Покладіть її серед лілій

І

Були часи, коли я самовдоволено вважав, що у мене вражаючий, не претензійний, прекрасно умебльований, розкішний робочий кабінет. Між нами кажучи, ми з Полою чимало грошей влупили у стіл, килим, портьєри та книжкові полиці. І навіть придбали кілька акварелей місцевого художника, котрий, судячи з вартості картин, уважав себе чи не майстром старої школи живопису — можливо, так воно й було, однак, певно, це тримали у великій таємниці. Але все то було ще до того, як я побачив інші кабінети Оркід-білдінґз. Деякі з них були крутіші, ніж мій, деякі — ні, проте жоден з них не спонукав мене наново умеблювати свій, аж поки я не потрапив у офіс Манфреда Віллета, президента компанії «Ґлинн і Копплі: повірені». Там я з першого ж погляду зрозумів, що мені доведеться працювати ще довго, перш ніж хоча би наближуся до їхнього рівня. Порівняно з їхнім офісом мій кабінет виглядав як нетрі Істсайда.

Це було просторе приміщення, з високою стелею та оббитими дубом панелями. Стіл, за яким легко можна було б грати в більярд, стояв у дальньому кутку кімнати, за трьома височезними, мало не до стелі, вікнами. Чотири чи п’ять зручних крісел та солідний «честерфілд»[19] стояли півкругом навколо каміна — такого величезного, що там легко можна було б засмажити маленького слона. Зі смаком підібраний килим мав настільки високий ворс, що його цілком можна було б підстригати газонокосаркою. На камінній поличці та вигадливих столиках розкидані різьблені нефритові дрібнички. Письмове приладдя на робочому столі, зроблене з чистого срібла, так і сяяло від дбайливого догляду та постійного полірування. Кремові жалюзі на вікнах захищали від сонця. Майже безшумний кондиціонер регулював температуру повітря в кімнаті. Двостулкові вікна, звуконепроникні стіни та оббиті гумою двері забезпечували абсолютну тишу. Навіть неголосне бурчання у шлунку в цій кімнаті видалося б справді оглушливим — наче на землю висипали тонну гравію.

Манфред Віллет сидів ув оббитому шкірою кріслі-вертушці за величезним столом, палячи товсту сигарету зі золотим мундштуком. Він був високим і дужим. Мав років сорок п’ять. Його чорного волосся вже торкнулася сивина. Ретельно поголене обличчя, вельми привабливе, дивно гармоніювало зі столом з червоного дерева. Костюм від лондонського кравця змусив би позеленіти від заздрощів будь-яку кінозірку, а сорочка, бездоганна й сніжно-біла, виглядала, мов перший підсніжник напровесні.

Він чекав, поки я заговорю, не відриваючи сіро-зелених очей від витонченого набору письмового приладдя на столі. Ані порухався. Його червонаве обличчя було порожнє і невиразне, мов дірка в стіні.

Я почав з того, що показав йому листа Дженет Кросбі, потім оповів про свій візит у маєток «Крествейз» та про те, що Морін, імовірно, хвора; що Дженет грала в теніс за два дні до своєї смерті від серцевого нападу. Згадав і про лікаря Бьюлі, й про Бенні Двана, який працював на Зальцера й стежив за мною. Коротко розказав про свої відвідини Юдори Дрю і про те, як потім приїхав Дван та задушив її. Описав свою зустріч з капітаном поліції Брендоном, і що він погрожував мені й радив триматися подалі від доктора Зальцера та Морін Кросбі. Мимохідь пояснив, чому Брендон ставився до них так прихильно. Змалював також, як Дван намагався застрелити й мене, і як Двана прикінчив хтось із таємничої автівки з ромбічними протекторами. Згадав, що сержанти Мак-Ґроу й Гартселл їздили саме на такій машині. І завершив розповідь описом відвідин помешкання сестри Гарні; згадав також про жінку, котра жувала чорнослив, та про зникнення сестри Гарні. Це була довга оповідка, й зайняла вона чимало часу, але Віллет мене не квапив, не переривав і не пропонував опустити деталі. Він сидів, втупившись у чорнильний набір, сам схожий на вирізьблений образ, і в мене склалося враження, що він не пропустив жодного слова й зауважив найменшу деталь, і що за маскою непроникного червонуватого обличчя таїться гострий розум.

— Ось така історія, — завершив я і потягнувся, щоби струсити попіл у його попільничку. — Гадав, що ви, як розпорядник маєтку, маєте це знати. Брендон звелів мені повернути ті п’ятсот доларів, — я витягнув гроші з портмоне, поклав на стіл та без зволікань підсунув їх Віллетові.

— Строго кажучи, цим я виходжу з гри. З іншого боку, можливо, ви наполягатимете на розслідуванні; якщо ж вирішите, що його слід продовжити, я з радістю це робитиму. По правді, містере Віллет, ця справа мене зацікавила.

Він звів на мене очі й пильно пригледівся. Спливали секунди. У мене склалося враження, що він мене взагалі не бачить, бо напружено розмірковує.

— Це незвичайна оповідь, — зненацька озвався він. — Не думаю, що я би цьому повірив, якби не знав репутації вашої контори. Ви залагоджували кілька складних справ для моїх клієнтів, і вони схвально про вас відгукувалися. Судячи з того, що ви мені розповіли, вважаю, є всі підстави розпочати розслідування, і буду лише радий, якщо цим займетеся ви.

Він підвівся, відштовхнувши крісло від себе.

— Але, вочевидь, ви розумієте, що розслідування має бути негласним, і моя фірма жодним чином не повинна фігурувати у справі. Ми готові виплатити вам гонорар, але це має бути суто конфіденційно. Ми опинились у вельми делікатному становищі. В нас нема підстав втручатись у справи міс Кросбі, поки не впевнимось остаточно, що тут щось не так. Якщо ви надасте нам неспростовні докази того, що міс Кросбі якось пов’язана з усіма тими надзвичайними подіями, тоді ми, звісно ж, відкрито вступимо у гру — але не раніше.

— Для мене такий оборот справ створює певні незручності, — зауважив я йому. — Бо гадав, що ви зможете захистити мене від втручання Брендона.

Ув очах Віллета щось зблиснуло, коли він сказав:

— Я впевнений, що ви й самі, без моєї допомоги, зможете впоратись із Брендоном. Але якщо виникнуть будь-які складнощі, ви завжди можете посилатися на мене як на свого повіреного. Якщо на вас нападуть, я із задоволенням безкоштовно представлятиму ваші інтереси в суді.

— Це мене, звісно, радує! — озвався саркастично я. — Але мене можуть і вбити!

Він, вочевидь, вважав, що нічого непокоїтися через гаку дрібницю.

— Без сумніву, ви повідомите нам свій гонорар, враховуючи значні особисті ризики, — сказав він майже безтурботно. — Врешті-решт, така робота, як ваша, і передбачає певні ризики.

Я стенув плечима. Гонорар, сказав я сам собі, буде взятий зі стелі.

— Гаразд, — погодився я. — То можна починати?

Заклавши руки за спину, він міряв кроками кімнату, втупившись поглядом у килим.

— Так, так! Починайте!

— Але перед тим я хотів би поставити вам кілька питань, — сказав я, запалюючи сигарету. — Коли востаннє ви бачили Морін Кросбі?

— На похороні Дженет. Відтоді я її не бачив. Справи її у цілковитому порядку. Коли нам потрібний її підпис, ми надсилаємо папери поштою. Тож у мене досі не було нагоди з нею зустрітися.

— Отже, вам невідомо, що вона нездужає?

Він заперечно хитнув головою — поняття не має, що вона хвора.

— І вас влаштував висновок, що смерть Макдональда Кросбі — нещасний випадок? — поцікавився раптово я.

Він не чекав такого питання, тож різко звів голову.

— Що ви хочете цим сказати? Звісно ж, то був нещасний випадок!

— А чи не могло це бути самогубством?

— Кросбі не мав жодних причин закінчувати життя самогубством.

— Це з вашого погляду.

— Чоловік рідко коли зводить рахунки із життям за допомогою рушниці, коли в його розпорядженні є револьвер. З рушницею все надто складно.

— А якщо б він учинив самогубство, чи відобразилося б це якось на його справах?

— Звісно.

Ув очах Віллета зблиснув вираз спантеличення.

— Його життя було застраховане на півтора мільйона доларів. Але страховка унеможливлювала самогубство. У цьому випадку гроші не виплачували б.

— А хто отримав гроші за страховкою?

— Я не зовсім розумію, до чого ви хилите, — сказав він, повертаючись до столу та всідаючись у крісло. — Поясніть свої слова, будь ласка!

— Мені видається дивним, що Зальцер, котрий не є дипломованим лікарем, підписав свідоцтво про смерть Кросбі. На це мали дати згоду коронер і Брендон. Тож я просто намагаюся себе переконати, що нема нічого підозрілого у смерті Кросбі. Припустімо, що він таки покінчив життя самогубством. Ви стверджуєте, що від цього спадок зменшився б на півтора мільйона доларів. Але якщо б якийсь спритний і тямущий лікар-шарлатан, корумповані коронер та капітан поліції зібралися разом, цей випадок можна було б подати як нещасний, чи не так?

— Стверджувати це дуже небезпечно. Хіба Зальцер не дипломований лікар?

— Ні. То хто отримав гроші за страховкою?

— Вони дісталися Дженет, а після її смерті — Морін.

— Тож Морін нині має півтора мільйона готівкою, чи не так?

— Достеменно. Я намагався переконати Дженет, щоб кудись уклала ці гроші, але вона воліла тримати їх у банку. Так само готівкою вони перейшли до Морін.

— І що з ними сталося? Вони все ще у банку?

— Наскільки мені відомо, так — але я не маю доступу до її рахунків.

— А ви могли б його отримати?

Якусь мить він пильно вдивлявся у мене.

— Так. Але не впевнений, що це мені справді потрібно.

— Було б непогано дізнатися, скільки там ще залишилося.

І я кивнув на лист Дженет, котрий усе ще лежав на столі.

— Тут пахне шантажем. Якщо Франклін Лессвейз, коронер, і Брендон розділили гроші навпіл між собою, то їх там не так уже й багато. Був би радий, якби вам вдалося це з’ясувати.

— Гаразд. Побачу, що зможу для вас зробити.

Віллет замислено почухав підборіддя.

— Гадаю, що мені вдасться порушити справу проти Зальцера — якщо те, що ви кажете, правда. Він справді не мав права підписувати те свідоцтво, але поки що я не готовий відкрито це стверджувати. Наразі нема причин сумніватися, що то був нещасний випадок, і страхову компанію цілком влаштовують надані документи.

— Її і справді все влаштовує. Позаяк Брендон та коронер подали таке свідоцтво, як треба, то мені здається, що саме Зальцер фінансує і Лессвейза, і Брендона. Що вам відомо про Лессвейза?

Віллет скривився.

— О, його цілком можна підкупити. У нього препогана репутація.

— Ви добре знали Дженет Кросбі?

Він хитнув головою.

