Повітряний замок

Розділ двадцятий,

За десять хвилин Абдулла сказав:

— Отож, о найбільші мудреці та найвищі достойники, план складено. Тепер ще тільки вмовити джина…

Із пляшки закурився ліловий димок і заклубився неспокійними хвилями понад мармуровою підлогою.

— Не смійте мене використовувати! — заволав джин. — Я сказав — жаби, значить — жаби! Невже ви не розумієте, що в цю пляшку мене запроторив Хазруель? Якщо я піду проти нього, він запроторить мене в якесь іще гірше місце!

Софі підняла голову й звела брови, побачивши дим:

— То там таки справді джин!

— Я всього лише прошу тебе застосувати свій дар пророкування, щоб сказати нам, де заховане життя Хазруеля, — пояснив Абдулла. — Я ж не прошу тебе виконати бажання.

— Ні-і! — завив пурпуровий дим.

Квітка-в-Ночі взяла пляшку і примостила її в себе на коліні.

Дим заструменів додолу: здавалося, він намагається просочитися крізь тріщини в мармуровій підлозі.

— Мені здається, — сказала Квітка-в-Ночі, — що ос-

кільки всі чоловіки, до яких ми зверталися по допомогу, правили свою ціну, джин теж має право назвати свою. Це, мабуть, притаманно всім чоловікам. Слухай-но, джине, якщо ти погодишся допомогти Абдуллі, я обіцяю тобі будь-яку винагороду — в розумних межах, зви-

чайно.

Пурпуровий дим почав з наріканнями всмоктуватися назад у пляшку.

— Ну добре вже, добре, — пробурчав джин.

Через дві хвилини зачаровані заслони біля входу до кімнати принцес рвучко розсунулися — і ті, всі водночас, кинулись у велику залу, гукаючи Дальциеля й тягнучи за собою Абдуллу — безпомічного бранця.

— Дальциелю! Дальциелю! — верещали всі тридцять принцес. — То оце так ти нас охороняєш? Як тобі не соромно!

Дальциель підняв очі. Перегнувшись через підлокітник трону, він грав із Хазруелем у шахи. Угледівши натовп принцес, він злегка сполотнів і махнув рукою до брата, щоби той прибрав дошку. На щастя, юрма принцес була настільки щільною, що Дальциель не помітив у цьому тлумі ані Софі, ні Джарини Джамської. Щоправда, Джамала він таки зауважив — і його пронизливі очі звузилися від здивування.

— Ну, що сталося цього разу? — буркнув він.

— У наші покої пробрався чоловік! — вигукували принцеси. — Страшний, жахливий чоловік!

— Який іще чоловік? — громовим голосом вигукнув Дальциель. — Хто посмів це зробити?

— Ось він! — пропищали принцеси.

Абдуллу виштовхали вперед, і таким чином він опинився між принцесою Беатрисою і принцесою Альберійською.

Одягнений він був досить принизливо: на ньому не було нічого, крім криноліна, який висів у гардеробній ніші. Попри те, кринолін був головною частиною плану. Під ним, зокрема, Абдулла заховав килим-самоліт і пляшку з джином.

Щойно Дальциель глянув на Абдуллу, той щиро втішився своїй обережності. Раніше Абдулла і не думав, що очі у джинів та дивів горять справжнісіньким полум’ям. Очі Дальциеля синювато палали, наче два горнила. Але поведінка Хазруеля збентежила Абдуллу ще сильніше. По велетенському обличчі Хазруеля розпливлася мерзенно-підступна посмішка, і він сказав:

— А! Це знову ти!

Див склав свої могутні руки на грудях і якось надзвичайно саркастично скривився.

— Як сюди потрапив цей юнак? — гнівно запитав Дальциель своїм трубним голосом.

Ніхто не відповідав йому, а тим часом Квітка-в-Ночі узялася за виконання своєї частини плану. Вона проштовхалася крізь юрбу принцес і граційно впала ниць на приступки трону.

— Змилосердься, о великий диве! — закричала вона. — Цей юнак пробрався сюди, щоб урятувати мене!

Дальциель презирливо розсміявся:

— Значить, він дурень. Я просто скину його назад на землю.

— Тільки спробуй зробити це, о великий диве, і більше ніколи не зазнаєш спокою! — заявила Квітка-в-Ночі.

