Посмертні записки Піквікського клубу

РОЗДІЛ XXIII

— А що, надворі все ще мороз, Сем? — спитав містер Піквік свого улюбленого слугу, коли той ранком першого дня різдва приніс теплої води йому в опочивальню.

— Вода в діжках узялася кригою, сер, — відповів Сем. — А там, унизу, сидить пара костопильців.

— Пара кого? — аж сів на ліжку містер Піквік.

— Пара костопильців, — повторив Сем. — Тільки вони ще вчаться.

— Іншими словами, це — студенти — медики? — зрозумів містер Піквік.

Сем, стверджуючи, нахилив голову.

— Дуже радий цьому, — сказав містер Піквік, кидаючи свій ковпак на ковдру. — Можете йти, Сем.

Сем пішов, а містер Піквік через чверть години був уже в їдальні.

— А, ось він нарешті! — скрикнув містер Вордл. — Слухайте, Піквік, це — брат міс Елен — Бенджемен Елен або Бен, як звемо його ми і мусите називати ви. А цей джентльмен — його сердечний приятель, містер…

— Містер Боб Сойєр, — втрутився Бен, після чого і містер Боб Сойер і містер Бенджемен Елен разом засміялися.

Містер Піквік уклонився Бобові Сойєру; Боб Сойєр уклонився містерові Піквіку. Потім Боб та його сердечний приятель завзято напосіли на страви, що стояли перед ними, і містер Піквік мав нагоду пильно оглянути їх обох.

Містер Бенджемен Елен був дебелий, кремезний юнак з чорним, коротко остриженим волоссям і з білим довгастим обличчям, прикрашений окулярами та білою краваткою. Нижче однорядного сюртука, застебнутого на всі гудзики, виднілась звичайна кількість ніг, кольору перцю з сіллю, що закінчувалися парою не дуже добре наваксованих чобіт. Хоч рукави сюртука були короткі, ніяких ознак манжет під ними не помічалося, і дарма, що на шиї його вільно міг уміститися комірчик, проте ніякого сліду цього додатку не можна було побачити. Загалом він мав досить обшарпаний вигляд і ширив круг себе міцний дух поганих сигар.

Містер Боб Сойєр був одягнений у голубий костюм з дуже грубої матерії — щось середнє між сюртуком і пальтом з усіма властивостями обох — і визначався якоюсь неохайною чепурністю та чваньковитою поведінкою, притаманною молодим людям, що блукають по вулиці вдень і кричать та галасують на ній уночі, називають ресторанних і готельних слуг на ймення та дозволяють собі інші кумедні вчинки. На ньому були картаті штани й довгий дворядний жилет. З дому він завжди виходив із товстою палицею, уникав рукавичок і в цілому нагадував розбещеного Робінзона Крузо.

Ось з якими поважними добродіями познайомився одного різдвяного ранку наш герой, снідаючи на Мейнорській фермі.

— Чудова година, панове, — сказав містер Піквік.

Боб Сойер на це зауваження трохи нахилив голову й попросив Бенджемена Елена передати йому гірчицю.

— Ви здалека приїхали, джентльмени? — спитав містер Піквік.

— „Голубий Лев" у Маглтоні,— буркнув містер Елен.

— На вас чекали ще вчора ввечері.

— Ми й мусили були приїхати, але бренді трапилось занадто добре й шкода було поспішати. Правда, Бен?

— Безперечно, — ствердив містер Елен. — Та й сигари і свинячі котлети були непогані. Правду я кажу, Боб?

— Цілком, — відповів Боб, і сердечні приятелі атакували сніданок ще завзятіше, ніби спогади про вчорашню вечерю надали стравам кращого смаку.

Тільки встиг Боб закінчити фразу, як до їдальні, повертаючись з ранішньої прохідки, увійшли леді в супроводі галантних панів Снодграса, Вінкла і Тапмена.

— А, це ти, Бен, — промовила Арабелла тоном, де було більше здивування, ніж радості.

