Прозріння

Нехай Бог ніколи вас не покине й вестиме вас до вашої святої місії домогтися, щоб сонце злагоди знову осяяло свідомості й мир запанував у житті наших співгромадян, відновивши втрачену гармонію.

І в той самий час, коли прем’єр-міністр з’явився на екранах телевізорів, щоб оголосити про запровадження стану облоги, розповівши про причини, які вимагають повернення до національної безпеки, втраченої з огляду на політичну та соціальну нестабільність, яка нині виникла внаслідок діяльності організованих підривних груп, які знову й знову ставили перешкоди нормальному проведенню виборчого процесу, підрозділи піхоти та мілітаризованої поліції за підтримки танків та інших бойових машин зайняли позиції на всіх виїздах із міста й окупували залізничні станції. Головний аеропорт, розташований за двадцять п’ять кілометрів на північ від міста, перебував поза зоною, яку контролювало військо, а тому функціонував без особливих обмежень за винятком лише тих, які передбачені правилами жовтої тривоги, тобто туристам дозволялося прилітати й відлітати, але місцевим жителям, хоч цілком і не забороняли, проте наполегливо радили утримуватися від повітряних подорожей за винятком особливих обставин, кожну з яких розглядали окремо. Образи військових операцій вторгалися в будинки розгублених жителів столиці, завдаючи їм, як висловився один репортер, прямого удару в щелепу. Повсюди снували офіцери, викрикуючи накази, повсюди сновигали сержанти, криками примушуючи солдатів їх виконувати, сапери будували всілякі перешкоди, гасали вулицями карети швидкої допомоги, зв’язківці натягували дроти, прожектори освітлювали вулиці до першого повороту, солдати хвилями стрибали з вантажівок й розташовувалися на позиціях, озброєні до зубів і споряджені чи то для негайної битви, чи то для тривалої і тяжкої кампанії. Родини, члени яких працювали або навчалися в місті, тепер наштовхувалися головами на воєнні демонстрації і бурмотіли, Та ви геть схибнулися, але інші родини, які щоранку відправляли батька або сина на фабрику, розташовану в одному з промислових кварталів, які оточували місто, і щовечора чекали їхнього повернення з роботи, ці люди запитували себе, як і з чого вони тепер житимуть, якщо не дозволено ані виходити з міста, ані повертатися в нього. Я думаю, вони видадуть перепустки для тих, хто працює за околицями міста, сказав один дід, що вийшов на пенсію багато років тому, який досі користувався мовою, що побутувала в добу франко-прусських війн або за часів, не менш стародавніх. А проте не зовсім схибнувся розважливий дід, бо вже наступного дня асоціації підприємців поквапилися донести до уваги уряду свою глибоку тривогу, Хоч ми й глибоко та беззастережно підтримуємо, сповнені глибокого патріотичного почуття, енергійні заходи, до яких удався наш уряд, змушений подбати про національну безпеку, і які, поза всяким сумнівом, зможуть нарешті припинити шкідливу діяльність підривних груп, ми дозволимо собі, проте, із глибокою повагою звернутися до компетентних інстанцій із проханням якомога швидше надати перепустки нашим службовцям і робітникам, бо інакше, якщо не вжити цих заходів якомога негайніше, буде завдано тяжкої й невиправної шкоди промисловій та комерційній діяльності, яку ми провадимо, з негайними та неуникними втратами для національної економіки в усій її тотальності. Надвечір того самого дня надійшло об’єднане повідомлення від міністерств оборони, внутрішніх справ та економіки, в якому підкреслювалося, при тому, що було виражено розуміння й співчуття уряду до зрозумілої стурбованості відповідних осіб, що негайна видача перепусток, яких вони вимагають, не може бути здійснена з тією широтою, якої бажають підприємства, оскільки такий ліберальний крок із боку уряду завдасть неминучої шкоди твердості та ефективності військових заходів, пов’язаних з охороною нового кордону, який оточив столицю. Проте, аби довести свою відкритість і бажання уникнути найгірших результатів, уряд готовий визнати необхідність видачі таких документів особам і технічним командам, які будуть проголошені незамінними у процесі регулювання діяльності підприємств, проте на цих людей буде покладено особисту відповідальність, зокрема, й кримінальну, за діяльність у місті й поза ним осіб, наділених цими привілеями. У всякому разі ці особи, якщо план буде схвалено, муситимуть щоранку збиратися у точно вказаному місці й звідти автобусами під охороною поліції їх перевозитимуть до різних виходів із міста, де вони пересідатимуть на інші автобуси, що перевозитимуть їх на ті фабрики й заводи, на яких вони працюють і з яких у кінці робочого дня їх забиратимуть. Усі витрати, пов’язані з цими переїздами, від винаймання автобусів до винагороди поліції, якій треба буде оплачувати їхні послуги з охорони й супроводу, будуть покладені на підприємства, хоч вони матимуть усі підстави сподіватися на зниження податків, рішення про яке буде ухвалено протягом належного часу, після того як міністерство фінансів вивчить можливість такого зниження. Неважко було уявити собі, що вимоги до уряду цим не обмежаться. Досвід незаперечно свідчить про те, що люди не можуть жити без їжі й питва, а враховуючи те, що м’ясо до міста привозять, що рибу сюди привозять, що сюди привозять також городину, фрукти й зелень, що до міста привозять, зрештою, все і те, що виробляє і зберігає на складах саме місто, не дозволить прожити його населенню бодай протягом тижня, необхідно буде організувати системи постачання, більш або менш схожі на ті, які постачають заводам техніків і робітників, але ці системи мають бути набагато складнішими, позаяк деякі продукти дуже швидко псуються. Не слід також забувати про лікарні й аптеки, про кілометри бинтів, гори вати, тонни пігулок, безліч ампул, про тисячі презервативів. Треба буде також подумати про бензин і про його постачання на станції обслуговування, якщо тільки комусь із начальства не прийде в голову макіавеллівська ідея покарати жителів столиці подвійно, примусивши їх ходити пішки. Минуло кілька днів, і уряд зрозумів, що стан облоги вимагає від нього дуже багато, а надто в тому випадку, якщо вони не мають наміру виморити всіх обложених голодом, як то часто практикували в далекому минулому, що стан облоги не можна запровадити бездумно й легко, що треба знати дуже добре, куди ти хочеш прийти і як виміряти наслідки, оцінити реакції, обміркувати незручності, обрахувати здобутки і втрати, що не вдасться уникнути тяжкої праці, що міністерствам доведеться не солодко, бо через кілька днів вони будуть завалені купами протестів, вимог і прохань пояснити те або те, майже ніколи не знаючи, яку відповідь краще дати в тому або в тому випадку, бо ті інструкції, які надходили згори, торкалися лише найзагальніших принципів стану облоги, цілковито нехтуючи дрібними подробицями його виконання, що неминуче закінчувалося хаосом. Цікавим аспектом ситуації, що не могла проминути увагу найдотепніших жителів столиці, був той факт, що уряд, будучи де-факто і де-юре тим, хто створював облогу, був водночас і обложеним, і не тільки тому, що його зали та передпокої, його кабінети й коридори, його відділення й архіви, його картотеки й печаті були розташовані в самому центрі міста й у якийсь спосіб органічно його складали, а й тому, що кілька з його членів, принаймні троє міністрів, кілька секретарів та заступників секретарів, а також кілька генеральних директорів, мешкали на околицях міста, не кажучи вже про тих чиновників, які щоранку й щовечора, в одному напрямку й у другому мусили їхати на електричці, в метро або в автобусі, якщо не мали власного автомобіля або не хотіли долати труднощі міського трафіка. Історії, які не завжди розповідали пошепки, розробляли відому тему мисливця, який став дичиною, або того, хто поїхав по шерсть, а повернувся стриженим, але вони далеко не завжди задовольнялися цими дитячими невинностями, цим гумором дитячого садка чудової епохи, вони також створювали калейдоскопічні варіанти, деякі з них були радикально безсоромними й у світлі найелементарнішого доброго смаку осудно есхатологічними. Але, на превеликий жаль, і в цьому ще раз знаходила вияв дріб’язковість і структурна слабкість сарказмів, насмішок, глузливих реплік, іронічних випадів, анекдотів та інших дотепів, якими хотіли принизити уряд, бо ані стан облоги не скасовували, ані проблеми постачання не розв’язувалися.

Минали дні, й труднощі безперервно зростали, ускладнювалися й ставали все численнішими, виростали під ногами, немов гриби після дощу, та було несхоже, щоб моральна впертість населення захиталася й воно перестало вважати, що на виборах воно просто скористалося своїм правом на індивідуальне мислення, а не підтримувало якусь опінію, одностайно схвалену. Деякі спостерігачі, переважно кореспонденти закордонних засобів масової комунікації, яких послала преса, щоб вони висвітлили подію, так говорять на жаргоні їхньої професії, а проте мало знайомі з місцевими дивацтвами, з подивом відзначали абсолютну відсутність конфліктів між людьми, попри діяльність агентів-провокаторів, котрі, як було встановлено згодом, а потім і доведено, докладали неабияких зусиль, щоб створити ситуацію нестабільності, яка могла б виправдати в очах так званої міжнародної спільноти стрибок, який поки що не був здійснений, від стану облоги до стану війни. Один із коментаторів виявив свою тривогу в досить оригінальний спосіб і витлумачив те, що тут відбувалося, як унікальний випадок, ніколи не бачений в історії, ідеологічної одностайності, яка, правду кажучи, перетворювала населення столиці на цікавий зразок політичної страховинності, гідний вивчення. Ця ідея під будь-яким кутом зору була абсолютним безглуздям, вона не мала нічого спільного з дійсністю, тут, як і в будь-якому іншому місці планети, люди відрізняються один від одного, думають по-різному, не всі вони бідні й не всі багаті, а щодо людей середнього достатку, то одні ним задовольняються, а інші — ні. Єдина подія, щодо якої, не згадуючи наші попередні дебати, вони були одностайні, це подія нам уже відома, тож не варто до неї повертатися. Проте природно було запитати, й це запитання багато разів повторювали як іноземні журналісти, так і вітчизняні, з яких незбагненних мотивів досі не виникали інциденти, сварки, бійки, кулачні битви або й битви серйознішою зброєю між тими, хто голосував чистими бюлетенями, та всіма іншими. Це запитання показує, до якої міри важливі найелементарніші знання з арифметики для всіх, хто входить до війська журналістів, бо в даному випадку їм досить було б пригадати, що осіб, які голосували чистими бюлетенями, було вісімдесят три відсотки від населення столиці, а всіх інших, докупи складених, ледь-ледь набиралося сімнадцять відсотків, і не слід також забувати про дискусійну заяву партії лівих, що всі, хто голосував чистими бюлетенями, належать до її прихильників, що, висловлюючись метафорично, вони плоть від її плоті, і якщо не всі прихильники партії лівих голосували чистими бюлетенями, хоч у другому турі виборів багато з них голосували саме так, то лише тому, що ніхто не дав їм відповідного наказу. Ніхто нам не повірив би, якби ми стали стверджувати, що сімнадцять відсотків вийшли на битву з вісімдесятьма трьома відсотками, давно минули ті часи, коли перемогу здобували не кількісною перевагою, а завдяки Божій помочі. Ще одна місцева подія, результати якої було цікаво з’ясувати, це те, що сталося з тими п’ятьма сотнями виборців, яких прямо в чергах до виборчих дільниць заарештували шпигуни міністерства внутрішніх справ, тими, які потім мусили витримати тривалі допити й пережити агонію витягування з них їхніх найінтимніших таємниць детекторами брехні, а також цікаво було довідатися, що збираються робити агенти секретної служби та їхні помічники нижчого рангу. Що стосувалося першого пункту, ми могли мати лише сумніви й ніякої можливості прояснити їх. Ходили чутки, ніби п’ятсот ув’язнених виборців продовжували, згідно з відомим поліційним евфемізмом, співпрацювати з властями з метою прояснення фактів, інші стверджували, що їх випустили на волю, хоча щоразу випускали у невеликих кількостях, щоб вони не вражали спостерігачів своєю чисельністю, хоча найскептичніші з оглядачів підтримували версію, що їх усіх тримали поза межами міста, що вони перебували в невідомих місцях і що допити, попри досі добуті нульові результати, тривали. Неможливо було здогадатися, хто мав рацію. Щодо другого пункту, тобто що збиралися робити агенти секретних служб, то тут жодних сумнівів ні в кого не було. Як почесні службовці, гідні найвищої похвали, вони щоранку виходили зі своїх домівок, перетинали пішки місто з одного кінця в другий у пошуках чогось підозрілого, й коли їм здавалося, що риба ось-ось клюне, застосовували нову тактику, яка полягала в тому, щоб уникати тривалих балачок і несподівано ставити прямі запитання тим, хто захоче їх слухати, Поговорімо відверто, як друзі, я голосував чистим бюлетенем, а як голосували ви. Спочатку ті, до кого звертатися з таким запитанням, обмежувалися тим, що давали вже відомі відповіді, мовляв, ніхто не зобов’язаний повідомляти, як він голосував, жодній авторитетній особі, яка запитає його про це, а якщо раптом один із них набереться зухвалості зажадати від надто доскіпливого допитувача, щоб він тут-таки назвав своє прізвище, від імені якої влади або організації він поставив своє запитання, тоді такий зухвалець матиме можливість помилуватися рідкісним спектаклем, побачити, як агент секретної служби бере ноги на плечі й кидається навтікача, бо очевидно, що нікому не спаде на думку наважитися відкрити гаман і показати посвідчення своєї особи з фотографією на тлі державного прапора або назватися, що я такий-то і такий. Але так, як ми вже сказали, було лише спочатку. Починаючи від якогось часу поширилася народна думка, що найкращою поведінкою в подібних ситуаціях буде не давати ніякої відповіді тому, хто підкотився до тебе з таким запитанням, просто обертатися до нього спиною, а якщо той надто до тебе причепиться, голосно вигукнути, Відчепися від мене, або для того, хто полюбляє висловлюватися більш прямо і надавати більшої рішучості своїм словам, послати надто цікавого співрозмовника відомо куди. Природно, що агенти секретної служби повідомляли своїм начальникам такі відповіді у закамуфльованому вигляді, намагалися не розповідати про ці невдачі, задовольняючись повідомленнями про вперту й систематичну відсутність у допитуваних духу співпраці, яку населення столиці безперервно підтверджувало. Можна було подумати, що такий порядок речей досяг пункту, подібного до того, коли двоє борців, наділених однаковою силою, штовхаючи один одного в протилежних напрямках, якщо справді вони не зрушували ніг із тих точок, на які їх поставили, не могли на жоден палець просунутися вперед, і в кінцевому підсумку лише остаточне виснаження одного з них могло принести перемогу другому. І на думку особи, безпосередньо відповідальної за діяльність секретної служби, патову ситуацію пощастить негайно виправити, коли один із борців дістане підтримку від іншого бійця, а це в даній конкретній ситуації означало, що треба негайно відкинути процеси умовляння, які досі панували, і перейти без будь-якої стриманості до вагомих методів, які не виключають застосування брутальної сили. Якщо столиця за свої численні провини перебуває у стані облоги, якщо військові сили муситимуть навести дисципліну й удатися до суворих дій у випадку тяжкого порушення суспільного порядку, якщо вище командування візьме на себе відповідальність і дасть слово честі не вагатися, коли настане година ухвалювати рішення, тоді секретні служби візьмуть на себе завдання створити адекватні вогнища опору, які апріорі виправдають суворість репресій, що їх уряд великодушно прагнув усіма мирними засобами й, повторимо його слова, вдаючись до засобів переконання, уникнути. Після цього заколотники не зможуть нарікати на дії уряду, адже вони дістали те, чого хотіли. Коли міністр внутрішніх справ приніс цю ідею на засідання вузького кабінету, або кабінету кризи, прем’єр-міністр нагадав йому, що він іще має засіб розв’язати конфлікт, і тільки в тому малоймовірному випадку, коли він зазнає невдачі, вони розглянуть не лише його новий план, а й інші плани, які тим часом виникнуть. Хоч і лаконічно, лише в двох словах, але міністр внутрішніх справ висловив свою незгоду, Гаємо час, зате міністр оборони ясно дав зрозуміти, що військові сили виконають свій обов’язок, Як і завжди робили, незважаючи на жертви, впродовж усієї нашої історії. Отже, делікатне питання залишилося нерозв’язаним, плід, здавалося, ще не достиг. І тоді на сцену подій вийшов іще один борець, якому набридло чекати. Одного ранку вулиці столиці наповнилися людьми з плакатами на грудях, де червоним по чорному було написано, Я голосував незаповненим бюлетенем, з вікон звисали великі афіші, які чорним по червоному повідомляли, Ми голосували білими бюлетенями, але найцікавішим було те, що над головами маніфестантів плинула нескінченна річка білих прапорів, що збила з пантелику одного з кореспондентів, і він побіг телефонувати до своєї газети з повідомленням, що місто капітулювало. Динаміки поліційного радіо волали, що не дозволено збиратися більш як по п’ятеро людей, але людей на вулиці було п’ятдесят, п’ятсот» п’ять тисяч, п’ятдесят тисяч, і чи можливо було поділити таку кількість на п’ятірки? Поліційне командування запитувало, чи буде йому дозволено застосувати сльозогінні гази та водомети, командир північної дивізії просив дозволу вивести на вулиці міста танки, командир південної дивізії запитував, чи існують умови для висадки парашутистів чи, навпаки, викидати десант було ризиковано, бо його люди могли застрягнути на дахах міських будинків. Війна могла ось-ось вибухнути.

