Сестра моєї самотності

ЧАСТИНА ПЕРША

Виставу закінчено… Низьке, набубнявіле важкою сизою вологою небо. Сільський убогий цвинтар, зарослий вишняком, затиканий потемнілими, поіржавілими хрестами, звареними з водогінних труб. Горбик свіжої землі. Поверх паперового мотлоху — вінок білих-білих, непорочно-сніжних гвоздик. От і все. Скінчилася твоя комедія, Лоро. Розійшлися заплакані, налякані твоїм несподіваним похороном, сельчани. Зосталася тільки я. Стою і думаю, як добре, що не дожила до цього дощового понеділка твоя мати, що лежить собі, бідолашна, поряд з тобою під хрещатим барвінком у голубій огорожці, і я не бачу її худенької немічної постаті, засльожених нетямних очей. Інакше… навряд чи посміла би провести тебе в останню путь… Ба! Навіть приїхати у твоє село чи наважилася б…

Ах, Лоро! До чого ти мене довела?! Виявляється, я ще чогось і когось можу боятися в цьому світі! Ще здатна ніяковіти моя крем’яна душа…

Проте, Лоро, озирнувшись по безлюдному кладовищу, чи можеш мені дорікнути черствістю? Мені, одиноко вкляклій у твоїм вічнім узголов'ї?

Та не про свою — про твою самотність думаю. Лишень допіру, тут, осягнула весь трагізм твого короткого життя: гірку приреченість бунтаря-одиночки, в якого ніколи не було тилів — лише фронти. І жодного чесного соратника.

Сумно, але ти все одно не вижила б — надто, надміру була порядною, до ідіотизму прямолінійною і обурливо безкомпромісною. А такі, як запалений апендикс, нікому не потрібні. Від таких лише прикрий клопіт. Тому їх і видаляють. І тебе — позбулися. Саме життя збулося тебе.

Прости і прощай! Твоя комедія скінчилася. Моя продовжується. І ще невідомо, фінал чиєї буде щасливішим.

…Хтось обережно торкає мене за плече: ходімо! Ах, твій брат нетяга, колгоспний бурлака і безпросвітний пияк. Опухле — та не від сліз — червонясте лице і — голубі, несподівано чисті, небесні очі. Твої очі, Лоро! Твій брат дивиться на мене твоїми дитинними чесними очима, такими чудними, нежданими на пожмаканій тупій мужицькій фізіономії. У матері твоєї теж були такі… небесні. Боже милий, мене аж морозом зсипало! Скільки разів я тобі втовкмачувала, що то непростима дурість дивитися на світ білий, але тричі (!) чорний, такими очима. Але ж ти… ти лиш сміялася з тої святої правди, ніби з дешевого жарту. От і досміялась…

Даремно я нервую та з’їдаюся різними морально-етичними дурницями. Твоєму братові байдуже і до тебе, і до твоєї смерті, як начхати було на твоє, чуже йому, премудре життя. То ж він з перепою так важко мучиться, і єдине, чого прагне його дрібна убога душечка, — похмелитися.

Тепер ти бачиш. Лоро, яка несправедлива матінка Природа, навіть до єдиноутробних! Тебе обдарувала всіма мислимими і немислимими чеснотами, а цього нещасного наділила тільки вадами та пороками.

А ти — правди хотіла! Боролась за справедливість! От і маєш її — справедливість. Від самого Господа Бога! Ти ж бо її, свою правду, вимагала від грішних людей.

Ми вийшли за цвинтарну браму і пішли вулицею вниз, повз стареньку школу, де ще кілька годин тому на столі в найбільшому класі… височіла твоя зацвяшкована домовина. Так вирішило сільське начальство, і я не противилась. Будинку культури пристойного в селі не було, а школа колись була твоїм домом: тут, у тісній комірчині на задвірку, ти жила до п'ятнадцяти років разом з бабцею, братом і мамою-вчителькою, доки сільська влада не віддарувала вам чиєсь «вимерле» обійстя. Ти теж мріяла бути вчителькою. І якби не твій божевільний талант, не твоя… шалена вдача, досі б жила собі у цій хижі, ходила би сьогодні по школі з «указкою», стара діва, синя панчоха, зате — жива-здорова… А, може, навпаки — мала би купу дітей, чоловіка-механізатора або директора школи, тримала б корівку, свиней годувала. Від простого людського щастя і добробуту погладшала б, округлилась у веселу молодичку… Як би там не було, але в кожнім випадку з тебе вийшла би прекрасна сільська вчителька! Так ні! Якесь безголов'я трикляте відірвало тебе від землі і занесло аж під оболоки!

«Перемогти або вмерти. Третього не дано», — казала. Пригадуєш? І накаркала: те, що було гордим кредо, стало… печальною долею.

Ах, Лоро, Лоро, що ти накоїла?! Та годі ридати! І з мене досить! Я й так зробила все можливе і не-мож-ли-ве, аби по-людськи провести тебе в останню путь. Коли що не так — вибачай. Та головне — зійшлося все село. Все село прийшло до тебе, Лоро! О! Як же ж вони щиро оплакували тебе, Лоро! Як жалібно голосили ці селяни, приказували та витирали кінчиками хустинок рясні гіркі сльози. Щирі, справжні сльози… Як я заздрю тобі, Лоро! Бо ж… чи заплаче по мені так щиро хоч одна душа?..

Поминки справляли, як і ховали, усім селом. У громадській їдальні. І, напевно, за кошти колгоспу. Місцеве начальство, либонь, аби не осоромитись перед столичними гостями, «закотило» застілля пишне, з голубцями та холодцями, ще й з «казьонкою».

Славно тебе пом'янули, Лоро, твої прості, як правда, земляки. І я вип'ю чарку за твою заколотну душу, аби знайшла вона супокій та благодать на небесах.

Мені наливають, але — коньяку! Не всі твої землячки, Лоро, такі вже й прості та чорноземні! І лукаві є, особливо ті, що — «власть». Як вони запопадливо метушаться коло мене, і сільські, і районні та обласні начальнички (це я їх організувала, пригнала і примусила тебе шанувати), як зазирають у вічі. І, либонь, вперше в житті мені неприємно муляє те собаче підлещування, те вдаване поважаннячко. Адже ж я палко бажаю, аби нині, тут, у цьому забутому Богом селі, царювала ти і тільки ти. Щоб на вустах і в помислах цих людей було лише твоє ім’я, Лоро.

Вперше в житті поступаюсь перед тобою. Радше, перед твоєю тінню. Так хочу. Від щирого серця. Чесне слово! Ти ж знаєш: я завжди була добра до тебе, Лоро. Найдобріша і найсправедливіша, найуважніша з усіх, хто тебе оточував. Адже ж знаєш — навіть у суперництві була чесна. Правда, ти ніколи того не цінувала. Та Бог з тобою… Сподіваюся, на небесах (чи де ти там?) матимеш доволі часу, аби все зважити, обмізкувати і… простити мені мою чесну боротьбу із тобою живою.

Хоча… Що ти маєш прощати, коли то було прекрасне (на рівних!) змагання двох сильних і талановитих жінок — за лідерство. Я б сказала: лицарський турнір двох благородних левиць! І вже те, що не хтось інший, а я — я! — змагалася з тобою, робило тобі честь! Аякже! Вивищувало тебе у власних і, звісно, в людських очах. І десь у глибині душі ти, безсумовно, була навіть вдячна мені за цю шляхетну дружбу-боротьбу.

Не можу осквернити те дивне, рідкісне почуття, що в’язало нас ланцами. Не бажаю величатися навіть на чужій табуретці, тому кажу тихо, але так, щоб усі чули:

— Заспокойтесь, товариші. Не метушіться. Це ж не мої іменини, а печальна тризна по моїй незабутній подрузі, по вашій геніальній землячці, по великій людині і великій письменниці. По великій дочці нашого народу!

Хай тебе, люба, не коробить надмірне вживання епітета «великий». Про покійників або говорять добре, або ж мовчать. Але я — буду говорити. Я скажу найкращі слова, які коли-небудь говорила жінка про жінку. Я возвеличу тебе перед твоїми земляками. Оспіваю тебе. Примушу їх збагнути твою велич і поклонитись тобі в пояс за твою жертовну любов до них. Тому беру чарку і кажу:

— Люди добрі, вона безмірно любила вас — свій народ. Вона віддала вам свій талант, свою долю, своє життя. Вона писала про вас. Вона боролась за вас. І я хочу, щоб її славним іменем ви назвали школу, де вона вчилася, вулицю, де вона жила. Пам'ятайте її, дорогі мої люди! Тож земля їй пухом і вічна ваша пам'ять!

І випиваю до дна. І всі випивають, приказуючи: «Царство небесне… земля пером…».

Лоро, Лоро… Що я могла ще сказати мудрішого? Може, про те, що твої маячні народолюбні ідеї скалічили тобі життя і припровадили із столиці назад, сюди, в це глухе, забите село, на занедбаний убогий цвинтар? А вони, твої землячки, твій хвалений народ, добряче вип'ють на поминках, заїдять голубцями і забудуть про тебе коло своїх свиней та корів за щоденними селянськими клопотами. Он твій рідний братан як радісно прицмокався до пляшки — кліщами не одірвеш… Ось тобі і весь наш національний менталітет, Лоро!

До речі, ти теж недалеко від них відбігла, люба. Особливо від брата. Дарма я захоплювалась твоїми чеснотами. Ох, і в тобі було намішано всього — і Божого, і сатанинського, і світла, і темені… Однак… якби ж ти була щиріша зі мною, одвертіша, то… принаймні не лежала б сьогодні під білими гвоздиками. Але ж ти була горда! Потайна і горда. І проблеми свої воліла вирішувати сама. От і вирішила. Сама. Як уміла. Наскільки розуму стачило. Без мене. Що ж, вибачай. І — прощай. Мені пора.

Показую очима на двері водієві і намагаюся непомітно змитись, але вірнопіддані смерди кидаються під ноги. Добре, що, крім мене, ніхто на той начальницький порив гостинності не звернув уваги. Народ захмелів, навперебій загалакав про своє чорноземне життя-буття. Хтось уже й пісню затягнув… Весілє! Вони тобі, Лоро, водно і весілля справлять. Те що треба землячки!

Переступаю смердів, але вони біжать слідом. Біжить і твій брат і щось п'яно белькоче. Хочеться відчепитись, але не маю права, мушу вислухати, адже ж він — твій єдиний родич, твоя крівця.

Ах, він просить, аби я завітала до вашого дому. Мене воліє бачити твоя бабця… вона так тебе любила. Бабця не була на цвинтарі, бо зовсім немічна. Вона з вікна дивилась на автобус… з Лесею. Лесею? Ах, пробач, Лоро, я й забула, що твоя мама, сільська вчителька, назвала тебе на честь Лесі Українки… Отакий патріотизм сіросвитний… Та Бог з ним! Але — бабця… Господи, мені лиш бабці не вистачало! Та що вдієш: то, певно, остання твоя воля, Лоро, говорить його вустами. І я вволю твою волю останню, дорога моя подруго. Хай бідна селянка хоч на «Чайку» мою гляне та потішиться, з якими (!) людьми водила дружбу її люба-кохана внучечка! Хай і брат проїдеться. З вітерцем! З гонором! Раз у житті. Прості люди, як діти…

Все зроблю ради тебе, Лоро. Задля твоєї пам'яті і слави серед цих людей. Бо що їм твої книжки?! Твої геніальні книги?! Вони їх не читають і не прочитають. Не надійся. І не поцінують твого таланту, і не осмислять самопожертви ради них. Свята простота!.. Вони ще не доросли самі до себе. Та й чи їм цього треба? Намарне ти так переймалася та з'їдалась! А от лискуча чорна «Чайка» — о-о-о, це вже для них щось! І хоч вона теж — з чужого, вищого світу, але збагненна своєю матеріальною вищістю.

Ну що ж — поїхали до бабці! «Чайка», звернувши із брудної бруківки, знову суне вузькими вуличками, по фари в багнюці, як «амфібія», до твого дому. Слідом, «соблюдая субординацію», — «газик» з обласним та районним начальством, автобус з дрібнішою челяддю. Треба сказати, щоб калабані хоч піском засипали… Н-да, не Париж, не Париж твоє село, подружко. І хата — не палати. Зате, як в Шевченка! І ворота відчинені, ніби ти справді, гостей чекаєш… Коли сьогодні опівдні автобус із твоїм тілом, як то годиться за християнським звичаєм, добрьохкався до цього подвір'я, я вже не мала сили вийти з машини. Надто була довга дорога, та ще й біганина з твоїм похороном виснажила… Я втомилася і берегла сили для прощання з тобою. Ти ж знаєш: мати пристойний вигляд за будь-яких обставин — моє правило. А то не так просто… Здається, приїхали. Виходжу з машини, роблю скорботне лице.

По цьому моріжку ти колись бігала босоніж… Пробач, але не можу уявити тебе дитиною. Такі, як ти, народжуються дорослими, борцями, з горбом вічних каменярсько-пролетарських проблем. І — ніколи не старіють: проблеми не дають дожити до старості.

Шкода, Лоро, що розумом ти не пішла в свою бабцю. Он вона дивиться з вікна на світ Божий, який ти покинула здуру в розквіті сил і літ, і всім своїм благеньким виглядом потверджує, що найвища житейська мудрість — умерти від старості.

Твій брат спішить-спотикається попереду, відчиняє сінешні двері, гримить якимись бляшанками, намацує клямку. Перекошені двері натужно риплять і пускають нас до світлиці. Господи, яка принизлива бідність! Посеред хати — голий стіл, по обидва його боки — саморобні дерев'яні тапчани. На тому, що біля вікна, сидить старенька, суха і темна, як лаврські мощі. Все, видно, пропив твій братуха! Все, що міг. Лиш баба лишилась. Бідна, бідна!

Правдива жалість стискає моє серце. Давно нічого жалюгіднішого не бачила, власне, уявити не могла, що десь отак ще можуть жити люди. І то хто? Твоя родина, Лоро! Он звідки в тебе патологічний біль за простий народ і неприродне, як мені здавалося, прагнення соціальної справедливості! Певно, таки треба видертись із цього болота, щоб так ним перейматися…

Хочеться плакати, чимось запомогти, щось зробити для твоєї нещасної бабці, для брата-алкоголіка. Може, дати гроші? Примусити голову колгоспу бодай відремонтувати цю халабуду?!

Старенька не ворушиться. Напівлежить на купі брудного ганчір’я. Живий труп, ще не вистачає до всього, аби вона переставилась на моїх очах… Через силу підходжу ближче і… ніби натикаюсь на гострий, всевидящий погляд голубих очей, неприродно, несподівано юних на мертвотному старечому обличчі. О, знову ті очі! Ця небесна нетутешня чистота! Ніби невинна пречиста душа волає із в'язниці тлінного, життям спотвореного тіла. Сердешна старенька, вона, либонь, оніміла з горя…

Старенька ніби прочитала мої думки і похитала заперечливо дрібною, як суха маківка, головою, запнутою теплою чорною хусткою. Запалий беззубий рот зазівав, як у спійманої рибини, і з нього вирвалося схоже на стогін:

— Диявол! Це ти її вбила, мою внученьку! Ти її зі світу звела. Ти… Ди…я…вол!

Я ніколи не чула такого жахливого голосу! Як з того світу! Слів таких не чула… слів, як розпечене каміння пекла, від яких … кров замерзає у жилах від смертного жаху!

— Бабуню, що ви?.. Це ж Лесина подруга… Вона… стільки зробила… з похороном помогла… помогла з похороном… дуже помогла… — трясся, як у пропасниці, протверезілий брат.

Але стара не вгавала, хитала головою і стогнала, наче вбивала цвяхи у саме серце:

— Правду кажеш — помогла, ой помогла з похороном! І зі світу звести… і поховати… помогла… Дия-я-вол! А де той, вурдулак, що їй, моїй внучечці, душу виїв, кров випив? Де він? — спитала, обводячи поглядом місцевих посадників, що збилися, як вівці перелякані, у порозі. — Будьте ви прокляті… можні-вельможні…

Панічний, майже тваринний страх відірвав мене від затоптаної долівки і викинув геть з цієї брудної буди. Мабуть, мала гидкий вигляд, та й жахливою була вся ця сцена, бо сполотнілі смерди скам'яніли при одвірках, як соляні стовпи. Вже добігала до машини, як вони вивалилися з хати. Їхній переляк отямив мене: а не діждетесь моєї ганьби! І ти, Лоро, даремно, голубонько, затіяла цей… фінал власної комедії! Ой, даремно! І — бездарно! Невже ти, така мудра, забула на тім світі, що я тільки на мить можу втратити контроль над собою і над ситуацією?! Тоді мушу нагадати… Отож, хоч мене трясло, як твого братана-алкоголіка, і підкошувались ноги, але знайшла сили спинитися і зіграти добру та милосердну:

— Нещасна старенька! Зовсім втратила розум від горя. Та… Бог бачить… скільки я зробила… скільки я… я…

Від згадки про Бога пахолки-безбожники зовсім розгубилися. Тим часом я, звівши до неба очі, заломила білі руки і впала враненою птицею-чайкою на сріблясте плюшеве сидіння «чайки», не забувши при цім хряснути дверцятами.

— Газуй! Швидше! Швидше! — просичала водієві, намагаючись щезнути, втекти від цього ганебища і його свідків.

І тільки за селом дала волю шаленій люті. Мусила розрядитись, аби не луснути від ганьби і злості. Лаялась останніми словами, мов перекупка, як п'яна повія. Що вже Льоша, який звик за десять років вірної служби до моєї невгамовної вдачі, і той перелякався.

Ось мій щит і моя зброя. Ними я володію досконало. Тонко. Геніально. Одні з них відкрила, як відкривають якийсь там фізичний закон, другі — сама вигадала, придумала, як фасон сукні, треті, наймудріші, бо перевірені часом — позичила в інших.

Мої секрети — мої заповіді. Я їх сповідую. Живу по них. І майже завжди — виграю. Хоча мені більше імпонує визначення: перемагаю. Бо хіба життя — гра? Може, для когось і гра. Але для мене — це кривава, виснажлива війна з цілим світом за себе. Тільки за себе саму! Проти — всіх! Бо немає в успішної жінки ні друзів, ні рідних, на коханих! Одні вороги! Чуєте, вороги? Що ви мені заздрите усі?! Ви б не заздрили, як би мали бодай зелене поняття, скільки крові, живої, гарячої крові коштує успіх, імідж, хоча б імідж (!) вдатної везучої людини, тим більше — жінки?! Яким рабським терпінням, зміїною хитрістю, ба (!) приниженням оплачена приналежність до «вищого світу»? Які сили я трачу, які нерви спалюю тоді, коли ви вилежуєтесь по своїх норах, пиячите і перемиваєте мені кісточки? Але вам не дано навіть уявити це курячими мізками! І не треба! Бо якби уявили, чи шанували б мене так?! О-о, ненависть — це… чи не найбільша пошана…

От вам і перший мій маленький секрет, перша моя свята заповідь: повна секретність дій і вчинків. Жодних референдумів. Навіть сімейних. Я сама собі радник і порадник. Сама! А я собі, на щастя, не ворог.

Відповідно, друга заповідь — не зраджуй собі за жодних обставин і ситуацій, навіть під тортурами.

Аби не дратувати забембаних принципами колективізму доброчесних співгромадян проявами егоцентризму, говоритиму про власну персону в другій особі. Відсторонено. Так навіть цікавіше. Дивишся на себе нібито збоку. Спостерігаєш. Оцінюєш. І ще раз переконуєшся у власній унікальності, неповторності і, звичайно, чарівності. І жодного щодо цього сумніву.

Жодного сумніву — третя моя заповідь. Бо в тому, хто сумнівається, сумніваються інші. А хто під сумнівом — той ніколи не стане переможцем. Ніде, ніколи, ні в чому! Юрба шанує впевнених — навіть знаючи, що вони — мерзотники, фарисеї, лицеміри!

Тому, аби там що, а ти — при вперед, по головах, по трупах, з незворушною міною, так, ніби окіл тебе лише трава стелиться.