— Приїхав, щоб забрати тебе завтра додому, —пояснив Бенджемен.

Містер Вінкл зблід.

— Хіба ти не бачиш Боба, Арабелло? — спитав з докором у голосі Бен.

Арабелла, немов тільки но помітивши містера Сойєра, граціозно простягла йому руку, і ненависть запалала у серці містера Вінкла, коли він побачив, як дружньо стиснув той пальчики дівчини.

— А ти знайомий з містером Вінклем, Бен? — спитала, зашарівшись, Арабелла.

— Ще не знайомий, але дуже радий буду познайомитися, — поважно промовив її брат.

Тут містер Елен дуже стримано вклонився містерові Вінклу, а містер Вінкл і Боб Сойєр обмінялись ворожими поглядами.

Прибуття двох нових гостей та прикре враження, яке воно справило на містера Вінкла й молоду леді з отороченими хутром черевиками, безперечно, відбилося б на настрої всього товариства, якби не веселість містера Піквіка та добрий настрій господаря ферми. Містер Піквік зумів навіть завоювати симпатії містера Бенджемена Елена і зайти в розмову з містером Бобом, які під впливом бренді та сніданку помітно подобрішали. Потім уся громада подалась до церкви, де містер Бенджемен Елен хутко заснув, а містер Боб Сойєр одвертав свої думки від світських справ, вирізьблюючи на лаві своє ім’я чотиридюймовими літерами.

— Ну, — сказав містер Вордл після грунтовного другого сніданку, за яким випили чимало пива та вишневої наливки, — що сказали б ви, якби я запропонував годинку якусь поковзатись? До обіду часу — в нас ще багато.

— Чудово! — скрикнув містер Елен.

— Розкішно! — зрадів містер Сойєр.

— Ви, безумовно, ковзаєтесь на ковзанах? — спитав старий Вордл у містера Вінкла.

— О, звичайно, — відповів Вінкл, — тільки давно вже не маю ніякої практики.

— Ах, будь ласка, поковзайтесь, — попросила Арабелла. — Я страшенно люблю дивитись на цей спорт.

— І справді, це так гарно, — підхопила друга панна.

Третя сказала, що це — дуже елегантна розвага, а четверта порівняла людину, що ковзається на ковзанах з лебедем.

— Я охоче поковзався б, — згодився нарешті містер Вінкл, тільки в мене немає ковзанів.

Та цю справу зараз же полагодили. В Трандла була зайва пара ковзанів, а гладкий хлопець пригадав, що під сходами їх лежить щонайменше з півдесятка пар. Містер Вінкл висловив надзвичайне задоволення, але виглядав надзвичайно сумно.

Старий Вордл провів усіх до досить великого ставка. Гладкий хлопець і містер Веллер порозмітали сніг, що нападав протягом минулої ночі. Боб Сойєр приладнав ковзани і, стоячи на одній лівій нозі, описав кілька кіл, а потім почав робити вісімки й рисувати різні візерунки на льоду, захоплюючи своєю спритністю містера Піквіка, Тапмена й дам. Це захоплення перейшло в ентузіазм, коли старий Вордл Бенджемен Елен і той таки Боб спільно проробили кілька таємничих еволюцій, названих ними шотландським танцем.

Тим часом містер Вінкл з посинілим від холоду обличчям силкувався просвердлити дірку в своїх підошвах, а потім з допомогою містера Снодграса, що розумівся на цьому не більше від індуса, приладнав і ковзани, пригвинтивши їх задом наперед і переплутавши всі ремінці. Нарешті за допомогою містера Веллера безталанні ковзани були пригвинчені і прив’язані як слід, а містер Вінкл піднявся на ноги.

— Ну, а тепер, сер, — підбадьорював його Сем, — вперед! Покажіть їм, як треба ковзатись.

