Покладіть її серед лілій

І

Капітан поліції Брендон сидів за своїм столом і сердито дивився на мене. Років п’ятдесяти, коротенький та схильний до повноти, з гривою білого, мов сніг, волосся й абсолютно непроникними очима — ненабагато приязнішими, ніж затичка до пива. Ми становили чудовий квартет. Пола — спокійна і незворушна — присіла збоку. Тім Міффлін стояв, притулившись до стіни — нерухомий, бездумний та непорушний, як столітній дрімотний старець. Я сидів у кріслі навпроти хазяїна кабінету, капітана поліції Брендона.

Кабінет був великим, просторим і гарно умебльованим. М’який турецький килим, кілька зручних крісел та дві репродукції картин Ван Ґоґа доповнювали умеблювання. В кутку кімнати, між двома вікнами, що виходили на ділову частину міста, стояв великий стіл.

Я бував тут і раніше й усе ще зберігав у пам’яті всі неприємні розмови в цьому кабінеті. Брендон любив мене приблизно так само, як Хіросіма — атомну бомбу, тож я знову очікував якихось неприємностей.

Наша бесіда все ще не розпочалася — та й несхоже було, що колись розпочнеться. Брендон крутив у руках сигару — точна ознака того, що він дуже незадоволений.

— Ну що ж, — сказав капітан тонким, роздратованим голосом, — почнімо все спочатку. Ви отримали цього листа... — Брендон нагнувся та поглянув на лист Дженет Кросбі так, наче він був інфікований правцем. Припильнував, щоб не торкнутися його, — ...датованого 15-м травня 1948 року.

Уже добре: принаймні це свідчило, що він уміє читати.

Я промовчав.

— До листа були долучені п’ять стодоларових купюр, так?

— Саме так.

— Ви отримали листа 16 травня, поклали його в кишеню, не відкривши, й забули про нього. І лише віддаючи піджак швейцарові, виявили лист. Так?

— Саме так.

Він похмуро поглянув на свою сигару, потім понюхав її.

— Прекрасний спосіб ведення бізнесу.

— Таке часом трапляється, — озвався коротко я. — Пам’ятаю, при слуханні справи Тетці поліція загубила...

— Облишмо справу Тетці, — урвав мене Брендон таким гострим голосом, що ним легко можна було б нарізати шинку. — Ми говоримо зараз про ось цей лист. Отож, ви поїхали в маєток Кросбі, щоб зустрітися з міс Морін. Правильно?

— Так, — сказав я.

Усе це починало мене втомлювати.

— Ви з нею не зустрілися, бо вона недобре почувалась, однак ви все-таки запхали свого носа глибше, навідавши колишню покоївку міс Дженет Кросбі. Так?

— Нехай буде так.

— То це так чи ні?

— Так.

— І ця Дрю зажадала п’ятсот доларів за інформацію. Принаймні, ви так стверджуєте. Отож, ви почали спостерігати за будинком, і невдовзі туди приїхав оливково-зелений «додж», із якого вийшов якийсь здоровило. Той залишався в будинку хвилин десять, потім вийшов. Після чого ви зайшли в будинок і побачили хазяйку мертвою. Так?

Я кивнув.

Він зняв стрічку зі сигари і пошукав сірники. Увесь цей час його непроникні очі задумливо дивилися на мене.

— Ви також твердите, що оливково-зелений «додж» належить докторові Зальцеру, — сказав він, черкнувши сірником об підошву черевика.

— Міффлін це підтверджує. Я просив його перевірити номер.

І Брендон перевів погляд на Міффліна, але той зосереджено вивчав протилежну стіну.

— Через півгодини після того, як ви поцікавились у Міффліна машиною, в поліцію зателефонував доктор Зальцер і повідомив, що у нього викрали авто. Чи це відповідає дійсності?

— Так, сер, — байдуже озвався Міффлін.

Брендон знову поглянув на мене.

— Ви чуєте це?

— Звісно!

— Добре, — Брендон підніс запалений таким способом сірник до сигари і затягнувся димом. — Це я кажу для того, щоб у вас не склалася помилкова думка про доктора Зальцера. Може, вам невідомо, що доктор Зальцер — вельми респектабельний та впливовий громадянин нашого міста, і я не дозволю турбувати його ні вам, ані будь-кому іншому. Вам зрозуміло?

— Аякже, — підтвердив я.

Він випустив кільце диму мені в обличчя.

— Ви мені не подобаєтеся, Меллою, і не подобається ваша нікчемна контора. Можливо, вона чогось і варта, але я в цьому не впевнений. Постійно ви каламутите воду. Кілька місяців тому створили купу проблем тією справою Серфа, і якби тоді ви не були так по-диявольському обережні, то мали б купу неприємностей. От і тепер... Міс Кросбі мертва! — він знову подався вперед, щоб поглянути на листа. — Кросбі як були, так і є дуже багатою та впливовою родиною, і я не потерплю, щоб ви втягли їх у неприємності. Ви не маєте жодного юридичного права розпоряджатися тими п’ятьмастами доларами, котрі надіслала вам міс Кросбі. Вам слід повернути їх родичам, причому негайно. І залиште міс Морін Кросбі в спокої. Якщо хтось її і шантажує — стосовно чого маю сумніви — то якщо їй знадобиться допомога, вона прийде до мене. Це взагалі не ваша справа, і якщо я дізнаюся, що ви їй набридаєте, то уживу всіх заходів, щоб ви нікого більше не турбували достатньо тривалий час. Ви мене зрозуміли?

Я криво йому посміхнувся.

— Здається, починаю розуміти, — і я нахилився, щоб перепитати: — То яку суму доктор Зальцер жертвує у ваш спортивний фонд, Брендоне?

Його жирне — кров з молоком — обличчя стало фіолетово-багряним. Непроникні очі спалахнули, мов сірник.

— Попереджаю тебе, Меллою! — гаркнув він. — Мої хлопці знають спосіб упокорити такого вилупка, як ти. Не дивуйся, якщо тебе добряче відколошматять в якійсь темній алеї. Залиш у спокої і Кросбі, й доктора Зальцера. Тобі зрозуміло?

Я підвівся.

— То скільки жертвують Кросбі у ваш благодійний фонд, Брендоне? — поцікавився наостанок. — І скільки старий Кросбі відвалив вам, щоб ви зам’яли ту справу зі смертельним наїздом міс Морін два роки тому? Респектабельний та впливовий? Не смішіть мене! Зальцер такий же поважний та впливовий, як викидайло з бару «Дельмоніко». Як сталося, що він підписав висновок про смерть Макдональда Кросбі, якщо не є навіть лікарем-фахівцем?

— Забирайтеся звідси! — сказав Брендон абсолютно спокійно.

Кілька секунд ми дивились один на одного, потім я стенув плечима, повернувся до нього спиною і пішов до дверей.

— Ходімо, Поло; ходімо звідси, поки ми тут не задихнулися, — сказав я, рвучко розчахнувши двері. — І запам’ятай оту маленьку погрозу щодо темної алеї. Позиватися з капітаном поліції щодо замаху на вбивство — це справді потішно!

Я пішов довгим коридором услід за Полою. Міффлін вийшов за нами, але ступав нечутно. Наздогнав нас у кінці коридору.

— Зачекайте-но, — сказав він. — Зайдімо до мене, — і відчинив двері кабінету.

Ми зайшли, бо і мені, й Полі подобався Міффлін; окрім того, він часто бував нам корисний, тож ми не могли знехтувати його запрошенням. Зачинивши за нами двері, він оперся об одвірок.

Його грубувате червоне обличчя виглядало стурбованим.

— Мило ти поговорив з Брендоном! — гірко зауважив Міффлін. — Ти ненормальний, Віку! Сам же прекрасно знаєш, що таким тоном з ним не можна говорити.

— Знаю, — погодився з Міффліном, — але він геть знахабнів.

— Я хотів тебе попередити, але не встиг. Ти ж знаєш, що Брендона бісить твоя витримка.

— Знаю. Але що я міг вдіяти? Мав розказати йому все. Хто для нього Зальцер?

Міффлін здвигнув плечима.

— Зальцер — добрий друг поліції. Звісно, я знаю, що не все чисто в тому його санаторії, але тут нема нічого протизаконного, — Міффлін стишив голос, а тоді продовжив: — Як ви гадаєте, звідки у Брендона «кадиллак»? Такі гроші капітану поліції не платять. І ще одне: Морін Кросбі влаштувала сина Брендона у коледж і оплачує рахунки за лікування місіс Брендон. Ти зазіхнув на головних покровителів Брендона!

— Я так і гадав — бо надто вже Брендон розхвилювався, — сказав я. — Послухай, Тіме: невже Зальцер справді офіційно заявив про викрадення свого авто?

— Так, повідомлення прийняв я сам.

— То що ви маєте намір робити стосовно того вбивці? Чи нічого?

— Ну, звісно ж, ми його шукатимемо. Знаю, про що ти думаєш, Віку, але тут помиляєшся: Зальцер надто розумний, щоби бути замішаним в убивстві. Можеш його викреслити з підозрюваних.

— О’кей.

