Повітряний замок

Розділ дев’ятнадцятий,

Ненадовго здійнявся такий галас, що не стало чутно навіть принцеси Валерії. Галасувала в основному Софі, яка почала з м’яких висловів на кшталт «злодій» і «брехун», а тоді взялася викрикувати на адресу солдата обвинувачення в таких злочинах, про які Абдулла навіть і не чув ніколи і які солдат, швидше за все, ніколи і не думав скоїти. Слухаючи ці крики, Абдулла подумав, що навіть скрегіт перекошеного металевого коліщатка, що його Софі видавала в подобі Півночі, насправді був значно приємніший, ніж цей її теперішній лемент. Однак свою лепту в цей страхітливий гамір вносив і солдат. Ставши на одне коліно й обома руками прикривши лице, він дедалі голосніше й голосніше вигукував:

— Півноче… тобто прошу пані… дозвольте вам усе пояснити, Півноче, тобто пані!..

На що принцеса Беатриса різким голосом заперечувала:

— Ні-ні-ні і ще раз ні, давайте краще це я вам усе поясню!

Інші принцеси додавали галасу, викрикуючи:

— Будь ласка, тихіше, а то диви почують!

Абдулла спробував зупинити Софі, благально смикаючи її за руку. Однак, здавалося, її вже ніщо не зупинить. Та Морган раптом випустив соску з рота, розгублено роззирнувся — і теж розверещався. Софі різко закрила рот, потім знову його відкрила — й сказала:

— Ну добре. Пояснюйте.

Настала відносна тиша, манюня принцеса заспокоїла Моргана — й він знову взявся за соску.

— Я не збирався тягнути сюди немовля, — заявив солдат.

— Що?! — закричала Софі. — Тобто ви мали намір покинути напризволяще мого…

— Ні, ні! — заперечив солдат. — Я наказав джинові відправити малюка туди, де за ним доглядатимуть, а мене — доставити до інгарійської принцеси. Не стану заперечувати: я хотів одержати винагороду. Але ж ви знаєте, що за норов у цього джина! — звернувся він до Абдулли. — Я й кліпнути не встиг, як ми обоє опинилися тут!

Абдулла підняв пляшку із джином і подивився на неї.

— Я просто виконав бажання! — похмуро озвався джин із пляшки.

— А дитина репетувала так, що ні в казці сказати, ні пером описати, — сказала принцеса Беатриса. — Дальциель послав Хазруеля з’ясувати, через що весь цей шум, а я не змогла додуматися ні до чого кращого, ніж сказати, що в принцеси Валерії напад люті. А тоді, звісно, нам довелося попросити Валерію порепетувати як слід. Отоді-то у Квітки з’явився план.

Вона повернулася до Квітки-в-Ночі, яка явно задумалася над чимсь зовсім іншим, і це інше, з гіркотою помітив Абдулла, не мало жоднісінького стосунку до нього самого. Квітка-в-Ночі подивилася в бік входу.

— Беатрисо, по-моєму, прийшов кухар і привів собаку, — сказала вона.

— О, це чудово! — вигукнула принцеса Беатриса. — Ходіть, ходіть усі! — і вона швидкими кроками пішла на середину кімнати.

Там стояв чоловік у високому кухарському ковпаку. Він був сивий, з численними шрамами й одноокий. До його ніг тулився пес і гарчав на принцес, які насмілювалися наблизитися. Імовірно, це відповідало й настрою самого кухаря. Він явно ставився до всього навколо вкрай підозріливо.

— Джамал! — вигукнув Абдулла. Після чого знову підняв пляшку із джином і подивився на неї.

— Це справді був найближчий палац поза Занзібом, але уже не в Занзібі, — запротестував джин.

Абдулла так зрадів своєму давньому другові, що навіть не став сперечатися з джином. Він пробився крізь юрму з десяти принцес, абсолютно забувши про добрі манери, і схопив Джамала за руку:

— Друже мій!

Єдине око Джамала витріщилося на Абдуллу. З нього викотилася сльоза, і Джамал потиснув руку Абдулли у відповідь.

— Ти живий! — сказав він.

Пес Джамала піднявся на задні лапи, а передніми вперся в живіт Абдулли, щасливо посапуючи. У повітрі розплився знайомий кальмарячий дух.

