"Володар Всесвіту"

ЕПІЛОГ

Почувся мелодійний гудок. Петро Сергійович Щеглов, підійшовши до візефона, натиснув кнопку:

— Слухаю.

Абонент мовчав. Телевізійний екран не спалахував.

— Слухаю вас, товаришу!

І знову — жодного звуку. Але контрольна лампочка горіла, і це свідчило, що апарат справний.

— Товаришу, ви, напевне, вперше користуєтесь візефоном?.. То натисніть червону кнопку поруч диска.

І щойно він це промовив, як враз по екрану промайнули різнобарвні лінії, набули чіткості й рельєфу, обрисували погруддя вродливої смаглявої дівчини в червоній сукні.

— Парімо! — вигукнув Щеглов на всі груди. — Яким чином?.. Чому не писали?.. Де ви зараз?.. Негайно їдьте сюди!

— Я тут, у Москві… Вилетіла несподівано, ракетопланом… — дівчина, певно, ще не отямилась після блискавичної подорожі в стратосфері, не призвичаїлась до думки, що вона таки потрапила до Радянського Союзу. Її обличчя було безпорадним і розгубленим.

— А де… Мі-Ха-Ло?.. — Паріма зашарілась, затнулась: вона вже давно оволоділа російською мовою, але в цю мить на вуста мимохіть навернулося те ім'я, яке назавжди лишилося в її серці.

— Мі-Ха-Ло працює… — Щеглов збентежився і не міг цього приховати.

— Михайло хворий?.. З ним щось трапилось?.. — Паріма стурбовано звела брови, підійшла ближче до екрана. — Кажіть… Одразу кажіть… Я не одержувала від нього листів майже місяць…

— Ні, все гаразд, Парімо!.. Просто я не хочу, щоб він… Ззаду з гуркотом впав стілець. З вітальні до кабінету, обмацуючи руками повітря, йшов Лимар.

— Паріма?.. — запитав він гірко. — Ви пишете Парімі листа?.. Не треба… — Мишко наткнувся на стіл і поморщився від болю. — Тобто напишіть. Тільки все, як є. Досить її обдурювати. Я сліпий, так. І листи за мене пише інженер Щеглов.

Щеглов зробив Парімі поквапний знак і, не гасячи екрана візефона, вимкнув мікрофон і динамік. Потім підійшов до Михайла, посадив його на стілець і сказав:

— Гаразд. Листи писав я. Що ж далі? Михайло скипів:

— Петре Сергійовичу! Я поважаю вас, як рідного батька. Але… Не можна жартувати. З цим не жартують… Паріма знала мене дужим, зрячим. А тепер…

Щеглов узяв його за руку, міцно стиснув її:

— Я не жартую, друже. І ніхто, крім мерзотників, не наважиться глузувати з чужого лиха… Але Парімі я не напишу… бо написав про це ще чотири роки тому. Вона знає все, все. І тільки про те, що тобі відновили слух, я ще не встиг написати.

— Написали?? Чотири роки тому?

Лимар схилив голову.

Різкий біль краяв йому серце: чому все так сталося?.. Яка несправедливість долі: мати чисті, неушкоджені очі і не бачити майже нічого, ледве розрізняти світло від темряви, бо куля пошкодила ту частину мозку, яка відає зором…

Виходить, обдурювали не Паріму, а його… І у Паріми замість кохання тепер — жалість. Жалість до каліки…

— Михайле! — докірливо сказав Щеглов.

Лимар навіть не поворухнувся. Тоді Щеглов підійшов до візефона, повернув апарат екраном в цей бік і ввімкнув мікрофон.

— Заспокойте, — промовив він пошепки до Паріми. — Йому не можна хвилюватися.

Але дівчина не бачила й не чула Щеглова, тягнучись поглядом кудись убік, до шафи. Їй, певно, було погано видно, і вона аж налягла на екран.

Щеглов присунув апарат ще трохи ближче, і по тому, як радісно спалахнули очі в Паріми, зрозумів: тепер — бачить.

