Сердечна терапія

38

Вже кілька днів Яна не відповідала на дзвінки професора Соломатіна, і він хвилювався. Єдиним зв’язком із нею, крім мобільного, міг бути той горезвісний сайт соцмережі, куди вона вперше написала йому повідомлення. Ігор повернувся до цього листа, перейшов на сторінку Яни, без фотокартки і під вигаданим іменем, і зрозумів, що цей профіль було створено не для «життя» там і постійного спілкування з друзями, а задля однієї якоїсь мети. Швидше за все, щоби з’ясувати справжню розстановку фігур у його родині. Там не було ні фотографій господині, ні її друзів чи рідних, ні краєвидів відвіданих країн, не було також хоч якогось списку друзів. А напис вгорі сторінки повідомляв, що господиня востаннє заходила сюди ще в грудні.

Ігор хвилювався, хоч і розмовляв із Яною після Нового року, вже коли її було прооперовано. Вона тоді дозволила телефонувати, але категорично відмовилася від його відвідин. Та й дійсно, ким він був для неї, щоб носити передачі? І хіба вона винна в тому, що його думки бездомним псом блукають поміж двома жінками — між тією, яку кохав усе життя без взаємності, але з надією, і тією, котра зуміла це побачити, розгадати, зрозуміти і вразила його своєю співзвучністю та небайдужістю.

Наближалося православне Різдво. Він працював над новою статтею та над доповіддю для міжнародної конференції. Ігор був радий хоч якось розімкнути коло і хоча б тимчасово змінити плин домашнього життя. Син після новорічного святкування не з’являвся, один раз телефонував, що весь у роботі, спитав обережно, як мама, і вдовольнився загальними словами у відповідь. Антоніна або зникала «у справах», або рухалася квартирою з кімнати в кімнату та на кухню, маючи вигляд гордовито-ображеної нерозумінням та загальною зневагою пані. Вийти з нею на діалог і розповісти про ефемерну Соню Тютюнникову Ігор не наважувався. Чи вже не бачив у цьому сенсу... Може, воно й на краще, хай як сумно це усвідомлювати. Вочевидь, вона все життя чекала від нього саме таких учинків — підлості, зради, інтриг... Завжди була напоготові піймати його на гарячому чи не допустити, щоб «стрибнув у гречку». Так кохала? Навряд... Швидше, боялася повторити материну долю.

Спогади Ігоря повернули до рідного Львова, де він провів юність, а згадка про тещу перенесла його в дуже скромну двокімнатну квартиру на першому поверсі, де та після розлучення з чоловіком опинилася разом із п’ятнадцятирічною Антоніною. Північно-західний район міста Збоїща, що здавна славився як кримінальний, сторожко і недружелюбно сприймав новеньких. А потім — залицяльників тих новеньких... Постійний запах сирості та плісняви в розмальованому загидженому під’їзді, в помешканні, де коридорчик півтора на півтора метри, кухня два на три, дві невеличкі суміжні кімнати, постійний брак сонця в них через дерева, насаджені перед вікнами, одвічна відсутність усмішки на обличчі Тоніниної матері, для якої життя ніби зупинилося. Розлученням було вибито землю з-під ніг, вона просто «доживала», хоча на час їхнього знайомства жінці було заледве сорок п’ять.

Антонінин батько стрімко одружився вдруге, всиновив сина дружини, спільних дітей не надбав, але міцно стояв на ногах ще за радянської влади, інколи підкидав доньці-студентці грошенят, чим і обмежувалося їхнє нечасте спілкування. Мати жила, байдужа до навколишнього світу, працювала в жіночому колективі пенсійного фонду бухгалтером і, здавалося, поставила на собі хрест. Без емоцій вона зустріла повідомлення молодих про намір одружитися і відсиділа весілля в кафе поруч із колишнім чоловіком, «бо так годиться». Дуже стримано зустріла появу онука, провідуючи його раз на кілька тижнів у квартирі, яку винаймали на той час молоді. Мабуть, не викликав би великих емоцій і їхній від’їзд на роботу за кордон, якби вона дожила до того часу. Але жінка просто згасла. Назавжди.