Будуть, а будуть траплятися на твоїй стезі зухвалі, справедливі ідіоти, яким захочеться зчепитися з тобою у боротьбі, — не зважай. Ігноруй. Вислизай, бо вони можуть, чого доброго, виявитись і сильнішими, і мужнішими. І покласти тебе на лопатки. Привселюдно. Отож, четверта заповідь — бережись рукопашної з чесними дурнями. Мудрі ще до твого народження придумали інші методи боротьби: підступні, підколодні — зате безпрограшні.

П'ята заповідь — не жалій. Нікого. Жалість, як і доброта, — непростиме глупство. На словах — будь-ласка. О, на словах — скільки завгодно і кого завгодно. Та так щиро, зі сльозою. Жалість на словах принижує. Буревісник революції знав, що писав. Словесною жалістю, як жорнами, перетреш на пил найнедосяжнішу скелю. Жалість здирає царствений пурпур, знімає корони і німби. Тих, кого жаліють, — не бояться, а значить — не поважають, не люблять. Нема за що!

Ти лишень раз пожаліла насправжки, по-людськи, відступивши від свого золотого правила. І що ж?! Була покарана. Облаяна і проклята божевільною старчихою! Страшно згадати! Ледь не попалась… Навіть зблідла і вібрувала вся, як… як той пияк, Лорин брат.

Отож шоста заповідь — намагайся шокувати непередбаченістю. Християнська мораль і аморальне суспільство виробили примітивний стереотип поведінки homo sapiens’а: штовхнули — гарчить, а побили — шмарки розмащує.

А ти навчилася реагувати на зовнішні подразнення навспак, неприродно, абсурдно: скривдили — смієшся просто в очі нахабам, підклали ніжку — вдаєш, що сама перечепилася. Непередбаченість реакції деморалізує ворога, збиває з пантелику. Він розгублений. Йому хочеться чимскоріше ретируватися, і, щоби прийти до тями, він поволі повертається до тебе спиною… І тут — не промахнися! Спина у кривдника широка, якраз для смертельного удару!

Отак і ховайся в лукавій нерозгаданості, мов чорна пантера в тропічних хащах. І хай твоя усмішка сниться супротивникам безгучним оскалом цього красивого гнучкотілого звіра. І — тримає їх на віддалі.

От вам і сьоме правило — ані найменшого ні з ким панібратства! Для всього світу — по імені і батькові: Олександра Олександрівна. Навіть для жовторотих фаворитів, яким би свербіло в присмерку будуару називати тебе Сандрою, Сандою чи ще якоюсь порнокличкою в дусі помішаних на рок-музиці і сексі хіпарів. Навіть для сановного, дорогого, по роги державного мужа, котрий волів би досі бачити тебе невинною Санечкою, наївним Сонечком, якому пускав туману в очі на дніпрових схилах бозна ще в якому році до нашої ери і вимагав клятви у вірності на все життя.

Де йому, тоді ще простій затичці на університетській кафедрі, було знати, що восьма твоя заповідь — необов’язковість: обіцяй і не виконуй обіцянок: ах, забула, замоталася, вперше чую… І прохачі, що валом валять в кожні можновладні двері, голодранці різні дадуть тобі чистий спокій.

А тим часом заощадиш дорогоцінні енергетичні ресурси для власного світлого майбутнього. Бо ж то збоку дурним плазням ввижається, що доля тобі все на тарілочці із золотим бережечком підносить: на, бери! Авжеж, дочекаєшся… Вигризати, вовчики-братчики, треба! З кров’ю! Це ви, мов зайці, обсикуєтесь, варто вам на хвіст наступити. А тут крутишся, як у вольєрі, набитому хижаками, сильними, безжальними, що рвуть на клапті один-єдиний, але жирний шмат свіжини. І будь меткий, вчися вхопити лише свій, долею відважений кусень, щоб і самому насититись, і на чуже не посягнути. Інакше або здохнеш, або загризуть…

Тому-то, найдорожча моя, пильно тримайся дев’ятої своєї заповіді: поспішай взяти своє. А твоє — то все, що спроможна загребти.

Люди діляться на три категорії: тих, кому треба мало; тих, кому треба багато; тих, які воліють мати все.

Ти належиш до останніх. Таких, яким нічого не треба, немає в природі. Бо навіть щасливий ідіот чогось та просить, ще й норовить нишком урвати.

На жаль, ти не одна, кому б хотілося мати ВСЕ. Ентузіастів чимало навіть серед твоїх найближчих. Не встигнеш вхопити, як накинуться зграєю: ділись!

А дзуськи, вовчики! У нашім лісочку-гайочку діє священний неписаний закон, себто твоя десята заповідь: жодного друга, тим більше подруги і сентиментів щодо них. Одні соратники в боротьбі за виживання і то — з виду ссавців і Адамового поріддя самців.

З чоловіками безпечніше мати справу вже тому, що не ділиш з ними сфери сексуального впливу, а отже, вони не вбачають у тобі конкурента в інших площинах людської діяльності. Отже, використовуй їхню тупість і пробивну силу. Але — борони Боже! — стати іграшкою! Ніяких інтимів! Тільки ділові стосунки! Чоловіків неабияк потішає гра деяких сміливок у їхні джентльменські ігри. Ба, вони навіть потурають, підтримують, підохочують, доки… за пустенькою жіночою чарівністю не проступить впевнений, мудрий і талановитий суперник.

Коли ж ці шовіністи опам’ятаються, буде пізно: доведеться змиритися і з розумом твоїм, і талантом, і лідерством.

Що ж до подруг, то ти їх ліквідувала ще в десятому класі. Як Маргарет Тетчер. Тобі просто остогидла їхня прищава заздрість. Однак усе життя мріяла про гідну суперницю, подругу-ворогиню. І вимріяла — Лору!

Пригадуєш, як марила нею, чисто коханцем?! Як заманювала в свої тенета, пригадуєш? Ні? То добре, що пам'ятаєш тільки приниження і ту зневагу, з якою позирала на тебе зі свого піднебесся вранішня літературна зірка Лора — Лариса Орленко. Відома! Геніальна! Неперевершена! Надія нації! В її очах ти була пихатою недалекою міщаночкою, порожнім стільцем в університетській аудиторії. І скільки ж ти витерпіла, щоб досягти свого — божевільної забаганки зробити з недосяжної знаменитості подругу-ворогиню, соратницю-суперницю? Твою вічну чорну-пречорну муку…

Пардон, мадам, але вас знову заносить… Варто тобі лиш згадати нещасну Лору, як втрачаєш самовладання і летиш сторчака у прірву самомордування. Ти ж, слава Богу, не мазохістка якась… Та й уже… все позаду, в минулому. Зітхни з полегкістю і, як равлик-павлик, заповзай у свою кручену хатку, на щастя, вона в тебе є.

От ми дійшли і до одинадцятої заповіді, яка гласить категорично: збудуй собі фортецю! Збудуй, а вже потому оголошуй війну навіть самому дияволу.

Дванадцята заповідь перепала тобі від матері. Ще в колисці ти знала: жінка, яка бажає чогось досягнути в цьому мерзенному, скроєному і пошитому на чоловічий копил, світі, повинна вийти заміж. І неабияк, а вдало. Аби за чоловіком почуватися, мов за кам’яною стіною. Щоб мати надійний тил, куди б можна було відповзти з кривавого поля брані, зализати рани, очуматись і з новими силами кинутись на ворога.

Ти була навчена і тому раніше за однокурсниць звила собі столичне кубельце, тоді, коли ще не впали твої акції і був вибір. Не шукала, як інші, красеня, голого і безквартирного, а прицінилася до непоказного професорського нащадка, зате перспективного аспіранта кафедри історії КПРС із замашками майбутнього партійного діяча.

Що ж ви мені заздрите, сучки шолудиві? За що?! За те, що ви спали з найкращими хлопцями столиці, а я з цим… маминим синком, цим елітарним номенклатурним дятлом? О-о так, тепер я — на висоті, як ви кажете! А тоді?! Тоді ж втридорога, сторицею (!) платила за кожен теперішній день незалежності, влади і багатства!

Чого лишень варта була одна маман мадам Ясінська! Скільки претензій! Ложка вівсянки їй в горло не лізла без порцеляни і срібла. Від одного її самозакоханого бридливо-кислого виду можна було зваріювати! Може, вам оповісти, як невіщила цій облізлій карзі? День в деньочок, га? Не діждетесь такої втіхи! І щоб ви знали, помийниці, що я безмежно вдячна свекрусі за світський вишкіл, за уроки витонченого єзуїтства, навіть за фельдфебельські окрики: «Як ти тримаєш спину?!».

Отож, дорога, як ти тримаєш спину? О, золота заповідь від свекрухи. Тринадцята: за жодних обставин не забувай, що головне в житті — вміти тримати спину…

Тож не горбся, виструнчись, вище голову, ще вище, аби корона не спала!

О, як бісить плебеїв твоя рівна спина, твоя хода, твоя горда постава! Знали б вони, як пече вогнем рівний хребет, вічно напружені м'язи, як хочеться розслабитись, зігнутися в дугу. Але — не маєш права, бо чуєш кров'ю: чекають, чатують, аби стрибнути на зручний горб, і нікому не доведеш, що ти не верблюд.

Секрети секретами, заповіді заповідями, але до всієї цієї мудрості, стратегії і тактики треба, аби поталанило ще й на батьків. Для вдалого старту. Для престижу.

Біда, коли предки — убогі й сірі. Це ознака спадкової неспроможності, житейської генетичної безталанності, схильності до животіння… Ліпше б їх взагалі не було. Як правило, сирітство шокує благополучне оточення. І хоча всім тебе жаль, ніхто не хоче з тобою мати справу, бо від тебе тхне громадськими їдальнями, комплексом неповноцінності і агресивним правдоборством. А кому потрібен зайвий клопіт?

Слава Богу, з батьками ти не мала проблем. З батьками тобі справді неабияк поталанило. Тож недаремно на віддяку судьбі чотирнадцятою заповіддю в кодексі ВЕЛИКОЇ ЖІНКИ вписана християнська: шануй батька свого і матір свою…

От ти й розслабилася, о, Олександро! Навіть розчулилась. Кажуть, подібне умиротворення сходить на душу після сповіді… Уявляєш, скільки б дали твої воріженьки, аби хоч краєм вуха підслухати одкровення жінки, яка сама себе сотворила — self-made woman, як звучить це англійською з американським акцентом? Або, як звучить це по-нашому: кар’єр-ристки…

…Що ж, довготерпеливі мої співгромадяни, може, й діждетеся. Цілком можливо, що колись, коли мені вже нічого не зостанеться і нічого буде втрачати, я кину вам в очі всю свою правду. Про себе. І, звичайно, про вас. Амінь.

Всі ми — у підніжжі вигаданої ілюзорної Гори, зітканої із райдужних міражів мільйонів мертвих і живих, і ненароджених. Всі ми в підніжжі, Лоро!

Нарешті, Лоро, виснажливі марафони в підніжжі Гори — ці тарганячі гони-перегони — скінчилися! Останні метри дистанції я долала одна, залишивши тебе відпочивати від божевілля, яке зветься життям, під білими-білими гвоздиками. Крейдяні риски старту і фінішу перетнулися: ти пробігла своє земне коло…

Нарешті, скінчилась і дорога, остання дорога від Лори. Чи… до Лори? Машина давно зупинилася біля твого під’їзду, а ти, о, Олександро, все ще сиділа, нестямна, безсила, заглиблена у свій вічний монолог-сповідь перед Лорою. Та найцікавішим було те, що це одкровення — не було покутою, а… продовженням вашого змагання. Лори нема, а боротьба триває!

«Бідна Лесько, я вже зійшла з дистанції, а ти все ще біжиш?.. Агов, куди, навіжена?»

Здається, чуєш співчутливий Лорин голос. У світлі хвилини ваших стосунків вона іноді ради містифікації називала тебе Лесею. Льоша-водій не дихає. Чекає, бідолашний, коли виповзеш, нарешті, з машини. Підневільний, і матюкнути подумки боїться. Переводиш погляд на хлопця: ні живий ні мертвий. Боже правий, що ж його, молодого, здорового парубка тримає біля цього керма, на ролях кучера-посудомийки, хлопчика на побігеньках?! Пішов би на завод, у таксисти… Не піде. Бо і його тримає підніжжя сатанинської примарної Гори!

Парубок вискакує з «чайки», відчиняє перед тобою дверцята. Ти виповзаєш і важко йдеш до під'їзду, не дбаючи ні про ходу, ні про згорблену спину. Але — якусь мить. Скажена натура люто пришпорює тіло і знову — вйо! Під Гору!

Вдома, як завжди, нікого. Довго роздягаєшся, довго приймаєш душ, а потім залазиш у постіль і згадуєш. Довго-довго…

Ми всі — у підніжжі, але одні того не усвідомлюють, іншим — байдуже… Ти з пуп'янка не могла, не хотіла з тим миритися. Маленькою тобі здавалося, що живеш в убогій хатчині під горою невидимою, викладеною з таткового підпільного багатства. Тої гори татко нікому не показує, щоб його не посадили у в’язницю. Тобі теж наказано мовчати про ту Гору Скарбів. І ти мовчиш, бо дуже любиш свого веселого і великого татка. Маму ж ти просто обожнюєш і жалієш, коли вона вечорами сумно перебирає гарні «перстеники, кольє та кульчики», що так їй личать. Однак мама не сміє прикрашатися ними, бо боїться «чорної заздрості злидоти» — так вона називає сусідів і колег-вчителів. Тому ходить не прикрашена, але все одно гарна. На зло усім. Хоч ніхто на маму за це не злиться.

Тільки-но закінчилась війна. І ви тільки-но повернулися в рідне містечко з евакуації, що закарбувалась у твоїй дитинній пам'яті курною спекою і верблюдом під чинарою. Ти мало що розуміла, але затямила одне: тобі неймовірно пощастило в цьому світі, бо в тебе є татко і є що їсти. Чимало твоїх ровесників того не мали.

А тобі й справді фортило. Перед війною батько звередив ногу і, «дякуючи» районним костоправам, зостався інвалідом. Те каліцтво і врятувало його від фронту, що в свою чергу надихнуло татка на ударну працю задля фронту в тилу. В Узбекистані, куди ви втекли від війни, татко скоро вибився в начальники районного, а далі й обласного масштабу. Чим він займався, ким керував, невідомо, бо не любив згадувати евакуацію, ніби соромився. А на старість, коли повимирали ровесники-фронтовики, почав забалакувати про поранення в ногу. Але мамця застережливо підбирала вуста, і він полохливо обривав легенду.

У повоєнному містечку не вистачало чоловіків, і розумний татко був на вагу золота. Але не перся у велике начальство, а скромно задовольнився посадою голови райпо. Тобі ж, малій, думалося, що татко «командує раєм», отим, який обіцяла тобі баба Харитя, коли «будеш послушна». Та тепер ти знала, що татко і неслухняною візьме тебе в рай, бо, як він похвалявся, випивши чарку, тепер «в його кулаці — вся совєтська власть».

Так ти росла, як у двох світах: вдома — маленька господиня невидимої для простого містечкового ока гори персидських килимів, натуральних шуб, кришталю та срібла-злота, а за порогом — чесна дитина чесних батьків, піонерка, безкомпромісна, як Павлик Морозов, і мужня, як Зоя Космодем’янська. Бо там, за порогом, починався інший вимір — радянсько-соціалістичний, населений голодними і голими, але щасливими, що вижили, оптимістами.

З часом тебе почне дратувати подвійний спосіб існування, збунтується стриножена гординя проти цього кротячого життя у підніжжі. І ти маритимеш столичним вузом, вступ до якого відкриє тобі шлях на власні вершини. О, тоді ти вже зможеш, не боячись голозадих сусідів, повеличатися, попишатися багатством.

Страшно подумати, яка ти була наївна! Згодом, на першому курсі філологічного факультету Київського університету зрозуміла, що твоя омріяна «Гора» — лишень купа міщанського дрантя, а за нею — справжні гори, хмарами повиті, чи то пак славою…

Та ти недовго гонорилася в шовках і хутрах: злиденні однокурсники позлилися-позаздрили та й забули тебе, як чужу шубу в роздягалці. Так би ти там і пропилилась усі п’ять років студентського життя, якби не була мудра. Але ти була мудра і скоро збагнула, що жити — то дертися на гору, на гору, на Гору! З однієї на іншу, аж доки не додряпаєшся до найвищої, якщо, звісно, не скрутиш шиї…

Не скрутиш. Карк ламають ті, котрі хочуть взяти вершину штурмом, приступом, наскоком. А ти поповзеш вужем — шур-шур-шур по камінні, і все вище і вище…

Коли твої однокашники самозабутньо зубрили «Вступ до літературознавства», ти проштудіювала першу главу Книги життєзнавства, зібрала портфель і прошурхотіла із студентського читального залу бібліотеки — у професорський.

Той, кого ти шукала, сидів біля вікна, сяючи з-за барикади книг молодою лисиною. Примостилася неподалік, розіклала конспекти, вдала, що читаєш, прикривши очі рожевими пальчиками в золотих перстениках. Невже не клюне? Мамця вчила: гроші йдуть до грошей, багатство шукає багатства. Ти давно запримітила, як в університетських коридорах його безбарвні окуляри з-поміж студентських ситчиків вибирали твої шовки. Тоді ж і осінила твою гарненьку голівку зухвала ідея…

Минуло добрих півгодини, а та моль ксьонжкова, та книжна тля, очей на тебе не звела, книжною мудрістю упиваючись!

Так можна й цілий день просидіти, чекаючи з моря погоди. Ще чого? Тобі є чим зайнятися, тому ти встаєш, береш якусь книжку і, проминаючи стіл, за яким він, сліпаючи, гризе граніт науки, впускаєш! Трах-бах! Господи, ну й звук! Як від вибуху.

Окуляри перелякано підскакують аж до лисини. Знічено вибачаєшся, пірнаєш під стіл і довго чогось там шукаєш, аж доки не натикаєшся на його спітнілу, рожеву від натуги фізіономію. Здрібнені діоптріями невинні оченята твого завченого кавалера у присмерку дубового підстілля сяють, як зорі віфлеємські, сповіщаючи про народження великого і чистого кохання. Звісно, в далекому майбутньому. На жаль, до таких пустельників кохання доходить туго і довго…

— Ах, пробачте… — теж червонієш, передчуваючи, що підкорити цього гриба-боровика буде тобі важче, аніж Гімалаї.

Так і сталося. Лише десь через місяць твоєї облоги Станіслав здався і, ніяковіючи від незвичної ролі кавалера, запросив у кіно, яке завершилося прогулянкою по дніпровських схилах, невмілими слинявими поцілунками і клятвами у вірності, що для Стаса, напевно, означало «разом ходити в бібліотеку і не губити підручників»… А ще через місяць випадком приїхала мама і «випадково» застала вас обох не в читалці, а в кімнаті безлюдного гуртожитку. І хоч Станіслав навіть окулярів не встиг зняти, цнотлива мамуся знепритомніла, побачивши «мужчину в кімнаті дочки», далі зчинила рейвах, а в кінці при свідках — студентах-прогульниках і тьоті-комендантові — зажадала «узаконить отношенія», а то піде правди шукати у ректорат. Стасик побілів, пообіцяв мамі «узаконити стосунки», і пішов, заточуючись, як п’яний, повідомляти цю радісну звістку своїй мамі.

Безперечно, можна було би вдатися до методів шляхетніших, але ти не мала коли чекати, тим більше, що Станіслав почав блеяти про якусь нібито наречену, шкільне перше кохання… На щастя, твої тато з мамою переплюнули предків того кохання у статках та житейських змагах. А татко, як виявилось, і справді командував тим раєм, в який не проти було потрапити навіть сімейство столичного професора.

Одно слово, весь цей фарс закінчився грандіозним весіллям на заздрість усього філфаку і вашого міщанського болітця. Шлюбної ночі захмелілий Станіслав, певно, з переляку перед подружніми обов’язками, які впали на нього з чистого дива і ясного неба, слинив щось про своє дитяче закохання, але ти скоро втерла ті сентиментальні шмарки, взявши ініціативу у свої руки. Вже не мала чого церемонитись…

Тепер ти, нарешті, стояла на вершині. Ще б пак! Дружина викладача університету, невістка професора. Шикарна квартира в центрі Києва, дача, машина, престижні знайомі… Нарешті, є куди вийти і з ким… Перед тобою відкрилися двері у світ, про який ти і мріяти не мріяла у своєму містечку! О-о! Тепер ти покажеш клас!

