Повітряний замок

Розділ двадцять перший,

Абдуллі не довелося довго думати над відповіддю на Хазруелеве запитання.

— О могутній диве, ти повинен послати свого брата туди, звідки він не повернеться, — звелів він.

Дальциель моментально розридався палючими блакитними слізьми.

— Це нечесно! — заплакав він, тупаючи ногою по трону. — Усі завжди проти мене! Хазруелю, ти мене не любиш! Ти мене обдурив! Ти навіть не спробував звільнитися від оцих трьох, що повисли на тобі!

Абдулла не сумнівався, що в цьому Дальциель має повну рацію. Знаючи, якою могутністю наділені диви, Абдулла був певний, що якби лише Хазруель захотів, він би закинув солдата, не кажучи вже про самого Абдуллу і про Квітку-в-Ночі, аж на край землі.

— Адже я нікому нічого поганого не зробив! — голосно бідкався Дальциель. — Маю я право оженитися чи не маю?!

Поки він отаке викрикував і тупотів, Хазруель шепнув Абдуллі:

— В океані на півдні є блукаючий острів, який знаходять лише один раз на сто років. Там є палац і великий фруктовий сад. Можна, я відішлю брата туди?

— А тепер ви збираєтеся мене прогнати! — не вгамовувався Дальциель. — Нікого не цікавить, як мені там буде самотньо!

— До речі, — зашепотів до Абдулли Хазруель, — роди-чі першої дружини твого батька уклали з найманцями угоду, і це дозволило їм втекти із Занзіба й уникнути гніву султана, проте дві їхні племінниці залишилися. Султан кинув нещасних дівчат у темницю, вони ж бо твої найближчі родички.

— Це просто жахливо, — щиро відповів Абдулла. Він зрозумів, до чого хилить Хазруель. — Може, о великий диве, щоб вшанувати своє повернення на шлях добра, ти перенесеш цих юних дівчат сюди?

Моторошне лице Хазруеля засяяло. Він підняв величезну пазуристу ручиську. Прогримів удар грому, відразу за ним пролунав дівочий писк — і перед троном опинилися дві огрядні племінниці. То все виявилося настільки просто! Абдулла зрозумів, що Хазруель таки справді приховував свою силу. Глянувши у величезні розкосі очиці дива, у кутиках яких після нападу пса все ще блищали сльози, Абдулла зрозумів: див знає, що він знає.

— Досить уже принцес! — озвалася принцеса Беатриса. Вона стояла на колінах біля Валерії і здавалася страшенно роздратованою.

— Ні-ні, нічого такого, запевняю вас, — сказав Абдулла.

І справді, племінниці нічим не нагадували принцес. Вони були у найгірших, найстаріших своїх одежах практичного рожевого і повсякденного жовтого кольору, подертих і поплямлених після всіх пережитих ними випробувань, та й зачіски в них зовсім розтріпалися. Дівчата зиркнули спершу на Дальциеля, який ридав і тупотів ногами у них над головою, тоді на масивну фігуру Хазруеля, а тоді на Абдуллу, на якому не було нічого, крім пов’язки на стегнах, і заверещали. Після чого кинулися одна до одної — сховати обличчя в сестриних пухкеньких обіймах.

— Бідні дівчата, — промовила принцеса Верхньонорландська. — Вони поводяться зовсім не як царствені особи.

— Дальциелю! — звернувся Абдулла до дива, який досі попхинькував. — О прекрасний Дальциелю, о викрадачу принцес, заспокойся хоч на хвилину — і подивися, який подарунок я збираюся вручити тобі, щоби розрадити тебе у твоєму вигнанні.

Дальциель замовк на півсхлипі.

— Подарунок?

Абдулла показав на племінниць:

— Глянь на двох оцих наречених — юних і квітучих, які знемагають без нареченого.

Дальциель стер зі щік блискучі сльози й подивився на племінниць — приблизно так найприскіпливіші з покупців Абдулли оглядали його килими.

— Та їх парочка! — сказав він. — А які пухкенькі! Ну, а в чому тут підступ? Може, вони не твої — а значить, ти не маєш права ними розпоряджатися?!

— Ніякого підступу, о сонцесяйний диве, — заперечив Абдулла.

Він подумав, що тепер, коли найближчі родичі дівчат покинули їх напризволяще, вони опинилися в цілковитому його розпорядженні. Одначе про всяк випадок Абдулла додав:

— Ти можеш їх викрасти, о незрівнянно могутній Дальциелю, — і з цими словами він підійшов до племінниць і поплескав їх обох по пухкеньких плечах.