Може, саме через це Антоніна внутрішньо вирішила тримати власного чоловіка при собі раз і назавжди? Не хотіла повторити материну долю? А чоловіків відтоді не вважала надійними супутниками в житті? Усе це Ігор усвідомив лише тепер, після розмов із Яною, коли побачив ситуацію очима Антоніни. Хіба міг він, який виріс в інтелігентній дружній родині без катаклізмів, уявити собі ось таку мотивацію довголіття їхньої сім’ї? Хоч і не дуже гріли його Антонінині почуття, але його нез’ясненного кохання було достатньо на обох. До того ж усі ці довгі роки, буквально до передноворічних днів, у їхній спальні майже щоночі від скажених і нестаріючих любощів рипіло стражденне подружнє ліжко, й Ігор втішався тим, що це добра ознака — такі напружені ночі, хоч і на противагу небагатим на щирі почуття дням.

Ігор намагався пояснити Антонінині дії, виправдати її жагу помсти, сварив себе за ту вигадану історію з Сонею — чи варто взагалі було дражнити бика червоною ганчіркою? Може, так і дожили б до глибокої старості, як звикли. Але зараз він відчував, що як раніше вже не буде. Зварене яйце сирим не стане, як не крути. Він власноруч запустив реакцію, яку тепер не зупинити. Навіть якщо він розповість дружині всю правду, вона або не повірить у це, або вважатиме його повним ідіотом, або... Хто їх може зрозуміти до кінця, цих жінок? Хто знає, на що вони здатні наступної миті? Хіба що вони самі. У даному випадку — це Яна, його «translator», тлумач, людина, яка у зв’язку із своєю дивною діяльністю знаходиться десь між двох полюсів і відчуває та усвідомлює флюїди обох.

І ось вона зникла. Пішла в «оффлайн», ніби примарилася. Чи щось, не дай, Боже, сталося там у лікарні, чи набрид він їй своїми розмовами або виразним мовчанням, чи злякалася дівчина, відчувши трансформацію його ставлення до неї? Та й навіщо він їй, цей занурений у роботу, хоч і відомий у світі професор, підкаблучник у дружини, якій до нього байдуже? Чи не таким виглядав він в очах молодої жінки, котра надто багато розуміє з чужих слів і без слів також?

Його роздуми про нову знайому різко перервала мелодія мобільного, вселивши сподівання, що це Яна вловила, відчула його думки чи, зрештою, побачила купу пропущених дзвінків і вирішила нарешті відгукнутися. Але дзвінок був від Вадима.

— Привіт! Здорові?

— Та нічого, рухаємося. Ти там як? Знову пропав. Мати питала...

— А подзвонити — ні? Ага. Я нормально. Власне, я саме про побачитися. Хотів прийти на Святвечір, заперечень немає?

— Ну, ти скажеш! Які заперечення?! Ми тобі завжди раді!

— Ну, і добре. Тільки я цей... Я не один прийду, — промовив Вадим, і батько почув, що той схвильований, але всміхається.

— Ну... і це чудово. Я вже боюся й питати з ким. Невже з Анжелою помирилися?

— Ні. Не з Анжелою, — знову всміхнувся Вадим, а батько чомусь відчув від цього полегшення — дай Бог, щоб у сина все пішло на краще.

— Тільки... Я чого тобі телефоную спочатку... Можу розраховувати на твою підтримку?

— Та я завжди... — поспішив завірити сина у надійності свого плеча батько, але відчув наявність прихованої проблеми. — А в чому річ? Боїшся, що твоя обраниця не сподобається матері?

— Є нюанс, — Вадим зробив паузу і відкрив батькові карти, — вона була заміжня, і в неї є дитина.

Ігор на якусь мить завмер, не стільки не в змозі дати власну оцінку новині, скільки без ілюзій уявляючи її оцінку Антоніною.

— Розлучена?

— Удова.

— A-a-a...

— To що? Я можу сподіватись, що обійдеться без сцен?

— Так-так... Я постараюсь. Але ж ти знаєш маму.

— Знаю. Тому я міг мовчати до останнього і жити своїм життям. Уже не маленький. Але я хочу по-людськи, тим більше — Різдво...

— Так-так, звичайно. То ви з дитиною прийдете? — ще не до кінця усвідомив новину батько.

— Ні, удвох, дитина зараз гостює у дідуся з бабусею. Ну все, я з роботи, більше не можу говорити. Тоді до завтра! Бувай. Мамі вітання. Ти вже там дивись, може, якось її підготуй, щоб без істерик.

— Ага. Бувай.