Поетичні твори, літературно-критичні статті

сини

Героїцна симфонія

У надвечір’ї шумить потолочене жито і ходить моя молодість тихими кроками. Вона шукає нових стежок. Скільки їх довелось стоптати за чотири літа од Волги до Пшемші і Чорної Ніди! Вона оглядає передові, пориті на сталін-градських горбах, на синьому Бузі і на чорних карпатських плаях. Багато їх? Мабуть, немало. То мої ноги кривавились на тих стежках, то мої руки копали бліндажі, обливаючись потом, то моя душа, як птаха, трепетала над ними, падаючи, радіючи і рвучись уперед, знаходила нові тривоги , й радощі на тих вітряних, збитих війною долинах. Що то шумить за обрієм? То не тополя в Трипіллі? Не волзька хвиля б’є в берег? Ні! То твій далекий голосок кличе мене додому. Ходи ж, моя молодосте, тихими кроками, а я скажу слово про тебе.

Останній рів димовищем пропах,

Останню гільзу кинула гармата.^

І гілка дуба, чорна й вузлувата,

Піднявши пальці, клониться в степах.

їй піділлють із котелків води, її нахилять, як лицем до брами,

До сонця із кошлатими вітрами,

Хай соки п’є гарячої броди!

Солдатський труд закінчено вночі,

І звістку добру вдарили салюти,

З кремлівських веж удари світом чути,

Хоча й мовчать танкісти й гармаші.

Ми мертвого останнього берем,

Поранених пошлем до санчастини,

І завтра вже ніхто їх не нестиме На саилітучку й просто в оберем.

І завтра вже не треба більш пайка,

І їм, хоробрим, випишуть мандати,

Що, мов, були розвідники й солдати І доля їх була, як сон, тонка,

Що не шукали затишку в біді,

Чужих земель чужинських географій!

І голоси їх буйних біографій Шумлять мені, мов клени молоді.

А мертвому насиплемо до віч Чужу ріллю, пошлем, додому звістку І спишемо на гордім обеліску Його життя важких розлук і стріч.

Прости нам гріх, небачена жона,

І не грози, дитини ручко біла,

Що ми його не захистили тіла,

А вій нам брат, але на те й війна.

Напевно, буде те прощено нам,

Що ми од горя стали незавидні,

Але ми в гніві наступали три дні І бились три дні лиш його ім’ям.

І хай він спить, немов живий, між нас... Я більше говорить не маю права...

Нехай Люто мир, Кряжич, І Морава,

І молодих віків густа заграва

Над ним у дзвони дзвонять повсякчас.

0 поїздів фронтових бистрота,

Вечірня даль, розкраяна надвоє,

1 хмар низьких посивілі сувої,

І на шляху сосонка золота!

Хрипить і свище дзвінко паровоз,

І машиніст, замащений в мазуті,

Стає на східці, в заліззя окуті,

Везе солдатів від смертей і гроз

З Берліна, з Праги, з віденських долин,

З карпатських круч і з-над ясної Влтави До Мінська, до Тобольська, до Полтави І до грузинських сніжних верховин,

Вези їх, машиністе, день і ніч,

Підсип вугілля, хлопче-кочегаре,

Щоб з паровоза світла, димна пара Висіла в небі звісткою для стріч.

Нехай солдата жінка привіта І до світанку висидять обоє...

0 хмар низьких розкраяні сувої

1 поїздів фронтових бистрота!

Тоді на станцію виходить мати. Моя мати у темній хустині над синіми старечими очима, в юхтових чоботях, припалих пилом польової дороги. Руки її тримають хліб, спечений для синів, і пахнуть ці руки осіннім вересом і тим бентежним запахом моєї юності, який ношу я по сьогодні в своєму серці.

Постій годину, пройдуть поїзди,

Постій до ранку: їх зустрінеш, може,..

Тебе чекання горбить і тривоже,

Багрить проміння теплої звізди.

Така ти в мене вічно, як була:

Між людьми непомітна, невисока...

Ото з синами все, було, морока:

Кормить, поїть та бабські знать діла.

Жнива надійдуть — висушить копа, *

Стерня поколе до крівці і поту,

А діти все росли поміж клопоту.

Дивись, і старість в гості підступа.

Дитинство буйне видиться моє,

І юність вітер спогадів хитає.

Тебе,— нап’ється батько, то поб’є,

А потім і потішить, всяк буває.

Нам в інститути вийшло йти, до шкіл,

До нових воєн і гарматних гуків,

А в тебе дні поділені навпіл:

Іти від мужа і від синів до внуків.

Старанно хліб покраєш до стола,

Миски поставиш, глянеш по роботі:

— Ви їжте, діти, ну, а я вже потім...—

І сядеш збоку, тиха і мала.

За кожного посивієш, як дим,

За невісток, за внуків, за сусідів.

Коли й кого і хто за що обидив,—

Все зло на себе, а добро — другим.

— Та я стара. Чого там! Все моє...—

Зітреш усмішку хусткою потиху...

Для інших — хліб, а як собі — то крихту,

Для інших — радість, а собі — що є.

Яких-то снів паспила за війну,

Яких думок надумала за літа!

Сини пішли шляхами на півсвіта Вітчизну захищать полум’яну.

Несла листи їй пошта польова Із Балтики, з Карпатів — атестати,

А кров синів їй хто міг показати?

Тим більш для крові не живуть слова.

У темпі ночі, в поклики світань Вже поїзди з війни ідуть додому,

Сини твої з-під смерті І 3-ГІІД грому Вже на пероні. Мамо, бачиш? Встань!..

Запахло війною на пероні, наростає крещендо вітру, вересневе листя котить під паровоз, сушить його димом, палить іскрами. І за тим листям швидкі й плечисті виходять з теплушки сини при зброї, з котелками в руці — де б його чайку сьорбнути? Вийшли та й побачили матір. А вона вже біжить до них, підняла руки, впустила хліб додолу: — Сини мої! Сини мої милі!

Найстарший мій, скажи мені тепер,

З яких річок ти пив, і де проходив,

І де сліди важких твоїх походів Залізний вітер воєн не затер?

Які ти рани злікував собі?

Із ким братавсь? Яку знайшов людину? Гарячу мрію,— матерню, єдину,—

Леліяв серцем в радості й журбі?

Підійшов найстарший до матері, зняв пілотку, розповідає про те, що лишилося в серці, як випечене гарячим залізом*

— Ворог, мамо, убив дитину,

Мою п’ятилітню Олю, дочку,

Мою незабутню, одну-єдину,

Зелену ялинку мою гнучку.

Ворога того зустрів я в бою,

Нашої слави гримів салют.

«От,— кажу,— стрілися ми з тобою,

Кате мій, падай і мри отут!»

Я вбивчого, мамо. І легше стало,

І, наче птаха, стріпнулась душа...

А нам же іти на Ельбу немало,

Де буряні ночі й розбита соша.

І десь на безлюдді, в крутім димищі,

" Де зорі грілись, як жовті піски,

Почув я в будинку, в огні, на горищі, Тремтячі дитячі два голоски.

Вони захлинались од спраги й суші,

Од жару й вогню обгорілих кімнат,

І смерть у торбинку клала їх душі,

Схожі на теплих горобенят.

І смерть уже ставила чорну печатку На ділі своєму, як і завжди.

Кинувся в пломінь, хлоп’я й дівчатко Виніс і смерті сказав: підожди!

Шинелею вкрив їх, підняв, не глядя,

Доніс в медсанбат на однім плечі.

Може, згадають колись, що дядя , їх із пожару виніс вночі.

Зіходить тепла вечорова зоря, бринить на синіх матерніх очах. Мати стоїть нерухомо, мов закам’яніла. Потім підходить до найстаршого, цілує обвітрені, запечені війною губи: — Спасибі тобі! — А середульший уже кинув цигар* ку₃ підняв автомат на плече, вийшов перед неї:

— Мамо, я теж скажу!

— Ну, говори своє заповітне.

— Як шуміли вороги.

Як лягали до ноги Під броню побиті,

Я знайшов дружка в бою

Біля смерті на краю,

В почорнілім житі.

І підняв його, й поніс По вибоях од коліс.

Ми живі ж, ми люди!

А від того, від бійця,

Ні усмішки, ні слівця:

Смерть сіда на груди.

Що ж, виходить,— трудно нам Смерть поділим пополам,

Мій названий брате.

Куля вдарила й мене,—

Хто ту рану спом’яце,

Хто те буде знати?

Ми вмирали три доби,

Там шуміли нам дуби,

Хлюща плюскотіла... їли вдвох сухий горох,

Я траву м’яку, як мох,

Клав йому до тіла.

А знайшов нас медсанбат,

«Що ж,— кажу,— підводься, брат,

Буде діло путнє».

Де ти ходиш, робиш як,

Друг мій Вася-сибіряк,

Брат мій незабутній?

Хай згада нас тихий Дін,

Золотої Праги дзвін,

І Варшава, й Вісла. _

Темний ворон у полях,

- Горяний моравський шлях,

Туча, що нависла!

— Добре діло — стояти за друга. Святе діло. А ти, мій най-менщий, Іване, чому, ж мовчиш? Що доброго вчинив йа війні? Що бачив?

Тоді гаснуть над станцією ранкові стожари, промінь сонця б’є в обличчя третьому, і мати бачить його, світлого і веселого, як у дитинстві, коли співала йому колисанку:. «Ой

люлі-люлі, котино, засни, мала дитино»_?— а він сміявся

і простягав до неї рученята.

— Чому твої руки опущені додолу?

— Вони холодні вже півроку. Я мертвий, мамо.

Лежу я в Мораві на сивім схилі,

Дзюрчить у ногах горяний потік.

Далекі мої, незабутні, милі,

Мені тут лежати судилось вік.

У касці моїй ночують тумани,

В АХО в нас тій касці знають число,

Із серця мого крізь чотири рани Зелене, колюче жито зросло.

Летять наді мною моравські птиці,

Сідають до віч воркуни голуби,

Ночами мені жебонить криниця,

За батька, за матір — старі дуби.

Я кров їм віддав — нехай зеленіють,

Я голос їм дав — хай гудуть вони,

Несуть мою мрію, мою надію На площу Червону із чужини.

Повз мене проходять полки і роти,

І Конєв, і Жуков бувають тут,

Обличчя моє без тривоги й скорботи Приймає з Кремля грозовий салют.

Батько мій рідний проходить в заграві

І слуха, як в полі стихає бій,

І каже він людям: «Лежить в Мораві Синок мій. Солдат мій. Хороший мій...»

Мати кидається до найменшого, хоче обняти його, але зникає рідне обличчя сина, розпливається в імлі, як далекий журавлиний клекіт, і тільки бачить вона синові навіки заплющені очі, і серце, пробите кулями навиліт, і зелений колос, що виріс з його тіла на моравській долині.

— Сину мій! — кличе вона. Гудуть сурми вітрів над поїздами, і стоїть на станції рум’яний ранок. .

А додому ішли, як у дзвони гриміло,

Мов приїхали хлопці — і зовсім — із фронту, Отепер вже візьмуться за мирнеє діло,

Хай спочинуть із тиждень, і пальцем де троньте.

Подарунки на свято привезла міліція.

Частувати гвардійців — не легка справа..

Десять півнів зарізаних лягло на полицю,

І перчаним огнем пломенилася страва.

І дими над хатами стояли верблюдами,

Сідуваті і мирні, легкі і прозорі,

І курині голівки видпілись над блюдами,

Летячи по мисках у холодній коморі.

І дівчата дивились у люстра лукаво:

— Що то буде — побачим, гляди, ще й весілля...— І димились на огнищі бронзові трави З сталінградських долин по високе Трипілля.

Вже під вечір сідали до столу у хаті

Із сусідами, з близькими, із родичами. ⁴

Два сини, два живі, два на щастя багаті,

Хоч те щастя, як кажуть, не носить за плечами.

Ну, а мати в кімнаті не била поклони,

Оглядала у сховиику одяг не повий:

Двох найстарших — замащені комбінезони,

А найменшого, вбитого,— піджачок празниковий,

Дві сорочки, прасовані чисто і гладко,

Та рушник із узорищем: листя на дубі.

Тут лежала, його піонерська краватка І значок комсомольський, що видали в клубі,

І школярські коньки, на гулянці притерті,

Як біжить, було, з вітром у білім завої,

Атестат з військкомату, листи у конверті З тої пошти далекої, із польової.

А коли поночіло і зорі із дітьми

Вже наслухались співу про Галю й Катюшу,

То здалося старій, що стоїть за ворітьми Той, найменший, що ліг, наче камінь на душу.

А як дощиком вдарило в вікна знадвору Вересневим, густим передзвонисто й хлипко,

То сусіда сказав: — Так Ванюіна із зборів Як приходив, бувало, то стукав у шибку.

Зашуміло гілля, мов трусили їх заблуки. Покотились антонівки — гирі неначе.

І найстарший сказав: — Ти дивись, які яблука!

Де ж Ванюша садив їх, вродило добряче.

Та й по чарці хильнули й руками легкими Заплескали в долоні,— гульба ж наостанці.

І здавалось усім, що й Вашоша із ними Випиває і креше підковами в танці.

Стояли люди на матерньому подвір’ї, гомоніли стиха і радувались, що війна минула, до роботи пора братися, хлопці вертають додому, кажуть, це знову на станцію ешелон прибув. А перед ними Батьківщина засвітилася од Алтаю і по Дунай, як ото вві сні буває: в димках, у росі, у дзвоні ковальських молотів, з поля війнуло бензином, в МТС заправляли перші трактори. І високі журавлині ключі курликали в небі: «Будемо жити!» І дві молоді яблуні під вікном хилилися матері на плече: «Будемо жити!»

Будем жити повіки, як Волга й Дніпро голубі,

Як гранітний Хрещатик на київськім давнім горбі, Як висока тополя,

Як земля наша з поля,

Перепалена, чорна, та рідна мені і тобі.

Будем жити, як сталь, що в огні і горить, не згоря.

І двадцятого віку підводяться руки: пора!

Встала світла година,—

Вбили змія з Берліна,

Замели пожарину з двора.

ІЦо ж робити мені? Я — тривожний, нестомлений

птах,

День новий устає, і куриться незвіданий шлях. Буду воїном жити,

Буду путь сторожити На твоїх на кривавих й зелених полях.

Поросту колючками і вкрию сухі береги,

Щоб не бачила мати чужої страшної ноги.

Є ще серце у мене.

Вирви, тепле й шалене,

Поділи на частки і додай до цвітіння снаги.

Хай пилина моя розів’ється у цвіті новім Колоском чи калиною в вічнім горінні своїм.

...Буду -воїном жити,

Буду путь сторожити.

О народе радянський мій, вічно живім!

Як зараз бачу: з-за ріки — Дві кручі, наче маяки;

Одна зелена, чорна друга.

Чи літне сонце, чи зав’юга,— Вони стоять собі віки.

На чорній кручі чорний дуб, Як добрий воїн-вітролюб, Весь посмаглілий, обгорілий, Стоїть па кручі потемнілий. Кому б сказати все? Кому б?

А тиха пристань ожива:

В артілях виспіли жнива, Вантажать динь багряні кулі, І кавуни лежать поснулі.

За човном човен підплива.

Од цигарок снується дим,

І пахне житом молодим І рибним виловом багатим, Сухим засмоленим канатом І тютюном, як спирт, міцним.

Чому ж та круча нависа? Чому лиш чебер та роса Лежать на схилі одиноко,

І стовбур спалений високо,

Як меч, ввігнався в небеса?

Отож на пристані, як сон Зморив, узяв собі в полон Артіль вантажників, і тиша,

Замків закованих міцніша,

Лягла на тучі й на затон,

П’ятірка сивих плотарів Сиділа в тінях яворів.

Варили кашу на триніжку,

А молодий козячу ніжку Смоктав, і річ сповага вів.

Я теж підсів до них... «Тоді Дощі пройшли і на воді Ще хвилі в’юнились, ще зорі Стояли тихі та прозорі,

Як перші маки молоді.

Ще вечір спав в очеретах І полохливий мокрий птах Шукав гнізда. Об тій годині Знайшли їх трьох в оцій долині: Один юнак, а два — в літах.

Знайшов їх хлопчик із села Із нашого. Смертельна мла Ще молодого не зв’ялила,

А.двох старіших опалила,

Холодні очі сповила.

Вони уткнулися в пісок,

Немов заснули на часок,

І землю гріли під собою,—

Шматок землі, одбитий з бою, Плацдарм — на метр а чи на крок.

То добре — німців ні душі. Шумлять пошерхлі комиші.

Бійців тих два, приййявши муку, Плече в плече, рука на руку Лежать. Видать, товариші.

А третій попросив води,

Хлопчині каже: — Підведи,

Я ще живий, підходь-но ближче.— Його сховали на горищі,

І ранок змів його сліди.

То був юнак не з ближніх міст,

Чи комсомолець, комуніст,—

Ніхто не знав. Знайшли солдатом, То вже й мовчок. Немов за братом, За ним дивились. Падолист

Іще не вийшов із дібров,

Ще жовтень літа не зборов.

І*в ті години, ясні й гожі,

Юнак вже зводивсь насторожі, Відчув живу, гарячу кров.

Кажу, він був не з ближніх сіл,

А десь з Смоленщини, де стіл,

І хата, й люди — всім привітні, Зайди у лютому чи в квітні,

То хліб і сіль — завжди навпіл.

І в нас, і в них — цвіте в маю,

Жита одні, в однім краю,

А вечорами — хлопців гулі,

А влітку в них такі ж зозулі Кують в дубовому гаю.

Дніпро із їхніх шум-борів Тече до нас. А в матерів Такі ж смугляві, чесні руки,

А в довгі дні боїв і муки

І їхній край, як наш, горів...

Отож у темінь зореву На в’ялу, скошену траву Його поклали у стодолі, Забинтували груди кволі.

— Нічого,— каже,— оживу.

Неначе з тяжкого труда,

В пилу сорочка — аж руда.

А він хазяйці: — Що там, мати? Смертям двом,— каже,— не бувати, Одну ж обдурим, не біда.

Сусід одежину дає:

— Своє зніми, бери моє,

Ось, ось-бо нШці будуть скоро.— Він гляне скупо і суворо:

— Ні,— каже,— буду вже як є...

Лежить — в пілоточці своїй,

У гімнастьорці польовій,

З кишені вийняв білу хустку,

Неначе їхав у відпустку,— Затримавсь на передовій.

П’янить ромашкою трава, ї він, неначе у жнива,

Приліг спочить, сказати слово,

А тільки рана випадково Йому дихання забива.

Заснув. І сниться сон. Як тінь,

Все метучи у пил і тлінь,

Виходить смерть, старенька сваха,

З мішком дорожнім, костомаха,

Бреде між часу й поколінь.

А проти неї вітер-птах,

Отой, що виріс у житах,

Що гне дуби, як буйні коні.

Питає смерть: «Боєць на сконі?

Я з ним пограюсь попервах».

«Ні, не пограєшся, стара,—

Говорить вітер,— не пора.

Давай-ио битися з тобою,

Як переможцем вийдеш з бою, Кульгай, бери його з двора».

Як свисне щерблена коса,

Аж кров’ю бризнула роса,

А вітер: «Стій!» — і вище в тучі, Метнув на неї гори-кручі,

Аж захитались небеса.

Вона на нього — сліз потік,

Полки журби,— збирала ж вік.

А він — цвітінням, літиім-громом, Огнем любові, всім відомим,

Стару у піджилки підсік.

Та смерть сміється: «Братку, бре!» — За косу й знову за старе.

А він снаги узяв між люди,

Гарячим щастям їй у груди,

Та смерть і щастя не бере.

Він — блискавицею до ніг, Хлібами, плодом, все, що міг, Зібрав. А смерть жує охоче,

А костомаха знай регоче,

Кульгає в двір і на поріг.

І просить вітер у бійця:

«Постій зі мною до кінця».

І людським серцем — в очі смерті, Спалив, стоптав кістки потерті! Ще є в людей такі серця!

Сміявсь юнак о другім дні.

— Це,— каже,— в роті по мені, Мабуть, скучають. Сни на руку.— А за вікном земля од гуку Тряслась і корчилась в війні.

II

Ви чули, як шумлять бори У вересневі вечори?

І кожен вечір —у шоломі,

В шинельці — в далі невідомі Несе багряні прапори.

Де він спочине на землі,

Під курним небом, в ночі злі?

А з ним за дальніми містами,

За ріками і за мостами Курличуть мирні журавлі.

Бійцю полегшало, він міг Вже підвестися на поріг, Картоплю, зварену в «мундирах», Вже їв, як є, в розмовах щирих Летів, як птиця, в даль доріг.

Він думав часто, що в полку В таку годину, в ніч таку Об нім забули. Про кончину Сам командир в сумну годину Промову висказав палку.

Що, може, на передовій Його шукав весь перший рій.

Та де ж? І дощечку з зорею йому зробили, й над землею Вона над іншим кличе в бій.

А він живий, дивись, живе!

Чуття бринить легке й нове,

Ще день чи два — і він, нівроку, Глибінь Дніпра, ясну, широку,

Не в човні — сам перепливе.

За ним — до смертної межі Німецькі кулі, як ножі,

А з ним услід — дніпровські бурі,

І сміх радий, і дні понурі;

Й вітрів осінніх мятежі

Перепливуть. Такі дива.

То буде радість, а слова

Самі поллються.— Як ти? Звідки? —

А рани дві — важкі, як свідки,

Та ще в сивинах голова...

Чекай, це все в потоці мрій. Заходить хлопчик, вірний твій Товариш. Він тебе німого Знайшов із матір’ю й до свого Двора приніс. Живи. Радій.

— Ну що там, хлопчику? Сідай.

— А що казати? Німцю край! Година, бачите, сувора,

Не сплять учора й позавчора, Гелгочуть, шепчуть. Що там — знай!

— Видать, капут? — Мабуть, капут! Гармат наставили он тут,

За нашим садом в огорожі, Блукають тихо на сторожі,

Один другому: «Гут? Не гут!»

А щоб вас чорт узяв, сичі!

— І ще що бачив? — Що? Вночі Вже осінь глянула до двору.

Мені б до школи в цюю пору,

Та школу замкнуто, й ключі

Украли німці. А в ліску Кленове листя по піску^1;

Лежить багряною габою,

А чорногузи між собою Клекочуть на старім містку.

І ти Смоленщини поля Згадав обкошені. Рілля Біліє в бабинім тім літі,

Немов по всім широкім світі Полотна білі простеля.

Калина в пурпурі, дуби,

На отчій хаті голуби Злітають в синь, гармошка грає,

І так-то грає — серце крає,

Що вмри,— а згадуй і любиі

Снується вечором легка,

Глибока й тиха, як ріка,

Забута пісня за поромом:

«Звезда полей над отчим домом И матери моей рука...» ³²

— Ах, світе вольний, грозовій,

Як я люблю тебе! В нічній Осінній тиші хоч книжчину Ти почитай мені, хлопчино,

Світи ліхтарик, хлопче мій!

— А що читати? Книг нема.

Тут за листівку — всім тюрма,

А ви про книгу. Де та книжка? Хіба «Кобзар»...— В очах усмішка, Побіг, руками обома

Несе. Сухий листок — папір У книжці, видно, з давніх пір Не раз прочитаний, жовтавий,

А жар його, а поклик правий Легкою мірою не мір.

І Катерина півживз Дитят в хуртечі сповжа,.

Сніги колишуться над нею,

Орел жадібний Прометею Кришве серще розбива.

— То хто ж він був?— Та був юнак, Що в- бота вкрав- вогонь і- знак Того- вогню приніс людині,

Читай-но далі.— Мерхлі' тіні

В кутку хитаються, як мак.

— Г бог убив його? — Ні,. ні,

Скарав довічно, в єдині Прикув до скелі, мов к порогу.

— То> й що? — він не скорився богу.

— Ото людина!..— Так одні

Собі; удвох у пізній час Щось гомонять. Ліхтар погас.

Вони вже сплять ополуночі,

1 Прометея зорні ОЧЇ

їм в сні ввижаються не раз.

Облава німців по дворах,

Як та чума, ходила. Жах,

Німий, холодний, до світанку Гримів прикладами на ганку, Стріляв, свистів, палив у прах.

Повзли: машини по шляху,

Стерню, збиваючи суху,

Веселий півень на загаті Мовчав, кричали діти в хаті В тривожну ніч,, у ніч глуху.

Ворота впали, од воріт Сліди підкованих чобіт,.

Чужих чобіт, чужого слова.

І місяць в небі, як підкова,

Безумно котиться⁷ у світ.

Уже. моргає лїхтарещь,.

Уже в стодолі, де боєщ

Заснуа,— стять, як сірі круки, Уже кричать, падуть на руки:

—* Ти звідкіля? Ти хто? — Кінець.

Коли ж виводили за двір,

То на ворота впав твій зір На дві обірвані ворітні.

Здалося,, звалені, самітні,

Вони шепочуть: «Нам повір,

Ми цю обійдемо біду,

Ми ще скрипітимем в ладу,

До нас хазяїн хліб везтиме, Весілля бубнами густими Стрічати буде молоду.

А та приходь; як будеш жив,

До нас у гості після жнив,

І щоб твоє зраділо око,

Ми так відчштемось широко,

Щоб ти й сучечка не вчепив!..»

Коли ж розвіявся туман,

Його з комірки на м а й дав Вели з-під допиту на лкщи, Можливо, хто жалом огуди Роз’ятрить біль зажитих ран.

Як важко перші кроки йти!

На ланцюгах біжать хорти, Дорогу нюхаючи, звірі,

І вартові мовчазно-сірі, у І офіцери— два кати.

Про що ти думаєш в цю мить? Про те, що день твій одшумить, Що згасне погляд на півслові? Що, може, першої любові Не дочекатись, не долить?

Людських: облич, можливо, жаль? Чи неба літнього кришталь З дубами й сонцем у долині На серце ліг, як жар, однині,

Як літ юнацьких тепла даль...

Чи, може, смерті лютий крик Ліг німотою на язик,

І ти прокляв і сонце, й трави, Вечірніх зір м’які заграви І все, до чого здавна звик?

Ні... Як же можна проклясти Те, що живе в тобі для мсти, Для воскресіння, як відбиток Душі твоєї. Сонця злиток,

І правду, й гнів — тобі нести.

Тривожить інше: «Стане друг Людей розпитувать навкруг,

Чи хто розкаже, як з собою Не взяв зневіри я з журбою,

Не похиливсь од ран-недуг,

А чесно вмер. Від цих долин Чи зайде воїн хоч один,

Чи занесе в смоленську хату Про мене звістку скупувату, Що не верне додому син.

Що з ним не стрінеться сім’я. Чи мати знатиме моя,

Що інша мати в іншім домі Мене доглянула в утомі,

Неначе син для неї — я...

Що інша мати при свічі В’язала рану на плечі,

Поїла чаєм, з вишні соком,

А одвернувшись, ненароком, Тихенько плакала вночі».

Ну от і все. Б’є барабан. Мовчить юр,ба. Завмер майдан.

Стоять жінки у три ряди, Дівчата й згорблені діди,

І хлопчаки побіля тийу Злетілись, стихли на хвилину, Почувши подихи біди.

А він — в пілоточці своїй,

У гімнастьорці польовій,

В юхтових чоботях — напроти,

В очах ні крику, ні скорботи,

Таким ходив, мабуть, і в бій.

Лиш похилився раз чи два...

Чи закрутилась голова?

Від рани стомленого тіла Уся сорочка потемніла,

Вся поруділа; не нова...

— Не ваш? — Це паш,— говорить дід.

— Це наш,— хлопчак за дідом вслід.

— Це наш,— дівча ступа охоче І щиро дивиться ув очі,

Щоб не хитнувся, не поблід.

Ідуть мовчазно ковалі,

А в хлопця руки в мозолі.

Він, може, теж коваль? І знову Клепав би плуг чи гнув підкову.

— Це паш,— і клоняться к землі.

А тесля теслі: — Підійдім,

Він, може, теж возводив дім,

Сушив кленину в ночі літні Чи ставив тесані ворітні.

— Це наш, ми клянемось на тім!

І матерів гірка любов Підводить їх без перемов До юнака, бо ясночолі І їх сипи воюють в полі.

— Це наш, ми кров дамо за кров.

І вже земля, піднявши цвіт,

Від круч, від поля, від воріт,

Уставши камнем і травою,

Вітрами й ніччю грозовою,

Кричить: — Це наш! Іду на звіт...

Ах, як він мить оцю зустрів!

Немов не дихав, не горів... ■

І тіло — так! Своє це тіло,

І сонце інше засвітило У кронах чорних яворів.

І навіть сірі горобці Здаються — срібні промінці, Дівочі очі, карі й сині.

Він жив. Він житиме однині, Ховай же муку на лиці!

— Це ваш? Ви брешете. Не ваші Чому ж у нього патронташ

І п’ять гранат знайшли в соломі? Він ночував в чужому домі,

Він двічі ранений. Він — наш!

Ми з ним по-своєму. А вам Я все сторицею віддам:

В теплушки всіх, гайда в дорогу. Хати ж — з порогу до порогу Спалю, стопчу — віддам чортам.

Ну, як? Це ваш? Замовкли ви? — Як лан колючої трави,

Хитнулось, втихло. Тільки очі Горять дідівські і дівочі І сльози в матері вдови.

Боєць підвівсь, як біль із ран,

На цей осуджений майдан, Побачив даль — не теплий вирій, Теплушок ряд у ночі сірій, Світанку смертного туман.

В теплушках люди без води,

Оці хлоп’ята і діди,

Ці матері — і в тебе ж мати,—

А ген за ними тліють хати, Пожежі чорної сліди.

А кожен з них — сестра і брат. Нащо їм холод ржавих грат? Нащо їм сліз гіркі потоки? -І він вперед ступив два кроки:

— Стріляй! Розвідник я. Солдат.

V

Чотири ночі й довгі дні Без сподівань, в самотині,

У кам’яній, як лід, комірці...

Лиш гострий окрик на повірці, Лиш милі спогади одні.

Про що ті спогади? Про свій Гвардійський полк і перший рій, Про друзів лагідну розмову,

Про тиш дніпровську вечорову,

0 краю мій! Радянський мійі

1 з тої злої ТШІІИІІИ Здавалось, друзі? — Ось вони, Ідуть і падають в тривозі.,

І вже в комірці на порозі Пливуть понтони і човни.

Вже не підлога — клекіт хвиль, Крутих і сивих, мов ковиль,

І видно бою панораму.

Кленова гілка б’ється в раму Туга, як матері тужиль.

А по сухім календарю Світанок вів свою зорю,

І день, пустивши буйні коні, Ставав у хмарній оболоні З високим вереснем на прю.

Яких думок, яких казок,

Яких-то спогадів разок Ти нанизав у довгі ночі?

Надія в сни твої пророчі Котила свій легкий візок.

У двері стукають: — Вставай! — Надії край. Чеканню край.

Бери свої немудрі речі,

Бери житїя своє на плечі...

То вітер свище? Ні, нагай.

Короткий день, короткий вік. Кому він біль важкий зарік? Кому розклав огонь на кручі?

То гомонить потік співуче?

Ні,— люди стали як потік.

І барабани б’ють згори,

І вороння — як прапори

Жалоби чорної у хмарі. -Ті ж людські очі — сині, карі — Чекають, просять: говори.

І повели його на шгшль.

Над рокотання юрб і хвиль, Ремінням скручений при згубі, Високо піднятий на дубі, Живий, дививсь на сотні миль.

Он — білий парус з-за ріки Пливе, як чайка, у віки, &

Полів нескошених безмежжя. Он — видно все Лівобережжя,

І рідні армії, й полки.

Свої там хлопці на межі,

Нові зайнявши рубежі,

Ще не обралися клопоту, Парторг зайшов у першу роту, Чита газету в бліндажі,

А кашовар зварив обід, ,

Веде до кухні димний слід, Листи доставили в траншею. Земля повернеться, й над нею Умитий день зійде без бід.

А в тебе ніч побіля ніг,

І що ти міг? І що не зміг?

Огонь сухими язиками По чорнокор’ю, між гілками,

До рук, звиваючись, побіг.

...Юнацькі руки молоді,

Вам добре б тішитись в труді, Тесать, копать, залізо б гнути, Садити сад, зелені рути,

Плоти гонити по воді.

Кохання б в серце полилось — Вам гладить золото волось, Своє тепло коханій дати.

Ви ще не вміли^обнімати,

А воювати — довелось...

Огонь сяга тобі до віч,

Палає дуб в мільйони свіч,

І сушить груди мука люта.

Ти руки звів — і трісли пута, Реміння спалене із пліч.

Над зойк людей і даль узвиш, У димну ніч, у мертву тиш Глибінь очей твоїх іскриться, Ти не людина, ти вже птиця І не палаєш, а летиш.

Тріпоче серце: «Я люблю У справі, в радості, в жалю. Огнем напоєне до краю,

Горю, м’ятежне, не згоряю!

І не прошу, і не молю...»

— Дивіться, люди, по мені Устануть інші в пломені, Ставайте й ви в трудні походи. Не вип’ють прокляті заброди Живущу кров мою. О ні!

Уже не видно ні лиця,

Ні засмаглілих рук бійця. Димить димовище під хмару,

І дуб тріщить, ясний од жару, Зотлілий з серцем до кінця.

Ущухло вогнище, злягло. Людей погнали у село,

А з ними йшли надії віщі... Лише хлопчак на попелищі Підвів засмучене чоло.

Десь журавлів плизли ключі. А він, самітній, уночі Ще довго в вогнище дивився, Не витримав, і похилився,

І впав на землю у плачі.

Жаркі вуглини підібрав Для інших, радісних заграв,

Бо вже й йому сурмили ранки.

І серця стлілого останки Зібрав, на груди приховав.

«Живіть мене теплом своїм,

Я понесу вас в кожен дім.

Щоб знов життя людське розквітло, Чи ж ваше горде, яре світло Не вмре, як одинокий грім?»

«Ой хлопчику, хороший мій,

Чому ти плачеш? Зрозумій,

У добре літо, в гожу весну Я знову встану, я воскресну Цвітком людських ясних надій...»

Світало. Хлопці-плотарі Вже підтягали якорі,

І дуб об тій ясній годині,

Як чорний меч, на верховині Торкнувся білої зорі.

Мені здалося, що то я Стою, горю й душа моя,

Моя надія опівночі Згоряє, б’ється і тріпоче,

Пливе, як неба течія;

Що вже я спалений стою В тривожнім віці на краю І людям серце простягаю.

Чи я живий, чи ні,— не знаю,

Не відаю і не таю...

І тільки спогад з далини,

Як рідні відгуки луни,

І тільки зорі над землею.

О мій русявий Прометею, Загублений в ночах війни!..

І

Сім десятків років увірвалися в спокій,

Але дихає тишею хата щаслива.

Прожила це життя, як на пиві широкій, Наробилась, набачилась горя і дива.

Літні ночі озорені, зими колючі,

Березневих світанків сувора меріжка,

Сім десятків років, як бажання жагучі,

Стали колом тісним, гомонять біля ліжка.

Кожен рік, як живий, непідкуплений СВІДОК, Кожен день хоче слово сказати в надії,

От і вчора наслухалась в хаті сусідок:

— Як обсіємось в ланці, ти встанеш, Докіє.

Трудодень буде повен натуроплатою,

Ми ж у ланці робити охочі.

З непомітною з нею І трохи горбатою На похвалки пусті — скупуватою,

Гомоніли до полуночі.

І раділи, що калій привезли теплушки,

Отелилась племінна корова за строком,

І Докія звелася, гаряча подушка,

Наче спека липнева пашіла під боком.

З кок-сагизом хотіла поглянуть ділянку, Розбудити дівчат на рожевім світанку,

Чи пшениця пилком не припала?

Підвелася Докія — і впала.

Лікар був із району, Микола Григорович,

Все питає і дивиться й в тріубочку слухає:

— Це ще в юності,— каже,— набралися

горя ви,

От і серце, між іншим, тріпоче задухою.

Вам би,— каже,— не думать щоночі,

Вам би краще, Докіє, у Сочі.

Оглядає смагляві і жилаві руки,

Де по жилах котилась згорьована сила, Молоточком за плічми послуха-постука*

Скільки плечі жіночі життя проносили!

І в зіниці загляне, бо скільки в них світла,— Можна вік просвітити у кожен куточок,

І долоні погладить...

Лиш юність розквітла,

Вже носила на них і синочків, і дочок.

— Спочивайте, Докіє. А я вже із дому Цеї ночі дзвонитиму до обкому,

Вам путівку на завтра пришлють. Тільки прошу, Для спокою згадайте хвилину хорошу,

А не давнє життя.

От і все, ми поїхали.

Тільки ж як не згадати ту молодість? Віхолу Заметілі зимові, мов коні обгонські,

Копитами під вікнами крешуть похмурі,

Чоловіка беруть десь на русько-японську, Воювати матросом у Порт-Артурі *.

Проводжала його, побувала в прийомі² І на станції зимній сиділа допізна,

І поплакала, правда, й вернулась додому,

Як у даль просвистіла машина залізна.

І чекала листів із лютневої ночі,

Листоношу доводилось часто питати,

Каже: — Пишуть, чекайте.—

І думи жіночі

Виливала над дітьми, вернувшись до хати.

Десь листок надійшов із останньою хугою,

Чи, здається, у березні кинула пошта,

Що, мовляв, жив-здоров, що возився з недугою —■ Був у груди поранений тяжко. Ну, що ж то?

Іншим гірше буває.

І ти без привіту,

На світанку устала, взялася за діло,

Бідне літо прийшло, ні, приїхало літо,

Як візник на шкапині, прикопотіло.

Ось вона колоситься та нивка-восьмушка,

Деревій на межі та пирій, та осоти,

Та спадають у зелень трави непослушки Із блакитного крайнеба зорі, як соти.

Двоє старших дітей посади иа обніжку,

А найменше, грудне, поклади під копою. Хліба-жованку в тряиці, з слізьми впереміжку, Дай, хай смокче, а ти колючками, тропою.

Взявши косу важку, на колодці не биту, ^

Без грабків,— хто направить ту косу без мужа?—■ Починай косовицю, дощами невмиту,

Молода, і засмучена, й силою дужа.

— Ах ти, дощику, дощику, крапни із тучі,

На дітей, на безхліб’я моє не зважай,

На роздум’я пекучі, иа стерні колючі,

На солдатчину долю — убогий врожай.

Може, спека спаде і иа серці, й на ниві,

Може, я тебе в глечик по краплі зберу,

Може, станеш ти вісником в долі щасливій,

Як обмиєш грозою дорогу стару.

Я за щастя устала б за тебе до бою,

Із гарячою помстою вийшла б на люди,

Щоб з тобою нам, земле, у праці з тобою Слалось вольнеє поле і дихали груди.

Я за тебе стояла б, мов криця.—

...Спека палить, шумить косовиця.

Чуєш? — меншеньке плаче й здійма рученята, Двоє старших біжать по стернищі рудому,

Час додому, а нива чи збита, чи зжата,

Вже на осінь чекає від літнього грому.

IV

Ах, та осінь, як вік! ,

Ні, не треба тривожити

Тих років, як віків, що пройшли за тобою,

Глянь у вікна, Докіє: колгоспні сіножаті Умиваються, день зоревою трубою

Скоро кликне артіль до колгоспного дворища, Ти приймач уключи і крізь даль темно-сизу Слухай рідну столицю, ясну і сувору ще.

Слухай, скільки у тебе росте кок-сагизу!

і

Підвелася і знов,— крізь загублені звуки,

Крізь затерті кольори й забуті події,—

Чоловік привітався, простягує руки Із війни, не згубивши на щастя надії.