Та зблизька блискучий вищий світ виявився нудним і буденним. Старий зі старою майже ніде не бували і до себе нікого не кликали. Сиділи, як миші, в своїй норі і переводили папір або шастали світом по конференціях та симпозіумах. Не відставав від них і Станіслав.

Розкішні бали, прийоми та візити зосталися плодом твоєї периферійної уяви. Натомість захлеснула лавина кафедральних скандалів, інтриг, сварок за години, закордонні відрядження, дисертації… І над усім цим шарварком літало і шелестіло шестикрилим драконом магічне слово: захист… захист… захист… Здавалося, весь світ озвірів проти нещасних науковців, і ті благенькими паперовими щитами дисертацій намагаються захиститися… від мізерної зарплати простого викладача, безквартирності і безправності.

І хоча ти важко розчарувалася, та тішило і розраювало те, що для знайомих зоставалася на недосяжній висоті. Тож, задерши голову, дефілювала павою пишною між сіренькими філологічними куріпками. Ох, знали б ті заздрісниці, що сама, повернувшись із занять у розкішні апартаменти, стаєш попелюшкою, останньою посмітюшкою! І драїш, і видзьобуєш, витрушуєш академічні порохи під пильними вирлами пані Ясінської, цього солітера в панбархаті.

Накрутишся, що світ не милий, бредеш, згорбившись, у магазин, а та акула услід зі святим обуренням:

— Ах, як ти спину тримаєш?!

Таким було твоє «невіщення»… На третьому курсі — новий удар: завагітніла. Ясінські водно: народжуй! А тобі тільки двадцять, тільки жити починаєш, входити, як то кажуть, у смак. А тут — недоспані ночі, пелюшки, залита молоком пазуха…

Так воно й вийшло. Віталик народився хворобливим, неспокійним. День і ніч плакав, дратуючи старих і вимотуючи тебе. Настали дні, коли нічого в світі не хотілося, лише спати, спати, спати… Довелося брати академвідпустку і через рік продовжувати навчання з молодшим курсом.

Задзвонив телефон. Нехай… Тебе немає вдома. Ти зараз далеко у просторі і часі: якраз переступаєш поріг університетської аудиторії. От роздивишся і сядеш за третю парту біля вікна поряд з гандрабатою, як драбина, студенткою. І тобі хочеться гукнути собі із свого сьогодні у своє минуле: «Не сідай! Обмини її десятою дорогою! То — мука твоя!».

Але ти — сьогоднішня — мовчиш, а минула — спокійно сідаєш за третю парту біля Лори, і вона безцеремонно каже:

— Взагалі, тут зайнято, але сідайте, про мене!

Тон ображає, але, на зло, ти сіла, не підозрюючи, що вклякаєш на колінах у підніжжі неприступної скелі, на яку видерешся по гандрабатій, мов драбина, Лориній спині. Та то буде не скоро. Ще доведеться пережити довгі роки приниження, зненавиди, пекельних страждань…

У твоєму житті дійсно починалася темна смуга. На курсі, мов навмисне, зібралися одні таланти. З усієї України. Всі ці неотесані сільські дівки і парубки як показилися, щось там писали, бігали по літературних вечорах, шастали по Спілці письменників, ловлячи за поли класиків, протирали стільці в кабінеті молодого автора. А над усім тим поетично-драматично-критичним гармидером царствено сіяла нещодавно відкрита зоря Лори — Лариси Орленко. Нею захоплювались. Її боготворили, перешіптували схвальні відгуки про її творчість маститих класиків. З нею, селючкою репаною, водила дружбу єдина на факультеті «біла кістка» — генеральська дочка Зоя Хавроненко, яка невідомо яким дивом опинилася на українському відділенні філфаку. Небавом і тобі почало ввижатися, що весь світ читає-перечитує тонюпуньку збірочку Лориних віршів і пару оповідань, видрукуваних у журналах.

Звичайно, Лорі заздрили, але — «високою, одухотвореною» заздрістю її талантові, її знайомству з Борисом Олійником, Дмитром Павличком, Іваном Драчем, за передмову Максима Рильського до її «метелика» поетичного.

Взагалі, на курсі панували незвичні для тебе критерії поцінування. На тебе ж ці схибнуті дивились, як на примітивну міщанку, задоволену своїми блохастими шубами. Або ж зовсім не помічали, мов якесь там бездушне норкове манто у вітрині магазину.

Поведінка однокашників доводила до сказу. В тобі біснувався невизнаний лідер. Ти звикла, що завжди і скрізь була першою. І раптом — остання! Ніхто і ніщо! І хто б міг подумати: тебе, красиву, багату, затьмарила якась звихнена селючка! По-е-ттт-те-с-са!

А тут іще пелюшки, дитячі плачі, хвороби, вічний стогін свекрухи, її всевидющі вирли… Хоч переводься на заочний та вертайся до мами з татом, і хай ідуть вони всі під три чорти!

Та — дзуськи! Ти ще ніколи добровільно не здавала позицій і не кивала п’ятами з поля брані за королівську корону!

І от, перучи закакані пелюшки, по дорозі на молочну кухню, в черзі почала розробляти план захоплення позиції на курсі. Відновлення законного пріоритету і авторитету.

Ближче придивившись до літературної ранкової зорі, завважила святу простоту її неспокушеної натури. Теж мені «інженер людських душ»! Знавець життя! Ні чорта вона не розбиралася ні в одному, ні в іншому! Перла напролом з квадратною від геніальності головою, гадаючи, що так воно буде вічно. Аякже!

Але ти, спостерігаючи за Лорою, вже тоді знала, відчувала, що добром вона не закінчить. Надто рано допалася до слави. Шугала-літала попід оболонки, а крильця ж бо воском зліплені. Фальшиві! Скоро, ой, скоро: ляп! — і лиш мокре місце…

Ти нутром чула: на ВЕРШИНІ такі ранні щасливчики довго не затримуються. Надто необачні. Вершини надійно сідлають ті, що повзуть, повзуть, шур-шур-шур… Такі знають ціну і вершинам, і собі — на вершинах…

Таємна холодна війна, яку ти без оголошення розпочала проти Лори, починала тобі подобатися. Запекле суперництво наповнило твоє існування вищим, благороднішим змістом. Наразі відчула: народжена для чогось вагомішого, прекраснішого, аніж сите животіння обивательки з університетським дипломом на купі мотлоху.

Станіслав і не здогадувався про честолюбні терзання твоєї душі. Іноді здавалося, що, крім дисертації, його мало що обходить. А може, він просто мстив тобі байдужістю за фарс із одруженням. Бувало, місяцями не торкався, а коли починала дорікати, натякав щось на Фрейда і сублімацію, аж доки не шмагонула в нього Віталиковим нічним горшком. Подіяло. Помітила: його, як усіх підколодних тишків, збуджують сварка, істерика, скандал. Соромливий, зашорений, закомплексований інтелігент ставав грубим, навіть жорстоким у ліжку. А тобі жадалося чуттєво красивої ніжності, аж до млості…

Сексуальна невдоволеність, нерозтрачена енергія, злість тіла підстьобнули гординю душі. Жінки в подібній ситуації рятуються виснажливою фізичною працею, вихованням дітей. Але ти була занадто молода, надто пещена, впевнена і зухвала, аби закопати себе серед горшків і баняків. Надто честолюбна, нещасна і нереалізована, щоб не думати про «компенсацію» самоствердженням. Тому з такою пристрастю ти усю свою нерозтрачену енергію спрямувала на підкорення «Гори», в даному разі тієї, де вже царювала Лора. Цілком за Фрейдом.

Підступалася все ближче і ближче, вдаючи, що тебе не обходить плебейська юрба біля її ніг. Ти — вище! Не метушишся, не демонструєш свій хуторянський патріотизм, хохлацьку недоумкуватість. Ти спокійна. Трагічно-спокійна. Але яка мука, який біль за долю України перепалює тебе!

Якось тихцем «прихопила» з професорської бібліотеки кілька старих, явно заборонених книжок про історію України. Ніби ненароком блимнула тими раритетами перед Лорою. Клюнуло: «Ах, Яворницький! Ох, Грушевський! Аркас! Де ти взяла, дай почитати!». Покомизившись, дала під великим секретом на одну ніч…

Так почалася ця гра смертельна, ця дружба-боротьба. Непомітно для себе збайдужіла до колишніх ідеалів і цінностей, мимоволі захопившись (хто б міг подумати!) історією України, звичайно, тією, що зоставалася навіть для таких, як Лора, національно віруючих, таємницею за сімома замками.

Не те щоб у тебе зненацька «прорізалася» національна свідомість… Навіщо вона була взагалі комусь потрібна у цій країні? Хіба що дурням, щоб насолоджуватися приналежністю до упослідженого, виродженого в лакеї і холуї колись лицарського народу. Або мазохістам, які мріють зажити сумнівної слави мучеників за Україну і завершити життя на лісоповалі в сибірській тайзі чи в якійсь обласній психушці! Чи таким, як Лора, борцям-протестантам…

Але, на щастя, ти до цих ненормальних не належала.

Ти з колиски мріяла достойно прожити відпущені тобі дні і жахалася, як безумців, тих, хто того не прагнув і тринькав дорогоцінне життя на бозна-які ідеї і марення, і здихав, урешті-решт, всіма забутий у злиденній конурі чи на смердючих нарах… Є такі придурки. От Бог дає їм талант, а держава — шанс вигідно його продати — і процвітай собі! Так ні! Вони самі лізуть на рожен, самі собі яму копають. У геніальних малоросів це ще від Тараса Григоровича: замість того, щоб вдячно поцілувати царствену руку — вкусити… За народ свій знедолений… Не дає їм жити по-людськи національна маячня.

Варвари… У цивілізованому світі, щоб стати великим, досить написати талановиту книгу, симфонію, картину. А в нас, щоб зостатися в пам’яті народній, треба обов’язково «впасти, стрєлой пронзьонним!» Що поробиш: «поет в Росії більше, чем поет»! Бідна покійна Лора! Вона теж, на жаль, належала до цього нещасного наївного племені смертників. Та ще й тебе тягнула у прірву, не розуміючи, що маєш до національних ідей чисту цікавість.

Авжеж! Важко повірити: в країні в розпалі будівництво комунізму, держава щедро платить своїм співцям — посадами, званнями, квартирами, дачами, тисячними тиражами, щедрими гонорарами, закордонними поїздками, врешті — всенародною славою, а вони граються у борців за свободу і національну незалежність! О, Олександро, якби Ясінські знали, якою «антирадянщиною» ти займаєшся за їхньою спиною, наражаючи їх на небезпеку, вони б тебе з дому вигнали!

На щастя, Лора виявилася порядної дівкою — «не заклала». А могла сто разів «настукати», вислужуючись, як це робили всі і поспіль. І це ти оцінила, й продовжила небезпечну гру…

Так, дякуючи тим історичним раритетам, спілкування з Лорою поволі переростало у дружбу однодумців. А усвідомлення приналежності до «вибраних», інтелектуальної вищості над ровесниками, вселяло впевненість і зухвальство: ти не гірша! Ти теж маєш голову і талант. І ти… почала писати, крадьки, потайки від усіх. І хоч виходило кволо, блідо, примітивно, вірила: ти ще покажеш усім, для кого створені Господом рідні небосхили! І шкребло, шкребло під серцем…

І шкребло, шкребло вперте перо страшний своєю білизною папір…

Після університету Лора очолила відділ поезії у престижному літературному часописі. На той час уже була автором кількох «геніальних» поетичних збірок і десятка «конгеніальних» оповідань. Про неї валували на всіх літературних перехрестях. А в тебе в цей час тільки-но вийшла у «Веселці» мацюня «розкладайка» для нетямущих шмаркачів, і ти вела безбарвне трудове життя лаборантки на університетській кафедрі історії філософії, куди тебе прилаштував тесть, впевнений, що таким як ти, безталанним невісткам знаменитих професорів, місце якраз «на перетині наук», між філологією та історією, себто поряд із Сократом.

Щоправда, був і поступ: того року Станіслав, нарешті, захистився і перейшов на роботу в ЦК Компартії України. Так що — з одного боку, ти ніби досягла певних житейських висот, звичайно, порівняно з іншими, але з іншого — зоставалася у підніжжі власної Гори. Проклятому підніжжі!

Вла-да — от що на світі наймиліше, найсолодше, найсильніше! І казочка бреше: і про сон, і про добро, і ще про щось там… Ніколи не любила казок! Їх складали наївні, сентиментальні до того ж неписьменні таланти з народу. Самосійні генії. Звідки їм було знати що таке — ВЛАДА, ця страшна спокуса від Бога чи диявола?!

У той час, коли ти, несамовита від заздрості до літературної слави Лори, вимучувала недолугі віршики для малолітніх бовдурів, довкола тебе почали творитися неймовірні дива. До прикладу, в розмові тет-а-тет завкафедри Пшик запропонував тобі заочну аспірантуру і, на правах старшого товариша і колеги, підказав тему майбутньої кандидатської дисертації.

Ти правдиво розгубилася: Віталик ще пісяв у штанці, поїдом їла свекруха, не клеївся омріяний історичний роман, який ти забагла написати, начитавшись заборонених раритетів… А тут — на тобі: ще одну шлею — дисертацію! Тож сказала, що порадишся із Станіславом, аби з усього того та не вийшов…

Пшик чемно перебив: «Ми вже з вашим чоловіком… г-м, і звичайно, тестем, г-м, радилися. Вони підтримують».

І раптом тебе осінило: мрія збулася! Нарешті і ти просочилася в передпокої Олімпу! У сфери, де нема нічого неможливого! Де все відбувається «по щучому велінню, по моєму хотінню»! І щастя плаває просто перед твоїм носом у пахучому озоні на голубих тарілочках із золотими бережечками… Тож — хапай! Хапай, хоча шматок твій і сирий, і доведеться важко перетравлювати, але — хапай! Ця дещиця — перша крихта від пирога привілейованих, вищої раси!..

А вдома ввечері відбулася ділова розмова із Станіславом.

— Розумієш, — сказав твій мудрий уже державний муж, — щоб користуватися без страху і мук сумління земними благами, треба мати підстави. Такими законними підставами є: дисертації, звання, посади… Тож, моє сонечко, вперед і вгору! Мені потрібна достойна супутниця життя!

Так ви із Станіславом стали… діловими партнерами. То був вихід, ба, порятунок від сімейної кризи, яка назрівала і якої ні ти, ні Станіслав не бажали. Слава Богу, здорове чоловіче раціо, загартоване в номенклатурнім горнилі, взяло верх над хворобливими емоціями. І в твоїй спустошеній душі з’явилося щось схоже на повагу до чоловіка.

Кращої і тупішої теми для дисертації годі було придумати: «Філософська думка в період революційної ситуації в Росії 1905 року». Але вона була, як казав тесть, нейтральна, крім того щедро описана попередніми поколіннями пошукачів на вчений ступінь. До всього спецвідділи бібліотек переповнені дослідженнями заборонених, нікому не відомих вітчизняних і зарубіжних істориків. Лиш не лінуйся — читай і цитуй… Можна й без «лапок», як це роблять, не соромлячись, інші.

Хоч спокуса була велика, ти ще зовсім совість не стратила: художньо переповідала забутих попередників. А це на той час було таки вчинком, коли не громадянським подвигом: витягти на світ Божий хоч сяку-таку правду про переддень Великої Жовтневої Соціалістичної Революції, яка так безоглядно перевернула Російську імперію з ніг на голову!

Дисертація йшла легко, а захист взагалі видався фарсом, та однаково ти переживала, звичайно, дещо перебільшено, але щиро. Аякже! Іспит на вчений ступінь не щодня здають!

Станіслав теж не пас задніх. Впевнено і спокійно піднімався по хисткій кар’єрно-кар’єристичній драбині під самий Зевсів трон. Не боялася, що зірветься: «вгорі» безвідмовно діяло своєрідне гравітаційне поле, і треба було бути Прометеєм, щоб упасти на грішну землю. Станіслав не був Прометеєм. Радше — Гермесом, що зажив собі слави в боротьбі з титанами лиш йому відомими засобами… Тому компартійний Зевс республіканського масштабу і зробив його своїм «сірим кардиналом», майже головним ідеологом Олімпу. Ще б пак! Ніхто так спритно, як Гермес, не вмів висмикувати із прямолінійних «титанів» і «героїв» жили і намотувати їх на руку, як віжки…

Алегорія алегорією, але тепер у Станіслава в кулаці, як колись у татковім, зійшлися ниточки нервів усіх тих удавано незалежних маріонеток, які наївно вважали себе титанами мислі, творцями… І вони скоренько це відчули! А відчувши, про тебе згадали, о, Олександро, палко зацікавилися твоїми літературними спробами, почали кликати на свої збори, пленуми, підсувати в подруги дружин…

Але ти, на щастя, не пальцем роблена — не кинулась у їхні обійми липкі. А з воістину олімпійським спокоєм і насолодою спостерігала, як вони вистрибують на оголених натягнутих нервах, підлещуючи, колінкуючи перед тобою. Титани-маріонетки… Для них ти була «шиєю, що крутить головою Гермеса», і якою їм теж хотілося повертіти… на свою користь.

Біда кожного таланту в тому, що Бог поселяє його у грішному, захланному тілі, яке хоче їсти, пити і добре жити — в комфортабельних квартирах, при преміях, орденах і, звичайно, прихильності ОЛІМПУ.

На які хитрощі і навіть жертви вони, ці, ще вчора недосяжні для тебе літературно-мистецькі світила, не йшли, щоби втертися у твоє довір’я, зробити своїм поплічником, зв’язковим між світом плебеїв і власть придержащих! Словом, своєю людиною на Горі.

Ти довго зважувала і, нарешті, витримавши паузу, вимовила ім'я жертви: Лора! Королевою маєш бути — ТИ!

Хоча… все було не зовсім так… Ти не вимагала ані жертв, ані заклань кривавих. Тебе, взагалі, мало що тепер цікавило «внизу». Була «на Горі», на сяючій вершині, сліпучій і холодній. Мала все, про що колись мріяла містечкова попелюшка: розкішні прийоми, виїзди і те, чим навіть не марила, — владу!

Однак блага небавом перетворилися на нудну буденність. Одні і ті ж обличчя, обмежені чиновницькі «жоны — пушки заряжены». Цеківсько-партійні підкилимно-закулісні інтриги, ігри в «більшовицьку рулетку», стукацтво і доноси, які стали нормою, ідіотизм потрійних стандартів і двоїстої моралі за єдино непорушним правилом: «То, что позволєно Зевсу і його Олімпу, нізя бичью, тобіш простому народу».

О, то тільки тим, хто в підніжжі, вершина здається такою ідейно-ідеальною, непорочно-осяйною. А щоб їм, тим низовим рядовим комуністам так здавалося вічно, і був посаджений одесную від Зевса твій Станіслав.

Але влада! О, Олександро, не лукав! Ти впивалася нею, як алкоголік, потонувши в її хмільному солодкому чаду. Тішилась, як дитина, котрій раптом усе дозволили: роби, що хочеш і з ким хочеш! Карай, милуй! Наближуй і відштовхуй! Вирішуй долі! О-о! Божественне відчуття всеможності! Але: стоп! Отут — стоп. Бо є речі і явища, не підвладні жодній владі: талант! Талант митця. Ніяка влада не подарує тобі щастя творчості, не зродить у серці геніальний вірш чи мелодію… Хіба що якийсь журналіст-заробітчанин підпише твоїм ім’ям тупий опус, якщо ти колись очолиш заводську парторганізацію чи комсомольсько-молодіжну ланку кукурудзоводів.

Так одного прекрасного дня, величаючись на своїй сліпучій ілюзорній Горі, ти раптом зрозуміла, що насправді стоїш, мізерна, в підніжжі вершини істинної — неперебутніх людських цінностей, і дивишся, осліплена заздрістю, на Лору… І сльози, безсилі, пекучі сльози течуть по твоєму обличчі.

Після університету ваші дороги з Лорою розійшлися. І ви теж розійшлися у різні боки, як дві горді, царствені левиці, щоб набратися сил і знову стрітись у чесній боротьбі! Ви обидві лише чекали слушної нагоди. Так-так, обидві. Бо Лорі, ти відчувала, остогидло царювати в гордій самотності над спілчанським «бабинцем». Бо виходило, як у тої хвалькуватої старої пані, що виявилась єдиною жінкою на чоловічій забаві: «Я була королевою балу…».