І тоді прем’єр-міністр перед повним зібранням уряду під керівництвом глави держави оголосив свій план, Пора зламати хребет силам опору, заявив він, облишмо дії психологічного характеру, застосування шпіонажу, детекторів брехні та іншої технологічної апаратури, позаяк, попри гідні всілякої похвали зусилля пана міністра внутрішніх справ, була продемонстрована неспроможність цих засобів розв’язати проблему, і я хотів би, до речі, додати, що вважаю також неадекватною безпосередню інтервенцію збройних сил, оскільки їхнє застосування призвело 6 до більш аніж імовірного кровопролиття, а наш обов’язок уникати його, хоч би якими були обставини, тож натомість я хочу ознайомити вас із цілим комплексом заходів, які декому, можливо, здадуться абсурдними, але я переконаний, що саме вони приведуть нас до повної перемоги й повернуть до демократичної нормальності, насамперед — що мені уявляється найважливішим — пропоную негайно перемістити уряд до іншого міста, яке стане новою столицею країни, перекинути туди ж таки всі військові формування, які перебувають досі тут, та всі поліційні сили, й По застосуванні цих радикальних заходів місто заколотників буде покинуте само на себе й матиме досить часу, аби зрозуміти, що означає бути відокремленим від священної національної єдності, й коли більше не зможе витримувати усамітнення, ганьбу, зневагу, коли життя для нього перетвориться на хаос, тоді його провинні жителі повернуться до нас із низько опущеними головами і стануть благати нашого прощення. Прем’єр-міністр озирнувся довкола, Ось таким є мій план, сказав він, я пропоную, щоб ви оцінили й обговорили його, але пробачте мені, якщо я висловлю впевненість, що він здобуде ваше загальне схвалення, велике лихо вимагає надзвичайних заходів, і якщо правда, що заходи, які я вам пропоную, є болючими, то лихо, яке нас спіткало, можна назвати смертельним.

Якщо перекласти слова прем’єр-міністра словами, зрозумілими для менш освічених класів, але які, проте, повністю усвідомлюють серйозність і розмаїття нещасть усілякого різновиду, що загрожують уже й так хисткому виживанню людського роду, то пропозиція, яку висловив керівник нашого уряду, полягала ні більше ні менше в тому, щоб утекти від вірусу, який напав на більшу частину мешканців столиці і який, позаяк найгірше завжди чекає нас за дверима, зрештою перекинеться й на решту, а то й на всіх жителів нашої країни. Не слід чекати, що прем’єр-міністр власною персоною й уряд, який перебував під його керівництвом, боялися, що їх укусить жало цієї руйнівної комахи, позаяк ми переконалися в тому, що, попри деякі невдачі персонального характеру й певні легкі розбіжності в поглядах, які, зрештою, мали стосунок радше до засобів, аніж до цілей, досі була непохитною інституційна єдність між політиками, що відповідають за управління країною, яку несподівано спіткала катастрофа, ніколи не бачена протягом тривалої і завжди важкої історії відомих народів. Усупереч тому, що безперечно думали деякі зловорожі елементи, ішлося аж ніяк не про боягузливу втечу, а радше про глибоко обміркований стратегічний хід, незрівнянний за своєю сміливістю, результати якого у своїй перспективі можна було зірвати рукою, як плоди з дерева. Тепер для успішного завершення блискучого задуму вимагалося тільки, щоб енергія реалізації плану була на рівні твердості наміру. Насамперед треба було вирішити, хто покине столицю, а хто в ній залишиться. Її мали покинути, безперечно, його ексцеленція голова держави й весь уряд до рівня секретаря з їхніми найпершими заступниками, виїдуть також депутати парламенту нації, щоб ніколи не припинялася законотворча діяльність, покинуть місто збройні сили та сили поліції, включно з поліцією, що наглядає за транспортом, але представники муніципальної влади залишаться разом зі своїм президентом, залишаться корпорації пожежників, які стежитимуть, щоб місто не спалахнуло від якоїсь необережності або акту саботажу, залишаться також служби прибирання сміття через загрозу виникнення епідемій, і звичайно ж, буде гарантовано постачання води та електричної енергії, без яких життя неможливе. Щодо їжі, то група фахівців у сфері харчування уже дістала доручення опрацювати мінімальний раціон, який не дозволить населенню столиці вимерти з голоду, але дасть йому відчути, що стан облоги, доведений до своїх крайнощів, відрізняється від вакацій, проведених на пляжі. Крім того, уряд був переконаний, що подібні випробування не триватимуть довго. Мине не так багато днів, і на якомусь із військових постів на кордонах столиці з’являться парламентарі з піднятим білим прапором, який цього разу означатиме не повстання, а безумовну капітуляцію, попри цілковиту однаковість кольорів, якої ми тепер не станемо обговорювати, а згодом поміркуємо, і якщо будуть достатні підстави, то повернемося до неї.

Після пленарного засідання кабінету, про яке ми досить детально розповіли на останній сторінці попереднього розділу, обмежена кількість міністрів, які увійшли до так званого кризового комітету, обговорили та ухвалили низку рішень, які у свій час будуть опубліковані, якщо розвиток подій, про який ми також, схоже, згадували, не примусить відмовитися від них або замінити їх іншими, бо завжди слід пам’ятати, що якщо людина припускає, то Бог вирішує, і дуже рідко трапляються такі випадки, коли двоє людей доходять спільного рішення. Однією з найпалкіше обговорюваних проблем був процес від’їзду уряду, коли і як він мав покинути місто, піддавши свій від’їзд широкому розголосу чи виїхавши непомітно, повідомивши по це чи не повідомивши по телевізору, під музику оркестрів чи без музики, з гірляндами чи без них на автомобілях, із національним прапором, який майорітиме над капотами машин, і враховуючи ще безліч дрібниць, задля яких довелося б знову й знову звертатися до державного протоколу, до якого від самого заснування держави не зверталися за подібних подій. План виїзду, який, зрештою, опрацювали, був шедевром тактичної думки, він складався з добре дослідженої системи маршрутів, що мали максимально ускладнити концентрацію маніфестантів, яких могли мобілізувати, щоб виразити невдоволення та обурення столиці втратою свого уряду, на яку її прирекли. Було обрано спеціальний маршрут для керівника держави, але також окремі маршрути для прем’єр-міністра і для кожного з членів міністерського кабінету, які разом нараховували двадцять сім, причому кожен перебував під охороною війська та поліції з танками на перехрестях вулиць та каретами швидкої допомоги, які супроводжували кожен із кортежів, бо мало чого могло статися. Мапа міста, величезна яскраво освітлена панель, над якою напружено працювали протягом сорока вісьмох годин військові та поліційні фахівці, була схожа на червону зірку, з якої виходило двадцять сім променів, чотирнадцять у північному напрямку, тринадцять — у південному, що перетинали екватор, який ділив столицю на дві півкулі. По цих променях мали пересуватися чорні автомобілі офіційних осіб, оточених машинами охорони з допотопними засобами зв’язку, так званими йокі-токі, якими ще користувалися в цій країні, але які незабаром мали замінити сучасними апаратами, для цього вже були виділені бюджетні гроші. Усі особи, які брали участь у різних фазах цієї операції, хоч би якою важливою була їхня участь, мусили дати присягу в збереженні абсолютної таємниці, спочатку поклавши розкриту долоню на євангелію, а потім на конституцію країни, оправлену в синій сап’ян, підкріплюючи свою подвійну присягу врочистою обіцянкою, запозиченою з народної традиції. Якщо я порушу цю клятву, то нехай упаде кара на мою голову й на голову моїх нащадків аж до четвертого коліна. Забезпечивши в такий спосіб таємничість виїзду, його призначили через два дні. Годиною виїзду для всіх одночасно була третя година ночі, коли лише люди, які страждають від тяжкого безсоння, перевертаються в ліжку й благають бога Гіпноса, сина ночі й брата-близнюка Танатоса, щоб він допоміг їм у їхній скруті, проливши на їхні повіки солодкий бальзам міцного сну. Протягом годин, які ще залишалися до від’їзду, шпигуни, що масово повернулися до виконання своїх обов’язків, не робили нічого іншого, як снували в усіх напрямках по майданах, проспектах, вулицях та провулках міста, потай вимірюючи пульс у населення, занотовуючи погано приховані наміри, поєднуючи слова, почуті то там, то там, і намагаючись зрозуміти, чи не сталося витоку інформації, чи не стало широко відомим якесь із рішень, ухвалених на засіданні ради міністрів, а надто тих, які стосувалися близького виїзду уряду, бо шпигун, справді гідний цієї назви, мусить дотримуватися, як священного принципу, як золотого правила, як незламного закону ніколи не вірити жодним присягам, хоч би звідки вони надходили, навіть якби вони почули її від власної матері, що дарувала їм життя, а ще менше їм вірити, якщо таку присягу дало двоє людей, а ще менше — якщо таких людей було троє. Проте в цьому випадку не було іншої ради, як визнати, хоч і з певною професійною настороженістю, що офіційна таємниця оберігалася добре, що й підтвердив центральний комп’ютер міністерства внутрішніх справ, який після багатьох переглядів, проціджувань і комбінувань, перетасувавши й проаналізувавши тисячі фрагментів підслуханих розмов, не виявив жодного підозрілого сигналу, жодної ознаки, за яку можна було б ухопитися, як за ниточку, що привела б до небажаного й зловісного результату. Повідомлення, що їх секретні служби надіслали до міністерства внутрішніх справ, були також цілком спокійними, але спокійними були не тільки вони, а й ті рапорти, якими ділилася зі своїми цивільними колегами набагато ефективніша військова контррозвідка, що виконувала власні завдання, постачаючи полковників інформації та психопідготовки, що працювали в міністерстві оборони, можна сказати, збігалися з їхньою власною інформацією, яку можна було назвати класично заспокійливою у стилі На західному фронті ніяких змін, за винятком, звичайно, солдата, який щойно загинув від ворожої кулі. Від керівника держави до останнього із заступників не було таких, хто б не зітхнув із полегкістю. Дякувати Богу, виїзд представників влади зі столиці відбудеться спокійно, не травмувавши надміру населення, частина якого, мабуть, уже кається за свою бунтівну поведінку, що не має жодного пояснення, а проте є достатньо цивілізованою й не налаштованою вороже ані діями, ані словами до своїх законних правителів у цю мить болісної, проте неминучої розлуки. Про це свідчили всі повідомлення, й так воно, зрештою, й сталося.