Повернувся, з дітьми гомонів, із тобою,

Як то бідному жить, хоч іди в міхоноші!

А за тиждень вночі із людською юрбою У маєтку трощив поміщицькі розкоші.

Ожереди палив, як судьбу свою сіру.

— Хай горить до стобіса людська кривавиця!— ...Із тюрми проводжала його до Сибіру,

Як то кажуть, в людей: і жона, і вдовиця.

Говорили, що дуже вернутись бажає:

— Нашу правду знайду, не знайду, то загину!— Говорили, що десь у сибірському краю

Він в засланні зустрів благородну людину.

У людини задума турботливо-ненина,

Все читає, мов серцем розтоплює кригу,

І листи пише Леніну,

Рветься до Леніна,

Крізь колючу, холодну, сибірську хурдигу.

Чоловіка твого із привітом Більшовицьким навча заповітам.

А у тебе ще син народився, нівроку,

Весь у батька, як вилитий, няньчи в тривозі, Жни запущену нивку, надійся щороку,

Виглядай чоловіка на збитім порозі.

Вже й німецька війна прокотилась за обрієм, Вже й керенщина чорна зітліла на сконі,

Вже сідають в тачанки Боженки³ хоробрії,

Під немеркнучі вишиті стяги червоні.

Чий то гук на зорі? Наче в бурю повсталу,

Наче блискавки б’ють в горобиній півночі —

То із Щорсом ідуть ливарі із Уралу,

Шахтарі із Донбасу і тульські робочі.

І крізь мрію сьогоднішню, в спогадах скорих, Чуєш? — диха вогонь по широкій планеті,

І палає, мои свічка, наш Київ па горах, Багрянцем дотлів а па твоїм кулеметі.

Так і звали в полку всі: Докія, Докіечка.

—_Л Кулеметниця наша врятує від скрухи! —

А у тебе, в Докійки,— сім’я не копієчка,

Двоє синів та дочку залишила в свекрухи.

І здавалось: сніги — то полотен сувоїща, Скільки б з них штаненят, та біленьких сорочок, Та вузьких пелюшок, а згадаєш, чого іще Нашивала б синам, готувала для дочок.

Промінь сонця тобі, мов долоні гарячі,

Бо в малих, було, руки тепліли так само, Криниці на дорогах, мов очі дитячі,

Все світились для тебе і кликали — мамо!

Старший син із тобою у другому взводі В Черняка Тимофія ⁴ воює, як мати,

І крізь шал завірюх, у важкому поході,

Інше поле росло, інші весни і дати.

Світ мінявся у формах, у фарбах, у суті,

У законах людських проростав по-новому,

Через кров і пожар, через вибухи люті,

Щоб колоссям і сонцем жаріти потому.

VI

І твоє особисте, замучене роками,

Гнане в каторгу, топтане щастя коротке, Усміхнулось, нарешті, очима глибокими,

Так як ждала, як снила його поворотку.

На Лук’янівці в тихому домі,

Чоловіка зустріла в ревкомі.

Не впізнала: сидів на стілечку простому,

У шкірянці, ховаючи посмішку строгу,

Тож приїхав здалеку сюди до ревкому, Партизанам і ІДорсові на допомогу.

Як йому довелося крізь протемінь сіру,

Шість разів утікати з тісного закутку,

Із холодного краю, із хащів Сибіру.

По ранковій зорі, по сніжнім первопутку,

Ілліча в революцію бачить. Ввійшла ти У тихенький будиночок, власне, до хати:

— Олександрович,— Щорса побачила,—

в взводі

В нас бинтів не стачає, а ми ж на поході.

Ти подумай! — І стрілась очима раптово З тим, із другим...— Далекий, жаданий мій

муже! —

Аж хитнулась.

— Докіє! — одне його слово.

І рука на плечі твоїм, тепла та дужа.

Тую міць і тепло од руки чоловічої Не розвіяла в днину погожу чи люту.

Як женила синів і гуляла при звичаї,

Як стрічала заміжню дочку з інституту.

Позмужніли, зросли, не сімейка — сімеїще,

Вже й онуки звелись, хлоп’яки та дівчата, Запитай у людей, пошукай собі,— де іще Голосами й піснями так повниться хата.

До роботи як візьмуться — поле колоситься.

Дай опору їм — землю підняти не досить.

І щодня забігає дівча-листоносиця,

Особисті й сімейні листівки заносить.

Правда, старший не вдома, а далі,

Був у Тулі, тепер — на Уралі,

Як хазяїн, стоїть біля сталі.

В тому тижні прийшли трактори до артілі,

А Докія побачила, все їй здається,

Не мотор клекотить у залізному тілі,

Може, серця синовнього крихітка б’ється.

В Вітчизняній війні ти з ним бачилась, мати,

Як артільну худобу з дівчатьми гонила,

Як горіли в Дніпров’ї побілені хати,

А взяла тебе в гості Уральщина мила.

І в тесовій ізбі, під засніженим небом,

Руські матері хліба ділили краюху На синів і на внуків, на тебе й на себе,

Ждали звісток із фронту разом в завірюху.

Син приїхав з заводу, просив тебе в місто:

— Тут же, мамо, в селі скільки люду натулиться,

— Ні,— сказала, — хоч в місті і затишно,

й чисто

Та артільних корів не поставиш на вулиці.

А для них там не знайдеш ні корму, ні паші,

А вони в мене, сину, рекордниці наші.

Ти за сталь свою млієш, а я за корову,

Ти за цех свій стоїш, я ж за стайню теплішу,

І обняв він маленьку тебе, сизоброву.

— Ви такі в мене, мамо, бували й раніше.

І гортає Докія кожну хвильку відому: Середульший — секретарем райпарткому,

Із-за Одера, з фронту прибув додому.

Цей не знає спочинку у ночі безсонні,

З емтеес — до колгоспу, з бригади'—у ланку,

Все він знає, які пшениці у районі .

І коли героїні підживлять ділянку;

Хто у партію хоче вступити із осені,

Як історію вчать молоді кандидати,

І які трудодні вересневою просинню,

Навантажені славою, ввійдуть до хати.

Тож приїхав із фронту, в приношенім кітелі.

— Ну,— говорить,— тепер комунізм

не за даллю, Якщо смерть не взяла нас, так вічні ми жителі, / Із добром і трудом, не з людською печаллю.

І здається, що сам він не менше ста років Обходив комунізму висоти й широти.

Зна там кожний куточок, міста і потоки,

Всі потайниці знає, щоб зло побороти.

Отакий!

А найменший отут же, в артілі,

Бригадиром немало — дванадцяте літо,

Каже: — Мамо, давайте змагатися в ділі На врожай кок-сагизу, на просо, на жито.

І змагається з матір’ю.

В школі, в містечку,

Вчителює дочка, і не десь за горами, Наїжджає додому, зовсім недалечко*

Хоч клопоту чимало, мабуть, з школярами.

То про читання дбай, то турбуйся про зшитки, Дітям-сиротам поміч вишукуй, що в силі.

Годі думать, Докіє, вже сонячні злитки Розливаються злотом в небеснім горнилі.

VII

Грає жайворон срібний в небесній блакиті, Між землею та небом снує иевидимо І зелені, і сині, й багрянцеві ниті І тріпоче з вітрами, як світ, молодими.

Підведися, Докіє, і вийди у дворик,

Скоро ланка збереться, прийде на розмову, Заорали ділянку в минулий вівторок,

Як там з добривом буде? Підсипати б знову. Тож забудуть, гляди. Підвелася поволі, Вийшла, сіла на сонечку в ранковій тиші, Урожай зеленіє в широкому полі,

І земля соковитиста мрево колише.

Син прослав їй хустину червоноткану.

— Зараз, мамо, вернусь, лиш в бригаду

загляну.— Шлях біжить біля двору широко і рівно,

Люди йдуть на поля гомінкою юрбою:

— Добрий девь вам, Петрівно!

— Як здоров’я, Петрівно?

— Та минеться все само собою.—

Стали рідні та ближні півколом.

Із надією в серці, не з болем.

Пастушки гнали скот, привітались.

— Добрий день вам, бабуню, як спалось?

— Вже видужуйте швидше!

— Видужую.—

1 рукою махнула недужою.

І відчула: доросле й маля,

І вода, і трава, і земля —

Все любов’ю тобі промовля.

І здалося: земля із полями й дорогами Із містами, з вогнем у віках посивіла.

Із любов’ю й життям, з бойовищами многими, Підійшла до Докії й загомоніла.

— От і шлях твій, Докіє, закінчився звивистий, Днів твоїх загасає розжеврене гроно,

Лиш родила сипів і зуміла їх вивести,

Вийшла з мене і ляжеш до мене у лоно.

І нема вороття до життя Ти, стареньке моє дитя!

Як пилина мала, як багата стеблина,

Що розвіяла зерно і спогад колише.

— Ні,— сказала Докія,— ти в мене єдина Я із тебе росла, а за тебе міцніша.

й нема мені краю, як ниві врожаю,

Ти лежала горбата, нужденна, безсила,

Я ж руками своїми звела тебе, знаю,

Вмила потом і колосом заколосила.

Обігріла від серця, як сонцем весіннім,

Налила тобі соку в замлоєні груди,

І ночей, і вітрів твоїх свист-голосіння '

Повернула на пісню весільну між люди.

і

Що ж ти скажеш, неправда?

Як дівчину, вбрала В жовті стрічки пшениць, в п’ятикутнії зорі. Замінила плугами мізерні орала,

Зацвітала, заквітчала гори суворі.

Що ж ти скажеш, неправда?

Я сад посадила, Щоб плодами, як зорями, вслалась дорога.

Ти багата у мене, та й я не убога.

Ти придумала бога,— я ж вища за бога!

Подивись, на тобі незвичайні прикмети,

Люди родяться, жито покроплює туча,

Хай дивуються ближні і дальні планети,

Що для всіх ти у мене красуня родюча.

І не страшно мені замовчати устами,

І не жаль мені руки по всьому зложити,

Будуть люди за мене полями й містами Гомоніти, трудитись, родитись і жити.

В кожнім цвіті малім чи у дереві кожнім,

У любові Людській, у дерзанні, у мрії,

Я воскресну і встану диханням тривожним, Чи биттям свого серця, що вік не старіє.

Підуть люди в луги, на устояні роси,

Буде жайворон в небі дзвеніть малиново. «Тут Докія косила»,— і ляжуть покоси,

«Тут Докія співала»,— і родиться слово.

Що ж ти скажеш, неправда?

І щирі, як свідки, Що від слів її правду нестимуть віками, Потягнулись до неї сади-семилітки,

Пшениці підвелись золотими руками.

З школи діти, букварики взявши під руки, Щебетали, ішли по дорозі додому,

І в полях ланкові, по вказівці науки, Розсівали зерно, призабувши утому.

І кремлівські куранти дзвеціли високо,

Чули дзвін той Заволжя, Дніпро і Говерла. Тихо сіла Докія, хитнулася боком, Подивилась у даль і, зітхнувши, померла.

І така тишина заступила круг неї,

Можна вчути, як сад наливається цвітом,

Як зарошені трави ростуть над землею, Б’ється серце Вітчизни над буряним світом. ^ІХ

Син сідає в літак, де завод на Уралі,

Мчить до дому далекого довгу годину,

Під крилом самольота засіяні далі Все нагадують синові Матір єдину.

І жалкує він гірко, що скупо та мало .

Він писав у листах до старої своєї,

Розповів би, що в праці часу не стачало,

Але слово тепер непотрібно для неї.

Другий син поспішає з роботи, з райкому, Теж пригадує гірко, як скаржилась мати,

Що, мовляв, приїздиш ув артіль, як додому, Та не можеш і в хаті поночувати.

Все кудись поспішаєш і зранку й з обіду, Може, синку, до тебе сама приїду!

І тепер, коли б можна її воскресити,

На життя їй дихання вдихнути у тіло,

Сам би став він щоденно привіти носити, Годував би із ложечки, як би хотіла...

Наймолодший на конях, всією артіллю,

Мчить мостами й дорогою, через діброву,

Він гадав, що на осінь, із хлібом та сіллю,

У змаганні із матір’ю стрінеться знову.

За широким столом, як за повною чашею, Ожило б собесіддя гаряче та щире.

Говорили б артільці:

«Із матір’ю вашою Нам не легко змагатися, бригадире!

Все в старої поставлено вміло,

Що піджива, що сходи, що діло».

І тепер, як заїдуть до рідної хати,

Він хотів би, щоб стрінулась посмішка мила, Він би став у змаганні на місце десяте,

Тільки б мати устала й заговорила.

Понаїхало люду з району, з обкому,

Із колгоспних правлінь — не окинеш їх оком, День підвівся погожий, без дощику й грому, Щедрий сонцем і щебетом в небі високім.

Піонери із школи прийшли у загоні,

З барабаном, з сурмою, в червоних краватках. І вітрів молодих буйногривії коні Поміж борозен рівних стояли на грядках.

І широка дорога, місточки та балки,

Наче полотна сиві лягли до порога:

— То ж по нас проходила Докія ізмалку,

Ми готові востаннє лягти їй під ноги.

На подушечках, вишитих просто на диво,

На шовки і на заполоч яр-променисту,

Ордени її винесли всі шанобливо,

Орден Леніна, потім Зорю золотисту. .

На хустині гаптованій винесли далі «Знак пошани»— за перше врожаїсте літо,

За життя її світле й труди небувалі Все відзначено й людям в серця перелито!

Три сини, та дочка, та дорослі онуки (Від обличчя твого відірватись несила) Підняли тебе легко на дужії руки,

Так, як ти їх легенько в житті проносила.

І хвилина велика Зашуміла, мов шквал,

І заграла музика «Інтернаціонал».

1 тебе понесли, за шанобою й славою,

За людською любов’ю, у літа безкраї,

Понад нивою тихою, зеленоглавою,

Під високі і рідні мої небокраї.

Мимо клубу, за нього ти в клопоті ночами Комсомольцям казала не вперше, не вдруге, Щоб дзвенів він широко піснями дівочими, Щоб і книжка, і радіо людям в послугу.

Біля школи несуть, біля брами,

Де стоять вчителі із вінками.

Потім полем твоїм, де стежина знайома,

Де у пам’яті в’їлася грудочка кожна,

Де в труді здобувалася сила — не втома,

А тепер на врожай подивитись не можна.

Де з дівчатьми своїми.у ланці, у праці Скільки радощів, скільки добра пережито!

Вмиті сонцем ось-ось пшениці вколосяться, Молодими голівками вклониться жито.

І несуть тебе між дерева-семилітки, Розшумівся той сад у ранкові години. Застилає твій слід у рожеві лелітки І зав’язує плід на безсмертя людини.

Поклонилась земля, поклонилися люди,

На життя, иа братерство, без кривди й огуди.

Це було иа розстанку,

Це було на світанку.

ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ

СТАТТІ

Если вам довелось бывать в нашем Поднепровье, вас не мог не поразить тот бесконечный простор полей и лугов, который на горизонте словно сливается с небом; кручи Три-полья и Канева едва синеют вдалеке, а под ними свободно и широко течет вечно синий Днепр. Посмотрите вокруг, и вы увидите вдали древние курганы Батыя и запорожские могилы, насыпанные казацкими шапками, и новые обелиски с красными звездами над именами воинов наших времен.

Названия сел словно высечены из камня: Кренычи, Без-радичи, Дмитровичи, Триполье, а между ними вьется дубравами и лугами речка Стугна, воспетая в «Слове о полку Игоревом». Грозная история народа, освещенная пожарами, проходила по этой земле и надолго оставила следы, имена и картины своим сыновьям и внукам.

Люди наши простые и приветливые, в годы войны — славные воины, в мирной жизни — труженики с золотыми руками, хлеборобы и трактористы, кузнецы и рыбаки, гончары и плотники.

В осеннюю пору, после жатвы, приезжайте к нам в гости. Нигде вы не увидите таких свадеб, как в наших селах, и не услышите таких песен, как здесь,— широких и задушевных.

На этой земле и родился я в 1912 году в селе Обухове, Киевской области, в семье сельского сапожника. Семья наша была большой — одиннадцать детей, да отец с матерью, да старенькая бабуся. Земли же отец имел около двух десятин — всех не прокормишь. Волей-неволей приходилось заниматься сапожным ремеслом, а в засушливые годы еще весной он шел со своими соседями на заработки в далекую Таврию, в бориславские и каховские степи.

* * *

Из глубины тех детских лет приходят ко мне воспоминания, словно птицы, прилетевшие весной издалека, и бьются крыльями в окошко родной хаты: выходи, мол, пощебечем да полетаем над днепровскими лугами да седыми кручами Триполья, может и нас вспомнишь ты в песне.

И я вспоминаю. И кажется, снова вижу ту не широкую, но шумную дорогу, укрытую первым снегом, укатанную полозьями крестьянских саней. В нашей хате долго светится лампа-восьмерик, язычок пламени мерцает над отцовским сапожным столиком; мать прядет, а брат отца Никита, прозванный «чернокнижником» за любовь к чтению, читает Тарасов «Кобзарь». Никита остался в моей памяти как образец народного ума и смекалки, как человек большой и широкой души.

Степенно поправив синие очки, подвязанные суровой ниткой, отложит недошитый сапог и берет в руки книгу. Читал он много и Шевченко, и Толстого, и Некрасова, и Пушкина. Перечитывая Библию, начинал он рассказывать смешную быль о попах и дьяках, и так забавно это изображал в лицах, что мы, Дети, долго смеялись и не могли уснуть.

Как живую вижу я свою мать Ивгу Базилиху, ее синие задумчивые и полные живого народного ума глаза. Вечерами, сидя у прялки, она пела тихонько и протяжно, и эти песни врезались мне в память на всю жизнь. Знала она их много и пела с большим чувством. Были среди них грустг ные и веселые, и шутливые. И было в тех песнях столько живого и близкого сердцу, такие картины рождали живые народные образы, что и сегодня я помню каждое слово.

Содержание их. так сконденсировано, м^сли так отшлифованы столетиями, что каждой из них хватило бы на большое произведение — рассказ или повесть, из песни можно было бы нарисовать картину или создать скульптуру, а раскрытая в драме, она могла бы стать шедевром сцены.

Я, затаив дыхание, слушал, как материнский голос ведет суровую и правдивую повесть человеческой жизни:

Візьми, мати, піску жменю,

Посій його на каменю,

Як той пісок цвітом зійде,

Тоді ТВІЙ син з війни прийде.

Но никогда песок цветами не взойдет, и не возвращается, сын к матери, он «взяв собі паняночку — в чистім полі земляночку»... И глубокая, еще не изведанная доселе грусть подплывала к моему детскому сердцу, и слезы заволакивали глаза.

Тогда я сам, по-другому уже, додумывал конец песни: нет, не убит казак, а только ранен, а добрые люди отходили его живой водой, и поехал он к отцу-матери, и тогда уже:

Чорний ворон опівночі Не клює козацькі очі.

Тогда отец, улыбаясь, говорил матери: «Ти послухай, стара, що він вигадує. Ну й чудна, їй-богу, дитина!»

А еще пела мать о той журавке, что осталася с малыми детьми, и о вдовьей ниве, незасеянной, невспаханной, и о чаечке «небозі при битій дорозі», о зеленом «яворе», что к воде склонился,— и в этом широком мире песен и дум, в тех картинах народной жизни — героических и печальных* как слеза, горячих и буйных, как огонь партушьего костра,— билось, оживало, трепетало и радовалось мое маленькое детское сердце.

Тот незабываемый огонек отцовского дома, где впервые услышал я думы великого Кобзаря, материнская песня, ласковая и суровая,— вспоили и вскормили меня, дали мне душевную закалку и радость на всю жизнь.

Мой отец, в отличие от матери, был человеком суровым. Будучи высокого роста, широкоплечий, с пышными казацкими усами, он чем-то напоминал мне казака Мамая на старинных украинских картинах. Книгами он не интере*. совался и к чтениям -брата Никиты относился скептически.

Ежедневная забота о куске хлеба и заработанной копейке заставляли его трудиться много, упорно и быть беспощадным в семье к тем, кто отлынивал от работы. Его скрытую суровую любовь к нам, детям, мы замечали разве тогда, когда, бывало, выпив чарку, он хвастался соседями «Эх, как заработаю я денег, как куплю вороных, да посажу на телегу всех детей своих, да прокачу по селу, чтобы враги мои лопнули от злости!» Только не свершилась его мечта: кони вороные мчали по чужим дорогам и не поворачивали к нашим воротам.

Обычно же он казался нам человеком крутого нрава. Меня и братьев сызмала начал обучать сапожному мастерству, а когда узнал, что я пишу стихи, хотел было даже забрать из школы. Чтобы помочь отцу, я начал ходить по домам топить печки, а позже вел ликбез. Мои крохотные заработки мало чем помогали семье, но смягчали отцовское сердце.

Окончив семилетку, я уехал учиться в Киев.

В Киеве я поступил в медицинскую школу. Профессор Коломийченко который был тогда одним из моих учителей, обещал сделать из меня хорошего хирурга... Но меня уже тогда больше всего влекла поэзия. Узнав о дополнительном наборе в Институт народного образования, я решил сдавать экзамены и, к моему удивлению, сдал их успешно. Меня зачислили на литературный факультет» который я окончил в тридцать втором году.

После окончания института я некоторое время учительствовал в Овруче, преподавал русскую и украинскую литературу, а позже работал в харьковской газете «Радянське село»².

В 1934 году я был призван в армию. Служба обогатила меня впечатлениями. Рассказы о героических делах Щорса я долго носил в памяти. Позлее они вылились в песнях о Щорсе, которые предложил мне написать А. П. Довженко к кинофильму «Щорс».

Из армии я привез тетрадь стихов и лирическое вступление к поэме «Тршюлье». Все эти стихи вошли в сборник «Родина», изданный в 1936 году.

Я глубоко уважал Александра Довженко как художника и человека. У него было свое, только ему присущее виденье мира. Лирико-философские обобщения событий и явлений были изумительными, слово, казалось, всегда несло смысловое содержание больше того, которое ему предназначалось, слово жило, светилось огнем, то сурово-простое, то исполненное живого народного юмора.

Александр Довженко сам и снимал и писал свои сценарии, похожие на величественные поэмы, а часто сам напевал мелодии к своим картинам. Я полюбил этого человека, этого великого художника-мыслителя, за его красивую, по-детски светлую душевную чистоту, за его пламенную любовь к своему народу и родной земле.

Мне часто кажется, что вот откроется дверь, и он войдет в хату, седой, как голубь, мудрый, как земля, и скажет, улыбаясь: «Ты еще дома? Давай поедем садить яблони, за Днепром уже весной пахнет...»

Осенью 1939 года я с частями Красной Армии побывал в Западной Украине: во Львове, Тарнополе, Дрогобыче, на родине Ивана Франко и во многих западноукраинских селах. Повсюду мы видели бедную, обездоленную жизнь народа. Крестьяне с утра до ночи работали на своей убогой нивке и не имели куска хлеба. Наш приход освободил их от жестокого панско-шляхетского гнета. Ночами я сидел среди бойцов и писал стихи обо всем увиденном и пережитом. Впоследствии они были изданы отдельной книжкой «Письма красноармейца Опанаса Байды».

В 1940 году вышли следующие книги моих стихотворений: «Март», «Жаворонки», «Заревые дни».

Летом сорок первого года я закончил сборник баллад и песен «Запорожцы». Книга не увидела света, так как началась война с немецкими фашистами и я ушел на фронт.

Оставляя свой родной Киев, колыбель нашей юности, мы не теряли надежды, что вскоре снова вернемся на холмы старинного Хрещатого Яра³, те холмы, с которых виден ясный Днепр и с которых я так любил обозревать беспредельные днепровские, дали, хорошо знакомые мне с детства.

Каждый поэт увозил вместе с собой образы и мечты о своих лучших героях. То же самое сделал и я — ничего дорогого не хотелось оставлять врагу. Вскоре все мы поняли — это показала сама жизнь,— что можно временно поработить землю, но нельзя поработить народ, погубить его прекрасную, свободолюбивую душу.

И в то трудное время (может быть, больше чем когда-либо) поняли мы, что народ вечен, что силе его нет предела, как не может быть предела его языку, его песням, его творчеству.

Моему народу предназначал я в трудные годы войны самые страстные слова любви, сочувствия и призыва к борьбе. И почему-то не думалось мне, что те слова доходят с далеких русских равнин к моему отцовскому дому, взятому фашистами на особый учет и все время ожидавшему лютой расправы.

Но вот настал день освобождения. Вместе с частями Советской Армии я иду на Запад. Вот и мое ГІоднепровье, мой дом. Стучусь в оконце. Отец не узнает меня среди ночи. «Чего тебе? — слышу его до боли знакомый, тревожный, состарившийся голос.— Як добрый человек, то иди себе, теперь сельсовет всеми ночлегами ведает».

Но мать всегда раньше отца узнает своих детей. И вот я снова в кругу своих родных, и знакомая с детства лампа смеется мне со стола своим родным, добрым язычком пламени.

Мой строгий отец, смахивая слезу, говорит:

— Мы знали, что ты живой. Откуда? Мне приносили чинить сапоги, и я находил в них новые стихи и листовки, подписанные нашей фамилией.

Война была поистине большим испытанием для народов и для поэтов. Она оставила нам. незабвенные образы, к которым мы будем возвращаться всю жизнь.

# * *

Вместе с бойцами мне пришлось делить и радости и печали в тяжелой битве с фашистами. Не забыть мне и горькой осени сорок первого года, и горячих боев на Дону, и великой битвы в Сталинграде.

В годы войны я писал песни и листовки, поэмы и лирические стихотворения, которые впоследствии вошли в книги «Украина моя», «Битва», «Полонянка», «Ярославна», «Четыре года», «Над пожарами». Любопытна судьба последней книги. Она печаталась в Воронеже, и во время налета вражеской авиации весь тираж сгорел.

Работал я во фронтовых газетах «Красная Армия»,⁴ «За Радянську Україну» ⁵, «За честь Родины»^б. Было у меня много фронтовых друзей и товарищей. А особенно мне хочется вспомнить А. Твардовского. Не один раз мы ночевали вместе в разбомбленной избе и, как говорят, пили воду из копытного следа, делились черствым куском хлеба и при коптилке в солдатской землянке пели солдатские песни его Смоленщины и моего Поднепровья, радовались и грустили в трудной солдатской жизни. Много прошло лет, а эта суровая и сердечная дружба, как весенний луч, согревает меня и сегодня.

Фронтовая жизнь также сблизила и сдружила меня с талантливыми белорусскими поэтами — А. Кулешовым, П. Бровкою, М. Танком, П. Панченко. Часто я перевожу их стихотворения для украинского читателя, не избегают они и моих стихотворений. Да и в Грузии, и в Ленинграде, и на Дальнем Востоке живут мои друзья — читатели и товарищи по литературной работе.

В тяжелой и будничной фронтовой работе, где человеческая совесть и честность определялись ратными подвигами, я жил среди людей мужественных и простых, спокойных и храбрых, скупых на лишнее слово.

И в эти, казалось бы, будничные, грозные дни рождались образы моих великих современников, овеянные романтикой подвига во имя народа.

Когда наши войска вели бои за Киев, мне рассказали

о нашем разведчике-солдате родом из Смоленщины. Его, тяжелораненого, спрятали у себя украинские крестьяне. Однако он все же попал в руки гитлеровцев. Долго гитлеровцы допрашивали крестьян, грозя им смертью, но никто не выдал разведчика. Тогда боец сам, чтобы спасти людей от гибели, сознался, кто он. Фашисты сожгли его, привязав , к дубу, а детей, стариков и женщин погнаЛи в неволю. Меня взволновало это до глубины души. Подвиг бойца и его духовная близость с народом стояли перед моими глазами как образ большой прометеевской силы. Так, будто бы сама по себе, сложилась моя поэма-легенда «Прометей».

Каждый^ день общения с бойцами приносил так много впечатлений, что лирические стихи и народные баллады показались мне тесноватыми по форме, и я после войны написал ряд поэм: «Сыны», «Любовь», «Живая легенда», «Корейская поэма» и др.

Меня всегда привлекал дух народного творчества, и чем глубже я вникал в его тайники, тем более утверждался в мысли, что наша современность может дать множество материалов для создания широкого эпического полотна. Я знал, что только эпическое или лирико-эпическое полотно дает простор для широких обобщений жизненных процессов современности. Жизнь предоставляет поэту множество тем и сюжетов. Подобно тому как в годы Отечественной войны сюжет для поэмы «Прометей» был навеян конкретным жизненным фактом, так и после войны живая дейст* вителБность послужила мне для создания новых поэм, в частности поэмы «Это было на рассвете». Прообразом героини стала прославленная украинская колхозница Анна Кошевая⁷. Однако было бы неверным считать, что это поэма только о Кошевой. Я встречался с ней, изучал ее характер и биографию, условия ее жизни. В ее биографии я увидел как бы часть истории украинского народа и характерные черты судьбы нашей крестьянки. В ее судьбе и характере я увидел также близкие и родные черты моей матери и понял, что вся ее жизнь ноистине народна.

Мог ли я написать поэму только о Кошевой, прибегая к описаниям деталей ее быта и жизни? Нет. Я должен был отобразить реальные черты жизни людей ее поколения, воспеть дух человеческого творчества, показать непобедимые силы' народа, ставшего хозяином земли. В Кошевой я увидел величие простого человека, гордого своим подвигом, сознанием своей власти над стихией природы. Вот почему героиня поэмы умирает спокойно, оптимистически встречает смерть и, умирая, обращается к матери земле с такими словами:

Ты богата теперь, но и я не убога,

Ты придумала бога, я же — выше и бога!

Посмотри же: ты вся в необычных приметах.

Нарождаются дети. Тучнеют угодья.

Пусть дивятся на ближних и дальних планетах,

Как для всех ты сверкаешь красой . плодородья.

И не страшно мне руки сложить,

и не страшно , Лечь, умолкнув навеки... Ведь люди

другие

За меня будут жить и трудиться

на пашнях,

Будут петь в городах, вспоминаю Докию,

В каждом цветике малом, в листвы колыханье,

В человеческих думах, в мечтах

и порывах

Я воскресну и встану тревожным дыханьем

Иль биением сердца, что век будет живо ³³.

Часто интересуются: «А кого вы любите из поэтов?» И ответить на это не так просто. Каждый человек любит хорошую поэзию, которая дорога его сердцу. Слово Шевченко, так же как и народные песни и думы, пришло ко мне тогда, когда я не умел еще читать; без Пушкина и Некрасова не представляю своего духовного развития; с Максимом Рыль-ским — большим поэтом и мудрым советчиком — работается мне легко; а творчество А. Твардовского, М. Исаковского и А. Прокофьева любимо мной и привлекает меня своей задушевностью и глубокой поэтической простотою; Маяковский помогает мне широтой поэтического мышления, пламенной общественно-политической страстностью своих стихотворений. Не люблю я только поэзии вычурной, придуманной в тиши кабинета, безвольной и плаксивой, мелкой и серой, как осенний мелкий дождь, а ее, к сожалению, у нас развелось не так мало.

После войны мне с группой украинских деятелей культуры довелось побывать в Канаде и в США. До этого вместе с частями пашей Армии я был в Польше, Австрии, Чехословакии, Венгрии, Германии. Но эти страны я видел в фронтовой обстановке, да и времени для изучения их жизни было недостаточно.

Трехмесячное пребывание за океаном даЛо мне возможность внимательней присмотреться к отношениям между людьми в капиталистическом мире. Трагические противоречия, встречающиеся там на каждом шагу, обидная несправедливость по отношению к трудящимся, национальная дискриминация бедных людей и полуголодное существование многих тысяч рабочих поразили меня и возмутили до глубины души.

Если и писать об этом, думал я, то не мягкие лирическими красками и тонами; размеренные, спокойные строки были бы здесь наивными. Гнев и ненависть к жестокому жадному капиталистическому миру должны вылиться в широкие разговорные ритмы, иногда даже обобщенную суровую декларацию, а чаще всего в четкие, буднично-реалистические образы всего виденного и пережитого.

И я написал книгу «За синим морем». В стихи вплелась та светлая струна любви и уважения к нашей Отчизне, к ее труду и героическим подвигам в войне против фашизма, которые глубоко живут в сердцах простых людей Америки.

В послевоенные годы вышли мои сборники «Весенняя книга», «Книга братьев» о вечной дружбе русского и украинского народа, и книга лирики «Что записано мною)».

И снова, как и в начале поэтической работы, меня тянет к песне, к задушевной лирике, простой и сердечной, чтобы она в душе читателя нашла живой отклик. Хотелось бы написать мне еще книгу «Песня о Партии» — величественный, гордый и суровый гимн о ленинских заветах нашей родной земле и нам, его сыновьям и внукам.

Чего же пожелать себе в работе? А то же, что и всей нашей поэзии. Хочется, чтобы наша поэзия, написанная и еще не созданная, но уже пылающая в сердце, была богатой и честной, скромной в слове и мудрой в еврей простоте, чтобы она носила ту же одежду, которую носит и любит народ, и не хвасталась пышностью и пустозвонной вычурностью; была не гордой, а приветливой к человеческому сердцу, пила из одного источника и делила один хлеб-соль с тружеником, чтобы она помогала усталым и поднимала сердца на подвиг, звенела по-соловьиному и веселила человека в труде.

Пусть же она идет к сердцу народному, на добро и счастье, на тихие воды, на ясные зори!

Оглядаючи шлях, пройдений нашою радянською літературою за сорок років свого існування, можна сьогодні з гордістю сказати, що вона на всіх етапах розвитку була вірним помічником Комуністичної партії, самовідданим слугою народу, могутнім глашатаєм революційних перетворень, трудових і воєнних подвигів, щиро і правдиво служила і служить ленінським заповітам, світлій ідеї побудови комунізму.

Наша культура, мистецтво, література і, зокрема, поезія, навчаючись на великих традиціях і зразках минулого, ввібрала в себе, як у велике творчо-духовне море, все краще, цінне, дороге людському серцю, і сама розвинулась, ; увійшла корінням глибоко-в людське буття, повнокровними ідеями і характерами збагатила світову культуру і вийшла на велетенське поле людського існування і боротьби, як світоч, як світлий маяк у боротьбі за щастя і волю народів.

Творчість наших письменників органічно ввійшла в глибини народного життя, наснажена принципами соціалістичного мистецтва: правдивістю, народністю, комуністичною партійною ідейністю.

Великий закон свободи творчості підняв із глибин народних тисячі талантів, партія їх виховала, надихнула ідеями ленінізму, повела в життя, показуючи світові шедеври творчого духу нашого народу, «ашої рідної радянської літератури.

Кожен художник,— навчав Ленін,— всякий, хто себе таким вважає, має право творити вільно, згідно з своїм ідеалом, незалежно ні від чого.

Склад нашого соціалістичного життя дає художникові слова всебічні можливості для його задумів і творчих дерзань, для розкриття його особистого своєрідного обдарування.

Вороги закидають нам, що, мовляв, партія обмежуе творчі можливості письменника, контролює його, стає опікуном мистецтва.

Ми ж, радянські письменники, з гордістю кажемо, що партія найбільше піклується про нас, уболіває, виправляє недоліки і, як великий друг, радується з наших успіхів. Кожен з нас бачить у мій мудрий авангард народу, нашу велику духовну силу.

Партія завжди подавала і подає руку допомоги радянським митцям і діячам культури, прибираючи зі шляху всі завади, ідеологічні корчі, ідейну нерозбериху, а то і явні вилазки ворожого характеру.

Партійний документ «За тісний зв’язок літератури і мистецтва з життям народу» пройнятий глибокою турботою про нашу творчу інтелігенцію, про її важливу історичну роль у житті держави і народу. Пояснюючи і викриваючи помилки деяких літераторів, він у той же час накрбслює шляхи дальшрго розвитку культури і літератури, червоною ниткою в ньому проходить піклування про творця, думка про те, що мірилом ставлення до художника слова у нас є його труд, дерзання, активність і кревні зв’язки з народом [...]

Партія неодноразово закликала нас до принципової невідступної ідейної боротьби, до непримиренності з нездоровими настроями чи хибними тенденціями в творчості. І разом з тим він підкреслює необхідність товариської турботи, людської чуйності, об’єктивного і конкретного підходу до кожної книги, до кожного літератора зокрема.

Для радянського письменника може бути лише один шлях — шлях, яким іде наша партія, наш народ. Сторонникам чистої естетики, що ллють воду на млин ворога, ми заявляємо: вам з нами не по путі, і, отже, нема чого цим людцям примазуватися до радянської літератури, яка служила, служить і служитиме тільки своєму народові, його великим ідеалам. Кожен свій рядок' і образ, кожну пісню і поему, роман і повість ми повинні віддати на служіння партії, як зброю. Наше найпочесніше завдання — створити образи і характери сучасників, вірних синів нашого народу,— в труді, в боротьбі, у вічному поході за щастя людини иа землі. Це глибоко усвідомлює кожен митець і вся наша багатогранна радянська література.

Метод соціалістичного реалізму, яким живе і на основі якого розвивається вся наша література і поезія, невід’ємний від матеріального і духовного світу всього радянського ладу, від трудового, громадського і державного життя нашого народу.

Поет, мислитель, художник — представник мистецтва соціалістичного реалізму в першу чергу людина не стороння, не спостерігач життєвих процесів, а сам активний учасник і трудівник, активний боєць і пропагандист великих ідей ленінізму, захисник і глашатай усього нового, революційно-передового в побудові радянського суспільства.

Отже, і творчий метод його труда — це не гола схема і не закостеніла догма, а вічно жива форма зображення дійсності в її революційному конкретно-історичному розвитку.

Художник слова, представник могутньої радянської літератури бачить зародки нового і допомагає його розвитку, але він не обходить стороною і залишки старого, темного, реакційного, критикує їх, допомагає народу своїми творами їх позбутися.

Критичний реалізм і його видатні представники глибоко, чесно і правдиво зображали минуле життя, бачили його темні, страшні завулки, його задушливість і мерзоту, але не бачили конкретних, революційних перспектив, не могли в свій час художньо-переконливо накреслити нові шляхи, в яких читач побачив би свій рахунок, свій вихід з царства експлуатації і рабства.

В інших умовах, в наш час це роблять митці, які на основі соціалістичного реалізму бачать головні революційні тенденції розвитку життя і стверджують їх художніми засобами, як історичну необхідність і закономірність.

Художні скарби письменників-реалістів ввійшли в духовну скарбницю нашого народу, а їхні творчі досягнення продовжує і розвиває радянська література, створивши свій стиль і метод.

Ленінська теорія відображення світу і буття лежить в основі цього методу. Не голе копіювання чи фотографування явищ і подій об’єктивного світу, а глибоке проникнення в суть явиш, у взаємозв’язки і взаємовпливи бачено-го, розкриття явищ і їх боротьби, захист нового і справедливого від зла і несправедливості, висхідного від відсталого, живого і корисного від мертвонародженого і шкідливого в житті,— лежить в основі цього методу.

Соціалістичний реалізм, як творчий світогляд, дає широку можливість художникові розвивати самобутність, своє особисте, своєрідне, притаманне тільки даному таланту, бачення світу.

Ось чому наша література, і поезія зокрема, на диво багата талантами, не схожими один на одного.

Метод пізнання один, а форми зображення світу, людей, взаємовідносин — різні; художні засоби, фарби і лінії письма — різні; тембри і поетичні голоси звучать на різних, багатих і своєрідних регістрах; кожен талант має повну можливість показати свою красу і силу, розкрити свої творчі зусилля і прагнення.

Тільки життя рівноправних трудящих людей, вихованих на ленінських ідеях, на об’єктивних законах ленінської естетики і краси, змогло породити ці нові форми художнього мислення і зображення дійсності, які втілилися в методі соціалістичного реалізму.