— Я бачив її двічі чи тричі — не більше.

— Чи справила вона на вас враження людини, котра потерпає від серцевої недуги?

— Це мені ні про що не говорить. Багато людей страждає від хвороб серця, але це не завжди видно.

— Але такі люди навряд чи грають у теніс за два дні до смерті, як це робила Дженет Кросбі.

Я бачив, що він починає непокоїтися.

— На що ви натякаєте?

— Ні на що — просто констатую факт. Мене не влаштовує висновок, що вона померла через хворе серце.

Поки він пильно дивився на мене, у кімнаті зависла така щільна тиша, що в ній можна було б потопити бойовий корабель.

— То ви стверджуєте... — почав, було, він, однак зненацька урвав фразу.

— Поки що ні, — уточнив я. — Але не слід цілком ігнорувати таке припущення.

Я бачив, що все це йому дуже не подобається.

— Облишмо це на мить, — продовжив я. — Поговорімо про Морін Кросбі. Судячи з теперішнього вигляду будинку і з того, що мені розповіла сестра Гарні, цілком імовірно, що Морін не живе в будинку. І якщо її там нема — то де ж вона?

— Саме так, — погодився Віллет. — Де вона?

— Чи ж не в санаторії Зальцера? Чи не спадає вам на думку, що вона може бути його бранкою?

Він різко випростався в кріслі.

— А чи не надто ви даєте волю своїй уяві? Лише минулого тижня я отримав од неї лист!

— Це нічого не доводить. І що вона пише?

— Я просив її підписати кілька паперів. Вона повернула їх з підписом та долучила лист подяки за клопоти.

— Лист надійшов із «Крествейз»?

— У ньому була вказана адреса «Крествейз».

— І це не спростовує мої припущення про те, що вона може бути бранкою, еге ж? Я не стверджую, що це справді так, але таку ймовірність не слід відкидати.

— Ми можемо це негайно з’ясувати, — швидко сказав він. — Я напишу їй і попрошу приїхати. Завжди можу знайти якийсь привід для такої зустрічі.

— А це чудова ідея! Ви повідомите мені про результат? Було б непогано простежити, куди вона поїде після зустрічі з вами...

— Я повідомлю вам про час зустрічі.

Я підвівся.

— Гадаю, це все на сьогодні. То ви не забудете перевірити її банківський рахунок?

— Подумаю, як це зробити. Не кваптеся з розслідуванням, Меллою. Не хочу якихось ускладнень. Ви мене розумієте?

— Я подбаю про це.

— Які ваші подальші кроки?

— Спробую знайти сестру Гарні. Мені сподобалася ця дівчина. Розшукаю її, якщо вона ще жива.

Коли я його полишав, обличчя його більше не нагадувало маску. Він виглядав як вельми стривожений адвокат середнього віку. Принаймні це доводило, що він — жива людина.

II

Черговий сержант сказав, що Міффлін вільний і я можу піднятися до нього. Він глянув на мене з надією, бо очікував, що я повідомлю йому ім’я завтрашнього переможця кінних перегонів, але голова у мене була забита іншим.

Я піднявся нагору. На сходовому майданчикові наткнувся на рудоволосого сержанта Мак-Ґроу.

— О, це знову наш горе-слідопит, — презирливо сказав той. — І що тебе гризе цього разу?

Я глянув у його крижані очиці, й те, що я в них побачив, мені не дуже сподобалося. Цей хлопець отримує задоволення, завдаючи болю іншим: він із тих безжальних копів, хто охоче упокорює неслухняних і отримує від цього насолоду.

— Нічого мене не гризе, — заперечив йому. — Але якщо ти надто довго тинятимешся поблизу, то мене щось таки гризтиме.

— Дотепник, еге ж? — і він вишкірився, оголивши ряд дрібних жовтих зубів. — Не пхай свого носа, куди не слід, спритнику! Ми за тобою пильнуємо.

— І так ретельно, що мало не знесли мені голову, — додав я, протискуючись повз нього і прямуючи в кабінет Міффліна.

Перед тим, як постукати, трохи постояв і озирнувся через плече. Мак-Ґроу й далі стояв на сходах, дивлячись мені вслід. На обличчі — спантеличений вираз, великий рот роззявлений. Після того, як наші очі зустрілися, він відвернувся і почав спускатися сходами.

Коли я увійшов, Міффлін, глянувши на мене, нахмурився.

— Знову ти! Заради Бога, не навідуй мене так часто — Брендонові це не сподобається!

Я присунув до себе стілець і зручно всівся.

— Обов’язково сплакну над цим, якщо матиму час Взагалі-то я тут у справі, а якщо Брендонові це не подобається — нехай втопиться в океані.

— В якій справі? — перепитав Міффлін, відкинувшись на стільці й викладаючи на стіл великі волохаті руки.

— Одна з медсестер, яка доглядає міс Кросбі, зникла, — повідомив я. — Брендона це мало б зацікавити, адже вона працює у Зальцера.

— Зникла? — перепитав Міффлін, і голос його прозвучав фальшиво. — Що ти хочеш цим сказати?

Я оповів йому про свої відвідини сестри Гарні та про те, як пролунав дзвінок у двері, дівчина пішла їх відчиняти й не повернулася. Детально описав товстулю з порожньої квартири навпроти, оповів про сливову кісточку на сходах і про те, що дужому чоловікові зовсім нескладно було б знести сестру Гарні пожежними сходами, якби внизу чекала машина.

— Як це кумедно, — озвався Міффлін, пригладжуючи чорне волосся. — Кілька років тому одна з медсестер Зальцера також зникла. Її так і не знайшли.

— А ви її хоч шукали?

— Віку, тобі не слід іронізувати, — роздратовано сказав Міффлін. — Звісно ж, ми її шукали, але не знайшли. Зальцер стверджував, що вона втекла з якимось хлопцем, аби таємно вийти заміж. Казав, що батько дівчини був не в захваті від нареченого чи щось подібне.

— А Зальцер не повідомляв вам про зникнення сестри Гарні?

Він заперечно хитнув головою.

— Навряд чи він мав на це час. Окрім того, вона могла щось згадати і піти залагоджувати справу. Є купа причин, чому жінка може полишити помешкання.

— Без панчіх та черевиків? У розпал розмови? Не обманюйся, Тіме! Це викрадення — і ти прекрасно це знаєш.

— Поїду туди і переговорю з консьєржем. Тримайся від усього цього подалі. Я скажу Брендонові, що про зникнення повідомив консьєрж.

Я стенув плечима.

— Хай буде так: аби щось робилося. Мене ж цікавить інше — хто була та, інша?

Міффлін трохи повагався, потім підвівся та підійшов до картотеки.

— Її звали Ейнона Фрідлендер, — сказав він, перебравши ряд карточок і поклавши одну з них на стіл. — У нас небагато на неї є. Батько: Джордж Фрідлендер; мешкає за адресою: 257 Каліфорнія-стрит, Сан-Франциско. Дівчина зникла торік 15 травня. Зальцер повідомив про це Брендонові. Фрідлендер приходив до нас, і саме він припустив, що вона втекла зі своїм хлопцем, якого звали Джек Бретт. Бретт — моряк. За кілька тижнів до зникнення Ейнони він дезертирував з флоту і також зник. Отож, Брендон сказав, що нема потреби надто ретельно шукати — ми й не шукали.

— А Бретт потім знайшовся?

— Ні.

— Цікаво, як старанно цього разу ви шукатимете сестру Гарні?

— Але нам ще слід переконатися, що її справді викрали. Брендон не розпочинатиме пошуків лише на підставі твоєї усної заяви. Усе залежатиме від Зальцера.

— Бачу, що в цьому клятому місті нічого не обходиться без Зальцера!

— Але ж, Віку, невже ти це серйозно кажеш?

Я звівся на ноги.

— Знайди її, Тіме, інакше я зроблю це сам — мені подобається ця дівчина.

— Не переймайся ти так! Якщо вона справді зникла — ми її знайдемо. То ти впевнений, що конячка-фаворит — Креб Еппл? Я б не хотів втратити своїх п’ять баксів!

— Та забудь ти про Креб Еппл — займися краще сестрою Гарні! — сказав я і вийшов з кабінету.

Повернувся в Оркід-білдінґз. Пола чекала мене в кабінеті.

— Продовжуємо займатися цією справою, — повідомив я їй, всідаючись за свій стіл. — Я зустрівся з Віллетом: він фінансуватиме наше розслідування, але хоче, щоб його фірма у цій справі не фігурувала.

— Дуже сміливо з його боку! — презирливо зауважила Пола. — Гадаю, ти перебрав усі ризики?

— Він готовий за це доплачувати, — сказав я. І розповів їй про свій візит у поліцейський відділок. — Здається, цей хлопець Зальцер зникнення своїх медсестер зробив звичним ділом. Ти звернула увагу на дату? 15 травня: день, коли померла Дженет Кросбі. Ніхто мене не переконає, що зникнення тієї медсестри не мало нічого спільного зі смертю Дженет.

Пола уважно вивчала мене.

— Гадаєш, що Дженет убито, чи не так?

Перш ніж відповісти, я запалив сигарету й обережно вкинув сірник у кошик для сміття.

— Думаю, це цілком імовірно. І мотив тут є: гроші. До того ж, смерть спричинена не хворим серцем. Отруєння миш’яком, між іншим, теж дає збої в роботі серця. Того старого йолопа Бьюлі цілком можна було ввести в оману.

— Але ж ти цього не знаєш напевно! — сказала Пола. — Ти ж не думаєш, що Морін могла вбити сестру?

— Мотив надто серйозний: окрім успадкування двох мільйонів доларів, була ще й солідна страховка. Я не стверджую, що Морін справді вбила сестру, але такі значні гроші — дуже велика спокуса, особливо якщо ти перебуваєш у руках шантажиста. І ще одне: мене не надто влаштовує смерть самого Кросбі й виникають сумніви: а чи його теж не вбито? Якщо в смерті не було нічого підозрілого, то чому Зальцер запросив для підписання свідоцтва про смерть такого типа, як Бьюлі? Чому він не підписав його сам? Йому ж довелося ділитись і з Лессвейзом, коронером, і, ймовірно, з Брендоном. Це було або самогубство, або ж убивство. Готовий присягнути, що то не був нещасний випадок. Як влучно підмітив Віллет, безглуздо кінчати життя самогубством за допомогою рушниці, коли в тебе є револьвер. Тож залишається вбивство.

— Не поспішай із висновками, — гостро заперечила Пола. — Це твій великий недолік, Меллою. Ти завжди робиш якісь божевільні припущення.

Я підморгнув їй.

— А мені це подобається!

III

Щоб розслабитись, я складаю пазли. Пола купує їх для мене в одного каліки на вулиці, з яким перекидається кількома словами, коли йде додому раніше. Цей безіменний герой випилює дрібні деталі для Поли з фанерних залізничних оголошень, які та йому приносить. Цей чолов’яга компонує вражаючі пазли, котрі я потім складаю цілісінький місяць. Опісля передаю зібрану картинку в найближчу лікарню, а Полин приятель випилює мені нову головоломку.