— Мі-Ха-Ло… — прошепотіла дівчина. — Ти на мене не гніваєшся, Мі-Ха-Ло?

Це не було навмисним звертанням до минулого, до тих далеких днів, коли там, у малайських джунглях, тільки народжувалося їхнє кохання. Вуста промовляли самі те, що хотіло сказати серце.

А Мишкові, як тоді в «радіорубці», здавалося: вчувається, бринить у мозкові ніжне-ніжне, давнє-давнє… Пробувши понад три з половиною роки майже глухим, він якось ще не звик до відновлення слуху.

— Мі-Ха-Ло… Мій любий, мій хороший… Я знаю все… І ось приїхала, щоб бути з тобою завжди…

Мишко схопився, поквапно обвів кімнату незрячими очима, скрикнув:

— Петре Сергійовичу! Я божеволію… Я чую голос Паріми…

— Ні, ні, любий, — тепло відповів Щеглов. — Це справді її голос.

—. Не може бути! — захвилювався Лимар. — Я не хочу… Я не можу…

— От бачиш — нерви!.. — засміявся Щеглов, погрозивши Парімі пальцем. — Доведеться знову відкласти лікування. Паріма приїде днів через…

— Мій любий, — тихо й радісно сказала Паріма. — Я вже приїхала. Петре Сергійовичу, як до вас дістатися?

Мишко кинувся на голос. Зрушив стілець. Вдарився об тумбу візефона. Охопив руками холодне скло екрана.

— Парімо!!

Як часто буває, що людина страждає, нудить білим світом тільки тому, що сама собі вигадає привід для мук!

Найчастіше це трапляється з закоханими. І він, і вона жити не можуть одне без одного. Це бачать усі довкола, і лише вони самі не здатні розібратися в своїх почуттях. Блукають у п'янкому тумані, зітхають, не помічаючи нікого й нічого, а позад них білою стежкою стелеться ромашковий цвіт. «Любить — не любить»… Як на гріх, завжди випадає «не любить»… Ось тобі й трагедія. А ненароком зустрінуться оці двоє на травневій росяній стежці, у садку, залитому місячним промінням, промовлять одне до одного кілька слів або навіть мовчки послухають до ранку солов'я — ось і з'ясувалося все, що було таким простим і водночас таким заплутаним.

Гірше буває, коли не в оцю першу несміливу, а в глибоку, справжню любов раптом ввірветься велике лихо. Гірше, а може і краще, ба кохання, як і дружба, перевіряється в найтяжчу, а не в найлегшу хвилину.

Велике лихо спіткало Михайла Лимаря. Харвудівська куля завдала йому страшної рани, призвела до сліпоти, порушивши зорові центри мозку.

Лікарі обіцяли провернути йому зір. І справді: після трьох операцій він почав розрізняти світло від темряви. Але оце й була межа. Хірургія вичерпала всі свої можливості.

Лишалася надія ще на один засіб. На який саме, Петро Сергійович Щеглов не говорив, посилаючись на заборону розголошувати недокінчені праці науково-дослідного психо-неврологічного інституту.

Можливо, й справді новий засіб допоможе якоюсь мірою. Але Мишко вже зневірився: хіба повернеш зір людині, яку вразила сліпота?

Кілька останніх місяців його гризло сумління. Як він міг виявити слабодухість і приховати від Паріми своє каліцтво?! Хай він зробив це, щоб не завдати горя коханій; хай мав надію на успішне лікування, — але ж Паріма ніколи не простить обману. Та й чи має право він на її любов? Чи не краще зробити так, щоб вона забула його назавжди?

Якими далекими і якими неістотними здаються тепер йому ці переживання!

Він сидить поруч з Парімою, тримає в своїх руках її руку і уявляє кохану саме такою, якою вона була увечері перед штурмом Грінхауза.

Кажуть, що земля, за яку пролив свою кров, стає назавжди рідною, А для Мишка Лимаря далека Малайя стала рідною вдвоє.

Пожадливо розпитує він про знайомі місця, про тих, з ким пліч-о-пліч боровся за звільнення Малайї.

