Посмертні записки Піквікського клубу

РОЗДІЛ XII,

Тоді як містер Піквік з містером Вінклем зовсім по-домашньому жили у видавця газети, містер Тапмен і містер Снодграс були облишені на самих себе.

Сумління дорікало трохи містерові Піквіку за те, що він занедбав своїх друзів у готелі „Павича", і ранком третього дня по закінченні виборів він зовсім був налагодився відвідати їх, коли вірний його слуга подав йому візитну картку з таким написом:

МІСТРИС[16] ЛЕО ГАНТЕР

Ітонсвіл

— Особа чекає,— з відтінком глузування сказав Сем.

— Вона хоче бачити мене? — спитав містер Піквік.

— Він хоче бачити вас і нікого іншого, як казав особистий секретар сатани, коли викликав доктора Фауста, — відповів містер Веллер.

— Він! Хіба ж це чоловік?

— В усякому разі — дуже добра підробка чоловіка, — відповів містер Веллер.

— Але на картці жіноче ім’я, — зауважив містер Піквік.

— Проте дав її мені джентльмен. Він чекає у вітальні й сказав, що краще сидітиме там цілий день, ніж не побачиться з вами.

Почувши про таке рішення, містер Піквік зійшов у вітальню, де сидів поважний добродій, що встав при його вході і промовив тоном глибокої шаноби:

— Містер Піквік, гадаю?

— Він самий.

— Зробіть мені честь, сер, дозволити стиснути вашу руку, — сказав поважний добродій.

— З охотою, — відповів містер Піквік.

Незнайомий струснув йому руку й продовжував:

— Ми чули про ваше славетне ім’я, сер. Чутки про вас дійшли до місис Лео Гантер — моєї дружини. А я — містер Лео Гантер. — Незнайомий зробив паузу, ніби чекаючи, що ця звістка вразить містера Піквіка, але побачив, що той лишається цілком спокійним, І тому закінчив:

— Моя дружина, сер, пишається знайомістю з усіма, хто вславився через свої вчинки або через свої таланти. Дозвольте ж мені, сер, вмістити на чільному місці цього списку прізвище містера Піквіка і його товаришів— членів Клубу, що завдячує йому своє ім’я.

— Мені буде надзвичайно приємно познайомитись із такою освіченою дамою, сер, — сказав містер Піквік,

— І ви матимете цю приємність, — запевнив поважний добродій. — Завтра ранком ми влаштовуємо парадний сніданок, такий собі fete champetre[17] для великої кількості тих, що уславили себе своїми вчинками або талантами, і місис Гантер сподівається, що ви з вашими друзями вшануєте нас своєю присутністю.

— З великою приємністю, — погодився містер Піквік.

— Серед вас є, здається, джентльмен, що написав кілька прекрасних поезій, сер? — спитав містер Гантер.

— У мого друга містера Снодграса дійсно є нахил до поезії, — відповів містер Піквік.

— Має його і місис Лео Гантер, сер. Вона обожнює поезію. Вона живе тільки нею. У неї самої є кілька чарівних речей. Та ви, певно, читали десь її — „Оду конаючій жабі", сер?

— Здається, ні,— одказав містер Піквік.

— Ви дивуєте мене, сер. Адже ода ця зробила величезну сенсацію. Вона була підписана літерою „Л“ з вісьмома зірочками й надрукована спершу в „Журналі для жінок". Вона починається так:

— Краса! — сказав містер Піквік.

— Розкіш! — ствердив містер Гантер, — і яка ж простота!

— Надзвичайно, — погодився містер Піквік.

— Дальший куплет ще зворушливіший. Хочете, я його прочитаю?

— Будьте ласкаві, — попросив містер Піквік.

— Художність буквально дивовижна, — сказав містер Піквік.

— Надзвичайна, сер, надзвичайна! Але ви почуєте цю оду з уст самої місис Гантер. Тільки вона й може надати їй належного характеру. Вона декламуватиме її завтра у відповідному вбранні.

— У відповідному вбранні?

— В убранні Мінерви[18]. А, я й забув! То ж буде сніданок у маскарадних убраннях.