Непорочна, втомлена всенародною любов’ю Лора! Вона стала жертвою, але — не твоєю. О, ні, не ти, а вони, вчорашні її друзі, вчителі, обожнювачі, кинуть її, як і багатьох їй подібних із племені Прометеїв, ненажерливому державному грифові і зроблять вигляд, що «їх там не було»!

Ти ж просто, по-жіночому терпляче ждала, коли відчиняться двері і… І Лора прийшла. Сиділа на твоїй білосніжній кухні і, захлинаючись гарячою бразильською кавою та високими фразами, лепетала:

— Розумієш, це шанс… там, угорі, наша людина… саме ти — національно свідома… серед обрусілих васалів, що зрадили народ… одна надія — на тебе… ти мусиш… повинна…

Ти ж, Олександро, слухала і думала: «А дідька лисого я вам винна-повинна. Знайшли ідіотку — під танки! Я вам, шановні титани мислі, не причинна вранішня зіронька Лора! Мною не присвітиш собі стежечку на Олімп! А от з вас, невгамовні національні генії, я ще поварю воду. Ще прийде моя пора».

А таки прийшла. Стріли, як рідну! Не знали, де посадити. Ти їм допомогла: вибрала скромно трон некоронованої королеви, першої літературної дами. Прими. Керівництво писучої братії було щасливе. Із сяючими фізіономіями відсунули, як непотріб, Лору, а на гарем літературний цитьнули, щоб під ноги істерички не лізли, не заважали дух національний «на Гору» двигати.

О, Олександро! Тепер ти панувала на всіх літературних зібраннях — неприступна, велична, вражаюче елегантна, як пава на сірому тлі курочок-писучок. І завжди поряд з тобою, як бідна родичка, сяк-так одягнена, абияк причесана, здичавіла від геніальності і непорочності Орлеанська Діва — Лора. Для контрасту. І для престижу: значить, ти чогось варта, коли біля тебе упадає сама Лариса Орленко.

А потім — менше пліток, коли привілеями королеви ділишся з іншою жінкою. І ворогів — удвоє менше. А це так важливо, коли тебе тільки-но почали включати в письменницькі делегації на різні літературно-мистецькі свята не лиш в Україні, а й в Союзі і за кордоном.

Іноді тобі кортіло чесно розповісти Станіславу про всю цю, тобою затіяну гру в підкидного із «служителями муз» і прислужниками влади. Та відчувала: то буде непоправною помилкою. Станіслав — не спільник у грі міченими картами. Має бути поза підозрами. Вдавати, нібито увесь цей парастас з Парнасом тільки твоя самодіяльність, інакше…

А що — інакше? Що в країні, керованій канонізованими за життя компартійними святими, муміфікованими напівживими вождями, яких тримає на цьому світі лише генеральна лінія рідної Комуністичної партії, може бути інакше?! Вовчики-братчики! Допоки світу, гора буде горою, а підніжжя — підніжжям, аби ви полускали від почуття несправедливості! Союз нерушимий був і пребуде у віках, а з ним і партія комуністична і найсправедливіший у світі радянський лад! І це ми всі побачили на власні очі: попустило трохи в шістдесяті, відлигою війнуло, а тут — гоп-стоп і всім, хто з дурної голови повірив у свободу слова, знов позатуляли роти, а декому й назавжди! Самого Гончара «в рознос пустили». І за що? Тільки за те, що роман негласно забороненим словом «Собор» назвав та покритикував низову владу, яка давню козацьку церкву на склад перетворила. Ото був переполох! А далі й попритихали, як миші…

О, Олександро, ти відчула: у цій переляканій тиші мусить прозвучати на повну силу твій голос. Твоє ім’я. Але як? Сісти за роман — все одно, що замурувати себе у притворі чернечому, позбавити всіх, таких довгожданих радощів життя! Та й навряд щось путнє вийде із цієї марудної затії. Інша справа — сценарії для фільмів або… Так! П’єси! Ти що, дурніша за тих, хто клепає їх лівою ногою, а тоді просить тебе «рекомендувати» театрам?!

Три дні ти, обклавшись книжками, вивчала рівень сучасної вітчизняної драматургії, переймала досвід, пізнаючи секрети перевтілення нудного тексту у жваве сценічне дійство. Нічого страшного, тим більше для тебе неможливого. Отож ще три дні знадобилося, щоб накидати майже шекспірівську трагедію на кшталт «Премії» якогось Гельмана чи Тельмана з Москви, яка недавно зробила фурор у театральному світі. Тільки в тебе не робітники від квартальної премії, а відомий професор відмовлявся від Державної на користь молодого колективу вчених, які щось там винайшли, а він той винахід собі присвоїв, але, на щастя, заговорила в ньому вчасно совість комуніста і змусила «согрішившого» публічно покаятись. Отака тема й ідея. А далі — пішло-поїхало. Буквально за місяць уся ця високоідейна «трахомудія», звичайно, творчо допрацьована режисером-постановником, уже йшла на сцені провідного столичного театру, збираючи організовані парткомами вищих навчальних закладів переаншлаги. А ти, о, Олександро, як то кажуть, на другий день після прем’єри спектаклю прокинулася знаменитою. Небавом п’єса разом зі славою покотилася по Україні — естафету перехопили периферійні театри.

Це вже потім різні недоброзичливці будуть патякати, начебто режисер з акторами, прочитавши п’єсу, начисто переписали її. Але хіба то гріх, коли актор на «читках» чи репетиціях трохи підправить репліку, щоб вона милозвучніше чи переконливіше звучала? Театр — це колективне мистецтво, дорогі мої заздрісники! Читайте Станіславського!

Звісно, твої самостійні успіхи в літературно-мистецькому середовищі приємно здивували Станіслава. Ще б пак! Тепер він не тільки мав чесного інформатора, з вуст якого дізнавався про всі події, настрої і т. д. і т. п. столичної творчої інтелігенції, а й дружину, якою міг гордитися. Ти ж обережно, ненав'язливо входила в роль радника з питань літератури та мистецтва, поволі формувала погляди «Гори» на невгамовну, непередбачено-вибухову творчу масу. А чоловікові, на якого покладалися ще й відповідальні обов’язки головного «ляльковода», підказувала, чию ниточку сіпнути, а чию затягнути петельочкою, щоб відчув порядок, а чию попустити, щоб дихнув свободою, а на додачу — премію, орден, ордер на квартиру в престижному районі столиці, а не в далекій Бурятії… А тоді — хоп! І натягнути налигач тугіше — служи, дорогесенький, вірою і правдою рідній партії і народові!

Творчі успіхи притлумили в твоїй шаленій крові пристрасті, відтіснили на задній план претензії до чоловіка. І тебе вже не дратувало те, що ваші сімейні вечори замість любощів, якщо можна так назвати те майже ритуальне виконання подружніх обов’язків, закінчувалися довірливими вечірніми дискусіями «про рівень ідеологічного забезпечення радянської інтелігенції» в країні, де «нєт сєкса». Істинно: міцна партійна сім’я — міцна держава. А коли без жартів, то ви із Станіславом справді знайшли спільну мову і порозуміння.

Тим часом на літературній біржі акції твої росли. Під твоїми італійськими черевичками хрустіли вірнопіддані хребти — гнучкі по молодості літ, зцементовані остеохондрозом зрілості, крихкі від старості…

Бачив би рідний народ розпростертими в пилюці своїх пророків, свою совість, цвіт, сіль… чи як ще там вони називають себе від імені народу, ці майстри пера і пензля, сцени і кіно?! Одна втіха, що тому, вигаданому в інтелігентських запічках, абстрактному народові, що насправді складається з п'яного сільського дядька, сварливої перекупки, злодійкуватого чиновника та іншої різної челяді, плювати на ваші ідеї, рими та метафори. Він без них і без вас жив, живе і проживе. А от ви без нього — ні чорта не варті. І вам до зарізу треба, щоб він був, хоч вигаданий, хоч у ваших недолугих творах!

Господи, не карай Страшним Судом, лиш відбери совість в інтелігенції, то й матимеш кінець світу! О, на сяючій вершині божественного Олімпу ти надивилася, як вони бігали один поперед одного, вистукуючи один на одного… Для тебе це був удар! Ще ж недавно ти, мов сільська школярка, марила столичною богемою, цим Парнасом-Монпарнасом: ах, той! ах, сей! І от ти тут, серед них, безсмертних… І що ти бачиш?! Простих смертних! І що ти чуєш?! Усе, лиш не високі поезії, не божественні піснеспіви! На жаль, єдиним художнім жанром що досяг апогею свого розквіту на наших теренах у 70–80-ті роки XX століття, був талановитий, віртуозний, розкішний донос…

Особливо махровим цвітом буяв він у словесній творчості. Ти знала, що «стукаючи» тобі, вони й на тебе «стукають» «куди треба». Бо для них ти — «бездарна, нахабна, властолюбна пройда, якій забажалося ще й літературної та мистецької слави!» Знала, що спочатку миють тобі кості у «тісному колі друзів-однодумців», тоді біжать наввипередки з доносами на колег до тебе, відтак мчать звітувати перед своїми «кураторами» з органів безпеки…

Надто статкували кількоро: безталанний режисер, ще бездарніший актор і талановитий «тріпач» — «душка» Краснобай, нахрапистий комсомольський поет, як він писав про себе, «гордий син Надзбруччя» — Янус Многоликий, соромливий, як мімоза, і тупий, як сибірський валянок, аспірант Лучезар Гундосий, який, потупивши ясні очки, перешіптував тобі «хто що сказав» з таким натхненням, мов читав присвячені тобі любовні вірші. У відповідь ти ніжно називала його Шептуном… До речі, це він тебе проінформував, що новий, кх-кх, друг Лори — його знайомий журналіст Полятицький, насправді, приставлений до неї стукач. Усім їм прізвиська придумала, звісно, Лора. І ще хотіла, щоб вони її любили-леліяли! Овва!

Отже, досить було усіх цих фактів, щоб елітарний горб перетворився у твоїх очах на свинську калабаню, яку не шкода й ліквідувати. Однак, ти не мала звички зловживати своїм службовим становищем. Ти була — вище. Принаймні, завжди намагалася бути — вище!

…Здається, був якийсь пленум чи що, і ти преспокійно підіймалася собі сходами в приміщенні Спілки письменників, злегка киваючи головою та прихильно усміхаючись на догідливі привітання колег. І раптом над самою твоєю головою прозвучав зневажливо злобний чоловічий голос:

— Хто мені скаже, шановні, що написала у своєму житті ця пихата молодичка? Чи, може, вона авторка усних полотен?

Стало неприродно тихо. Ти ледь не спіткнулася об цю глуху тишу. Але втрималась і, фіксуючи осліплим поглядом, як усі кидаються врозтіч, щоб не бути свідками, у-у, шшшшакали, пропливла гордочоло попри нахабу. Мов нічого не сталося, відсиділа в президії пленуму… Та все ж… нічого, нічого, крім тієї злобної, підлої фрази, не чула. А в грудях — колом застигла лють! Адже усвідомлювала своє двоїсте становище. Ще й як усвідомлювала! Та ж ці писаки над тобою потішаються, як над чванькуватою гускою, що уявила себе письменницею! І ти не можеш плюнути їм в очі, бо вони… праві! Так, саме так! Усім відоме твоє ім'я, але ніхто не читав твоїх книжок. У Спілку письменників прийняли за одну шмаркату «ширмочку» — дитячу книжечку розкладайку-розмальовку, і, щоб соромно не було, у рекомендації до «дитячої письменниці» дописали: літературознавець, сценарист. Як-то кажуть, сховалися за маловідомими масовому читачеві жанрами. Про п’єсу ходять брудні плітки… А тут ще й цей ляпас! Справді, ворогові не побажаєш…

Голівка твоя довго тряслась… Але нині ти навіть вдячна тому нахабному чорноземному генію, що мав одвагу, наволоч, поставити тебе на місце. Якби не той зухвалець, ти б досі була «авторкою міфічних полотен»…

А той пияк, на жаль, вже покійний, змусив тебе мислити і діяти! Тож — слава ворогам! Але й ти не залишилася в боргу: замість жаданої Шевченківської премії — всучила мало престижну дрібненьку, копійчану: на, подавись! І подавився: трах-бах! — інфаркт! Ач, який вразливий! Який ніжний і ранимий! А іншому в душу привселюдно плювати — можна?! Тим більше, беззахисній жінці, молодій письменниці! Ти що — його сфери впливу ділила? Посягала на його славу? Нівроку, строчив роман за романом, і друкували, гріш мав не щербатий, тоді як інші борці за справедливий розподіл соціальних благ по в’язницях і таборах гнили!.. А його влада навпаки — леліяла! Після кожного розлучення — нову квартиру давали… Та чорт з ними, знайшла чим перейматися!

Але… переймалася… Головно тим, що той покидьок сказав правду, гірку правду… І ти не могла йому відповісти ляпасом, а тому мусила гарячково шукати вихід із дурної ситуації. Спробувала писати. Та скоро отямилась: не те… не те! Або не дав тобі Бог таланту до словоблудства, або воно справді вимагає зусиль і каторжної праці, до чого ти, о, Олександро, незвична?

За що ти себе найбільше поважаєш — то це за чесну самокритичність. Ніколи ніяких ілюзій щодо своїх можливостей. Лиш реальний прагматичний підхід: це — є, а цього — Бог милував. І жодних істерик, жодних трагедій! Тільки мізки клекотять — перетравлюють інформацію і шукають виходу із критичної ситуації, що могла перерости справді у трагікомедію всього твого життя, адже вони тебе як візьмуть у зуби, то перетиратимуть на кутніх у своїх кухнях, спілчанській корчмі чи театральному кафе доти, доки ти не перетворишся із недосяжної небожительки на коров’ячі переїди. Драну шмату. Це вони вміють… Авжеж, якщо вони навіть Лору…

Лора! Ти знайшла вихід: Лора! Безумна, геніальна Орлеанська Діва. От хто врятує тебе від безчестя! Від слави відомого автора невідомо яких творів…

Життя завжди на боці переможців. Воно допомагає своїм улюбленцям, створює умови, розкладає пастки для супротивників. Ти тільки скористалася ситуацією. Вміло. От і все. Лора все одно була приречена. Власним характером. Від народження. І ти, навпаки, по-своєму врятувала її…

Це тобі просто від перевтоми здається, що ТА телефонна розмова між вами стала початком її кінця. Що за мана?! І, взагалі, о, Олександро, звідки ці комплекси вини?!

А розмова — як розмова. Йшла звичайна балачка про провінційний рівень сучасної української літератури і мистецтва взагалі. Перемивалися кісточки класикам і побратимам, в основному, по перу. Хоча діставалось і тим, що «по пензлю» і «по сцені». Та найбільше, звісно, посестрам. Нормальна розмова. Ти печально пошкодувала, що не знайдеться, на жаль, серед писучого плем’я, не кажучи вже про служителів «суміжних» муз, бодай однієї людини, безкомпромісної і розумної, яка б методом порівняння із досягненнями світової літератури і культури вказала по-дружньому декому із нарваних наших маститих на їхній хуторянський примітивізм… Заради спільної справи. Інакше наше красне письменство, наше прекрасне мистецтво ніколи не вилізе з тупика бездарності, заангажованості і примітивізму!

— Знайдеться, — раптом сказала Лора на тім боці телефонного шнура. — Я напишу. Маєш рацію: хтось же повинен сказати правду! Тим паче, що мені це графоманство ідейне в горлі стоїть! На всіх рівнях — одна сіра кон’юнктура! Ці ходульні образи молодих сучасників — будівників комунізму! Що не твір — протокол як не партійних, то профспілкових зборів! Що не вірш, то — «партія веде!», «ми за мир!», «трактор в полі дир-дир-дир!» Три головні теми! Зваріювати можна! Це крах нашої національної духовності!

Як всі маніакальні натури, Лора була небезпечно обов’язкова. Варто було лиш іскру кинути в цю скирту правдолюбної соломи і…

Пожежа вибухнула!

Для української літератури та мистецтва вона не стала кінцем світу. Але для Лори… то був початок кінця… На жаль.

Отак взяти і одного Божого ранку прокинутися на вершині слави. Не скороминущої, не одноденної, не дутої слави третьорядного віршомаза, п’ятисортного драматурга — а заслуженої СЛАВИ ТАЛАНОВИТОГО РОМАНІСТА!

Тепер, якби навіть тебе саму зітерли з лиця землі, не страшно! Тепер ти можеш зі смаком, із спокійною гідністю повторити вслід за кучерявим російським африканцем: «Я пам'ятник собі звела нерукотворний…».

Що ж до «народної тропи», то дідько з нею: заросте — не заросте… Головне, що на скрижалях рідної духовності золотими буквами викарбуване твоє ім'я: Олександра Рибенко-Ясінська! О. Рибенко-Ясінська. О! Рибенко-Ясінська! Не те що якісь там тичини-патичини, ахи-махи, орленки-біденки…

…Простягаєш руку до нічного столика, навпомацки береш свій небесно-голубий у чорно-кривавих блискавках роман… О неповторне відчуття тихого, впевненого щастя! Ти ледве стрималась, аби не погнатись, як навіжена, у видавництво, за сигнальними примірниками. Хотіла було послати водія, та вчасно схаменулася: мала робити з тата вар’ята, вдавати «народницю», просту, як правда, українську радянську письменницю, яких… десятки. Бо хіба це твоя вина, що чоловік посідає високий пост? Чи гріх непростимий? Кожен має право на власне життя… Господи, що за безглузде суспільство?! А може б, комусь взагалі забаглося, щоб ти закопала свій талант, бо в тебе є якийсь там чоловік, а в літгарем приймають лише причинних старих дів та замацаних удовиць-розвідниць? А люблять, як казав Анатолій Дімаров, лиш звихнутих і мертвих.

Виголосивши цей імпровізований спіч, приправлений густо перцем ненормативної лексики, почухрала пішодрала за «сигналом». Нема де правди діти — хвилювалася. Як-не-як, перший серйозний твір, якому віддала, так, чимало віддала — і сил, і здоров’я, і часу. Можна сказати, вистраждала, вимучила його… Ні, вимучила — недобре! Не звучить. Відгонить недолугим партаченням. Графоманством… А! Щось зімпровізуєш! Та, власне, хто вони такі, щоб ти перед ними розігрувала сцени?! Самі, очевидячки, монологи завчають до твого приходу. Приклеюють на пики усмішки, щоб сподобатися, аби чоловікові не пожалілася.

«Ви знаєте, хто її чоловік?! Ви знаєте — її чоловік… шшш-сссс…». У-у, сссссмерди! Лиш сморід од вас! Але — нічого! Ти заміниш платівку на цих грамофонах, і рідний чоловічок ще почує собі услід: «Ви знаєте, хто його дружина?! Ах, так це ж чоловік Рибенко-Ясінської!».

У тебе був чудовий настрій. Тебе вітали — від найменшого у видавництві — до головного. Найбільш причетних до народження роману обдарувала автографами.

«Ах, вітаємо! Ах, прекрасно! Ах, нарешті! Явище! Феноменально! Потрясаюче!» — захлиналися посполиті на всі лади.

От бачиш, все обійшлось, а ти боялася, дурненька! Перше бойове хрещення відбулося без конфузів і казусів, як каже ще одна творча Хаврона, чи то пак колишня однокурсниця і «дочь гєнєральская» Зоя Хавроненко. Тепер — «вперьод і вгору!»

Із видавництва верталася… о, ні — летіла, мов на крилах. Швидше, швидше! Вскочити у рідну нірку і… мацати, перегортати, гладити це блакитне диво, дивитись — не надивитись на фото автора: Марія Стюарт! Хо-хо, літкурочки виздихають від заздрості! Яка царственість в задумливому погляді глибоких чорних очей! У повороті гладенько зачесаної а la Наталі Гончарова голівки на високій шиї! О, твій божественний образ, розтиражований у тисячах екземплярів! Скільки істеричок старих, скільки романтичних мужчин, екзальтованих дівиць кинуться ошаліло купувати роман, щоб вишикуватись у нескінченну чергу за автографом!