— Панночки, — сказав він, — найповніші з повних місяців Занзіба, благаю, пробачте мені оту мою нещасну обітницю, яка перешкодила мені сповна насолодитися вашою… е… величчю. Погляньте натомість, якого незрівнянного чоловіка я підшукав для вас замість себе.

На слові «чоловік» племінниці аж стрепенулися. Вони витріщилися на Дальциеля.

— Такий гарненький, — вимовила племінниця у рожевому.

— А мені подобається, що в нього крила, — проговорила племінниця, вбрана у жовте. — Це робить його не схожим на інших.

— Думаю, ікла — це еротично, — замислено протягла рожева. — І пазурі теж, якщо тільки він буде обережний з килимами.

З кожним їхнім словом усмішка Дальциеля ставала дедалі ширшою.

— Я їх викраду зараз же, — вирішив він. — Як на мене, то вони набагато кращі, аніж принцеси. Хазруелю, скажи-но мені, чому я від самого початку не викрадав замість принцес грубеньких дівчат?

Хазруель оголив ікла в лагідній посмішці:

— Бо таке було твоє рішення, о мій брате! — тут його посмішка дещо затьмарилася. — Якщо ти готовий, мій обов’язок — зараз же відправити тебе в заслання.

— Ну, тепер я не дуже-то й заперечую, — відповів Дальциель, не зводячи погляду з племінниць.

Хазруель знову простягнув руку — повільно і неохоче, і так само повільно, під акомпанемент трьох розкатів грому, Дальциель і родички Абдулли зникли з очей. Злегка повіяло морем, звідкись долинули крики чайок. Морган і Валерія знову заплакали. Усі решта глибоко зітхнули, причому найглибше зітхнув Хазруель. Абдулла з деяким подивом нараз усвідомив, що Хазруель і справді любив брата. Хоча зрозуміти, як узагалі можна любити Дальциеля, було доволі непросто, Абдулла його ні в чому не звинувачував. «Хто я такий, щоб його судити?» — подумав він, коли Квітка-в-Ночі підійшла і взяла його за руку.

Хазруель знову зітхнув — ще глибше, ще важче — і, сумовито опустивши свої перетинчасті крила, всівся на трон, який за розміром пасував йому значно більше, ніж Дальциелеві.

— У нас іще залишилися деякі невирішені справи, — сказав він, обережно обмацуючи носа. Ніс, очевидно, вже почав гоїтися.

— Ще б пак! — вигукнула Софі, яка стояла коло приступки трону, чекаючи, коли трапиться нагода заговорити. — Коли ти викрав наш мандрівний замок, то кудись запроторив мого чоловіка Хаула. Де він? Поверни його мені!

Хазруель сумно підняв голову, однак не встиг нічого відповісти, тому що в юрбі принцес пролунав пере-

ляканий лемент. Усі, хто стояв коло підніжжя трону, порозбігалися якнайдалі від криноліна Її Досконалості. Той то роздувався на обручах, то опадав, наче гармошка.

— Допоможіть! — пролунав звідти голос джина. — Випустіть мене! Ви ж мені обіцяли!

Квітка-в-Ночі в паніці прикрила рота рукою.

— Ой! Зовсім забула! — скрикнула вона й побігла східцями геть від Абдулли. Вона відкинула кринолін набік, і з-під нього вирвався клуб бузкового диму.

— Я хочу, — вигукнула Квітка-в-Ночі, — щоби ти, о джине, звільнився від цієї пляшки і здобув волю відтепер і назавжди!

Джин, як завжди, не став марнувати часу на якісь там слова вдячності.

Пляшка вибухнула з голосним «бум!» Із клубів диму стала підніматися на ноги значно більш матеріальна постать.

Побачивши її, Софі аж зойкнула:

— Хай небо благословить цю дівчину! Спасибі, спасибі!

Вона так швидко підбігла до летких клубів диму, що мало не збила з ніг захованого у них чоловіка. Щоправда, судячи з усього, чоловік не заперечував. Він обійняв Софі й закружляв із нею по залі.

— Як же я раніше не здогадалася? Чому я нічого не зрозуміла? — задихалася Софі, пританцьовуючи по битому склу.

— То були такі чари, — похмуро пояснив Хазруель. — Якби можна було здогадатися, що це — чарівник Хаул, то, напевно, хто-небудь його би звільнив. Відтак ви не могли здогадатися, хто це, а він не міг нікому про це розповісти.