Валерія негайно знову зайшлася плачем:

— Не хочу цього песика! Від нього ПОГАНО ПАХНЕ!

— Ану цить! — прикрикнули на неї щонайменше шість принцес. — Прикинься, ніби хочеш, дівчинко! Нам потрібна допомога цієї людини!

— НЕ ХО-ЧУ!!! — загорлала принцеса Валерія.

Софі нарешті припинила грізно стовбичити над крихітною принцесою й підійшла до Валерії.

— Валеріє, ану перестань, — звеліла вона. — Ти ж пам’ятаєш мене, правда?

Очевидно, Валерія пам’ятала. Вона кинулася до Софі і, обхопивши її коліна руками, залилася значно щирішими слізьми:

— Софі, Софі, Софі! Забери мене додому!

Софі сіла на підлогу й обійняла дівчинку.

— Тихіше, тихіше. Звичайно, ми заберемо тебе додому. Тільки спочатку мусимо все влаштувати. Це так дивно, — зауважила Софі, звертаючись до принцес навколо. — З Валерією я почуваюся абсолютно впевнено, а Моргана смертельно боюся випустити з рук.

— Ви ще навчитеся, — пообіцяла Софі старенька принцеса Верхньонорландська. — Мені казали, що всі вчаться.

На середину кімнати вийшла Квітка-в-Ночі.

— Шановні подруги, а також три вельмишановні добродії, — почала вона. — Зараз нам треба разом обговорити непросте становище, в якому ми опинилися, і скласти план якнайшвидшого звільнення. Насамперед, однак, з міркувань обачності варто накласти на вхід до цієї зали закляття тиші. Це не дасть нашим викрадачам підслухати розмову.

Її погляд, цілком задумливий і безпристрасний, зупинився на пляшці з джином в руках Абдулли.

— Нізащо! — відрізав джин. — Тільки спробуйте змусити мене щось зробити — і всі ви станете жабами!

— Зараз я сама це зроблю, — промовила Софі. Вона піднялася на ноги, хоча Валерія, як і раніше, чіплялася за її спідницю, і, підійшовши до заслони при вході, вхопила її у жменю.

— Ти ж не така тканина, щоби пропускати які-небудь

звуки, правда? — звернулася вона до заслони. — Пропоную тобі перекинутися слівцем зі стінами та з’ясувати це питання. Скажи їм, що ніхто не повинен почути ані слова з наших розмов у цій кімнаті.

По цих словах серед більшості принцес пробіг шепіт схвалення і полегшення.

Однак Квітка-в-Ночі сказала:

— Вибачте мій критицизм, о вправна чаклунко, але мені здається, що якщо диви дійсно не почують ані слова з наших розмов, то в них виникнуть підозри.

Манюня принцеса із Цапфана підійшла ближче. Морган у неї на руках здавався просто-таки величезним. Вона обережно передала дитину Софі. Та з непідробним страхом взяла його на руки і тримала так, ніби малюк був бомбою, щомиті готовою розірватися. Морганові це, судячи з усього, дуже не сподобалося. Він замахав руками. Поки манюня принцеса малесенькими долоньками розгладжувала заслони, по личку малюка кілька разів пробігли одна за одною кілька гримас крайньої неприязні.

— РИГ-РИГ! — сказав він.

Софі аж підскочила, мало не впустивши Моргана.

— О небо! — вигукнула вона. — Я й не знала, що вони так роблять!

Валерія від душі розсміялася:

— А мій братик весь час так робить!

Манюня принцеса жестами показала всім присутнім у залі, що зауваження Квітки-в-Ночі взято до уваги. Принцеси прислухалися. Звідкись здалеку долинав приємний дзвінкий гамір, немов принцеси мирно теревенили. Іноді навіть чулися крики, які дуже нагадували крики Валерії.

— Чудово, — промовила Квітка-в-Ночі. Вона тепло усміхнулася манюній принцесі, й Абдуллі захотілося, щоб вона так усміхалася тільки йому. — А тепер, якщо всі будуть ласкаві сісти, ми зможемо розробити план порятунку.