Радісне, ба, непізнанно щасливе збудження охопило тебе. Сльози блаженства і тріумфу текли по блідих щоках. Вперше в житті гостро запраглося відступити від принципів і поділитися сокровенним… Але — з ким? Де та душа людська, що отак би щиро пораділа твоїм успіхам? Станіслав? Уявила його кислу, вічно зосереджену «на внутрішньополітичних та ідеологічних питаннях» фізіономію… «Вітаю, сонечко!» — оце все, що витисне із себе і, як мокрою ганчіркою накриє… Ну й натхненник творчої інтелігенції! Тіньовий ідеолог Олімпу! Їх що, спеціально добирають на ці посади — таких… щоб від одного погляду крильця ламались і скисав нектар фантазії?!

На мить відчула безбарвний Станіславів погляд, і аж дрижаки пройняли: фу! А власне, що це з тобою? Що за буйство уяви? Чи не звихнулась на радощах, що почала думати, як… ох, титани-маріонетки у вертепі Парнасу?.. Ну що поробиш — стриманий прагматичний Станіслав не підходить до подібної оказії. І не треба. Лиши його в спокої, пригодиться для більш серйозних справ…

Може, поділитися щастям з Хавроною? Вона в письменники не преться, прилаштувалася собі в жіночому журналі, статейки про знаменитих сучасниць пописує… Та ба! Хівря хоч на лаври творчі не завидує, зате заздрить по-чорному на сімейне благополуччя, надто, що Станіслав при самому цареві-батюшці службу несе.

Але ж, Олександро! Як ти могла забути: Лора! Добра, безкорислива Лора, подруженька твоя вірна! Жде-чекає з нетерпінням твого дзвінка. Їй теж не терпиться почути, що думають про роман люди! Їй, природно, хочеться знати всі подробиці тріумфу, ще б пак… ще б пак… Адже стільки сил вона поклала на цей тріумф! Та де! Виносила його в серці своїм!

І ти, наївна, набираєш її номер і кричиш, як навіжена:

— Лоро! Перемога! Всі — обпісялись! Штабелями лежать: шедевр! А яке оформлення: по голубому — червоно-чорні блискавиці!.. «Криваві заграви»! Ну, як тобі?!

Гробова тиша була відповіддю. Холодна, темна тиша… З несподіванки пролепетала:

— Алло, алло… Лоро, ти чуєш мене?

— Чую, — зимне і чорне, як з могили. — На жаль, я ще тебе чую, нещасна гендлярко, безталанна перекупко… Проте, ні… ти далебі не дешева торгашка, не тупа цековська мадамочка, що біситься від жиру. Ти — виродок… диявольське породження всієї цієї ганебної системи… країни, якою верховодять божевільні склеротичні монстри. Ви, як вампіри, висмоктуєте всю кров… А чом би й ні?! Ха! Чом би й собі не погратися в літературу, коли сам дорогий шановний Леонід Ілліч…

Це вже було занадто! Не вистачало, аби ще якась мерза або кадебешні хлопчики почули цей п’яний «бред сивой кобылы»!

Мов ошпарена, кинула слухавку. Заціпеніла. Вперше в житті стало страшно. Порожньо і страшно. Здавалось, от-от зійдуться стіни, обвалиться стеля! Тихо і темно, як у домовині… Кинулася до вікна — темно! Лиш поблимують вдалині вогники… Що зі мною? Де я? Кинулась до дверей, увімкнула світло! Ху! Слава Богу, в себе дома! Незчулася, як звечоріло. Тепер сутеніє рано: зима… взимку сутеніє рано… темно і холодно… Хоч би хтось прийшов… Хоч би Станіслав… Вічно в нього якісь засідання, пленуми, президії! Чорт би його побирав! А Віталій? Де ця мала волоцюга? Де він лазить ночами?!

Кидалася по квартирі, як пантера в клітці. Хапалася щось робити, чимось зайнятися, та не було чим: покоївка видраїла квартиру до стерильності!

Наразі — схаменулася: спокій! Тільки — спокій! Олімпійський спокій! Тебе, о, Олександро, не так легко вибити із сідла… Тим більше, такій, як Лора, горопасі безпомічній… Ненза нензою, а хвіст підіймає! У, стерва, гадюка підколодна! Стало шкода праці, слави шкода! Мало вона нею впивалась, алкоголічка! А все мало, мало!.. Пережити не може, що поділилася…

А коли й справді — не може? І піде, і все розляпає, покається? Що тоді? Ганьба… Плітки підуть по новому колу! О, Олександро, вони тебе зроблять злодійкою, рабовласницею і, врешті, посадять за плагіат! Але… Невже Лора посміє після всього, що з нею трапилось? Але ж — вона божевільна! А від божевільної можна всього сподіватися — їй же нічого втрачати!!

Спокійно… По-перше, доки Лора не рознесла по всій столиці… заткнути їй пельку! От що! І то негайно!

Водій примчав через десять хвилин. Ще двадцять хвилин пішло, аби добратися до письменницького будинку, піднятись ліфтом і подзвонити у двері.

Лора тебе не сподівалася, тому й відчинила. Мабуть, думала, що її хахаль прибули, той сучий слизень Полятицький, із «випивоном» свіжим. Стояла розпатлана, опухла, аж синя. Вздрівши тебе, сахнулась. А ти тільки цього чекала — метнулася, у щілину прослизнула і хряпнула за собою дверима. Привіт, любонько! Не чекала?.. В гордій самотині запиваєш нашу спільну радість з нагоди виходу геніального роману?.. Як — якого?

Ось якого! Але, здається, вже й над нашим краєм з чиєїсь ласки от-от спалахнуть криваві заграви!

Заштовхнула розгублену п'яну Лору на кухню. Так і є: пила! Під ногами валяються брудні порожні пляшки, на столі — вбогий «закусок»: хліб, бляшанка з-під «кільки», цибуля! Фу! Гидота! Як цвинтарна шльондра! «Блиск і ніщота літературних куртизанок!» До чого лишень докотилася ця блискуча інтелектуалка, розумниця, надія української літератури?! Цікаво, сама хлебтала, чи на пару з тим… Полятицьким чи як його, того гицеля?! Як у парі, то гірше, могла в чаду хмільному розпатякати, пожалітися, що я її працю присвоїла, а тепер величаюся, стрижу купони слави… У, стерва!

Вас обох трясло, як у пропасниці. Тебе — від люті. Лору — з похмілля і від холоду. Лиш тепер відчула, як на кухні зимно. Ще б пак: двері прочинені, з балкона намело снігу. Могла б, падлюка, задубіти…

— Я змерзла… — несподівано жалібно процокотіла зубами Лора. І тебе прорвало:

— Ах, вона змерзла! Вона, бачте, змерзла!..

І тебе понесло. Ти все їй пригадала, цій злидні. До крапельки. І партійні збори, і як викинули її, мов непотріб, із журналу, і як вона, обпльована, потоптана, здихала без шматка хліба… І тільки ти, ти одна, не злякалась тих розлючених акул, була поряд, і не так собі — ля-ля-фа-фа! — а загнутися не дала, не дозволила, так-так, не дозволила їм проковтнути її, Лору! А вони всі лиш чекали нагоди, щоб розтерти її на порошок. І правильно зробили б, бо дорогеньку Лору ніхто не тягнув за поганий язичок, не силував шкрябати ту ганебну статейку. Теж мені ще — непорочна! Геніальна! Надумала вчити, як творити українську літературу та мистецтво! І кого?! Живих класиків! Гордість нації! Та хто їй дав право, безумній вискочці?! Та ж вони її…

О, людину можна довести до крайнього краю, коли вона стає убивцею. Катом стає! Чортова лялька Лора! Вона таки допекла тебе, розбудила в душі звіра, про якого ти й не здогадувалась. І сама стала жертвою. О-о, як солодко ти знущалася над цією потіпахою! Малювала їй барвисті картини світлого майбутнього, яке її чекає, лиш вона пікне, лиш вона посміє роззявити своє дзьобало. Її колишні побратими і благодійники теж-бо ждуть — не діждуться нового скандалу, що до скону увінчає її славою божевільної істерички і наклепниці брудної. На ґрунті алкоголізму, дорога! А-л-к-о-г-о-л-і-з-м-у… Всім добре відомо, що вона, та сама непорочна Діва Орлеанська, надія української літератури — п’є! Як волзький бурлака! Як одеський биндюжник! І то на самоті! І то допивається до зелених чортиків, а потім пише наклепи на чесних людей, своїх колег-письменників. Шантажує несусвітними фантазіями отруєних мізків! Певно, в лікувально-трудовий профілакторій чи у виправну колонію закортіло на пару рочків панні непорочній! Та тобі… тобі лиш бровою повести — і гицлі схоплять її, як скажену сучку, і вмить запроторять в «елтепуху» або ще краще — в «дурку»!

Загнана в кут, посиніла Лора лиш перестрашено лупала балухами. Ідіотка! Не відала, що ще твоя покійниця баба Харитя вміла так спаскудити, що в йорданській воді не одмиєшся…

І тобі раптом стає навіть жаль нещасної Лори. Бо ти лежачих не б'єш, тим паче друзів. І зачиняєш двері на балкон, і ставиш на газ чайник, і відпоюєш лиходолицю міцним гарячим чаєм. Мовчиш, витримуєш паузу і починаєш з іншого боку — жалібно, розчаровано, знічено:

— Ну, і за що мені кара така? За моє добро? Та й хіба я тебе силувала, примушувала? Між нами була укладена добровільна джентльменська угода. От і все! Та й я теж не сиділа склавши руки, а принесла тобі, дорогенька, на тарілочці весь… матеріал… тільки пиши! Та, врешті, Лоро, ти ж не дурна, ти ж розумієш, що під твоїм, м'яко кажучи, скомпрометованим іменем нічого подібного ніколи б ніхто не надрукував! Чому ж ти цього не хоче зрозуміти? Ти, що так перейнята долею українського красного письменства? Долею рідного народу? Та невже ж ти опустилась до рівня вітчизняних хуторянських писак і дбатимеш тільки про свою власну задрипану славу? Кому гірше зробиш? Думаєш, мені? Ні, дорога, ні…

Ти зовсім розчулилась, у голосі забриніли сльози:

— Не мені, Лоро! А на-ро-ду! Своєму рідному, упослідженому народові, якому ніколи не сягнути й не осягнути висоти духу, бо його, як ти любиш підкреслювати, годують не зразками високого мистецтва, а соцреалістичною бовтанкою оті, що хотіли «скопитити» тебе, змести з лиця землі за правду в очі, але я, я (!) не дала їм вчинити акт вандалізму! І ти думаєш, Лоро, що вони заспокоїлись! Авжеж! Вони, голубонько, тільки чекають нагодоньки, щоби підстерегти мене, твою заступницю, подругу, і розчистити собі дорогу… на Гору… Тільки ждуть, щоб відомстити мені і моєму чоловікові! Особливо Станіславові, людині кришталевої душі, святій людині, яка поклала життя на вівтар рідної духовності… Тож яке значення має, під чиїм іменем вийшов талановитий твір? Головне — він вийшов і він дійде до народу, його будуть читати, він збудить не одне приспане серце, приспаний мозок, байдужу душу! Бідний рідний народ…

І ти зайшлася правдивим риданням. Бо що ти кому винна у своїй гарячій любові до України і її… народу? За що терпиш муки і приниження? За що тобі випоминають якимсь романом… писаним лівою ногою. Так-так, Лоро! І хай Лора не перечить — вона набагато талановитіша, як на цей роман… І слава Богу! Тепер у неї є гроші! Ти їй все віддала, навіть переплатила, та — не шкодуєш, адже ж не про себе думаєш. Про неї. Може, й смішно, але, на жаль, то так: дбаєш, аби створити всі умови для розквіту її таланту. Щоб він вибухнув, як Везувій, і залив вогненною лавою першокласної літератури безталанні наші спілчанські Помпеї. І ти, Олександра, дочекаєшся цього великого дня!

Ти увійшла в раж. Слова текли з тебе натхненно і щиро: вже сьогодні, пардон, завтра, ти дістанеш путівку в престижний санаторій десь на березі моря, чи, ще ліпше, поселиш її на дачі в Кончі! І — пиши, Лоро, пиши на здоров'я свої геніальні романи, свої блискучі вірші… Народ їх чекає, Лоро!

А на ранок вже везла очманілу з похмілля Лору в Кончу на дачу, якнайдалі від людей. Аби серед засніженого лісу, в тиші пречистій, животворній перебула такі болісні для неї дні твого тріумфу. Що ж, десь у глибині душі ти Лору розуміла. Але ж врешті-решт вона могла відмовитися від чогось: або раніше — писати роман, або тепер — так переживати… Чи, може, гадала, що доки завершить роботу, щось зміниться в її чи твоїй долі?.. У, зміюка, вона таки сподівалася схитрити — написати книжку за твої гроші, а видати — як свою! Забула подружка, що ніщо не змінюється так різко у наші дні на нашій території! Але все одно треба бути з нею лагідною і обережною. Все може викинути… Насторожувало і смиренство Лорине, апатія і байдужість до всіх твоїх заходів. А може, вона справді злякалася? Тим краще. Страх — добрий помічник. Замикає пельку надовго.

Однак, приїхавши на дачу, перейшла на ліричний лад — перебільшено охала-ахала:

— Ах, яка краса! Яка тиша! А комфорт, не те що якийсь Ірпінь (мала на увазі тамтешній будинок творчості).

Лора понуро слухала, мовчала і тільки в кімнаті, роздивившись, зневажливо буркнула:

— Досить блазнювати! Твоя взяла. Маєш слушність — в усьому я сама винна. У всій цій… торговиці. Так що, подружко, все о'кей!

Отак би й давно! І ви розпрощалися знову добрими подругами. Лора залишилася в Кончі писати свої геніальні твори, а ти поїхала насолоджуватись першим своїм медозбором з безсмертних квітучих лугів слави.

Смішно й сентиментально, але я з романом не розлучалася навіть у постелі… При світлі нічника милувалась, як прекрасним дитям, як юним коханцем, мов коштовною оздобою… Любовно гладила небесну обкладинку, впивалася золотими тисненими буквами… «Олександра Рибенко-Ясінська. Криваві заграви». А який папір! Приємно в руки взяти! Чудові ілюстрації… Видали, як мертвого класика, свят-свят! Вже постаралися, хлопчики… Що ж, і ти не забудеш вірних і відданих…

Що вже Станіслав і той отетерів, як побачив. Навіть він такого не сподівався! Привітав, але по очах бачила: не вірить… Щось обірвалося в тобі, неначе сама душа. Хотілося зіграти вар’ята, але наївно лукавити із самим лукавим… Вдала, що не розумієш, що він усе розуміє, і поспішила зачинитись у кабінеті, доки не встиг зіпсувати настрій. І насолоджуватись, насолоджуватись…

Все мине: молодість, краса, влада, життя мине, а книга, твоя книга, книга під твоїм іменем — зостанеться у віках. А з нею — і ти, осяяна кривавими загравами слави, безсмертна!

Схоже, ти вперше відчула справжній смак слави. Перший візит у новій якості, звичайно, нанесла на рідну кафедру. Аякже, хай потішаться дорогі колеги. Декому корисно пережити і шок. Надто професурі, яка не годна була простити тобі п’єсу, де побачила себе, не зважаючи на те, що їй жодним чином жодна премія не загрожувала ні в минулому, ані в майбутньому. Та й молодим і завзятим «Сократам», які тебе не мали за науковця і лектора, а так… за «причепи кобилі хвіст» чи просто «кобилку», варто носа втерти при самій сраці! Так-от, юні колеги, не в тому сила, що кобила сива, а в тому, що віз із такими, як ви, горшками, побила! Ха-ха! Коротше, вивчайте усну народну творчість та рідну історію. Може, і з вас колись люди будуть.

Кафедра — випала в осад. І спитай: чого? Ну, нехай — дисертація цим стовпам неотесаним очиці коле: не так… не те… Але ж — книжка! Ро-ман! Прекрасний історичний роман про революційні події у Києві 1917–1918 років. Отож, що не кажіть, дорогі колеги, а є речі, для вас незбагненні!

До Спілки поки що не потикалася: тримала фасон. О, Олександро! Ти ж не якесь там дівчисько, не літературна курочка-несучка, щоб пірхатися та верещати: «Вра! Знеслася!».

Для тебе вихід книжки — постфактум. Найвищу радість пережила раніше, коли — писала-ридала над долею своїх героїв, свого народу!

І знову — розгортаєш книжку і перечитуєш, перечитуєш… Майже фізично відчуваєш: о! нелюдські! о! неповторні муки творчості! Ти вимоглива, жорстоко вимоглива до себе: лютишся, шматуєш у розпуці папір, коли щось не вдається (образ, пейзаж, діалог), зате на вершині щастя, коли легко пишеться!

…Коли писалося, Лора була сама доброта: світла, лагідна, радісно збуджена. Читала вголос, на її думку, вдалі шматки, і ви обидві тішились. Але, коли «не йшло» — о, тоді на очі не потрапляй! І що за ненормальна? Ніби йшлося про її чесне ім'я в літературі! Одначе і на Лорині депресії знаходився лік. Спочатку їхали в якийсь тихий, пристойний ресторанчик, а відтак чудово обходились і пляшечкою доброго сухого винця, сидячи вечорами на терасі дач. Звісно, ти лиш пригублювала, нарікаючи на «печінку-селезінку». Піднімала тонус Лора: роман стояв у плані видавництва — треба було негайно завершувати, передруковувати і здавати у виробництво…

Усе-таки, яка ж ти мудра жінка, о, Олександро! І стиль витримала, й іншим дала змогу «проявитися». Он як телефон обривають! Змагаються в лестощах, витьохкують дифірамби: «Епохальний твір… Епічне полотно… сміливе трактування історичних фактів… Несподіваний ракурс… роман генетичної пам'яті!.. Нарешті маємо справжній національний історичний роман! Світового рівня! Слава!».

— Ахахах! А ще ж якихось п'ять рочків тому, словоблуди, ви не вельми переймалися світовим рівнем української прози! Пригадуєте, як гуртом накинулися на Лору, яка насмілилася (!) натякнути на її хуторянський рівень… Обидилися! Та так ревно, що звинуватили бідну дівку у всіх мислимих і немислимих гріхах, ще й зверху націоналізм причепили, як бляшанку до хвоста дворовій кішці… Отакої! І якби не моє благородство, не моє істинне бажання прислужитися вірою і правдою рідному народові, бачили б ви епохальний роман! Та якби він і з’явився, то автором його захоплювались би тільки бурі ведмеді на лісоповалах! Для вас же, вовчики-братчики, найбільшим злочином проти радянської влади був — талант, а ворогом народу — талановитий колега. Ой, надивилася я на ваш праведний гнів! Не встиг Іван Миколайчук роль зіграти, Параджанов — кіно зняти, Григір Тютюнник — новелу написати, чи та сама ж Лора — вірш, як ви вже бігли жалітися у партком, ЦК, КДБ! «Пробі! Ворог народу!» І першими прибігали, як правило, найпрудкіший Янус Многоликий, «душка» Краснобай, Шептун, Лучезар Гундосий та вічно зелений від злості на цілий світ Ігуан-ящірка — Полятицький. Трьом першим «псевдоніми» придумала Лора, решті — я, на що Лора завжди кривилася, бо на ту пору таємно закохувалась то в Лучезара, то в Полятицького, і потайки від мене пиячила з останнім, не підозрюючи, що той її «закладає» так часто, як і «за комір». Думаю, що «стукав» на Лору від ревнощів і Шептун… Отаке, Лоро, у нас лицарство!

Та даремно я намагалася натяками, ненавистю своєю до цих смердів пояснити Лорі, хто вони насправді. Вона не бажала слухати, навпаки, сердилась і ховалася від мене зі своїм чистим, як в гімназистки, коханням. Я хотіла її вберегти, тоді як інші, а з ними й Хаврона — «дочь гєнєральская», лиш кості їй перемивали, пліткуючи про Лорину любов до різних зміїв підколодних, а найбільше — до «зеленого». Тому мене так образило, коли здуру той геній чорноземний так підло мстив мені єхидством: «Що вона написала — ця молодичка?!» А тепер — облизалися? Написала! Роман! Спробуйте тепер бодай дзявкнути на мій тин!..

Приблизно такий монолог виголосила перед дзеркалом, збираючись із візитом до Спілки письменників.

Але вирушила туди тільки на четвертий день, відіславши водія з машиною за провіантом — партноменклатурним пайком. Йшла пішки, щоб не дратувати машиною приречених на довічне існування пішоходами… Що поробиш: «игра стоит свеч»!