* * *

Павло Тичина — один із зачинателів української радянської поезії. Співець дружби народів, літературний учитель багатьох наших поетів старшого і молодшого покоління ось уже півстоліття стоїть на передовій лінії художньої мислі, творчого духу українського трудового народу.

Різні етапи, всі визначні події нашого життя знаходили і знаходять свій відгомін у величному симфонічному звучанні його поезії. Важко переоцінити його заслуги і громадсько-творчий авторитет серед мільйонів читачів.

Якщо говорити про ідейно-творчий ідеал художника нашого часу, то він проймає всю творчість поета в служінні, народу, ленінським заповітам, діянням і труду нашої партії.

На зорі Жовтня П. Тичина один з перших оспівав людину, що встала як революціонер і захитала світ. Слово поета поєдналося з гарячими вітрами революції. Велетенський плуг, що переорює стару цілину життя, увійшов у поезію Тичини образом нового епосу. В свій час віддавши данину символічно-абстрактній, філософсько-невиразній поезії, вже в книзі «Плуг» він виступив як поет-громадянин, поставивши свій талант на службу народу, його революційним устремлінням і діям.

За всіх скажу, за всіх переболію...

А в дні будівництва нового життя П. Тичина написав книги «Партія веде» і «Чуття єдиної родини», розкривши роль партії в побудові нового, соціалістичного ладу, прославивши чуття єдиної сім⁷ї народів, тієї великолюдської родини, де все по дружбі діється і усе по-братськи ділиться; всі народи ленінської держави стали поетові близькими і рідними, слово інших народів, їхня пісня і мова увійшли в поезію Тичини, як рідні сестри, близькі серцю українця.

Бо то не просто мова, звуки,

Не словникові холодини—

В них чути труд, і піт, І муки,

Чуття єдиної родини.

Глибоко художньо, схвильованим гарячим серцем поет розкриває з.міст і основу цього благородного явища:

І позичаєш тую мову В свою — чудову, пребагату.

А все знаходить це основу У силі пролетаріату.

Шевченківське пророче визначення «і чужого научайтесь й свого не цурайтесь», яке прорвалося, мов крик душі, через грати і кайдани темної царської ночі, тепер засвітилося, засяяло в поезії Тичини на нозій, на ленінській основі дружби культур і мов, знайшло свої цілющі джерела у силі пролетаріату.

Поезія Тичини багата своєю національною формою, а ідейно по-ленінськи глибоко інтернаціональна. Він так само, як і Маяковський, любить і цінує духовне життя, мову і звичаї українського народу.

Распишите эту мову на знаменах алых,

Эта мова величава и проста:

«Чуєш, сурми заграли,

Час розплати настав».

Тичина можливо більше від інших поетів конкретно і глибоко емоційно розкрив національний характер нашого народу, про який у свій час писав Чернишевський. [...]

За півстоліття існування радянського ладу наш народ набув нових якостей, ставши одною із передових соціалістичних націй. Ці нові риси глибоко розкрилися в таланті Павла Тичини. В дні труда чи грізних випробувань він з гордістю промовляє за свій народ:

Я єсть народ, якого Правди сила Ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! —

А сила знову розцвіла.

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь. ~

Щоб жить — я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь, ^

Бо я живу.

Творчий приклад поета, його художня майстерність є багатою лабораторією для кожного молодого літератора. Тичина — поет глибоко народний і національно самобутній. В нашій молодій поезії інколи читаєш вірш і не вгадаєш, в який час і на якій землі він написаний чи, може, перекладений з іншої мови, бо в ньому немає ні барв, ні тонів, ні мелодики, властивих нашій мові, а лексика бліда, шаблон-но-стерта, зведена до якоїсь сотні слів, неначе в погано написаному нарисі.

Нашій молодій поезії у Тичини є чому вчитися. Поет ніколи не розмінював свого таланту на дрібнички — різну пейзажну та любовно-інтимну сухозлотицю. Зовнішня краса світу в його поезії виступає як підтвердження душевної краси людини. Ідейна цілеспрямованість його творчості вчить наших поетів не стояти в стороні героїки життя, а бути полум’яним пропагандистом ленінізму, справжнім художником, слугою і бійцем народу.

Тичина весь з нами сьогодні, молодий і своєрідно новаторський у своїх творчих задумах і устремліннях.

Максим Рильський останній час порадував читачів новими поетичними творами про працю, про життя наших добрих сусідів в країнах народної демократії і в далекому Ріо-де-Жанейро, а особливо новою книгою «Троянди й виноград».

Я не збираюся давати характеристику всій творчості поета — багатолітній, складній і простій в той же час, реалістичній в своїй основі, тонкій і багатобарвній, але хочу відзначити її життєву стійкість, її органічний зв’язок з життям, її невмируще глибоко народне звучання. . Поезія М. Рильського, перш за все, розумна, мисль поета присутня в кожному рядку, в кожній картині і явищі, події і предметі, що постає перед його духовним зором. Поетичний образ пройнятий мислю, завжди чіткий і виразний.

, Неси в щільник свій мозок, кров і плоть.

Таких, як ти, кипучі міліони.

Ідуть, щоб світ востаннє розколоть На — так і — ні, па біле і червоне.

Глибока ерудиція, знання історії і культури народу присутні завжди в його творчості; земна любов до всього хорошого і живого; лінії, тони і фарби теплі, прозорі і задушевні; пейзаж виписується не як самоціль, а розгорнутий образ для ствердження мислі; не ліричне споглядання, а любов, ке тлінь і порох живого єства, а безсмертя труда в людському існуванні хвилюють душу поета.

Поле чорніє. Проходять хмари,

Гаптують небо химерною грою.

Пролісків перших блакитні отари...

Землеї Як тепло нам із тобою!

Колись поетові дорікали, що в нього естетська споглядальність, класично-парнасївське зображення навколишнього світу відтиснули революційні події і передові ідеї сучасності. Це не так. Можна щодня писати вірші на теми дня, схоластично і бездумно сковзати по поверхні подій, запевняти читача в своїх передових ідеях і переконаннях, але без глибокого художнього розкриття суті і характеру цих подій вірші не стануть сучасними і революційними. Бездум’я і галас, гола плакатна схема дуже непереконливі, а часто і лживі свідки для визначення справжнього таланту. От чому у віршах М. Рильського про землю, весняне цвітіння, про осінь, що «запахла тютюном, та яблуками, та терпким туманом», про осінню даль, де «на білі гречки впали роси, веселі бджоли одгули» — живе і гаряче хвилюється наш радянський патріотизм, велика любов до рідної землі; Тут людський труд постав, налитий достиглими плодами, яблуками і виноградом, хлібом і медом, вози скриплять, вантажені снопами; рибалки тягнуть невода з рибою,-і сивий мельник насипає тепле мливо, і дівоча лукава посмішка чарує серце під небом, «осіннім небом, синім і високим»..., яке багатство почуттів, асоціацій і спогадів юнацьких воскрешають ці картини в кожного з нас, в кожної людини, що любить отчий дім, з його скромними печалями і радостями, свою землю, на якій народився і виріс. Пізніше творчість М. Рильського показала його зріст як поета-громадя-нина, який гарячим словом, всіма засобами художнього мислення активно вторгається в потоки життя. Краса поетичного слова органічно поєднується з глибокою ідейністю, коло громадських тем поширюється і виходить на обрії- загальнонародних інтересів.

РІого книги поезій, і особливо поеми «Слово про рідну матір» і «Жага», написані в час Вітчизняної війни, це вже зброя поета-бійця, патріота і комуніста в битві проти фашизму. Немало талановитих збірок післявоєнного часу, створені гарячим серцем і пристрасним словом, стали любимими книгами народу, а остання — «Троянди й виноград» — це задушевний гімн труду і красі людини.

Не* один день і не одне літо визрівала ця тема в душі -поета; зміст і форма народного життя, соціалістичне звершення і його національні форми, труд і краса як єдине ціле,

подвиг і його філософський синтез — це думка, яка давно івилює не одного художника слова, а в М. Рильського стала в творчості одною з провідних.

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

І музику палку, що ніжно серце тисне.

У щастя людського два рівних є крила:

Троянди й виноград, красиве і корисне!

Нєвтомниий розум людини, втілений в корисний труд, дає щастя; «Труд переростає у красу» ',— як сказав інший відомий поет; виноград —цс гроно доспіле і соковите, яке привабливе зовні для ока, але і тут:

Людини впертої невтомний розум,

Що кинув виклик бурям і морозам,

Що дружньо до природи підійшов,

Але уміє з другом і змагаться;

Тут в кожній ягоді натхненна праця Струмує, як гаряча юна кров.

Поетові властиве тонке розуміння природи, він знає і любить її пахощі і кольори, звучання і цвітіння, але все це сприймає не як самоціль, не як пейзажні акварелі, а як ствердження труда і духовного світу людини через призму поетичної мислі.

Перечитуючи збірки віршів останніх п’яти років, скільки знайдеш в них, ні, не знайдеш, а бери возами — так звану пейзажну лірику, мініатюру, відписочки, підробку під інтимну лірику, бездумне солодкувате і нудне, як сахарин, поверхове замилування природою. Проходиш цим віршо-писним сіренько-каламутним потоком, і на серці стає тоскно і нудно, ніби ти попав під осінню холодну, безпросвітну мжичку. Про це явище буде розмова далі, а тут скажу — забувається основна істина: творчість — мислення в образах; можна довгі роки писати вірші і не бути поетом; кожна людина, хоч би з невеличкою освітою, уміє підбирати рими і складати віршики, а створювати справжню поезію дано тільки поетові. Поезія — це склад думання, це духовний світ людини, а не голе римування. Олександр Довженко і Остап Вишня, Олександр Корнійчук² і Олесь Гончар³, Юрій Яновський ⁴ і Михайло Стельмах⁵, так як в минулому Микола Гоголь⁶ і Василь Стефаник⁷, прозаїки лиш по формі, а поети по суті. Згадайте, як у Довженка в «Щорсі»^-помирає Боженко. Несуть його ще живого по всій Україні Щорсові козаки, високі та суворі, в мовчазній печалі, горять пшениці, іржуть коні над Сулою, небо вкрите багряними хмарами, і голова його сягає хмар, і вітер походу шумить в заповіті — «Як умру, то поховайте»..., безсмертя іде за ним, і рідна Україна проводжає в останню путь. Це поезія великого обсягу. А ось ліричний Остап Вишня:

«Осінь.

Ліс стоїть задумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне своє вбрання скидати, підставляти свої віти дощам холодним, хуртовинам сніговим.

Листя з туги жовтіє, а деяке з туги кривавиться.

Ось падає кленовий лист — умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає. Він не падає сторч на землю — ні. Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і тліти серед завмерлих собратів своїх...

Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі.

Ой, як не хочеться йому тліти!

Останнім рухом він поривається вгору, до світла, до сонця, що так пестило його, так голубило.

...Навесні на його місці молодий буде лист.

Зелений, він з вітром розмовлятиме.'

Хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься.

Щоб потім умерти.

Старе одживає, нове — народжується».

У цих рядках увесь Вишня — задумливий і мудрий поет, з його оптимізмом і ніжною вишневою усмішкоіЬ.

Згадайте драматичні монологи Корнійчука — розповідь Христини Архипівни та інші, наскрізь пройняті поезією; в Олеся Гончара — дівчину, що вибиває соняхи, неначе вдаряючи в золоті тарелі; в Михайла Стельмаха — описи осінніх пейзажів і родючої теплої землі, зв’язаних з селянською долею; в Ю. Яновського — стару Половчиху, що стояла над морем висока та строга, як у пісні,— і дихне на вас тією поезією життя, що властива національному характеру нашого народу, в його минулому і сучасному. Така поезія живе довго. В нас є чимало письменників, що колись писали вірші, навіть мали по декілька збірок, але потім стали прозаїками чи критиками і успішно працюють в цих жанрах. Нам треба уважно ставитися до молодого літератора, підказати, порадити вчасно, який жанр йому ближче, щоб він не блудив манівцями і дарма не губив свого обдарування, звичайно, якщо воно є. Я певен, що із десятків і сотень товаришів, які сьогодні пишуть вірші, ще будуть і прозаїки, і критики, і літературознавці.

Отже, знову буду говорити про М. Рильського. Його народний талант живе саме для поезії і в поезії, не може перейти в інші жанри; явища життя навіть у щоденній прозовій суті він уміє розкривати глибоко поетично, художні

засоби природно-емоційні, а не штучно підняті на котурни, образ завжди земний, дохідливий і ніби аж буденний, епітет чи порівняння живо і точно відповідає предмету чи явищу. Пушкін говорив: «Умейте наблюдать различные предметы». I М. Рильський уміє спостерігати гострим оком. Ось у нього початок весни:

Вона ■— в бруньках блискучих на каштані,

В снігу рудому, у струмках брудних,

Що чистим, сріблом грають у тумані,

Мов бруд ніколи й не торкався їх.

Вона — у краплях, що спадають дзвінко Із голих піт, які стрясає птах,

Вона — п підсніжній зелені барвінку,

В сережках иа березових гілках.

Справді, сміливе і свіже порівняння брудних струмків із чистим сріблом, цвітіння дерева поетом сприймається «як рожевий сніг, як теплий сніг», а «горобці в піску сипкому— ніби діти у ставку». Він бачить природність явищ, вони в нього конкретні і художньо переконливі.

Був теплий дощ, в траві стоїть вода,

Па гілці синя бабка обсихає,

Запах буркун гостріше. Молода Уперше в небі ластівка ширяє.

...Червоних маків розгорівся ряд Після дощу...

Це вам не вогнецвіти, зорецвіти і огнепади весни, не золоті щебети срібних солов’їв і не різний ботвинячий чортополох, іцо захаращує нашу поезію, без мислі, без справжньої земної і буденної краси життя.

М. Рильський в художніх засобах, у сприйманні і розкритті явищ іде від шевченківських традицій, від тієї геніальної буденності образу в усьому, баченому Тарасом;

• На великдепь на соломі Проти сонця діти Грались собі крашанками Та й стали хвалитись Обновами...

чи:

Бувало, в неділю, розкривши мінею,

По чарці з сусідом випивши тієї,

Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину, як колись бувало,

Як Залізняк, Гонта ляхів покарав,

від тих незвичайно життєвих фарб — епітетів, метафор і всієї художньої палітри великого вчителя.

І небо невмитс, і заспані хвилі, ^г І понад берегом геть-»еть

Неначе п’яний очерет Без вітру-гнеться...

Скільки наші поети надбали кольорів до цих хмар і до хвиль; і рожеві, і зелені, і сині, і чорні, а хвилі — круті і сріблясті, запінені і кругойдучі,— але невмиті хмари і заспані хвилі зумів побачити лише Тарас, поєднавши де бачене з настроєм, із внутрішніми емоціями своєї душі.

М. Рильський багато зробив як блискучий перекладач шедеврів російської, польської, словацької поезії і кращих творів багатьох літератур. Тут його заслуга неоціненна, могутній труд і ерудиція поета показує його нашому народу як просвітителя і гарячого поборника дружби культур і народів, і тому він по праву стоїть як промениста зоря на обрії нашої поезії.

В декого існує думка, що коли поет має певне обдарування, то воно вже само його «вивезе» в літературі, відведе певне місце серед поетичних ікон і такому обдаруванню не особливо багато треба вчитися, працювати над собою, читати, пізнавати людське життя; та ще й посилаються на оте вічне натхнення, що, мовляв, воно є основним зерном творчого процесу. Для ледарів у літературі, можливо, такі сен-' тенції й підходящі, а для справжнього таланту вони є. са-мообдурюванням, бажанням відійти від упертої праці, навчання, пізнання навколишнього світу.

«Життя коротке, та безмежна штука і незглубиме творче ремесло»,— писав колись Іван Франко. Оте «творче ремесло»— є гарячий кропіткий труд літератора-поета над словом, рідною мовою, вивченням світової культури, науки, філософії. «И вечный труд, гюкой нам только снится»,— перефразуємо ми до речі слова Олександра Блока ⁸. Без цього не може розвиватися талант, не' може зростати поет, обрії його бачення будуть вужчати, тьмяніти, і сам він захиріє, зав’яне, мов квітка, не полита рясним дощем. Талант — це труд. Натхнення — це той же талант, розвинутий Трудом, розцвічений життям народу.

Згадайте, як уміли трудитися Шевченко і великий Каменяр Франко і якою невичерпною енергією було наповнене життя Лесі Українки⁹. А коли ще взяти до уваги й те, що Шевченко писав свої, огнисті пісні і поеми в страшній, жорстокій неволі, в стінах казарми, в муштрі на горючих пісках Кос-Аралу, а Франко десятиліття був тяжко хворий, а Леся Українка згорала від сухот, в умовах, коли «орлині крила чуєм за плечима, самі ж кайданами прикуті до зем-«"!...» —то важко навіть осягнути їх великий титанічний труд.

Вони жили й творили в той час, коли самодержавство душило народ, тримало його в темряві без шкіл, без науки, нищило національну культуру, мову, забороняло пісню. Тепер же за сорок років нашого соціалістичного існування, коли народи Вітчизни в ленінській дружбі показали світу чудеса творчості, труда і духовного розвою, коли. інтелектуальний потенціал радянських націй став на нечуваній висоті, на передовій лінії людської мислі, художникам слова ніяк не можна відставати, вони ж бо повинні бути справжніми глашатаями революційних дерзань, розуму, совісті, честі свого народу.

В. Бєлінський ¹⁰ гостро засуджував тих літераторів, зокрема співців «чистої краси», «чистого мистецтва», які своєю ідеологією і творчою практикою зверталися до самоспостереження, копалися у дрібненьких особистих емоціях, заплющували очі, щоб не бачити об’єктивної дійсності з її болями, кривдами, боротьбою.

«Жоден поет не може бути великим від самого себе і через самого себе, ні через свої власні страждання, ні через своє власне блаженство: кожний великий поет тому великий, що коріння його страждань і блаженства глибоко вросли в грунт суспільності й історії, що він, отже, є орган і представник суспільності, часу, людства. Тільки маленькі поети й щасливі й нещасні від себе і через себе; але тільки вони самі слухають свої пташині пісні, які не хоче знати ні суспільство, ні людство» (В. Бєлінський).

Говорячи про труд письменника, пізнання ним життя і опанування культури, мені хочеться згадати ім’я нашого видатного майстра поезії Миколи Бажана¹¹ — поета високої творчої культури і міцного, я сказав би, суворого, різьбленого таланту. Коли творчість старших майстрів можна порівнювати з мистецтвом; то Павло Тичина найближче стоїть до симфонічної музики, до її різногранних тембрів. Максим Рильський — до живопису м’якими тепло-земними кольорово-золотистими фарбами, Володимир Сосюра ¹²— до ніжної ліричної акварелі, а Микола Бажан — до монументальної суворої і об’ємної пластики.

Кожне слово в рядку стоїть на місці — вивірене, зважене, важкувате, ніби вирізьблене різцем, сповнене думкою, наповнене урочистого чи роздумного звучання:

Бійці виїжджали, і коні іржали,

Стримано в стременах сталь дзвенить...

Епічна картина вічності походу, і жодного епітета, жодного красивого слова чи ліричного втручання автора.

Звелася до бою могутня дружина Радянських народів-братів,

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна Рабою фашистських катів!

1 жодного сполучника в рядках, чи зайвого кольору, чи інтонації, чи високого регістру, тільки гнівна мисль, сувора і проста, звучить клятвою.

Слова — ніби викувані, стоять плече в плече, зате ж мисль плине вільно і просторо. Але мова тут повинна йти не тільки про слово. Хочеться сказати про той «огонь в одежі слова», про те, чим він надихається і горить в душі поета. Духовний світ людини, і в першу чергу мислителя, художника, цінується ставленням її до об’єктивного світу, до оточення, до суспільно-громадських відносин. І в цих відносинах до світу найпершою і найголовнішою струною є любов поета до народу, до Батьківщини. її розвиток, труд, боротьба за краще майбутнє, її історична судьба живуть в його душі, хвилюють і надихають на творчість.

Ця риса, оця струна патріотизму є найголовнішою в поезії Миколи Бажана. Чи у в.іршах про мирний час, коли «кипить могутніх будувань гарячий будівничий кратер», чи в романтичних віршах з минулого, чи в історичній поемі «Данило Галицький» — всюди вістря зору поета націлене на сучасність; в ранніх творах «Залізнякова ніч» і «Слово

0 полку», які невірно оцінені в свій час вульгаризаторами (мовляв, ці творіння відводять автора від гострих тем сучасності), навпаки, ми вважаємо, в них поет шукав і знаходив ті вольові, сильні, незборимі риси наших предків, ті гарячі і суворі пристрасті, які характеризують історію народу. Ці твори органічно зв’язані з пізнішими етапами творчого шляху поета. Поема «Данйло Галицький», трактуючи боротьбу руського народу за свою незалежність проти німецьких псів-рицарів, написана в грізні дні Вітчизняної війни, не відносить нашу увагу в давно минуле, а по суті перекликається з днями великої битви проти фашизму.

— Від грому битви,— воям мовив князь,—

Німеччина сьогодні затряслась,

Смертельний шлях для неї шлях на Схід —

Таким він є і буде сотні літ.

Рядки ж про вірність Батьківщині, про звитягу і зневагу до смерті:

Та краще вмерти в битві від меча,

Ніж вкритися ганьбою втікача

перекликалися із мотивами «Слова»: «Братіє й дружино — луцежь би побиту быти, неже полонену быти»,— звучали

1 звучать гостро, запалюють войовниче в наші дні,

Вся наша поезія прагне до зображення і розкриття характеру передової людини, до змалювання -людини-кому-ніста в житті, в трудовій діяльності. На цьому шляху е в нас немало промахів і невдач, немало блідих схематичних творів, які зображують не комуніста-людину, а пустопорожній плакат, пунктиром накреслюють бліду тінь, а не людський характер.

Комуніст — це не тільки передова людина сучасності. Комуніст —це людина пайпсредовішої мислі, вічний революціонер и боротьбі за народне щастя, це світоч людської совісті, честі і доброти. Всі кращі люди па землі тягнуться до його імені — лспіпця-комуиіста,— вбачаючи в ньому сподівання і надії, свою судьбу і майбутнє життя.

Без комуніста неможливо собі уявити справедливого, доброго і щасливого людського існування на землі. Отже, для поета —■ нелегка справа зобразити такий характер в усій його душевній, складній, повнокровній красі, в усіх фарбах і тонах — героїчних і м’яких, суворих і ніжних, оспівати це дороге нашому серцю ім’я.

Тим же й радісніше працювати, що це почесне і священне завдання стоїть перед кожним художником слова, перед кожним мислителем і поетом.

Микола Бажай один з перших створив поетичну повість— трилогію «Безсмертя» про Сергія Мироновича Кірова ¹³. Любов комуніста Кірова до рідної землі, до народу, його глибокі думи про величні звершення людського труда, про боротьбу за щастя людини розкриті поетом майстерно;

О земле стомовна моя!

Я чую, як ти встаєш.

Я чую, як ти ідеш.

Я чую — приходиш ти.

Для моря твоїх людей Замало старих узбереж,

Для зросту твоїх людей Замало уже висоти.

І в «Сталінградському зошиті», і в «Англійських враженнях», чи то оспівуючи героїзм захисників Сталінграда, чи картаючи старий світ насильства, визиску і наруги,— поет з любов’ю кожною фарбою і лінією, кожною струною поетичного звучання звертається до рідної Батьківщини, до її людей — трудівників. В останніх книгах — циклах «Біля Спаської вежі», «Міцкевич ¹⁴ в Одесі» дружба народів показана не декларативним твердженням, а на конкретних істо^ ричних фактах і подіях, є синтезом думки і емоційною наснагою.

Російські довгі хуртовини,

Тугі сніги, вітри круті,

Мовчання біле України,

Пустинні степові путі,

Але навкруг — не глушина чужа,

...Бо й тут співають пісню про ножа!

Образ Мїцкевича — поета і мислителя, страдника за долю свого народу, мрійника і гуманіста з його уболіваннями і тривогами ми бачимо в книзі як живого.

Забагато ще він недомріяв,

Іїедовистраждав, недолюбив,

Забагато темних чорториїв Він в душі до дна ке просвітив.

Обшир думання, скупість слова точного і міцного, густо сповненого змістом, глибока емоційна напруга, фарби важкуваті, примхливо-барвисті і сяючі, стосовно до ситуації, і головне, кожна подія і епізод, як гарячі жарини, вихоплена з полум’я історії,-—всі ці риси характеризують обидві книги Миколи Бажана як видатне поетичне явище нашої вітчизняної поезії.

Хочеться побажати поетові продовжити труд, початий в поемі «Безсмертя», ще гостріше повернути свій талант до теми сучасності і саме в великій ліро-епічній формі.

Хочеться побажати йому ще більше наблизити звучання своєї поезії до джерел народної мови, бо й сам поет колись-то скаржився: «Про масовість у поезії — в цьому її велике значення — не треба ніколи забувати... Про цю масовість не треба забувати й мені. Кажуть, що я не масовий. Я дуже .жалкую, що це так, це зовсім не радість — це велике горе». Проте творчість М. Бажана за останні роки показує нам, що цю серйозну ваду, властиву для нього в 30-х роках, він майже переборов.

Замість вишуканої абстрактності, що спостерігалась, скажемо, в творі «Число», появились чеканні, вагомі образи, дохідливі для широкої маси читачів.

Про Володимира Сосюру, одного з найвидатніших наших ліриків, можна сказати, що його поетичне серце беззавітно віддане бурям і грозам, мріям і прагненням рідного народу.

В. Сосюра стояв біля колиски народження нової української соціалістичної поезії, був одним із зачинателів її, і свій молодий сердечно-ніжний голос поета — лірика, співця і воїна — несе у народ і сьогодні.

Не одне покоління молоді виховувалося на його душевній поезії, не один видатний поет завдячує йому своїм пое-. тичним розвитком і формуванням голосу.

Такий я ніжний, такий тривожний,

Моя осінняя земля,

Навколо вітер непереможний Реве й гуля.

Справді, він увесь у цих рядках: тривожний і ніжний, задумливий і мрійний, вродливий задушевним словом, глибоким поетичним образом.

Вечір упав на коліна,

Руки простяг золоті.

А ще й такі картини:

Там десь біжать залізні коні,

І пахне холодом трава...

Оця невимушеність і якась органічно-природна простота в зображенні явищ, подій,'“людських пристрастей, розлук і зустрічей, щирого, чистого кохання без нав’язування, без лобового підходу — і е тим характерним і цінним, що завжди хвилює нас в його поезії.

Ліро-епічна поема «Червона зима» є нашою радянською класикою. Як давно одгриміли громи громадянської війни, а читайте «Червону зиму» — і все — події, люди і особисте, глибоко сердечне, пережите поетом,— встане перед вами, як живе; і в десятий, і в сотий раз схвилює вашу думку і серце — тому, що в цьому творі великі Ідеї переплітаються з найінтимнішими почуттями.

З одного боку, вражає така нібито звичайна буденність події:

Сходили на базар, помилися у "бані,—

Я вірші став писать під вечір золотий...

А з другого боку, масштабність баченого і пережитого запалює і романтично звучить в кожному рядку:

ч

Вкраїну з краю в край проходили з боями...

Червоно танув сніг в пожежах барикад...

І громом молодим котилося над нами,

Лунало по ланах: «Вперед,'за владу Рад!»

, Є в поемі нотки суму і нотки журливих спогадів про тих, що полягли в бою,— і ці зажурливі спогади роблять твір ще людянішим, але ритм нового життя, пульс радісного нового дня б’ється в поемі гаряче і напружено.

Варто відзначити ще й іншу рису поезії В. Сосюри — її войовничість, пристрасне, публіцистично-громадське звучання.

Його поема-памфлет «Відповідь» є зразком революційної гострополітичної поезії. В ній поет з гнівом засуджує українських буржуазно-націоналістичних запроданців — Петлюр, грушевських, маланюків^що завжди зраджували народові, продавали нашу батьківщину чужоземним ворогам різної масті і виметені, як брудні покидьки, на смітник капіталістичного світу:

Ви на обрізи, на ножі Хотіли знов її шпурнути,

Коли: Чи бути, чи не бути?»

В пожежі встало!.. Мам чужі,

Ви світом прокляті, забуті,

Ви захлинетесь у отруті,

Що нам готуєте... Вже часі Залізний крок розчавить вас!

В поета в певний період були зриви і деякі ідейні помилки, але він мужньо зумів їх перебороти.

В час Вітчизняної війни і після війни, в мирний час, його високе натхнення, як гостра зброя, служило і служить радянському народові. .

Обминаючи ті недовершені схематично-декларативні вірші, які В. Сосюра останнім часом іноді пише до дат і які не становлять художньої цінності для нашої поезії, і зокрема для творчості В. Сосюри, нашій молодій поезії є чому вчитися у видатного українського поета. Простота і дохідливість його поетичного слова, краса фарб і глибоко поетичних образів, душевна лірична чистота голосу, гострота політично-громадського звучання його віршів, спрямованих проти підлих недобитків, українських буржуазних націоналістів і їхніх хазяїв,— все це входить в золотий фонд надбання нашої поезії, який треба берегти і вивчати.

Відзначаючи позитивне в тому, що зроблене нашими старшими майстрами, ми разом з тим не повинні закривати очі на ті прогалини і недоробки, що є в їхній роботі. Справжня поезія вимагає і справжніх рахунків з народом.

Російська і українська поезія минулого століття вве* ла в світову літературу цілу галерею людських характерів.

Роман у віршах Пушкіна «Євгеній Онєгін» Бєлінський називає «энциклопедией русской жизни». Шевченкові «Гай*: дамаки» розкривали суворі і величні події історії українського народу, а його «Кавказ» був гнівним криком народів, що перебували у царській неволі. Лірично-філософський образ «Мойсея» І. Франка кликав до нових висот револю*. дійного духу.

Леся Українка в «Лісовій пісні» створила людські образи неперевершено!* краси, а її «Неофіти» — люди гордої душі і прометеївського протесту — ввійшли в літературу як протестанти і борці за правду.

Чи створили наші старші майстри такі образи і характери нашого сучасника, характери, на яких би рівнялися люди в своєму житті?

Якщо такі характери і є в поезії, то їх дуще мало.

Народ, подвиги якого достойні ввійти в історію, хоче бачити себе зображеним в поезії глибокій і багатогранній, в епічних подвигах і трудах.

Молоде покоління дивиться на старших, як вони йдуть в літературі, хоче навчатися у них майстерності, хоче рівнятися по них, але за останній час поетичні твори старших не стають взірцем, не' стають тією серйозною школою, що навчила б молодше покоління, як треба по-справжньому працювати. Тим більше, що в старших майстрів є чимало отих накладок, поспіху, одверто кажучи, поверховості і схематизму, плакатності і закликів, якими вони, не так вже й рідко, підміняють справжню поезію.

Помітне місце в творчості наших поетів займає військова тема. Шкідливі антипатріотичні розмови про те, що тема війни уже вичерпала себе і втратила свою актуальність, заперечені самим життям, нашою літературною дійсністю.

За останні роки і напередодні 40-річчя Жовтня вийшло окремими книгами і надруковано в періодичній пресі немало прозових і поетичних творів великої форми, в яких широко подані події громадянської і Вітчизняної війни. З поем ми можемо назвати «Повість про моїх друзів» Івана Неходи¹⁵, «Матрос Гайдай» Івана Гончаренка¹⁶, «Севастопольська поема» Миколи Нагнибіди ¹⁷, «На крутих берегах» Л. Пер-вомайського¹⁸, «Павло Стожар» Євгена Кривенка, «Ярослава Троян» Василя Швеця ¹⁹, «Батьківське вогнище» Борислава Степанюка ²⁰, «Микола Красношапка» Миколи Ру-денка, «Молодший син» Абрама Кацнельсона. Розділи із віршованого роману «Твердыня» про оборону Сталінграда Опублікував Борис Палійчук²¹. Роман незабаром виходить у видавництві «Радянський письменник».

Це тільки список, поем, і то далеко не повний. Тема війни, армійське життя має широкий відгомін у численнях віршах поетів старшого і молодшого віку. І це цілком закономірно. Адже ж для більшості сучасних українських поетів Вітчйзияиа війна була визначним етапом в їхньому творчо-' му розвитку. В роки війни і в післявоєнний час радянську поезію збагатили значними творами старші майстри нашої

поезії і поетична молодь. З війни в літературу прийшло значне талановите поповнення.

Біографії більшості .сучасних письменників середнього і молодшого покоління були пов’язані з війною. Тож, природно, наші поети постійно звертаються до теми подвигу радянських людей у роки війни, і ми бачимо, скільки невичерпного матеріалу для поезії, для великих епічних творів дає історія героїчного подвигу нашого народу.

Ні, не втратила своєї актуальності, не постаріла воєнна тема, як не старіє вічна тема любові народу до Вітчизни. Адже у дні війни, в гострих ситуаціях боротьби з ворогом з найбільшою силою виявлявся патріотизм'радянських людей, їхня відданість партії, неустрашимість і героїзм. Це ті якості, які ми повинні виховувати в сучасних і майбутніх поколіннях. Це те, про ідо треба пам’ятати і писати завжди.

Не маючи можливості докладно зупинятися на розгляді поезії на військово-армійські теми, я хочу звернути вашу увагу на деякі крупніші ліро-епічні твори, присвячені нашій армії, розкриттю образів радянських воїнів, їхніх бойових подвигів і ратного труда.

Для сучасної української поезії характерне звернення до монументальних ліро-епічних форм. Ми бачимо появу широко закроєних поем, віршованих повістей, романів. Сорокарічне існування радянської держави, грандіозні соціальні зміни і перетворення у житті нашої країни, її могутня сила і провідна роль в таборі соціалізму, в боротьбі за мир — все це зумовлює появу і розвиток радянського епосу.

У всій своїй величі перед людством постав благородний образ радянської людини — воїна і трударя, мужнього борця проти темних сил старого світу, за волю, дружбу, мирне життя. Цей позитивний образ нашого сучасника, творця нового світу — все більше привертає увагу літераторів, наших поетів, стає центральний образом їхніх ліро-епічних творів.

Віршована «Повість про моїх друзів» Івана Неходи — широко задуманий твір, в якому поет прагнув показати основні події Великої Вітчизняної війни, розкрити героїзм радянських людей —- воїнів, партизанів, трудівників тилу.

В основному Іван Не,хода правдиво малює картини війни, фронтового побуту.

Є в поемі хороші ліричні розділи-відступи. Вони допомагають авторові масштабніше передати хід війни, досягти більших художніх узагальнень, глибше проникнути в психологію героїв, міцніше злагодити композицію твору.

Іван Нехода написав значного обсягу, великої теми твір, тим більше вимог вправі пред’явити йому читачі і ми, його друзі, поети, а підстави для таких вимог є.

Роман у віршах, зауважив Пушкін, має свої відмінності. Він повинен бути пройнятий наскрізним ліризмом. Цього, на жаль, не вистачає твору І. Неходи. В своїй сюжетній побудові і в образо-мовній структурі він має особливості, властиві для прозових творів. Не вистачає динамічного устремління в розгортанні сюжету, в розкритті образу геро-їв. Повість невиправдано перевантажена довгими, часом зайвими, прозаїчно написаними розділами. Особливо про партизанів, про життя і дії наших людей на окупованій території. Основний герой на протязі 25 розділів, після того як читач розлучився з ним у IV розділі, по суті, не згадується. Іван Великий залишається десь осторонь від значних подій. Лише один раз бачимо ми його в гострій ситуації, коли він в нерівному бою з ворогом потрапляє в оточення

і пробивається до своїх. Розкриття подвигів героя іноді підміняється констатацією, загальними словами: «прострелений тричі і посічений тричі».

Іван Нехода — досвідчений поет, тим прикріше зустрічати в поемі кострубатий вірш, позбавлений тональності, інтонаційного звучання. Часто зустрічаються рядки з порушеною цезурою, у яких логічні наголоси слів не збігаються з ритмічними. Спробуйте вільно прочитати такі, наприклад, рядки:

«Зайорзався танк... Добре вцілив, Іване», «Хто — мов на гриби: кошик ніс чи з мішком...» «Улучив снаряд... Сич кричить там: киги!..», «Вклонився Кремлю, чуб в пілотку свій згріб».

Зловживає поет і штучними римами, силоміць вганяючи в рядок невідповідні слова:

Вже третю атаку відбили ми — бач,

...КаПе. Каганець. Тіні падають сірі.

Портрет Ілліча, рідний стягу кумач.

Раділа Оксана. «Досвітні вогні»

Назвала вона свою групу. Е ні,

Побачимо, Любко, хто буде з нас правий.

Взяв зошити, з Любкою зник між ярків...

«Досвітні вогні» одне одному — кив!

Ми мусимо нищити руських щодень!

Усіх: і жінок, і дітей... Так лишень!

Ми говоримо про першу книгу віршованої ПОВІСТІ І. Неходи.

Добре б було, якби повне видання віршованої «Повісті про моїх друзів» та не мало тих істотних вад, про які нам доводиться говорити, розглядаючи першу книгу...

. Темі дружби двох великих народів, уособленій в образах українця-тракториста Матвія Горбенка і росіянина-робітника Никанора Личкова, присвячена поема Л. Перво-майського «На крутих берегах». Малодійова, статична композиція твору,— на що справедливо указувала у свій час критика,— не дала можливості загострити характери героїв, яскраво розкрити тему дружби.

Поема побудована на одних спогадах. Матвій Горбенко, стоячи на дніпровій кручі, згадує роки війни, свого фронтового друга, парторга роти Личкова. У спогадах Горбенка Личков, у свою чергу, згадує дитинство, оборону Царицина. Авторські відступи також насичені спогадами про війну. Подібна композиційна побудова утруднює читання поеми. Надто перевантажена поема відступами, у яких постать автора заступає героїв.

Слабість сюжету — вразливе місце багатьох поем. Мало ми вчимося у класиків, недостатньо знаємо життя, мало думаємо над композицією твору.

Майже не звернула уваги наша критика на поему Борислава Степанюка «Батьківське вогнище». І даремно. Ця поема —помітне досягнення для її автора. Тема подвигу радянських людей на фронтах, в партизанських загонах, в труді знаходять в поемі виразне розкриття.

Герої поеми — люди одної родини: три сини, донька, мати та закатований фашистами батько, перед портретом якого в рідній хаті зібралися і розповідають про себе його діти. У такий спосіб автор малює образи радянських патріотів: воїна-фронтовика, батька-партизана, середульшого

сина — нескоримого борця, в німецькій неволі, молодших, доньку і сина, гідних спадкоємців і продовжувачів слави свого батька-героя, благородний образ матері.

Подібна композиційна будова не нова, але Б. Степашок вдало використав її і, безперечно, досяг творчого успіху.

Окремі розділи поеми можна і треба було б зробити стислішими, економічнішими на слові.

Так само, як Борислав Степанюк в поемі «Батьківське вогнище», А. Кацнельсон в своїй поемі «Молодший син» подає історію однієї сім’ї в воєнні й післявоєнні роки. Правда, центр ваги в поемі А. Кацнельсона перенесено в наші дні. Епізод з рятуванням німецьких дітей в палаючому будинку радянським лейтенантом становить основний сюжетний стрижень поеми. Всі інші лінії і сюжетні ходи грають допоміжну роль, щоб через них привести героя до подвигу.

Поема «Молодший син» композиційно мало злагоджена. Основний епізод — рятування дітей з пожежі — органічно не в’яжеться з іншими епізодами і міг би стати темою для самостійного вірша, хоча, треба сказати, не новою для нашої післявоєнної армійської поезії.

