Поетичні твори, літературно-критичні статті

ялинки

Стоять засніжені ялинки Біля Кремлівської стіни. Шепочуть сни, зітхають дзвінко І з вітром бавляться вони.

І тут, під світлою .зорею,.

Як з бронзи вилиті,— живі,

На двох окриллях Мавзолею Стоять суворі вартові.

Візьму я гілочку з ялини,

У край далекий понесу,

Щоб потім згадувать щоднини її нев’янучу красу.

Щоб завжди бачить: під зорею, Як з бронзи вилиті,— живі,

На двох окриллях Мавзолею Стоять суворі вартові.

* *

*

Бійця поклали у дядьковій клуні,

Де пахла волошкою житня солома.

І ми, семилітні, безмятежно юні,

Не сиділи й хвильки у себе вдома.

Боєць шепотів: я встану, устану.

Ми приносили хліба чи й сала трішки, Сировим полотном бинтували рану,

Тютюном набивали козячу ніжку.

Устав через тиждень, пішов,— не впізнаю, Цілував на прощання, здоров’я півроку.

Десь гуляє луна по вишневому краю Од його молодого і легкого кроку.

Збирайся, братва, із околиці нашої,

Юність вернулась, нагадує вдома: ^

Ми бійця годували чорною кашею,

І волошкою пахла житня солома. .

* *

* '

В північний час ударить грім В небес широку стелю,

Тривога ввійде в рідний дім,

Шепне: — Вдягай шинелю. ^

А за степи, за сіножать Славетний ворон кряче...

Дружина вийде провожать, Можливо, що й заплаче.

Та квіту раннього пучок Розквітне, як надія,

І голубий носовичок На вітрі забіліє.

І сурм відлуння молоде Зжене очей турботу.

■— Піхота йде! Піхота йде!

Вперед, вперед, піхото!

Піду з полком крізь пил і дим,

Із лоба піт утерши,

Правофланговим рядовим, Заспівувачем першим,

Чи вам насниться ж уночі,

Як в чортовім розгоні У небо сурмлять сурмачі,

Хриплять козацькі коні?

$ *

*

Іржуть на вітрі коні чорногриві, Загнуздані, засідлані в похід.

В заобрійних полях рожевий тане слід. Здорові будьте та йсивіть щасливі.

Вдягає брат будьоннівку, шинелю, Старому батьку клониться до ніг. Пробив небес широку синю стелю Молодика золотокутий ріг,

А з матерями буде ще морока,

Із радощами й смутком пополам, Коли ляга дорога нам широка, Коли багряні сняться ночі нам.

♦ *

*

Походи, ви, походи,

Осінні сині дні!

Бійців смаглява врода Така близька мені.

Рожева повна вишня Оновлює міста.

Майбутнє і колишнє В однім зерні зроста.

ЗАПОРОЖЦІ

ВОРОН

На ланах козачої долини Толочив ромашок первоцвіт. Вчора ворон справив іменини, Триста літ минуло, триста літ.

Не широка піднебесна стеля,

Не глибокий дніпровий заплав. Ворон бачив Остряницю й Хмеля Над полтавським боєм кружеляв.

З’їдено м’ясця і крові спито В бойовищах трудних на зорі. Ворону колюче стигле жито Затуляє обрії старі.

Він оглух, осліп, одна скорбота, Він не бачить, як крізь сивий дим На страшнім алюрі мчить кіннота Під багряним прапором одним.

БИТВА І

Гримнули блискучі самопали, Ковані навіки в жовту мідь.

В ярову, медвян исту суцвіть Сотні.тіл підкошено упали. Сагайдак ¹ підвівсь на стременах:

— Хто згада їх в світлих іменах? Для яких пеанів² і палітер Голови злягли у ковилі.—

Вій пригнувся низько до землі, . Шаблю в крові об коліно витер.

--- Досить бою! Сон змикає вічі. Ляжмо, хлопці; в поріст яровий,

ІДе не раз рубатися, не двічі.—

А орли, чатуючи здобичі,

Знали вже, хто мертвий, хто живий.

, БИТВА II

Блищало небо золотом янтарин,

А вже метнули в битву козаки,

І дико скрикнув ординець-татарин, Сповзаючи з високої луки.

Як позавчора, вдарили мушкети,

І пожаром взялася димна вись,

І за Дніпром сузір’я і планети Кривавими сльозами полились...

А ген за виднокругом неозорим, При яворі, при тихому дворі,

Із хлібом-сіллю, із таємним горем Синів додому ждали матері.

*

Уставай, мое сонечко, з темного лугу,

Бо тривожить минуле не раз і не двічі.

Сплять в степу запорожці — товариш до друга Повернувся обличчям, порубаним в січі.

І так страшно дивитись на заплющені очі,

На рубці-кривавиці, і на плечі похилі,

І ніхто з них ні пити, ні їсти не хоче.

Милі мої. Тиша. Милі мої, милі.

Тож не бачать: заквітли лапки звіробою,

І не чують громи перекочують глухо.

Листопад виграє золотою габою,

Чи білянка-гулянка мете — завірюха.

Лиш тоді, як танкісти промчаться по полю І сурма зарокоче в поході з полками,

Устають, щоб побачить, і стогнуть від болю, І~шаблі-гартуванці дзвенять під руками.

* *

*

Червоно-вишневі зорі віщують погожий схід,

Ти, може, мене й забула: не бачила-стільки літ?

Немало ми воювали, стоптали чобіт рудих,

І якщо згадати мертвих, то я зажурюсь по них.

І якщо живих згадати,— нехай заніміє плач,

Бо друзі ідуть полками і я серед них — сурмач!

Сурмлю, що зелену землю закриєм грудьми від бід. Що красно-вишневі зорі віщують веселий схід!

Запалали огні за долиною синьою неба,

Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти. Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Як росли ми ізмалку? Скрипіла у хаті колиска, Загасав каганець чи горіла воскова свіча.

Ти нам шлях показала, який під зірницями блиска,

І проміння багряне подібне було до меча.

— Люлі-люлі, дитино, засни, мій синочку, нівроку, Люлі-люлі, засни...— Так співали синам матері.

Ми ж виходили в ніч на закурену стежку широку,

І сестра наша, доля, вела од зорі до зорі.

Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдати? Мо’, й житам квітувать? На отаву позве сіножать? Повертались батьки на хвилину до рідної хати,

Щоб навчити синів, як гвинтівки на бій заряджать..

Журавлі пролетіли: а може, е вісті від брата Із карпатських долин, з полинових потоптаних меж? Розкололась земля. Наставала велика розплата.

За лужком-бережком багряніли картини пожеж.

То ішла революція в сірій тужавій шинелі

Із окопів грязьких, із-під куль на ромашковий шлях.

Гомоніли солдати: — Ми з’їли доволі шрапнелі,

Хай ще німець куштує на зритих снарядом полях.

Поминули літа. Зацвітає Шевченкова круча.

Домни плавлять метал. Подніпров’я колише човни. Україно моя, напливає загрозлива туча

І дзюбаті шуліки з чужої, як смерть, сторони,

В них на крилах не зорі барвисті, веселі, гарячі —

На підкриллі в них бомби і чорні зловісні хрести. Спостеріг я вночі: загоряються очі юначі І виходять полки на залізні й дубові мости.

І шуліки ті падають, полум’ям білим повиті,

Танки, димом закутані, трупом залізним лягли.

І трасуючих куль золоті розтікаються ниті.

Смерть за смерть ворогам! На шулік вилітають орлиі

Я в Дніпра запитаю:

— Скажи мені, сивий Славуто, Ти, забомблеиий сталлю, свинцевого звідав дощу?

І Дніпро заревів:

— Мною кривду стару не забуто,

А нової наруги я вічно катам не прощу!

Та й запінився дужий, і час пригадавши Батиїв,

І німецьких зажер в вісімнадцятім літі, в бою.

— Здрастуй, Києве любий! — ї каже, всміхнувшися,

Київ:

— Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн, стою.

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

То ж палають вогні за долиною синьою неба, Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти. Україно Радянська, у світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Тільки б бачить тебе у народів привольному колі,

Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.

Із синами Росії на грізному ратному полі Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!

2

Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч. Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки, Тільки снами не муч і невипитим горем не муч.

Я топтав кілометрів не сто, і не двісті, й не триста, Все в похід, у похід, в небезпеки на правім краю,

Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста:---- Що ж ти став, як німий, надивляйся на землю

свою!

Надивляйся на землю, де сизі орли клекотіли Із могили високої в димнім безмежжі доріг.—

І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла,

Я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг.

Я ізнов тебе вгледжу в пародій привольному колі,

До завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.

Із синами Росії на грізному, ратному полі Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!

З

Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпізнала? ,

Знов прошу: озовись! Молода і далека моя.

Може б, вітром я став, тільки ж хмар налягає навала, Може б, співом покликать,— так де ж його взять

солов’я?

На дніпровській долині ромашка зів’яла побита. Тополина скрипить. Догоряє мій батьківський дім.

І не хочу я вітром лягати під кінські копита, Соловейком співати на чорному горі твоїм.

Буду дихати, падать, рости й воювати до загину,

Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.

Я візьму твого смутку і горя важку половину У розтерзане, горде, нескорене серце моє!

І піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші, Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на сліду,

Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду;

Тільки бачить тебе у народів привольному колі,

Де завжди набиралась могуття, І слави, й снаги,

Із синами Росії на грізному ратному полі Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!

Вставай, моя рідна, розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті —

Веселкою в небі, барвінком у полі, Розплатою-люттю при спаленій хаті,

Торкнусь тебе ніжно — і рук моїх дотик Забурха вогнем, і я взрю опівночі:

Дитини забитої змучений ротик,

Залізом обпечені очі дівочі,

Дідівську сльозу, закривавлену з жалю, Сорочку стару на розстрілянім тілі.

Простіть, якщо словом кого запечалю, Далекі мої, дорогі, помарнілі!

Далекі мої, дорогі і хороші,

Я чую ваш поклик: —До кари! До кари! — Метуть і метуть зимовії пороші Сніжком-залежком з посивілої хмари.

Свисти не свисти, проклятуща нагайко,

Не бачив катюга розплати такої:

У димному полі встає Наливайко І землю стрясає страшною рукою.

І тінь його віща в залізній закові Випростує плечі під хмари невмиті.

Озброєні діти Залізнякові,

Ми пройдемо шляхами при стиглому житі.

І прийдем до тебе, солдати-звитяжці,

У дружбі великій, в братерстві святому: Сухар у торбинці, вода у баклажці І зустріч сестри біля отчого дому.

Радянська Вкраїно! Розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті —

Веселкою в небі, барвінком у полі, Розплатою-люттю при спаленій хаті!

5

Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сипа. Он він лежить під тином, скроня злегка в крові.

І меркне зимовий вечір, утіха твоя єдина,

А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.

Чого ти журишся, батьку, що хату спалили кляті? Брата забили в пута, сивіє, бач, голова.

Пожитки твої хороші, радості небагаті —

Усе димить в попелищі і тліє не дотліва.

Іржали коні в артілі, ворота іскрипіли новії, Забрали овець і коней — кривавий слід по траві...

І меркне зимовий вечір в далекій сивій завії,

А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.

Он ту яблуневу гілку, де снігу замети білі,

Ти сам щепив із сусідом, цвіти, мій веселий дім!

— Ми знаємо, знаєм, знаєм! — кричать пеньки '

обгорілі

Із хати, з комори, з клуні в сльозах і в горі твоїм.

Повішених вітер гойдає. Гармата б’є опівночі.

І тліє все в попелищі: і радість, і труд, і піт. Дивляться зорі з неба, немов замучених очі,

Немов розстріляних очі біля кленових воріт.

Не плачте, мамо, не треба, і ви не журіться, тату, Друзі ідуть зі сходу, сурма не грає — б’є!

Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату, І в них не вистачить крові за грізне горе твоє!

БОЖЕНКО

Де небо, як море глибоке, на вітрі шумить неокрає Шляхами кривавої січі, байраками грізних повстань:

— Боженку, підводься, Боженку, твоя Україна палає — Земля придеснянська й славутська на сурмах суремить}

— Устань!

Стоптала подвір’я із садом люциперів чорних навала, Онуку забито у житі. Снарядом підпалено дім.

— Боженку, підводься, Боженку, твоя Україна устала, Земля подніпровська й бужанська на сурмах суремить:-

— Ходім!

І вже він встає, сивобровий, у шапці кудлатій та в бурці, Не бурка, а буря на плечах, іде і дворів не мина.

На шаблі виблискує сонце, як зайчик у росяній жмур'ці, І кінь тонконогий здибився, срібляні дзвенять стремена.

— Диви, як спохмурніло небо, гаряча, знать, буде робота^ Не в битву, не в січу виходять — на денний полізли розбій* І знову пани й паненята, облудна, зажерна німота,

Ти бачиш це, Щорсе Миколо, ти чуєш, Черняк Тимофій? Боженко одпльовує люто, звіряючи зброю найкращу, Задимлену порохом, димом, бо з неї гостинців послав, Він кличе до бою страшного Обухів, Трипілля, Таращу, І Київ; і Канів, і Корсунь, у сонці ясний Богуслав.

За Корсунем лине: — Ми знаєм! — 3 Таращі відгулом: —

Я чую! —

Тужава, зарошена, стигла,.як дівчина красна, земля. Беруть воронців із конюшень, виносять сідельця та збрую, А хлопці ладнають тачанки, і грім понад ними гуля. Горить на кашкеті зірниця, на плечах шинеля — не свита. З артілі приходять дівчата, в любистку доріжка не та. Пливе жовтобарвиа пшениця, пилюкою густо покрита, Зозуля на дубі зеленім Боженкові лічить літа.

А він, сивобровий, підвівся: — Готово там, хлопці? То

добре.

Ми ночі закутаєм димом і липня колючого дні.

Ходім, партизани, до мене, у кого лиш серце хоробре, У кого рука не тремтіла,— лети на гарячім коні,

Та й будем напасника бити!

Година минає чи друга.

Боженко стоїть серед поля, де тупіт'кіннотний і мла.

То влад загриміли тачанки від Оржиці, Прип’яті, Бугу, І тінь його бурки орлина на всю Україну лягла.

МАТИ

Чорна хмара вкриває півнеба з дніпрового краю, Димом віють долини. Спадає остання роса.

Ти виходиш одна, одинока, можливо, я знаю,

Там, де хмара пливе і останній промінчик згаса.

Ти кого ж виглядаєш на кручі найвищій ізрану? Проса б курям дала. Походила б собі по двору.

Я одразу пізнав би й сорочку грубу, полотняну, і потерту керсетку, й тернову хустину стару.

Дуже холодно, мамо, не правда? А чоботи збиті,

Руки, бачу, замерзли, ні свити, ані кожушка...

Обіцяв я купити.— Ну що ти, одна я на світі?

Он молодшим купи, а старому зима неважка, .

Так і шкрьобала в збитенцях. Мала четверту онуку, Колискову турчала, агукала. Як там вони?

На високій горі піднімаєш обвітрену руку,

І вуста твої шепчуть:

— Сини мої, де ви, сини?

Колисала їх, бавила, мала щоночі мороки,

У турботі, у забавці. Хто ще згадає об тім?

Постаріла сама. Натрудилась за дні і за роки. Почалася війна.— Так що, мамо, прощайте. Ходім.

Та й пішли в тридцять сьомуПід Києвом дальня

долина

Вся окопами копана, в вибухах небо рясне,

Ну, а мати, звичайно, як мати у кожного сина:

Сяде їсти — не їсть, а приляже — ніяк не засне.

Щонайстаршого просиш:

— Заглянь до батьківської хати.—

Середульшого кличеш — у сурми суремить зима;

І не клич наймолодшого, рідна заплакана мати,

Я летів би, як птаха, так сили злетіти нема.

Ти у сонця спитай. Бачиш сонце звелося над полем,

І зникають сніги, і на бурю гудуть дерева,

Щоб синам дати звістку, хлоп’ятам твоїм

смаглочолим, Многострадна моя, синьоока, змарніла, жива!

Поклонися Дніпру, гостював він у морі недавно, Пошукав би дітей твоїх, радість приніс немалу.

І стоїш ти одна, посивіла, стара Ярославно²,

На Дніпровськім лужку, на трипільському древнім

валу.

КИЇВ

Змінився наш обрій веселий. Окоп. Залізниця. Гармата. Дуби, посивілі від пилу. Світанки рожево-сухі.

Ми так поріднились, з тобою і стали, як брат біля брата, Чи, може, як батько із сином, під кулями, в ночі глухі.

Отут ми садок насадили, нехай достигають черешні, Криницю копали глибоку, на підмури клали граніт. Ввижалися літа минулі, і снилися ранки прийдешні, Гарячі, рум’яні, шумливі, як сонце жниварське між віт.

Он кличуть до себе у гості садок мій, і вулиця, й площа, Трамваїв дзвінок голосистий, як птиця, щебече з людьми. Отут же кохались під небом, де вітер хмарину полоще, Отут наші діти учились. В двадцятім училися ми.

Жили у гуртожитку хлопці, до спогадів стежку не збито!. На хлібі гречанім з водою, півпачки махорки на всіх.

Та місто своє будували. Вантажили вугіль і жито,

І якщо співали,— не горе, і якщо сміялись,— не гріх.

Чого ж ти задумався, древній? Аж очі примружуєш зорні, Ти слухаєш клекіт залізний? Чи щебет в саду солов’я? Стоїть твоя слава велика, як райдуга, викута в горні,

З семицвіту й щирого злота, дніпровська красуне моя!

Чого ж ти задумався, любий? То ж небо цвіте непогасно, Ріка, і квартали, й майдани шумлять, золоті від століть. Живе твоя правда могуча, мов квітка, запліднена рясно, І сила на горах огненних в броні велетенській стоїть.

Я бачу, як дощ накрапає, як туча згромаджує зливу, Фашисти повзуть по дорогах на люто-кривавий розбій.

На матір мою Україну, на рідну засіяну ниву,

На тебе, мій Київ радянський, замріяний велетню мій!

Дівчатка з дев’ятого класу пов’язки чіпляють — сестриці. Діди — в ополченці, бо треба повсюди як слід голови.