Почала з першого секретаря Спілки, теж романіста. Корона не спаде. Перший, мов корок з пляшки, вискочив з-за столу і не сів доти, доки не розпрощалися. Все бубонів: «Прекрасно, прекрасно, що дебютували вагомим, великим романом… бу-бу-бу… гарний резонанс… уже маєте ім'я… бу-бу-бу… будемо висувати на премію…».

— О, це вже зайве, шановний. Олександра Рибенко-Ясінська, людина скромна, і їй чорної заздрості співгромадян не треба. Крім того, я ще маю час… заслужити і премію, але спокійно, без метушні і ґвалту… — віднікувалась, а сама думала: «Цікаво, хто цьому лідеру тимчасовому і функціонеру вічному — пише? Він же із президій не вилазить! Гей, хто в лісі, озовися! Може, гномики чи домовички?»

А, чорт з ним! Тим більше, що «до руки» вже палко рветься Янус Многоликий, який саме носився по Спілці із новою збіркою своїх «інвектив-філіппік» проти світових імперіалістів і українських дрібнобуржуазних націоналістів, а за ним і «душка» Краснобай — щойно з «Енею» виповз, розчервонілий, наскрізь пропахлий борщем і французькими парфумами, та все ж елегантний і неперевершено красномовний, а за ним — дрібніша талантами сошка. Нехай святкують, хай віншують — від поклонів челяді корона не падає з голови королеви. На завершення, вислухавши хор паяців: «Ах, чудесно, неповторно, геніально, тра-ля-ля!..» — відкланялась.

Через кілька днів — стаття хвалебна в «Літературній Україні» (на всю шпальту!) відомого критика, престижного і вельми перебірливого: пише тільки про живих секретарів і мертвих класиків. Ти — виняток, оскільки не належиш ні до перших, ні, слава Богу, до других… Себто геніальний виняток! Що ж, придворний борзописець непогано зорієнтувався… Доведеться кинути добрий шмат — на кістку він не погодиться…

Здавалося, кожен товстий і тонкий журнал вважав за честь відгукнутися «на явище в літературному житті республіки і Союзу», «вибух таланту, інтелекту, історичної пам'яті».

На вершині успіху не забувала про Лору, свою нещасну, заблудлу подругу. Дзвонила на дачу тричі на день, а коли чула, що вона хандрить, посилала Льошу з «пальним», або ж сама їхала гамувати її хворе, п'яне самолюбство. Газет і журналів не везла, аби не дратувати… Нехай спокійно пише свої шедеври, доки відшумить, відгуде зчинений довкола роману галас.

Однак Лора і не думала працювати. Цілими днями валялася в постелі, отупіла, байдужа. Ти, визбируючи по кімнатах порожні пляшки, лаяла Лору і просила, і плакала, і молила, аби взялася за розум і — писала, писала… Вона ж — геніальна! Вона ж іще потрясе світ:

— Лоро! Ти чуєш, я ж створила тобі царські умови, щоб ти тільки писала! А ти — пиячиш, марнуєш свій талант, здоров’я!

Однак Лора дивилася на тебе посірілими, каламутними байдужими очима і лиш іноді в зіницях спалахували ядучі іскорки ненависті. Такої зухвалої, що ти зрозуміла: ніколи, ніколи Лора тобі нічого не простить…

Для болотної жаби кожна купина — вершина. Ще вчора такою жабкою була ти. Ох, як же ти приндилась, як гонорилася своєю осяйною вершиною! А виявилось — то лиш горбик тверді серед застояного болота! А справжня Гора тільки жде тебе. Але для цього жабці треба конче перелетіти через своє болото.

Безумовно, без Станіслава тут не обійшлося. Тепер — не обійшлося… Державний муж скумекав і вирішив закріпити позиції. Золотце! Ні, ти таки не помилилася, що вибрала його… мужем, соратником, врешті, діловим партнером.

Якось увечері неждано зателефонував із самої Москви всесвітньовідомий драматург, якому (єдиному!) дозволялося писати про живих і мертвих вождів пролетаріату, і запропонував… інсценізувати твій роман! Ти сторопіла від несподіванки. Залепетала:

— Така честь… така честь… і мріяти несміла!

— Да что вы, милая… — поблажливо промимрила московська знаменитість, — жизнь есть жизнь: что-то — я вам, что-то вы — мне…

Ясно: «ты — мне, я — тебе!». Основа основ, закон життя епохи «розвиненого соціалізму»… Доведеться просити Станіслава «радити» п'єси цього Гендельмана українським театрам.

Напевно, що Станіслав скривиться, але — закон є закон!

Тож незабаром разом з українськими класиками-секретарями їхала в Москву на пленум Спілки письменників СРСР. Везла роман з автографом для драматурга і відомої перекладачки, котра несподівано виявила палке бажання запропонувати «прелестную книгу» журналу «Дружба народов».

І хоча будинок Спілки письменників СРСР стрів тебе замість очікуваного зодчого «вєліколєпія» одноповерховим конюшенним демократизмом, була на сьомому небі від щастя та богемного хмелю ЦДЛ (Центральный дом литераторов), зустрічей з вершками літератури і культури.

Слава про роман докотилася до Москви. Рідні лестуни скрізь представляли тебе як нову зорю на українському літературному небосхилі. І зусібіч сипалося на тебе золотим дощем щиро-манірне:

— Ах, Сашенька, ах, Шурочка! Какая женщина! А какой талантище! Изумительно! Невероятно! Я вас познакомлю с переводчиками!

Старий Михалков цілував ручку, молодий, граючи очима, натякнув, що «не прочь снять фильм, поэтому надо срочно писать сценарий»!

Шатров пообіцяв «представить ко двору… или вас уже?..» І ти відповіла по-одеськи: «ілі…» І підкорила, полонила московський інтернаціональний бомонд тонким почуттям гумору, вишуканістю манер і незакомплексованістю — рисами, не властивими затурканим творчим нацменам.

А через кілька місяців ти знову їхала в Москву, але вже за персональним запрошенням на презентацію і прем’єру: роман не тільки переклали і надрукували в «Дружбе народов», а й інсценізували для «Театра на Таганке». І непогано. Грішним ділом, тобі навіть здалося, що п'єса вийшла краща за книжку. Що то рівень! А спектакль взагалі перевершив усі сподівання. Публіка, серед якої було чимало високих осіб, працівників ЦеКа, знайомих Станіслава по партійній роботі, викликала автора і кричала «браво!». Ти була на сьомому небі: такий тріумф!

На банкеті після прем’єри Міша Крутой пожартував, що Москва ТАК не приймала «Три сестри» Чехова, як твою п’єсу.

— Москва вообще никого так не приветствовала! Никогда! Даже меня! — «состріл» молодий Михалков. Однак, попри успіх, вперше щось схоже на розчарування омріяним, вистражданим романом затьмарило душу. Темна досада на Лору підступила під серце: теж мені ще — конгеніальна! Окрадена! Репресована! Та кому вона потрібна з її курячими мізками і хуторянським мисленням! За щастя б мала, що ще хтось воловодиться з нею! Безвільною пиячкою!

Проте доведеться гнів змінити на милість і вже сьогодні натякнути декому, аби Лору взяли на роботу, хоча б у відділ якогось журнальчика чи газетки. Вже можна: дурість з голови мала час вивітритися. Це раз, а по-друге, нема чого вдавати із себе опальну письменницю. Хай працює, а то сеча б’є в голову від неробства… Ну, що за людина? Що за жінка? Хоч би завела собі когось… якогось каліку… Ой, та хто з нормальних чоловіків, окрім того стукача Полятицького, поласиться на цю ходячу енциклопедію! Жаль, жаль, не помастив Бог Лору тим медком, до якого чоловіки липнуть, от і біситься, і місця не годна знайти під сонцем… Бідна, бідна, що вона там робить на тій дачі?!

Тож, навіть не розпакувавши валізи, викликала Льошку і помчала на дачу, щоб, заскочивши Лору зненацька, подивитися, чи справді вона пише свій «конгеніальний роман». Ага! Доки по столицях імперії тобі ручки цілували та компліментами засипали, Лора щезла з Кончі. Прислуга доповіла, що вже з тиждень Лариса Миколаївна тут не живе, а де ділася — невідомо.

Ах, чорт! Тобі лиш цього не вистачало! Льошка гнав машину, мов навіжений, а ти все підганяла:

— Швидше, швидше… — і сипала, сипала такими прокльонами, що у звиклого до твоїх ораторських пасажів Льоші-водія горіли вогнем клапаті вуха.

Удома, в Києві, Лори теж не було. Не знала, що думати, де шукати. А далі й плюнула: знайдеться! Аби тільки не лазила по Києву п'яна та язиком не плескала казна-що…

Лора задзвонила через тиждень. Зміненим, зломленим голосом просила зайти. Ти вже збиралася накинутись на неї з лайкою, але відчула: щось тут не те… Невже вона втрапила в якусь нову халепу чи нову каверзу затіяла? Тільки б не публічне каяття! Останнім часом привселюдне самобичування стало вельми модним серед національної інтелігенції: то в одному каються, то в протилежному…

Доки молодший Михалков у Москві збирався знімати за романом фільм, вирішила спробувати зорганізувати «Голівуд» місцевими творчими силами. Нині мала ділову зустріч з молодим кінорежисером, з котрим познайомилася нещодавно на вечорі в Будинку кіно, куди тебе приволокла невсипуща кіноманка Хаврона, в миру критикеса Зоя Хавроненко. Але, до дідька режисерів! Мусиш знати, що хоче від тебе ця змія підколодна, ця божевільна Орленко! Який знову «Голлівуд» тобі придумала?!

Не впізнала Лору: ніколи не бачила її такою нещасною. Схудла, змарніла, тверезісінька, завела тебе в кімнату, посадила на дивані і сіла навпроти. Сиділа якусь мить похнюпившись, а відтак звела погляд і — ти здивувалась: які в неї аж волошкові очі! І гарної форми ніс, і шкіра біла. Але — не вміє, не вміє вона «подати» себе! Показати не вміє. Гадає, що бути жінкою — другорядна справа! І ти вже нагострилася переконувати Лору в протилежному, та вона перебила. Тихо промовила:

— Мама померла… Я її не застала… Не поховала, не провела в останню путь… Телеграма мене не знайшла… ніхто не знав, що я в Кончі…

Я просто сама відчула… щось страшне діялося зі мною… мучило… Чула її голос, чула, як вона мене кликала. І я поїхала… Приїхала, коли люди з цвинтаря розходилися. От і все.

Лора замовкла. Сиділа, втупившись у вікно, маленька, самотня, сирота сиротою… Щира жалість ворухнулась у твоїй спартанській душі: це ж треба, щоби так не таланило людині! Справді, доля немов збиткується над Лорою, навіть добро злом обертається. От і ти… Дачу власну віддала, годувала-напувала, сокотіла над нею, а вийшло що?! А те, що ніби через тебе Лора з рідною матір'ю не попрощалася. Господи, що за безталання! Ну, звісно, тепер подруга до кінця життя буде нарікати…

Але Лора не нарікала, промовила глухо, крізь сльози:

— Покликала тебе пом'янути маму… Сьогодні дев'ять днів…

Принесла з кухні пляшку сухого вина і печиво, і ви пом'янули, помовчали, і ти лагідно і просто сказала:

— Іди на роботу. Лоро… На будь-яку… Між людьми легше.

Лора глипнула на тебе здивовано і вдячно:

— Ніхто в цілому світі навіть уявити собі не може, якою ти можеш бути доброю і людяною, Саню.

Сказала щиро, але слова її неприємно вкололи: он воно що виходить?! Тебе, виходить, мають за черству й бездушну? Звичайно, сильних не люблять… Але ж тоді кого люблять? Невже Лора думає, що в неї усі просто-таки закохані?!

Проте не стала розводити дискусій на тему братолюбія. Пожаліла. Бог і так її карає, а тепереньки долучиться до всіх звихів ще й комплекс вини перед покійною матір'ю… Хоча… Це ж… чудово! Тепер Лора буде катуватися власною провиною, і навряд чи знайде сили викидати свої коники. Тепер, нарешті, можна буде міцно тримати її на воловоді, і посмикувати, як козачком на ниточці.

Вже в машині подумала, якою доречною буває смерть… Можливо, це й жорстоко, але так воно вже виходить в житті: доля любить зухвалих і сильних. Тих, які відважуються злетіти над рідним болотом і ширяти, ширяти над цілим світом. Тільки ширяти, інакше доведеться ходити на воловоді…

Однак ніде так, як у небі, треба шануватися, пильнувати, щоб не зірватися в піке.

Сторч головою у вир! У чорторию! У водоверть! І дух забиває, і світ — обертом, і двадцятка — з пліч! Авжеж, лишень після сорока починаєш цінувати кожну мить життя. І п'єш палючі джерельні нурти, і просиш: ще, ще, ще!

У двадцять тобі здавалося, що сорок — фініш, старість, забуття. І поспішала жити. Зелена, де ти розуміла, що на ярмарку життя в будь-яку пору дня можна все продати і все купити. Були б гроші і завзяття.

А ти маєш, слава Богу, і те, й інше. От і виторгувала собі кавалок того, що зветься жіночим щастям. Так, з тобою сплять не тому, що юна і дурна, — таких хоч гать гати. У всі часи й епохи. А тебе жадають тому, що багата і знаменита. Сексуальним потягом до жінок твого типу «хворіють» переважно честолюбні молоді люди, що за всяку ціну прагнуть вилізти із небуття на світло юпітерів. Для них слава — як осідлана шльондра: чим нахабніше ґвалтуєш, тим палкіше любить.

Про жінок-повій писано-переписано, але чи знаєте ви, писаки, якими ідеальними проститутками бувають чоловіки? А ти знаєш. Тому й не церемонишся з ними, не плекаєш ілюзій. І не колишуть тебе давно плітки та пересуди. І єдине, що палить і сили додає, — нетерпіння, жадібне, спрагле, голодне нетерпіння все, все взяти від життя. Все!

Через Лору ти таки не зустрілася того дня з кінорежисером. Проте не переймалася. Мала і без нього доста приємного. Ще б пак! П'єса за романом (на заздрість київським колегам-класикам) з тріумфом ішла на сцені одного з московських театрів у постановці відомого режисера — це раз! Крім того, спектакль кілька разів передавали по всесоюзному телебаченню. Зацікавилися ним і за кордоном, правда, поки що в соцтаборі.

Тож київський режисер може й почекати. Довше чекав. Авжеж, ти давно примітила, що варто тобі переступити поріг будинку кіно, як симпатичний молодик зачинає кола виписувати круг тебе. Певно, безробітний акторчик протекції хоче, думала і не вельми помилилася. Знайомлячи вас на прем’єрі якогось фільму, котрась із актрис, здається, Ада Роговцева, представила його як «молодого перспективного режисера, який шукає цікавий матеріал для першого в житті серйозного фільму».

Що ж, натяки на можливу екранізацію твого роману були приємні, однак не поспішала давати згоду: дуже вже він був молодий та недосвідчений — всього-на-всього автор короткометражної дипломної бульки. Інша справа, якби хтось із маститих… Але ті не обзивалися, певно, ціну собі набивали. Нічого, ти теж не ликом шита. До того ж — маєш час. Вічність!

Отак міркуючи, холодно розглядала «молодого перспективного», що стримів перед тобою з таким виглядом, ніби вчора купив Голівуд.

«Самовпевнений і надто вродливий, аби бути розумним», — не встигла подумати, як кіношник галантно, хоч і дещо награно, вклонився:

— Остап Розум!

Ну, це вже було нахабство: при такому личку мальованому мати таке прізвище! І ти, одверто кепкуючи, розсміялася. Молодик не був битий в голову, здогадався, очевидно, чому, бо почервонів, мов рак печений, і зло прискалив прозоро-голубе холодне око. Іч, які ми норовисті! Тобі ще тільки не вистачало бдзіків цього безталанного красунчика! І, кинувши через плече: «Задзвоніть мені», — пішла геть, так, ніби весь цей вечір був на твою королівську честь. Авжеж! Тепер мала звідки хоч колесом котитися, хоч на вухах ходити.

Тепер жодна собака не дзявкне, нічтоже сумняшеся:

— А що написала ця пихата молодичка?

А написала! І кіно зняла! Дивіться, щоб вам повилазило!

Але — тпр-р-р, бо тебе знову понесе на Поле Куликове. Та досить! Вороги і так покотом ковилу нюхають і землю гризуть, повержені. Вже маєш право на ліричну паузу… О, де ти думала, дивлячись у крижані очі «перспективного» черчика-режисерчика, що зазираєш… у вир! У чорторию! Що цей молокосос перелопатить, перемолотить усе твоє добротно і надійно скроєне і зшите життя, і ти, як прищава гімназистка, сикатимеш за ним кип'ятком?! І втратиш голову, і честь, і почуття гумору, ба, навіть остороги! І вмліватимеш солодко, коли він буде воду з тебе варити…

Однак… однак це мало колись статися, мало впасти на тебе це божевілля, цей шал палений! Пристрасна натура, мала ж колись — хоч раз у житті — закохатися та так, щоб слідом бігти, під ногами землі не чуючи, хапати за поли, проклинати і жадати, жа-да-ти — до запаморочення, до безуму, щоб аж подушку зубами рвати від молодого ненасиття! Із Станіславом ніколи нічого подібного не спізнала.

Із Станіславом не звідала навіть елементарного фізичного задоволення. Спочатку постеля була засобом досягнення мети, потім — повинністю, а з роками… Він міг роками не торкатися до тебе, твій любий чоловічок! То у відрядженнях відповідальних, то пленум, то з'їзд, то оклигує після «епохальних подій»!..

Ти ревнувала і казилась, а далі почала шукати розради на боці. Але залицяльники попадались хирляві, все інтелігенти, виснажені наукою і паралізовані страхом перед твоїм державним мужем. І крім розчарування на грані огиди, так нічого і не спізнала з ними…

Ти мудра. Завше була мудрою. Зціпила зуби і поволі вивела потяг сімейного життя із тупика на рейки ділової співдружності двох порядних і спокійних партнерів.

Одначе допіру, коли спізнала радісну близькість із коханим юним чоловіком, була майже впевнена, що сановний твій муж давно і успішно тобі зраджує. Адже ж не пеньок, не бездушний бовдур! Але — з ким? Смішна! Та ж весь партапарат від гори до долини начинений висококваліфікованими гейшами, вишколеними у бадьорих лавах комсомолу! Та, власне, вся ідеологія віддана в руки цим енергійним молодичкам, ніби то щось таке, що можуть тримати в тонусі тільки жінки… Пардон, низова ідеологія. Вгорі возсідав лукавий Гермес-Станіслав, замаскований жінколюб, з командою жвавих жевжиків, для яких ідеологія мало чим різнилася від безвідмовної повії.

Раніше ви із Станіславом частенько виїздили на вихідні десь на природу, в якийсь затишний «мисливський будиночок» у заповідній зоні, подалі від людських очей. Такий чарівний куточок, а то й кілька, за неписаним законом гостинності годилося мати кожній обласній і районній владі. На тих weekend’ах і надивилася на партгейш… О, що вже вдатні були і до чарки приспівати, і анекдот масненький розказати, і тост «алаверди» незгірш кавказького «ґенацвалі» виголосити…

Але то було ще за добрих часів, коли Станіслав перебивався на посаді інструктора. З підвищенням минулися сімейні прогулянки. Все рідше бачила чоловіка навіть у вихідні. Казав: роботи багато. Може, й так. А може, сподобав самотні ночі в лісовім теремку під пильним очком молоденької офіціантки з районного ресторану?

Про мене Семене… На той час інтимне життя законного і сановного мужа тебе мало обходило. Тебе обуяла божевільна ідея з романом. То стало питанням життя і смерті. Питанням твоєї істинної честі. І ти сторч головою кинулась у скаженину літературних перегонів, забувши не те що Станіслава, а й самого Господа Бога.

Одно слово, кожен із вашого святого сімейства жив своїм життям та іншому не заважав. Небавом помітила: Станіславові навіть імпонує твоя гра то в мадам де Сталь, то в Жорж Санд. Як там не є, певно, маракував собі хитрун, а жінка при ділі. Докторську, їжакові ясно, не потягне: науковець з неї ніякий. Хазяйка — теж. А гіперамбіціям десь же ж треба знайти вихід — от хай і грається в літературу…

У тому, що Станіслав саме так думав, не сумнівалась, інакше б не потурав, а швиденько «прикрив лавочку».

