Сердечна терапія

37

Олександра подякувала, попрощалася і вийшла з Антоніниної машини, як раптом запікав її мобільний — прийшла есемеска. Жінка, втомлена довгим днем, несла сумку, яка чомусь не стала легшою, навіть коли передача для Яни перекочувала на лікарняну тумбочку. Тому Олександра вирішила прочитати повідомлення вже всередині дитсадка. Там сьогодні навряд чи будуть дітлахи, все ж таки новорічні свята, навіть цілодобову групу, мабуть, розібрали. Але кілька віконець світилося — черговий охоронець і нянечка все одно мали бути на службі. Олександра зупинилася на килимку перед ґанком, лампочка над ним утворювала на снігу блискуче півколо. Жінка все ж таки не втрималася й дістала вільною рукою з кишені мобільний.

«Доїхала? Маєш сили на вечірню новорічну каву?» — писав Вадим.

Сил Олександра майже не мала, здавалося, що ранок зі Стасиними заняттями біля станка, дурна історія з Василем та сумкою, довга дорога в автобусі, відвідини Яни в лікарні, несподівана пропозиція Антоніни щодо нового працевлаштування, — усе це були події не одного дня, а цілого тижня. Звісно, від цього Вадимового послання всередині у неї сколихнулася тепла хвиля, і вона радо би з ним зустрілася, але вигляд, мабуть, мала кепський. Олександра вагалася, дивлячись на екран мобільного, поки той сам не згас.

— І чому б тобі не відповісти згодою? — прозвучало у неї за спиною так несподівано, аж Олександра підскочила.

— Господи! — промовила вона і впустила на сніг важку сумку. — Звідки ти тут?

— Поїхали до мене? — замість відповіді на питання Вадим підняв сумку і взяв розгублену жінку під руку.

— Просто зараз?

— А ти маєш тут сьогодні якісь справи?

— Ні... Сьогодні я вихідна. Але... А сумка?

— Сумка їде з нами.

— З нами? — луною повторила Олександра і хотіла ще щось спитати, але Вадим випередив її.

— Як відсвяткували? Як почувається балерина Станіслава Стрілецька?

Жінка розпливлася в усмішці, розслабилася і рушила за лікарем до виходу з території дитсадка.

Його машина стояла за рогом сусіднього будинку, і в Олександри було чимало запитань до Вадима: як він опинився тут у цю годину, чи довго на неї чекав, та й узагалі — навіщо і чому, але... Але що міняли за таких обставин його відповіді, хай якими вони були? Жіноче серце радісно тремтіло в грудях, її руку тримала тепла чоловіча рука, а важка сумка пливла десь із іншого боку, так і не діставшись наміченого пункту призначення.

— Ну, як ви зустріли? — всміхнувся з водійського місця до Олександри Вадим.

— Нормально. Добре зустріли, батьки не натішаться Стасею. Вони вже старенькі, я — пізня дитина, тож радіють, що дочекалися онуки, сумують, що далеко, але... так уже ми вирішили, — Олександра розглядала нічні вулиці Києва, прикрашені ліхтариками та вибілені негустим снігом.

У машині було тепло, вона почувалася затишно і безпечно. І не було ні сил, ні бажання додумувати-гадати, що вже той Вадим вимудрував, яка то буде вечірня новорічна кава — що буде, те й буде.

— Ой, я ж не спитала — як те маля почувається? Я все згадувала його.

— Славкович? — широко всміхнувся Вадим. — Добре! Вчепився за життя ого-го! Міцний пацан. Я біля нього був у новорічну ніч, та й сьогодні теж — небезпека минула.

— Слава Богу! — полегшено зітхнула Олександра. — Я навіть не уявляю, як це — таку крихітку різати!

— Оперувати, — не відриваючи очей від дороги, виправив її Вадим.

— Так. Але ж страшно. Скільки там того сердечка?!

— Серце — це не такий уже й дрібний орган, а от судини зшивати! Уяви: розрізати шланг, а потім зшити його, та так, щоб вода по ньому йшла і не сочилася, а?! — пояснив Вадим.

— Не уявляю... Це якась ювелірна робота.

— Хочеш побачити, як там у нас? В Україні схожої клініки більше немає. Це космодром. Все за останнім словом науки і техніки!

— Але ж усе одно життя дитини залежить від уміння лікаря?

— Так, і не від одного, а від цілої команди — кардіолог, анестезіолог, хірург, медичні сестри дуже високої кваліфікації, і в операційній, і в реанімації...

— Не уявляю. Це, мабуть, як на фронті...

— Та ні, — засміявся Вадим, — у нас не стріляють — це раз, ну і плюс найкраща апаратура, ліки, люди. Хоча напруження буває ого! Ну, от і приїхали, — зупинив машину у дворі п’ятиповерхівки Вадим, і Олександра нарешті впізнала знайоме місце.

— А я теж маю трохи домашньої смакоти, — нахилилася до сумки Олександра, побачивши знайомий скляний столик на низьких ніжках уже сервірованим.

— Давай! Гуляти — так гуляти! Новий рік із запізненням! Хто ж мене ще тут погодує домашніми смаколиками? — запросто погодився Вадим. — Давай так: поки я все порозкладаю та розставлю, ти запросто встигнеш освіжитися з дороги. Якщо хочеш. Коротше, будь як удома! Ти ж тут уже трохи жила, все знаєш.