А юнь комсомольська нашила зелені фронтові петлиці,

І чола підносить високо, і проситься: — Благослови!

Ус тане ще день яснобарвний. Умиється сонце росою. Засмаглі, закурені в битві, повернемось: — Волю

візьми,—

Потрогаем кожен камінчик, бур’ян постинаєм косою, Шинелями витремо щічки дитячі, залиті слізьми.

А може, кому й не вернутись. Ну, що ж, я найважче

приймаю,

Бо куля імен не питає, товариш чи брат, не мине...

Скажи тоді рідним ув очі, що був я з тобою’ до краю, Вшануй моїх друзів щасливих та інколи згадуй мене.

БАЛАДА ПРО МАТВІЯ ПІДКОВУ

За шумним життям околиць,

За лісами, де туман,

Ходить вечір-краснозорець, Б’ється хлопець-партизан.

Він увесь перед тобою Так, як вибрався вночі: Патронташ, у нім набої,

Ніж, гвинтівка на плечі.

Темна ніч. Шляхи. Діброва.

Тихо шепчуть ручаї:

— Де тут є Матвій Підкова?

— Хто ж ти будеш?

— Ми свої.

Наче грім, веде надія До Славутича-ріки:

— Як би бачити Матвія?

— Хто ж ви є?

— Ми свояки.

Йдуть вночі і в димні ранки При зеленому дворі,

— Прощавайте, подолянки!

— Виглядайте, матері!

А навкруг із дальніх сторон Пилом пиляться поля,

А навстріч столітній ворон Попід небом кружеля.

Листоноша чорноброва Носить вісточки-листи,

Що веде загін Підкова,

Що горять старі мости.

Обійшли його зі сходу:

— Партизани, ви живі? —

Наче в землю, наче в воду,

В полі вітром по траві —

Зникли даллю золотою,

Лиш на третю ніч з імли За горою за крутою Знов пожари загули.

Обійшли його лиманом,

Горе їде. Не сміхи.

Димом, порохом, туманом Низько крилися шляхи.

Обложили, сил немає,

Йдуть лісами й по валу...

Глядь — Підкова знов гуляє У німецькому тилу!

Невелику має плату,

Тільки б зброя, хліб та сіль,

По Вкраїні з хати в хату,

Із артілі ув артіль.

Темна ніч. Шляхи. Діброва,

Тихо шепчуть ручаї:

— Де тут є Матвій Підкова:

— Хто ж ти будеш?

— Ми свої.

В полі жито половіє, Птахи сивіє крильце, Та безсмертя вітер віє Партизанові в лице.

ВАЛЮШЦІ

Де ти їдеш, Валюшко?

Де зупинишся жить? Незім’ята подушка На нроетинці лежить,

В нас ляльки небагаті. Сонця літнього мідь.

В опустілій кімнаті Спить конячка й ведмідь.

Ти їх їсти навчала, Пам’ятаєш чи ні? Поверніться зиачала, Вітром збурені дні!

Ти давала їм пити У коритці малім.

Кров’ю збарвлене літо Завернуло в наш дім.

Уночі, не в спочинку,

Я візьму, й не засну, Волошкову косинку,

Як росинку рясну.

Щоби колір не. стерти, Щоби цвіт не зім’ять, Щоб вести аж до смерті Те, що встиг пригадать.

Я СОРОЧКУ ЗНАЙДУ ВИШИВАНКУ

Я сорочку знайду вишиванку І надіну, як хлопчик, радий.

По барвінку піду на світанку Молодий, молодий, молодий!

Щоб ярилися трави у квітні,

Зорі сяли, як гострі мечі,

І дуби зашуміли розквітні,

Найрідніші мої родичі.

Найкоханіші, милі, сторукі,

Чорнокорі, зелені, як світ,

Щоб не знати ні снів, ані муки На дорозі розгойданих літ.

Буде жито за батьківським домом, Добривечір, привіти прості.

Я Дніпро розхлюпочу шоломом,

Щоб посіяти рожі густі.

У намисті, у росах дорожка Засиніє в зеленім саду,

І, притомлений Котигорошко,

Я на груди землі упаду.

* *

«

Отак живу, суворий, непомітний, Спитають друзі: — Що шукаєш ти? — Хоч би збентежив душу лист привітний Через завіси огненні й фронти.

Ні, ні, діждусь і звістки, і привіту,

Де кличе друзів мідяна сурма. Блакитний день розстріляного світу Криваві руки вгору підійма.

Руда шинеля, патронташ ізбоку,

Та котелок, та чоботи в пилу,—

Моє багатство, скарбе мій, нівроку Тебе ношу годину немалу!

Шорсткий ремінь, мозолі на долонях. Кого мені в полях оцих так жаль?

Де вечір їде на червоних конях,

На орудійних вибухах — у даль...

* *

*

Багнет, казанок, і скатка, і протитанковий грім.

Нам слави, може, й не буде, хто пожалкує об тім?

Закурені пилом очі, ви бачили нас чи ні,

Коли гуркотять мотори в загравній далечині?

Земля, як у горні, тліє — навколо, вперед, назад,

Де молодість наша дальня цвіла, як вишневий сад.

Але ми взяли гвинтівки, ремінь рипить на плечі,

І ненависть наша люта громами гуде вночі.

Нам слави, може, й не буде, навіщо вона бійцю?

Нам тільки б пороху більше та більше в кулі свинцю!

Розквітне калина влітку, голуб злетить з-під стріх На тій на курній дорозі, де ми боролись за всіх.

ЗАПОВІТ

Минає день і ніч, в пожарах рік війни.

До зброї узялись діди, батьки, сини,

І внуки підвелцсь, міцні, смаглявочолі.

Ой скільки пропливло за обрієм вітрил,

І скільки прогуло у дальнім небі крил,

І скільки танків спить у спаленому полі!

Ми горе бачили, нам не кажіть про це:

Як піт росив чоло, огонь палив лице. Вкривала густо сіль сорочки поруділі,

І діти корчились, і сохли матері,

Трава хилилась чорна у дворі,,

Як рана з’ятрена на молодому тілі.

Ми чули плач садів і стогони землі 1 неиависть взяли, відкинувши жалі,

Бо сльози і жалі — незавелика плата,

Як іскра б’є світліш,— то ясно від огнів,

А кривда є чорніш,— то буде дужчий гнів На хитрого лжеця, фашиста-супостата!

Отак рішили всі, і де наш заповіт,

У ньому кров, і піт, і жар, і мріянь цвіт, Полків тверда хода на багрім видноколі.' Чужинця виженем! Судьбою так дано,

Бо ленінське шумить, гвардійське знамено В далеких дим-полях над арміями волі.

# *

*

Україно Радянська, бачу тебе в майбутньому. Жайворонки дзвенять у синьому небі, пшениця колосом шумить на полях від Полісся до Приазов’я. Дніпро розлився так, що й не видно, де його береги, ширший за Дунай і глибший за Чорне море. А в містах і селищах людина любить людину, пошана і честь живе в сім’ї, без лицемірства і зради, без кровопролиття, нужди і наруг, без насильства і розстрілів виростають твої діти.

Стоїш ти, як веселка після дощу, висока та барвиста, як дівчина струнка і привітна в яблуневому саду, в братерстві народів, як мати, що чекає на своїх синів.

Я схиляю голову перед тобою, бо бачу невимовну красу твою, чую мелодії невідомих пісень, яких ми не знали, але хотіли створити, чую казки твої, про які ми тільки мріяли в криваві і жорстокі дні.

Може, тепер ми некрасиві, суворі, схудлі від тяжких боїв, але, повір, достойні тебе. Торкнись нашого серця, і ти відчуєш, яка ніжність живе в глибині, які мрії ми носимо про тебе, тільки сказати їх не можемо, бо не той час. Людей наших вішають і розстрілюють, тому і любов мовчить. Людей наших палять на пожарищах, тому і серця наші зробилися мов кремінь.

Ми не можемо дихати, любити, радуватися, дивитися на сонце, пестити дітей, доки фашистські звірячі лапи рватимуть тіло твоє, Україно...

Ми будемо боротися за тебе так, щоб сивий Дніпро клекотів од гніву, щоб Чернеча гора стогнала од гніву ¹ на ворога, і нехай наші серця перетліють на попіл, коли ми цього не зробимо.

Фашистські звірі бенкетують і знущаються з людей в розвалених містах і спалених селах. Жалюгідні дурники! Вони не розуміють того, що синів твоїх не можна перестріляти, перевішати, перенищити, бо куль не вистачить ні в яких

автоматах, бо немає таких арсеналів із зброєю, нема такого вогню в світі, щоб спалив і знищив твій народ, Україно Радянська.

В мені душа твоя жива,

Вогнем горять твої слова,

Хіба ти можеш в тьмі сторіч Згубити день, упасти в ніч? '

Я бачу твій спокійний зір.

У яворах зелений двір,

І шир небес, і даль доріг,

І те, що в пам’яті зберіг:

Юнацьких днів ярке число Барвінком-цвітом поросло.

На сивих ріках весняних Я часто згадую про них;

Ячать призивно лебеді,

Звучать пориви молоді Труда, кохання, доброти,

Якою так пишалась ти.

Дідів старих старі пісні,

Нові мотиви голосні,

Розмову любу віч-на-віч,

В роботі день, в спочинку ніч,

Донбаських трударів сім’ю,

Гарячу молодість мою,

Якій шукав я переправ,

У небі сонця,в полі трав,—

Я все пригадую. Ні, ні,

Ти не поникнеш у вогні,

Де голод, мор, зими пурга,

Моя Вкраїно дорога!

Я чую мертвий хрип коня.

Над полем сиве вороння Десь на пораненім плечі Клює поживу уночі.

Мій батьку, друже, побратим,

Поглянь — за обрієм крутим,

Мов за гетьманщини колись,

Дороги смерті простяглись.

І мерзнуть діти на шляху,

І рище вовк у ніч глуху,

1 до майбутніх поколінь Сяга пожарищ віща тінь. -

Я в серці, друзі, пронесу Гармат важких страшну ясу, Очей побитих мертвоту,

Ночей осінніх темноту І ніжність в мислі молодій Моїх дерзань, моїх надій.

Коли б зібрать безвинних плач І горе висурмив сурмач,

Коли б ту повінь сліз гірку Ізлить в одну сумну ріку,

То світ, який до болю звик,

Від плачу б тяжкого поник, Луги, у золоті беріз,

Зів’яли б навіки од сліз.

Які нам снилися жнива?

Який нас вітер обвіва?

Дивіться: кров і наша мста Густим посівом вироста.

Про весну мріє ясенок,

І підроста в сім’ї синок,

І ти, скривавлена в бою, Плекаєш ненависть свою.

Веде в ліси синовній слід,

Полки ідуть, палає схід,

І виглядають матері У кожній хаті, у дворі.

Усім, сконавшим на мечі,

Усім, постріляним вночі,

Братам, повішеним в краю,

Свою печаль я віддаю.

На частки серце поділю,

Щоб рівно гніву і жалю Припало кожному із нас На добрий день, на інший час. На крицю — криця, день в крові, А смерть за смерть,— і ми живі, На ріднім полі, на лану Зорем плугами цілину.

Вставай, підпалена вогнем, Вставай, ясніша з коленим днем, ІДо мусить жить — не знемага, Моя Вкраїно дорога,

Моя Вкраїно!

Де красні лозняки, де косовиця в луці,

Шумлива дітвора, дівчат ласкава річ,—

Широкий Дніпре мій, з тобою ми в розлуці,

Тож бур твоїх не чуть у горобину ніч.

Я звик до них, було... Круті і сиві хвилі,

І туч важкі полки, і шум дубових віт,

І перші блискавки на дальнім небосхилі, Дитинство гроз моїх, привіт тобі, привіт!

Дощів густе зерно краплисто-золотаве.

Човни просмолені, мов коні, рвуться в даль, Рибалки йдуть в забрід, димлять, як сон, отави, І над усім мостів гуде чавун і сталь.

І райдуга стоїть, повірте, на півсвіта,

В семицвітах ярких, як молоде дівча,

А мати кличе пас: — Дивіться,— каже,— діти,

Он воду із Дніпра веселка позича.

Широкий Дніпре мій, де ми ходили з братом:

— Ідіть на зарібки, на працю йдіть, сини.—

Там пахло рибою, і дьогтем, і канатом,

І стиглим кавуном увосени.

Як радувались ми, обвітрені заброди,

Смагляві хлопчаки, курці і плотарі,—

Що риба йде у снасть, що бурі і негоди Нам в груди б’ють як слід з півночі до зорі.

Що неводи тремтять, натягнуті, як стріли.

Човни вантажені — то буде хліб і сіль.

Отак росли малі. Простіть, чого не вміли,

А кріпкі, як дубки, шуміли звідусіль.

У димний день війни гули дуби кошлаті,

Худоба йшла в пилу потоками на схід,

То чорний був потік, то сивий на загаті, ^;

То золотий в полях, де трав прощальний цвіт,

То білий, врунистий.— Нам пити дайте, пити.

Ні, дайте стійла нам і цинкових дійниць,

Ми хлюпнем молоком, заллєм сліди копита, Воронки, вирвані поміж густих пшениць! —

Так плакали корови. Сиза хмара їх покривала враз, свинець косив підряд, ішов мільйон овець, отара, знов отара, і в мирні спинки їм фугасний бив снаряд.

У темних очах їм світилися пожежі,

Ягнята падали, трьохніжки, без снагш

— Стрижіте вовну з нас, вона тонкіш мережі, Ми вкриєм вовною опалені луги!

Горіли ферми виіч за обрієм вологим,

В вечірніх загравах воли ревли, як грім,

І місяць ліз в поля волом червонорогим Між ожереди туч, старим шляхом своїм.

І кінські черепи, об’їдені рамена,

І очі, випиті шуліками дотла,

Ах, коні вороні, не знали ви стремена,

В обочинах крутих погибли без сідла!

Іржання чув би я, мов сурми тонкостволі, Густий гарячий піт росив би гривунів,

А то ось лежите в задимленому полі,

Де явір золотий, як.мармур, скам’янів.

Сяє сонця щит в небесній оболоні,

За видноколом дме смолистий вітровій.

Реви, Дніпро старий, зметнувши хвилі-коні, Стели попони хмар, крівлєю багровій!

Старий, столітній дуб підкошено під корінь. Багато бачив він весіль, смертей і див.

Тепер Хитнувся й ліг на голубу просторінь, Дніпра ярку глибінь навшир загородив.

Ви бачили дідів світанками на кручі В сурових сорочках, в брилях, на самоті?

Вони вже чули брязк, пожари неминучі,

Ладні грудьми лягти на танковій путі.

Полки сурмили в ніч, і куряви сувої , .

Пливли над танками, понад мільйони рук, Над-кінським ржанням злим із далі грозової, Над каски і шаблі, над скрегіт сталі й гук.

І жито сипалось, земля не пахла святом,

І рідні йшли в поля і пізнавали нас.

Боєць прощавсь з отцем, сестра — із старшим

братом.

З коханим — дівчина, такий коханню час!

Я теж гіркоту пив, топтав полин розлуки,

І кам’янів, як смерть, і знову оживав,

Щоб рідні лиця вздріть, щоб чути слова звуки, І клич полків моїх, і тихий стогін трав.

Гроза надходила із заходу до сходу, Багряиодишуча і чорна, як воронь.

І наша ненависть, клекочучи зісподу Людських сердець і душ, роздмухала вогонь.

То наша гнівна кров пекла і клекотіла,

Тнучи напасника, смертям згубивши лік.

Не треба слави нам. Була б лиш битва сміла, Та хліба шмат черствий, та ще сорочка біла, Та щоб Дніпро шумів із Волгою повік.

ТАРАСУ ШЕВЧЕНКОВІ І

Коли течуть криваві ріки В степах, опалених вогнем,— Прославим скривджених навіки, А кровопивців прокленем! Розбили хату і кімнату,

Взяли добро у трудні дні,

Та віру, зоряну й крилату,

Не спопелили на вогні!

Святе, нетлінне наше слово Горить, як віщий знак, вночі,

І стяг сіяє малиново В землі на скровленім плечі.

Приліз панок, холуй, незлюбок, Щоб люди стали, як воли, Батьків старих, дівчат-голубок В фашистські ярма запрягли.

За віковічними дубами Встають побоїща вокруж.

Боєць заспраглими губами В бою водицю п’є з калюж.

І він звертає зір одразу До любих сходжених стежок. Зелена сумка протигазу йому нагадує лужок На славній Київщині дальній, В долині збитій і печальній,

В ромашковій. Де отчий дім, Де від гармат гуляє грім,

Де від танкеток чорна туча Ляга на сиві ковилі.

Слідом Тараса тінь могуча Бреде по скривдженій землі.

Суворі, грізні заповіти Диктує полум’я руде.

— Ти бачиш, батьку?

— Бачу, діти.—

І знову йде, і далі йде.

Я серед битви розумію,

Яке терпіння і надію В нарузі, в горі, в злі нужди Ми з ним виносимо завжди. Гаряча сила, непочата,

Як іскра в горні не стліва.

...І підростуть малі внучата На вольні, радісні жнива,

І сонце з обрію поверне Зігріти землю гаряче,

І кров розбійників зажерна В слов’янські ріки потече!

І встануть мертві на_чрозплату, Немов живі. І гнівний люд Зведе на плаху німця-ката, Щоб Україна — наша мати — Не плакала. Настане суд!

В полях обвітрених шляхи мої жагучі,

Де сни і чебреці, де в березневі тучі Хустини вишиті розвісила зоря.

Чимало'я там жив і чув дніпрові хвилі, Дубів буремний шум, дівчат заспівки милі, Де світ мені відкривсь з могили Кобзаря.

Ах, світе-радосте, наскільки гляне око,

Під небом канівським, насилана високо,

Торкає струни днів чи слуха солов’я,

1 грім її січе,— вона ж міцніше грому,

Огонь її пече,— але стиха потому,

Неопалима будь! Заступнице моя!

Там соловейко вмер і почорніли віти,

Німецька бомба б’є у наші заповіти,

Стукоче автомат; похмурі, злі, чужі З Німеччини вовки забігли на подгір’я.