О другій годині тридцять хвилин ранку всі вже були готові вирушити в дорогу від палацу президента, від будинку керівника уряду та від різних міністерських будівель. Вишикувані в лінію блискучі чорні автомобілі поруч із вантажівками, що були навантажені архівами, під охороною поліції, озброєної до зубів і готової, хоч би яким це здавалося неймовірним, до обстрілу отруєними стрілами, на випадок чого їх супроводжували карети швидкої допомоги, а тим часом у будівлях досі висовували й засовували останні шухляди, готуючись стати втікачами або дезертирами ті, хто, якщо висловитися високим стилем, готувався до організованого відступу, збираючи останні спогади, групові фотографії з дарчими написами, пасма волосся, статуетку богині щастя, машинку для обстругування олівців, яку зберігали ще від часів школи, повернутий чек, анонімного листа, вишиту хусточку, таємничий ключ, ручку для письма з викарбуваним на ній ім’ям, звинувачувальну записку, ще одну записку, що звинувачувала сусіда по секції. Чимало людей, як чоловіків, так і жінок, не могли втриматися від сліз, опановані емоціями, й запитували себе, чи коли-небудь вони повернуться в любі їм місця, які були свідками їхнього сходження нагору по ієрархічній драбині, інші, до кого доля не була такою прихильною, мріяли про те, що, попри оману й несправедливості, які досі їм доводилося терпіти, вони тепер вирушать у новий світ, де на них чекають блискучі можливості. За чверть до третьої години, коли обіч двадцяти сімох маршрутів зайняли стратегічні позиції військові сили та сили поліції, не виключаючи танки, що розташувалися на перехрестях, було дано наказ зменшити інтенсивність публічного освітлення в усій столиці, щоб прикрити відступ, попри той шок, який могло спричинити таке затемнення. На вулицях, по яких мали проїхати автомобілі та вантажівки, не було видно жодної живої душі, жодного чоловіка в цивільному одязі. Щодо решти міста, то нічим не відрізнялися інформації, які безперервно надходили, жодної групи, жодного підозрілого руху, жителі міста, які досі не спали й перебували у своїх домівках або виходили з них на вулиці, не здавалися людьми, які чогось боялися, вони не несли прапора на плечі й не мали в руках пляшку з бензином, заткнуту ганчіркою, й не крутили ані кийками, ані велосипедними ланцюгами, а якщо про когось не можна було стверджувати, що він пересувається по прямій лінії, то це не свідчило про його відхилення від прямої політичної лінії, а про надмірне зловживання алкоголем, яке можна було простити. О третій годині без трьох хвилин двигуни автомобілів, що утворювали караван, загуркотіли. Рівно о третій, як і було задумано, почався від’їзд.

А тоді від несподіванки, подиву, розгубленості, від чогось досі небаченого, спочатку від спантеличення, а потім від тривоги й страху перехопило горло в керівника держави, керівника уряду, в міністрів, секретарів і заступників секретарів, у депутатів, в охоронців вантажівок, у поліціантів і навіть, хоч і меншою мірою, у персоналу карет швидкої допомоги, що завдяки своїй професії звикли до найгіршого. Мірою того як автомобілі просувалися по вулицях, на фасадах будинків, одні за одними, від верху до низу спалахували лампи, електричні й гасові, ліхтарі й ліхтарики, канделябри, якщо вони були, навіть старі бляшані каганці з трьома носиками, що заправлялися оливою, усі вікна були розчинені і яскраво світилися, бризкали осяйними струменями, то була річка світла, наче під час повені, безліч джерел білого світла, які вказували шлях, освітлювали дорогу втечі для дезертирів, щоб вони, бува, не заблукали, не звернули зі свого маршруту. Першою реакцією людей, відповідальних за безпеку кортежів, було відкинути всі заходи обережності, натиснути на педалі акселераторів, збільшити швидкість удвічі, й так вони почали діяти з невтримною веселістю офіційних водіїв, котрі, як усім відомо, терпіти не можуть просуватися повільною ходою коня, коли потужність їхнього двигуна дорівнює силі двохсот коней. Проте швидка їзда тривала недовго. Несподівана рвучка швидкість, як і всі дії, спричинені страхом, призвела до того, що практично на всіх маршрутах, на одних десь попереду, на інших — позаду, відбулися невеличкі зіткнення, коли задній автомобіль зіштовхувався з тим, який їхав попереду, як правило, без серйозних наслідків для пасажирів, більшість яких лише підстрибували від страху, а меншість боляче стукалися головою, роздряпували собі обличчя, вдарялися грудьми, тобто не зазнавали нічого такого, щоб завтра вимагати медаль за поранення, орденський хрест, пурпурове серце або якусь іншу військову винагороду. Карети швидкої допомоги посунули вперед, медичний персонал наготувався надати першу допомогу пораненим, метушня виникла неймовірна, неприємна в усіх своїх аспектах, каравани зупинилися, телефонні дзвінки стали вимагати інформацію про те, що відбувається на інших маршрутах, хтось на високих нотах вимагав, щоб йому повідомили, як розвивається ситуація, а на додачу до всього ще й картини будівель, осяяних, наче різдвяні ялинки, — бракувало лише салюту з феєрверком — на щастя, в кожному з вікон не з’явилися люди, що втішалися б незвичайним видовищем, яке безкоштовно пропонували їм із вулиці, сміючись, жартуючи, показуючи пальцем на застряглі автомобілі. Ця думка про те, що, на щастя, ніде не з’явилися глядачі, могла виникнути у чиновників із коротким світоглядом, тих, що їх, як усім відомо, цікавить лише теперішнє, лише в заступників та у помічників секретаря з обмеженим кругозором, але не у прем’єр-міністра, а тим паче не в того, хто виявився таким передбачливим. Поки лікар притрушував йому підборіддя антисептиком і пильно роздивлявся його прищі, міркуючи, чи не зробити йому укол протиправцевої сироватки, керівник уряду з тривогою думав про ту несподіванку, яка вразила його відразу по тому, як перші будівлі спалахнули яскравим світлом. Безперечно, цей випадок схвилював би найфлегматичнішого з політиків, але ще тривожнішим здавалося те, що в жодному з вікон нікого не було видно, так ніби каравани з офіційними представниками влади у найбезглуздіший спосіб утікали ні від кого, так ніби сили війська та поліції, танки та вантажівки були зневажені ворогом і тепер не мали з ким воювати. Ще трохи приголомшений від шоку, але вже із заклеєним підборіддям і мужньо відмовившись від протиправцевого уколу, прем’єр-міністр несподівано згадав, що його перший обов’язок — зателефонувати керівникові держави, запитати, як йому ведеться, поцікавитися здоров’ям президентської особи, з’ясувати, що він має тепер робити, бо гостра політична проникливість підказувала йому, що не можна гаяти час і треба негайно виправляти становище. Він доручив секретареві зателефонувати, інший секретар відповів йому, — що він слухає, тутешній секретар сказав, що пан прем’єр-міністр хоче поговорити із паном президентом, тамтешній секретар попросив зачекати хвилину, тутешній секретар передав телефон прем’єр-міністрові, і той, як належало, зачекав, Як у вас справи, запитав президент, Деякі тимчасові труднощі, нічого важливого, відповів прем’єр-міністр, Тут теж без особливих подій, Зіткнень у вас не було, Були, але невеличкі, Сподіваюся, не дуже серйозні, Ця броня витримає бомбу, На жаль, я повинен нагадати вам, пане президент, що жоден броньований автомобіль не витримає вибуху бомби, Можете мені й не казати, що для будь-якого обладунку знайдеться спис, а для будь-якого броньованого автомобіля знайдеться бомба, Вас поранило, Ні, дрібна подряпина. Обличчя офіцера поліції з’явилося у віконці автомобіля й подало сигнал, що рух можна продовжувати, Ми знову рушаємо, повідомив прем’єр-міністр президента, Ми тут майже й не зупинялися, відповів керівник держави, Пане президент, дозвольте мені сказати одне слово, Кажіть, Я не можу приховати від вас, що почуваюся набагато більше занепокоєним, аніж у день перших виборів, Чому, Ці вогні, які спалахують на шляху нашого просування і які, ймовірно, спалахуватимуть і протягом решти нашого шляху, поки ми не виїдемо з міста, цілковита відсутність людей, бо не видно жодної душі ані у вікнах, ані на вулицях, справляє дивне, дуже дивне враження, я починаю думати, що марно я досі не бачив якогось свідомого наміру за всім цим, якоїсь ідеї, якоїсь обміркованої мети, події відбуваються так, ніби населення діє за наперед підготовленим планом, ніби існує центральна координація, якій воно підкоряється, Я в це не вірю, мій дорогий прем’єр-міністре, вам відомо краще, аніж мені, що теорія анархістської змови не має жодного підтвердження, хоч би як за неї чіплялися, і що інша теорія, яка стверджує, що підступна іноземна держава вдається до дій, що мають на меті дестабілізувати нашу країну, варта не більшого, аніж перша, Отже, ми маємо всі підстави вважати, що ми здійснюємо цілковитий контроль над ситуацією, що ми управляємо нею і раптом опиняємося перед несподіванкою, якої не могли навіть собі уявити, перед справжнім театральним фокусом, не можу цього не визнати, Що нам тепер робити, як ви думаєте, Поки що будемо дотримуватися плану, який ми опрацювали, майбутні обставини підкажуть нам, треба чи не треба вносити в нього зміни, це ми зробимо лише після вичерпного аналізу нових даних, хоч би якими вони були, проте у фундаментальному плані я не передбачаю, що нам доведеться щось радикально змінювати, І що, на вашу думку, можна вважати фундаментальним, Ми вже це обговорювали й дійшли висновку, пане президент, що треба ізолювати населення, нехай воно згорає на повільному вогні, раніше чи пізніше є неминучим, що почнуть спалахувати конфлікти, виникнуть зіткнення інтересів, життя ставатиме дедалі тяжчим, мине не так багато часу, й вулиці будуть завалені сміттям і покидьками, й ви тільки уявіть собі, пане президент, у що все це перетвориться, коли знову почнуться зливи, і я не буду прем’єр-міністром, якщо не виникнуть тяжкі проблеми з постачанням і розподілом харчових продуктів, ми всі таким труднощам сприятимемо, якщо це відповідатиме нашим інтересам, Гадаю, місто не зможе довго чинити опір таким обставинам, Так воно й буде, але існує ще один важливий фактор, можливо, найважливіший з усіх, Який, Хоч би скільки я докладав зусиль і докладаю їх далі, мені ніколи не щастило домогтися, щоб люди думали однаково, Цього разу вони, либонь, думатимуть однаково, Це було б чудово, якби могло стати правдою, пане президент, А якщо справді тут існує, хоч якою малоймовірною може видатися ця гіпотеза, секретна організація, мафія, каморра, коза ностра, цру або кгб, Цру не є секретною організацією, а кгб уже не існує, Різниця, думаю, невелика, але уявімо собі щось подібне або навіть гірше, якщо це, можливо, щось більш макіавеллістичне, виникло для того, щоб створювати цю єдність навколо чогось такого, чого я не можу назвати, Навколо чистих бюлетенів, пане президент, До такого висновку я й сам можу прийти, але мене цікавить те, чого я не знаю, У мене сумнівів немає, пане президент, Говоріть далі, будь ласка, Хоч я й мушу погодитися, в теорії, лише в теорії, з можливістю існування таємної організації, чия діяльність спрямована проти безпеки держави й проти легітимності демократичної системи, така діяльність не може відбуватися без контактів, без зборів, без осередків, без паперів, так, без паперів, панові президентові добре відомо, що в цьому світі абсолютно неможливо нічого зробити без паперів, а ми не маємо жодної інформації про згадувану мною діяльність, нам не потрапляє до рук бодай один аркуш, видертий із записника, на якому ми прочитали б, Уперед, товариші, le jour de gloire est arrive, He розумію, чому це має бути написано французькою мовою, 3 міркувань революційної традиції, пане президент, яка дивовижна в нас країна, адже в ній відбуваються події, ніколи не бачені в жодній іншій частині планети, Гадаю, вам не треба нагадувати, що це відбулося не вперше, Саме про це я й хотів сказати, мій дорогий прем’єр-міністре, Очевидно, що немає найменшого зв’язку між двома подіями, Очевидно, що немає, єдине, що їх поєднує, — це колір, Для першої досі не знайшлося жодного пояснення, Боюся, що й для цієї також, Ми знайдемо його, пане президент, ми його знайдемо, Якщо спочатку не стукнемося головою об стіну, Треба вірити, пане президент, віра є фундаментальною, У що вірити, скажіть-но мені, У демократичні інституції, Мій любий, збережіть цю промову для телебачення, а тут нас чують лише наші секретарі, тож можемо висловлюватися ясніше. Прем’єр-міністр змінив тему розмови, Ми вже виїздимо з міста, пане президент, 3 мого боку також, Будь ласка, озирніться назад, пане президент, Навіщо, Подивіться на вогні, До чого тут вогні, Вони досі горять, ніхто їх не погасив, І до якого висновку ви прийшли, дивлячись на це освітлення, Не знаю, пане президент, природним було б, якби їх гасили мірою того, як ми просувалися вперед, але ні, вони залишаються, й мені здається, якщо дивитися на них згори, вони утворюють величезну зірку з двадцятьма сімома променями, Схоже, я маю поета на посаді прем’єр-міністра, Я не поет, але зірка є зіркою, ніхто цього не стане заперечувати, пане президент, І що ми робитимемо тепер, Уряд не сидітиме склавши руки, ми ще маємо зброю, ще маємо стріли в сагайдаках, Сподіваюся, ви влучатимете у свої мішені, Треба тільки, щоб ворог був на досяжності наших пострілів, Але саме в цьому й полягає проблема, ми не знаємо, де він перебуває, наш ворог, навіть не знаємо, хто він такий, Він з’явиться, пане президент, це тільки питання часу, вони не можуть ховатися вічно, Отже, часу нам не бракує, Ми знайдемо розв’язання нашої проблеми, Ми вже добулися до кордону міста, продовжимо розмову в моєму кабінеті, скажімо, о шостій годині вечора, Гаразд, пане президент, я у вас буду.

