Сердечна терапія

43

Олександра їхала тролейбусом, позираючи через розмальоване морозом вікно, і душа її тріпотіла у передчутті змін. Невже вона й правда ось-ось залишить той базар (хоч і звикла вже там до людей, але залишатися назавжди все ж не збиралася), невже сидітиме нарешті в людських умовах? А головне — робота її полягатиме у творенні чудових речей, і за це ще платитимуть гроші! О, коли людині платять за те, що вона б залюбки робила й задурно, — то щастя!

Олександра всміхалася своїм думкам. Щось закрутилося в її житті, завертілося, Господь послав їй Вадима, хоч і так дивно вони познайомилися, коли Стасю на Майдані збили з ніг хлопці на скейтах. Хто б міг подумати, що мине зовсім мало часу, і вони стануть настільки близькими, наче знайомі були завжди? Тепер доля в особі ледве знайомої Антоніни привела її до салону пані Кіри. Хай би там усе пішло добре. Адже роботи вона не боїться, от, правда, чого не любить, то різних інтриг та нещирості, а таке, кажуть, у столиці не рідкість, та ще й у жіночому колективі... Але навіщо марно переживати? Кругом живі люди. Впишеться...

— Дамочко, ви питали Ахмадєт? То виходьте, що ж ви там заклякли? — гукнув до неї водій.

— Дякую! — схаменулася Олександра і вийшла з тролейбуса.

Вона огляділася навколо — один широкий проспект мчав уперед, перекинутий мостом через інший, який ревів багаторядним рухом неподалік. Кілька високих будинків вдалині, а просто перед нею — огорожа лікарняного комплексу з дивною назвою «ОХМАТДИТ», який кияни називають загадковим словом «Ахмадєт». За шлагбаумом при воротах — чимала територія лікарні, а над усім цим якось недоречно витає такий домашній аромат здобної випічки. Олександра принюхалася й озирнулася.

— Ага. Ще одна приїжджа. Озирається. Нюхає... — раптом почула вона бубоніння неподалік і глянула в інший бік.

Бомж, схожий на бабая, яким лякають дітей, рився у смітнику біля зупинки, витягуючи звідти скляні пляшки, і розмовляв сам із собою.

— Їдуть, їдуть... Нюхають тут... Що тут нюхати?! Смог один! Хіба що хлібокомбінат покриває два квартали запахом здоби... Машини від того наче менше смердять... Але ж від нього так жерти хочеться... То краще б машини...

Олександра опустилася з небес на землю, ще раз сторожко глянула на сердитого бомжа і покрокувала до шлагбаума.

«За воротами вперед праворуч», — пригадала вона Вадимові слова і ввійшла на територію лікарні. Місце було їй знайоме. Але минулого разу вони зі Стасею в’їхали сюди на машині, і їй від хвилювання було не до розглядин території.

Зараз у корпусах світилися вікна, на вулиці — ліхтарі, а людей видно не було. Олександра озирнулася й упізнала за описом корпус кардіохірургічної клініки. Це була старовинна чотириповерхова будівля, але добре відремонтована, з новими широкими вікнами, капітальна, міцна, що називається — на віки.

Олександра набрала Вадима на мобільний, і той сказав підходити до головного входу, куди він по неї спуститься. Наближаючись до корпусу, жінка раптом побачила праворуч навпроти нього пам’ятник у вигляді бронзової чоловічої фігури. Вона притишила крок і трохи змінила маршрут — підійшла поцікавитися. На відполірованому гранітному постаменті у вигляді циліндра стояв немолодий миловидий стрункий чоловік. Убрання його було несучасним: довгий піджак, штани, черевики, на грудях через ліве плече — широка стрічка, яка, напевне, означала якусь високу нагороду ще за царя, на шиї біля коміра квадратний хрест, на грудях великий старовинний круглий орден. Але не одяг і не нагороди притягували погляд, а сама фігура цього чоловіка, його суворе, але спокійне немолоде обличчя, здалека освітлене ліхтарями. Щось у ньому ввижалося мудре, врівноважене та надійне.

«Мабуть, він знав щось таке, чого інші не знали, — подумала Олександра. — Хто ж це такий?» Вона опустила очі і помітила на трохи засніженому постаменті напис: «Терещенко Нікола Артемійович. 1819—1903».