Мов трута—хліб для них, і як мечі — сузір’я,

Не варнаки,— а ми взяли святі ножі.

Вода — полинню їм, земля — зотлілим згаром,

Не плодом сад рясний,— а нашим смертним

\ вдаром,

Не сіллю — порохом світлиця їх стріва.

Ще будуть вити в ніч їх матері, як суки,

Родили вовченят, дали їм зброю в руки:

Вітчизну нашу вбить? — Але вона жива!

Вкраїно, світе мій, дніпровко чорноброва!

Де, наче сурма, спів Тарасового слова,

Де й сам він устає над бурями війни.

— Любіть її, любіть в страшну годину люту,

У добрий вольний день і в нещасну минуту,

Любіть її повік, умріть за ню, сини...

Недарма рвусь до вас, шляхи мої жагучі,

Де сни і чебреці, де в березневі тучі Хустини вишиті розвісила зоря.

На чолі зморшка є? — То з гніву та печалі,

Бо ми йдемо крізь смерть в дніпровські зорні далі, До рідних, до землі, до пісні Кобзаря!

ФРАНКОВІ

Ковальський сину Йване, в огні усі Карпати, Неначе сотню горнів роздули ковалі.

Стоїть на орнім полі твоя гуцульська мати, Горобина й пожари. І хмари, й журавлі.

Багато буде битов. Немало є роботи,

Щоб знов зерно родило рясне та молоде.

— Вставайте, партизани! Вставайте, патріоти! Франко із нами поруч, Франко із нами йде!

У ріпників суворих, де бориславські ями,

В курній мужичій хаті, в роздоллі полонин-:

— Брати! — лунає голос.— Не гнись під нагаями! У серце бий чужинця! Чи воля, чи загин!

Гуде ріпницьке коло, не спить гуцульська хата, Зіходяться сусіди, шепочуть віч-на-віч.

Заряджено гвинтівки та на фашиста-ката,

Чабан коня сідлає у партизанську ніч.

Розмай-трава усохла, з пожару чи з розлуки.

— Давай-но хліба, мати, нам час, бо ждуть

фронтиі —

Виходять на фашиста Франка Івана внуки И Тарасові онуки із ними, як брати.

ЗЕМЛЯ (З поема «Катерина»)

Ще кавескадрони гриміли, шаблі блискотіли, як жала.

— Доволі! — Сашко засміявся.— Доволі! — озвався

Коваль.

За обрієм димним і сніжним вона розпростерта лежала, Воронками рита й колісьми, кошлата од вибухів даль.

І трупи ворожі чорніли на білій пороші: — Нівроку, Вилазь, екіпаже, спочинем! — А серце як б’є, не втаїш. Береза ця снилась Сашкові, ти бачиш її, білобоку,

Гілля нахиляє, шепоче:

— Свої, не спізнаєш? Свої ж!

Он черепи кінські, омиті дощем і зав’югою злою,

Он хата ще тліє і клуня, і квилять на вітрі дроти, Сашкові ударило в груди не вибухом і не імлою:

— Хлоп’ята, вона — Україна! Земля моя рідна, це ти!

Це ти, моя..,— й слова не скаже.— Це ти! — і хитнувся

з утоми.

І губи зашерхлі од спраги затиснув, і руки простяг,

Мов батька обняти чи матір і сліз не втирати потому, На вітрі жорстокім із поля, під небом багряним, як стяг.

Сашко, поклонися, чого ж ти? Неголені щоки колючі, Долоні шорсткі од металу на груди землі поклади.

•— Ти чуєш, які ми єдині, ти віриш, які ми негнучі? Померші із мертвих скресають, твоєї торкнувшись біди.

Земля моя рідна! Як довго, неначе сто років, їй-богу, В кошмарі ввижалась далека, у сні — золотиста, мов

цвіт.

Гойдала повішених катом, крівлею змивала дорогу, Уже не квітуча, а чорна, і димна; й суха, як граніт.

Хотів тебе бачить у жнива, у копах, в колоссі ізнову,

В стодолах важких і високих, у яблуках, в синім соку. Везли б з емтеесу горюче, співали б жінки обжинкову, Умреш — не почуєш другої, і то лише раз на віку!

А що ти запліднила, плідна? А що ти вродила, родюча? Фашистська брехня засівалась, фашистська підлота

росла.

Не чую я шуму пшениці, не бачу я злота остюччя, Залізом порита й полита в крові, без обмірку й числа.

Земля моя рідна! Сашкові схотілось торкнутись рукою Замерзлої ріллі під снігом, бо дихав під ним чорнозем. Він грудку узяв — і в долоні зігрілась вона, й випадкові Зернята пшениці потрухлі із грудки упали назем.

— Ого, ти змертвіла, хороша.

— Це наша пшениця

озима? —

Коваль запитав.— Це не наша, ну що ти, поля наші —

там.

— Неправда! — Сашко одсахнувся. Він бачив крізь

далі незримі —

Земля в попелищі устала і грізно сказала: — Не дам!

Фашисти од жаху збіліли: не буде ні хліба, ні травки, Ні теплого стійла для коней, ні пива, ні гульбищ вночі, Ні свіжого хліба в господі,— лягай простягнися

на лавку,

Нічого не буде, не ждіте! — Лиш кров, та вогонь,

та мечі,

Та помста потрійна.— І в думі він грудку затис у долоні, Не брав, як ішов з України, на пам’ять шматочка землі,

Пекла б йому груди щоночі, сивизною впала б на скроні І пахла б євшаном, навіщо? У гнів підмішати жалі?

Не хоче він грудки тієї, змертвілої, в полі німому.

Він хоче цю хату згорілу, і клушо, і даль, і дуби,

Березу, од вибуху всохлу, тепло від батьківського дому І Катрю у серце вмістити,— попробуй тоді розлюби!

* *

*

Ти мене накличешся ночами,

Несучи розлуку за плечами,

І навиглядаєшся одна.

Настраждаєшся в своїй надії,

Пригадаєш літа молодії, -Рідну землю, де г„уде війна.

Ти не можеш бачити здалека,

Як в’ялить негода, сушить спека,

Танки мнуть, вкриває бою мла Землю ту, їцо, потом перемита,

У-садах, у сивих копах жита,

У цвітах, як райдуга, цвіла.

Нам нелегко йти до свого дому Через мертвих, через блиски грому,

Через ніч,— прожекторів мечі,

В битві, в сні, у підступах, в облозі. .

Ти іще накличешся в тривозі І навиглядаєшся вночі!

БАЛАДА

По містах в руїні,

В селах, здалека, Ходить по Вкраїні Тінь Кармалюка'.

А за ним в поході Хлопці Ковпака².

Бачить він: убиті.

Чує — Кров за кров! — В шапці, в сірій свиті З каторги прийшов.

Росами густими Сивий день бреде.

Кличе хтось: — Устиме, Хлопці твої де?

— Он Ковпак виводить Військо молоде.

Він іде межами,

Топче горе трав.

Косами й ножами Смертю смерть поправ!

Де чорніє жито —

Панові не жить!

Де дитину вбито —

Ворог лежить.

Де марніє люба Дівчини краса —

Із старого дуба Ворог звиса.

Теплою землею Дзвонять сурмарі,

Небо, мов кирея ³,

Тліє в пожарі.

Тихо, щиро, злюбно Ждуть його бійці.

Дибає на Дубно,

Креше в Кам’янці!⁴

По містах в руїні,

В селах, здалека,

Ходить по Вкраїні Тінь Кармалюка.

А за ним в поході Хлопці Ковпака!

* *

*

Бійці в заозер’ї прали онучі І співали тихо прр чайку-сірому, Про оту, що ранком у темній тучі Чумаків благає на полі німому,—

Повернули б діток, нащо їм діти? їм воли, да коні, да липові мажі...

А над білим озером — спалені віти,

А над полем ворони — льотчики вражі.

Хто тих чаєняток буде вертати? Розорили гніздя в лютій погрозі, Потоптали поле чужі солдати.

Ой горе тій чайці, чайці-небозі!"

УКРАЇНІ

Настраждалася в горі і в злйбіді, Пропливла океани й моря.

Із-за Ступш ¹ і синьої Либеді² Розцвітає вечірня зоря.

Устаєш над хрестами горбатими,

У барвінку, в берез білині,

За пожаром, за білими хатами Увижаєшся знову мені.

Дозга пісня та нива неорана,

Та війни перекатистий грім,

Та крило розпростертого ворона Над великим нещастям твоїм.

Не з печаллю, не з яром-безоднею Поріднилася, борешся знов.

Тихий крик понад древньою Коднею³, Над Посуллям не грози, а кров.

І містами, полями, дібровами Йдуть сини — тільки блисками б’є — Не пожаром — шаблями грозовими Освітивши обличчя твоє!

УКРАЇНІ

ї крик, і полум’я руде Мене стрічає на путі,

Де сивий грудень вдаль бреде, Сурмить у сурми золоті.

Дубів полтавських зелен круг Гіллями мате, мило зве.

Ясніша будь, росо яруг,

Міцнішим будь, усе живе!

Хто жив під ранами, як струп,

Хто ждав, не кланявся,— радій,

Хто в сизій темряві халуп Не погасив вогню надій.

Земля моя, красо моя, Путивльських зор цвітуща рань, Віщуйся посвист солов’я На грані смерті і страждань.

І синь заканівських висот,

І даль закиївських долин Журба плодюча, як осот,

Не обплела на чорний згин.

Не обплела, не ізвела,

Сіяє небо голубе.

З німецьких пут, із крові й зла,— Вмремо, а визволим тебе!

Хоч другий, третій з нас впаде,

Бо шлях важкий, бої круті...

І крик. І полум’я руде Мене стрічає на путі.

Не славословлю ран твоїх,

Ні марні скорбощі й плачі,

Лиш пил та клекоти доріг За вічним боєм уночі.

Де йде закурений боєць,

Де смерть живе й свистить свинець, Нам більше б гніву і злоби Над тихим подихом журби.

Над синім шумом яворів,

Над чорним облиском пожеж. -Де муки ревні' матерів Руками втіхи не збереш.

І, може, ту гірку сльозу,

Що батько вилив "ледь живий,— Візьми у серце, як в грозу,

І стань, як месник грозовий!

І, може, в зорі тих сестер,

Що йдуть ночами в битву-брань, Вплелася синь твоїх озер,

Твоїх лугів блакитна рань.

Де в полі хилиться верба

І стогнуть танки на межі,—

Твоя й моя одна судьба Живе з бійцями в бліндажі.

Якщо па двох дано нам світ, Досповна кривди і жалю,

То вже на двох і кров, і, піт,

І рани, й радощі ділю...

І цвіт вишневого зела,

Дніпро і небо голубе З німецьких пут, із крові й зла,— Вмремо, а визволим тебе!

Загасне погар-димовій,

Із батьком стрінеться сім’я... Благослови ж на смертний бій, Земля моя, красо моя!

ПІСНЯ

Там, де ворог пройде,— зла руїна, Де простягне лапу,— сліз моря. Нас на ката кличе Україна,

А веде Боженкова зоря.

Кидай, брате, сад зелений, хату, Чуєш? — Зброя грозами дзвенить, Землю рідну, кревну та багату, Будемо з тобою боронить.

Ми підем з артілі до артілі,

Ночі темні, вітряні, глухі!..

Будем їсти сухарі й змокрілі,

А патрони збережем сухі.

Під грозою й кулями неважко За свободу вільну і живу Ніч не спати, пити із баклажки Чи з калюжі воду дощову.

Сторона широка подолянська, Чорний дим у синіх небесах. Ходить буйна доля партизанська По мостах, і ріках, і лісах!

її повісили на яворі,

На яворі в зеленій пущі,

У водяній глибокій заворі¹ Відбились очі невидющі.

Дарує літо дні малинові,

Громів поблискують кресала,

А їй однаково, що синові Листів два тижні не писала.

Не в соннику² і не в оракулі Прощань і випробувань дати, її листів дрібні каракулі Кому судилося читати?

Холонуть пиріжки напечені,

І тліє в попелі полова,

І золотих надій наречения Петля здушила з полуслова.

А ген за нею йдуть побоїща, Гримлять полки, і тліють межі, І помережаним сувоїщем Закрилось небо од пожежі.

Я БАЧИВ НЕЗАБУТНЄ

Я бачив незабутнє: за горою,

Де починався волзький степ безкраїй, Рудий та сивий, випалений сонцем, Снарядом битий,, бомбами й колісьми,— У тім степу йшла жінка. Я не знаю, Звідкіль вона і де її хатина,

Де чоловік; можливо, він на фронті, Отам, де всі, і пише їй про себе,

А може, й ні, та що ж, і я такий.

її очей я навіть не помітив,

Які вони — чи карі, чи блакитні,

І скільки горя в них налито — сповна Чи вполовину, я за це не знаю,—

Ми пролетіли на грузовику.

Але я вгледів: на руках у неї '

Дитина спала, вкутана в хустину,

А за спідницю старшенька трималась, Така ж, як і моя,— як і Валюшка. Вона ступала в дощові калюжі,

По колючках, по колії глибокій,

І спотикались босі ноженята,

Хлоп’яча майка здалеку синіла На п’ятирічних плечиках її,

Вона не плакала, і не сміялась,

І не просила: — Мамо, дайте хліба,—

І я тоді подумав: горе кату,

Що цих дітей пустив у голий степі

* #

*

Притомлені, бородаті, Неголені много днів,

Ми низько вклонились хаті, Де теплий вогник горів.

Надія була невеличка: Погрітись в теплі не гріх, Уздріти дитячі личка,

Давно ми бачили їх.

Хустину, хрещиком шиту, Волошку синю, суху 1 все те, що слід любити ■

Під кулями, на шляху.

Нам тільки б випити чаю, Тим більше — є сухарі.

Ой краю мій, дальній краю, . З вербою в нашім дворі!

Але не скриплять ворота,

Не гавка собаченя,

Хазяйська щира турбота Дверей нам не відчини.

І тліє в попелі хата,

Спітнілі коні хропуть.

Оглянемо ж автомати ї рушимо далі в путь.

*

Куриться пил. Моторів клекіт, туча,

Дорогу стеле сонця зелен сніп.

То днів моїх тривога неминуча Іде в степах весняних наосліп.

Танкетним громом, лютим кінським топом, Свинцевим свистом куль,— мина зима. Боєць смаглявий, впавши над окопом,

В любові теплу землю обійма.

Він ріс отут, де мріють чориі доти,

Кохав, трудився. (Даль пливе в диму), Земля моя, кому твої щедроти,

Як не бійцю, не сину твойому?

Он кущ цвіте. Он стежка біля тин.у,

Он кузня, там сусіди-ковалі.

І він, здійнявши каску, як дитина,

Сміється теплій матері землі.

* #

*

Я, може, серцем посивію,

Очима висохну в бою, ■

Мою ж неділену надію Залізом кривдить не даю.

Вона гостей чекає влітку,

Листів, і снів, і слова в дім.

Нехай цвіте, як синя квітка,

І вуркотить, як літній грім.

Чи, не обравшися клопоту,

Не спочиваючи ніде,

У нашу дальню восьму роту Немов біженка забреде. _

ПОВЕРНЕННЯ.

С. Воскрекасгнкові¹

Заклекочуть струмки, сині стрічки одягне діброва І простягнуться руки, засмаглі, важкі, горьові, Здрастуй, бідна Ганнусю! — Вона ж, як була,

чорноброва, Та ж посмішка і зір, красні півники на рукаві.

А можливо, й не півники? В сірій свитині -подертій, В збитих батьківських чоботях, наче дитинство зустрів, Я впізнаю й таку: по ході, по розмові упертій,

По віночку двох кіс, по зажуренім маянню брів.

Із дороги далекої, з битви жорстокої, з далі,

Із підпалених сіл, з городів у осіннім диму,

Воскресай, моя юність, як прадід на смоленій палі, Як жорстокий чебрець при батьківськім дворі мойому.

Закошлатить острішки, засяє від променю хата,

При обрубанім древі побачиш гіркі полини,

Син твій вибіжить з хати, простягне малі рученята. Як він виріс і схуд, виглядаючи татка з війни!

Що ти скажеш малому? Бо слова не знайдеш одразу, Щоб ясне, і ласкаве, й гаряче, як присок, було.

Ізніми сіру скатку, потертий ремінь протигазу,

Цілу ніч надивляйсь на смагляве синовнє чоло.

Вдарять бубни під ранок. Знамена, як маки у житі, Зацвітуть над полком, біля Оржиці й тихого Псла, Цілуватиму ріллі, гарячою кров’ю политі,

Де крізь попіл і муку торішня пшениця зросла.

РОЗПЛАТА

Вийшли танки з лісів, задвигтіла земля вдалині,

Під огнем і бронею, квітневою яр’ю багата.

— За Вкраїну, вперед! — поклонилися при знамені.

— За Вкраїну, вперед! — Заревли дальнобійні

гармати.

Ти, як мати, нас кличеш на сивому древнім валу,

Під багряною тучею. Мук тобі, рідна, доволі,

Чий то похід гуде по дорогах, в диму і в пилу?

Вкрито обрій щитами на зритому бомбами полі.

То полки наші йдуть, то дивізій броньований гук,

То шабель блискавки заяскріли під небом погожим.

І нема каяття тим, що кров умивають із рук.

І нема вороття відступаючим ордам ворожим!

Ми плекали розплату. Захрипли в бою сурмарі,

А полкам не „видать ні кінця, ані краю, ні ліку.

І кричать вороги прокаженими на пожарі,

Хоч рятупку нема і'не буде рятупку довіку.

Україно, вставай на шляхах і полях вогняних,

Де стоїть моя мати з найменшим засмученим братом. Наша помста, як гість, у хатину загляне до них І шаблюкою блисне над чорним і проклятим катом!

* *

*

Не горе нам судилося ізвіку І не пожарів сутінки руді.

Один впаде — а зводяться без ліку Такі, мов криця, горді і тверді.

Не паралітики з блискучими очима,

Що скніють в сні, в заобрійних ночах,

Ми — юнаки із крильми за плечима,

З огнем жаги в розгніваних очах.

Налите гнівом серце Прометея,

Багате людським даром доброти,

Палке, як жар, і, мов скала, крутеє,

У наших грудях нещадиме —ти!

