Перстень Борджіа

Частина четверта КАР’ЄРА ЮНОГО КАРДИНАЛА

Повернення Франти, сина повії Ажзавтрадодому, Петрового товариша дитинства, старшого від нього на три роки, до цих пригод стало можливим завдяки подіям аж ніяк не випадковим, аж ніяк не карколомним, а, навпаки, вельми простим, логічним, зрозумілим і, для часу, який саме оживає цієї миті за нашими примруженими повіками, досить типовим. Але якщо й після цього запевнення якомусь із читачів несподівана поява Франти на сцені все–таки видасться недопустимо випадковою, погодьмося — хай навіть трішки неохоче — з ним: добре, добре, так, так, ради Бога, припустімо, що це була страшенна випадковість, хоча ми, правду кажучи, не знаємо, що таке випадковість, бо визначення випадковості, які зустрічаються у книгах давніх мудреців, наприклад, що випадковість — це протилежність необхідності або, поетичніше, тінь необхідності чи халат, яким ми прикриваємо своє невігластво, себто своє незнання причинності явищ, нічого нам не каже; ми лише знаємо, що без випадковостей не можна навіть уявити собі життя.

Отже, невдовзі після того, як ми вперше зустрілися з Франтою при описові пригод дванадцятирічного Петра Куканя із Кукані й аж до Франтової несподіваної появи знову, його мати, повія, померла, наковтавшись смердючої сивухи, й осиротілий Франта, не знаючи, куди податися, ще шмаркачем, але загартованим і сильним хлопцем завербувався до армії імператорського фельдмаршала–авантурника Россвурма і з маршовим батальйоном пішов до Угорщини, на фортецю Раб (по–угорському Д’єр), яку в римські часи називали Аррабоною, щоб допомагати там боронити підступи до Відня, якому постійно загрожували турецькі нападники. Після двох місяців служби, яку немилосердний бургграф через якесь зухвале хлопцеве слово перетворив на пекло, Франта втік і пішов навмання у світ, як кажуть у казках, куди очі дивляться, і коли вмирав від холоду, голоду й виснаження, щасливо потрапив до рук туркам.

Оскільки був молодим, майже дитям, але на диво сильним, його послали до яничарського учбового табору біля Смірни, в Анатолії, і там він три роки зазнавав злиднів, побоїв, голоду, спеки й холоду, водночас навчаючись рубати шаблею та бити палицею, стрибати через рови й долати перешкоди, кидати каменюки й валити дерева, колоти дрова й розбивати намети, доглядати за верблюдами й віслюками, ладувати гармати і штурмувати фортеці, не спати чи спати навстоячки, готувати їжу й говорити по–турецькому, хвалити Аллаха й носити на спині провізію. Хто не витримав, потрапив у рай, хто витримав, перетворився на джгут.

Коли Франта перетворився на джгут, його відпустили з табору й послали в Стамбул, у залогу старших яничарів, де він п’ять років робив те саме, що і юнаком у таборі, переважно прислуговуючи старшим як наймит, чистив їм зброю і одяг, прав білизну. І лише коли Франті виповнилось тридцять два роки, його прийняли до лав ачан–огланів, як по–турецькому називали дорослих яничарів, на відміну від аджем–огланів, тобто недосвідчених дітей, до яких він належав аж до тепер. Ставши ачан–огланом, він почав ганяти і давати лящі новому аджем–оглану, якого закріпили за ним, жити у комфорті, добре їсти й пити, і через два роки, завдяки своїй надзвичайній силі та спритності і всупереч не зовсім сприятливій зовнішності, був призначений на нудну, але невибагливу службу в сералі.

Там у спокої й затишку він відтрубив би ще два–три роки, а тоді б його знову відрядили, на цей раз відразу ж у якийсь похід, де б він і загинув — бо, як сам дотепно відповів на султанове запитання, яничари, як правило, не доживали до похилого віку — коли б випадково, якщо назвати випадковістю ту обставину, шо дороги двох зацькованих життям пройдисвітів зійшлися в просторі й часі, замість того, щоб розійтися в різні боки, він не спіткнувся б об свого приятеля Петра, що допомогло йому неймовірно підвищитися з простого яничара до всемогутнього генерала. Франта, зрозуміло, хотів грати з Петром в одну дудку.

Справедливий Франта гаразд усвідомлював, що його перемога над Петром у двобої на палицях була просто підстроєна, і це незмірно піднесло Петрів престиж у його очах. Петр міг бути в сто разів красномовнішим, в сто разів кмітливішим, в сто разів захопленішим правдою, ніж був, але з погляду Франти це було мізерією супроти того, що він умів битися отак, що аж його, Франту, змусив визнати під час двобою, що «він вже не може». «Звідки це в тобі взялося? Адже я знаю тебе як шмаркача, не здатного порядно переплюнути паркан, як плюгавця, чиї кінцівки супроти моїх лап були як тростинки; такої підготовки у таборі, як я, ти також не мав і все ж таки надавав мені по сідниці так, що я чотирнадцять днів не міг сидіти».

Згадаймо, що шмаркач, який, за висловом Франти, не міг порядно переплюнути паркан, уже тоді умів промовляти найвишуканішою Ціцероновою латиною. Але це Франту не цікавило. Для нього головним було, що Петр тоді лише починав учитись головних чоловічих достоїнств: плавання, стрибків з висоти, приголомшення супротивника ребром долоні по скроні та інших управностей.

Оце про Франту Ажзавтрадодому. А Петр, позбувшись клятого Чорногорця і прикривши своїм давнім приятелем спину, став володарем Османської імперії, тепер уже насправді і — сміємо сподіватися — остаточно.

Ми сказали: остаточно; все свідчило про те, що новий лад став справді, при всій обмеженості людського життя, необхідним, бо не було нікого, хто б Петрові не зичив добра, усі були задоволені, передусім сам султан був щасливий, що ніхто вже нічого не казатиме про призначення нового радника, який його надихав і підбадьорював. Петр, який знову мав державні засоби, що давали йому можливість втілити свою давню мрію — порятувати людство і вивести його на шлях розуму й справедливості; Франта, який, мабуть, не був би живим людським створінням, якби йому — навіть при своїй початковій нехіті — врешті не сподобалося те, що з яничарських казарм він потрапив до чудового палацу померлого Чорногорця, з численними слугами, гарними рабинями, яствами й напоями, ложами, вистеленими гагачим пір’ям; розвеселилися і яничари, яким небіжчик Чорногорець урізав платню і харчовий раціон. Кажемо, померлий Чорногорець, кажемо, небіжчик, бо хоча нещасний ага й пережив дефенестрацію, лише зламавши при падінні на тверду землю кілька ребер, але ненадовго, бо, щойно усвідомивши, що його навіки зганьблено і виставлено на посміх, Чорногорець у нападі люті ввігнав собі в груди кинджал і сконав зі словами страхітливого чорногорського прокляття на посинілих устах.

