Посмертні записки Піквікського клубу

РОЗДІЛ XIX,

Зайшовши в кімнату, де вони з містером Пітером Магнусом перебули попередній вечір, містер Піквік знайшов у ній названого джентльмена й більшу частину того, що було в обох торбах, шкіряній коробці для капелюха і пакунку в коричневому папері, розташовану якнайкраще на його особі, тоді як сам він походжав по кімнаті в стані надзвичайного збудження.

— Доброго ранку, — промовив містер Пітер Магнус. — Як це вам подобається?

— Дуже ефектно, — відповів містер Піквік, з добродушною усмішкою поглядаючи на вбрання свого бесідника.

— О, я думаю, це справить належне враження. Знаєте, містер Піквік, я послав уже їй свою візитну картку.

— Уже послали?

— І коридорний приніс мені відповідь, де мене запрошують на одинадцяту ранку, — і містер Магнус, глянувши на годинник, як навіжений вибіг з кімнати.

Коли годинникові стрілки наблизились до пів дванадцятої, двері раптом відчинилися. Обернувшись, щоб зустріти містера Магнуса, наш герой побачив перед собою веселе обличчя містера Тапмена, безтурботні риси містера Вінкла й натхненне лице містера Снодграса. Поки містер Піквік вітався з ними, до кімнати вбіг містер Магнус.

— Мої приятелі, про яких я уже говорив вам, містер Магнус, — одрекомендував містер Піквік.

— До послуг ваших, джентльмени, — сказав містер Магнус, очевидно, вкрай зворушений. — Дозвольте поговорити з вами хвилиночку, містер Піквік, — і містер Магнус, просунувши пальця в петельку жилета містера Піквіка, потяг його до вікна.

— Поздоровте мене, містер Піквік, вона — моя.

— Поздоровляю вас од щирого серця, — і містер Піквік сердечно стиснув руку своєму новому другові.

— Мусите побачити її, сер, — нетямився з радощів містер Магнус. — Сюди, прошу. Вибачте нас, панове. Ми зараз.

Витягши містера Піквіка в коридор, містер Пітер Магнус спинився коло найближчих дверей і злегка постукав у них.

— Увійдіть, — сказав жіночий голос, і вони увійшли.

— Міс Вісерфілд, — промовив містер Магнус, — дозвольте мені представити вам мого кращого друга — містера Піквіка. Містер Піквік, маю за честь познайомити вас з міс Вісерфілд.

Леді стояла в протилежному кінці кімнати. Містер Піквік схилився, дістав з кишені окуляри й наклав на ніс, але ледве глянув крізь них, як скрикнув і ступив кілька кроків назад; Леді з напівприглушеним зойком затулила обличчя долонями й упала в крісло, а містер Магнус, наче прикипівши до місця, з виразом невимовного жаху й крайнього здивування позирав то на одну, то на другого.

На перший погляд усе це було, звичайно, незрозуміло. Але річ у тому, що, наклавши окуляри, містер Піквік у майбутній дружині містера Магнуса відразу впізнав леді, до кімнати якої він так нечемно вдерся минулої ночі, а леді, тільки побачивши окуляри на носі містера Піквіка, зараз же впізнала обличчя, яке вона бачила облямоване ковпаком і скривлене з переляку. Отже, леді зойкнула, а містер Піквік остовпів від здивування.

— Містер Піквік! — скрикнув Пітер Магнус, зовсім розгубившись від несподіванки. — Що це все значить, сер? Що воно означає, сер? — повторив він притишеним, загрозливим тоном.

— Сер, — відповів містер Піквік, трохи обурений таким владним тоном містера Магнуса, — я відмовляюсь відповідати на ваші запитання,

— Ви відмовляєтесь, сер? — напосідав містер Магнус.

— Так, сер, — сказав містер Піквік. — Без дозволу леді я не скажу нічого, що могло б скомпромітувати її або збудити в душі її неприємні спогади.

— Міс Вісерфілд, — промовив містер Пітер Магнус, — знаєте ви цю особу?

— Чи знаю я його? — завагалася леді.

— Авжеж, чи знаєте його? — повторив розлючений Магнус.

— Я бачила його, — відповіла немолода леді.

— Де? — настоював Магнус. — Де?

— Цього я не скажу ні за що в світі,—підвелася з крісла немолода леді й одвернула голову.

