Сердечна терапія

42

Розмова Олександри з господинею ательє в присутності Антоніни була недовгою. Пані Кіра трималася без панібратства, коректно, елегантно і стримано, зі старту показавши Олександрі, «ху із ху» в цьому закладі. Але нічого образливого ні в її поведінці, ні в словах не було, адже зрозуміло, що вона як роботодавець має свої вимоги до «персоналу», хоч і робота тут іде доволі творча. Господиня приймала у своєму невеличкому, але охайному кабінеті, на стінах якого висіли світлини відомих людей у сукнях, пошитих у цьому салоні. Обличчя були знайомими, популярними і спрацьовували на розуміння відвідувачем рівня довіри клієнтів до закладу, і, відповідно, рівня самого закладу.

Кіра не стала приховувати, що Олександрині вироби її дійсно зацікавили, і вона навіть уже уявила собі можливість їхнього використання в оздобленні нової лінії весняно-літнього ряду. Вона умисне утрималася від зайвих емоцій та компліментів на адресу майстрині, щоб та не зазналася зі старту, навіть сказала, що доведеться багато чому повчитися. Та задля роботи на перспективу вона готова опікуватися її «творчим зростанням», адже в обов’язки нового співробітника буде входити не тільки виготовлення аксесуарів, але і пошиття одягу. Олександра стримала внутрішню усмішку і чемно подякувала за високу оцінку її робіт та окреслені можливості.

Після короткої екскурсії вже порожнім увечері салоном жінки повернулися до кабінету.

— Ось, можете забрати свої вироби, а якщо вас влаштовують мої умови, після Різдва можете приступати. Вихід на роботу з першого числа місяця для мене не принциповий. Попрацюєте, придивимось один до одного, життя покаже.

Олександра глянула на двох різного кольору левів та весняну птаху, викладених на столі господині, і перевела погляд на Антоніну:

— Вибирайте, я ж обіцяла! — всміхнулася вона, а Кіра здивовано вигнула брови.

— Ось так! Людина честі! «Обіцяла...» — зімітувала Антоніна інтонацію Олександри. — Це за моє посередництво у працевлаштуванні! Що ж, мені до вподоби все-таки лев червоний! Дякую!

І Антоніна тут же прикрасила обновкою груди.

— Виглядає оригінально. Не заїжджено, — уважно розглядаючи виріб на моделі, промовила Кіра.

— І ви вибирайте, хай вам буде від мене на честь нашого знайомства, — всміхнулася до неї майстриня.

— Мені? Ну... Дякую, — не приховала здивування Кіра, і очі її забігали між блакитно-синім з червоними крапочками левом і салатово-зеленою птахою з яскравими очицями. — Візьму пташку! Душа потребує весни! Дякую! Що ж, тоді чекаю вас після Різдва, ось моя візитка, коли що — телефонуйте.

— Добре, тільки от розберуся на роботі, боюся, щоб не змусили два тижні відпрацьовувати.

— Ну, то вже як у вас складеться. Але мені б краще не затягувати.

— Вадику, уявляєш-уявляєш-уявляєш!!! Я знайшла таку роботу... Ой!.. Мені так кортить поділитися, — Олександра миттю набрала Вадима, лишень попрощалася з Антоніною біля салону. — Ти коли додому? Я де? Десь тут неподалік метро Лук’янівська. А що? До тебе? Як же... Це ж лікарня... Можна? Тут недалеко? А, точно... я не подумала. Чим, кажеш? Сімнадцятим чи маршруткою до проспекту Перемоги? Лікарня ОХМАТДИТ[2]? За воротами вперед праворуч? Добре. Я маякну, коли доберуся. Ой, я аж тремчу від передчуття нової справи, скоро все зміниться... Ну добре, я тобі наживо все розповім, обіймаю!