ще милостиво сказав він. — В якому ж стані я тебе застану? Сподіваюся, гарною і спраглою жагучого кохання?

— Ніколи, — відповіла Лейла. — Ваша величність застане мене мертвою.

І вийшла.

Зачудований султан поглянув на свою третю дружину, яка про всяк випадок уже поклала дитину до колиски й зараз стояла перед своїм чоловіком і паном з похиленою головою, наче це сама вона зневажила його.

— Що це означає? — запитав султан. — Що вона цим хотіла сказати?

— Вона хотіла сказати, — бурмотіла Бегідже, — вона хотіла цим сказати, о щасливий королю, що жаль, який відчуває від розлуки зі своїм ученим батьком… ні, вибачте, не те, її слова мали зовсім інший смисл: вона хотіла сказати, що надмірна честь, виявлена їй вашою величністю, понад її сили, тому вона помре, перш ніж дочекається вашої величності.

Султан хвилю бурчав, а тоді несподівано загорлав:

— Брешеш! Брешеш, безсоромна, заступаєшся за мерзенну дівку, якій нема виправдання! Гарна ж у тебе кузина, гарну приятельку ти кличеш до себе на посиденьки! Вона хоче відібрати собі життя, щоб не спати зі мною, от воно що, от який справжній смисл блюзнірських слів, які я мусив вислухати від неї, — вона краще вип’є отруту чи простромить собі серце, ніж ляже в мої обійми!

Бегідже впала на коліна і простягла до султана руки.

— Змилуйся, мій чоловіче й пане, змилуйся над Лейлою, вона молода й язиката, не знає, що говорить.

Султан підвівся і насадив на голову тюрбан.

— Присягаю своєю головою, — сказав він стримано, знову по–королівському, знову як Найвищий з Найвищих, — я накличу на неї таке горе, що вона справді матиме привід добровільно піти з життя.

І пішов, але коли вже був за дверима, знову їх прочинив, зазирнув до кімнати і гарикнув:

— Ти теж за це заплатиш. І зник.

Того самого дня після четвертої молитви, тобто саме тоді, коли Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, якби вийшло по його, відвідав би в новому помешканні свою нову гьозде, чарівну Лейлу, султан, досі розлючений і хворий на те, що в особи менш високопоставленої і всемогутньої можна було б вважати за почуття ганьби і приниження, тимчасом як у його грудях кипів подив і ляк мало не містичний, який у звичайних смертних могло б викликати перекручення всіх законів природи, наприклад, щоб вогонь почав холодити, крига палити, а дорога вгору вела б униз, рушив до своєї окремої малої зали аудієнцій у північному крилі палацу у супроводі лише гофмаршала і, спраглий помсти й сатисфакції, наказав негайно привести нещасного батька Лейли, історика Гамді–ефенді, який, довідавшись про доччину провину, вже добру годину тривожно чекав у передпокої страшної миті вибуху султанового гніву. Гамді був чоловік повнокровний, м’язистий, кремезний, але цієї миті його обличчя, звичайно брунатне, мало зеленаво–попелястий відтінок, та й на зріст він став наче менший.

— Милості, — сказав він, тільки–но підійшовши до султана. — Моя дочка не знала, що каже. Я не можу пояснити її поведінку інакше, як впливом пекельних сил, які затьмарили її юну голову.

— Твої слова марні й пусті, — відповів султан, — у них не більше ваги і змісту, як у далекому гавкоті псів з кварталу Галата, яких я накажу винищити, бо їхнє шаленство вражає мій слух. Ти заслуговуєш на те, щоб позбутися голови на пострах усім батькам, які нехтують своїм першим і святим обов’язком прищеплювати своїм дітям, байдуже синам чи дочкам, належну любов і повагу до свого володаря. Але я потребую твоєї служби, бо ти єдиний знаєшся на всіх тих документах і літописах, реєстрах, хроніках і протоколах, без свідчень яких, як не дивно, слава моєї імперії і моя власна перетворилася б на шепіт юрби і звичайнісіньку легенду, яка розвеселить і потішить, але якій навряд чи можна вірити. Через це ти і залишишся живий і твоя негідна дочка теж, але вона лише для того, щоб шкодувала, що смерть оминула її. Я присягнув своєю головою, якщо вона хотіла позбавити себе життя, щоб уникнути мого кохання, я надам їй справжню підставу накласти на себе руки. Я її…

Цієї драматичної миті султан зробив паузу, щоб втішитися смертельною тривогою Лейлиного батька, історика Гамді.

— …віддам заміж за найбрутальнішого і найогиднішого зі своїх рабів, віддам негайно, аби вона спала з ним ще цієї ж ночі.

І султан, закінчивши свій вирок, з жорстокою посмішкою втупився в старого історика, який стояв перед ним блідий, заплющивши очі, щоб за опущеними віями приховати вираз свого горя, або, що також можливо, свого полегшення, бо віддати дочку за найбрутальнішого раба хоча й прикро та ганебно, але це, на відміну від утрати життя, аж ніяк не непоправно. Отож він схилив чоло, згорбився, безсило опустив руки й зігнув у колінах ноги, аби султан не здогадався, що насправді він радіє, що його дитя так легко вислизне з цієї паскудної халепи, і щоб той не передумав.

Одначе султан про це здогадався, бо ж був не в тім’я битий. Те, що знав про вартість життя старий історик, те знав і він, Найвищий із Найвищих. Та оскільки найбільша лють уже минулася, він усвідомив, що коли б наказав стратити чарівну Лейлу за її небажання належати йому, він би лише збільшив і поглибив завдану нею ганьбу. Отож султан поглянув на Лейлиного татуся з усмішкою чистокровного садиста, ніби щойно оголошений вирок він справді вважає за найстрашніший і найжорстокіший. А далі сказав:

— А зараз поглянемо на женихів. Вони готові?

Гофмаршал, імпозантна постать з довгою білою бородою, яку на дворі, крім султана, мав право носити лише він, з гідністю підтвердив:

— За вашим наказом, мій султане, я розпорядився, щоб управитель двору зібрав і привів тих найбрутальніших з брутальних, найбридкіших із бридких, найогидніших з огидних рабських виродків.

Він дав знак воротареві, який відгорнув запону задніх дверей, з яких за мить увійшли управитель двору та двоє вартових–татар у повній уніформі, у шпичастих шоломах, з оголеними ганджарами, кінчиками яких вони підганяли вимащеного гноєм юнака з обличчям, позначеним винятковою тупістю і спотвореним заячою губою. Здавалося, він просто не усвідомлює, що з ним діється, чи то його ведуть до в’язниці, чи на страту, чи шмагати, чи куди там можна вести таких, як він, але йому через глибоку тупість це цілком байдуже.

— Це, ваша величність, наш найзлиденніший слуга зі стайні, витирач.

— Витирач чого? — запитав султан.

Управитель двору трохи поміркував, як би правдивою відповіддю не вразити султанового слуху, але, помітивши нетерплячий рух останнього, квапливо відповів:

— Він витирає мокрою ганчіркою анальні проходи коней сералю, щоб туди не сідали кусючі комахи.

— Такий красень, а має таку професію? — здивувався султан. — Та це ж парубок хоч куди, ставний, вродливий, та ще й, видно, покірний і тихий. О, це б наша молоденька завищала від радості і блаженства і облизала б усі десять пальчиків, отримавши такого чоловіка. Це все, що ти можеш мені запропонувати з огидного? Пам’ятай, коли моя величність бажає бачити щось огидне, це справді мусить бути настільки бридким і паскудним, щоб на нього не могли дивитися не те що люди, але й кішки й собаки!

— Мій султане, я приготував ще й інші екземпляри, — сказав управитель двору.

— Давайте ж, давайте, чого чекаєте? — заволав султан, переборюючи страшенну огиду.

Другий жених, якого управитель двору продемонстрував своєму Найвищому панові, був чоловічок із двома горбами, вилизувач виразок: його язик і слина, кажуть, мали особливу лікувальну силу. Він мав горби спереду і ззаду, один на плечах, другий на грудях, та й на обличчі був досить потворний і огидний, але при детальнішому огляді виявилося, що Аллах, пожалкувавши йому краси, щедро винагородив його чоловічою статтю; мстивий султан, не бажаючи дати Лейлі нічого, з чого б вона могла тішитися, наказав привести наступного жениха.

Це був топчій трупів, якому припало наступати на черева померлим, щоб видушити з їх нутрощів усі нечистоти: жовтий, немічний дідок, що хрипів, сипів і тремтів, такий худющий, що, подивившись на його тіло, мимоволі виникало питання — як можна мати стільки кісток? І цього слабака султан відкинув, бо сіромаха вже дихав на ладан і йому самому треба було пошукати, хто топтатиме йому черево, отож покарання бунтівної Лейли було б надто легким, себто коротким.

А парад золотушних, укритих струпами, кульгавих і клишоногих, зизооких, зобастих, обліплених бородавками і виразками, слинявих, смердючих, рахітичних потвор тривав і тривав, і султан не переставав дивуватися, яка незвичайна і досі не знана ним потолоч належить до його двору і скільки дивовижних професій — адже кожна з цих почвар і почварок була чимось постійно зайнята — потрібно для того, щоб у сералі все було до ладу і в доброму стані, і щоб усі, в тому числі й небіжчики, були вдоволені, проте скільки він не дивився, скільки не вибирав, але того, чим би потішилося його серце, спрагле помсти, не знайшов: той видавався йому не досить огидним, тому було три чисниці до смерті, інший був ідіотом, який годився хіба що для відкачки води чи обертання жорен, отож приніс би господарству Лейлиного таточка матеріальну користь і не приніс би жодної шкоди, ще інший був релігійним просвітителем, і Аллах, напевно, не погодився б використовувати його так, як задумав султан. Він обурювався і кричав на управителя двору:

— І це все? Це справді все? Отак виконуються мої накази? Ти глухий або дурний, чи те й інше? Я не шукаю ні гарних хлопців, аби вони лоскатали мені п'яти перед сном, ані величавих старців, щоб розповідали мені при тій же нагоді легенди з давноминулих часів, ані силачів, здатних за одну ніч запліднити сто двадцять дівчат, ані ярмаркових штукарів, які для розваги наброду роздягаються за допомогою батога, ні святих, ні ідіотів, а чоловіка, розумієш, звичайного чоловіка, але брутального, підлого і якнайогид–нішого. Ти розумієш, чого мені треба?