— І будь обережним. Погроза про темну алею — не пусті балачки. Ти будеш не першим і не останнім, кого відколошматять лише тому, що не сподобався Брендонові. Тож я й кажу тобі — будь обережним!

— Дякую, Тіме. Я подбаю про себе.

Тильним боком долоні Міффлін почухав свого безформного носа.

— Не все так просто. Спробуй лише дати їм відсіч — і тебе пов’яжуть за спротив поліції. Сфабрикують справу й засадять за ґрати, і тоді вже ті хлопці візьмуться за тебе як слід.

Я поплескав його по плечу.

— Нехай це тебе не турбує — як не турбує і мене. Щось ще?

Міффлін хитнув головою.

— Просто будь обережний, — попередив він, відчиняючи двері кабінету. Переконавшись, що там нікого нема, махнув нам рукою.

Ми спустилися кам’яними сходами у вестибюль. Двоє здоровил у цивільному стовбичили біля дверей. Один з них мав вогненно-руде волосся та обвислу білу шкіру. Інший був худий, з металом у погляді. Обидва повільно і задумливо провели нас очима, а рудоволосий ще й сплюнув, точно влучивши у мідну плювальницю за шість ярдів[10] од себе.

Ми пройшли повз них і опинилися на вулиці.

II

У кінці Оркід-білдінгз був невеличкий провулок, де зазвичай паркувалися службові машини. А наприкінці провулка розміщений бар Фіннеґана.

Марк Фіннеґан був давнім моїм приятелем. Він часто ставав мені у пригоді, бо знав усіх бандитів та злочинців, котрі приїздили в Оркід-сіті, й будь-яка їхня нелегальна діяльність одразу ж ставала йому відомою. Кілька років тому мені вдалося залагодити конфлікт між Фіннеґаном і трьома покидьками, котрі намагалися виколоти Фіннеґанові очі розбитою пляшкою з-під віскі. Фіннеґан тоді чомусь вирішив, що якби не я, то він би втратив зір, і за це був мені страшенно вдячний.

Окрім того, що сам він становив невичерпне джерело корисної інформації, бар Фіннеґана служив зручним місцем для вечірніх зустрічей. Подумавши, що Керман може бути тут, я припаркував «бьюїк» поблизу і разом із Полою зайшов у бар.

Було вже по одинадцятій, і біля стійки залишалося лише кілька поодиноких відвідувачів. У кутку бару сидів з розгорнутою газетою в руках та пляшкою віскі перед собою Джек Керман. Звів погляд і помахав нам.

Прямуючи до нього, я мимохідь потис руку Фіннеґанові, котрий широко мені посміхнувся. Фіннеґан був не з тих, хто виграє призи глядацьких симпатій. Горилоподібний, з потворним обличчям, помережаним шрамами, котре, однак, світилося гумором і нагадувало водночас і морду Кінґ-Конґа, і кабіну десятитонної вантажівки.

Керман звівся на ноги й підкреслено вишукано вклонився Полі.

— Лише подумати: ти — і в такій забігайлівці! — зауважив він. — Тільки не кажи мені, що полишила свою кислу фізіономію та стриманість у сейфі контори!

— Припини, Джеку! — озвався я, присідаючи поруч. — Події розвиваються надто швидко. Але перед тим, як я тобі розкажу, що й до чого, — що маєш мені оповісти ти?

Він ще не встиг відкрити рота, як підійшов Фіннеґан.

— Привіт, Меллою! — сказав. — Доброго вечора, леді!

Пола посміхнулася йому.

— Принеси ще склянку, Майку! — попросив я. — Допоможу Керманові допити його віскі.

І глянув на Полу.

— Тобі каву?

Вона кивнула.

— Та каву для міс Бенсінґер!

Коли Фіннеґан виконав замовлення і повернувся до стійки, я сказав:

— Ну що ж, тепер до справи!

— Я бачив Джоан Пальметта, — почав Керман. — Апетитна жіночка! — і він, закотивши очі, намалював у повітрі її форми. — Якби поодалік не крутився дворецький, у нас зав’язалась би прекрасна дружба, — він удавано зітхнув. — І що тільки жінки в мені знаходять?

— Те місце, де мав би бути інтелект, — швидко озвалася Пола. — Для жінок це така розрада — спуститися до рівня чоловіків!

— Ну, досить уже! — гостро урвав я, бо Керман, схопивши пляшку віскі, почав повільно підводитися зі свого місця. — Облишмо опис зовнішності. То що вона сказала про Дженет?

Керман опустився на стілець, люто дивлячись на Полу.

— Вона сказала, що її невимовно здивувала смерть Дженет од серцевого нападу. За два дні до смерті та грала в теніс з цією Пальметта і виграла з розгромним рахунком. Чи схоже це на проблеми зі серцем?

— Щось ще?

— Я спитав її про Шеррілла. Він тепер не в місті, тож я його не бачив. Джоан сказала, що Дженет Кросбі була закохана у Шеррілла по самі вуха. Вони були просто нерозлучні. Але за тиждень до смерті Макдональда Кросбі Шеррілл перестав бувати в них, і заручини зненацька урвалися — без жодних пояснень. І навіть Джоан, близька подруга Дженет, не володіє такою інформацією, хоча й намагалася щось вивідати. Дженет сказала, що вони просто не зійшлися характерами, і не хотіла про це говорити.

— Чи не розповідала Джоан, що за чоловік цей Шеррілл?

Керман знизав плечима.

— Пальметта бачила його лише двічі. Казала, що Шеррілл привабливий, але не знає, чим він займається і чи є у нього гроші. Має будинок на Россмор-авеню — невеличкий, але гарний; за домом доглядає дівчина-китаянка.

І Керман послав поцілунок рукою.

— Вона також — пальчики оближеш, хоча мені й мало що вдалося роздивитися. Китаянка поняття не має, коли повернеться хазяїн. Однак чолов’яга живе непогано, і, певно, таки має гроші. Бо в гаражі у нього стоїть «кадиллак» завбільшки як корабель, а сад такий доглянутий, наче туди вкладені чималі гроші. Звісно ж, там є ще басейн та звичні ознаки розкоші: усе невеличке, однак дуже стильне.

— Це все?

Керман кивнув.

Коротко я описав йому свій візит до Юдори Дрю, приїзд здоровила, вбивство дівчини та свою бесіду з Брендоном. Керман слухав, і очі його ставали все круглішими й круглішими. Він навіть забув про віскі.

— Господи Ісусе! — вигукнув Керман, коли я завершив свою розповідь. — Ну й вечір! Що ще трапиться? Чи ми облишимо цю справу?

— Не знаю, — сказав я, наливаючи собі ще віскі, — однак змушені будемо повернути гроші. Для цього нам слід з’ясувати, хто опікується маєтком. Упевнений, що то не Морін, вона не спроможна до цього. У неї має бути юрист або якийсь інший представник, котрий займається її справами. Можливо, ми зможемо це дізнатися зі заповіту Макдональда Кросбі. Я також хотів би ознайомитись із заповітом самої Дженет. І ще мені цікаво, чи залишила вона хоч щось Юдорі Дрю. Якщо ні, то звідки в Юдори гроші? Щодо ведення цієї справи — поки що не відповім ані ствердно, ні заперечно. Нам треба зібрати якомога більше фактів, перш ніж щось вирішити. Але маємо зважувати кожен свій крок, бо Брендон легко може нам все ускладнити.

— Якщо повернемо гроші, справа буде закрита, — проголосила Пола. — Нема сенсу працювати задарма.

— Знаю, — сказав я. — Однак ця справа мене зацікавила. Крім того, не люблю виконувати накази Брендона.

Я допив віскі й підвівся.

— На сьогодні, вважаю, досить. Я не проти трохи поспати.

Керман потягнувся, позіхнув і також підвівся.

— Щойно згадав, що завтра зранку маю повезти малих Гоффлінів у Голлівуд, — сказав він, скривившись. — Персональний тур на студію «Парамаунт пікчерз». Якщо нам не вдасться побачити Дот Лямур[11], то я повішуся. Ті троє шмаркачів жахають мене.

— Добре, — сказав я. — Але ж до післязавтра ти повернешся?

— Так: якщо виживу.

— До того часу я й вирішу, чи ми займатимемося цією справою, чи ні. Якщо так, то нам треба буде діяти швидко й обережно. Побудьте тут ще трохи — я маю дещо з’ясувати у Майка.

І підійшов до стійки бару, за якою Фіннеґан неквапно полірував склянки. Якийсь старий гультяй зі своєю блондинкою саме полишали його. Білявка поглянула на мене з-під довгих вій і підморгнула. Я моргнув їй у відповідь.

Коли вони вже не могли нас почути, я мовив:

— Майку, тут є один хлопець, котрий стежить за мною. Кремезної статури, схожий на боксера: сплющені ніс та вухо; носить бежевий капелюх. Палить манільські сигари, і вигляд у нього такий, наче він цілком здатний гризти залізні цвяхи. Бачив колись такого?

Майк протер склянку для вина, яку тримав у руках, підніс її до світла і скоса глянув на неї. Потім обережно поставив на поличку.

— За описом він схожий на Бенні Двана. Від нього ще має тхнути часником.

— Не мав нагоди стояти біля нього близько. А хто такий Бенні Дван?

