"Володар Всесвіту"

Розділ XX ПОДІЇ РОЗГОРТАЮТЬСЯ НАВАЛЬНО

Рівно о сьомій Чен зайшов до передпокою спальні Харвуда і натиснув кнопку біля великих різьблених дверей.

— Сьома година, містер. Ви наказали вас збудити.

З репродуктора, врізаного в стіну і замаскованого ажурними ґратами, почулося голосне позіхання, дзенькіт пружин матраца, а потім різкий голос Харвуда:

— Ванна?

— Готова, містер!

— Зайди.

Тихо задзижчав мотор. Повільно відчинилися товсті, сталеві, тільки зовні облямовані деревом двері.

Чен підійшов до вікна, натиснув ще одну кнопку. Одразу ж поповзла угору дірчаста сталева запона. Крізь товстелезні плексигласові шибки, яких не проб'є жодна куля, у кімнату зазирнув похмурий ранок.

Тепер треба ввімкнути радіоприймач і прилад для осушення повітря. Температуру в спальні знизити точно на п'ять градусів.

Усе тут механізовано. Вжито всіх заходів безпеки проти несподіваного замаху.

Автоматичні пристрої працюють чітко. І так само чітко й безшумно виконує свої нескладні обов'язки Чен — людина-автомат. На його обличчі застиг шанобливий, навіть побожний, вираз, до якого приєднується ще й самовдоволення: завдання хазяїна виконане, ванна готова. Хазяїн, коли його ласка, може похвалити свого вірного слугу.

Так принаймні. розшифровує думки старого китайця містер Генрі Харвуд. Але навіть він, кандидат у «володарі всесвіту», маючи змогу зруйнувати, підкорити перший-ліпший людський мозок, водночас безсилий зрозуміти, прочитати хоча б найпростішу з думок Чена.

А Чен зараз вирішує дуже складне питання: чи не знищити, часом, Харвуда негайно, доки ще не пізно?

Сталевий нагрудник… Дивлячись на химерно вигнутий, схожий на висохлу крабову шкаралупу лист сталі, Чен завжди ледве стримує посмішку. Понад півтора року життя Харвуда висить на волосинці, і цю волосинку Чен перетне в ту ж мить, як дістане наказ. Дарма Харвуд наказує йому куштувати їжу з кожної тарілки. Пусте, що спить він у кімнаті з сталевими стінками, під охороною. Вже давно знято копії з усіх ключів і вивчено, як вимикається той чи інший захисний пристрій. Чен ще не одержав наказу на страту Харвуда. Злочинця має судити трибунал. Але солдат народної армії в скрутну хвилину може приймати рішення самостійно. Зараз така хвилина настала.

Тільки одне й стримує Чена: ще не вдалося довідатися, де схована та страшна машина, про яку говорив товариш Чеклоу. Тут, де земля пробуравлена всілякими тунелями та склепами, можна сховати все, що завгодно. Шукатимеш і день, і два. А за цей час нагрянуть окупанти з Сінгапура, і все пропаде. Отже, треба вистежити, де міститься «випромінювач влади».

— Чен, Джонсон повернувся?

— Ні, містер.

— Ч-чорт!.. Одягатися!.. Мерщій!

Цього разу Харвуд навіть порушив режим і не висидів у ванні належного часу.

Нашвидкуруч вдягнувшись і не випивши какао, він побіг до радіорубки.

Справи були кепські: Джонсон повідомив, що по дорозі до аеродрому було вчинено напад на поліцейські машини. Кілька поліцаїв убито, арештанти втекли. Джонсонові ледве пощастило врятуватися.

— Санавабіч! Сучий сину! — просичав Харвуд. Радіозв'язок підтримувався на спрямованих хвилях, тому ніхто підслухати не міг. — Ви не варті рому, який всмоктує за добу ваше дурне черево!.. У вас на плечах не голова, а черепок!.. Чому ви не попросили ще двадцять-тридцять охоронців?!

Харвуд лютував, лаявся, але нічого вдіяти не міг. Раніше як увечері вивезти в'язнів із Сінгапур-Джел не можна. Такий наказ губернатора.

Випробовування «випромінювача влади» відкладалося на цілу добу. Чи захоче ж Паркер чекати стільки часу?.. Він може обуритися, виїхати, і тоді піде прахом усе.

