"Володар Всесвіту"

Розділ XXI НА ОСТАННЬОМУ РУБЕЖІ

Події розгорталися навально.

Знаючи всі ходи і виходи, Харвуд шугнув у підземелля, а потім, вибираючи шлях, де двері мали цифрові замки, які відчиняються без ключів, подався у протилежний бік Грінхауза, до розташування охоронного взводу.

У кімнату Джоноона він влетів як вихор, скинув із стола пляшку з ромом, гримнув кулаком, аж забряжчали тарілки:

— Сто чортів і відьма!.. І це — начальник охорони?!. І це — колишній офіцер?!

— Що трапилось? — шматок біфштекса став поперек горла, і Джонсон ніяк не міг його проковтнути.

— Де ваші люди?.. Негайно до зброї! В Грінхауз вдерлися партизани.

— Партизани?? — Джонсон пополотнів і почав здирати з шиї серветку. — От тобі й маєш… Учора Кніпс… А сьогодні…

— Та швидше ж, телепню! — Харвуд вихопив пістолет, покрутив ним перед носом у Джонсона. — Їх тільки двоє та третій — Чен. Негайно спіймати всіх. Живими!.. Вони, мабуть, у другому корпусі. Закидайте їх газовими гранатами.

Не чекаючи відповіді, він подався до свого котеджу. Треба рятувати Паркера. Можна було б, звісно, начхати на оцю трухлятину, але без його мільйонів нікуди не поткнешся.

Як і сподівався Харвуд, Паркер лежав посеред своєї кімнати зв'язаний, з затичкою в роті, і стогнав, заплющивши очі.

— Містер Паркер?!. Що?!. Що таке?.. — Харвуд підскочив до нього, розв'язав і допоміг стати на ноги. — То хоч скажіть: хто посмів?!

— Ох… ох… — Паркер хитався з боку на бік. — Китаєць… Клятий китаєць…

— Який китаєць? — вигукнув Харвуд, надавши голосові неймовірного обурення. — Чен?!. То цього мерзотника зараз повісять! Зачекайте хвилинку, я накажу.

— Ні, ні! — Паркер вчепився за його рукав. — Я не відпущу вас ані на крок!.. І негайно, — ви чуєте: негайно! — Їдьмо звідси! Інакше, я пориваю з вами всякі стосунки!.. Ох… ох… Та дайте ж мені води, зрештою!

— Прошу, містер Паркер!.. Я дуже, дуже завинив перед вами… Зараз ми проведемо дослід. Джонсон привіз чорношкірих.

Вікна цієї кімнати виходили в парк, але постріли, хоч і дуже приглушені, долітали й сюди, тому Харвуд говорив безупинно:

— Так, привіз чорношкірих. Дуже хороша партія: свіжі, ще не виснажені. Сподіваюсь, ви будете задоволені з результату.

— Який дослід?! Які результати?! — Паркер сердито гримнув кулаком по плексигласовій шибці. — Через десять хвилин зайде сонце!.. Ми виїдемо негайно, і це буде випробуванням вашого «випромінювача». Якщо ми доберемося до Сінгапура живими й здоровими, я негайно ж підпишу угоду. В противному разі — вона вам уже не придасться.

— Гаразд!

Харвуд підійшов до телефона, натиснув кнопку:

— Джонсона!.. Немає?.. Скажіть, щоб кінчав справу і негайно йшов сюди… Так.

Незабаром стрілянина вщухла. А через кілька хвилин до кімнати зайшов Джонсон. Уже з його усміхненого пітного обличчя Харвуд зрозумів: спіймані!

Хижою хвилею залило йому груди: а, зачекайте! По краплинці висотати кров, розтягнути муки на незчисленну кількість секунд, зробити так, щоб сама смерть здавалася б щастям, — ось на що здатний він!.. Шкода — обмаль часу. Та все одно він не дасть їм швидкого кінця. Хай сама свідомість стане для них найгіршим катом, з невблаганною чіткістю відраховуючи, скільки ще зосталося дихати чистим повітрям!

— Містер Джонсон, прошу, розважте містера Паркера. Я повернуся через п'ять хвилин.

Не чекаючи заперечень мільйонера, Харвуд вибіг У двір.

— Де вони?