— Розумію, — відповів управитель двору, тремтячи усім тілом від гніву Найвищого з Найвищих.

— То чому ж ти не задовольниш моє прохання?

— Бо мені досі не вдалося його знайти, — відповів управитель двору. — Як тільки мені передали наказ вашої величності, я згадав про нього і сказав собі: це саме він. Як його звати, не знаю, бо він німий і не зміг нам сказати цього, тому його через брак імені кликати коротко: «гей», «агов», «ти» і тому подібне, ми звикли його звати Гейгою, лише так, для обліку: Гейго, де ти застряг, або, Гейго, забирайся геть і не смерди тут. Це такий чоловік, якого потребує ваша величність: він звичайний, але досить розумний, щоб легко зрозуміти завдання, яке доручив йому три роки тому мій попередник на посаді управителя двору, — чистити підземні стоки й канали сералю і знищувати щурів, яких там розвелося стільки, що вони стали небезпечними для немовлят. Гейга тоді узявся за це завдання і сумлінно виконує його донині, що є вартим уваги, адже ця праця не лише неприємна, але й настільки нездорова, аби не сказати вбивча, що досі ніхто не зміг виконувати її довше ніж півроку, а далі вмирав. Але Гейзі, здається, вона йде на користь. Він став мешканцем підземелля, одним із тих, що знайшли собі там постійний притулок, відразливий, як і вони, але й живий, як вони. Я послав за ним слуг, але важко передбачити, де саме під землею він перебуває і куди йде. Якщо ваша величність не зволила вподобати жодного із зразків огидності, які я дозволив собі поспіхом підібрати для вас, я справді не бачу іншої можливості, ніж почекати, поки Гейгу знайдуть і приведуть.

— Я не звик чекати, — кинув Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності. — Та оскільки кожна моя клітинка підказує, що цей щуролов і чистильник каналів і стоків, як ти мені його зобразив, буде саме тим, я почекаю, так, почекаю. О, щуролов і мешканець каналів і стоків — це звучить солодко для мого слуху! Мало не так солодко, як для твого, мій добрий Гамді.

Дивною властивістю іронії є те, що чим вона грубіша, дурніша й невправніша, тим буває дієвішою: делікатна іронія торкається лише делікатної поверхні речей, груба ж нахабно сягає до живого. Як і султан, нещасний історик Гамді так само кожною клітинкою відчував, що той, кого Пан вирішив чекати, доки його знайдуть, німий раб Гейга, щуролов і чистильник стоків, який зрісся з тими стоками настільки, що став їх частиною, буде саме тим — саме тим у фатальному й жахливому розумінні цього слова, — завдяки чому султан досягне цілковитої помсти, а чарівна Лейла, єдине дитя Гамді, буде навіки затаврована і знеславлена так страшно, що таємний батьків тріумф, що вона залишиться живою, виявиться безглуздим і недоладним, адже справді є речі, набагато страшніші за смерть. Перебуваючи під враженням вигляду живих мертвяків, яких продемонстрували султанові, потворних, але не настільки, щоб Пан визнав їх властивими інструментами своєї помсти, історик, завмираючи від жаху, чекав останнього, найтяжчого удару, і коли цей удар надійшов і впав, себто коли ззовні, з двору озвалося несамовите волання: «Він уже тут! Ми його ведемо!», і коли очікуваний чистильник стоків увійшов тими самими дверима, якими входили його невдалі попередники, Гамді–ефенді скрикнув так, як волають лише в катівні, і, впавши долілиць, спробував гукнути: «Милості!», але не гукнув, бо знепритомнів.

Ми сказали: увійшов. Чистильник стоків увійшов. Та ба: він був тут, ще не ввійшовши, бо його випередив запах, складова частина його істоти, а істота була складовою частиною стоків, які він чистив, запах різкий і такий страшний, що мимоволі в усіх присутніх виникла думка: це неможливо. Такого не може бути між небом і землею, воно не звідси. Так, справді, таке не звідси, воно не може бути між небом і землею, адже його витягли з глибин землі, з темряви, у якій діються речі неймовірні й нечисті.

А чоловік, від якого розходився цей неймовірний і не дозволений небесами запах, був ще страшніший за цей запах. Ганчірка, обмотана мов тюрбан навколо його голови, кишіла маленькими стоногами, скорпіонами і аскаридами. Обличчя, позначене плямами, що свідчили про прогресуючу проказу, вкривав драглистий, жовтуватий, смердючий слиз, у якому ворушилися і скручувалися дрібні черв’яки, налякані світлом. На мотузці, перекинутій через плече, висіли прив’язані хвостами грона дохлих щурів, якими він щодня звітував про свою працю управителеві двору. Лахи, що прикривали його тіло, були мов живі, бо коли він став одним із мешканців стоків, то інші мешканці, плазуни, драглисті гідри, глисти, поліпи, блощиці, солітери та інша непомітна, ненажерлива, сліпа, джгутикова, бородавчаста, кільчаста, гола й волохата опівнічна потолоч, що ненавидить сонце, знайшла собі житло у складках його одягу, якщо тут доречне це цивілізоване слово. Він низько схилився, либонь, тому, що у своїх стоках мусив низько нахилятися, бо хоча й важко було визначити його вік, він не виглядав на згорбленого від старості.

Оце таким і не інакшим був раб Гейга — таким, що гофмаршал визнав за необхідне витягти з кишені напахче–ну хустинку й подати її султанові, аби Пан міг притиснути її до носа, що той і зробив, тимчасом як Гамді, опритомнівши, поглянув на раба, застогнав і знову впав обличчям на підлогу, бажаючи хоч так віддалити мить, коли муситиме подивитися прямо й невідворотно, глянути дійсності в обличчя.

Султанові на хвилю сперло дух, він бридився вдихати повітря, отруєне присутністю цієї підземної почвари, але, поки він душився, кивав головою, його схожий на митру тюрбан колихався на всі боки: тоді він промовив глухим голосом крізь гофмаршалову напахчену хустинку, притиснуту до вуст і носа:

— Гаразд, гаразд, закінчуймо, бо зрозуміло, що когось відповіднішого серед своєї елегантної і витонченої челяді я не знайду. Цей дженджик знає турецьку мову?

— Розмовляти не вміє, бо німий, — відповів управитель двору, щасливий, що султан виявив задоволення. — Але, за всіма ознаками, нашу мову розуміє.

Султан простяг руку, і гофмаршал вклав до неї сувій пергаменту.

— Ну ж бо, Гейго, — сказав султан. — Отут я за всіма правилами і звичаями поєдную тебе з такою чутливою, випещеною і перебірливою кралею, що й рівні їй немає, дочкою Гамді–ефенді, який оце лежить, геть очманівши від щастя, що несподівано впало на голову його дитяти.

— Милості, — застогнав історик. — Милості для моєї єдиної!

— Весільна угода вже написана in bianco[14] , — вів далі султан, — залишається лише вписати твоє ім’я: оскільки ж ти його не маєш, бо Гейга це зовсім не ім’я, я мушу тобі якесь дати. З цієї нагоди в голові моєї величності промайнула думка, що я виявлю свій настрій і дотепність, назвавши тебе Маймун, що звеселило б усіх, бо, як відомо, Маймун по–арабському означає «щасливий» — а ти й справді щасливий наречений чарівної молодої — і разом з тим «мавпа», символ потворності. Але, дивлячись на тебе, я помічаю, що від тебе, крім смороду, віє ще якоюсь силою та серйозністю: тому й ім’я, яке ти отримаєш, буде сильним і серйозним. Поглянь, я міркую так: ти раб, але раб певним чином щасливий, бо це я, Пан Двох Святих Міст, моєю найвищою волею виніс тебе з підземелля, яке легко уявити собі схожим на пекло, зі смердючого багна, серед якого вмирають за півроку, тимчасом як ти, очевидно, завдяки особливій милості Аллаха, витримав там без шкоди три роки. Отже, я не помилюсь, давши тобі ім’я Абдулла, що означає «раб Божий», і сам своєю власною рукою, блаженний чоловіче, впишу його в угоду.

Султан простягнув руку, і гофмаршал подав йому приготоване очеретяне перо, вмочене в губку, просякнуту чорнилом, і Пан панів почав писати, не перестаючи розмовляти, і вже не вважав за потрібне притискати до вуст напахчену хустину, бо — о диво! — починав звикати до запаху піднятого з підземелля раба.

— Єдиним твоїм завданням, — сказав султан, — буде пестити свою молоду дружину і усіляко виявляти їй свою чоловічу міць, якщо ж баби–сповитухи, яких я найближчим часом вишлю для її перевірки, побачать, що вона залишилася недоторканою і що ти, всупереч моєму наказові, не скористався своїм чоловічим правом, ви обоє помрете в муках, ти і вона. Це все, що я хотів тобі зауважити; а що стосується баб–сповитух, про яких я згадував, то це звичайна справа, і вона відповідає всім звичаям; я навіть не маю нічого проти того, щоб блаженний Абдулла, раб Божий, запросив до себе лікаря, фахівця з прокази, щоб той дав йому необхідні мазі й ліки: як видно, моя доброта й ласкава поблажливість сьогодні не мають меж. А тепер бери перо, рабе Божий, і намалюй під угодою кружечок неписьменних.

Раб Божий послухався, а далі султан іще й власною рукою підтвердив, що цей кружечок намалював неписьменний раб Абдулла. Гофмаршал без церемоній стягнув з пальця батька нареченої перстень–печатку і притиснув до угоди — в цьому не було нічого дивного, бо в турецьких землях листи й угоди мало коли засвідчувались інакше, як печаткою — і раб Абдулла, раніше Гейга, та прекрасна Лейла поріднилися за всіма правилами: мусульманські дівчата, слід зауважити, не вибирають своїх женихів і бачать їх лише тоді, коли їм їх виберуть і покажуть.