Усі слухняно сіли — кожен по-своєму. Джамал з усе ще недовірливим виглядом присів навпочіпки, обійнявши пса. Софі примостилася на підлозі, тримаючи на руках Моргана, а Валерія притулилася поряд. Тепер Валерія була зовсім щаслива. Абдулла, схрестивши ноги, сів поруч із Джамалом. Солдат підійшов ближче й сів за два місця від Абдулли, змусивши його міцніше стиснути в руці пляшку з джином, а другою рукою вхопитися за килим на плечі.

— Ця дівчина, Квітка-в-Ночі, справжнє чудо, — зауважила принцеса Беатриса, всідаючись між солдатом і Абдуллою. — Коли вона тут опинилася, то не знала нічогісінько, окрім того, що вичитала з книжок. Але вона весь час вчиться. За якихось два дні їй вдалося розкусити Дальциеля, і тепер він її боїться. До її появи я зуміла зробити тільки одне: переконати цю почвару, що ми не будемо його дружинами. А от вона мислить масштабно! Від самого початку вона стала придумувати, як нам звідси втекти. Усе мудрувала, як нам заручитися підтримкою цього кухаря. І їй усе вдалося! Ви тільки гляньте на неї! Виглядає на те, що їй цілком до снаги правити імперією, правда ж?

Абдулла невесело кивнув і почав стежити поглядом за Квіткою-в-Ночі, яка стояла, чекаючи, коли всі повмощуються якомога зручніше.

На ній була та сама прозора одежа, що й тоді, коли Хазруель викрав її з нічного саду. Вона була така ж струнка, така ж граційна й така ж прекрасна. Її одежа тепер прим’ялася, подекуди навіть порвалася. Абдулла не сумнівався, що кожна складочка, кожен трикутний розрив, кожна висмикнута нитка означали щось нове, про що вона дізналася. «Так, їй справді до снаги правити імперією!» — подумав він.

Порівнюючи Квітку-в-Ночі із Софі, яка йому не подобалася, бо була занадто незалежною і самостійною, він зрозумів, що Квітка-в-Ночі — вдвічі незалежніша і самостійніша. Однак в очах Абдулли це робило її тільки досконалішою. Дошкуляло йому хіба що те, як вона чемно й послідовно намагається в жодному разі

не виділяти його з-поміж інших. Йому страшенно кортіло дізнатися, в чім тут річ.

— Проблема, з якою ми зіткнулися, — казала Квітка-в-Ночі, коли Абдулла нарешті почав слухати, що вона говорить, — полягає в тому, що ми опинилися в такому місці, звідки замало просто вибратися. Навіть якщо ми зуміємо вийти із замку так, щоби нас не помітили диви, навіть якщо ми прослизнемо повз ангелів Хазруеля, — ми просто провалимося крізь хмари й розіб’ємося, упавши на землю, до якої неймовірно далеко. Та навіть якщо ми зможемо якимось чином перебороти всі ці труднощі… — тут її погляд знову зупинився на пляшці з джином у руці Абдулли, а тоді замислено перемістився на килим на його плечі, але, на жаль, не на самого Абдуллу. —…Навіть тоді ніщо не завадить Дальциелю просто відрядити брата, щоби повернути нас у замок. Тому основою будь-якого нашого плану має стати перемога над Дальциелем. Як ми знаємо, сила Дальциеля криється в тому, що він викрав життя свого брата Хазруеля, тому тепер Хазруель змушений коритися йому, інакше він загине. Звідси випливає, що якщо ми хочемо врятуватися, нам доведеться відшукати життя Хазруеля й повернути його йому. Отже, шляхетні дами, високодостойні добродії та шановний собако, прошу висловлювати ваші міркування з цього приводу.

«Пречудово сказано, о квітко моєї мрії», — невесело подумав Абдулла, коли Квітка-в-Ночі замовкла і граційно сіла.

— Але ж ми не знаємо, де заховане життя Хазруеля! — прогуділа огрядна принцеса Фарктанська.

— Власне, — кивнула принцеса Беатриса. — Це відомо тільки Дальциелеві.

— Але це огидне створіння постійно підкидає натяки, — поскаржилася білява принцеса з Таяка.

— Щоби ми собі затямили, який із нього мудрагелик! — скрушно підхопила темношкіра принцеса Альберійська.

Софі підняла голову:

— Які такі натяки?

Здійнявся гамір: щонайменше двадцять принцес водночас намагалися пояснити Софі, про що йдеться. Абдулла щосили напружував слух, щоби вловити сенс хоча б одного з цих натяків, а Квітка-в-Ночі почала вставати, щоб відновити порядок, як раптом солдат голосно сказав:

— Ану всі замовкніть!