Маючи чималий досвід складання пазлів, я дійшов висновку, що нерідко дрібна та, вочевидь, неважлива деталь стає своєрідним ключем до всієї картинки, тож завжди мушу бути пильним і уважним до дрібниць. І в своїй роботі завжди вишукую деталь, яка наче й не стосується справи, однак насправді дуже суттєва.

Так я просидів, глибоко замислившись, упродовж години. Було кілька хвилин по сьомій. Контора вже зачинена. Переді мною стояла пляшка віскі.

Я стисло виклав усі факти на папері, але це мало що мені дало. Перечитавши написане, зупинився на прізвищі Дуґласа Шеррілла. Чому, запитав я себе, Дженет раптово розірвала заручини — за тиждень до смерті батька? На перший погляд, цей факт не стосувався справи — а може, і так? Я не міг бути в цьому впевнений, не з’ясувавши, чому саме розірвали заручини. Хто міг би мені це пояснити? Вочевидь, сам Дуґлас Шеррілл, але не випадало прибути до нього без попередження, і просто зараз я не був готовий до цього. Тоді хто ще? Я звірився зі своїми нотатками. Це міг би зробити також Джон Стівенс, дворецький Кросбі. Я вирішив, що не така вже й погана думка — побалакати з ним. Якщо б він викликав у мене довіру, з ним можна було би поділитися своїми сумнівами. Марта Бендікс повідала мені, що він тепер працює у Ґреґорі Вейнрайта.

Нема чого зволікати, сказав я собі й знайшов у телефонній книзі номер Вейнрайта. Набравши його, після третього дзвінка почув сповнений гідності голос:

— Будинок містера Вейнрайта.

— Чи не з Джоном Стівенсом я говорю?

Після невеличкої паузи голос у слухавці обережно відповів:

— Так, це Стівенс. З ким маю честь?..

— Мене звати Меллой. Містере Стівенс, я би хотів поговорити з вами про важливу особисту справу. Це стосується сім’ї Кросбі. Чи не могли б ви зустрітися зі мною сьогодні увечері?

Знову пауза.

— Я вас не розумію.

Це був голос старої людини — дружелюбної, але, на жаль, не надто тямущої.

— Боюся, я вас не знаю.

— Але, можливо, ви чули про детективне бюро «Універсальні послуги»...

Так, про таке бюро він чув.

— То я ним керую, — пояснив йому. — Мені дуже важливо поговорити з вами про Кросбі.

— Не впевнений, що маю право обговорювати з вами свого колишнього хазяїна, — сказав він стримано. — Вибачте!

— Вам не завадить вислухати мене. Після цього самі вирішите, відповідати на мої запитання, чи ні. Якщо не захочете відповідати — нічого страшного.

Цього разу пауза була ще довшою.

— Ну що ж — гадаю, я міг би з вами зустрітись, але не обіцяю, що...

— Усе гаразд, містере Стівенс! Тоді зустрінемося в кафе на розі Джефферсон та Фельдман-стрит. О котрій вам зручно?

Він відповів, що його влаштує дев’ята.

— Я буду в капелюсі й читатиму «Івнінґ Геральд», — повідомив йому.

Той відповів, що прийде, і повісив слухавку.

У мене залишалися ще дві години до зустрічі з ним, тож я вирішив провести їх у барі Фіннеґана. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб зачинити контору. Поки замикав сейф і зачиняв вікна, думав про сестру Гарні. Хто її викрав? Чому це зробили? І чи жива вона ще? Це мене нікуди не привело, однак я був стривожений. Усе ще поглинутий думками, вийшов у приймальню, переконався, що тут усе в порядку, перетнув кімнату, вийшов у коридор і замкнув за собою двері на ключ.

Наприкінці коридору, біля ліфта, побачив опецькуватого чоловіка, котрий стояв, ліниво обпершись об стіну, і читав газету. Він не відірвав очей од газети, коли я, ставши поруч, натиснув кнопку виклику ліфта. Мигцем оглянув його. Він був смаглявий і мав тупувате рябе обличчя. Був схожий на італійця — а може, й на іспанця. Синій костюм із саржі витертий на рукавах, манжети сорочки брудні.

Ліфт приїхав, ліфтер розчахнув двері, й ми з «макаронником» зайшли в кабіну. На третьому поверсі ліфт зупинився, щоб підібрати Манфреда Віллета, який окинув мене непроникним поглядом і відразу ж втупився у заголовки газети «макаронника». Взагалі-то він казав, що не хоче афішувати своє знайомство зі мною, але я подумав, що це вже занадто — навіть не кивнути мені. Але тут платив він — йому й замовляти музику.

Я купив у газетному кіоску «Івнінґ Геральд», даючи Віллету змогу вийти з будівлі першим. Спостеріг, як той сідає в «олдсмобіль»[20] завбільшки як дредноут[21]. «Макаронник» із брудними манжетами приземлився в одному з великих крісел у вестибюлі, продовжуючи читати газету. Я пройшов до чорного входу і провулком дістався бару Фіннеґана.

Там було накурено, хоч сокиру вішай, та повно підозрілих галасливих типів. Не встиг я зробити кілька кроків до свого улюбленого столика, як до мене підбіг Олаф Крюґер, власник боксерської школи на Принцесс-стрит, і схопив мене за руку.

Олаф був не важчий — та й не набагато розумніший — за жокея і мав лису, мов яйце, голову.

— Привіт, Віку! — сказав він, і ми потиснули одне одному руки. — Ходімо разом вип’ємо. Давно тебе не бачив. Що поробляєш?

Я почав проштовхуватися до столика, підморгнувши дорогою Майкові Фіннеґану, який у яскравому світлі неонових вогнів наливав пиво.

— Регулярно буваю на твоїх боях, — сказав я, поки Олаф видряпувався на високий стілець, погрозливо орудуючи ліктями, щоб розчистити собі місце, однак на його грізні рухи ніхто не зважав. — Але тебе не бачив. Той твій хлопчина, О’Хара, непогано б’ється.

Олаф махнув крихітною ручкою Фіннеґанові.

— Два віскі, Майку! — заволав він різким пронизливим голосом. — О’Хара? Так, він непоганий, але недостатньо досвідчений у перехресних ударах. Я увесь час йому про це торочу, але він мене не слухає. Колись він напореться на суперника з миттєвою реакцією — і тоді йому кінець.

Наступні півгодини ми проговорили про бокс. З Олафом ні про що інше не можна було говорити. Отак балакаючи, ми з’їли по два сандвічі та випили по три порції подвійного віскі.

Гьюсон, спортивний репортер «Геральд», приєднався до нас і наполіг на тому, щоби пригостити нас віскі. Це був високий, худий, доволі цинічний чолов’яга, який починав лисіти, з мішками під очима та з посиланим попелом передом сорочки. Постійно тримав у роті сигарету, яка смерділа так, наче була знайдена на смітнику принаймні кілька років тому. Можливо, так воно й було. Після того, як ми прослухали з півдюжини його безкінечних скабрезних оповідок, Олаф сказав:

— А що ти сплетеш про малюка Діксі та його походеньки на вчорашній вечірці? Чув про них?

Гьюсонове обличчя витягнулося.

— Не чув. Малюк ані словом про це не прохопився. Він отримав синця — оце й усе, що мені відомо. Хтось із таксистів казав, що він шубовснув з пірса у воду.

— Не знаю, чи можна це вважати плаванням, коли ти дістаєшся берега після того, як тебе викинули з яхти, — зауважив, вишкірившись, Олаф.

— Ви, хлопці, перетріть це між собою — на мене можете не зважати, — сказав я, запалюючи сигарету.

Гьюсон пожовтілими від нікотину пальцями дістав сигарету з нагрудної кишені.

— Напередодні Малюк Діксі потрапив на яхту «Дрім шіп»[22] і там посперечався зі Шерріллом. Четверо дужих хлопців викинули його за борт після того, як Малюк дав ляпаса Шерріллові. Ходять чутки, що Шеррілл має намір висунути Діксі звинувачення у замаху на життя. Якщо він це таки зробить, то Діксі каюк. Той зараз по самі вуха в боргах.

— Гадаю, що Шеррілл таки порушить проти нього справу, — сказав Олаф, трусонувши лисою головою. — У нього погана репутація.

— Не порушить, — сказав Гьюсон. — Він не може дозволити собі скандалів. Я сказав Малюкові, що він у безпеці. Але навіть і за таких умов той боягуз не не наважиться заговорити.

— А хто такий Шеррілл? — удавано байдуже поцікавився я і махнув Фіннеґанові, щоб той вкотре наповнив нам склянки.

— Ти не єдиний, хто ним цікавиться, — сказав Гьюсон. — Ніхто нічого про нього не знає. Він — темна конячка. Прибув у Оркід-Сіті кілька років тому. Почав займатися нерухомістю, отримуючи комісійні від «Селбі і Ловенстайн». Гадаю, на цьому він заробив якісь гроші — небагато, одначе достатньо, щоби прикупити будинок на Россмор-авеню. Згодом йому якимось чином вдалося заручитись із Дженет Кросбі, донькою мільйонера, але це тривало недовго. Потім він кудись зник аж на півроку, опісля з’явився знову, але вже як власник «Дрім шіп». Це — трьохсоттонна яхта, котру він перетворив на гральний заклад. Яхта стоїть на якорі за три милі від берега. У Шеррілла ціла флотилія водних таксі, які безперестанно снують туди-сюди, а члени цього закритого клубу такі вишукані, мовби служать у Букінгемському палаці.

— Гральний бізнес — не єдине, чим займаються на яхті, — додав Олаф, підморгнувши. — У нього там не менш як півдюжини пречудових дівчаток. І це — справді солодкий бізнес. Перебуваючи за три милі за містом, Шеррілл може легко втерти носа Брендонові. Готовий закластися, що він гребе чималі гроші.

— Мене цікавить одне, — вставив слово Гьюсон, простягнувши руку за віскі, котре я оплатив, — як негідник Шеррілл зміг заробити грошей на таку розкішну яхту.

— Подейкують, що він навіть випустив власні акції, — зауважив Олаф. — Якби Шеррілл прийшов до мене і запропонував акції цієї посудини, то я б охоче їх придбав. Можу посперечатися, що ті, хто є тримачами акцій, здатні озолотитися.

Я слухав, розмірковуючи, як це чудово — зустріти в барі двох приятелів і почути від них усе, що мене цікавить, ні про що не запитуючи.

— Здається, на тому човникові таки справді весело, — сказав я байдуже. — Сам би не відмовився туди потрапити.

Гьюсон хмикнув.

— Ти не один такий, але в тебе — жодних шансів. Туди можуть потрапити тільки члени «Білої книги»[23]. Кожного нового члена клубу ретельно добирають і перевіряють. Якщо в тебе нема бабла — для Шеррілла ти нуль. Вхід — двісті п’ятдесят доларів, членські внески — до п’ятисот доларів на рік. Цей заклад — для великої риби, а не для дрібної сошки.