Вона не прикидалася. Вона говорила цілком щиро.

І Дальциель це усвідомлював. По його вузькому блідому тілу пробіг дрож, а пальці з золотими пазурами стисли підлокітники трону. Але очі все ще люто палахкотіли.

— Я зроблю, що забажаю! — прогримів він.

— То забажай виявити милосердя! — вигукнула Квітка-в-Ночі. — Дай йому хоча б маленьку можливість уціліти!

— Мовчи, жінко! — прогримів Дальциель. — Я ще не вирішив. Спочатку я хотів би довідатися, як йому вдалося сюди потрапити.

— Звичайно, в подобі собаки кухаря, — сказала принцеса Беатриса.

— А коли він перетворився на людину, то виявився зовсім голим! — додала принцеса Альберійська.

— Це просто обурливо! — закивала принцеса Беатриса. — Довелося надягти на нього кринолін Її Досконалості.

— Підведіть-но його ближче, — наказав Дальциель.

Принцеса Беатриса і її помічниця потягнули Абдуллу до підніжжя трону, причому Абдулла дріботів манюсінькими крочками, розраховуючи на те, що диви спишуть таку дивну його ходу на кринолін. Насправді ж Абдуллі доводилося дріботіти тому, що під криноліном ховався ще й пес Джамала. Абдулла щосили стискав його боки коліньми, щоб той не втік. Ця частина плану передбачала відсутність пса, а жодна з принцес не мала сумніву, що Дальциель обов’язково відправить Хазруеля на пошуки собаки, і тоді загальний обман розкриється.

Дальциель втупився в Абдуллу гнівним поглядом. Абдулла щиро сподівався, що Дальциель і справді майже позбавлений особливих здатностей. Хазруель назвав свого братика слабким. Однак Абдуллі подумалося, що навіть слабкий див у декілька разів сильніший, аніж людина.

— То ти прибув сюди в подобі собаки? — протрубив Дальциель. — Як саме?

— За допомогою чарів, о великий диве, — відповів Абдулла.

Взагалі-то він збирався все пояснити набагато детальніше, однак під криноліном Її Досконалості розігралася схована від стороннього ока битва. Виявилося, що пес Джамала ненавидів дивів навіть сильніше, ніж він ненавидів більшість людей. Пес так і рвався покусати Дальциеля.

— Я прибрав подобу пса твого кухаря, — почав пояснювати Абдулла. Але в ту ж мить пес так завзято кинувся до Дальциеля, аж Абдулла злякався, що пес може вирватися. Йому довелося ще сильніше стиснути коліна. Пес відповів на це оглушливим грізним гарчанням.

— Ой! О великий диве, прости і змилуйся! — простогнав Абдулла. На чолі в нього виступив піт. — Я ще не зовсім відвик від собачої подоби — отож час від часу не можу стримати гарчання.

Квітка-в-Ночі зрозуміла, що Абдуллі доводиться непереливки, і заголосила.

— О щонайшляхетніший принце! Заради мене ти терпів усі невигоди собачого життя! Змилосердься, о ясновельможний диве! Змилуйся над ним!

— Мовчи, жінко! — знову урвав її Дальциель. — Де цей кухар? Підведіть його до мене.

Принцеса Фарктанська і спадкоємиця Таяка виштовхали наперед Джамала, а той ламав руки і корчив гримаси — страшенно улесливі й підлабузницькі.

— О ясновельможний диве, клянуся, я тут ні до чо‑го! — скімлив Джамал. — Тільки не роби мені боляче!

Я не знав, що це не справжній собака!

Абдулла міг заприсягти, що Джамала охопив непідробний жах. Може, й так, одначе в кухаря вистачило кмітливості навіть у такому стані погладити Абдуллу по голові.

— Гарний песик, — промовив він. — Молодець.

Сказавши це, Джамал повалився ниць і почав плазувати коло підніжок трону — так, як це було прийнято в Занзібі.

— О найбільший з великих, я невинний! — голосив він. — Я невинний! Змилосердься наді мною!

Голос господаря заспокоїв пса. Гарчання припинилося. Абдулла зміг трішки розслабити коліна.