Кордон був однаковий на всіх виїздах із міста, пересувна загорожа, два танки, кожен на своєму боці дороги, кілька наметів і кілька озброєних солдатів у польових одностроях і з розмальованими обличчями. Потужні прожектори освітлювали плато. Президент вийшов з автомобіля, відповів недбалим жестом на бездоганне військове привітання офіцера, який командував тутешнім постом, і запитав, Як у вас тут справи, Нічого нового, абсолютний спокій, пане президент, Хтось намагався покинути місто, Ні, пане президент, Гадаю, ви маєте на увазі моторизований транспорт, велосипеди, вози, верхівців, Атож, ми говоримо про моторизований транспорт, пане президент, А як щодо пішоходів, Не помітили жодного, Звичайно, втікачі не намагалися йти дорогами, Атож, пане президент, але навряд, щоб їм десь пощастило перетнути кордони міста, бо, крім звичайних патрулів, які охороняють половину дистанції, яка відокремлює нас від двох найближчих сусідніх постів по один бік і по другий, ми озброєні засобами електронного стеження, які зможуть помітити мишу, коли ми їх відповідно налаштуємо, Дуже добре, я певен, ви розумієте, коли в подібних випадках кажуть, що вітчизна дивиться на вас, Атож, пане президент, ми усвідомлюємо всю важливість нашої місії, Припустімо, ви одержали наказ перешкодити масовій втечі громадян із нашого міста, Атож, пане президент, Як ви будете діяти, Спочатку звернемося до втікачів гучним голосом, Це обов’язково, Атож, пане президент, А якщо втікачі не зупиняться, Якщо вони не зупиняться, ми почнемо стріляти в повітря, А якщо їх не зупинять і постріли в повітря, Тоді до подій втрутиться спеціальний відділ поліції, приєднаної до нас, І як діятиме цей відділ, Як йому належить, пане президент, вони або пустять сльозогінний газ, або задіють водомети, такі дії не входять до компетенції війська, Мені здалося, що у ваших словах пролунав певний критичний тон, На мою думку, так не воюють, пане президент, Цікаве зауваження, але що як бунтівники не відступлять, Неможливо, щоб вони не відступили, пане президент, ніхто не спроможний витримати сльозогінний газ і потоки води під тиском, Але уявіть собі, що вони витримали, який наказ віддасте ви за такої гіпотези, Стріляти по ногах, Чому по ногах, Бо ми не хочемо вбивати своїх співвітчизників, Але такий випадок може статися, Атож, пане президент, такий випадок може статися, Ви маєте родину в місті, Маю, пане президент, Уявіть собі, що ви побачите свою дружину і своїх дітей на чолі натовпу, який рухається на вас, Родина чоловіка військового знає, як їй поводитися за таких ситуацій, Гадаю, що так, але ви собі уявіть, зробіть над собою зусилля, Накази даються для того, щоб їх виконувати, пане президент, Усі, До сьогодні я мав честь виконати всі накази, які я одержав, А завтра. Президент ступив два кроки до свого автомобіля й несподівано запитав, Ви певні, що ваша дружина не голосувала пустим бюлетенем, Готовий застромити руку у вогонь, пане президент, Ану застроміть, Це так лише кажуть, пане президент, тобто я мав на увазі, що цілком переконаний, моя дружина належно виконала свій виборчий обов’язок, Вона проголосувала, Так, Але це не відповідь на моє запитання, Ні, не відповідь, пане президент, Тоді дайте відповідь, Не можу, пане президент, Чому, Бо закон мені не дозволяє це зробити, Он як. Президент зміряв офіцера повільним поглядом, потім сказав, До побачення, капітане, ви ж капітан, чи не так, Атож, пане президент, Добраніч, капітане, можливо, ми ще з вами зустрінемося, Добраніч, пане президент. Автомобіль від’їхав на великій швидкості. Капітан затулив обличчя долонями. З лоба йому струменів піт.

Вогні почали згасати, коли остання військова вантажівка й останній фургон поліції покинули місто. Один за одним, ніби прощаючись, зникли двадцять сім променів зірки, залишилися тільки неясні обриси безлюдних вулиць, освітлені тьмяним світлом, яке ніхто не здогадався повернути до нормального нічного освітлення. Ми зможемо довідатися, наскільки місто залишилося живим, лише коли густа нічна темрява неба почне розсіюватися й поступово буде витіснена синім небесним кольором, який підійматиметься над обрієм, коли побачимо, чи люди виходитимуть зі своїх будинків і прямуватимуть на службу, чи перші вранішні автобуси приймуть своїх перших пасажирів, чи поїзди метрополітену загуркотять, заглиблюючись у свої тунелі, чи крамниці відчинять свої двері та віконниці, чи газети й журнали надійдуть до кіосків. У цей вранішній час, коли люди вмивалися, одягалися й пили свою звичну вранішню каву з молоком, вони почули, як радіо схвильовано повідомило, що президент, уряд і парламент сьогодні вдосвіта покинули місто, що в столиці не залишилося ані війська, ані поліції, і тоді всі кинулися до телевізорів, яке тим самим тоном повідомило їм ту саму новину, і як перше, так і друге, як радіо, так і телебачення, з невеличкими інтервалами оголошувало, що рівно о сьомій годині ранку буде зачитане важливе повідомлення керівника держави, коли він звернеться з промовою до всієї країни й, зокрема, як і слід було сподіватися, до впертих жителів столиці. Позаяк кіоски ще не відкрилися й не було сенсу виходити на вулицю, щоб купити газету, як і нишпорити в мережі Інтернету, хоч найбільш розвинені громадяни вже намагалися знайти там сподівану президентську лайку. Офіційна секретність, хоч іноді й може бути заражена вірусами зради, як сталося зовсім недавно, коли у багатьох будинках на шляху втечі з міста представників влади було дружно увімкнуте світло, завжди досягає апогею, коли в ній беруть участь найвищі особи, які правлять державою, котрі, як дуже добре відомо, у переважній більшості випадків не тільки вимагають від винних найвичерпніших пояснень, а й полюбляють іноді стинати їм голови. До сьомої години залишалося десять хвилин, у цей час багато людей, які ще не вийшли з дому, мали би бути у дорозі до місць своєї служби, але сьогодні був день незвичайний, коли оголосили тимчасове припинення будь-якої громадської діяльності, а в такий день слід сподіватися, що майже всі державні та інші заклади залишаться зачиненими протягом усього дня, чекаючи, чим усе це закінчиться. Обережність і курячий бульйон ніколи не зашкодять людині, яка почувається здорового. Світова історія заколотів показала нам, що чи йдеться про специфічну зміну державного ладу, чи про просту загрозу йому, найкращі приклади обачливості подають нам комерція та промисловість, двері закладів і крамниць яких виходять на вулицю, їхню стриманість ми повинні шанувати, бо саме вони є тими гілками професійної діяльності, які бояться втратити найбільше й незмінно втрачають від розбитих вітрин, нападів грабунків і саботажу. О сьомій годині без двох хвилин із жалобним виразом обличчя й скорботним голосом, що їх виправдовували обставини, диктори телебачення й радіо оголосили нарешті, що керівник держави звернеться до народу. Наступним образом на екрані, так би мовити, вступною картиною, був національний прапор, який майорів слабко й ліниво, ніби щомиті був готовий упасти й відірватися від щогли. Мабуть, штиль був у той день, коли вони знімали цю сцену, зауважив один із глядачів. Державний символ, здавалося, ожив при перших звуках державного гімну, слабкий легіт несподівано змінився сильним вітром, який налітає лише від широкого океану та переможних битв, і якби він повіяв трохи з більшою силою, ми, безперечно, побачили б валькірій, які мчать із героями на крупах своїх коней. Потім гімн відлетів кудись дуже далеко й забрав із собою прапор, чи то прапор відступив і забрав із собою гімн, зрештою для врочистості процедури це не мало ваги, й тоді перед народом з’явився керівник держави, він сидів за письмовим столом, втупившись суворим поглядом у телеекран. Праворуч від нього тихо ворушив складками інший прапор, кабінетного розміру. Президент сплів пальці, либонь прагнучи приховати мимовільну гримасу, Він нервує, зауважив той самий чоловік, який коментував нерухомість прапора, побачимо, як він нам пояснить диявольську втечу з нашого міста представників влади. Люди, які збиралися натішитися ораторським мистецтвом керівника держави, не могли навіть туманно уявити собі, до яких зусиль мусили вдатися літературні помічники президента республіки, щоб підготувати йому промову, яка не була виправдальною, у вузькому значенні цього слова, яка мала смикнути лише за кілька струн стилістичної лютні, які згідно з нормою мали стати початком врочистої промови такого характеру. Правду кажучи, з огляду на її делікатний характер було б майже образливим сказати, Дорогі співвітчизники, або Шановні співгромадяни, або в набагато простіший спосіб із тремтінням у голосі заторкнути любов до вітчизни, Порту-у-у-галки, Порту-га-а-а-льці, тобто почати звернення до народу словами, які виникли в його уяві цілком випадково й не мають ніякого об’єктивного значення й ніякого стосунку до театру дуже серйозних подій, про які ми вже так детально розповіли, навівши тільки ілюстративний приклад, за який, попри шляхетність наших намірів, ми готові попросити пробачення, передусім тому, що йдеться про народ, відомий у всьому світі своєю досконалою громадянською дисципліною і релігійним ставленням до своїх електоральних обов’язків.

Ну а ми тепер, повернувшись до того помешкання, з якого почали свої спостереження, мусимо сказати, що всупереч тому, чого цілком природно було сподіватися, ніхто зі слухачів чи то радіо, чи телебачення не звернув уваги на те, що з уст президента не злетіло жодне з усталених звернень, ані перше, ані друге, ані третє, можливо, через гострий драматизм його перших слів, які вилетіли в ефір, Я звертаюся до вас, тримаючи в руках своє серце, мабуть, літературні помічники керівника держави порадили йому не вживати жодного з уже згадуваних звернень з огляду на їхню пустоту й недоречність. І справді, треба визнати, що було б цілковитою й принциповою недоречністю сказати, Шановні співгромадяни, або Дорогі співвітчизники, ніби президент мав намір оголосити, що, починаючи від завтрашнього дня, зменшаться на п’ятдесят відсотків ціни на бензин, а не кинути переляканій публіці кривавий, слизький і ще тріпотливий труп. Те, що президент республіки збирався сказати, Прощайте, прощайте до невідомого дня, усі вже знали, але, звичайно, людям було цікаво послухати, якими словами пояснить він свій намір розлучитися з ними. Далі ми подамо його повну промову, на жаль не маючи змоги записати тремтіння голосу, тремтіння рук, випадковий зблиск невтриманої сльози, Я звертаюся до вас, тримаючи в руках своє серце, я звертаюся до вас, розчавлений болем несподіваної й незрозумілої розлуки, наче батько, покинутий дітьми, яких він так ніжно любив, розгублений, спантеличений, думаю, що розгублені й ви перед низкою незвичайних подій, які зруйнували нашу досконалу родинну гармонію. І не кажіть, що це ми, що це я особисто, що це наш уряд і наші депутати розлучають нас із нашим народом. Це правда, що сьогодні вдосвіта ми переїздимо до іншого міста, яке віднині стане столицею нашої країни, це правда, що ми прощаємося з містом, яке було й перестало бути центром управління нашою країною, що внаслідок природного плину речей створить серйозні труднощі для врівноваженого функціонування урбаністичної агломерації такого значення і з такими фізичними та соціальними розмірами, це правда, що ви опинитеся оточеними, затиснутими всередині периметра міста, що ви не зможете з нього вийти, а якщо вдастеся до такої спроби, то дістанете збройну відповідь, але ви ніколи не зможете сказати, що провина за таке становище лежить на тих, кому народна воля, вільно виражена у послідовних, мирних і легальних демократичних дискусіях, доручила долю нації, щоб вони боронили її від усіх небезпек, внутрішніх і зовнішніх. Це ви, ви в усьому винні, ви ганебно відмовилися від національної згоди й звернули на криву дорогу заколоту, недисципліни, найганебнішого диявольського виклику проти легальної державної влади, яка має таке велике значення в історії всіх народів. Не нарікайте на нас, нарікайте передусім на себе, а не на тих, хто сьогодні звертається до вас моїм голосом, тих людей, що перебувають в уряді і багато разів просили вас, та що там я кажу, просили, слізно благали вас, щоб ви відмовилися від своєї злочинної впертості, яка досі, попри великі й щирі зусилля, до яких вдалися люди, що керують державою, ще й сьогодні, на превеликий жаль, залишається несхитною й непроникною. Протягом століть і століть ви перебували на чолі країни й протягом століть і століть, коли наставали часи лихоліття, колективного нещастя, наш народ мав звичай звертатися поглядом до цього бугра, до цих пагорбів, знаючи, що звідси прийде допомога, втішне слово, звідси йому вкажуть непомильну дорогу до майбутнього. Ви зрадили пам’ять своїх предків, ось жорстока правда, яка вічно тривожитиме вашу совість, вони спорудили камінь по каменю олтар батьківщини, ви ж вирішили зруйнувати його, нехай ганьба впаде на ваші голови. Усією силою своєї душі я хочу вірити, що ваш безум має тимчасовий характер, що він довго не триватиме, хочу думати, що завтра, і я звертаюся з молитвою до неба, аби це завтра настало якнайскоріше, каяття лагідно проникне у ваші серця, й ви примиритеся з національною спільнотою, повернетеся до своїх коренів, як повертається блудний син до батьківського дому. Тепер ваше місто залишилося без нас. Ви не маєте уряду, який би навчав вас, що вам можна робити, а чого не можна, як ви повинні і як не повинні поводитися, вулиці міста будуть вашими, вони належатимуть вам, користуйтеся ними, як вам заманеться, жоден представник влади не зупинить вас і не дасть вам добру пораду, але також, запам’ятайте мої слова, жоден представник влади не захистить вас від злодіїв, ґвалтівників і душогубів, такою буде ваша свобода, втішайтеся нею. Можливо, ви плекаєте ілюзію, що, потураючи своїм примхам, ви зможете організуватися краще і краще боронити свої життя, аніж це робили ми за допомогою стародавніх методів і стародавніх законів. Це жахлива помилка. Рано чи пізно ви муситимете підкоритися вождям, які по-звірячому виринуть із неминучого хаосу й підкорять вас своїм законам. Отоді ви й усвідомите трагічні масштаби своєї омани. Можливо, ви повстанете, як ваші предки повставали за часів тоталітарної влади, як це було в жахливі часи диктатур, але не плекайте ілюзій, ваші заколоти будуть нещадно придушені, й вас ніхто не покличе голосувати, бо не буде виборів, а навіть якщо їх хтось і організує, то вони не будуть вільними, справедливими й чесними, як ті, що їх ви зневажили, й так триватиме до того дня, коли збройні сили, які разом зі мною та з урядом нації сьогодні вирішили покинути вас тій долі, яку ви собі обрали, муситимуть повернутися, щоб визволити вас від страховищ, вами ж таки породжених. Усі ваші страждання виявляться марними, нікчемною буде ваша впертість, і тоді ви зрозумієте, хоча й надто пізно, що права даються у словах, якими вони промовляються, а потім записуються на папері, чи це буде конституція, чи закон, чи якісь правила, ви зрозумієте, а може, й переконаєтеся, що їхнє необережне, необмірковане застосування може спотворити найміцніше організоване суспільство, й зрозумієте нарешті, що звичайний здоровий глузд наказує сприймати дещо як звичайний символ, а не як можливу й ефективну реальність. Голосувати чистим бюлетенем, це ваше невід’ємне право, ніхто його у вас не відбере, але так само, як ми забороняємо дітям гратися із сірниками, так само ми застерігаємо народи, щоб до своєї безпеки вони не підмішували динаміт. Я буду закінчувати. Я прошу вас сприйняти суворість моїх застережень не як загрозу, а як припалювання проти гнійної інфекції, яка виникла у ваших грудях і яку ви там плекаєте. Приходьте до мене й послухайте мене в той день, коли заслужите прощення, яке, попри все, ми схильні вам дарувати, я, ваш президент, уряд, який ви обрали за кращих часів, і здорова й чиста частина нашого народу, якої ви тепер не гідні. До того дня прощавайте, і нехай вас береже Господь. Зосереджений і серйозний образ керівника держави зник з екрана, а на його місці знову замайорів прапор. Вітер розгойдував його, наче п’яну жінку, що йде, хитаючись, вулицею, і знову залунав гімн, який повторював войовничі акорди та маршові ритми, створені в давноминулі часи незрівнянною патріотичною екзальтацією, але які тепер лунали якось надтріснуто. Добре говорив цей чоловік, підсумував найстарший член родини, й треба визнати, він мав цілковиту рацію у всьому, що говорив, дітям не можна дозволяти гратися із сірниками, бо після цього, як усім відомо, вони пісяють у постіль.