Запала мертва тиша. Погляди всіх без винятку принцес звернулися на солдата з виразом крижаної королівської люті. Солдатові це здалося напрочуд смішним.

— Ну це ж треба! — розвеселився він. — Та дивіться собі на мене, як хочете, дамочки. А тим часом подумайте, чи я коли-небудь погоджувався допомогти вам урятуватися. Бо як наразі, то ні. Та й до чого б мені це? Особисто мені Дальциель нічого поганого не зробив.

— Це тому, чоловіче добрий, — відповіла старенька принцеса Верхньонорландська, — що він вас поки що не помітив. Хочете почекати й подивитися, що станеться, коли він вас помітить?

— Ризикну, — відрізав солдат. — З іншого боку, я міг би спробувати допомогти вам — і гадаю, без моєї допомоги ви далеко не заїдете, — але тільки в тому разі, якщо одна з вас компенсує мені затрачений час.

Квітка-в-Ночі, яка припіднялася на колінах, збираючись підвестися, з прекрасною погордою промовила:

— Що ти розумієш під компенсацією, о мізерний найманцю? Усі ми маємо батьків — і це дуже багаті люди. Щойно ти повернеш нас додому, на тебе так і посиплються винагороди. Можливо, ти хотів би одержати певну суму з кожної з нас? Це можна влаштувати.

— Відмовлятися не стану, — мовив солдат, — але я, кралечко, мав на увазі аж ніяк не це. Коли я вплутався в цю справу, мені пообіцяли, що принцеса знайдеться і для мене. Ось чого мені треба. Я хочу отримати принцесу за дружину. Одна з вас мала би зробити мені таку послугу. А якщо ви не хочете або не можете, що ж — вважайте, я вийшов із гри, та й взагалі я тоді піду миритися з Дальциелем. Ну, а він міг би найняти мене стерегти вас.

Ці слова викликали мертву тишу, навіть ще більш крижану і величну, ніж доти.

Усі мовчали, аж нарешті Квітка-в-Ночі себе опанувала і все-таки підвелася.

— Подруги мої, — сказала вона, — усі ми потребуємо допомоги цього чоловіка, хоча б заради його безсовісної й ницої хитрості. Крім того, ми не бажаємо, щоб тварюку такого штибу було поставлено над нами, аби за всіма нами стежити. Тому я за те, щоби дати йому змогу вибрати собі одну з нас за дружину. У кого є заперечення?

Було зрозуміло, що категоричні заперечення мають усі решта принцес. На солдата знову націлилися гострі крижані погляди, проте він тільки вишкірився і заявив:

— Якщо я піду до Дальциеля й запропоную йому стерегти вас, то повірте мені, що ви ніколи звідси не виберетеся. Я готовий до будь-яких фокусів. Чи не так? — звернувся він до Абдулли.

— Це таки так, о найпідступніший із капралів, — підтвердив Абдулла.

Манюня принцеса щось тихенько прошепотіла.

— Вона каже, що вона вже заміжня. Оті чотирнадцятеро дітей, знаєте, — розтлумачила всім старенька принцеса, яка, вочевидь, зуміла розібрати цей шепіт.

— Тоді, будь ласка, підніміть руки всі незаміжні, — звеліла Квітка-в-Ночі й вельми рішуче підняла руку.

Дві третини інших принцес теж підняли руки, хоча й невпевнено та неохоче. Солдат повільно повернув голову, оглядаючи їх, і вираз його обличчя нагадав Абдуллі Софі, коли вона, іще будучи Північчю, збиралася поласувати лососем зі сметанкою. Серце Абдулли завмерло на весь той час, поки сині очі солдата переходили від принцеси до принцеси. Абдулла не сумнівався у тому, що солдат вибере Квітку-в-Ночі. Вона виділялася своєю вродою, немов лілія в місячному світлі.

— Ви, — сказав нарешті солдат і тицьнув пальцем. З полегкістю і подивом водночас Абдулла побачив, що палець солдата показує на принцесу Беатрису.

Принцеса Беатриса здивувалася не менше.

— Я? — перепитала вона.