Придворний маг Хаул виявився молодшим, ніж чарівник Саліман, і набагато елегантнішим. Він був у розкішному атласному костюмі бузкового кольору, поруч із яким його волосся відливало просто-таки неприродною жовтизною. Абдулла пильно подивився у світлі очі на худому видовженому обличчі чарівника. Він пригадав, що одного ранку надзвичайно виразно бачив ці очі. Абдулла подумав, що він мусив би здогадатися, хто це, — іще тоді. Він почував себе трохи ніяково. Адже він використовував джина. Йому здавалося, ніби він непогано його знає. Та чи з цього можна робити висновок, ніби він непогано знає також і чарівника? Чи ні?

Саме тому Абдулла не став долучатися до загального тріумфу, коли всі, у тому числі солдат, стовпилися навколо чарівника Хаула, навперебій вигукуючи вітання. Абдулла дивився, як маленька принцеса Цапфанська тихенько пройшла крізь радісну юрбу й урочисто передала Моргана чарівникові.

— Спасибі, — сказав чарівник. — Я був подумав, що заберу його туди, де сам зможу ним заопікуватися, — пояснив він Софі. — Вибач, що я тебе налякав.

Скидалося на те, що Хаул був більш звичний тримати на руках маленьких дітей, аніж його дружина. Він лагідно поколисав манюнього Моргана і глянув йому у вічі. Морган відповів йому доволі-таки злісним поглядом.

— Який він негарний, чесне слово! — сказав Хаул. — Викапаний татусь.

— Хауле! — дорікнула йому Софі. Але було не схо-же, ніби вона сердиться.

— Хвильку, — сказав Хаул.

Він підійшов до трону й подивився на Хазруеля — як стояв, знизу вгору.

— Послухай-но, диве. У нас із тобою ще не все до кінця з’ясовано. Що ти хотів сказати тим, що вкрав у мене мій замок і запроторив мене у пляшку?

Очі Хазруеля спалахнули лютим жовтогарячим сяйвом.

— Чарівниче, чи не думаєш ти, начебто твоя могутність дорівнює моїй?

— Ні, — відповів Хаул. — Я просто чекаю пояснень.

Абдулла впіймав себе на тому, що захоплюється цим чоловіком. Знаючи, яким боягузливим виявився джин, Абдулла не сумнівався у тому, що в оцю ось мить, саме зараз, глибоко всередині, десь у глибині душі, Хаул аж похолов від жаху і що його кров застигла, як холодець. Але зовні цього зовсім не було видно. Хаул пригорнув Моргана до свого плеча, обтягнутого бузковою шовковою тканиною, і видивився Хазруелеві просто в очі.

— Що ж, — сказав Хазруель. — Викрасти замок мені наказав брат, тож тут у мене не було ніякого вибору. Однак стосовно тебе Дальциель не зробив ніяких розпоряджень, крім того, що я повинен зробити все для того, щоби ти не зміг повернути собі замок. Якби ти був безневинний, я б усього-на-всього переніс би тебе на той острів, де тепер мій брат. Але я знав, що ти скористався чарами, щоби завоювати сусідню країну…

— Це нечесно! — заперечив Хаул. — Мені повелів король!..

На якусь мить чарівник став дуже схожий на Дальциеля, та, видно, він і сам це зрозумів. Тож він замовк. Задумався. А тоді засмучено проговорив:

— Гадаю, я міг би перенаправити хід думок Його Величності, якби це спало мені на думку. Твоя правда. Проте постарайся не потрапити мені під руку в таку хвилину, коли я міг би запроторити у пляшку тебе самого, от і все.

— Можливо, саме на це я й заслуговую, — зазначив Хазруель. — Тим більше, що я потрудився забезпечити кожному, причетному до цієї історії, якнайвідповіднішу долю, яку тільки зміг придумати, — тут він скоса зиркнув на Абдуллу. — Правда?

— Найправдивіша з гірких правд, о великий диве, — кивнув Абдулла. — Збулися всі мої мрії, і далеко не тільки приємні.

Хазруель кивнув.

— А тепер я змушений вас покинути, — сказав він. — Але спершу я повинен зробити ще один нібито незначний, але надзвичайно потрібний крок.

Крила його зметнулися, він виконав кілька магічних пасів.