Вулиці, досі практично цілком безлюдні, із зачиненими дверима майже всіх закладів, із порожніми автобусами, які котилися невідомо куди, буквально за кілька хвилин заповнилися людьми. А ті, котрі залишилися вдома, повихилялися з вікон, щоб подивитися на збіговисько, це слово не означало, що натовп плив в одному напрямку, він радше нагадував дві річки, одна з яких текла в один бік, а друга у протилежний, і люди кивали одне одному головами, наче місто щось святкувало, якесь муніципальне торжество, й ніде не було видно ані злодіїв, ані ґвалтівників, ані душогубів, усупереч похмурим прогнозам утеклого президента. У кількох під’їздах будинків віконниці були зачинені, а вікна завішені шторами або жалюзі, так ніби родини, які там жили, були опановані гіркою жалобою. У цих помешканнях не засвічували тривожних вогнів на світанку, їхні мешканці ховалися за шторами зі стиснутим серцем, тут жили люди з твердими політичними ідеями, особи, які, проголосувавши як на перших виборах, так і на других згідно зі своїми преференціями, яких вони дотримувалися протягом усього свого життя, за партію правих або за партію центру, не мали тепер жодної причини святкувати, а навпаки, боялися стати жертвами неодукованої маси, яка співала й кричала на вулицях і могла вдертися до священних осель, пограбувавши сімейні реліквії та сімейні дорогоцінності, Співайте, співайте, потім доведеться плакати, казали вони одне одному, щоб додати собі сміливості. Щодо тих, котрі голосували за партію лівих, то вони не визирали з вікон, а повиходили на вулицю, що й відбулося в тій квартирі, в якій ми нині перебуваємо, і можна зробити висновок, побачивши прапор, який майорить над бурхливою річкою голів. Ніхто не пішов на роботу чи службу. Газети розхапували в кіосках, усі публікували на першій сторінці промову президента разом із фотографією, яку, певно, зняли під час його виступу, судячи з гіркого виразу його обличчя, у ту саму мить, коли він сказав, що промовляє, тримаючи у руках своє серце. Мало хто гаяв час, аби прочитати те, що вже знав, усіх насамперед цікавило довідатися, що думають головні редактори газет, автори передових статей, коментатори, що в інтерв’ю, узятих в останню годину. Заголовки, опубліковані на титульній сторінці, приваблювали увагу цікавих, надруковані величезним шрифтом, ті, які друкувалися на внутрішніх сторінках, були звичайного розміру, але всі вони, здавалося, народилися в голові одного генія заголовних повідомлень, чиє мистецтво передавати весь зміст у заголовках дозволяє не читати саму статтю. Заголовки були сентиментальними, як, наприклад, СТОЛИЦЯ ПРОКИНУЛАСЯ СИРОТОЮ, іронічними, як ПРОВОКАТОРАМ ДОВЕЛОСЯ ПРОКОВТНУТИ КАШТАН або БІЛИЙ БЮЛЕТЕНЬ ДЛЯ ДЕКОГО ПЕРЕТВОРИВСЯ НА ЧОРНИЙ, педагогічно-напучувальними ДЕРЖАВА ДАЄ УРОК БУНТІВНІЙ СТОЛИЦІ, мстивими НАСТАВ ЧАС ПІДБИТИ РАХУНКИ, профетичними УСЕ СТАНЕ ВІДНИНІ ІНШИМ або ВІДНИНІ НІЩО НЕ БУДЕ ТАКИМ, ЯК РАНІШЕ, тривожними АНАРХІЯ ПРОБУДИЛАСЯ або ПІДОЗРІЛІ ПЕРЕСУВАННЯ НА КОРДОНІ, риторичними ІСТОРИЧНА ЛЕКЦІЯ В ІСТОРИЧНИЙ МОМЕНТ, схвальними ГІДНІСТЬ ПРЕЗИДЕНТА КИДАЄ ВИКЛИК БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІЙ СТОЛИЦІ, войовничими ВІЙСЬКО ОТОЧИЛО МІСТО, об’єктивними ВІД’ЇЗД ОРГАНІВ ВЛАДИ ВІДБУВСЯ БЕЗ ІНЦИДЕНТІВ, радикальними МУНІЦИПАЛЬНА ПАЛАТА ПОВИННА ВЗЯТИ НА СЕБЕ ВСЮ ВЛАДУ, тактичними РІШЕННЯ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД МУНІЦИПАЛЬНОЇ ТРАДИЦІЇ. Про чудесну стрілу, про двадцять сім променів світла згадували рідко, проте й ці безладні згадки, розкидані між повідомленнями, позбавлені привабливості заголовка, іноді були іронічними, іноді саркастичними типу А ЩЕ НАРІКАЮТЬ, ЩО ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЯ КОШТУЄ ДОРОГО. Деякі з передових статей хоч і схвалювали політику уряду, проте набиралися зухвалості висловлювати певні сумніви в доцільності заборони жителям столиці виїздити за межі міста. І знову на підтвердження давньої істини праведники платили за грішників, люди порядні за злочинців і правопорушників, знову ми бачили, як достойні громадяни й громадянки, які з бездоганною порядністю, виконавши свій громадянський обов’язок виборців, тобто проголосувавши за одну із законно конституйованих партій, які утворюють картину політичного та ідеологічного вибору, з яким погоджується суспільство, тепер були обмежені у свободі свого руху та свого вибору з вини незвичайної більшості заколотників, єдиною характеристикою яких є те, що вони не знають, чого вони хочуть, але насправді ми чудово розуміємо, чого їм треба — у такий спосіб вони готуються до останнього штурму для того, щоб захопити владу. Передовиці інших газет вимагали більшого, вони закликали до рішучого й цілковитого скасування таємних виборів, щоб у майбутньому, коли ситуація нормалізується, а одного дня вона нормалізується неодмінно або під тиском традиції, або внаслідок застосування сили, оголосити про створення записника виборця, в якому голова виборчої комісії, з’ясувавши до того, як бюлетень буде вкинуто в урну, наявність на ньому помітки про поданий голос, запише для всіх легальних наслідків, як офіційних, так і особистих, що власник даного виборчого записника проголосував за таку-то й таку партію, й голова виборчої комісії підтверджує цей факт своїм чесним словом або своїм підписом. Якби такий записник уже існував, якби розумний законодавець, що запровадив правила вільного голосування, наважився зробити такий крок, надавши виборам змісту та форми цілком прозорого демократичного функціонування, то всі особи, які проголосували за партію правих або партію центру, тепер би пакували валізи, щоб виїхати на свою справжню батьківщину, яка завжди розкриває обійми, щоб прийняти тих, кого вона може палко пригорнути до свого серця. Каравани автомобілів та автобусів, фургонів та вантажівок, під прапорами партій і лунко сигналячи, не забарилися б наслідувати приклад уряду й рушити в напрямку військових постів, розташованих на кордоні міста, виставивши у вікна голі попи хлопчиків і дівчаток, і кричали б на адресу бунтівників, Ми вам ще скрутимо в’язи, нікчемні зрадники, відлупцюємо вас, коли повернемося, гидкі бандити, Діти хвойди, що вас народила, або кидали їм найобразливіші звинувачення, що існують у демократичному жаргоні, Бездокументні, бездокументні, бездокументні, хоч це й не було правдою, бо всі ті, на кого вони горлали, також мали вдома або у своїх кишенях свої власні записники виборця, де ганебно, наче випалене розжареним залізом, було записано, Проголосував чистим бюлетенем. Лише рішучі заходи спроможні виправити велике лихо, робив висновок автор передовиці.

Святковий настрій тривав недовго. Хоч ніхто не пішов на службу чи на роботу, але усвідомлення серйозності ситуації незабаром понизило тон веселощів, а дехто навіть запитував себе, Чому ми радіємо, адже нас ізолювали тут, наче в карантині, наче хворих на чуму, оточивши озброєним військом, готовим стріляти в кожного, хто спробує вийти з міста, тож поясніть мені, які ви бачите причини для веселощів. А інші казали, Нам слід самоорганізуватися, але ніхто не знав, як це робиться, з ким організуватися і навіщо. Дехто пропонував створити групу для переговорів із головою муніципальної ради, запропонувати йому легальну співпрацю, пояснити, що особи, які голосували чистими бюлетенями, не хотіли повалити систему й захопити владу, бо вони не знали б, що з нею робити, що вони голосували так, як голосували, бо втратили ілюзії і не знали, як інакше показати, до якого рівня впали їхні ілюзії, що вони могли 6 вийти на революцію, але тоді загинуло б надто багато людей, а їм цього не хотілося, що протягом усього свого життя вони терпляче кидали бюлетені в урни, а результати не змінювалися, Це не демократія, це невідомо що, пане голово муніципалітету. Були й такі, котрі закликали краще обміркувати факти, твердили, що ліпше нехай муніципалітет скаже перше слово, якщо ми самі підемо туди з усіма нашими поясненнями та всіма ідеями, вони подумають, що за цим усім існує політична організація, яка смикає за мотузки, й лише нам відомо, що це неправда, вони також потрапили в нелегку ситуацію, адже уряд поклав у їхні руки гарячу картоплину, й нам не слід нагрівати її ще більше, одна з газет написала, що муніципалітет мусить узяти на себе всю владу, яку владу, якими засобами, адже поліція покинула місто, і немає навіть регулювальників вуличного руху, ми не маємо жодних підстав сподіватися, що депутати муніципальної ради вийдуть на вулиці виконувати роботу тих, кому вони раніше віддавали накази, уже ходять чутки, що муніципальні служби прибирання сміття збираються оголосити страйк, якщо це правда, і ми не маємо підстав дивуватися, якщо справді так станеться, хоч і очевидно, що йтиметься про провокацію, влаштовану чи то з ініціативи самого муніципалітету, чи, ймовірніше, за наказом уряду, який має змогу псувати нам життя в тисячу способів, ми повинні підготуватися до всього, навіть до того, що нині здається нам неможливим, бо й колода в їхніх руках, і карта схована за рукавом. Люди боязкі й налаштовані песимістично вважали, що ситуація в нас безвихідна, що ми приречені на крах, усе відбудеться, як і зазвичай, кожен сам за себе, й хоч би скільки ми говорили по недосконалість людського роду, вона виникла не сьогодні, не вчора, вона історична, вона виникла ще за незапам’ятних часів, сьогодні нам здається, що ми солідарні між собою, але завтра ми починаємо сперечатися, а післязавтра доходимо до відкритої війни, до різноголосся, до конфронтації, а що наші супротивники б’ються об заклад, скільки часу ми зможемо витримати, й було б добре, якби ми могли витримати довго, але наша поразка неминуча й гарантована, будьмо розважливі, кому прийде в голову, що особи, які так дружно проголосували чистими бюлетенями, ні від кого не дістали такого наказу, й хоч уряд досі не вийшов зі своєї приголомшеної розгубленості й намагається перевести подих, проте першу перемогу вони вже здобули, повернулися до нас спинами й залишили нас у багні, й ми заслуговуємо на таке ставлення, й треба також не забувати про міжнародний тиск, враховуючи те, що сьогодні уряди й партії в усьому світі не думають ні про що інше, вони не дурні й добре розуміють, що наші події можуть перетворитися на бікфордів шнур, вогонь спалахне тут, а вибух пролунає зовсім в іншому місці, та позаяк для них ми перебуваємо в багні, то мусимо йти до кінця пліч-о-пліч й обляпати їх тим багном, у якому ми опинилися.

Наступного дня підтвердилася перша чутка й вантажівки з вивезення сміття не вийшли на вулиці, бо сміттярі проголосили загальний страйк і публічно повідомили, що вимагають збільшити їм платню, а спікер муніципалітету негайно висловив їм протест, назвавши їхні вимоги неприйнятними, а тим паче в такий час, коли наше місто потрапило в обійми безпрецедентної кризи й невідомо, коли зможе з неї вибратися. Перебуваючи на тій самій передовій лінії тривоги, одна з газет, яка від свого заснування спеціалізувалася на пропаганді стратегії й тактики уряду, незалежно від його партійних кольорів, кольору центру, кольору партії правих чи партій проміжних відтінків, опублікувала передову статтю, підписану головним редактором, у якій визнала дуже ймовірним, що жителі столиці влаштують бунт, який завершиться калюжами крові, якщо вони, а цього слід сподіватися, не відмовляться від своєї впертості. Ніхто, говорилося в газеті, не наважиться заперечувати, що уряд довів своє терпіння до крайньої межі, якої не можна було вимагати від нього під загрозою втратити, і можливо, назавжди, гармонійне поєднання влада — послух, яке сприяло розквіту найщасливіших людських суспільств і без якого, як незаперечно довела історія, жодне з них не змогло б утворитися. Статтю прочитали, по радіо передали найголовніші уривки з неї, телебачення влаштувало інтерв’ю з головним редактором, і ситуація була такою, коли в середині дня 3 усіх будинків міста повиходили жінки, озброєні віниками та мітлами, відрами й лопатами, й без жодного слова почали підмітати хідники перед будинками, в яких вони мешкали, від дверей аж до середини вулиці, де вони зустрічалися з іншими жінками, які повиходили з інших, протилежних будинків, озброєні тими самими знаряддями і з тією самою метою. У словниках стверджується, що хідник це частина вулиці або дороги, яка прилягає до будинку, й це абсолютно точне визначення, але для меншої частини населення словник також засвідчує, що «підмітати хідник» означає звільняти себе від будь-якої відповідальності чи вини. Мушу розчарувати вас, панове філософи та лексикографи, підмітати хідник означає якраз те, що сьогодні роблять ці столичні жінки, як це робили й у давнину в селах їхні матері та бабусі, але вони робили це зовсім не для того, як роблять і сьогоднішні, щоб зняти із себе відповідальність, а для того, щоб узяти її на себе. Можливо, саме з цієї причини на третій день на вулиці виїхали сміттярі. Вони були в цивільному одязі, а не у своїх одностроях. Вони сказали, що страйкують їхні однострої, а не вони.