Майк узяв іще одну склянку, прополоскав її під краном і почав ретельно відполіровувати. Мав дратівливу звичку довго обдумувати відповідь.

— Він крутий гангстер, — нарешті озвався, ретельно відполірувавши чергову склянку й оглянувши її на світлі. — Працює охоронцем у санаторії Зальцера. Колись був картярем-невдахою — до того, як пішов працювати до Зальцера. Відсидів п’ять років за збройний грабіж, скоєний у 1938-му. Вважається, що тепер він порозумнішав, але я маю щодо цього сумніви.

— А чим він займається у санаторії Зальцера?

Майк здвигнув плечима.

— Та так — усім потроху: миє машини, доглядає сад і таке інше.

— Мені це важливо, Майку. Якщо то він, то підозрюю його у скоєнні вбивства.

Майк неголосно присвиснув.

— Так, це схоже на нього. Я бачив його в такому капелюсі.

Я знову описав того типа, цього разу детальніше.

— Так, — підтвердив Майк. — Здається, це справді він. Той тип не випускає з рота манільської сигари, і ніс із вухом добряче сплющені.

Я захвилювався.

— Ну що ж — дякую, Майку!

Я повернувся до своїх супутників, котрі спостерігали за мною з дальнього кінця бару.

— Майк упізнав за описом нашого здоровила, — повідомив я їм. — Його звати Бенні Дван, і лише уявіть собі — він працює на Зальцера!

— Цікаво, як ти усе з’ясовуєш! — кинув Керман. — То що маєш намір робити?

— Звернутися до Тіма Міффліна, — сказав я. — Зачекайте-но хвильку, добре? Я йому зараз зателефоную.

У поліцейському відділку мені відповіли, що Тім Міффлін уже пішов додому. Я знайшов його домашній номер у телефонному довідникові й подзвонив додому. Після довгенької затримки Міффлін урешті озвався. Голос у нього був сонний та роздратований.

— Це Меллой, — сказав я. — Вибач, що розбудив, Тіме, але я встановив того типа, котрий убив Юдору Дрю.

— Справді? — голос Міффліна полагіднішав. — Чудово! І хто ж це?

— Бенні Дван. І знаєш, що, Тіме, — він працює у Зальцера. Якщо поїдеш у той санаторій просто зараз, то зможеш замкнути кайданки на його руках.

Запала тривала, важка тиша. Я чекав, шкірячи зуби — уявляв вираз обличчя Міффліна.

— У Зальцера? — нарешті озвався він. Голос у нього був такий, ніби в роті він мав гарячу картоплю.

— Саме так: у Брендонового приятеля.

— А ти впевнений у цьому?

— Так. Я його упізнаю для тебе — і Пола також. Причому з радістю.

— Справді? — в його голосі чулося вагання.

— Звісно! Так, Зальцер буде розгніваний, але, крім Зальцера, кому до цього є діло?

— Чорт! — з відразою сказав Міффлін. — Я змушений буду порадитися з Брендоном. Сам не заварю цю кашу.

— То телефонуй йому і радься. Але не забудь сказати, що я сьогодні ж зателефоную редакторові нічного випуску «Геральда» і викладу йому цю історію. Я би не хотів, щоб Дван уник покарання лише тому, що Брендон не захоче засмучувати свого маленького друга.

— Не роби цього! — гаркнув Міффлін. — Послухай, Віку! Заради Бога, не грайся з пресою! Цього Брендон тобі вже точно не подарує!

— Мені дуже шкода, але це саме те, що я маю намір зараз зробити. Розкажи Брендону все і їдь за Дваном, якщо не хочеш, аби до вас приїхали журналісти. Бувай, Тіме! — і я повісив слухавку, хоча він продовжував щось волати.

Керман з Полою стояли коло телефонної будки й уважно слухали.

— То що — він лютував? — перепитав Керман, потираючи руки.

— Так, рознервувався трохи. Здається, вони бояться чіпати Зальцера.

Я набрав інший номер, вичекав трохи, і коли чоловічий голос сказав: «Редакція газети „Геральд“», я попросив з’єднати мене з редактором нічного випуску.

За дві хвилини я виклав свою історію. Той вислухав її так, як голодний накидається на обід з п’яти страв.

— Зальцер підгодовує Брендона, — пояснив йому я. — Тож мене не здивує, якщо Брендон спробує зам’яти цю справу.

— Якщо це йому вдасться, тут не буде моєї вини, — зловтішно хихикнувши, відповів редактор нічного випуску. — Дякую вам, Меллою. Ми давно шукали приводу, щоб підчепити на гачок цього типа. Полишіть це на мене. Я його дістану.

Я повісив слухавку і вийшов із будки.

— Щось мені підказує, що я нажив собі купу неприємностей, — зауважив я. — Але якщо мої розрахунки справдяться, то Брендон сьогодні також навряд чи спатиме спокійно.

— Яка прикрість! — озвався Керман.

III

Якщо ви поїдете від бульвару Орхідей на північ, минаючи маєток Санта-Роза, то опинитеся на вузькій дорозі, що веде якраз до піщаних дюн та моєї халупи.

Місце, де я живу, нічим особливим не вирізняється, але принаймні воно достатньо відлюдне, і якщо я співатиму на весь голос у ванній, то цього ніхто не почує. Мій будинок — чотирикімнатне бунгало, зроблене зі сучкуватої канадської сосни, з крихітним — майже кишеньковим — садом, який доглядає мій служник-філіппінець Тоні. За сотню ярдів од дому хлюпається Тихий океан, а з трьох боків бунгало оточують густі чагарники, пісок та блакитні пальми. Тут тихо й самотньо, наче в могилі бідняка, але мені таке подобається. Мешкаю тут уже п’ять років, і нізащо не хотів би жити деінде.

Полишивши бар Фіннеґана, я поїхав тією дорогою додому. Було близько опівночі. На небі висів великий, схожий на диню місяць, і його сліпучо-білі промені прочісували кущі та піщані дюни не гірше за потужний ліхтарик. Море було наче затемнене дзеркало. Повітря спекотне та нерухоме. Якби ще поруч зі мною була якась білявка, то ніч стала б цілком романтичною.

Завтра, розмірковував я, буде напружений день. Пола обіцяла зайнятися заповітами старого Кросбі та Дженет, щойно відчиниться адміністративна будівля. Я мав намір знову зустрітись із сестрою Гарні. Також хотів з’ясувати, хто адвокат Морін Кросбі та побалакати з ним. Ще волів би, якщо вдасться, більше довідатися про Дуґласа Шеррілла. Якщо в заповітах не виявиться нічого цікавого, юрист Морін не побачить спірних моментів у справі і якщо Дуґлас Шеррілл не видасться мені підозрілим, то ми повернемо ті п’ятсот доларів і закриємо справу. Але в глибині душі я був упевнений: закривати справу не буду, хоча й розумів, що просто марнуватиму свій час.

Я зупинився перед халупкою зі соснових дощок, котра слугує мені гаражем, і побрів крізь гарячий пісок до дверей. Повернувся в «бьюїк», під’їхав під навіс, вимкнув двигун і запалив сигарету. Випадково глянув у бічне дзеркальце. Якийсь рух у залитих місячним світлом кущах привернув мою увагу.

Я загасив сірник і тепер сидів нерухомо, спостерігаючи у дзеркальце за коливанням кущів. Щось рухалося приблизно за п’ятдесят ярдів од мене — просто позаду моєї машини. Рухи повторились, і гілки кущів пригнулися та знову випрямились, а потім усе завмерло.

Це видавалося дивним, адже було зовсім безвітряно. Жодна пташка не могла спричинити аж такого коливання, тож мені здалося, що якийсь чоловік чи, може, жінка, ховалися в кущах і або ж відгинали гілки, щоби краще бачити, або ж утратили рівновагу і схопилися за кущі, аби не впасти.

Мені це не сподобалося. Люди не ховаються по кущах, якщо мають добрі наміри. Пола неодноразово казала мені, що моє бунгало стоїть надто усамітнено. За родом занять я нажив собі чимало ворогів, і дехто вже не раз мені погрожував. Я подався вперед і загасив сигарету. Вона була прекрасною мішенню для будь-кого з недобрими намірами. Тут можна розпочати справжню війну — і ніхто нічого не почує, тож я пожалкував, що не прихопив свій поліцейський револьвер.

Коли вимкнув двигун, то загасли й габаритні вогні, тож тепер у гаражі під навісом було темно, хоч в око стрель. Якщо той хтось у кущах мав намір до чогось вдатися, то найкращий момент для цього настане, коли я вийду з гаража на місячне світло і почну замикати ворота. З такої відстані й за такого освітлення в мене не можна не поцілити.

Щоб рука того, хто замислив лихе, таки схибила, я мусив щось придумати, причому діяти швидко. Чим довше залишатимуся в машині, тим підозрілішим це видаватиметься — якщо хтось справді був там, у кущах. І якщо я довго не показуватимуся, невідомий може просто почати гатити по задньому склу авто в надії, що якась випадкова куля мене таки знайде. І хоча був готовий до найгіршого, все ж сподівався, що помиляюся.