У лютих битвах ми б’ємось недарма В гарячі ночі, в розсвіти глухі,

Ненавидим важкі фашистські ярма,

Катівські руки, підлі і лихі.

Копає ворог землю, як могилу,

Щоб на руїнах плакала зима.

Ми ж носим в серці Батьківщину милу, ^ Бо знаєм: в світі іншої нема.

Бо в світі є одна дорога рідна І отчий дім в долині голубій,

Одна лиш зброя вірна і побідна,

Що нам народ кував на смертний бій.

* *

*

Де б ти не бивсь, в огні, під Сталинградом, Ыа ржевськім полі \ в-лісовім краї, Запам’ятай: з тобою майже рядом Лежать міста сплюндровані твої.

Гарячий Київ розметав квартали,

Старий Чернігів зеленню вчорнів,

Дуби полтавські, під снарядом впали У клекоті, у згарі чорних днів.

Багрових туч широка тінь крилата, Родюче поле, плесо голубе,

Батьківська тепла і привітна хата Давно, давно заждалася тебе.

Пурга залізна віє нам супроти,

Лиш боягуз цю бйтву обмине.

Танкісти, піхотинці і пілоти У бліндажах, ви чуєте мене?

Де над полками сонце бунтівниче,

Над танками пожарів ожеред,—

Там. битва йде. То Батьківщина кличе, Умри — а вбий! Вперед, брати, вперед!

* *

Нехай ми схудлі, некрасиві Криваву топчем каламуть. Але минають ранки сиві І красні ранки устають.

Через пожарища кошлаті, Де горе слалося в. траві, Поранені і небагаті,

Ми прийдем чесні і живі.

На пожарищі за димами,

За малим маревом моїм, Переорем поля плугами І возведено отчий дім,.

Закурене сонце засяяло нині,

Дуби зеленіють в розбитій долині,

Ключів журавлиних переклик в гаю.

Ти знову прийшла! — Та в запалену хату. Уздріла не плуг — автомат, і гармату,

І в касці броньованій юність мою.

Ми знали: розбійник бійця не поборе,

Хоч випили горя не краплю, а море,

У битві, у січі, в задимлений час.

Але не порушено в серці звитяги,

І, кулями рвані, не'схилено стяги,

І порох сухий-в патронташах у ;нас.

Де ворог з дитини знущається люто,

Де рідну людину в залізо закуто,

Заграй, сивий Дніпре, вітрами подми,

Щоб бачили ми твої хвилі ревучі,

Батьків непідкорених, доли і кручі,

Стежки і дороги, де виросли ми!

Радянська Вітчизно! Ми йдем, як солдати. Нема почуття в нас святіше відплати, Огнем і залізом,'—удар на ударі Уперті, засмаглі, у битві суворі.

І в небі колючі, полум’яні зорі Над нашими касками світять, як жар..

ДЕСЬ ДАЛЕКО ЗА ОДЕРОМ

Десь далеко за Одером, за мостами, на камені й житі, Бережуть йе'ііе друзі й дні мої, кров’ю политі,

Бо за тем-нйм гранітом, де січуть вороги з автомата, Я сестру свою бачу й Сергія ¹ — найстаршого брата.

і

Чую скрегіт теплушок, і плач, і прокльони, як з грому:

— Поверни нас додому. Верни нас до отчого дому!

Там нас батько Самійло чекає і мати чекає,

Ми ж як птиці отут, журавлина одірвана зграя;

1 немає життя нам, лиш камінь, та рейки, та шпали, Ми — двожильні, ми виживем, інші ж навіки пропали.

Чую крик їх вночі, і горить мені серце, як рана,

І вриваюсь я. в місто з полком, наче свист урагана,

І в засніженім полі лиш гріюся на пожарині,

Десь далеко за Одером, в чорній німецькій чужині.

*

Не треба ні слави, ні грому,

Вітань і запевнень мені,

Була б лише звістка із дому В німецькій чужій стороні.

Бо слава за вітром повіє І в тишу обернеться грім,

Вітань і запевнень надія Не стане притулком моїм.

А звістку із рідного дому,

Мов краплю живої роси,

У путь невідому й відому . Згадай, і радій, і неси.

Насняться дуби чорнокорі,

І легше минають бої,

І світять балканськії зорі,

Моз київські зорі мої.

* *

*

За збитим полем Чарна Ніда \ Вода холодна і німа,

А вітер дме у даль без сліду,

І скупо дихає зима.

І нам без сну й перепочинку Під ноги кида на путі Бураном зламану тичинку У сніговому забутті.

Ну, іцо ж, мине і ця година,

І заросте передова,

За бліндажем, де мерзла глина, Зів’ється чебер і трава.

Іржаву каску вкриє житом Долоня теплої землі,

І забринять у небі вмитім Ширококрилі журавлі.

А ми з ночей, з доріг, з походу Колись прийдем, згадаєм ми Цю Чорну Ніду, чорну воду В вечірніх заметах зими.

* *

*

Нехай поляжу при меті,

Хай плоть і кров моя зітліє,

Але не зраджу в самоті Моєї віри і надії.

Залізо, й кров, і кремінь кинь, Очей коханих синю тишу,

Але надії те іглу ринь На друга її брата не залишу.

Я сам несу її в собі,

І оживаю, й воскресаю,

Як сіра грудка серед маю,

В жорстокій, лютій боротьбі.

І добре те, що не один,

І славно те, що нас багато І -що для нас бої — не свято, -А лиш пролог до верховин.

* *

*

. Додому прийдем, сядем за столом Усім полком своїм, не поодинці,

І матері нам піднесуть гостинці,

Батьки й діди уклоняться чолом.

Ударять бубни кличем до весіль^

І заклекоче коло танцюристе,

Округле небо, коване та чисте,

Укриє вніч зелено-буйний хміль.

Женитись будем і любить дівчат,

Забудь на мить оті бої минулі,

Щоби серця схвильовані і чулі Не полонив огонь і чорний чад.

Наллєм чарки та й вип’ємо до дна. -Чи всі зібрались? Є сім’я одна?

Ні, ті не вип’ють, що лежать в діброві,

Де стережуть їх зорі малинові,

Вчорашніх битв притишена луна.

^

$

Летять наші вісті додому у сполохах, в гуках війни, Батьки виглядають ночами, коли вже приїдуть сини. Дівчата нам шиють сорочки, чекаючи на весілля, Дубами і росами в полі нас кличе додому земля.

А нам. біля канівських урвищ Шевченко із древніх

валів,

А нам біля львівського замку Франко воювать повелів.

Кобзарем і Катериною,

Чорним сном Каменяра Нас веде війни годиною Світла буряна пора.

Закурілим і незбореним Рідні сурмлять сурмачі Ген за Збаражем і Зборовом ¹,

За Перемишлем вночі.

Щоб не стали ранком росяним, Пробивались з туману На покутськім і на Косовім,

На Дрогобицькім лану.

І якщо Франко нас стрічає і дівчини посміх цвіте,

То, значить, ми добре чинили, бо кров’ю платили за те* І якщо бійця обнімають, обідать запрошують в дім, То й добре: кінця він не знає бинтованим ранам своїм. Він мав автомат і шинелю, онучі міняв до чобіт,

Л думав про діток в неволі, втираючи кров і піт.

Він ішов своєю нивою,

Де залізний грім гуля,

Де лежить Франкова сивая,

Кров’ю кроплена земля,

Слав вогонь у небо літнєє,

Спав у галицькім дворі,

Де зростають малолітнії Ковалі й каменярі,

З материнською молитвою,

Із осяяним лицем,

Де встає Франко над битвою,

Як предтеча над бійцем.

* *

На чорнім камені червоні маки,

А в синім небі ластівка пливе.

О львівська земле, всі твої ознаки Несе в собі вмируще і живе! '

Корчатий пень'гири вибитій дорозі,

В відрі розбитім темний, лігроїн *. Боєць, що впав од спеки у знемозі І воду п’є, про що гадає він?

Налругий вітер б’є крилом багряним В річки й струмки, густіші од ропи,

За львівським допотопним шелом’янем Гармати б’ють в розжеврені степи.

Я звик до цього. Казанок і кружка, Сухар і пил,! шелести лісів,

І, може, ще знайдеться десь подружка, То я зайшов би, повечерять сів.

Із пня зів’ється паростя вологе,

Боєць пройде в окопчик па поля.

1 я спочину й вийду па дорогу Спостерігать, як крутиться земля.

ТЕСЛЯРІ

Теслярі робили мости На Дніпрі, і Дінці, і на тихому Збручі, І могли б мости бурю пронести, Кленові, соснові, дубові негнучі.

Танки повзли і підвід ключі, Артилеристи везли «катюшу»,

І гули мости вдень і вночі,

Як би сказати, за милу душу.

Тесля сидить на бережку,

Курить махорку, думу гадає:

Як він звалить дубину важку Десь на Одері а чи на Дунаю.

За троє літ, як за довгий вік,

Дорога кленова лежить за даллю. Вчора генерал сказав: — Оце чоловік, Дивись, нагородять іще й медаллю.

А потім війна на спад потече,—

Земля зажадає літнього грому,

І він сокиру візьме на плече І по своїх же мостах піде додому.

1 нехай хто скаже, що він не воював, З ранку до ночі не тратив сили,

Як із шістнадцяти різних держав По його мостах народи ходили!

КАШОВАР

Кашовара ми звали — харчонарком. Люди пробачать за гордість нашу.

Сто тисяч разів махиув черпаком,

Тисячу разів наготовив кашу.

Перець; і сіль, і лавровий лист Дружили із ним у кипінні п’яному, йому одному відкривали зміст Так* як любима серце коханому.

Був кашовар мовчазний в ті дні,

Як хто не вертався з передової:

— Значить,— казав'Ьін,— тепер ми одні, А може, ще прийде? Каша постоїть...

Хоч було відомо: згорів дотла,

Уже ні дихання нема, ні тіла,

А він, кашовар, біля котла Беріг йому кашу, щоб не згоріла.

Як чутка пройшла з долин до Карпат, Що війна закінчена і кухні не треба,— Він випив горілки, узяв автомат,

Стріляв увесь вечір в засніжене небо.

Неначе згадав провину свою,

Що не так зварив чи подав невміло, Неначе скликав усіх, що в бою Упали і каші його не доїли.

ЛИСТОК

Пожовтілий листок до броньової башти притисло, І несе його осінь на дві переправи за Віслу,

І мотор його гріє, і хлопці беруть у долоні.

Де ти ріс, зеленів, що прижився у нашім загоні?.

І з якої долини, з якого байраку чи кручі Принесли тебе бурі, захльоскані вітри метучі?

Може, з того дубка, що садив я в дитинстві у школі? Може, з темного явора в пашім обухівськім полі?

Може, з нашого двору, де сонце кипуче, як брага? Чудодію ти мій, закурілий, завзятий бродяга!

Що ж, лети, як і я, під дощі золотою стіною,

У пилюці сивій, нагрівайсь од мотора зі мною,

На огні не в’ялись, червоній в вечори непогоди,

Нам не буде спокою, так що ж? — Ми одної породи.

МАРУСЯ

В степу, за селищем на повороті, ...

Де землю смажить сонце сліпе,

Під сивим дощем, у сльоті, в болоті Стоїть друге літо на КПП

Біляві косички, як біле гуся,

Шинеля до п’ят, що пройшла бої.

— Добридень, Марусю.— Ми звикли —

Маруся,

Не помічаючи погонів її.

А в теї Марусі десь батько й мати,

Печалі і радості — все пополам,

Вечором сяде листа писати,

Мовляв, я здорова, бажаю й вам...

Мине перевірка, дальня чи ближня,

Маруся засне, як зійде зоря.

Насниться їй сон, иеначеб заміжня І, наче синок вже чита букваря.

1 наче на тих на рясних дорогах Затихли моторів хрипкі ключі,

Де в сірій шинелі вона з остороги Світила ліхтар, недоспавши вночі.

Я хочу, щоб ти на світанку доспала, Домріяла сон, зашарілася вся,

На курній дорозі від кулі б не впала Гсина родила, мов біле гуся,.

Щоб легко він бігав, ке бив пороги, Мав очі веселі і твердість руки,

А виріс — то в світі б побачив дороги,' Які ти пройінла в сорокові роки.

* *

*

Прощатись будемо в бліндажі,

Останню махорку розділим натроє, Останній хліб покрають ножі,

Останні слова заберем з собою.

А плащ-намети здамо старшині, Комбінезони й шапки вухаті,

Оті, що були в диму і вогні,

В місцях, де припало нам умирати.

■— Бувай, солдат! — Прощавай, солдат! Який-бо день: понеділок? Вівторок? — З Варшави, з Берліна і до Карпат Прощання стоятиме днів на сорок.

- Состави теплушок помчаться в даль,

На Дніпр і на Волгу повернуть коні.

В останню хвилину ввійде печаль І сяде в бліндажику на ослоні

За тих, що вмерли, й за тих, що живі,

За тих, що землю прикрили, упавши,

За нас, що дружбу обмили в крові,

А потім роз’їхались, може, й назавше.

«** *

Кожному місткові поклонимось,

Кожну травинку візьмемо в рукш

— Живете, наші любі? Спасибі вам За чекання. За хліб. За муки.

Й не буде в небі жодної ластівки,

Що не креслила б нашої перемоги,

~ І обніме земля, як дівчина, ’

Місяця золотокуті роги.

І викрешуть панелі залізний грім, .

І не буде ні площі, ні хати, ні саду,

Щоб не розцвітили вогнем своїм Наших очей голубу розсаду:

Солдати, солдати, я ваш навіки,

Знаю кожну рану і кожну заграву.

І розметають гриви кошлаті ріки,

Рикаючи, як леви, про нашу славу!

* *

*

Обпалених стоділ, землі й заліза гук,

І перший цвіт в пилу, і перший день розлук,

І ти, скривавлена од краю і до краю,

Без розпачу, й проклять, і без вагань, я знаю,

У серце прийняла безодню наших мук.

Мов колос наливний у клопітні жнива,

₍Мов гутірка дівчат, барвиста і жива,

Тривожила серця од сну і неспокою Стражданням, і вогнем, і думою гіркою,

Бо світ у нас один і ти в нім — грозова.

О грізний краю мій під тучами війни!

Хто кров за тебе лив,— тих словом спом’яни,

Хто мертвим ліг в бою,— не раз згадай, не двічі, Хто прийде з бойовищ,— того на люднім вічі,

Як мати, зустрічай, бо ми твої сини.

Одної кості ми, і кров одна, і плоть,

Нелегко нам було чужинця побороть,

Колючих огорож і танків лави чорні,

Сліди чобіт і тіл ховають ниви орні,

Траншей і бліндажів неспалену оплоть.

Нелегко нам було од сталінградських стін В заметах, у сльоті, в багнюці до колін,

В проривах яросних, в смертельнім свисті криці Звестись в залізний марш і клекотом, як птиці, Оповістити світ: тремти і жди, Берлін!

Ти за Дінцем л«жиш, Вкраїно* краю мій, Боєць твій пил носив у сумці польовій,

Сухий кленовий лист, як молоде пахілля, Малий дробок землі із Оглаву, з Трипілля, Від поту він як сіль, але він твій і* мій.

Клади його; в ріллю за троє довгих літ,

Він, кров’ю скроплений,— зів’є веселий цвіт, Він, в кривді купаний,— породить зерно гоже, Вусатий і^олосок чи добру квітку, може,

На пам’ятник бійцю, що впав біля воріт.

Де в полі батько йде в глибокій борозні,

Де спалений дубчак в’є листя вирізні,

І клекотять міста у димових загравах,

І дзвонить міст новий на збитих переправах, Де вчора танки йшли, гарячі і грізні,

Дніпро і синій Сян з'єднали береги,

Як два брати навік, для щастя і снаги,

І нездоланна ти, Отчизно непокорна,

Куєш нові плуги, огнем клекочеш з горна І осяваєш світ,— дивіться, вороги!

Ідуть бійці за Збруч і голубий Дунай,'

За рідний наш народ! За вольний отчий край! Тремти, Берлін, і жди! Брешіть, лисиці вражі! Уперла ти щити в карпатські чорні кряжі,

І шоломи горять, як мідний небокрай.

Ми кров’ю платимо, бо ми твої сини,

І ти мене хоч словом спом’яни,

Як я тебе не раз у ночах споминаю На плаях і стежках, на тихому Дунаю.

О грізний краю мій під блисками війни!

* *

*

Свист у полі, ночі горобині,

Білий цвіт, обпалений вогнем,—

Все мені ввижається в долині За грядущим викуваним днем.

Крик, і біль, і невмолиму тугу Пропекло залізо аж до дна,

Кільчиться до сонця, як напруга, Через камінь буй-озимина.

1 дзвенять дуби серцями глухо,

Як литаври в битві, з давнини,

Тихі Ворскли, Стугии і Синюхи Виглядають хлопців із війни.

і за дальнім за вечірнім пругом,

За ранковим променем в саду Брат із братом, друг із вірним другом Позертають землю до ладу.

І не плаче на причілку мати,

Щезнуть воєн кров і суєта,

Через вік, через роки і дати Спів незнаний в серце доліта.

І ростуть малі веселі діти,

Зорями палають города,

І бреде у даль, в нові орбіти, Неосміяний Сковорода.

Бачу вас, міцних, веселооких,

В клекоті державної ходи.

Земле рідна, в бурях і потоках Возвелич мас і не осуди!

* *

На теплих землях, синіх водах,

На збитім полі вдалині Заліза й бурі хижий подих Живе тривогою в мені.

Та вже цвіте'зелений вітер,

Де з благовісної руки До сонця йдуть нові орбіти І сушать кров материки.

Те, що вмирало, знов воскресло,

І що чорніло,— знов як луг.

І ріжуть яросні чересла Землі тужавий темний пруг.

Нам тільки б хліба, сонця й волі, Шаноби й пам’яті в живих Та на батьківськім орнім полі Пісень хмільних і вікових.

Нам тільки б свисту солов’їно, Братерства братнього в очах,

Моя Радянська Україно,

Вітчизно плуга і меча!