Тим часом прекрасна Лейла, чорноволоса й чорноока, сиділа у своїй кімнаті, декорованій шпалерами і заповненій розмаїтими речами, в домі Гамді, що стояв неподалік від сералю, у передмісті Бешикташ, і, не знаючи, що її чекає, але не сумніваючись, що це буде щось жахливе, у смертельній тузі плакала й молилася Аллахові, хоча добре знала, що цей Бог, хоч і наймилостивіший, ніколи не змінює своїх рішень, а її стара нянька Еміне потішала її, як могла, але марно, бо слова її були беззмістовні й пустопорожні.

Минуло дві години, як пішов Гамді, якого викликали на приватну бесіду до султана суворою, небагатослівною запискою і відвели під озброєним ескортом. Сонце вже схилилось до заходу й забарвило води Босфору вогнем і кров’ю, коли з сералю прибіг захеканий раб з дивовижним посланням: Лейла повинна розпорядитися, щоб у лазні розпалили під казаном: так, мовляв, бажає її татусь, нехай Аллах благословить його ім’я.

Лейла була господаркою і управителькою батькового господарства, бо її мати заплатила життям за її народження, а Гамді–ефенді волів цілковито віддатися своїм історичним дослідженням, аніж шукати іншу жінку. Його вказівка про казан, під яким слід розпалити вогонь, була несподіваною і важко було осягнути розумом її сенс, але слухняна Лейла відразу віддала розпорядження і особисто доглянула, щоб слуги виконали його сумлінно. Коли ж букові поліняки під казаном спалахнули і перетворилися в палаючий жар, а вода в казані почала булькати, з сералю прибіг ще один захеканий раб з другою вказівкою Г^дмді–ефенді. не менш дивовижною і, як здалося, незрозумілою, як і перша: нехай, мовляв, Лейла накаже принести в лазню багато мила, хвощу, карбонату калію, папірусу, люпину, лотосового відвару та всіх інших, які тільки є, миючих засобів, а також пляшку лікувальної води з Мекки, званої земзем. І це бажання свого батька Лейла задовольнила, хоча й крутила при цьому головою, та коли з сералю прибіг третій захеканий раб із третьою вказівкою, аби Лейла приготувала в лазні чисту білизну, новий одяг, взуття та все, що треба одягнути дорослому чоловікові, і щоб приготувала кадило для обкурювання, і щоб послала на базар за ладаном, бензоєм, амброю, мускусом та сандалом, одне слово, всіма пахучими речовинами, які лише можна дістати, і от, вислухавши ще й цю, третю вказівку, Лейла не витримала й ревма заревіла, адже обставина, що її добрий батько не зміг висловити за один раз своє незрозуміле побажання і мусив переказувати його тричі, свідчила про те, що він вельми схвильований; напрошувалась думка, що хвилювання це не зовсім радісне.

Сонце вже заходило, й наступала ніч, і ось перед будинком, з комина якого здіймався стовп червонуватого диму, зупинилась карета, з якої вийшов довгоочікуваний татусь Лейли, а за ним високий чоловік, закутаний з голови до ніг у чорний халат. Лейла спостерігала цю сцену, сховавшись за фіранкою балконного вікна, і їй здалося, що батько п’яний, бо йдучи від карети до дверей будинку, він цілком виразно заточувався. Постукав бронзовим дверним молоточком, щоб прийшов воротар, а сам сперся чолом об стіну й почав блювати. І тут вона впевнилась у своїй підозрі: батько порушив заборону Аллаха, яку витлумачив Пророк, і вжив перебродженого напою, було зрозуміло, що вчинив він так не від радості. Але коли за якусь мить він увійшов у доччину кімнату, то хоча й був блідий і мав почервонілі очі, але не виявляв жодних ознак сп’яніння. Лейла поцілувала його руку й притиснула її до чола, а він, пригорнупши її, поцілував в одне, а потім у друге око й сказав таке:

— Лихо країні, дочки якої зазнають кари за свою гордість і честь, я ж буду проклятий за свою нерозсудливість! Адже це я запропонував тобі подружитися з кузиною, Бегідже–ікбалою, це я не схотів, щоб ти марнувала свою молодість у самоті батьківського дому, а тепер ти мусиш розплачуватися за це; чи є хто на світі нещасніший за мене, що спричинився до нещастя своєї єдиної доньки, якою глибокою має бути та пекельна прірва, до якої мене треба кинути за цей злочин!

— Не кажіть так, тату, не проклинайте себе за те, в чому ви завинили через незнання й мимоволі, краще скажіть–но мені, яке нещастя чекає на мене, щоб ми разом могли поміркувати й порадитись, чи є з нього вихід, — відповіла Лейла.

— З нього немає виходу, бо все вже засвідчене печатками і завершене, — мовив Гамді–ефенді, і сльози, мов горох, покотилися по його щоках. — Бо Він, караючи за те, що ти

не схотіла належати Йому, віддав тебе за свого раба на ім’я Абдулла.

— Який він, цей раб Абдулла? — запитала Лейла. Цієї миті до кімнати, несучи розпалене кадило, з якого клубочився пахучий дим, переривчасто дихаючи, увійшла Лейлина нянька Еміне, з виряченими очима і з обличчям, перекривленим від жаху.

— Не витримаю! — кричала вона. — Не витримаю! Не переживу!

І побігла через усю кімнату до протилежних дверей, які вели до заднього, так званого потаємного виходу з дому.

— Що не витримаєш? Чого не переживеш? — запитала Лейла.

— Бути з цим чоловіком під одним дахом! — заволала Еміне. — Я його бачила, о всемилостивий Аллах, я його бачила!

— Забирайся піт три чорти, а це кадило залиш тут, воно нам буде потрібне, — сказав Гамді–ефенді і взяв кадило з її рук. Нянька вибігла в двері, а далі вже було чути лише тупіт її ніг.

Гамді–ефенді сів на канапу, а Лейла притулилася до нього й поклала йому голову на плече.

— Тату, не мордуйтесь, ще не все пропало, — сказала вона. — Султан не примусив мене спати з ним, не примусить і до того, щоб я жила з рабом, якого він призначив моїм чоловіком.

— Тоді ви обоє помрете в муках, — відповів історик. — Бо султан пришле до тебе баб–сповитух, щоб ті пересвідчилися, чи ти не залишилась незайманою.

— Отже, мені не залишається нічого іншого… — сказала вона і зняла малайський кинджал, що висів на стіні як прикраса.

Він кивнув.

— Зроби це, Лейло, а я відразу ж вирушу за тобою.

— Але спочатку я хочу побачити його, — мовила Лейла.

— Не бажай цього, Лейло, — сказав Гамді–ефенді. — Не бажай, аби останнє, що ти побачиш на цьому світі, був він.

— Я не хочу бачити нічого привабливого й гарного, коли йтиму з цього світу, — заперечила Лейла. — Адже світ потворний, і буде слушним, коли я побачу наостанок щось жахливе і огидне.

— Я тут, — пролунало біля входу.

Це був молодий і приємний, добре поставлений голос освіченої людини. Лейла скрикнула й затулила очі долонями, щоб ще хоч на хвилю зберегти приємне враження, яке — всупереч сподіванню — викликали в неї ці два коротенькі слова, мовлені чоловіком, побачивши якого, всі мліли від жаху, а коли мали змогу, то кидались навтьоки, і щоб віддалити мить, коли й сама вона знепритомніє від страху. Лейла спочатку визирала крізь шпаринку між середнім та вказівним пальцями лівої руки та між середнім і безіменним пальцями правої, повільно збільшуючи щілину. І як вона не хитрувала, все одно не побачила нічого відразливого — ба навіть зовсім навпаки! — чоловік біля входу, голос якого відразу їй сподобався, був високий на зріст, стрункий, з вольовим смаглявим обличчям, якому бракувало лише родимки на лівій щоці, щоб з погляду мусульман воно було досконалим, з чорними, палкими, великими очима. «Це не він», — подумала Лейла, але що б вона не думала, всупереч усьому мусила повірити, що це таки він, бо на ньому був саме той новий одяг і ті черевики з гострими, загнутими догори носками, які вона за вказівкою батька приготувала в лазні.

Гамді–ефенді не зміг упізнати молодого богатиря.

— Хто ти, чужинцю? — запитав він.

Назвав його чужинцем, бо ті два слова, вимовлені молодим чоловіком «я тут», були сказані, як згадувалося, хоча й добре поставленим голосом, але з ледь помітною чужоземною вимовою.

Чужинець усміхнувся, сяйнувши разком чудових білих зубів.

— Гадаю, я сказав достатньо, аби не виникало сумніву, що я той, кому султан дав ім’я Абдулла, раб Божий.

Чи тепер раз і назавжди, попри найгірші сподівання, усе гаразд? Чи справді останньої миті відбувся остаточний поворот на краще, ба навіть на найкраще?

На перший погляд, це було справді так. «Я тут», — сказав він і був прекрасний, як молодий бог, так що Лейлине серце, замість розірватися від жалю й жаху, запалало до нього раптовою любов’ю. «Я тут», — сказав він, і тієї ж миті могла б упасти завіса на знак того, що пригода закінчилася щасливо: мстивий султан упіймав облизни, з пекельної потвори вилупився ангел, з німого раба чоловік з добре поставленим голосом освіченої людини, отож Лей–лин малайський кинджал знову став тим, чим був і досі, себто прикрасою. Та й після уявного падіння завіси, після кульмінації великої сцени, все продовжувалось чудово, бо в наступні дні і ночі Абдулла, раб Божий, він же Петр Кукань із Кукані — ви, звісно, вже впізнали його — не лише чудово зарекомендував себе як коханок і чоловік Лейли, але й як помічник тестя.