— А що за людина Шеррілл?

— Один із тих спритників, — сказав Гьюсон. — Вродливий, легкий, напористий і тямущий. Якраз такий, які подобаються жінкам. Хвилясте волосся, блакитні очі, накачані м’язи. Одягається, як кінозірка. Саме з тих, кого я називаю викінченими мерзотниками.

— А чому Дженет Кросбі розірвала заручини?

— Та дівчина мала клепку в голові. Не знаю, що сталось, але вважаю, що вона вчасно його розкусила. Усе, чого йому було від неї треба — це її грошей, і думаю, вона зрозуміла це до того, як стало надто пізно. Будь-хто, хто одружиться з таким покидьком, як Шеррілл, неминуче матиме проблеми.

Олаф, якого вже почала знуджувати ця розмова, сказав:

— Як гадаєте, хлопці — чи добре було б виставити малюка Діксі проти О’Хари? У мене є змога зробити це, але не впевнений, що з того щось вийде.

Наступні чверть години ми обговорювали всі слабкі та сильні сторони Діксі, й нарешті, поглянувши на годинник над головою, я зауважив, що мені вже пора йти.

— Я вас залишу, хлопці, — сказав я, зісковзуючи зі стільця. — На днях завітаю в клуб — там і побачимося.

Олаф відповів, що завжди радий буде мене бачити й переказав вітання Полі, а Гьюсон додав, що мріє про неї щоночі. Я полишив їх, оплативши ще по порції віскі.

На виході знову запримітив знайомого «макаронника» з брудними манжетами. Він сидів поруч із вхідними дверима, втупившись у газету, але коли я штовхнув обертові двері, він недбало згорнув її, запхав у кишеню та підвівся.

Я швидко пройшов до свого «бьюїка». Всівся у машину, завів двигун і рушив темною вуличкою. Десь позаду заревів інший двигун, і в дзеркальці я помітив світло фар за собою.

Їдучи Принцесс-стрит, я пильнував те авто у дзеркальці. Мене переслідував «Лінкольн». Затемнене скло автівки не давало змоги розгледіти водія, але я й без того знав, хто це.

У кінці Принцесс-стрит я звернув на Фельдман-стрит. Рух тут був не такий інтенсивний, тож поїхав швидше, але «Лінкольн» від мене не відставав. Попереду я запримітив вогні кав’ярні, де домовився зустрітися з Джоном Стівенсом. Не доїжджаючи до кафе, я зненацька натиснув на гальма й різко зупинився. «Лінкольн» їхав за мною надто близько, тож водієві не залишалося нічого іншого, як промчати мимо, що він і зробив, загальмувавши десь далеко попереду.

Я вислизнув із «бьюїка» і пірнув у темні двері найближчої крамнички. «Лінкольн» зупинився ярдів за п’ятдесят від мене. Смаглявий вийшов з машини й оглянув вулицю, вже не маскуючись. Швидко збагнув, що мене у «бьюїку» нема і попрямував до мого авто, тримаючи руки в кишенях.

Я ступив у темряву і спостерігав, як він заглядає в порожню машину, роззирається вправо-вліво та йде собі геть. Здається, він не надто засмутився, проґавивши мене, і неквапно пішов вулицею, мов нероба «латинос».

Провівши його поглядом, я зайшов у підземний перехід і гулькнув у кафе.

Годинник на стіні показував за п’ять дев’яту. За столиками було не більше півдюжини відвідувачів: білява дівчина-підліток зі своїм хлопцем, двоє старших чоловіків, які грали у шахи, дві жінки з повними сумками, вочевидь, після закупів, та дівчина з худим прищуватим обличчям, котра пила молоко за дальнім столиком.

Я вибрав стіл подалі від дверей і сів, розгорнувши «Івнінґ Геральд». Запаливши сигарету, міркував про «макаронника». Чи це також людина Зальцера, чи в гру вступив хтось новенький? Смаглявий стежив за мною, причому робив це грубо. Одне з двох: або він був у цій справі новачок, або ж йому було начхати, помічу я його чи ні. Про всяк випадок я запам’ятав номер його машини. Ще одна невеличка робота для Міффліна, подумав я. І це мені про дещо нагадало. Я перегорнув газету, знайшов спортивну сторінку і переглянув результати перегонів. Креб Еппл прийшла таки першою! Ну що ж, тоді усе в порядку. Тепер, заробивши копійчину, Міффлін не відмовиться перевірити номер машини.

Коли годинник вибив дев’яту, скляні двостулкові двері відчинилися й увійшов високий немолодий чоловік. Я відразу здогадався, що це Стівенс. Виглядав, мов архієпископ у відпустці. Підійшов до мене так поважно, як це зазвичай роблять дворецькі, сповіщаючи, що вечерю подано. Вираз обличчя був похмурим, очі дивились обережно й насторожено.

Я підвівся.

— Містере Стівенс?

Він кивнув.

— Я — Меллой. Сідайте, будь ласка! Вип’єте кави?

Він поклав свого капелюха на вільний стілець і всівся.

Так, від кави він би не відмовився.

Щоб зекономити час, я підійшов до стійки, замовив дві кави і сам відніс до нашого столика. Дівчина-підліток глянула на Стівенса і по-дурному захихотіла, як це зазвичай роблять юнки. І сказала щось своєму супутникові — безвусому молодикові в смугастому піджаку й кашкеті якогось коледжу, зісунутому аж на потилицю. Він також глянув на Стівенса і вишкірився. Можливо, вони вирішили: як це смішно, що архієпископ зайшов у кафе самообслуговування; чи, може, їх звеселив його старомодний капелюх.

Я поставив каву на стіл.

— Дякую, що ви прийшли, містере Стівенс, — сказав я, пропонуючи йому сигарету. Поки він запалював, я уважно його вивчав. Він був справжнісінький дворецький: вірний хранитель сімейних традицій, який уміє тримати язик за зубами. Йому цілком можна довіряти, однак проблема в тому, чи вдасться мені його розговорити.

— Те, що я маю вам сказати — строго конфіденційно, — провадив я далі, сідаючи поруч. — Мене найняли, щоб розслідувати обставини смерті міс Дженет Кросбі. Є люди, котрих не влаштовує пояснення, що вона померла від серцевого нападу.

Він випростався і наче закляк.

— А хто ці люди?— запитав він. — І чи не здається вам, що трохи запізно вести подібне розслідування?

— Не хотів би про це зараз говорити, — озвався я. — Згодний, що для слідства трохи запізно, але деякі факти стали відомі лише кілька днів тому — ось чому й виникла потреба у додатковому розслідуванні. Чи не здається вам дивним, що Дженет Кросбі померла від серцевого нападу?

Він завагався.

— То не моя справа, — нарешті сказав неохоче. — Але оскільки ви про це питаєте, то зізнаюся, що її смерть стала справжнім шоком для мене. Вона була енергійною молодою особою. Однак доктор Зальцер переконав мене, що в її випадку раптова зупинка кровообігу неминуче призводить до зупинки серця — без жодних попередніх симптомів. Хоча мені й було важко у це повірити.

— Я би хотів також дізнатися, чому міс Кросбі розірвала заручини з Дуґласом Шерріллом.

— Боюся, не зможу вам цього сказати, якщо не знатиму, хто саме замовив розслідування, — сказав сухо Стівенс. — Я чув про вашу контору і впевнений, що репутація у неї гарна, але не готовий пліткувати про свого колишнього працедавця, доки не знатиму, кому це потрібно.

І це було все, що мені вдалося з нього витягнути.

Раптом атмосфера у кафе стала якоюсь напруженою, що змусило мене повернутися.

Скляні обертові двері крутнулись, і всередину зайшло четверо чоловіків. Двоє з них були з «томмі-ґанами»[24], двоє інших тримали в руках кольти. Усі вони були смагляві (вочевидь, «макаронники»), і серед них — мій старий знайомий із заяложеними манжетами. Двоє з «томпсонами» стали в протилежних кутках приміщення — так, щоби тримати під прицілом увесь зал. Мій приятель з брудними манжетами та коротенький даґо[25] з червоними повіками попрямували до мого столика.

Стівенс видав якийсь приглушений звук і скочив на ноги, але я схопив його за рукав і силоміць усадовив на місце.

— Заспокойтеся! — прошепотів я.

— Усім залишатися на місцях! — гаркнув тип із «томпсоном». Його голос прорізав тишу, мов постріл. — Не рухатись і не дзявкати — інакше мізки повибиваємо!

Присутні мовби завмерли. Це нагадувало сцену в музеї воскових фігур. Бармен, вирячивши очі, застиг із піднятою рукою, намірившись налити содової. Старший пан закляк, стиснувши в руках ферзя, яким намірився поставити мат противникові. Обличчя його було перекошене від жаху. Худа прищава дівчина міцно заплющила очі, ще й затуливши рота рукою. Юнка нахилилась уперед, і її гарненький, яскраво напомаджений рот відкрився, але крик жаху застиг на губах. Однак коли один із даґо проходив мимо неї, крик таки вирвався з її горлянки. У мертвій тиші кав’ярні звук був пронизливим й оглушливим, і, вилаявшись, смаглявий люто вперіщив дівчині стволом прямо у модний, але абсурдний капелюшок. Вдарив сильно, й автомат із глухим стуком пробив солом’яний верх капелюшка, зачепивши череп. Дівчина впала, і кров почала струменіти їй з вух, швидко утворивши калюжку на підлозі. Хлопець, який сидів поруч із нею, позеленів і почав блювати.

— Тихо всі тут! — сказав, підвищуючи голос, чолов’яга з «томпсоном».

Судячи з вигляду тих хлопців, вони неодмінно почнуть стріляти, тільки-но хтось порухається. Це були безжалісні вбивці, які стріляють без розбору, і їм для цього потрібний лише привід. Я нічого не міг вдіяти. Навіть якби у мене була зброя, я б не наважився її застосувати. Один револьвер проти двох «томпсонів» так само нікчемний, як зубочистка супроти рапіри. Тоді б вони убили всіх.

Двоє смаглявих підійшли до мого столика.

Я продовжував сидіти, мов закам’янілий, поклавши руки на стіл та дивлячись на них. Чув, як поруч важко дихає Стівенс: повітря виривалось із його ніздрів з таким свистом, наче ось-ось із ним станеться напад.

«Макаронник» із брудними манжетами недобре посміхнувся мені.

— Підіймай свою задницю, сучий ти сину, інакше я розмажу на підлозі твої мізки, — погрозливо сказав він.

Однак самі бандити намагалися триматися подалі від скерованих дул «томпсонів», щоб уникнути лінії вогню.

Інший «макаронник» ухопив Стівенса за руку.

— Ти також підіймайся — ми з тобою трохи прокатаємося.

— Облиште його, — сказав я крізь зуби.

«Даґо» вперіщив мені в обличчя рукояткою револьвера.

Несильно, але боляче.

— Стули пельку! — додав.

Інший устромив автомат Стівенсові між ребра і стягнув його зі стільця.