— А! — лютував містер Магнус. — Тепер мені все ясно. Я добре пригадую ваші вчорашні слова, сер. Ви приїхали сюди викрити облуду та брехню одної особи, на яку ви цілком звірялися. Га? — тут містер Магнус зайшовся сміхом і, знявши зелені окуляри, — він імовірно вважав їх за зайві в сцені ревності,— почав поводити своїми маленькими оченятами, ніби бажаючи настрахати всіх. — Га? — і він знову засміявся ще ефектніше. — Чи відповідатимете ви, сер?

— Відповідати? На що? — здивувався містер Піквік.

— На що? Ну, заждіть!

Ми не будемо твердити, ніби саме остання уривчаста загроза викликала обурення в душі містера Піквіка, як то було б з якоюсь іншою, звичайною, душею. Ми наведемо тільки той факт, що містер Піквік раптом відчинив двері й крикнув:

— А йдіть сюди, Тапмен!

Містер Тапмен з’явився зараз же і мав дуже здивований вигляд.

— Тапмен, — промовив містер Піквік, — одна таємниця, в яку замішана леді, стала за причину суперечки між мною і цим джентльменом. У вашій присутності я запевняю джентльмена, що його вона не зачіпає і ні в якому разі не зв’язана з його справами. Якщо він продовжуватиме настоювати, значить, він мені не вірить, а таке ставлення до моїх слів, я, ясна річ, вважатиму за особисту образу.

І, кажучи це, містер Піквік кинув на містера Магнуса погляд, де було зосереджено цілу енциклопедію благородних почуттів.

Стримана й поважна поведінка містера Піквіка разом із енергією та проречистістю його промови повинна була переконати кожен розважний мозок. Та, на великий жаль, мозок містера Пітера Магнуса під той час втратив здатність міркувати. І містер Піквік, свідомий своєї невинності та правоти і роздратований тим, що заплутав у таку неприємну історію леді, теж не йшов ні на які поступки. В наслідок цього слова ставали запальніші, а голоси гучніші, і нарешті містер Магнус сказав, що містер Піквік матиме нагоду почути ще про нього. На цю обіцянку містер Піквік Із зразковою чемністю відповів, що хотів би почути про нього якнайскорше. Після того перелякана немолода леді стрімголов кинулася з кімнати, звідки містер Піквік силоміць витяг містера Тапмена, і містер Пітер Магнус залишився сам.

Якби немолода леді була трохи більше обізнана з світом і краще знала звичаї й манери тих, хто диктує і встановлює закони, їй було б відомо, що така лютість — насправді річ зовсім нестрашна. Але вона завжди жила на селі, ніколи не читала парламентських дебатів і взагалі була зовсім не в курсі тонкощів цивілізованого життя. Отже, добравшись до своєї спальні, леді насамперед замкнула двері, а потім, обмірковуючи тільки но бачену нею сцену, почала малювати собі найжахніші картини насильства та різанини. Нарешті вона вирішила звернутись, до головного судді міста й прохати його негайно ж і без ніякої затримки заарештувати містера Піквіка і містера Тапмена.

Джордж Напкінс, есквайр, зазначений головний суддя, був найважливішою особою, яку найшвидший мандрівник знайшов би на земній кулі, від сходу до заходу, двадцять першого червня, коли найдовший за цілий рік, як показують календарі, день дав би йому найбільше часу для розшуків. Описуваного нами ранку містер Напкінс перебував у стані величезного збудження й гніву, бо в місті виявився заколот: всі учні найбільшої денної школи змовились побити шибки у вікнах одної нездатливої торговки яблуками, освистали сторожа громади й закидали камінням поліцію — викликану придушити бунт. Містер Напкінс сидів у себе в кабінеті, велично зсунувши брови й киплячи від гніву, коли йому доповіли, що якась леді хоче бачити його в дуже важливій приватній справі. Містер Напкінс прибрав загрозливо спокійного вигляду й звелів увести леді. Наказ, як і всі розпорядження імператорів, суддів та інших можновладців, виконали негайно, і схвильована міс Вісерфілд була введена до кабінету.

— Мазл! — промовив суддя.

Мазл був кур’єр з надзвичайно довгим тулубом і короткими ногами.

— Мазл!

— Тут, ваша честь.

— Поставте стілець і залиште кімнату.

— Слухаю, ваша честь.

— Прошу, мадам, у чому ваша справа? — спитав суддя.