А Джонсон передав ще неприємнішу звістку: містер Кніпс до Сінгапура не прибув. Отже, з ним приключилася якась халепа.

Звісно, «випромінювач» можна було б дослідити на тубільцях з числа обслуги Грінхауза. Та в тому й річ, що Паркер вимагав масового експерименту. Він уже бачив, як шаленіють, плачуть, сміються, б'ються головою об стіну поодинокі люди в камерах під впливом всевладного проміння. Тепер він прагне побачити цю дію на багатьох людях, на значній віддалі. Практичний мільйонер навіть запропонував свій план досліджень: після опромінювання в'язнів у камері вивезти їх на автостраду і випустити на волю, а потім увімкнути «випромінювач влади», — з відстані хоча б півкілометра. Якщо жоден з в'язнів не втече, інтегратор буде прийнято з оцінкою «відмінно».

Харвуд зітхнув з полегшенням, коли почув таку умову: він чекав на далеко складніше завдання. З таким упоратися легко, слід тільки ввімкнути проміння, яке паралізує роботу мускулів.

І ось тепер усе пішло шкереберть.

Йому вдалося зволікати до дванадцятої. А потім Паркер поставив питання руба: час починати.

Довелося з'ясувати, що трапилось. А щоб мільйонер не спробував виїхати раніше, Харвуд з перебільшеним острахом повідомив, що, на його думку, сер Кніпс з дочкою потрапили до рук партизанів.

Він і не сподівався, що це викличе у Паркера зовсім не бажану реакцію.

— Негайно… по радіо… танкову колону… Я зараз виїду… — мільйонер заметушився по кімнаті, не знаючи, за що взятися. — Ми проведемо дослідження потім… потім…

— Містер Паркер, я повинен повідомити вас, що у чорношкірих на озброєнні є американські протитанкові гармати. Хто може гарантувати, що снаряд не влучить саме в той танк, у якому… А може, викликати вертоліт?

Мільйонер тільки махнув рукою і сердито засопів носом.

— Містер Паркер… — Харвуд підійшов до нього і шанобливо схилив голову. — Я гарантую вашу цілість і недоторканність. В першу-ліпшу мить ми сядемо з вами у «випромінювач влади» і через кілька годин будемо в Сінгапурі. Я поставлю плівку з промінням жаху. Од автостради тікатимуть усі так, наче вона стане розжареною лавою. Ми проїдемо вільно, і на нас не зможе ніхто навіть звести погляд. Це кажу я, Генрі Харвуд, і запевняю, що бережу своє життя не менше за вас… Ми можемо виїхати хоч зараз.

Так, Харвуд вибрав вірний тон! Паркер поступово заспокоювався.

— Зв'яжіться з резиденцією губернатора. Я гадаю, для мене можна зробити дещо поза правилами.

Але минуло ще години зо дві, аж поки Джонсон повідомив, що вилітає вертольотом, маючи на його борту двадцять закутих у кайдани в'язнів.

Треба було скінчити останні приготування, зібрати потрібні папери й речі, підготувати до знищення зайве. Сьогодні вночі Грінхауз мав зникнути з лиця землі.

— Перепрошую, містер Паркер, я мушу залишити вас до прибуття Джонсона. Раджу вам спочити: на нас чекає дальня подорож, а мій «випромінювач влади», на жаль, не дуже комфортабельний.

Гречно відкланявшись, він поспішив до своєї спальні.

Листи, ділові папери, чернетки й незліченні варіанти проектів «випромінювача» — увесь той мотлох, який колись здавався таким необхідним, летів із сейфа на підлогу. Блиснувши золотою монограмою: «Отто Вагнер. Німеччина. Берлін», ляпнула об стінку під столом і папка з рукописом старого професора. Тепер все це було непотрібним. Потрібне — ось що…

З тайника у сейфі Харвуд витяг чималий портфель з важкої крокодилячої шкіри. Тут було все, що давало можливість здійснити найдерзновенніший у історії людства задум.

Гроші, — недоторканний запас… Проект останньої моделі випромінювача… Касети з фотоплівкою, — фотокопії рукопису Вагнера.