— Я також невинний, о збирачу вінценосних дів, — заявив він. — Я всього лише прийшов визволити свою кохану. Невже ти не почуваєш симпатії до моєї вірності? Ти ж бо сам любиш стількох принцес!

Дальциель здивовано пошкрябав підборіддя.

— Любов? — поволі, протяжно промовив він. — Ні, я не можу сказати, що здатний зрозуміти це почуття. Крім того, смертний, я не розумію, як ця, як ти кажеш, вірність могла змусити тебе опинитися в такому становищі.

Хазруель, чия темна постать якого височіла за троном Дальциеля, посміхнувся ще зловісніше.

— Скажи, брате, що мені зробити з цією істотою? — пророкотав він. — Підсмажити його? Витягти з нього душу і вправити її в підлогу? Розчленувати його?..

— Ні, ні! Будь милосердний, о великий Хазруелю! — озвалася Квітка-в-Ночі. — Дай йому хоч який-небудь шанс! Якщо ти даси йому шанс, я більше ніколи не задаватиму тобі питань, ніколи не буду скаржитися й докоряти тобі! Я стану лагідною та ввічливою!

Дальциель знову пошкрябав підборіддя і, вагаючись, озирнувся.

Абдулла відчув деяке полегшення. Дальциель і справді був слабеньким дивом. Принаймні він мав слабкий характер.

— Якби я збирався дати йому шанс… — почав див.

— Прислухайся, брате, до моєї поради, — перебив його Хазруель. — Не роби цього. Цей чоловік — пройдисвіт.

Почувши ці слова, Квітка-в-Ночі знову заридала і стала бити себе кулачками в груди. Абдулла заволав, перекрикуючи її ридання:

— О великий Дальциелю, дозволь мені спробувати відгадати, де ти сховав життя твого брата. Якщо я не відгадаю — убий мене, а якщо відгадаю, відпусти з миром.

Ці слова невимовно розсмішили Дальциеля. Він відкрив рот, показавши гострі сріблясті зуби, і його сміх розкотився по залі, немов відлуння фанфар.

— Але ти нізащо не здогадаєшся, о маленький смертний! — зареготав він.

А тоді, як принцеси і переконували Абдуллу, причому не раз і не два, див не стримався й став натякати:

— Я сховав братове життя так хитромудро, — багатозначно почав він, — що ти можеш дивитися на нього, але нічого не побачиш. І навіть Хазруель його не бачить, хоч він — див. На що ж розраховуєш ти, о смертний? Однак, думаю, було би потішно дати тобі три спроби, перш ніж убити. Ну, що ж, давай, здогадуйся. Отже, де я сховав життя мого брата?

Абдулла мигцем глянув на Хазруеля: можливо, той вирішить втрутитися. Однак Хазруель з непроникним виразом обличчя сидів навпочіпки біля трону. Поки що план Абдулли працював. Хазруелеві було вигідно не втручатися. Саме на це Абдулла й розраховував. Він міцніше стиснув пса коліньми і вчепився за кринолін Її Досконалості, вдаючи, ніби поринув у глибоку задуму. Насправді ж він крадькома штурхнув пляшку з джином.

— Мій перший здогад, о великий диве… — промовив він і втупився поглядом у підлогу так, ніби зелений порфір міг викликати спалах осяяння. Чи дотримає джин слова? На якусь безнадійну й страхітливу секунду Абдуллі здалося, що джин його обдурив, а значить, доведеться ризикувати самому. Але потім, з глибоким почуттям полегкості, він побачив, як з-під криноліна

Її Досконалості виповзла цівка пурпурового диму і слухняно завмерла коло босої ноги Абдулли.

— Перший мій здогад: ти сховав життя Хазруеля на Місяці, — сказав Абдулла.

Дальциель радісно засміявся:

— Не вгадав! Там він його знайшов би! Ні, все набагато очевидніше — і водночас зовсім не так очевидно!

Це підказало Абдуллі, що життя Хазруеля — десь тут, у замку. До того ж так думали й більшість принцес. Він удав, ніби тяжко замислився.

— Другий здогад: ти віддав його одному з ангелів-охоронців, — сказав він.

— Знову не вгадав! — ще більше зрадів Дальциель. — Ангели відразу повернули б його назад! Усе набагато хитромудріше, о маленький смертний! Ти ніколи не здогадаєшся! Просто неймовірно, як дехто не помічає того, що має під самісіньким носом!