Зовсім недавно в газеті «Радянська Україна» ми прочитали нову поему Миколи Нагнибіди «Васильок». Значною мірою ця поема звернена в грозові роки Вітчизняної війни.

Невеликий розміром твір багато промовляє нашому серцю. В поемі «Васильок» немає широкого, масштабного розкриття подій. Не хроніка війни, а світ людської душі, доля, мужність та благородство героя знайшли справді поетичне відтворення.

М. Нагнибіда давно 1 успішно працює над сюжетними віршами, є автором багатьох балад та цоем. Нова його поема є гідним продовженням попередньої роботи в плані сюжетної лірики. Добре злагоджений сюжет, чіткий невимушений вірш, хороша образна мова поеми свідчать про серйозну роботу поета в шуканні високої художньої форми.

* ³⁴

Ми розглянули і згадали далеко не всі поеми на тему Вітчизняної війни, написані за останні роки. А скільки пишуть у нас ще віршів про війну!

Справді, є чим похвалитися нашій літературі, є що назвати, коли йде мова про Вітчизняну війну. Можна значно збільшити список творів, присвячених подіям війни, але наші читачі, радянські воїни, поруч з творами про війну, хочуть читати твори про армію в мирних умовах, бачити картини життя, побуту, навчання воїнів, знаходити у віршах і поемах близьке й рідне їм, те, чим живуть вони зараз, що думають і що почувають.

В буднях сьогоднішнього армійського життя немало багатющого матеріалу для художника слова. Але щоб писати про армію наших днів, треба знати її, тримати постійний зв’язок з військовими частинами, бачити радянських воїнів не тільки на парадах і літературних зустрічах, а й на навчанні, частіше бувати серед них.

пізніше дитинства, в юності і в молодості, а пісня входить в духовне єство з молоком матері, вона не тільки є першим елементом пізнання об’єктивного світу, але й великим законодателем формування людського характеру. Десь пізніше людину будуть гартувати і суспільні стосунки,

і труд, і боротьба, але ті пісні, що співала мати над колискою малій дитині, ніколи в житті не забуваються. Пісня є одним з першоджерельних могутніх критеріїв формування добра і зла, благородних і недобрих пристрастей, все залежить від її змісту, її ідейного звучання і спрямованості.

Народження людини — зв’язане з піснею, перше кохання дівчини і юнака, щастя любові і гірка тривожна розлука— в пісні, думи батька і матері, що виглядають синів з походу, з далеких доріг війни — в пісні. Шахтар і сталевар, колгоспник у полі, вчений в дерзновенному стремлінні польотів у стратосферу, воїн і політик, філософ і митець, лікар і вчитель, стара посивіла__людйна і малий хлоп’як — свої радості, болі і наХію, всю свою душу виливають у пісні; вона народжується від найменшого поруху людської мислі

і пристрасті, народжується, як зелений лист у саду чи погожий промінь сонця, що зігріває землю, а потім виростає, шириться, набирається барв і супроводжує людину все життя; людина, що не любить співати, буває жорстокою

і злою; воїн, ідучи в похід, бере з собою три речі: зброю, хліб і пісню. Зброю для боїв, хліб — для життя, пісню як душу Батьківщини, як найдорожчу згадку про друзів і людей, що полонили серце.

Великі митці минулого і наші сучасники свою творчість органічно зв’язали з піснею; Шевченко, Кольцов ²² і Некрасов, Бернс ²³ і Беранже²⁴, Лонгфелло²⁵ і Гете²⁶, Міцкевич

і Пушкін, Руставелі²⁷ і Довженко, Тичина і Твардовський, Ісаковський і Янка Купала, Гоголь, Стефаник, Максим Рильський,'Остап Вишня і багато інших славних імен світових митців згадуються мені зв’язаними з піснею, з її вічно животворним джерелом, з її ніжним і грізним клекотом.

Українська пісня має своє глибоко національне прекрасне звучання, а в ідейному розумінні вона є історичним літописом народу. «В цьому відношенні,— писав Гоголь,— пісні для Малоросії — все: і поезія, і історія, ^батьківська могила... Якщо він (історик.— А. М.) захоче узнати вірний побут, стихії характеру, всі відтінки почуттів, хвилювань, страждань, веселощів народу, який зображає, якщо хоче випитати дух минулого віку, загальний характер всього цілого і... кожного окремого. Тоді він буде задоволений цілком; історія народу розкривається перед ним в ясній величі» (М. В. Гоголь. Сочинения, т. 6. М., Гослитиздат, 1953, стор. 67).

Пісня має свою особливу художньо-поетичну специфіку. Не кожен вірш співається і не кожен віршований рядок кладеться на музику. В наш час багато пишеться куплетів, або, як їх називають, «текстів» для музики, але ті, хто їх пише, не розуміють, що пі безсюжетні куплети, ні оці тексти без чіткої композиції — без образного розкриття явищ і конкретності змісту — нічого спільного з піснею не мають. Скільки таких мертвоиароджених текстів гримить по радіо, заповнює пашу пресу, а їх не сприймає і не співає народ.

Це глибоко розуміли творці народних пісень і такі велетні піснетворчості, як Шевченко і Кольцов.

Не існує народної пісні на загальну тему — вона завжди розкриває певну подію, пригоду, конфлікт, в ній живе людина з її настроями і думами.

Зміст її так густо сконденсований, що його б вистачило на цілий прозовий твір, оповідання чи повість, з неї можна намалювати картину, створити скульптуру, чи, перекладена в драматичний твір, вона могла б стати шедевром сцени; вона несе в собі, в першу чергу, людський характер.

Ой у полі жито Копитами збито,

Під білою березою Козаченька вбито.

Ой як прийшла мила,

Голубонька сива,

Та й підняла китаечку,

Та й заголосила.

І велична, ще не знана глибока туга підпливає до серця, веде нас далі і далі, і кожне слово, кожен рядочок наче вихоплений з полум’я:

Ой убито, вбито,

Затягнено в жито,

Червоною китайкою Личенько накрито.

І в пісні про матір, що виглядає сина з походу, і в «перепілочці», якій ніде гнізда звити, і як братається сокіл з сизокрилим орлом, і в образі явора, що в воду похилився,— всюди, всюди людина — її доля, настрої, сподівання і думи.

У Шевченка що не пісня — то людська доля. «Утоптала стежечку через яр», «Ой одна я, одна», «Якби мені черевики», «Зоре моя вечірняя», «Садок вишневий коло хати», «Нащо мені чорні брови», «Тече вода в сине море» — і що не згадай — в кожній літопис людського життя, в пристрастях, в настроях, в добрій посмішці чи в гіркій зажурі.

Українська радянська поезія народила багато змістовних, талановитих творів-пісень, які любить і співає народ. Коли иа зорі революції повсталий народ вимагав нової пісні, то часто на старі мотиви невідомі поети-бійці складали слова, і вони лунали по всій країні. А потім з’явилися пісні Павла Тичини «На майдані», «Як упав же він з коня»,

B. Сосюри «Селянин, і шахтар, і матрос», В. Чумака «Червоний заспів», «Йдемо^перед — віки за нами» А. Паніва²⁸.

Потім піснярі — вихованці комсомолу І. Шевченко²⁹ і П. Усенко ³⁰ дзвінкими голосами заспівали «Гарно, гарно серед степу», «Стільки того дива впало на прядива», «Дівчино секретарю». Про наші кревні, дорогі серцю радянські діла і почуття щиро співали комсомольці, молодь села і міста.

Нова тематика увійшла в пісню, 'романтика революційних подій, нової праці, трудових буднів, світлого оптимізму піднімала пісенне слово на високі вершини поезії.

З боєм пройшли ми степи України,

Коней в'Дону напували,

Під Перекопом ворога били,

Ми й на Карпатах бували.

І поруч з цим задьористим завзяттям лейтмотивом бриніла ніжно-лірична нова тема комсомольського життя в світлих і теплих фарбах:

Дівчино секретарю.

Як тебе любили ми,

Десь ти за заметами,'

За снігами білими.

- Школа, дві акації...

Про весну, про молодість...

Виписую ці рядки сьогодні, а.серце бринить від милих спогадів про каш комсомольський клуб, про лікнепи, про гарячі юнацькі вечори з іменем Леніна десь при каганці у засніженій хаті «у яру повстанському».

«Нове життя нового прагне слова» — і це слово увійшло в пісні «Будівнича», «Цвіти, Червона Україна», «Комсомольська», «Дніпрельстан», «Комунівська веснянка». В тридцяті роки вірші і пісні П. Тичини, М. Рильського,

C. Воскрекасекка, І. Неходи, В. Бичка, О. Новицького та інших увійшли в широкий народний репертуар, вони відзначались оптимізмом, бадьорістю, гарячими , закликами до праці, але майже у всіх цих піснях був недолік:, вони обходили важкі, гострі моменти життя і боротьби, ті трудні і часом складні події, через які ішов наш народ.

В багатьох піснях тема особистого життя, вся складна палітра людської душГ в переживаннях і настроях майже була відсутня.

Час Вітчизняної війни поширив тематику пісні. Трагічне і героїчне в ній стали Поруч, лірика і пафос переплелися в одне, любов до рідної землі і до коханої дівчини чи матері злилися в один образ. Життя народу в жорстокому бою, в пожарах і руїнах, в гірких невдачах і в щасті перемоги породило нові грізні і ніжні пісні з солов’їним щебетом любові і з залізним клекотом танків, і душа народу билася в них глибоко і багатогранно.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна Раб'ою фашистських катів!

Гнівно клекотів марш-пісня, створений М. Бажаном, «Слово про рідну матір» М. Рильського. Натхненна пісня — поема земної любові і радості — полонила народні серця, і її особливо ненавиділи вороги і різні безбатченки/

Гнівні пісні П. Тичини співалися на мелодії, складені народом, з партизанських рейдів залунав талановитий дзвінкий голос П. Воронька⁸¹. Пісні В. Сосюри, Л. Дми-терка³², С. Воскрекасенка ³³, О. Ющенка³⁴, І. Неходи, М. Упе-ника ³⁵, Т. Масенка ^зб, С). Новицького³⁷ листівками закидалися в тил ворога. В післявоєнні роки тема труда, інтимна лірика, тема любові до Батьківщини увійшли в пісню з новими інтонаціями і художніми барвами.

Єсть у нас поети, що намагаються писати шаблонні тексти, які граничать з карикатурою, сповнені бодрячества і загальщини.

Ось уривки тексту, саме тексту, а не пісні, присвяченого комсомолу:

Пройшов ти великі безсмертні дороги,

Від краю до краю гримить наша пісня,

Лунає ця пісня, не зна перешкод,

Ми вільно в країні своїй живемо,

Ідуть комсомольці за лавами лави,

В боях і трудах ие відступим ніде.

(О. Новицький)

Де ж тут образ нашого героїчного комсомолу? Одні суцільні відписки, абстракції, ніби виписані із сіренької газетної передовиці. А інший поет так оспівує молодого шахтаря:

У посьолку гомонять —

Він один з усіх ребят Не зазнайка і не гордий,

А в забої б’є рекорди,

Б’є вчорашні він рекорди, всі підряд.

(В. Шутоѳ)

Словом.кажучи, одним махом усіх побивахом! Не шахтар, а новоспечений Георгій Побідоносець³⁸. Думається, що така пісня не дуже обрадує серця молодих шахтарів.

В іншого поета ще завзятіше оспівана ланкова Надія Тригуб:

Ген пшениця за горою,

Гей, не колосся, а пуди,

Золоту медаль Героя Носить Надя на груді.

Поет очевидно полюбляє пластичні образи і не цурається розмальованих плакатів, бо ланкова в нього хоч куди:

Скрізь вона передовою,

Гей, любить Надю іон і стар.

В ланці Надя — ланковою,

В комсомолі — секретар.

^ч (7. Не ход а)

Кращої і на Харківщині немає, і в усьому Радянському Союзі, як запевняє поет. Віримо, що Надія Тригуб — справжня, хороша ланкова і не її ж вина в тому/ що одо-писець так роздмухав своє літературне кадило. Від такого славословія не співати, а заревти можна, і не в одиночку, а цілим хором. Але єсть інші поети, в яких склад поетичного мислення, духовно-творче єство органічно виливається в пісенні рядки. М. Ісаковський говорив: пісня тоді хороша, коли її можна читати і співати.

Молоденький серпик,

Вечора зоря.

Місяць-вииочерпик Виміря моря.

Хто це такий? Це ліричний, ніжний Павло Тичина. Цей поетичний шедевр, на жаль, чомусь не входить у вибрані твори поета. Тут кожне слово читається, і співається, і ніби світиться чарівним вогником. Додай, композиторе, мелодію, і воно забринить і стривожить душу.

Яблука доспілі, яблука червоні.

Ми з тобою йдемо стежкою в саду,

Ти мене, кохана, проведи до поля,

Я піду і, може, більше не прийду.

Оці яблука доспілі, і доспіле чисте кохання, і почуття близької розлуки у слові Максима Рильського звучать самї по собі, не просто як вірш, а як високогармонійна мелодія*

В останніх збірках В. Сосюри, иа жаль, чимало поезій прохідних, написаних до певної дати, невиразних, а то й блідих, але вчитайтеся уважно в ці збірки, і ви знайдете не о'дин десяток добірних зерен поезій-пісень, що чекають на композитора.

Літо бабине, бабине літо...

Серие осінні путі...

Хтось заплутав зажурені віти

В павутиння питки золоті.

Як чистий струмок, бринить поетове слово, лагідне і прозоре, ніби обвіяне фарбами тихого вишневого вечора. Наша молодь, не чекаючи на майстрів музики, сама складає мелодії на ці поезії.

Радує і нова збірка Павла Усенка «Листя й роздуми», де властива йому пісенна стихія наче веде нас у молодість поета, до збірки «КСМ», до «Лимерівни» і до зворушливої «Дівчино секретарю». Ритмомелодика.' рядка, пісенно-народ- _л на образність оригінальні і по-справжньому поетичні.

Хочеться мені говорити і про Платона Воронька— пісняра «по самой строчечной сути», обдарування якого органічно споріднене з пісенним жанром. «Справжня народна пісня,— писав М. Горький,— уміє говорити від душі найпростішими, а тому й красивими словами». Своїм змістом, ідейним спрямуванням, художніми засобами вона повинна бути дохідливою, природно-простою, як природним завжди є плин ріки чи людське дихання. Поезія П. Воронька багато в чому глибоко споріднена з цими вимогами. Вбираючи пісенні' народні традиції, навчаючись у Шевченка, поет має свій оригінальний і свіжий тембр.

Назбираю квіт І пошлю привіт Нашим правнукам далеким Аж иа сотні літ.

Я вітаю вас У щасливий час.

Люди юні і незиаиї,

Згадуйте про нас.

Думка поєднується з м’яким, задушевним ліризмом, чіткістю, і скромна простота слова — підкупаюче хороша, пісенний розмір сам проситься иа музику. Пісні поета «Коні вороні», «Комсомольці, вперед», «У Києві на Подолі», «Від Москви до Карпат» та інші, написані в співдружбі з композиторами П. Майбородою, А. Штогаренком³⁹ і

С. Козаком, широко співаються в народі. В П. Воронька є свої невдачі, в деяких піснях бракує емоційної глибини, деякі речі написані ніби наспіх, поверхово, поетично блідо.

Але ж не суха гіллячка визначає зелене дерево, а поетичне дерево П. Воронька справді гарно зеленіє, шумить верховіттям і радує нашого читача.

Немало працює в жанрі пісні здібний і досвідчений поет-пісняр О. Ющенко. Ще в час Вітчизняної війни його «Пісня полонянки» співалася на народні мелодії, а коли поет хоч один раз мав собі такого композитора," як народ, то це справжнє щастя. Пісні про труд писати нелегко, а їх вміє писати О. Ющенко, і саме по-піснярському, а не по-текстовому. Згадайте рефрен:

Над широким Дніпром,

Над лужком-бєрежком Світить, світить сонечко молоде.

Ви відчуваєте, що це саме пісенне, образне слово, а не віршована підтекстовка до мелодії. Поетові близька народна творчість, як джерело натхнення, а спільна праця з талановитим композитором П. Майбородою — запорука дальшого успіху в піснетворчості О. Ющенка. Він один з перших підняв тему героїки праці — «Пісня про Хобту», пісні про М. Озерного, про Марію Лисенко.

Успішно , виступає з пісенними творами Терень Масен-ко. «Йде весна над нивами», «Гей, у полі чистому», «Друзі хороші мої» — присвячені колгоспній праці, широко співаються молоддю, а «Пісня про Дніпро», наповнена глибоким почуттям патріотизму, романтично піднесена, є одною з кращих пісень, які любить народ.

Народ наш любить пісню жартівливу, з привітною посмішкою, а то й з гострим перцем. На жаль, ми мало даруємо читачеві такої посмішки.

Зрозуміло, що веселий Беранже чи Роберт Бернс не з’являються кожного десятиліття, що писати такі сповнені гумору чи сатиричного жанру пісні, як С. Руданський⁴⁰ і В. Самійленко⁴¹ не так легко, але ж дерзання є рідна сестра творчості, чому ж ми відстаємо?

Тут хорошу справу робить Сергій Воскрекасенко. Як свіжо і своєрідно прозвучали його «Шахтарочка», або «Дівчата їдуть у Донбас», або «Як затьохкав соловейко»!

Шахтарочка

Молодесенька,

Хоч не маю чорних брів,

То я симпатична.

Слухаєш цю річ у виконанні народного хору і мимоволі посміхаєшся, ніби бачиш перед собою оту «шахтарочку молодесеньку», відчуваєш її характер і жваву дівочу симпатію.

Варто згадати і інших поетів-піснярів — І. Неходу,

В. Бичка, О. Новицького, М. Стельмаха, Р. Братуня⁴², М. Ткача⁴³. Кожен з них, може, й не в позну міру своїх сил, але робить хорошу, потрібну справу, прагне написати таку пісню, що з неї потім слова не викинеш; хочеться побажати їм щасливого успіху в їхній пісенній дорозі.

Для пісні в нас всюди почесне місце, бо вона — посестра життя, порадник, і вірний друг, і суворий суддя. Людина хоче з нею журитися і радуватися, мислити і працювати. «Жизнь моя — песни!» — казав Микола Гоголь. Чи багато ми зробили для того, щоб пісня стала душею життя? Ні, ще дуже мало. Ми не створили ще нових радянських обрядових пісень. Скажімо для прикладу: молода пара одружується, пішла в загс, там їх розписали, потиснули руки — і все. Проведіть же їх додому з квітами, з сердечною піснею, посадіть за стіл, заспівайте про вірну любов і щастя молодого подружжя. Тут не допоможуть марш тракториста чи пісня про виконання їх виробничого плану. І тоді, як злодій, крадькома підповзає гундосий джаз-банд з п’яним хрипким голосом. Стиляжна короста мелодії-фальшака липне до вух, починається радєніє бугі-вугі і рок-н-ролла, танець корчить тіло, як хвороба юродивих калік. Де воно взялося, це нещастя, навіщо воно плямує чисту душу кохання, вірності, світлих сподівань молодого подружжя? А пісня мовчить, бо ми її не створили, ,а поети вкладають однотомники, їм не до того. Ударте ж, друзі мої поети, по цій зеленоштанній стиляжній наволочі^/ гарячим словом пісні, перцем сатири, щоб ніжна, прекрасна лірика оповила душу молоді, напишіть такі пісні про щастя, що в нас є, щоб можна було заплакати з радості від того, що створено нашими руками і подвигами. Думаю, знаю і вірю: нові веснянки забринять над Дніпром, обжинкові пісні увійдуть в хату, нові колискові поллються з уст матері, і сивий комуніст стримано і суворо почне свою думу про Леніна. Що не доробимо — народ підправить. Невірне слово викине — вірне поставить, необточене — відшліфує, додано буде і нових барв, і ліній, і мелодій. Він і до Шевченка інколи додає. Павла Тичину співає на свій лад:

Гаї шумлять —

Я слухаю.

Хмарки біжать —

Милуюся.

Милуюся — дивуюся,

Чого душі Так весело.

Я йду, іду ■—•

Зворушений.

Кого я жду,

Співаючи.

Співаючи, кохаючи Під шепіт трав,

Гуляючи.

Занехаяли наші поети і роботу над словом до великої музичної форми — симфонії, кантати, опери; я розумію, що написати поему-оперу складніше, аніж збірку мініатюр чи пейзажної лірики, але в цьому пекуча потреба. Вслухайтеся, як гордо і привабливо звучить слово Шевченка, Гоголя і Пушкіна в оперному мистецтві. Могутня душа Тараса Бульби, арії Євгенія Онєгіна чи князя Ігоря чарують нас, а хіба ж характер і духовний світ радянської людини — складніший, багатший, героїчніший — не заслуговує на це?

Вигадали теорійку якісь невігласи, що сучасна тема — не для опери, мовляв, це «божественне» мистецтво не може розкрити прозу дійсності. Забувають, що «наши битвы посерьезнее Полтавы и любовь пограндиознее онегинской любви». Життя в мільйони разів поетичніше і романтичніше сіренького існування Євгенія Онєгіна, а любов нашої жінки ніяк не бідніша почуттів Лаури⁴⁴ і Беатріче⁴⁵. Глибокі ідеї радянського життя, розкриті засобами оперного мистецтва, нас хвилюють так само, як і в хорошому романі чи в талановитій поемі. «Будьте искренны с общественным содержанием, выстрадайте его и... у вас будет что сказать»,— ці слова Огарьова ⁴⁶ варто і сьогодні згадати.

Що псує нашу пісню? Загальщина, поверховість як в громадських темах, так і в інтимній ліриці.

Теми про партію, народ, державу — священні серцю кожної людини — часто виписують в пісні шаблонно, з одними й тими ж епітетами й затертими образами.

Відсутність сюжетної побудови пісні веде до злоякісної аморфної куплетності і сірого текстування. Поет, заримувавши «Кремля — земля», «Іде — веде», «Гуде — молоде», згадавши прапора і барабани, думає, що він створив щось путнє, а він нічого не створив. Глибока ідейність вимагає глибокого художнього поетичного зображення, творчої відповідальності від поета. Священні імена партії, держави, народу несумісні з блідим, мертвонародженим словом.

Хочеться побажати нашій пісні, написаній і ще не ство-. реній, але вже палаючій в' серці, щоб вона була вродливою і чесною, скромною по слову і мудрою в своїй простоті, щоб вона носила ту одежину, .яку любить народ, і не хва-сталася пишнотами, була не гордою, а привітною до людської душі, пила з одного джерела і ділила один хліб-сїль з трудівником-народом, щоб вона помагала стомленому і піднімала серця на подвиг, щебетала із солов’ями і радувала людину в труді.

Нехай вона іде до серця нашого народу на добро і щастя, на тихі води, на ясні зорі.

Сатира і гумор покликані розвінчувати і гострим словом випікати те зло і недоліки, які є в нашому житті. Цю справу добре веде наш журнал «Перець»⁴⁷, але поети-гумористи ще, на жаль, дуже м’яко критикують негативні явища або ж беруть під вогонь сатири ті теми, що стали вже відомими, шаблонними.

Так, із твору у твір мандрують у нас бюрократи, стиляги, дуже схожі один на одного, як манекени, мамині синки і дочки, які, закінчивши інститут, не їдуть на роботу тощо.

Ось, наприклад, у вірші Д. Білоуса⁴⁸ «Що за птиці» критикується молодого неробу, у якого і одяг «кольору папуги», і надмодна зачіска. Не скупиться автор на такі епітети, як трутень, пустоцвіт, у голові у нього «вітер аж свистить», але скільки ми зустрічали подібних типів у інших творах.

Одноманітним повторенням цієї теми є «Доня» Лагоди⁴⁹, «Про метелика» Макаренка ⁵⁰, дуже схожий по темі також вірш Гр. Кривди³¹ про дівчину, що закінчила школу і торгує в кіоску водою.

Без гостроти і перцю пишуть сатирики про міщан, по-шляків, хуліганів, п’яниць. Взагалі питання народного побуту зачіпаються дуже мало, розкриваються поверхово.

Із наших поєтів-сатириків найактивніше працює в цьому жанрі С. Олійник⁵². Останнім часом він написав низку творів, в яких викриває так звані «дрібниці», про які кожен знає, але мало ними займається.

Такі його вірші, як «Пилип-краснобай», «Баня», «Про сільські буфети», нещадно критикують різні, здавалося б, дрібні вади, але які мають дуже серйозну вагу в житті.

Для гумору немає дрібних тем, а лише може бути дрібне їх трактування.

Сатирик не тільки повинен бачити зло, а й допомогти його усунути, боротися за високі принципи нашої моралі; завдання сатирика не тільки помітити негативне, а й висміяти його, випекти його вогнем слова, щоб восторжеству-вали позитивні якості людського життя і характеру. А це можливо лише то'ді, коли поет-сатирик бачить дальше і глибше за читача і загострює увагу на високих принципах нашого життя.

А часто буває так, що сатирик бачить менше, ніж читач, критикує явища зла добродушно і поблажливо. Ось хоча б вірш Є. Бандуренка ⁵³ «Не по тій дорозі». У вірші розповідається про агронома, який «знає добре дорогу на власний город». В контору артілі ходить виписати меду чи «барильце вина». А в кінці вірша такий висновок:

Агроном, а на поле

І дороги не зна;

Ну яка ж отакому.

Агроному ціна?

Дуже спокійно і навіть лагідно говорить автор про такого, з дозволу сказати, агронома; колгоспники далеко дошкульніше висловлюються про таких трутнів. Те ж саме можна сказати про вірші «Архітектор», «Афіша» Г. Кривди, «Печериця», «Хамелеон» Ю. Кругляка ⁵⁴. В них є сумлінна констатація — і все. Цей беззлобний тон властивий і деяким творам більш досвідчених сатириків, зокрема

С. Воскрекасенка. Але в С. Воскрекасенка є й справді сатиричні твори, які підіймають важливі питання, влучно' б’ють в ціль. Згадаймо хоч би його поему «За голубим парканом», в якій розкрите огидне нутро хапуги Мудрака і його нечистих на руку дружків, любителів поживитись за рахунок колгоспу.

' Часто буває так, що наші поети виступають у жанрі сатири лише для того, щоб звести дрібні рахунки і помститися за ображене самолюбство. В таких випадках вони б’ються дзьобами, як оті півні, відстоюючи свою дрібну правду. Читаєш і дивуєшся, для чого на такі півнячі поєдинки витрачається стільки хоч і димного, але все ж таки пороху. А там, де його не вистачає, діло переходить у звичайну лайку.

Після такої сатиричної перепалки ці поети, буває, по півроку і навіть більше не вітаються. А потім вони вдаються до іншого жанру — пишуть докладні скарги-заяви (вже не віршовані) на адресу президії Спілки і «Літературної газети».

Широко розвинувся у нас жанр байки. Такі байкарі як М. Годованець⁵⁵, А. Косматенко⁵⁶, П. Сліпчук⁵?, П. Ключина⁵⁸, В. Іванович⁵⁹, І. Манжура⁶⁰, гідно продовжують традиції Крилова і Глібова в нашій літературі. Багато й молодих поетів пишуть байки, але, на жаль, серед цих творів є чимало байок нудно-моралізаторських, підігнаних під певну сентенцію, без глибокого художнього розкриття подій і явищ. На такі твори грішать П. Шабатин⁶¹, М. Білець-кий⁶². Не завжди наші байкарі продумують як слід композицію твору, а іноді механічно переносять із фольклору

давно відомі образи звірів і птиць. Дуже багато скаче по сторінках преси отих зайців-бюрократів, куняє вайлуватих ведмедів, хитрих лисиць.

При читанні сатиричних збірок справляється враження, що сатирики; як і наші поети-лірики, або не читають один одного, або не розуміють, як непристойно для поета експлуатувати чужі теми і думки, бо інакше чим же пояснити оту надзвичайну подібність у багатьох віршах.

Нашій сатиричній поезії, не уникаючи внутрішніх злободенних тем, треба сильніше вести вогонь по зрадницькій ідеології ревізіоністів, по озлоблених паліях нової війни та їх посібниках — українських націоналістах, які прислужувалися Гітлеру, зраджували і продавали наш народ, а тепер лижуть чоботи англоамериканським колонізаторам, як і ли-чить запроданцям-іудам.

# # *

Кожен визначний художник минулого мав ідеал творчого життя. Тим він ближчий і рідніший народу, чим глибше і багатогранпіше розкривав історичні події, соціальний зміст буття, боровся чи навіть жертвував собою заради передо^ вих революційних прагнень. Такими були велетні передової творчо-революційної мислі Шевченко і Чернишевський, Некрасов і Бєлінський, Леся Українка і Франко.

Ленінське визначення партійності літератури і її роль в служінні народу є тим глибоким ідеалом, тим історичним світочем, який веде і надихає всіо нашу радянську літературу.

. Горький і Маяковський, Тичина і Шолохов, Твардов-ський і Рильський, Ісаковський і Купала, Корнійчук і Фадеев, і кожен видатний радянський літератор близькі читачеві тому, що високий ідеал ленінської партійності проймає їхню творчість.

Викривлення, ігнорування чи навмисне спотворення нашого ідеалу зводить письменника на манівці, породжує твори художньо бліді чи навіть шкідливі.

Українська поезія вірно служить принципам народного життя, її бойовий голос чути далеко за межами Батьківщини, і тому кожен, навіть малопомітний, відхил від її чіткої і гармонійної ходи відразу впадає в очі.

Не можна заперечувати того, що в останніх збірках «Все, чим живе душа» та «З глибини» Леонід Первомай-ський збагатив нашу поезію новими цікавими творами. Зокрема звертає на себе увагу цікавий вірш «Слово», наїш-саний з широкою письменницькою ерудицією, з. глибоким громадсько-мистецьким пафосом. Але останній твір «Казка» наводить нас на гіркі роздуми про ідейно фальшиві тенденції, які знову проявилися у його творчості.

Відзначаючи цього літа своє п’ятдесятиріччя, поет, очевидно, хотів зробити деякі підсумки своєї творчої діяльності, визначити шляхи, якими йшов, ствердити свій ідеал, своє поетичне кредо. Але дивно і політично невірно звучить вся ідейна концепція цього твору: поет півстоліття шукає-казку-ідеал, але так і не знаходить її.

Я шукав її всюди,

Я ходив поміж люди,

Мов німе запитання,

Серце билося в груди.

Вийшов я до світання ї ходив до смеркання,

Тільки жаль і тривогу Р.озбудило шукання.

Зневірений і засмучений, ходячи від хати до хати, шукає він того «незнаного краю», де живе казка-ідеал; звертаючись до землі і природи, він її не-зустрічає, розпитує у людей, але й ті

Не говорять, не хочуть,

Щось ледь чутно шепочуть.

і замість казки-ідеалу, вимріяної ідеї подають йому «прозу буденного життя» — хліб, який викликає обурення в поета:

Сонце світиться в шибі,

Я кажу їм спасибі,

Але що мені в тому Скам’янілому хлібі?

Так може говорити про хліб лише людина, яка сама не знає ціни тому шматкові хліба.

Іде автор по країні, яку він називає гаєм, але в тому «темному гаї ніч на казку чигає», що дивовижна поетова правда-казка зазнає знущання, образи, нерозуміння її, без допомоги вона збилась з шляху і вже її, великомученицьку страдницю,

...Ловлять за руки Мокрі віїи-гадюки,

І немає спромоги Тої збутися муки...

Наша дійсність, що оточує «казку» і на Полтавщині, і біля Березоточі, і Ольхового рогу, і на Десні, і на Случі, і на «вольній кручі, спаленій толом», схожа Первомайсько-му на темну ніч, де живуть «мокрі віти-гадюки», де хліб-камінь подають в руку замість правди, і нема їй рятунку, і збилася вона з вірної дороги.

Якби це була казочка про особисте поета — про його невдачі, нещасливе кохання, чи зраду друга, чи побутові нелади, він би визначав так г.ірко — хай би собі, то його особиста справа, можна було б навіть поспівчувати йому, нехай би ставав на котурни, щоб покрасуватися перед людьми своїми дрібненькими незгодами і переживаннями.

Але в «казці» Первомайського все зовсім інше. Йдеться про велику правду нашого народу, його життя, боротьби, подвигів. Відірвався від цієї правди автор. Все не так, не по його, все йому пе подобається, ніби стало інакше.

Так він і пише чорним по білому:

Понеси мене, пташе,

В давнє, радісне наше...

...Каже птиця синиця:

«Все не так, все інакше!»

Що ж, власне, переродилося? Що стало інакше, ну, говоріть до кінця! А може, сам поет переродився? Відірвався від живих джерел дійсності? Безневинна птичка синичка тут збоку-припьоку, а думка автора оголюється зло і недоброзичливо.

Кожній чесній людині відомо, що ідеали ленінізму, ленінські принципи справедливості, дружби і людського добра, як жива правда, а не казка, давно втілилися в труд і життя народу; ми її. не шукаємо, вона, безсмертна і славка, живе з нами щоденно і повсякчас, вона не «скам’янілим хлібом», як вигадує Л. Первомайський, а добрим колосом ввійшла в народні скарби і високими принципами трудового життя надихає людей на нові подвиги.

Талант чи обдарування поета саме і проявляється в здібності творити хвилюючі образи і картини життя, образи, які до нього ніхто пе створював. Справжній талант завжди ходить по непротореній дорозі.

Чим самобутніші образи, створені поетом, тим більша їх естетична сила, тим глибший вплив твору на читача.

Ні в якому інституті не можна навчитися письменницького таланту. Вивчення об’єктивно існуючих законів мистецтва тільки розвиває поетичне обдарування.

Проте навіть людина з талантом може залишитись ремісником в мистецтві, якщо вона не буде розвивати своїх здібностей, живити їх з джерел народної творчості, вивчати закони мистецтва і опановувати багатющі надбання світової літератури.

Питання оволодіння майстерністю і, зокрема, роботи над образом має для молодих поетів першорядне значення.

Перші поетичні спроби здебільшого починаються з простого римування. Автор вже навчився римувати, вкладати думки (якщо вони є) в короткі рядочки і називати це віршем. Образна система початківця — це здебільшого копіювання вичитаних в літературі чи почутих в піснях образів. Але це ще не поезія. Проте, як не прикро, а нашу молоду поезію наводнили вірші гладкописні, безобразні, які часто являються переспівом лиїх-небудь друкованих віршів і не вносять до скарбниці нашої літератури ні зернинки чогось оригінального, притаманного тільки цьому поетові.

Ніхто не буде заперечувати, що вірш П. Г. Тичини «Гаї шумлять» є справді високопоетичним твором:

Гаї шумлять —

Я слухаю,

Хмарки біжать —

Милуюся.

М и л у ю ся -дивуюся,

Чого душі моїй так весело.

Як бачимо, у цьому вірші майже немає образів-тропів чи образів-картин. Але тут притаманна лише П. Г. Тичині специфічна мелодійність і музикальність. Завдяки цьому —^; чим більше вірш читаєш, тим більше він подобається.

Але ні один справжній художник не може не використовувати в своїй творчості всі багатющі можливості, які дають для художнього зображення зорові, звукові і кольорові образи-тропи і образи-картини, зорові, звукові, кольорові співставлення, метафоричні аналогії тощо. Але, на жаль, усіх цих багатющих компонентів образного мислення дуже і дуже бідненько розсипано по творах молодих. В'обіході здебільшого набридлі всім шаблони і штампи.

Чим же пояснити таку убогість образної системи? Іноді поету бракує таланту чи глибини мислення, але трапляється, що і талановиті, і працьовиті автори в погоні за кількістю виданих книг чи рядків забувають про основний закон мистецтва — мислення в образах. В результаті поетичні збірки наводнили вірші, де замість поезії знаходимо холодне ремісниче римування.

Поету здається, що він написав вірш справжній, бо при цьому він і хвилювався, і, може, навіть плакав, йому здавалося, що його «осінило» справжнє натхнення, але внутрішніх емоцій він не зумів розкрити, так як людина, яка не знає нот, не зможе записати найкращу мелодію, що звучить в її серці.

Поет здібніший помічає, що його, нібито написані від душі, твори при недостатній майстерності виходять холодними.

Хай вони свої, душевні, власні, ^Л

З-під пера холодні — от біда.

(М. Негода)

А ось поет Микита Чернявський, в якого є чимало і вдалих віршів, в першій же книжечці самовпевнено заявляє: «Буду я завжди дзвінких пісень співати». Але про яку поетичну «дзвінкість» може бути мова, коли його збірка рясніє такими штампами, як: шумлять лани, шумлять поля, день шумить, шумлять пшениці і ячмені, шепочуть пшениці, красуються оюита; дзвенять, мов криця, дзвінко дзвонять коси, і особливо багато разів дзвенять і злітають пісні.

А про пісню можна сказати красиво і без отих набридлих трафаретів — «дзвенить», «злітає».

Дальня пісня від села В небо колосом росла.

Круто нахилялася,

Тонко обривалася,—

пише поет Василь Мисик у вірші «Після грози». «Пісня б небо колосом росла». Який зримий і багатий образ, його забути не можна.

А згадаймо у Стефаника: «Хлопці вночі піснею прокладали мости до звізд...»

Форма твору невідділима від змісту. Естетствуючі поети, прихильники «чистої краси», ніколи не приймалися народом, а їхні твори відцвітали, як пустоцвіт на поетичній ниві.

Образ не заради образу, не заради того, щоб сказати щось красиво, милозвучно, а для того, щоб донести до читача ті погляди, ті уподобання, які покликали тебе "стати пое-^ том, той ідеал, який ти носиш в серці. А коли немає в тебе ніякого ідеалу, а тільки свої дрібні «красиві» переживания самозакоханого розумника, що хоче сказати лише одне: ось який я, ось як я вмію,— тоді нічого було і йти в поезію.

Образ, створений заради образу, не живе — вмирає. Він не приймається читачем, не запам’ятовується. Живе той сбраз, що допомагає розкрити почуття, що стверджує» ідею, помагає, розкриває вдачу людини.

Дехто з молодих думає, може, що писати образно йому ще рано. Ось, мовляв, зміцнію трохи, тоді вже й за образи візьмусь. А воно виходить у творчості так, як і в музиці. Коли вже напочатку поставлено невірно голос, то і все життя будеш фальшивити.

Те, що видавництва охоче друкують вірші малохудожні, гладкописні, що редактори не дбають про високу художність і майстерність уже з першого збірника, негативно від* бивається на всьому літературному процесі.

Недавно я прочитав книжечку молодого поета В. Бу-лаєнка⁶³, що загинув в роки Вітчизняної війни. Хлоццю не вдалося навіть закінчити інститут — пішов на фронт. Коли писав вірші, мабуть, і.не сподівався побачити їх надрукованими. Але зверніть увагу, яка висока вимогливість до кожного рядка, до кожного образу. Він читав свої вірші друзям-однополчанам і добре розумів, як соромно фальшивити перед лицем товаришів, що йдуть на смерть.

Йдемо крізь ніч. Останній вогник погас,

Як зманлива надія поета,

Якщо вмрем, на могилах у нас Виростуть прапори і багнети.

Справжній поет, коріння творчості якого — глибоко в народі, кожним порухом душі, кожним образом стверджує красу боротьби, відданість рідній Батьківщині.

Ой бути, бути ще боям,

Крутитись огненним повстанням.

Лети, поезіє моя,

На білому коні світання.

Виводь полки із таборів І будь їм рідною сестрою.

В рожевих горнах вечорів Гартуй-гостри їх вірну зброю,

Під сміх кривавої зорі Умри бійцем на полі бою.