— Так, ви, — підтвердив солдат. — Я завжди мріяв про славну принцесу із таким владним і твердим характером, як у вас. А той факт, що ви також чужокрайнійка, довершує справу.

Лице принцеси Беатриси густо почервоніло, що не пішло на користь її зовнішності.

— Але… але… — забелькотала вона, проте врешті зуміла опанувати свої почуття. — Мій бравий воїне, мушу попередити вас, що я є судженою Джастіна, інгарійського принца.

— Тоді скажіть йому, що ви вже заручена, от і все, — відмахнувся солдат. — Там же йшлося лише про політику, чи не так? По-моєму, ви будете тільки раді

з цього виплутатися.

— Ну, я… — почала принцеса Беатриса.

Абдулла несподівано побачив, що в очах у неї зблиснули сльози.

— Ви мене розігруєте! — промовила вона врешті-решт. — Я ж зовсім не гарна, і взагалі…

— А мене це влаштовує, — заявив солдат. — Цілком. Що би я робив із гарнюньою принцесочкою-кралечкою? А ви, я бачу, завжди мене підтримаєте, хоч у яку колотнечу я б не поткнувся, та й штопати шкарпетки, я певен, ви вмієте.

— Хочете вірте, хочете ні, а таки вмію, — підтвердила принцеса Беатриса. — А ще — зашивати чоботи. То ви це серйозно?

— Так, — твердо відповів солдат.

Вони обернулися одне до одного — і було очевидно, що обоє говорять цілком щиро. Решта принцес тим часом якось ніби забули, що мусять зберігати крижану царствену велич. Усі вони повитягували шиї та спостерігали за тим, що відбувалося на їхніх очах, із розчуленими і схвальними посмішками. Така ж посмішка світилась і на обличчі Квітки-в-Ночі, коли вона сказала:

— Що ж, дозвольте продовжити обговорення, якщо ніхто не заперечує…

— Я… — подав голос Джамал. — Я заперечую.

Усі принцеси важко зітхнули. Джамалове лице почервоніло майже так само, як у принцеси Беатриси, а його єдине око примружилося, однак приклад солдата додав йому зухвалості.

— Милі дами, — почав він, — ми обоє налякані — я і мій

пес. Перш ніж ми опинилися тут і почали для вас куховарити, нам довелося втікати пустелею, а за нами гналися верблюди султана. Тож повертатися назад нам аж ніяк не хочеться. Однак якщо всі ви, прекрасні принцеси, покинете цей замок, куди ж подінемося ми? Такої їжі, яку я готую, диви не потребують. Не хочу нікого образити, але якщо я допоможу вам утекти, ми з псом позбудемося роботи. Усе дуже просто.

— Ой, — видихнула Квітка-в-Ночі і більше, здавалося, не знала, що їй сказати.

— От халепа. Він же і справді чудовий кухар, — зауважила пухленька принцеса в просторому червоному вбранні — очевидно, Її Досконалість спадкоємиця престолу Інхіко.

— Так, дуже добрий кухар! — закивала старенька принцеса Верхньонорландська. — Я аж здригаюся від згадки, яку їжу цупили для нас ці диви до його появи! — Вона повернулася до Джамала. — У мого діда був кухар із Рашпухта, — сказала вона, — і, доки ви не опинилися тут, я ніколи не куштувала нічого схожого на тих смажених кальмарів, які він готував для мого діда! А ваші навіть ще кращі! Ви тільки допоможіть нам утекти, чоловіче, і я моментально вас найму — разом із собакою. Однак, — додала вона, коли на зморшкуватому обличчі Джамала розцвіла посмішка, — прошу мати на увазі, що мій старий батько править всього-на-всього скромним князівством. Ми забезпечимо вам проживання й харчі, але, на жаль, запропонувати великої платні не зможемо…

Проте широка посмішка не зникла з Джамалового обличчя.

— О велика і славна пані, — запевнив він, — мені йдеться не про платню, а про безпеку. За це я готуватиму вам страви, гідні ангелів.

— Гм, — сказала старенька принцеса. — Не знаю, що їдять оті ваші ангели, але вважайте, що ми домовилися. А чи з решти двох хтось ще хоче чого-небудь зажадати, перш ніж допомогти нам?

Усі подивилися на Софі.