А щасливий султан подбав про те, щоб чинність нового ладу була належно оформлена. Того вечора, коли Петра мали офіційно перед усім світом призначити на нову посаду Знання Його Величності, у всьому сералі, в садах і в палацах улаштували чудове свято, на яке покликали представників усіх європейських та азіатських посольств та місій і в якому могли взяти участь, хоча й завуальовані й під наглядом євнухів, і жінки з султанського гарему, володареві дружини, наложниці й незаміжні принцеси. На торжестві вистрелили сімдесят тисяч петард і ракет, отож нічне небо на цілих дві години перетворилося на розжарену піч: це супроводжувалося таким страшенним гуркотом, що приготовлені дресировані тварини, ведмеді й тигри, які мали розважити гостей своїми штучками, здичавіли від жаху й побилися, а шуліки, які в спокійний час були постійною декорацією стамбульського неба, налякано розлетілися хтозна–куди й повернулися лише через три тижні. За це свято заплатили життям дев’ятсот валахів, п’ять тисяч курчат, курей та індичок, з його нагоди для приготування національної страви під назвою пілаф знадобилося шістнадцять караванів рису. Дотепний шевальє де ля Прері, який був присутній на цьому гулянні, написав про нього у своєму звіті французькій королеві–регентці, що тут міг задовольнити себе радше un gourmand, ніж un gourmet, себто скоріше ненажера, ніж тонкий ласун, бо турецьке кухарське мистецтво є déplorable, жалюгідним, але ця критична шпилька мусила залишитись непоміченою, адже шевальє уже в наступному абзаці розповів про політичну сенсацію, яка трапилася в сералі того ж дня і того ж вечора. А трапилось от що.

Після вечері, коли прибрали посуд, султан скликав усіх присутніх представників інших країн до тронної зали, і коли під звуки імператорського парадного маршу, який грав оркестр гарему, складений суцільно із жінок, переодягнутих чоловіками, всі зійшлися, Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, оточений справа і зліва своїми міністрами й високими сановниками, прикрасив груди Петра Куканя із Кукані, alias[19] Абдулли–бея, орденом Срібного півмісяця.

— Він є моїм знанням, а його знання є моїм знанням, — сказав він серед іншого, мужньо долаючи сильне хвилювання. — Бо він від самого Аллаха отримав надзвичайно чудові здібності, і сам Аллах звивистими стежками направив його на мій двір, щоб Абдулла допомагав мені виконувати тяжку роль монарха. Тому все, що скаже він, має таку саму силу, як і слова з уст моєї величності.

Цього справді було вже забагато; адже навіть чужоземні дипломати, зрозумівши ці слова, застигли наче статуї і величезною залою за хвилину зашумів шепіт, повторюючи різними мовами основну думку: «Неможливо!» Sans blague! Net möchlich! Accidenti! — Це означає, що той гарний молодик не звичайний улюбленець, а довірена особа — зауважив на це трохи згодом у кулуарах, як завжди дотепний, шевальє де ля Прері.

Звідкись із кутка озвався голос недоумкуватого принца Мустафи, про якого все ще не знали, що він став християнином:

— Сказано в сурі про Йосифа: «І сказав фараон: «Віднині ти матимеш у нас високе становище й довір’я».

Але найдивовижніше було попереду.

Коли Срібний півмісяць, оздоблений самоцвітами, засяяв на його грудях, Петр, стрункий, імпозантний у своєму зорянистому халаті, подарованому султаном, владним порухом руки вгамував шепіт у залі і мовив таке:

— Сталося, що з вини негідних слуг і радників Того, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, Завжди Звитяжного Пана Двох Святих Міст, світом поширилася неправдива чутка, що Османська імперія ослабла і занепала і що минулися часи Мехмеда Завойовника й Селіма Грізного чи Сулеймана Законодавця, коли весь світ тремтів від жаху на саме турецьке ім’я і посвист турецької кривої шаблі і коли цілі народи падали на коліна в пил перед турецьким вершником. О, нізащо, нехай ніхто не тішиться хибним уявленням, буцімто дні турецького розквіту полічені. Полічені дні лише тих віроломних, шолудивих і розпещених одинаків, які винні в незначному й тимчасовому послабленні турецької могутності, одного з яких, найві–роломнішого, найшолудивішого й найрозпещенішого, я залюбки власними руками викинув з вікна і позбавив цю країну його паралізуючого впливу. Так буде з кожним, хто спробує перешкодити мені виконувати святе завдання, для чого покликав мене своєю незрівнянною мудрістю падишах, завдання знову зробити цей край страшним і нещадним бичем, що карає всі паскудства світу.

Тимчасом як Петр говорив, султан поважно крутив головою на знак згоди й так жахливо шкірився, що дипломати не могли не зрозуміти: усе, що тут мовилося, сказано цілком поважно і що саме цієї миті з гуркотом відкрилася нова сторінка світової історії.

Поки товмачі, які притишено перекладали на вушко отетерілим дипломатам зміст його виступу, доторохтіли своє, Петр трохи помовчав, а тоді повів далі:

— Бо ця надзвичайна імперія була створена передусім для того, щоб навчити всі народи покори й страху й щоб постійно карати їх за бундючність, заздрощі, глупоту й себелюбство, а якщо комусь і здалось, що вона останнім часом забула про цю свою велику місію, хай має на увазі, що йшлося про спокій тимчасовий, як тимчасовим є перепочинок, який дозволяє собі лев перед полюванням. Це все, що я хотів сказати вам у першу чергу, і вимагаю, щоб ці мої слова, які, як вам відомо, є і словами його величності, ви передали своїм правителям.

Закінчивши, Петр низько вклонився султанові і вийшов із зали гідними pas du courtisan.

Саме коли він сідав до нош, якими його мали доставити додому, до чарівної Лейли, до нього підійшов шевальє де ля Прері, прекрасний кавалер, якому чудово пасували мушкетерські вуса.

— Дозвольте привітати вас, ваша високість, з нагородою, а головне, з вашим виступом, — сказав він своєю чудовою французькою мовою, за якою доглядав, що видно з його листа королеві, як за мистецтвом. — Ще ніколи не доводилося мені чути таких сильних, рішучих і мужніх слів. Ви дивитеся на мене, ваша високість, як на чужого, мабуть забувши, що свого часу я мав честь зустрітися з вами при дворі герцога Танкреда у Страмбі — я шевальє де ля Прері, а ви тоді були месьє Кюкан де Кюкан. Ох, де ті часи, і хто б тоді міг подумати, що ви колись так докорінно зміните свої політичні погляди, які тоді, якщо я не помиляюся, були абсолютно гуманістичні.

— Вони гуманістичні й дотепер, — відповів Петр тією ж мовою, яку він засвоїв, що з ним часто–густо траплялося, навіть не знаючи до ладу як; може, коли приятелював з капітаном д’Обере. — Вони гуманістичні й дотепер і нічого в них не змінилося.

Шевальє де ля Прері ледь звів свої гарні, поправлені косметикою брови.

— Ти ба, — сказав він. — Вибачте, будь ласка, мою нетямущість, якщо гуманістична тенденція вашого виступу, в якому ви хочете воскресити криваві часи Мехмеда Завойовника й Селіма Грізного і знову перетворити Османську імперію на страшний і нещадний бич, пройшла повз мою увагу.

— Якщо колись здійсниться давня мрія чеського короля їржі з Подєбрад про об’єднання європейських народів, цей бич стане непотрібним, — відповів Петр. — Але за нинішньої ситуації, коли європейські народи далекі від того, щоб прагнути єдності, і готуються до війни, від неї їх може відвернути лише серйозна небезпека турецької навали. Тому я вважаю за необхідне посилити військову могуть Османської імперії і розбуркати з летаргії, яка охопила її останнім часом.