— Стійте, Сем, стійте, — сказав містер Вінкл, тремтячи з голови до п’ят і чіпляючись за руку містера Веллера з одчаєм людини, що потопає.—А як же слизько, Семі

— На льоду це трапляється досить часто, сер, — заспокоював його містер Веллер. — Держіться, сер.

Останнє зауваження Веллера стосувалось до виявленого містером Вінклем рішучого наміру вдаритись потилицею об лід і задригати ногами.

— Це якісь… якісь… якісь незграбні ковзани. Правда, Сем? — пробелькотів містер Вінкл.

— Боюсь, сер, що то не ковзани, а джентльмен на них незграбний, — відповів Сем.

— Ну бо, мерщій, Вінкл! — прискорював містер Піквік, не здогадуючись, у чому справа. — Наших дам аж нетерплячка бере бачити, як ви ковзаєтесь.

— Зараз, зараз, — з тогосвітньою усмішкою озвався містер Вінкл, — іду.

— Зараз починається! — крикнув Сем, намагаючись звільнитися з його обіймів. — Ну, сер, вперед!

— Заждіть хвилиночку, — благав містер Вінкл, закохано притискуючись до містера Веллера. — У мене, виявляється, є вдома два зайві фраки, Сем. Можете взяти їх собі.

— Спасибі, сер, — подякував містер Веллер.

— Чого це ви торкаєтесь вашого капелюха, Сем, і віднімаєте руку? Не робіть цього. Я ранком ще, заради різдва, хотів дати вам п’ять шилінгів. Матимете їх сьогодні ж увечері, Сем.

— Ви дуже ласкаві, сер, — сказав містер Веллер.

— Спершу підтримуйте мене, Сем. Отак, Зараз я й сам поїду, Сем. Не так хутко, Сем, не так хутко!

Перегнувшись удвоє, спираючись на руку містера Веллера й зовсім не подібний до лебедя, містер Вінкл поволі пересувався по льоду, коли з протилежного боку ставка долинув до них голос містера Піквіка:

— Сем!

— Сер?

— А йдіть но сюди. Ви мені потрібні.

— Пустіть, сер, — сказав Сем. — Чуєте, мене кличе хазяїн? Пустіть бо, сер.

Рвучким рухом містер Веллер визволився з цупких обіймів бідолашного піквікця і штовхнув Вінкла вперед. З точністю, якої не набудеш ніякими вправами, безталанний джентльмен потрапив у центр шотландського кола саме тоді, як Боб Сойер показував незрівняний зразок фігурного ковзання. Містер Вінкл наткнувся просто на нього, і обидва вони важко впали. Містер Піквік миттю підбіг до них. Боб уже підвівся, але містер Вінкл був занадто розумний, щоб із ковзанами на ногах робити такі штуки. Він сидів на льоду й марно докладав усіх зусиль, щоб усміхнутися.

— Ви забились? — стурбовано спитав містер Бенджемен Елен.

— Не дуже, — відповів містер Вінкл, потираючи собі спину.

— Дозвольте, я пущу вам кров, — люб’язно запропонував містер Бенджемен.

— Ні, дякую, — поквапився відмовитись містер Вінкл.

— А я думаю, це було б корисно для вас, — настоював Елен.

— Спасибі, обійдуся й так.

— Як ваша думка, містер Піквік? — спитав Боб Сойер.

Містер Піквік був обурений і роздратований.

— Скиньте ковзани! — суворим тоном звернувся він до містера Вінкла.

— Навіщо? Я ж тільки но почав, — протестував містер Вінкл.

— Скиньте ковзани, кажу, — рішуче повторив містер Піквік.

Чинити далі опір не можна було. Містер Вінкл мовчки скорився й дозволив Семові зняти з себе ковзани.

— Підніміть його, — звелів містер Піквік, і Сем поставив містера Вінкла на ноги.

Містер Піквік відійшов трохи вбік і, поманувши до себе приятеля, спершу допитливо глянув на нього, а потім тихо, але цілком виразно сказав такі знаменні слова:

— Ви — шахрай, сер.