— Боже мій! — зітхнув містер Піквік, скинувши оком на свою фігуру. — Навряд чи спроможуся…

— Спроможетесь, сер, спроможетесь, — перепинив його містер Гантер. — У Соломона Лукаса, кравця на головній вулиці — тисячі маскарадних убрань. А втім, — додав він, поміркувавши трохи, — мабуть місис Гантер приємніше буде, щоб її гості бачили такого славетного мужа в його власному костюмі, а не в маскарадному. Але я відбираю ваш дорогоцінний час. Не буду вас затримувати. Отже, я перекажу місис Гантер, що вона має чекати на вас і на ваших шановних товаришів. Бувайте здорові, сер. Я пишаюся тим, що бачив таку видатну особу… Ні кроку, сер; ні слова! — І, не давши містерові Піквіку часу відхилити від себе таку похвальну характеристику, містер Лео Гантер поважно вийшов з вітальні.

Містер Піквік взяв капелюх і рушив до „Павича", але містер Вінкл приніс туди звістку про бенкет ще перед його приходом.

— Місис Пот теж там буде, — такими словами зустрів він свого лідера.

— Правда? — перепитав містер Піквік.

— В костюмі Аполлона. Та тільки Пот заперечує проти туніки.

— А я уберуся бандитом, — перебив містер Тапмен.

— Ким? — стрепенувся містер Піквік.

— Бандитом, — лагідно повторив містер Тапмен.

— Алеж ви не маєте наміру, містер Тапмен, — сказав містер Піквік, пильно дивлячись на свого друга, — ви ж не маєте наміру вбратись у зелену бархатну куртку з талією в два пальці?

— Навпаки, маю намір, — задерикувато відповів містер Тапмен. — А чому б ні, сер?

— Тому, сер, — почав уже хвилюватись містер Піквік, — що ви занадто старий, сер.

— Занадто старий! — вигукнув містер Тапмен.

— А якщо вам потрібні ще інші причини — маєте: ви занадто товстий, сер.

— Сер, — сказав містер Тапмен, і його обличчя побагряніло, — це вже образа, сер.

— Сер, — тим же тоном відповів містер Піквік. — Бачити вас в убранні бандита, в зеленій бархатній куртці з дводюймовою талією буде для мене образа, вдвоє більша.

— Сер, — сказав містер Тапмен, — ви — грубіян.

— Ви самі грубіян, — відповів містер Піквік.

Містер Тапмен ступив крок чи два наперед і обміряв містера Піквіка поглядом. Містер Піквік повернув цей погляд, та ще й загострив його, пропустивши крізь скло окулярів, і дихав викликом. Містер Снодграс і містер Вінкл закам’яніли, дивлячись на таку сцену між двома такими людьми.

— Сер, — по короткій паузі сказав містер Тапмен низьким, глухим голосом, — ви назвали мене старим.

— Назвав, — ствердив містер Піквік.

— І товстим.

— Повторюю свої слова.

— І грубіяном.

— Бо ви й є грубіян.

Впала жахна мовчанка.

— Моя прихильність до вашої особи, сер, — сказав містер Тапмен тремтячим голосом і засукуючи рукава, — моя прихильність до вас велика… дуже велика, але такого я попустити не можу.

— Виходьте, сер, — відповів містер Піквік. Під впливом збуджуючого характеру цього діалогу героїчний муж став у позу людини, розбитої паралічем, гадаючи, певно, як могли думати двоє свідків, що така має бути позиція для захисту.

— Як! — скрикнув містер Снодграс, раптом знову відчувши спроможність говорити, яку він втратив був через безмежне здивування, і кинувся між двох противників, наражаючись на небезпеку дістати по стусану від кожного. — Як! Містер Піквік, на вас дивиться цілий світ. А ви, містер Тапмен, з нами разом осяяний світлом його безсмертного імени… Сором вам, джентльмени, сором!

Незвичайні зморшки, що їх гнів поклав був на лагідне обличчя містера Піквіка, в міру того, як говорив його молодий друг, зникали, як зникають під гумкою сліди від чорного олівця.

— Я погарячився, — сказав містер Піквік, — занадто погарячився. Вашу руку, Тапмен!

Чорні тіні зійшли з обличчя містера Тапмена, коли він сердечно стиснув руку своєму другові.

— Погарячився і я, — признався він.

— Ні, ні,— перебив його містер Піквік. — Провина виключно моя. Отже, ви надягнете зелену бархатну куртку?

