Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Першою прокинулась Катерина. Мало бути вже досить пізно, бо крізь заморожені шиби лився звисока у спальню матово-білий холодний день. Безбородькова з заплющеними очима відновила в пам'яті події, що передували сьогоднішньому ранкові: вінчання, весільний бенкет, втеча з батьківського дому і пошлюбна ніч при боці чоловіка у власній квартирі по вулиці Джерельній.

На руці в неї лежить Безбородько, смішно віткнувши підборіддя у мереживо ковдри. Неестетично блищить випукле, біле під відкинутим чубом чоло. З вуха стирчить тугий, гей дратва, рудавий волосок.

І як не запримітив перукар, в якого Філько прихорошувався перед вінчанням?

Критична гримаса оживляє пом'яте, з підпухлими очима обличчя Катерини.

Чи для того, щоб мати право лежати в одному ліжку з цим бундючним чубчиком, потрібно було аж сестрами жертвувати? Чи полювання на звірика не могло обійтись меншою ціною?

Це не совість Катерини Річинської подала свій голос. Каяття самою природою не закладене в характері найстаршої дочки отця Аркадія. Катерину просто охопило обурення, подібне до того, що його відчуває купець, не будучи певним, чи не переплатив за куплений товар.

Проте коли згадала, як ще недавно індючився цей чубчик, як попід небеса підносив свою шановну персону, як по-лисячому хитрував, а як потім по-ослячому попав у розставлені нею сіті, то сумніви відступили від неї.

Само собою, що товар на вітрині переважно здається кращим, ніж коли до нього придивитися вдома.

На руці у неї її чоловік. Муж. Її власність, що за неї вона, зрештою, заплатила не менше й не більше, як тим, що у людській мові зветься совістю.

Та для того, щоб їх новосклеєна родина могла почати своє нормальне життя, Безбородьковій треба буде пройти через місток однієї розмови, яка не буде легкою для Катерини, а тим паче для нього.

Майже рік тривав поміж ними двобій. Спритність змагалася з ще більшою спритністю. Фальш — з більшою фальшю. Безличність[1] — з ще більш розгнузданою безличністю.

Переможцем у цій диявольській грі вийшла вона, Катерина. На Безбородькове нещастя, Катерина не належить до натур, яких перемога настроює великодушно.

Крізь листки півонії, виписані морозом на шибах, продирається сонячне світло, вдаряється об рожево-золотистий атлас фіранок і м'якими рефлексами кладеться знову на паморозь.

Катерина оглядається навколо: правильно розташовано меблі чи доведеться зробити перестановку?

Нові модні меблі — потрійна шафа з ясного дерева, низькі, під сучасний стиль, ліжка, прямокутні, без усяких прикрас нічні тумбочки — відгонять ще магазинним повітрям. Все до того необжите, що навіть ліжко, на якому лежить Катерина з чоловіком, чужиться до них.

Новий неподатливий матрац не пристосований до форм людського тіла. Нова, не забруднена недокурками попільниця тільки підкреслює необжитість квартири.

Речі, які стягнула Катерина з батьківського дому, стоять у явній ворожості до крамничної тандети[2].

Безбородько плямкнув губами, ніби немовля, що вдосталь нассалося материної груді.

Катерині зробилось жаль чоловіка.

Пощадила б Філька і звільнила його від цієї прикрої для нього розмови, якби не мала забобонного переконання, що коли пропустить цю нагоду, тобто з самого початку їхнього співжиття не покаже йому зубів, то навряд чи вдасться їй коли-небудь осідлати його. А пані Безбородькова, уроджена Річинська, не уявляє свого подружнього життя інакше, ніж верхи на чоловікові.

Катерина поволеньки відсторонюється від Філька. Від тягаря його голови у неї вже затерпла рука.

Прикриваючи коліна ковдрою, всуває Катерина босі ноги у капці, на нічну сорочку накидає хутро і навшпиньках виходить до неопаленої кухні.

Всі кухонні меблі пофарбовані у білий гігієнічний колір. Суміш запаху живиці і свіжого лаку нагадує аптеку. Катерина береться розпалювати вогонь під плитою. (Служницю для рівного рахунку найме вона щойно з нового року). За пічкою заздалегідь заготовлені сухі соснові розпалки. Невипалена плита починає куріти кислуватим димом, але навіть цей сморід створює ілюзію тепла. Тепер наставить вона воду для кави. Дверцята нового буфета відчиняються туго. Катерина не може відразу пригадати собі, де вона ткнула пачку з кавою.

Нічого, — потішає себе, — прийде час, коли вона зможе навпомацки знайти в буфетах чи шафах все їй потрібне.

В її домі буде порядок.

На фронтовій стіні у кухні, як і в батьківському домі по вулиці Куліша, висить невеличке дзеркальце для служниці, а фактично для пані дому, щоб та могла зиркнути в нього, заки вибіжить до несподіваних гостей. Безбородькова усвідомлює, що виглядає погано і краще їй не заглядати до дзеркала, але дурна цікавість перемагає розсудок. З стіни дивиться на неї землисте обличчя з посинілими повіками і виссаними губами. Катерина об'єктивно дивується Безбородькові, де його очі були, що таке чудо взяв у жони.

Зате вона зладить йому теплу купіль, — сміється в душі з себе і з нього. А крім того, ванна кімната і є в побуті саме те, що найбільш імпонує таким парвеню, як її Безбородько.

За ремонтом та обладнанням квартири Катерина майже не звертала уваги на оточення найманого будинку. Щойно тепер з вікна кухні (звечора веліла Марині не палити на кухні, і тому сьогодні вікна тут не замерзли) бачить вона, до якої міри жалюгідний дім навпроти! Облуплений, з латаними фанерою шибами, з запалим почорнілим дахом, з старими горшками на вікнах замість вазонів, без огорожі, без деревини, із скособоченою убиральнею.

Гарне сусідство, нема що казати!

Катерина якось не може уявити, щоб у такому домі могли жити симпатичні люди. Напевно, належить якомусь шевцеві-полатайкові з купою дітей. Трохи дальшим сусідом праворуч — старий будинок з високою огорожею і садом. Обгорнуті деревця в саду, загата попід північною стіною, прометена доріжка від брами до дороги, фіранки у вікнах свідчать за те, що там мешкають охайні люди.

Сусіди! Пані докторова заводитиме стосунки тільки з вищими і нижчими від себе.

Нижчих (цих впускатиме у свій дім чорним ходом) терпітиме біля себе для того, щоб ті своїми підлабузницькими похвалами та покірними, заздрісними зітханнями курили перед нею фіміам, а з вищими від себе старатиметься зав'язувати стосунки для того, щоб лопалися від злості такі, як вона сама!

По кухні розноситься запах свіжозавареної кави. Пахне домом. «Я в себе, — утверджується в думках Катерина, — я тут пані».

Щойно тепер дозволяє собі побавитись здогадами, що творилося уночі по вулиці Куліша, коли спохватились, що вона втекла з чоловіком.

Хто перший розумний зміркував, що це не жарт з боку панства молодих, а заздалегідь обпланований трюк?

Зоня! Ніхто інший, як вона, адвокат у спідниці, перша зорієнтувалася в ситуації, а тепер десь пиляє тупою пилкою маму, що та не припантрувала, не запобігла!

Вар'ятка Зонька, знайшла кого обвинувачувати!

Хоч по щирості Катерині не дуже-то й шкода матері. Далебі, час у сорок з гаком років стати дорослою. Безбородькова вважає, що вона кінець кінцем вчинила розумно не тільки щодо себе (і Філька!), але й щодо мами та сестер. Оцим сміливим, безперечно, дуже болючим для них фортелем, чи, як висловився по-лікарському Філько, кайзершнітом[3] вона примусила їх нарешті самостійно подумати про себе. (Мамі, як обіцяла, допомагатиме по змозі фінансових можливостей свого чоловіка).

Можна уявити собі, як закомашилася, розтривожилася «кохана родинонька» (улюблений вислів тітки Клавди), коли дізналися, що вона їм устругнула!

Та Катерині Безбородьковій байдуже до того, що пліткуватимуть за її спиною. Згадує слова Філька, що плітки могли б пошкодити панні Річинській, але пані докторовій вони не страшні.

У спальні заскрипіло ліжко. Катерина чує, як Безбородько завовтузився, втягнув носом запах кави, що линув з кухні, і, очевидно, знову накрився з головою. Напевно, вирішив подрімати трохи з заплющеними очима.

Безбородько не збирався дрімати. Розглядав затуманеними очима спальню, бо спросоння не міг з'ясувати собі, де він і що з ним.

«А, — позіхнув він, — таж це я в себе. Гм, непогано починається оце «в себе». Дай боже так нам і нашим онукам до самої смерті».

По Катерині залишився тільки запах парфумів у ліжку. До холери ясної, ще ніколи досі не мав у постелі такої запашної жінки! Баби, з якими мав діло, вживали завжди такі гострі простацькі парфуми, що від них аж в носі крутило. Лише Валечка була така гігієнічна, що вся пахла операційною.

Ех, Валечка, Валечка…

А оці вишукані, не виключено, що й оригінальні паризькі, парфуми — це теж, чорт його знає, одна з ознак вищого світу.

Навколішках човгав до нього син нашівського ремісника і таки переступив його високі пороги.

Зять Річинських (воно, звичайно, краще було б, якби той тесть був у живих!) — це вам не гелетка бобу!

Аж гаряче стало докторові Безбородькові від припливу самозадоволення. Витягнув з-під ковдри руку і повів нею по її атласній поверхні. «Яке легке, а яке тепле», — і для кращого усвідомлення цієї істини пом'яв крайчик покривала.

І чому це, обурювався, в їхньому вищому світі не пасує хвалитись такими речами, як пухова постіль чи напарфумована нічна сорочка шлюбної жінки?

Аромат натуральної кави нагадував Безбородькові добрі дні його раннього дитинства, коли мати з нагоди свята готовила «білу каву з кожушком». Батько було, неспроможний діждатися тієї блаженної хвилини, крутив цигарку і закурював натщесерце. Мати лаялася, що батько з самого ранку пускає «фабрику в рух», але з виразу її обличчя було видно, що вона не проти цигарки. «Фабрика» відвертала батькові думки від кави, яка вимагала часу, щоб осісти і настоятися, бо ж у цьому полягав увесь секрет того напою.

Безбородько потягнувся за штанами і тут, на спинці крісла, побачив сіро-синій пухнастий чоловічий халат. Подарунок від жінки. Чорт його маму знає, як там у них водиться, — може, йому треба теж було зробити якийсь подарунок Катерині?

Е, не мав би чим морочити собі голову з самого ранку! А халат приємний на дотик, ніби ангорська кішка. Гм, це тобі чистісінько, як у тій казці про пастуха, що став царевичем, — самовдоволено поплескав себе по волохатих грудях.

Теофіл роблено кашлянув, щоб привернути до себе увагу Катерини. Вона, й правда, тої ж миті зазирнула до спальні.

— Я, може, тебе розбудила? — спитала для чемності, хоч знала, що це не так.

— Я звик рано вставати, — поштиво відповів Безбородько, безпардонно позіхнувши до хряскоту в щелепах. — Мені здається… чи не розбудив мене запах кави… Колись, бувало, дома… як би там сутужно з грішми не було, мама завжди так викроювала, щоб на неділю була натуральна кава з цикорієм і молоком… Шкода, що навіть маминої фотографії не залишилося… Але, я тобі кажу, цілий тиждень могло не вистачати хліба, а коли приходила неділя, то кава з молоком мусила бути…

— Так? — без великого захоплення перепитує Катерина. Їй неприємна згадка про покійну свекруху. Воліла, щоб Філько взагалі родився без матері, ніж мала це бути мама-міщанка. Людина з більшим тактом, ніж у її чоловіка, не нагадувала б свого пролетарського походження, а цей вважає, що перед дружиною можна варнякати казна-що. Хай трохи підожде, вона ще стягне йому віжки!

Катерина перечекала, поки Теофіл звівся з ліжка (а сіро-синій халат таки йому дуже до лиця), а потім відчинила двері до ванної кімнати, звідкіль запарувало вологим теплом.

— Диви, диви, а я, бігме, не знав, що то так легко можна купіль зробити! То що ж, можна лізти у ванну?

Безбородько починає при ній скидати з себе нічну сорочку. Катерина хоче вийти з ванної, але голос Теофіла затримує її:

— Чекай, чекай, обмиєш мені плечі…

Безбородькова, уражена в своїй жіночій гідності, залишається у ванній кімнаті.

«А кому я дивуюся? В його сфері всі баби миють мужикам спини, та ще й у присутності дітей».

Зрештою, хіба справа в тому, що жінка чоловікові чи він їй помиє спину? У Мопассана, наприклад, є сцена, де пара коханців купається в одній ванні, — але яка тонка поетична любовна гра з його боку передує цій купелі!

Звичайно, вона зробить розумно, якщо заздалегідь дасть спокій подібним ілюзіям щодо Безбородька.

Що за обман!

В костюмі її чоловік виглядає куди симпатичнішим, ніж в Адамовім убранні. Одяг приховує не тільки цю хворобливо-білу шкіру, але й маскує баб'ячі стегна та набряклі, ніби в дівчини-підлітка, груди.

У ванні Безбородько починає порскати, хлюпатись, прискати і кректати, як, очевидно, ті, для яких купіль не є щоденним явищем. Нарешті він уже сидить у кухні на табуретці в чалмі з махрового рушника, в купальному халаті, поверх якого накинуто шубу, і схвальним поглядом стежить за рухами Катерини, яка порається біля сніданку.

— Що ж ти, жінко, наливаєш мені чашечку, ніби для горобця? Хе… хе… хе… Я не в гостях, слава богу, а в себе дома! Налий мені півлітровий збан, щоб я пам'ятав, «пане добродію», як каже Нестор, коли я снідав уперше в себе.

Простацький тон Безбородька до решти псує настрій Катерині.

— Якщо в тебе такий апетит, — дає Катерина перший урок доброго тону чоловікові, — то можна попросити ще одну філіжаночку. — І далі зовсім недвозначно, закінчує: — В нашій родині не прийнято пити каву півлітровими збанами.