— Це — дуже прикра історія, сер, — вагалася міс Вісерфілд.

— Дуже можливо, мадам, — погодився суддя. — Заспокойтесь трохи, — тут містер Напкінс доброзичливо глянув на леді,— і скажіть, що привело вас до мене, — тут суддя переміг людину: містер Напкінс знову мав неприступний вигляд.

— Мені страшенно неприємно, сер, приходити до вас з такою звісткою, але я боюсь, що тут має відбутися дуель.

— Тут? — не зрозумів суддя. — Де тут, мадам?

— В Іпсвічі.

— В Іпсвічі, мадам! Дуель в Іпсвічі! — мало не задихнувся суддя. — Неможливо, мадам. Нічого подібного в Іпсвічі ніхто не вигадає. Я не думаю, щоб знайшлося в нас двоє людей, які дозволили б собі порушити спокій цілого міста.

— На нещастя, повідомлення моє цілком підставне, — сказала леді.— Я сама була присутня, коли вони сперечалися.

— Щось таке просто неймовірне, — дивував суддя. — Мазл!

— Тут, ваша честь.

— Пришліть сюди містера Джінкса. Швидше!

— Слухаю, ваша честь.

Мазл вийшов, а через хвилину в кабінет увійшов блідий, гостроносий, не дуже вгодований, бідно одягнений клерк середнього віку і, діставши наказ занотувати свідчення леді, сів і почав записувати.

— Цей Піквік — головний заводець, скільки я розумію? — зрезюмував суддя, коли свідчення було записане.

— Так, — ствердила леді.

— А другий бунтівник… Як його ім'я, Джінкс?

— Тапмен, сер.

— Тапмен — секундант?

— Так.

— А другий дуеліст, ви кажете, зник, мадам?

— Зник, — трохи закашлялась леді.

— Добре. Ці два шибайголови, очевидно, приїхали з Лондона, щоб зводити з світу підданців його величності. Вони думають, що на такій віддалі від столиці десниця правосуддя не діє. Ми їм покажемо, як вона не діє. Заготуйте ордери на арешти, Джінкс. Мазл!

— Тут, ваша честь.

— Грамер унизу?

— Так, ваша честь.

— Пришліть його нагору.

Улесливий Мазл ретирувався й зараз же повернувся в супроводі літнього джентльмена в ботфортах. Головними ознаками його були: ніс у формі пляшки, хрипкий голос, тютюнового кольору сюртук і блукаючий погляд.

— Грамер! — сказав суддя.

— Я, ваша честь.

— В місті тепер спокійно?

— Цілком, ваша честь. Населення заспокоїлось; хлопці пішли грати в крикет.

— Діяти за наших часів можна тільки рішучими способами. Грамер, — переконаним тоном промовив суддя, підписуючи ордери. — Грамер, ви приведете цих осіб до мене сьогодні ж по обіді. Знайдете ви їх у готелі „Великого Білого Коня". Беріть допомогу й мерщій виконуйте розпорядження. Мазл!

— Тут, ваша честь.

— Проведіть леді.

Міс Вісерфілд вирушила до готелю глибоко вражена розумом та вченістю судді. Містер Напкінс вирушив снідати. Містер Джінкс вирушив у світ міркувань, бо він не мав куди піти — маленьку загальну кімнату, де він спав уночі на канапі, удень займала сім’я його квартирної хазяйки. А містер Грамер вирушив виконувати розпорядження судді, щоб змити образу, вчинену ранком йому і другому представникові його величності — сторожеві.

Поки провадились рішучі й грізні готування, що мали на меті забезпечити порядок у королівстві, містер Піквік і його друзі, не мавши й гадки про всі ці важливі події, спокійно сиділи за обідом і дружньо розмовляли. Містер Піквік, на велику втіху товариства, а особливо містера Тапмена, саме оповідав про свої пригоди минулої ночі, коли двері відчинилися, і в кімнату дещо незаконно зазирнула чиясь фізіономія.

Поведінка містера Грамера була суто фахівська, але разом із тим і своєрідна. Поперше, увійшовши в кімнату, він засунув двері на засув; Подруге, старанно витер бавовняною хусточкою свою голову й обличчя; потретє, поклав свій капелюх з бавовняною хусточкою всередині на найближчий стілець, а, почетверте, витяг з внутрішньої кишені лівреї коротенький жезл з бронзовою коронкою на кінці і з тогосвітнім виглядом поманив ним містера Піквіка.