Освіченість його була всебічною і глибокою — він оволодів, хоч і з легким акцентом, не лише турецькою мовою, але й мовами арабів і персів, умів писати всіма їхніми письменами, тому, граючися, склав, на незмірну втіху історикові, чудовим письмом, так званим куфічним, коротке резюме дванадцятитомної праці арабського історика Ібн аль–Атіра «Каміл фі т–та ріх», себто «Дозершеність в історії», прочитати яку Гамді–ефенді ніяк не міг, бо праця була вельми тяжкою й вельми нудною, тимчасом як його зять розлущив її, граючись і з задоволенням, наче це були захоплюючі казки «Тисячі й однієї ночі». Крім того, він допомагав Гамді класифікувати, розбирати й переписувати сучасні документи й матеріали, у вільні хвилини вчив його Ціцеронової латини та фехтування рапірою. Гамді, який умів лише сяк–так відмахуватися кривою турецькою шаблею, був у захопленні від його всебічної досконалості. Він би з задоволенням довідався про Петрове минуле перед турецьким полоном, але той у цій справі продовжував вдавати німого, тож тактовний Гамді–ефенді не наполягав.

Лейлине щастя біля таємничого, піднятого з глибин чужинця порушувалося лише певною різницею в їхніх поглядах. Він чудово знав Коран, але висловлювався про нього без належної поваги, гірше того, не молився і завжди влаштовував так, щоб крик муедзина не застав його на людях, поза стінами дому. А коли вона якось запитала його про те, що цікавило її всі чотирнадцять років життя, чи правда, що у жінки немає душі, то отримала таку жахливу відповідь:

— Якщо ти маєш на думці той життєвий принцип, який дає нам можливість мислити головою, спричиняє биття серця, змушує нутрощі вимагати поживи, то жінка має душу, як і чоловік і як усе живе. Якщо ж тобі йдеться про щось безсмертне, що переживе наш тілесний кінець, то душі не має ніхто, ні жінка, ні чоловік.

— Аллахім! — злякано скрикнула вона і вже збиралася поставити питання: — «Чи ти взагалі мусульманин? Чи не християнин?» — Але стрималась, наперед боячись його відповіді, і лише запитала:

— А християни вірять у безсмертя душі?

— Так, вірять, — відповів він.

— А чому ти не обрізаний? — питала вона далі.

— Чому б це я мав бути обрізаним? — відповів він питанням на питання. — Тому, що у прадавні часи патріарх Авраам добровільно обрізався за свої гомосексуальні стосунки з молодим рабом?

Вона заплакала.

— Чому ти такий дивний, чому не такий, як усі інші!

— Ну, що ж, не такий і не можу бути таким, — відказав він. — Я чужинець у чужій країні і більшість часу провів у підземеллі серед стоног і скорпіонів, а там, де я народився і жив, усе інакше — все там інакше, починаючи, наприклад, з тебе, моя мила й мала, мовби зіткана з тепла й ніжності, одночасно дитяти й жінки, початку життя і його джерела. І ця бінарність будить у мені також подвійне почуття: розчулення і жагу. Я здаюся тобі дивним і інакшим, ніж ті, інші, і ти від цього страждаєш, але скажи–но, чи тобі це до певної міри не приємне? Що я, наприклад, на відміну від твоїх земляків–чоловіків не вимагаю від своєї дружини, аби вона плазувала переді мною, мила мені ноги й називала своїм паном?

— О, з яким задоволенням я плазувала б перед тобою, мила тобі ноги й називала своїм паном, щоб лише це було назавжди.

«Щоб лише це було назавжди» — цими словами Лейла осягнула своєю розумною дитячою голівкою, про що йдеться, і вцілила в саму десятку. «Щоб лише це було назавжди» означало: вона чудово відчувала, те що з нею трапилося і що з нею діялося далі, не може бути назавжди. Важко було собі уявити, що юний авантурник, минуле якого перед тим, як він потрапив у пітьму каналів і стоків, було, без сумніву, таким темним, що про нього він волів згадувати лише в загальних рисах, витримав би до скону переписувати дотепні резюме спеціальних книг і вчити підстаркуватого історика Ціцеронової латини й фехтування рапірою та ділити подружнє ложе з його гарненькою, але не обізнаною зі світом, вихованою як теплична рослина, а через це глупенькою донечкою. Достатньо було глянути на шрами, якими позначило його життя, на проміжок між його пальцями, де бракувало безіменного, на плечі, покарбовані тонкими синявими рубцями від ударів батога, яких він колись зазнав, щоб стало зрозуміло — це неможливо й абсурдно.

До цих обставин долучалося ще й тривожне питання: а що падишах? Важко навіть уявити, щоб володар ніколи не довідався, що його справжня й суворо задумана помста не досягла мети і що Лейла за своє блюзнірське нахабство отримала замість кари шлюб з чоловіком високого рівня, якому до досконалості бракувало хіба що маленької родимки на лівій щоці. Що буде, що станеться, коли він про все дізнається? Як поведеться султан, зрозумівши, що дав маху?

Тим часом не діялося нічого. Історія про комічну помилку султана, щоправда, стала загальновідомою, поширилася зі швидкістю пошесті чи пожежі всім передмістям Бешикташ, а звідти перелетіла просто до сералю, отож не було придворного, який би не потішився з неї й не передав її далі, і лише Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, пасивний герой скандалу, не знав нічого — це легко зрозуміти, адже не можна собі навіть уявити, щоб хтось із високопоставлених щасливців, які мали право з Ним розмовляти, скажімо, великий візир, чи гофмаршал, чи генерал яничарів, знайшов би в собі досить відваги й бажання звернутися до нього хоча б так:

— Моїм сумним обов’язком є звернути увагу вашої величності, що ваша величність сильно дала маху і замість мішені поцілила Аллахові до вікна, оцінюючи коня за сідлом, а потвору, за яку видано доньку Гамді, за смородом, який ширила, і за нечистю, що кишіла в її лахах! А він зовсім не потвора, він милий і гарний, має струнку поставу і так далі, й так далі.

Та нізащо. Придворні сералю настільки цінували свої голови й життя, що серед них не знайшлося жодного, який би наважився це сказати.

Але де чорт не поладнає, як каже народна мудрість, туди пошле бабу, а в цьому випадку трьох баб–сповитух, яких султан, вірний своєму слову, вислав у дім Гамді–ефенді, щоб вони професійно пересвідчилися, що подружній зв’язок Абдулли, раба Божого, з прекрасною Лейлою здійснюється як належить. Коли вони, виконавши своє завдання, повернулися до сералю і стали перед троном Найвищого, не по–баб’ячому стрункі, хіба що одна з них мала волосся біле як сніг, а друга сріблясто–сиве, зате третя була чорнява, як Лейла, що, як згадувалося, означає довгу і дуже темну ніч.

І мовила перша з них, біла:

— Дивились ми як спеціалістки, оглянули досвідченим оком і побачили, без жодних сумнівів, о Пане Найвищий: все гаразд, дочка Гамді–ефенді, хоча й віднедавна, але вже не панна.

— Всі ці слова зайві, бо досить сказати: чоловік старався з усіх сил, він молодець і виконав добрячу роботу, — сказала друга баба–сповитуха, сріблясто–сива.

— Доньці Гамді–ефенді можна побажати щастя й позаздрити, — сказала чорнява. — її чоловік — мужчина те що треба, він не лише має чоловічу силу, але й привабливий і гарний. Його ми теж оглянули, але, звичайно, не як спеціалістки, бо наша справа оглядати жінок, а не чоловіків, а просто з жіночої цікавості. Далебі, важко собі уявити чарівнішого кавалера.

Ці слова ляпасом упали на султанове обличчя, але йому вдалося опанувати собою, бо не хотілося випадати дурнем, а окрім того, він мав надію, що баба–сповитуха просто насмілилася пожартувати в його присутності, іронічно називаючи чорне білим, а біле чорним.

— Це вам удалося, баби, — сказав він, силкуючись засміятися. — Місце перед троном моєї величності — не найкраща арена для жартів, але ви, баби–сповитухи, варті визнання, ви належно дбаєте про те, щоб народження нових бійців за справу Аллаха й Магомета, який є його Пророком, проходило гладко, тому моя величність вибачає вам. А тепер поважно: ви справді бачили чоловіка юної Лейли?

— Бачили, — відповіла темноволоса, а біла і сріблясто–сива лише мовчки кивнули.

— І яким він вам видався?

— Таким, як я вже сказала, — відповіла темноволоса. — Гарним молодим чоловіком, настільки симпатичним, що неможливо, аби мої сестри були іншої думки.

Біла і сріблясто–сива, потупивши очі, знову мовчки і пригнічено кивнули.

— Здається, він вас заворожив, — глухо кинув султан. — А його проказа?

— Наскільки нам відомо з медичних книг, — відповіла темноволоса, — проказа, себто лепра, як правило, вражає спочатку обличчя. Але обличчя цього молодого чоловіка гладке, а шкіра в нього абсолютно чиста.

— Гаразд, можете йти. — закінчив султан. Баби–сповитухи вклонилися й пішли, і коли двері за ними зачинилися, султан, перемагаючи свою заляканість, загорлав на повну губу, викликаючи сторожу; коли вартові підбігли, брязкаючи й гупаючи зброєю, поводячи очима й голосно хекаючи, аби так висловити свою готовність без зволікань сповнити бажання його величності, султан гучно й люто наказав їм вирушити до домівки Гамді–ефенді, скувати ланцюгами як Гамді, так і його пронозливого так званого зятя та його доньку, заткнути їм роти кляпами і так, поганяючи їх канчуками, пригнати усіх трьох підтюпцем до сералю. Але перш ніж вартові побігли виконувати його наказ, Пан передумав і покликав їх назад: нехай заарештують лише Гамді та його зятя, а доньку нехай залишать удома, та й ланцюгами нехай не сковують, і роти не затикають. Коли ж вони вдруге збиралися йти, Пан удруге покликав їх назад, наказав іти під три чорти, бо він, Пан, передумав і вирішив інакше.

І вислав звичайного посланця, щоб той привів Гамді та його зятя ласкаво, якомога тактовніше і без скандалу.