«Точно! Він і є, знаменитий київський меценат Терещенко, на чиї гроші і було збудовано цей корпус лікарні! — схаменулася Олександра. — А я й не второпала спочатку. Вадим же розповідав про них, про цілий рід цукрозаводчиків Терещенків, які вісімдесят відсотків своїх доходів віддавали на благочинність! Піди зараз пошукай таких! Ото були люди!» Олександра відступила кілька кроків і знову з ніг до голови оглянула цього чоловіка.

— Гарний пам’ятник, правда? — несподівано обійняв її за талію Вадим.

— Ой, ну ти налякав! — зойкнула вона і сторожко озирнулася на Ніколу Артемійовича, який, здавалося, серйозно, наче екзаменуючи, дивився на молоду пару.

— Та я виглядав тебе у вестибюлі, виглядав, а тоді дивлюся — ти тут із Терещенком кокетуєш. — Вадим надав обличчю удавано-засмученого виразу і теж глянув угору, на вусатого покровителя лікарні. — Ну що, ходімо, покажу тобі, де я працюю.

Олександра за своє життя мала певний досвід «спілкування» з лікарнями. Ще малою лежала вона однієї весни в лікарні рідного райцентру із запаленням легенів. Перші дні згадувалися розмито, а коли пішла на поправку, то запам’ятала болючі уколи, які робила сувора медсестра скляними шприцами зі змінними голками. Чи то рука у неї була важка, чи багаторазові голки тупі, але Олександра і досі здригалася від згадки про те, з яким тріском продиралися вони в її худу напружену від страху сідницю. Згадувала ще слизьку і несмачну геркулесову кашу та на диво високий і пухкий солоний омлет. А ще — як батьки передали їй раз домашньої ковбаси та крашанок, і яким воно все було смачнючим. Щоправда, поки дівчинка махала батькам у вікно та дякувала, половину передачі з’їли старші сусідки по палаті, але й Олександрі трохи лишили.

Потім медичний досвід її поповнився пологовим відділенням лікарні для дорослих. Про це згадувати взагалі не хотілося, адже початок XXI століття, мабуть, виглядав би для заїжджих іноземних лікарів кам’яною добою, як і місцевим ескулапам фільми про зарубіжні клініки досі здаються фантастикою. Проте іноземці туди не просочувалися, тож життя йшло для нерозпещених побутовим та медичним комфортом жителів райцентру й сіл у свій скромний спосіб. Щастям там було чимшвидше виписатися додому з живою-здоровою дитинкою і взяти надалі всю відповідальність за неї на себе. Мабуть, люди, які працюють там, дійсно герої, викручуються, як можуть.

У Києві Олександрин «досвід» був невеликим: морг судово-медичної експертизи, де мусила впізнавати у небіжчику свого чоловіка, травмпункт тут в ОХМАТДИТ, але в іншому корпусі, куди їх зі Стасею привозив Вадим, та ось днями відвідини Яни в теж доволі скромному, хоч і столичному, хірургічному відділенні. Тому клініка дитячої кардіології, куди завів її Вадим, з порогу видалася надто нетиповою. Зовні старовинна, будівля була всередині відремонтована на сучасний кшталт, який у народі називають «євроремонтом». Але те, що далі Вадим показав Олександрі, вразило її, ніби відвідини суперклініки майбутнього, і то не у нас, а десь в Америці.

— На першому поверсі ведеться первинний прийом хворих, направлення на діагностику. У підвальному поверсі, куди спускаються і сходи, і ліфт, знаходиться діагностичне відділення з найсучаснішим обладнанням: ехокардіографія, комп’ютерна та магнітнорезонансна томографія, рентгенологічні дослідження, — розповідав Вадим, проводячи Олександру вздовж кабінетів, зазираючи в них чи показуючи з коридору через вікно нове обладнання.

Вона не дуже тямила в медичних термінах, і цікавили її більше люди, а не машини, хоч і розуміла, що без цих мудрих штук сьогодні не обійтися, не визначити правильного діагнозу, особливо коли це треба зробити швидко.

Піднялися у відділення. Вадим мимохідь десь повісив свою та Олександрину куртки і повів її коридором.

— Ось тут діти лежать із мамами. Одні чекають на операцію, другі вже возз’єдналися після неї. Адже прооперована дитина спочатку знаходиться в реанімації.