Я відчинив дверцята і вислизнув у темряву. Зі свого місця міг бачити берегову лінію, густі зарості чагарників та дерева, котрі при світлі місяця видавалися дивно гостроверхими. Було б сущим божевіллям вийти з темряви гаража на сліпуче світло місяця, і я не мав наміру цього робити. Ступивши крок назад, обмацав нерівну поверхню гаражної стіни. Незадовго до цього, після однієї особливо веселої вечірки в товаристві Джека Кермана, я заїхав у гараж надто швидко і мало не протаранив стіну. Знав, що кілька дошок там ледь тримаються, тож тепер надумав відірвати їх і прослизнути крізь отвір.

Намацавши хистку дошку, почав повільно відхиляти її. Водночас не зводив очей з підозрілих кущів. Але там усе було спокійно. Хто б там не ховався, він сидів, причаївшись. Дошка піддалась. Я натиснув на неї ще трохи та, відхиливши її і роззирнувшись направо-наліво, проліз крізь пролом.

За гаражем була смуга піску, а потім одразу ж починалися кущі. Я швидко й майже нечутно проминув пісок і дістався рятівного прикриття кущів, при цьому трохи захекавшись. Було надто гаряче для такого роду вправ, тож, важко дихаючи, присів на пісок, щоби подумати.

Найрозумнішим було б відповзти за бунгало, уникаючи освітлених ділянок, пробратися всередину і дістати зі шухляди поліцейський револьвер 38 калібру. Маючи його, я зміг би впоратися з будь-яким шукачем пригод. Постріл з вікна моєї спальні за кілька футів од засідки спроможний отямити будь-кого.

Єдиним недоліком було: якщо я довго не витикатимусь із гаража, той тип у кущах зрозуміє, що я вичислив його і рушить мені назустріч. З іншого боку, він може подумати, що я все ще у гаражі, бо боюся виходити, і терпляче чекатиме, поки врешті відважуся.

Я повільно звівся на ноги, і, пригнувши голову, почав обережно пробиратися до свого бунгало, ховаючись за кущі. Все було добре, поки мене прикривали зарості, але за десять ярдів вони зникали, і знову починалися після розриву футів у двадцять. І ця незахищена ділянка виглядала небезпечно голою, а сяйво місяця чудово її освітлювало. Я полишив рятівну темряву гаража. «Спостерігач» у кущах не міг не помітити мене на залитому світлом відрізкові шляху. Я продовжував іти, аж поки не наблизився до цієї ділянки; потім зупинився і зазирнув крізь кущ. Єдине, що мене втішало, це те, що відстань між нами збільшилася. Тепер вона становила вже не п’ятдесят ярдів, а добрих сто двадцять, і поцілити в рухому мішень — навіть таку велику, як я, — з подібної відстані потребувало неабиякого вміння. Тож я вирішив ризикнути.

Зняв капелюха і, тримаючи його за криси, підкинув у повітря та жбурнув у напрямку кущів в надії відволікти увагу. Ще до того, як капелюх упав, я прожогом метнувся вперед.

Але одна річ — мчати по твердій місцевості, а інша — бігти, коли ти по щиколотки у піску. Тіло рухалось, однак ноги залишалися на місці. Якби не той обманний маневр з капелюхом, я був би вже підстреленою качкою.

Розкинувши руки-ноги, якось таки примудрився пірнути у рятівні хащі. Тишу ночі розколов пістолетний постріл. Куля прошила верхівку мого капелюха і пролетіла далі, мов зловісний шершень. Постріл був дуже влучним. Я упав, підібгавши під себе ноги, перекинувся в повітрі й знову опинився під прикриттям. Пролунав іще один постріл, і куля просвистіла зовсім поруч, сипонувши піском мені в обличчя.

Тепер я був приблизно такий самий спокійний, як стара леді, в будинку котрої хазяйнують грабіжники. Стікаючи потом і матюкаючись, я стрімко кинувся в гущавину, розхитуючи кущі та зкидаючи навколо себе пісок, наче втікач-носоріг. Знову пальнув пістолет, і цього разу куля зачепила мені руку, обдерши шкіру й обпікши так, наче я торкнувся розпеченої кочерги. Я впав на землю і лежав, відхекуючись та тримаючись за ушкоджене місце, не спроможний нічого побачити за корчами, гілками та гострим дереном. Якби цей Білл Буффало[12] вбив собі в голову, що мене конче треба вбити, то я б опинився у вельми скрутному становищі. Тому мені слід було продовжувати рух. Моє бунгало було все ще далеко від мене, але принаймні тепер я мав прикриття, і якщо пересуватимуся безшумно, то таки зможу до нього дістатись. Я не хотів більше ризикувати. Хто б то не був, але він умів стріляти. З такої відстані мало не поклав мене, а це стрільба високого рівня. Я не панікував, однак був увесь у холодному поту, і серце моє калатало в грудях, мов молот. Накарачки я почав продиратися крізь пісок, рухаючись дуже швидко й майже нечутно. Так я подолав п’ятдесят футів, коли почув шелест трави і раптовий хрускіт сухого сучка. Я похолонув, прислухаючись та затамувавши подих, і мене почав бити нервовий дрож. Трава знову зашелестіла, й скрип потривоженого піску почувся дуже близько — небезпечно близько до мене. Я ліг плиском та лежав, притискаючись до піску, і волосся на моїй потилиці наїжачилося.

За кілька ярдів від мене кущ сколихнувся, тріснула ще одна гілка, й запала тиша. Той хтось був просто наді мною, напружено прислухаючись, і мені навіть здалося, що я чую його дихання.

Не залишалося нічого іншого, як чекати, тож я й чекав. Спливали хвилини. Він, певно, здогадався, що я лежу десь під ним, і також вичікував, сподіваючись, що якийсь звук видасть мене. Однак я був налаштований лежати так хоч усю ніч. Утім, за якийсь час, що видався мені безкінечним, він змінив місце розташування; тепер він був уже трохи далі від мене. Я все ще не рухався. Прислухався до кроків, а той тип пересувався від куща до куща, шукаючи мене. Дуже повільно й обережно я знову звівся накарачки. Дюйм за дюймом помалу підводив голову, аж поки не зауважив поріділі кущі. Й отоді я його і побачив. Здоровило! Це справді був він — бежевий капелюх, плечі як шафа, сплющені вухо та ніс, що виглядали жахно при світлі місяця. Він стояв ярдів за тридцять од мене з кольтом 45-го калібру в руці. Був до мене впівоберта, обнишпорюючи поглядом кущі справа. Якби в мене був пістолет, то з такої відстані я би завиграшки підстрелив його, мов кролика. Але зброї не мав, і все, що мені залишалося — це мовчки спостерігати за ним і сподіватися, що невдовзі він піде геть.

Здоровило стояв нерухомо й був напружений, тримаючи пістолет у витягнутій руці. Потім повернувся до мене обличчям і почав рухатися в мій бік — не зовсім упевнено, бо ж не знав, чи правильно обрав напрямок. Був однозначно налаштований таки знайти мене.

Я вдруге спітнів. Ще якихось десять кроків — і він знову опиниться наді мною. Я припав до землі, затамувавши подих та прислухаючись до його обережних кроків. Серце моє оглушливо гупало.

Амбал зупинився за кілька кроків од мене. Крізь чагарники я міг бачити обриси його жирних ніг. Якби міг заволодіти його револьвером....

Він повернувся до мене спиною, і я відразу ж стрибнув на нього. Усім своїм єством я прагнув заволодіти зброєю. Тож обома руками схопив його зап’ястя, а плечем штовхнув у груди, від чого амбал похитнувся та скрикнув: це був вигук гніву й тривоги. Я боляче шарпнув його за те саме зап’ястя, викрутив руку і на мить заволодів зброєю. Амбал спершу, коли я зі силою притиснув його пальці до торця револьвера, знерухомів од несподіванки та болю. Але тільки-но я схопив зброю, він почав діяти. Кулаком поцілив мені в шию, і це був удар, здатний увігнати шестидюймовий цвях у дубову дошку. Я пальнув у кущі, намагаючись втримати «пушку» і не спускаючи пальця з пускового гачка, однак здоровило вибив зброю мені з рук. Кольт полетів кудись у кущі. Ну що ж, гаразд: якщо револьвер не дістався мені, то й здоровань його тепер не мав.

Амбал наближався до мене, прокладаючи собі шлях крізь чагарники. Але кущі серед пісків вимагають поваги до себе. Вони не люблять, коли їх долають стрімко, тож той тип не зробив і кількох кроків, як перечепився об корч і розтягнувся на піску. Це дало мені змогу скочити на ноги й побігти до відкритого місця поміж заростями. Якщо ми приречені боротися, то я не мав наміру робити це серед кущів, трави та пнів. Той чолов’яга був набагато важчий за мене, і удар мав не гірший за копняк мула; до того ж я все ще не міг отямитися від недавнього стусана в шию. І не хотів отримати ще один такий. Єдиний спосіб подолати здоровила — боротися з ним на відкритій місцевості, щоби було куди відступати та знову напосідати на нього.