Він зважив на руці округлі пластмасові скриньки. Якихось там сто грамів, не більше. Але навіщо, зрештою, оці фотокопії? Хай летять на підлогу, щоб згоріти через кілька годин.

Ще раз, востаннє, обвів Харвуд поглядом свою спальню: чи не забув, часом, чогось. Він уже не збирався повернутися сюди. Перевірив, чи замкнено двері, опустив сталеву запону на вікні. Потім натиснув на кнопку в глибині сейфа, і ця брила металу, легко обернувшись навколо осі, відкрила хід до тунелю, який круто спускався вниз.

Ніхто, навіть Вагнер і Сміт, не знав про існування цього ходу. Харвуд користувався ним тільки у виняткових випадках.

Звідси, через підземне сховище, де стояв «випромінювач влади», можна було пройти в перший-ліпший куток Грінхауза і навіть за його межі. Двері були тут обладнані надійними цифровими замками. Ультразвукові свищики — іграшка. Тим чи іншим способом, хай навіть з великими труднощами, проте можна підібрати відповідний тон. А тут треба повернути десять коліщат з цифрами на обідках так, щоб склалося одне, цілком певне число. Щоб випадково натрапити на це число, треба перепробувати мільярд комбінацій.

На кілька хвилин Харвуд затримався біля свого «випромінювача», щоб перевірити його в останній раз.

Зовні це був звичайнісінький середній танк з невисокою круглою баштою, але без озброєння. Навколо башти, підтримувані масивними кронштейнами, спиралися на рухоме кільце чотири великі, відполіровані до дзеркального блиску параболічні рефлектори. Всередині машини було повно найскладнішої радіоапаратури. Тут справді не лишилося жодного вільного куточка, — навіть портфель довелося покласти на сидіння.

Харвуд завів мотор «випромінювача», перевірив роботу інтеграторів, — основного і допоміжного, — заклав у касету Плівку з чітким записом і, задоволений з огляду, вийшов потайним ходом до другого корпусу, а звідти — назовні.

— Містер, перепрошую! — До Харвуда з боку головної лабораторії поспішав Чен.

— Що трапилось?

— Перепрошую, містер… Містер Петерсон велів передати вам, що він скінчив роботу. Просить, щоб ви зайшли.

— Передай, що мені ніколи. Зайду завтра.

— Гаразд, містер, — китаєць вклонився і одійшов.

Харвуд подивився на годинник: до прибуття вертольота лишалося десять-п'ятнадцять хвилин. А чому б, зрештою, і не зазирнути до Петерсона?.. Відремонтував інтегратор… Що ж — це під силу тільки неабиякому інженерові.

А що, як подарувати Петерсонові життя?.. Зрештою, і в Америці, при побудові заводу інтеграторів, потрібні будуть і фахівці, і наглядачі. За ним, певна річ, слід добре назирати. Але він таки працюватиме.

І Харвуд рішуче повернув до лабораторного корпусу.

Навіть тепер, коли інженер Щеглов остаточно переконався в тому, що Джек Петерсон аж ніяк не шпигун, не було рації розповідати американцеві про майбутній наступ партизанів на Грінхауз. За себе інженер міг поручитися цілком, за інших — лише частково. Але навіть тимчасовий спільник повинен дещо знати. І Щеглов розповів. Петерсону, що Чен, якого вони обидва так недолюблювали, бажає помститися Харвуду за давню образу, тому готовий допомогти їм в усьому. На доказ своїх слів інженер показав один пістолет і передав Джекові другий.

Джек ухопився за це повідомлення. Він одразу ж запропонував викликати сюди Харвуда, схопити його і яким Чен, прошу вас… — владна інтонація змінилася у Петерсона прохальною. — Скажіть, де Блеквел?

Старий китаєць подивився на Щеглова. Той зробив ледве помітний жест.

— Інженер Блеквел через кілька хвилин буде тут, — сказав Чен і вийшов з лабораторії.

Харвуд одвернувся, заплющив очі. Як хижак, що потрапив до пастки, після першого нападу шаленої люті він знітився, причаївся, вишукуючи шанс на порятунок, його мозок працював у ці хвилини шалено.