І враз тебе, мов струмом, прошило: лукавий, він, напевно, уважно спостерігає зараз за твоєю… любовною грою! Безумовно, вже донесли або ж написали анонімку з брудними подробицями. Це ж в нас так модно, так благородно — писати доноси… во ім'я Батьківщини, в ім'я світлого майбутнього бабратись у постельній білизні… Але ж — чому тоді Станіслав мовчить? Чому вдає, що нічого не знає? А може, й справді не відає? Або ж… чекай-чекай… або ж це його влаштовує?! Жінка при ділі! Все в порядку, в нормі і в благопристойній формі!

А може, теж переживає перше справжнє сильне почуття… І тільки жде, щоб тебе підловити… зловити на гарячому і викинути, як непотріб! Ви ж давно, з першого дня подружнього життя — чужісінькі! А довкола стільки молодих, гарних, теплих! Ні-і, ти таки божевільна! Навряд чи здатний твій млявий і холодний, як вуж, сановний муж на палке захоплення. Витіпати якусь потіпаху — це він, може, що й робить періодично на здоров’я. Так що заспокойся, ніде від тебе цей приречений кар'єрист не дінеться. І все прикриє, аби лиш не відірватися від теплого і високого крісла. Тож не ти, а він у твоїх руках. Хай тільки спробує відкрити рот, то ти вже докладеш силоньки, щоб так турнути, аби аж к'явкнув. О, хто, хто, а Станіслав тебе знає! Знає, який ти можеш влаштувати Голівуд.

Тим часом прозороокий альфонс проявляв неабиякі таланти на терені спокушення дружин високопоставлених чиновників. У-у-х, як він тільки повз до тебе, як підповзав, красиво вигинаючись гнучким зміїним тілом!

А ти насміхалася, бо вже не вірила, що можеш подобатись молодим і вродливим. Бачила його брехню і зумисне загравала: «Ох той Розум, що відібрав у мене розум!» Але Остап і бровою не вів: професійно, геніально грав роль закоханого, захопленого, лоскочучи твоє самолюбство. Хотілося сміятися, і плакати, і гнати його геть. Геть! Зухвалого шмаркача, що, безумовно, сміється з тебе. Як змій-спокусник, спостерігає, прискаливши прозоре, мов крига річкова, око, як мучиться, побивається твоя самотня, неприголублена душа! Він, певно, зо сміху гине та ще й ділиться враженнями зі своїми дружками за чаркою. Ох, як же ж вони смакують подробиці, підкидають поради і регочуть, іржуть, наче жеребці!

Від подібних фантазій кидало то в жар, то в холод. Поривалася раз і назавжди розірвати стосунки, покласти крапку в тільки-но розпочатім любовнім романі. Але здоровий глузд і жіноча невситимість брали верх:

— А коли це єдиний шанс, єдиний дарунок долі і більше ніколи не спізнаєш подібного безуму?

— Але ж він кине, рано чи пізно — кине! — панікувало самолюбство.

— То й дідько з ним! — заспокоював здоровий глузд. Хоча ще не відомо, хто кого кине перший.

— Але ж плітки, плітки!!! — хапалася за голову істерична душа. І тоді озивалася в генах осавулою баба Харитя:

— Ну то й що — що плітки? Побалакають та й перестануть. А ти роби так, аби тобі було добре!

Тобі було добре. Від звуку його улесливого голосу хмеліла, раділа кожною клітинкою. І чекала, чекала довгі-предовгі віки, доки він приїде тролейбусом, підніметься ліфтом, подзвонить і ти кинешся і… відчиниш йому. А по тому… о, як солодко нехотячи, мов нехотячи, торкатися його руки, плеча, ловити закоханий погляд, туманіти, непритомніти, і — спокійно говорити про сценарій майбутнього фільму, вибір натури і акторів, постановку… У такі хвилини тобі було глибоко байдуже, чи вийде той фільм. Жадалось одного: продовжити, продовжити на все життя зустрічі, дотики, погляди, натяки…

Остап горів бажанням якнайшвидше взятися до роботи. Але ти не поспішала. Доводила його до «повної кондиції», натякаючи, що дехто з маститих його колег теж обриває тобі телефон. І мучила його невизначеністю, бо сама мучилась, але іншою… іншою мукою — спрагою розбудженої жіночої плоті.

І тоді… ти взяла його. Хоч Остапу здавалося, що то він підминає твоє знічене, тремтяче і жадібне тіло, підкоряє горду, недосяжну для нього, сіросвитника, жінку, за інтимний зв'язок з якою може поплатитися і тим незавидним становищем, якого тяженько домігся.

І ти забилась у гострій, радісній, п'янкій насолоді, і крик перемоги вирвався із грудей, голос безсоромно торжествуючої плоті!

Вийшла з ванної знічена, боялася звести очі, аби не побачити на його обличчі зневаги або огиди. Але Остап, як молодий звір, захоплений любовною грою, не відав сумнівів. Твоя розгублена соромливість лиш розпалила його. І, відкидаючи всі умовності, ніжно і владно притягнув до себе, заохочуючи до одвертої плотської втіхи.

…Остап пішов. А ти, зарившись у тонку білизну шлюбного ложа, думала, що ніколи не була такою щасливою і… задоволеною собою. І зовсім совість не мучила. Навпаки, веселою зловтіхою гадала, чи палав би солодкий коханець бойовим завзяттям Іскандера, якби ти була просто самотньою, бодай і сто разів геніальною жінкою? Навряд. О, ніщо так коханців не збуджує, як присутність суперника, радше — ефект присутності…

І закрутило, і понесло тебе через вирви і водоверті за течією. Станіслав дні і ночі пропадав на роботі. Віталик — в університеті. Одно слово, ніхто не міг завадити твоєму нежданому щастю. А Станіславу і в голову не могло прийти, що його фригідна, амбітна дружина, як вулична повія, злягається у власному домі мало не з ровесником свого сина.

Але — геть самобичування! За що ти себе картаєш, то це за противну самоїдську натуру: вічно сумніваєшся, вічно оглядаєшся! І пожираєш себе до кісток. Ти що — когось убиваєш, грабуєш? Ти береш своє, доки інші не вхопили.

До того ж, хлопчисько теж не ловить ґав. Ще й сценарій не написав, а фільм уже затверджений. У, захланний, в обі руці хапає, як з голодного краю! Вже й грошики виділені — тільки знімай геніальний фільм…

Даремно хтось там десь думає, що Станіслав був співучасником твоєї кінематографічної епопеї. Авжеж, не мав гризоти більшої. Дізнався про цю затію вже після затвердження фільму. І не Станіславова вина, що запопадливі клерки-культуртрегери ладні були його дружину магараджею зробити, якби вона цього забажала, аби лиш вислужитись.

О, інфузорії в туфельках фабрики «Прогрес»! Хіба їх колись цікавило мистецтво?! Та вони плювали на те, що твій фільм, власне, мав би стати першим правдивим історичним фільмом, чесною розповіддю (хай і фрагментарною) про минуле України, радше його трьохсотлітній відтинок, свідомо препарований у пам'яті народу продажними сучасними «літописцями!» Кінострічка мала завершуватися революційними подіями в Україні, зокрема в Києві, 1917 року, які ви з Лорою описали у «своєму» романі «Криваві заграви». А ті змії, що звили собі теплі гніздечка у кронах Довженкового саду, вони ж дивляться на тебе, як на розбещену молодичку, і плещуть по студійних закамарках про те, як щедро державний муж оплачує Розуму «обслуговування» його дружиноньки.

У дволикості кіношного керівництва пересвідчилася, коли на студії тебе буквально схопив за барки розпатланий, озвірілий від образи і гніву всесоюзновідомий своїми екранізаціями української класики режисер П. Він кричав, бризкаючи слиною, що через тебе не фінансують його фільм, відкинули сценарій, мовляв, маємо на цю тему і набагато кращий…

У тебе стачило мужності спокійно відірвати його волохату десницю від своєї пазухи і заявити, що нічого спільного не маєш зі студійними інтригами, і, якщо він мужчина, то хай домагається сатисфакції у дирекції, а не в сценаристів ще не відзнятих фільмів.

Кіношний барс ретирувався, але після цього випадку боялася потикатися на студію, і всі свої справи залагоджувала по телефону.

Однак жодні дрібні прикрощі не могли затьмарити радості юної закоханості і щастя творення. До того ж, якраз, від'їжджаючи з урядовою делегацією за кордон, Станіслав, як то завше бувало, віддавав у твоє розпорядження машину разом з Льошкою.

Тепер ти була на колесах і мала прекрасну можливість разом з Остапом зайнятися пошуками натури для зйомок майбутнього фільму, а заодно перетворити ваші «кабінетно-сексуальні» стосунки у свято польоту.

Вороний полиск «Чайки» відчиняв перед вами усі брами ковані, а ім'я Станіслава — і найпотаємніші дверцята до людських сердець по всій великій Україні.

Льоші-водія не боялася і не соромилася. Ти йому добре платила, не те що скупий Станіслав, який бачив у Льоші тільки німого водія. Для тебе ж цей мовчун давно став і компаньйонкою, і служкою, і повірником у любовних мансах, ба навіть єдиною вірною подружкою…

Наразі ти згадала про Лору.

Що вона там робить, у своїй норі?

До твоєї честі ти таки знайшла час, хвилинку між коханням і фільмом, аби заскочити до Лори. Як ти й передбачала, на роботу вона не влаштувалася. Сиділа у квартирі, як миша, і, певно, успішно пропивала твої грошики. А чом би й ні?! Іншим разом ти, безумовно, накинулася б на Лору з нотаціями, термосила б та до тями приводила. Але зараз було не до неї. Внизу, в машині ждав Остап: ви їхали на студію дивитись кінопроби. І тобі навіть стало трішки совісно за свій респектабельний, осяяний молодим закоханням вигляд у цій запущеній квартирі, поряд із неохайною, затрапезною господинею, і ти поспішила змитись, тим більше, що на тебе чекала відповідальна праця… по відбору претенденток на головні ролі у майбутньому фільмі.

О, ти вже маєш відібрати з кіношного стада теличок найцнотливіших, уже постараєшся, аби уникнути суперниці, знаєш добре, що ті хвойди ладні стелитися периною, аби лишень запопасти бодай миршавеньку рольку!

Та намарне ревнувала. Остап, видно, ще до тебе об'ївся цього ліверу в куцих спідницях. Його цікавив фільм і тільки фільм. Прагнув якнайшвидше потрясти світ.

І ти повірила, нарешті, повірила в його талант, як колись у фортуну Станіслава, і робила все, аби юний друг реалізував свої можливості і наміри!

О, ти вже вміла бути і порадником, і натхненником, і тим гарапником Божим, що не дає ледачому ані хвилини супокою! Коротше, Жанною д’Арк, яка не дозволила лінивим французам капітулювати перед ворогом.

— Працюй! Працюй! Працюй! — гнала Остапа в спину, примушувала вставати, коли падав знеможений. Твоя невтомність дратувала його — посилав тебе до дідька, але ти не ображалася. Головне — фільм народжувався на очах. Половину його планувалося відзняти в Києві та на його околицях, половину — в Запоріжжі, на Хортиці і в дельті Дунаю. Доки Остап шаленів на зйомочному майданчику, ти вибивала закордонні відрядження. Прийшло в голову, що дельта Дунаю — добре, та непогано було б відзняти пару епізодів у самому Стамбулі — адже ж козаки туди теж на «чайках» добиралися…

Ідея Остапові сподобалася так, що він віддячив тобі «ніччю шаленої пристрасті». Молокосос! Він нахабнів на очах! Роздувався від власної значимості, мов жаба на болоті. Вже давно не було того улесливого і задерикуватого молодика, з яким тебе познайомили в Будинку кіно. Натомість бачила переконаного у власній геніальності і непогрішимості Наполеона перед наступом на Москву. І то було б нічого, якби він свої тріумфаторські замашки залишав разом з ботфортами в порозі твого будуару. Але ж ні! Намертво ввійшов у роль Бонапарта, призабувши, що він тільки пішачок у твоїх грандіозних стратегічних планах…

І ти — терпіла… Волочилася за ним по зйомках, товклася по готелях разом із кіношною шантрапою, подарунками та нічними оргіями підігріваючи охололий Остапів інтерес до своєї особи. Не вірила його брехням про втому, ревнувала до актрис, що поїдом їли очима свого благодійника. Але… вже коли доривалася, то витіпувала коханка любого, як горстку конопель.

Однак відчувала: не довговічне твоє щастя… Після прем'єри змотає, мерзотник, вудочки! Хіба що премійкою ще трохи потримаєш коло своєї спідниці. А тим часом дасть Бог, і заміну підшукаєш. Хіба мало на білому світі молодих талантів, котрим важко вибитися в люди? А ти вже й досвіду меценатського набула, та й психологію жеребчиків вивчила, і гроші маєш… Он, який гоноровий Розум, а не гребує подаруночками: і дубленець прибрав, і мешти італійські, і сорочечки французькі. І жерти по рестораціях не соромиться за твої кровні!

Що ж, вже так ведеться на грішній землі, що ніхто нікого задарма не святкує. І жінка постійно, як на торговиці. І платить за любов свою вбогу то юним тілом, то сплюндрованою душею, то горбом, то самим життям… Нищить себе заради ласки вашої, о, самозакохані приндики — півні, оглашенні громадські жеребці, самовпевнені царствені леви! Власне, всі ви одним миром мазані, єдина різниця, що, відповідно своїй приналежності до певного виду самців, крісла посідаєте різні: хто у вошивім курятнику, хто в колгоспній конюшні, а хто — в царських палатах.

Станіслава купила за молодість і свіже тіло, Остапа — за Станіславові гроші і владу. От і вся любов! А ви кажете…

Небавом почала відчувати і сама втому від шаленого любовного марафону. Надокучили Остапові вибрики: то сцени бурхливого освідчення, то напади еротики, то злості… Тікала в Київ, сподіваючись відійти, забути, заспокоїтись. Та на другий же ж день, уявивши його в обіймах котроїсь із «героїнь», божеволіла від ревнощів, викликала Льошку з машиною і знову мчала в степи, ліси, гори — до нього, ненависного і жаданого!

Знаходила Остапа за роботою, на зйомках, або одного в номері, почувалася ідіоткою, старою істеричкою, щось белькотала і тішилась, коли він цідив крізь зуби: «Могла б подарувати чоловікові ще одну ніч…», — бо розуміла злість як ревність. А може, Остап справді ревнував? Може, не тільки страх втратити роботу тримав його біля тебе?..

О, прокляті ілюзії, вони тебе знову штовхали під цього цинічного жеребця, який вже й не приховував, що, зціпивши зуби, механічно виконує остогидлу повинність.

І знову переконувалась, що чоловіки здатні любити лишень юних жінок, і що пора розірвати цей принизливий зв’язок, ці ганебні пута… Але наближалась поїздка на зйомки до Туреччини, і Остап добрішав, ніжнішав, намагаючись перетворити мандрівку до Стамбула ледь не у весільну подорож.

Ах, Стамбул! У гарячому і темному лоні його солодких ночей відродилася і… вмерла ваша любов. Поверталася вільна, визволена від рабства. Везла валізу шикарних лахів і пожмакані спогади про бучні базари, задуху готельних ночей та спітніле Остапове тіло.

А коли робота над фільмом завершувалась, Станіслав натякнув, що зовсім занехаяла дім. Тобі похололо під ложечкою: невже донесли?! Невже накапали про Остапа? Але чоловік був спокійний, уважний і лагідний. Звичайно, додав, його тішать твої успіхи, твоє самоспалення у творчості, але… він теж… живий чоловік…

І ти переспала з ним. Навіть відчула сексуальний потяг, підігрітий вдячністю і страхом. Твоя спонтанна пристрасть приємно здивувала Станіслава, і ти подумала, що подружня невірність, безперечно, надає пікантного смаку прісним шлюбним стосункам.

Хай там хто що хоче патякає, пліткує, кривить зневажливо писок, критикує, все одно, все одно, це — тріумф! Твій тріумф! Тріумф всього твого життя! Боже, скільки сил потрачено, скільки здоров'я, але віднині — ти недосяжна для плебсу. Віддалена від нього не просто рампою, авансценою, трибуною, а — прірвою. Безоднею. Височієш, мов айсберг, холодний, блискучий айсберг в океані пристрастей, що б'ються, запінившись, у твоє крижане підніжжя. Від сьогодні ти сама — вершина. Чуєте, ВЕР-ШИ-НА!

Хоча фільм — як фільм. Нічого особливого. Міг би бути кращим. У чому ти не проминула дорікнути Остапові, аби хоч трохи збити гонор. Ти майже впевнена: завтра стрічку назвуть блідою тінню роману оті борзописці, яким ніколи нічим не вгодиш. Чого доброго, ще пришиють Остапові відсутність історичної достовірності і громадянської свідомості. Але ти вже постараєшся, аби та критика пополежала в редакційних шухлядах… аж доки фільмові не причеплять премію.

Тож доки Остап приндився і величався своїм творінням, ти вербувала прихильників і доброзичливців, надійних, впливових людей, яким нічого не коштує потішити тебе якоюсь нагородою.

Ох, ті ще премії! На них усі просто помішалися: не маєш премії — не сортовий, так собі, тьху, полова! Ти не могла ризикувати романом… збуджувати зайву цікавість, провокувати Лорину непередбаченість. А фільм — інша річ: колективний доробок. Відзначені його творці, а в їх числі і автор сценарію! І вовки ситі, і вівці цілі.

А поки що, панове-братове, прем'єра! Остап метушиться, вистрибує, тішиться, як дурень китичкою. Зате ти… Марія Стюарт! (Стю-стю-арт! — реготатиме чорнорота Хаврона на кутні). А таки — СТЮАРТ! Чорна мереживна сукня, привезена чоловіком з Парижа, робить тебе стрункою і високою, а зачіска, біля якої попотіла твоя перукарка Дора, молодить, і збоку чорта з два даси тобі «сороківку». Ах, як прикро, що так нестримно, невтримно летить час! Роки минають, а душа — противиться, не бажає старіти…

У кулуарах зав'язалась маленька дискусія: виступати перед демонстрацією фільму чи після. Господи, що за недоумки! Та звичайно ж — перед! І — не інакше! Доки публіка налаштована побачити шедевр. У публіки святковий гарний настрій. І, головне, жодних запитань, зауважень, порад. Навпаки, авторам дарований шанс нав'язати глядачеві власну думку про твір. Як сказав один мудрий і знаменитий театральний бог: публіка дурна, і найбільше полюбляє, коли їй локшину на вуха вішають. Тож вішаймо, вішаймо! Нахабніше! І тоді будь-яка мура пройде за сміливий пошук на рівні світового кіно!

Хіба для нас новина — подібні маніпуляції із суспільною свідомістю? Та, власне, погоду в склянці каламутної води, яку називають мистецтвом, робить кілька нахаб, а решта слухають, вуха розвісивши…

Не сподівалася, що стільки збереться народу. Проте нічого дивного: для обивателя Будинок кіно щось на кшталт пристойно закамуфльованого борделю, де можна одверто спостерігати за тими, що живуть не за загальноприйнятими мірками і не в офіційно дозволених рамках. Та й твоя персона, безумовно, викликає палкий інтерес. Ще б пак! Дружина третього чоловіка в республіці здерла із себе паранджу засекреченості і постала перед чесні очі співгромадян в якості, незвичній для жінок її клану.

Сьогодні ввечері пів-столиці перемиватиме на кухнях кісточки і тобі, і Остапові, і, звісно, Станіславу. Банальна історія обростатиме подробицями, доки не стане легендою.

І, безперечно, ніхто жодним словом не згадає ні фільм, ані роман.

Сиділа за незручним низеньким столиком, на незручному стільці і дивилася, як у безодню морську, в затемнений зал. Почувалася незатишно, ніби в одному купальнику виставили тебе перед цією дрімучою непередбаченою стихією.