— Не чіпайте мене! — задихаючись, сказав Стівенс, в’яло намагаючись вивільнитися. Злобно гаркнувши, «макаронник» поцілив йому в обличчя кулаком, схопив за комір і виволік з-за столу.

Мій приятель із заяложеними манжетами відступив од мене на крок; натомість той, котрий з «томпсоном», наблизився, наставивши дуло автомата мені в груди. Я знерухомів, підперши рукою чоло та відчуваючи під пальцями пульсацію крові у скронях.

Стівенс упав.

— Рухайся — і то хутко! — люто сказав той, з брудними манжетами. — Заберіть звідси цього дурнуватого старого!

Він нахилився і схопив Стівенса за ногу. Інший «даґо» вхопив за другу, і вони швидко пішли до виходу, волочачи Стівенса за собою, на ходу перекидаючи стільці та столики.

Копняком відчинивши вхідні двері, витягли старого на вулицю і запхали в машину. Два інших «макаронники» відступили убік, погрожуючи дулами автоматів нажаханому натовпові, який уже зібрався перед входом.

Усе це було зроблено зухвало, нахабно, холоднокровно і жорстко.

«Макаронники» з «томпсонами», задкуючи, відступили з кафе і впакувалися в авто. Один із них, відходячи, розвернувся і випустив автоматну чергу крізь скло кафе у мене. Я цього очікував, тож коли він розвертався, зіслизнув зі стільця і сховався під столиком, втиснувшись у підлогу. Кулі прошили стіну над моєю головою, і на мене посипались уламки цегли та штукатурка. Одна з куль зірвала підбор з мого черевика. Коли стрілянина припинилась, я виліз з-під столу — саме вчасно, щоб помітити, як останній з бандитів заплигнув на підніжку авто, і те різко звернуло за ріг, полишаючи місто.

Я скочив на ноги і кинувся до телефону.

IV

Голос із радіоприймача звучав глухо. Він заповзав у всі кутки моєї кімнати — приглушений шепіт стишеного радіо. Останні півгодини я дослухався до цього голосу. Пазл, розкладений на столі переді мною, цікавив мене не більше, ніж здохла миша, яку я знайшов сьогодні зранку в мишоловці — а може, й менше. Притінена настільна лампа утворювала калюжку самотнього світла на килимі. Пляшка і склянка стояли на підлозі — на відстані моєї витягнутої руки. Я вже випив сьогодні — й то двічі чи тричі. Після такого вечора нема особливого значення, двічі ти пив чи тричі.

Я все ще не міг отямитися. Нікому не сподобалося б, якби у нього випустили автоматну чергу, і я не був винятком. Перед очима все ще стояла картина, як «макаронники» тягнуть за собою старигана з кафе. Відчував, що мав би щось зробити. Врешті-решт, це я його туди заманив.

— «Сьогодні о дев’ятій вечора, — повідомив диктор, вриваючись у мої думки — шестеро чоловіків, імовірно, італійців, озброєних автоматами та пістолетами, вдерлися в кафе „Блакитний птах“, що на розі вулиць Джефферсон та Фельдман. Поки двоє автоматників стояли на виході, ще двоє тероризували відвідувачів, а інші схопили Джона Стівенса, витягли його з кав’ярні й запхали в авто, що чекало біля входу. Стівенс, дворецький містера Ґреґорі Вейнрайта, сталевого магната та мільйонера, невдовзі по тому був знайдений мертвим на шосе Лос-Анджелес — Сан-Франциско. Припускають, що він помер од серцевого нападу, спричиненого брутальним поводженням викрадачів. Коли ті виявили, що Стівенс мертвий, то на ходу викинули його з машини».

Голос диктора був безбарвний і холодний — неначе він читав біржові зведення. Мені захотілось опинитися поруч з ним і бодай трохи оживити його автоматною чергою над головою.

— «Поліцію цікавить будь-яка інформація, котра дала б змогу заарештувати злочинців, — провадив далі диктор. — За словами свідків, банда складалася зі шести невисоких, кремезних, смаглявих чоловіків у блакитних костюмах та чорних капелюхах.

— Поліція також дуже хотіла б допитати невідомого чоловіка, який сидів за одним столиком із Джоном Стівенсом у момент, коли в кафе увірвалися викрадачі. Зателефонувавши в поліцію, давши опис злочинців і назвавши номер їхньої машини, незнайомець зник. Свідки кажуть, що це був високий, міцної будови темноволосий чоловік з нездоровим кольором обличчя та різкими рисами. На обличчі справа в нього рана від удару руків’ям зброї одного з нападників. Будь-кого, хто впізнає цього чоловіка, просимо негайно зателефонувати у поліцейський відділок капітанові Брендону, Ґрем-стрит, 3444...»

Нахилившись, я вимкнув приймач.

— «З нездоровим кольором обличчя та різкими рисами — але не гарний. Ніхто не сказав, що він гарний».

Я повільно розвернувся в кріслі.

На порозі стояв сержант Мак-Ґроу, а за ним — сержант Гартселл.

Від несподіванки я підстрибнув не вище, ніж на фут. Це була суто рефлекторна реакція, з якою я нічого не міг вдіяти.

— Хто вам розповів про мене? — спитав я, зводячись на ноги.

— І він ще хоче знати, хто нам розповів, — крізь зуби процідив Мак-Ґроу. — То що, повідаємо?

Гартселл зайшов у кабінет. На обличчі в нього був холодний вираз, що не передвіщав нічого доброго; глибоко посаджені очі — крижані.

— Так, так — скажи йому.

Мак-Ґроу зачинив за собою двері, не зводячи з мене очей.

— Одна пташка наспівала, — сказав він, підморгнувши. — У нас завжди знаходяться маленькі пташки, які вицвірінькують потрібне нам. І саме отака птаха наспівала нам, що то ти був із Стівенсом сьогодні ввечері.

Я аж спітнів. Можливо, тому, що сьогодні було надто гаряче. Можливо, мені не сподобався вигляд отих двох. А, можливо, я просто згадав слова Брендона, що колись на темній вуличці мене добряче віддубасять.

— Гаразд, — погодився. — То справді був я.

— Оце розумно, — сказав, просяявши, Мак-Ґроу. — Наш горе-слідопит вирішив сказати правду задля різноманіття.

Він тицьнув пальцем у мене.

— Чому ти не залишився на місці? Наші хлопці хотіли з тобою побалакати.

— Мені нічого їм сказати, — відповів йому. — Я надав черговому опис машини і тих типів. Тож залиште мене в спокої. До того ж, із мене вже досить пригод на сьогодні.

Мак-Ґроу всівся в одне з крісел, намацав у кишені сигару та витягнув її. Відкусив кінчик, виплюнув тютюн на стіну і запалив.

— Мені це подобається, — констатував він, потримавши дим у роті перед тим, як випустити. — З нього, чуєте, на сьогодні вже досить. Дуже мило. Але щодо цього ти помиляєшся, друже. Вечір для тебе тільки-но розпочався.

Я промовчав.

— Ходімо вже, — додав суворо Гартселл. — Через годину мені заступати на чергування.

Мак-Ґроу, нахмурившись, глипнув на нього.

— Розслабся, приятелю! Нічого не станеться, якщо ти трохи і спізнишся. Ми ж зараз на роботі, чи не так?

І перевів погляд на мене.

— То про що ви балакали зі Стівенсом?

— Я хотів знати, чи вірить він тому, що Дженет Кросбі померла від серцевого нападу. Він не вірив.

Мак-Ґроу хихикнув, потираючи великі білі руки. Здається, моя відповідь цілком задовольнила його.

— А знаєш, наш капітан не такий уже й дурний, — повідав він Гартселлові. — Зірок із неба не хапає, однак далеко не дурень. Саме так він і сказав: даю голову на відсіч, що той горе-нишпорка вів мову про Кросбі. Брендон одразу подумав про це, щойно ми отримали опис співрозмовника Стівенса. І був правий.

Гартселл кинув на мене погляд, який нічого доброго не передвіщав.

— Еге ж, — озвався він.

— Це все, що ти хотів знати, горе-слідопите? — поцікавився Мак-Ґроу. — Чи було ще щось?

— Більше нічого.

— А хіба капітан не казав тобі залишити сімейку Кросбі в спокої?

Ось воно — почалося.

— Так, він згадував про це.

— Невже ти гадаєш, що капітан щось каже, аби просто послухати свій голос?

Я перевів погляд з Мак-Ґроу на Гартселла, а потім знову на Мак-Ґроу.

— Не знаю. Спитайте це в нього.

— Не крути, наш горе-слідопите! Ми не дуже любимо крутіїв, правда ж, Джо?

Гартселл зробив якийсь нетерплячий рух.

— Заради Бога, покінчімо вже з цим, — сказав він.

— Покінчімо з чим? — перепитав я.

Мак-Ґроу нахилився і знову плюнув на стіну. Потім струсив попіл на килим.

— Капітан не в захваті від тебе, хлопче, — сказав він і вишкірився. — А коли капітан від чогось не в захваті, у нього псується настрій і він виміщає це на нас, своїх підлеглих. Тож ми й подумали — а чи не зробити нам його знову щасливим. І вирішили, що найкращий спосіб повернути усмішку на його обличчя — трохи попрацювати з тобою. Переконані, що непогано було б нам’яти тобі вуха — а ще краще їх відірвати. І ще нам спало на думку, що не зле було б також порозкидати дещо в твоєму кабінеті — поперекидати меблі, понівечити панелі — ось про що ми подумали; правда ж, Джо?

Гартселл облизав губи, і його крижані очі зблиснули злобою. Він витягнув з кишені короткий гумовий кийок та любовно покрутив його в руках.

— Саме так, — підтвердив.

— А як гадаєте, що станеться, якщо ви реалізуєте всі ці свої чудові ідеї? — поцікавився я. — Чи не спадало вам на думку, що я можу подати на вас у суд і звинуватити в замаху на життя, й тоді хтось на кшталт Манфреда Віллета дасть вам добрячого прочухана та позбавить поліцейських значків? Чи не промайнула ця думка у ваших милих голівках — чи ви просто це випустили?

Мак-Ґроу нахилився і загасив запалену сигару об поліровану поверхню мого стола. Підвівши погляд, посміхнувся.

— Ти не перший дурень, до якого ми завітали, допитливий хлопчино, — повідав він мені. — І не останній. Ми знаємо, як уникнути правників. Навіть такий успішний адвокат, як Віллет, нас не лякає; до того ж, ти не подаси на нас у суд. Ми прийшли сюди лише для того, щоб отримати свідчення стосовно Стівенса. З якоїсь причини — не знаємо достеменно, чому — можливо, тобі просто не сподобалися наші обличчя, можливо, ти був добряче підпилий, а може, просто погарячкував — ти відмовився давати свідчення. Справді, горе-слідопите, ти був такий упертий, що нам із Джо довелося стримувати тебе з усіх сил, але ти таки увійшов у раж і порозкидав усе в своїй кімнаті. Але це не наша провина. Зазвичай ми так не працюємо, і якщо б ти не мав чогось проти наших облич, не випив би чи то не розлютився — усього цього б і не сталося. Чи дослухаються в суді до твоїх слів, якщо матимуть свідчення двох таких поважних, сумлінних офіцерів поліції? І навіть мазунчик долі на кшталт Віллета небагато зможе з цього витиснути. Крім того, ми ж можемо забрати тебе у відділок і тримати в гарненькій затишній камері, де до тебе час од часу заглядатимуть наші хлопці та витиратимуть черевики об твоє обличчя. Це смішно, але наші хлопці чомусь це дуже полюбляють — заглянути до затриманих та витерти об них свої черевики. Не знаю, чому це відбувається: можливо, вони просто такі запальні. Отож, облишмо розмови про якісь там спроби замаху на життя, зірвані поліцейські значки та спритних адвокатів, бо ти й сам, вочевидь, не розумієш, що добре для тебе.