— Хто? — спалахнув містер Вінкл.

— Шахрай, сер. А коли хочете точнішого виразу — ошуканець, сер.

По цих словах містер Піквік повільно повернувся й приєднався до своїх друзів.

Поки містер Піквік розважав свою душу такими розмовами, містер Веллер і гладкий хлопець розважали себе ковзанням і виявляли в цій галузі блискучу майстерність, прочовгавши довгу доріжку. Містерові Піквіку, який, стоячи на місці, трохи замерз, стало заздро дивитися на них.

— Теплі вправи? — спитав він містера Вордла, що, задихавшись від розв’язування найскладніших задач на льоду, спинився коло нього.

— Та ще й які теплі, — відповів той. — А ви катаєтесь на ковзанах?

— Ковзався колись, ще хлопцем бувши, по канавах.

— Спробуйте й тепер.

— Просимо, містер Піквік, просимо, — закричали дами.

— Я охоче побавив би вас чим можу, та тільки більше вже як тридцять років не надівав ковзанів, — відповів містер Піквік.

— Дурниця, — сказав Вордл і поривчасто, як робив усе, скинув свої ковзани.

— Маєте. Я вам товаришуватиму. — І веселий старий побіг по льоду так швидко, що майже наздогнав містера Веллера й на багато випередив гладкого хлопця.

Містер Піквік постояв трохи, поміркував, зняв рукавички, поклав їх у капелюх, надів ковзани, відштовхнувся раз і другий і, розкарячивши ноги на ярд з чвертю, поважно покотив по доріжці під вдячні оплески всіх глядачів.

— Ну, всі разом, сер! — крикнув Сем, і Вордл побіг знову, а тоді містер Піквік, а тоді Сем, а тоді містер Вінкл, а тоді містер Боб Сойєр, а тоді гладкий хлопець, а тоді містер Снодграс; всі вони бігли тісною лавою і так завзято, ніби від цих гонів залежало їхнє майбутнє.

Надзвичайно цікаво було спостерігати спосіб, яким містер Піквік брав участь у цій забаві; з яким болісним хвилюванням стежив він за тим, хто наздоганяв його, загрожуючи перекинути; дивитися, як поволі повертався він кругом на місці, звідки починав ковзатись; бачити задоволену усмішку на його обличчі, коли він доїздив до протилежного кінця ставка, і напружену увагу, з якою він повертався кругом, щоб не відбитись од переднього ковзаля; як його чорні гетри легко пересувались по снігу, як його очі радо й весело поблискували крізь окуляри. А коли його звалювали на лід (що траплялося пересічно що третього кругу), то не можна було уявити собі нічого бадьорішого за його променисте обличчя, з яким він підбирав капелюх, рукавички та хусточку і ставав на своє місце в лаві з ентузіазмом і захватом, яких ніщо не здатне було зменшити.

Вправи були саме в розпалі, ковзалися з найбільшою швидкістю, сміялись якнайголосніше, коли раптом лід затріщав. Всі кинулись до берега, дами верещали, містер Тапмен кричав на гвалт. Величезна площа льоду зникла, в ополонці забулькотіла вода, на поверхні її плавав капелюх містера Піквіка, його рукавички й хусточка. Це було все, що лишилось видимого від великого мужа.

Розпука й жах вимальовувались на кожному обличчі. Чоловіки пополотніли, жінки знепритомніли. Містер Вінкл і містер Снодграс схопилися за руки і нестямно дивились на місце, де зник їхній ватажок. Містер Тапмен, щоб якнайшвидше подати поміч і разом з тим точно повідомити про катастрофу кожного, хто зможе почути його, кинувся бігти щодуху, на весь голос кричучи „горить!“

Тим часом старий Вордл і Сем Веллер обережно наближались до ополонки, а містер Бенджемен Елен нашвидку радився з містером Бобом Сойєром у справі загального кровопускання, що було б для них непоганою практикою. Несподівано спід води виринули голова й плечі, і незабаром ні в кого не було сумніву, що то містер Піквік з його окулярами.