Він відчинив двері однієї палати, звідти повіяло теплим повітрям і таким знайомим кожній мамі солодким молочним запахом немовлят. Олександра сторожко зазирнула всередину. Навпроти дверей було два широких вікна, у палаті шість ліжок. Три молоді матусі, що саме годували немовлят, синхронно глянули в її бік, вона кивнула й усміхнулася їм, хоча усмішка вийшла трохи розгубленою. Олександра уявила, скільки хвилювань довелося пережити кожній із них за своїх малюків і як кожній досі страшно за тендітне дитяче життя. Вона причинила двері і знову розгледілася навколо.

— Ходімо, покажу тобі реанімацію, — взяв її за руку Вадим і повів за собою, — тільки треба вдягнути халат і бахіли! Ти, мабуть, не в курсі, що операції на серці не завжди проводяться через розрізання тіла? Інколи — за допомогою спеціальних мініатюрних інструментів-катетерів — їх вводять через судини стегна аж до серця. Ендоваскулярні операції. Спосіб утручання обираємо залежно від патології.

Крокуючи слідом за Вадимом, Олександра раптом усвідомила, наскільки він тут інакший, ніж удома, за кермом чи на концерті. Ось тут він «вдома», це його світ, його справа, важливіша за все інше. І, мабуть, невипадково він запросив її сюди — хотів на старті їхніх стосунків показати, чим він живе і без чого себе не уявляє. Хоч і існує в такому надто нестабільному графіку — операції, чергування, виклики з дому... Але хіба можна дорікати за це чоловікові, котрий щодня рятує чиєсь життя, а то й не одне?

— А скільки може тривати операція? — тихо спитала вона.

— По-різному. Від двох годин до... до кінця операції. Одного разу ми оперували двадцять дві години.

— Господи... Як же це? Хіба це мислимо?!

— А що робити? Кинути і піти поспати? — всміхнувся Вадим і обійняв Олександру однією рукою за плече, а вона скосила очі на його пальці і пригадала, як він ось цими руками зранку краяв ковбасу і намащував масло на бутерброди, а потім у клініці, мабуть, розрізав тканини людського тіла, щоб виправити вроджений дефект маленького сердечка...

— Ось, заходь, — пропустив він Олександру до невеликої скляної кімнати, — бачиш: ліворуч та праворуч два приміщення реанімації. Медсестри — найвищої кваліфікації, а он — пацієнти. Ходімо, покажу тобі свого сьогоднішнього.

Вадим пішов уперед, Олександра рушила за ним. Кілька жінок у спеціальній світло-блакитній формі та у білих пов’язках на обличчях не відривалися від своїх справ, майже не звертали на них уваги. Одна стояла біля прозорого ліжечка-коритця з немовлям, поправляла трубочку автоматичної крапельниці, слідкуючи за показниками на електронному табло над дитиною. Друга сиділа на посту і щось записувала в журнал, позираючи на монітор перед собою. Третя ходила між високими прозорими ліжечками, підводила погляд на таблички з написами від руки, звіряла щось із журналом, записувала, контролювала стан пацієнтів за допомогою під’єднаних до кожного з них приборів. Ніяких зайвих розмов, звуків, шумів, лише тихе дзижчання апаратури, ледве вловимий запах медикаментів. Усе це викликало в Олександри відчуття нереальності, ніби вона ненароком увійшла в якийсь інший, інакший космічний вимір людського існування, яке жило своїм, окремим життям, якому було байдуже до погоди, політики, цін, до буденних проблем тих, хто там, іззовні, за цими старовинними стінами.

— Ось сьогоднішній випадок — транспозиція магістральних артерій. Дитину взято від матері при пологах, тут неподалік у пологовому будинку, термінова операція. Ми знали про патологію ще до народження, слідкували. Знову власна пуповинна кров малюка замінила донорську, це найменший шок для дитини. — Вадим досвідченим оком глянув на прибори, оцінив стан пацієнта, нахилився нижче над ним, а потім озирнувся на Олександру, яка завмерла на півкроку позаду. — Вибач, я не пояснив, у чому проблема. Ну, якщо по-простому, то артерії, які виходять з серця, ніби переплутали місцями. Це порушувало кровообіг в організмі. І потрібно було їх відрізати та переставити як слід. Інакше дитина загине.