Зненацька дива зусібіч оточив рій дивовижних крилатих створінь. Вони ширяли над троном і над його головою, немов прозорі морські коники, майже зовсім беззвучно, ледь вгадувалося хіба що слабке шелестіння тріпотливих крилець.

— Це його ангели, — пояснила принцеса Беатриса принцесі Валерії.

Хазруель шепнув щось крилатим істотам, і вони зникли настільки ж раптово, як і з’явилися, проте відразу ж виникли знову — і їхній рій зашелестів навколо голови Джамала. Наляканий Джамал відсахнувся, та це не допомогло. Рій полинув услід за ним. Крилаті істоти одна за одною сідали на Джамалового пса. Усівшись, істоти зменшувалися й зникали у вовні, аж доки їх не залишилося всього дві.

Зненацька Абдулла побачив, що ці дві істоти ширяють на рівні його очей. Він трохи пригнувся, однак істоти також опустилися. Зазвучали два тоненькі пронизливо-холодні голоски. Здавалося, їх міг чути тільки Абдулла.

— Доскіпливо все обміркувавши, — сказали голоси, — ми дійшли висновку, що ця подоба набагато привабливіша, ніж жаб’яча. Ми дивимося на це у світлі вічності, отож дякуємо тобі! — з цими словами дві істоти метнулися до Джамалового пса, де так само зменшилися й зникли у ґулястій шкірі на його вухах.

Джамал дивився на пса у своїх руках.

— А чому я завдячую те, що тримаю пса, наповненого ангелами? — поцікавився він у Хазруеля.

— Вони не зроблять нічого поганого ні тобі, ані твоєму псові, — відповів Хазруель, — а просто чекатимуть, коли знову з’явиться золоте кільце. Здається, ти сказав — завтра? Сподіваюся, ти розумієш, наскільки природним є моє бажання не випустити з-під уваги своє життя. Як тільки воно опиниться в моїх ангелів, вони принесуть його до мене, де б я не був. — Раптом див зітхнув, та так важко, що в усіх від цього зітхання розвіялося волосся. — А я ще не знаю, де опинюся, — пригнічено мовив він. — Треба пошукати собі місце для вигнання де-небудь у далеких безоднях. Я чинив зло. Тепер я вже ніколи не зможу знову вступити до лав добрих дивів.

— Ну що ти, великий диве! — вигукнула Квітка-в-Ночі. — Мене вчили, що добро вміє прощати. Добрі диви будуть раді прийняти тебе назад!

— Ах, велемудра принцесо, — Хазруель похитав величезною головою, — ти нічого не розумієш.

Абдулла виявив, що сам він якраз розуміє Хазруеля. Не виключено, що це розуміння ґрунтувалося на тому, що з родичами першої дружини свого батька він повівся аж ніяк не поштиво.

— Тихіше, моя дорога, — промовив він. — Хазруель має на увазі, що бути злим дивом йому радше сподобалося, а також що він у цьому не розкаюється.

— Це правда, — сказав Хазруель. — Упродовж останніх місяців мені випало набагато більше веселощів, ніж за багато сотень років до того. Цьому навчив мене Дальциель. І тепер я змушений податися у вигнання, оскільки боюся, що почну так само розважатися і серед добрих дивів. Ось тільки я не знаю, куди мені йти.

В цю мить на Хаула, очевидно, зійшло осяяння. Він кахикнув.

— А чому б тобі не податися в інший світ? — запропонував він. — Світів, щоб ти знав, — сотні й сотні.

Крила Хазруеля зметнулися вгору й схвильовано затрепетали, розвіявши волосся й сукні присутніх у залі принцес.

— Та невже? А де це? Покажи мені, як потрапити в інший світ!

Хаул передав Моргана в дещо незграбні обійми Софі і східцями вибіг нагору, до трону. Те, що він показав Хазруелю, збоку здавалося лише низкою дивних жестів і двома-трьома кивками. Однак, судячи з усього, Хазруель усе чудово зрозумів. Він кивнув у відповідь. Потім Хазруель піднявся з трону — і просто пішов, не сказавши ні слова, крізь зал і стіну, ніби та була всього лише імлою. Чималенький зал раптом наче аж спорожнів.

— Щасливої дороги, — сказав Хаул.

— Ти що, відправив його у твій світ? — поцікавилася Софі.

— У жодному разі! — заперечив Хаул. — Там і без того клопоту вистачає. Я послав його в протилежному напрямку. Ризикнув, сподіваючись, що замок не зникне. — Він повільно обернувся, оглядаючи туманні простори залу. — Усе на місці, — сказав він. — Це значить, що Кальцифер десь тут. Адже це він його підтримує.