— Розумію і вибачаюся перед вами, — сказав шевальє де ля Прері. — Але дозволю собі звернути вашу увагу на те, що заміри згаданого вами чеського короля, ім’я якого мені невідоме, були не поодинокими і Європу хотів об’єднати хто попало. Небезпека великої європейської війни, про яку ви казали, виникає саме з того, що пішов з життя наш незабутній король Генріх, убитий кинджалом божевільного, і висока місія об’єднання Європи, виконати яку не довелося нашому королеві, вислизнула із французьких рук і потрапила в чужі, сторонні руки. Об’єднати Європу хоче Святий Отець, хоче Габсбург, швед, голландець, саксонець, бран–денбуржець; але ж зрозуміло, що цю велику історичну місію може здійснити лише й лише Франція. Такою бачу ситуацію я — думка, щоб бич Божий, репрезентований людьми, які носять на головах подушки, — шевальє де ля Прері засміявся, наче цей жарт щойно спав йому на думку, але відразу ж, усвідомивши, що і в Петра на голові подушка, себто тюрбан, споважнів і вибачився: — Oh, pardon. Одне слово, думка, що народ, який харчується лише поганенькою бараниною з рисом, вішає своїм жінкам фіранки на обличчя і поклоняється чорному каменю, має зберегти давні європейські цінності, такі як лицарство, готика і ще не знаю що, видається мені дуже курйозною. А це, безумовно, тому, що ідея ця дуже оригінальна, сильна й незбагненна. A propos, я мав щастя зустрітися з вашим особистим приятелем, ваша високість, з його Еміненцією кардиналом Гамбаріні.

Петр, доти стриманий, ожив.

— Де? — недипломатично запитав він.

— У Парижі, при дворі її величності королеви–регентки. На жаль, я саме готувався до від’їзду сюди, отож не мав можливості обмінятися з його Еміненцією більше ніж кількома несуттєвими словами. Але не смію вас більше затримувати, ваша високість — до того ж я і сам мушу ще цього ж вечора написати її величності звіт про ваш історичний, якщо можна так висловитися, вступ до світової політики. Можна собі уявити, що сьогодні вночі багато таких, як я сам, буде, замість сну, писати рапорт, від якого, будьте певні, ваша високість, у багатьох і багатьох знатних грудях перехопить подих. Душно, наближається буря і, їй–Богу, я цьому зовсім не дивуюся. Я був щасливий зустрітися з вами, ваша високість, і дозвольте побажати вам доброї ночі.

Шевальє де ля Прері сів до карети і від’їхав.

Коли папа довідався з офіційних, надійних і, як завжди, чудово поінформованих джерел, що Петр Кукань alias граф ді Монте К’яра не лише живий, але й став першим улюбленцем турецького султана, а на своїй фантастичній посаді Знання Його Величності показав себе тим, що став вимахувати турецьким ганджаром, який викували у Дамаску й загартували у верблюжому посліді, він згадав про своє святе осяяння, послане йому Богом саме тієї миті, коли відправляв заупокійну месу за душу буцімто померлого. Його охопила велика і свята радість, отож він як звичайно склав свої руки на животі і сміявся, сміявся так довго і щиро, як ніколи ще не сміявся у присутності своїх найближчих співробітників. — От негідник, от негідник! — захлинаючись, волав він, витираючи щедрі сльози. — Я ж казав, що ми про нього ще почуємо. Боже милосердний, де б ми могли бути, якби такі люди були на службі Моєї святості! А він, тварюка, подався до турків.

Не так щиро він сміявся, коли довідався, що першим дипломатичним кроком нового деспота стало укладення перемир’я з Персією на чотири роки, з тією Персією, яка, за європейськими надіями й розрахунками, мала щонайпізніше за два місяці зіткнутись з Туреччиною і розгромити її вщент, тому що перська армія була чудово підготовлена до війни й вишколена за найновішими європейськими принципами й методами. А далі не минало й дня без нових повідомлень про наступні кроки Петра із Кукані, Знання Його Турецької Величності, які однозначно свідчили про поважність його прагнення якнайшвидше модернізувати турецькі збройні сили. Це передовсім була закупівля великих партій зброї в англійських, шведських, голландських, німецьких зброярнях, що виготовляли сучасні чотирифун–тові гармати та легкі мушкети, які не потребували опори при стрілянні і заряджались картонними гільзами. Це дурниці, потішав він себе, це не маг. перспективи, Туреччина в боргах по самі вуха, йому не вистачить духу.

Але далі прийшла новина, що знову розсмішила Святого Отця, але ненадовго. Петр Кукань, султанова права рука, сам мав праву руку, за неперевіреними даними свого приятеля дитинства, до призначення якого генералом яничарів особисто спричинився. І от цей всемогутній генерал, кажуть, покинув чудовий палац, виділений йому за його званням, переселився до скромного будиночка поблизу такого ж скромного будинку, в якому жив Петр, включив своїх незліченних слуг, рабів і рабинь до армії, перетворив свій палац на військову академію, а всі гроші, коштовності, килими й золоте начиння пожертвував скарбниці на купівлю зброї. І цей чудовий і шляхетний вчинок, в якому папа справедливо відчував вплив Петра Куканя, незабаром стали наслідувати, може, не так послідовно й розкішно, інші достойники сералю, візирі й високі сановники. Дехто віддавав свої самоцвіти, золоті ланцюги, перли й коштовний одяг. Модним стало ходити в старому перешитому одязі, що купували в лахмітників, які на цьому, зрозуміло, дуже розбагатіли. Канцлер скарбниці, кажуть, збожеволів: його бачили десь на базарі, голого, мов палець, він плакав і рвав на собі волосся, вигукуючи: «Я віддав усе, що маю, і тепер уже лише чорт мене може вхопити!»

За наступними повідомленнями, султан сам пристосувався до нової пуританської моди і, забравши у своїх жінок особисті коштовності, поклав їх, сказати б по–європейськи, на вівтар батьківщини; бо турки не знають поняття «батьківщина». А гарячка самозречення і рятівного завзяття охопила не лише Стамбул, але й інші відомі місця Османської імперії — із заходу і сходу, з Боснії, Сербії, Болгарії, Греції, Анатолії, Караману поспішали до столиці багаті й бідні подорожні, щоб офірувати військовій справі імперії своє рухоме майно.

Це потягло за собою, що, за повідомленням з Амстердама, світова ціна діамантів та інших самоцвітів упала на одну шосту.

Дальша подія: до нещодавно відкритої військової академії у колишньому палаці генерала яничарів запросили професорами й інструкторами двох видатних німецьких знавців стратегії, генерала фон Шауера й генерала фон Готтенрота, які відразу ж піддали своїх учнів (добірних інтелігентних командирів менших турецьких військових підрозділів) суворому й докладному вишколові новочасної воєнної тактики, так званої лінійної, яка полягала в тому, що війська, аби найкраще використати свою досконалу вогнепальну зброю, замість дотеперішніх глибоко розчленованих лав, шикувалися довгими лініями, у дві, щонайбільше три шеренги, що чудово виправдало себе в битвах під Ньюпортом і, на п’ять років пізніше, під Добриничем.