Безбородько поводиться так, ніби не до нього сказані ці слова. Сьорбаючи та прицмокуючи, він випорожнює чашку за чашкою. Катерина ладна вже думати, що він навмисне грає їй на нервах.

Гарячий струмінь розходиться Безбородькові по тілі. Після ванни (до речі, не зовсім теплої) це особливо приємно. Так. Тепер ми закуримо собі. Ледве витягнув він з кишені шуби портсигар, як Катерина тицьнула під ніс попільничку.

— Дай спокій, знаю сам! Ми теж трохи обертались між панством. Ти не забувай, що п'ять років прожив ім шенен Він[4]. Знаю етикет не гірше, може, від декотрого паничика, але, прошу тебе, не цивілізуй мене хоч сьогодні. Хоч у моїй власній хаті дай мені… бути собою!

Катерина не відзивається. З нервовим поспіхом починає прибирати на столі, немов хотіла покласти кінець розмові на цю тему.

— Ти зрозумій, — розходиться Безбородько, не звертаючи уваги на кислу міну дружини, — що всі ці роки був я ніби спутаний. Ти бачила коли-небудь спутаного коня на толоці? Так, от видиш. Інші коли засідали за стіл, то потирали руки, бо їм слинка текла, а я, розумієш, не чув смаку. Мені сорочка прилипала до лопаток з переляку, чи правильно орудую ножем, чи вхопив той келишок, що треба. Яка тут приємність, коли з тебе сьомі поти сходять? Ти гадаєш, що тоді у вас на тризні я дуже почував себе у своїй тарілці? Бодай так пси петрушку пасли. А тут, розумієш, треба держати фасон, аби не осоромити себе. Ти міркуй, жінко, я роками, ну, бігме, мріяв про колочену фасольку з часником, олійкою і перченим квашеним огірком. А до того свіжа кулешка, але така, щоб її можна ниткою краяти… Ти знаєш чи не знаєш, що ніщо так не смакує, як страва, яку ми в дитинстві їли? А таку кулешку вкраяти ниткою, а потім пом'яцкати в пальцях, от так, от так, — показав він їй рухом руки, — і вмочати в колочену фасольку, по якій би спливала присмажена на олійці цибулька… Що? Не тече тобі ще слинка?

Катерині могла набігти слинка, але не апетиту, а огиди, — так корчило її від його простацьких манер.

Бачила його тепер нагим не тільки зовні, але й з нутра, ніби розрізаний кавун.

Остаточно зрозуміла, що Безбородько, пошиваючись у пани, вкрав у її сфери не лише правила поведінки за столом чи фасони костюмів, але підробився і під манеру розмовляти, прийняту в її середовищі.

У своєму домі буде він м'яцкати кулешу в пальцях, плювати на паркет і посилати собак петрушку пасти.

Що ж, з часом Катерина наведе порядок і в цій справі, а поки, якщо виникне така необхідність, виправдає його простацькі навики, як захоплення фольклором.

Вийде модно і… весело!

Добре усвідомлювала, що відтепер компрометація доктора Безбородька буде подвійною компрометацією докторової Безбородькової, уродженої Річинської.

— Але що ти гадаєш? Я міг облизуватися тільки в думках, бо я був пан, а пани не їдять фасольки з часником… Ха… ха… ха… Ти розумієш, що трагедія була в тому, що я потім уже мав гроші. Я міг до чорта з'їсти того, що мені смакувало. Але що була б собі подумала пані Бровко, якби я замовив на вечерю колочену фасолю чи мандибурку[5] з дзємою[6]? Ні, жінко, ти таки не годна цього зрозуміти, хоч ти і моя шлюбна. А тепер сиджу у своєму домі і плюю на таких, як пані Бровко… Ха… ха… ха… — розреготався, — але добре. Тепер я не залежний від пані Бровко, бо сам пан… Ха… ха… ха… От захоче пан, візьме плюне на підлогу, розітре черевиком, — і хто йому що зробить? Це і є, жінко, той, свій дім.

— Не знаю, — пройнята вся презирством, старається не дивитись на нього Катерина, — треба хіба зовсім без пам'яті бути, щоб плювати на паркет. Для цього є плювачка. — Вона нахиляється, ніби хоче пошукати цей предмет і ткнути його Безбородькові під ніс.

— Таж це символічний плювок, жінко. Як ти цього не розумієш? — тягнеться він до Катерини, обнімаючи її нижче пояса. — Тепер ти моя, так?

— Так…

— А якщо так, то я хотів би тобі в чомусь признатися, розумієш, аби ніяких секретів між нами не було… бо мені тяготить, а, сама розумієш, раніше я не смів…

Катерина тужавіє вся. Ще, чого доброго, дізнається, що в нього байстрюк десь на селі, якого він заміряється спровадити в їхній дім. Та, хоч що б там було, вона готова до оборони й нападу.

— Слухаю. — Катерина примощується на табуретці так, щоб держати Безбородька поглядом, ніби на прив'язі. Вона готова слухати його вухами, очима, кожним нервом стягнутого від напруження обличчя.

— Гм… та воно й слухати так дуже нема що. Ти не змерзла? — буцім огортаючи хутром Катерину, він намагається сховати лице в її подолку.

— Дай спокій, Фільку…

— Видиш, жінко, я не хотів би, щоб ти думала погано про мене. Як каже доктор Гук? Щирість передусім.

— Та говори вже, — не дуже дружелюбно підстьобує його Катерина. Вона силоміць зводить його з-над свого подолка. Хай дивиться у вічі, коли говорить з нею. Безбородько морщиться від такої «ніжності», але скоряється. Якщо з ним так поводяться, то й йому нічого панькатись.

— Одним словом, жінко, я по вуха в боргах.

Погірдлива усмішка Катерини не проминула уваги Теофіла. Змішаний, запитує її очима: в чому справа?

— То все, що ти мав мені сказати?

— Все. А що?

— І це весь секрет, що ти його так довго м'яцкав?

Безбородько не розуміє, чого їй треба від нього.

— Я вже сказав…

— Тоді знай, що твій секрет для мене давно не є секретом. Не віриш?

Безбородько перш за все не повірив своїм вухам, що Катерина взагалі може з такою безтурботністю говорити про борги. Це не в її характері, і тому Теофіл насторожився, хоч хлопський розум підшепнув, що йому нічого серйозного не повинно загрожувати від жінки, яка назавжди зв'язала свою долю з його.

Все ж таки треба вияснити нарешті цю каламутну ситуацію.

— Це добре, жінко, що секрет, який мені так докучав, для тебе давно не таємниця. Але ти мені скажи одно: хто тобі сказав, що доктор Безбородько в боргах?

— Хто? Ти наївний, мій мужу, — вона зневажливо гладить його по голові. — Як мені було не знати про твої борги, коли я сама приклала до того, аби вони множились… Тобі хіба не видалося підозрілим, як дехто з купців насильно пхав тобі товар на оплату?

Безбородько сам відчув, як міняється на обличчі. Воістину так було, як вона говорить. Силоміць тицяли йому ручку в пальці, і тільки діла з його боку було, щоб підписатись під злощасним зобов'язанням. Тільки він, зарозумілець, вважав тоді, що купчики мають собі за честь давати в борг такому клієнтові, як доктор Безбородько.

— Я одного не розумію: що ти з того мала?.. Нащо тобі було топити мене в боргах?

— Ти дійсно не здогадуєшся? — Катерині аж не хочеться вірити, що він до такого ступеня обмежений. — А хіба, коли б у тебе були вільні руки, говорім по щирості, хіба б ти оженився зі мною?

Катерина сказала і вп'ячилася очима в Безбородька: чи розуміє, що відкрила перед ним останню хвірточку, через яку може без шкоди пронести свою власну і її гідність? Чи дійде до нього, яка це велика, вирішальна у їх взаємовідносинах проба джентльменства з його боку? Ох, якби вистачило йому розуму галантно заперечити, збрехати по-великопанському (і так уже нічого змінити не можна), що взяв би її за будь-яких обставин, за будь-яких умов, заборгований чи з капіталом (якщо б у нього такий був), бо ж він любить свою Катрусю.

На жаль, Безбородько не виявився на висоті. Він не знайшов, що їй відповісти, бо признавав її рацію. Справді так: коли б не цей вексельний зашморг довкола шиї, то який дідько змусив би його женитись на найстаршій з сестер Річинських? Безбородько сягнув би по херувимчика Нелю, в гіршому випадку не дав би Валечці виїхати з Нашого.

Вважав, що поводиться з дружиною чесно, якщо не заперечує правди. Катерина дивилася тепер на Безбородька, не завважаючи його. Презирство, яке відчувала до нього в цю хвилину, не можна було ні з чим порівняти.

Не вистачило йому розуму спромогтися на галантність, хай тепер нарікає на свою дурну голову.

— Це ще не все, мій дорогий. Я повинна тобі сказати, що багато хто з нашівців вважає, що ти оженився зі мною заради грошей… І ніхто не знає, в тому числі й ти сам, що ти взяв мене з ідеальної любові…

— Що ти хочеш цим сказати?

— Хочу сказати, що ти, Філечку, не тільки оженився з голою-босою панною, але ще й узяв за нею у віно борги, які удвоє перевищують ті, що ти маєш…

Катерина сказала й зблідла. Не з страху, а з почуття надмірної відваги, що крижаним струменем вливалася в неї. Видалася сама собі величною у своїй одчайдушності.

Безбородько скулився і мовчав. Підкосив його не так самий факт матеріального краху, як свідомість, що йому зрадила його щаслива зірка, в яку він так забобонно вірив.

Так ганебно спотикнутись на… гладкій дорозі!

Чим? Чим погрішився супроти свого опікунчого духу, що той так жорстоко помстився йому?

Так, кінь, на якому він мчався галопом крізь життя, долаючи перешкоду за перешкодою, з волі вищої сили дістався іншому господареві.

Згасла іскра — залишився самий попіл. Безбородькові стало ясно, що з сьогоднішнього дня він не зможе вже нічого гаряче прагнути для себе. Одне ще питання цікавить його:

— А як же Суліман?.. Таж я питав його, і той негідник запевнив мене, що у тебе є капітал… Неможливо, аби маклер не знав правди…

— Ні, Суліман знав, як стоїть справа з нашим капіталом…

— Що ж він тоді за інтерес мав, — стогне Безбородько, — обманювати мене?

— Мав він у тому свій інтерес, не бійся. Він не хотів, щоб Неля попала тобі…

— А яке його собаче діло?

Катерина зітхнула з робленим співчуттям:

— Я не знала, що ти такий сліпий. Хіба ти не бачиш, не здогадуєшся, що Суліман по вуха закоханий у нашу красуню?

Спазм схопив Безбородька за серце. Хвилину перед цим він подумав, що в тій купі попелища не тліє вже жодна іскра, і раптом вона так боляче опекла його.

— Але ж Суліман… Суліман — єврей, — Безбородько зразу схопився найсильнішого аргументу.

— І що з того? — довершувала свою помсту Катерина. — Хіба в єврея немає серця, немає очей?

— Але Неля, хіба ж вона схоче дивитись на нього?..

— Це її справа. Знаю, що була вже в нього на квартирі.

Безбородькові захотілося раптом дико, по-ідіотськи заіржати.

— Ти не маєш чого впадати в розпач, — вела далі Катерина з холодним розрахунком, — бо Неля і так не пішла б за тебе, бо ти гидкий їй.

Безбородько охляв до того, що відчув себе знеболеним. Хотілося йому сказати Катерині, що її стріли не ранять уже його, але не почував достатньої для цього сили волі.

Захотілося лягти, простягнути ноги, а що важливіше — сховатися під ковдру. Хай би та відьма дюгала вату, а не його серце.

Встав.

— Тобі чогось треба? — схопилася й собі Катерина. Його осунена постать пробудила в ній якщо не серце, то розсудок.

— Нічого мені від тебе не треба. Ляжу в ліжко. Холодно все ж таки.

— Я зараз, — пішла поперед нього в спальню, щоб поправити постіль.

Безбородько перечекав, поки вона впорається з подушками, а потім став роздягатись.

Не маючи куди подітися від свердлючого ока своєї прекрасної половини, він повернувся спиною до неї, притому закутався в ковдру так, що самі лише ніздрі виглядали на повітря.

В домі Річинських ще не бувало такого: гості серед ночі і морозу шикуються до від'їзду, а ніхто з домашніх хоча б жестом, хоча б для самої форми не пробує затримати їх.

Трудно, мабуть, доводиться Олені вив'язуватись з подвійних обов'язків господині і голови дому.

Сновигає поміж зворохобленими гостями без припрошуючого слова, без заохотливої усмішки, а вся її постать виражає тільки одну мольбу, аби гості не барилися з церемонією прощання та чимхутчіш звільнили її хату.

Лише Нестор (та цьому і так ніхто не дивується) нахабно упросився переночувати у Гелі. Коні відіслав з Несторовою, а до готелю о цій порі, знаємо це з практики, пане добродію, не достукаєшся. Бидло портьє, напевно, накрився кожухом і хропе, аж слина з рота тече. Це ж свинство, пане добродію, щоб у такім славнім місті, як Наше, був тільки один готель.

Нарешті Мариня засунула браму за останніми залубнями.

Якийсь час у сінях напотемки вовтузиться ще з вхідними дверима. Напучнявіли від пари, що у ті дні безнастанно бухала з кухні, а тепер ані руш не хочуть приставати.

Людині й без того мало що бракує, щоб гавкати почала від нервів, а тут ще й з дверима такий трафунок[7].

Нарешті вже якось перекрутила ключа в замку. Роздратована, розпатлана, червона, минає Мариня кухню і йде до їдальні.

— Прошу їмосці, гайда, панни, і ви, стрийку Несторе, зберімося докупи й порадьмося, як то між фамілією[8] буває, що нам далі робити, як нам, гей той казав, з біди вихрапатись!

— Мариню! — мало що не з сльозами на очах проситься Олена. — А хто в таку пізню ніч починає розмови? Почекаємо з нашою справою до ранку. І так вона нікуди від нас не втече, хоч би ми і не знати як хотіли цього…

— Тої самої! Певно, що не втече, сіле візьме і перегорить у чоловікові. А їмосць уже таку натуру мають, іно би пригладжували, а тут, скажу їмосці, нема що замащувати, а треба кричати до бога про пімсту, що таку кривду заподіяли нам, сиротам.