— Ні, — відповів містер Тапмен.

— Буду вам дуже вдячний, якщо ви її надягнете, — настоював містер Піквік.

— Ну, тоді надягну, — згодився містер Тапмен.

Умовилися, що містер Тапмен, містер Снодграс і містер Вінкл, — всі троє будуть у маскарадних убраннях. Отже теплі прекрасні почуття містера Піквіка змусили його дати згоду на таке, чого вжахнувся б його розум. Разючіша ілюстрація його лагідної вдачі навряд чи потрібна.

Містер Лео Гантер не перебільшив ресурсів містера Соломона Лукаса: вибір костюмів у нього був великий, напрочуд великий. Може, костюми були не дуже класичні, не зовсім нові, не було серед них жодного убрання, зробленого точно в стилі певної доби або часу; але всі вони були більш чи менш усіяні лелітками; а що є кращого за лелітки? Можуть зауважити, що лелітки не для денного світла, але кожне знає, як блищать вони при світлі ламп; і цілком ясно, що коли люди дають костюмований бал удень, і вбрання виглядатимуть на ньому не так гарно, як виглядали б вони вночі, то це провина того, хто дає бал, і нерозумно обвинувачувати лелітки. Такі докази наводив містер Соломон Лукас, і, переконані його аргументами, містери Тапмен, Вінкл і Снодграс вирішили вирядитись в убрання, рекомендовані ним, як найбільш придатні для такої оказії.

Настав ранок. Любо було дивитись на місгера Тапмена в повному костюмі бандита: в дуже вузькій курточці, у коротеньких бархатних штанах на верхній половині ніг і в складних обмотках, які так люблять усі бандити, — на нижній. Приємно було бачити його відкрите й лагідне обличчя з наліпленими вусами та бакенбардами, що висувалося з відкритого коміра сорочки, і капелюх у формі голови цукру, прикрашений різнокольоровими стрічками. На жаль, він мусив тримати його на колінах, бо в жодному критому екіпажі між головою людини й дахом така штука уміститись не може. Однаково весело та приємно виглядав і містер Снодграс у голубих атласових штанах і плащі, білих шовкових панчохах та черевиках і в грецькому шоломі, що, як кожен знає (а коли не знає, то так каже містер Соломон Лукас), являло собою справжнісінький костюм трубадура від найдавніших часів і до остаточного їх зникнення. Все це було дуже мило, але все таки ніщо проти костюма містера Пота. Коли під'їхали карета й шарабан до його будинку, і на порозі з’явилася фігура великого Пота у формі російського поліцая з величезним нагаєм у руках, натовп перед будинком вибухнув бурею привітних криків. То був символ потужного впливу „Ітонсвілської газети" і жахних кар, які вона накладала на порушників громадських інтересів.

— Браво ! — скрикнули містер Снодграс і містер Тапмен, побачивши з коридору цю ходячу алегорію.

— Браво! — чути було голос містера Піквіка.

— Ура, Пот! — ревла юрба. І серед цих вигуків містер Пот з виглядом людини, свідомої своєї сили та вміння користуватися нею, сів у шарабан.

Слідом за ним з будинку виринули місис Пот, що дуже схожа була б на Аполлона, якби на ній не було сукні, і містер Вінкл, що в своїй червоній куртці мав би вигляд спортсмена, якби не нагадував більше звичайного листоношу. Останнім вийшов містер Піквік. Хлопці зустріли оплесками його, імовірно, вважаючи його гетри та трикові штани за якийсь старовинний костюм.

Коли всі посідали, екіпажі покотили до дому Гантерів, при чому містер Веллер сидів на передку карети, де їхав його пан.

Всі чоловіки, жінки, хлопці, дівчата й немовлята, що зібрались подивитись на маскарад, аж завищали в захваті, побачивши, як урочисто простує до входу в сад містер Піквік з розбійником з одного боку і трубадуром— з другого. З неменшим захопленням привітали вони й зусилля містера Тапмена вмостити свій капелюх собі на голову.

Свято було влаштоване надзвичайно розкішно. Садок був понад акр[19] з чвертю завбільшки і ввесь кишів людьми. Але, головне, там була місис Лео Гантер у костюмі Мінерви, яка особисто приймала гостей, пишаючись тим, що зібрала докупи стільки видатних осіб.