Хаул дзвінко загукав:

— Кальцифере! Де ти?

Кринолін Її Досконалості, здалося, знову ожив. Цього разу він відкотився на обручах убік — і з-під нього виплив килим-самоліт. Килим стріпнувся — десь так, як пес Джамала, який теж узявся обтріпуватися. А потім, на превеликий подив усіх присутніх, він упав на підлогу й почав сам себе розпускати. Абдулла мало не розплакався від такої нечуваної марнотратності. Довга нитка, яка вибивалася з килима, була голубою і неймовірно яскравою, так, ніби килим зовсім не був виготовлений зі звичайної вовни. Ця нитка, що металася від краю до краю килима, ставала дедалі довшою і злітала дедалі вище, аж доки не розтяглася між високою туманною стелею і практично голим полотном основи, в яке була вплетена ще за мить до того.

Нарешті нитка нетерплячим ривком висмикнула з основи другий кінець і втяглася під стелю, до решти, тоді знову витяглася, переливаючись, і знову втяглася, і нарешті набула зовсім нових обрисів — на кшталт перевернутої сльозинки або, може, полум’я. Ця подібна на вогник фігура впевнено й цілеспрямовано попливла униз. Коли вона наблизилася ще трохи, Абдулла розрізнив обличчя, яке складалося з пурпурових, зелених і жовтогарячих пломінців. Абдулла стенув плечима, скоряючись долі. Очевидно, свої кревні золоті монети він заплатив зовсім не за килим-самоліт, а за вогненного демона.

Вогненний демон заворушив пурпуровими іскристими губами.

— Слава небесам! — сказав він. — Чому ніхто з вас не покликав мене на ім’я раніше? Я ображений!

— Ой, бідолашний Кальцифере! — вигукнула Софі. — Я ж не знала!

— Я з тобою не розмовляю, — пробурчало дивовижне вогненне створіння. — Ти впивалася в мене пазурами. І з тобою я також не хочу говорити, — заявив демон, пропливаючи повз Хаула. — Бо це ти вплутав мене у все це. Особисто я не хотів допомагати армії короля. Говорити я буду тільки з ним, — заявив він, зненацька виринувши в Абдулли за плечем. Абдулла почув, як у нього потріскує волосся. Полум’я було дуже гарячим. — Він — єдиний, хто намагався мені лестити!

— І відколи це тобі стали потрібні лестощі? — ядуче поцікавився Хаул.

— Відтоді як я зрозумів, наскільки приємно, коли про тебе говорять приємні речі, — відповів Кальцифер.

— А я от не бачу в тобі нічого приємного, — скривився Хаул і повернувся спиною до Кальцифера, а його пурпурові атласні рукави так і закружляли вихором довкола нього.

— Кортить стати жабою? — запитав Кальцифер. — Знаєш, не тільки ти вмієш перетворювати людей на жаб!

Хаул сердито тупнув ногою в рожево-ліловій туфлі.

— Тоді, можливо, твій новий друг міг би попросити тебе повернути замок на місце? — сказав він.

Абдуллі зробилося трохи сумно. Очевидно, Хаул у такий спосіб натякав, що вони з Абдуллою незнайомі. Що ж, Абдулла зрозумів натяк. Він поклонився.

— О сапфіре серед магічних істот, — почав він, — о святковий вогонь, світоч серед килимів, чия істинна подоба більш ніж у тисячу разів перевершує ту, в якій ти був дорогоцінною тканиною…

— Ну годі вже! — буркнув Хаул.

— …чи не дав би ти своєї милостивої згоди на те, щоби перемістити цей замок на землю? — закінчив Абдулла.

— Із задоволенням, — сказав Кальцифер.

Усі відчули, як замок опускається. Спочатку він летів настільки швидко, що Софі схопила Хаула за руку, а кілька принцес заверещали — тому що, як голосно зазначила Валерія, шлунок залишився високо в небі. Можливо, Кальцифер так довго пробув у невластивій йому подобі, що аж трохи втратив навички керування замком. Зрештою, вже за мить політ трохи сповільнився і став плавним та майже непомітним. Це виявилося дуже доречним, оскільки замок, доки тривав політ, помітно зменшився. Усім довелося стати впритул одне коло одного і навіть боротися за місце, щоби втримати рівновагу.