Б’ють барабани в груди бою*

Зірниці сяють голубі,

А я вітаюся з тобою,

Твій син і воїн при тобі.

❖ *

*

Обірваний в степу гнучкий гарячий дріт, Долоні чорних вирв і клекоти двобою.

0 земле рідна, хто іте жив тобою,

Втираючи, як сльози, чорний піт!

Осінніх вечорів багриста каламуть.

Я знаю, що бійця нащадки спом’януть

1 нашу віру й кров знесуть на п’єдесталі,

І грудочка землі що нас вела у далі, Колючим колоском вквітча солдатську путь.

На спалених місцях тучні пройдуть лани Розмаєм і дощем, гарячим блиском плуга,

І молоком гречок, і медом цвіту з луга,—

0 земле рідна, воїв спом’яни!

* *

*

Ці ночі будем довго пам’ятати:

Із гільзи — світло, місяця пором,

Коли згадались і Шевченко, й мати,

1 сині гори за старим Дніпром.

О земле рідна, б’ю чолом тобі На жилах трьох доріг, де верби голубі, Покриті пилом, дишуть, як людина,

Де нас веде війни сувора днина,

Твердих, як сталь, ке схилених в журбі.

1 через рани пізнаєш любов До цих доріг, до спалених дібров,

До кущика гіркої чорном’яти,

Де нам згадались і Шевченко, й мати, І сині гори за старим Дніпром.

КИЇВ

Як не спиться вночі, встань і вийди до вранішніх зір, Затамуй свої рани, візьми в своє серце неспокій І поглянь за Дніпро, за мереживо долів і гір,

Де стоїть вігі і кличе на кручі старій і високій.

їй почуєш дихання його в тім краю,

Де сади, й журавлі, і попалепі хати, й каліки.

Впізнає він тебе, чуєш? Кличе: — Іди, впізнаю! — Значить, рідні ми знову на довгі літа і навіки.

Нас нелегко впізнати за літа розлуки важкі: Обкурились, обсмагли, із юності вийшли в солдати, Але є своя віра, і вірні, як сталь, ватажки,

І вогонь у серцях, і в руках бойові автомати.

Нас нелегко покликать: за Доном лежать юнаки,

За Айдаром вузьким, за Савурським шляхом

несходимим. Біла чайка майне, наче знак дорогої руки,

Над шляхами війни, що пропахли бензином і димом.

їхні очі заплющені просять живої води,

їхні рани роз’ятрені роси б дніпрові кропили,—

Та пішли у походи і, кріпко хильнувши біди,

Не вернулись додому за танками, димом і пилом.

Ми згадаєм хлоп’ят і запишемо їх імена Без салютів і тризн, без поминок і чарки вина,

А на київських площах, на мармурі, й темнім граніті, І на,київській славі, що боєм клекоче по світі,

Ми запишемо їх_?імена!

* *

*

Сірі каски, закурені димом,

Вересневий в полях небовид,

Передайте знайомим і милим,

Як прощались тополі навзрид,

Де чорніли полів обологи»

Небо* стежка, покинутий дім,

Де земля нам чіплялась за ноги . Найдорожчим дитинством моїм.

На прикладах стискаючи руки, Попустивши із грив поводи,

М'й всихали від злої розлуки,

Наче клени без краплі води.

Прокотилося, в даль проминуло, Прогуло в вересневих степах, Порохами, гарматним відгуло_;м Злий татарник ядуче пропах.

Та за обрієм, багрим на вроду,

В синім плетиві сонця і злив Шлях ночівель, привалів, походу Моє серце навік полонив.

* Ф

*

Знову поле, червоне од маків,

Де під гулом гарматним не йди. Начиталися ми «Гайдамаків», Нажурилися од Галайди...

І наснилася знову криниця,

Щебет крапель об ранній порі,

І зоря, наче синя синиця,

За ворітьми у нашім дворі.

Забряжчи, золоте відеречко,

Розплещи дзвонкової води, Проб’ємося, пройдем недалечко Біля тої страшної біди.

Україно! Зустрінем голодних, Рідних, змучених, стрінемо їх, Нап’ємось од гіечалів народних, Од великих завітів твоїх!

Україно! Де мати й колиска,

В юнь завітрену кличуть сліди,— Наша помста там скоро заблиска, Як освячений ніж Галайди.

І* *

*

Одвикли плакать очі матерів,

Говірку ніжну призабули діти,

І вдень і вніч ще довго не шуміти Зеленошумним кронам яворів.

Над ними день намети розіп’яв,

Під ними стріли боєм збитих трав, Стоять вони сторожею німою,

Сивіють літом і скриплять зимою.

Ах, явори! В полях стрічав їх ти,

Де серце прагне бурі й висоти,

Де, замість квітів,— запах диму й поту. Коли загледиш молоду піхоту

У бліндажах, під сяєвом зорі,—

Ти рад сто літ нести і гнів, і втому,

Щоб потім розридались матері Од радості:

— Сини прийшли додому!

* *

*

Солдати їдуть, солдати ідуть, Шрохом пахнуть руки.

Про що то багрові вітри гудуть На сивих шляхах розлуки?

Про що квилять у небі дроти І ніч у ракетах тривожна?

Ані об’їхати, ні обійти Війну, мій друже, не можна.

Лине з лугу голосок,

Шепче наша хата;

— Патронташ та поясок —

Все добро солдата.

Хочеш вмитись — от вода,

Неба повна чаша.

Попоїсти? — Не біда,

Є в пакеті каша.

Хліб як хліб чи сухарі,

Парені в окропі.

Встань в окопі до зорі,

Ляж собі вокопі.

Є тютюн, то запали,

Звісно, річ відома.

Тільки серця не в’яли По далеких вдома.

Та про рану не пиши,—

Спосіб це ие новий,—

Хай їм легше на душі:

— Жив, мовляв, здоровий.

Жаль, що в нас скупі слова, Жаль, натхнення мало,

Жаль, що пошта польова Десь від нас відстала,

І Маруся не вруча Тих листів з півроку.

Ну, а так, усе з плеча,

Що нам мать мороку?

Ну, а так, чого тужить?

Є тютюн і каша,

І зоря в полях біжить,

Як безсмертя наше.

ДО ДНІПРА

Гуде за полем дальній грім,

І молодий мій вік клекоче,

І рідний двір, і рідний дім Мене стрічає опівночі.

Барвиста юиь теплом війне,

Де мати з дітками ітиме.

І кличеш, просиш ти мене Своїми хвилями крутими, Широкий Дніпре.

Що в тобі?

Не шабель блиски голубі,

Не квітний сад в старім пожарі — Кривавих піль густа роса,

Та ворон — парус чорний в хмарі,

Та дуб кошлатий — в небеса.

Яких доріг ми не сходили- *

В полках нових, не в самоті,'

Які¹ обвітрені могили Нас не вкладали на путі,—

Та ми підводились уперті В степу, в траншеї, у траві. .

Вже інші думали, що в смерті,

А ми підводились — живі.

Два роки гроз важкий потік,

Де мить — як день, а ніч — то вік. І там, в завісі огневій,

Десь на смертельнім повороті Стогнав,я жадібно: — Я твій. Твойого духу, крові й плоті.

Хоч дай попить мені роси,

Хоч хвиль відгомін принеси,

Хоч шум дубів в страшну годину, Хоч заповітний сад в бою -І ту, єдину до загину,

Дніпровську молодість мою! —

О днів походних'дим багровий,

Де дзвонять танки й тягачі,

О темінь туч і хвиль дніпрових Ген за шелом’янем вночі!

Гармат лафети, люди в броні, Гармошки лагідний мотив, Осатанілі димні коні Свистять вітрами в буйстві грив. Ой Дніпре, Дніпре, чим ти мрієш? Кому шумлять луги твої?

Кому; човни в ночах лелієш? Зустрінь, обмий і напої.

Хлюпни водою в гожі ранки, Зведи веселку до зорі,

Де наші сестри-полонянки Стоять засмучені в дворі. Спочинем, чола вмиєм з поту,

І, обминувши суєту,

Крізь гомін, сміх і плач-скорботу Я вздрю блакить твою святу.

І, нахилившись над водою,

Згадаю час кривавих жнив,

З якою бідкався бідою,

З якою радістю прожив..

Та й буде знову теплий вітер

Над орним полем вдалині Дубами сповага шуміти Мені про битви, ночі й дні,і Про вільну ВОЛЮ, що в недолі Спізнала злигоднів і злив,

І про бійця, що, впавши в полі, Мені життя благословив.

* *

*

Полюбила мене, не питала,

Із якого я краю й рідні,

Тільки слово, мов трунок, ковтала, Залишаючи в серці на дні.

Ні хвали, ні для болю огуди,— Щоб других не ходив, не гнітив,— А поклала усмішку у груди,

Як на скрипку гарячий мотив.

Ще гудки на глухім полустанку, Іскри з димом — узор па межу,

Ще порада якась наостанку,

Від якої лиш звук бережу.

Тільки звук, а не довгу розмову Та терпкий поцілунок вночі. Синьоока моя, тонкоброва,

В шинельчині на правім плечі.

Виглядаєш, чекаєш, я знаю По очах, по ночах, по війні,

Хоч би звістку з дніпрового краю Од моєї простої рідні.

Од моїх журавлів на Дунаї,

Од веселок і літніх доріг.

Од страшного переднього краю, Де я ім’я твоє приберіг.

* *

*

Ярославно, Ігор знову кличе,

Шле гінця з далекого полка,

Сяє сонце яре, бунтівниче,

' Пил походу щоки опіка.

То не Ігор, не його дружина,

То від мене вісточка мала.

Ти чекала, ти вже й ворожила Й забувать потроху почала.

І жальби твоєї мов не чує,

Не пророчить райдугу чи грім,—

Все шестірка шлях мені віщує,

Туз жировий — на казьонний дім.

Води знов щебечуть у криниці,

В буйні бубни виграють громи,

Розписні залетисті синиці До шибок торкаються крильми.

І тобі насниться в непокої

Мій бліндаж, мій рай земний і дім,

Де Я п’ю із битви ГрОЗОЕОЇ,

Захистившись іменем твоїм.

* *

*

Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу,

В снах узаконив, пізнав з поцілунку, Кликну: прийди! — і прийдеш неминуче, Крикну: рятуй! — і воскресну в рятунку.

Що в твоїм імені є чарівниче:

Трунок, чи хміль, чи веселкова зваба? Зірка твоє освітила обличчя І потемніла — світить не змогла-бо.

Як ти співала в нашій частині,

Очі ясніли, як сині роси,

Знявши пілотку і шинельчину,

Рідна, далека, золотокоса!

Віють вітри перехресні й зустрічні,

Де ми любились,— до саду й до хати.

Є своя радість на віки вічні В тім, щоб надіятись і виглядати.

* *

*

Полюбила мене,— я не знаю,— Кажуть люди, що так, мов, і є.

З чебрецевого рідного краю йди у гості, кохання моє!

Може, згадкою крил журавлииих Чи луною закурених літ,

Синім проліском в сніжних долинах, Ясним місяцем із-за воріт.

Чи сама через місяці й тижні Заявися чуткам наодріз, Чорпобрів’ям шовковим і ніжним, Тихим сном нецілованих кіс.

Полюбила мене,— я не знаю,— Кажуть люди, що так, мов, і є.

Із дніпрового рідного краю Йди у гості, кохання моє!

# *

*

Яке це щастя — сонця шати Угледіть з ночі темноти,

Усе відкрите приношати,

Усе загублене знайти.

Ти снилась, марилась, і мрілась,

Як мавка в синьому диму,

І щирим цвітом рожевілась Малому серцю мойому.

Як чайка в морі, на просторі,

В передвечірній тишині,

В шуканні, в радості і в горі Твій клич і поклич по мені.

1 ярового сонця злиток,

І вереснева тишина —

Очей цілованих відбиток,

Усмішок лагідна дуна.

* *

*

Люби -мене, згадуй ночами, Листи перечитуй і жди,

Яка в нас судьба за плечами! Яке дожидання завжди!

Вбери невелику кімнату Ялинкою, світом-вогнем,

Усе нам судилося мати,

Ну що ж, почекаєм, діждем.

Удень не питай управдома, Подруг не розпитуй вночі,

В дорогу дзвінку, невідому Летять журавлині ключі.

І я па машині за ними Чи пішки, в пилу і в поту,

За боєм, за кров’ю, за димом Шукаю тебе, золоту.

А може, одкликнеться криком, Весняним цвітком далина, Моїм ожиданиям великим Твоєї любові луна.

БАЛАДА ПРО СЕРЦЕ

їхали ми, їхали,

Здвоївши ряди.

Сивих бур і віхоли На плечах сліди.

А боєць Петро Субота Трапив до біди.

І сказало серце:

— Брате,

В північ грозову Буде кров моя пролдята, Упаду я, розіп’яте,

Й знову оживу.—

Із-за лісу, з повороту,

З перехрестя двох доріг, Повели Петра Суботу В штаб німецький на поріг.

Там поводяться ласкаво:

— Не дивись, солдат, ї'жком, Закури чи випий кави

Із французьким пиріжком.

На стілець сідай вільніше...

— Де четверта рота йде? — А Субота важко дише,¹ Рук побитих не зведе.

Мінне поле, чорне поле, Заміновані мости,

Група танків охолола,

Жаром скручені хрести...

Не здає четверта рота,

Добре, хлопці, я живий! Повели Петра Суботу В цілий обшир світовий.

І шепоче серце:

— "Брате,

В північ грозову Буде кров моя проллята, Упаду я, розіп’яте,

Й знову оживу...— Затремтіла неба чаша. Задвигтіла даль руда,

Знать, четверта рота наша Добре міни підклада. Завдали, видать, клопоту,

Він сказав:

— Я все прийму. Узяли Петра Суботу,

Серце вирвали йому.

Те, що билося, любило,

Чуло спів, ловило грім, Затихало, встрівши милу,

В дивнім трепеті живім. Пломеніло з поцілунку, Впавши пташкою до рук, Тріпотіло, билось лунко Від розлук і до розлук.

З горя, з горенька-тужилки Рвалось в обрії нові.

Милі прожилки та жилки Все бриніли, як живі.

Люто вирване із тіла, Димно-тепле, в ніч глуху, Мов багаття, багровіло

На всесвітньому шляху.

Ще й шепоче серце:

— Брате,

В північ грозову Буде кров моя проллята,

Упаду я, розіп’яте,

Й знову оживу! —

Чобітьми його топтали,

Топали, втирали піт,

Серце знову оживало З-під підкованих чобіт...

Все минуло. Наша рота йде походом в ніч глуху,

Де стояв Петро Субота На всесвітньому шляху,

Де криваві крапелини Пролились на моріжку,

З того серця кущ калини Виріс в темному лужку.

Димний вітер бродить полем,

Згаром дихає земля,

Та бійцям калина з болем Все мовля-перемовля,

Все шепоче:

— Чуєш, брате,

Надломи калини край Та про кров мою пролляту,

Про любов мою розп’яту Нашій роті нагадай!

БОГДАН

Втоптали коні дуть'у вечір пелехатий, Бурштинова зоря повисла над сідлом.

Спітнілі, стомлені, поснули за селом,

І Корсунь кров пролив — пожару не вщухати.

І за П-илявцями ¹ півні тривожать ніч,

І гомін Жовтих Вод бринить за очеретом. Тріпочуть бунчуки перед легким наметом, Минуле ожива, Богдан не зімкне віч.

Вождю не можна спать. Вночі не спить Богдан. Вже хлоп не хлоп тепер, а пан — також не пан. Він розмітає в прах що тучу понавислу.

Полки і сотні ждуть, де блисне булава,

Де загуде сурма, і схилиться трава,

І крикнуть козаки, і грім впаде на Віслу.

Поля в пилу лежать,.курять дими їдучі.

— Вставайте, казаки, змивайте сіль і піт.—

І вже стоїть Богдан на каламутнім Збручі, Зметнувши гнівний зір до Збаразьких воріт.

І вежі падають, ландскнехтів² у покоси Кладе дамаська сталь, глушить гармат луна,

І славою цвітуть знамена Богуна ³,

РІ Данила Нечая ⁴ той гук не омина,

І вже несуть полки Максима Кривоноса. Живе Вкраїни міць. Шумлять дуби в долині,

І очі матерів не плачуть, теплі й сині,

І дітлахи малі, як зграя голуб’ят.

Але полки ідуть.

Не буде на Вкраїні Лукавий пан владать, карать ні за що кат! Минуле йде, як сон. Ми не лічили муки,

Ні радощів своїх, побід а чи могил.

Де батько шаблю брав, отам сини і внуки П’ють воду з казанків, метуть походів пил.

І пахнуть порохом зірок цвітучі грона,

І Кодпі кров курить, і згадка йде по тих,

Кого у шинелях забрала даль солона В дороги воєн грозових.

Це ми з тобою, ті, кому ім’я — солдати,

Кого чекає син і не забула мати,

Що, може ж, ми прийдем та зоремо поля, Розриті танками, закурені ізрана? ї ми таки прийдем, бо віща тінь Богдана Нас на бої благословля! „

СОЛДАТСЬКА БАЛАДА

йшли солдати із-за Псла Двадцять першого числа Яром, долом, битим полем, Шляхом витореиим, голим. Автомати на ремні,

Та долоні як в огні,

Та по двісті грам горілки У баклажєчках на дні.

Перший каже: —Хлопці, друзі, Десь у мене в цій окрузі

Батько* й мати, й добрий рід, Може, зайдем иа обід? —

Другий каже: — Двоє літ Я не бачив цих воріт.

Тут у мене брат в артілі,

Онде стежка, онде слід.—

Третій став: — Не дивина,

Звісно,,,рідна сторона,

Тут у мене в Яворщині Двоє діток і жона.

Добре жить в своїм дому Нежонатому тому,

Перед ним і стіл, і страва,

Батько, мати при йому.

Другий брата обпіма:

— Це ж яка мине зима? —

Тільки в третього ні діток,

Ані жінки нема.

Де та хата? Де поріг?

Місяць звів щербатий ріг.

Дві берези біля двору Поклонилися до ніг.

Не берези — білииа,

Пізнаєш, кажи,— вона? —

І висить біля солдата Неоплакана жона...