І тут Абдуллу осяяв здогад — він збагнув, де насправді заховане життя Хазруеля. Квітка-в-Ночі кохала його. Він досі відчував, ніби ступає по повітрю. Його осявало натхнення, і він був упевнений. Проте він смертельно боявся помилитися. Оскільки от‑от мала настати мить, коли він заволодіє життям Хазруеля, не можна було гаяти часу, тому що другої нагоди Дальциель йому не дасть. Відтак Абдуллі був потрібний джин — щоби підтвердити здогад. Цівка диму, як і раніше, струменіла понад підлогою, майже невидима, і якщо Абдулла здогадався, то, напевно, джин також усе зрозумів?

— Е… — протяжно проказав Абдулла. — Гм…

Цівка диму безшелесно просочилася під кринолін Її Досконалості і зникла під ним; там вона, судячи з усього, залоскотала у носі Джамаловому псові. Пес пчихнув.

— Апчхи! — закричав Абдулла, мало не заглушивши голос джина, який прошепотів: «Це кільце в носі у Хазруеля!»

— Апчхи! — повторив Абдулла і прикинувся, начебто знову не вгадав. Це був найбільш ризикований пункт плану. — Життя твого брата заховане у твоєму зубі, о великий Дальциелю.

— Не вгадав! — просурмив Дальциель. — Хазруелю, підсмаж його!

— Змилуйся над ним, о ясновельможний диве! — розридалася Квітка-в-Ночі, а Хазруель, у всій фігурі якого прочитувалося розчарування й презирство, почав підводитися.

Принцеси були готові до цього моменту. Десять ясновельможних рук негайно виштовхали з натовпу до приступок трону принцесу Валерію.

— Хочу пе-е-е-есика-а-а! — оголосила Валерія.

Це була її мить слави.

Як їй розтлумачила Софі, тепер Валерія мала тридцять нових тіточок і трьох дядечків, причому всі вони благали її плакати якомога голосніше. Раніше ніхто-преніхто і ніколи-преніколи не просив її плакати. До того ж кожна з нових тіточок пообіцяла Валерії по коробці з ласощами, якщо вона влаштує справді гарну істерику. Тридцять коробок. Заради цього варто було постаратися.

Валерія розкрила квадратом рот. Випнула груди.

І вклала в плач усі свої сили:

— ХОЧУ ПЕ-Е-ЕСИКА-А-А! НЕ ХОЧУ АБДУЛЛУ! ХОЧУ НАЗАД ПЕСИКА! — і вона кинулася до підніжок трону, перечепилася через Джамала, знову схопилася на ноги — і знову кинулася до трону. Дальциель поспішно вихопився на сидіння — якомога далі від Валерії.

— ВІДДАЙТЕ МОГО ПЕ-Е-Е-ЕСИКА! — репетувала Валерія.

У ту ж таки мить манюсінька жовтолиця принцеса Цапфанська вщипнула Моргана — саме там, де треба. Морган, було, заснув на її мініатюрних рученятах: йому снилося, що він, як і перше, кошеня. Від щипка він прокинувся, збираючись схопитися на ноги, — і виявив, що є всього лише безпомічною людською дитиною. А відтак його охопила безмежна лють. Він роззявив рота і заревів, щосили гамселячи ногами в повітрі та раз у раз стискаючи і розтискаючи кулаки. Ревів він так пристрасно, що якби вони з Валерією змагалися, хто дужче ридає, він би, мабуть, переміг. Так чи інакше, а гамір здійнявся просто-таки невимовний. Відлуння підхопило його, подвоїло крики і верески, а тоді жбурнуло все це назад до підніжжя трону.

— Ану, відлуння, вивалюй усе це на дивів, — звеліла Софі тоном чарівниці, — і не просто подвоюй гамір, а потроюй.

Зал перетворився на божевільню. Обидва диви затиснули свої гострі вуха долонями.

— Припиніть! — засурмив Дальциель. — Нехай вони замовкнуть! Звідки тут дитина?!

У відповідь Хазруель прогримів:

— У жінок бувають діти, о дурню серед дивів! А чого ти чекав?