Раптом усередині в мене все похололо. Справді, що важило б моє слово проти їхніх слів? Чому б їм справді не заарештувати мене і не кинути в камеру? Поки Віллет почне діяти, може статися багато чого... Вочевидь, сьогодні таки не мій вечір.

— Що, все передбачили, еге ж? — якомога спокійніше сказав я.

— Так, приятелю, — вишкірився Мак-Ґроу. — Надто багато йолопів створюють нам проблеми, а в’язниця наша не така уже й велика. Тож час од часу ми дисциплінуємо таких, як ти, на місці, й тим самим економимо місту трохи грошенят.

Мені слід було б пильніше придивлятися до Гартселла, котрий стояв за кілька футів позаду мене. Хоча це навряд чи щось змінило би. Я був повністю в їхніх руках і знав це, й що ще гірше — вони також прекрасно це знали. Та все одно припустився помилки, не впильнувавши Гартселла. Почув раптовий свист і спробував ухилитись, але фатально — на частку секунди — запізнився з цим рухом. Гумовий кийок ударив мене в голову, і я упав навкарачки.

Мак-Ґроу саме того й чекав та влупив ногою: підбитий залізом квадратний носок черевика поцілив мені в шию. Я завалився на бік, гарячково хапаючи ротом повітря. Щось ударило мене в плече, і гострий біль пробуравив мозок. Важкий предмет опустився на потилицю, а щось гостре встромилось у ребра.

Я перекотився, звівся на коліна, підтримуючи голову руками, побачив, як на мене насувається Гартселл і спробував уникнути чергового удару. Кийок, здається, поцілив мені просто у мозок: враження було таке, наче мені роблять трепанацію черепа і мізки ось-ось вилізуть назовні. Я упав на килим, зціпивши зуби і стримуючи крик, готовий вирватися з горлянки.

Чиїсь руки схопили мене й силоміць поставили на ноги. Крізь червонясту завісу Мак-Ґроу видався мені величезним, широчезним та вкрай огидним. Я почав падати, і він мене не тримав. Падаючи, я напоровся на його кулак та від цього удару відлетів у куток кімнати, перекидаючи за собою стіл. Приземлився на спину під водоспад пазлів.

Лежав, не рухаючись. Світло зі стелі стрімко мчало на мене, потім трохи призупинилось і з новою силою помчало вниз. Воно проробило зі мною це кілька разів, й тоді нарешті я заплющив очі. Десь у підсвідомості майнула думка, що вони можуть отак продовжувати, аж поки не знесиляться, а щоб такі здоровила, як Мак-Ґроу і Гартселл втомилися, потрібно чимало часу. Коли ж вони таки втомляться, від мене мало що залишиться. Я почав уже подумувати, чому вони більше не б’ють мене і чому полишили лежати на підлозі. Бо поки я не ворушився, біль був більш-менш стерпним. Я навіть подумати боявся, що станеться, якщо порухаюся. Відчував, що така рівновага хистка. Найменший порух — і я корчитимуся на підлозі від болю.

І раптом серед туману та болю почув жіночий голос:

— То це ви так розважаєтеся?

Жінка!

Певно, той останній удар щось таки пошкодив мені в голові — чи це спричинив удар кийком по тім’ю.

— Цей тип дуже небезпечний, мадам, — сказав Мак-Ґроу голосом чемного хлопчика, якого щойно спіймали у коморі, коли той цупив солодке. — Він чинив опір при арешті.

— Не смійте мені брехати! — так, це був справді жіночий голос. — Я все бачила крізь вікно.

Такого я не міг пропустити, навіть якщо це мене доб’є. Дуже обережно підвів голову. Всі мої вени, артерії та нерви не те, щоб закричали — вони заволали: запульсували, розширились і впали в істерику, але мені все-таки вдалося сісти. Світло буравило мені мозок, і на мить я змушений був затулити очі руками. Позирав крізь щілинки між пальцями.

Мак-Ґроу і Гартселл перебували коло дверей та неспокійно — наче стояли на розпечених вуглинках — переминалися з ноги на ногу. На обличчі Мак-Ґроу блукала невинна — «це-не-має-нічого-спільного-зі-мною» — усмішка. Гартселл мав такий вигляд, наче побачив коло своїх ніг мишу.

Я обернувся, підтримуючи руками голову, і подивився на своє французьке вікно.

Там поміж напівстулених завісок стояла дівчина. Вона була у білій вечірній сукні без бретельок, що чудово оголяла її засмаглі плечі й гарненьку улоговинку між грудьми. Смолисто-чорне волосся зі стрижкою «під пажа» спускалося на плечі. Мені важко було сфокусувати погляд, але її привабливість поволі розкривалася мені, як знімок у «поляроїді». Розмиті контури обличчя дівчини поступово ставали чіткішими. Туманні впадини, якими спочатку видавались її очі, тепер наповнювалися кольором та оживали. Овальне обличчя з дрібними рисами було чарівним: маленький, бездоганної форми носик, червоні чуттєві губи і величезні очі — чорні й непроникні, мов вуглинки.

І навіть у такому стані, коли кров бухкала мені в голові, нестерпно боліла шия, тіло наче котком переїхали, а сам я був мов вичавлений лимон, я все-таки — майже фізично, як кулак Мак-Ґроу — відчув принадність дівчини. Вона була не просто гарною — вона була вабливою: це проявлялося в її очах, у поставі, у вигинах тіла, у повороті засмаглої шиї. Зваба у ній кричала так само голосно, наче це було написане величезними літерами на рекламному щиті.

— Як ви смієте бити цього чоловіка! — сказала вона голосом, який проніс через усю кімнату весь жар та силу вогнемета. — То це така вказівка Брендона?

— Послухайте-но, міс Кросбі, — благально мовив Мак-Ґроу. — Цей тип пхає носа у ваші справи. Капітан вирішив, що, можливо, нам слід його трохи вгамувати. Ну, справді — все саме так і було!

І тут вона вперше уважно поглянула на мене. Гадаю, що я був не дуже привабливим видовищем. Знав, що мене щедро прикрасили ґулями та синцями, а поріз на правій щоці, куди мені ще раніше поцілив італієць, знову почав кровити. Але якось я спромігся їй посміхнутися: це була спотворена гримасою болю та вимучена, але все-таки посмішка.

Вона поглянула на мене так, як дивляться на жабу, котра заплигнула у ранкову каву.

— Вставайте! — скомандувала вона. — Не так уже й сильно вас побили!

Але оскільки це не її лупцювали по голові, колошматили в шию та ребра і не їй поцілили в щелепу, навряд чи можна було очікувати, що вона відчуватиме те ж, що я.

Однак, можливо, саме тому, що вона була така чарівна, я й зробив зусилля та звівся на ноги. У нас, Меллоїв, своя гордість, і нам неприємно, коли жінки вважають нас надто м’якотілими. Щойно зіп’явшись на ноги, я змушений був одразу ж ухопитися за спинку стільця, бо заледве знову не розтягнувся на підлозі, але, вчепившись у стілець та якось упоравшись із різким болем, що пронизав мене з голови до ніг, я врешті почав отямлюватися: відкрилося друге дихання.

Мак-Ґроу і Гартселл дивилися на мене, як тигри на ласий шматок м’яса, котрий забирають з клітки просто з-під їхнього носа.

Міс Кросбі ще раз звернулася до них розлючено, зверхнім голосом:

— Мені таке не подобається, і я маю намір покінчити з цим. Якщо Брендон отак керує своїми підлеглими, то чим швидше він піде під три чорти, тим краще!

І поки Мак-Ґроу бурмотів вибачення, я таки якось згрупувався і зигзагами побрів до перекинутої пляшки з віскі. Корок був на місці, тож особливої шкоди пляшці не заподіяно. То були справді героїчні зусилля — нахилитися й підняти її, але мені це таки вдалося. Нарешті якось прилаштувавшись до шийки пляшчини, я спрагло ковтнув.

— Але перш ніж підете, ви скуштуєте власних ліків, — сказала дівчина, і поки я ставив пляшку, вона простягла піднятий кийок мені.

— Ударте їх! — сказала жорстоко. — Відплатіть їм як слід!

Я узяв кийок, бо інакше вона, цілком імовірно, просто вперіщила б ним по моїй потилиці, та поглянув на Гартселла з Мак-Ґроу, котрі, мов двійко свиней перед забоєм, терпляче чекали, поки їм переріжуть горлянки.

— Уперіщіть же їх відповідно! — повторила вона, підвищуючи голос. — Пора, щоб і з ними це хтось зробив — а я подивлюся.

Неймовірно, але я був упевнений, що вони просто стоятимуть отак і дозволять себе побити.

Я жбурнув кийок на канапу.

— Це не для мене, леді: я так не розважаюся, — озвався слабким голосом, який прозвучав так, наче затуплена голка ковзає грамофонною платівкою.

— Ударте ж їх! — розлючено наказала вона втретє. — Чого ви боїтеся? Вони не посміють більше вас торкнутися. Побийте їх!

— Мені шкода, — заперечив я, — але мене це не забавляє. Нехай забираються звідси — вони загидили мені всю кімнату!

Вона крутнулася на підборах, схопила кийок і пішла на Мак-Ґроу. Його бліде обличчя враз пожовкло, але він ані порухався. Її рука промайнула в повітрі, і вона вперіщила Мак-Ґроу в обличчя. Потворна червона смуга перетнула його відвислу щоку. Він заскиглив, але не зрушив з місця.

Коли рука піднялася знову, я перехопив її зап’ястя і вирвав кийок. Це вартувало мені різкого болю в голові та сильного ляпаса в обличчя від міс «Спітфайр»[26]. Вона спробувала видерти кийок з моєї руки, але я міцно тримав її зап’ястя, гукнувши тим двом:

— Утікайте звідси, йолопи! Утікайте, поки вона не вибила вам ваші дурні мізки!

Але впоратись із нею було не легше, ніж упокорити розлючену тигрицю. Вона виявилася на диво сильною. Поки я борюкався з нею, Мак-Ґроу і Гартселл чкурнули з моєї кімнати так, наче сам диявол гнався за ними. Вони буквально злетіли сходами вниз, бо їм нетерпеливилось якомога швидше втекти. Коли я почув, що вони заводять машину, то відпустив її руку і відступив убік.