Справжньому майстру притаманна гострота зору, вміння побачити картину чи явище так, що ми разом з поетом переживаємо радість відкриття нового в тому, що вже, здається, примелькалось нам, стало звичним. Любов до краю, до землі, де ти зріс, можна подати декларативно, нав’язати читачу як голу ідею, а можна висловити в художніх образах, що ніби відкривають нам наново речі і явища.

В поемі В. Мисика «Хата» є такі рядки:

І вікна ті самі, і стріха,

Той самий і звід у дворі,

І явір балакає стиха,

Мов казку шепоче вгорі.

І вилиті в літній ливарні З прозорої бронзи дощів Лежать гарбузи легендарні...

Аж цілий город зарябів.

•Тут що не рядок, то свіжий, соковитий образ, своє поетичне бачення світу. Трактор не просто оре поле, а

На всі, на шістнадцять республік Він борозну різно веде.

Таку ж радість відкриття нового відчуваєш, коли читаєш вірші молодого поета Михайла Климеика. Навіть пролі-сок, який на всі лади оспівували поети, у нього живе як торжество весни й людської радості:

Пролісок листя розсунув, хлопчиком скочив з постелі І, потягнувшись тихо, босим на землю ступив,

Оком своїм здивованим глянув у небо блакитне,

Так і застиг на місці—чиста ж яка блакить

Образ, як засіб до глибшого розкриття людського характеру, використовується чомусь значно рідше, ніж образ для змалювання картини природи. А ось як добре прислужився В. Кочевському ^0,1 місяць для змалювання ретельного колгоспного сторожа, який:

Постоїть біли кошари,

Йде до птичії і — листя хруска,

Місяць крадеться до хмари,

Ніби лис рудий до гуски.

Проте і досвідчених поетів іноді зраджує почуття міри. Там, де немає чого сказати, виростають псевдопоетичні вірші,, яких не вивозить найвишуканіша образність:

Був я лебедем, плив на воді І літав на круті перевали,

І тумани, й гаї молоді

Під моїми крильми розцвітали.

Стали хмари за подруг мені,

Признавався в коханні я хмарам...

Доводиться тільки дивуватися, що це написав Андрій М’ястківський, і радіти з того, що «був він лебедем дуже мало». Нам більше подобається не той М’ястківський, що признається в коханні хмарам, а той, земний, що написав:

Як самому йти — що гору нести,

Як гуртом іти — що в маю цвісти.

І ще:

Є слова пекучі дуже,

Є слова, як мед, солодкі,

Перші правду скажуть чесно,

Другі димом-пеленою На нещастя обів’ють.

Одним словом, не той, що витає десь під хмарами, а земний, що бореться, любить і живе разом з нами.

Непродумані образи і порівняння трапляються іноді і в здібного поета І. Хоменка ⁶⁵. В одному вірші до коханої він пише:

З чим коси ваші порівнять?

Вони

Ясніють так, немов під сонцем хмари,

Чи з тирсою, що блякне восени,

Чи з порваними струнами гітари?

Коли запитали, що ви розумієте під порваними струнами гітари, автор відповів, що мав на увазі кучері: бо порвані струни закручуються в кучері.

К. Дрок ⁶⁶ вживає таке невдале порівняння: "

Нависли хмари, ніби глетчер.

А поет Іван Цинковський ⁶⁷ у вірші «Цуцик» створив такий химерний образ свого дитинства, з якого ніяк не добереш, що ж саме хотів він сказати:

Був у мене цуцик волохатий,

Бавився зі мною, баловник.

Я підріс, а цуцик зник із хати

І моє дитинство заволік (?).

Це вже, пробачте мені, якась цуцикова лірика, а не поетичне слово.

Гірше буває, коли поет свої дрібненькі, а то й не сумісні з громадським звучанням думки хоче завуалювати в образі, езопівською мовою протягує те, з чим не погоджується наше життя.

Сава Головаиівський надрукував у збірці «День поезії» вірш «Операція». Рїдеться нібито про звичайну операцію хворої людини, за яку вона повинна дякувати лікареві. Але виявляється, що це зовсім не лікар, це якесь узагальнене поетом зло, його ворог:

Як слід затулили очі Забралом вагою з пуд,

Щоб знати не міг я потім,

На кого подати в суд.

...І ось почалися муки —

Зійшлись кошеня й удаві Найперше зв’язали руки,

Щоб здачі, бува, не дав.

Чому ж це лікар стає удавом? За які провини автор хоче його судити? За те, що рятує йому життя? А далі виявляється, що, крім цього лікаря-кровопивці, існує якийсь невідомий «хтось» — утішник автора:

Почув я, немов несміло До мене говорить хтось.

Руки обережним рухом Він гладив моє лице І тихо шептав над вухом:

— Терпи, відболить і це.

Виявляється, що автору не перший раз роблять опера-цію, за яку він проклинає лікарів. Але хай знає поет, що езопівщина тут не допоможе. Вже йому неодноразово вказувалося на ідеологічні помилки, але він, очевидно, не хоче цього визнати, і коли йому роблять операції шкідливих ідеологічних пухлин і наростів, то за це дякувати треба, щоб не розрослися метастази, і не дослухатися до підленького нашіптування невідомого «хтось», який радить терпіти там, де треба переглянути сбої погляди.

Відомо стало за останні дні, до яких наслідків довело деяких літераторів оце «терпіння», «відмовчування», оте болісно-хворобливе реагування на справедливу критику з боку радянських людей.

>}: * #

Людська душа складна і багатогранна. Розмаїта гама людських почуттів має безліч відтінків і барв. їх емоційну сторону найкраще може розкрити лірична поезія.

І в наших поетів можуть' бути хвилини радощів і хвилини горя, хвилини удач і хвилини розчарувань, може бути любов і може бути зрада, і поганий той поет, який не напише про свій смуток, коли йому сумно, про радість, коли йому весело, про любов, коли він полюбить когось по-справжньому.

Ми не вульгаризатори, що заперечують і зневажливо ставляться до любовної, чи, як у нас прийнято казати, інтимної лірики. Всю палітру людських емоцій, все багатство переживань, як у сонячному фокусі, треба зображати в поезії.

Глибоко художня, справжня лірика, що оспівує людське почуття — любов, не відводить людину вбік від життя, навпаки, вона вчить глибше пізнавати світ, виховує в ній почуття благородства, чесності, доброти, моралі — всі ті риси людського характеру, без яких не мислимо комуністичне суспільство. Ось тому чим глибше лірика розкриває душу людини, тим більша їй честь і пошана.

Ми за поезію великих почуттів; ми лише проти тієї інтимної лірики, що нічого не стверджує, нічого не заперечує, відступаючи цим самим місце ворожій ідеології; проти тієї лірики, де немає ні глибоких людських переживань, ні справжньої любові, а солоденько-сиропні віршики чи мініатюри, з яких, як кажуть, ні богу свічка, ні чорту кочерга.

Хіба ж у нас люди не люблять по-людському, по-справжньому, не страждають не радуються, не плачуть і не сподіваються? Хіба так в’яло б’ється людське серце,, як у вір* шах деяких наших ліриків?

Навпаки, і люблять наші люди глибоко, і страждають, і радуються, плачуть і сподіваються, розлуки в них такі печальні, а зустрічі світлі, сльози закоханих такі правдиві, гарячі, а ие бутафорські.

Ми знаємо, що у Франка були твори «Борислав сміється» і «Мойсей», але були і жмутки «Зів’ялого листя», у Шевченка були «Гайдамаки» і «Кавказ», але були і суто інтимні, речі: «Нема з ким сісти хліба з’їсти», «Ликері» та Інші.

Коли поет живе життям народу, тоді особисте так чи інакше переплітається з громадським, стає від нього нероздільним. Звичайно, це взаємопроникнення буває ледь відчутним, а іноді яскраво вираженим, але тут ніяк не допомагає декларація, як у вірші Микити Чернявського:

Ось я юнак,

Весну відчув У дужім тілі і нестримно В життя вируюче лечу,

З’єднавши громадське й інтимне В своєму серці...

Органічне поєднання інтимного з громадським в молодих найчастіше зустрічаємо в Дмитра Павличка,⁶⁸ Володимира Булаєнка, Василя Юхимовича⁶⁹, Віктора Кочевського, Юрія Герасименка.⁷⁰

У молодого поета-воїна Володимира Булаєнка немає свого, виплеканого самотою «я», відірваного від людських пристрастей і боротьби. Коли поет пише про свою любов, у вірш вривається вся багата гама життя, яким він живе:

Моя любов була такою,

Як літній вечір у степу,

Як плач дитини в ніч сліпу,

Як тихі дзвони за рікою.

Моя любов була такою,

Як гнівні рокоти бандур,

Як сум поета після бур За бунтівничою порою.

У Дмитра Павличка лірична розмова з дівчиною у вірші «Коли ми йшли з тобою» виростає в зображення характеру ліричного героя, його ставлення до дійсності, до людського труда.

А ти ішла поперед мене,

Моя струнка, хороша, люба,

І я помітив, як ти грубо Топтала колоски пшениці,

Що нахилились до землиці,

Немов траву безплідну, дику,

Топтала і не чула крику Тих колосочків...

Без оглядки Ішла ти вдаль, а в мене згадки Про те, як иа чужому полі Давно колись, ще у неволі,

Збирав я нишком колосочки В поділ дитячої сорочки.

І далі поет гнівно говорить, що «колосок отой вусатий — то невсипущий труд мозільний», «то хліб, що матінка гуцулка з долівки вчила підіймати», і з гіркотою кінчає:

Але мені тоді здалося,

ІДо то не золоте колосся,

Що ти любой мою безмежну Стоптала так необережно.

В іншому вірші Дмитра Папличка зіткнення двох протилежних характерів закохапіїх дало автору можливість затаврувати бездумність міщанського верхоглядства людей, що живуть тільки своїм маленьким, нікчемним світом:

Ти сказала, ніжно тулячись до мене:

«За вікном, чи бачиш, абажур зелений.

А які хороші за вікном обої,

Ось такі так само матимем з тобою...»

' На це поет відповідає:

Мрію, щоб здобули з каменю простого Атом всемогутній наші інженери,

Щоб були колгоспи всі міліонери,

Щоб піхто пе міряв трудодень на грами,

Щоб не йшли в комуну трутні разом з нами!

Ех, якби не мав я про людей зажури,

Може б, сам помріяв теж про абажури!

Любов не вживається там, де різні світогляди. Дрібненькій міщанській душі поет протиставляє широкі прагнення радянської людини. Традиційним поверховим «розлюбив, розлюбила» чи «не зійшлись характерами» протиставляється глибоке проникнення в душу людини. Глибокий показ характеру не може бути без проникнення в життя, а звідси і випливає невідривність громадського і особистого. Дмитро Павличко написав чимало справді талановитих ліричних поезій, і тим більше прикро, що «у нових віршах», надрукованих у «Жовтні»,⁷¹ він чомусь зрадив самому собі. Хотілось би, щоб це не переросло в нездорові настрої.

У молодого поета Василя Грінчака у вірші «Коли в тебе горе буде» звернення до коханої дівчини переростає у ліричне ствердження краси колективізму і людської дружби.

Коли в тебе горе буде —

Не думай ховатись в кімнату,

Воно тобі висушить груди,

Ніколи не дасть тобі спати.

Коли ж прийде щастя в хату Таке, як ранкове сонне,

Не думай його ховати*

Від інших закрити віконце.

Ніколи ие будь одною,

Як щастя чи горе буде,

Що б ие було з тобою —

Серце неси між люди.

Як назвати таку лірику? Інтимною чи громадською? Кожному зрозуміло, що тут маємо органічне поєднання мотивів, властиве всякому твору, що підноситься до висоти ширшого узагальнення.

Буває краса зовнішня, та, що лежить на поверхні, а бува внутрішня, до .якої відносяться і світогляд людини, і її уподобання, і взагалі характер в широкому розумінні цього слова.

Наші поети на жаль, оспівують здебільшого оту зовнішню, легко вловиму для ока красу, а внутрішній світ людини лишається непоміченим.

Василь Колодій у вірші «Про тебе мріяв я» так змальовує дівчину,.яку він омріяв «ще на шляхах війни»:

...Звичайна, не з крикливою красою,

На голові вінок русявих кіс,—

Таку тебе омріяв я, такою В своєму серці крізь пожежі ніс.

Проте поета тривожить не лише зовнішня краса його мрії. Він хотів би перш за все бачити її душевно красивою:

Я часто не ховав тоді тривоги...

А що, як не минуть мені біди,

Як мамі ти не вклонишся у ноги,

На старість їй ие подаси води?

А що, коли поля мої, що з ними Зріднилась доля роботящих рук,

Тобі також покажуться чужими,

І кинеш ти зневажливе «селюк».

Жаль тільки, що таких хороших рядків мало в книзі В. Колодія. Чимало його віршів позначені холодною бездумністю, ковзанням по поверхні.

Краса душі ліричного героя яскраво виступає у віршах молодого поета Дмитра Головка,⁷² книжка якого недавно вийшла у видавництві «Молодь». Його вірш «Матері» можна вважати"одним'із кращих на цю тему:

На зорі мене, мамо, збуди,

Хай надворі зими перешуг.

Я тобі від криниці води На цілісінький день наношу.

Бо глибока криниця у нас І до неї іти по стерні...

Снилась, мамо, чомусь ти не раз В гуртожитку далекім мені.

Яка далека ця сердечна розмова з матір’ю від тих віршів, де поет вихваляє смачні млинці, спечені матір’ю, чи зварений нею борщ.

Фальшивість почуттів зразу впадає в очі, як би вона не прикривалась нібито високими ідеалами. Примітивна любовна вірність, накреслена завжди по одному плану, кочує із збірки в збірку. Так один поет дівчині, що його кохає, заявляє:

...Хай пи хороша,

Ваша мова щира і палка,

Я у вас пробачення попрошу,

Ждуть мене дружина і дочка.

Микола Гірник у циклі «Зустріч на життєвому шляху» ніби здіймає кальку у попереднього поета:

Плакати не гоже,

Иди — тебе я прошу,

Вигнати не можу*—<

Чиста ти, хороша.

З друзями забудеш Ти важкі хвилини,

А зі мною будуть Син мій і дружина.

Замість глибокого розкриття людських почуттів ми зустрічаємо прямолінійне моралізування також у віршах Євмена Доломана:

В дівчини зажурене лице,

Сумно їй, мого чекає слова..*

...Слово ж. те сказати я не міг,

Бо за нею інший упадає.

...Хай вона вже вибачить мені,

Хай докір вона загасить в зорі.

Я не хочу будувати, ні, •

Власне щастя на чужому горі.

В житті, мабуть, це буває і складніше, і не так прямолінійно і примітивно, як у віршах деяких поетів.

Легковажне ставлення до того, що пишеться, а ще більше до того, що видається, ми аж ніяк не можемо простити авторам.

У книжці К. Дрока «Доки серце б’ється» не видно ні людського труда, ні людського життя, а тільки «любов на пару».

До того ж ця любов виявилася вже такою мінливою і нестійкою, що иа перших сторінках книжки автор закохується, через кілька сторінок розкохується і закохується в іншу.

Я тебе не забув. Не.забуду повік,

Дніпрянко моя русокоса.

Як же бути без тебе, привітна,

Ти, як пісня, потрібна мені...—

пише К. Дрок. А через дві сторінки читаємо:

Як шкода, що звела судьба колись Нас на шляху під сонцем вересневим.

Я б іншу стрів — привітну, як весна,

Радів би щастям лагідної вдачі,

Мене б любила й пестила вона За всі труди мої й пісні гарячі.

Поет Терень Масенко більшу половину книги «Київські каштани» саме присвятив любовним пригодам. Читаєш і ие впізнаєш, в якому столітті написані ці вірші?

Всі шляхи укриті заметіллю,

Я блукаю привидом по них,

Тихому моєму божевіллю Не вернути щастя днів ясних.

Останні роки він написав немало ліричних віршів, відірваних від життя-та ще й з нотками самозакоханості:

У швидкім автомобілі Підборіддя ніжне, біле Ти схилила і поклала На моїй твердій руці.

Чи за те, що пише вірші Од сучасників не гірше Ця натруджена у роках І невтомлеиа рука?

Яких саме сучасників має на увазі автор, важко сказати. Та старшому літераторові і не варто було б розхвалювати свої власні вірші, збоку воно читачеві видніше; часто те, що авторові здається оригінальним, давно вже сказано іншими. У Єсеніна:

Ты меня не любиш, не жалеешь,

Разве я немного не красив?

У Масенка:

Я нітрохи, мила, не нродливий,

Як усі навкруг чоловіки.

Мова цих віршів бліда, одноманітна, світ почуттів — обмежений, убогий, епітети прохідні — «радісний», «золотий», «голубий», «заквітчаний», «прекрасний», «квітучий», «щасливий», «невтомний», «завзятий», «багатий», «ясний», «могутній», «величний», «славний» — повторюються десятки разів. Поетові Масенку треба наполегливо дбати про збагачення свого лексичного словника тим більше, що часто він менторським тоном полюблює цьому повчати інших.

Т, Масенко написав кілька поем і чимало віршів широкого громадського звучання, і йому не варто було псувати . свій поетичний паспорт отією пригодницькою любовною лірикою. *

Ми знаємо, що поезія любить деталі. У молодого поета Олеся Богуна надто детальне зображення двох закоханих виписано так:

Спока. Річка. Теплий подих ранку.

Па руках танкіст трнма Світлаику,

Губи навхрест. Дпа кущі калини...

1 отак, напевно, з дві хвилини.

А коли б вони цілувалися цілу годину, то хіба від цього вірш покращає?

Любов, яка допомагає людині долати труднощі, проходить лейтмотивом у збірках деяких поетів. Зовсім ще молодий поет Є. Летюк⁷³ пише:

Та серце хай не стомиться ніяк У дні чекань, самотності й тривоги,

Нехай кохання буде як маяк,

Якому віриш, збившися з дороги.

Здорова, не ущерблена лірика цього поета, що живе й працює на Донбасі, проголошує:

В боротьбі переможуть Рішучі і дужі,

Лиш мужні і вперті Проходять ШЛЯХИ ДО КІНЦЯ'.

Промерзають до дна Лиш маленькі калюжі,

Переносять незгоди Лиш глибокі серця.

Молодий поет Дмитро Головко з молодечою гордістю заявляє:

В інших любов забирає неспокій,

А от мені —

помагає в труді!

Товариші поети! Давайте творить таку поезію, що помагає людям в труді, а коли треба, як воїн, воює разом з ними, поезію, яка, взявши високі ідеали в свого народу, несе їх в народ опоетизованими, наснаженими гарячим биттям людського поетичного серця.

Давайте ні на мить не забувать, що ми тільки слуги народу, і те високе звання радянського поета, яке дав нам наш народ, ми маємо виправдати не камерними віршиками, не копанням у власному «я», а поезією високої наснаги і широкого громадського звучання, яка призвана стверджувати героїку нашої дійсності;

Наша критика повинна бути помічником і другом поезії, пропагандистом кращих її зразків, вона повинна викликати інтерес до поезії, прищеплювати хороші смаки читачеві, об’єктивно відділяти золоте зерно справжньої поезії від полови, схематизму, віршованого пустослів’я.

Можна відзначити чимало робіт нашої критики, що є ви» значним явищем критичної мислі. Робота Л. Новиченка⁷⁴ про творчість П. Г. Тичини, книги і статті С. Крижанів-ського⁷⁵, Ю. Кобилецького⁷⁶, А. Іщука⁷⁷, Л. Коваленка⁷⁸, В. П’янова⁷⁹, С. Шаховського, Ю. Барабаша⁸⁰ , Ю.. Бур* ляя⁸¹, Б. Гур’єва⁸² , книга М. Шамоти⁸³ про естетичні критерії сучасної літератури, хоч, на жаль, в ній майже не говориться про поезію.

Критики і літературознавці чомусь більше полюбляють писати про класичну літературу, можливо, тому, що там уже все ясно,; а до проблем сучасної поезії і літератури беруться неохоче.

А нам сьогодні як же потрібна критика-помічник, критика — учитель і порадник, критика — пропагандист поезії. Особливо цього потребують молоді.

Але, замість того щоб навчати і радити, робити глибокий художній аналіз молодої поезії, спрямовувати поетів на серйозну роботу, скромно відзначаючи, на жаль, ще не дуже значні її успіхи, критики і рецензенти займаються часто беззастережним захвалюванням перших книжечок, що тільки побачили світ.

Часто ці критшш-папаші, поблажливо поплескуючи по плечу ще безвусого і недосвідченого початківця, видають йому паспорт маститого або оголошують його поетом «комуністичної доби», як це робить С. Крижанівський в передмові до посередньої книжечки «Степові самоцвіти» В. Кузь-менка. Щоб виправдати не дуже високий художній рівень цієї збірки, критик категорично заявляє: «Його скромність іноді переходить у скованість думки і почуття, невміння голосно сказати про себе...» Та нехай каже, якщо є про що казати, якщо в нього є справжній поетичний порох! С. Крижанівський, мабуть, і не помітив того, що В. Кузьменко співає нібито і непогано, але з чужого голосу, і це наслідування широко відомих творів є прикрим недоліком молодого поета.

Першій книжечці поетеси В. Григоренко, до речі дуже слабенькій, один досвідчений поет видає такі необгрунтовані компліменти: «І як приємно, наче подихом вітру, овіює тебе щире поетичне слово, ти починаєш жити його настроями, через світ його образів бачити життя... Хочеться віри-їи, що на поріг поезії ступила поетеса із своїм голосом» і далі: «...її вірші позначені вдалим шуканням композиції, стрункою сюжетною будовою, виразністю образних засобів».

Журналістка Віра Григореико давно працює в редакції чернівецької газети, в міру своїх сил вона написала скромну книжечку ліричних поезій і, напевне, була сама здивована дифірамбами, які співає їй рецензент.

Поет Терень Масепко дає дуже завищену рекомендацію першій книжечці Івана Савича⁸⁴ «З вічних джерел», навівши сім рядочків із збірки:

...І поволі поранена спека Од ступил а хто знає куди.

У траві по калюжах води Ходить чинно зраділий лелека;

Як дітей, покупавши плоди,

Запишалася яблуня в щасті,

Кавуни споважнілії смугасті.

«... і такий переважно увесь наш цікавий і зовсім новий поет» Іван Савич. Що ж тут «зовсім нового»? Чи не оті «чинно зраділі лелеки», що споконвіку мандрують від збірки до збірки.

«Маю тверде переконання,— продовжує Масепко,— що більшість кращих ліричних віршів Ів. Савича є справжніми творчими знахідками, вони б прикрасили книжку будь-якого з иайвибагливіших наших поетів».

Здавалося б, що в літературу за цією рекомендацією повинен ввійти першокласний майстер, а цього* ніяк не можна сказати про книжку Івана Савича, середньо-пересічну, що привертає увагу лише кількома цікавими віршами.

Анотації до книжок молодих- пишуться видавництвами дуже стандартно, з частими повтореннями — поет оспівує, звеличує, славить красу рідного краю. Часто ці анотації доручають писати самим авторам збірок, що взагалі явище нетерпиме.

В анотаціях, складених за такою стандартною формою, іноді авторам приписується оспівування того, про що вони ще й не збиралися співати. Цим видавництво неправильно орієнтує читача. [...]

«Літературна газета» добросовісно, як метроном, відстукує десятки рецензій, одноманітних і шаблонних, сірих і нудних, про поезію молодих, ніби дбаючи лише про те, щоб когось не пропустити, а не про літературний процес.

І майже кожна така рецензія починається по шаблону про те, що поет вміє бачити навколишній світ, оспівує життя, потім журять його за 2—3 невдалі рими, а вкінці

робиться штампований висновок, що хоч і не всі поезії написані на рівні, але кращі з них свідчать про творчі можливості поета з свіжим голосом.

Захвалювання сіреньких книжечок ведеться не завжди з позицій літературного критика. Іноді це робиться під рубрикою «Голос читача».

Ледь встигла вийти збірка Гр. Кулеби⁸⁵ «Степовий вінок», по тематиці і по художніх засобах дуже схожа на книжечки О. Лупія ⁸⁶ і В. Діденка⁸⁷, як в «Літературній газеті» вже появилася стаття читача В. Окуня з Дніпро-, петровщини, в якій замість аналізу і справедливої оцінки збірки бачимо намагання пригладити її недоліки, недовершеність форми.

Зниження поетичних вимог і критеріїв веде до прищеплення поганого смаку читачеві. Солоденькі компліменти лише затримують розвиток молодих сил, ведуть до недооцінки тих серйозних вимог, які стоять перед радянською поезією; наша критика часто не дає тих висхідних шляхів, якими повинна розвиватися молода поезія, за бортом якої лишилося стільки пекучих питань нашої дійсності і боротьби. .

Будемо сподіватися, що ці недоліки наша критика переборе.

Ці мої побіжні замітки про українську поезію жодною мірою не вичерпують її ідейно-глибоких і яскраво-національних ознак, вони є лише тією пунктирною лінією, що зачіпає її багате, барвисте і хвилююче творче життя. Як боєць — вона завжди в поході, як трудівник — в труді; як вічний подорожній припадає спраглими губами до струмка— так вона жадібно припадає до джерел духовно-творчого життя народу, до краси рідної землі, до мудрих заповітів Леніна і нашої Комуністичної партії. Нехай же її голос лунає на всі чотири сторони світу на людське щастя і добро, на тихі води, на ясні зорі.

Мати наша поезія,— живи вічно!

В історії кожного народу є поети, що визначають цілу епоху людського життя, народні заповіти і вогонь революційних прагнень увібравши в своє серце, наче в широке море.

Таким був і Тарас Шевченко; ніби мільйони сердець склалися в одне і мільйони кріпацьких гнівних очей з’єдналися в поетовому зорі, найпотаемніші думи народу лягли йому на душу, щоб потім вибухнути, як вулкан духовної

енергії, і захитати трони насильства і царського панування.

Він ніколи не був поетом для поезії, і глибочінь його творчості мірялася глибиною страждань, любові і гніву народної душі, його рядки можна співати над дитячою колискою, із цими рядками можна йти в бій. його рядки ридаючи співала скривджена дівчина Катерина, і ці ж рядки клекотали поруч із «Колоколом» ¹ Герцена², із революційними думами Чернишевського; в них лагідний шепіт дніпровської хвилі і гострий блиск месницької сокири; сповідь варнака, що зарізав пана, і вечірня зоря за тихим гаєм, материнська любов у вишневому садочку і гнів Залізняка; кріпацька неволя на папському лану і велетенський образ Прометея, що своїм серцем не підкоряється богу. В них день і ніч України, любов і меч, мрія і розплата, в них ціла епоха людського існування, неприкрашева і складна, жорстока у своїй правді, з бідуванням в-народній глибині і пануванням деспотів зверху.

Він народився серед простого трудящого люду, в темній кріпацькій хатині. Важка праця і щоденна нужда супроводжували його юність. Нібито і вузенький світ, але він був повен надлюдської панської жорстокості і свавілля; кріпаки ходили в ярмі, а пани — в кунтушах і сап’янцях; бідакові— вузенька смужка землі з тяжкою подушною оплатою, а панові — розкоші, маєтки та' безмежні поля. Безправність була законом, безхліб’я та нужда — долею, любов — панською власністю. Пізніше душа поета спізнала бурхливий і широкий світ, обняла пристрасті і протиріччя цілого століття, але на все життя запам’яталися йому картини дитинства, мов гарячим приском, пекло йому серце, коли він згадував свою батьківську хату і те гірке і наївне навчання в дяка у школі, і рідне село, де

Чорніше чорної землі Блукають люди; повсихали Сади зелеиї, погнили Біленькі хати, повалялись,

Стави бур’яном поросли.

ї не в однім отім селі,

А скрізь па славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві...

Про його дитинство і юнацькі роки можна було б написати хвилюючий роман чи поему, сповнену вічної боротьби між правдою і кривдою, між рабством і пануванням, де людська душа, закута в тяжкі кайдани, молилась і плакала, билась в гніві, неначе бранці в тяжкій турецькій неволі.

Я обминаю інші' події його юності, тому що вони ще більше нагнітають чорні фарби бідування і несправедливості, а душа юнака поривалася до знань, до науки, у ній вже бриніли туго натягнуті струни могутньої музи, яка готувала юнака до нечуваї-шх подвигів творчого духу, до тих епічних звершень, які під силу тільки велетням.

Таким уже зародила його українська земля, таким уже вирядила його доля, поставивши захисником і речником народу, його щитом і мечем, його покривдженою совістю і його щирою піснею.

В тій похмурій дійсності тисячі талановитих людей загнало в могилу здичавіле панство царської кріпосницької Росії. І тільки одиниці виривалися з пазурів, неповинні грішники кріпацького пекла, мужицькі Антеї і Микули, які своїми богатирськими здібностями пізніше дивували світ. Так вийшов на волю відомий художник Тропінін ³, славетний актор Михайло Щепкін ⁴, так був викуплений з неволі російською інтелігенцією геній Шевченка.

Ширшими зробилися дороги життя, пильнішим і глибшим стало поетове світосприймання. Навчаючись в Академії художеств, в майстерні Брюллова ⁵, він часто відкладав пензель і замислювався. «Переді мною,— згадував він потім,— розстилався степ, усіяний козацькими могилами. Переді мною красувалась моя прекрасна, моя бідна Україна у всій непорочній меланхолійній красі своїй. І я замислювався, я ие міг одвести свого духовного зору від тієї рідної чарівної принади».

Тоді замість пензля до нього приходило слово: просте і задушевне, чисте, немов звонкова вода, воно бриніло народною піснею і розважною думою, тісна кімната ставала рідною землею із своїми бідами і заповітами.

Творіння поета, зібрані в «Кобзарі»,— це енциклопедія людських пристрастей, думи і заповіти великого сина великому народу; за них він все життя мучився своєю душею, ніс тягар неволі, незламний людинолюб і оптиміст, він про-рікав: «Караюсь, мучуся... але не каюсь!»

Карався і не каявся тому, що твердо вірив у майбутній день, в братерство людської сім’ї, де правда кривду переборе, вірив у новий світ справедливості, доброти і щастя.

Перший «Кобзар» Тараса Шевченка побачив світ 1840 року. Це була невеличка^ збірка, що складалася з восьми поетичних творів: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Ці твори по тонах і кольорах були явищем романтичної поезії, але тісно сплетені з реалістичною основою. Українські поети-романтики того часу, зображуючи події минувшини, милувалися ними, забуваючи про гірке і жорстоке життя покріпаченого народу, вихваляючи «царство білого ца'ря».

Романтичні ж^: поезії Шевченка своїм вістрям спрямовані в тогочасну дійсність. Оспівуючи гордих і незламних Підков і Гамалій, таких багатих душею простих людей, як Ярема Галайда, кобзар Перебендя, поет ніби промовляв до царських псарів і ситого панства: дивіться, які люди були в минулому, як вони любили волю і свій народ, ЙЄ жалкуючи крові і власного життя, боролися за свободу, не люди, а орли. Що ж ти, прокляте панство, вчинило з їхніми синами? Зробило рабами і невольниками! їхні батьки палили пожаром Оттоманську імперію, визволяли полонених з турецької неволі, а їхні діти волочать у Сибір царські кайдани.

Це була романтика революційної напруги і гарячих бажань бою з царською деспотією.

В першому «Кобзарі» надрукована також поема «Катерина». Вона вже тоді мала глибоку пошану в народі своєю Соціальною глибиною, ідейним звучанням людської нерівноправності.

Дівчина покохала папа-офіцера, а він обезчестив її, насміявся з чистого дівочого кохання, довів її до смерті. Пишучи сердечні, напоєні вогнем рядки про дівчину Катерину, поет бачив перед собою мільйони знеславлених дочок свого народу, свою бідну, покріпачену Україну, окрадену та обдурену панами.

Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче:

Тяжко, ііажко сиротиш*,

А ніхто пе бачить...

Вісім творів, уміщених в «Кобзарі», показали тогочасному суспільству, що з’явився поет з незвичайною творчою силою, з новими народними ритмами і думами, який глибоку любов і нещадний гнів своєї музи ставить, на сторожі покривдженого і покріпаченого народу.

Історичне значення появи Тараса Шевченка в тюремній дійсності миколаївської Росії яскраво визначив Іван Франко. Він писав: «Около ї840 року в літературі загальноєвропейській стався факт, хоч, може, й не так головний, але важний і характерний. В літературі появився «мужи к», що «більш як 20 літ життя двигав ярмо кріпацької неволі. Виступає він не як герой повісті або поеми, але як живий діяч, як робітник і борець за потоптані людські права всього поневоленого мужицтва, всього обідраного і скривдженого довговіковою історією українського народу, як защитник усіх кривджених, гноблених і переслідуваних».

За оцей «мужицький» революційний демократизм царські і націоналістичні одописці найбільше ненавиділи і боялися Тарасової музи. [...]

Передова російська інтелігенція з щирим захопленням зустріла появу «Кобзаря».

«Ім’я Шевченка, якщо не помиляємось, вперше ще з’являється в російській літературі, і нам тим приємніше було зустріти його на книжці, що повною мірою заслуговує схвалення критики»,— писали «Отечественные записки»⁶.

■ «Ми прочитали цю збірку з величезним задоволенням і рекомендуємо її всім любителям малоросійської поезії. У віршах Шевченка багато вогшо, багато почуття глибокого, скрізь пашить-в них гаряча любов до батьківщини. Його картини вірні з натурою і виблискують яскравими, живими фарбами. Взагалі в авторі цих малоросійських віршів видно талант непідробний»,—- відзначала «Литературная газета».

Найосновнішого не забуто в цих рядках: «...у віршах Шевченка багато вогню...» Так, саме тієї пристрасті, того спопеляючого вогню, що пізніше вибухне, як вулканова лава, щоб палити корони і трони і гартувати революційну зброю поневолених.

Шевченкова поема «Гайдамаки» за розмахом змальованих подій і різьбленим, карбованим розкриттям людської душі і характеру нагадує мені кращі творіння Шекспіра; але коли в геніального англійця в «Отелло», і в «Гамлеті», і в «Ромео і Джульєтті» превалює особиста доля людини, яка ніби поривається з тенет особистої кривди, особистого горя і протиріч, плаче у власному смутку і радується у знайденому, хоч і ненадовго, власному щасті, то герої «Гайдамаків» своє індивідуальне складне і гірке життя кладуть на олтар подвигу в ім’я народу, в ім’я волі і її домагань. Убогий наймит Ярема Галайда виривається з лабетів жорстокого корчмаря, навіть на якийсь час залишає своє чисте і вірне кохання, свою мрію — Оксану, шукаючи правди в повстанців-гайдамаків, ще не знаючи до кінця своєї сили і правоти.

Не знав, сіромаха,' що виросли крила,

Що неба дістане, коли полетить...

Гонта, ватажок повстання, після уманського бою убиває малих синів своїх, вихованих католиками у папській вірі, неспроможних стати поруч з ним за правду, убиває, а потім плаче над ними, тужить своїм батьківським серцем.

Таких пристрастей і конфліктів людської душі ще не знала світова поезія. Глибокі синтетичні осмислення не лише подій гайдамаччини, а взагалі явищ реальної дійсності, філософське розуміння безперервного руху, розвитку і оновлення всього живого, перехід матеріального єства з одної форми в іншу, безконечність удосконалення живих форм роікрита поетом у роздумах-картинах, які могутніми ритмами супроводжують поему:

Все йде, все минає — і краю цемае,

Куди ж воно ділось? відкіля взялось?

І саме повстання — гайдамаччину — поет розумів глибоко революційно; підняті сокири і пролита кров принесуть щастя нащадкам у доброму сусідстві з народами, й братанні слов’янської сім’ї, без холопа і без пана, І щира мрія поетова летіла в далеке майбутнє, оповита роздумами і любов’ю: «Нехай житом, пшеницею, як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — єлав’янська земля».

Царська цензура в багнети зустріла цей великий революційний твір. Чорні олівці цензури, як ножі, різали її живе тіло, кромсали рядок за рядком, гасили її животворний вогонь. «...Было мне с ними горя,— пише в листі поет насилу выпустил цензурный комитет: «возмутительно» да и кончено.

Насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик: теперь спешу разослать, чтобы не спохватились».

Та й не тільки цензура глушила цей твір. І свої «брат-чики-земляки» з ліберально-поміщицького табору, такі, як Панько Куліш⁷, злякалися її змісту, радили поетові затамувати її революційну гостроту, зробити її лірично-мелан-холійною, з мирним романтичним забарвленням.

Шевченко відкинув ці фальшиві поради, він розумів, що вони тісно зближаються з царсько-монархічними поглядами на народні повстання.

Коли історик-монархіст А. Скальковський⁸ видав свою пасквільну книжку «Наезды гайдамак на Западную Украину в 1733—1768 гг.», Шевченко гнівно відповів йому в поемі «Холодний Яр»:

«Гайдамаки не воины,—

Разбойники, воры,

Пятно в нашей истории...»

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю Розбійник не стане,

Не розкує закований У ваші кайдани Народ темний.,.

Так спалахи його поетичного вогню, його віще слово ставало на сторожі історії свого народу, його революційної правди і честі.

Ширшають обрії поета: він допитливо вивчає передову російську літературу, знайомиться з філософськими теоріями матеріалізму, знаходить собі друзів-однодумців у колі Чернишевського, серед «штурманів» революційної бурі; навчаючись в Академії художеств, він заперечує ідеалістичне мистецтво як метод розкриття дійсності, підсолоджено рожевий світ фальшивої красивості, де людські обличчя малювалися в золотих тонах ангельської кротості і смиренності. Не до душі було це кріпацькому синові. Він і в мистецтві хотів бачити людину від землі, з її мозолями на руках від тяжкої праці, з очима, повними затаєного смутку,-з її земною, буденною душею, яка в цій буденності носила найбільші скарби людської краси і натхнення.

У 1843 році поет відвідав рідні місця на Україні. Те, що він побачив на рідній, закріпаченій землі із диким поміщицьким свавіллям і з морем народного бідування, те, що почув у темних кріпацьких хатинах і в розкішних палатах, стало основою його нових творів: книги «Три літа», натхненними підвалинами «Сну» і «Кавказу», «Єретика», «До мертвих і живих»— караючими проповідями і провіщаннями, скрижалями його слави і темними ночами його мучеництва в далекій аральській неволі.

Ми знаємо трибунні проповіді квестора Ціцерона ⁹, відшліфовані, як алмаз, і гострі, як жала, але вони захищали світ патридіїв і захланність розбійницького залізного Риму; сміх Рабле ¹⁰ палив туподумство і тваринне животіння коронованих зажер та їхніх лакуз, але ке йшов далі; гнівні філіппіки Івана Вишенського ¹¹ картали фарисейство і розбещеність духовенства, але кликали до божого, до чесно-кроткого життя; Данте в «Людській комедії» змалював страшне потойбічне пекло і по різних кругах цього пекла карав грішників. Шевченкові ж нові поезії були ще незнаними творіннями людської мислі: він бачив пекло на землі, його твори палили чорну дійсність і воздвигали новий світ, карали деспотів і єднали людство в нову, прекрасну і вольну сім’ю, ганьбили кривду і провіщали шляхи людської правоти і земного щастя.

Вчитайтеся уважно в його «Сон». Вже не скривджена і чиста в своєму коханні Катерина вразить вашу уяву; не стихійний повстанець Ярема Галайда і лагідний, мрійно-засму-чений Перебендя постане перед очима. Жорстока дійсність епохи в її, так би мовити, синтетичному сплаві безправності і зла, знущань і чорної кривди ляже вам на серце.

Лагідними зелено-піжпими барвами лягають перші мазки картини. Чистим, роздумливо-тихим словом починається заспів поеми.