— Завтра, Мариню, завтра поговоримо про все…

— А може, і змивання посуду відкладемо на завтра? — запитує визивно Мариня, пам'ятаючи заповідь Олени: «Пори в нього носом, а не залишай на ніч немитого посуду».

— І посуд перемиємо вранці.

— Но, — креше об долоні Мариня, — як я маю таке від їмосці чути, то мені вже й жити не хочеться. Світ кінчається, не інакше! Залишити на ніч брудні виделки й ножі, аби поржавіли до ранку?! Нє, прошу їмосці, посуд буде перемитий, аби-м навіть мала в нього носом пороти, їмосць можуть іти собі спати, як так уже на сон хилить, — глузує з Олени, прикривши очі своїми закучерявленими віями, які колись Нестор напідпитку порівняв до лоз, що нахилилися над озерцями, — але та розмова однаково не мине їмосці.

Навіщо ця погроза, моя Мариню? Їмосць і без того знають, що не уникнути їм інквізиції. Ідеться тільки про те, щоб пересунути речинець до сходу сонця. Олена тільки що відпросилася у Зоні. Правда, тут заступилися за неї її добрі діти — маленька господинька і Неля, яку вчинок Катерини начеб пробудив з летаргії.

Як же вони старалися, ластівки мої, одна наперед одної підбадьорити матір однією інтонацією голосу, саможертвено видавленою усмішкою, самаритянською святою брехнею, щоб хоч трохи заспокоїти її.

«Коби до ранку», — думає Олена про Мариню, а головне про Зоню, зачіпний, незносний характер якої не осуджує, боронь боже, а приписує до рахунку своїх гріхів.

За ніч їхні думки охолонуть, нерви уляжуться, а слова у світлі сонечка божого стратять свою яр.

— Хай мама не журиться, все буде добре, мамочко. Доки ми з мамою, нічого направду злого не може з мамою статися.

Такі в неї ці дві середущі. А коли говорити про Нелюсю, то в житті дуже рідко так буває, щоб така краса ішла в парі з голубиним серцем.

Слава… Дитина просочена своїм коханням, ніби вощина медом, і цілий світ її не обходить.

Вранішнє сонце застало Олену у сні. Все ж таки переміг сон на світанку. Коли прокинулася, то з кухні долинав уже дзенькіт посуду. Мариня розміщувала помиті горшки та каструлі по бляшаних шталюгах на стіні.

Олена приперезала поверх халата кухонний фартушок і так увійшла до кухні.

— Добрий день, Мариню, я прийшла помагати, а Мариня, бачу, впоралася вже сама…

— Їмосць чули, як то кажуть: чекав дід на мід, та й без вечері спати ліг. Хай їмосць краще розпорядиться, що з тим м'ясивом робити, що його стільки полишалося. Хоч бери та поправини справляй…

— Тепер зима, Мариню, може постояти, — хоче Олена якось обійти чергову провокацію з боку Марині. — Я десь читала, що в Сибіру чи Гренландії заморожують от так м'ясо на цілий рік.

— Хай їмосць краще мовчать.

Олена вмовкає.

Безперечно, це перше весілля в розгалуженому роді Річинських, що обійшлося без поправин. В неї, Олени, можна сказати, зовсім скромне весілля було, а й те було з поправинами.

Звичайно на другий чи третій день після весілля, коли гості трохи відіспляться та освояться поміж собою, відкинувши маску етикету, щойно тоді починається невимушена, весела забава.

— Прошу їмосці, браму відчиняють… хтось заїжджає до нас! — несамовито скрикує Мариня і біжить з тією новиною у покої до дівчат.

— Спаси і охорони господи! — в крайній розгубленості звертається Олена до бога словами, що ними звичайно просить відвернути нещастя від своєї родини.

Кого це ще несе недобра сила на її бідну голову?

— Мариню, Олю, Нелю, вийдіть котра на ганок, звідайте, хто там приїхав!

Поки дівчата поодягалися, — всі ще лежали в постелі, — Орися була вже в хаті. Довга, до землі, з коміром по пояс, а манжетами по лікті, бараниця пойнялася вся памороззю, аж занесло від неї в кімнаті озоном. Від усієї Орисі залишилося тільки обрамоване сивими кучерями, до непристойності помальоване морозом мале личко.

Паморозь танула на віях, і Орися плакала веселими слізьми. У всякому разі, всі зітхнули з полегкістю, що тим нежданим, непрошеним гостем виявилася саме невістка Ілаковичів.

Орися одразу ж стала виправдуватися. Телеграма з запросинами на весілля не застала її вдома. Коли пізно ввечері повернулася з сусіднього села (їздила оглядати коня в одного господаря), дуже жалкувала, що втратила таку оказію. Повинна сказати: її свекри трохи надулись, що телеграма була адресована тільки на невістчину адресу, але це — між іншим. Все ж таки, незважаючи на замети по дорогах, приїхала сьогодні, бо ж ясно, що весілля в Річинських не кінчиться в один день, а поправини часто бувають веселіші, ніж сам церемоніал весільного пиру.

Але чого це такий спокій у домі? Сплять ще гості? І чого це на подвір'ї немає залубнів, тільки посліджене місце залишилося по них? Не може бути, щоб гості вже роз'їхались, правда, дівчата? Ага, певно, повідсилали коней з фірманами на ночівлю; де тепліші стайні. А хто з гостей ночує в домі? Що-о? Один Нестор?

— Де ж той стрийко? — справляє свою необережну фамільярність. — Давайте його сюди, ми зараз натремо йому вуха снігом!

Слава поскакала на одній нозі за Нестором до ванькирика, а тим часом Оля з Нелею розкутували Орисю з бараниці, з хустки-пледа, перев'язаного навхрест на плечах, наввипередки визволяли її черевики з солом'яних папуч, одне слово, доти возилися з нею, поки залишили її в одній візитній сукні з хутряною пелеринкою на плечах і лакірках на ногах.

— Я ніколи не сказала б, що блондинкам так до лиця фіолетовий колір! — вигукує Неля.

У модному, вузькому знизу, «плутаному», як сміялись чоловіки, платті, з оголеними до ліктів руками, Орися видалася їй особливо принадною. Може, це ще й від того, що цілу попередню ніч мелькали Нелі перед очима лише охлялі, бліді лиця.

Тим часом відчиняються навстіж двері з спальні. Зоня, прибравши позу церемонімейстера, урочисто впускає заспаного, з одним прилежаним боком лиця, але вже причесаного і відсвіженого одеколоном стрийка Нестора. На Славу найшли пустощі з самого ранку: вчепившись за хлястик піжами, вона попихає стрийка ззаду.

— Не може бути! — вкрай вражений несподіваною з'явою, белькоче стрийко Нестор. — Не може бути. Мені хіба сниться, пане добродію…

Мальовничо спершись об раму вікна, у морозяних бліках, фіолетово-золотиста, ненормально рум'яна, з такими ж ненормально білими смугами довкола носа стоїть велика, пахуча, апетитна невістка Ілаковичів.

Зоня з обуренням помічає, що той старий шалапут, їх велебний стрийко, насправді схвильований. От буде весело, коли до тітки Ілаковичевої дійдуть чутки про шури-мури її невісточки.

— Цілую рученята, кузиночко, — згрібає у жменю Нестор пругкі, виточені Орисині пальці і з гріховною побожністю прикладає їх собі до губ, — а я тебе цілу ніч виглядав, недобра. На, послухай, — тягне її руку собі за пазуху, — послухай, як воно калатає, пане добродію.

Орися придержує руку, нібито пручається, але чинить це в'яло й, головне, без того глузливого нещадного смішка, яким жінки вміють садовити на місце не завжди тактовних мужиків.

В її опорі помітні і страх перед недоступним, але таким бажаним з обох сторін, і чисто жіноча передбачлива, полохлива недовіра у чоловічий, так часто лише солом'яний, порив.

— Ти мені не віриш, — густим шепотом хрипить отець Нестор Річинський, ніби їх тільки двоє в кімнаті, і всім корпусом упритул присувається до Славкової жінки. Та не відштовхує його від себе, лише, задихана, ще щільніше притискається до віконної рами. Якби могла, увійшла б у неї і Нестора потягла за собою.

— Стрийку, — істерично зарепетувала Зоня, — що ви робите? Помнете нову сукенку Орисі!

Нестор поки що дає спокій невістці Ілаковичів, але Зоня дістає за те доброго ляпаса понижче поперека, аби не пхала свого носа, пане добродію, туди, де її не просять. Крім того, стрийко розуміє Зонцю. Через свій дурнуватий гонор дівка, напевно, ще не побувала у лещатах чоловічих обіймів, а стара відьма природа домагається свого.

Коли Олена увійшла до їдальні, то стрийко гиндричився з племінницею, а Орися все ще пригладжувала долонею плаття, якого не встигла пом'яти.

Олена (як же ж личить їй голубий кухонний фартушок) як на те питає й навіть не уявляє, як ціляє в точку:

— А чого це твій чоловік, Орисю, не показується ніде з тобою?

— Дорогі мої, — галасливо перебиває Нестор Олену, аби звільнити молоду Ілаковичку від відповіді на те слизьке питання, — у мене щойно блиснула нова ідея! Добре, пане добродію, що маємо Орисині залубні[9]. Поснідаємо і, скільки нас тут, сідаємо на залубні і вйо — на Джерельну! Іду на ви, пане добродію! Гелюню, не геніально? І ти з нами, розуміється, на почесному місці, пане добродію!

Ні, ні, відхрещується Олена. Перша не покажеться вона до Катрусі за жодні скарби світу. Всьому є своя межа, Несторе, щоб ти знав. І материнська дурна любов повинна мати крихту хоч і підленького, а все ж таки якогось гонору.

— Панни, дівчата, що це ви жодного руху не робите? А маленька господинька чого надулася, як вошка на морозі? Що ж це, пане добродію, я з вас усіх маю бути наймолодшим?

Він, за звичкою, хотів ущипнути Ольгу у щічку, але та вивинулася йому з-під рук:

— Хай стрийко вгамується нарешті!..

— Еге, але ти ще не сказала мені, чому ти така сердита?

— Господи, які ви всі комедіанти! Мама ні… наша мама виняток, — поквапно поправилася й повела очима за Оленою. — І як я раніше цього не зауважувала?

— Олюнцю, — журно похитнув головою стрийко Нестор, — та коли на те пішло, то все життя один фарс. Ідеться тільки про те, хто яку роль облюбує собі в цій комедії… Я з приємністю грав би все життя першого аманта[10]. Ха-ха-ха!

Раптом він урвав сміх. Ольга, до якої держав слово, зробила гримасу, що ні в якому разі не могла стосуватись до того, що він їй говорив.

Нестор оглянувся.

Посеред їдальні стояла Катерина.

Стрийко, який не спускав ока з невістки Ілаковичів, бачив, як Орися кинулася до Катерини з простягнутими руками і як тут же опустила їх, збита з пантелику загальним демонстративним мовчанням.

Олена — і та, перемагаючи сльози, мовчала. Катерина буцімто не зауважила замішання, яке вона внесла своєю особою. Вона сердечно привіталася з Орисею, церемонно прийняла її побажання всього найкращого, поцілувала ще раз кузину за подарунок, якого фірман не встиг ще знести з саней, жартівливим тоном поскаржилася на чоловіка-сплюха, якого ніяк не могла витягти з постелі (в цьому місці Нестор видав з себе багатозначний нечленоподібний звук), і найнормальнішим у світі голосом заявила, що прибігла помагати ладити сімейний обід, іншими словами — поправини на невелике коло.

Мариню, яка, вгледівши паню докторову, мало не обернулася на стовп, Катерина поплескала по плечі, мовляв, дивуватись Мариня буде пізніше, а тепер треба закасувати рукави і братись за роботу.

Коли Катерина залишилась удвох з Оленою (дівчата порозбігались котра куди, а Орисю Нестор затягнув на «дві слові» до ванькирчика), Безбородькова припала до Олениних рук:

— Мамцю, хай мамця повірить, що і для вас, і для нас буде краще, коли житимемо нарізно. Я вже мамці говорила і тепер скажу ще раз: я мами ніколи не покину… Буду давати мамі щомісяця, скільки зможу… а те, що я зробила, то так мусило бути. Я не хочу мамі розкривати всіх секретів, але прошу мені вірити, що я не мала іншого виходу.

Олена тихенько поплакувала. Хотілося їй бути трохи ніжною до дочки і бодай погладити її по голові, але рука не знялася. Найважче було для Олени те, що не вірила у щирість слів своєї найстаршої. Знала ж бо: не того прийшла Катерина сюди, що стало їй жаль матері.

Пані докторова потрудилася прийти з Джерельної аж на вулицю Куліша, аби в зародку придушити плітки, які вже розходяться по Нашому.

Звичайно, плітки не можуть зашкодити пані докторовій Безбородьковій, але на відвідинах пацієнтами приватного кабінету доктора Безбородька це може відбитись. З цією метою, власне, і придумано ті поправини на мале коло, чи то пак сімейний обід.

«Вибити палицю з рук противника, поки він ще не потяг нею по тобі, — це неабиякий хід», — думає з болючою чужістю мати про свою найстаршу дочку.

Зоня Річинська не користувалась симпатіями серед місцевих хлопців. Одні сміялись, що та гонориста панна чекає хіба на англійця з Коломиї, а інші розповсюджували чутки, що Зоня, мовляв, з того типу жінок, які можуть бути чудовими коханками, але не підходять до дружин.

Чоловіки цікавились нею саме завдяки прикметам, які висміювали в ній. Жінки не любили Зоні. Свідомість цього справляла Зоні своєрідну приємність. Була недоступною, гоноровитою і зовсім не турбувалась, як інші ставляться до неї.

Олену, коли Зоня була ще дитиною, журила її вдача.

— Як будеш така далі, то ніхто не любитиме тебе, — хотіла настращати дитину, але Зоня сміялась. Мружила при тому очі і колола самими зіницями. Ще зовсім мала, а така вже самовпевнена.

— Або мені потрібно, щоб мене хтось любив? Або то так добре, як когось усі люблять? От Нельку всі люблять і всі чогось хочуть від неї. Мене не потребує ніхто любити, — чи мені гірше від того буде? Ще ліпше!