Минуло так небагато часу з дня остаточного звільнення країни, а вже через «рімбу» пролягли залізниці і шосе, будуються школи й заводи, кінотеатри й порти. А недалеко від того місця, де був колись Грінхауз, недавно закладено потужну гідростанцію.

І мимоволі знов і знов перед очима колишнього радиста «Ігарки» та колишньої малайської партизанки пропливає те, що було і що ніколи не повториться.

— Мі-Ха-Ло, любий, а де зараз містер Петерсон?

— Не знаю, Парімо. Обіцяв писати і, справді, повідомив Петра Сергійовича, що прибув до Сполучених Штатів, а потім замовк.

— Загинув, мабуть. Або забагатів.

Мишко знизав плечима. Він бачив Петерсона лише кілька хвилин і знав про нього дуже мало.

А Джек Петерсон, «всесвітній миротворець», в цю мить ішов вузькою, непоказною вуличкою Нью-Йорка, — вуличкою, відомою на цілий світ, бо її назва стала символом імперіалізму.

Ні, Джек не став мільйонером, у цьому переконався б кожен, хто побачив би його виснажене обличчя, обшарпаний одяг, подерті черевики.

То чого ж оцей злидар потрапив на Уолл-стріт, на вулицю, де навіть мільйонери здаються бідаками проти тих, хто порядкує мільярдами?.. Чого ж це він вийшов з хмарочоса, на дверях якого висить скупа, чорна з золотом табличка: «Паркер Нейншл Банк»?.. Невже, посилаючись на знайомство з містером Паркером-Другим, канючив у когось із його спадкоємців якихось там кілька доларів?

Ні, Джек Петерсон не простягав долоню за милостинею. Він простягав свої руки: візьміть їх, вони ще сильні й можуть зробити багато! Він не продавав свого самолюбства, але йшов на значнішу жертву: готовий був продати свій мозок, здібності, невичерпаний творчий запал. Хай там що, — він згодний навіть проектувати машини для знищення, аби мати хоч якусь можливість відновити проект інтегратора, з допомогою якого, нарешті, буде встановлено мир і згоду в цілому світі.

Сліпа, нерозумна людина!.. Він і досі уникав політики, тікав, як чорт від ладану, коли його запрошували на мітинг прихильників миру; разом з тисячами інших обивателів услід за жовтою пресою повторював усякі вигадки про комуністів. Грінхауз його не навчив нічому.

Вбите в голову з дитинства — не вивіється за кілька днів. Петерсон полюбив російського інженера Щеглова, радиста Лимаря і красиву малайку Паріму, призвичаївся до думки, що й серед малайців є розумні, щирі, хороші люди. Він сприймав кожного з цих людей зокрема, як індивідуума. Але уявити їх усіх у моноліті, у масі, Петерсон не вмів і не хотів. Це він лишав на потім, коли за допомогою інтегратора всі люди на землі й справді стануть рівними за своїми розумовими якостями та буде усунена причина всіляких політичних та військових угруповань.

Понад чотири роки Петерсон самотужки веде свою неймовірно важку боротьбу за створення інтегратора. На постійну роботу його ніхто не бере, бо він справляє враження напівбожевільного, щойно почне оповідати про свої грандіозні задуми. Кілька разів його саджали до божевільні та до в'язниці за бродяжництво, але зразу ж випускали: цей «клієнт» одверто радувався, що знаходив їжу й притулок, і одразу ж брався за розрахунки.

Понад чотири роки, відмовляючи собі в усьому, Петерсон витрачав усе до останнього цента на папір і рисувальне приладдя, не дозволяв собі згайнувати хоч одну хвилину, — розраховував, креслив старанно, ніби на виставку, — і приносив акуратні аркуші ватману в убогу комірчину свого друга, в один з найзлиденніших закутків Брукліна.

І ось нещодавно трапилося непоправне лихо: той старезний будинок завалився, а газ, який вирвався з пошкодженої магістралі, спричинився до пожежі. Загинуло все, — в тому числі й рисунки майбутнього інтегратора.