— Протримайтесь ще одну хвилиночку, тільки одну хвилиночку! — благав містер Снодграс.

— Так, так, тримайтеся… прошу вас… заради мене, — кричав глибоко зворушений містер Вінкл. Прохання, треба сказати, досить зайве, бо якби містер Піквік і відмовився триматись заради когось іншого, то тоді він напевно тримався б заради себе самого.

— Ви стоїте на дні, друже? — спитав Вордл.

— Звичайно, — відповів містер Піквік, струшуючи воду з голови й переводячи дух. — Я впав на спину і не міг устати відразу.

Глина на фракові містера Піквіка була найкращим доказом правдивості його слів; страх глядачів ще зменшився після того, як гладкий хлопець раптом згадав, що води в ставку ніде нема більше, ніж на п’ять футів; і тоді всі виявили дивну відважність, витягаючи потопельника на берег. Багато було плюскання, тріску та боротьби, доки містера Піквіка, нарешті, врятували з неприємного становища й знову поставили на суходіл.

— О, він же на смерть застудиться! — бідкалась Емілія.

— А, бідолашний мій старенький! — турбувалася Арабелла. — Дозвольте, я обгорну вас своєю шаллю, містер Піквік.

— Це — найкраще, що ви можете зробити, — сказав Вордл; — і коли на вас напнуть її, біжіть щодуху додому й відразу ж стрибайте в ліжко.

Тої ж секунди йому запропонували цілий десяток шалей, з якого вибрано було три чи чотири найтовщі. Містера Піквіка закутали ними і під доглядом містера Веллера відрядили до ферми. То було не зовсім звичайне видовище: літній джентльмен, мокрий як хлющ, без капелюха, біжить без певної мети із швидкістю шести англійських миль на годину. Та містер Піквік у таких крайніх випадках не звертав уваги на зовнішність і, понукуваний Семом, мчав, аж доки добіг до Мейнорської ферми. Там на нього чекав уже містер Тапмен, що прибув п’ять хвилин перед тим і страшенно перелякав стару леді. Бабуся вирішила, що зайнялася кухня — лихо, яке ввижалося їй кожного разу, коли тільки круг неї помічалося якенебудь, бодай щонайменше, хвилювання.

Містер Піквік не присідав ні на хвилину, доки не опинився в ліжку. Сем Веллер затопив у каміні й приніс обід нагору. Потім на честь хворого туди ж принесли чашу пуншу, і як старий Вордл і чути не хотів, щоб містер Піквік уставав, то все товариство подалось до нього в кімнату і влаштувало там бенкет під його головуванням. Згодом принесли ще другу й третю чашу, і, прокинувшись наступного ранку, містер Піквік не виявив у себе жодної ознаки ревматизму, а це стверджувало слова Боба Сойєра, який у таких випадках мав пунш за найкращі ліки, і частковий неуспіх лікування пуншем пояснював тим, що пацієнт помилково випивав його мало. Вдень весела громада мусила розлучитися. Містер Піквік і його друзі знову сіли на імперіал маглтонського диліжанса, а Арабелла Елен під охороною свого брата Бенджемена та його нерозлучного друга Боба поїхала в напрямку, невідомому — треба признатись — нам, але добре відомому містерові Вінклу.

Про що говорив містер Вінкл, розлучаючись із нею, і що казав містер Снодграс, прощаючись з Емілією, ми не знаємо. В усякому разі перші сорок вісім миль вони нічого не сказали ні містерові Піквіку, ні містерові Тапмену, відмовлялись від пива й від бренді, мали дуже сумний вигляд і раз-у-раз зітхали. Якщо кмітлива читачка спроможеться зробити з цих фактів якінебудь задовільні висновки, ми не заперечуватимемо й просимо не обмежувати себе.