— Містер Піквік, мадам, — сказав слуга, коли названий джентльмен, з капелюхом у руці й бандитом та трубадуром обабіч, наблизився до господині — богині.

— Що? Де? — в захопленні скрикнула місис Гантер.

— Тут, — сказав містер Піквік.

— Невже ж це правда, і я маю щастя бачити самого містера Піквіка? — ніби не могла йняти віри місис Гантер.

— Саме його, мадам, — відповів містер Піквік низенько схиляючись. — Дозвольте відрекомендувати авторці „Конаючої жаби“ моїх друзів: містера Тапмена, містера Снодграса і містера Вінкла.

— Містер Піквік, — сказала місис Гантер. — Я мушу взяти з вас слово, що ви цілий сьогоднішній день не відходитимете від мене. Тут будуть сотні людей, і мені конче потрібно познайомити їх з вами.

— Ви дуже люб’язні, мадам, — відповів містер Піквік.

— Насамперед, ось мої дівчатка. Я майже забула про них, — промовила Мінерва[20], байдужо показуючи на пару цілком дорослих леді, з яких молодшій було років щось з двадцять, а друга була років на два старша за неї. Обидві були в платтячках дитячого фасону, але в записках містера Піквіка не зазначено виразно, що було причиною цього: бажання надати молодшого вигляду донькам чи їхній мамі.

— Дуже милі дівчата, — сказав містер Піквік, коли відрекомендовані йому леді з підстрибом побігли до інших гостей.

Незабаром розпочався концертний відділ. Чотири співаки з невідомої країни, ставши в екзотичних убраннях під яблунею, щоб мати мальовничіший вигляд, виконали кілька своїх національних пісень. Це, здавалось, було не дуже важко, бо ввесь секрет співів полягав у тому, що троє артистів рохкали, а четвертий пугикав. Коли цей інтересний номер з кінчився під загальні оплески, якийсь хлопець заходився виробляти всякі штуки з стільцем. Він вискакував на нього, пролазив під ніжками, падав разом Із ним на землю, крутився круг нього і робив усе, що можна робити з стільцем, не сідаючи на нього. Нарешті, він зав’язав власні ноги краваткою круг своєї шиї і показав, з якою легкістю людина може прибрати вигляду збільшеної жаби. Цей номер захопив усіх глядачів. Після того слабенький голосок місис Пот процвіріньчав щось, з чемності взяте за романс. Проте це було дуже класично й цілком у дусі Аполлона, бо Аполлон був композитор, а композитори рідко бувають добрими виконавцями не тільки чужих, а й своїх творів. Далі продекламувала славетну „Оду конаючій жабі" місис Гантер. Ясно, що вона повторила її ще раз і, напевне, прочитала б і втрете, якби переважна більшість гостей, думаючи про сніданок, не присоромила решту за таке зловживання добрості місис Гантер. Хоч як щиро виявляла авторка бажання продекламувати ще раз свою оду, та благородні гості не дали їй на це своєї згоди; і тільки відчинилися двері їдальні, всі, хто вже бував тут, кинулися туди з усією можливою швидкістю. Бо добре було відомо, що, запросивши в гостину сто чоловік, місис Гантер готувала сніданок на п’ятдесят осіб — для „левів", а дрібніші тварини мусили дбати про себе самі.

— А де ж містер Пот? — спитала місис Лео Гантер, зібравши круг себе всіх тих левів.

— Я тут, — відповів видавець з найвіддаленішоґо краю кімнати, не маючи ніякої надії дістати якунебудь їжу без спеціальної хазяйчиної ласки.

— Чого ж ви не йдете сюди?

— О, прошу не турбуйтесь за нього, — якнайлюб’язнішим голосом сказала місис Пот, — ви завдаєте собі силу зайвого клопоту, люба місис Гантер. Йому й там дуже добре; правда ж, серце?

— Звичайно, голубонько, — відповів безталанний Пот, похмуро всміхаючись. Горе й з тим нагаєм! Мускулясту руку, що з такою велетенською силою шмагала ним вади суспільства, паралізував погляд владної місис Пот.

Місис Лео Гантер переможно озиралась навкруги. Містер Тапмен частував кількох левиць омаровим салатом, виявляючи при цьому манери, ніколи не бачені в бандитів. Містер Снодграс зайшов у палкі суперечки з молодою леді, що постачала поезію для „Ітонсвілської газети", а містер Піквік чарував усіх без винятку.