Вартовий показав убік, на караульне приміщення. Харвуд вбіг туди і спинився на порозі.

— А де китаєць? Китайця не було.

Не легка то справа — шукати правильного шляху в лабіринті переходів, та ще й підбираючи ключа до кожних із дверей.

Майже годину добирався Щеглов і Петерсон до другого корпусу, — а їм же допомогло те, що Джек упізнав ту частину підземелля, якою вів його колись помічник Харвуда.

Щеглов уже почав турбуватися: слід було б навідатися до Блеквела. Але хотілося кінчити справу одним махом. Та й мета, здавалось, була вже близькою.

Тільки де ж ті замасковані двері?.. Блеквел повідомив про основні орієнтири: вузький коридор веде до великої майстерні. У стіні проти фрезерного верстата… Ось і верстат. Але нема навіть натяку на двері. Про всяк випадок Щеглов перепробував усі ультразвукові свищики. Жодного результату. То, значить, треба обмацати всю стіну.

— Є! — вигукнув Петерсон. — Дивіться: ось якісь коліщата з цифрами!.. Може, це…

Але він не встиг докінчити. Лунко відбиваючись од склепіння, заторохтіли автоматні постріли. Зовсім близько розірвалася граната, потім ще кілька.

І зразу ж у очі Щеглова й Петерсона вдарило щось нестерпно болюче, у легені вдерлося задушливе, дряпуче, — як вата, посилана склом. Вони ще одстрілювалися, але вже не бачили й не чули нічого, їх схопили голими руками.

І ось тепер вони стоять, прив'язані до опор головного інтегратора, а Харвуд походжає собі, вимахуючи стеком. — Ну, містер Чеклофф, попрощаємось. Ви програли гру. Рівно через… — він позирнув на годинник. — Рівно через п'ятдесят три хвилини, тобто о вісімнадцять тридцять, оцей інтегратор злетить у повітря разом з вами. Вагнер не збрехав: інтегратор заміновано. Але я дещо змінив схему вмикання фугасів. Вони вмикаються з певного пункту без жодних дитячих свищиків… Ви, мабуть мріяли стерти з лиця землі мій Грінхауз. Сьогодні ваша мрія здійсниться… Отже, прощайте і в лічені хвилини вашого життя думайте про мій чудесний «випромінювач», якого, на жаль, вам так і не вдалося побачити… Запевняю: тепер вас не врятує ніхто і ніщо!

Він підійшов до Петерсона, хльоснув його щосили стеком по обличчю, плюнув і вийшов. Клацнув замок. Щеглов перечекав якийсь час, а потім прошепотів:

— Вище голову, друже! Сьогодні увечері партизани почнуть штурм Грінхауза. Ми врятуємось.

Він не уточнив, що штурм призначено на двадцять три ноль-ноль.

— Джонсон, я виїжджаю до Сінгапура. Ви лишаєтесь за мене. А коли хочете, то… Може, поїдемо разом? Тільки на автомашині, бо в танку місця немає.

— Щось трапилось, містер Харвуд? — сполохався Джонсон. — Я з великою охотою… Але в машині… У них тепер гармати!..

— Доля людини в руцє господній! — лицемірно зітхнув Паркер. — Але навіщо вам, Генрі, містер Джонсон?.. Щоб закупити обладнання, про яке я говорив?.. Ат, пусте!.. Впораєтесь самі. Хай лишається тут. Хай лишається.

Харвуд добре зрозумів, що означають єлейні інтонації голосу Паркера: Джонсон мусить загинути разом з Грінхаузом. Що ж — може, так і треба: всякі свідки зайві.

— Та й справді. Я не врахував. Лишайтесь, Джонсон! Гуд бай!

— Гуд бай!.. — ошелешений начальник охорони постояв кілька секунд, а потім кинувся навздогін: — Містер Харвуд!.. Містер Харвуд!

У відповідь дзвінко хряпнули металеві двері в сусідній кімнаті.

І тоді Джонсон зрозумів, що його приречено на смерть. Йому пропонували життя — він одмовився. Хіба ж поїхав би Паркер уночі на Сінгапур, — навіть у танкові, — коли б існувала щонайменша небезпека?