— ВІДДАЙТЕ МОГО ПЕ-Е-ЕСИКА! — вимагала Валерія, гамселячи кулаками по сидінні трону.

Оглушливий голос Дальциеля насилу пробивався крізь гамір:

— Хазруелю, віддай їй того песика, або я тебе вб’ю!

На цьому етапі плану Абдулла був твердо переконаний, що якщо до цього моменту його не вб’ють, то таки перетворять на собаку. Саме цього він і домагався. Крім того, він розрахував, що тоді пес Джамала вирветься на волю. Він передбачав, що якщо з-під криноліна Її Досконалості вискочить не один собака, а два, це лише посилить сум’яття. Проте крики, трикратно помножені відлунням, цілком поглинули увагу як Хазруеля, так і його братика. Хазруель крутився як в’юн на сковорідці, затисши вуха, і верещав від болю, являючи собою картинний образ дива, який ось-ось збожеволіє. Врешті-решт він склав свої величезні крила і сам перетворився на собаку.

З нього зробився дуже великий собака, щось середнє між ослом і бульдогом, бурий із сірими плямами і з золотим кільцем у приплющеному носі. Цей величезний собака поклав свої гігантські лапи на підлокітник трону й потягнувся слинявим язиком до личка Валерії. Хазруель намагався здаватися дружелюбним. Однак Валерія, побачивши такого колосального і невимовно огидного псиська, загорлала ще голосніше, причому тепер уже цілком щиро. Її плач налякав Моргана.

Він теж заревів з новою силою. На якусь мить Абдулла розгубився, а вже наступної миті зрозумів, що ніхто не почує, якщо і він закричить. Проте він викрикнув:

— Солдате! Тримай Хазруеля! Хоч хто-небудь! Тримайте Дальциеля!

На щастя, солдат був насторожі. Зрештою, це йому добре вдавалося. Джарина Джамська зникла у вихорі поношеного вбрання — і солдат сплигнув на приступку трону. Софі кинулася за ним, знаком закликаючи за собою принцес. Вона обхопила білі стрункі ноги Дальциеля, а солдат смаглявими руками обняв за шию пса. Принцеси зграйкою вибігли приступками трону, де більшість із них накинулася на Дальциеля з виглядом спраглих помсти принцес, — за винятком принцеси Беатриси, яка відтягнула Валерію якомога далі від усієї цієї колотнечі й узяла на себе нелегке завдання змусити її замовкнути. Манюня принцеса Цапфанська тим часом мирно сіла на порфірову підлогу, щоб заколисати Моргана. Абдулла хотів підбігти ближче до Хазруеля. Однак не встиг він зробити і кроку, як пес Джамала скористався з нагоди і вирвався на волю. Він вискочив з-під криноліна Її Досконалості і побачив прямо перед собою бійку. А бійки він обожнював. Крім того, він помітив іншого собаку. А треба сказати, що інших собак Джамалів пес ненавидів навіть сильніше, ніж дивів або людський рід. Розмір іншого собаки при цьому не мав аніякісінького значення. Отож Джамалів пес загарчав і кинувся в бій. І доки Абдулла намагався виплутатися з криноліна Її Досконалості, пес Джамала скочив, щоб вчепитися Хазруелеві в горло.

Хазруелю, якого вже і так притримував солдат, цього виявилося занадто. Він перетворився назад на дива. Він гнівно змахнув руками. І пес Джамала, кілька разів перевернувшись у повітрі, поплив понад головами принцес до найдальшої стіни і з вищанням гепнувся на підлогу.

Після цього Хазруель спробував було підвестися, але солдат уже сидів у нього на спині, не даючи йому розправити шкірясті крила. Хазруель напружився і почав підніматися.

— Заклинаю тебе, Хазруелю, не підводь голови! — закричав Абдулла, нарешті виборсавшись із криноліна

Її Досконалості.