Почати все спочатку Петерсон не міг. У нього просто невистачить сили довести справу до кінця… Ех, коли б згадати Вагнерівську схему!.. Здавалося, вона колись так врізалася в мозок, що її й не виколупаєш звідти!.. Але то було тоді, коли голову Петерсонові облягав чудесний «радіошолом». А тепер для відновлення в пам'яті схеми інтегратора треба насамперед мати цей інтегратор. Коло замкнулося.

Чотири роки тому Майкл Паркер-Третій, спадкоємець Паркера-Другого, запропонував Петерсонові в знак особливої прихильності неабияку посаду в лабораторії військової радіоапаратури. Джек тоді погордливо відкинув цю пропозицію. Сьогодні, картаючи себе за нерозсудливість, він прийшов до Паркера, щоб заявити про свою згоду. Але Паркер-Третій навіть «не впізнав» його. Податися більш нікуди.

Петерсон постояв на розі Уолл-стріту й Бродвея, намірився звернути ліворуч, до Баттері-Парк, — там були зручні лави, — а потім передумав: холодно. Заночувати краще в Ріверсайд-Парку, хоча б за Сто шістнадцятою Західною вулицею, десь поблизу Колумбійського університету. Там є хоч якийсь затишок проти пронизливого північно-східного вітру.

Але в кишені не було ані цента, а до Сто шістнадцятої Західної вулиці звідси не менш як п'ятнадцять кілометрів. Раз у житті, маючи гроші й вільний час, можна пройти цим відтинком Бродвея, — «Великого Білого Шляху», який і справді вночі освітлений яскравіше, аніж вдень. Від самої думки про таку подорож з порожньою кишенею повз найшикарніші магазини, ресторани та кафе у Петерсона стало на серці тоскно.

Ні, вже краще податися через міст до Брукліна, і там, де-небудь біля Мертл-авеню, знайти вентиляційну шахту метро, — давитиме в ребра гранчаста поверхня сітки, зате не дошкулятиме холод.

Пройшовши два квартали Бродвеєм, Петерсон біля, Сіті-Холл звернув праворуч, до Бруклінського мосту.

Він ішов швидко, майже біг, як бігають усі мешканці цього міста, що вибрало собі за лозунг: «Час — гроші!»

Зараз, у вечірніх сутінках, серед строкатого потоку людей, які посунули з ділових кварталів Манхеттена до Брукліна, Джек Петерсон здавався одним із багатьох, — дрібним клерком чи третьорядним техніком, на якого десь чекає кістлява сердита місіс, благеньке зручне ліжко і пілюлі від головного болю. І, зрештою, ця перспектива, була зовсім не такою страшною, як колись здавалося Джекові. Навіть хотілося мати отаке своє затишне лігво — власне; друга, — хоч якого-небудь, аби він вислухав і підтримав… Друг… Як йому невистачало зараз друга!

Джек спробував заговорити з перехожими. Але всі були байдужими, мовчазними.

І він облишив свої спроби розвіятися, знайти у когось підтримку. Справді, хто в Нью-Йорку, та й взагалі у Америці, може зацікавитися чужою долею?.. Тут кожен за себе, кожен проти всіх. А він хотів один зробити добро їм усім… Але чи може інтегратор, хоч і найпотужніший, збудити оцей сірочорний потік людей?.. Ну, опроміниш їх раз і вдруге… Їм здасться, що й справді слід бути чесними, товариськими, роботящими… А потім вони підуть на роботу, повернуться звідти втомленими й голодними, з розладнаною цілоденним гармидером і скаженими темпами праці нервовою системою… Опромінювати їх знову й знову?.. Але тоді жоден мозок не витримає такого перевантаження, і чудесний інтегратор стане звичайнісіньким засобом знищення… А ті, хто володіють мільярдами, — хіба вони згодяться на опромінювання? Хай проти нового, надпотужного генератора не вистоять сталеві каски. Але будуть винайдені нові засоби захисту, — монополісти лишаться монополістами, і все буде як і раніш… Отже, треба ізолювати всіх, кого приваблює війна, всіх, кому до смаку поневолення людини людиною, всіх, хто, не працюючи, живе з чужої праці… Добровільно на це вони не згодяться, ясно. Вони почнуть боротьбу з найновішою зброєю в руках… Ну, то, значить, треба вирвати у них цю зброю і…