— Писано бо: «Як же огидно виглядають люди, котрі знак Аллаха брехнею проголосили», — зауважив з цього приводу недоумкуватий султанів брат Мустафа, що як звичайно сидів невидимий і нечутний у кутку й бавився перловими чотками. — А в сурі «Корова» читаємо: «Тих, хто не вірить, піддам карі пекельній». Який же це буде паскудний кінець! Про це ж написано в сурі «Жінки»: «їхньою оселею буде пекло», і який же це паскудний кінець! Тож, виходить, не прокажені, від яких відпадає м’ясо, а ті, хто не вірить. Та, може, ще не все пропало, любий брате.

— Заткни пельку, — гарикнув султан. Гамді–ефенді та його зять, раб Абдулла, вірніше Петр

Кукань із Кукані, були заарештовані, як того забажав Пан, і їх привели до сералю ласкаво, тактовно і без скандалу, але і при цій ласкавості й тактовності, хоча вони обидва з самого початку передбачали, що така мить рано чи пізно наступить, бо не може не наступити, а отже, були до неї готові, вони злякалися, особливо Гамді–ефенді, тому що він був людиною спокійною й боязкою, а крім того, знав стосунки в сералі краще за Петра і знав також, що людей тут карають на смерть з причин набагато дріб’язковіших, ніж ті, в які їх заплутав диявол. Але коли їх впустили до малої зали аудієнцій, де нещодавно відбувалося змагання потвор, у Петра теж мало не зупинилося серце, тільки–но він побачив біля підніжжя султанового крісла сухорлявого, мабуть, недужого юнака чи, скоріше, хлопця, що сидів навпочіпки й широко усміхався йому назустріч бездумною посмішкою ідіота, пильно втупивши в нього свої великі совині очі.

Петр, як ми знаємо, жив у сералі вже три роки і, хоча більшість цього часу провів у підземеллі, чудово знав, що султан має недоумкуватого брата Мустафу, якого, всупереч старій турецькій традиції, що наказувала володарям убивати своїх братів, султан убити не наказав. За цей вияв слабкості й нерішучості його таємно, але вперто й різко засуджували — до речі, не зовсім неправомірно, бо цей жорстокий звичай душити можливий майбутній розбрат в зародку, відразу після роздачі карт, щоб не порушувати гру, зовсім не такий варварський, як може здатися на перший погляд.

Ну, а Петр Кукань із Кукані визнавав свободу людської волі, особливо своєї власної волі, і, як би його не крутило життя, як би його не ганяло, він уперто й принципово вважав себе володарем власної долі, навіть тоді, коли кілька років тому, як ми добре пам’ятаємо, він послухав одного пророцтва, тривожного й підозрілого, і стрімголов кинувся з міста Пассау на батьківщину, до Чехії, в замок Српно, сподіваючись знайти там те, що мало принести спасіння всьому людству, — Філософський камінь, — тоді він справді був вільним, бо все залежало лише і виключно від його рішення, повірить він тому потойбічному посланню чи ні. Завжди, за всіх обставин вільний, він не визнавав існування у своєму житті так званих мотивів повторення, загальновживаних у епічному творі, дія якого підпорядкована художнім замірам оповідача, через що постаті, вигадані й створені ним, скажімо, такий собі Роланд чи лицар Дон–Кіхот, не можуть нічого іншого, як безвладно рухатися стежками його оповіді. Петр не почувався, а може, не хотів почуватися безпорадним, не відчував, а може, не хотів відчувати себе іграшкою фатуму, вищого за його вільний вибір, так званий liberum arbitrium, і явно не вбачав нічого особливого й фатального в тому, що вже втретє за своє недовге існування його тягнуть до трону могутнього володаря, щоб він відповідав за провину, якої не вчинив, але раптовий погляд на ідіота, що притулився до володаревого берла, вразив його до глибини душі, бо в цьому він не міг не помітити повторення іншого, добре відомого нам і вельми суттєвого мотиву свого минулого.

Ідіот дивився на Петра знизу вгору так, що його великі темні очі на дрібненькому обличчі видавалися ще більшими. І коли ці очі, тільки–но зустрівшись з його поглядом, почали йому багатозначно підморгувати, Петр цілком упевнився, що цим швидкоплинним обміном поглядів з недоумкуватим принцом справа не обмежиться.

Але тепер він мав інші, поважніші клопоти.

— Проходьте ближче і нічого не соромтеся, — привітав їх султан з небезпечним сарказмом. — Вітаю тебе, справедливий і вчений Гамді, і тебе, незнайомий юначе, якого я бачу вперше в житті, повернися до світла, нехай моє серце втішиться образом твоєї краси.

Це було жахливо, бо якщо султан вирішив, а він явно вирішив замаскувати свою похибку твердженням, що не впізнає в Петрові того огидного раба, якого обрав за чоловіка непокірливій Лейлі, і що вважає його підставною особою, проти цього не було.

Султан провадив свою попередню тезу:

— А зараз, історику, доки ми ще стоїмо поряд, як приятелі, скажи–но мені, як ти усунув справжнього Абдуллу, раба Божого, весільну угоду якого ти від імені своєї дочки засвідчив печаткою, і де його труп — може, ти закопав його в землю, а може, вкинув у води Босфору — скажи мені це добровільно, щоб я не застосовував проти тебе засоби, які розв’яжуть тобі язика.

Але нещасний історик не міг зв’язати двох слів і, з червоними плямами на брунатному обличчі, лише нерозбірливо белькотів:

— Запевняю вашу величність… — або: — На милість Аллахову клянуся вашій величності, що я нічого не вдіяв.

І ще якісь нісенітниці. Не слід докоряти чи сміятися з нього за його глупоту, бо звинувачення, яке висунув султан, було мов витесане з одної брили мармуру, без вади і тріщинки. Тому Петр вирішив грати ва–банк і поставити все на одну карту.

— Пан Двох Святих Міст, Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, не помиляється, — сказав він, схиливши голову й дещо відставивши руку від тіла. — Я справді не той, якому Пан дав наймення Абдулли, раба Божого.

Історик Гамді–ефенді від переляку ступив крок назад, подумавши, що його зять збожеволів від страху, а за таких обставин це було б найгіршим, що б могло статися, а султан вищирив свої жовті зуби в лихій посмішці.

— Бак! — кинув він. — Німий раб раптом навчився розмовляти. Суцільна фальш, суцільне шахрайство, суцільна облуда; далебі, моїй величності вже зле від цього. Гадаю, на часі закінчити цю неприємну справу й наказати вас обох настромити на палю або повісити на гострі гаки, в залежності, як мені саме тепер заманеться і сподобається.

— Воля вашої величності свята, — сказав Петр. — Та перш ніж ваша величність вирішить, як нас покарати за те, що одне дівча було балакуче й простодушне, насадити на палю чи повісити на гострі гаки, прошу вас зважити, чи немає тут певного протиріччя. Ваша величність сказала, що я хтось інший, ніж німий Абдулла, раб Божий, і я підтвердив цей факт своїм визнанням. Але ж цілком природно й очевидно, що я можу розмовляти, і в цьому нема ні фальші, ні шахрайства, ні облуди.

— Бак! — удруге здивувався султан. — Голова в тебе працює жваво і не менш жваво служить тобі язик, що в становищі, коли інші бліднуть, падають долілиць і благають про помилування, справді гідне подиву. Гаразд, якщо ти не німий раб, якому я дав ім’я Абдулла, не слід дивуватись і з того, що ти вмієш говорити вишукано й граматично правильно, хоч і з чужим акцентом, і в цьому справді нема ні шахрайства, ні фальші. Але зараз я хочу відверто й без вивертів почути, де Абдулла і хто ти такий.

І тоді Петр, пам’ятаючи формулу Макіавеллі, що, коли володар припустився помилки, необхідно пробудити в ньому переконання, що ця його помилка зовсім не була помилкою, навпаки, давно задуманою й запланованою хитрістю, відповів так:

— Німого прокаженого раба Абдулли немає ніде, бо його ніколи й не було, що Пан Двох Святих Міст знав від самого початку, лише вдаючи, що він не знає, бо цього вимагали його мудрі й справедливі заміри. Коли на базарі чи на ринку виступає комедіант або блазень, натягнувши на голову машкару ведмедя, і, змінений цією машкарою до невпізнання, розважає своїми витівками, люд бавиться, сміється і вигукує: «Гей, ведмедю!» або «Ще раз, ведмедю!». Так вигукують, хвалять і заохочують до нових і нових стрибків і танців когось неіснуючого, бо насправді ведмедя немає, а є лише людина та її машкара; коли ж після вистави комедіант скине машкару і хтось запитає: «Де ведмідь?», йому можна правдиво й слушно відповісти: «Ведмедя немає ніде, бо його не було ніколи». Отак і я, коли володар запитав, де німий Абдулла, правдиво і слушно відповідаю: його немає, бо його ніколи не було. Цим я, звичайно, зовсім не хочу сказати, що мій одяг чистильника каналів і стоків разом із шкаралупою нечистот і бруду на моєму обличчі не був нічим іншим ніж машкарою, в якій я наважився піти назустріч замірам вашої величності, бо про ці заміри я нічого не знав і збагнув їх лише згодом, як казали давні римляни, постфактум. Точніше кажучи, якщо це й була машкара, то машкара з біса важка й неприємна, вона виникала й утворювалася протягом трьох років, і я при цьому зазнав таких страждань, що не зміг би їх витримати, аби мене не підтримували мій власний задум і моє власне бажання стати найогиднішим з огидних.

— Бак! — утретє здивувався султан. — Звідки ж цей божевільний задум і бажання стати найогиднішим з огидних?

— Я так вирішив, щасливий і мудрий королю, — відповів Петр. — Від раннього дитинства я був зарозумілим і себелюбним, як справедливо докоряв мені чоловік вельми милий моєму серцю, та який, на жаль, вже давно став соколом (у цьому місці Петр, щоб сподобатися султанові, ужив гарного прадавнього звороту, який у турецькій мові зберігся ще з доісламських часів, коли вірили, що душа померлого обертається в птаха). Цей мудрий і досвідчений чоловік, о вінець князів, добре знав, що каже, коли згадував про машкару, яку я залюбки натягую на себе, щоб приховати свою посередність. Ну, а цього разу була огидна машкара підземного щура, якою я закрив свої риси, штучний і скороминущий випадок, після якого зникла моя справжня постать людини цивілізованої і цілком охайної. Це трапилося після падіння острова Монте К’яра, на якому я жив, перш ніж став рабом вашої величності; коли я, не знаючи, як інакше виділитися, вдячно й охоче пішов працювати чистильником стоків. Не маючи можливості стати першим із перших, я хотів стати останнім з останніх і цим знову ж таки виділитися з–поміж стражденних і осоружних. Тож тепер я можу сміливо сказати і правдиво заявити, що, коли мене відлучили від моїх щурів і скорпіонів, мені зовсім не стало краще, бо я став тим, чим бути не хочу, — посереднім створінням, від якого нікому не гаряче й не холодно.