І все то те, вся країна,

Повита красою,

Зеленіє, вмивається Дрібною росою,

Споком в іку в м и в о ється,

Сонце зустрічає...

І нема тому почину,

І краю немає!

Але тут же страшним контрастом до краси рідної землі, до її росяного цвіту і ясного зоряного неба вривається, як реквієм печалі, гірке існування людини.

Он глянь,— у тім раї,

Що ти покидаєш,

Латану сиитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих..

І все це чинять кати пароду, царі і царенята. Палітра поетового сарказму невичерпна, він лучив, як смертельна зброя, розвінчував фальш і позолоту тропів, а найсвітлішого самодержця робив коронованою свинею.

І поруч цього нищівного сарказму на царевінчаних тупих істот — симфонія світлої людської любові до поневолених народів Кавказу, до їхньої бідної саклі і черствого чурека, до їх безгрішної волі, окраденої і зацькованої царськими «милостивцями» («Кавказ»). І поруч горда постать Івана Гуса — сина Чехії, який повстав проти Ватікану — оплоту європейської реакції і, мов смолоскип, згорів иа кострищі, і поруч руські декабристи, сини вольного народу, закуті і замордовані царем, бредуть в сибірські нори. І вже гнів поета сягає самого пана бога з його байдужістю і церковним лицемірством:

А ти, всевидящее ОКОІ Чи ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали В Сибір невольників святих,

Як мордували, розпинали І вішали. А ти не знало?

І ти дивилося на них І не осліпло...

Кожен великий митець тим великий, що він створює образи і характери, по яких потім можна пізнати певну частину життя; із галереї людських облич, змальованих натхненням генія, можна читати історію. Це істина.

Шевченків поетичний дар дав людству ділу сім’ю образів, типів і характерів, за яким визначається століття; але це не все. Він поетично розкрив і узагальнив цілий комплекс подій політики, філософії революційних і національних домагань, і ці поетичні шедеври стали явищем епохальним.

Стовпи царської реакції та й сам Микола І відчували грізну революційну небезпеку в творіннях поета. І коли було викрито Кирило-Мефодіївське товариство, в якому Шевченко рішуче виступає іїроти ліберально-поміркованих українських діячів, його було найжорстокіше покарано.

ЗО травня 1847 року його з жандармами повезли на солдатську каторгу, в далеку пустельну неволю. Шевченкові було 33 роки. Це була його весна. І тепер цю весну з молодими мріями, з зеленими тополями і вечірніми тихими зорями закували в кайдани і прирекли на страждання; ніби на руки України одягли пута кутії, ніби на серце України поставили тюремні заграти.

Так було закуто в кайдани могутню поетову музу. Так пігмеї стріляли в Прометея.

Пустеля, пустеля... Дерево без води всихає і-хилиться додолу, бездушний камінь тріскається, вивітрюється і стає сивим порохом. А як же то людині? Та ще людині такої тонкої духовної організації, чутливій поетичній натурі, як їй не зламатися, не похилитися, зберегти свій сердечний полу мінь від пороху і тліну задушливої казарми, жорстокої муштри і фельдфебельських окриків. Та не захитався, не підупав духом, а смуток, що іноді спливав на душу, лише відтіняв незламність його вдачі, неначе викутої із заліза. І серед простих рядових солдат, таких же невольників, як і він, і серед убогих киргизів знайшов собі вірних друзів і порадників.

Ще перебуваючи в петербурзькому казематі, незважаючи на допити і залякування, написав немало поезій, у яких світилася та ж незламність волі, твердий гарт, та ж революційна жага бою: а тепер, на засланні, все, що думалося,— перетоплював на чудодійні рядки, записував до захалявних книжечок — всупереч царській забороні,— називаючи свій труд «невольничою поезією». Гнів і любов. Той самий гнів, ще гарячіше розбурханий неволею,— до гнобителів. І та сама любов до всього рідного і дорогого серцю, стократ солодша від розлуки десь там під небом і дніпровськими зорями. Ця зоря в небесах України стала тепер для поета його музою і любов’ю, надією на волю, глибокою мрією про інше, в майбутньому краще життя.

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговоримо тихенько .

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою Сонечко сідає...

Вона була для нього небесною поштою з рідного краю, вірним порадником у невольничих роздумах. І знову в рядках оживає його вічний біль — Україна і її уярмлені люди, але почуття до рідного краю поєднується з сердечною любов’ю до інших країв і трудящих людей. На засланні поет знайомиться з польськими революціонерами Залеським, Се-раковським ¹², Вернером та іншими і нише щире послання до польських друзів:

Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові І .серце чистеє подай!

І та ж сама аитрикріпосницька тема набирає ще ширшого розмаху, збагачена трудним і гірким досвідом життя, глибокою ідейною зрілістю поета.

Але не дрімало самодержавне око. Царські держиморди пильно стежили за дружбою поета із засланцями і з місцевим бідним населенням. У квітні 1850 року на нього було' вчинено донос, і вій опинився на дикому безлюдному півострові Мангишлак. Потекли сірі, одноманітні дні і ночі, а за ними і довгі літа; сім страшних років, і кожен рік — як пекло, сповнене важких поневірянь і вимушеної мовчанки. Зберігся тільки один гнівний поетичний документ, відгук на Кримську війну 1854—1855 років.

...Ізнову потекла

Мужицька кров! Кати вінчанні,

Мов пси голодні за маслак,

Гризуться знову.

Але в останній рік заслання Шевченко вів щоденник, з нього видно, якими думами жив поет, що він переживав, як поривався до життя, сповненого боротьби проти гнобителів. Десятилітнє вигнання не захитало його віри, не надломило творчої мрії. «Мені здається,— писав він,— що я такий самий, яким був і десять літ тому. Жодна рисочка в моєму внутрішньому обличчі не змінилась».

А в одному листі писав про те, що він, як дитина із купелі, як золото із попелу, ще чистішим виходить у світ з важкої неволі.

1 серпня 1857 року він залишив солдатську казарму,

₍восени повертався до Петербурга, до своїх кревних російських друзів, а звідти на Україну, Але ця осінь не затьмарила його душі; тепер його слово лунало між народами, і він сам, мученик і вічний революціонер, був схожий до Прометея, який не віддав свого вогню в Криваві царські лапи; тепер його слово гострило месницькі сокири і поруч «Колокола» Герцена, поряд з діяльністю революціонерів Росії кликало на всенародну розплату з царатом.

Перебування Шевченка на Україні було короткочасним. Пани і підпанки дуже були налякані його появою, тим більше, що його вірші ходили в зошитах, переписувалися в народі, сіяли іскри для майбутнього пожару. Донос за доносом посипалися в Третій відділ, і в цих пасквілях заявлялось про те, що поет чорнить не тільки царя і богодану владу, а навіть на самого господа бога піднімає руку. Особливб в цих чорних наклепах старалися попи і київська колінно-прєклонна перед царем жандармерія. Шевченка було за> арештовано за богохульство і негайно вивезено до Петер-бурга.

Але поет не зневірився. Він таки справді, перебуваючи на Україні, не боявся поміщикам і попам казати правду в вічі про те, що їх треба вішати, як собак, на сухому дереві, а їх високородних нащадків топити, як сліпих щенят. А ме-жиріцькому попу заявляв, що людина сама собі видумала бога, зліпила його, як глиняний горщик, а попи вознесли його на небо й радуються. Ясно, що попівська душа ие могла знести такого богохульства.

У Петербурзі Шевченко був не самотній. Його знов оточило щире коло революційних побратимів: Чернишевський і молодий Добролюбов, славетний поет Некрасов, співець Грузії Акакій Церетелі, талановитий актор негр Айра Олд-рідж...¹³ [...]

Каторга і неволя підірвали здоров'я поета, але не загасили жару його душі. Він пише нові поезії дивної краси і глибокого революційного пафосу.

. Поема «Неофіти», написана після заслання в Нижньому Новгороді,— один з найяскравіших зразків політичної поезії Шевченка. В поемі ніби відтворені події перших віків християнства, але в образі римського деспота Нерона ми впізнаємо царя-вішателя Миколу Першого. За одягом римських патриціїв і лікторів ми бачимо хижі морди поміщиків і сатрапів царевої Росії. В поемі Шевченко підносить хвалу молодим борцям, віщуючи сувору кару цареві:

Окують царей неситих В залізнії пута,

І їх, славних, оковами Ручними окрутять.

1 осудять неправедних Судом своїм правим.

Та й все звучання цього твору ніби заповідає нащадкам вимріяні думи поета про те, що його слово

...Огнем-сльозою '

Упаде колись на землю І притчею стане Розпииателям народи и м,

Грядущим тир а тім.

Недруги Шевченкового генія, щоб принизити його велич, посилаються на те, що в останні роки свого життя мотивами творчості він звертався до Біблії. Ці блюзнірські домагання є пустопорожніми фальшивками. Прочитайте його «Молитву», «Ісаія. Глава 35», «Осії. Глава XIV» і ви побачите, що він стару Біблію з її новими і ветхими завітами, з її покірливістю і рабськими молитвами палив вогнем своєї душі і з цього вогню вивергав нове слово боротьби і люд^: ських надій:

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії Скрізь шляхи святії Простеляться...

(«Ісаія. Глава 35»)

В «Осії. Глава XIV» Шевченко кличе народ на повстання, в якому панів

...не спасе їх добрий цар, їх кроткий, п'яиий господар,

шо все їх сите зажерне кодло повсталі люди

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть,

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розпнуть, розірвуть, рознесуть,

Собак напоять...

(«Ісаія. Глава XIV»)

Та й в інших творах в останні роки свого життя поет виступає проти релігії, як оплоту реакції мракобісся (поема «Марія», «Світе ясний! Світе тихий!», «Гімн чернечий», «Великомученице кумо» та ін.).

За чотирнадцять днів до смерті поет написав останній свій твір «Чи не покинуть нам, небого...».

В найжаркішому багатті згоріло серце, на найвищій струні обірвалося останнє слово. Кажуть, він упав із огнистою свічкою в руці, ніби посилаючи те світло у віки, ніби простягаючи руки свої для благословення нащадкам.

Минуло століття з дня його фізичної смерті, але не минає століття його духовного безсмертя і всесвітньої слави.

На кого^ він схожий у світі? До кого подібний його геній? З найвищими вершинами людської творчості дотикається його слово, поруч з найбільшими постатями стоїть задумливо постать Кобзаря.

Дивіться мармурового «Мойсея» Мікеланджело, і ви згадаєте ИІевченкових богоборців — Івана Гуса і закутого Прометея. Вслухайтеся в рокотання симфоній Бетховена, і ви пізнаєте їх звучання в «Гайдамаках», в «Кавказі», в посланії «І мертвим і живим», а бетховенська «Ода радості», де звучать слова Шіллера — «обніміться мільйони!»— поведе вас до Шевченкових заповітних бажань:

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата,—

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати!

а ліричні, мрійні пасажі Шопена ¹⁴ поведуть вас в садок вишневий коло хати, до сердечного благання Тараса: «Зоре моя вечірняя, зійди над горою». Вій схожий до великого Пушкіна, як родоначальник нової української літератури, як охоронець і чародій живого, барвистого народного слова.

’ Гейне писав свою «Німеччину» в Парижі, виносячи вирок пруссько-німецькому деспотизму, і в цей же час Шевченко написав свій грізний «Сон», несучи розплату російському самодержавству, та й писав цей вирок в Петербурзі, в самому лігві царської опричнини.

Шекспірівські Офелії і Джульєтти зі своєю ніжною і чистою любов’ю — це рідні сестри Тарасових Катерин і Мар’ян, з їхнім вірним коханням і розбитим серцем.

А невмирущі -материнські образи Шевченка, сповнені ніжності і рафаелівського світла, святої доброти і ласки до своїх дітей, ніби живі, вийшли із слов’янського епосу, із мудрих українських дум.

І разом з тим він ні на кого не схожий. Тільки один раз неповторно народжений народом, його духовний провідник і великий літописець, вічний бунтар творчого духу, людина, що все земне і людське ставила вище від бога.

Його обличчя звернуте до нас, і його голос лунає між нами. Він стоїть на сторожі людської правди на землі у бронзових пам’ятниках, у школах і землях його імені, в сім’ї вольній, новій, в сім’ї радянських народів і, як живий з живими, думає нашу думу і полум’яним словом звертається до поневолених народів чорної Африки й інших материків, до людей, закутих колонізаторами: «Розкуйтеся, братайтеся!», «Борітеся — поборете!»

Він завжди з нами, бо не видно кінця його пісні, яка перелилася в нові могутні мелодії борців за світлу будуч-чину, і немає кінця його славі, бо вона заплелася в нову, гарячу славу труда і подвигів рідного народу.

ПРИМІТКИ

У даному томі вміщено вибрані поетичні твори Андрія Малишка. При його складанні враховано досвід попередніх видань творчої спадщини митця і, ^зокрема, останнього: Малишко А. Твори. В 10-ти т. К., 1972—1974. Оскільки майже всю оригінальну поетичну частину десятитомника підготував сам А. Малишко, може йти мова про останню волю автора.

У цьому томі збережена композиція прижиттєвих збірок, хоча зміст книг не завжди відповідав змістові першодруків, бо сам Малишко,

з різних міркувань, іноді переносив окремі твори з однієї збірки в іншу, деякі цикли скорочував чи, навпаки, розширював. Тексти подаються за десятитомним виданням, винятки обумовлені в примітках.

Окремо у томі представлені поетичні вірші різних років, що не ввійшли до збірок, подаються вони в останній авторській редакції, а також пісні поета, поеми і літературно-критичнГпраці.

У зв’язку з тим, що А. Малишко здебільшого не датував своїх віршів (лише під окремими творами стоїть дата і місце написання поезій), в примітці зазначається дата фактичного першого виходу твору.

При цьому використано Літописи газетних та журнальних статей, газети та журнали за 1935—1970 рр.

Переважна більшість автографів А. Малишка зберігається в Центральному архіві-музеї літератури і мистецтва УРСР (ЦДАМЛМ УРСР). Посилаючись на ці матеріали, зазначено номер фонду, опису, справи, сторінку.

Авторський колектив вдячний дружині А. Малишка, поетесі Л.’ За-башті, за консультації при роботі над цим виданням.

ПОЕТИЧНІ ТВОРИ

ІЗ ЗБІРОК «ДРУЖБА», 1935 р.

«БАТЬКІВЩИНА», 1936 р.

«Дружба» — колективна збірка молодих поетів — Л. Андрусенка, А. Малишка та М. Білецького вийшла 1935 р. у видавництві «Український робітник». У ній було вміщено сім віршів А. Малишка.

Автограф збірки не зберігся:

«Батьківщина» — перша книга поета, вийшла у Держлітвидаві (К., 193.6). Автографи творів із збірки «Батьківщина» не збереглися, є машинописний текст окремих творів з правкою А. Малишка. Деякі поезії із збірки були надруковані в різних виданнях раніше, ніж вийшла збірка .

Бронепоїзд.— Зберігся машинописний текст з правкою автора ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 7—9.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 86—89.

¹ Бронепоїзд — броньований залізничний состав, призначений для ведення бойових дій у смузі залізниці.

² Дарниця — колишня лівобережна околиця Києва (нині Дарницький та Дніпровський райони Києва).

3 Щорс Микола Олександрович (1895—1919)—герой громадянської війни.

Заспів про Боженка.— Вперше надруковано в газ. «Комсомолець України», 1935, 11 червня. Зберігся машинописний текст з правкою автора: ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 10—13.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 90—93.

¹ Боженко Василь Назарович (1871—1919) — герой громадянської війни на Україні.

² Як могилу ту глибо к у//Розривали на зор і.— Боженко був похований у серпні 1919 р. в Житомирі. Коли Червона Армія відступила з міста, тіло Боженка по-варварськи було вирито з могили білогвардійцями.

Прощання,— Вперше надруковано в «Літературній газеті», 1939,

22 серпня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 100—101.

«Вийду в самий вечір...» — Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 102—103.

Пісня про соколів.— Вперше надруковано в журн. «Комуніст», 1936, № 9. Зберігся машинописний текст з правкою автора: ф. 1, оп. £, спр. 147, с. 67—69.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 104—106.

«Напишу листа...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1_% с. 106—107.

ІЗ ЗБІРКИ «ЛІРИКА», 1938 р.

Книга «Лірика» вийшла в 1938 р. у Держлітвидаві,

Автограф збірки не зберігся.

Товаришу Серго.— Вперше надруковано в газ. «Колгоспник Донеччини», 19.38, 17 лютого. Зберігся машинописний текст з правкою автора: ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 179—180.

Вірш присвячений партійному і державному діячеві Радянського Союзу Григорію Костянтиновичу Орджонікідзе (1886—1937).

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 118—119.

Учитель.— Вперше вірш надруковано в газ. «Комсомолець України», 1937, 1 вересня. Є машинописний текст з правкою автора: ф. 22, оп. І* спр. 146, с. 41—46.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 120—125.

Мати.— Зберігся машинописний текст з правкою автора: ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 47—48.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 125—126.

Урожай— Вперше надруковано в газ. «Вісті», 1937, 12 серпня. Зберігся машинописний текст з правкою автора: ф. 22, оп., 1, спр. 180, с. 91—94,

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 127—130.

Пейзаж.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 131—135.

«Ніде не меркне наша слава...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 136—137.

Корнюша.-— Зберігся машииописний текст: ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 59—63. Датується орієнтовно 1937 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 137—142.

Опанас Біда — Зберігся машинописний текст з правкою автора: ф. 22, сп. 1,^ спр. 180, с. 4—6.

У вірші йдеться про боротьбу з білополяками в часи громадянської війни на Україні (1920).

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 142—144.

Балада про вартового.— Зберігся чорновий автограф цього вірша: ф. 22, оп. 1, спр. 2, с. 4—5. Дата: 19.ІХ 1936 р. Окрім цього є машинописний варіант з правкою автора: ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 69—70.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 146—147.

Долорес.— Вперше надруковано в газ. «Комсомолець України», 1936,

4 жовтня. Зберігся машинописний текст: ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 71—73.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, сЛ47—149.

¹ Долорес Ібаррурі (Пассіопарія; 1895)—діяч Іспанської комуністичної партії, секретар ЦК КПІ.

² Гвадаррама Сирра-де-Гвадаррама — гірське пасмо в Іспанії.

Балада про сина.— Вперше надруковано в газ. «Комсомолець України», 1936, 27 вересня. Зберігся чорновий автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 4, с. 2---3, та машинописний варіант з правкою автора: ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 74—75. Дата автографа: 26.9 36 р, Київ.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 149—150.

¹ І р у н — місто в Іспанії.

Дума про астурійця.— Зберігся машинописний текст: ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 78—80.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 152—155.

¹ Астурія — історична область в Іспанії, розташована на узбережжі Атлантичного океану та в Кантабрійських горах; відома гірничою промисловістю.

² Трансвааль, Трансвааль, земля моя, //Ти вся гориш в огні! — рядки з російської народної пісні, основою для створення якої стала пісня Г. А. Галіної «Бур і його сини» (1899), присвячена війні бурів (голландських колоністів) з англійськими колонізаторами в 1899—1902 рр. Трансвааль (Трансвааль) —тут республіка, заснована бурами 1856 р.

³А наймолодший, ще дитя, //Поплив у світлий край...— Мова йде про зивезення дітей іспанських республіканців до Радянського Союзу в роки війни Іспанії проти фашистських заколотників генерала Франко (1936—1939).

Пушкін.— Зберігся машинописний текст: ф. 22, оп. 1, спр. 180, с. 7—11.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 156—160.

¹ Рилєєв Кіндрат Федорович (1795—1826) —російський поет.

² Кюхля — ліцейське прізвисько російського письменника Віль-гельма Карловича Кюхельбекера (1797—1846).

³ Пущин Іван Іванович (1798—_: 1859) —- декабрист, близький друг О. Пушкіна.

⁴ Вурдулак — вовкулака, перевертень.

⁵ Сороть — річка, на березі якої розташоване село Михайлівське.

⁶ «У глибині в сибірських нора х...».— Текст від цього рядка до слів «Брати меча вам віддадуть!» фактично є переспівом частини «У глибині сибірських руд...» Пушкіна.

Поет (Пам'яті М. Коцюбинського).— Вперше надруковано у перекладі російською мовою М. Ушакова у газ. «Советская Украина», 1938, 24 квітня. Зберігся машинопис з авторською правкою: ф. 22, оп. 1, спр. 147, с. 39—40.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 161—162.

¹ Естерка — персонаж-з оповідання М. Коцюбинського «Він іде».

² М а л а н к а, Марко Гуща й Хома Гудзь — герої повісті «Раіа шог^апа» М. Коцюбинського.

Батьківщині^ Вперше надруковано в газ. «Комсомолець України»,

1936, 24 листопада. Збереглися два автографи цього вірша: ф. 22, оп. 1, спр. 4, с 57—58, с. 21—27. Датується: 22.11 1936 р. Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 165—167.

Материнська.— Зберігся машинопис вірша: ф. 22, оп. 1, сгір. 146, с. 101—102. Вірш присвячено матері поета.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 170—171.

«Дядько мій, Микита-чорнокниоісник...».— Вперше надруковано в жури. «Радянська література», 1936, № 12, с. 61—62. Зберігся машинопис твору з правкою автора: ф. 22, оп. 1, спр. 147, с. 46—47. Вірш присвячений дядькові А. Малишка — Микиті.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 171—172.^

¹ Малишко Микита. «Брат отца Никита, прозванный «чернокниж

ником» за любовь к чтению, читает Тарасов «Кобзарь». Никита остался в моей памяти как образец народного ума и смекалки, как человек большой и широкой души»,— так пізніше писав А. Малишко в «Автобиографии» про свого дядька по батькові. (Тут і далі «Автобиография» цитується за виданням: Малишко А. С. Твори. В 10-ти т. К-, 1974, т. 10, с. 315—329). '

Гроза прошила...— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 173—

174.

ІЗ ЗБІРКИ «3 КНИГИ ЖИТТЯ», 1938 р.

Збірка «З книги життя» вийшла у світ в 1938 р. у Держлітвидаві.

Ленін в Таммерфорсі.— У збірці вірш мав назву «Зустріч». При доробці поет скоротив твір і змінив назву.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 188—190.

* Таммерфорс — шведська назва фінського міста Тампере, де 1905 р. відбулася Перша конференція РСДРП.

² Іматра — водопад на півдні Фінляндії, на р. Вуоксі.

³ Торпарі — безземельні селяни в Швеції, Фінляндії, які орендували землю, за що платили грошима і натурою.

⁴ У р ж у м — колишня російська фортеця, нині місто в Кіровській області.

Руставелі.— Зберігся машинопис твору з авторською правкою: ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 126—128.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 191—193.

¹ «Вепхіс Ткаосані» — назва поеми Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» грузинською мовою.

² Месхи — назва грузинів, які живуть по середній течії Кури, а також в Туреччині.

³ Чинара — дерево з роду платанів.

⁴ К а д ж і — казкове плем’я тиранів.

Пам'ятник Маркса.— Зберігся машинопис твору: ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 129—131.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 193—195.

¹ А л е мовчить Хайгетське кладовище...— На Хайгет-ському кладовищі у Лондоні похований Карл Маркс.

² Понад Мадрідом — в небесах пожари.//На батьківщину глянеш — темна и і ч.— У час написання цього вірша в Іспанії точилися кровопролитні бої республіканців з франкістами, а в Німеччині лютувала фашистська диктатура.

Війці — Зберігся машинопис твору: ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 137—139.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 198—200.

Береза.— Вперше надруковано в газ. «Молодий більшовик», 1937, ки. 7, березень. Зберігся чорновий автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 10, с. 5—6 (Дата: 28. І 1938 р.), і машинопис твору: ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 67. У пізніших виданнях вірш мав назву «Над берегом кулі горюють...»,

Подається за вид.: Твори. В 10-тя т., т. 1, с. 201—202.

Проводи.— Цей текст є частиною надрукованої поеми «Придніпров’я» (1935—1936), присвяченої героям Трипільської трагедії 1919 р. Відтворено жорстоку розправу куркульсько-націоналістичної банди Зеленого над червоноармійцями у щойно визволеному від бандитів Три* піллі (поблизу Києва). Під керівництвом М. О. Скрипника банда була повністю розгромлена. На увічнення пам’яті комсомольців у Трипіллі відкрито музей, на березі Дніпра споруджено пам’ятник.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 202—207.

¹ П люти — село недалеко від Трипілля. У творі використано чи* мало парафраз з українських народних пісень, дум.

Коцюбинському (Дума).— Вперше надруковано в газ. «Більшовицька правда», 1938/ 17 вересня. Зберігся машинописний варіант вірша

з правкою поета: ф. 22, оп. 1, спр. 147, с. 63. У першому виданні збірки вірш мав назву «Дума».

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 209—210.

¹ Вихвостів — село на Чернігівщині, в якому куркулі жорстоко розправилися з учасниками революційних- подій 1905 р. Ці події лягли в основу повісті «Раіа шог^апа» М. Коцюбинського.

² М и к у л а — герой російських народних билин.

«Як Прометей над горами...».— Подається за вид.: Твори в 10-ти т., т. 1, с. 211—212.

¹ Прометей — в давньогрецькій міфології — один з титанів, який викрав з неба вогонь і навчив людей ним користуватися, за це він був прикутий Зевсом до скелі, куди щодня прилітав орел і клював його печінку; звільнив Прометея Геракл.

Лісник.— Вперше надруковано в газ. «Комсомолець України», 1938, 30 березня. Зберігся машинопис твору: ф/22, оп. 1, спр. 146, с. 247—248.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 216—218.

Плач Я рославий.— Вперше надруковано в газ. «Комуніст», 1938,

23 травня. Зберігся машинопис з правкою автора: ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 239—242.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 238—242.

¹ Д и в — дикий, у «Слові о полку Ігоревім», це половець-розвідник; деякі вчені під Дивом розуміють віщого птаха або міфічного лісовика.

ІЗ ЗБІРКИ «НАРОДЖЕННЯ СИНІВ», 1939 р.

Книга «Народження синів» вийшла в світ у київському видавництві «Молодий більшовик» 1939 р. Автограф не зберігся.

Оповідання про січневий вечір.— Зберігся машинопис з авторською правкою: ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 174—178.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 243—247.

¹ Черняк Тимофій Вікторович (1891—-1919)—герой громадянської війни, командир Новгород-Сіверського полку.

Марш Чубенка (З кінофільму «Вершники»).— Зберігся машинопис твору: ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 181.

Це пісня з кінофільму «Вершники», поставленого 1939 р. режисером І. Савченком за однойменним романом Ю. Яновського.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 247—250.

Богунська перша.— Збереглися начерки до твору: ф. 22, оп. 1, спр. 11, с. 23, та варіанти машинописного тексту з правками автора: ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 182.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 248—249.

Богунська друга.— Вперше надруковано в газ. «Комсомолець України», 1939, 5 травня. Збереглися чорнові начерки твору: ф. 22, оп. VI, спр. 11, с. 24—25.

«Богунська перша» та «Богунська друга» перенесені автором із збірки «З книги життя».

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 249—250.

і Били ж, били на Вкраїні гетьмана й Петлю-р у_§> _ йдеться про гетьмана П. Скоропадського— колишнього царського генерала, та маріонеткового правителя України (квітень — грудень 1918 р.).

Петлюра Сим он Васильович (1879—1926)—один із верховодів української буржуазно-націоналістичної контрреволюції.

Богунська третя.—Зберігся машинописний текст з правкою автора: ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 184—185. Цей вірш перенесений автором із збірки «Лірика», де він мав назву «Пісня про Щорса».

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 250—252.

Богунська четверта (3 кінофільму «Щорс»).— Збереглися чорнові варіанти твору: ф. 22, оп. 1, спр. 11, с. 37—41.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 252—253.

Пісня про знамено.— Вперше надруковано в газ. «Комсомолець України», 1939, 23.11. Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 189— 190.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 255—256.

Тарас у кирило-мефодіївців.— Вперше надруковано в газ. «Комсомолець України», 1939, 6 березня. Зберігся автограф: ф. 22, оп. І, спр. 17, с. 48.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т, т; 1, с. 257—262.

¹ К и р и л о - м е ф о а і ї в ц і — члени таємного антикріпосницького Кирило-Мефодіївського товариства, за участь у якому 1847 р. був заарештований Шевченко.

² Т а Берестечка темна осій ь...— Мова йде про поразку 1651 р. внаслідок зради кримського хана Іслам Гірея військ Хмельницького під Берестечком (нині місто Волинської області).

³ Петров — провокатор, який доніс царській охранці про діяльність Кирило-Мефодіївського товариства та виказав членів організації.

⁴ Костомаров Микола Іванович (1817—1885) — член Кирило-Мефодіївського товариства, український історик, письменник, публіцист.

⁵ Гус Ян (1369—1415)—чеський мислитель, ідейний натхненник антифеодального національно-визвольного руху в Чехії. Спалений інквізицією. Т. Шевченко присвятив Гусу поему «Єретик».

⁶ Сковорода Григорій Савич (1722—1794) — український про-світитель-гуманіст, філософ і поет.

⁷ Сарданапал — легендарний ассірійський цар. його ім’я стало загальним для тих, хто проводив життя в розкошах і розвагах.

⁶ Куліш Пантелеймон Олександрович (1819—1897)—український письменник, критик, історик, етнограф.

Зустріч з Яриною.— Зберігся автограф: ф. 2£, оп. 1, спр. 17, с. 67— 70. У вірші йдеться про зустріч Т. Шевченка з рідною сестрою Яриною Григорівною Бойко (1816—1865),

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 265—266.

Пам'ятник Тарасові.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 278—279.

На горі Чернечій — Вперше опубліковано в газ. «Пролетарська правда», 1939, 9 березня. Зберігся машинопис із авторською правкою: ф. 22, оп. 1, спр. 146, с. 221—222. У збірці «З книги життя» вірш мав назву «Біля пам’ятника Шевченка». При доробці поет скоротив твір.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 280—281. .

«Повився хміль біля старих воріт...».— Вперше опубліковано в «Літературній газеті», 1939, 22 червня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 294—295.

Збірка написана в результаті участі поета у визвольному поході Червоної Армії на Західну Україну у вересні 1939 р. Побачила світ у київському видавництві «Молодий більшовик» в 1940 р.

«Мати моя., мати дорога...».— Вперше надруковано в газ. «Комсомолець України», 1939, 11 листопада.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 301.

Вступ — Вперше надруковано в газ. «Комсомолець України», 1939,

11 листопада. ЗЬерігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 17, с. 87—88, є машинописні варіанти твору (спр. 146).

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 302.

«Тоді, як сідали всі на підводи...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1_я спр. 17, с. 89—91.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с., 304-—305.

«За колоссям яровистим...».— Зберігся машинопис з правкою автора: ф. 22, оп. {, спр. 180, с. 36—37. Дата машинописного тексту 1969 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, сг 306—307.

' ¹ Збруч — ліва притока Дністра. По ньому проходив кордон з

Польщею до возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною (1939).

«Оцю ми співали...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 17, с. 95.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 307—308.

«Не можу усе пригадати...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 19, с. 1а—2.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т,г т. 1, с. 308—309.

¹ Остряниця Яків (Острянин; ? — 1641) — один з керівників

козацько-селянського повстання 1638 р.

² Штандарт — прапор, знамено.

Дубно.— Вперше надруковано в газ. «Більшовицький шлях», 1939,

5 жовтня. Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 19, с. 3—4.

Подається у вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 309—310.

Пісня — Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 310—312.

Про Матяша з полонини.— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 19, с. 14—15.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 316—317.

Корова.— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 19, с. 18—20.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 319—321.

Земля.— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 19, с. 20—22.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с..319—322.

Дарунок.— Вперше надруковано в газ. «Комсомолець України»,

1939, 10 вересня. Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 19, с. 25—26.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 322.

«Ти знов мені наснишся...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 19, с. ЗО.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 324.

На могилі Франка.— Вперше надруковано в газ. «Вісті», 1939,

17 жовтня. Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 19, с. 35—36.

У збірці вірш називався «На могилі поета».

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 327—328.

Кузня в Иагуєвичах.— Вперше надруковано в журн. «Молодий більшовик», 1940, № 4, с, 28—ЗО. Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 19, с. 37.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 328—329.

«Над Збручем зірка падала...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1* спр. 19, с. 42—44. У збірці вірш мав назву «Червона зірка».

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 1, с. 330—331.

Збірка «Березень» вийшла в світ у Держлітвидаві 1940. Зберігся машинопис збірки: ф. 22, оп. 1, спр. 180, с. 75—124, та окремі авто-графи.

Бусел.— Вперше надруковано в газ. «Комсомолець України», 1939, 29 червня. Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 17, с. 5-—6.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 7—8.

ГармоністВперше надруковано в жури. «Молодий більшовик»,

1940, № 4, с. 30—32. Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 17, с. 16.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 8—9.

«Зерно і камінь, суша й вода...» — Подається за вид.: Твори.

В 10-ти т., т. 2, с. 10.

«Нащадок наш у мемуарах знайде...» — Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. її.

Струмок.— Зберігся автограф з правкою автора: ф. 22, оп. 1, спр. 17, е. 7—8.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 16—17.

Запит липневій хмарі.— Зберігся автограф: ф. 22, оп, 1, спр. І7, е. 11—12.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 18—19.

Оповідання про - Ливона Редедю. Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 17, с. 17—22.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 29—32.

КАНІВ

Повертаючись до Києва.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 44—48/

«Прощай, Арале, назавоісди...».— Вперше надруковано в журн. «Молодий більшовик», 1939, № 4, с. 51—52.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 17, с. 63—64.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 48—49.

• ¹ Арал — Аральське море.

² Кайсацька — казахська, назва до 1917 р.

«Причалили під берег, ніч...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 49—50.

«Коли я йшов у люди...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 50—52.

«Рука фельдфебеля карала...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. І, спр. 17, с. 73—74.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 52—53.

¹ Косарал — острів на Аральському морі, де Т. Шевченко бував у 1848—1849 рр. у складі описової експедиції під час свого заслання.

«Смолокури і кожум’яки...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп, 1, спр. 17, с. 75—76.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 53—54.

ІЗ ЗБІРКИ «ЖАЙВОРОНКИ», 1940 р.

Книга «Жайворонки» вийшла в світ у Львівському видавництві «Радянський письменник» у 1940 р. '

Жайворонок.— Вперше надруковано в «Літературній газеті», 1940, 29 квітня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 24, с. 34. Дата автографа: 22.111 1940, м. Київ.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т._} т, 2, с. 55,

МандриВперше надруковано в «Літературній газеті», 1940, 29 квітня.

Подається за вид.: Твори. В і0-ти т., т. 2, с. 68.

¹ Святогор — богатир, герой російських народних билин.

«Забіліли сніги у дубовій діброві..'.»— Подається за вид.: Твори,

В 10-ти т., т. 2> с. 70.

Мавзолей.— Зберігся машинопис з правкою автора: ф 22, оп. 1, спр.

^І46> ^С- ⁴²⁵' _л ™ ОЛ

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с.'79—80.

Ім’я.— Вперше надруковано в газ. «Комсомолець України», 1940, 21 січня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 80.

Три хвилини.— Подається за вид.: Твори, в 10-ти т., т. 2, с. 81.

Ялинки.— Вперше надруковано в журн. «Молодий більшовик», 1940, № 4, с. 31.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 26, с. 59. Дата чорнового варіанта: 19.Х 40.

Подається за вид.; Твори. В 10-ти Т., т. 2, С. 81—82.

Ііііїцп поклали у дядьковій клуні...».— Зберігся автограф: ф. 22, он. 1, спр. 24, с. 74. Дата: 13.Ѵ 1940, м. Київ.

Подається .за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 82—83.

«В північний час ударить грім...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1,

спр. 24, с. 49. Дата: 1939—1940, м. Київ.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 83—84.

«Іржуть на вітрі коні чорногриві...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 24, с. 28. Дата: березень — квітень 1940.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 84—85.

«Походи, ви, походи...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т.,

т. 2, с. 85.

ЗАПОРОЖЦІ

У збірці «Жайворонки» цикл «Запорожці» складався лише з восьми творів. У першому томі «Вибраних поезій» А. Малишка (Держлітвидав України, 1947) до циклу було додано ще три вірші, а в першому томі творів ( Держлітвидав України, 1956) він мав уже 18 поезій. У такому ж складі цикл передруковано в першому томі творів А. Малишка, що побачив світ у Держлітвидаві України 1962 р.

Ворон.— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 24, с. 67. Дата автографа: 7.Ѵ 1940 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 88.

¹ X м е л ь — Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (бл. 1595— 1657) —державний діяч і полководець, гетьман України.

Битва /.— Вперше надруковано в «Літературній газеті», 1940, 28 січня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 88—89.

¹ Сагайдак — Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) Петро Канонович (?—1622)—гетьман українського реєстрового козацтва.

² П е а н ■— у давньогрецькій поезії гімн на честь Аполлона та інших богів.

Битва II.— Вперше надруковано в «Літературній газеті», 1940, 28 січня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 89.

«Уставай, моє сонечко, з темного лугуПодається за вид.: Тво^ ри. В 10-ти т., т. 2, с. 93—94.

«Битва» вийшла в світ у Москві (Укрвидав ЦК КП(б)У) У 1943 р. До кеї\ крім, нових віршів, увійшли також твори, що перед дим друкувалися у книгах «До бою вставайте!» (1941), «Понад пожари» (1942), «Україно моя» (дві збірки 1942 р.), «Слово о полку» (194-3).

«Червоно-вишневі зорі віщують погооісий схід...».— Вірш був написаний і надрукований ще до війни —у збірці «Жайворонки» (1940) під назвою «Сурмач».

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 24, с. 33 (дата: 22 квітня

1940 р.) та рукописна збірка А. Малишка «Україно моя»: ф. 22, оп. 1, спр. 43-а, с. 51.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 107.

«УКРАЇНО моя»

Збірка «Україно моя» — виходила двічі у 1942 р. Одна з них^руко* писна з ілюстраціями художника Г. Пустовойта та передмовою А. Малишка, в якій поет писав:

«Надійде той день коли батько змарнілий, сивий од горя, і наруг, і голоду, знову зустріне сина, брат обійме брата, діти отця і матір. То буде найсвятіший день України. Веселка сіятиме над Дніпром, і дівчата утруть сльози від гвалтувань і нелюдського сорому. Будемо терпіти, гинути, переносити нужду, рани, синяки, але бої попереду і той великий день попереду».

Цей примірник — дарунок музею-архіву від українського літературознавця і критика Ю. Кобилецького (1906—1987).

Вперше частина віршів зі збірки була надрукована в газеті «Література і мистецтво», 1942, 27 лютого, інша частина — в газеті «Література і мистецтво», 1942, 15 травня.

Подаємо тут повністю.

Україно моя!

І

Запалали огні за долиною синьою неба,

Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Як росли ми ізмалку? Скрипіла у хаті колиска,

Загасав каганець, чи горіла воскова свіча.

Ти нам шлях показала, який під зірницями блиска,

І проміння багряне подібне було до меча.

— Люлі, люлі, дитино, засни, мій синочку, нівроку,

Люлі, люлі, засни!..— так співали братам матері.

Ми ж виходили вніч на закурену стежку широку,

І сестра наша, доля, вела од зорі до зорі.

Паровоз прогуде: може з фронту вертають солдати?

Мо’ й житам квітувать? На отаву позве сіножать?

Повертались батьки на хвилину до рідної хати,

Щоб навчити синів, як гвинтівки на бій заряджать.

Журавлі пролетіли: а може є вісті від брата . Із карпатських долин, з полиневих потоптаних меж?

• Розкололась земля. Наставала велика розплата.

За лужком бережком багряніли картини пожеж.