Перший зламав мовчанку містер Снодграс. Він суворо глянув на містера Грамера й енергійним тоном сказав:

— Це — приватне приміщення, сер. Приватне приміщення !

Містер Грамер похитав головою і відповів:

— Ніяких приватних приміщень для представника його величності, коли він пройшов уже вхідні двері. Так каже закон. Дехто каже, нібито квартира кожного англійця — то його замок. Дурні вигадки !

Піквікці в замішанні перезирнулися.

— Хто тут містер Тапмен? — спитав Грамер. Про містера Піквіка він навіть і не питався, бо інтуїтивно вгадав його відразу.

— Я — Тапмен, — озвався цей джентльмен.

— А я — закон, — відрекомендувався містер Грамер.

— Як? — не зрозумів містер Тапмен.

— Закон, — повторив містер Грамер, — закон; влада цивільна й виконавча, коли хочете знати мій титул. А ось мої уповноваження. Бланк на Тапмена, бланк на Піквіка — за порушення спокою нашого владаря, короля. Документи всі в порядку. Я арештую вас, Піквік, і вас, Тапмен.

— Що ви хочете сказати цими нахабними фразами? — аж підскочив містер Тапмен. — Геть з кімнатні

— Алло! — крикнув містер Грамер, розважливо відступаючи до дверей і відчиняючи їх пальців на два. — Даблі!

— Тут, — одповів голос з коридору.

— Сюди, Даблі!

По цих владних словах брудновидий чолов'яга футів шести на зріст протиснувся у двері, —ввесь почервонівши з напруги.

— Решта наших тут, Даблі? — спитав містер Грамер.

Даблі, що не любив говорити, мовчки хитнув головою.

— Розпорядіться, щоб увійшли, Даблі.

Містер Даблі розпорядився, і в кімнату ввалилося півдюжини людей, всі з коротенькими жезлами, прикрашеними бронзовою короною. Містер Грамер сховав свій жезл і подивився на містера Даблі. Містер Даблі сховав свій жезл і подивився на свій загін. Загін сховав свої жезли й подивився на панів Піквіка і Тапмена.

Містер Піквік і його послідувачі звелися на ноги всі як один.

— Що означає цей обурливий набіг на моє приватне помешкання? — спитав містер Піквік.

— Хто насмілиться заарештувати мене? — сказав містер Тапмен.

— Що вам треба тут, негідники? — скрикнув містер Снодграс.

Містер Вінкл не сказав нічого, але глянув на містера Грамера таким оком, що будь у того хоч скільки-небудь чутливості, він мусив би вмерти відразу. Але на нього той погляд не справив ані найменшого видимого враження.

Коли представники виконавчої влади помітили, що містер Піквік та його друзі схильні вчинити опір законові, вони дуже виразисто стали закочувати рукави. Ця демонстрація не пройшла повз увагу містера Піквіка. Пошептавшись з містером Тапменом, він висловив готовість скоритися, але попросив усіх мати на увазі його твердий намір негайно по звільненні протестувати проти цього жахного порушення його прав англійця.

І хоч як містер Піквік шанував конституційну владу, проте він енергійно заперечував проти пропозиції з’явитись на вулиці, оточеному поліцаями, наче звичайний карний злочинець. Містер Грамер не менш рішуче відмовився дозволити містерові Піквіку йти по протилежному тротуару, навіть взявши наперед слово, що він простуватиме до судді. А містер Піквік і містер Тапмен, удвох, одмовилися взяти на себе витрати на кеб, який був єдиним пристойним способом пересування. Суперечка розгоралася. Здавалось, що цю дилему неможливо розв’язати. Виконавча влада вже збиралась усунути всі заперечення містера Піквіка й приставити його до суду на руках. Аж тут комусь спала на думку блискуча ідея: згадали, що на задвірку готелю валяються старі ноші; зроблені колись на замовлення одного подагричного джентльмена, вони чудово могли правити за портшез для містера Піквіка і містера Тапмена. Ноші принесли. Піквік і Тапмен втиснулися всередину й запнули з обох боків завіси. Пару носіїв шукали недовго, і похід вирушив у цілковитому порядку. Поліцаї оточували ноші; містер Грамер і містер Даблі, тріумфуючи, йшли попереду; містер Снодграс і містер Вінкл ішли під руку зараз же за ношами; іпсвічські цікаві становили ар’єргард.