— Заспокойтеся врешті! — сказав я, задихаючись. — Вони поїхали.

Ще мить вона стояла, важко дихаючи, із застиглим обличчям і палаючими очима: прекрасне уособлення гніву; поступово гнів її вщух, а очі втратили запальність. Зненацька вона відкинула голову й засміялася.

— Здається, ми відучили тих двох пацюків потикатися на денне світло, правда ж? — сказала вона і легко плюхнулася на канапу. — Дайте-но мені щось випити і налийте собі. Вам справді не завадить випити.

Нахилившись за пляшкою, я спитав, пильно дивлячись на неї:

— То ви — Морін Кросбі?

— Вгадали, — вона потерла зап’ястя, кумедно скривившись. — Ви завдали мені болю, грубіяне!

— Вибачте! — щиро перепросив я.

— Добре, що я вчасно нагодилася. Інакше вони спустили б із вас шкуру.

— Скидається на те, — підтвердив я, наливаючи нам по подвійній порції віскі. Але руки мої тремтіли, тож я пролив трохи віскі на килим. Простягнув їй склянку і почав наливати собі.

— Вам чисте чи зі содовою?

— Чисте, — озвалася вона, розглядаючи склянку на світло. — Я не змішую справи із задоволенням, а віскі — зі содовою. А ви?

— Це залежить від того, які справи і яке віскі, — відповів я, всідаючись. Почувався так, наче ніг піді мною не було.

— Отже, ви — Морін Кросбі. Ви — остання з тих, кого я сподівався побачити у себе.

— Я так і гадала, що ви здивуєтеся.

У темних очах було глузування, а посмішка — силуваною.

— То як триває лікування? — поцікавився я у неї, не зводячи очей. — Чув, що наркоманам слід уникати алкоголю.

Вона продовжувала посміхатися, одначе в її очах веселощів не було.

— Не слід вірити всьому, що чуєте.

Я хильнув нерозбавленого віскі. Воно було дуже міцне. Здригнувшись, поставив склянку на стіл.

— А я й не вірю. Сподіваюся, що ви також.

Отак ми сиділи кілька хвилин, дивлячись одне на одного. Їй вдалося просидіти з незворушним виразом, не втративши при цьому чарівності, що само собою було великим досягненням.

— Не ускладнюймо все. Я тут для того, щоб поговорити з вами. Ви ж створюєте купу проблем. Чи не пора вже відкласти убік вашу віртуальну лопату і почати копати могилу комусь іншому?

Я зробив вигляд, що обмірковую її пропозицію.

— Це запитання чи конкретна пропозиція? — врешті сказав я.

Губи її стиснулись, а посмішка зникла.

— А що — вас можна купити? Я чула, що ви один з небагатьох цільних, незаплямованих, непідкупних натур. Мені настійливо радили не пропонувати вам грошей.

Я потягнувся за сигаретою.

— Гадав, ми з вами домовилися не вірити всьому, що чуємо, — сказав я, подавшись уперед і пропонуючи їй закурити. Вона взяла сигарету, а я дістав собі іншу. Запалюючи, знову відчув гострий біль, а це не поліпшило мій настрій.

— Це може бути і пропозиція, — сказала вона, відкинувшись на спинку канапи та випускаючи під стелю кільце диму. — Скільки ви хочете?

— А що саме ви намагаєтеся купити?

Вона так уважно вивчала сигарету, наче ніколи в житті її не бачила, і врешті сказала, не дивлячись на мене:

— Я не хочу проблем. А ви їх мені створюєте. Тож готова заплатити за спокій.

— Скільки?

Тепер уже вона дивилася на мене.

— Знаєте, ви мене дуже розчарували. Ви такий самий, як усі ці недолугі шантажисти.

— А ви їх так добре знаєте?

— Так, я знаю про них все. І коли скажу вам, скільки, на мою думку, це коштує, ви розсмієтеся — так само, як вони — й піднімете ставки. Отож, назвіть вашу ціну, і дайте мені змогу розсміятися вам в обличчя.

Раптово я передумав гратися в такі ігри. Можливо, через те, що голова моя розколювалась, а може, тому, що дівчина видалася мені дуже привабливою, і я не хотів, щоб вона вважала мене негідником.

— Гаразд, проїхали, — мовив. — Я пожартував. Мене справді не можна купити, але, можливо, вдасться вмовити. То що змушує вас думати, ніби я створюватиму вам проблеми? Вмотивуйте ваші підозри. І якщо ви мене переконаєте, я заберу свою лопату та ритиму могилу комусь іншому.

Вона задумливо дивилася на мене секунд із десять — мовчки й із сумнівами.

— Вам не слід так жартувати, — сказала серйозно. — Це не додає вам симпатії. А я б не хотіла відчувати до вас антипатію, не маючи на те серйозних причин.

Я відкинувся у кріслі, заплющивши очі.

— Чудово. Ви це говорите, аби лише згаяти час чи справді так думаєте?

— Мені казали, що ви нахаба, але вмієте поводитися з жінками. То перше твердження правильне.

Розплющивши очі, я скоса глянув на неї.

— Правильне й друге — щодо жінок — але не квапте мене.

І тут різко задзвонив телефон, налякавши нас обох. Апарат стояв поруч зі мною, тож я простягнув руку до слухавки. Поки я це робив, вона непомітно полізла в сумочку, витягла звідти автоматичний пістолет 25-го калібру і приставила його мені до скроні. Маленьке дуло вперлося мені в шкіру.

— Сидіть спокійно! — сказала вона, і я похолов, побачивши вираз її очей. — Не беріть слухавку!

Отак ми й сиділи, а телефон усе дзвонив і дзвонив. Його різкий звук діяв мені на нерви, відбивався від мовчазних стін кімнати, проповзав крізь зачинені французькі вікна і губився десь далеко у морі.

— А в чому річ? — запитав я, повільно відхиляючись від апарата. Мені не дуже подобалося відчувати доторк зброї у себе на скроні.

— Замовкніть! — у її голосі вчувалося роздратування. — Сидіть спокійно!

Нарешті телефон замовк. Вона підвелася.

— Ходімо звідси, — і пістолет знову погрозливо уткнувся мені в скроню.

— І куди підемо? — поцікавивсь, ані порухавшись.

— Подалі від телефонів. Ходімо ж — якщо не хочете отримати кулю в ногу.

Але піти з нею мене змусив аж ніяк не страх отримати кулю в ногу — я зробив це з цікавості. Був дуже, дуже, дуже усім цим зацікавлений — адже раптом вона чогось злякалась. Я бачив страх ув її очах так само виразно, як улоговинку між грудьми.

Коли ми спускалися сходами й прямували до машини, припаркованої перед центральним входом, телефон задзвонив знову.

V

Це був елегантний чорний «роллс-ройс», потужний та гінкий. Але в машині ніщо не нагадувало про швидкість: вас не хитало, не колихало, двигун не ревів. Лише свист вітру повз обтічний дах та розпливчаста чорнота ночі, що блискавично пролітала обабіч, підказували мені, що стрілка спідометра застигла на позначці 90 миль. Умостившись поруч із Морін Кросбі на комфортабельному сидінні, я вдивлявся у сліпуче миготіння вогників попереду, що розбігалися від нас, наче потривожені світлячки.

Вона гнала машину бульваром Орхідей, прокладаючи собі дорогу крізь щільний рух транспорту, безупинно натискаючи на клаксон. Обганяла машини, прослизавши в щілини між ними та уникаючи зіткнень, будучи цілковито впевнена в тому, що її «роллс-ройс» зроблено з надміцної сталі. Вихором промчала авеню Монте-Верде і вилетіла на шосе до Сан-Дієґо. Але по-справжньому розігналася, коли ми виїхали на шестисмугову автомагістраль — обганяючи на трасі все, що рухалося, так стрімко, що, певно, не один водій лячно втиснувся у крісло.

Я поняття не мав, куди ми їдемо, але щойно починав цим цікавитись, як вона мене обривала:

— Мовчіть! Я мушу подумати!

Тож я просто підкорився шаленому ритмові гонитви у темряві, захоплюючись тим, як майстерно вона веде машину, і зручно почуваючись у комфортабельному кріслі, щиро сподівався, що ми ні в кого не вріжемося.

Дорога на Сан-Дієґо пролягає через піщані дюни й чагарники і раптово виходить до океану, а потім знову вклинюється у піщану пустелю. Та коли ми виїхали до води, дівчина, замість того, щоб завернути знову в пустелю, зменшила швидкість до шістдесяти миль на годину і звернула зі шосе на вузьку дорогу, котра пролягала уздовж побережжя. Згодом дорога почала підійматись, і морська гладінь залишилася десь унизу, під нами. Нарешті ми піднялися на пагорб і виїхали на плато. Міс Кросбі весь час сповільнювала рух, і тепер ми майже повзли зі швидкістю заледве тридцять. Після недавньої карколомної гонитви здавалося, що ми майже не рухаємося. Перед іще однією вузькою дорогою, облямованою високими чагарниками, вогні фар висвітлили напис: «Приватна територія. В’їзду нема». Дівчина скерувала машину туди, і зарості огорнули машину, мов тісна рукавичка. Ми долали вигини та круті повороти, але, наскільки я міг судити, просто крутилися на місці. За кілька хвилин вона загальмувала і зупинилася біля чотириметрових воріт, густо обплетених колючим дротом. Міс Кросбі тричі натиснула на клаксон: це були різкі короткі звуки, котрі луною відкотились у непорушному повітрі й знову повернулися до нас. Ворота розчахнулися неначе самі собою.

— Дуже, дуже дотепно, — зауважив я.

Вона не озвалася і не обернулася, продовжуючи кермувати. Оглянувшись, я побачив, що ворота за нами зачинилися. Враз мені спало на думку, а чи не викрали мене так само, як сестру Гарні. Можливо, лише тепер почало розбирати випите віскі, бо я раптово до всього збайдужів. Відчув, що непогано було б подрімати. Годинник на щитку приладів показував за дві хвилини дванадцяту: мій час сну.

Раптово вузька дорога продовжилася широкою під’їзною алеєю, і ми проскочили крізь ще одні чотириметрові ворота, що стояли відчинені, і, знову оглянувшись, я зауважив, що наче хтось невидимою рукою зачинив їх за нами.

Фари вихопили з темряви дерев’яний будиночок-шале, захований за квітучими кущами та буйними тунговими деревами. Світло впало на вікна першого поверху. Електричний ліхтар відкидав яскраве сяйво на сходи, що вели до вхідних дверей. Міс Кросбі зупинилися, відчинила дверцята машини і вийшла. Я виліз із авто набагато повільніше. Сад-тераса, розбитий просто на скелі, лежав переді мною у місячному світлі. Далеко попереду, внизу, я розгледів плавальний басейн. Океан на задньому тлі м’яко поплескував і поблискував. Аромат квітів був щедро розлитий у задушливому нічному повітрі.

— І це все — ваше? — запитав я.