Уже за кілька секунд він був на ногах та рвонув за мною вслід, і робив це дуже швидко. Наздогнав мене, коли я вже виходив із заростей. Я відбив його перший натиск і поцілив йому в ніс, коли він поткнувся до мене вдруге, але натомість отримав такий удар у голову, від якого в мене клацнули зуби.

Коли він укотре кинувся на мене, місяць уповні освітив його лице. Це було не обличчя людини, а холодна й жорстока маска головоріза, котрий налаштований на вбивство, й ніхто та ніщо його в цьому не зупинить. Я відскочив назад, описав коло і вперіщив йому кулаком у скалічене вухо, від чого той тип аж заточився. Це надало мені впевненості. Нехай він сильний, але і в нього можна поцілити та дошкулити йому. Він рохкав, присідав, мотав головою і виставляв уперед руки з розчепіреними пальцями. Я не став чекати чергового нападу і почав молотити амбала кулаками. Але цього разу він заховав обличчя, натомість схопив мене за лацкани піджака і потягнув до себе.

Я хотів копнути його коліном, але він розкусив цей маневр, і основний мій удар припав йому на стегно. Однією рукою він схопив мене за горло, я ж примудрився поцілити йому кулаком межи ребра. Він знову рохнув, але його пальці, мов сталеві гаки, продовжували стискати мені горлянку.

Отоді я взявся за нього всерйоз. Знав: щойно почну слабшати — мені кінець, а таке паралізуюче стискання горла, якщо я негайно не покладу цьому край, виснажить мене за кілька секунд. Тоді я й садонув йому кулаком межи ребра, але він не ослабляв хватки, і мені довелось устромити йому пальці в очі.

Він хрипло скрикнув, відпустив мою шию і хитнувся назад. Я подався за ним, обхопивши його поперек. Він схопився за очі, але мало чим міг собі зарадити. Я кинув його на коліна. Не було сенсу збивати об нього кулаки, тож я відступив, чекаючи, поки він отямиться. Дихання його радше нагадувало схлипи. Він хотів, було, звестися на ноги, але це йому не вдалося. Зі стогоном спробував допомогти собі підвестися руками, а я саме цього й чекав. Примірився і поцілив у нього кулаком. Удар припав йому на щелепу. Тип відлетів назад, гепнувся на пісок і почав плазувати, мов поранений ховрашок; спробував звестися на ноги, але похитнувся і знову випростався.

Я підійшов до нього. Він був у відключці, й, дивлячись на те, як кров струменить із кутиків його очей, я його пошкодував. Не мав наміру аж так відколошматити амбала, але йшлося про життя — його чи моє. Принаймні, я його не вбив.

Нахилившись, зняв із нього широкий шкіряний пояс та зв’язав руки. Своїм паском обв’язав йому щиколотки.

Він був надто важкий, щоб його нести, а мені вкрай були потрібні й телефон, і револьвер. Я подумав, що нічого з ним не станеться, допоки я повернуся, отож розвернувся і поспішив до свого бунгало. За кілька хвилин мені знову довелося розбудити Міффліна. Цього разу він заревів, мов скажений шершень, по якому поцілили мухобійкою.

— Годі вже, годі! — заспокоїв я його. — У мене тут є Дван.

— Дван? — гнів умить полишив Тіма. — У тебе?

— Так. Приїжджай! І прихопи автофургон із хлопцями. Хочу хоч трохи сьогодні поспати.

— Дван? Але Брендон сказав....

— До біса, що сказав Брендон! — гаркнув я. — Приїзди якнайшвидше і забирай його!

— Чекай! — з відчаєм сказав Міффлін. — Я вже їду!

Коли я саме жбурляв слухавку на апарат, звідкілясь із пісків пролунав приглушений постріл. Два кроки — і я був уже коло комода. Відчинивши шухляду, вихопив звідти свій поліцейський револьвер 38-го калібру. Ще не стихла луна від того пострілу, як я вже опинився на порозі бунгало. Не кинувся зопалу на яскраво освітлене подвір’я, а стояв, озираючись довкола, на неосвітленій веранді, нічого не бачачи, нічого не чуючи, нажаханий до смерті.

Потім десь далеко — аж за пальмами — завелася машина і помчала геть зі скреготом гальм.

Я боязко спустився сходами веранди, тримаючи револьвер у витягнутій руці, й пішов садом у напрямку піщаних дюн. Звук машини, що від’їжджала, ставав усе менш чутним і нарешті завмер.

Підійшовши до Бенні Двана, я схилився над ним. Хтось поцілив йому з близької відстані у скроню. Куля роздробила частину черепа й обпекла розплющене вухо.

Здоровило виглядав тепер цілком невинним і самотнім. А також абсолютно мертвим.

IV

Маленька блондинка, яка відповідала у нашій конторі на телефонні дзвінки, сором’язливо мені посміхнулася, коли я рвучко відчинив двері з матового скла, на яких золотими літерами було виведено: «Універсальні послуги» і, справа, маленькими буквами: «Виконавчий директор: Віктор Меллой».

— Доброго ранку, містере Меллою, — привіталася вона, демонструючи рівні білі зубки. Мала кирпатого носика і манери цуценяти. Відчувалося, що варто лише поплескати її, щоб вона помахала хвостиком. Миле дівча. Їй було заледве вісімнадцять, і вона мала тільки дві слабкості: я та Бінґ Кросбі[13].

Дві інші дівчини, ще зовсім діти, також білявки і теж схожі на цуценят, посміхнулися так, як зазвичай посміхаються підлітки, й так само сказали:

— Доброго ранку, містере Меллою!

«Містер Меллой» оглянув свій гарем і з гідністю привітався.

— Міс Бенсінґер пішла в адміністрацію і трохи спізниться, — повідала мені дівчина-телефоністка.

— Дякую, Тріксі! Я буду в своєму кабінеті. Коли вона з’явиться, скажи їй, щоб зайшла — вона мені потрібна.

Тріксі кивнула і кинула на мене погляд, який міг би для мене щось означати, якби вона була хоч на кілька років старша і не працювала в мене. Дівчина різко крутнулася на стільці, щоби прийняти черговий дзвінок.

Я пройшов у свій кабінет і зачинив за собою двері. Настільний годинник повідав мені, що лише п’ять по десятій — зарано для віскі, але мені дуже хотілося випити. Після хвилинних вагань я вирішив, що пляшка ж не знає, що ще рано, тож витягнув її зі шухляди стола і зробив маленький, сором’язливий ковток. Потім сів, запаливши сигарету, й почав переглядати ранкову пошту. Не зауважив нічого, вартого уваги. Кинув усе в ящичок для вихідних паперів, щоб Пола його потім переглянула, поклав ноги на стіл і заплющив очі. Після усіх нічних хвилювань почувався трохи виснаженим. Жирна муха сонно дзижчала у мене над головою. З приймальні долинало клацання друкарських машинок. Тріксі щось бубоніла в слухавку. Я задрімав.

За двадцять одинадцята різко прокинувся від звуку Полиного голосу в приймальні. Ще не встиг прибрати ноги зі столу і присунути до себе ящичок з листами, як увійшла Пола.

— А ось нарешті й ти! — якомога життєрадісніше сказав я. — Заходь же!

— Якщо вже тобі конче потрібно спати в конторі, то не міг би ти хоча б не хропіти?! — обурено озвалася вона, присуваючи до себе стілець. — Це деморалізує персонал.

— Їх деморалізують уже багато років поспіль, — зіронізував я. — Минулої ночі я спав заледве дві години, тож зранку почуваюся геть розбитим стариганом, тому прошу відповідно й ставитися до мене.

Її холодні карі очі зупинилися на синцеві на моїй вилиці, й брови ледь помітно здійнялися.

— Мав якісь проблеми?

— Довелося трохи похвилюватись, — і розповів їй про Бенні Двана.

— То він мертвий? — вражено перепитала вона. — І хто його вбив?

— Не знаю напевне, але маю деякі здогади, — сказав я, знову викладаючи ноги на стіл. — Через десять хвилин після мого дзвінка в поліцію приїхали копи, але Міффліна з ними не було. Пам’ятаєш тих двох хлопців, яких ми зустріли на виході з відділку: отого рудого та його напарника з металом у погляді? Саме вони й приїхали. Сержант Мак-Ґроу — це той рудий — і сержант Гартселл. Парочка милих, бездоганно вихованих офіцерів, котрих ти охоче й усіляко уникатимеш за будь-якої нагоди. Вони не приховували радості, побачивши, що Дван мертвий. Та це й зрозуміло, бо його смерть цілком на руку Зальцеру. Все, що йому тепер треба зробити, — це сказати, що Дван на нього більше не працює. А чому той викрав машину Зальцера, вбив Юдору Дрю і намагався вбити мене — доведеться з’ясовувати поліції. Але присягаюся, що вони ніколи цього так і не з’ясують.

— Ти казав, що здогадуєшся, хто вбив Двана.

— Так. Коли ті двоє забрали його тіло, я обійшов довкола, шукаючи якихось слідів. І вони знайшлися, бо в поліцейській машині були шини з ромбоподібними протекторами. Такий самий малюнок шин я виявив позаду свого бунгало. Тож моя здогадка така: вони приїхали увечері, щоби приглянути за мною, й із задоволенням спостерігали за невеличким шоу, яке Дван влаштував на мою честь. Але коли я здолав його і залишив зв’язаного на піску — спокуса виявилася надто великою. Тож поки я телефонував Міффлінові, вони підійшли до Двана і змусили його замовкнути навіки.