Міністрові внутрішніх справ, який висунув цю ідею, аж ніяк не сподобалося, що службовці сміттярського ремесла повернулися на роботу, поведінка, яка в його міністерському розумінні була не демонстрацією солідарності з гідними захвату жінками, які дивилися на прибирання своєї вулиці як на справу честі, що не завагався б визнати кожен неупереджений спостерігач, а виявом кримінальної співучасті. Як тільки до нього надійшла ця погана звістка, він зателефонував голові муніципалітету, щоб тих, хто виявив злочинну неповагу до одержаного наказу, негайно привели до послуху, тобто, якщо це висловити простими й зрозумілими словами, означало примусити їх страйкувати, а якщо вони й надалі відмовляться підкоритися цьому наказу, піддати їх дисциплінарним процесам із усіма карними наслідками, передбаченими в законах та у правилах від затримки заробітної платні та усунення від праці до рішучого й категоричного звільнення зі служби. Голова муніципалітету відповів міністрові, що проблеми завжди здаються простими для розв’язання, якщо дивитися на них здалеку, але для того, хто перебуває на місці й мусить розв’язувати їх безпосередньо, той повинен дуже уважно вислухати їх, перш ніж ухвалювати якесь рішення, Наприклад, пане міністр, уявіть собі, що я віддам такий наказ людям, Я не уявляю це собі, а наказую вам так учинити, Гаразд, пане міністр, я готовий із вами погодитися, але тоді дозвольте мені уявити собі, що я віддаю сміттярам наказ повернутися до страйку, а вони посилають мене до чортів, як би ви повелися, пане міністр, якби опинилися в такій ситуації, як би ви примусили їх страйкувати, якби були на моєму місці, По-перше, ніхто не посміє послати мене до чортів, по-друге, я не перебуваю й ніколи не перебуватиму на вашому місці, я міністр, а не голова муніципалітету, і я вимагаю від вас не лише офіційної й інституційної співпраці, яку передбачає вас надавати мені закон і яку ви природно повинні мені надавати, а й перейнятися духом партійної солідарності, якої я у вас нині не бачу, На мою співпрацю офіційного й інституційного характеру пан міністр може розраховувати, я свої обов’язки знаю, але щодо духу партійної солідарності, то краще не будемо говорити про неї, подивимося, що від неї залишиться, коли ця криза завершиться, Ви втікаєте від проблеми, пане голово муніципалітету, Аж ніяк не втікаю, пане міністр, але я потребую, щоб ви мені сказали, як саме я можу примусити сміттярів відновити свій страйк, Це ваша справа, а не моя, Тепер я бачу, як мій шановний колега по партії намагається втекти від проблеми, Протягом усього свого політичного життя я ніколи не втікав від проблеми, Але ви намагаєтеся втекти від цієї, намагаєтеся втекти від тієї очевидності, що я не володію жодним засобом, щоб примусити сміттярів виконати ваш наказ, ви ж не порадите мені звернутися до поліції, якщо згадаєте, що поліції тут уже нема, вона покинула місто разом із військом, обидві сили вчинили так за наказом уряду, крім того, погодьмося, що було 6 великою ненормальністю звернутися до поліції, щоб на добро чи на зло, але радше на зло, ніж на добро, вона скористалася своїми повноваженнями й примусила сміттярів повернутися до страйку, тоді як її завжди використовували, щоб не допустити страйку шляхом інфільтрацій або інших менш витончених процесів, Ви мене дивуєте, член партії правих не може так говорити, Пане міністр, через кілька годин, коли настане ніч, я муситиму стверджувати, що настала ніч, і мене вважали 6 дурним або сліпим, якби я запевняв, що надворі день, Який це має стосунок до проблеми страйку, Подобається нам це чи ні, пане міністр, але для нас настала ніч, глуха ніч, ми мусимо визнати, що відбуваються події, які перебувають далеко поза нашим розумінням, що суперечать нашому вбогому досвіду, але ми поводимося так, ніби йдеться про звичайне випікання хліба, зліпленого зі звичайного борошна у звичайній печі, але все відбувається зовсім не так, Я мушу серйозно подумати про те, чи не попросити вас, щоб ви подали заяву про свою відставку, Якщо це дозволить мені скинути зі своїх пліч нелегкий тягар, то я прийму вашу пропозицію з глибокою вдячністю. Міністр внутрішніх справ відповів не відразу, він помовчав кілька секунд, щоб повернути собі спокій, потім запитав, То що нам, на вашу думку, робити, Нічого, Мій любий, не можна просити уряд, щоб він не робив нічого в такій складній ситуації, Дозвольте мені пояснити вам, що такою ситуацією уряд не управляє, він лише вдає, ніби управляє, Я не можу з вами погодитися, дещо ми все ж таки зробили, після того як це почалося, Атож, ми тепер перебуваємо, наче риба на гачку, звиваємося, смикаємо за волосінь, натягуємо її, але не можемо зрозуміти, чому простий обривок загнутого дроту зміг підчепити нас й утримувати, можливо, нам пощастить зірватися, я не кажу, що ні, але ми ризикуємо, що гачок вгородиться нам у шлунок, Я справді розгублений, Можна зробити лише одну річ, Яку, адже ви щойно мені сказали, що нічого робити не треба, хоч би що відбувалося, Молитися, щоб дала результат тактика, визначена прем’єр-міністром, Яка тактика, Покинути їх, щоб вони варилися на повільному вогні, сказав він, але, боюся, навіть це зіграє проти нас, Чому, Бо вони управлятимуть цим варінням, У такому разі складемо руки на грудях і станемо чекати, Поговорімо серйозно, пане міністр, чи уряд буде налаштований покінчити з фарсом обложеного міста, послати військо й авіацію, піддати місто залізу й вогню, поранити й убити десять або двадцять тисяч людей, щоб подати приклад, а потім посадити три або чотири тисячі до в’язниць, звинувативши їх хтозна в якому злочині, бо такого злочину не існує, У нас не громадянська війна, ми лише прагнемо закликати своїх громадян до резону, показати їм, якій омані вони піддалися або їх піддали, Це ще треба з’ясувати, переконати їх у тому, що голосування чистими бюлетенями зруйнує управління демократичною системою, А вам не здається, що результати досі були блискучими, Мине час, і люди побачать світло, Я досі не знав, що ви захоплюєтеся містикою, пане міністр, Мій любий, коли ситуація ускладнюється, коли вона стає розпачливою, ми хапаємося за все, я навіть переконаний у тому, що кілька з моїх колег по уряду, якби це принесло якусь користь, пішли б на прощу зі свічкою в руках, зробити якісь обіцянки у святилищі, Позаяк ви про це згадали, то тут є кілька святилищ іншого зразка, де я хотів би, щоб пан міністр внутрішніх справ поставив свою свічку, Поясніть, що ви маєте на увазі, Скажіть принаймні своїм газетам і людям на телебаченні та радіо, щоб вони більше не підливали бензину в вогнище, якщо нам бракує здорового глузду та інтелекту, ми ризикуємо висадити все в повітря, ви повинні заборонити головному редакторові урядової газети робити таку дурість, яку він зробив сьогодні, заявивши, що нинішня ситуація може завершитися в калюжі крові, Ця газета не належить уряду, Якщо ви мені дозволите, пане прем’єр-міністр, я хотів би почути від вас інший коментар, Той чоловічок перевищив свої повноваження, так буває завжди, коли ти хочеш зробити більшу послугу, аніж вимагається від тебе, Пане міністр, Кажіть, Що я повинен, зрештою, зробити зі службовцями муніципальної служби прибирання вулиць, Дозвольте їм працювати, у такий спосіб муніципалітет матиме кращий вигляд в очах населення, а це може нам згодитися в майбутньому, до того ж треба визнати, що страйк був лише одним з елементів нашої стратегії й, безперечно, не найважливішим, Не буде добре для міста ні тепер, ні в майбутньому, якщо муніципалітет буде використаний як воєнна зброя у війні проти своїх громадян, Муніципальна рада не може залишатися поза такою ситуацією, яку ми маємо сьогодні, муніципалітет перебуває в цій країні, а не в якійсь іншій, Я не прошу, щоб нам дозволили перебувати поза ситуацією, я прошу, щоб уряд не ставив перешкод на шляху виконання моїх власних обов’язків, щоб він ніколи не створював у публіки враження, ніби муніципалітет став інструментом його репресивної політики, пробачте за такий вираз, по-перше, тому, що це неправда, а по-друге, тому що цього ніколи не буде, Боюся, я вас не розумію або розумію занадто добре, Пане міністр, одного дня, не знаю, коли саме, це місто знову стане столицею країни, Можливо, й стане, це залежить від того, як далеко зайде заколот, Незалежно від розвитку подій, необхідно, щоб цей муніципалітет зі мною на чолі або з будь-яким іншим головою ніколи не розглядався як спільник або співавтор кривавих репресій, хай навіть і в непрямому розумінні, а уряд, що наказує їх здійснювати, не має іншого виходу, як змиритися з їхніми наслідками, але муніципальна рада повинна діяти в інтересах міста, а не місто діяти в інтересах муніципальної ради, це мені здається очевидним, пане міністр, Настільки очевидним, що дозвольте поставити вам одне запитання, Запитуйте, пане прем’єр-міністр, Ви проголосували чистим бюлетенем, Повторіть, будь ласка, своє запитання, я добре не розчув, Я запитав вас, чи ви проголосували чистим бюлетенем, запитав, чи той бюлетень, який ви опустили до урни, залишився незаповненим, Не можу вам сказати, пане міністр, не можу сказати, Коли все це закінчиться, я сподіваюся, ми з вами поговоримо довше, Як накажете, пане міністр, На добраніч, На добраніч, Мені хотілося б дістатися до вас і поскубти вам вуха, Я вже не в тому віці, пане міністр, Коли вам коли-небудь доведеться стати міністром внутрішніх справ, ви довідаєтеся, що поскубти людині вуха або покарати її в інший спосіб можна незалежно від її віку, Нехай диявол вас не почує, пане міністр, Диявол має добрий слух, і він не потребує, аби йому щось казали гучним голосом.

Ось так закінчилася змістовна розмова між міністром внутрішніх справ і головою муніципальної ради, яка багато чого пояснила, після того як обидва висловили свої погляди, аргументи та думки, проте ця ж таки розмова з великою ймовірністю дезорієнтувала читача, який уже засумнівався в тому, що обидва співрозмовники справді належать, як вони заявили, до партії правих, тієї самої, котра як сила, що перебуває при владі, практикувала брудну політику репресій як у колективному плані, спрямовану на столичне місто, де урядом своєї ж таки країни був запроваджений стан облоги, так і в індивідуальному, де здійснювалися тяжкі допити, детектори брехні, погрози, а можливо, й тортури, хоч істина вимагає від нас сказати, що якщо вони були, ми не можемо це підтвердити, бо не були там присутні, що, власне кажучи, означає небагато, бо так само ми не були присутні при переході через Червоне море по сухому дну, хоч усі присягаються, що такий перехід відбувся. Що стосується міністра внутрішніх справ, то читач уже, певно, помітив, що в обладунку цього незламного воїна, який перебував у стані постійної конкуренції з міністром оборони, утворилася розколина або, якщо сказати простішою мовою, тріщина, в яку можна просунути палець. Раніше так не було, але ми не могли не помітити, як один за одним руйнувалися його плани, з якою швидкістю й легкістю затуплювалося лезо його шпаги, як нам підтвердив щойно прослуханий діалог, який почався з грізними інтонаціями лева, а закінчився жалюгідним хрипінням старої шкапи, щоб не сказати гіршого, зверніть увагу, наприклад, на відсутність пошани до вищих сил, коли міністр мав нахабство стверджувати, що бог глухий від народження. Що ж до голови муніципальної ради, то, користуючись словами міністра внутрішніх справ, ми раді, що він побачив світло, не те світло, яке хотів, щоб побачили столичні виборці, згадуваний міністр, а те світло, яке хтось починає бачити, на думку виборців, що проголосували чистими бюлетенями. У світі часто трапляється, у ці часи, коли ми, як сліпі, спотикаємося й наштовхуємося, завернувши за ближній кут, на чоловіків і жінок у зрілості їхнього існування та процвітання, які у свої вісімнадцять років були не тільки щасливими і веселими, а також, і насамперед, хоробрими революціонерами, сповненими рішучості зруйнувати систему, що панувала в нашій країні, й побудувати на її місці рай братерського життя, а тепер вони з не меншою твердістю й категоричністю перейшли на позиції переконань і практик, переживши які, щоб розігріти й натренувати собі м’язи, спочатку перейшли до однієї з багатьох версій сучасного консерватизму, а потім скотилися до необмеженого й реакційного егоїзму. Якщо застосовувати менш церемонні слова, то ці чоловіки й жінки перед дзеркалом свого життя щодня плюють в обличчя тих, ким вони були раніше, тими плювками, на які вони перетворилися. І якщо політик, який належить до партії правих, чоловік віком від сорока до п’ятдесятьох років, що прожив усе своє життя під парасолькою традиції, овіяної кондиціонованим повітрям біржі й вологим зефіром ринків, переконався у глибокому значенні ненасильницького заколоту в місті, яким йому доручено управляти, то він заслуговує на захват і подяку, так мало ми звикли до таких незвичайних феноменів.