Петерсон подумав про це, і в нього затерпло серце: та він же дослівно повторив те, що пропонують комуністи!.. Зброя проти зброї. Знищити монополістів…

То яка ж тоді рація мучитися, мріяти, існувати лише заради майбутнього чудесного інтегратора?

Джек ішов усе повільніше й повільніше. Зупинився, позирнув назад.

Нью-Йорк, місто-велетень, місто-хижак, поставав звідси у всій своїй красі.

Вогні… Мільйони вогнів… Мерехтять, переливаються, міняться в кольорах. Скупчуються в групи. Тягнуться смугами. Все живе, все пульсує, наче місто перетравлює людей, які потрапили до його пащеки.

З лівого боку, на південному кінці Манхеттена, вогні подерлися на неймовірну висоту. Це скупчилися хмарочоси, які повинні кожного, хто підпливає до Нью-Йорка, ще здалеку вразити, пригнітити. Десь там, в порту, стоїть статуя Свободи. Але тьмяного вогника її факела не видно, його надійно затулили доларові цитаделі Уолл-стріту.

— Свобода! — прошепотів Джек Петерсон.

Він позирнув через поруччя Бруклінського мосту вниз.

Різкий вітер зірвав з нього благеньку кепку, помчав і аж ген далеко шпурнув у брудні й холодні хвилі Іст-Ріверу.

А услід тій кепці, наче жалкуючи за нею, стрибнув з Бруклінського мосту і Джек Петерсон, людина, яка натрапила на правильний шлях тільки тоді, коли в неї вже невистачало сили зробити по цьому шляху хоча б один крок.

Він летів довго — Бруклінський міст височезний.

І в останню секунду, в момент найбільшого напруження мозку, перед ним яскраво, як на екрані, виникла повна схема інтегратора, — схема, яка вже була йому зовсім непотрібною.

Щеглов завів Паріму до великого світлого залу і з підкресленою урочистістю сказав:

— Ви хотіли бачити диференціатор?.. Ось він!

— Де?

Паріма здивовано поводила головою: не те що диференціатора, а й взагалі будь-чого, що говорило б про медицину, вона не помічала. Це приміщення скоріше скидалося на радіостудію: на підлозі — м'який килим, біля стін — прожектори й гучномовці, невелика тумба, облямована красивою пластмасою. Оце й усе.

Дівчина по черзі зазирнула в усі кутки, постукала кулаком по м'якій обшивці стін, позирнула навіть на стелю, і ніяково знизала плечима:

— Не бачу!

Їй здавалося, що інженер просто жартує. Вона скінчила курси радистів, понад рік працювала в Сінгапурській радіостанції і, безперечно, зразу могла б помітити оту складну радіотехнічну споруду, про яку так багато розповідав Щеглов.

Щеглов підійшов до тумби і одкрив кришку:

— А це?

— Це?! — здивувалась Паріма. — І отут — понад п'ять тисяч радіолампочок?

— Цього я не говорив! — засміявся Щеглов. — Я сказав: «тріодів». Але це не лампи, а кристали. Кожен з них має обсяг два кубічних міліметри. Схема — Друкована. Тільки це й дало можливість досягти такої портативності.

Він відкрив бічну кришку приладу, і Паріма захоплено зойкнула: який монтаж!

Але слово «монтаж» сюди вже не пасувало. Тут не було дротів та звичайних радіотехнічних деталей, до яких ці дроти припаюються. Кожен з каскадів диференціатора становив собою тонку пластмасову пластинку, на поверхні якої стріблом та спеціальними фарбами було видруковано радіосхему. Срібні смужки проводили струм так, як і проводи. Опорами правили смужки фарби. А крихітні кристалічні тріоди, що виконують роль електронних радіолампочок, були заштамповані в пластмасу, і лише цятки металу в місцях приєднання до схеми і вказували на їхню присутність.