— Не журись, дивний юначе, — сказав султан, — ще трошки і тебе знову підвищать — на вершечок палі, яку тобі устромлять поміж стегна, і зроблять це заслужено, бо твоя мова — ніщо інше, як суміш підступності, брехні та словесного штукарства. Але перш ніж до цього дійде, хочу, щоб ти мені сказав, якими буцімто були ті твої наміри й задуми, про які ти кілька разів згадував, ніби на них добре розумієшся.

Петр звів очі, вдаючи подив.

— Пан Двох Святих Міст питає свого найнижчого раба, якого вже майже настромили на палю чи повісили на гострий гак, про свої власні наміри й задуми? О, це було б найдивовижніше з усього дивовижного, аби не пояснювалося тим, що Пан хоче пересвідчитися, чи вірно зрозумів його раб. Отож запевняю Пана, що я справді правильно зрозумів його: Пан у своєму милосерді зовсім не мав на думці карати за нестримний язичок одне чорняве дівча, ім’я якого нагадує глибоку й довгу ніч, страшним зв’язком з огидною і прокаженою потворою, а лише налякати і вразити його за те, що воно не хоче покинути свого татуся й піти до Пайового гарему, віддавши те дівча заміж за чистого й здорового чоловіка низького роду, точіше кажучи, за раба. Природно, дівча про це не відало. Такого подвійного покарання за його язикатість і нерозважність, вважав Пан, вистачить, бо ж воно справді ще надто молоде й дурне, щоб йому, наймудрішому з мудрих і найсправедливішому із справедливих, можна було поважно гніватись на нього. Тому Пан вибирав з–поміж своїх рабів так старанно і довго, відкидаючи одного за одним тих, які й справді були огидні, чи хворі, чи немічні, чи скривджені в чомусь іншому, доки не натрапив на мене, і побачивши машкару, що прикривала мою простоту і посередність, вказав на мене пальцем і сказав: «Це він».

— Ну, в тому, що ти кажеш, можливо, є трохи правди, і не виключено, що так чи подібно я міркував, — мовив султан, перебираючи свою чорну бороду. — Але тебе таки слід було б настромити на палю, бо так читати мої потаємні думки, ніби ти сидиш у мене в голові, дивишся моїми очима і слухаєш моїми вухами, це вже нахабство нечуване і недозволене. Звідки ти все це знаєш?

Цієї миті Гамді–ефенді, який сердився сам на себе, що не може втрутитися в дискусію і використати свою вченість, ляпнув щось украй недоречне:

— Він ясновидець, що часом трапляється з людьми винятково обдарованими. Таких випадків я знаю десятки.

Султан, якого Гамді–ефенді вихопив з приємної мрійливості, викликаної Петровою гладенькою мовою, насупився.

— Атож, він ясновидець, — буркнув він. — Мій чистильник стоків ясновидець. А хто ж тоді я? — Султан помовчав і втупив погляд у свою малу і білу руку, якою перебирав бороду, точніше, у перстень з величезним діамантом, одягнутий на мізинець. — Зараз ми пересвідчимося, який ти ясновидець. Бачиш цей перстень?

— Так, ваша величність, він виблискує і палає безліччю вогнів.

— Скажи ж но мені, ясновидцю, — мовив султан, — що написано на його внутрішній поверхні? Інакше тебе настромлять на палю.

— Там латинським шрифтом викарбувані літери «Ч» і «Б», — відповів Петр без вагання, — і дата: чотирнадцятого третього місяця тисяча чотириста дев’яносто п’ятого.

Запанувала хвилина тиші, а султанове обличчя набрало виразу глибокої тупості.

— Це неможливо, — озвався він за якусь мить. — Там справді це написано. Але ж він не може цього знати. Кажет_; ти потрапив у полон при падінні острова Монте К’яра?

— Я зазнав такої милості й честі, щоб перед лицем вашої величності висловитися правдиво, — відповів Петр.

— Твоя мова витіювата, а язик звивається мов ящірка, що втікає, — зауважив султан. — Отже, ти став рабом у сералі в той час, як цей перстень уже прикрашав мою руку, бо папа християн надіслав його мені в подарунок водночас з попередженням, що на острові Монте К’яра кується лихо, спрямоване проти мого трону й імперії. З цього випливає, що ти ніяк не міг довідатися, що написано на його внутрішній поверхні, так, не міг цього довідатися, а все ж таки знаєш. Або ти не знаєш, а моя величність, трохи збита з пантелику твоєю тріскотнею про ведмедів, які не є ведмедями, про машкари й суть і… як там ти казав?

— Про суть і випадки, — відповів Петр. — Тут я дозволив собі використати вислів Філософа, істинне, оригінальне вчення якого, не перекручене християнськими коментаторами, нам відкрили ваші, я хотів сказати, мусульманські дослідники.

— Ну, годі, — султан, сказавши це, хвилю поміркував, кліпаючи очима. — Справді не виключено, що моя величність була трішки виведена з рівноваги твоїми порівняннями, а саме, твердженням, що ти зумів мислити моєю головою, дивитися моїми очима і слухати моїми вухами, й помилилася, вважаючи твоєю відповіддю те, що озивалося у мене всередині як голос свідомості. Повтори, що написано на цьому персні.

Петр повторив.

— Так, це не підлягає сумніву, — мовив султан і, скинувши перстень і ще раз подивившись, підтвердив справедливість цього голосу, як він висловився, свідомості. — Достеменно так: «Ч. Б., чотирнадцятого третього місяця тисяча чотириста дев’яносто п’ятого». Це означає, що сто двадцять років тому за християнським літочисленням, перстень належав гяурському вельможі, бо такі персні носять лише вельможі, з ініціалами Ч. Б. Тобі, який знає все, звичайно, відомо, хто такий той Ч. Б. і як звучало його повне ім’я.

— Чезаре Борджіа, син папи Олександра Шостого, — відповів Петр.

— Не знаю такого, — сказав султан глухо і з відразою. — Що ти на це, історику?

— Осмілюся зауважити, — мовив Гамді, — що первосвященик невірних, званий Олександром Шостим, справді жив у п’ятнадцятому столітті християнського літочислення, і звали його Родеріго Борджіа, а його син звався Чезаре.

Султан заплющив очі і хвилину нечутно ворушив губами, наче молився.

— Написано, — сказав він нарешті, — що лише Аллах може проглянути крізь невидиме й приховане. А оскільки Книга книг містить тільки і тільки правду, це означає, що Пан особливою милістю наслав на чоло цього молодого мужа часточку свого власного всепізнання і так вирізнив його з–поміж усіх людей.

Почувши ці слова, Петр гримнувся на коліна і, піднявши до султана обидві руки, заціпенів у позі покори й переляку.

— Милостивий, — скрикнув він. — Пане найвищий, найсправедливіший і наймудріший, дозволь своєму рабові сказати те, чого тобі досі ніколи й ніхто не казав: затримай плин своїх слів, над якими ми б могли жалкувати обоє, ти і я, бо ці слова грунтуються лише на не перевіреній наукою думці.

У султана під митроподібним тюрбаном почервоніло чоло.

— Справді, досі ніхто не зважувався сказати мені, щоб я мовчав, саме коли мені хотілося мовити, і багатьом з моїх підданих вирвали язики і не за такі сміливі висловлювання. Чи ти з глузду зсунувся, дивний юначе? А може, божевілля є неминучим доповненням ясновидіння? Чи внутпітня будова людини така слабка й не стійка, що обов’язково переплутається, коли Аллах наділить її надзвичайними здібностями?

— Я не божевільний, не ясновидець, не маю ніяких надзвичайних здібностей, та й не вдавав, що маю їх, — сказав Петр. — Пан Двох Святих Міст запитав мене, і я дав йому відповідь, бо знав її: я знав її тому, що перстень, якого стосувалось запитання Пана, єдиний серед перснів, а отже, й незамінний, колись був моєю власністю, тож я мав можливість оглянути його й запам’ятати, що на ньому викарбувано. Така правда й таке буденне й нецікаве пояснення моєї обізнаності, так само буденне й нецікаве, як коли хтось знає зміст книги, що лежить закрита перед ним, бо він уже раніше перечитав і вивчив її.

— Встань, — сказав султан.

Петр устав і прикипів поглядом до обличчя володаря, передусім для того, щоб не бачити очей недоумкуватого принца, які весело й багатозначно підморгували йому знизу.