— А може, те минеться, — потішала себе Олена перед чоловіком. — Діти її віку звичайно люблять все наперекір робити. Єсьм певна, що Зоня не така, яку вдає з себе. Напевно, тішиться, коли я чи ти пригорнемо її до себе, а тільки так вдає, що наша любов їй байдужа.

Небезпечний вік дозрівання давно минув у Зоні, а вдача її нітрохи не змінилась. В свої двадцять три була така сама, як і в тринадцять. Носила тепер півчеревики на високих французьких каблуках. Було це наче наперекір моді, яка у змові з спортом крокувала тепер в зашнурованих півчеревиках на низьких широких підборах. Ходу мала легку, граціозну, ногу зграбну у кістці, з високим підйомом. Коли йшла з гордо піднесеною головою, завжди наче у незгоді зі світом, не заохочувала до ближчого знайомства.

Поза її спиною чоловіки розказували анекдоти з приводу її прищуватого обличчя, але перед нею самою знімали капелюхи з шанобливим уклоном.

Навіть Олена з усіх своїх п'яти дочок найменше повчала Зоню. Часом обминала її, як терня на стежці.

Коли хтось з дітей докоряв їй тим, виправдувалась:

— У Зоні не знати коли на який гумор натрапиш, а я люблю спокій у хаті. Краще вже не зачіпати біди.

Насправді була інша причина, чому Олена так багато дозволяла Зоні. Натякнула про це навіть Орестові Білинському при його першому візиті. Зоня прийшла на світ випадково, проти бажання й волі матері, і тепер Олена пояснювала собі, що Зоньчина погана натура, власне, звідси й узяла свій початок. Вона, Олена, согрішила тим, що ненавиділа зачатий плід, і тепер мусить відпокутувати свою провину.

Зоня справді була якась відмінна від решти дітей. Мажарин якось висловився про Зонину вдачу:

— Воно так, прошу панства, всі люди носять черевики на ногах, а панна Зоня хотіла б одягти їх на руки.

Над нашою родиною навис фатум.

Катруся перша зробила пролом у мурі, і тепер ми всі насторожені: обвалиться мур чи виявиться таким міцним, що витримає?

Атмосфера очікування згущується в нашому домі з кожним днем.

Але навіщо всі ми вдаємо, начебто в нашому домі все нормально, все по-давньому?

Чи не скидається це на те, що ми граємо комедію перед… порожнім залом?

Тим часом у нашому домі, либонь, тільки годинники ходять нормально. Зрештою, я б не здивувалась, коли б у цій атмосфері вони оголосили страйк.

Мене цікавить інше питання: татко відійшов, Катруся втекла від нас, — хто ж тепер буде главарем у нашій родині?

У всякому разі, не мама і не я. Може, Зоня? Ого, вона не мала б нічого проти, щоб захопити владу у свої руки, але проти тирана повстане народ, тобто Неля, я, Мариня, мама й Ольга. Хоч мала господинька залишиться на своєму посту незалежно від особи пануючого.

Ах, вже знаю, як воно буде. Згідно з демократичними віяннями, нашим царством управлятиме президент Мариня. Втім, вона сама собі надала цю високу посаду.

Своє урядування Мариня почала з того, що порушила питання про квартиру. П'ятикімнатне мешкання тепер рішуче нам не під силу, отже, як бути? Воно, звичайно, розпускає Мариня дипломатію, ніби каракатиця своє чорнило, могло б залишитися так, як є, якби знаття, що Славуня (люди, це я, я!!) ще в цьому році вийде заміж. В тому випадку, розуміється, немає сенсу збуватися старого гнізда.

Прошу, не думайте, що це зондування грунту: це просто-напросто моральний тиск на мене. Ситуація до того загострена, що Север повинен би днями попросити маму о мою руку (вам подобається така форма: «О мою руку»?).

В гру входить не тільки гонор родини, але й п'ятикімнатна квартира.

Іншими словами, Север повинен женитись на мені, щоб зберегти старе гніздо.

Север, коханий мій, що ти на це?

Життя (мама сказала б: «Господь досвід чує») випробовує мене більшою міркою, ніж можу двигнути на своїй спортовій спині. Север, коханий мій, може, трошки допоможеш мені під гору?

Пробач мені і, прошу, не гнівайся, я не хочу бути надокучливою, — але чому ти такий чуткий, коли йдеться про нежить у мене, і такий якийсь байдужий у цій насправді великій біді?

Я, завжди така, як мені здавалося, смілива (пригадуєш, як я хотіла діставати зірку з неба?), тепер відчуваю незнайомий, новий страх у собі. Починаю боятися, наприклад, таких речей, як раптової мовчанки в кімнаті, бо мені починає здаватись, що кожне з тих, хто мовчить, готується запитати мене: коли нарешті Север заявить про свою готовність одружитись зі мною?

Почуваю полегкість, коли в хаті запроториться що-небудь і всі домашні зайняті пошуками цього предмета. Так благословенно недавно зникли десь великі ножиці. Я знаю, що в такі хвилини нашим не до мене й Севера. Радію дрібним суперечкам, бо вони теж відвертають увагу наших від мене й Севера. Найменшу нісенітницю, що її принесе Мариня з базару, роздуваю до сенсаційної чутки, бо це теж хоронить мене від теми «Слава — Мажарин». Кожну чужу людину в нашому домі, навіть коли б це мав бути екзекутор чи поліцай, вітаю, як свого рятівника, бо при чужих у нас не мовиться про доктора Мажарина. Починаю не любити те, що колись любила, й навпаки. Уникаю, наприклад, так званих сірих годин в нашому домі, хоч колись дуже любила ту смужку часу, коли за вікном уже темніє, а на столі ще не засвічена лампа.

В такі хвилини люди говорять притишено, щоб їхні серця могли зближуватись, начебто гамір і світло перешкоджають їм у цьому. А тепер боюся, що, власне, в цю золоту сіру годину наші почнуть по-доброму, по-сердечному… висотувати з мене жили на тему Севера.

Вчора Оксана забула в нас свій віденський журнал мод. Всі мої сестри сиділи над журналом і метикували жартома, які б фасони пошили собі, коли б у нас були гроші, коли це раптом Зоня — як горобець з конопель:

— Ану, подивіться, які тепер фасони шлюбних суконь. Як ти вважаєш, Славцю? Скромно, але елегантно. Десь після великодня…

— А певно, чого ждати? — Це називається, що Мариня заступається за мене. — Лише не вийшло б такого, як з весіллям пані докторової.

Не можу вгадати, що Мариня має на думці: витівку стрийка Нестора з тіткою Меланією чи втечу Катерини, — але Зоні більш до вподоби те, гірше:

— Ми не думаємо, що ти зробиш так, як Катерина. Бачиш, спальню дамо тобі. Правда, мамо? В малій може бути його кабінет, влітку пацієнти можуть чекати й на веранді. А що ти на це?

Що я на це? Насамперед роздягнули мене догола, витрутили на мороз, а потім питають: чи не змерзла?

Мама, наша свята, вловлює моє розпачливе SOS, бо поспішає мені на допомогу:

— Зонцю, Мариню, діти, дайте спокій! Перед нами ще рік жалоби, а ви про весілля завели… Я й так через те Катрусине весілля не можу людям у вічі подивитись… Господи, що про мене і вас люди подумали б? В хаті важка жалоба… Аби я цієї бесіди більше не чула.

Бідна мама від нападу Зоні заслоняється жалобою в домі, ніби дитячою парасолькою від каменюк, але в дану хвилину і це мене рятує.

Север, невдячне створіння, де ти? Іди припадь пані добродійці Річинській до ніг і дякуй, що вона так спритно оборонила тебе й мене від каменюк.

Насамперед каменюка випадає з рук Марині:

— То таки так. Їмосць добре кажуть. А то ще, прости мене боже, грішну, подумають люди, що наші панянки не в силі дочекатись кінця жалоби. Нема що — треба буде пересунути Славусине весілля.

«Слава богу, слава богу», — молюся в душі. На жаль, Мариня ще не скінчила.

— З весіллям почекаємо до осені, але з чиншем годі чекати довше… Як то кажуть, заки сонце зійде, роса очі виїсть. Як собі їмосць гадають, але я кажу… я не маю звідки вилуплювати (що за огидні вислови у цієї Марині!) кожного місяця по сто двадцять злотих.

Хто після таких слів насмілиться взяти слово?

Мама!

— Я думаю, — починає вона, затинаючись, — мені здається, не знаю, як ви всі, це мешкання тепер взагалі завелике для нас. Якби це тільки від мене залежало, то я замінила б його на два малі покоїки…

Якби це від неї залежало! А від кого має залежати? Господи, чому мама не розуміє, що вона не має права говорити так… неавторитетно!

— Два малих покоїки для нас тепер вистачить…

Раптом моє серце калатнулося об грудну клітку, наче людина в розпачі головою об стіну, і завмерло. Аж тепер дійшов до мене прихований зміст маминих слів. Мамо, а моє з Севером весілля? Де воно відбудеться? На нього приїде багато гостей. Де ж ми розмістимо їх усіх у двох малих покоїках?

Мамині очі блукають ніяково по предметах понад моєю головою. Мамо, рідна, єдина, так? Наберися відваги, дорога, і скажи: «Так!» Ти теж не віриш, що Север буде твоїм зятем.

Але твоє голубине серце не дозволяє тобі ранити дитини, і тому ти кажеш:

— А як котра з вас і вийде заміж, то… я за те, щоб молоді жили окремо. Як я була прив'язана до своїх опікунів, а коли вийшла заміж за вашого батька, то четвертого дня покинула їх і поїхала з ним у чуже село.

От так ті анемічні, бліді ручки зняли з мене тягар: можна міняти квартиру на меншу, не чекаючи мого весілля, бо ми й так не будемо жити разом.

Ні, що не говоріть, матері — це особливий гатунок людей на землі.

В нашій родині (бодай для мене) настає відпруження. Коли Зоні нема дома, мама з Маринею починають розмови про обмін квартири. У зв'язку з цією пертурбацією треба буде продати частину меблів.

Продавати речі, куповані для того, щоб вони служили для нашої вигоди і втішали наше око, це сумна справа, але для мене вона — бальзам на серце, бо вона відтягує увагу домашніх від мене і від Севера.

Така конспірація не могла утриматися довго від нашого адвоката в спідниці.

Зоня почула крайчиком одного вуха про ці переговори з Маринею і підняла крик, що мама хоче скомпрометувати весь рід Річинських, виставити своїх дочок на посміховище і т. д. І т. д.

— А зрештою, — поклала кінець розмовам Зоня, — ніхто з порядних людей не міняє мешкання взимку.

І, вважаючи це питання вирішеним, наказала Марині внести дров і розпалити в опочивальні, їдальні, навіть у малому салонику, так, як робилось за татка.

Зоня наказує, аби, незалежно від меню вечері, накривали до столу за всіма приписами етикету, так як було за татка.

— Хай Мариня пам'ятає це собі раз назавжди, навіть коли на вечерю має бути пісна картопля з огірком, прошу стіл заставити повним сервізом. Бо, Мариню, панство не лише в тому, що їсться, але і як їсться.

І коли нарешті приходить такий день, що на вечерю випадає справді тільки картопля «в мундирах» з квашеними огірками, Мариня з лукавою слухняністю, навмисне не приховуючи зловтіхи, виконує те, що наказала їй колись Зоня.

Застеляє стіл святковою адамашковою скатертю, розкладає подвійні тарілки і крихту масла, яке має більш символічне, ніж практичне, значення, укладає в кришталеву масельничку, подає на стіл, крім солі, ще й гірчицю подвійного гатунку — кримську солодку і французьку — та перець, до кожної пари тарілок додає ще десертні виделки й ножі, на середині стола кладе зубочистки і букет паперових серветок. Завершенням Марининої помсти був піднос з порожньою горілчаною пляшкою і порожні склянки з підставками перед кожним прибором. Картоплю подає на стіл в полумиску, прикритому серветкою. Зоня сидить за столом випрямлена, зовні спокійна, лише її права рука сперта на край столу, тремтить ледь-ледь.

Славу розбирає сміх, і вона тільки чекає, щоб Мариня вийшла з їдальні.

Олена здивованими, зляканими очима водить від обличчя до обличчя, намагаючись збагнути: що це таке, навіщо ці подвійні тарілки, для кого ті подвійні чарки, яке призначення тих склянок перед кожним прибором?

Олена не насмілюється відкрити піраміду картоплі на полумиску й почати оту нещасну вечерю. Вона двічі простягає руку до серветки й картоплі і двічі відсмикує, ніби серветкою тією прикрито не картоплю в лушпинні, а обличчя мертвої людини.

— Досить комедії!

Це вигукнула Ольга. В її голосі стільки рішучої тверезості, що Славу облишив раптом сміх. З кого вона сміється?

Олена, замислена, оперлась на бильце крісла: чи справді колись у її житті існували ті низькі, темні літом від довколишньої зелені, кімнати у лісництві, де люди, навіть коли це нікому не порушувало спокою, розмовляли між собою стишеними голосами?

Ольга встала. Не була в чорній сукенці, мала тільки чорний бант при бронзуватому, витертому вже на ліктях платті. Хвилину постояла біля столу, долонями спираючись на край, наче збиралась виголосити промову. Роздивилась навіть навколо себе. Всі стежили за нею і, здавалось, чекали. Тоді Ольга, обійшовши стіл, наблизилась до вікна й опустила штори.

— Досить комедії!

— Не треба, — зірвалась Зоня, хоч було вже запізно. — Не треба спускати штор, нехай вулиця бачить, як вечеряють Річинські!

Та вулиця не буде цього бачити. Оля відтепер власноручно щовечора спускатиме штори в їдальні. Проте Зоня, бодай на півгодини, засвічує електрику у всіх кімнатах.

Хай голота бачить, дивується і завидує, що Річинські й надалі займають та опалюють весь дім.

Але як довго можна утримувати такий стан? Як довго можна умовляти Мариню і дурити самого ж себе, ніби пісна баранина смачніша, поживніша за жирну свинину?