Колеги говорили багато. Особливо Остап — по молодості літ. Хвилювався, плутався, похвалявся. І зал доброзичливо плескав, бо міщанин прощає юності все, навіть зухвальство і зверхність. Потім виступили по черзі оператор, художник, головні герої і на завершення — ти. Так бажала: «під завісу». Щоб сяйнути-черкнути метеором по їхньому сірому недорікуватому тлі. І полонити простотою, чарівністю та інтелектом цю біомасу, спраглу видовищ і пліток. Вони чекають від тебе екстраординарності, дідька з рогами, а ти — проста, як правда. Вони чекають від тебе гордині, а ти — сама скромність. Від розчулення вони ридатимуть, аж по литках тектиме. Ще б пак. Ти не гидуєш бути такою, як вони, хоча — можеш! Можеш!

О, ти не будеш розпатякувати, тільки скажеш, просто, по-людськи, що бажаєш єдиного: аби праця твого серця, твоєї душі освітила кожному присутньому в цій залі нелегку дорогу до джерел і допомогла кожному на цій дорозі стати добрішим, чеснішим, людянішим…

Обвела довірливо-щирим поглядом принишклий зал і… наткнулася на… неї! Лора! Вона стояла чи сиділа просто перед тобою в першому ряду і дивилася просто в душу потемнілими очима. Ніколи не зможеш ані забути того погляду, ані згадати, що в ньому було: зневага, жалість, ненависть, розчарування, біль, жах? Але він паралізував тебе. І ти стояла, скам'янівши, з непристойно роззявленим ротом, виряченими очима! Так! Так! Не жалій себе, не виправдовуйся — мала такий вигляд, ганебний, придуркуватий! От і сяйнула інтелектом і красномовством черкнула! І полонила скромністю і людяністю!

Гробова тиша, здавалося, тягнеться вічність. Зал здивовано спостерігав твоє остовпіння. Та ти недаремно була дочкою своїх батьків і дружиною свого чоловіка. Мов з-під каменя, випорснула з-під гіпнотичного зміїного погляду. Відскочила вбік і проквакала:

— Вибачте… я так хвилююсь… ах, вибачте, я так… квак-квак…

Лора сумно усміхнулась і пішла до виходу. І раптом зал вибухнув аплодисментами. Лора йшла, незвично рівно тримаючи худу спину, з високо піднятою головою, повільно, дуже повільно, ніби відчуваючи, що це останні оплески в її житті.

Останнім часом все частіше замислюєшся: що це таке смерть? Ненаситна до життя, раніше, в молодості, вважала її беззаконням природи, жорстокою несправедливістю. Жахалась її сліпої випадковості, нерозбірливості, підступної манери обривати життя в непідходящий момент, коли того найменше чекаєш. Уявляла її злою, заздрісливою, старою бешкетницею, що тільки й чатує на молодих, багатих, щасливих, щоб — хап-дряп! і скрутити голівку, дивіться, мовляв, як просто закінчуються ваші земні пристрасті, і пам'ятайте, добре пам'ятайте: усі ви, малі й великі, лише — смертні.

Не могла бачити покійників: вивертало від страху і огиди. Адже ж те, що вчора ще було ЛЮДИНОЮ — сміялося, жило, когось любило і хтось його любив — за мить стає трупом, падлом, від якого хочеться якнайшвидше збутися… Смерть — найбільше приниження, викриття, розправа, кара, привселюдна ганьба, особливо для сильних цього світу: величався, пишався, а вийшов — пшик! Здох, як останній волоцюга, бомж… Для смерті нема ні чинів, на орденів…

А похоронний марш! Здається, що сама смерть наспівала його безумному авторові цю нелюдську мелодію. Від одного удару литавр обриваються нутрощі, і кров замерзає у жилах від подиху потойбіччя…

Так вважала колись… Але тепер, чим ближче підступаєш до фатальної межі, тим менше боїшся смерті, ба навіть починаєш сприймати її, як нормальний, єдино логічний вихід із жахливого, заплутаного, безпросвітного лабіринту житейських драм, чвар, гризні і різної іншої марноти марнот. Так, єдиний вихід із безвиході… Єдине спасіння від мук душі і тіла, ганьби, упослідження, виправлення всіх помилок… Йорданська вода, що змиває і лепру, і позолоту, і пута гріхів!

І самовбивці вже не видаються психічно хворими чи боягузами. А лицарями, одинокими сміливцями, що осягнули небесні узвишшя честі душею, звільненою від власяниці тіла і вериг земного існування…

Недаремно ж на цій грішній землі, а надто у нас, таким пієтетом обдаровують покійників. От при житті — мали за дурня, недоріку, нездару, тяготилися навіть присутністю, а переставився — возлюбили: ридаючи до небес підносять! Геніальний, неповторний, надзвичайний! А що ж! Тепер уже можна і добрим словом згадати, і воздати гамузом за всі заслуги, бо — вмер, зник, щез, зійшов зі стежки, нічим не загрожує… Лежить собі у вінках, задубілий, тільки гострий ніс стирчить із білих гвоздик…

Царство небесне, земля пухом! Тепер йому можна і почесті всілякі воздати і навіть вічність разом із безсмертям подарувати. Хай бере! Не шкода. Вічності не шкода — всі там будемо. А от крихти тлінних земних благ — жаль. І славою важко при житті ділитись, і преміями, і м'яким кріслом, і стільцем у президії, і любов'ю народу. Живим для живого — всього шкода. Так воно вже ведеться споконвіків у людських нетрях…

І чомусь воно виходить так, що за життя найміцніше чіпляється середньостатистична сірятина… А от геній, талант — щось не так, не по його — бац-бац — і застрелився, повісився, від інфаркту вмер… Генії знають, що роблять. Не секрет же ж, що у наших дрімучих дрімотних хащах, щоб генію не перейти на пси, треба вчасно віддати Богові душу. Не приведи Господи затриматись — розтолочать і забудуть! І правильно зроблять: якого дідька так довго під ногами плутаєшся зі своєю геніальністю, жити нормально не даєш нормальним людям, придурку! Така вже одвічна установка натовпу і синедріону — розіп'ясти, а потому — канонізувати, молитись на нього і розповідати легенди на тему «Я і покійний геній».

Безперечно, Лора теж відала, ЩО чинила. О, не така вона вже й наївна була! Бачила, що програє живкішим, чіпкішим, впертішим… От і взяла реванш — смертю… І… і в такий спосіб відомстила, насолила, передовсім тобі, Олександро!

Чого-чого, а такої підколодної підлості від неї не чекала, хоч і знала, що Лора Орленко — ця Орлеанська Діва здатна на все! І на крайність, найабсурднішу крайність — теж!

Та, коли по правді, то що Лора втрачала? І взагалі, що вона мала в цьому житті? Сяку-таку, давно злинялу популярність? Сумнівної якості талант? Сім'ю? Дітей? Становище? Гроші? А-ні-чо-гі-сінь-ко! Як прийшла гола в цей світ, так і покинула його. Люмпен-пролетаріат. А зате — образ геніальної мучениці, національної героїні — забезпечений. О, скоро про неї затрублять у всі труби, зарепетують луджені горлянки тих самісіньких, що ще вчора робили вигляд, ніби Лора взагалі не існує. І ти нічим не зможеш зарадити, бо вічність не підвладна ідеології… Хоча… чому ж? Адже ж не один безсмертний добряче поквасився у Леті забуття, доки випірнув з неї просто у народну пам'ять… Звичайно, у великій мірі завдячуючи невситимому апетиту доморощених грифів до небіжчиків, прости мені, Боже, цей цинізм.

Отож у Лори є всі шанси стати другою Лесею Українкою. Так що, сестро моя дорога, вперед і вгору! Там, у Вишніх і Горніх, окрім Шевченка і Лесі та ще кількох світочів, нема кого любити рідному народові. Так що, поспішай, бо святе місце довго порожнім не буває!

О, Олександро! Це нині ти така добра й поступлива. А після ганебища в Будинку кіно, спровокованого Лорою, готова була розірвати її на клапті! Адже ж бачила, що ця причинна все, все робила, щоб звести нанівець твою працю, твої старання, перетворити тріумф у провал, повне фіаско! А тобі, тобі довести, яка ти… безталанна нездара! Неспроможна стулити паршивенький фільм.

Як результат: прем'єра пройшла, м'яко кажучи, мляво. Відповідне було і сприйняття фільму… Після сеансу публіка висотувалась із зали з пісними фізіономіями. На заклик організаторів вечора поділитися враженнями залишилось кілька знайомих кінокритиків, спілчанських функціонерів та роззяв. Словом, зацікавлених… Що вони там блеяли, не чула. Ледве витримала ритуал з нещирими привітаннями і помчала додому — дзвонити, дзвонити тій… Боже, Боже, якими тільки словами «не величала» її… З притиском нагадавши, хто вона ниньки і що її доленька — у твоїх руках… Так-так! І якщо вона не буде тримати за зубами свій зміїний язик і не перестане викидати фокуси, то…

Лора не дала договорити. Спокійно, обурливо спокійно сказала, що вже все про все чула: і про ЛТП, і психушку, і що ти даремно нервуєш і псуєш собі свято, вона не має до тебе жодних претензій. Навпаки, це ти надто вже опікуєшся нею, тратиш час, здоров'я на скандали замість того, щоб працювати над другим томом роману і сценарієм другої серії фільму.

Ну, відьма! Вона збиткувалася над тобою, насміхалася з тебе, шмагаючи по обличчі співчутливо-лагідними фразами. Ти мало не задихнулася від люті. Але наразі Лора замовкла і зміненим голосом спитала:

— Саню, ти не боїшся смерті?

Ти осатаніла від такого зухвальства, але Лора не дала тобі захлинутися лайкою. Тихо і радісно повідомила, мов неабияку новину:

— А я не боюся. Я її — люблю, як сестру. Смерть — сестра моєї самотності.

І поклала слухавку. Дивно, однак щасливий тон Лориного одкровення заспокоїв тебе. І ти подумала, що все-таки Лора добра людина. І благородна, хоч і спонтанна… І тобі нема чого її боятися, підозрювати в бозна-чому. Адже ж вона поки що не заподіяла тобі ніякої підлості. А могла ж… Певно, всі її честолюбні вереди минулися і вона пише. Так, мабуть, їй гарно пишеться, бо в такі хвилини вона завше ставала доброю, лагідною, світлою… Даремно ти сердилася: Лора прийде до тями і ще напише собі не один роман і цілу купу віршів. Про неї знову заговорять, і все буде добре. Все буде добре…

І ти зі спокійним серцем поїхала в Кончу, аби трішки перепочити від літературно-кіношних перегонів, прем'єр; а найбільше — від знахабнілого до краю жеребчика, що дійшов до одвертого сутенерства. Вже не вдовольнявся дарованим лахміттям. Йому, бачте, за кожну здибанку — зйомки нового фільму подавай, участь у міжнародному фестивалі, рецензії в пресі! Гендляр продажний! Нічого, у Канни ще його повезеш. Хай потішиться наостанок! Чим солодше літаннячко, тим гіркіше падіннячко! Хоч той сіромашний недоумкуватий Розум і не відає, що йому вже й заміна достойна підросла — один нічогенький театральний режисер. Та й «душка» Краснобай клиння вбиває з невідомих причин, бо любов’ю поміж вас і не пахне… Тим не менше, тобі, о, Олександро, прийшла найвища пора не просто осяяти та облагодіяти вбогі підмостки національного театру, а й вполювати у закулісних хащах якогось срібнорогого оленя!

Зателефонувала Лорі у п'ятницю, але її не було. А в неділю без попередження приїхав на дачу Станіслав. Здивувалася, невже тяжко затужив по жоні вінчаній? Але жарту не вийшло: від чоловіка аж морозом віяло. Так несло холодом від Станіслава завжди, коли був стурбований або незадоволений. Ох, не один титан дрижаки хапав під безбарвно-безпристрасним поглядом цього Гермеса! По собі знаю…

Причинивши щільно двері, холодно наказав:

— Збирайся. І зберися на силі. Без зайвої істерики: твою подругу знайшли сьогодні вранці мертвою у власній квартирі. Веди себе достойно. Як найближча товаришка, мусиш взяти всі клопоти на себе… щоб ніяких розмов… ну, ти мене розумієш.

Але ти — не розуміла: яку подругу? І раптом похолола, з жахом усвідомивши зміст його слів і весь кошмар його звістки. Отже: Станіслав знає ВСЕ! І… про роман — теж! І не тебе попереджує, а випереджує події. Рятує тебе і себе… На тему дружби з Лорою ви ніколи не розмовляли одверто. Звісно, Станіслав не схвалював, але й не забороняв. Врешті, ти мала право на власне життя… Але він і гадки не мав, що ця гра так далеко зайде…

Лори не застала. Вірніше, того, що було Лорою. І хоч двері та вікна були розчинені навстіж і в квартирі гуляв протяг, все одно нудотно пахло трупом, і ти вибігла на сходовий майданчик, боячись, що тебе вирве. Навіть не встигла привітатися з групою письменників, на чолі із щойно призначеним, і тому мало тобі відомим, секретарем Спілки, які, либонь, як то прийнято, були водночас і комісією з організації похорону, і зі спадщини покійної. Однак тебе запримітили і повибігали, осипаючи співчуттями, ніби ти рідня найближча. А власне, чому б і ні? Чому б ні?

Ото зберися з силами, витисни сльозу, і розкажи — і то вже, вже! — як ти одна тримала Лору на цій землі, як помагала, коли всі одвернулися, як годувала, буквально, годувала! Вони ж бо знають, що її не брали на жодну роботу і не друкували?! Вона ж пропадала! Покинута, самотня, незаслужено ображена… сирота! Чи відомо шановній комісії, ЯК вона жила останні роки?! Впроголодь! Ворогові не побажаєш! Як… старчиха… Ця чиста душа, цей неперебутній талант… ця… ця…

Комісія — знічена, розгублена: пик-мик. Ховає очі. А тобі тільки й того треба. Авжеж, ти в правдивім горі, але не забуваєш припильнувати, чи не зоставила Лора по собі щоденник — самотні старі діви, як правило, з нудьги на дозвіллі бавляться в лірично-філософські сповіді. Хтозна-що могла наплести! Врешті, довірити паперові те, що не наважувалася сказати в очі людям! О, стережись, Олександро! Вважай! Змія сконала, але отрута її ще діє! І здатна вразити на смерть…

«СЕСТРА МОЄЇ САМОТНОСТІ» — так, здається, вона сказала про смерть, тоді, коли подзвонила після прем’єри? Виходить… Лора… вона недаремно так сказала?! Вона вже знала, уже вирішила, що… і тобі призналася! Радше, навіть — оголосила. Ніби чекала… Чого? Чого вона від тебе чекала?! Порятунку? Спасіння? Розуміння? А може, привселюдного зізнання і покаяння?! О, Боже! Сто чортів! Значить, ти — єдиний свідок, єдина повірниця в її смерті?! О, Олександро, горе нам з тобою!

І ти майже кричиш:

— Записку?! Вона залишила записку?! Листа?! Щоденник?!

Комісія лякається твого непідробного відчаю, навперебій белькоче:

— Ні, записки не знайшли. Листів — теж. Тільки твори… Виявляється, вона плідно працювала…

— Ах, так! Прекрасно! Тобто, прекрасно, що працювала! Нарешті — її надрукують! Обов’язково! Посмертне вибране! Бо вже — не страшно! Тобто: друкувати Лору не страшно! Мертва Лора нікому не загрожує! Тут, на землі…

Комісія зовсім тушується. І має рацію. Бо справді — ніхто з них не підтримав Лору тоді, коли її… переслідували! Жоден з них не став на захист! Всім було байдуже, ба навіть злословили, розсипаючи брудненькі пліточки, мовляв, біда з цими незайманими, з дуру бісяться, бо ж хто на таку, прости Господи, кинеться — кістки та мізки… А насправді, заздрили її істинному талантові, її розумові, її працьовитості! Заздрили і… мстили… І насамперед, той пияк Полятицький, той імпотент! Бо якби він був чоловіком, то не дав би її на поталу! А підставив плече. А так теж мстив! За талант, твар безталанна! Ох, хохли-самоїди! Ви ж не ви, коли не продасте, не закопаєте, не зжерете свого єдинокровця! У вас же, вовчики-братчики, не так, як у людей. Якби Бог не дав, то ви б самі придумали і турків, і шляхту, і Петра, і Катерину, і Валуєва, і Сталіна, і чорта-біса, аби лиш видушити один одного! Через це самоїдство ніхто з вас не може дожити до старості, до мудрості зрілої, до тієї людської висоти, коли душа, збагачена досвідом і інтелектом, здатна творити шедеври світового рівня! Де ж ваші мудреці, де генії? От і вона пішла на той світ у віці Лесі Українки і сотень, сотень згноєних, закатованих, доведених до самогубства! Пішла, не написавши, можливо, якраз того роману, того твору, якого чекає від вас світ! Проте… той світ, людська цивілізація, і знати вас не знає!

Комісія тетеріє. Нехай! У тебе не буде кращої нагоди висповідати колег і навіки заклямчити їхні чорнопіднебінні пащеки. Нехай знають, що і їхні рильця в пушку… Що на совісті їхній колективній ще одне загублене життя, втоптаний у землю талант… Ну що, легше стало жити? Веселіше? Авжеж, вже нема кому заздрити… І є нагода напитися на поминках ще одного занапащеного таланту. Поплакати в маніжку, вірш написати з присвятою безневинно убієнній, а на старість і спогади: «Я і геній»…

О, ти вже вмієш прочитати акафіст! У Йорданській воді не вмиються! Кожен вислизне з Лориної квартири з міцненько приліпаченим до твердого лоба тавром злочинця… А ти — ти ще доведеш своє благородство і безкорисливість, і жертовність задля української літератури. Передовсім, станеш упорядником Лориних творів. Одна маєш на це право. Зробиш все для неї. Все. Бо не у твоїх правилах бити лежачого, чи то пак — покійного.

Заходиш на кухню, незатишну кухню невдатної до господарки самотньої творчої жінки. Скільки отут, за цим обшарпаним столом, було пересиджено, скільки перебалакано! Врешті, о, Олександро, тут, тут, у цих стінах, народився твій роман, а з ним — і твоя слава, і незалежність, і…

Так, у цій квартирі має бути музей! Літературно-меморіальний музей Лариси Орленко. Вона на це заслужила. Лариса заслужила на нашу пам'ять! Більше того, на цьому будинку має висіти меморіальна дошка, а вулиця повинна носити її ім'я! Думаю, що мене підтримають товариші і колеги…

Але поки що товариші і колеги тільки перелякано дивляться на тебе, не знаючи, що їм робити.

І раптом щось нагло перехоплює подих і ти, о, Олександро, тільки зараз починаєш усвідомлювати, що Лори — нема. І більше ніколи вже не буде! Ніколи, ніколи… Бідна, бідна, благородна Лора! Так тихо, так шляхетно уступилася з дороги… Так по-людськи… А могла б… могла б… і писульку залишити… лист, послання «до мертвих, і живих, і ненароджених»… і ляпнути комусь перед смертю… Аж — ні… Добра, золота, незабутня подруженька вірна! Ніколи, ніколи ти не матимеш такої… чесної, дорогої, близької… найближчої людини… Такої безкорисливої…

Щира печаль, відчуття непоправної втрати стискають твої груди. І ти плачеш гіркими, тяжкими сльозами, не соромлячись, голосиш та хлипаєш, упавши головою на кухонний стіл…

Ніхто не розраджує, не заспокоює: бояться плебеї. Стоять, певно, за спиною і дивляться, як ти сльозами сходиш. І віри не ймуть, що здатна ще на якісь почуття, що можеш отак щиро по-жіночому тужити. Вони ж тебе за монстра мають… То ж хай надивляться, надивуються!

Несподівана полегкість сходить на душу, ніби сльозами змила з неї всю накипілу за життя, запечену чорноту. Леле, скільки ти пережила за цей день проклятий! Треба вставати, треба йти і задзвонити Станіславу, що все в порядку. Адже ж не на жарт стривожився, прискакав у Кончу власною персоною… А потім — замовити вінок із білих-білих гвоздик. Лорі ж ніколи в житті ніхто не дарував непорочно-сніжних гвоздик…

— ЯКА ДОВГА, ЯКА ТЕМЕННА НІЧ! Але — все! Досить. Фініта ля коммедіа! Пора ставити крапку. І — забути. Усе забути. Але ти… Ти не даєш мені цього зробити, Лоро…