Подальше донесення: половину турецької армії перетворили на мушкетерів. У яничарів відібрали їх традиційні парадні палиці і видали їм мушкети.

Тоді папа з характерною для нього грандіозною примирливістю зважився на вчинок, гідний його функції першого заступника Бога на цій землі, і наказав своєму гарному секретареві з золотим ланцюгом на поясі скласти чудового листа, сповненого християнської терпимості, богобоязкої миролюбності й дружніх поздоровлень султанові, вирядивши з цим листом і з вантажем чудових подарунків шестиособову делегацію, що складалася всуціль із шляхетних мирян. Цим він хотів показати, що, крім свого найвищого духовного сану, є і світським володарем наймогутнішої італійської держави. Невисловленим, але цілком зрозумілим для дипломатично підготовленої особи, якою султан безперечно був, значенням цього жесту була ідея, що він, Святий Отець, анітрохи не вірить чуткам про шалені гасконади якогось авантурника з курячого гнізда і нічогісінько не змінить у своїх щирих і вже віддавна миролюбних стосунках з володарем Османської імперії.

Справа ця як слід обмірковувалася, готувалася розсудливо й за всіма правилами, але ми не знаємо й не дізнаємося, сталося це з вини самого султана (вірніше, Петра Куканя, що стояв за ним) чи дещо запального керівника папської делегації, графа N, прозваного за свою неймовірну легковажність Pazzo, тобто Навіжений, але все закінчилося так препаскудно й нещасливо, як лише може закінчуватися людська дія, нещаслива і приречена на невдачу Богом.

Передовсім султана, коли італійська делегація зі своєю обслугою й багажем прибула до Стамбула, не було вдома, тобто скажімо церемонніше: він перебував не у своєму сералі в столиці, а мешкав у відпочинковому сералі в Дринополі, який, на відміну від стамбульського сералю, мав не олив’яну, а ґонтову покрівлю, отож у спекотні літні місяці був приємнішим для життя, і повернувся до Стамбула аж за чотирнадцять днів. Потім, перш ніж усе–таки надати папській делегації найвищу аудієнцію, він змусив її чекати ще чотирнадцять днів, до того ж за постійної спеки, коли води Золотого Рога смерділи як зіпсований зуб, а місто, що гинуло від задухи, здавалося збезлюднілим, і розпеченими вулицями лише тут і там прослизали тіні голодних кішок.

Аудієнція ж, коли італійці все–таки дочекалися її, була коротка й приголомшлива. Султан був кислий, а граф N лютий і роздратований настільки, що неприпустимо забув про свій дипломатичний такт і, між іншим, в’їдливо зауважив, що дарунки, передані Святим Отцем, призначені переважно турецькій військовій скарбниці. Товмач, почувши ці зухвалі слова, жахнувся й розгубився і від зрозумілого збентеження переклав їх по–турецьки слово в слово. Султан, почервонівши від гніву, сказав, що від головного чаклуна гяурів йому не потрібні жодні дарунки, ні ці, ні попередні; і, стягнувши з пальця перстень Борджіа, який досі носив, жбурнув його об підлогу. Граф Pazzo спритно підхопив перстень і блазнювато проказав, що Святий Отець втішиться, довідавшися, що ця історична італійська коштовність не пішла на купівлю турецької муніції.

На що султан заволав варту й наказав посадити всю делегацію до державної в’язниці у страшній Чорній вежі, яка в християнському світі мала назву sepoltura degli vivi, гробниця живих.

Не знаємо, як це трапилося і здійснилося, але папа незабаром отримав стенографічний запис перебігу цих партацьких, безглуздих переговорів, які назавжди залишили чорний слід у радісній і світлій історії світової дипломатії. Не виключено, що це заслуга тлумача, якого за недозволено точний переклад нещасливого обміну думками папського легата з султаном засудили обезголовити, але можете собі уявити, а тим більше зобразити, як до цього логічно й по–людськи могло дійти. Безсумнівно лише, що він отримав цей рапорт і що, дочитавши його, почервонів і захрипів, так що лікар, який негайно прибіг, змушений був пустити йому кров. Коли папа опритомнів, перші його слова були такі: — Це все Кюкан. Кюкан, чорти б його взяли. Незадовго до цих подій помер банкір Лодовіко Паккйоне, фінансовий магнат, відомий османському світові як magnus mercator christianus, великий християнський крамар, а оскільки він не мав дітей, величезний спадок, що залишив, мав відійти його племінникові Маріо Паккйоне, тому самому молодому розпусникові, котрому, як ми згадували в належному місці, дядько купив палац Гамбаріні у Страмбі, що пожертвував Святому престолові юний кардинал Джованні. Зрозуміло, дядько вчинив це задля того, аби на довший час прибрати подалі свого аморального родича, негідного носити таке прізвище, а в усій Італії не було місця, віддаленішого за Страмбу.

З його боку це був розсудливий учинок і вдалий хід, адже молодий плейбой у Страмбі міг спокійно продовжувати на власний розсуд своє безбожне життя, не обурюючи цим тих, від кого залежав, а що ще краще, за п’ять років перебування у Страмбі він невпізнанно зрівноважився і змінився на краще. Злоязикі, щоправда, торочили, що Маріо пропалив собі казан — це означало, що вже не міг пити, бо нутрощі відслужили своє, а жінок почав уникати просто тому, що нічого іншого йому вже не залишалося. Але ми, не слухаючи наклепників, хочемо вірити, що навернення Маріо Паккйоне відбулося виключно завдяки його змудрін–ню й дозріванню його духу, так що він врешті–решт заглибився у себе і зрозумів, що в житті є справжньою цінністю і що добра книга, скажімо, може послужити людині набагато краще, ніж два літри тосканського вина чи обійми пристрасної красуні.

А нині, на довершення всього, втихомиреному розпусникові спало, мов із неба, багатство, про варварську, безглузду незмірність якого ходили легенди, називалися суми, які, навіть при десятикратному перебільшенні, все одно свідчили про маєток колосальних, буквально світових розмірів.

Справа дещо ускладнилася тим, що три роки тому папа заборонив Маріо, тоді ще зовсім розпусному, жити в Римі, отож Маріо, перш ніж потрапити до дядькового барокково–го палацу на Via di Banchi й сісти в його конторі, мусив попросити у папи про диспензу[20] вигнання. Він не сумнівався, що доб’ється легкого успіху і що папа, завжди ласий на гроші, яких вічно потребував, радо піде назустріч йому, вже втихомиреному, та ще й такому багатому. Та ба — Святий Отець, що, очевидно, саме довідався про якийсь новий провокаційний вибрик Петра Куканя, був понурий і роздратований і кривився, наче щойно ковтнув оцту.

— Так, так, ти хотів би вернутись до Рима, — сказав він своїм сієнським діалектом, коли молодий праведник подав йому своє прохання. — Але чому б я, тварюко, мав тобі це дозволити? Лише тому, що дядечко, замість надавати тобі стусанів, що мав уже давно зробити, заповів тобі свої гроші? Чи це сталося завдяки тобі? Торочиш, мерзотнику, що жалкуєш за свої вчинки й хочеш провадити порядне життя. Це, їй–бо, дуже втішно, і християнське серце має з чого тішитися. Тільки хіба ж твої вчинки такі, що досить кілька разів ударитися в груди, схилити голову й проказати, що тобі прикро, аби тобі вже вибачили?