Залишившись у самій пов’язці на стегнах, Абдулла вибіг угору по приступках трону і вхопився за величезне ліве вухо Хазруеля. Побачивши це, Квітка-в-Ночі зрозуміла, де заховане життя Хазруеля, і, на превелику радість Абдулли, підстрибнула і повисла на правому вусі дива. Так вони й висіли, час від часу підлітаючи в повітря, коли Хазруель на якусь мить пересилював солдата, або гримаючись об підлогу, коли солдат тимчасово пересилював Хазруеля; між Абдуллою і Квіткою-в-Ночі було величезне вишкірене лице дива, а просто під ними — напружені руки солдата, який обхопив ни‑ми шию Хазруеля. Зрідка Абдулла бачив Дальциеля, який стояв на сидінні трону, напівзахований за юрбою принцес. Той розправив свої слабкі золоті крильця. До польотів вони явно не надавалися, одначе Дальциель відбивався ними від принцес, щосили волаючи, аби Хазруель прийшов йому на допомогу.

Відчайдушні трубні крики Дальциеля, судячи з усього, додали Хазруелеві сил. Він став перемагати солдата. Абдулла спробував дотягтися до золотого кільця, яке теліпалося біля самісінького його плеча в гачкуватому Хазруелевому носі. Абдулла відпустив ліву руку, але його права рука спітніла й ковзнула по вуху дива. Абдулла відчайдушно вчепився за дивове вухо, щоби не зірватися.

Охоплений сум’яттям, він цілком забув про Джамалового пса. А той від приголомшення майже хвилину пролежав нерухомо, а тоді піднявся, ще лютіший і сповнений ненависті до дивів. Побачивши Хазруеля, він відразу впізнав свого ворога. Здибивши шерсть на загривку і вищирившись, він побіг назад до трону, повз манюню принцесу з Морганом на руках, повз принцесу Беатрису, повз Валерію, повз решту принцес, які обступили трон, повз скорчену постать свого господаря —

і стрибнув на ту частину дива, до якої було найлегше дотягнутися.

Абдулла ледве встиг відсмикнути руку.

— Клац! — клацнули зуби пса.

— Ковть! — сказала його горлянка.

Після чого на лютій собачій морді з’явився невимовно здивований вираз — і пес повалився на підлогу, неспокійно гикаючи. Хазруель завив від болю й підхопився, притуливши до носа обидві руки. Солдат також покотився по підлозі. Абдулла й Квітка-в-Ночі розлетілися в різні боки. Абдулла кинувся заспокоювати пса, який безперервно гикав, однак Джамал устиг підбігти першим і дбайливо взяв свого улюбленця на руки.

— Бідний песик, мій бідний песик! Нічого, скоро тобі стане легше! — забубонів Джамал і турботливо поніс пса східцями вниз.

Абдулла поволік приголомшеного солдата слідом за ними і перегородив Джамалові шлях.

— Усі стійте! — крикнув він. — Дальциелю, заклинаю тебе зупинитися! Життя твого брата у нас!

Колотнеча на троні відразу ж припинилася. Дальциель випрямився, розкинувши крила, а його очі знову стали, немов два розжарені горнила.

— Я тобі не вірю, — сказав він. — Де воно?

— Усередині цього пса, — відповів Абдулла.

— Це тільки до завтра, — заспокійливо мовив Джамал, який у цю мить міг думати тільки про свого пса. — У нього від кальмарів став страшенно вразливий кишечник. Ви ще подякуйте…

Абдулла штурхнув його, щоб той замовк.

— Пес проковтнув кільце, яке було в носі у Хазруеля, — пояснив він.

Переляк на лиці Дальциеля був дуже промовистим. Абдулла вгадав.

— Ах! — сказали принцеси. Усі погляди звернулися на Хазруеля, величезного, зігнутого в три погибелі, — з його розлючених очей текли сльози, а обома руками він тримався за ніс. Між величезними пазуристими пальцями просочувалася зеленкувата й прозора дивова кров.

— Я мав би здогададися, — раз у раз засмучено повторював Хазруель. — Водо ж будо в меде бід досом!

З юрби принцес, які зусібіч обступили трон, виступила старенька принцеса Верхньонорландська, вона встромила руку в рукав і простягнула Хазруелю малюсіньку мереживну хусточку.

— Візьміть, — сказала вона. — Нічого страшного не сталося.

Хазруель, щиро подякувавши, прийняв хусточку й притулив її до ранки в носі. Насправді собака не відкусив нічого важливого, крім кільця. Гарненько промокнувши кров, див важко схилився в поклоні й показав Абдуллі на трон.

— І що ж ви хотіли би від мене тепер, коли я знову став добрим? — скрушно промовив він.