Воно так. Не раз і за життя батька готувалось дома баранину і тоді спеціально замовлялось у знайомого різника товстенького, не занадто-таки молоденького баранчика. Покійний батько сам стежив за тим, як Мариня лаштує турецький шашлик, сам пильнував, щоб шматочки м'яса, настромлені на дріт, були достатньо тоненькими і правильно чергувались з шматочками цибулі та сала. Смажили шашлик над розжевреним вугіллям, і відразу ж, не дай господи, щоб прохололо, подавалось на стіл до рису.

Так було колись.

Тепер купується найдешевше м'ясо старих, призначених на кожухи баранів, робляться з нього сіканці, додається досить часнику, щоб забити душок старої, нікудишньої баранини, і це повинно бути смачнішим за свинячі котлети.

Звичайно, Мариня дуже добре розуміє, що колись шашлик у домі був лише панським вибриком, а тепер баранина на столі — мізерна крайність.

Але Зоня хоче, ні, вона вимагає, коли б її сила, то примусила б Мариню не бачити або хоч не виявляти, що вона добачає цю різницю! Та Мариня, дарма що стільки літ прожила в культурній атмосфері їх дому, дарма що Василюшку покохала заради його графських манер, в якихось закапелках своєї мужицької душі залишилась тою самою первісною мужичкою, якою прийшла до них: лицемірна, коли вдає покірливу, зловтішна, коли удає співчуття, і загрозлива, коли мовчить у гніві.

Зоня не вірить Марині. І тому її іноді дратує, як Олена явно намагається догоджати дівці. В тій самій мірі ображає її родову гідність і свідомість, що Слава дружить з Маринею, як з рівнею.

Звільнити Мариню тепер ніяк не можна. Не тільки тому, що вони винні їй за півроку, але й тому, що позбутись останньої прислуги в домі — це те саме, що визнати себе банкротом, а цього прилюдного, нагого банкротства Зоня Річинська найбільше боїться.

Але як довго можна приховувати такий стан?

Як довго можна доводити комусь, що сколотини здоровіші за молоко? Правда, робиться це в дуже тактовний спосіб. От виникла раптом історія про одного залізничника, який вилікував себе з останньої стадії туберкульозу псиним салом і сколотинами.

Друга історія про одного дяка, знайомого Річинських, що вилікував собі виразку шлунка. Але яка з цього втіха, коли Мариня, позіхаючи на весь рот, заявляє з удаваною набожністю:

— В мене, грішної, нема-таки понад солодке молочко.

Ось такі факти і дуже до них подібні обставини призводять до того, що Зоня Річинська поволі, з гірким почуттям у серці, усвідомлює в собі кляту залежність свого особистого від цілого ряду причин поза нею, проти яких вона безсила.

Це неприємно. Це принижує. Це породжує почуття безпредметної, а тому й нереальної кривди, але це тепер важить, і Зоня досить розумна, щоб не вважати на нього.

Питання «і що далі?» від якогось часу непокоїть її навіть уночі.

Справді: і що далі? Кажуть, — філософує Зоня, — що бідність не ганьба. Ця приповідка зародилася не в нашому краю і не за наших часів. Це свята правда, що безробіття загально зростає, що уряд веде в Західній Україні винищувальну економічну політику, обмежує до мінімуму національні й політичні права народу, а проте не всі ж тонуть у морі цього лихоліття. Спритніші, всупереч всім ударам, тримаються на поверхні життя!

Скільки таких прикладів можна налічити, коли інтелігент, витиснутий з адміністративної державної посади, кидається на іншу ділянку, чи буде то кооперативний промисел і торгівля, чи якась приватна ініціатива. Із нічого, можна сказати, створює новий верстат праці для себе і ще для когось, крім себе. Хіба не так народилась ота мережа наших мініатюрних фабричок, торговельних осередків і верстатиків?

Ні, Зоня не може поріднитися з бідністю. Річинські, по своїй природі, повинні опинитись в рядах тих відважних, що, всупереч усім нищівним силам, таки знаходять у житті місце для себе.

Тим часом тільки одній Катерині пощастило, буквально пощастило, як сліпій курці зерно, спіймати чоловіка і забезпечити своє майбутнє.

Решта, чотири їх, чекають ще долі.

Зоня послідовно приходить до висновку, що батько в їх вихованні зробив одну кардинальну помилку. Він привчав їх користуватись набутим, а не готував до того, щоб учились набувати. Бо й справді: на основі яких законів, яких фактичних якостей прищеплено їй та сестрам переконання, мало сказати переконання — сліпу віру в те, що добробут їхньої сім'ї — це щось незмінне, непорушне, вічне.

Як догма було те, що на сніданок мають пити каву на вершках з французькими булочками, що кожного року навесні мають бути нові пальта, а капелюхи можна носити тільки фірми «Зайончик»[11].

За яким правом, на основі якого закону мав тривати такий стан речей?

Зоня згадала, як батько безпосередньо перед своєю недугою, повернувшись зі Львова, розповідав смішні історії про свого товариша з гімназії, тепер шкільного куратора Львівської округи, з яким завжди підтримував близькі, дружні взаємини. З оповідання батька виходило, що Вацик не відмовив би і найсміливішому його проханню.

— Я маю цю свідомість, і мені цього досить. І тому я стараюсь не зловживати його приязню до мене. Він це теж цінить…

Чому, власне, чому жодній з них не спало на думку звернутись до батька, аби той попросив Вацика дати котрійсь з сестер посаду у своїй кураторії?

Чому не використали цієї єдиної, тепер уже неповторимої нагоди?

Бо винятковість становища Річинських між іншими полягала і в тому, що пани Річинські могли бути на державних посадах, але не хапались за них, бо не потребувала цього.

І навіщо ж було себе обтяжувати клопотами, пов’язаними з державною посадою, навіщо було зрікатися родинного життя, коли й без того завжди і незмінно мала бути на сніданок французька булочка, а капелюх тільки фірми «Зайончик»? І ось несподівано приходить хвороба татка.

Хто міг припустити, що закінчиться вона катастрофою, і то подвійною: втратою батька і втратою матеріального добробуту?

Все уривається так раптово, що навіть виникає сумнів: чи було воно колись справді? Їхнє життя прибирає нових форм, нового, чужого їм досі змісту.

Це дійсність. Але дійсність цю треба якнайдовше маскувати. І коли Зоня з таким розпачливим зусиллям ще на якийсь час зберігає бодай ознаки давнього блиску їхнього життя, то робить це не лише з амбіції. Вона так само добре, як і сестра Катерина, розуміє, що людині легше вилізти нагору з останнього, ніж з першого щабля. Але такий стан — це повторює собі тепер Зоня раз у раз, — такий стан не може тривати до безконечності. Повинна нарешті початися якась дія, якийсь рух уперед. Може, Неля заміж піде, правда, вона непоправна романтичка, але й цьому настане колись кінець.

Ще місяць, ще два — і Неля сама дійде до переконання, що поетизуванням життя сит не будеш. Порозумнішає дівчина і подумає про жениха на посаді, як кожна інша. Вона надто вродлива, щоб навіть за сьогоднішніх крутих часів не вполювати чоловіка з товстими кишенями. Тоді, може, хоч мама знайде собі пристанище при Нелі.

Вона, Оля і Слава мусять думати про працю або жениха з сяким-таким заробітком. Останнє майже безнадійне. Акції Річинських на товариській біржі занадто упали, щоб хтось з хлопців ще мав якісь ілюзії щодо їх маєтку. Ніхто не ожениться тепер з ними тому тільки, що вони Річинські. Це факт, на який не можна заплющувати очі. Лишається якась посада, звичайно, гідна імені Річинських.

Могли б піти, навіть Зоня особисто, на вчительську посаду, але тільки, боронь боже, не на село. Ні Зоня, напевно, й Оля, хоч ця найменше має родової амбіції, не мають охоти бути подібними до своїх шкільних товаришок, до тих псевдощасливців, яким по довгих митарствах пощастило одержати посаду в глухому мазурському селі.

І що поробило з них життя?

Немодно одягнені, з чудернацьким акцентом у мові, відсталі від культурного життя, від біжучих подій, голодні на все нове, на все модне, і ніби боячись, що за короткий час канікул на рідній землі вони не зможуть всього надолужити, гарячково літають від кіно до кіно, шиють собі крикливі модні сукні, перечитують старі журнали, ба навіть щоденники у рідній мові за цілий рік, бувають на всіх товариських зібраннях, дають інкогніто великі суми на культурні і політичні цілі свого народу, мовби пеню за те, що там, на заході, зі страху перед утратою державного хліба цураються навіть рідної мови, обов'язково відвідують всі забави в солодкій надії, може… пізнають якогось безробітного інтелігента, що згодиться бути чоловіком своєї жінки, і у свою нору повернуться уже вдвох.

Одна Зонина товаришка на запитання, ким працює її чоловік, відповіла Зоні:

— Веде мій дім, і мушу сказати, що чоловік дешевше мені коштує, ніж служниця, а що найважніше, — додала вона ніби на виправдання, — не краде.

Життя цих заточенців за два місяці канікул нагадує собою життя комашки-одноденки: однаково коротке і однаково ненормально насичене. Після двох місяців, завжди з претензіями до обставин, що не дали їм більше того часу, покидають рідні сторони, аби десять місяців знову сумувати і мріяти про те, що ніколи не здійсниться. Ні, ще раз ні. Зоня Річинська не хоче такої самостійності. Вона має тільки одне, а не два життя, і в ньому тільки одну, а не дві молодості.

Наприкінці січня (термін змінювався декілька разів) мав приїхати в Наше з концертом співак світової слави Модест Мединський, українець з походження, а дехто твердив, що навіть уродженець Покуття.

На початку нашого століття Мединський з колосальним успіхом гастролював у всіх столицях світу, пожинаючи лаври слави та збиваючи гроші. Двадцять років тому постійно замешкав у Стокгольмі, прийнявши шведське громадянство і титул надвірного співака його величності короля.

Дружина-шведка не виявляла великого зацікавлення батьківщиною чоловіка. В Галичині не знали її навіть з фотографії.

Не часто приїздив Мединський у рідну сторону. Озивалися в ньому коли-не-коли докори совісті, що нічого не зробив для народу, з якого вийшов. Напевно, під старість будилася в ньому туга за матірною українською мовою, землею, за рідними Карпатами, і те, що гнало його тоді з далекої Швеції в Галичину, було чимсь сильнішим, ніж звичка до вигод. Прекрасно зебезпечений матеріально, він весь прибуток з своїх концертів призначав на «Рідну школу».

Концерти Мединського мали нечуваний у галицьких умовах успіх. Люди, незважаючи на кризу і підвищені ціни, розкуповували квитки за два тижні вперед. Ті, що чули співака в молоді його роки, тепер горіли бажанням порівняти колишнього божественного Мединського з сьогоднішнім. А ті, хто вперше мав його почути, і собі були сповнені цікавості: що це за сьоме чудо світу, той Модест Мединський?

В родині Річинських заповіджений приїзд співака у Наше викликав цілковите змішання. Найперше тітка Клавда зробила сенсаційне признання: вона знайома з Мединським. Як? Коли? Таж у свої молоді роки, точніше, під час своєї подорожі по Італії, познайомилась вона з Модестом Мединським. Невже кохана родинонька вперше про це чує? Лукавий погляд і багатозначне мовчання, яке запало за цим, мало означати, що не було це звичайним знайомством, як і не була тоді звичайною й сама тітка Клавда.

Італія… Клавда з роками щораз рідше піддавалась ліричним спогадам. Сьогодні чомусь згадала грот на Капрі, в який можна в'їздити, лише лежачи на човні… а вода в тім гроті, внаслідок перелому світла, здається темно-голубою, ніби розведене чорнило… Зачерпнеш долонею, а «чорнило» так і скапує поміж пальців…

Оливкові дерева достоту подібні до наших верб. Небо в Неаполі таке лазурне, а повітря таке чисте, що прибулим з чужини людям поправляється зір… А в Сорренто помаранчі ростуть, як декоративні дерева…

— Прошу тіточки, а гондоли у Венеції? — спитала необачно Слава.

Тітка Клавда вилаялася, як фіакерник[12].

— Всяке, — тут ужила тітка непристойного слова, — що не бувало в Італії, починає з гондол.

Звістка про особисте знайомство тітки Клавди з визначним співаком миттю облетіла всю ближчу і дальшу родину Річинських. Першою з'явилась на цей сигнал не тітка Меланія, як можна було сподіватись, а невістка Ілаковичів.

Орися відкрито призналась, що прагне нарешті показатися на цьому концерті. Еге ж, рішила пошити собі тафтове, кольору аквамарину, вечірнє плаття за варшавською модою, бо ще трохи, — сміялась, — і вона через незвичку заплутуватиметься у вечірній сукні. А руки, а пальці які в неї? Доведеться їй хіба зо три дні тримати руки в попелі, щоб злізла з них груба мужицька шкіра. А то, їй-бо, правда, вона за господарством, за ярмарками та кіньми втратила вже жіночу подобу. Адже бувають дні (особливо напередодні повітових ярмарків), коли вона добу цілу не скидає чобіт і штанів.

А тепер годі, годі, годі! Правду сказати, від похорону стрийка Аркадія вона й не бувала в порядному товаристві. І тому Орися вирішила взяти реванш на концерті Мединського.

Про це все говорила вона збуджено, з різким сміхом і жестами, що дуже не сподобалось Олені. Вона ще не бачила такою невістки Ілаковичів. Якби причиною цього піднесення нервового стану в Орисі мав бути, боронь боже, той старий ловелас Нестор, то це був би знак, що настають на світі новітні содом і гоморра. Куди ж свекруха Наталя дивиться?

Тільки Орися від'їхала, в Нашому з'явився Нестор. Бідкався, мало волосся з голови не рвав, що доля так поглузувала з нього, і не міг простити Олениним дочкам, що не вдарили йому дискретної[13] телеграми. Свинтухи, ось хто вони після цього!

Нестор завіз до Клавди сулію домашнього, з шипшини, вина, сподіваючись споїти стару кузину та почути від неї яку-небудь пікантну історійку про її роман з Мединським, аби мати пізніше чим розвеселяти товариство. Та Клавда розгляділа його низькі наміри і вигнала за двері, придержавши, проте, сулію з вином.