Але з якого ж боку чекати нещастя?.. Партизани?.. Тоді треба негайно організувати оборону. Зібрати всіх у північній башті, — її стіни не проб'є жоден снаряд, Там кулемети, міномети… Да, а отой китаєць?.. Він може підкрастися кожну мить, вдарити ножем, пустити кулю…

Як загнаний вовк, Джонсон обвів поглядом кімнату, підбіг до вікна.

Сонце щойно сіло, а по землі вже котилася важка чорносиза імла. Нещодавно пройшла злива, і, здавалося, оце шматки зловісних хмар знижуються, огортають предмети, поглинають рештки дня.

— Світло!.. Увімкнути світло! — закричав Джонсон у телефонну трубку.

Спалахнули яскраві лампочки. Але од цього темрява стала ще страшнішою. Вона поглибшала, насунулась стіною, і за межами світла тепер могло з'являтися що завгодно, лишаючись непоміченим.

Джонсон не витримав наступу імли. Зіщулившись, він перебіг від котеджу Харвуда до караульного приміщення, скомандував:

— Всім на північну башту! Негайно!

З цієї хвилини Грінхауз фактично не охоронявся.

Лише біля входу в лабораторний корпус усе стояли нерухомі, наче витесані з каменю, два охоронці-даяки.

Напівдикуни, яким дано до рук новітню вогнепальну зброю, обдурені й затуркані істоти, яких колонізатори використовують для найжорстокіших злочинів, оці двоє дістали наказ від самого хазяїна. Ніхто їх не міг би зняти з поста, нікого б вони не пропустили до лабораторії, — навіть власних матерів. Сильні, витривалі, вони могли забити кого завгодно, самі не знаючи за що.

Їх не стурбувала метушня в Грінхаузі, а потім сторожка тиша. Все, що діялось сторонь сходів лабораторного корпусу, їх не обходило. Їхнє завдання було до безглуздя простим: не допустити нікого ближче як за п'ятнадцять кроків.

Ось одному з даяків щось причулося. Він насторожився, зробив крок убік і раптом, кинувши автомат, заметляв руками перед обличчям, — так, ніби хотів одігнати надокучливу осу. Потім зойкнув, упав і затих.

Другий даяк позирнув на нього здивовано й злякано, але не поспішив на допомогу, а, навпаки, одійшов далі, під захист стіни, і поводив очима, вишукуючи в темряві несподіваного й страшного ворога.

Ніде нічого не було чути. Маєток-лабораторія, в якому завжди цілу добу гуділи, дзижчали, дирчали всілякі машини, в цей вечір завмер. Тільки верещання цикад і порушувало тоскну тишу.

Саме ці одноманітні настирливі звуки й сховали в собі тихий шурхіт. Крихітна бамбукова стріла, випущена з «сумпітану», малайської духової рушниці, прослизнула майже нечутно і ледь-ледь дряпнула і другого даяка по руці.

Але ця стріла була страшнішою за розривну кулю «дум-дум». Даяк аж підстрибнув. Не гаючи ані секунди, він почав висмоктувати й випльовувати кров із ранки, сподіваючись не допустити поширення смертоносної отрути.

Тільки марними були його намагання. За хвилину він уже не міг стояти на ногах. Через дві — упав навзнак.

І тоді згори, з-за кам'яної балюстради правого крила будинку, визирнув старий Чен. З спритністю, не властивою для літньої людини, він спустився вниз пожежною драбиною і шмигнув у двері корпусу.

Але не встиг він пробігти кілька кроків, як пролунала черга з автомата. Другий даяк, навіть помираючи, зумів помститися. Дві чи три кулі влучило в Чена.

Ці постріли стали немовби якимсь сигналом. Раптом згасла електрика. Почулася стрілянина з північної башти. Їй відповідав хтось із-за водокачки.

Ішов нічний бій — запеклий, жорстокий.

А старий Чен повз і повз угору кам'яними сходами. Нарешті, впав головою на мармур.

Тільки крок лишився до горішньої площадки. Двадцять кроків відділяло Чена від замкненої лабораторії, в якій прив'язані до інтегратора Щеглов і Петерсон з надією прислухалися до звуків бою.

Але у кожного в житті буває остання межа, за яку самотужки вже не переступиш.