Насамперед, треба за всяку ціну виграти час Незабаром прилетить Джонсон, а тоді справа може обернутися по-іншому. Отже, слід відмовчуватися, зволікати по краплинці розкривати оті таємниці, яких зажадають від нього.

Він чекав на вимоги, на запитання, але їх не було Щеглов не поспішав: до смерку ще далеко, а раніше нічого зробити не вдасться. Петерсон, схвильований наступною зустріччю з другом, якого вже не сподівався бачити живим, збуджено бігав по лабораторії з пістолетом у руці, — лисий, кремезний, схожий на кого завгодно тільки не на інженера.

Аж ось почулися кроки в коридорі. Петерсон кинувся туди й закричав:

— Гаррі!.. Друже!.. Як же тебе… Він затнувся.

У кімнату, підтримуваний Ченом, хиткою ходою увійшов дуже високий і такий худий чоловік, що його здавалось, можна було б зав'язати вузликом. Обличчя мало блідий, аж зеленкуватий колір. Голова тіпалася. Великі чорні очі були сповнені скорботи й болю.

В першу мить Блеквел, певно, не зрозумів, що тут діється. Зв'язаний бос… Джек і незнайомий з пістолетами в руках… А потім зойкнув і тицьнув на Харвуда гострим як веретено, пальцем:

— Він… він… катував мене! — А — катував??

Петерсон, «всесвітній миротворець», який поставив собі за мету перевиховати наймерзенніших злочинців, забувши всі свої пацифічні настанови, стрибнув на Харвуда, ухопив його за класичний ніс, прищемив і крутив, повторюючи:

— Катував?!. Катував?!

— Досить! — Щеглов одштовхнув Петерсона. — Він дістане те, що заслужив, але трохи пізніше.

Джек підвівся, похитуючись, важко одсапуючи.

— Ну, містер Харвуд, тепер відповідайте: куди ви сховали «випромінювач влади»? — Щеглов сів на стілець і закурив цигарку. — Потім: де міститься потайний хід з Грінхауза?

— Не скажу!.. Нічого не скажу! — істерично вигукнув Харвуд.

— Не так голосно. Я вас попередив.

Блеквел підбіг до Щеглова, ухопив його за рукав:

— Я скажу. У другому корпусі. Мене туди водили одного разу. Там є замасковані двері. Унизу великий зал. «Випромінювач» змонтовано у танкові.

— Ви туди не пролізете! — аж засичав Харвуд. — Ні, ні, не пролізете!.. Містер Петерсон, я можу повернути вам фотокопії рукопису Вагнера. Касети лежать у мене на столі, в спальні.

— Гаразд, ми їх заберемо, — кивнув головою Щеглов. — Прошу, повідомте, як туди потрапити. І ще: коли прибуде Джонсон?

— Зараз, зараз! Ви загинете всі!

— Ну, це ще побачимо. Чен, прошу вас: попередьте містера Джонсона, що дослідження «випромінювача» переноситься на завтра. З'ясуйте також, що містер Харвуд ласкаво дозволяє не турбувати його до ранку. А тепер… Тепер…

Щеглов позирнув на Петерсона, затримав погляд на Блеквелові. Малий, дуже малий загін навіть для того, щоб держати оборону, не кажучи вже про спробу захопити весь Грінхауз. Та й що може зробити Гаррі, коли він ледве тримається на ногах?.. А зараз слід негайно почати шукання «випромінювача» та потайного виходу.

Він зважив на руці чималу в'язку ключів, одібраних у Харвуда, позирнув на пласкувату скриньку з ультразвуковими свищиками, з допомогою яких відчиняються найгрубіші двері.

Ясно, що з Харвуда не вирвеш зізнань, або коли й добудеш, то брехливі. Доведеться шукати самотужки. Але біля полоненого треба когось лишити, — мало які несподіванки можуть трапитися отут, де розступаються стіни, одкриваючи потайні ходи.

— Ідіть, Чен. А ви, Блеквел…

Ще раз позирнув Щеглов на довготелесого американця. Чи можна звіритися на нього?.. І вирішив: можна. Хоча б тому, що жодна людина не забуде знущань і не побажає їх повторення.

— А ви, Блеквел, лишаєтесь на варті.

Він простяг Гаррі відібраний у Харвуда пістолет:

— Стріляйте без жалю. Але тільки у крайньому разі.