Катерина, чи, як її тепер звали, докторова, вирішила, що Річинським і Безбородькам конче треба показатись на концерті разом. Була то вимріяна нагода ще раз продемонструвати перед світом непорушну гармонію і єдність обох родин.

Катерина зробила гарний жест і придбала квитки для всіх Річинських. Дівчата, за винятком Ольги, яка мала свої міркування з цього приводу, з приємністю прийняли цей подарунок докторової. Зрештою, воно рано чи пізно прийшло б до примирення з Безбородьками, та концерт Мединського був якраз найкращою вимріяною нагодою для цього.

Докторова тільки поставила від себе вимогу, щоб усі сестри прийшли на концерт вичепурені на останній гудзик.

Безбородько, який поволі очунював після сюрпризу, який зробили йому Катерина з Суліманом, тішив себе думкою, що знову матиме нагоду бачити Нелю зблизька. Ах, скільки разів бився він своєю дурною головою об стінку за те, що підказала йому, замість взяти той квіт камеї Нелю і втішатися ним до кінця своїх днів, зв'язатися з Катериною в надії на долари, яких чорт мав!

Знаючи, що Мажарин залицяється до Слави, Безбородько запропонував йому на спілку найняти фіакрисани. Про бонбоньєрки так і не здогадався жоден з них. Факт цей дав привід тітці Клавді проїхатись по сучасних кавалерах та згадати при цьому салонні традиції її молодих років.

Безбородько, вихований в іншому середовищі, не міг зрозуміти цієї гарячки, що знялась в Річинських у зв'язку з концертом. Він сам признавав тільки хороші співи, проте й собі перепитував, клопотався, гарячкував не менше за своїх швагерок. В аристократичній сфері, видко, так треба, і Безбородько потай засвоював черговий урок вищого тону.

Притьопала до Річинських тітка Клавда з пляшкою вина з тієї сулії, що її видерла в Нестора. Вино було справді добряче. Пили всі, навіть Олена, хвалили золоті руки Несторової, і тітка Клавда, розчервонівшись, вже непрошена, стала розповідати про своє знайомство з Мединським.

Познайомилась вона з ним у Венеції на англійськім балу.

«А, пся крев, — подумав Безбородько, — треба буде й собі поїхати до Венеції чи якоїсь там Швейцарії. Видко, в них так водиться».

«А що таке англійський бал?» — допитувались дівчата.

Тітка Клавда з насолодою давала пояснення: «Це, кози, бал в англійському посольстві». Тітка делікатно замовчує, як це вона пробралася в посольство. Офіціально ж вона перебувала в Італії через своє слабке здоров'я.

Та Олена чула колись від Аркадія, що Клавда їздила до Італії з якимсь високим військовим. Було так, що ніби навіть розводитися з дружиною хотів через неї, та десь там згори наклали вето, і Річинським так і не судилося поріднитись з родовою аристократією. Тепер тітка змальовувала всю цю справу інакше. З її слів виходило, що тим її жонатим обожнювачем був не військовий, а, власне, Модест Мединський. Був він одружений (шведка — то в нього друга жінка) з якоюсь доробкевичкою[14] з Борислава, яка лише компрометувала його своїми простацькими манерами. Ніякого вето згори, казала тітка Клавда, не було. Це Мединський наполягав на розводі, а вона, мовляв, на те не погоджувалася. Боялася, дурна, що її задзьобає побожна родинонька. Коли б була знала, що він однаково покине бориславську міщанку, то ні хвилини не вагалась би.

Олена прислухалася до цього базікання з деяким ніяковінням. Їй було соромно перед дітьми за Клавду. Така розсудлива в усьому іншому, тут вона геть-чисто забулася. Просто не хоче розуміти, що дівчата бачать її не такою, якою була вона сорок років тому, а яка вона є тепер: зморщеною, з чорними плямами бруду на обличчі, сіро-коричневою, з обвислими губами і червоними повіками, з висохлою шкірою на руках, і — річ ясна — не вірять жодному її слову. І хоч вона розповідала б найчистішу правду, в їхніх очах вона завжди буде брехухою і чванячкою.

Тітка Клавда теж замовила собі нове, хоч і не бальне, як Орися, але візитне плаття. Це викликало неабияку сенсацію в родині, бо Клавда вже більш як двадцять років лише перешивала й перелицьовувала старі речі з добрих старих часів. Зоня розповідала, що тітка Клавда покликала до себе першокласну кравчиню, широко відому у Нашому панну Місю, поклала перед нею сувій добротного чорного оксамиту і наказала пошити сукню, яка зробила б тітку бодай на двадцять п'ять років молодшою. Кравчиня, звісно, мала іронічно посміхнутись.

«Нічого, — десь нібито відповідала тітка, — шнурівка в мене міцна, витримає, а решта — справа ваших рук».

Плаття вийшло а-ля Катерина Медічі, із стоячим гіпюровим коміром і жабо, рюш якого чудово маскував зморщену шию. Рюшки при рукавах сягали мало не до нігтів, прикриваючи ревматизмом викривлені суглоби пальців. Всупереч існуючій моді, плаття, хоч і візитне, було довге — аж до землі. Так, якби не дивитися на обличчя, то по фігурі їй можна було дати не більше як сорок п'ять. Щоправда, тітка Клавда признавалась, що такою молодою не могла б витримати довше за дві години: шнурівка натискала не тільки на печінку, але, здавалося, і на гортань.

Ольга не була така рада мирові з Безбородьками, як її сестри. Немилі були Ользі й квіти на концерт, закуплені тільки заради того, щоб усі побачили, що в родині Безбородьків — Річинських все в порядку. Та Катерині однаково не пощастить замилити людям очі оцим колективним походом родини Річинських — Безбородьків на концерт. Бронко Завадка перший не повірить цій виставленій напоказ родинній гармонії. Дивне диво! Той «тип» перестав переслідувати Ольгу наяву, зате не давав їй спокою ні на годину в думках. Був такий нахабний і невихований, що потрапляв влізти їй у голову під час молитви, а раз навіть під час святого причастя. Просто жах!

На весіллі Катерини постановила Ольга не з'являтись на вулиці в такій порі, коли могла б зустріти Броніслава. Була спершу певна, що він уперто шукатиме зустрічі з нею хоч би для того, щоб поглузувати з їхньої буржуйської етики. Ольга, знаючи трохи характер Завадки, після Катерининого фортелю сподівалась справжнього переслідування з його боку («знову закружляє вовк біля кошари овець»), а коли на ніщо подібне й не заносилося, Ольга розчарувалася. Не могла не видатись смішною у власних очах: з такою старанністю готувалася відбивати атаку, а тим часом ніхто й нападати на неї не збирався!

За розчаруванням прийшов сором. А хіба не було чого соромитись? Ольга стільки місця і часу приділяла тому «типові» у своїх думках тоді, коли для нього вона давно перестала бути об'єктом будь-якої уваги (бо інакше він, напевно, знайшов би спосіб побачитись з нею!). Та вона має тільки радіти з цього! Позбулася нахаби і тепер зможе безпечно прогулюватись вулицями Нашого.

Все було б гаразд, якби не те, що Олі неймовірно скучно і якось порожньо стало без Бронка. Так, вона могла обурюватись через його неінтелігентні вислови, через зухвальство, з яким він, наприклад, брався критикувати діяльність священиків, могла аж кривитися від його простацьких манер, сповнюючись при цьому приємним почуттям своєї інтелектуальної вищості, а проте ні з ким їй не було так гостро цікаво вести розмову, як з ним! І хоча тих зустрічей між ними було всього три чи чотири, та після кожної з них Ольга поверталася додому з головою, вщерть переповненою думками. Так, це правда, тільки з ним Ольга відчувала пульсування власного життя. Вона сперечалася, сердилась, обурювалась, але при тому мислила й жила!

Вона чекала, що Завадка все ж знайде якусь дорогу до неї. Може, спаде йому на думку написати листа? О, можна сподіватись, скільки він помилок наробить і як їй приємно буде відчути свою перевагу над ним на цьому полі. Любовний лист — і двадцять орфографічних і граматичних помилок! Бр-р! А може, якогось ранку, відчинивши двері, наткнеться Мариня на нього на сходах, і він з усією впертістю своєї натури заявить їй, що не піде звідти доти, поки панна Ольга не вийде до нього. А може, якоїсь неділі в церкві під час служби божої вона поверне голову і побачить його пліч-о-пліч з собою. Від такого «типа» можна було всього сподіватись! А проте все це були самі лише Олині побажання, бо Бронко Завадка навіть і здаля не показувався їй на очі. Або виїхав з Нашого, або попав у тюрму.

Концерт Мединського будив у Олі слабку надію побачити там Завадку. Як вона прагнула цього! Ні про якого із знайомих хлопців ще не думала так безупинно і детально, як про Бронка. Вона мов наяву бачила його ходу, рух голови, з яким нахилявся до неї, коли образив необачно, його лукаву посмішку, з якою прислухався до заперечень з її боку в їхній дискусії, його губи, які безмовно розкривались у великому обуренні, погляд його очей, коли він без слів милувався нею.

Чепурячись до концерту, Ольга безнастанно думала про Бронка Завадку.

Було домовлення, що в день концерту Безбородько з Катериною приїдуть по дівчат і Олену на вулицю Куліша. Заздалегідь одягнені в пальта і шапочки, чекали дівчата біля вікон, аби не затримувати Безбородька і Катерини, що мали чекати на них у санках.

В перші сани сіли Олена, Оля, Слава і Мажарин. В другі — Катерина, Безбородько, Неля і Зоня.

Ті, в перших санях, розмістились так, що Олена з дівчатами вмостилися на головному сидінні, а Мажарин — в них у ногах, на лавочці. Зоня подумала, що Безбородько в їх санях зробить те саме: вона з Катериною і Нелею їхатимуть на парадному сидінні, а Безбородько примоститься собі на лавочці, їм у ногах. Та Безбородько, не кажучи вже про те, що хотілося йому сидіти поруч Нелі, побоявся за свій авторитет і зіпхнув на лавочку в ногах Зоню.

Зоня не сказала на це ні слова, але окинула Безбородька таким поглядом, що коли б він міг його прочитати, то, напевно, наказав би вилізти з фіакра, за який мав платити він, а не вона. Зоню аж холодом пройняло від злості. Вона, що так любила блищати, що півдня мучилася з шапочкою, аби її примістити на голові в такий спосіб, аби не розпатлати локонів, мусила їхати тепер у ногах, наче якась Попелюшка.

І отак, вичепурена, в локонах, сиділа Зоня з похнюпленою головою між пледів і пальт, прагнучи лише одного: щоб найшвидше скінчилась ця ганебна для неї їзда.

Чому моя радість ніколи не може бути повною?

Коли я вся тремтіла від думки, що Север цілу дорогу триматиме під пледом мою руку у своїй долоні, Катерина, мов навмисне, подбала про те, щоб зіпсувати моє свято. Виходячи з дому, вона сказала мені:

— Постарайся сісти коло нього, щоб люди звикали, що ви — пара…

Отруївши мене, вона почала давати свої вказівки далі, а мені так хотілося наздогнати її, затримати і примусити вислухати приблизно таке:

«Цим уже не смій торгувати, ти… перекупко! До цього руки в тебе закороткі, ти, продажна шкуро!»

Звичайно, я цього не зробила. Але пощадила не Катерину, а себе. Я ж так внутрішньо готувалась до цього концерту! У мене на душі все було прибрано, як на Великдень: стіни побілені, підлога вишарувана, стіл застелений білою скатертиною, на вікнах — свіжі завісочки, у вазах — незабудки! Я знала, що коли почну суперечку з Катериною, моя великодня хатка зникне!

Іноді мені здається, що на тому базарі, на який перетворився наш дім після смерті татка, наше з Севером кохання — це єдина непродажна річ. Біла квітка на баговинні.

Допомагаючи мені сісти у сани, Север шепнув:

— Сьогодні цілий вечір ти тільки моя, мишко!

Моя сонячна хатка з незабудками була врятована.

Це дуже добре, що мені випало сидіти не поруч мого коханого, а навпроти нього. Я мала весь час перед собою його любе обличчя (коли Север щулить очі, то від кутиків очей лягають довгі тонкі лінії. Але це не зморшки, ні!). Наші коліна, за браком місця, прилягали. Я розкошувала теплом життя, яке йшло від нього до мене. Ми проїздили доріжкою, якою ходили влітку на таємні прогулянки. Він моргнув мені непомітно оком, я закопилила губу. Ми зрозуміли одне одного.

Коли наші сани зупинилися перед театральним залом каси ощадності, де мав відбутись концерт, я зіскочила перша, щоб допомогти висісти мамі. Та Север випередив мене. Він галантно подав нашій мамі руку, і я бачила, як їй було приємно, що про неї не забувають. Першою ми пропустили в зал маму, за нею Олю. Мене Север взяв під руку, і так ми ввійшли до залу.

Мені здавалося, що очі всіх звернені до нас. Я не заглядала в ті очі, що націлились на нас, але всім єством відчувала, що, крім звичайної цікавості, в багатьох з них тліє ще й заздрість. Север провів мене через усю доріжку поміж двох рядів крісел до наших місць на самому переді. Це був (Север, коханий мій, я ніколи більше не буду така нескромна, як оце!) тріумфальний похід нашого кохання. Я хотіла мати серйозний вигляд, вдати, ніби нічого особливого не сталось, та це мені не вдавалося, бо ж відчувала, що просто променію вся від щастя. Здавалося, що якби раптом погасло світло, я світилася б фосфором.

Тіточка Клавда була вже на своєму місці. Ах, яка метаморфоза сталася з нею!

Зоня шепнула Северові, що тітка наша просто-напросто помилася туалетним милом і дощівкою. Вона, як казала Зоня, за старим французьким рецептом не вмивалася цілі роки, щоб не змивати зі шкіри природного жиру. Хоч шкіра їй не дихала під грубим шаром бруду і природного жиру, та чомусь справді зберегла свою відносну свіжість.

Север жартував, що це надзвичайний казус у косметиці.

Тітка Клавда сиділа перша скраю (Оля удостоїлася честі сидіти безпосередньо за нею!) і тим наче очолювала весь рід Річинських.