— Надзвичайно!.. Надзвичайно!.. — Паріма не втрималась і по-дитячому сплеснула в долоні. Потім позирнула збентежено на Щеглова. — Ой, пробачте… Петре Сергійовичу, скажіть: то оце й є отой інтегратор, який ви почали проектувати ще в Грінхаузі?

— Не інтегратор, а диференціатор, дівчино! — посміхнувся Щеглов. — Це — по-перше. Апарат служить тільки для лікування. А по-друге… Як би вам сказати?.. Я дійсно проектував щось схоже. Але… Але коли я повернувся з Малайї до Радянського Союзу і запропонував свій проект, мені без зайвих слів показали два пристрої. Один із них — інтегратор, тільки такої потужності, яка Харвуду й не снилася. А другий… — інженер кивнув головою в бік пластмасової тумби.

— Диференціатор?

— Так. Моя заслуга полягає в тому, що я дав йому оцю коротку назву замість довжелезної, якої натщесерце й не вимовиш… ну, та ще в тому, що я запровадив у ньому друковані радіосхеми і тим зменшив обсяг приладу рівно в двадцять разів.

— Ви обіцяли з'ясувати принцип роботи диференціатора.

Щеглов позирнув на годинник:

— Хай пізніше, Парімо. Зараз почнеться сеанс. Я приведу Михайла, а ви залазьте в куточок і сидіть тихо-тихесенько, як мишенятко. Гаразд?

Паріма серйозно хитнула головою. Вона буде виконувати що завгодно, аби тільки бути присутньою на першому лікувальному сеансі, од якого, можливо, залежить так багато.

Щеглов привів Лимаря, посадив його на канапу й вийшов.

Паріма сиділа від коханого не далі як за п'ять метрів. Підійти б зараз до нього, поцілувати, промовити щось таке ніжне, таке хороше, щоб після цих слів стало йому на душі легко й ясно!.. Але заборонили, щоб не хвилювався… То хіба ж він не хвилюється зараз?

Сидить Мі-Ха-Ло на канапі такий самісінький, яким був і п'ять років тому, — широкоплечий, високий, — тільки дуже блідий. Ніхто б не сказав, що він сліпий, — просто замислилась людина, утопила в простір погляд задумливих ясних очей, пригадує, міркує… Ось промайнула згадка про щось прикре — і на обличчі з'явився вираз болю… А ось — розпливлися зморшки, набігла посмішка… Може — про Паріму?

Крізь нещільно причинені двері з коридора почулися голоси. Паріма одсунулась далі, за ширму. Вона ще встигла помітити, як Мишко схопився, поправив піджак, а до кімнати ввійшли інженер Щеглов і високий сивобородий чоловік. Це, певно, й був академік Довгополов, керівник дослідного інституту біофізики.

Відтепер, не наважуючись виткнути носа із своєї схованки, вона, як і Мі-Ха-Ло, покладалася тільки на слух. Але Паріма хоч знала, яка з виду ота людина, на яку було стільки надій. А Мишко міг лише фантазувати.

Лимареві здалося, що академік чимось надто розгніваний. Він промимрив своє прізвище, потиснув протягнуту Михайлову руку і, продовжуючи розмову, накинувся на Щеглова:

— Дати отаке посилення?!. Мій любий, та чи знаєте ви, яка це серйозна справа — вивчення людського мозку?!

В цій фразі було щось дуже й дуже знайоме. Лимар напружив пам'ять і раптом згадав: професор!.. Так, саме цю фразу промовив з цими ж інтонаціями багато років тому високий сивіючий професор. Це було в інституті експериментальної фізіології, де шістнадцятирічний Мишко Лимар вперше побачив прилади для записування електромагнітних коливань мозку.

І такою приємною здалася Михайлові ця несподівана зустріч, що він, забувши про урочистість моменту, про тривогу, яка не залишала його всі останні дні перед вирішальним досвідом, присунувся ближче і басовито сказав:

— Альфа-ритми!