— Взагалі-то ні, — сумовито сказала вона. — Морган уже зі мною, а оскільки Хаула, як я бачу, тут немає, більше мені нічого не треба. Я допоможу вам і так.

Тоді всі перевели погляд на Абдуллу.

Він звівся на ноги і поклонився.

— О світло очей багатьох правителів, — мовив він, — не такій незначній особі, як я, ставити умови в обмін на свою допомогу таким, як ви. Книги навчають нас, що допомога найцінніша тоді, коли надається безкорисливо.

Дійшовши до цього місця своєї пишномовної й благородної промови, Абдулла нараз зрозумів, що верзе цілковиту нісенітницю. Йому було про що просити, та ще й як. Тож він поквапився перемінити курс.

— Отож моя допомога буде безкорисливою, — продовжив він. — Безкорисливою, як вітер, як дощ, який зрошує квіти. Я віддам всього себе заради настільки шляхетних дам, а натомість благаю задовольнити одну мою дрібну примху, яка не завдасть вам найменшого труду…

— Коротше, хлопче! — перебила його принцеса Верхньонорландська. — Що вам потрібно?

— Поговорити п’ять хвилин наодинці з Квіткою-

в-Ночі, — зізнався Абдулла.

Усі подивилися на Квітку-в-Ночі. Та загрозливо підняла підборіддя.

— Та годі тобі, Квітко! — сказала принцеса Беатри-са. — Ти ж не вмреш від п’ятихвилинної розмови!

Судячи з виразу обличчя Квітки-в-Ночі, вона була впевнена, що саме це і може статися. Вона промовила, немов принцеса перед стратою:

— Добре, — і, кинувши в напрямку Абдулли ще крижаніший погляд, аніж зазвичай, запитала:

— Зараз?

— Або й скоріше, о горлице моїх бажань, — відповів він, рішуче поклонившись.

Квітка-в-Ночі зимно кивнула і з відверто страдницьким виглядом подалася у найвіддаленіший кінець кімнати.

— Ну? — кинула вона Абдуллі, який пішов за нею.

Він знову поклонився — іще рішучіше.

— Я сказав: наодинці, о зірко моїх зітхань, — сказав Абдулла.

Квітка-в-Ночі роздратовано відсунула одну із найближчих до неї заслон.

— Швидше за все, нас однаково будуть чути, — сухо сказала вона, жестом запрошуючи Абдуллу за собою.

— Але не бачити, о принцесо моєї пристрасті, — відповів Абдулла, проходячи за заслону.

Вони опинилися в крихітній ніші. До Абдулли виразно долинав голос Софі:

— Це розхитана цеглина, за якою я ховала гроші! Сподіваюся, їм там досить місця!

Чим би не була ця ніша до того, зараз вона, очевидно, слугувала принцесам гардеробною. За спиною у Квітки-в-Ночі, яка стояла впівоберта до Абдулли, склавши ру‑ки на грудях, висів жакетик для верхової їзди. Навколо Абдулли, який дивився на Квітку-в-Ночі, висіли плащі, пальта і навіть кринолін, що, либонь, надягався під просторе червоне вбрання Її Досконалості спадкоємиці престолу Інхіко. Попри те Абдулла подумки відзначив, що ця ніша не була набагато меншою чи, як на те, більш багатолюдною, аніж його намет у Занзібі, а там розмо-ва віч-на-віч ніколи не справляла клопоту.

— Що ти хотів мені сказати? — холодно запитала Квітка-в-Ночі.

— Я хочу запитати про причину оцієї-от твоєї холодності! — палко відповів Абдулла. — Чому ти ледве дивишся на мене і ледве удостоюєш словом? Що я такого

зробив? Хіба я не прибув сюди тільки для того, щоби врятувати тебе? Хіба я, єдиний з усіх закоханих, не знехтував усіма небезпеками заради того, щоби пробратися в цей замок? Хіба мені не довелося пройти щонайскладніші випробування: погрози твого батька, шахрайство солдата-пройдисвіта та джинові кпини — лише для того, щоби прийти тобі на допомогу? Що ще мені зробити? Чи, може, я маю зробити висновок, що ти закохалася в Дальциеля?

— Дальциеля?! — вигукнула Квітка-в-Ночі. — А тепер ти мене ще й ображаєш! Образа на додачу до несправедливості! Тепер я розумію: Беатриса мала рацію, насправді ти мене не любиш!