— Передусім йдеться лише про наклепи й непорозуміння, — мовив плейбой.

Папа, замість відповіді, подзвонив і, коли увійшов його елегантний секретар, оперезаний золотим ланцюгом, сказав йому, що хоче бачити реєстр злочинів оцього молодого Паккйоне.

— Ось він, — сказав Святий Отець, коли чепурун у червоній туніці на диво швидко подав йому довгий аркуш паперу, скручений трубочкою. — Отож спочатку, коли тобі, негіднику, не було й дев’ятнадцяти, тут занотовано вбивство крамаря на ім’я Бонасера, який Застукав тебе in flagranti[21] зі своєю жінкою.

— Це наклеп номер один, — відказав молодий плейбой. — Нічого не було доведено.

— Завдяки фінансовому втручанню твого дядька, — сказав папа. — Далі зґвалтування дванадцятирічної дівчинки й насильна смерть її брата Карло Фануцці, який присягнув помститися й загинув від рук невідомих убивців, повертаючись із заїзду «У трьох кошенят».

— Невідомих убивців, — повторив молодий плейбой. — Що в мене з цим спільного? А його сестри я навіть не знав.

— Далі бійка у приватному житлі куртизанки Леонори Назоріні, жертвою якої став один із членів міської сторожі, яка туди прибула.

— Це сталося не з моєї вини, — сказав молодий плейбой. — Леонора запросила товариство, ми грали в кості, один із гравців безпідставно звинуватив мене в нечесній грі, і…

— Далі, — перебив його папа, — осквернення храму Святого Іоанна в Латерані, в якому тебе бачили… але не хочу бруднити свої уста висловленням такої гидоти і псувати свої очі читанням такого свинства. І ти, негіднику, спокійнісінько стаєш перед моїм престолом: вибачте, мовляв, мені все це і дозвольте повернутися до Рима, сісти у дядьковій канцелярії й продовжити його бізнес. Чи знаєш ти хоча б, що це за бізнес?

— Наскільки мені відомо, банківський, — чемно відповів молодик. — Дядько, мабуть, мав багато досвідчених службовців, які легко втаємничать мене у все. Йдеться, наскільки мені відомо, про надання кредиту й подібні речі.

— Надання кредиту й подібні речі, — насмішкувато повторив папа. — І більш нічого?

— Ну, імпорт–експорт, — непевно додав молодий плейбой. — Дядько ввозив у Європу прянощі… шкіру… і різну сировину, а вивозив…

— …зброю! — гримнув папа. — Останнім часом усі його кораблі пливуть до Стамбула, навантажені по саму ватерлінію мушкетами й гарматами. Мабуть, і серед твоїх друзяк–пияків, яких ти, наскільки я знаю, збираєш у своєму палаці в Страмбі, поширилась та найновіша й найважливіша за останні часи новина, яка хвилює всю світову політику, звістка про воскресіння турецької агресивності, яке лежить на сумлінні П’єтро Кукана да Кукан, найбільшого пекельника й злочинця, на жаль, мого колишнього протеже, в одному мізинці якого більше дотепності, сили й духу, ніж у всьому твоєму тілі. А чи відомо тобі, чому Кукан при своєму знанні європейських стосунків довірив постачання амуніції саме фірмі Паккйоне?

— Мабуть, тому, що це солідна фірма, — статечно відповів молодий плейбой.

— Чорта з два солідна! — крикнув папа. — Це піратська фірма!

— Піратська? — здивувався плейбой.

— Я сказав піратська, — підтвердив Святий Отець. — Себто пов’язана з піратами. Твій дядько діяв заодно з піратським центром у Ліссабоні, давав їм добрячі хабарі, а вони за це не чіпали його кораблів. І це, безумовно, відомо Куканові, грім би його побив.

— Це, правду кажучи, новина для мене, — сказав молодий плейбой. — Але про цього Кукана, який так засів у печінку Вашій святості, я знаю більш ніж достатньо, адже вже п’ять років живу в тому забутому людьми закутку, де він свого часу був герцогом. — І, підкоряючись несподіваній думці, Маріо Паккйоне швидко додав: — А що, якби я приніс вам, Святий Отче, в кошичку Куканову голову з цитриною в роті й петрушкою за вухом?

— Як це зрозуміти? — запитав папа.

— Буквально, — сказав молодий плейбой. — Мені відомий один пронозливий чоловік, він знає Кукана краще за свої черевики, бо підтримував з ним стосунки навіть тоді, коли Кукан виступав як граф ді Монте К’яра, і водив його за носа так спритно, що Кукан при всіх своїх здібностях, які, за висловом Вашої святості, наповнюють навіть його мізинці, і не сподівався, що його острів давно обіцяно туркам. І цей геніальний інтриган, якщо можна так висловитися, знає про Куканову ахіллесову п’яту і, наскільки я його знаю, легко винайде дієвий спосіб, як використати цю ахіллесову п’яту.

— І як ця ахіллесова п’ята називається? — запитав

папа.

Маріо прикрив уста долонею, нахилився до папи і прошепотів:

— Гамбаріні.

— Це звучить серйозно, якщо ти не кидаєш слів на вітер. Я, звичайно, нічого тобі не обіцяю, але спробувати можна. Той твій інтриган живе у Страмбі?

Молодий гульвіса підтвердив.

— Заїдь до нього, — сказав папа. — Я ні про що не знаю і не бажаю бруднити свої руки таким свинством. Твоїм спадком займуться службовці курії, і, якщо все піде добре і я отримаю обіцяний кошичок, віддячуся тобі як належить. Якщо ж ні, запам’ятай, що кожного із гріхів, записаних у цьому реєстрі, вистачить, щоб офіційно оголосити тебе негідним одержати спадок, отож заповіт буде визнано нечинним і все перейде іншому родичеві померлого. Ну, йди і старайся. Але жодних жартів з цитриною і петрушкою за вухом. Чоловік, про якого йдеться, не заслужив такої дурної і позбавленої смаку зневаги.

— Все буде за волею й бажанням Вашої святості, — запевнив молодий плейбой. — Проте мушу звернути увагу Вашої святості, що, не отримавши спадку, я залишаюся злидарем, а справа, боюся, потребуватиме певних фінансових витрат. На найманих убивців і тому подібне.

Папа хвильку беззвучно перебирав розгніваними устами слова infame, disatillaccio, себто мерзотник, паскуда, але далі вмочив гусяче перо в чорнило і щось енергійно нашкрябав на клаптику паперу.

— Нехай тобі виплатять це з дядькової каси, — сказав, подаючи молодому плейбоєві свого листа з іще не висохлими літерами. — Але витрачай ці гроші розумно, жодних жінок, жодної пиятики, бо ніколи не побачиш, що знаходиться у дядькових сейфах. А тепер іди, бо мені недобре від твоєї присутності.

Сталося так, що одного пізнього зимового вечора, коли Петр саме захопився вивченням «Походу Кіра» Ксенофонта, у двері його скромного кабінету просунув голову тесть Гамді–історик, який відчував боязку шану до зятя і досі був спантеличений тим, що під дахом його дому історія, замість того, аби підлягати науковому опрацюванню й коментуванню, безпосередньо й насправді діється, і оповістив його, що яничари, які стерегли задній вхід, спіймали двох гяурів, котрі, мовляв, за всяку ціну хочуть розмовляти з його світлістю паном Куканом да Кукан, себто, наскільки Гамді второпав, з його зятем.