Стіни почали сходитися, а імлистий порфір водночас перетворився на простий тиньк. Стеля опустилася, склепіння стало звичайнісінькими чорними балками,

а за тим місцем, де стояв трон, виникнуло вікно, спочатку замутнене. Абдулла чимскоріше обернувся до нього, сподіваючись кинути останній погляд на випрозорене море з островами, осяяними призахідним сонцем, але на той час, коли вікно остаточно зробилося справжнім вікном, зовні виднілося тільки небо, з якого в невелику кімнатку, як у сільській хаті, лилися золотаво-жовті світанкові промені. Принцеси на цей час уже збилися в тісну купу, Софі втиснулася в куток, одною рукою схопивши Хаула, а іншою — Моргана, тоді як Абдулла опинився між Квіткою-в-Ночі й солдатом.

Солдат, як раптом усвідомив Абдулла, за вже досить довгий час не вимовив ні слова. Та й поводився він досить-таки дивно. Він відкинув позичені у принцес вуалі і сидів, згорбившись, на стільці, який з’явився коло самого вогнища тоді, коли замок зменшився вже остаточно.

— З вами все добре? — запитав його Абдулла.

— Прекрасно, — відповів солдат. Але навіть його голос звучав якось дивно.

До нього, розштовхавши інших принцес, пробралася принцеса Беатриса.

— То ось ти де! — вигукнула вона. — Що це з тобою? Боїшся, що тепер, коли все нарешті стало як належить, я заберу назад дану тобі обіцянку? Так?

— Ні, — сказав солдат. — Або, радше, так. Це справить тобі клопоти.

— Це не справить мені ніяких клопотів! — фиркнула принцеса Беатриса. — Якщо я даю слово, то я його дотримую! А принц Джастін може котитися під три…

— Але ж я якраз і є принц Джастін, — сказав солдат.

— Що? — перепитала принцеса Беатриса.

Солдат дуже повільно і вкрай несміливо стягнув з голови вуалі і підняв очі. Лице в нього залишилося таким же, як і колись, із тими ж блакитними очима — чи то цілком невинними, чи то глибоко шахрайськими, чи то одне і друге водночас, але тепер його риси здавалися м’якшими, тепер це було обличчя освіченої людини. На ньому проступила уже зовсім інша солдатська натура.

— Цей клятий див зачарував і мене, — сказав солдат. — Тепер-то я згадав. Я чекав у лісі, коли повернуться з донесеннями групи розвідників, — він говорив так, ніби просив вибачення. — Ми шукали принцесу Беатрису… гм… одним словом, тебе… ну, і взагалі… Пошуки були не те щоби дуже успішними… Раптом мій намет як вітром здуло, і з’явився див: він насилу протискувався між дерев. «Принцесу забираю я, — заявив він. — А оскіль-

ки її країну завойовано нечесним шляхом, із застосуванням чарів, ти станеш солдатом переможеної армії і пересвідчишся, як воно є, на власній шкурі». Я й кліпнути не встиг, як опинився на полі бою — переконаний, начебто я — чужокрайнійський солдат.

— І тобі це не сподобалося? — поцікавилася принцеса Беатриса.

— Ну, — зізнався принц — це було доволі тяжко. Але я з цим якось змирився, попідбирав на полі бою все, що могло мені знадобитися, і склав деякі плани. Тепер я усвідомлюю, що повинен що-небудь зробити для переможених солдатів. Однак, — тут на його обличчі з’явилася точнісінько та сама усмішка, що була в нього як у старого солдата, — чесно кажучи, вештатися Інгарією було надзвичайно цікаво. Мені сподобалося бути шах-

раєм. У цьому я схожий на цього дива. Ось що мене по-справжньому пригнічує, то це необхідність знову повернутися до правління.

— А от у цьому я можу тобі допомогти, — сказала принцеса Беатриса. — Врешті-решт, на цьому я непогано знаюся.

— Справді? — зрадів принц — і глянув на неї так, як тоді, коли іще був солдатом, дивився на кошеня у власному капелюсі.

Квітка-в-Ночі ніжно й радісно штовхнула Абдуллу.

— Це ж очінстанський принц! — прошепотіла вона. — Отже, його вже не треба боятися!

Незабаром замок приземлився — м’яко, немов пір’їнка. Кальцифер, який ширяв поміж низькими балками стелі, повідомив, що посадив його десь у чистому полі недалеко від Кінгсбері.

— А ще я послав звістку в одне із дзеркал Салімана, — похвалився він.