— Та до чого тут альфа-ритми! — напався Довгополов і на нього. — Для дослідження альфа-ритмів, справді, цю методику можна використати. Але тут… Даремно ви, Петре Сергійовичу, баламутите хворому голову. В нашому випадку йдеться про мозок, у якому внаслідок травми виникло гальмування. Ну?.. Що ви мені на це скажете?

І знову, ледве стримуючи сміх, втрутився Михайло:

— Юнак може набути нових знань, змінити фах, зістарітеся, стати зовсім не схожим на себе зовні, але «альфа-ритми» лишаться для нього незмінними протягом усього життя!

Тиша. Михайло виразно уявив, як академік ошелешено позирає то на нього, то на Щеглова, наче запитуючи: чи не збожеволів, часом, оцей хворий. І це була така виразиста картина, що Лимар не витримав і зареготав:

— Товаришу академік, я повторив вашу фразу, яку почув од вас понад двадцять років тому. Як бачите — юнак встиг зістарітися, став не схожим на себе, але про «альфа-ритми» не забув. А мене ви, мабуть, забули. Я приходив до вас з викладачем фізики.

— Забув! — засміявся й академік. — Хіба мало до мене приходило таких, як ви?.. Ну, гаразд, мій любий, у нас ще буде час для спогадів. А зараз — почнемо.

Калатнуло та й завмерло Мишкове серце. Ось воно, наближається, невідоме, тривожливе, — може, радісне, а може… й страшне.

— Сідайте сюди!

Його привели до крісла, посадовили, натягли на голову якусь холодну металеву річ.

— Увага! — сказав академік. — Петре Сергійовичу, струм!

Паріма вже не могла сидіти спокійно. Вона підсунулась ближче до краю ширми, визирнула звідти. Їй в очі вдарило сліпуче, аж фіалкове, світло. Довелося надіти сині окуляри, які заздалегідь дав їй Щеглов. Тепер можна було дивитись вільно.

Михайло з металевим шоломом на голові сидів перед прожектором. Світло било йому просто в очі. Академік увалено спостерігав прилади на шкалі диференціатора.

— Що ви бачите, любий?

— Бачу тьмяне світло, — хрипко сказав Михайло.

— А зараз? — академік пересунув важельок настройки.

— Не бачу нічого! — стурбувався хворий.

— Ну, то зараз побачите! — Довгополов подав знак, і Щеглов увімкнув ще один прожектор.

— Бачу. Кілька разів посилював світло Щеглов, і щоразу після якогось руху руки академіка на панелі диференціатора Михайло заявляв, що не бачить нічого.

Паріма не розуміла, що тут відбувається. Щеглов не встиг з'ясувати методику лікування. Та коли б і з'ясував, навряд чи зрозуміла б Паріма усе.

Цьому хворому можна повернути зір двома шляхами. Посилити, наприклад, електромагнітні коливання пошкодженої частини мозку з допомогою інтегратора. Людина почне бачити. Але дуже дорогою ціною доведеться розплачуватися за це згодом: інтегратор повільно вб'є людину.

Академік Довгополов обрав інший шлях. Він змушує боротися за зір власний мозок хворого.

Ось в очі Лимаря падає потік світла. Хоч і дуже слабенькі, але в мозкові хворого таки виникають електромагнітні коливання. Диференціатор ці коливання сприймає, посилює і надсилає знову в мозок, — але, як кажуть, «у протифазі», обернено. Ці коливання не посилюють коливань мозку, а послаблюють, пригнічують їх.

Та мозок бореться. Він мобілізує всі сили і таки переборює зовнішні подразнення. Тоді треба ще посилити дію диференціатора. І знову мозок стає на бій. На допомогу клітинам, які були пошкоджені, приходять інші.

І отак, — звичайно, поступово, протягом багатьох сеансів, — мозок, так би мовити, «тренується», вчиться заново самостійно виконувати свої складні функції. Це щось схоже на відродження перебитих і знову зшитих м'язів. Тільки тренуванням, — хоч яке воно болісне й обтяжливе, — і можна повернути до життя майже мертві м'язи.