То ішла революція в сірій тужавій шинелі,

Із окопів грязьких, іспід куль, на ромашковий шлях.

Гомоніли солдати: — Ми з’їли доволі шрапнелі.,

Хай ще німець куштує і тричі зажерливий лях!

Поминули літа. Зацвітає шевченкова круча.

Домни плавлять метал. Подніпров’я колише човни. Україно моя, напливає загрозлива туча І дзюбаті шуліки з чужої, як смерть, сторони.

В них на крилах не зорі барвисті, веселі, гарячі,—

На підкрил’ї в них бомби і чорні зловісні хрести. Спостеріг я вночі: загоряються очі юначі,

І виходять полки на залізні й дубові мости.

І шуліки ті падають, полум’ям білим обвиті Танки, димом закутані, трупом залізним лягли.

І трасуючих куль золоті розтікаються ниті.

Смерть за смерть порогам! На шулік вилітають орли!

Я в Дніпра запитаю:

— Скажи мені, сивий Славуто,

Ти, забомблеиий сталлю, свинцевого звідав дощу?

І Дніпро заревів:

— Мною кривду стару не забуто,

А нової наруги я .вічно катам не прощу.

Та й запінився дужий, і час пригадавши батиїв,

І німецьких зажер в вісімнадцятім літі, в бою.

Здраствуй, Києве любий! І каже, всміхнувшися, Київ:

— Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн, стою.

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонця з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

То ж палають огні за долиною синьою неба.

Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти!

II

Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки,

Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч.

Ну, так пий мою кров і бери моє серце у руки,

Тільки снами не муч і невипитим горем не муч.

Має звір своє лігвище, хлопець веселий — коханку,

Мати — сина, дочку, і любов не смішна й не чудна.

, Тільки я не засну із півночі до ясного ранку і любові не чую, бо ти за полями — одна!

Я топтав кілометрів не сто і не двісті й не триста,

Все в похід, у похід, в небезпеки на правім краю,

Он зоря вечерова до мене шепоче барвиста:

— Що ж ти став, як німий, надивляйсь на Вкраїну свою!

Надивляйсь на Вкраїну, де сизі орли клекотіли,

Із могили високої, в димнім безмежжі доріг.

І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла,

Я дививсь і німів, і прощавсь — і прощатись не міг!

Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпізнала?

Знов прошу: озовись! Молода і далека моя.

Може б вітром я став, тільки ж хмар налягає навала, Може б співом покликать,— так де ж його взять солов’я? На дніпровській долині ромашка зів’яла побита. Тополина скрипить.. Догорає мій батьківський дім.

І не хочу я вітром лягати під кінські копита,

Соловейком співати на чорному горі твоїм.

Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,

Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.

Я візьму твого смутку і горя важку половину У розтерзане, горде, нескорене серце моє!

І піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші,

Висхпу, спрагою битий, можливо впаду на сліду,

Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші,

У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду.

IV

Вставай моя рідна, розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті,

Веселкою в небі, барвінком у полі; Розплатою-люттю при спаленій хаті.

Торкнусь тебе ніжно, і рук моїх дотик Забурха вогнем, і я взрю опівночі:

Дитини забитої змучений ротик,

Залізом опечені очі дівочі,

Дідівську сльозу, закривавлену з жалю,

Сорочку стару на розстрілянім тілі.

Простіть, якщо словом кого запечалю,

Далекі мої, дорогі, помарнілі!

Далекі мої, дорогі і хороші,

Я чую ваш поклик: до кари! До кари!

Метуть і метуть зимові пороші Сніжком-залежком з посивілої хмари.

Свисти, не свисти, проклятуща нагайко!

Не бачив катюга розплати такої:

У димному полі встає Наливайко І землю стрясає страшною рукою.

І тінь його віща, в залізній закові Випростує плечі під хмари невмиті,

Озброєні діти Залізнякові,

Ми пройдем шляхами, при стиглому житі:

При стиглому житі, при жовтій ромашці,

При синій діброві в дощі золотому,

Сухар у торбинці, вода у баклажці

І зустріч сестри біля отчого дому.

Моя Україно! Розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті,

Веселкою в небі, барвінком у полі, Розплатою-люттю при спаленій хаті!

Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сина.

Он він лежить під тином, зброя злегка в крові.

І меркне зимовий вечір, утіха твоя єдина,

А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.

Чого ти журишся, батьку, що хату спалили кляті?

Брата забили в пута, сивіє, бач, голова,

Пожитки твої хороші, радості небагаті Усе димить в попелищі і тліє, не дотліва.

Іржали коні в артілі, ворота скрипіли новії,

Забрали овець і коней,— кривавий слід на траві.

І меркне зимовий вечір в далекій, сивій завії,

А з лісу ідуть повстанці, закурені в. дим, живі.

Он ту яблуневу гілку, де снігу замети білі,

Ти сам щепив із сусідом, цвіти мій веселий дім!

— Ми знаємо, знаєм, знаєм! —кричать пеньки обгорілі,

Із хати, з комори, з клуні, в сльозах і в горі твоїм.

Повішених вітер гойдає. Гармата б’є опівночі.

І тліє все в попелищі — і радість, і труд, і піт.

Дивляться зорі з неба, немов замучених очі, .

Немов розстріляних очі,— біля кленових воріт.

Не плачте, мамо, не треба, і ви ие журіться, тату,

Люди ідуть зі сходу, сурма не грає,— б’є!

Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату,

І в них не вистачить крові за грізне горе твоє.

Зберігається автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 43-а, с. 63—64.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 114—115.

Бооюенко. Вперше надруковано в газ. «Література і мистецтво», 1942, 15 червня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 115—118.

Мати. («Чорна хмара вкриває півнеба...») — Вперше надруковано в газ. «Література і мистецтво», 1942, 15 червня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 34, с. 17.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 121—123.

¹ Та й пішли в тридцять с ь о м у...—Тридцять сьома — номер армії, яка героїчно обороняла Київ від гітлерівських військ у

1941 р.

² Я р о с л а в н а — героїня «Слова о полку Ігоревім». Цей жіно-чий образ став у літературі символом подружньої та материнської вірності.

Київ («Змінився наш обрій веселий...»).— Вперше надруковано в газ. «Література і мистецтво», 1942, 12 лютого.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 124.

Балада про Матвія Підкову.— Подається за вид.: «Твори. В 10-ти т„», т. 2, с. 125-128.

Валюшці— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 133—-Д34. В а л ю ш к а.— Валентина Андріївна .Малишко, дочка • поета, нині українська радянська поетеса. '

«Я сорочку знайду вишиванку...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. І, спр. 34, с. 6.

Полається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 135—136.

«Отак живу, суворий, непомітний...».— Зберігся автограф: ф. 22, рп. 1, спр. 34, с< 9. Дата: 27.VI 41 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 136—137.

«Багнет, казанок, і скатка, і протитанковий грім».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 35, с. 1І (автограф з правками).

Подається за вид.: Твори. З 10-ти т., т. 2, с. 137.

Заповіт.— Подається за вид.: Твори. В ІО-ти т., т. 2, с. 138.

«Україно Радянська, бачу тебе в майбутньому...».— Подається за вид.: Івори. В 10-ти т., т. 2, с. 139—143.

¹Щоб Чернеча гора стогнала од гнів у...— На Чернечій горі під Каневом похований Т. Шевченко.

Дніпро.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 143—147.

Тарасу Шевченкові.— Вперше надруковано в газ. «Література і мистецтво», 1942, 15 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 158—161.

Франкові.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 162.

Земля (3 поеми «Катерина»).— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1944, 20 грудня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 163—165.

«Ти мене накличешся ночами...».— Вперше надруковано в журн. «Україна», 1943, № 1-2, с. 53.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 36, с. 27, Дата: 30.ІѴ 42 р. Воронеж.

Подається за вид.: Твори. В 10 ти т., т. 2, с. 178—179.

Балада («По містах в руїні...»).— Подається за вид: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 183-184.

¹ Карма люк (Кармелюк) Устим Якимович (1787—1835) — український народний герой, керівник боротьби селян Поділля проти кріпацтва в першій половині XIX ст.

² Ковпак Сидір Артемович (1887—1967)—радянський державний діяч, Герой Радянського Союзу. В роки Великої Вітчизняної війни командував Сумським партизанським з’єднанням.

³ Кирея — старовинний верхній одяг, довга свита з відлогою.

⁴ Кам’янедь — очевидно, йдеться або про Кам’янку-Бузьку—• районний центр Львівської області, або про Кам’янець-Подільський.

«Бійці в заозер’ї прали онучі...».— Зберігся автограф: ф. 22,' оп. 1, спр. 36, с. 41. Дата: 13.Ѵ 42 р. Саратів.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 185.

Україні («Настраждалася в горі...»).— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 188—189.

¹ Стугна — річка, протікає неподалік від Обухова, де народився А. Малишко.

²Либідь— притока Дніпра на території Києва. Починається з джерел поблизу ст. Київ-Волипський, впадає в Дніпро з правого берега біля селища Корчуватого. Довж. 14 км. Вважають, що назву Либідь дістала від імені сестри легендарних засновників Києва — Кия, Щека і Хо-рива. Либідь згадується в літописах.

³ К о д н я — містечко на Житомирщині, де відбулася масова кривава розправа польської шляхти над учасниками Коліївщини.

Україні («І крик, і полум’я руде...»).— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 43 а, с. 8—9.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 189—191.

Пісня («Там, де ворог пройде,— зла руїна...»).— Подається за вид.: Ті.ори. В 10-ти т., т. 2, с. 192.

Партизанська мати.— Вперше надруковано в газ. «Комуніст», 1942,

4 грудня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 196—197.

* Завора — тут: річкова затока.

² С о н н и к, оракул — ворожбитські книжки, за якими вгадували сни і віщували майбутнє.

«Я бачив незабутнє...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 36, с. 42. Дата: 20.Х 42.. Саратов.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 200—201.

«Притомлені, бородаті...».— Вперше надруковано в газ. «Література і мистецтво», 1942, 10 вересня і у зб. «Україна в огні», Уфа, 1942, с. 133.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т.. т. 2, с. 201—202.

«Куриться пил. Моторів клекіт, туча...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 36,-с. 29. Дата: З.Ѵ 1942 р. Воронеж.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 202—203.

«Я, може,, серцем посивію...».— Зберігся'автограф: ф. 22, оп. 1, спр, 36, с. 35. Дата: 17.ѴІІ 1942 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 204—205.

Повернення («Заклекочуть струмки...»).— Вперше надруковано в газ. «Література і мистецтво», 1942, 31 березня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 210—211.

¹ Воскрекасенко Сергій Іларіонович (1906—1976)—український радянський поет.

Розплата («Вийшли танки з лісів...»).— Вперше надруковано в газ, «За Радянську Україну», 1942, 20 травня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 210—212.

«Не горе нам судилося ізвіку...».— Подається за вид.: Твори.

В 10-ти т., т. 2, с. 218—219.

«Де б ти не бивсь, в огні під Сталінградом...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 39, с. 2—22. Дата: 21.ХІІ 1942 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 219—220.

¹ Ржев — районний центр Калінінської обл., де в 1942—1943 рр.

відбувалися жорстокі-бої з німецько-фашистськими загарбниками.

«Нехай ми схудлі, некрасиві...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 36, с. 13. Дата: 9.04 42 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 221.

«Закурене сонце засяяло нині...».— Подається за вид.: Твори.

В 10-ти т., т. 2, с. 222—223.

ІЗ ЗБІРКИ «ЯРОСЛАВНА», 1946 р.

Книга «Ярославна» вийшла у світ в київському видавництві «Радянський письменник», 194-6 р. 'У збірці вміщено вірші Малишка, створені ним у 1943—1945 рр.

Десь далеко за Одером.— Вперше надруковано в газ. «Література і мистецтво», 1945, 22 березня.

Як пише поет в «Автобиографии», «Сім’я наша була велика — одинадцятеро дітей, та батько з матір’ю, та старенька бабуся».

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 224.

¹ Я сестру свою бачу й Сергі я...— Йдеться про сестру Галину і найстаршого брата Сергія Малишків.

«Не треба ні слави, ні грому...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 48, с. 86. Дата: 22.01.45 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 235—236. .

«За збитим полем Чарна Ніда..,».— Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна», 1945, 25 березня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 47, с. 12. Дата:Л8.ІІ 45 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 238—239.

¹ Чарна Иіда — річка в Польській Народній Республіці.

«Нехай поляжу при меті...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 48, с. 47. Дата: 1944 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 241.

«Додому прийдем, сядем за столом...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 48, с. 17. Дата: 30.ѴІІ 44 р. Соколів.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 242.

«Летять наші вісті додому...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. І, спр. 48, с. 26. Дата: З.ѴШ 44. Львів.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 242—244.

¹ Збараж і Зборів — районні центри Тернопільської області. Відомі в історії у зв’язку із Збаразькою облогою та Зборівською битвою і Зборівським договором (1649 р.).

«На чорнім камені червоні маки...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 48, с. 6. Дата: 18.ѴІІІ 44 р.

Подається за вид.: Твори. В~і0-ти т., т. 2, с. 244—245.

¹ Лігроїн — різновид машинного пального.

Теслярі.— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1945,

18 березня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 48, с. 34.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 251—252.

Кашовар.— Вперше надруковано в газ. «Чорноморська комуна», 1946, 28 квітня. '

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 48, с. 37. Дата: 24.ІХ 44. Соколів.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 252—253.

Листок.— Додається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 254—255.

Маруся.— Зберігся машинопис з правкою автора: ф. 22, оп. 1, спр. 180, с 153—154.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 256—257.

¹ КПП — контрольно-пропускний пункт; найчастіше влаштовувався на перехресті важливих доріг; тут перевірявся і регулювався рух армійських частин.

«Прощатись будемо в бліидаоїсі...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 48, с. 35.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 259.

«Кожному місткові поклонимось...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп/1, спр. 47, с. 21.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 240.

«Обпалених стоділ, землі й заліза гук...».— Зберігся машинописний текст з незначною правкою автора: ф. 22, оп. 1, спр. 180, с. 156—158.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти г., г. 2, с. 260—263.

«Свист у полі, ночі горобині...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 263—264.

«На теплих землях, синіх водах...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 264—265.

«Обірваний в степу гнучкий гарячий дріт».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 265—266.

«Ці ночі будем довго пам'ятати...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 274—275.

Київ («Як не спиться вночі...»).— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 44, с. 45. Дата: 1943 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, 1973, с. 278—279.

«Сірі каски, закурені димом...».— Зберігся автограф (чорновий варіант) з правками автора: ф. 22, оп. 1, спр. 36, с. 11.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 283.

«Знову поле, червоне од маків...».— Вперше надруковано в рукописній збірці А. Малишка «Україно моя» (1942).

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 43-а, с. 19.

Подається'за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 284.

«Одвикли плакать очі матерів...».— Вперше надруковано в жуон. «Дніпро», 1944, А^г2 2—3, с. 4—6.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 43-а, с. 17.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 287.

«Солдати їдуть, солдати ідуть...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 2.87—289.'-

До Дніпра.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 295—297.

«Полюбила мене, не питала...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 4-6, с. 8—9 (чорновий варіант). Дата: 16.Ѵ 44 р. Скорики.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 300—301.

«Ярославно, Ігор знову кличе...».— Збереглися автографи: ф. 22, оп. 1, спр. 46, с. 10—11, дата: 17.Ѵ 44 р. Скорики, і с. 14, дата: 9.ѴІ 44 р. Скорики.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 301—302.

«Я тебе вимріяв, ніжну й оюагучу...».— Зберігся автограф: ф. 22,

оп. 1, спр. 46, с. 4.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 303—304.

«Полюбила мене,— я не знаю...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 46, с. 2.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 305.

«Яке це щастя — сонця шати...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 26, с. 85.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 307.

«Люби мене, згадуй ночами...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. ,1,

спр. 48, с. 89. Дата: 9.1 1945 р.

Подається за вид.: Твори. В Ю-ти т., т. 2, с. 308—310.

Балада про серце.— Вперше (уривок твору) надруковано в газ. «Правда Украины», 1944, 11 січня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 43-а, с. 37—40.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 317—320.

Богдан.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 322—324.

* П и л я в ц і — тепер с. Пилява Старосинявського району Хмельницької області. Біля нього польсько-шляхетське військо у вересні 1648 р. було розбите селянсько-козацьким військом Хмельницького.

² Ландскнехти — наймані солдати, вперше з’явилися у XV ст. в Німеччині.

³ Богун Іван (?—1664)—видатний полководець часів визвольної війни 1648—1654 рр., вінницький полковник.

⁴ Нечай Данило (?—1651)—герой визвольної війни 1648—1654 рр., брацлавський полковник.

Солдатська балада.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 326—328.

Балада про танкіста.— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1945, 12 травня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 328—330.

¹ Чорногора — гірський масив у Карпатах (Закарпатська та Івано-Франківська області).

Балада про комвзводу.— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 23, с. 3. Дата: 28.01. 1945 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 330—332.

¹ «Т и г р» — назва важкого німецького танка.

Балада про колосок.— Вперше надруковано в журн. «Дніпро», 1944, № 2—3, с. 4—6.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 43-а, с. ЗО—32.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 332—334.

¹ П Т Р — протитанкова рушниця.

Балада про Зозулю.— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1943, 22 серпня.

Зберігся автограй: ф. 22, оп. 1, спр. 43-а, с. 13—14. Дата: 26.Ѵ1 1943 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 335—337.

Балада про Довбуша.— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1944, 23 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 337—339.

¹ Довбу ш Олекса Васильович (1700—1745)—ватажок селянських буитарів-опришків на Західній Україні, Закарпатті та на Буковині.

² Кептар — верхній хутряний одяг без рукавів.

³ Кресаня — капелюх з широкими полями.

⁴ К р і с — назва рушниці на західноукраїнських землях.

' «Молоденькі сади ми посадим .на кручі...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 344.

«Звийтеся в небо весняне...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 344—345.

«Обкурений порохом день...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 344—345.

«Оддудніла, одг упала, од клекотіла війна...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 347—348.

«Автострада проходила зліва і справа...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр.'55, с. 57—58. Дата: 16—17.11 1946 — чорновий варіант з при-міт.: м. Київ.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 353—354.

¹ Б у кримський плацдарм — плацдарм на правому березі Дніпра, захоплений Червоною Армією (1943 р.).

Балада («Он виходять сади зустрічати весну...»).— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 355—356.

¹ В а ту ті н Микола Федорович (1901—1944)—радянський полководець, генерал армії (1943), Герой Радянського Союзу (1965). Командував 1-м Українським фронтом, війська якого визволяли. Київ 6 листопада, 1943 р.

² Кіркенес — місто иа півночі Норвегії, на березі Баренцового моря.

³ Карпатський рейд — рейд з’єднання українських партизанів під командуванням С. А. Ковпака (літо — осінь 1943 р.) по німецьких тилах з Сумської області на Західну Україну (близько 2 тис. км).

⁴ Б аз им а Григорій Якович — начальник штабу Сумського партизанського з’єднання Ковпака.

ІЗ ЗБІРКИ «ВЕСНЯНА КНИГА», 1949 р.

«Весняна книга» вийшла в світ у видавництві «Радянський письменник» у 1949 р. У ній були вміщені повоєнні вірші та поеми «Це було на світанку» (1948). Вперше після війни увага поета була зосереджена на відтворенні мирних буднів народу.

При підготовці десятитомного видання автор додав до цієї збірки вірші: «Може, я тебе не збережу...», «Володимиру Сосюрі», «Пісня про. Радянську Україну», «Хотів би я ту ношу скинути з плеча...», «Може, ти схожа на синю ялину...». Останні два — із книги «Чотири літа» (1946).

Вступ.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 7—8.

«Летять широкі дні...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 8—14.

«Із холодних теплушок у полі...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. "11 —14.

¹ Космодем’янська *Зоя (1923—1941) — партизанка, Герой Радянського Союзу, страчена гітлерівцями у с. Петрищево, Московської області.

² Кошовий Олег (1926—1943) — комісар підпільної організації «Молода гвардія», Герой Радянського Союзу, страчений фашистами.

«Ним щастя випало...» — Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 14-15.

Балада про панфіловців.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 48—50.

¹ Дубосєково — роз’їзд під Москвою, де 28 панфіловців здійснили свій героїчний подвиг.

«Синіє темний вечір. Листопад...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 85.

Слово.— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1948,

11 січня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 86—87.

«Хотів би ту ношу...».— Вперше надруковано в газ. «Молодь України», 1946, 31 січня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 60, с. 51. Дата: 1946 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 89—90.

Струмок («Шепоти, жебони, блакитноокий...»).— Вперше надруковано в журн. «Барвінок», 1946, № 4, с. 2.

Зберігся автограф: ф. 22, оп._ 1, спр. 60, с. 48. Дата: 15.04 1947 р. м. Київ.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 98—99.

Грім.— Вперше надруковано в журн. «Дніпро», 1947, № 5, с. 67.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 60, с. 49. Дата: 16.ІѴ 1947.

ПоДається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 99—100.

«Ніхто 'мені спогад роками не зв’яоісе...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1948, № 10, с. 16.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 60, с. 49. Дата: 29.ІѴ 1947 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 100—101.

«Через літ п'ятдесят хай приходять в гості...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 101—102.

Ходить полем молодистий...».— Вперше надруковано в журн. «Україна», 1948, № 9, с. 27.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 105—106.

«Знову літо у краснім цвіті...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 106—107.

«Ржава каска лежала в полі...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 109—110.

«Повесні у моєму домі...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с 110—112.

«Я буду жити, як живі...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 113.

«Я хочу чак життя прооісити..:».— Вперше надруковано в журн. «Дніпро», 1949, № 6, с. 15.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 114—115.

«Любові вчитись не можна...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 60, с. 51. Дата: 22.V 1946. Київ.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 116—117.

МОЇ ДРУЗІ

Цикл віршів присвячено найвидатнішим українським дожовтневим та радянським письменникам.

Тарас.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 138—139.

¹ Катерина — героїня однойменної поеми Т. Г. Шевченка.

Думки при обеліску.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 140—142.

¹ Румовище,— руїни (застаріле). З 1917 по 1947 рр. Палестина була фактично колонією Англії.

² Неофіт — новонавернений до християнської чи іншої релігії, взагалі — прихильник якогось нового вчення.

Ользі Кобилянській.— Подається за вид.і Твори. В 10-ти т., т. З, с. 142—144.

¹ Криворівня — мальовниче село в Карпатах (Жаб’ївського району Івано-Франківської області). Свого часу тут жили І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, В. Стефаник та ін.

Павлові Тичині.— Вперше надруковано в «Літературній газеті», 1938,

24 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 144—146.

¹ Олеся Кулик — колгоспниця, якій П. Тичина присвятив «Пісню трактористки». У вірші інтерпретуються образи з творів П. Тичини.

Володимиру Сосюрі.— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1948, 11 січня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 146—147.

¹ Третя Рота — село Верхнє, де минали дитячі роки В. Сосюри.

ІЗ ЗБІРКИ «ЗА СИНІМ МОРЕМ», 1950 р.

Книга поезій «За синім морем» з’явилася в результаті поїздки поета до США та Канади 1946 р. у складі делегації громадських та культурних діячів Радянської України. Деякі вірші із цієї збірки свого часу друкувалися у «Весняній книзі»: «Я плавав чужими морями...», «Хрест», «Статуя Свободи», «Негритянка», «Катюша», «Маяковський в Америці». В десятитомник поет додав твори: «Келгарі», «Ванкувер», «Поезія». Збірка відзначена Державною премією СРСР (1951).

За синім морем.— Вперше надруковано в жури. «Вітчизна», 1950, № 4, с. 6. Автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 78, с. 17—18. Дата: 10.1 1950, Ірпінь.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 149—150.

Ленінське^ слово.— Вперше надруковано в журн. «Дніпро», 1950, № 3. с. 51. Автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 78, с. 45—49. Дата: > 17.1 1950. Ірпінь.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т„ т. 3,с. 150—153.

¹ Що був в а р д е н н с ь к о м у о г н і...— Мова йде про контрнаступ гітлерівських військ у кінці 194-4 р. проти аигло-американських армій в районі гір Арденни (південний схід Бельгії, Люксембурга).

² Прості і чесні люди в тюрмах//Конають в Греції сумні й.— Після придушення місцевою реакцією за допомогою англійських та американських імперіалістів' національно-визвольного руху в Греції (1944—1949) тисячі учасників руху Опору й прогресивних діячів потрапили до концтаборів і тюрем.

³ Оклахома — штат иа півдні США.

Візит.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 154-—157.

Катюша.— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1948, № 12, с. 8—10.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 157—158.

¹ Ісаковський Михайло Васильович (1900—1973)—російський радянський поет, Герой Соціалістичної Праці (1970). У роки Великої Вітчизняної війни писав про героїзм радянських людей на фронті і в 'Тилу. Багато його віршів стали популярними піснями.

«Я плавав чужими морями...».— Вперше надруковано в зб. «Під радянською зорею», К, 1950, с. 44

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 159—160.

Статуя Свободи.— Вперше надруковано в «Вітчизні», 1948, № 12,

с. 9.

Подається за вид.: Твори. У 10-ти т., т. З, с. 162—163.

¹ Статуя Свободи — 92-метрова бронзова статуя в Нью-Йорку, на о. Бедло.

Дві Америки.— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна»,

1949, 14 серпня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 165.

¹ Наді — скорочена назва націонал-соціалістів, членів німецької фашистської партії, очолюваної Гітлером.

Безробітний.— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна»,

1949, 14 серпня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 72, с. 26. Дата: 8.07 1949 р. Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 169—170.

¹ Маршалл Джордж Кетлетт (1880—1959) — державний і військовий діяч'США, генерал армії (1944). Ініціатор американського плану «відродження і розвитку Європи» після другої світової війни, що фактично<був підготовкою імперіалістичних воєнних блоків у Європі.

Каменотес.— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1949,

14 серпня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 72, с. 38—39. Дата: 21.07 1949 р. Подається за вид.: Твори, в 10-ти т., т. З, с. 176—177.

¹ Б і л д і н г (Ьиі1сііп£ — з англ.) — будівля, будинок.

«Осінь над Гудзоном».— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1949, 14 серпня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 180.

Золота копальня.— Вперше надруковано в журн. «Дніпро», 1950, № 3, с. 52.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 186—187,

¹ Т і м м е н с (правильно — Тіммїнс) — місто в Канаді.

Танець.— Вперше надруковано в журн. «Дніпро», 1950, № 3, с. 68. Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 58, с. 53. Дата: 17.ХІ 1949. Київ.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 192—194.

¹ Резервейшен (гезегѵаііоп — з англ.) — резервація, виділені урядом США ділянки землі, де живе корінне населення країни — індіанці.

«Океанські хвилі б'ють у берег...».— Вперше надруковано в журн. «Дніпро», 1950, № 3, с. 58.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 78, с. 32—33. Дата: 13.1 1950.—-Ірпінь.

Подається за вид.: Твори. В Ю-^ти т., т. З, с. 198—199.

«Біляве дівча на панелі...».— Вперше надруковано в журн. «Дніпро», 1950, № 3, с. 53.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З с. 200—201.

Незакінчена балада.— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна»,

1950, № 4, с. 8.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 78, с. 54—55. Дата: 9.ІІ 1950. Ірпінь.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 206—207.

В ліфті.— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1950, № 4, с. 14. Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 78, с. 80—83. Дата. 25.11 1950. Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 224—226.

Маяковський в Америці.— Вперше надруковано в газ. «Правда Украины», 1948, 20 липня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 227—228.

ІЗ ЗБІРКИ «КНИГА БРАТІВ»/ 1954 р.

«Книга братів» побачила світ у видавництві «Радянський письменник», написана в роки підготовки до 300-ліття возз’єднання України з Росією. Ще готуючи тритомник, А. Малишко доповнив «Книгу братів» БЇршами: «Самоцвіти», «Сніп», «Біля річки, де світла хата...», «Голуби», «Лист», «Син», «Грецька балада» та ін. У десятитомне видання автор, крім цього, додав ще «Ліричну молдавську пісню» і «Буковинську пісню».

«їди, історіє моя...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 98, с. 2.

Подається за вид.: Твори. В 10-ги т., т. З, с. 248—250.

Переяславська рада.— Збереглися чорновий і два чистових з прачкою автора автографи: ф. 22, оп. 1, спр. 98, с. З—4; спр. 102, с. 36—41.

\ Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 273—276^

¹ Переяславська рада 1654.— Загальна військова рада, скликана гетьманом Б. Хмельницьким у Переяславі (тепер м. Переяслав-Хмельницький) для прийняття історичного рішення про возз’єднання України з Росією, що завершило визвольну війну українського народу 1648—1654 рр.

Корсунське поле (Пісня).— Збереглися два чорнових і чистовиїі автографи: ф. 22, оп. 1, спр. 98, с. 8—9; спр. 102, с. 42—45.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 277—278.

Дорога.— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 102, с. 56—59.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 290—292.

Пісня братів.— Вперше надруковано в журн. «Жовтень», 1954, «N2 2, с. 3; текст з нотами вперше надруковано в жури. «Соціалістична культура», 1954, № 1, с. 9 (муз. А. Новикова).

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 102, с. 61—62.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 294—295.

«Де б не йшов у радості і в муці...».— Вперше надруковано у зб. «В єдиній великій радянській сім’ї», Київ, 1949, с. 188.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 47, с. 44.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. З, с. 321—322.

ІЗ ЗБІРКИ «ЩО ЗАПИСАНО МНОЮ», 1956 р.

Збірка побачила світ 1956 р. у видавництві «Радянський письменник». При підготовці десятитомника автор додав у цей розділ вірш «У тиші вечора тривожній...».

«Я не жив ці літа за глухою ваоїскою стіноюЗберігся автограф: ф. 22, оґі. 1, спр. 141, с. 1—3.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 7—8.

Леніну.— Вперше надруковано в газ. «Радянська культура», 1956,

З листопада.

Збе'рігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 114, с. 1—2.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 8—9.

«Я його лиш бачив на портреті...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 9—10.

ДитинствоВперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1955,

20 листопада.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 119, с. 149—150.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., с. 4, с. 11—12.

«Не забуду я бійців одвагу...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 116, с. 1—2.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 13^—14.

¹ Курай — степова трав’яниста рослина типу перекотиполе.

Вітчизні.— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1955, 5 листопада.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 138, с. 1—3.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, 1973, с. 14—16.

¹ Б о я н — легендарний давньоруський співець.

² Судети — гори на північно-західному кордоні Чехословаччини.

«Там, де шлях лежить і гнеться колос...».— Вперше надруковано

в жури. «Прапору, 1970, № 7, с. 2.

Збереглися два автографи: ф. 22, оп. 1, спр. 85, с. 123; спр. 119, с. 125—127.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 26—28.

«Над лугами ворон кружить...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 119, с. ї56 з правкою автора.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 28—29.

«Ворожила мені індіанка...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 119, с. 150—160, з авторською правкою.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 29—31.

«Я в помислах своїх не одинок...».— Збереглися чорновий і чистовий автографи: ф. 22, оп. 1, спр. 115, с. 1; спр. 119, с. 128—129.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 37—38.

Птиця.— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1,спр. 62, с. 162.

Подається за вид.. Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 41—44.

¹ Шиян ^Анатолій Іванович (н. 1906 р.) — український радянський письменник.

«Мамо, я хочу поговорити з вами...».— Вперше надруковано в журн. «Україна», 1956, № 9, с. 7.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 119, с. 117—118.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 44—46.

¹ Ревуцький Лев Миколайович (1889—1977) — український радянський композитор, народний артист СРСР, академік АН УРСР, Герой Соціалістичної Праці (1969).

²Майборода Платон Іларіонович (1918)—український радянський композитор, народний артист СРСР, друг А. Малишка, автор музики до багатьох пісень поета — «Пісні про рушник», «Колгоспного вальсу», «Білих каштанів» та ін. _ч

«Хиляться колосом вибалки русі...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 119, с. 191.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 47.

¹ Купала Янка (Луцевич Іван Домінікович; .1882—1942)—народний поет БРСР, зкад. АН БРСР та АН УРСР.

«Запалай, мій вогнику крилатий...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 119, с. 65.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 56.

Пісня про Київ (Лірична).— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 85, с. 135.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 64—66.

«Ранки солов’їні...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 119,

с. 121—122.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 67—68.

«Од явора снується довга тінь».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 73—74.

«Ваоїскі вітри не ,випили роси...».— Вперше надруковано в «Літературній газеті», 1955, 3 листопада. Автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 119,

с. 119—120.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 75.

«Лугів осінніх теплі голоси...».— Вперше надруковано в газ.: «Радянська Україна», 1956, 27 травня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 105, с. 1. Дата: 23.11 1955 р. Ірпінь.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 76—77.

«У розливі дзвінкої просині...» — Подається за вид.: Твори. В 10-ти

т., т. 4, с. 80—86. , ' ,

«Що в полі могила...».— Подається'за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 81—82.

«Пронеси мою думу ясну...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 119, с. 144.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 85.

«Підійми моє серце з печалі...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 119, с. 190.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 87—88.

«Не готовлю нічого для тебе в житті...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 60, с. 50. Дата: 25.Ѵ 1947, Київ.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 88—89.

Палі ять.— Зберігся машинопис: ф. 22, оп. 1, спр. 119, с. 151—-153.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 89—90.

Не одну ще дорогу пройду у оіситті...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 131, с. 1—2, з присвятою М. Рильському.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 104—105.

, «Скільки вас, ясних, і незабутих...».— Зберігся авторизований машинопис: ф. 22, оп. 1, спр. 120, с. 1—2.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 105—108.

«Зацвітай, росянистий мій луоюе...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 134, с. 1—4.

Подається за'вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 108—110.

з дорожньої книги

Райдуга над Буковиною.— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 130, с. і—2.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 111—112.

В долинах лиману.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. '114.

¹ Пелагра — хвороба, що виникає внаслідок нестачі в організмі вітаміну РР (нікотинової кислоти).

«Тут мур тяжкий і схилені дерева...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., г. 4.. с. 121—122.

¹ М і с т о Лева — Львів.

«Танкісти, і наводчики, й сапери...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 119, с. 10.

Подається за вид.; Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 125.

«Осінь їде па возах-де околках...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 119, с. 11—12,

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 126—127.

«За тихим степом тліють вечори...».— Зберігся автограф: 22, оп. 1, спр. 51, с. 61—62.

Подається за вид.: Твори. В 10-іи т., т. 4, с. 131—132.

¹ П ш е м ш а — ліва притока Вісли.

² Случ —права притока Горині (остання впадає у Прип’ять), протікає по Хмельницькій, Житомирській та Ровенській областях.

«Вечірню сизу даль узором срібним куто...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 119, с. 19.

' Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 132.

«За теплушками рейки синіють...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 51, с. 53. Дата: 24.ѴІІІ 1945 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 134.

Хусточка червона.— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 119, с. 35-36.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 141—142.

«Бийте, коні, копитами в груди...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 119, с. 42.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 146.

Марина із Сваром’я.— Збереглися чорновий і чистовий автографи: ф. 22, оп. 1, спр. 55, с. 2—3. Дата: 19.ХІ 1945 р.; спр. 119, с. 180—181.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 151—152.

¹ Сваром’я — село Києво-Святошинського району, на лівому бе-резі Дніпра.

² Б о р к и — найімовірніше, мова йде про село Бірки, Києво-Свято-шинського району.

³ Л ю т і ж — село на правому березі Дніпра, на північ від Києва;

з Лютізького плацдарму почалося визволення столиці України у 1943 р.

⁴ Сварог — один з головних богів у міфології східних і західних слов’ян (спочатку бог Сонця, а пізніше — покровитель ковальства, шлюбу, родини).

⁵ Сварбог — можливо, поет має на увазі бога війни, вогню Сва-

рожича — сина Сварога. " ,

' ⁶ Петрівці — найімовірніше, йдеться про Нові Петрівці — село на північ від Києва, недалеко від Лютежа.

«Знов підійму я руки робочі...» — Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 34. с. 3—4. Дата: 18.ХІ 1941 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 154—155.

«Якби я сто років прооісив на світі...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 119, с. 104—105.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 165—166.

Епілог.— Існує інший вірш’ під цією назвою «З веселих сіл і селищ давніх» — збірка «Народження сипів» (1939).

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 168—169.

¹ К и л и ї м с ь к е поле — південно-західна частина України (район м. Кілії). Тут — ремінісценція з української народної думи «Козак Г олота».

ІЗ ЗБІРКИ «СЕРЦЕ МОЄЇ МАТЕРІ», 1959 р.

Збірка вийшла з друку 1959 р. у видавництві «Радянський письменник». Зберігся повністю машинописний варіант збірки з правками автора: ф. 22, оп. 1, спр. 535, с. 1—203.

ЗАПОВІТНИЙ САД

Звенигора.— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1959,

12 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т._? т. 4, с. 170—175.

¹ Звенигора — тут синонім України.

² Залізняк Максим — козак запорожець, один з керівників повстання 1768 р. Організував повстанські загони і привів їх від Чигирина до Умані, міста, що належало тоді польському магнатові Потоцькому. Під Уманню Залізняк з’єднався з загоном Гонти.

«Здавалось малому, чи снилось малому...».— Вперше надруковано в «Літературній газеті», 1959, 10 березня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 175—176. і ¹ Комнезами — комітети незаможиіх селян, революційні організації незаможного селянства на Україні в 1920—1933 рр.

Моя Вкраїно.— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1957, 24 грудня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 152, с. 1—7.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 182—189.

¹ Оболонь — низовинні заболочені луки. У Малишка здебільшого вживається як широка рівнина.

² Стожари — українська народна назва сузір’я Плеяд.

«Як приймали в партію».— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1959, 15 лютого.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 189—192.

⁴ Красна Слобода — село на лівому березі Волги навпроти Волгограда.

Заповітний сад.— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1957, 6 листопада.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 151, с. 1—4.

Подається за вид.: Твори. В 40-ти т., т. 4, с. 193—196.

Білорусі,— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1957, 26 червня

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 163, с. 17—21.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 197—200.

¹ Колас Якуб (Міцкевич Костянтин Михайлович; 1882—1956) — народний поет БРСР, академік АН БРСР (1976).

² Кулєшов Аркадій Олександрович (1914—1978)—білоруський радянський поет, народний поет БРСР (1968).

³ Бровка Пятрусь (Петро Устинович) (1905—1980) —білоруський радянський поет, громадський діяч, народний поет БРСР (1962), акад. АН БРСР.

⁴ Танк Максим (Скурко Євген Іванович; н. 1912) — білоруський радянський поет і громадський діяч, народний поет БРСР (1968), акад. АН БРСР (1972), Герой Соціалістичної Праці (1974).

⁵ Панченко Пимен Омелянович (н. 1917)—білоруський радянський поет, народний поет БРСР (1973).

⁶ Вишня Остап (Павло Михайлович Губенко; 1889—1956) — український радянський письменник, сатирик і гуморист.

⁷ Крапива Кіндрат Кіндратович (Атрахович; и. 1896)—білоруський радянський письменник, народний письменник БРСР (1956), акад. АН БРСР (1950), Герой Соціалістичної Праці (1975).

НЕЗАБУТНЄ ДЖЕРЕЛО

Вогник.— Вперше надруковано в «Літературній газеті», 1959, 28 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 214—216.

¹ Герасименко Кость Михайлович (1907—1942) — український радянський поет і драматург, загинув на фронті.

² Десняк Олекса Гиатович (1909—1942) —український радянський письменник, загинув на фронті.

³ Довженко Олександр Петрович (1894—1956) — український радянський кінорежисер і письменник, заслужений діяч УРСР (1930), народний артист РРФСР (1950).