Перший друг не п’є, не їсть, Другий в хаті теж не гість.

— Нас,— говорять,— серце кличе, Подає товариш вість.

Доки звіра не вб’ємо —

Помста ріже, як ярмо.

Нам ні їсти, нам ні пити,

Доки звіра не вб’ємо.

Йдуть закурені у ніч,

Грають з смертю віч-на-віч,

Яром, долом, битим полем, Шляхом витореним, голим.

Автомати на ремні,

Та -долоні як в огні,

Та по двісті грам горілки У баклажечках на дні.

БАЛАДА ПРО ТАНКІСТА

Пил на машинах, пил на чоботях, пил па рудій траві. Бій не втихає, не затихає,— чуєте, хто живі?

Теплі мотори з вітром колючим свищуть, немов рідня,' Пахне автолом над сірим полем, тіло людське й броня. На обстановку, радисте, зваж ти, газу наддай, водій. Сам командир повертає башту, п’ятий почавши бій.

Пробива мотор снарядом,

Смерть шукає скронь,

З командиром майже рядом Диха злий вогонь.

І тече броня гаряча В степовую шир,

В полі жайворонок плаче Там, де командир.

Він виповзає з башти, з машини в пекло, у пил, у грім, Весь у бензині, у чорних ранах, шепче: — Вперед

ходім! —

Руки задимлені* ліва й права, чуб до чола прилип,

Сіра шинелька горить яскраво, як смодяний смолоскип. Весь догоряє, весь він палає — кущ вогняний вдалі,— В тихому краю, чи на Дунаю, чи на карпатській землі. Вище-но голову, брате-радисте, газу наддай, водій!

Пил на машинах. Пил на чоботях. Пил на траві _рудій...

Вже радиста молодого Й хлопця водія З бою винесла підмога,

Бо ж одна сім’я.

Та й поклали у шпиталі —

Рани зав’язать.

Покурить, горілки випить,

Все переказать.

Знову сідають вони в машину.— Де командир наш,

де? —

Блисне огонь на переднім краю — то командир іде, То'командир їх в сірій шинельці, вкутаний у вогні.

— Ви не забули мене, хлоп’ята? Ви не забули, ні?

В полі птиця сива кряче,

Облітає шир,

В кожній заграві неначе Кличе командир.

Полум’яні рідні руки Приклада до скронь.

І ведуть вони машину Тільки на вогонь.

По чужім переднім краю,

В бліндажі старі,

По крутім кариатськ-ім плаю,

По Чорногорі

БАЛАДА ПРО КОМВЗВОДУ

Невідомий поганений комвзводу стукав нам у броню, показував цілі.

Вечір. Небо — бірюза.

Білий жар вогшо.

Куль розпечена сльоза Опіка броню.

Танки лїзуть по прямій По передовій,

Зачиняє башти люк Молодий водій.

І на тому ж полі бою, за рікою голубою,

Двічі ранений комвзводу на холодному піску Піднімає камінь в руки, до танкіста грима в люки:

— То стріляй,— говорить,— прямо, там два «тигри» ¹

у ліску.—

І танкіст стріляє з ходу, піт втирає із чола.

І горять два «тигри» справа чадним димом, як смола.

Другий танк бере розгін,

Землю колупа,

Та не бачить німця він —

Вітер, ніч сліпа.

Де дорогу, де ту ціль Знайдеш удачі..

Вистутше сива; сіль В хлопців на плечі....

Двічі ранений комвзводу, без крові збіліла врода, Двічі ранений комвзводу з чорним каменем в руці Креше-стука над мотором, шепче голосом суворим:

— Ти стріляй, танкісте, вліво-, там же німці,

як мерці.— І танкіст стріляє вліво, піт втирає із чола,

І горять чуби німецькі- чадним димом, як смола.

І пішла бригада вдаль,

Всі шляхи мине.

Тільки мертвих друзів жаль,

Хтось їх пом'яне, ;

Хтось згада, г-іе проживе,

Зарида вночі.

Зрили поле бойове Наші тягачі.

А поранений комвзводу, а чи сонце, чи негода, Сниться хлопцям у поході, часто згадують бійці,

Як іде він в полі бою, над рікою голубою,

У броню гарячу стука чорним каменем в руці.

БАЛАДА ПРО КОЛОСОК

Тоді відходили полки Від батьківського дому.

Я взяв за звичаєм її На березі крутому,

Де слід чобіт і тягачів, Ромашки сяйво рядом,— Сухеньку грудочку землі, Обпалену снарядом.

Залізом вирваний шматок — Моя любов єдина —

Уже не цвів, не зеленів,

Хоч дихав, як людина.

Хоч синя волога його І зернятко пшениці Ще мріяли про урожай У дні багрянолиці.

Які-то ночі в бліндажі,

І рани, і привали...

І тільки зорі-сторожі Нас в полі вартували.

І тільки часто старшина Давав вина в зарядку,

Казав: — Ти, хлопче, не журись, Ти плюнь — і все в порядку.

Патрони є до ПТР І каска, і шинеля,

Снаряд — під голову постіль,

Та й нёбо — добра стеля,

І все...

І двоє довгих літ Я жив. при кулеметі,

Сухий, легкий шматок земді Тримаючи в планшеті.

І в грудці зерно проросло,

На втіху всьому взводу,

Від жару серця мойого В осінню прохолоду,

Від крапель крові на грудях, Від теплоти долоні,

Від подиху товаришів У третім батальйоні.

Ми вчора вдома побули,

Де пил і вітер свище,

З планшета зерно те взяли — Поклали в попелище.

Іде солдат, бреде солдат

І стане ненароком:

Торкне рукою колосок,

Хазяйським гляне оком \

І пригада отецький дім,

‘ Жону й дітей в неволі І свій далекий колосок В розбомбленому полі.

БАЛАДА ПРО ЗОЗУЛЮ

Вдарить міна, свисне куля.

Де зустріне смерть бійця?

Був танкіст Пилип Зозуля,

Був Некрасов з Кам’янця.

Як то літом воювалось —

Жар боїв серця опік. Подружились, побратались.

Чи навік? Ну що ж, навік.

Як то кажуть: дрібку солі, Крихту хліба в ночі й дні, Золоту заграву волі,

Що па ріднім знамені,—

Все ділили. Де ж то знати,

Що шляхи вкриває мла,

Що німецькі б’ють гармати В полі з правого крила.

Що Зозулю в груди вбито, Похиливсь, поблід з лиця.

Чуєш? Стогне сиве жито,

Вірний друже з Кам’янця! Забери із танка зброю,

Хліб, десятків два гранат.

Ми, звичайно, не герої,

Жни солдат, умер солдат... Забери тютюн не в лихо,

Чай, шинельку нестару.

— Ні,— сказав товариш тихо,— Я ім’я твоє беру.

Он яке случилось діло В полі, в рідній стороні.

Скільки ранків пролетіло На розвихренім коні,

Скільки ночей наші очі Сну шукали — не питай.

Танки рвуть ополуночі Димний, теплий небокрай.

Танки йдуть в залізнім гулі На есесівський загін.

— Хто стоптав їх?

— Хто ж, Зозуля!

— Хто стріляв їх?

— Певно, він.

І зовуть його по звичці:

— Є Зозуля? Де він?

-Я!-На вечірній перекличці Ожива його ім’я.

І у списках екіпажу Числять добрим рядовим,

Наче смерть німецька, вража Не летіла десь за ним.

Міна б’є, гуляє куля По передньому краю,

І живе Пилип Зозуля,

Не вмираючи, в бою.

БАЛАДА ПРО ДОВБУША⁷

За горою крем’яною,

За корчавим темним буком,

За карпатською стіною Потрясає землю гуком.

— Довбуше! — ревуть потоки.

— Довбуше! — взиває мати,— Дай-но сили одиноким,

Дай-но блиску в нашу хату!

— Де ти, Довбуше, о, де ти? — І тоді, в хвилини ці,

Порохамн б’ють мушкети, Блиснуть жаром топірці.

І дрижать фашисти, скуті Під чотирикутний бій,

На Черемоші, на Пруті,

В Коломиї грозовій.

Сам — захрещений од кулі, Заворожений од смерті.

В киптарі² стоїть при хаті,

В помережаній кресані³.

Пихне люлькою в Карпатті,

А димок пливе на Сяні.

Свисне тричі опівночі,

Аж блищать у хлопців очі, Вдарить крісом ⁴ у Ворохті,—

А в Яремчі бій клекоче.

Прикладе листок із буку,

Як до рани,— до щоки.

А його беруть на руки Молоді довбущуки:

Щоб ішов у гори вище,

Не потрапив у тюрму.

Вітер в шибеницях свище, Наготовлених йому.

Але він почує брата,

Плач любаски чи вдовиці,

Що спалили звірі хату,

Ярової лан пшениці.

— Де ти, Довбуше, о, де ти? — І тоді, в хвилини ці,

Порохами б’ють мушкети, Блиснуть жаром тонірці.

І лежать фашистів трупи, Почорнілі на лиці.

— Де ти, Довбуше, о, де ти?

* *

*

Молоденькі сади ми посадим на кручі, Яворами прикрасим дорогу походу.

Де окопи, траншеї і піски пекучі,— Яблунева веселка поклониться в воду.

Бліндажі приднгпрові плугами розбрей, Приберемо долини і скажемо: — Досить!

Хто боровся, горів і натерпівся горя,

Той достаток і щастя у хату попросить. ¹

Без нужди і печалі народяться діти,

І дівчата натчуть білосніжні полотна,

І в залізні, ясні, дорогі заповіти Не вплететься війна, пожарами скорботна.

Солов’ями затьохкає ніч горобина,

І рясними дощами обірветься спека.

Здрастуй, саду зелений, моя Україно,

Як загірна веселка, як юність далека!

* *

*

Звийтеся в небо весняне, кулями стяги пробиті,.

Армії йдуть із походу! Дайте води, криниці!.

Зникніть за обрієм, тучі, бурями несамовиті!

Тихше, мотори, в дорозі! Тихше крокуйте, бійці!

Гляньте, як жито квітує! Вчора тут боєм диміло Плугом обкраяне поле... Наші передові...

Яблуні дихають цвітом, росяно, червоно, біло,

Зорі горять над полками, як самоцвіти живі.

Хлюпнемо силою, море! Сила рясна та завзята! Вдаримо іскрою в крицю — світ захитає огнем.

Синій Дніпро розхлюпочем в каски по краплі

на брата,

Землю піднімем на руки і, як дитя, понесем.

Колосом поле затіним, плодом обтяжимо віти,

В тишу-труда обернемо битов роз’ярений грім.

— Чуєш, народе великий? — Чую,— говорить,—

діти! —

І проводжає нас в далеч світлим безсмертям своїм.

* *

*

Обкурений порохом день понад кряжем встає

одиноким,

На плечах карпатських доріг піднімається сонце руде. А ти пригадай свої літа, що збігли колючим потоком,

А ти про Зітчизну згадай, що напоєна кров’ю і соком, її по світах не шукай, бо другої не знайдеш ніде.

Бо так вона в землю вросла і небес полотно освітила, Бо так побраталася кревно її многомовна сім’я,

Що світ захитала, як дуб, молода її кована сила. Вітчизно тривожна моя, непідкупна і навіки мила! Один у нас прапор з тобою — народу безсмертне ім’я.

Солдати ішли у поході па Одері, Віслі, на Случі,

По вирвах, по темних накатах, поритих недавно-

й давно,

І спека пекла їм серця і сушила їх рани горючі,

І миогі кістьми полягли, а живі йдуть у бій неминуче, Як мати Вітчизна велить, бо Вітчизні те право дано.

Тікають фашисти у нори, як звірі при другім потопі, Карпатські долини палають, і зорі не сходять із піль, І нашої ярості клич на руїнах клекоче в Європі,

І мертвих непімщений крик оживає в глибокім окопі,

І стогне, як вітер в полях у північну глуху заметіль.

Не плачте, не кличте, не треба: за нами вогонь

і відплата,

За нами Вітчизна кохана, як мрія гаряча моя.

Одна у пас правда на світі, і в неї ми віримо свято, Один у нас прапор з тобою — народу безсмертне ім’я.

-■є,,**

_ , *

Оддудпіла, одгупала, одклекотіла війна,

За двобоём і смертю залізною зникла луною. Березневий струмок пересвічує сонце до дна,

І загублений жайворон знову тріпоче зі мною.

Ось виходжу я в степ, де поснули старі бліндажі,

Де наш полк пробивавсь, не шукаючи флангу , .

чи броду,

І малого життя мого бачу ясні рубежі,

Як шумливого дуба обпалену крону в негоду.

По коліна у горі брели за Вітчизну,свою,

.Одвойоване щастя нам падало зорями в очі,

І велика утіха була нам у труднім бою,

Що згадають нащадки по крові, пролитій у ночі,

Поіменно покличуть. В полку в нас немало імен.

Не питай, де були, де вмирали на спалених травах. Про життя наше чесне спитай у гвардійських знамен, У карпатських долин, у мостів на крутих переправах.

А сьогодні паш полк віковічні возводить міста,

1 на кремені й криці карбована світиться дата,

І горбата земля колосистим зерном пророста,

І колишеться небо, як щит за плечем у солдата.

Ти, народе наш, бачиш, який ми насаджуєм сад,

Тешем темний граніт і спинаєм каркаси суворі?

І проходить наш полк у воскреслий старий

Сталінград, Несучи, на шоломах походів задимлені зорі.

Буде день, буде вік, буде внук а чи правнук колись Наші ймення прості на колонах читати і плитах,

То нехай пам’ята: ми іменням народу звелись І вогнем його серця спалили у світі неситих.

І любов’ю його повернули життя свого віть!

Ти, народе наш, чуєш високий наш клич на світанні? То наш полк виходжа. То наш полк у безсмерті стоїть, Повернувшись обличчям до тебе на Краснім майдані.

/

* *

*

Автострада проходила зліва і справа —

Од Черкас і на Канів, на Корсунь і Київ У безмежні польоти, в вечірні заграви,

Біля, древніх могил і, старих чорториїв.

Та ж заломлена чайка над плесом дніпровим,

Та ж кигич материнська про битви і муки,

Та ж незгублена пісня полям і дібровам Через день, через вік простяга свої руки.

Автострада обабіч, а ти — всередині,.

Кучерявий, шумний, не такий що й високий. Двісті років шумиш об вечірній годині До людей, до подій, до заграв і потоків.

А які блискавки тебе били огнисті,

Скільки туч і дощів, ти розмаяв оді горя!

І, можливо, листки твої, бронзові й чисті,

Десь котились до Балтики й Чорного моря.

І, можливо, насіння твоє невмируще Жолудями тугими світилось у кроні,

'Породило в Карпатах несходжені пущі І дубові гаї десь на тихому Доні.

Та не тільки за це я люблю тебе: вчора Порішили поставити бензоколонку ■На твоєму огрупті, і криця сувора Задзвеніла, забігала гостро і тонко.

— Стій, зламалася пилка, дубина — не м’ята, Подивились: на стовбурі шрами зітлілі.

Вісім ран огняних. Вісім куль з автомата, Вісім чорних смертей у дубовому тілі.

Ох, мій дубе! Я згадую знов неповторне:

На Букринськім плацдармі⁸ свою батарею І над нашим окопчиком плетиво чорне Твого листя, і хмар, і дощів над землею.

Укрива тебе небо, і поїть криниця,

І розбурханий всесвіт пливе над тобою,

І майбутнього віку розплатана птиця Зустрічає тебе, наче воїна з бою.

БАЛАДА

Он виходять сади зустрічати весну над містами,

І тужава земля потягнулась до сонця устами.

І пагілля дубові У зеленій діброві За полями шумлять, за мостами.

І веселі дощі за горою лягли голубою Ув окопи й траншеї, де ми горювали з тобою.

Сам ВатутІн ¹ на кручі Зводить руки могучі,

Зустрічає полки після бою.

Із живими погиблі встають із чужинського краю,

З кіркенеських фіордів ², з глибокого гирла Дунаю,

Із-за Ельби і Влтави,

З роздоріжжя Полтави,

Із херсонського краю-розмаю.

Чорноморські есмінці із дна виринають, з безодні,

І затоплені тральщики в славі, страшні і холодні, Мають стяги багряні На Дону у тумані,

З Калача і до чорної Кодні.

Із Путивля в лісп простяглася тропа невидима,

Із карпатського рейду ³ веде ковпаківців Базима ⁴, І дивізії сиві,

Мов колосся на ниві,

Стади з моря до моря плечима.

Голоси їх спокійні дзвенять, як розбурхані ріки:

— Нам весняні вітри — найсвятіше і щастя,

і ліки.

— Ми на добрім здоров’ю,

, Ми лиш власного кров’їр Те зробили, що треба, навіки.

ВСТУП

Ти знов, одкривши світ мені,

Як в давні роки огняні,

Малому хлопчику у школі,

Мій перший день відкрив на волі, Ведеш ізнов мене в путі У щасті, з горем у двобою;

До днів великих із тобою Шляхи долати нам круті:

Нехай спитають з міст і нив:

Ти щастя мав? У щасті жив?

Я відповім, що в майбуття Я йду вперед без вороття,

Зі мною гвардія велика,

Зі мною слава огнелика —

Мій комсомол, моє життя.

О так, в житті я взяв добра,

Не золота, не серебра,

Не хутра, вишиті в оздобі,

Не гроші, придбані у злобі, Багатство є одне-єдине:

Як пісню зводив між заграв,

Мій комсомол, моя родина,

Мене чуттям обдарував.

Тому в своїм житті малому, Пізнавши щастя грозове,

Я знаю вірний шлях додому,

Де комсомолія живе,

Де не дають нове на злам,

Де горе й радість пополам,

Там, братством здружені вовіки, Йдуть покоління, наче ріки,

Щоб вічність нам і сонце нам.

. О комсомоле мій великий,

Цвісти й рости твоїм синам!

* *

*

Летять широкі дні, як поїзди в путі,

На щире сяйво зір, на узгори круті,

На пройдені шляхи й не пройдені тобою,

Де друзів дорогих стрічаєш після бою І серед них живеш з несхилеиим чолом, Карбуючи життя під рідним знаменом.