— Ти ошукав мене, тому варто було б тебе щонайменше повісити, — мовив султан. — Кожна людина, навіть наймудріша, зостається трохи дитям, яке залишає байдужим погляд на героя, що йде шляхом істини, але яке плеще в долоні й заходиться від утіхи, побачивши комедіанта, що танцює на линві. Ти ошукав мене, Абдулло, точніше: ошукав дитя, що живе в моїх грудях усупереч усім моїм достоїнствам і яке, як відомо, не має титулів. Воно заціпеніло від солодкого жаху й подиву, коли ти слушно відповів на моє неймовірне запитання; воно засмутилося й відчуло, як у нього стисло горло від жалю, коли ти дав мені буденне пояснення свого ефектного, так, справді ефектного результату, — хоча, принагідно зауважу, це твоє пояснення зовсім не таке вже й буденне, бо запитання, як і чому раб, якого нещодавно витягнули зі смердючого підземелля, колись був власником чудового персня Борджіа, імена яких я відмовляюся запом'ятовувати, не позбавлене цікавості. Ти ошукав y мені дитя, так що світ для мене став сіріший, ніж був досі, і триватиме досить довго, перш ніж він знову набуде попереднього блиску — ти ошукав у мені дитя, але не ошукав володаря, Пана Двох Святих Міст, Пана віруючих, Бога на землі, Завжди Звитяжного Падишаха, і це буде записано тобі в актив золотим письмом, на сторінці, оздобленій діамантами, бо для тебе не було нічого простішого, як оминути мою помилку і сказати: «Так, я справді посланець Божий, який часом (це слівце «часом» ти обов’язково мусив би вжити, щоб застрахуватися перед неминучою майбутньою осічкою своїх удаваних здібностей), отож, який часом отримує згори силу, якою ніхто зі смертних не може похвалитися». Так би сказав на твоєму місці будь–хто інший, тоді як ти впав на коліна й зважився на те, на що не зважився ніхто за весь той час, як володарі цієї великої імперії звуться султанами, — ти перервав мою мову, перш ніж вона могла скомпрометувати мою гідність. Я казав, що дитя залишається байдужим при погляді на героя, що йде шляхом істини, тимчасом як танець комедіанта на линві наповнює його втіхою: але ж у зрілого мужа, більше того, в мужа, поставленого над усіма іншими людьми, одне слово, в моєї величності, це якраз навпаки. Тому я збираюся поблажливо посміхнутися над тим, що ти мене ошукав, як посміхаються над дрібничками, які не можна сприймати поважно, а навпаки, хочу цілком і в міру своєї величезної могутності оцінити те, що ти не скористався з нагоди, яка тобі грала на руку, і не ошукав мене, як і те, що твоя дотепна і жваза мова, приправлена чужим акцентом, звучить приємно для мого слуху: не менше й те, що хоч ти й не можеш читати письмена, сховані від твого зору, проте можеш дивитися моїми очима, слухати моїми вухами й мислити моїм мозком, бо твоя гарна й молода голова на диво тямуща. Тому я доручаю тобі, мій любий Абдулло, — ти сам зрозумів, що цим ім’ям я наділив не твою брудну к огидну подобу, а твою чисту й привабливу суть, — наділяю тебе, Абдулло, саном, званим Знання Його Величності, це зовсім новий сан, створений спеціально для тебе, бо ти не лише знаєш, що я думав, але й здатний належно пояснити мені, що я, власне, замислював тією думкою. Одним словом, ти будеш моїм особистим радником і довіреною особою, так що твоє ім’я — Абдулла — буде означати обранець Божий, рабство якого було лише машкарою. До речі: ти походиш із гяурської частини Європи, але це не шкодить, бо ж праведну ісламську віру, яку пророкував Магомет, ти, звісно, прийняв як належить. Петр кивнув.

— Зовсім ні, Пане панів.

Річ у тім, що в турецьких землях киванням висловлюють заперечення, а крутінням голови згоду, і Петр уже давно засвоїв цей спосіб, протилежний нашим звичаям.

— Бак! — здивовано, але не обурено сказав султан. — А чому ні?

— Ніхто не вимагав цього від мене, — відповів Петр. Султан розреготався.

— Уявляю собі, як питанням віросповідання щуролова, раба Гейги, як тебе звали раніше, цікавляться у вищих сферах Турецької імперії. Але тепер буде інакше, любий Абдулло. Тепер, ставши моїм особистим радником і довіреною особою, ти мусиш прийняти істинну, магометанську віру.

— Цього, ваша величність, я не зроблю, — мовив Петр. Султан почервонів.

— Бак! — скрикнув він. — Ти збожеволів? Хочеш залишитися християнином?

Петр кивнув.

— Зовсім ні, мій щасливий королю, Пане панів. Я не можу залишитися християнином, бо ніколи ним не був.

— Ніколи ним не був! — закричав султан. — Хто ж ти такий? Іудей? Чи поганин?

— Мене вважали за християнина. — відповів Петр, — бо правдоподібно в перші дні мого життя хтось, хто гадав, що має на це вище право, полив мене холодною водою, мурмочучи при цьому дивні заклинання від імені Бога Отця і Сина і Духа Святого. Але ж це формальність, яка нічого не означає, ні до чого мене не зобов’язує, бо я тоді був немовлям, не свідомим того, що зі мною діється. Але бути християнином — це не формальність. Бути християнином означає не лише бути охрещеним, але й повірити і вірити в ту божественну Трійцю, від імені якої здійснювалося хрещення, і при цьому мати переконання, що цей триєдиний Бог насправді єдиний, ба навіть, що нема нічого єдинішого за нього, і не дошукуватися сенсу цього протиріччя. Повірити і вірити, що одна з трьох постав того триєдиного Бога, Ісус, якого й Коран визнає виликим пророком, порятував світ своєю смертю на хресті, й не питати, в чому, власне, полягає це спасіння, адже людство страждає й переживає пекло на землі точнісінько, як страждало й переживало пекло на землі перед Ісусовою смертю, нібито як кару за свій первородний гріх, який нам, очевидно, зовсім не забуто й не вибачено: не слід дивуватися тому, що Коран не згадує про цю спокутну смерть Ісуса.

— Ісус увійшов живим на небеса, — зауважив недоумкуватий Мустафа, — але не увійшов до раю, а залишився в полі діяльності сонця, з яким повернеться на землю, щоб прийняти іслам.

— Цить, — сказав прикро вражений султан. — А ти, юначе, продовжуй.

— Ну, а оскільки я сам раб, якого назвали Абдуллою, — вів далі Петр, — вірю в силу свого власного розуму, я відкидаю твердження християнських священиків і проповідників, що ми не маємо права розмірковувати про ці питання, бо наш розум, по–церковному cerebellum, не в змозі відповісти на такі глибокі й загадкові питання. Це аргумент страхітливий і згубний, бо його не можна спростувати: адже саме християнство започаткувало у світі релігійну нетерпимість, якої раніше не було. Неможливо уявити собі, що давні афіняни могли когось спалити, караючи за невіру в те, що Зевс народив зі своєї голови Афіну Палладу. Або що два спартанці викликали б один одного на герць і билися на життя і на смерть через незгоду в тлумаченні якогось вірша Гомера. Або щоб римляни вогнем і мечем змушували інші народи прийняти віру в Юпітера. Щоправда, римляни переслідували християн, але не з релігійних міркувань, а з егоїстичних людських, себто наскрізь зрозумілих. Так я міг би говорити й говорити, Завжди Звитяжний Пане, перш ніж вичерпав би всі свої заперечення й вилив би всю свою гіркоту, але не хочу вас, о Пане, ні втомлювати, ані відбирати ваш дорогоцінний час, лише повторю: я не можу залишитися християнином з тієї простої причини, що насправді ніколи ним не був. Султан знову всміхнувся.

— Ти не втомлюєш мене, Абдулло, навпаки, застереження, які ти висуваєш проти того, щоб тебе звали християнином, мене вельми зацікавили, бо за весь час свого святого і над усіма життями поставленого життя я вперше чую гідне обгрунтування того, що знаю з дитинства, що мені старанно і невтомно повторювали: що християнство — це хибна віра і що не Ісус, а Магомет порятував людський рід, спрямувавши людину, яка доти блукала манівцями, на стежку, що веде до Спасіння. Твоя заява, що ти не відчуваєш себе християнином, бо тебе хрестили в безсилому й безборонному віці, для тебе дуже знаменна, а для мене, який зичить тобі лише добра, дуже радісна, бо означає, що ти визнаєш іслам, навіть не знаючи про це: Пророк же висловився в тому розумінні, що кожен новонароджений від природи є мусульманином, і лише батьки обертають їх у християнство, іудейство чи іншу віру. Але тебе обернути не змогли: з цього випливає, що ти, як я казав, мусульманин і був ним усі роки свого життя, навіть не знаючи про це, і звідси твої пошуки істини, горда чесність і відвага, які ти виявив протягом короткої розмови з моєю величністю кілька разів: хоча тобі було добре відомо, що погрози насадити тебе на палю, якими я засипав тебе, могли справдитись. Ти мусульманин, рабе, піднятий до сонця, бо ми, послідовники Пророка, не знаємо такої безглуздої церемоHii, про яку ти згадував зі справедливим осудом, і не поливаємо своїх несвідомих і необізнаних дітей холодною водою. Звичайно, певній формальності ти мусиш піддатися, щоб стати мусульманином у широкому, загальноприступному, а не лише у внутрішньому моральному розумінні. Скажи: вірю і визнаю, що Аллах є єдиним Богом, а Магомет є пророком Аллаха. Повтори це, і все буде гаразд. Петр кивнув.

— Цього, ваша величність, я не можу повторити. Почувся стогін історика Гамді, нажаханого тим, що його зять, тільки–но виплутавшись із найгіршої халепи, відразу ж стрімголов кинувся в нову. Зітхнув і султан, а тоді сказав тихим, стомленим голосом:

— Бачу, той незнайомий мені чоловік, який давно вже став соколом, але якого ти й досі носиш у своєму серці, мав слушність, коли робив тобі докір за зарозумілість й егоїзм. Ти стаєш дибки й чиниш перешкоди, щоб довести самому собі казна–що, і забуваєш, що, хоча ти й наділений тілесною красою й дотепністю, залишаєшся чимось лише трохи більшим від хробака під моєю ногою і що мені досить ляснути пальцями, щоб ти зрозумів, як фатально й непоправно помиляєшся, вважаючи мою терплячість невичерпною. Чому, безрогий цапе, ти відмовляєшся висловити основну формулу?

— Кілька років тому, — відповів Петр, — коли я був зовсім молодий, то ставив на карту свою свободу й життя, лише відмовившись висловити і цим самим схвалити безглузді’ формулу етикету, що королеви не мають ніг. А нині, будучи дорослим чоловіком, я маю висловити і цим самим схвалити релігійну формулу, чужу моєму розумові й серцю? Як мало поважав би я вашу величність, коли б подумав хоча б на мить: яка різниця, що я скажу перед троном володаря чужої імперії, яку знаю щонайбільше з чуток і з підземелля? Нізащо, я не зраджу ані сам себе, ані пошани, яку відчуваю до вашої величності, тим, що хоч на хвилину поведуся мов папуга, який повторює завчені слова, нітрохи не міркуючи над їхнім сенсом. Я не можу сказати, що вірю й визнаю, що Аллах є єдиним Богом, бо не вірю в жодного Бога. Султан здригнувся.