Хаула ця новина, здавалося, розлютила до краю.

— І я також, — сердито процідив він. — Забагато на себе береш, тобі не здається?

— Значить, він отримає дві звістки, а не одну. Ну і що? — запитала Софі.

— Та це ж така дурість! — вигукнув Хаул — і раптом розсміявся.

Кальцифер на це зашкварчав сміхом. Вони знову виглядали друзями. Замислившись над цим, Абдулла зрозумів, як паскудно мусив почуватися Хаул. Увесь той час, що йому довелося пробути джином, він аж кипів з люті — і так само кипів з люті ще й дотепер, а вилити цю лють не мав на кого, хіба що на Кальцифера. Кальцифер, можливо, відчував те ж саме. А магічні здатності в обох них були такі, що жоден не міг дозволити собі ризикнути розізлитись на когось зі звичайних людей.

Невдовзі стало очевидно, що обидві звістки дійшли до адресата.

Хтось біля вікна гукнув: «Дивіться!» — і всі скупчилися, щоб подивитись, як кінгсберійські ворота відчиняються і звідти поспішно виїжджає королівська карета позаду ескорту солдатів. Як виявилося, це була ціла процесія. За королівською каретою їхали численні карети послів, прикрашені гербами більшості країн, звідки Хазруель зібрав принцес.

Хаул повернувся до Абдулли.

— У мене таке відчуття, ніби я досить добре вас знаю, — зізнався він.

Вони зніяковіло переглянулися.

— А ви мене? — запитав Хаул.

Абдулла поклонився.

— Думаю, я знаю вас нітрохи не менше, — відповів він.

— Якраз цього я і боявся, — сумно сказав Хаул. — Що ж, зате я впевнений, що якби виникла потреба швидко сказати багато гарних слів, то на вас можна покластися. Коли сюди під’їдуть усі ці карети, це може виявитися необхідним.

Так воно й сталося. Абдулла почував себе доволі незручно, він аж захрипнув. Однак головна незручність, на думку Абдулли, полягала в тому, що всі до єдиної принцеси, не кажучи вже про Софі, Хаула й принца Джастіна, так і рвалися розповісти королю, який Абдулла хоробрий і хитромудрий. Абдуллі страшенно кортіло їх раз у раз переправляти. Адже він зовсім не був хоробрий. Просто виявилося, що він здатний ступати по повітрю, бо його покохала Квітка-в-Ночі.

Принц Джастін відвів Абдуллу для розмови віч-на-віч в один із безлічі передпокоїв королівського палацу.

— Змиріться з цим, — сказав він. — Нікого і ніколи не хвалять за діло. Подивіться-но на мене. Усі тутешні чужокрайнійці стоять за мене, тому що я збираюся роздати їхнім ветеранам гроші, а мій вінценосний брат безмежно щасливий, бо я нарешті перестав опиратися одруженню з принцесою Беатрисою. Усі переконані, що я зразковий принц.

— А ви мали якісь заперечення щодо одруження з нею? — запитав Абдулла.

— Авжеж, — відповів принц. — Щоправда, тоді я ще

не знав її особисто. Під час однієї з наших сварок з королем з цього приводу я навіть погрожував, що скину його з даху палацу. Коли я зник, він вирішив, начебто я просто ображаюся. Він навіть не розхвилювався.

Ну, а король був настільки щасливий — як тим, що його брат нарешті з ним примирився, так і тим, що Абдулла повернув йому Валерію й придворного мага, — що призначив на завтра пишне подвійне весілля.

Як наслідок, до загального сум’яття додався ще й поспіх. Хаул нашвидкуруч спорудив (в основному з пергаменту) образ Королівського Гарольда, і відправив його за допомогою чарів у Занзіб, просто в палац до султана, щоби запропонувати перенести його на весілля його власної дочки. Образ повернувся через півгодини, добряче пошарпаний, і сповістив, що якби раптом Абдуллі спало на гадку поткнутися в Занзіб, султан уже приготував для нього п’ятдесятифутову палю.

Тоді Софі й Хаул подалися до короля. Король заснував дві нові посади — Надзвичайних Послів у Королівстві Інгарії — і того ж вечора віддав ці посади Абдуллі й Квітці-в-Ночі.

Весілля принца й посла ввійшли в історію, оскільки дружками наречених, себто принцеси Беатриси і Квітки-в-Ночі, були по чотирнадцять принцес, а вів їх під вінець сам король. Дружбою Абдулли був Джамал. Вручаючи Абдуллі обручку, він шепнув, що ангели відлетіли ще вранці і віднесли Хазруелеве життя із собою.