— Я хочу їх бачити, — сказав Петр. — Але нехай перевірять, чи вони не озброєні.

В межах згаданих турецьких патріотичних заходів, яким Петр дав поштовх, Гамді–ефенді відпустив до війська — за винятком Лейлиної няньки Еміне, яку все–таки понизив у посаді до куховарки й дівчинки на побігеньках — усіх своїх слуг, отож був змушений сам особисто виконувати обов’язки воротаря, але оскільки Петр став надто великим паном, а через те особою, якій могли загрожувати, дім його зятя забезпечили сильною вартою, що складалася із трьох яничарських чот, озброєних мушкетами.

Нічні відвідувачі, яких Гамді–ефенді врешті впустив, були добре відомі Петрові страмбський подеста і колишній аптекар Джербіно, поставний старець із пишною білою бородою і стрункий молодик з оливковою шкірою і густим кучерявим волоссям, якого Джербіно відрекомендував як Маріо Паккйоне, племінника нещодавно померлого банкіра Лодовіко Паккйоне і власника колишніх маєтків і палацу Гамбаріні у Страмбі.

— Я багато чув про вас, — сказав Петр молодому чоловікові досить стримано, коли обоє нічних гостей посідали. — Гадаю, привело вас до мене щось дуже важливе, бо спосіб, яким ви домоглися входу до цього дому, є вельми незвичним, а за місцевими звичаями, взагалі неприйнятним. Розповідайте, я слухаю.

Молодий плейбой довго м’явся і кидав благальні погляди на Джербіно, аби той розпочав, але коли так не сталося, а навпаки, старий стулив вуста у вузеньку пряму лінію, Маріо Паккйоне промовив, уникаючи пильного Петрового погляду, спрямованого на нього:

— Справді, йдеться про дуже важливу річ, про спадок мого дядька. Старий пан заповів мені все, але інший гідний старий пан, себто папа, наклав на все арешт і посадовив у дядькових канцеляріях своїх людей. — Після того, як Маріо Паккйоне розповів про ці гнітючі факти, на лівій половині його гарного обличчя з’явилась неприємна спазматична усмішка.

— Це справді прикро, — сказав Петр. — Але мені не зрозуміло, навіщо ви кажете це мені. Зробили таку ризиковану подорож з Італії до Туреччини, щоб поділитися зі мною своїми клопотами про дядьків спадок?

— І так і ні, — відповів молодий плейбой. — Але гадаю, що наш Джербіно розтлумачить вам це краще за мене.

— Розповідайте, будь ласка, ви, — мовив гарний старець. — Це ваша справа. А я прибув сюди лише для того, щоб засвідчити його світлості вашу особу.

Отож молодий плейбой неохоче, постійно уникаючи Петрового погляду, почав торочити, що, на його думку, ця справа стосується не лише його, але й інтересів його світлості пана да Кукан або ж інтересів Османської імперії, у якій його світлість пан Кукан домігся важливого становища. Бо, наскільки мені, плейбоєві, відомо, його світлість пан да Кукан користався послугами покійного Лодовіко Паккйоне при перевезенні боєприпасів, що стає неможливим тепер, коли справа потрапила до рук папських посіпак.

— Ви хотіли сказати: службовців курії? — обірвав його Петр.

— Так, службовців курії, — охоче виправився молодий плейбой.

І провадив, що тепер його світлість пан да Кукан зацікавлений у тому, щоб дядьків спадок потрапив у належні, себто в його, племінникові, руки. Старий пан, тобто папа, мовляв, натякнув молодому плейбоєві, що охоче поверне йому дядьків маєток, але за однієї умови.

— За якої умови?

— Коли я доведу йому, що я не такий нездара, за якого мене несправедливо мають, — сказав молодий плейбой. — Коли зроблю щось корисне для суспільства і заслужу подяку людства. Одне слово, здійсню щось надзвичайне.

— І що ж це має бути? — запитав Петр.

— Мені треба подбати, щоб випустили на волю нещасного графа N з його почтом, — відповів молодий плейбой. — Папу офіційно образили, але він на цей фатальний інцидент може відреагувати лише рішучим протестом, а це навряд чи допоможе. Отож я маю спробувати пом’якшити вас, пане да Кукан. Я знаю, що папа дав мені це непосильне завдання, аби позбутися мене, але я собі сказав: «Маріо, будь мужчиною і спробуй, це не зашкодить, адже й так усе йде прахом, а завдання, зрештою, можна й виконати». Наскільки мені відомо, ви, ваша світлість, маєте таку силу, що вистачило б одного–двох ваших слів. Скажіть–но, хіба це так важко? Лише пальцем поворухнути. Якщо ж ви звалите це зробити, все буде якнайкраще. Всі радітимуть, всі будуть задоволені, і папа, і граф N, я отримаю свої гроші, та й ви, ваша світлість, матимете з цього користь, бо послуги, які робила вам дядькова фірма, були немалими, він діяв заодно з тратами, думаєте, я не знаю? А я, ставши шефом фірми Паккйоне, знижу для вас транспортний тариф наполовину і всіляко вам допомагатиму. Ради Бога, ваша світлість, я у безвихідному становищі, адже, розраховуючи на спадок, я ще за дядькового життя наробив боргів, які зараз не маю чим сплатити. Якщо ви, ваша світлість, допоможете мені, я охоче покладу на бочку, скажімо, сто тисяч золотих цехінів. Сто тисяч цехінів, нехай йому чорт, чи ж це не сума, про яку варто подумати? То що, по руках? І він подав Петрові руку, але Петр не помітив її.

— Я чекав, — сказав він, — що папа тиснутиме на мене через його ув’язнене посольство, але дивуюся, що він обрав для цього такого наївного посередника, як ви. Я просто не бачу, чому б мав допомагати у справі вашого спадку і чому б мав насідати на його величність, аби вона відмінила заходи, що здійснила з міркувань, безумовно, поважних, які треба шанувати. Тому вважаю розмову закінченою і мені не залишається нічого іншого, як подякувати вам обом за радість від вашого візиту.

— Кажете, що я наївний, — болісно мовив молодий плейбой. — Так, можливо, я наївний; знаюсь на фехтуванні, верховій їзді, на полюванні та на стрільбі, але дипломатія для мене — китайська грамота. Саме задля цього я і взяв собі на допомогу старого Джербіно, який у Страмбі має славу наймудрішої людини на світі, проте ваша світлість явно зурочила його і, як ви зводили переконатися, він навіть рота не розкрив. Але ж моя справа справедлива, клянуся Господом всемогутнім, і якби хтось виклав її краще, ніж це зробив я, вас, ваша світлість, можна було б переконати.

Гарний старець врешті розтулив тонку лінію уст, сховану в білій гущавині леонардівської бороди.

— Ні, — сказав він. — Пана да Кукана не можна переконати, тому я й мовчав. Я чекав, Паккйоне, коли ви виговоритеся, бо знав, що ваші слова нічогісінько не дадуть, адже йдеться про справи настільки важливі, що слова другорядної особи, якою ви є, не можуть відіграти тут жодної ролі. Ув’язнення папської делегації відбулося в рамках справді нової, ворожої Європі концепції, абсолютного політичного повороту, який почала провадити і втілювати в життя його світлість пан да Кукан, щойно досягнувши великого становища в уряді його величності султана Османської імперії, і розповідати про якийсь дядьків спадок, хай би який він був солідний, незважаючи на ці важливі події, це справді, як висловилась його світлість, наївно.