— Ти хочеш сказати, що офіцери поліції... — почала, було, Пола, й очі її розширилися.

— Оціни справу з їхнього погляду, — пояснив я, — постав себе на їх місце. З одного боку, розшукують чоловіка, котрий скоїв убивство та який напевно заговорить, якщо справа дійде до суду. І, вочевидь, він має що сказати про доктора Зальцера, й про це буде цікаво прочитати в газетах. Брендон — добрий приятель Зальцера. То що може бути зручніше, ніж всадити кулю в скроню Дванові й уникнути судового процесу та деяких незручностей для Зальцера? Усе просто, чи не так? Звісно ж, я можу й помилятись, але не в цьому випадку. Так чи інакше, тут ми не можемо нічого вдіяти, тож облишмо це і займімося тим, де можемо щось зробити. Ти переглянула заповіти обох Кросбі?

Пола кивнула.

— Дженет не мала заповіту, а старий Кросбі залишив три чверті свого спадку їй, а чверть — Морін. Вочевидь, Дженет була його улюбленицею. Після смерті Дженет усе мало дістатися сестрі — за умови, що та належно поводитиметься. Але якщо вона знову буде замішана в якомусь скандалі та її ім’я потрапить у газети, то увесь спадок перейде в розпорядження дослідницького центру Оркід-сіті, а їй виплачуватимуть лише тисячу доларів на рік. Виконувачами духівниці є «Ґлинн і Копплі», чия контора міститься на третьому поверсі тієї ж будівлі. Половина капіталу переведена у цінні папери; іншою частиною має право розпоряджатися Морін — звісно, за умови, якщо нічим себе не заплямує.

— Ідеальні умови для шантажиста, — зауважив я. — Тільки-но вона зробить неправильний крок і якийсь пройдисвіт дізнається про це, він зможе вибити з неї все, що захоче. Весело ж їй буде жити на тисячу доларів, чи не так?

Пола здвигнула плечима.

— Багато дівчат живуть і на скромнішу суму.

— Так — але не доньки мільйонерів, — і я взяв ножик для розрізання паперу та почав втикати його в промокатку. — Отже, Дженет не залишила заповіту. А це означає, що Юдора Дрю не отримала від неї нічого. То звідки ж у тієї гроші?

Звівши очі, я задумливо глянув на Полу.

— А якщо вона знала про те, що Морін вживає наркотики? Припустімо, що Морін їй доплачувала, аби та мовчала. А це непогана думка! Отоді-то я й з’являюся, а Юдора обмірковує, як би їй виманити більше грошей з Морін. Вона каже мені прийти о дев’ятій, а сама тим часом телефонує або самій Морін, або її представникові, ким цілком може бути доктор Зальцер. Фактично, той ним і є.

— Підплатіть мені — або ж я заговорю, — ймовірно, сказала вона. Отож, Зальцер посилає Двана, щоб той трохи втамував її апетит. Натомість — а може, навіть виконуючи наказ, — Дван убиває дівчину. То як тобі таке?

— Звучить логічно, — зі сумнівом у голосі озвалася Пола. — Але все це — лише здогадки.

— То справді лише наші припущення. Хоча вони мені й самому не дуже подобаються.

Кілька разів я знову проштрикнув ножем промокатку, а потім сказав:

— Гадаю, мені слід ще раз зустрітись із сестрою Гарні — у неї лише нічні чергування. Чи не могла б ти зателефонувати в «Асоціацію медсестер» і дізнатись її домашню адресу? Вигадай щось. Може, вони тобі її дадуть.

Коли Пола вийшла, я крадькома зробив іще ковток віскі й запалив сигарету. «Спочатку — сестра Гарні, потім — юридична контора „Ґлинн і Копплі“», — сказав я собі.

За кілька хвилин увійшла Пола і поклала переді мною аркушик паперу.

— Помешкання 246, Голлівуд-авеню, 3882, — повідала вона мені. — Хіба ти не знав, що це — одна з медсестер доктора Зальцера?

— Справді? — уточнив я, підводячись. — І це знову приводить нас до Зальцера, чи не так?

Я присунув до неї ящичок із листами.

— Сьогодні тут небагато кореспонденції. Ти легко з ними впораєшся.

— Приємно це чути.

Вона узяла ящичок.

— То ти й далі займатимешся цією справою?

— Ще не знаю. Скажу тобі по обіді.

І я простягнув руку за капелюхом.

— Побачимося!

За півгодини я був уже на Голлівуд-авеню. Ранковий транспорт на Центральній авеню ледь повз, але я не поспішав.

Дім на Голлівуд-авеню, 3882 виявився шестиповерховим житловим будинком, який був зведений поквапно — заради отримання швидких прибутків і без огляду на зручності його мешканців. Вестибюль був темним та обшарпаним. Ліфт крихітний — там заледве могли одночасно поміститися три пасажири — і то, якщо б притиснулись один до одного, як сардини в банці. Надщерблена металева табличка зі стрілкою-дороговказом та написом «консьєрж», виконаним вицвілими блакитними літерами, криво висіла на стіні.

Я зайшов у ліфт і натиснув кнопку з позначкою другого поверху. Ліфт зі скрипом хитнувся — неначе розмірковуючи, чи підійматися йому взагалі — й неохоче зупинився двома поверхами вище. Я побрів довжелезним коридором з численними обшарпаними дверима обабіч. Пройшовши мало не півмилі, нарешті дістався помешкання номер 246, розташованого у глухому куті коридору. Натиснув на дзвінок, оперся на стінку і запалив сигарету. Подумав, чи не в ліжку, бува, сестра Гарні. Й поставив собі запитання, а чи рада вона буде мене бачити. Сподівався, що так.

Довелося кілька хвилин зачекати, поки двері відчинилися. Без уніформи медсестри сестра Гарні виглядала значно цікавіше. Вона була в домашньому халатику, що сягав щиколоток, однак поли його спокусливо розлетілися, демонструючи пречудові коліна.

— О, привіт! — сказала вона. — Зайдеш?

— Був би не проти.

Вона зробила крок убік.

— Як ти знайшов мене? — поцікавилася вона, йдучи за мною у вітальню. — Оце так сюрприз!

— Справді? — сказав я, кидаючи капелюха на крісло. — Ти виглядаєш просто вражаюче!

— Я випадково виглянула у вікно і помітила тебе. Тож мала час причепуритись. Як ти дізнався, де я мешкаю?

— Зателефонував в «Асоціацію медсестер». Ти ще не спала?

— Уже лягла, але ти цим не переймайся!

— Ну то лягай, а посиджу поруч, тримаючи тебе за руку.

Вона заперечно хитнула головою.

— Так нецікаво. Ліпше випиймо. Тобі потрібно щось конкретне чи це лише світський візит?

Я опустився в крісло.

— І те, і те — але, радше, світський візит. Однак не проси мене змішати віскі з льодом та содовою. Я трохи не в собі — погано спав минулої ночі.

— То признайся, з ким ти її провів?

— Це не те, про що ти подумала, — і я вдячно взяв з її рук свій хайболл та підняв келих за здоров’я господині.

Вона підійшла ближче і плюхнулася на диван. Халатик знову розкрився, й очі мої мало не вилізли з орбіт, поки вона його не поправила.

— Знаєш, ніколи не думала, що ми колись побачимося знову, — сказала Гарні, охолоджуючи крижаним келихом собі щоки. — Вважала, що ти — один із тих, хто звик до швидких перемог.

— Це про мене? Та ти зовсім мене не знаєш! Я — з породи вірних, надійних та відданих людей.

— Гадаю, що це до певного часу — поки тобі не підвернеться щось новеньке, — зауважила вона з гіркотою. — Хороший напій?

— Чудовий!

Випроставши ноги, я позіхнув. Почувався геть знесиленим — таким собі млявим ховрашком, якому забракло сил навіть у нірку прошмигнути, щоби відпочити.

— Як довго ти ще доглядатимеш ту дівчину — Кросбі?

Запитав це байдужим тоном, однак вона здивовано звела на мене гострий погляд.

— Медсестри ніколи про таке не говорять, — строго сказала, відпивши ковток хайболла.

— Якщо в них є для цього достатні підстави, — вставив я. — Серйозно: невже ти не хотіла б змінити роботу? Я міг би тобі це влаштувати.

— Ще й як би хотіла! Мене страшенно знудила моя теперішня. Абсурдно називати це роботою, бо геть нічого не роблю!

— Не перебільшуй. Щось же ти робиш.

Вона заперечно хитнула головою і хотіла, було, щось додати, але передумала.

Я вичікував.

— А що ти можеш мені запропонувати? Хочеш, щоб я була твоєю доглядальницею?

— Це б мене страшенно потішило! Але, на жаль, ні: це для друга. У нього проблеми з легенями, тож він хоче, щоб його доглядала гарненька сестричка — для підняття духу. В нього купа грошей. Якщо хочеш, я міг би замовити за тебе словечко.