— І це дуже добре, — додав Джамал. — Тепер мій бідолашний собака перестане чухатися!

Чи не єдиними поважними особами, котрі так і не вшанували це весілля своєю присутністю, були чарівник Саліман та його дружина. Причому це тільки опосередковано стосувалося королівської немилості. Очевидно, Летті так жорстко поговорила з королем, коли той зібрався заарештувати чарівника Салімана, що їй випало народити раніше від належного строку. Ну а чарівник Саліман боявся залишити її саму. І саме в день весілля у Летті народилася донечка — цілком здорова.

— Чудово! — сказала Софі. — Я так і знала, що мені судилося стати тітонькою!

Першим завданням двох новопризначених послів виявилося вирядити всіх викрадених принцес додому. Декотрі з них, як‑от крихітна принцеса Цапфанська, жили так далеко, що в Інгарії про їхні країни майже нічого не знали. Посли отримали завдання укласти з цими країнами торговельні угоди, а також повідзначати всі дивні місця, які трапляться їм по дорозі, задля подальших досліджень. Хаул мав розмову з королем. Тепер — ні з того ні з сього — вся Інгарія заговорила про необхідність створити карту світу. Відтак почали набирати і навчати дослідницькі загони.

За тими всіма подорожами, клопотами з принцесами і переговорами з королями Абдуллі якось постійно бракувало часу, щоби нарешті розповісти Квітці-в-Ночі правду про себе. Йому весь час здавалося, що завтра випаде набагато краща нагода, ніж зараз. Врешті-решт, перед самим прибуттям у далекий Цапфан, він раптом зрозумів, що більше відкладати не можна.

Він набрав повні груди повітря. І відчув, що страшенно зблід.

— Насправді я ніякий не принц, — насилу витиснув він.

Ось. Усе сказано.

Квітка-в-Ночі підняла очі з-над карти, яку вона малювала. У тьмяному світлі лампи її лице здавалося навіть гарнішим, ніж звичайно.

— Е, та це я знаю, — відповіла вона.

— Що? — прошептав Абдулла.

— Розумієш, у повітряному замку в мене, звичайно, було досить багато часу, щоби подумати про тебе, — сказала вона. — Дуже скоро я зрозуміла, що всі твої розповіді — чиста вигадка, бо вони були надто вже схожі на мої мрії, тільки навпаки. Я ж бо завжди уявляла собі, начебто я — звичайна дівчина, а мій батько торгує килимами на Базарі. Я весь час уявляла, як би я вела його справи…

— Ти чудо! — вигукнув Абдулла.

— І ти також, — відповіла Квітка-в-Ночі, знову схиляючись над картою.

Вони повернулися в Інгарію належного дня, з додатковим в’ючним конем, навантаженим коробками ласощів, що їх принцеси обіцяли Валерії. Там були шоколадки, зацукровані апельсини, кокосове морозиво, горішки в меду, але найдивовижнішими виявилися цукерки — гостинець від крихітної принцеси: тонесенькі шари карамелі, завтовшки як папір, що їх крихітна принцеса називала «Літніми листочками». Вони були складені в таку гарну коробку, що коли Валерія підросла, то стала зберігати там свої коштовності. Як не дивно, але відтепер Валерія майже зовсім не плакала. Король не розумів, чому це сталося, але Валерія пояснила Софі, що коли тридцятеро принцес водночас наказують тобі плакати, то це начисто позбавляє таке заняття будь-якого сенсу.

Софі й Хаул далі жили в Мандрівному Замку, і хоча треба визнати, що не без сварок і суперечок, усе ж, як вони стверджували, це відповідало їхнім уявленням про щастя. Одним із фасадів Мандрівного Замку був розкішний особняк у долині Чіппінг. Коли Абдулла й Квітка-в-Ночі повернулися зі своєї подорожі, король і їм подарував землю у долині Чіппінг, разом із дозволом побудувати там палац. Однак будиночок Абдулла і Квітка-в-Ночі вибудували зовсім скромний: там навіть дах був солом’яний! Але сад навколо будиночка незабаром перетворився на одне з найгарніших в Інгарії місць. Кажуть, що садити його Абдуллі допомагав щонайменше один із придворних магів, бо звідки ж іще — навіть у посла — міг узятися гай дзвіночкових дерев, які цвітуть цілий рік?