— Але чому ж тоді ми сюди приїхали? — здивовано скрикнув молодий плейбой.

— Його світлість пана да Кукана, — вів далі Джербіно, — як європейця, можливо, зацікавить думка поважних і неупереджених людей з європейських церковних і світських кіл, які із зацікавленням і тривогою стежать за його політикою, їхній голос, який я дозволю собі передати, однозначний: ваша світлість припускається трагічної помилки.

Якусь мить він помовчав, чекаючи, що Петр запитає, в чому, на його думку, полягає ця трагічна помилка, якої він припускається, але Петр мовчав. Та оскільки, як здалося подесті, Петр перестав наполягати на своєму Consilio abeundi, себто розпорядженні, щоб вони йшли геть, яке він віддав хвилину тому обом своїм нічним відвідувачам, він провадив далі:

— Європа хвора, ваша світлість, загрожена десятком смертельних недуг, а ваш метод лікування полягає в тому, що ви хочете вразити її ще однією, новою смертельною небезпекою, відновленням османської войовничості, інакше кажучи: її, якій загрожують зсередини, ви хочете наразити ще й на зовнішню небезпеку, це страхітливий ризик, що може призвести до великої трагедії. Я читав листа, що відіслав тутешній секретар французького посольства своїй королеві, у якому він виклав зміст своєї приватної розмови з вами. Налякана королева–регентка дала копію цього листа Ватікану, австрійському імператорові й іспанському королеві, і завдяки цьому я теж мав можливість кинути на нього оком, отож знаю, про що кажу. Апелюю не лише до вашої розважливості, ваша світлість, але передовсім до вашого європейського походження, прохаючи вас: зменшіть напруження, викликане вашою політикою, і почніть із того, що випустіть на волю графа N з його почтом.

— Ви марнуєте час, точнісінько так, як і ваш молодий протеже, — сказав Петр. — Мені смішно бачити вас, саме вас, у ролі апостола миру і згоди. В ім’я якої вищої ідеї п’ять років тому у Страмбі ви верховодили інтригами Гамбаріні? А роль, яку ви грали, коли я був господарем острова Монте К’яра і коли Гамбаріні зрадив мене вдруге, мені так само незрозуміла. На кого ви працюєте зараз? Хто вам заплатив за те, щоб ви читали мені мораль?

— Я, бідний аптекар і злиденний подеста занепалого містечка Страмби, не можу дозволити собі вести самостійно дипломатичні переговори, — відповів Джербіно. — Тому й не заперечую, що у цей момент перебуваю на службі Його святості. Але про те, що вище згаданий Гамбаріні, я хотів сказати, його Еміненція кардинал Гамбаріні, зрадив вашу світлість не раз, а двічі, мені нічого не відомо.

— Нічого, досить того, що це відомо мені.

Петр хвильку помовчав, а далі поставив запитання, яке сповнило обох його відвідувачів радісним спокоєм:

— Що робить Гамбаріні при французькому дворі?

— На жаль, те, що робив і досі: неподобства, — відповів Джербіно. — Тільки тепер його Еміненція вже не хлопчисько й сидить не у Страмбі, а в Парижі, тому його інтриги набагато серйозніші і злочинніші, ніж тоді, коли він багато років тому повернувся на батьківщину. Мені боляче й неприємно говорити про це, бо я все–таки страмбський подеста, а Гамбаріні віддавна були гордістю нашого міста; справді, блиск його імені спричинився до того, що я тоді схилився на його бік і кілька разів допоміг йому своєю порадою і підтримкою. На жаль, тоді я не знав того, що знаю тепер, тобто, що Джованні Гамбаріні негідний нащадок своїх великих предків. І якщо здогад вашої світлості про його участь у нападі на острівець Монте К’яра вірний…

— Це не здогад, це факт, — перебив його Петр.

— …тоді, — незворушно вів далі гарний дідуган Джербіно, — справді характерним, ба, можна сказати, фатальним є те, що його наміри й дії завжди суперечать намірам і діям вашої світлості.

— Не розумію, — сказав Петр. — Як він потрапив до французького двору?

— Звичайнісінький збіг обставин, — пояснив гарний старий. — Десь років два тому нашу велику співачку, La bella Олімпію покликали до паризького двору на концерт. її виступ, як завжди, мав великий успіх, а коли вщухли овації після концерту, якими розпещені парижани вшанували нашу артистку, королева–регентка виявила їй велику честь, запросила до себе й довго та привітно розмовляла з нею: її величність італійка за походженням і любить порозмовляти рідною мовою. Наша славна Олімпія, між іншим, згадала і свій виступ у Страмбі перед герцогинею Діаною. Ох, герцогиня Діана, каже її величність, від неї я колись отримала чудовий засіб для догляду за руками, рукавички з м’якої шкіри, просочені всередині спеціальною маззю. Нагадаю, що цю мазь я мав честь виготовити за рецептом, успадкованим від предків, і після неї навіть найгрубіша й найзанедбаніша шкіра…

— Далі, далі, — перебив його Петр. — Що діялось далі?

— Отож її величність королева–регентка, — провадив Джербіно, — згадавши завдяки зустрічі з Прекрасною Олімпією про герцогиню Діану, послала їй записку з проханням прислати нову пару косметичних рукавичок, таких, як ті, що вона вже колись отримала від неї і що начебто чудово їй прислужилися. Зрозуміло, герцогиня Діана ледь зі шкури не вибилась від послужливості, і я мусив швиденько відчинити свою аптеку, яку вже давно занедбав, і вишукувати потрібні складники, а коли рукавички вже були готові, герцогиня вручила їх кардиналові Гамбаріні, щоб той без зволікань вирушив з ними в Париж і передав її величності. Кардинал узявся за це відповідальне завдання з величезним задоволенням і виконав його з надзвичайним успіхом, коли судити з того, що з Парижа він уже не повернувся. Це гарний хлопець, уміє поводитися при дворі, італієць, тож не дивно, що її величність королева–регентка вподобала його і зробила своїм особистим духівником. Петр зітхнув.

— Джованні Гамбаріні — духівник королеви Франції! Мав слушність англійський драматург, забув, як його ім’я, який заявив: життя це пригода, яку розказав йолоп. А далі? Хвилину тому ви сказали: фатальним є те, що наміри й дії Джованні Гамбаріні, хоч як би там було, завжди суперечать тому, що наміряюся і роблю я.

— На жаль, це так, — сказав Джербіно. — Нехай ваша світлість ласкаво зважить, що останніми роками Франція стала вирішальним чинником у питанні збереження європейського миру, врятувати який ваша світлість намагається на свій власний суворий спосіб, про що ми вже тут говорили. Вашій світлості, очевидно, відомо, що в колах, які все добре знають, вибух війни між католицьким і протестантським світом очікується протягом найближчих чотирьох років, бо в двадцять першому році мине термін угоди Іспанії з Голландією. Уся Європа озброюється і готується до кровопролиття, якого досі не бувало. Цю безвихідну ситуацію може вберегти лише сильна Франція на чолі з міцною владою, яка б щонайрішуче протиставилася войовничим забаганкам іспанських і австрійських Габсбур–гів.