На нас з Севером, зрештою, перестали звертати увагу, і це дало нам нагоду зайнятися тільки собою. Ми не потребували жодних слів. Він питав мене очима, а я йому так само відповідала.

«Пам'ятаєш нашу прогулянку на початку зими?»

«Еге ж, — відповідаю йому очима. — Я тоді звинувачувала тебе в чомусь негарному. Не гніваєшся тепер на мене за це?»

«Я на тебе не можу гніватись, бо я тебе люблю, ти, дурненька. Як ти цього ще й досі не розумієш?»

Віддавшись мові очей, ми втратили контроль над своїми руками, а вони, оті погані ручиська, зовсім розсваволилися. Вони обмацували одні одних, стискалися до болю, то знов гладили на перепросини, сигналізували азбукою Морзе всякі дурниці.

І невідомо, чого б ті руки ще придумали, якби я раптом не відчула чужої руки на своїм плечі. Я підвела голову.

Бліда, обіллята потом, з дико розширеними очима, тітка Несторова термосила мене.

— Як ти поводишся? — спитала тремтливими, якось відразу обвислими губами. — Весь зал дивиться на тебе. Господи, що діється, що тут діється! — Вона схопилася за скроні і пішла на своє місце біля Нестора. Я набралась відваги і окинула поглядом зал, чи то справді всі на нас дивляться, і все зрозуміла: стрийко Нестор держав руки Орисі в своїх достеменно так, як мої Север. Сердешна тітка Несторова!

«Север, невже ж і ти міг би колись перестати мене любити?»

«Ніколи, — відповіли його очі, — не бути цьому».

«Вірю. Вірю тобі більше (не карай мене, господи, за богохульство!), ніж богові…»

На сцені, прикрашеній вазонами зимових хризантем, стояв відкритий блискучий чорний рояль. Настала напружена хвиля тиші. Я хотіла через голови наших глянути на тітку Клавду, та побоялась, що прогавлю хвилину, коли Мединський виходитиме на сцену. Тому, міцно, нервово стиснувши Севера за руку, я разом з іншими втупила очі в сцену, в її лівий кут, звідки звичайно виходять артисти. Хвилини пролинали, і напруженість залу доходила до краю. Я вже стала хвилюватися за співака. Коли він зараз не вийде на сцену, напружена цікавість публіки якось розрядиться. Та Мединський, очевидно, мав за собою чималий досвід у цій справі, бо, власне, в тій самій хвилині появився він у товаристві худої дами у штудерній[15] сукенці.

Я відчула, що не тільки ми з Севером розчаровані. Це був середній на зріст, якщо не сказати низенький, чоловічок, товстун, з помітним черевцем, яке марно намагався приховати вузький білий жилет. Рум'яне його обличчя було кругле, як диня. На ньому зовсім губилися цяточки очей і вузька щілина рота. Пишні були в нього самі лише кучері. Білі, густі, вміло закручені на потилиці, вони скидалися на перуку.

Еластичним, наче в учителя танців, кроком пройшов він по сцені і став біля рояля, раз у раз запихаючи в рукава каучукові, либонь, манжети сорочки.

Дама-концертмейстер, на голову вища за нього, в чорних локонах та з випнутою нижньою щелепою, дуже скидалася на коняку.

Вона взяла перші акорди, він стиснув руки (ледве опоясуючи ними живіт) і заспівав «Село родиме, краю родимий». І з першим-таки звуком його голосу в залі сталося чудо. Увесь зал нахилився до сцени, наче благаючи пробачення за своє перше враження.

Факт! Мединський Модест завоював нас з першого акорду. Голос у нього тепер уже не був сильний, але який кришталево-чистий, який вишколений, а до того ж яка дикція!

Коли він проспівав «Я вас вітаю, місця любимі», в залі почулися стримані ридання.

Ніколи не припускала, що в мужчини може бути така оксамитова ніжність голосу! Він, мабуть, сам зрозумів, що йому минула вже пора співати героїчні речі, а тому співав ліричні твори всіма мовами світу.

Публіка втрачала здорові змисли. Вона ревла, плескала, тупотіла ногами, хрипла від «бісів», а він зберігав олімпійський спокій, лише жестом прохаючи тиші.

Коли він заспівав романс Січинського на текст Івана Франка «Як почуєш вночі край свойого вікна», то при словах «Се любов моя плаче так гірко» Север притулив мій лікоть до себе. Як усе ж таки красиво вміє він любити!

Цією піснею закінчилася перша частина концерту. Публіка викликала артиста знову і знову, він за кожним разом виходив на авансцену, прикладав руку до серця і кланявся. В залі загорілися вогні, публіка, схопившись на ноги, аплодувала далі. Тітка Клавда виступила на доріжку посередині залу і теж плескала в долоні, піднявши руки трохи вище, ніж усі. Тоді сталося щось незвичайне. Мединський зробив крок наперед. Зо хвилину стояв, наче завмерши, але притаклива тітчина посмішка розвіяла його сумніви й вагання. Він приклав руку до серця і трохи театральним жестом (тепер йому можна було все подарувати!) низенько похилив голову.

Це був, мабуть, найбільший тріумф тітки Клавди за все її бурхливе життя: мужчина впізнав її після сорока років, а впізнавши, не відвернувся неуважно, а приклав руку до серця і низько схилив голову перед нею. Іще який мужчина — співак світової слави!

Ми з Севером метнулися поздоровити тіточку, але, поки дісталися до її крісла (Мединський уже сховався за лаштунками, натовп глядачів все ще юрмився перед сценою), її там не було.

Коли встигла щезнути тітка Клавда? Хто бачив, як вона залишила зал?

Я звернулася до Олі, яка сиділа найближче до неї, щоб дізнатися, що сталося з тіткою Клавдою, але моя сестричка була чимсь так схвильована, що тільки попросила дати їй спокій. Нічого вона не бачила, нічого не знає. Підозріває лише, що тітка зовсім пішла з концерту.

Коли Зоня стала обурюватися на коники тітки Клавди, якій, мовляв, уже час би за розум узятись, тітка Несторова стала в обороні старої панни. «Нерозумні ви, дівчата, — сказала вона. — Клавда вчинила цілком слушно. Невже ж ви не розумієте, що вона вийшла з залу, щоб не показатися Мединському зблизька? Навіщо йому бачити, що за пластичним рожевим кремом прихована стареча дрябла шкіра у зморшках? Хай залишиться в нього ілюзія, що панна Клавда Річинська й досі майже така сама, якою бачив він її на березі Адріатичного моря. Співак, — сказала ще тітка Несторова, — дістав багато квітів, але найціннішою квіткою все-таки буде для нього подарунок тітки Клавди!»

Я не могла з дива вийти. Ну, ніколи, ніколи б не подумала, що наша рубашна, джокейська, як каже Неля, тітонька може бути такою романтичною. Браво, тітонько, браво!

Мене здивувала постава Ольги. Вона сиділа непорушна, скулена, наче увібгана в собі. Місце тітки Клавди зайняв якийсь молодий, не з нашого круга, як видно, хлопець, що досі стояв біля Ольги. Мене вразила якась подібність між нею і Орисею Ілаковичевою. (Нестора силоміць відтягнув від невістки вуйко Ілакович, бо тітка Несторова вже насилу трималася на ногах!) Обидві вони, Оля і Орися, були білі, в тілі, як то кажуть, лише Орися була дуже велика, а Ольга, хоч і повніша за неї, дякуючи ідеальній пропорціональності своєї будови, здавалася коло неї мініатюрною.

Я не могла ніяк відгадати, що діється з моєю сестрою. В мене навіть було враження, що вона, крім усього іншого, переживає ще й якийсь страх (?!). Не можучи витягти з неї нічого толком, я добралася до свого місця, але тільки сіла, як мені знову захотілося до Олі.

В чому справа? Кого чи чого боїться наша відважна мала господинька?

— Ходімте розважимо трохи Олю, — сказала я до Севера.

Він узяв мене за лікоть і відвів у куток коло дверей.

— Не роздавай себе так усім, мишко! Заховай і щось для нас, коли вже будемо з тобою старенькі. Виділи в своїм серці місцинку і там збирай цей надмір тепла. Коли будемо старі й самотні і діти наші нас покинуть, будемо виймати звідти по шматочку того тепла (звичайно, дуже економно!) і живити ним свої холодні і голодні серця.

Господи, яка багата наша мова, як тільки Север уміє так підібрати слова, що вони в нього відразу розквітають, наче пишний букет!

А все ж чим так збентежена моя сестричка?

Збентеження Ольги Річинської пояснювалося дуже просто: в залі був Бронко Завадка.

Вона, що так гарячково прагнула цього, тепер уся пройнялася неспокоєм, що бив на неї від нього. Ольга весь час відчувала його очі в себе на потилиці. Погляд цей був такий пекучий, що вона аж кулилася від фізичного глухого болю. Спершу Завадка сидів на гальорці. Яка ж мусила бути сила його погляду, коли він навіть звідтіля примусив Ольгу повернути обличчя в свій бік!

За якийсь час, ще до антракту (хоч до залу, кажуть, під час виконування програми нікого не впускали), він якимсь дивом опинився в партері. Скориставшись тим, що всі проходи були заповнені публікою, той «тип» пропхався на самий перед і став собі поруч крісла тітки Клавди. Коли ж та встала і вийшла із залу, він — о господи, дай силу витримати — сів на її місце біля Ольги.

Панна Річинська стужавіла від страху. А тут, як на зло, підійшли Слава з Севером і в його присутності стали розпитувати її, чого це вона так збентежена, що саме стривожило її?

Це було з його боку таким зухвальством, якому Ольга не знала й назви. Вона буквально тремтіла від думки, що той «тип» у своїй невгамованості ще, чого доброго, може заговорити до неї перед очима всього роду Річинських. Боялась і відвернутись від нього, аби він, бува, не вигукнув: «Не вдавайте, панно Олю, не вдавайте, що не помічаєте мене». Це, ясна річ, було б найстрашнішим з усього, що могло статись. Водночас Ольга боялась, щоб хтось з їхніх, скажімо, Зоня, не запропонував йому звільнити незаконно зайняте місце. Не мала також стопроцентної впевненості, що тітка Клавда не передумає і не повернеться до залу.

Ольга сиділа як зв'язана, нерухома, перестрашена, молячись у душі, щоб і він був біля неї і щоб нічого не сталося.

Бронко Завадка теж не міг поки що отямитися від випадкової ласки долі. Чорт забери, як йому пощастило сьогодні! Найперше був щиро вдячний своїй дружині (як називав тепер завжди в думках Сташку), що вона відмовилася піти з ним на концерт. Пхі, стане вона витрачати таку суму грошей, щоб цілий вечір слухати одну лише людину! Нема дурних! За ті гроші вона радше три рази піде в кіно. Молодчина Сташка!.. А далі — він не тільки пожарним ходом дістався з гальорки в партер, але й сидів у такій безпосередній близькості до тієї, що отруїла йому кров. Куди б не ходив він, чим не були б зайняті його думки й руки, марив нею, мов одержимий.

Олину близьку присутність Бронко сприймав усім своїм єством. Його огортав жар, що йшов від її схвильованого, неспокійного тіла. Вухо його ловило ритм її дихання. Він аж затримав віддих, щоб їх легені знімались і опадали в один такт. Ніздрі його пестив ніжний запах лаванди. (Перед від'їздом з дому скропила їх усіх Катерина квітковою водою).

Користаючись з того, що очі всіх були втуплені в постать співака на сцені, Бронко безпечно насолоджувався розгляданням профілю панни Річинської. Зрадів, що нічого спеціально панського, аристократичного в тому профілі не було. Короткий, злегка піднятий носик надавав Ользі такої зворушливої жіночності, що Бронкові на хвилину навіть здалося, ніби то якесь непорозуміння, що вони сидять поруч такі чужі і мовчазні. Поодинокі волосинки на її гладенько зачесаній голові блищали у світлі ламп, мов золоті, втикані в голову нитки.

До сьогодні не знав Бронко, що спів може таке робити з людиною. Коли той, на сцені, проспівав «Се розпука моя, невтишима тоска, се любов моя плаче так гірко», Бронко відчув, що йому треба теж стримати ридання, яке народжувалося в нього десь у самому серці.

«Слухай, — питав він самого себе, — виходить, що по-справжньому можна любити тільки недосяжне, тільки недоступне, тільки те, що може завдавати отакого болю, як оце завдає вона мені, чи не так? Але що тоді мають сказати наші приступні, досяжні, безболісні дружини?»

І повторив у думці фразу, яку колись, ще з осені, визначив як своє кредо: «Свинею я ніколи не був і не буду, а мій біль — це виключно моя справа».

Коли нарешті закінчився концерт, а публіка не хотіла покидати зал, Ольга й не помітила, як не стало Бронка Завадки.

— Хто це сидів біля тебе? — спитала Ольгу Слава, коли чекала в гардеробі на пальто, що мав їм принести Мажарин. — То, може, твій знайомий?

— Який там знайомий, — відповіла згорда за Ольгу Зоня. — Ти, Славо, вже як щось скажеш! Хіба це ти не бачила, що то якийсь роботяж? Зухвалі вони стали тепер, а наші кавалери — ет! — жоден не здогадався зігнати його з місця… Я вже хотіла сама спитати того нахабу, чи він часом не помилився.

Знайомий! Отакої!

Повернення з театру не було вже таке урочисте. Крім того, біля саней стався маленький скандал. Неля категорично відмовилась сідати разом з Безбородьком. Розлючений Безбородько посадив Катерину в сани, сам сів біля неї і наказав візникові їхати просто на Джерельну. Оскільки всі інші не могли поміститись в одних санях, Слава і Мажарин попросились дозволити їм піти пішечком.

Олена пристала на прохання своєї наймолодшої дочки без великого опору. Вона була сповнена глибокого смутку від того, що Аркадій лежав у могилі і не міг слухати сьогодні Мединського. Він так розумівся на музиці! Тим паче, що Мединського знав він ще з своїх студентських років. Орест Білинський (як звичайно, зійшла вона в думках на предмет свого першого кохання), видно, не мав смаку до музики. Інакше як міг би він сперечатися з ксьондзами тоді, на весіллі у Зеленій, про «йорчик», коли у сусідній кімнаті оркестр виконував безсмертний шубертівський вальс.