Морін стояла поруч зі мною. Її голівка заледве сягала мені плеча.

— Так, — озвалася після паузи. — Вибачте, що я вдалася до зброї, але мені конче потрібно було швидко доправити вас сюди.

— Я би поїхав і без зброї.

— Але спочатку ви би взяли слухавку. А мені було дуже важливо, щоб ви цього не робили.

— Послухайте! Я дуже втомився, й мене страшенно болить голова. Мене лупцювали у потилицю, і який би я не був міцний, шия є шия. Усе, чого прошу, — досить уже цих загадок! Розкажіть нарешті, навіщо ви привезли мене сюди. І чому вам було так важливо, щоб я не узяв слухавку? Та й узагалі — чого вам від мене треба?

— Звісно ж, я відповім на всі ваші запитання. Але зайдімо в дім! Я приготую випити.

Ми піднялися сходами. Вхідні двері були відчинені, й ми зайшли у хол, а далі, крізь арку, ступили у велику вітальню, що наче огортала будинок. У ній було все, що можна очікувати побачити в будинку мільйонера. Грошей тут не шкодували. Загальна кольорова гама була кремово-пурпуровою. Кімната розкішна, але не кричуща — хоча й не в моєму стилі, бо я віддаю перевагу стриманішим тонам.

— Ходімо на веранду, — сказала вона. — Пройдете туди самі? А я тим часом приготую нам випити.

— Ви живете тут сама?

— Є ще служниця, але вона нас не потурбує.

Я вийшов на веранду. Там стояли великі зручні дивани завдовжки футів десять, поставлені так, щоб можна було милуватися краєвидом: а він був того вартий. Я плюхнувся на м’яку шкіряну подушечку й поглянув на водну гладінь удалині. Увесь час, поки ми їхали в машині, я ставив собі питання: чого вона від мене хоче? Це мучило мене і далі.

Через кілька хвилин вона приєдналася до мене, штовхаючи перед собою столик на коліщатках із пляшками, склянками та відерцем із колотим льодом. Сіла на іншому кінці дивана. Між нами була відстань не менш як вісім футів.

— Віскі?

— Так, будь ласка.

Я дивився, як Морін розливає віскі. Приглушене блакитне освітлення веранди давало мені змогу добре її бачити, але не дозволяло роздивитися вираз її очей. Я подумав, що вона — найчарівніша з усіх спокусниць, котрих я будь-коли знав. Навіть за цими її рухами було приємно спостерігати.

Ми мовчали, поки вона наливала віскі. Відтак запропонувала мені сигарету, і я взяв, запаливши спочатку її, а потім свою.

Тепер ми були цілком готові до розмови, але вона все ще зволікала, а я не хотів якимось необережним зауваженням зашкодити справі. Ми мовчки дивились у сад, на місяць та океан, і стрілки мого годинника невпинно відлічували час.

Раптом вона озвалася:

— Ще раз вибачте за те, як я поводилася з вами: ну, що запропонувала вам гроші, аби ви залишили мене в спокої. Знаю, що це був хибний крок, але я не хотіла видати себе до того, як з’ясую, що ви за людина. Річ у тому, що мені потрібна допомога. Я — у вельми скрутному становищі й не знаю, як з нього виплутатись. Я була така дурна, а тепер така налякана. Налякана до смерті.

Вона не справляла подібного враження, однак я про це їй не сказав.

— Якби ж то була впевнена, що він не знає про це місце! — продовжила наче сама до себе. — Бо якщо знає, то неодмінно сюди приїде.

— А що, якби ми почали зі самого початку? — м’яко запропонував я. — У нас море часу. Чому вам було так важливо, щоб я не відповів на той дзвінок? Почнімо хоча би з цього.

— Бо тоді він би точно знав, що ви вдома, а він на вас полює, — сказала вона тоном, яким звертаються до нерозумного дитяти.

— Ви не сказали, хто це. Шеррілл?

— Звісно, — кинула коротко.

— А чому він мене шукає?

— Не хоче мати неприємностей, а ви їх йому створюєте. Він намірився покінчити з вами. Я чула, як він звелів Франчіні це зробити.

— Франчіні — це той маленький італієць з віспинами на обличчі?

— Так.

— То він працює на Шеррілла?

— Так.

— Це Шеррілл організував викрадення Стівенса?

— Так, він зробив це заради мене. Але коли я почула, що бідолашний старий помер, отоді й прийшла до вас.

— Шеррілл знає про це ваше кубельце?

Вона заперечно хитнула головою.

— Не думаю. Я ніколи про нього не згадувала, і він ніколи тут не був. Але йому цілком може бути про це відомо. На світі є мало такого, про що він не знає.

— Гаразд, тепер, коли ми нарешті це з’ясували, можливо, почнемо зі самого початку?

— Спершу б я хотіла дещо запитати вас, — мовила дівчина. — Чому ви їздили в «Крествейз» і розшукували мене? Чому ходили до лікаря Бьюлі та бесідували з ним? Вас хтось найняв?

— Так, — сказав я.

— Хто?

— Ваша сестра Дженет, — повідав я їй.

Якби я вдарив її, то й тоді б вона так не зреагувала. Різко відсахнувшись, Морін відкинулась на спинку дивана так, наче наступила на змію.

— Дженет? — Її голос перейшов у нажаханий шепіт. — Але ж вона мертва! Що ви хочете цим сказати? Як можете так жартувати!

Я витягнув гаманець, віднайшов у ньому листа Дженет і простягнув Морін.

— Читайте.

— Що це? — запитала вона, неначе боячись поглянути на аркушик.

— Прочитайте це і не забудьте подивитися на дату. Лист було відправлено чотирнадцять місяців тому, але я прочитав його лише кілька днів тому.

Вона взяла аркушик. Обличчя її застигло, а повіки здригнулися, коли впізнала почерк. Прочитавши лист, випросталась і сиділа кілька хвилин, бездумно дивлячись на літери. Я її не квапив. Тепер страх, справжній, невдаваний, чітко читався на її обличчі.

— І ось це... це й змусило вас зайнятися справою? — нарешті спитала вона.

— Ваша сестра долучила до листа п’ятсот доларів. І я відчув, що просто зобов’язаний відробити ці гроші. Поїхав у «Крествейз», щоб зустрітися з вами й обговорити справу. Якби ви були там і пояснили мені, що все це означає, я би просто повернув гроші та облишив розслідування. Але вас у маєтку не було, тож я продовжив слідство.

— Розумію.

Я чекав, поки Морін щось додасть, але вона мовчала. Сиділа нерухомо, втупившись у лист. Обличчя бліде, очі застиглі.

— Вас справді шантажували?

— Н-ні. Не знаю, чому Дженет це написала. Гадаю, просто хотіла мені досадити: постійно це робила, бо ненавиділа мене.

— А чому вона вас ненавиділа?

Морін довгенько дивилась у сад, перш ніж відповісти. Я зробив ковток віскі й закурив. Якщо вона має намір щось мені повідати, то зробить це невдовзі — вона не з тих, кого можна квапити.

— Не знаю, що й робити, — сказала дівчина. — Якщо я вам розповім, чому вона мене ненавиділа, то змушена буду покладатися лише на ваше благородство, а ви ж спроможні мене знищити.

Я не знав, що відповісти.

— Але якщо нічого не розповім, — провадила вона далі, стиснувши кулачки, — то не знаю, як з цього всього виплутаюся. Мені треба комусь довіритися.

— Хіба у вас нема повіреного? — сказав, просто аби не мовчати.

— З ним лише гірше — адже він мій опікун. А, відповідно до умов батькового заповіту, якщо я буду замішана в будь-якому скандалі, то втрачу все. Я по самі вуха в такому багні, що коли про це стане відомо, то неодмінно виникне грандіозний скандал.

— Ви маєте на увазі Шеррілла? — запитав я. — Це ж ви купили йому яхту «Дрім шіп»?

Вона заціпеніла, повернулась й уп’ялася в мене поглядом.

— Звідкіля це вам відомо?

— А мені й не відомо — просто припускаю. Якби випливло, що вся та афера з «Дрім шіп» пов’язана з вами, вибухнув би страшенний скандал.

— Так, — підтвердила вона і присунулася до мене майже впритул. — Дженет кохала Дуґласа. Я також шаленіла за ним. І відбила його. Вона намагалася застрелити мене, але батько мене врятував. Його вбито замість мене, — бовкнула вона і закрила обличчя руками.

Я сидів, мов закам’янілий, чекаючи, що буде далі. Такого не очікував, тому й здивувався.

— Справу зам’яли, — провадила вона по тривалій паузі. — Не має значення, як. Але це каменем висіло на шиї Дженет. Вона... вона отруїлась. І це також вдалося зам’яти. Ми боялися, що якимось чином випливе, чому Дженет так учинила. Виявилося, що зробити це легко. Лікар був дуже старий, тож і вирішив, що то серцевий напад. Згодом, коли я вже успадкувала гроші — багато грошей — Дуґлас проявив свою справжню сутність. Він сказав: якщо я не дам йому грошей на «Дрім шіп», то він оприлюднить історію про те, як я переманила його від Дженет, а та намагалася мене вбити — натомість застрелила батька й отруїлася сама. І все це начебто через мене. Можете уявити, як би газети роздули усю цю історію — і тоді б я втратила все. Отож, я дала йому гроші на ту жахливу яхту, але він цим не вдовольнився. Він і далі приходить до мене по гроші та стежить за кожним моїм кроком. Йому стало відомо, що ви розпочали розслідування, тож він злякався, що розкопаєте усю цю історію — і якщо вам це таки вдасться, він втратить будь-яку владу наді мною. Він робить усе, аби зупинити вас. Коли почув, що Стівенс має намір зустрітись із вами, то просто його викрав. А тепер хоче знищити й вас. Не знаю, що й робити. Бажаю кудись поїхати і сховатися. Хочу, щоб ви допомогли мені в цьому. Ви ж мені допоможете, правда?

Вона схопила мене за руку.

— Обіцяєте не видавати мене? За це я зроблю для вас будь-що. Справді! То ви мені допоможете?

Ледь чутний звук змусив нас одночасно обернутися. Високий, кремезний чоловік із темним кучерявим волоссям, одягнений у червону футболку й темно-сині штани, стояв позаду нас. Він тримав автоматичний пістолет 38-го калібру, спрямований на мене. На його загорілому обличчі грала весела поблажлива посмішка — так, ніби він отримував задоволення від якогось вельми дотепного жарту, котрий, однак, вище його розуміння.

— Чудову історійку наплела Морін, еге ж? — спитав він низьким приємним голосом. — Отож, вона хоче кудись поїхати і сховатися? То матиме таку змогу. Її справді сховають — і то так, що ніхто ніколи не знайде. Те саме стосується й вас, мій юний допитливий друже!

Я саме вираховував відстань між нами, прикидаючи, чи встигну дістатися до нього перш, ніж він вистрелить, але тут почув так добре знайомий мені свист кийка, і в голові моїй наче щось вибухнуло.

Останнє, що я затямив, був дикий, нажаханий крик Морін.