^4>Ірпінь — залізнична станція і місто Київської області; тут йдеться про дачу М, Рильського в Ірпені.

Дубовий цвіт.— Вперше надруковано в «Робітничій газеті», 1959,

26 липня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 216—217.

«Ми удвох дивились «Катерину»...».— Вперше надруковано в «Робітничій газеті», 1959, 26 липня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 218.

«Ти мені не мати й не сестриця...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 220—221.

«Ти забрала все в своїм початку...».— Вперше надруковано в «Робітничій газеті», 1959, 26 липня.

Подається зз вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 222.

«Я розкопаю високу гору...».— Вперше надруковано в газ. «Література і мистецтво», 1959, 10 березня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 223.

«Глянь: підіймаються грози сині...».— Вперше надруковано в «Літературній газеті», 1959, Ю.^ерезия.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 223—224.

«Інші дні—то й інша стала звичка...».— Зберігся машинопис з авторською правкою: ф. 22, оп. 1, спр. 172, с. 1. Дата: 1958 р. Плюти.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 225—226.

¹ Низ — у XVI—XVIII ст. назва нижньої течії Дніпра, де селилися запорожці.

«Я Люблю твої очі у мрії...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 226.

«Так буває: в радості чи тузі...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., г. 4, с. 228—229.

«Ні, ні, цього я людям не повім...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 229.

«Кличуть знов дороги в полі...».— Зберігся автограф: 'ф. 22, оп. 1, спр. 151, с. 7—8. Дата: 4.Х 1957 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 230—231.

«В'нас нема відмітки на папері...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 233.

«Я забув, що й плачуть з поцілунку...».— Цодається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 234—235.

Пісня про рушник (3 кінофільму «Літа молодії»).— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, 1973, с. 240—241.

«Ми підем„ де трави похилі...».— Вперше надруковано в газ. «Кіровоградська правда», 1960, 1 жовтня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 242.

«Де вечорів настояні меди...».— Вперше надруковано в журн. «Дніпро», 1959, № 6, с. 5.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 247.

Федьковичу.— Вперше надруковано в «Літературній газеті», 1940,

19 липня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 247—248.

Федькович Осип (Юрій) Адальбєртович (1834—1888) — український письменник-демократ.

«Увечері, де канівські гаї...».— Вперше надруковано в «Літературній газеті», 1957, 11 жовтня. Зберігся машинописний текст: ф. 22, оп. 1, спр. 178, с. 9о

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 248—250.

ІЗ ЗБІРКИ «ПОЛУДЕНЬ ВІКУ», 1960 р.

„ Збірка вийшла в світ 1960 р. у видавництві «Радянський письменник». Вихід книги був приурочений до Декади української літератури і мистецтва у Москві.

«Середина двадцятого віку...».— Вперше надруковано в газ. «Правда України», 1960, 7 лютого.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 251.

РЯДКИ ПРО ЛЕНІНА

«Прийшли до нього в гості ходаки...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 252.

«Матерії і людства творчий дух».— Подається за-вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 253—254.

«Час гіркий не в золоті скрижалів...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 256.

«Далеких днів відкотиться луна...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 257—258.

«Хай буде так, як він того навчив...».—Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 259.

«Змалював би я його в затінку...».— Подається за вид.: Твори. В Ю-ти т., т: 4, с. 260.

ПОЛУДЕНЬ ВІКУ

Збірка «Полудень віку» вийшла у видавництві «Радянський письменник», 1960 р.

«Не ганьте, друзі, за непривітність...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 3.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 263.

«Вже часто люди почали казати...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 4.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 264—266.

«Не заздрю ницим і духовно вбогим...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 4.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 267.

«Якби мені у серце всю потугу...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 5.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 267—268.

«Питатиму доріг у роздумі й неспокою...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 6.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 270.

«Нікто не міряв серця глибочінь...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 7.

• Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 270—271.

«Родив часто мені Олександр Петрович...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 8.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 271.

«Відсій кукіль і відбери зерно...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 8.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 272—273.

«Судьба моя, не обійди...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 9.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 273—274.

«Буду я навчатись мови золотої...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 10.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 274-—275.

«Ах, які вишневі ті світанки...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 11.

^Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 275—276.

¹ Прокоф’єв Олександр Андрійович (1900—1971) — російський радянський поет, приятель А. Малишка і перекладач його творів.

«Іди під зорями ярчатими...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 12.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 276—277.

«В путі карбованій душею не змілій...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 13.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 277.

«Осінніх вечорів розмаяне вітрило...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 14.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 277—278.

«Осінні вечори прозорі, як янтар...».— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1960, 24 січня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т, 4, с. 280.

«Стачає у тебе і хліба, і солі...»,— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 281.

«У літах, де маєво зелене...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 15.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 282—283.

«У твоїм диханні всі початки...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 284—285.

«В війни годину, в пічку зловорожу...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 16.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 285—286.

Скарга ромашки.— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 17.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 286—287.

«Тихе літо знов насниться...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 17.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 290.

«Знову дороги лягли поміж нами...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 18.

_ Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 291. _

«За тим селом, де в полі бліндажі...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 18.

Подається за вид.ҐТвори. В 10-ти т., т. 4, с. 293.

«Падуби, закуті в панцири зимові...».— Вперше надруковано в жури. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 18.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 294.

Кінь.— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 19.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 296—297.

«Залетіла сива пташка, сіла край порога...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 18.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 298.

Хліб.— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1960, № 5, с. 19.

Подається за вид<: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 299—300.

«Не забувай за отчий свій поріг...».—Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», І 960, № 5, с. 20.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 300.

, Вчителька (Пісня).— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1960, 24 січня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 304—305.

«Прапор червоний був серед бою...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 190, с. 2. Дата: 26.IV 60. Київ.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 309—310.

«Під кайла скрегіт і під дзвін лопати...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 190, с. 7. Дата: 27.1 V 60. Київ.

Подається за вид.: Твори, В 10-ти т., т. 4, с. 310—311.

«Ген за лісом, за морем...».— Вперше надруковано в газ. «Вільне життя», 1960, 9 травня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 190, с. 1. Дата: 25.ІѴ 60. Київ.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 311—312.

Новорічна дума.— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна»,

1960, 1 січня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 312—316.

¹ М а м а й.— Тут йдеться про популярні на Україні народні картини про козака Мамая, відомі в багатьох варіантах. «Козак — бандурист», «Козак душа правдивая».

² Голгофа — місце поблизу Єрусалима, де за євангельською легендою було розіп’ято Христа; тут картина на цю тєму_;

³ Саваоф — одне з імен Яхве (Ієгови) — бога в іудеїв.

Збірка вийшла у видавництві «Радянський письменник», 1961 р.

«І слово те огнисте і суворе...».— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1961, 16 лютого.

Зберігся.автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 204, с. 2.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 7.

«Запечені жаром вуста і реквієм туги...».— Вперше надруковано в газ. «Радянська, Україна», 1961, 16 лютого.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 205, с. 17—18. Дата: 28.1 61. Київ.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 8—9.

¹ Подушне — основна подать в Росії і иа Україні ХѴіІІ—XIX ст. (за кожну душу, окрему людину), яку сплачувало все чоловіче населення, крім дворян, духівництва й державних службовців.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., 5, с. 8—9.

«То оіс мільйон сердець склали...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 204, с. 23. Дата: 21.1 61. Київ.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 9—10.

«Він писав «Кавказ» серед темної ночі...».— Вперше надруковано в журн «Україна», 1961, № 5, с. 4—5. Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 204, с. 5—6.

Подається за ви^.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 10—11.

¹ «К а в к а з» — поема 'Г. Г. Шевченка.

² Сакля (від груз, сахлі — будинок) — житло горців Кавказу.

«Чи кувалось теє слово з крицею в горнилі......— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 205, с. 15. Дата: 31.1 61. Київ.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 22.

«За твоєю дап.еччю — інша даль видніється...».— Вперше надруковано в журн. «Зміна», 1961, № 3, с. 9.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 205, с. 22—23.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 25.

«От, прийшов би ти невмирущий...» — Зберігся автограф: ф. 22, от 1, спр. 205, с. 12. Дата: 1961 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т.^ т. 5, с. 26—27.

«6 слово — наче мед, як хміль і як потік...».— Вперше надруковано в журн. «Зміна», 1961, № 3, с. 9.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 205, с. 14. Дата: 1960 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 26—27.

«Хотів би я стати явором в полі...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп.

1, спр. 205, с. 16. Дата: 1960 р. '

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 27—28.

«День старий заглох, як темна пуща...».— Вперше надруковано в журн. «Зміна», 1961, № 3, с. 9.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 28—29.

«Тож скільки треба таїть любові...».— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1961, 16 лютого.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 204, с. 12. Дата: 6.ІІ 1961. К[онча] -Заспа,

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 29—ЗО.

«Ішли з тобою, наче свідки днів...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 31—32.

¹ «Колокол» — антикріпосницька газета, яку видавали О. Герцен і М. Огарьов у Лондоні й Женеві (1857—1867).

Пензель поета.— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна»,

1961, 16 лютого.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 204, с. 16—17.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 32—34.

¹ Веронезе Паоло (1528—1588) — італійський живописець доби Відродження.

«З України десь юрбою хмурою...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 34—35.

«Ночі глухої у Петербурзі...».— На початку вірша мова йде про створення Шевченком 1858 р. портрета видатного негритянського актора* А. Олдріджа (1805—1867), з яким приятелював український поет.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 35—36.

«В янтаревому тоні вечірніх полів, по стерні...».— Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна», 1961* 16 лютого.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 204, с. 20.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 36—37.

ІЗ ЗБІРКИ «ЛИСТИ НА СВІТАННІ», 1961 р.

Збірка вийшла в Держлітвидаві України в 1961 р.

«В діситті своїм до всього маю діло...».— Бперше надруковано в газ. «Вінницька правда», 1962, 14 листопада.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 194, с. 33. Дата: 6.ѴІІ 1961 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 42—43.

Космонавтові.— Вперше надруковано в «Літературній газеті», 1961,

8 серпня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 43—44.

«Протікають асфальґи з міста...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 194, с. 13. Дата: І0.ѴІ 61. К[онча] -Заспа.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 44—45.

Лист Максиму Рильському.— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 194, с. 14—19. Дата: 11.VI 1961. К[оича]-Заспа.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5,с. 45—51.

¹ Романівка — село (тепер Житомирської області), де народився М. Рильський.

² «Блажен, кто смолоду был молод...».— рядок із поеми «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна (розділ 8, строфа 10).

³ Тихонов Микола Семенович (1896—1979)—російський радянський письменник, Герой Соціалістичної Праці (1966).

Лист до гречки.— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 194, с. 9—10. Дата: 8.Ѵ 1961 р. Київ.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 51—52.

Мелодія.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 52—54.

«Травню синій, рік сорок дев'ятий...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 194, с. 46—47. Перша_?назва вірша «Маю синій, дню сорок дев’ятий»..

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 54—56.

Казка.— Вперше надруковано в «Літературній газеті», 1961, 14 липня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 56—57.

«Я волошка, споконвік волошка...».— Зберігся автограф: ф. 22_у оп. 1, спр. 194, с. 29. Дата: 4.ѴІІ 1961 р. К[онча]-Заспа. У збірці цей вірш мав назву «Ніжність».

Подається за вид : Твори. В Ю-ти т., т. 5, с. 57.

Про зорю.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 5$.

«Жовта охра врооісаю...».— Вперше надруковано в «Літературній

газеті», 1961, 28 липня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 194, с. 87.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 59.

Щедрість.— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 211, с. 1—2.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 60—61.

Ягода.— Вперше надруковано в «Літературній газеті», 1961, 28 липня.

Зберігся автограф; ф. 22, оп. 1, спр. 194, с. 48.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 61—62.

«Ні, не стомлюся на дальній межі...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 194, с. 51.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 63—64.

¹ Мал юта Скуратов — найближчий помічник царя Івана IV, жорстокий діяч опричнини.

«Там, де ночі слалися імлистові...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 194, с. 52. У збірці цей вірш мав назву «Пролог».

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 65.

. Новітня балада.— Вперше надруковано в «Літературній газеті», 1961,

28 липня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 194, с. 53—55.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 65—67.

Олександрові Прокоф’еву.— Вперше' надруковано в «Літературній газе і і», 1961, 8 серпня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 194, с. 56—58.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 67—69.

«Не скажу я, що у мене книжність...».— Вперше надруковано в «Літературній газеті», 1961, 8 серпня,

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 194, с. 59.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 69—70.

Пейзаою («Блакитна осінь сяє в берегах...»).— Зберігся автограф: ф. 22 оп. 1, спр. 194, с. 60.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 70.

Місток.— Вперше надруковано в газ. «Вільне життя», 1961, 28 травня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 71—72.

Вогник.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 72—73.

«Я ще, казати правду, не ввійшов...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 74.

Не відцурайся.— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 194, с. 2. Дата: 19.ХІІ 1960 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 75.

«Не нарікаю на жару пустель...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 194, с. 1. Дата: 13.VI 1960. Плюти.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 78—79.

«Вогонь не гаситься вогнем...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 194, с. 1.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 79—80.

Свистуни. Памфлет.— Вперше надруковано в «Літературній газеті»,

1961, 14 липня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 194, с.'30—31.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 80—81.

¹ Ремарк Еріх-Марія (1898—1970) — німецький письменник.

Біла ворона (Памфлет).— Вперше надруковано в «Літературній газеті», 1961, 14 липня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 82—85.

¹ Дере гус Михайло Гордійович (н. 1904 р.) —український радянський графік, народний художник СРСР, член-кор. АН СРСР (1958).

«Радію я, коли знаходоісу слово...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 194, с. 3. Дата: 19.ХІ 1960 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 93—94.

ІЗ ЗБІРКИ «ПРОЗОРІСТЬ», 1962 р.

Збірка вийшла в Держлітвидаві України 1962 р.

«Соковиту, напоєну зеленню прорість...».— Вперше надруковано в «Літературній Україні», 1962, 7 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 95—96.

Нива.— Вперше надруковано в «Літера.турній Україні», 1962, 5 червня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 96—97.

Яблуні.— Вперше надруковано в «Літературній Україні», 1962, 17 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 67—68.

¹ Кулі — некваліфіковані, низькооплачувані робітники в Китаї (до 1949 р.).

«Затихає робота поволі, поволі...».— Вперше надруковано в «Літературній Україні», 1962, 17 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 98—100.

«Он зелені штандарти вітрів розіп’яті у небі...».— Вперше надруковано в «Літературній Україні», 1962, 17'квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 100.

«Ритиму землю, ритиму гору...».— Вперше надруковано в «Літературній Україні», 1962, 17 квітня.

Подається за вид: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 101.

«Гнізда хитаються на осокорах...».— Вперше надруковано в «Літературній Україні», 1962, 17 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 102.

Вулиця Костя Герасименка.— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1962, 17 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 102—104.

«Не можу бачить, як людина плаче...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1962, 17 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 104—105.

Розлука.— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1962,

17 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 105—107.

¹ Дубровник — місто на березі Адріатичного моря.

² К о л і з е й — велетенський амфітеатр у Римі, збудований у І ст. н. е., призначався для циркових видовищ, боїв гладіаторів тощо.

³ Трамонтана — холодний північний і північно-східний вітер.

⁴ ,Я Д р а н — назва Адріатичного моря у сербів і хорватів (Іадран).

Елегія («Отак пролечу сніжком над долиною...»).— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1962, 17 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 108.

«За літами і за ракетами...».— Вперше надруковано в газ. «Літе

ратурна Україна», 1962, 17 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 109.

«Дерево вміє жити».—'Вперше надруковано в газ/ «Літературна

Україна», 1962, 17 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 110.

«А коли зацвітали бузки багаті...».— Вперше надруковано в газ. «Лі

тературна Україна», 1962, 17 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 110—111.

«Пароплав іде по важкій воді...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна, 1962, 17 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 111—112.

Балада («Мій дядько Васюга, людина проста...»).— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1962, 17 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 112—113.

«По роботі у полі ударило било...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1962, 5 червня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 113—115.

«Бери-но швидкості, і простору...».— Вперше надруковано в журн, «Україна», 1962, № 21, с. 23.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 115.

«Солдатик сидів у глибокій траншеї...».— йдеться про книгу «Листя трави» американського поета Уолта Уїтмена (1819—1892).

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 116—117.

«Як ішли солдати...».— Вперше надруковано в жури. «Україна», 1962, № 21, с. 23.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 117—118.

Пейзаж.— Вперше надруковано в жури. «Україна», 1962, № 21, с. 22.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 119.

«Пущу її, пісню, в люди...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1962, 5 червня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 120—121.

«Так захотілося діду вмирати...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1962, 5 червня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 121—124.

Землянка.— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна»,

1962, 5 червня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 124—125.

¹ «Землянка» — дуже популярна в роки Великої Вітчизняної війни пісня російського радянського поета О. Суркова (1899—1983).

Балада («Відвідало сиву матір' синів аж семірко...»).— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1962, 5 червня.

Подається- за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 125—126.

Молода.— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1962,

5 червня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 127—128.

¹ Чабанівський Михайло Іванович (1910—1973) — український радянський письменник, приятель А. Малишка.

Прохання.— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1962, 13 листопада. Зберігся машинопис: ф. 22, оп. І, спр. 215, с. 1—3.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 129—131.

Яблука.— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1962,

5 червня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 131—132.

З минулого.— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна»,

1962, 5 червня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 132—133.

«Інколи найде така хвилина...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1962, 5 червня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 133—134.

«Крізь темну ніч шумів весняний дощ...».— Подається за. вид.: Твори. В 10-ти т„ т. 5, с. 134-—135.

Зерно.— Вперше надруковано в журн. «Україна», 1962, № 21, с. 24.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 136—137.

Дорога далека — Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1962, 5 червня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т.. т, 5, с. 137—138.

«Дай мені, Земле, від своєї любові...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1962, 5 червня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 139.

Покоління.— Вперше надруковано російською мовою в перекладі Я. Вишеславського і Л. Смирнова у журналі «Советская Украина», 1962, № 11, с. 86—91; українською мовою у журналі «Жовтень», 1962, № 12, с. 3. Подається за збіркою «Прозорість». К., Державне видавництво художньої літератури, 1962, с. 85—86.

«Ого, братки, понаписали книг».— Вперше надруковано в журналі «Советская Украина», 1962, № 11, с. 86—91. Подається за збіркою «Прозорість», К., Державне видавництво художньої літератури, 1962, с. 16—17,

Збірка вийшла у видавництві «Радянський письменник» 1964 р.

ІЗ ЦИКЛУ «ПІС11Я ДОРОГИ»

«Пам'ятаєш? У камені, в колії добрій...».— Вперше надруковано в журн. «Жовтень».— 1964, № 7, с. 14.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 240, с. 1.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 144—145.

Спогад (І—III).— Вперше надруковано в журн. «Жовтень», 1964,

№ 7, с. 15.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 145—149.

«В житті б сонце і мета...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т.,

т. 5, с. 150.

Правда.— Вперше надруковано в жури. «Жовтень», 1964, № 7, с. 15. Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 225, с. 1. Дата; 14.VIII 1963. К[онча] -3 [аспа].

Подається за вид.; Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 151.

.«Вихопивсь дощик поміою заграв...».— Подається за вид.: Твори.

В 10-ти т., т. 5, с. 152.

«Чогось не вгледів наостанку...».— Вперше надруковано в журн. «Жовтень», 1964, № 7, с. 16.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 228, с. 1. Дата 22.111 1963. К[онча]-Заспа.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 152—153.

Тарасова гілка.— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 216, с. 1, Дата: 26.ѴІ 1963.

Подається за вид.. Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 153—154.

«Знаю від листя немало слів...».-— Вперше надруковано в журн. «Жовтень», 1964, № 7, с. 19.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 229, с. 1. Дата: 22.VIII 1963 р. Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 154—155.

Картина.-— Вперше надруковано в журн. «Жовтень», 1964, № 7, с. 18. Подається за вид.; Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 155--156.

¹ Лисенко Микола Віталійович (1842—1912) — український композитор, основоположник української класичної музики.

²Чайковський Петро Ілліч (1840—1893) — російський композитор.

Памфлет («Не вивчав це святами...»).— Вперше надруковано в журн. «Жовтень», 1964, № 7, с. 20.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 156—157.

Лесі Українці.— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 212, с. 1. Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 159—161. "

«Бачу літо у високім цвіті...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 162—164.

¹ Майборода Георгій Іларіонович (н. 1913 р.) — український радянський композитор, народний артист СРСР.

із циклу «пібня яворів»

«Пам’ятаєш? І не забула розмаяні боєм знамена...».— Вперше надруковано в журн. «Жовтень», 1964, № 7, с. 21.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т-. 5, с. 166—167.

Дівча.— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 223, с. 1. Дата: 2.ѴІІІ 1963 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 170—171.

Мати.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 171—172.

Пісня («Запалити б світелко — гільзу снарядну...»).— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 172—173.

«Як перший танк., в важкій температурі...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 236, с. 1. Дата: 26.Х 1963 р.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 173—174.

¹ Шолуденко Никифор Микитович (1919—1943) — капітан Радянської Армії, його танк одним із перших прорвався на Хрещатик

5 листопада 1943 р. Загинув у цьому бою.

«Не стій, мати, та й коло хати...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 174—175.

«Йдуть по степах, по осінній руті...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т„ т. 5, с. 175—176.

«Я люблю писать про дідів...».— Подається за вид.: Твори. В Ю-ти т., т. 5, с. 176—177.

¹ Принесли перекопський гр і м...—Йдеться про запеклі бої на Перекопському перешийку в роки громадянської та Великої Вітчизняної воєн.

Там, за рікою.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 177—

179.

«Сняться в ночах, напоєні ласки і сили...».— Подається за вид.: Твори в 10-ти т., т. 5, с. 179—180.

ІЗ ЦИКЛУ «ПІСНЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА»

«Ти приходиш до мене...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1964, 9 березня.

Пфдається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 181—182.

«Ревуть твої сурми, рвучи все минуле луною.,.».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1964, 9 березня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 183—184.

¹ Холодний Яр — лісове урочище поблизу Чигирина, у XVIII ст.— місце базування гайдамацьких загонів, у 1919 р.— повстанців, у роки Великої Вітчизняної війни — партизанів.

<сЯк жаль, я, парость інших літ...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 184—185.

«.. І як ти міг крізь далі дикі...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 185—186.

¹ Пейзан — фальшиво, підсолоджено зображений селянин у творах кінця XVIII — початку XIX ст.

«Вийду в степ, до синьої криниці...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 186.

«Ти живеш на планеті...».— Подається за вид.: Твори.' В 10-ти т., т. 5, с. 187.

«Минув кривавий час. Зросло мале та голе...».— Подається за вид.: Твори. У 10-ти т., т. 5, с. 188—189.

ІЗ ЦИКЛУ «ПІСНЯ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО»

«Сиділа мати, ніби груша дика...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 190.

«І журавлині у небі крики...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 191.

«За романівським небом — сині причали...».— Подається за вид.: Твори.В 10-ти т., т. 5, с. 192.

Молоді.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 193.

«...А потім гуси потягли Із півдня...». — Подається за вид.: Твори. В 10.-ти г., т. 5, с. 194—195.

^і Валторна — мідний духовий інструмент.

«А потім в ріст пішла уся трава...».— Подається за вид.: Твори. В 10 ти т., т. 5, с. 195—196.

Листок.— Подається за вид.: Твори. У 10-ти т., т. 5, с. 197.

«Отак за доброю струною...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 197.

Надія — подається за збіркою «Дорога під яворами». К., Радянський письменник, 1964, с. 78—79.

«Сонцем зігрітий, дощами січений...» — подається-за збіркою «Дорога під яворами». К-, Радянський письменник, Л 964, с. 21—23.

ІЗ ЗБІРКИ «РУТА», 1966 р.

Збірка вийшла у видавництві «Радянський письменник» у 1966 р. Рута.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 199—200.

¹ Менестрель — професіональний співець і музикант у феодальній Франції й Англії. В XIV—XVIII ст. менестрелями називали й народних музикантів.

ІЗ ЦИКЛУ «СОНЕТИ ОБУХІВСЬКОЇ ДОРОГИ»

«Я з тих країв, де в сині оболоні...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1965, 1 січня.

Зберігся автограф з присвятою О. Гончару: ф„ 22, оп. 1, спр. 245,

с. 7.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 201.

«Я з тих країв, де в сині оболоні...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1965, 1 січня.

Зберігся автограф: ф.,22, оп. 1, спр. 245, с. 8.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 201—202.

«Я з тих країв, де за Дніпром кургани...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна, 1965, 1 січня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 10.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 202—203.

¹ Ворохобна — бунтівна, бентежна.

«І ти з такого ою поля...».— Зберігся автограф: ф. 22 оп. 1, спр. 245, с, 11.

Подається за вид,: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 203.

«І та звідтіль, де сиві оісуравлі...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 12. '

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 204.

¹ Аргонавти — герої давньогрецького міфу, які плавали в Кол->;іду за золотим руном на кораблі «Арго».

«Привіт тобі, обухівська дорого...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1965, 1 січня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 13.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 204—205.

«А ти все та ж, як мати у надії...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», І965, 1 січня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 14'.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 205—206.

«її земні розгони і простори...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1965, 1 січня.

Зберігся автограф* ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 15.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 6.

«У нас кохати — полюбить сповна...».— Подається за вид.: Твори, В 10-ти т., т, 5, с. 207.

«Ось той місток, де я колись ходив...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1965, 1 січня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245,_с. 16.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 207—208.

«Його змололи, і змісили вкрай...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1965, 1 січня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245,^ с. 19.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 210.

«Заводять пісню з клекотом розлуки...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1965, 1 січня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 24.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 211—212.

¹ Швачка Микита — один з керівників гайдамацьких загонів Коліївщини (1768), що діяв в районі Василькова, Фастова, Білої Церкви, Богуслава.

«Під круглим місяцем, ополуночі...».—Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 212.

«Від помідорів рооісевіє лан...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1965, 1 січня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 21.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 213.

«В нас назви сіл — як кремінь на ударі...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1965, 1 січня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 22.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 213—214.

«Тепер за стіл сідають гречкосії...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1965, 1 січня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 23.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 214—215.

«У гречкосіїв є веселі дні...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна». 1965, 1 січня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 25.

Подається за вид.: івори. В 10-ти т., т. 5, с. 215.

«Квітчається в калину із артілі...».— Вперше надруковано в таз. «Літературна Україна».. 1965, 1 січня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 26.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 216.

«А вже в роботі в ник усе до ладу...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1965, 1 січня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 28.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 216—217.

ІЗ ЦИКЛУ «СОНЕТИ ВЕЧОРІВ»

Зберігся машинописний текст всього циклу з правкою автора: ф. 22, оп. 1, спр. 245, є. ЗО—47. Автографи цих творів не збереглися.

«У вечорах, що встали як вітрила...».— Вперше надруковано в журн. «Дніпро», 1965, № 3, с. 34.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 218.

¹ Кармін — яскраво-червона фарба, яку добувають з комахи ко-шеніль.

«Ті вечори осінні — як напій...».— Вперше надруковано в журн. «Дніпро», 1956, № 3, с. 34.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 218—219.

«В нас вечори не знають суєти...».— Впеоше надруковано в журн, «Дніпро», 1965, № 3, с. 35.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т* 5, с. 219—220.

«Заходять в гості люди й сивий дід...».— Вперше надруковано в жури. «Дніпро», і 965, № 3, с. 35.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 220.

«Кінчиться звада потаємних стріч...».— Вперше надруковано- в журн. «Дніпро», 1965, № 3, с. 35.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 221.

«У вечорах осінніх є принади...».— Вперше надруковано в журн. «Дніпро», 1965, № 3, с. 36.

Подається за вид.: Твори. В, 10-ти т., т. 5, с. 221—222.

«У хаті тиша, з димом від махорки...».— Вперше надруковано в жури. «Дніпро», 1965, № -3, с. 36.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 4, с. 222—223.

¹ Лорка (Гарсіа Лорка) Федеріко (1899—1936) — іспанський поет і драматург, розстріляний фашистами.

² Л у м у м б а- Патріс-Емері (1925—1961) — прогресивний діяч Конго (Кіншаса) засновник і керівник партії «Національний конголезький рух», прем’єр-міністр Конго, убитий прислужниками бельгійських колонізаторів.

«Не змокли на дощі порохівниці...».— Вперше надруковано в журн. «Дніпро», 1965, № 3, с. 36.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 223.

«Його вели в кайданах до Сибіру...».— Вперше надруковано в журн. «Дніпро», 1965, № 3, с. 36.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 224.

«І знову крик, і січа, і луна...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 224—225.

«Сваволя й гніт в’ялили край журбою...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 226.

¹ Нуда — нудьга, туга (обласне).

«Не поклонявсь оздобі царських врат...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 227.

«Чекав добра на вибиті лани...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 227—228.

«Не віддзвеніли повені блакитні...».— Вперше надруковано в журн. «Дніпро», 1965, № 3, с. 37.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 228—229.

¹ Чумак Василь Григорович (1901—1919) — український поет, розстріляний денікінцями.

«І стеле шлях безсмертя Чумакові...».— Вперше надруковано в журн, «Дніпро», 1965, № 3, с. 37.

¹ Ічня — місто Чернігівської області, тут народився В. Чумак.

² Г е р о ст а т — ефесець, який 356 р. до н. е. спалив прекрасний храм Артеміди Ефеської, щоб обезсмертити своє ім’я; славолюбець, що добивається слави будь-якою ціною.

■ «Встають мої світанки корчуваті...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 230.

«Крізь вечори, мов корінь у саду...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 230—231.

ІЗ ЦИКЛУ - «СОНЕТИ синього квітня»

«Отак собі гарненько сам посиджу...».— Вперше надруковано в журн. «Жовтень», 1965, № 6, с. 4.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 232.

«Вона стоїть, стожарниця, вночі...».— Вперше надруковано в журн. «Жовтень», 1965, № 6, с.. 4.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 50.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 232.

«У квітні моложавіють діда...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 56.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 232—233.

«Черлений день, мов кутий у зброярні...».— Вперше надруковано в журн. «Жовтень», 1965, № 6, с. 4.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 55.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 234.

«Весна і квітень...».— Вперше надруковано в журн. «Жовтень», 1965, № 6, с. 4.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 51.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 235.

«У квітні в нас не грають весілля...».— Вперше надруковано в журн. «Жовтень», 1965, № 6, с. 5.

Зберігся автограф: ф. 22, он. 1, спр. 245, с. 54.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 235—236.

«Несуть боривітри вологу і' відлигу...».— Вперше надруковано в журн. «Жовтень», 1965, № 6, с. 5.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 49.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 236—237.

«Летять, пливуть і сурмлять ув імлі...».— Вперше надруковано в журн «Жовтень», 1965, № 6, с. 5.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 47.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 237.

«Полин запах, і кашка меду...».— Вперше надруковано в журн. «Жовтень», 1965, № 6, с. 6.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 52.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 238.

«В квітневі вечори долає серце смуток».— Вперше надруковано в журн. «Жовтень», 1965, № 6, с. 6.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 48.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 239—240.

ІЗ ЦИКЛУ «ПІСНЯ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА»

Весь цикл зберігся у машинописному вигляді: ф. 22, оп. 1, спр. 2415, с. 60—70. Автографи цих творів ие збереглися.

Пролог.— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1964,

4 вересня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 241.

. «Як не любив ти скрипку тих дерев...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 241—242.

«Де зорі падають».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна»,'1964, 4 вересня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 243.

Віра.— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1964,

4 вересня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 244.

Любов.— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1964,

4 вересня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 244—245.

Пробачення.— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1964, 4 вересня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 245—246.

Під Валуйками.— Вперше надруковано в газ. «Літературна Укра* їна», 1964, 4 вересня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 24-6—247.

¹ Валуйки—- районний центр Білгородської області.

«Любив ти землю, теплу і рясну...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 247—248.

«Стик тебе пам’ятаю...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 250.

ІЗ ЦИКЛУ «ПІСНЯ ОСТАПА ВИШНІ»

«Навкруги багаття любо й мило».— Вперше надруковано в газ. «Ра* дянська Україна», 1985, 1 серпня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 252—253.

«За українським полем соковитим...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 245, с. 1. Дата: 23.ѴІІІ 1965. К|онча] -Заспа.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 254.

«Інші мали гомін і медалі...». — Подається за вид.: Твори. В 10-ти т.,

і. 5, с. 255.

«Ні, не забудеться Остапова сила...».— Подається за вид.: Твори, в 10-ти т., т. 5, с. 258.

«Дивиться небо очима...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 258—259.

«Дороги Вкраїни, долини і кручі...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 259.

«Мороз чи спека, грози чи відлига...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 260—261.

«Тут кожен замінь пише заповіт...».— Подається за вид.: Твори.

В 10-ти т., т. 5, с. 263—264.

«Пиши, як кажуть, хлопче...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 5, с. 264—265.

¹ Дайте Алігієрі (1265—1321) — італійський поет.

² Шекспір Уїльям (1564—1616) — англійський драматург і

поет:

³ Зетрег ьіго — завжди учень (з лат.). <

, «Дорога є, а друзів тих немае...».— Подається за вид.: Твори.

В 10-ти т., т. 5, с. 265—266.

¹ «Посмішка Максима» — Максима Рильського.

² Десняк (Руденко) Олекса Гнатович (1909—1942)—український радянський письменник, загинув на фронті.

³ Мельничук Юрій Степанович (1921—1963) — український радянський критик і публіцист.

ІЗ ЗБІРКИ «СИНІЙ ЛІТОПИС», 1968 р.

Збірка «Синій літопис» побачила світ у видавництві «Радянський письменник» у 1968 р.

Поезія («Ті не купиш цвітом провесен...»).— Вперше надруковано в журн. «Україна», 1967, № 32, с. 12.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 7.

Дума («Серед темної ночі...»).— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 7—9.

Балада («Коли він звільнив п’ять метрів землі— Вперше надруковано в журн. «Україна», 1967, № 32, с. 12.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 9.

Син.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 10

«А коли натомимось небо верстати...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 10—11.

«Одкрий свої сизі крила над пруоісним теплом долини...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1967, №"9, с. 1.

Зберігся автограф: ф.' 22, оп. 1, спр. 264, с. 2.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 12.

«До світанкової вода, на непротоптані сліди..,».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1967, № 9, с. 1.

Зберігся автограф.: ф. 22, оп. 1, спр. 264, с. 1.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 13.

«Білі птиці снігів налетіли зночі...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1967, № 9, с. 2.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 264, с. 3.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 13—14.

«В завійну піч з незвіданих доріг...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1967, № 9, с. 2. ^й Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 263, с. 19.

Подається за вид.: Твори. В 10 ти т., т. 6, с. 14—15.

«Заборгував тобі я, чорний хлібе,..».— Вперше надруковано в журн. «Україна», 1967, № 32, с. 12.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 15—16.

«Приходять предки, добрі і нехитрі...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 16.

Полин.— Вперше надруковано в жури. «Вітчизна», 1967, № 9, с. 2. Подається за вид.і Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 17.

¹ О в л у р — половець, персонаж із «Слова о полку Ігоревім».

Тінь,— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 17—18.

«Хата стоїть на краю села...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1967, № 9, с. 3.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 18—19.

«Куди зникає щебет малюка...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1967, Яз 9, с. 3.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 19.

«Мені не треба в о/ситті багато...».— Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1» спр. 262, с. 31.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 22.

«Корінь кленовий на стеоїщі моїй...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 22.

«Підведи мої вії зелені...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 22—23.

Снігові мелодії

1. «Сніги, сніги на чорних килимах...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т, 6, с. 24.

2. «Ще сніг мете в могутнім колиханні...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1967, № 9, _с. 3.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6. с. 24—25.

3. «Морози б'ють вао/скі свої копита...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1967, № 9, с. 4.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 25.

4. «Не боячись зими-напасті...».— Подається за вид.: Твори,

В 10-ти т., т. 6, с. 25.

Визнання.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 26.

«Я — небо. Я — полотнище віків».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1967, № 9, с. 4.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 26—27.

«Я — корчуватий без. Я — фіолет рай-дерева».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1967, № 9, с. 4.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 27.

¹ Без, рай-дерево — бузок.

«Гляньте, карі очі, та в мою сторононьку...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1967, № 9, с. 4.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 262, с. 17.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 27—28,

«Ми сірі гуси в -хмарі..,».— Вперше надруковано в газ, «Літературна Україна», 1966, 29 квітня.

Зберігся автограф.: ф. 22, оп. 1, спр. 262, с. 19.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 28.

«Так робляться визнання цвіту й повіді...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1966, 29 квітня.

Подається за -вид.: Твори. В 10-ти т., т. б, с, 29.

«Задихав березняк зеленими устами...»,— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1966, 29 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. ЗО—31.

«Пробилося трави шептання і наріччя...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. б, с. 31—32.

Вологий вітерВперше надруковано в газ. «Літературна Україна»*

1966, 29 квітня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 32.

«Ось оісайворон ожив...».— Подається за вид.: Твори, в 10-ти т., т. 6, с. 33

«Дайте мені доли...».— Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1966, 29 квітня.

Зберігся автограф, ф. 22, оп. 1, спр. 262, с. 15.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 33.

«Так я про дощ іще хотів казати...».— Вперше надруковано в газ_в «Літературна Україна», 1966, 29 квітня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 262, с. 16.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 34.

Вечір.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 34—35.

¹ Арабески — орнамент з геометричних і рослинних візерунків, в які іноді вводяться східні написи,

² Із бородищами, як у Фідел я...— тобто як у Фіделя Кастро.,

Реквієм.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т, 6, с. 37.

«Билася райдуга над водоюПодається за вид.: Твори, В 10-ти

т., т. 6, с. 37—38.

Антитеза.— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 39.

¹ Транспозиційні єн грами, відеотрон, фотон, пер е-броквантинфікатор, термоскопів — математичні та технічні терміни.

«Я бачу, як ти, богатир в плечах...».— Вперше надруковано £ журн. «Вітчизна», 1967, № 9, с. 6.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 262, с. 25.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 39—40.

«Всі кажуть: кривавий двадцятий вік...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1967, № 9, с. 6.

Зберігся автограф: ф. 22, оп„ 1, спр. 262, с. 28.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 40.

«Не будуй, мій віку, тюрем, за гратами...».— Вперше надруковано в журн„ «Вітчизна», 1967, № 9, с. 6,

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, сир. 262, с. 27.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 41.

«Подай мені руки, о віку мій...».— Вперше надруковано в журн.

«Вітчизна», 1967, № 9, с. 6.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 262, с. 26.

Подається за вид.: Твори. В ГО-ти т., т. 6, с. 41-^42.

Не руйнуй мені, віку,..— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т, 6, с. 42.

І. «За віками,, як тінь за даллю...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с« 42—43.

¹ К а я л ь (Каяла) — річка, згадувана в «Слові о полку Ігоревім»,

И. «Усе, що билося світанням...».— Подається за вид.: Твори.

В 10 ти т., т. 6, с. 43.

III. «Не боюсь, що вдарять темні хвилі...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 43—44.

IV. «То голос твій кличе...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. б, с. 44—45.

V. «Поклади свої добрі руки...».— Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 45—46.

«Віку двадцятий, дні переоіситі...».— Подається за вид.: Твори.

В 10-ти т., т. 6, с. 46.

«Благословенна будь, земле, мати для всіх...».— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1967, № 9, с. 7.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 46—47.

«Благословен будь, світе мій, в небі й траві...».— Вперше надруковано в жури. «Вітчизна», 1967, № 9, с. 7.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 47.

Роздум — Вперше надруковано в журн. «Україна», 1967, № 32, с. 12.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 48.

Триєдиність.

Сніданок.— Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1967, № 9, с. 9.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 6, с. 49—50.