Численні вигуки захоплення й похвали вітали містера Грамера, що з жезлом у руці виступав на чолі походу, і серед цих проявів громадського співчуття похід повільно й урочисто посувався вперед.

Містер Веллер у ранковій робочій куртці з перкалевими рукавами тільки но відбув подорож до таємничого будинку з зеленим парканом і, трохи занепавши духом, вертався назад, коли увагу його привернув величезний натовп, що оточував якийсь предмет, дуже подібний до портшеза. Бажаючи розважитись після своєї невдачі, він спинився подивитись, а почувши, як галасує та регочеться юрба, і собі почав щосили кричати та сміятись.

Повз нього пройшов містер Грамер, пройшов містер Даблі, пронесли ноші, пройшли вартові, а Сем усе кричав разом із натовпом і вимахував своїм капелюхом, немов і справді йому було страх як весело (хоч він, звичайно, не мав ні найменшого уявлення про справу). Несподівано, безпосередньо за ношами та їх ескортом, він побачив знайомі постаті панів Снодграса та Вінкла і враз спинився.

— Що трапилось, джентльмени? — закричав Сем. — Кого посадили вони в цю сторожову будку?

Обидва джентльмени разом відповіли щось, але їхніх слів за гамором не було чути.

— Кого? — перепитав Сем.

Знову якась спільна відповідь. На цей раз Сем, дарма що не розібрав слів, з поруху губ здогадався, що вони вимовили магічне ім’я „Піквік".

Цього було досить. Через хвилину Сем протиснувся крізь натовп, розіпхав вартових, спинив носіїв і підступив до ставного Грамера.

— Слухайте ви, старий добродію, — мовив Сем, — кого це ви запхали в ту штуку?

— Назад! — крикнув містер Грамер, що його самоповага, як і в багатьох великих людей, зростала значно швидше, ніж його популярність.

— Дайте йому раз, коли він не відчепиться, — порадив містер Даблі.

— Дуже вдячний вам, старий добродію, — ані трохи не замішався Сем, — що ви ласкаво звернули на мене увагу. А ще більше вдячний другому джентльменові, який, здається, втік з трупи велетнів, за його доброзичливу пораду. Тільки, як ви нічого не маєте проти, я волів би дістати відповідь на своє запитання. Як ся маєте, сер? — поблажливим тоном звернувся він до містера Піквіка, що визирав з переднього віконця.

Містер Грамер, занімівши з обурення, витяг з кишені жезл з короною і вимахував ним перед Семовим носом.

— А! — сказав Сем, — гарненька штучка; надто корона… скидається на справжню.

— Назад! — гримнув нарешті розлючений містер Грамер і, щоб надати більшої сили наказові, рукою з жезлом ткнув Сема в груди, а другою вхопив його за комір. Містер Веллер, відповідаючи на цю люб’язність, кинув містера Грамера на землю, раніше з чемності збивши під нього одного з носіїв.

Чи був то напад божевілля, що приходить іноді, коли бачиш несправедливість, чи відвага містера Сема запалила містера Вінкла — ми не знаємо. Знаємо тільки, що не встиг містер Грамер упасти, як Вінкл завзято атакував хлопчака, що стояв коло нього. Не бажаючи, як справжній християнин, застукати ворога розполохом, містер Снодграс попередив, що зараз починає, і невимушено заходився знімати фрак. Його зараз же оточили й заарештували, і, мусимо сказати, ні він, ні містер Вінкл не зробили ні найменшої спроби звільнитись самі або звільнити містера Веллера, який після запеклої боротьби примушений був здатись потужнішому ворогові. Похід вистроївся знову. Носії стали на свої місця, і всі пішли далі.

Обурення містера Піквіка під час цих подій не можна описати. Він бачив, як Сем розкидував на всі боки вартових, але більше нічого не міг бачити, бо дверці не відчинялись, а завіси не відслонялися. Нарешті, з допомогою містера Тапмена, йому пощастило висадити покрівлю портшеза. Тоді, вибравшись на сидіння і спираючись рукою на Тапменове плече, славетний муж звернувся до юрби з промовою, розповів про неприпустиме з ним поводження і просив запам’ятати, що на його слугу напали на першого. Так вони й добулись до будинку судді: босі, бігцем, заарештовані слідом за ними, містер Піквік провіщаючи, а натовп — галасуючи.