Здавалось, знамените товариство зібралося все, коли містер Гантер, що в таких випадках мусив стояти коло дверей і розважати розмовами менш видатних гостей, несподівано скрикнув:

— Містер Чарльз Фіц-Маршал, моя люба!

— О, дуже рада, — сказала місис Гантер, — я давно вже чекаю на нього. Посуньтесь, прошу, і дайте місце для містера Фіц-Маршала, панове. Скажи містерові Фіц-Маршалу, щоб ішов безпосередньо до мене дістати нагінку за запізнення.

— Іду, дорога мадам, іду… — пролунав голос, — хутко, яко можу… тиск людей… повна кімната… важка робота… дуже.

Ніж і виделка випали з рук містера Піквіка. Він глянув через стіл на містера Тапмена, що й собі впустив ніж і виделку і, здавалося, збирався зомліти.

— А! — чувся голос, поки власник його прокладав собі дорогу крізь останні двадцять п’ять турків, офіцерів, рицарів та Карлів Других, що відділяли його від стола, — здорово зроблено… хоч патент брати… жодної зморшки на моєму вбранні, хоч перед тим було все пожмакане… непогана ідея — прасувати на людині… га? інтересний спосіб… хоч важкенький… дуже.

З цими уривчастими фразами продирався до стола молодий чоловік у формі морського офіцера, в якому здивовані Піквікці не могли не впізнати містера Альфреда Джінгла. Злочинець ледве встиг стиснути руку місис Гантер, як очі його зустріли обурений погляд містера Піквіка.

— Алло! — промовив містер Джінгл. — Зовсім забув… нічого не сказав форейторові… Треба бігти… зараз повернуся.

— Слуга або мій чоловік зроблять це для вас, містер Фіц-Маршал, — сказала місис Гантер.

— Ні, ні… мушу сам… я недовго… зараз же й назад… — відповів Джінгл і по цих словах зник серед натовпу.

— Дозвольте запитати вас, мадам, — промовив містер Піквік, підводячись з свого стільця, — хто цей молодий чоловік і де він мешкає?

— Це дуже заможний, знатний і вельможний джентльмен, — сказала місис Гантер, — якого я дуже хочу познайомити з вами.

— Добре, добре, — поквапно говорив містер Піквік. — Де його квартира?

— Він спинився в готелі „Ангела", в Бері.

— В Бері?

— Так, в Бері Сент Едмандс, — це кілька миль звідси. Але, що це ви, містер Піквік, невже ви кидаєте нас? Ще ж зовсім рано.

Та містер Піквік не дав люб’язній господині часу закінчити і, протиснувшись крізь натовп, був уже в саду, де до нього незабаром приєднався й містер Тапмен.

— Пізно вже, — сказав містер Тапмен, — він утік.

— Знаю, — відповів містер Піквік, — і я їду слідом за ним.

— Слідом за ним? Куди? — спитав містер Тапмен.

— До готелю „Ангела", в Бері, — сказав, дуже хапаючись, містер Піквік. — Хіба ми знаємо, кого він обплутує тепер? Він одурив уже один раз дуже порядну людину, і ми мимоволі були причиною цього. Більше він такого не зробить. Я не дозволю. Я викрию його. Сем! Де мій слуга?

— Тут, сер, — озвався містер Веллер, виринувши з затишку за кущами, де він розмовляв з пляшкою мадери, взятою ним із столу годину чи дві тому. — Ось ваш слуга, сер. І пишаюся моїм титулом, як казав Живий скелет[21], коли його показували в музеї.

— Ходім зі мною, зараз же, — сказав містер Піквік. — Якщо я спинюся в Бері, можете приїхати до мене, Тапмен, коли я вам напишу. До побачення !

Умовляння були зайві. Містер Піквік кипів гнівом, і рішення його було незламне. Містер Тапмен повернувся до товариства і через годину, захоплений шампанським та кадриллю, забув і про містера Джінгла, і про містера Фіц-Маршала. Тим часом містер Піквік! Сем Веллер, сидячи на імперіалі диліжанса, щохвилини наближались до стародавнього міста Бері Сент Едмандса.