— Видається, нагострена паля, на яку ми настромлюємо безбожників і боговідступників, притягує тебе з нездоланною силою.

— Не притягує, навпаки, я завмираю від страху перед нею, — сказав Петр. — Але цей страх не змусить мене сказати те, в чому я не переконаний. Не вірю ні в Єгову, похмурого єврейського Бога, ні, як я уже казав, у триєдиного Бога християн, ані в Аллаха, єдиного Бога мусульман. Не вірю, так само як і переважна більшість людей, щоправда, з тією різницею, що не боюся визнати цю невіру, тимчасом як вони здатні лише маскувати свої погляди. Існування Бога настільки самолюбивого, що він вимагає від істот, ним же створених, аби вони вшановували, любили й славили його, суперечить моєму розумові, а що суперечить розумові, того я не знаю і не бачу. Тією ж мірою існування Бога Всевишнього суперечить свободі моєї волі, а я хочу бути вільним і справді почуваю себе вільним. Не можу, звичайно, заперечувати, що світ, для якого я був народжений, збудований надзвичайно мудро й інтелігентно і що це лише ми, люди, витворюємо тут паділ смутку й печалі, і може, здається безглуздим, що я заперечую носія цієї інтелігентності, та це не безглуздя, бо інтелігентність і її носій — це єдине ціле і їх не можна розглядати окремо, як не можна розглядати окремо трикутник та його основну геометричну властивість, що сума ного кутів дорівнює половині кола, або як не можна відділити коло від його дивовижної незмінної властивості, що на довжині кола можна шість разів, не більше й не менше, відміряти його радіус. Як з давніх–давен знали старі алхіміки і як учив один давньогрецький філософ, ім’ям якого не хочу обтяжувати пам’ять вашої величності, все є єдиним, без протилежності, або, що значить те саме, нема нічого іншого, крім протилежностей, які взаємно переплітаються, обумовлюються й постійно змінюються: panta rhei[15]. Така моя віра, блаженний королю, Пане Двох Святих Міст. Вірю в Розум, що осягає сам себе, бо ж нема різниці між цим Розумом і створеним ним світом: проте я відмовляюся вірити в найвищу, наділену власною особистістю істоту, яка відрізняється від цього світу, як будівничий відрізняється від спорудженого ним дому, або письменник від написаної ним книги, або мати від народженої нею дитини.

Петр зробив паузу, мовчав і султан, запала тиша, яку порушувало лише прискорене дихання схвильованого вченого Гамді, Петрового тестя. Султан розмірковував, і його бородате обличчя було поважним і суворим.

— Кажеш: пантарай? — перепитав він за хвилю. Петр покрутив головою на знак згоди.

— Так, ваша величність, panta rhei. Це давньогрецький вислів, який вживали у своїх творах і арабські мусульманські мислителі, передусім Ібн Сіна, знаний під ім’ям Авіценни, що жив шістсот років тому, та молодший на сто років Ібн Рушд, так званий Аверроес.

Султан заплескав у долоні.

— Накажи привести муфтія, — мовив він воротареві, що з’явився на цей знак. Тоді сказав Петрові:

— Якщо муфтій відкине твоє віросповідання як злочинне базікання і єресь, ти покинеш цей, як кажеш, світ протилежностей, які все–таки, що мене вельми зацікавило, зовсім не є протилежностями, бо все є єдиним. Ех, Абдулло, може, ти й дурень чи поганин, але, клянусь бородою Пророка, моя величність з тобою не нудьгує. Та вислухаймо спочатку муфтія.

Муфтій, нагадуємо читачеві, був найвищим церковним сановником і експертом з питань віри. Це був немічний, задрипаний чоловічок, такий маленький, що халат, якого на нього одягнули у передпокої, волочився по землі: на аудієнцію до султана не дозволяється ставати інакше ніж у казенному халаті. Тоді як і Петр і Гамді–історик, яких покликали до сералю, щоб вони відчули силу володаревого гніву, були одягнуті в сірі, строгі халати, схожі на хламиди покутників, муфтій, пан вельми поважний і високопоставлений, мав на собі вишуканий парчевий халат, гаптований золотом. Муфтій був дуже занепокоєний, адже коли тебе ні сіло ні впало кличуть до трону Найвищого, це завжди хвилює. Та ще й на душі в нього коти шкребли, бо попередню ніч він провів за чаркою вина, вживати яке, як відомо, Аллах заборонив, при завішених вікнах з товаришами по чарці, тож голова в нього досі гула, а з рота, мов зі старої бочки, тхнуло напоєм, що бродив у його нутрощах. Тому його зашмаркане рябе личко, що стирчало з препишного хутряного коміра халата, застигло від переляку, а чорні мишачі очиці були розгубленими.

— Я готовий негайно сповнити бажання вашої величності, — сказав він самовіддано.

— Йдеться лише про кілька питань, любий муфтію, — мовив султан якнаймилостивіше. — Скажи–но, який справжній сенс вислову Пророка, що кожна людина після свого народження є мусульманином. Чи не означає це, що новонароджений у перші хвилини свого життя знайомий з основною формулою, що Аллах є єдиним Богом, а Магомет його пророком?

Муфтій пильно втупився в султанове обличчя, намагаючись відгадати, що хоче почути володар, і, помітивши, що Пан Двох Святих Міст цілком однозначно киває головою і всім тілом, відповів:

— Ні в якому разі, мій султане. Новонароджений не може нічого знати ні про Аллаха, ні про Магомета, оскільки новонароджений є новонародженим.

— Але є мусульманином?

— Так сказав Пророк, — підтвердив муфтій.

— Ти кажеш: новонароджений є новонародженим, — наполягав султан. — Хоч це і правда, але для нас ще не все. Які основні властивості новонародженого?

— Новонароджений є чистим, — відповів муфтій. — Він нездатний на лихі вчинки.

— І все? — перепитав султан.

— Є ще дещо важливе, — сказав муфтій, і голос його затремтів.

— Що ж це?

Муфтій, не спроможний більше нічого вичитати з султанового обличчя, з відчаєм поглянув убік, туди, де стояв Гамді, й помітив, що історик показує пальцем на вуста й заперечливо киває головою.

— Новонароджений не вміє розмовляти, — полегшено видихнув муфтій.

— Чудово, — підсумував султан. — Новонароджений не розмовляє, тобто не обдурює. Отже, новонароджений чистий і не здатний на лихі вчинки та брехню. Чи не так?

— Точнісінько так, мій султане.

— Отож такими, за словами Пророка, є основні властивості мусульманина?

—- Так, основні, ваша величність.

— Важливіші, ніж повторювання релігійних догм?

— Так, важливіші, мій султане, — відповів муфтій, а оскільки йому вже стало зрозумілим, куди хилить володар, жваво заторохтів:

— Ільяс бін Юсуф Нізамі, що жив невдовзі після того, як помер Пророк, каже майже дослівно, що справжньою невірою є зовнішня, показна побожність, тимчасом як справжньою вірою є шляхетна невіра.

— Отож коли чужинець, не знайомий з нашими стосунками та звичаями, визнає і шанує єдиного Бога, але називає його не Аллах, а Пантарай, це не має значення?

— Практично не має, ваша величність, — сказав, зовсім оживши, муфтій, бо крижаний панцер страху та тривоги, що стискав його худі груди, тріснув. І провадив далі:

— Головне, щоб він був чистий і нездатний на підлість і брехню.

— І він може стати мусульманином, навіть не вимовляючи основну формулу: «Вірю, що Аллах є єдиним, а Магомет його пророком»?

Муфтій ошелешено мовчав, бо для нього ця кава була вже трохи заміцною.

— Чому він не вимовить цієї формули? — тихо запитав він.

— Бо не хоче, — буркнув султан. — Чи знаєш ти, тварюко, що значить, коли сильна й шляхетна особистість не хоче чогось зробити? Це просто–напросто означає, що вона цього не зробить і край. А чи ти чув, що молодий чоловік, про якого йде мова, називає свого Бога не Аллахом, а Пантараєм?

— То нехай скаже, — запропонував муфтій непевним голосом, — «Вірю, що Пантарай є єдиним, а Магомет є його пророком».

Султан повернув свої мигдалеподібні очі до Петра.

— Скажеш таке? Петр усміхнувся.

— Не скажу, ваша величність.

— Так я і знав, — мовив султан. — Нічого кращого тобі не спадає на думку, бараняча голово?

Муфтій, зовсім зніяковівши, трохи поміркував.

— То нехай ваша величність назве його почесним мусульманином, — запропонував він.

Султан обома долонями ляснув по стегнах.

— Це саме те, що я хотів почути! — скрикнув він. — А тепер, муфтію, будь уважним, нашорошивши вуха й розплющивши очі. Мій любий Абдулло, рабе, піднесений до сонця, ти, що прийшовся до вподоби моєму серцю й розуму, чоловіче чистий і нездатний на підлість і брехню, почесний мусульманине і перший представнику сану, званого Знання Його Величності, — перший і, я гадаю, останній, бо мені не видається можливим, щоб хтось після тебе зайняв цю посаду, — мій раднику й довірена особо, мова якого, забарвлена чужим акцентом, звучить для мого слуху як музика, що надихає і спонукує до роздумів, — адже ти бачив, який я бадьорий і веселий, — знай, що почесть, яку я надумав для тебе, — це найвища з усіх почестей, які є в моєму розпорядженні, а це вже щось та значить. Скинь халат.

Вражений Петр скинув свою сіру хламиду покутника і обвинуваченого, а тим часом султан, уставши, розстебнув діаманти, що слугували за ґудзики, струснув із пліч свій пречудовий халат, який сяяв коштовними каменями, як небо в ясну серпневу ніч, і накрив ним Петрові плечі. І відразу ж п’ятьма будівлями сералю поширилась новина, що велика Турецька імперія отримала на майбутнє нового володаря.