Я знаю шум його з малих дитячих літ,

Коли земля стара новий родила світ,

І молот із серпом схрестилися навіки,

І комсомольська юнь поплинула, як ріки,

Я народивсь при нім в гарячі, буйні дні,

При молодім, як світ, червонім знамені.

Поглянь на цвіт його і в серці понеси Революційних днів могутні голоси,

І сурем віщий крик між сніжного завою,

І наших ран вогонь, що ніччю грозовою Пекли нестерпно нас, вони, полум’яні, Червоним багрецем лягли на знамені.

Поглянь: із наших рук — які ростуть труди! Пашить сталевий жар, гіллям шумлять сади, І домен жовтий блиск, і піль земна напруга У борознах важких виблискує з-під плуга,

І колосом рясним, шо дав зерна вдвійні, Заквітчує наш герб на ріднім знамені.

Для.нього варто жить і вмерти варт при нім, Бо навіть як впадеш -- 'іо подихом своїм Востаннє сколихнеш краї його багряні,

І за твоїм життям — мільйон у ранній-рані Людських гарячих рук знесе його в огні.

Бо Партії ім’я на ріднім знамені.

* *

*

Із холодних теплушок у ЙОЛІ,

Де гармати в траншеях ревуть,

Ми, що першими йшли в комсомолі,

До Москви готувалися в путь.

Два світи ізійшлись на розплаті,

В нашій зброї горіли віки,

Слали нас конармійці завзяті, Слали Щорсові славні полки.

Комсомольці, бійці, комісари,

Ми сиділи плечем до плеча, Революції бились пожари У спокійних словах Ілліча.

Всі ми рвались, як буря до неба, До гвинтівок, із гнівом в душі,

Він же мовив: — Учитися треба, Треба вчитися, товариші.

І на ленінськім мудрім обличчі Ми впізнали надію свою,

Молодого життя будівничі,

У труді, у бажанні, в бою.

В тихій залі знамена червоні,

Серп і молот на білій стіні,

І в простертій вождевій долоні Нам виднілись майбутнього дні.

Так пішли ми в життя на світанку, Полюбивши велику мету, Полюбивши шляхи й полустанки, В домнах плавку варить золоту.

Комсомольці, бійці, виконроби, Хлібороби, ткачі, шахтарі,

Ви всю землю старої подоби Повернули лицем до зорі.

Виконавці залізного плану Непохитні — плечем до плеча,

То над нами вогні Дніпрельстану Засвітили завіт Ілліча.

То за нами — у літах за нами,

В клекотінні нових п’ятиріч — Виростає пшениця полями,

Як навчив заповітом Ілліч.

Від села до високого міста,

Від ночей до далеких століть

. Підіймається труд комуніста,

Щоб любов’ю в народі дзвеніть.

І не видно ні меж, ані краю, -Як ідемо плечем до плеча,

Коли Партія всіх нас збирає І по-ленінськи жити навча.

Йде Ілліч у години вечірні Над війною, над ревом завій:

— Комсомольці, сини мої вірні,

Будьте гідні!..—

І знову ми в бій.

У полках, у суворих бригадах,

Щоб фашистське зламати ярмо,

У вогненних ночах Сталинграда, Непохитні, на смерть стоїмо.

В літаках і на танкових люках Наша юність у наступ вста,є,

Взявши людство од смерті на руки,

Під гвардійське знамено своє.

Рвала небо і рила окопи Мільйонова, не тисячна, рать;

Ми вмирали на землях Європи,

, Щоб нащадкам вже більш не вмирать...

І коли поверталися з бою В край веселий і вічно живий,

Йшла в безсмертя повішена Зоя ¹ І забитий Олег Кошовий².

— Комсомольці, сини мої вірні! — Відгукнулись мільйони: і— Веди! —

І співали нам сурми загірні

На життя, на бої і труди.

«і *

*

Нам щастя випало: трудівнику й бійцю В труді й вогні любити землю цю, Родючу* теплу, грозами повиту,

Творити світ, а не вклонятись світу,

Хай дальня путь, хай сивина до скронь,— Нести в руках не холод, а вогонь.

Нас не підкупиш золотом, бо ми Шукаєм скарбів серця між людьми,

І ті серця, одним бажанням злиті,

Таким промінням сяють в білім світі,

Що тільки сонце може буть зрідні,

Над нашим полем освітивши дні.

НаЬ не зламаєш сталлю, де та міць,

Щоб погляд наш, як спалах блискавиць, Пекучим жаром вдарила й затьмила?

То ленінських завітів віща сила,

То ленінської мислі яснота Гартує нас в грядущі дні й літа.

БАЛАДА ПРО ПАНФІЛОВЦІВ

За вольним полем, за пургою, за твердим тупотом

копит

Висить над смертним гуком бою дубовий одинокий

щит.

На Дубосєківській ¹ заставі свистить, сивіючи, пурга, І молода береза в полі у битві з вітром знемага.

А двадцять вісім у могилі,— по-братськи бився тут

боєць,—

Лежать на неприступнім схилі: ворожий в серце ліг

свинець.

Не все минає у житті,

І слава не мина,

І на дубовому щиті Горять їх.імена.

Із перетлілих теплих рук,

Ромашко, зацвіти!

Із крові, з гибелі, із мук Встають нові світи.

і

А переХ ними чорні танки, чужі, ворожі черепи, Горюче, вилите з бляшанки, і масло, схоже до ропи.

Уся гработа і підлота в зелених швабських шинелях Шукала тут земля і злота і впала мертвою на шлях.

Хрести мальовані на плитах, броні роздерті рани

злі —

Уся Німеччина розбита на цім ошматковІ землі.

А двадцять вісім у могилі,— по-братськи умира

боєць,—"*

Лежать на неприступнім схилі: ворожий в серце лік

свинець.

Не все минає у,житті,

І слава не мина,

І на дубовому щиті Горять їх імена.

Із перетлілих теплих рук,

Ромашко, зацвіти!

Із крові, з гибелі, із мук Встають нові світи,

Де ми ішли в гарматний гук,

Як друзі і брати.

* *

*

Синіє темний вечір. Листопад Табун вітрів заводить в тихий сад,

І припинає на ремінні віжки,

І жолобами ставить їм доріжки З червленою листвою.

А до грив Вплітає верес із осінніх нив І зорі сипле, як вівси пахучі,

0 вечори моїі О рідні тучі!

Я теж, мов кінь, в труді узяв снаги,

Лечу в бою а чи тягну плуги,

1 сурми крик, і дзвін важкого плуга,

Родючих піль напруга і потуга

Дає мені відраду у житті І пахощі землі в рахманнім полі,

Нехай добра я не зробив доволі,

Так я'ще молодий, бо я в путі!

Я бачу синь важких липневих злив І паровозів жар у перегоні,

И вітри осінні, як гарячі коні,

Іржуть і крешуть, і свистить між грив Моїх пісень незгублений МОТИВ!

СЛОВО

Є такі: за ніч півтисячі вижене Ріпних рядків, як нудний потік,

Мені б одне слово — важке, не зніжене,

Щоб серце тримало не ніч, а вік.

Щоб не збивалося на скороговорку,.

Сиділо б, як сторож біля воріт,

Курило б зі мною одну махорку,

Ділило б зі мною і хліб, і піт.

І, схоже на мене кожною рисою,

Любило б дороги й рясні громи,

Із синіх дощів під курною завісою Ткало б землі моїй килими.

Чи, може, прибравшись веселим хлопчиком, Ходило б у дальній мережі доріг,

Схилялось зі мною над кожним окопчиком, Над кожним горбком, де боєць поліг.

І якщо народиться вірш із голосом,

Не будем перечити, хай зроста,

Пшениця бринітиме стиглим колосом, Литаврами площ загудуть міста.

З твоїми трембітами і потоками,

Шляхами, огнями золотоокими,

Нехай трудівниця земля встає,

Слово моє!

Багаття моє!

* * '

*

Хотів би ту ношу скинуть з плеча,

З нею-бо більше мороки ніж свята,

А вона — рождається, як дитинча,

І просить, і зводить малі рученята.

Потім зростає, цвіте в маю,

Слово «кохаю» — ставить девізом, Неукротиму волю мою Палить вогнем і січе залізом.

Потім бунтує, як повідь рік,,

Вікна ламає твойого дому,

А ти її просиш в сусідки навік,

Таку невідому й давно відому.

І їй віддаєш половину життя,

А може, і все, невелика ж оплата,

І сам біля неї, пемов дитя,

Тремтиш, простягаєш малі рученята.

СТРУМОК

Шепоти, жебони, блакитноокий,

Гаси блискавиці із горобою,

Остуджу устами твої потоки,

Буду гомоніти разом з тобою.

Дякую за те, що обмив мені рану Сорок четвертим гарячим літом. Виблиснув ніччю з диму-туману Синім узористим самоцвітом.

Лився в баклаги не по краплині, Спеку гасив і стояв стіною,

Дякую, що на смертельній хвилині Шаблею ліг межи німцем і мною.

Тільки на тебе я злий сьогодні, Чуєш, як серце несе осмуту?

Де ти ховався у дні безводні, _ .

Де ти лелів у посуху люту?

Колос у полі благав: крапличку!

В синій жалобі гречка горіла,

Ти ж не міняв свою давню звичку — Лився в Дніпро, не шукаючи діла.

Що ж ти за друг?

А земля зелена Густо врожай колосить і носить, В’ється струмок біля ніг у мене,. Наче за кривду прощення просять.

Спершу грім ударив над Подолом Залпами у тучу грозову,

Прокотився, загримів над полем, Молоду хвилюючи траву,

Синім світлом освітив криницю, Чебрецем і смолками запах,

І його залізну колісницю Бачили в зволожених степах.

Як жаріли хусточки червоні Під диханням обважнілих нив,

Як летіли коні в перегоні,

Заломивши блискавки до грив!

Дереза, й шляхи, і світлі хати,

І хлібів дорідне яр-зерно—

Все за громом бігло, як солдати,

Під його багристе знамено.

* *

*

Ніхто мені спогад роками не зв’яже, Поглянь: за дорогами, ледве Помітні, На міді полів чоріюрукі пейзажі Шумлять, обважнілі у теплому квітні.

Вони ожили по грозі і напасті,

Залізо їх рвало і спека сушила, Затінені сонцем дуби мускулясті І бронзових сосен зелені вітрила.

їх радує день і дівоча розмова, Рахманного поля розбуджені соки, Дніпровських лиманів лискуча підкова, Шатра повечірнього небо високе.

О юність моя, піднімайся з дубами, Зеленим листів’ям, гіллям чорнокорим, Грози напивайся сухими губами, Вдивляйся в світанок опаленим зором!

Через літ п’ятдесят хай приходять в гості Ті, що їли й пили сьогодні зі мною,

Де тягнуть плуги порозсідлані коні, Вгрузаючи в землю, в тяжкім перегоні, Де наша свобода у праці і в щасті Шумить у світи, як дуби мускулясті.

Ті, що підривались на мінованім мості І стояли за танками живою стіною.

Ану, скажуть, покажи свої сиві скроні,

Чи й зараз кричиш на світанку півнем,

Чи ще не захрип, як тоді в батальйоні, Віку доживаєш тихим чи гнівним?

Із якими струмками говориш нині,

Із якими ночами кочуєш в полі?

Кого полюбир у земній долині,

Чи, може, вже досить, чи вже доволі...

Тільки я не лежатиму десь під лавою, Покрившись, мов камінь, зелен-кугою.

Із тією славою вічно лукавою,

Із тією бабою-хитрюгою.

Відчиню я вікна в чотири сторони Струмкам, і лісам, і шумним світанням

0 майбутній віку! О далі зоряні!

Обпали мене, часе, своїм диханням!

Хай летять солов’ї у мою кімнату,

1 клекочуть орли на книжній полиці,

І заходять люди до мене к святу,

П’ючи з мого серця, мов із криниці.

* *

Ходить полем молодистий,

Гонить хвилю з краю в край Золотистий, колосистий,

Яровистий урожай.

А над ним хмарин сувої,

Туч весняних кораблі,

З польової, молодої,

Із колгоспної землі.

А’ над ним погіддя тепле,

По пшениці, по вівсах,

Сивий жайворонок клепле Срібні дзвони в небесах.

Мчаться копі в перегоні, Трактор вийшов на жнива, Важить колос на долоні Клопітлива ланкова.

Гладить зерно крутобоке,

Що тече, як ручаї,

Повне сонця, повне соку,

Повне радості її.

І біжить вона щаслива Погуторити з людьми,

І над нею тиха злива,

Сонцем ткана, гомінлива,

Віша в небі килими.

* *

*

Знову літо у краснім цвіті,

В колиханні ясних комет, Знову щастя моє у світі Солов’їв посилає в лет.

Над долини і над застави,

Над міста в голубім краю, Над високі нічні заграви,.

Що тривожать душу мою.

Я у тих солов’їв за брата Із юнацьких веселих днів,

Я з загравами жив стократо,

З ними зрісся і пломенів.

Мої очі цвітуть, налиті Золотим і людським вогнем.

І тому в мене друзі прості,

І з широких земних країв До людей я пускаю в гості Сизокрилих своїх солов’їв.

/'

# *

*

Ржава каска лежала в полі,

В свіжозораній борозні, Поржавілі, страшні та голі Дві пробоїни наскрізні.

Мабуть, чергою з автомата Зачепило її в бою,

І життя коротенька дата З смертю стрілася на краю...

Мабуть, падав солдат, в розгоні Бою й крику не одинок,. . Затискаючи у долоні,

Як життя своє, партквиток.

Згас очей молодечий промінь, Обірвалась мережа днів,

Тільки зірки червоний пломінь На тій касці не стуманів.

Загорілася п’ятикутня Крізь багату весняну цвіть, Батьківщина наша могутня В ній засвічена для століть.

Сяє в сонці червоним птахом, Легким, сонячним, як пірце, Над заліза потлілим прахом, Правду кажучи всім в лице.

* *

*

Повесні у моєму домі,

Як при першому добрім громі, Тихим дзвоном дзвенять мости, Білим цвітом летять листи.

По мостах їх везли вагони,

Наче білих і тихих птиць.

Через станції та перони,

Повних радості й таємниць.

Я беру їх тривожно в руки,

Пробігаю живі рядки,

Пишуть хлопці крізь даль розлуки, Пишуть друзі, мої годки.

Впізнаю білоруську мову,

Наче пісню поміж розмов,

Кличе в гості до себе знову Друг сердечний Аркадзь Куляшов.

І на Горьковську в шум московський, Де ходив я, було, солдат,

Кличе знов Олександр Твардовський, Мій сердечний товариш, брат.

І читаю, і знаю: нині У Сурамській цвіте долині Мандаринів злотистий гай,

Абрикос і пахучий чай.

На. Уралі руда залізна Добре плавиться на щити,

І самому мені допізна Між людьми у трудах іти

По херсонських степах широких,

По Дніпров’ю, де сонце й грім,

Де у славі, в огнях-потоках Люди знають мій щедрий дім.

* #

•

Я буду жити, як живі Мої ровесники уперті,

Усе пізнати в гніві, в смерті Й любити ночі грозові.

Стояти з друзями в бою У небезпеки на краю,

Щоб не холодні обеліски,

А грози, й день, і сонця блиски Дорогу значили мою.

Нехай обличчя миє піт І гриви днів летять, мов коні,

У велетенському розгоні Комуністичних юних літ!

* ⁷ *

*

Я хочу так життя прожити, Віддати днів тугий налив,

Щоб зло, страшне й несамовите, Останній подих спопелив.

Щоб гомоніли вітри буйні,

І поля слалася блакить,

І вороги мої отруйні

Вже не могли б людей жалить.

І день шумів, як лист на дубі,

У подніпровському краю,

І дівчинка в шкільному клубі Співала б пісеньку мою.

І щоб на вольному просторі Горіли вніч поміж заграв Комуністичні милі зорі,

Яким я душу всю віддав.

$ *

*

Любові вчитись не можна: Таких мудреців нема,

Лиш крові краплина кожна її із глибин підійма,

І дружби навчитись не можна: Для неї границь нема,

Година життя тривожна її із глибин підійма.

Як стануть вони, сестриці,— Ліобов і дружба всуміж,

Одна, мов ясні зірниці,

А друга — гостра, як ніж.

І з ними не страшно в люди Нести на роздолля нив Того, що лягло у груди,

Мов щастя твого мотив.

1 з ними радісно в світі Іти на шляхи й мости, Любити Вітчизну в цвіті Й самому разом цвісти.

Не страшно тоді втеряти Між- ними ясну межу,

Бо я в тих сестриць за брата їх чистоту бережу.

МОЇ ДРУЗІ

ТАРАС

Знову йдеш по землі од високої сивої кручі,

Тільки груди не палить ні гнів, ані сльози пекучі,

Одгриміло століття, за ніччю, за чорною млою,

Ожило твоє серце, повите людською хвалою.

Інші люди живуть, інші зорі палають, як в горні,

Ти розплющуєш очі, щоб бачити далі прозорні.

Інше поле колоситься, інші дороги і хати,

Простягаєш ти руки: народ свій великий обняти.

Той, що в давнім минулім конав кріпаком у неволі, Той, що став як господар сьогодні на братньому полі.

І земля урожаєм і жаром залізним повита,

І весняна дорога, що тьохка льодком з-під копита,

І степи Чорномор’я виводять синів своїх, дочок,

І схиливсь до поета посаджений зелен-дубочок.

— Ти заглянь до артілі,— поета зовуть таращанці,— З Катериною ¹ підеш оглянути поле уранці

Чи на зборах посидиш, де люди — не темная маса. Комуністи, вперед, зустрічайте поета Тараса!

Хлібом-сіллю, суцвіттям, високими в небо гудками Хай стає поміж нас-і Вітчизни торкнеться руками.

І вона вже веде його з віку минулого, з ночі,

І розказує світові думи поета пророчі,

На граніті у Києві ставить під небо безкрає Так, що бронзова постать блакиття небес підпирає.

Не в землі він лежить — над землею стоїть,

як з граніту^

Так, що як не дивися,— а видно його всьому світу!