Вона, спохмурнівши, обдумала мої слова і заперечно крутнула головою.

— Не можу. Я би дуже цього хотіла, але є певні складнощі.

— Не думаю, що можуть бути якісь складнощі — адже ти працюєш в «Асоціації медсестер».

— Мене найняла не «Асоціація медсестер».

— Тоді це ще простіше, хіба ні? Оскільки працюєш сама на себе, то...

— Я підписала контракт із доктором Зальцером. Він завідує санаторієм — тим, що на бульварі Футхілл. Може, чув про нього?

Я кивнув.

— Він лікує Морін?

— Еге ж. Принаймні так вважається, але він ніколи до неї не приходить.

— То хто це робить — його асистент?

— До неї ніхто не приходить.

— Дивно, чи не так?

— А чи не забагато питань ти ставиш?

Я вишкірився.

— А я хлопець допитливий. Невже їй аж так добре, що навіть лікар не потрібний?

Вона пильно глянула на мене.

— Між нами кажучи, не знаю. Я її ніколи не бачила.

Я випростався в кріслі, проливши віскі.

— Ніколи не бачила?! Що маєш на увазі? Ти ж її доглядаєш, хіба ні?

— Я не повинна була таке тобі казати, але останнім часом це мене турбує, тож мушу з кимось поділитись. Обіцяй нікому не розповідати!

— Кому ж я розповім? То ти хочеш сказати, що ніколи не бачила Морін Кросбі?

— Саме так. Сестра Флеммінґ навіть не підпускає мене до хворої. Моє завдання — не допускати до неї відвідувачів; але тепер уже ніхто й так не приходить, тож мені зовсім нічого робити.

— І що ти робиш уночі?

— Нічого. Просто ночую в будинку. Мушу також відповідати на телефонні дзвінки, але ніхто ніколи й не телефонує.

— Але ж пробувала заглянути у спальню Морін, коли сестра Флеммінґ виходила, чи не так?

— Ні, бо спальня завжди замкнена. Вважаю, що Морін узагалі нема в будинку!

— То де ж вона? — спитав я, подавшись уперед і навіть не потурбувавшись приховати хвилювання.

— Якщо те, що каже Флеммінґ, правда, то вона мусить бути в санаторії.

— А що саме каже Флеммінґ?

— Я ж тобі вже розповідала: вона стверджує, що міс Кросбі лікують од наркоманії.

— Якщо вона в санаторії, то навіщо ж усі ці виверти? Навіщо наймати аж дві медсестри й облаштовувати так звану «кімнату хворої»?

— Якби ж то я знала, то сказала б тобі, — додала сестра Гарні, допиваючи віскі. — Смішно, але щоразу, коли ми зустрічаємося, то говоримо лише про Морін Кросбі!

— Але не весь час! — сказав я, встаючи та підходячи до дивана. Сів з нею поруч. — Чому ти не можеш піти від доктора Зальцера?

— У мене контракт з ним іще на два роки. Тому й не можу піти.

Я погладив її коліно.

— Що за людина цей Зальцер? Я чув, що він шарлатан.

Вона ляснула мене по руці.

— З ним усе в порядку. Можливо, він і шарлатан, але люди, котрих він лікує, страждають від ожиріння. Він змушує їх голодувати, а вже потім бере за це гроші. А для цього не обов’язково бути дипломованим лікарем.

Моя рука знову помандрувала до її коліна.

— Як гадаєш — ти могла б з’ясувати, чи справді Морін перебуває в санаторії? — запитав я, наново розпочинаючи свій складний маневр.

Цього разу вона ляснула мене по руці сильніше.

— Ти знову про Морін!

Я потер забиту руку.

— А в тебе непоганий удар!

Вона хихикнула.

— Із такою зовнішністю, як у мене, швидко навчишся боронитися!

І тут у двері подзвонили. Це була суцільна довга, пронизлива трель.

— Не відчиняй, — порадив їй я. — Більше не говоритиму про Морін!

— Не будь дурним! — і вона спустила ноги з канапи. — Це лише бакалійник.

— А що в нього є те, чого не маю я?

— Покажу тобі, коли повернуся. Не можу сидіти голодна, тільки для того, щоб потішити тебе.

Вона вийшла з кімнати, причинивши за собою двері. Я скористався можливістю налити собі ще віскі та влігся на диван. Усе, що вона розповіла, було дуже цікаво. Недоглянутий сад, садівники, які грають у кості, шофер, котрий щось вистругує з дерева, дворецький із сигаретою в зубах — усе це промовисто свідчило, що Морін нема в маєтку «Крествейз». То де ж тоді вона? Чи справді в санаторії? І чи лікують її від наркозалежності? Усе це мала б знати сестра Флеммінґ. Доктор Джонатан Зальцер також. Можливо, це було відомо і Бенні Двану та Юдорі. Ймовірно, це знали й «Ґлинн і Копплі»: якщо ж ні, то їм було б вельми цікаво таке дізнатись. Я вже починав розуміти, як докопатися до фінансового підгрунтя усієї цієї справи. Мої думки повернулися до Брендона. Якби я мав підтримку такої поважної контори, як «Ґлинн і Копплі», не думаю, що Брендон наважився б на щось серйозне. Це були найкращі, найдорожчі й найіменитіші юристи в усій Каліфорнії. Вони мали свої відділення в Сан-Франциско, Голлівуді, Нью-Йорку та Лондоні. Ці юристи не з тих, хто дозволить втручатись у свої справи такому темному ділку, як Брендон. Якщо б вони лише захотіли, то легко могли б викинути Брендона з роботи.

Заплющивши очі, я почав мріяти, як добре було б спекатися Брендона і натомість побачити в кріслі начальника поліції якогось хорошого, чесного капітана — наприклад, того ж Міффліна. Наскільки легше мені було б співпрацювати з ним, замість того, щоб вислуховувати погрози про побиття в темних алеях.

Зненацька мені спало на думку, що сестра Гарні надто вже довго відсутня — набагато довше, ніж потрібно, щоб узяти замовлення в бакалійника. Тож, спохмурнівши, я всівся на канапі. Не чув, щоб вона розмовляла — я взагалі нічого не чув. Поставивши склянку на підлогу, піднявся. Перетнувши кімнату, відчинив двері та визирнув у коридор. Вхідні двері були відчинені навстіж, однак я там нікого не побачив. Виглянув на сходи. Уздрів лише зачинені двері напроти, тож повернувся у передпокій. Можливо, вона вийшла в туалет, подумав я, вертаючись у вітальню. Сидів та чекав, усе більше й більше непокоячись, а через п’ять хвилин, допивши віскі, знову підійшов до дверей.

Десь углибині квартири раптово увімкнувся холодильник, від чого я мало не підскочив. Я гукнув: «Агов!», однак ніхто не обізвався. Рухаючись майже нечутно, відчинив двері поруч із вітальнею та оглянув кімнату, що, ймовірно, була спальнею сестри Гарні. Її там не було: я навіть заглянув під ліжко. Оглянув також кухню, ванну і крихітну кімнатку, яка, вочевидь, слугувала кімнатою для гостей. Медсестри ніде не було, тож я повернувся у вітальню. Вона не приходила. До мене нарешті дійшло, що її взагалі нема в помешканні, і я вийшов у загальний коридор. Роззирнувся направо-наліво. Зачинені двері звідусіль холодно дивилися на мене. Ніщо ніде не ворухнулося, нічого не трапилося; суцільні лінії дверей, витерта доріжка завдовжки з милю на підлозі, кілька брудних вікон для освітлення — але ні натяку на сестру Гарні.

V

Я бездумно виглянув з вікна вітальні й побачив внизу свій «бьюїк».

Босоніж вона далеко піти не могла, сказав я собі, якщо не... І мимоволі пригадав Юдору Дрю — такою, як вона лежала на ліжку, розкинувши ноги, з туго затягнутим на шиї шарфом.

Кілька хвилин перебував у нерішучості. Я міг зробити не так уже й багато: та, практично, нічого.

Отже, хтось подзвонив у двері. Сестра Гарні сказала, що то бакалійник, пішла туди — і зникла. Ні криків, ані плям крові — нічого.

Однак мені слід було щось робити, тож я знову пішов до вхідних дверей, відчинив їх і глянув на квартиру навпроти. Це нічого не прояснило. Тоді вийшов у загальний коридор і натиснув кнопку дзвінка сусіднього помешкання. Майже відразу ж двері розчахнулися — так, наче жінка за ними чекала мого дзвінка.

Вона була маленька й опецькувата, зі сивим волоссям, округлим обличчям, яскравими синіми, мов незабудки, очима... оце й усе. На вигляд їй було років п’ятдесят, і коли вона посміхалася, то показувала великі білі зуби, які цілком могли бути її власними. Одягнена в світло-коричневий піджак та спідницю, що, певно, коштували купу грошей, але сиділи на ній мішкувато. В пухкій білій ручці тримала паперовий пакетик.

— Доброго ранку! — сказала, блиснувши на мене зубами.

Вона мене спантеличила. Я не очікував побачити повновиду, поважного віку жінку, яка виглядала так, наче щойно повернулась із закупів і має намір приготувати обід.