Він знову подивився на Олександру, чи зрозуміла та, в чому справа. Але жінка стояла нерухомо, дивилася на маля, якому від народження було трохи більше доби і якому, бідолашному, вже зроблено таку складну операцію! Дитя лежало на спинці, знизу по пояс прикрите білою тканиною, до його ручок, ніжок та голівки тягнулися різні дротики з датчиками та трубочки з ліками, що дозовано видавалися апаратами, запрограмованими саме на даний випадок. Малюк спав. А може, це була дівчинка... У ту мить Олександрі було байдуже, такий жаль до цієї тендітної беззахисної людської істоти зі свіжим шрамом на грудях накрив її з головою, що сльози покотилися щоками.

«А раптом би така біда трапилася зі Стасею?! Хто б тоді у нашому пологовому будинку хоча би здогадався, що дитина має таку патологію? Вона би просто вмерла через кілька годин після народження...» — думала жінка, не відриваючи очей від малюка, який рівномірно дихав і навіть уявлення не мав, що сьогодні, у переддень Різдва Христового, він народився двічі.

Вадим узяв її за руку й усміхнувся:

— Ну, чого ти? Все добре. Буде тепер тут під наглядом, знаєш, скільки людей над ним трудилося! І діагности, і кардіолог, і хірург, і анестезіолог, і медсестри в операційній, і тут он яка варта! Аби лишень жив! — Вадим стиснув Олександрину долоню, вона зробила те саме навзаєм, другою рукою швидко витерла щоки, шмигнула носом, ще раз придивилася до маляти і пішла на вихід, куди вже розвернувся Вадим.

— Ви — Боги! — тихо промовила йому жінка, лишень вони вийшли в коридор. — Людині таке не під силу: відрізати від серця новонародженого артерії, поміняти їх місцями і знову пришити, та щоб при цьому пацієнт іще й лишився живим!

— І здоровим! — усміхнувся Вадим і витер обома долонями Олександрині щоки.

Раптом до них підійшла медсестра, вибачилася і щось тихо сказала Вадимові. Той кивнув і глянув на годинник на стіні. Медсестра зникла за дверима ординаторської.

— Щось трапилося? — захвилювалася Олександра.

— Ургентна операція, мобілізують чергову операційну бригаду. Вибач, я ще думав тобі показати нашу круту конференц-залу, де ми двічі на тиждень проводимо телеміст із подібною клінікою в Америці, а також щоп’ятниці обговорюємо всі планові операції на наступний тиждень. Там ще на екрані головного комп’ютера можна побачити в режимі реального часу операцію в кожній із трьох операційних, але... — Вадим знову глянув на годинник.

— Не переймайся. Я розумію. Мабуть, на сьогодні і так у мене забагато вражень. Іди, працюй, а я вже додому, — Олександра подивилася на Вадима зовсім іншими очима, — піду я... Спасибі тобі. Ой, а я ж забула спитати, як той хлопчик, ну, до якого тебе викликали тоді вночі?

— Славкович? Так то він же був у тій палаті, куди ти заглядала! З ним усе добре. Недарма я тебе тоді вдома кинув. Славкович рулить!

— Все ще Славкович? Так досі і не назвали ніяк? — усміхнулася Олександра.

— Назвали, — раптом розплився в усмішці Вадим, — чудні такі... Вадиком назвали. Ще й обіцяли хрещеним узяти, прикинь?

На цих словах Олександра припала Вадимові до грудей і дала волю сльозам, не сміючи тут на людях обійняти його міцно-міцно, обійняти із вдячністю від усіх матерів врятованих малюків і від тих, які ще й не здогадуються, хто, можливо, вихопить їхнє дитя з пазурів невблаганного.

Вийшовши з корпусу у нічний двір клініки, Олександра вже зовсім інакше дивилася навколо — і на старовинну будівлю, і на ліхтарі та сніг під ними, який поскрипував під ногами... Дійсно, всі буденні пристрасті за стінами лікарні здавалися їй зараз надто дрібними, щоби люди направду могли настільки серйозно ними перейматися. Вона повільно підійшла до пам’ятника Терещенку, ще раз уважно придивилася до його обличчя і несподівано навіть для себе самої перехрестилася.

Раптом у кишені куртки заграв мобільний.

— Шурочко! От я телепень! То ти ж не розповіла своєї новини про роботу! Вибач, заговорив я тебе, все про своє...

— То дрібниці, Вадику, пусте! Я вдома розповім, не переймайся. Все добре. Все буде добре! Працюй спокійно! — відповіла вона і відчула на душі неймовірне заспокоєння.