Оце й була помилка. Велика помилка інженера [Цеглова, яка згодом спричинилась до цілого ряду неприємних подій.

…Минуло хіба що п'ять хвилин з того часу, коли Щеглов і Петерсон подалися на розшуки «випромінювача», як здалеку, наростаючи, почувся гуркіт мотора.

Харвуд стрепенувся. Гаррі Блеквел насторожився. Вони обидва дивилися у вікно, — один нетерпляче й зловтішно, а другий — з острахом.

Гуркіт посилювався. І ось, нарешті, повз вікно промайнула тінь: великий вертоліт, сповільнюючи ходу, спускався на майданчик за господарськими спорудами, — метрів за двісті від цього корпусу.

Відтепер вся увага Блеквела мимохіть зосередилась на тому кутку Грінхауза. Він не хотів цього. Він одвертався, примушуючи себе думати про що завгодно, та тільки не про те, що ось-ось до лабораторії вдеруться охоронці. Але його погляд почав усе частіше зустрічатися з поглядом Харвуда, — торжествуючим, хижим, — і у Гаррі ставало млосно на серці.

Кволий і слабовольний, з розхитаною, зламаною психікою, Блеквел поруч з іншими не боявся б нічого. Та зараз, віч-на-віч з переможеним, але все одно страшним ворогом, він злякався.

Харвуд це помітив, йому здалося, що вихід знайдено.

Зростаючи в країні, де кожен прагне видерти шматок з рота слабішого, Харвуд свого часу захоплювався гіпнозом, йому здавалося, що, здобувши загадкову владу над мозком людей, можна розбагатіти, стати мільйонером. Його надії не справдились, але він простудіював усю літературу з цього питання, чимало тренувався і досяг певних успіхів у гіпнозі. Найбільш сприйнятливі до гіпнотизування виснажені, слабі люди. Блеквел саме такий.

Минуло десять, двадцять, тридцять хвилин… Ніхто не з'являвся. Блеквел почав заспокоюватися. Видно було, що на нього напосідає дрімота. Він міг заснути, зрештою. Але це було зовсім не те, що потрібне Харвуду: розв'язатися чи викинути кляп з рота — не вдасться. А треба поспішати — дорога кожна секунда.

Він вирішив удатися до хитрощів.

Блеквел саме протирав очі, коли це раптом почув харчання позад себе: мотаючи головою, багровочервоний з натуги, Харвуд задихався.

Жалісливий зроду, Блеквел не міг бачити мук іншої людини, хоч би й ворога. Він підбіг до Харвуда, повернув того на бік, але харчання посилилось.

— Попереджаю: не закричіть, бо стрілятиму! — Гаррі витяг кляп з рота Харвуда і націлив на нього пістолет.

— Дякую… — прошепотів той. — Ви врятували мене від задухи. У мене в носі поліпи… Як хочеться спати… Хочеться спати… Хочеться спати…

Голос Харвуда щораз міцнішав, набував твердості, владності:

— Приємна теплінь припливає до голови… Слабішають м'язи… Згинаються ноги!.. Хочеться спати… Спати…

І Гаррі відчув: так, справді, мускули відмовляються служити, все тіло охоплює солодка розслабленість і безвілля.

«Та що ж це зі мною?! Я на посту!» Він струснувся, підскочив до Харвуда, крикнув:

— Мовчіть! Стрілятиму!

Дивлячись йому просто в очі, Харвуд замовк на кілька секунд, а потім сказав неголосно, твердо:

— Закрийте очі!.. Так… Спіть!

Оце було останнє, що пам'ятав Гаррі Блеквел у своєму житті.

Покірний волі Харвуда, байдужий до усього, крім наказу гіпнотизера, він як сомнамбула підійшов до нього й розв'язав дріт на його руках і ногах.

— Ляжте!.. Спіть!

Харвуд схопився з місця, розправив закам'янілі м'язи, підбіг до відкритої шахти ліфта, яким щойно спустилися Щеглов та Петерсон:

— Встаньте!.. Йдіть сюди!.. Прямо!

З заплющеними очима Гаррі наблизився до отвору, зробив ще крок і впав униз, на гранчасте залізяччя.