— Беатриса?! — заволав Абдулла на весь голос. — А до чого тут Беатриса — до моїх почуттів?!

Квітка-в-Ночі ледь-ледь опустила голову, хоча вигляд у неї був радше сердитий, ніж присоромлений. Запала мертва тиша. Ця тиша була настільки мертвою, що Абдулла зрозумів: шістдесят вушок тридцяти принцес — ні, насправді шістдесят вісім, рахуючи вуха Со-фі, солдата й Джамала з його псом і припускаючи, що Морган, мабуть, спить, — так от, усі ці вуха в цей момент зосереджені виключно на тому, про що він розмовляє з Квіткою-в-Ночі.

— Говоріть між собою! — гаркнув Абдулла.

Тиша стала напруженою. Порушила її старенька принцеса:

— Найприкріше у витанні над хмарами полягає в тому, що тут немає ніякої погоди, тож нам немає про що зав’язати світську бесіду.

Абдулла дочекався, коли за цими словами спроквола наросте гул інших голосів, і знову повернувся до Квітки-в-Ночі:

— Ну? І що ж була сказала принцеса Беатриса?

Квітка-в-Ночі гордовито підняла голову:

— Вона сказала, що всі ці портрети інших чоловіків і палкі слова — це чудово, але що вона не може не відзначити, що ти жодного разу навіть не спробував мене поцілувати!

— Яка нахабна жінка! — обурився Абдулла. — Коли я вперше тебе побачив, то вирішив, що ти — мій сон! Я думав, ти розтанеш!

— Однак коли ти побачив мене вдруге, то, здається, не сумнівався в тому, що я справжня! — заперечила Квітка-в-Ночі.

— Авжеж, — відповів Абдулла. — Але тоді це було б нечесно, тому що, якщо пам’ятаєш, на той час ти не бачила інших чоловіків, крім свого батька і мене!

— Беатриса каже, — вела своєї Квітка-в-Ночі, — що з мужчин, які тільки й вміють, що красно говорити, виходять дуже погані чоловіки!

— Та хай їй грець, цій Беатрисі! — крикнув Абдулла. — Ти — ти сама! — що думаєш?

— Я думаю, — проговорила Квітка-в-Ночі, — я думаю, що мені хотілося б знати, чому ти вирішив, ніби я настільки негарна, що й цілувати мене не варто.

— Я НЕ ВИРІШИВ, що ти негарна! — заревів Абдулла, а тоді, згадавши про шістдесят вісім вух за заслоною, додав лютим шепотом: — Якщо хочеш знати, я… до зустрічі з тобою я жодного разу в житті не цілував дівчину, а ти, як на мене, така прекрасна, що я не хочу зробити що-небудь не так!

На щічках Квітки-в-Ночі з’явилися глибокі ямочки, сповіщаючи про легесеньку усмішку.

— А скількох дівчат ти поцілував після зустрічі зі мною?

— Жодної! — зітхнув Абдулла. — Я й досі у цьому — цілковитий дилетант!

— Я теж, — зізналася Квітка-в-Ночі. — Хоча тепер я принаймні знаю достатньо, щоби не подумати, ніби ти — жінка. Яка то була дурість!

Вона пирснула сміхом. Абдулла теж пирснув. За мить обоє від душі реготали, аж поки Абдулла не сказав, переводячи дух:

— Думаю, ми могли би повправлятися.

Після цього в ніші запала глибока тиша. Ця тиша затяглася настільки, що теми для світської бесіди скінчилися у всіх принцес, за винятком принцеси Беатриси, якій, очевидно, треба було чимало всього розповісти солдатові.

Врешті-решт Софі гукнула:

— Ви там закінчили?

— Так, — відгукнулися Квітка-в-Ночі й Абдулла. — Цілком!

— Тоді ходіть сюди, нам треба скласти план! — запропонувала Софі.

У тому душевному стані, в якому перебував Абдулла в цю хвилину, плани не становили для нього ані найменших труднощів. Він вийшов з-за заслони, тримаючи Квітку-в-Ночі за руку, і якби замок раптом безслідно розтанув, то Абдулла не сумнівався, що пішов би по хмарах, або й по повітрі. Так чи інакше, але наразі він пройшовся зовсім банальною мармуровою підлогою й просто взявся за діло.