— І турецький канчук, який змусив би розсварені європейські народи до єдності і злагоди, — мовив Петр.

— Не хочу дискутувати з вашою світлістю, — сказав Джербіно, — свій погляд на це я вже висловив. Але хай там що, а старій і культурній Європі важливо уладнати конфлікт без турецької інтервенції. Звичайно, як я казав, це залежить від сили й рішучості Франції. От тільки владу королеви–регентки аж ніяк не назвеш сильною й розумною. Королеві–регентці бракує власного погляду, і замість продовжувати традиційну французьку антиавстрійську й анти–іспанську політику, яку особливо енергійно провадив її трагічно загиблий чоловік — насмілюся зауважити, що, на думку досвідчених політиків, королева сама не без гріха у його ганебному вбивстві, — вона, навпаки, запобігає перед іспанцями й австрійцями, слухаючись нашіптувань підступних радників, якими себе оточила. Мушу сказати з болем, що це поспіль італійці, найвідомішим і найненависнішим французькій громадськості є такий собі Кончіні, звичайнісінький чоловік з вулиці, кажуть, колишній лакей.

— Про цього Кончіні я вже чув, — зауважив Петр.

— Звичайно, — сказав Джербіно. — Кожен про нього чув, а дехто й знає, що від смерті нещасного короля Генріха справжнім володарем Франції був саме він. За останній рік чи два могутність цієї людини значно впала, чи тому, що королева врешті помітила його мерзенну суть, чи він просто перестав їй подобатися, через що вона відсунула його на другорядну роль, одначе Франція не отримала від цього жодної користі, бо на місце Кончіні тихенько сів наш любий кардинал Джованні Гамбаріні. Будучи її духівником, він звичайно ставиться поблажливо до королевиних грішків і дбає передусім лише про те, щоб вона протрималась біля стерна якомога довше і щоб її син Людовік XII, що підростає, з яким вона поводиться як із дитиною і якому наказує щоденно давати ляпаси, ріс безпорадним і самотнім. За цих обставин, певна річ, надії на рішуче й рятівне втручання Франції пусті й марні; очевидно також, що Габсбурги бачать у цій ситуації єдину нагоду роздерти Францію на шматки. Цитата, наведена перед цим вашою світлістю, цілком доречна. Життя є справді пригодою, яку розказав йолоп. Обставина, що така нікчемна людина, як Джованні, сьогодні є стрілкою терезів, на яких важиться європейський лад і мир, це справді ускладнення, якого не могли передбачити люди, наділені здоровим глуздом.

Величавий старець кивнув своєму молодому протеже, що їм пора, і, підвівшись, кількома вишуканими висловами подякував Петрові за гостинний прийом, а на закінчення висловив жаль з приводу того, що їхнє з Паккйоне посольство виявилося марним, бо його світлість пан да Кукан явно не поворушиться для того, аби відпустили ув’язнену папську делегацію, що вельми зміцнило б авторитет Його святості, настільки підупалий після цього інциденту, що всі пастирські листи й відозви, якими принижений папа пробує помирити посварених християн, неминуче залишаються голосом волаючого в пустелі.

— Не вірю, — сказав Петр. — За моїми даними папа, навпаки, намагається викликати війну якнайшвидше, щоб протестантські країни впали на коліна ще за його понтифікату.

Джербіно засмучено схилив голову.

— Шкода, що я не знав цих думок вашої світлості, — мовив він несподівано стомленим голосом, ледь не пошепки. — Бо, знаючи це, я, звичайно, не зважився б на втомливу і, як тепер видно, наперед приречену мандрівку з Італії до Стамбула.

І обоє нічних відвідувачів відкланялися.

— Це фіаско, — сказав молодий плейбой, коли вони з Джербіно проминули яничарську варту. Із грецького та єврейського кварталів, де палало з десяток пожеж, вогні яких криваво забарвлювали хвилі Босфору, серед холодної ночі лунали зойки тих, кого вбивали й мучили: мусульманські фанатики влаштували каральну операцію, аби покарати невірних за те, що ті буцімто саботують всенародну патріотичну кампанію, яку започаткував Петр із Кукані.

— Фіаско? Звичайно. А ти чекав іншого? — мовив Джербіно, сідаючи з молодим плейбоєм у карету, яка вже чекала на них. — Наша акція була відразу приречена на невдачу, і якби на карті не стояли такі величезні гроші, навіть не варто було її розпочинати. П’єтро Кукан — це дурисвіт, але, гадаю, не настільки, щоб дозволити виманити себе в авантюрну подорож до Франції лише через те, що він дізнався про нові інтриги Джованні Гамбаріні, і підставляти там свою голову вашим пасткам. На цілковиту неймовірність того, що наша подорож завершиться успіхом, я поштиво звернув вашу увагу і вирушив З вами в дорогу лише тоді, коли ви заявили, що все–таки хочете ризикнути, бо вам не залишається нічого іншого. І все ж таки нашу акцію можна визнати цілком задовільною. Кукан, звичайно, не помітив, що нам плювати на звільнення папської делегації, а йдеться виключно про Гамбаріні. Великою перевагою я вважаю те, що Кукан уже добре знав про участь Гамбаріні в афері з острівцем Монте К’яра, тож я не мусив із великими труднощами переконувати його і навіть міг собі дозволити розкіш висловити цілком несуттєві сумніви. Історія ж, яку я йому наплів, має абсолютно незмірну й неоціненну вартість.

— Яку? — поцікавився молодий плейбой.

— Вона майже правдива, — сказав Джербіно. — Кукан, звичайно, захоче її перевірити, а оскільки основні положення моєї розповіді відповідають дійсності ніхто не може грунтовно і принципово її заперечити. І обставина, що він сам незалежно від нас довідався про те, що Гамбаріні при французькому дворі, безцінна. Що Гамбаріні, звичайно, аж ніяк не відіграє в житті французької королеви такої великої ролі, як я описав Куканеві, не повинно нам сушити голови. Погляди на зв’язок королеви і молодого духівника можуть бути різними. Ще одна перевага в тому, що Кукан — це людина безмірно доблесна й чесна, і якщо мені вдалося ефективно полоскотати його ахіллесову п’яту, він неодмінно спробує власними руками скрутити Гамбаріні в’язи і вирушить до нього особисто, замість того щоб використати для цього професійних убивць. Ну, що ж, поки усе гаразд. Отже, нам не залишається нічого іншого, як відплисти додому й чекати.

Так вони і зробили. В середині наступного місяця на терасу колишнього палацу Гамбаріні впав поштовий голуб, якого залишив Джербіно у Стамбулі в руках надійного шпигуна, оплаченого грішми молодого плейбоя, винятково працьовитий птах, один із тих голубів, яких вирощував лихої пам’яті capitano de giustizia, гаспид із гаспидів. На ніжці птаха, смертельно стомленого довгим польотом, що тривав приблизно двадцять годин, теліпалась торбинка з тканини, що не промокає. В торбинці було шифроване донесення, яке в перекладі на звичайну мову звучало так:

«Сьогодні вранці переодягнутий матросом він відплив на «Вендетті» до Марселя».