ДУМКИ ПРИ ОБЕЛІСКУ

На Волині з «Лісової пісні»

Між людей живе ясний мотив,

На Волині люди небезвісні Зустрічають сонце серед мив.

Пшениці колишуть яр-потоки,

Ні конем об’їхать, ні пройти,

І живе між них блакитноока Дівчина, така, мабуть, як ти.

Так же мріє в ночі темно-сині,

Так же з книги, мов з криниці, п’є Дівчина з колгоспної Волині, Молоде продовження твоє.

Свище вітер над світами дзвінко І* заносить попіл дальніх бід Там, де ти ходила, Українко,

З єгиптянських чорних пірамід.

Де в огні тріщать похилі стіни,

Де в сплетінні кривди і обмов . ' Із сухих румовищ ⁹ Палестини і ■ Цезарі англійські точать кров.

. Інший вік гуде, то й інша сила, Правда вбралась у червоний цвіт,

І свобода плещеться стокрила,

,І народ — не темний неофіт! ²

Ти б жила, й життя нова сторінка Вдарила б у серце, наче дзвін,

: Українко Леся! Українко!

Голос — гнів, і в слові — зброя він.

Може, вчителює; може, водить Трактори у теплій борозні,

Може, пише вірші і знаходить Іскри слова, віщі та грізні.

Щоб, як ти, нести добра потоки, Братством славить помисли незлі, Отака ж, як ти, блакитноока І така ж правдива на землі.

ОЛЬЗІ кобилянськіи

Із яких доріг до тебе ходили,

Зоре вечоровая, світку мій!

Сумують ио ній чорногорські брили,

Рудий подорожник та деревій.

На старій Русі горлопанять півні,

В .полонині зозулі віщують вість.

То Іван Франко іде з Кр и во рівні^!,

Із Десни — Коцюбинський, хороший гість.

Віддає поклін усяк перехожий, їм шумлять дубів листки вирізні,

На буйного сокола перший схожий,

На лебедя схожий другий, в сивизні.

Та соколу Йвану крила підтято, Земля-чарівниця не вабить до зваб,

Ранок — не ранок, свято — не свято.

Руки покручено, зором ослаб.

І, стогнучи .ніччю, рядочки сіє,

В .мислі сердечній розрада є.

Сокіл дарує свого «Мойсія»,

І «Фата моргана» — лебідь дає.

Яка в Коцюбинського посмішка мила,

Які в Івана очі ясні!

Спить полонина місячно-біла,

Дуб підгірнянський шепче ві сні.

Та поминула година славна,

Наче жар-птиця сяйнула в імлу.

А та, однісінька, мов Ярославна В Путивлі, в журбі, на старім валу.

В родину красну, в свищу й негоду Як виглядала вдень і вночі:

— А чи не чути грому-походу?

В Руській землі не дзвенять мечі?

Може, заблиснуть червоні шоломи?

Може, човни переніс Дністер?

Може, звитяжець, не знаючи йтоми,

Посестрі вбогій руку простер?

Добре є те, що збулось, нівроку,

Мчали на танках, пливли на веслі,

Літом ясним сорокового року,

В місяці червні, в добрім числі.

Шукали бійці запашного слова,

Рутою б пахло з запилених піль:

— Чи тут Кобилянська? Жива-здорова? —

З сумок похідних виймали хліб-сіль.

Із горем зріднена гнівна іздавна,

Умита сльозами десь уночі,

Зійшла до танкістів, мов Ярославна,

Почуть, як зорю заграють сурмачі!

ПАВЛОВІ ТИЧИНІ

Було загляне мати, як мрія — поле, жито. Хустинка. Яблук трійко. На очах сум — не сміх.

— Чекають люди волі. Узимку сипаї вбито*

Упав з коня на вітер та й на білий сніг.

Упав з коня на вітер. Чекайте коли-небудь,

Як серце материнське складе собі мотив.

В кімнаті тиша, тиша. На етажерці лебідь.

Фрапко поглянув журно. Шевченко похилив...

— Ну, не журися, мамо, ну, сядь, ну, випий чаю, Без Цукру, правда. Скрута. А що робить? — Зима. Франко з портрета зорить, мовляв; «Я знаю,знаю». Тарас кудлату шапку з пошаною здійма.

Сиігами ніч сивіє. Пливе хмарина вранці.

Горить душа поета. Питайте, хто вони?

А то ж ідуть шахтьори, а вслід ідуть повстанці, Веснянку-поліснянку виводять чабани.

Давно було, минуло, промчали літа-коні кленовими мостами в багряну далечінь.

А він землею ходить, сивіють злегка скроні, Вітання, усміх милий, брови ласкава тінь.

Прийшли до нього в гості, зустрілися, як вдома, Погожий день-красунець за яворами зник. Соромляться дівчата: — Пробачте, не знайома... '— Оце ви е Олеся? Оце ж ви є Кулик? ¹

І вже вони як рідні, і він не зводить ока З її скромливо-ніжних у СІ-ШІЙ ясноті. ,

З Кермеищини зітхає розорена толока,

З Хоролу дме вітрами. Не ті літа, не ті!

Я теж заходжу в гості, в ділах, мовляв, не всує, А справді, заскучаю, у нього ж все нове,— Спокійніш ллється слово, бо знаєш — він почує, Тепліше б’ється серце, бо знаєш — він живе.

ВОЛОДИМИРУ СОСЮРІ

О, не даремно, ні, в степах гули гармати І хмар тремтіла вись, як голубий намет,

О, не даремно, ні, для слави і розплати, Огонь пісень поніс задумливий поет.

Я бачив крок його в шумливій Третій Роті^!, Де армій наших гук здіймав важку луну,

І слова гордий клич, у гніві, не в скорботі,

У сорок другім році на Дону.

Хоч вересень в полях вкривав юнацьке тіло, Хоч спалена земля не цвіт несла, а згар,

Та слово те живе в землянках гомоніло,

З бійцями йшло в бою, вкривалося в пожар.

Та відсвіжало нас, як холодок криниці, Тривожне, і ясне, і гнівне в глибині,

В осінні ночі злі, мов спалах блискавиці, Надією життя ти дихало в мені!

О слово золоте, гартоване в горнилі Поетових думок, страждань і сподівань!

Неси свої струмки, свої жадання мйлї,

Як треба — стань мечем. Як треба — цвітом стань.

Незрадне і міцне, народжене для бурі,

Бурхливе і дзвінке, як горяний потік,

Лети в мої міста, привіт неси Сосюрі,

То він тебе кував, щоб ти жило вовік.

Щоб ти жило тоді, коли гули гармати,

Щоб ти жило в труді, як иєба синь-намет.

О, пе даремно, ні, для слави і розплати,

Огонь пісень поніс задумливий поет.

ЗА СИНІМ МОРЕМ

За синім морем — сині гори І плескіт холоду з ріки,

За синім морем — ходить горе,

Не для багатих,— навпаки.

За синім морем — поле тихе,

На ньому чорні бідаки,

За синім морем — хліба криха,

Не для багатих,— навпаки.

За синім морем журавлиний Біженський клич іздалеки,

За синім морем — плач вдовиний, Не для багатих,— навпаки.

За синім морем з полуночі,

Неначе в казці,— моряки,

Голодні вимучені очі,

То не в багатих,— навпаки.

І все, одно одному проти,

Нужда і плач в країні тій,

Де бідний ходить без роботи, Багатий кличе на розбій.

Так, так, спіткаться будем з горем, За тим широким синім морем,

Не говорити ж нам з любов’ю Про те, що хвиля пахне кров’ю.

Ми будем братися до діла,

Хай слово чесно грім кує,

Щоб кривда чорна заніміла:,

А правда йшла така, як е.

І мисль ясна, мов плуг у полі, Важку б орала цілину,—

За мир, за труд, за гомін волі, Щоб сурми грали тонкостволі Проти війни,— не на війну!

За синім морем доли, й гори,

І холод в ночі голубій,

За сипім морем ходить горе,

І я із ним виходжу в бій!

ЛЕНІНСЬКЕ СЛОВО

Де ранки світяться грозово І палять ночі каламуть,

Там ходить Ленінове слово І думи Леніна живуть.

За океаном, за туманом,

В американській стороні,

Я зустрічався з ветераном,

Що був в арденнському огні',

Що повернувся з поля бою У танку палений, без рук,

Що зараз носить із собою Не стільки спогадів, як мук.

йому з контузій ниє тіло,

Він не зігнувся, а всивів,

Його знамено почорніло,

Узяте в руки паліїв.

І наче змерхли світлі мрії У колі зради і оман,

І тільки очі молодії Він все зверта за океан,

Де ранки світяться грозово І палять ночі каламуть,

Де у труді вождеве слово І думи Леніна живуть.

Двадцятий вік гуде у штурмах, Де кожен день немов набій,

Прості і чесні люди в тюрмах Конають в Греції сумній ².

Убизця хоче їх скарати,

Пролити кров на чорний брук,

І гнуться ковані заграти Від їх непідкоримих рук,

І очі їм горять грозово,

1 не страшна катівська лють,

Бо з ними Ленінове слово І думи Леніна живуть.

Те слово йде, иемов додому,

Де вбогі негри, в Оклахому®,

В тісну хатину, наче гість,

Несе своєї правди вість.

Йому замки не на заваді,—

Із лісорубами в Канаді;

Із шахтарями, де не є,

Воно в копальні гнів кує.

На Кубі, в Мексіці,— на півдні,— Ламає грати у катівні

І, не спиняючись ніде,

На площі в Токіо іде.

Чи в сиві гори, до В’єтнаму, Змива війни криваву пляму,

Чи б’є, напоєне снаги,

В індонезійські береги!

Надія світить малиново Людині в ночі грозові,

Велике Ленінове слово І думи Леніна живі.

Через степи, через долини Воно іде, мов гук сторіч,

Знов до кремлівської ялини,

Де спочиває наш Ілліч.

Як мати сина колисає,

Співає пісеньку свою,

Воно в тій пісні оживає Блакитним рястом у маю.

Як домен жар в загравній далі Литвом пашить в нічну блакить,— Те слово ленінське у сталі Могутнім подихом дзвенить.

І на родючій рідній ниві,

Що ланковій ласкає зір,

Воно в пшениці златогривій Заходить па колгоспний двір.

І на віки із сонцем чистим, Премудре, вічне, грозове,

У слові Партії огнистім Те слово Леніна живе!

ВІЗИТ

От завітали до мене в кімнату В номер гостиниці, по Бродвею,

Ті, що убогу мають оплату,

Дружбу свою ведучи з землею.

Ті, що на фермах і жнуть, і косять, Сіють, і орють ув осінь тиху,

А в снігопад їхні діти просять Центик убогий на хліба криху.

Ті, що худобу доять для ринку, Долари ж має хазяїн з удою,

Потім жують зашкарублу шкуринку І запивають, звичайно, водою.

Ті, що на тракторах вбогі, не раді. Фермерське поле ріжуть картате, Потім без праці, у листопаді,

Пішки й босоніж міряють Штати.

То не банкірська порода — янкі,

Що не шанують душі живої,— Переселенці із Бородянки,

З Косова, з Русова, із Лозової.

Десь в лихоліття чорнім потоці З голоду їм набрякали жили,

Десь в дев’ятсот у дванадцятім році Хати бідняцькі вони лишили.

І в безконечній далечі сірій,

Як попрощалися рапнім-рапом,

Мов журавлі полетіли в вирій,

Щастя шукати за океаном.

В автозаводі, понад станками,

Як не трудились в ночі безкраї,

Як не ловили його руками,

Злидні знайшли, але щастя немає.

В доках портових, аж очі з лоба Лізли в роботі у темні ночі, їх відшукала важка хвороба,

Тільки от щастя знайти не хоче.

І на землі, де халупи голі,

Де орендаторів ходить зграя,

Є вже і піт, і сльоза, й мозолі,

Тільки от щастя," на жаль, немає!

Сіли в кімнаті на крісла й лутки, Крутять махорочні самокрутки, ,

Руки важкі,— ними б гори котити, Ними б якраз — паліїв скрутити!

— Ти розкажи нам!

— Бо в нас з весною

Знов безробіття в полях та горе.— Встав я до них — і пшениця за мною Поля колгоспного встала, як море.

— Як там живеться?

— Наділи ж не панські?

Встав я до них — і за мною, мов садом, Русівські, косівські і бородянські Землі колгоспні задихали рядом.

— Правда, що в вас не соха-бідарка Шкрябає землю полями-лугами? — Встав я — й за мною тракторні парки Заблискотіли сліпучо плугами.

— Правда, що в вас?..—

Але правда стояла

Тут же, за мною, в оцій кімнаті, Пісню вела і жита наливала,

Крицю варила в ночі крилаті.

Йшла Бородянкою і Лозовою,

В школу букварики дітям рядила,

Із трактористами, із ланковою Добрі міста підіймала, стосила,

З лісонасаджень весняного шуму йшла до Кремля, розкриваючи думу Світлого розуму.

Ці ж сіроманці, Може, й не знали, що треба питати:

В Русові, в Косові, у Бородянці Родичам їхнім та правда як мати.

В них вона сіє поле безкрає,

З ними вона у Кремлі засідає!

І подивилися, чесні й прості,

І підвелися на повнім зрості.

Вже як виходили в мене з кімнати, Бачу,— в них руки стали крилаті, Бачу,— поширшали плечі робочі, Бачу,— огнем налилися очі!

КАТЮША

Я її почув, як в себе в домі,

Де вечірки билися вали.

...Негрів двоє в полі, в Оклахомі, Нашу рідну пісеньку вели.

І вона їм зігрівала душу Білим цвітом, шепотінням трав. Негрів двоє славили Катюшу,

Ту, що Ісаковський ¹ написав.

Як вона прийшла за океани, .Крізь фронти і крізь важкі бої? Може, наші хлопці-капітани Завезли в Америку її?

Може, шторми і вали кипучі Від російських піль несли здаля?

І тепер стоїть вона на кручі, Бідним неграм серце звеселя:

Білим платтям, синім-синім зором, Наче плесом в тихому маю,

Двох беріз шептанням білокорим В рідно,му смоленському краю.

І мені наснилась — за горою Юнь моя, дороги і мости,

І тоді нас в полі стало троє В братськім колі пісню ту вести.

І вона тим двом палила душу, Піднімала з рабства і оман. «Выходила на берег Катюша» — За Великий Тихий океан!

$ *

*

Я плавав чужими морями, Чужими горами ліз,

Мати моя, о мамо,

Скільки я бачив сліз!

Ступав на високі пороги, Узнать, чи люди живі? Летіли чужі дороги В американській траві.

По сніговім первопутку, Де лиш огонь майне, Негри, у чорнім смутку, Братом назвали мене.

Там, де річки-океани У ні агарськім огні,

Смаглі, стрункі індїани Друзі були мені.

В кривді, в нужді, у горі, Довгі десятки літ,

Слухали люди суворі Правду твою — завіт.

Несли її полями, Заповідали в міста, Мати моя, о мамо,

Хай поміж иих зроста!

Братством своїм багата, Зрощена у Кремлі,

Хай розкида зернята По велетенській землі.

СТАТУЯ СВОБОДИ¹⁰

Із Гудзону б’ються в берег води,

І шумить в рекламах Уолл-стріт,

І старенька статуя Свободи Огляда американський світ.

Довго їй дивитися в квартали,

А ім’я змінити — не з руки,

Довго з нею в долари гуляли, Кров пили банкіри'павуки.

Обіцяли їй свої проценти,

Давши в руку смолоскип вогню, Підкупили за мізерні центи,,

Наче проститутку з авеню.

І вона не бачить, як з завода йде трудящих сила бойова,

І у них на прапорах свобода,

Не вона, а інша, ожива.

Інша — та, що Леніним зігріта, Інша — та, що він же гартував, Що стоїть у центрі всього світа,

В прапорах, червоних од заграв.

Я не був в Америці три роки,

Але бачу ті туманні ранки,

Чую всіх подій жорсткі потоки, Де гудуть бронею чорні танки.

Де схилився робітник у праці,

А робота, як ріка безкрая,

Де блукають недобиті наці *, Хвальковитих профашистів зграя.

Але бачу, як зіходить чиста, Молода зоря в поля безкраї,

Як виходить мати комуніста,

На бої синів благословляє.

Лави йдуть, зливаються в потоки, Наче ріки, проти зла й сваволі, Під червоні прапори високі Ленінської правди, щастя й волі!

БЕЗРОБІТНИЙ

Дощ і сніг, морози гостро-люті,

Іній криє латаний рукав.

Був він в Балтіморі і в Портсмуті,

У Детройті зарібку шукав.

Віддано за хліб останні гроші,

За горбинку і за сиву сіль,

І на плечі, як незмірна ноша,

Налягає горе звідусіль.

Воював віл і стріляв у ката,

Гніт фашизму віддано боров.

Це від Маршалла ¹ йому така заплата За дві рани і пролиту кров.

Це від мільйонерів нагорода За життя важке, за бій вночі.

Холод. Ніч. І статуя Свободи,

Й латана ковбойка на плечі.

Зранку в роті не було ні ріски,

Вчора хліб кінчали бідаки.

Він, сержант, занесений у списки,

В чорні списки чорної руки.

Жаль* що не прийшла розплати дата, Жаль, що час — немов болючий звих, Але вій ще вдарить з автомата В злісні очі ситих і глухих!

КАМЕНОТЕС

Чи юга, чи день в проміннях косих,

Чи зоря пливе вечірнім плесом,

Сорок літ робив на хмарочосах,

Сорок літ — усе каменотесом.

У Чікаго шліфував граніти,

У Нью-Йорку — «білдінга» ¹ підводив, Мертвий камінь був як самоцвіти З рук його, Америці на подив.

А збери снагу його і змогу,

Що лягла у камінь понадміру,

Тим камінням вистелиш дорогу Із Нью-Йорка у Аляску сіру.

А склади каміння те на грані,

В висоту зведи камінні грати,

Буде та колона як в тумані,

Бога дасть за бороду чіпати.

От уже дійшов старого віку,

От уже із рук не та робота, -І його, як старця чи каліку,

Виставили раптом за ворота.

Він пішов в стару свою землянку,

Де не камінь, а гнилі пороги,