Олександра випросталася з пластиковими судочками в руках і розгублено подивилася на Вадима. Але той рушив на кухню, повернувся з тарілками, потім знову пішов на кухню, не озираючись на гостю, наче все, ним сказане, не підлягало обговоренню — все було просто і ненапружено. Хочеш у душ — іди в душ, хочеш їсти — сідай до столу, будь як удома. Шурочка, яка дійсно вже одного разу «жила» в цій квартирі, спочатку не знала, як і повестися. Але коли побачила, що Вадим ставить на стіл високу зелену свічку у вигляді ялинки, відчула, що за «новорічним» столом їй буде приємніше сидіти свіжою, ніж у тумані запахів дороги, автобуса та лікарні...

— Дякую. Я швидко, — промовила вона, витягла з сумки щось із одягу і зачинилася у ванній.

— Рушник у тумбочці, — гукнув їй навздогін Вадим і всміхнувся.

У ванній кімнаті дзюрчала вода, з телевізора на стіні кімнати долинали новорічні пісні, потріскувала на столику свічка-ялинка, запах її змішувався з заманливими запахами їжі, поблискувала фольгою невідкоркована пляшка шампанського на столі, а Вадим сидів навпроти цього живого натюрморту, втомлений після робочого дня, але щасливий, і всміхався. Йому було спокійно й затишно. І відтерміноване святкування Нового року аж ніяк його не обтяжувало. Адже кожен сам собі чи робить, чи псує свято.

Раптом заграв мобільний. Першою виринула тривога за маленьких пацієнтів, але... Але екран блимав написом «Анжела». Вадим зиркнув у бік ванної, якусь мить вагався, чи відповідати, але таки прийняв дзвінок.

— З Новим роком! — дзвінким нетверезо-веселим голосом привітала його Анжела, перекрикуючи музику. — Я, як завжди, заважаю? Ти в операційній?

— Ні, я вдома. І тебе з Новим роком, — стримано відповів Вадим.

— Дома?! Це ж треба! Ще скажи, що і Новий рік зустрічав удома, а не в лікарні!

— Анжело, до чого це все? Ти щось хотіла?

— Ні! Хотіла тебе привітати. І почути привітання навзаєм, з побажанням здійснення мрій!

— Вітаю. Хай здійснюються!

— Вітає він! — вела своєї дівчина. — Випросила! Дякую. Як поживаєш? Я ось веселюся, як бачиш. Чуєш?

— Радий за тебе. Значить, усе на краще, — неголосно відповів Вадим, знову поглянувши туди, звідки ось-ось могла з’явитися Шурочка.

— А що ти так тихо відповідаєш? Ти там не один? Точно! Я невчасно! — Анжела аж задихнулася від здогадки.

Вадим підвівся і вийшов до спальні, на ходу ввімкнув світло, крутнув вмикач на мінімум потужності і всівся на ліжку в напівтемряві.

— Ти все сказала?

— Ні! Хотіла нагадати, щоб не забував поливати кактус на кухні! Чи твоя коза хай поливає! Якщо довго витримає таке життя! — нервово зареготала Анжела.

— Не дзвони мені більше, чуєш?! — підвищив голос Вадим і вимкнув слухавку.

Коли він перевів погляд із екрану мобільного на двері, в них стояла Олександра. Волосся її було підколоте на потилиці, окремі неслухняні вологі пасма спадали на шию, на ній була невеличка ажурна чорна сукня, мабуть, плетена гачком, без рукавів, трохи вища коліна, а нижче — босі ноги. Гостя стояла навшпиньки, зрозумівши недоречність своєї присутності і збираючись тихо вийти. Вадим іще раз пробіг по ній поглядом від зачіски до босих ніг і назад, усміхнувся і простягнув до Олександри руку долонею догори. Вона кумедно, мов пташка, нахилила голову на бік, уважно вдивляючись у Вадима, всміхнулася самими очима і зробила крок уперед.

— Їсти хочеться, — прошепотів на вухо Шурочці Вадим, поцілував її шию і знову притиснувся гарячим животом до спини, — хтось обіцяв домашніх смаколиків...

— А хтось запросив на каву дві години тому — і макового зерна ще не дав, тільки кулінарну показуху тут влаштував, — озирнулася в його обіймах усміхнена жінка.

— То вам, пані, принести чогось зі столу в ліжко чи підете туди?

— Ех... добре б увесь стіл сюди перетягти, — зітхнула Шурочка.

— Весь стіл? Кхе... Краще вже я тебе туди віднесу! — рішуче мовив Вадим, обіперся на лікоть і відкинув край ковдри, під якою вони лежали.

Олександра автоматично смикнула ковдру на себе і завмерла.

— Не дивись на мене! — насупила вона брови.

Цей жест і ці слова після того, що щойно відбувалося тут між ними, були такими по-дівчачому безпосередніми, цнотливо-щирими і непідробними, що Вадима накрило новою хвилею ніжності до цієї жінки-дівчини, яка, на диво, мала ще й доньку-балерину!

— Не дивлюсь! — промовив він, заплющив очі, пірнув під ковдру і знову почав покривати поцілунками її тіло.

— Та ти ж їсти просив! — жартома відбивалася Шурочка.

— От бачиш, ніяк не наїмся, — застогнав Вадим, випірнув з-під ковдри і припав до жіночих вуст.

Їх знову накрило взаємною хвилею бажання, кудись зникли час, відчуття пори року, доби, щезли звуки і запахи з сусідньої кімнати, а голод та спрага ненаситно тамувалися ними в інший спосіб, який заразом і виснажував, і наповнював тіла й душі новими силами та енергіями.