— Вибачте, що потурбував вас, — сказав я, ввічливо підіймаючи капелюха. — Я шукаю сестру Гарні, — і махнув рукою у бік її дверей. — Вона ж мешкає отам, чи не так?

Пухкенька жінка занурила руку в паперовий пакетик і витягла звідти чорнослив. Уважно його оглянула, й очі її на жирному байдужому обличчі зробилися підозріливими. Задоволена оглядом, жінка вкинула сливку собі в рот. Я зі здивуванням витріщився на неї.

— Ну, так, — сказала приглушеним голосом. — Вона справді тут мешкає.

І піднесла долоню до рота, випльовуючи кісточку й кладучи її в пакетик.

— Хочете сливку?

Подякувавши, я відповів, що не люблю їх.

— Це дуже корисно, — зауважила жінка, знову занурила руку в пакетик і витягла ще один чорнослив. Але цього разу фрукт не витримав її критичного огляду. Тож вона вкинула його назад у пакетик; натомість витягла інший, котрий був їй більше до вподоби.

— То ви бачили її? — запитав я, придивляючись до того, як чорнослив зникає в її роті.

— Кого?

— Сестру Гарні. Я щойно прийшов і побачив, що двері в неї настіж, але вона не відповідає на дзвінок.

Жінка мовчки жувала сливки, і на її не надто розумному обличчі нічого не можна було прочитати. Вчергове позбавившись кісточки, повчально мовила:

— Вам треба їсти чорнослив — у вас нездоровий колір обличчя. Я з’їдаю щодня два фунти[14].

Але, судячи з її форм, це далеко не все, що вона з’їдає за день.

— Ну що ж — можливо, колись і я до цього дійду, — сказав терпляче. — То сестри Гарні у вас нема?

Усі її помисли були зайняті винятково пакетиком 3 фруктами, тож вона глянула на мене здивовано.

— Що ви хотіли знати?

Кожного разу, коли маю справу з такою-от жінкою, почуваюся дуже-дуже щасливим, що я — парубок.

— Я питав про сестру Гарні, — нагадав я, відчуваючи, що ще трохи, і перейду на мову знаків — так, як зазвичай спілкуються з іноземцями. — Про ту дівчину, яка живе в квартирі навпроти. Я цікавився, чи у вас її нема.

Сині очі затуманилися.

— Сестри Гарні?

— Так.

— У моєму помешканні?

Я глибоко зітхнув.

— Так! То її у вас нема, еге ж?

— А чому вона б мала в мене бути?

Я відчув, що вся кров ударила мені в голову.

— Бачите, її вхідні двері відчинені. У квартирі її нема, тож я й подумав, чи не зайшла вона до вас перекинутися кількома словами.

Із пакетика випірнула чергова сливка. Я відвів очі. Відчув, що споглядання такої кількості чорносливу, котру перемелюють ці великі білі зуби, погано впливає на мою розумову діяльність.

— О, ні — вона до мене не заходила.

Нарешті хоч якийсь прогрес!

— А ви, часом, не знаєте, де вона може бути?

Сливова кісточка була методично вкинута у пакетик.

На жирному бездумному обличчі проступив напружений вираз — це так жінка думала. Процес її мислення нагадував повільний рух змії — якщо б у вас вистачило терпцю за цим спостерігати.

— Вона може бути... у ванній, — нарешті спромоглася сказати. — Зачекайте трохи і подзвоніть ще раз.

Блискуча думка як на таку тупачку.

— Її там нема. Я вже подивився.

Жінка намірилася, було, вкинути у рот чергову сливку. Натомість забарилася з цим рухом, докірливо глянувши на мене.

— Вам не слід було цього робити!

Я зняв капелюха й пригладив волосся. Ще кілька хвилин такої бесіди, —і збожеволію.

— Я знаю, що зробила б на вашому місці, — сказала вона.

І я здогадувався, що зробив би, але не озвучив цього.

Відчував, що вона ось-ось доведе мене до сказу.

— Скажіть же! — попросив я.

— Я би спустилася вниз і спитала у консьєржа. Він у цьому дуже помічний.

І тоді вона усе зіпсувала, додавши:

— А ви впевнені, що не хочете сливок?

— Цілком. Ну що ж, дякую. Піду побалакаю з консьєржем, як ви й радили. Вибачте, що забрав у вас стільки часу.

— Рада була вам допомогти, — сказала вона, посміхнувшись.

Я позадкував і краєм ока помітив, як вона знову вкинула сливку в пащу, котру називала чомусь ротом.

Спустившись ліфтом у вестибюль, я пішов неосвітленими запиленими сходами у цокольне приміщення і вийшов навпроти напису: «Консьєрж».

Постукав. На порозі постав ветхий худий чоловічок з довгою жилавою шиєю, одягнений у вилинялі «данґері»[15]. Він був старий та втомлений, і від нього злегка тхнуло креозотом[16] та віскі. Він глянув на мене без жодного інтересу і видобув з горлянки один-єдиний звук:

— Ну?

У мене було відчуття, що від нього я дізнаюся небагато, якщо не виведу його з цієї флегми. Судячи з вигляду чоловічка, він нечасто виходив зі своєї летаргії, і його контакти з людськими істотами були вкрай обмежені. Він склав би чудову бізнес-пару з Ріпом ван Вінклем[17]. І це ще за умови, щоб усіма справами займався Ріп, а не навпаки — так, так, не дай Боже, навпаки!

Я перехилився і вхопив його за верхній ґудзик одягу.

— Послухай, приятелю! — сказав я твердо, імітуючи голос місцевого копа. — Прокинься — хочу від тебе певної інформації.

Говорячи це, я розхитував його туди-сюди.

— Що там із квартирою номер 246?

Він двічі ковтнув слину, його кадик двічі гойднувся і зник десь у шиї. Я вже думав, що той ніколи не з’явиться знову — але він таки врешті проступив.

— А що сталося? — перепитав він, блимаючи. — Що не так із помешканням номер 246?

— Це я тебе питаю. Вхідні двері настіж — а в квартирі нікого. А це ж для чого ти тут сидиш, друже?! Ти повинен би знати, чому двері залишають відчиненими.

— Мешканка нагорі, — сказав він уперто. — Вона завжди вдома о цій порі.

— Але зараз її там нема. Ходімо, приятелю, й огляньмо все удвох.

Він пішов за мною, як покірне теля. Уже в ліфті мляво сказав мені:

— Ота, з 246-го, — хороша дівчина. І навіщо вона знадобилася поліції?

— А хіба я сказав, що вона знадобилася поліції? — запитав його, зверхньо глянувши на старого. — Усе, що хочу знати — чому в неї відчинені двері та чому її нема в квартирі.

— Можливо, вона вийшла і забула їх зачинити, — сказав він, поміркувавши.

Я бачив, що йому сподобалося це припущення.

— Тепер ти нарешті починаєш метикувати, — зауважив я, коли ліфт зі скрипом зупинився. Був радий звідти вийти. Підйомник не справляв враження, що спроможний перевезти хоча б одного чоловіка — не те, що двох.

— То ти бачив, як вона виходила?

Він відповів, що не бачив.

— А ти б її помітив, якби вона виходила?

— Так, — він кліпнув, і його кадик знову кілька разів підстрибнув. — Моє службове приміщення виходить на центральний вхід.

— Ти впевнений, що впродовж останніх десяти хвилин вона не виходила?

Ні, він у цьому не впевнений, бо саме готував собі обід.

Ми пройшли довгим коридором у глухий кут і далі — в помешкання сестри Гарні. Заходили в кожну кімнату, але дівчини ніде не було.

— Її тут нема, — підсумував я. — Але як же, крім центрального входу, вона могла вийти з будівлі?

Тупо вирячившись на протилежну стіну, сторож відповів, що іншого виходу нема. Я тицьнув пальцем на квартиру навпроти.

— Хто та товстуля, що весь час жує чорнослив?

Цього разу кадик випнувся не на жарт.

— Чорнослив? — повторив він, відводячи погляд. Напевно, подумав, що я збожеволів.

— Саме так. То хто вона?

Він глипнув на помешкання номер 244, моргнув і злякано глянув на мене.

— Он там, містере?

— Так.

Він крутнув головою.

— Там ніхто не живе — це помешкання здають в оренду.

Раптом я похолов. І рвонув до дверей, натиснувши кнопку дзвінка. Чув, як той заливається, але до дверей ніхто не підходив.

— У вас є запасні ключі?

Він понишпорив у кишені, витягнув звідти зв’язку ключів і дав їх мені.

— Там нікого нема, містере, — повторив він. — Квартира порожня вже багато тижнів.

Я відімкнув ключем двері, штовхнув їх і зайшов у коридор — точнісінько такий самий, як у сестри Гарні. Швидко обійшов усі кімнати. В помешканні було порожньо, мов у буфеті матінки Хаббард[18].

Вікно ванної виходило на пожежні сходи. Я відчинив вікно і визирнув. Унизу пролягала вуличка, що вела на Скайлайн-авеню. Кремезному чоловікові цілком під силу було знести дівчину сходами вниз, якби там чекала машина. На одній зі сходинок я помітив сливову кісточку. Шкода, що та жінка не проковтнула її — вона могла б нею і вдавитися.