Складні, дуже складні все це питання для малайської дівчини, яка не встигла закінчити навіть технікум зв'язку. Але вона вірить у всемогутність науки; вірить у те, що для її коханого знову заграє всіма барвами яскравий, життєрадісний світ. І зараз, в оці хвилини, коли од надій до розпачу — один крок, вона боїться пропустити хоча б єдиний жест, хоча б одне слово, наче від цього залежить все.

— …А зараз? — допитується Довгополов.

— Н-не б-бачу… — шепоче Лимар.

— Як вас звуть?.. — академік уважно позирає, на екран, де бігає, метушиться змійка електромагнітних коливань мозку хворого.

— Як… звуть?.. — повільно, з великим зусиллям перепитує хворий. Він морщить лоба, пригадуючи: а справді, як його звуть і хто він такий?

Не тільки сліпоту, а й багато інших захворювань та вад можна вилікувати за допомогою цього чудесного приладу. Буває, наприклад, що людина втратить пам'ять. Вона одразу ж забуває, що бачить і чує. То хай же з шоломом диференціатора на голові вона примусить свій мозок тренуватися, працювати, — хай напружує його так, як напружує зараз оцей хворий.

— Мене… звуть… Михайло…

— Світло бачите?

— Бачу.

Лише секунду тому він не бачив. Отже, мозок бореться, мозок одужує!

— Досить! — шепоче академік. — Кінчайте. Клацнув перемикач. Згасли лампи потужних прожекторів. Тьмяно, непривітно стало у великому залі.

Мишко схопився з крісла й зойкнув:

— Бачу!.. Вас бачу, товаришу професор!.. Ви у сірому костюмі, так?.. Петре Сергійовичу, і вас!.. Ой, знову темніє в очах!.. Я знову не бачу!.. Не бачу!

— Заспокойтесь, заспокойтесь, мій друже! — лагідно, наче до дитини, говорить академік. — Це ж тільки перший сеанс. Щораз довше світитиме для вас світло. І, нарешті, засяє для вас назавжди.

— Спасибі! — Лимар намацав руку академіка й міцно потиснув її. — Спасибі!

Щеглов одвернувся. Йому в грудях став терпкий клубок, радісним болем стиснулось серце.

Він звик вважати себе за розсудливого, черствого, нездатного до сантиментів. Але в цю мить не міг бути спокійним і він.

Паріма плакала, не соромлячись. То були світлі сльози радості.

Щеглов узяв її за руку й підвів до Михайла. Вона мовчки обняла коханого, припала щокою до його плеча. І він не здивувався, — так, ніби знав, що Паріма увесь час була тут поруч.

— Ходімо, люба! — сказав він тихо.

— Тільки — не хвилюватись! — погрозив услід їм Довгополов. Він витер піт з лоба й повторив уже з іншою інтонацією: — Не хвилюватись!.. Гм… Добре сказати!

Академік посмикав себе за сиву бороду і рвучко обернувся до Щеглов а:

— Прозрів!.. Ви чуєте: прозрів!.. Хай на мить, але ж це тільки початок. Людина, приречена до найстрашнішого, врятована…

Він ще трохи помовчав, а потім жартівливо поскаржився:

— А про що ж мріяти далі?.. Підкорено землю і води, енергію атома і міжзоряні простори… Починає розкриватися найглибше: таємниця живого мозку… Що ж іще?

Щеглов тільки посміхнувся у відповідь: любий академіку, попереду ще роботи та роботи! І завжди, немов полум'яні дороговкази, палахкотітимуть ясні мрії. Без мрій нема життя.

— Я бачу сонце! — почувся з коридора схвильований голос Лимаря.

Довгополов і Щеглов озирнулися. Крізь одчинені двері було видно: біля вікна, залиті яскравими променями сонця, стояли двоє — молоді, сильні, красиві.

1953—54 рр. Харків — Ірпінь — Харків