Гадаю, що повз увагу особливо вимогливих читачів і слухачів не проминув той факт, як мало розповідає автор, тобто майже зовсім не розповідає, про обстановку, в якій відбуваються, можна сказати, досить-таки повільно, ті події, які він описує. За винятком першого розділу, в якому ще можна помітити кілька мазків, якими зображена обстава виборчої дільниці, що обмежується дверми, вікнами й столами та поліграфом або апаратом для виявлення брехунів, люди, яких там було чимало, існували ніби в нематеріальному світі, чужі комфорту чи дискомфорту місць, де вони перебували, й зайняті виключно розмовами. Зала, в якій не раз збирався уряд країни, іноді за відсутності, а іноді за присутності керівника держави, щоб обговорити ситуацію й опрацювати заходи, необхідні для заспокоєння душ та наведення порядку на вулицях, безперечно, мала великий стіл, навколо якого сиділи міністри у зручних і м’яких кріслах, і годі було собі уявити, щоб на ньому не стояли пляшки з мінеральною водою, склянки для її наливання, олівці, кулькові ручки різних кольорів, маркери, доповіді, томи законів, плани, мікрофони, телефони та всілякі дрібнички, характерні для таких зал. Були тут, звичайно ж, люстри, підвішені до стелі, а на стінах висіли картини найрозмаїтішого жанру, були там двері, обтягнуті звуконепроникним матеріалом, і закриті шторами вікна, підлогу застеляли килими, стародавні й сучасні, висів там і портрет керівника держави та прапор батьківщини, стояв символічний бюст республіки. Ні про що подібне автор навіть не згадував і не згадуватиме в майбутньому. Навіть тут, у дуже скромному, хоч і просторому кабінеті голови муніципальної ради з верандою, яка виходила на центральний майдан, і великим повітряним видом міста на головній стіні не бракувало елементів, які дозволили б заповнити змістовними описами сторінку або дві, водночас використавши приємну паузу, щоб передихнути перед описом нещасть, які неухильно наближалися. Проте нам здається набагато важливішим звернути увагу на глибокі зморшки страху, які змережали чоло голови муніципальної ради, який, можливо, думає, що наговорив забагато в розмові з міністром внутрішніх справ і створив у нього враження, якщо не навіяв йому впевненість, що він перекинувся на бік супротивника, і що ця необачність може обійтися йому дорого й назавжди зіпсувати його кар’єру як зовні партії, так і в ній. Іншою можливістю, так само далекою, як і малоймовірною, було те, що його аргументи спрямують міністра внутрішніх справ на добру дорогу й примусять його переглянути згори вниз стратегію й тактику, за допомогою яких уряд має намір придушити заколот. Але нам доведеться лише похитати головою, зрозумівши, що після швидкої оцінки гіпотези, запропонованої головою муніципальної ради, він відкине її, визнавши по-дурному наївною й небезпечно нереальною. Голова муніципалітету підвівся з крісла, в яке він опустився після розмови з міністром, і підійшов до вікна. Він не став його відчиняти, а лише трохи відсунув штору й визирнув назовні. Майдан здався йому таким, як і завжди, кілька перехожих, троє людей, які сиділи на лаві в затінку дерева, тераси кількох кав’ярень, заповнені клієнтами, продавчині квітів, жінка, що вивела на прогулянку свого собаку, газетні кіоски, автобуси, автомобілі, знайомий краєвид. Піду прогуляюся, вирішив він. Повернувся до столу й дзвінком викликав начальника канцелярії. Мені треба вийти, сказав він, передай членам муніципалітету, щоб зібралися тут, але тільки в тому разі, коли вони запитуватимуть про мене, усе інше я залишаю на твій розсуд, Я скажу шоферові, щоб він підігнав автомобіль до дверей, Зроби мені цю послугу, але скажи йому, що він мені не потрібен, я сам сяду за кермо, Ви повернетеся сьогодні на засідання ради, Гадаю, так, я тебе попереджу, якщо зміню думку, Гаразд, Що там діється в місті, Нічого незвичайного, до муніципальної ради не надійшло повідомлень гірших, аніж завжди, кілька автомобільних інцидентів, один-два затори, невеличка пожежа без наслідків, невдала спроба пограбувати банк, Як вони вийшли з цієї скрути, адже поліції в нас немає, Нападник був зачуханим грабіжником, аматором, а пістолет у нього, хоч і був справжній, але незаряджений, Куди його забрали, Люди, які його обеззброїли, передали його пожежникам. Навіщо, адже там немає камери, де можна було б тримати правопорушників, Вони ж мали передати його кудись, І що сталося потім, Мені розповіли, що пожежники протягом години давали йому добрі поради, а потім випустили його на волю, Вони не мали іншої ради, Авжеж, пане голово, вони справді не мали іншої ради, Скажи моїй секретарці, щоб попередила мене, коли машина буде біля дверей, Гаразд, пане. Голова муніципальної ради знову опустився в крісло, чекаючи, зморшки знову зібралися йому на лобі. Усупереч прогнозам віщунів, протягом кількох наступних днів більше не відбулося ані грабунків, ані зґвалтувань, ані вбивств. Здавалося, поліція була зовсім непотрібна для безпеки в місті, бо власне населення, стихійно чи в більш або менш організований спосіб, узяло на себе завдання стежити за порядком, як сталося, наприклад, при спробі пограбувати банк. Правда, випадок із відділенням банку мало що означає, грабіжник, певно, дуже нервував, був новачком, не впевненим у собі, і службовці банку помітили, що небезпеки він не становить, але завтра міг прийти інший, та що там я кажу, завтра, сьогодні, зараз же, протягом цих останніх днів у місті відбувалися злочини, які вочевидь залишаться без покарання, якщо у нас немає поліції, якщо правопорушників ніхто не затримає, якщо не буде ані розслідування, ані суду, якщо судді розійшлися по домах і трибунали не функціонують, то злочинність неминуче зросте, схоже, вся людність чекає, що муніципальна рада візьме на себе поліційні обов’язки в місті, ми просимо про це, ми цього вимагаємо, заявляємо, що без служби безпеки не буде спокою, і я запитую себе, як набрати добровольців, створити міську міліцію, нехай ніхто мені не каже, що ми вийдемо на вулиці в одязі опереточних жандармів, в одностроях, позичених у гардеробах театру, й зі зброєю, а де взяти ту зброю і як навчитися застосовувати її, чи може хтось уявити, як я або члени муніципальної ради, або чиновники муніципалітету стріляють із пістолетів, а хто зможе уявити собі, як я, члени муніципальної ради або чиновники муніципалітету переслідують убивцю або ґвалтівника, повибігавши вночі на дахи будинків або в салонах, де збирається суспільство вищого світу, шукають викрадача білих рукавичок. Телефон задзвонив, це була секретарка, Пане голово, автомобіль уже чекає вас, Дякую, сказав він, я зараз піду, не знаю, чи повернуся сьогодні, якщо виникне якась проблема, сконтактуйтеся зі мною по мобільному телефону, Нехай вам щастить, пане голово, Чому ви мені це кажете, У часи, що настали, ми можемо побажати одне одному лише це, Дозвольте поставити вам одне запитання, Звичайно, дозволяю, якщо я знатиму, як відповісти на нього, Якщо не захочете, не відповідайте, Чекаю вашого запитання, Як ви голосували, Ніяк, пане голово, Ви хочете сказати, що не прийшли на вибори, Я хочу сказати, що вкинула до урни чистий бюлетень, Чистий бюлетень, Атож, пане голово, чистий бюлетень, І ви кажете це мені, нічого не приховуючи, Ви ж хотіли, щоб я вам відповіла, нічого не приховуючи, Схоже, ви мені достатньо довіряєте, щоб відповісти відверто, Більш або менш, пане голово, тільки більш або менш, Якщо я правильно вас розумію, то ви свідомо пішли на ризик, Я сподівалася, що нічого мені не буде, Гадаю, ви мали підстави мені довіряти, Ви хочете сказати, що не попросите мене подати заяву про звільнення, Не хвилюйтеся, можете спати спокійно, Було б набагато ліпше, якби ми не надіялися на сон, щоб не хвилюватися, пане голово, Добре сказано, Кожен сказав би так, пане голово, я не сподіваюся, що академія словесності нагородить мене премією за цю фразу, Проте ви повинні задовольнитися лише моїм схваленням, Це мене більше аніж задовольнить, Отже, на цьому зупинімося, в разі потреби сконтактуйтеся зі мною по мобільному телефону, Гаразд, пане, До побачення, якщо не до завтра, Гадаю, що до завтра, пане голово.

Голова муніципальної ради зібрав документи, розсипані на його робочому столі, які здавалися паперами з іншої країни та з іншого століття, а не належали цій столиці, яка перебувала в стані облоги, покинута власним урядом, оточена власним військом. Якби він їх порвав, спалив або вкинув до сміттєвого ящика, ніхто не дорікнув би йому в тому, що він зробив, люди тепер мусили думати про набагато важливіші речі, їхнє місто, якщо добре його роздивитися, уже не було частиною знайомого світу, воно перетворилося на каструлю з гнилою їжею та з черваками, на острів, оточений морем, яке йому не належало, на місце, заражене небезпечною інфекцією, яке з обережності було поміщене в карантин у чеканні, коли пошесть утратить свою убійну силу й, не маючи більше кого знищувати, поглине сама себе. Він попросив службовця принести йому плащ, узяв течку з документами, з якими хотів ознайомитися вдома, й спустився сходами. Водій автомобіля, який його чекав, відчинив дверцята, Мені сказали, я вам не потрібен, пане голово, Це правда, я відпускаю вас додому, Тоді до завтра, пане голово, До завтра. Цікаво, як щодня у своєму житті ми з кимось прощаємося й кажемо до завтра або чуємо, як хтось нам каже до завтра, й фатально одного з цих днів, який був для когось останнім, або вже немає того, кому ми це сказали, або вже немає нас, які це сказали. Ми побачимо, чи завтра від сьогоднішнього дня, яке люди також мають звичай називати наступним днем, зустрінуться знову голова муніципалітету та його особистий шофер і чи будуть вони спроможні зрозуміти, яким чимось незвичайним, яким майже чудом став той факт, що вчора вони сказали один одному до завтра й потім переконалися, як справдилося те, що було лише проблематичною можливістю. Голова муніципальної ради сів в автомобіль. Він хотів проїхатися по місту, подивитися на людей, які його проминатимуть, неквапно, раз у раз зупиняючи машину й виходячи з неї, щоб трохи пройтися пішки, почути, що люди кажуть, тобто помацати пульс міста, з’ясувати, якою буде лихоманка, яка поки що перебуває в інкубаційному періоді. Зі своїх дитячих книжок він пам’ятав, що один східний цар, він точно не пригадував, чи то був цар, чи імператор, найімовірніше, йшлося про одного з тодішніх каліфів, вряди-годи перевдягався й виходив зі свого палацу, щоб затесатися до людей, до юрби й послухати, що про нього кажуть у відвертій балачці вулиць та майданів. Насправді ті розмови не були такими вже відвертими, бо й у той час, як і завжди, також не бракувало шпигунів, які підслуховували опінії, суперечки, критичні зауваження та початки змов. Влада дотримується неухильного правила, що голови треба стинати раніше, ніж вони почнуть думати, бо потім може бути занадто пізно. Голова муніципалітету не є царем цього обложеного міста, а щодо великого візира, який має правити його внутрішнім життям, то він уже перебуває по той бік кордону й о цій годині, безперечно, перебуває на нараді зі своїми помічниками, ми скоро довідаємося, з якими і з якою метою. Тому цей голова муніципальної ради не має потреби ховатися під наклеєною бородою та наклеєними вусами, обличчя, яке він носить, завжди належить йому, хіба що воно здається стурбованішим, ніж зазвичай, як можна бачити зі зморщок, які змережили йому лоб. Деякі люди його впізнають, але таких, які з ним вітаються, мало. Проте він не думає, що байдуже або вороже ставляться до нього лише ті, котрі голосували чистими бюлетенями й тому бачать у ньому політичного супротивника, також багато тих, хто голосував за його власну партію і за партію центру, дивляться на нього з неприхованою підозрою, якщо не з відвертою неприязню, Що тут робить цей суб’єкт, думають вони, він затесався до юрби покидьків-білобюлетенників, він мав би тепер виконувати свої обов’язки, за які йому досі платять, схоже, позаяк більшість стала зовсім іншою, він прийшов сюди ловити нових виборців, хоч і мав би взяти до уваги, що нові вибори відбудуться не скоро, якби я був на місці уряду, то я добре знав би, що мені робити, я насамперед розпустив би цю палату й утворив би на її місці пристойну адміністративну комісію, наділену абсолютною політичною довірою. Перш ніж продовжити цю розповідь, належить пояснити, що застосування кількома рядками вище слова білобюлетенник не було випадковим або несподіваним і не стало наслідком помилки, допущеної на клавіатурі комп’ютера, і ще меншою мірою йшлося про неологізм, вигаданий автором із метою назвати несподіване в нашому політичному житті явище. Цей термін існує, існує в мові, його можна знайти в будь-якому словнику, якщо існує така проблема, то вона пояснюється тим фактом, що люди переконані, ніби вони розуміють значення слова чистий та похідних від нього, а тому не гають часу, щоб визначити його походження, або хворіють на синдром ледачого інтелекту, а тому не йдуть на пошуки нових відкриттів. Ніхто не знає, хто в місті зацікавився пошуком точного слова, не випадає сумніватися лише в тому, що воно поширилося дуже швидко, й передусім у своєму пежоративному розумінні, на яке наштовхувало його звучання та написання. Хоч ми раніше не згадували про цей факт, гідний усілякого осуду в усіх своїх аспектах, засоби соціальної комунікації, передусім державне телебачення, нині застосовують це слово в такому розумінні, ніби йдеться про мерзоту, що не знає собі рівних. Коли ми бачимо його написаним і лише дивимося на нього, воно не здається таким поганим, та коли ми бачимо, як його промовляють із гидко скривленими губами і зневажливим звуком, то слід бути наділеним моральним обладунком лицаря круглого столу, щоб негайно не вибігти з дому з мотузкою на шиї та в сорочці розкаяного грішника, б’ючи кулаком себе в груди й відмовляючись від усіх своїх давніх принципів і правил. Я був білобюлетенником, але більше ним не буду, нехай простить мене батьківщина, нехай простить король. Голова муніципальної ради, який не має причин когось прощати, адже він не був королем і ніколи ним не буде, він навіть не має наміру балотуватися кандидатом на наступних виборах, перестав спостерігати перехожих і став шукати ознак недбалості, забудькуватості, руйнування й принаймні на перший погляд нічого такого не помітив. Крамниці та великі універмаги були відчинені, хоч покупці біля них і не юрмилися, автомобілі рухалися вулицями, лише іноді створюючи незначні затори, біля дверей банків не шикувалися черги стривожених клієнтів, ті, які завжди утворюються за часів кризи, усе здавалося нормальним, не було жодної крадіжки, вартої уваги, жодної бійки із застосуванням пістолетів і ножів, нічого такого не сталося в цей чудовий вечір, не холодний і не жаркий, вечір, який, здавалося, прийшов у світ для того, щоб задовольнити всі бажання й розвіяти всі тривоги. Але не тривогу і, якщо висловитися літературніше, не душевний неспокій голови муніципальної ради. Те, що він відчував, і, мабуть, серед усіх тих людей, які його проминали, був єдиний, хто це відчував, був різновид погрози, що плавала в повітрі та яку чутливі темпераменти помічають, коли густі хмари, що затуляють небо, починають потріскувати перед тим, як ударить грім, коли в темряві скриплять двері й потік холодного повітря налітає нам на обличчя, коли лихе передчуття відчиняє нам двері до розпачу, коли диявольський регіт роздирає покривало нашої душі. Нічого конкретного, нічого такого, про що можна було б поговорити зі знанням причини та об’єктивного розвитку подій, але не випадає сумніватися, що голова муніципальної ради мусив зробити над собою величезне зусилля, щоб не зупинити першу особу, з якою він зустрінеться, й сказати їй, Стережіться, не запитуйте мене, чому я прошу вас остерегтися, бо передчуваю, що може статися дуже погана річ, Якщо ви, пане голово муніципальної ради, з вашою великою відповідальністю не знаєте, в чому проблема, то як це можу знати я, хотів би я вас запитати, Не має значення, головне, ви повинні остерігатися, Ви маєте на увазі якусь епідемію, Не думаю, Землетрус, Ні, ми не перебуваємо в сейсмічному регіоні, тут ніколи не було землетрусів, Повінь або затоплення місцевості, Уже багато років як річка не виходила з берегів, Отже, Не знаю, що вам сказати, Пробачте мені за те запитання, яке я хочу поставити вам, Я вже пробачив вам, перш ніж ви його поставили, Ви, пане голово, бува не випили зайвого, кажу це, не бажаючи вас образити, звідки у вас передчуття чогось поганого, Я п’ю лише за обідом і завжди дуже помірковано, я не алкоголік, У такому разі, я вас не розумію, Коли це станеться, зрозумієте, Коли що станеться, Те, що має статися. Розгублений співрозмовник озирнувся навколо. Якщо ви шукаєте поліцію, яку я міг викликати, то даремно, поліції в місті нема, сказав голова муніципалітету, Я не шукав поліцію, збрехав інший, я домовився тут зустрітися з другом, ага, онде він іде, отже, до побачення, пане голово, бажаю вам успіхів, чесно кажучи, якби я був на вашому місці, я пішов би тепер додому й ліг відпочити, поспавши, люди забувають про все, Я ніколи не лягаю о цій годині, Усі години добрі, щоб подрімати, так сказав би вам ваш кіт, Можна мені поставити вам одне запитання, Звичайно, пане голово, я нічого не маю проти, Ви проголосували чистим бюлетенем, Ви хочете влаштувати мені допит, Ні, я тільки поцікавився, як не хочете, то не відповідайте. Чоловік завагався на секунду, потім серйозно відповів, Атож, пане голово, я проголосував чистим бюлетенем, наскільки мені відомо, це не забороняється, Не забороняється, але дає результати. Співрозмовник, схоже, забув про уявного друга, Пане голово, я особисто нічого проти вас не маю, навіть готовий визнати, що ви добре попрацювали в муніципальній раді, але провина за те, що ви назвали результатом, належить не мені, я проголосував, як мені хотілося, не порушуючи закон, а ви цю кашу заварили, то й висьорбуйте її, Не хвилюйтеся, я лише хотів застерегти вас, Застерегти від чого, Я хотів би вам пояснити, але не можу, Тоді я даремно втрачаю час, стоячи тут із вами, Пробачте, але ви ж самі мені сказали, що чекаєте тут свого друга, Ніякого друга я не чекаю, я лише хотів якнайшвидше піти, Тоді я повинен подякувати вам, що ви залишилися трохи надовше, Пане голово, Кажіть, кажіть, не церемоньтеся, Якщо я спроможний зрозуміти, що відбувається в головах у людей і чому пан голова тут блукає, то, думаю, він відчуває докори сумління, Докори сумління за те, що я нічого не вчинив, Дехто вважає, що найтяжчі докори сумління людина переживає, коли думає про те, чого вона не дозволила вчинити, Можливо, ви маєте рацію, я про це подумаю, але хай там що, а ви стережіться, Я стерегтимуся, пане голово, і дякую вам за застереження, Хоч ви й не знаєте, проти чого я вас застеріг, Є люди, які не заслуговують на довіру, Ви вже другий, хто мені це сьогодні сказав, У такому разі ви не втратили сьогоднішній день, Дякую, До побачення, пане голово, До побачення.

Голова муніципальної ради повернувся туди, де припаркував свого автомобіля, задоволений, що застеріг принаймні одну людину, якщо цей чоловік комусь повторить його застереження, то через кілька годин усе місто перебуватиме у стані тривоги, готове до будь-яких несподіванок. Мабуть, я схибнувся, подумав він, немає причин сумніватися, що цей чоловік нікому нічого не скаже, він не такий дурень, як я, хоч, власне, тут ідеться зовсім не про дурість, те, що я відчув загрозу й неспроможний зрозуміти, в чому вона полягає, це справа моя, і його вона не стосується, і найкраще, що я можу зробити, це послухатися поради мого випадкового співрозмовника, повернутися додому, ніколи не треба вважати втраченим день, той, коли ми принаймні одержали добру пораду. Голова муніципальної ради сів в автомобіль і з машини зателефонував начальникові канцелярії, що сьогодні вже не повернеться до муніципалітету. Він жив на одній із центральних вулиць неподалік від станції наземного метро, яке обслуговувало велику частину східного сектора міста. Його дружина, лікар-хірург, не буде вдома, сьогодні її черга нічного чергування у шпиталі, а щодо двох їхніх дітей, то хлопець перебував на військовій службі, можливо, був одним із тих бійців, які охороняли кордони міста, озброєні на посту важким кулеметом і в протигазі, підвішеному на грудях, а дівчина перебувала за кордоном, працюючи секретаркою та перекладачкою в одній із міжнародних організацій, монументи та розкішні палаци яких розташовані в найважливіших містах світу, в політичному розумінні, звичайно. До певної міри їй допомагало те, що батько перебував на високій посаді, маючи великий вплив і одержуючи чималу платню. Як завжди буває з добрими порадами, що в кращому разі виконуються лише наполовину, голова муніципальної ради не ліг спати. Він переглянув папери, які привіз із собою, щодо деяких ухвалив рішення, а інші відклав на потім. Коли настав час вечеряти, він пішов на кухню, відчинив холодильник, але не знайшов там нічого такого, що розбудило б його апетит. Дружина про нього подумала, не залишила його зовсім без їжі, але зусилля, яких треба було докласти, щоб накрити на стіл, розігріти їжу, а потім вимити посуд, здалися йому сьогодні нелюдськими. Він вийшов із дому й подався до ресторану. Уже сидячи за столом і чекаючи, коли його обслужать, зателефонував дружині, Як тобі працюється, запитав він, Без особливих проблем, а як ти, У мене все гаразд, але я чомусь неспокійний, Я не запитую тебе, чому ти неспокійний у такій ситуації, Я відчуваю якусь внутрішню напругу, наді мною наче нависає тінь якогось лихого передчуття, Ти ніколи не був забобонним, принаймні таким я тебе не знала, Для всього коли-небудь настає час, Я чую гомін голосів, де ти перебуваєш, У ресторані, потім піду додому, а можливо, спочатку навідаюся до тебе, якщо ти голова муніципальної ради, то перед тобою відчиняться багато дверей, Я можу залишитися на операцію, можу затриматися на службі, Я про це подумав, цілую тебе, цілую ще раз великим поцілунком. Офіціант приніс йому страву, Вечеряйте, пане голово, смачного вам. Він не встиг піднести виделку до рота, коли гримнув вибух, який струснув будівлю згори донизу, й водночас розсипалися на скалки внутрішні й зовнішні вікна, столи та стільці попадали на підлогу, люди закричали й застогнали, деякі з них були поранені, інші оглушені вибухом, ще інші тремтіли від страху. Голова муніципальної ради був забризканий кров’ю, бо одна зі скляних скалок влучила йому в обличчя. Було очевидно, що ресторан накрило хвилею вибуху. Це, схоже, сталося на станції метро, сказала між схлипуваннями жінка, яка намагалася підвестися на ноги. Затуливши рану серветкою, голова муніципальної ради вибіг на вулицю. Скалки скла встеляли поверхню під його ногами, попереду здіймалася в небо товста колона чорного диму, йому здалося, що він бачить спалахи пожежі, Це справді сталося на станції метро, подумав він. Відкинув серветку геть, зрозумівши, що тримати руку весь час піднятою вгору й притиснутою до обличчя сковувало йому рухи. Тепер кров вільно витікала йому з обличчя та з шиї й намочила комір сорочки. Запитуючи себе, чи служба надзвичайних подій досі функціонує, він на мить зупинився, щоб знайти її телефон, але нервовий тон у голосі, який йому відповів, засвідчив, що новина там уже відома. Говорить голова муніципальної ради, вибухнула бомба на головній станції наземного метро у східному секторі, надішліть туди всіх, кого можете, пожежників, цивільну оборону, бойскаутів, якщо їх досі можна знайти, санітарів, карети швидкої допомоги, матеріали для надання першої допомоги, усе, що для вас доступне, ага, ще одне, якщо вам відомо, де живуть відставні поліціанти, покличте і їх, нехай прийдуть допомагати, Пожежники уже в дорозі, пане голово, ми докладаємо всіх можливих зусиль. Голова муніципалітету урвав зв’язок і прискорив ходу. Поруч із ним бігли люди, деякі випереджали його, ноги в нього були важкі, наче налиті свинцем, а легені відмовлялися вдихати густе й задушливе повітря з поганим запахом, і біль, який раптово виник йому в трахеях, посилювався з кожною секундою. Станція метро була вже на відстані п’ятдесятьох метрів, бурий, перемішаний із попелом дим, освітлений вогнем пожежі, підіймався вгору шаленими клубами. На станції лежали кілька вбитих, хто міг кинути цю бомбу, запитував себе голова муніципальної ради. Уже близько лунали сирени пожежних автомобілів, розпачливе виття, яке радше благало допомоги, аніж хотіло її надати, вони були дедалі гучнішими, будь-якої миті машини могли вихопитися з-поза якогось повороту. Перша машина з’явилася, коли голова муніципальної ради проштовхався крізь натовп людей, які прибігли повитріщатися на катастрофу, Я голова, повторював він, я голова муніципальної ради, дайте мені пройти, будь ласка, й відчував, як безглуздо звучали його слова, які він знову й знову повторював, усвідомлюючи той факт, що перед ним, як перед головою, відчинялися далеко не всі двері, він навіть не міг пройти далі, бо належав до тих людей, яким це загрожувало смертю. Через кілька хвилин потужні струмені води вдарили по вогню, проникаючи в ті отвори, які раніше були дверима і вікнами, або підіймалися високо в повітря, намагаючись намочити верхні структури й перешкодити вогню, перекинутися на ближні будівлі. Голова муніципальної ради звернувся до начальника пожежників, Як вам ця пожежа, командире, запитав він, Одна з найгірших, які я досі бачив, навіть у мене відчуття, що вона пахне фосфором, Не кажіть так, це неможливо, Таке моє враження, було б добре, якби я помилився. У цю мить з’явився репортажний автомобіль телебачення, після чого з’явилися й інші, автомобіль преси, автомобіль радіо, голова муніципальної ради тепер був оточений прожекторами й мікрофонами, і йому довелося відповідати на запитання, Скільки людей загинуло, як ви вважаєте, Якою інформацією ви вже володієте, Скільки поранених, Скільки людей згоріли у вогні, Коли, на вашу думку, станція метро знову запрацює, Ви маєте якусь підозру, хто вчинив цей злочин, Чи одержали ви якесь застереження перед тим, як це сталося, У ствердному випадку, кому воно надійшло і яких заходів було вжито, щоби вчасно евакуювати станцію, Чи не думаєте ви, що йдеться про вилазку терористів, здійснену групою, пов’язаною з нинішнім рухом міського заколоту, Ви не чекаєте, що будуть учинені інші диверсійні злочини такого зразка, Як голова муніципальної ради ви залишилися єдиною владою в місті, що знає, які існують засоби, аби здійснити необхідне розслідування. Коли злива запитань припинилася, голова муніципальної ради дав єдину відповідь, можливу за таких обставин, Деякі із запитань виходять за межі моєї компетенції, тому я не можу на них відповісти, але думаю, що уряд незабаром виступить із офіційною заявою, що ж до всіх інших запитань, то можу сказати, ми зробимо все, що в людських можливостях, аби допомогти жертвам, якщо встигнемо вчасно добутися принаймні до деяких, Але скільки людей загинуло, допитувався один журналіст, Коли ми зможемо увійти в це пекло, то довідаємося, скільки там є мерців, а раніше, будь ласка, не дратуйте мене своїми дурними запитаннями. Журналісти запротестували, що так розмовляти не годиться з представниками засобів масової інформації, що вони перебувають тут, аби виконати свій обов’язок інформувати населення, а тому мають право сподіватися на повагу, але голова муніципальної ради на самому початку урвав цю корпоративну дискусію, Сьогодні одна з газет набралася нахабства пророкувати криваву баню, хоч такого цього разу не сталося, обгорілі трупи не кровоточать, а лише перетворюються на шкварки, а тепер дозвольте мені, будь ласка, відійти, я більше не маю чого вам сказати, ми вас покличемо, коли здобудемо якусь конкретну інформацію. Пролунав загальний гомін несхвалення, десь позаду хтось зневажливо промовив, Ким він себе вважає, але голова муніципальної ради не зробив найменшого зусилля, щоб спростувати нешанобливу думку про себе, бо протягом останніх годин він тільки те й робив, що запитував себе, Ким я себе вважаю.