Другого дня після концерту дівчата допізна лежали у ліжках не так з лінощів, як через низьку температуру в кімнаті. Лише мала господинька гасала по хаті, зайнята домашнім господарством.

Слава здивувалась, коли Ольга ні сіло ні впало раптом спитала її:

— Скажи, от скажи, чи могла б ти покохати, наприклад… малоосвічену людину?

Слава, серце якої після тієї прогулянки пішечком з театру на вулицю Куліша було по вінця сповнене щастям, не сказала, а проспівала:

— Ой, є освіта, нема освіти — яка то різниця? Що це має спільного з коханням? Я, — схопилася вона з-під ковдри в нічній сорочці, розкинувши вітряки рук, — я заради кохання зробила б усе, все, все! Немає жертви, на яку не пішла б! Ах, як я люблю любов! — засміялась і тут же на ліжку зробила козлика.

Якраз надійшла Мариня із скупим оберемком дров.

— А то файно! А то пасує для панночки! А я собі думала, чого це так пружини повилазили у Славусинім ліжку… Встидилася б ти! Паннунця знають, — звернулася вона до Ольги, аби могти повернутися спиною до проштрафленої Слави, — паннунця пам'ятають оту Завадкову, що приходила тоді до нас з тими штаньми…

— Пригадую собі. А що?

— Син її жениться, паннунцю! Стара страх яку біду заводить. Але той, якраз він маму послухає. А то така непорядна дівчина, кажуть. Паннунцю, а що будемо сьогодні на обід варити?

— Зараз, Мариню, зараз… Я трохи пізніше подумаю… тепер дайте мені спокій.

— Агі! — розсердилася Мариня. — То хіба це паннунця моляться, що не можна перебити… Ще такого не чула, відколи мене ноги носять… Чого тут пізніше думати, коли в хаті, крім квасолі і картоплі, більше нічого немає.

Так до Ольги прийшов сердечний біль. Але тоді вона ще не здавала собі справи, що з цим болем прийшло на світ її перше кохання.

Кукурбів уже хату вибілили до весілля, а сусіди й досі ще сумніваються, чи справді Бронко Завадків ожениться зі Сташкою. Сусідки цілими годинами висять на воротях і через плоти обмінюються своїми міркуваннями з приводу цієї надзвичайної події.

І що він таке побачив у Сташці? Ні краси, ні постави, ні розуму бозна-якого, ні багатства, а вже про те, що для дівчини найцінніше, про дівочу цноту, й говорити не доводиться. Її, кажуть, загубила Сташка десь у бур'янах, ще підлітком бувши.

Виволочилася, з ким їй забагнулося, витовклася (добирають жіночки щораз гостріших висловів) по чужих кукурудзах, а тепер виходить собі заміж за Бронка Завадку, — і що їй біда зробить?

— Постривайте, постривайте, хай тільки вона стане його законною дружиною, побачите, що ще й не з кожною з вас здоровкатися буде.

— А порядні дівчата, — підхоплюють ті, що мають дочок на відданні, — сидять удома та виглядають женихів: може, трапиться бодай удівець з купою дітиськів.

— І не кажіть, такі завжди мають щастя.

Чоловіки підсміюються собі з того завзяття, з яким їхні дружини й сестри втручаються у цю любовну історію.

— Ет, що ви, баби, знаєте. А може, в Сташки якісь приховані чари? Може, є в неї таке ком цу мір[16] що вона його і не кожному показує? Ха… ха… ха…

Жарт жартом, але ви, баби, таки вже надто присікались до дівчини. А то ж, як поляк каже, цо задужо, то нє здрово. Бо які ви, власне кажучи, маєте претензії до Стахи? Може, чіплялась вона коли-небудь до жонатих? Розбивала родину? Плакали через неї чиясь жінка чи діти? Чи, може, чоловікові вчасно обіду на стіл не подала? Чи дітей немитими на вулицю пустила?

А що гуляла з багатьма? Ну, то що з того? Була вільна, як птаха. Могла гуляти, скільки хотіла і з ким хотіла. А кому слинка тече із завидків, то хай би і собі погуляв.

А відколи зв'язалася з Бронком, будьте хоч капку справедливі, баби, — то хто може про неї півслова лихого сказати? А коли хочете знати, кохані жіночки, то з тих гулящих зразкові дружини й матері бувають. Дівка всього перепробувала, як то кажуть, і на возі, і під возом, от і знає ціну родинному кубелечку. Вона собі вважає, що чоловік їй ласку зробив, оженившись з нею та прикривши своїм чесним ім'ям її дівочі гріхи. Така старається на кожному кроці віддячити чоловікові. А візьми на свою голову якусь ходячу невинність, то як зачне тобі мухи показувати, то, їй-бо, відхочеться вже тобі й її превелебної цноти.

Такі балачки чоловіків ще більше розлючують жіноцтво. Виходить, що ті, хто зберігають свою дівочу цноту, дурепи якісь?

Дурепи не дурепи, цього ніхто не каже, — відповідають чоловіки, — але й особливої заслуги перед паном богом за це не матимуть. Для нас, чоловіків, важить не те, що було до нас, а те, що при нас буде. А ми хіба всі, як один, такі дуже святі?

— Чого ж ви тоді, гаспиди лукаві, — накидалися на них жінки, — двадцять чи десять хоч би років тому мовчали? Якби ми дівчатами знали, що для вас усі корови сірі, то, можливо, й ми були б скуштували не з одної печі хліба.

— Ге-ге, — регочуться чоловіки, — той хліб, бабоньки, це вам не борщ, щоб його куштувати. Це вже від матінки природи даний людині такий темперамент, така кров, — розумієте? А раз воно богом дане, то, мабуть, бог і не судить за нього.

Зрештою, всі ці розмови чоловікам до… Дунаю, як кажуть на Мнихівці. Подумаєш, преважна проблема. Для них має значення вже те, що Сташка сама на себе заробляє. А що ж. Заробляє пристойно, бо дівчисько вміє відстояти свої права. На фабриці Гольдштрома вона — перший організатор серед робітниць, можна сказати, у всьому там рій водить. Було раз так, що Гольдштром спробував звільнити її з роботи, і вийшов пшик з того. Робітниці всі, як одна, обстали за нею, і виявилося, що в Сташки більше сили, ніж у Гольдштрома з усім його кагалом.

А те, що було, те загуло. Сказано-бо у святому письмі («Дивіться, дивіться, — глузують собі жіночки, — які побожні стали наші чоловіки»): «Хто з вас без гріха, киньте в мене камінь». І коли вже хочете знати чисту правду, то саме Сташка найбільш відповідає як дружина, подруга життя такому хлопцеві, як Бронко Завадка…

— Вона? Падоньку ти наш. Вона?

— Вона. Бо йому, власне, такої жінки і треба, щоб і газетою поцікавилася, і про політику могла два слова сказати, і щоб коло хати вміла лад дати, і… — затинаються чоловіки, — свої обов'язки жінки розуміла, як належить.

— Ви, бабоньки, можете лахи дерти[17] на ній скільки завгодно, але що Стаха погана господиня — цього жодна з вас не може їй закинути. Підіть у хату до Кукурбів. Таж там чисто, як у церкві… Завадка коли ожениться з нею, то матиме друга, до кого буде слово по-людському промовити, а не те, що ми, бідні. Прийдеш, буває, з тієї роботи та й тільки чуєш, що той черевики подер, а та з лави впала, а там коза щепу обгризла чи сусідська квочка грядки розпорпала. Від такої милої розмови хоч капелюх на голову та просто до корчми.

— А ви так і робите, — відгризаються жінки.

— Може, і робимо. І, може, не робили б, коли б нас інакше вдома зустрічали.

— Нічого, нічого, — злостяться жінки, — піде Сташка заміж за Завадку, то від неї навчимося вже, як коло чоловіків ходити, щоб вони більше хати держалися.

Тьху. Подуріли хлопи. Не досить того, що виправдують ту помийницю, та ще ставлять її вище за порядних жінок.

Сама Сташка чує і не чує, що за її плечима базікають, та це її якраз стільки обходить, що торішній сніг, як то кажуть. В неї тепер роботи та приємної, зв'язаної з підготовкою до весілля метушні вище вух. Їй-бо, правда. І хату треба побілити, і борошно на калачі просушити, і костюм віддати пошити, і до тітки у Жовкву написати, щоб обов’язково на весілля приїжджала, і качок для відгодівлі накупити, і в когось добрих рецептів на печиво дістати. Певно, усім мала б зайнятись, власне, мати, але що вдієш, коли стара Кукурбиха від щастя ходить, наче пава, розпустивши крила, і, замість закасати рукави та взятись до діла, тільки те й робить, що хвалиться перед усіма доччиним щастям.

— Бронко, — звіряється Сташка сусідкам, вдаючи, буцімто вона не знає, що вони ладні її в ложці води втопити, — хоче якнайскромнішого весілля. Каже: «Для себе женюся, а не для людей». А я йому кажу: «Я раз у житті заміж іду, то хай і в мене буде так, як у людей».

— Ти у фаті братимеш шлюб? — хоче вколоти її котрась, натякаючи на давно загублену Стащину невинність.

Сташка червоніє, але не з сорому, а від злості. Та становище нареченої вимагає від неї скромності, тому й відповідає чемно:

— Я у костюмі братиму шлюб… Фата тепер не в моді. І Бронко не хоче такої комедії…

…Напередодні шлюбу зайшов Бронко до нареченої і не застав там нікого, крім свого майбутнього тестя. Старий Кукурба, вже напідпитку, сидів на високому ліжку, не досягаючи ногами землі, молов усе, що слина йому на язик приносила.

— Сідай, Броник, сідай, зятю. І мовчи. Тихо. Нема твоєї. Побігла кудись. Бігає тепер, мов посолена… хі… хі… Я нічого не кажу. Що мені? Хай собі бігає на здоров'я. Сам колись бігав. Бронику, а чого ти сумний? Га? А я тобі кажу: не впадай у туск. То тільки перших сім років біда страшна, а потім звикає чоловік. Ти гадаєш, що я… той… хотів із своєю женитися? Я, брате, от як ти, до дівки ходив, вигоду собі мав, а як прийшлося ж до женячки, то й гов, пр-р. І точно, кажу тобі, як тебе, мене теж було одурили.

— Хто мене одурив? — спитав насторожено Бронко.

— Ге… ге… А ти хіба не знаєш? Але слухай, Бронику… — старий поліз цілуватись, та Бронко посадив його на місце, — шляк тебе трафить, як ти мене зрадиш…

Це правда, що старий п'яний й може верзти бозна-що, та однаково Бронко вже не дасть йому спокою, поки не витрясе з нього все, як із запорошеного віха.

— Де ж би я вас зрадив, тату? За кого ви мене маєте?

— Та, — чухався п'яний у потилиці, — я нібито знаю, що з тебе порядний хлоп… а… а… ніби тебе й не знаю… А то ще таке буде: я тобі візьму і скажу, а ти здіймеш шухер… Я не здивуюся, бо я на твоєму місці те саме зробив би… Зробиш вітер і підеш собі, а на мені все окошиться. Ні, вже краще буду мовчати…

Бронкові якось наче холодно стало всередині. Буквально начеб вийняли з нього нутрощі і всипали туди товченого льоду. Опанував себе і мовив ласкаво, щоб тамтой не втратив до нього довір'я:

— Та що ви, тату. Поговоримо між собою, як двоє мужчин. Ви знаєте, що чоловік — то чоловік, а баба бабою. Ви мені таки скажіть, хто мене обдурив?

Старий подивився на нього боязкими очима:

— Що мені з тобою робити? І боюся, і мушу тобі сказати правду. Не можу тобі збрехати… Вони змогли, а я не можу… Такі вже чортячі очі в тебе, що, вбий, не можу їм збрехати. Та коли ти мене зрадиш, Броник, то кажу тобі: життя мені в цій хаті не буде. Це я тобі точно кажу…

— То ви мені, виходить, не вірите?

— Ей, або не знаю, що мені, бідному, робити? І хочу, і боюся. Нещастя моє, що випив. А знаєш, як випив? Гадаєш, пішов до корчми та й нажльопався, як свиня? Ні, впився по-дурному, по-бабськи, можна сказати. Я тобі кажу… Ти чуєш мене? Принесла стара тут спирту та й каже: поналивай у бутлі з наливками. Та покуштуй, каже, аби не було ні заміцне, ні заслабе, розумієш, щоб у сам раз було. А я як зачав куштувати, то ади, що вийшло…

— Та вийшло, бачу, що вийшло. Але ви ще не сказали, хто мене обдурив.

— Ей, ти таки направду не знаєш чи тільки вдаєш, що не знаєш? — прискалив око старий Кукурба. — А мені здається, що ти вже здогадався. Га?

— Та кажу вам, що ні про що не здогадуюсь.

— То я тобі скажу, тільки, Бронику, ясний шлячок тебе трафить, як ти хоч слово писнеш. Слухай, дай сюди вухо, бо то знаєш… я не мав би що в цій хаті шукати. Точно тобі кажу. Слухай, ти, Сташка — не вагітна. Аби я так до ранку не дочекав, коли не кажу правду. Це вони так, точно тобі кажу, придумали із старою, щоб тебе оженити…

Холод усередині став ще гостріший. Підозра, яка прошила йому мозок при перших натяках старого, виявилася правдою. Завадку пройняло таке почуття, ніби його пограбував приятель, якому він довірився і пустив ночувати до хати.

Майбутній тесть, здавалося, не помічав враження, яке справили на Бронка його слова. Він тепер ще зайнятий обороною своєї особи:

— Ну, що з того, що я випив? Випив, бо випив. Але робити дурня з порядної людини таки не дам. А вони хитро придумали. Це мамунця її так навчила. То собі мамунця. Я тобі кажу, Бронику, що жінку, а що тещу будеш мати. Тещу ще ліпшу, ніж жінка… Га… Га… Але, Бронику, свиня, як ти мене зрадиш, то мені доведеться хіба виступати з цієї хати. Ти — анічичирк. Вдавай, що нічого не знаєш. А вже як будете по шлюбі, як лежатимете під периною, яко чоловік і жінка, то ти скажеш їй тоді: «Ах ти, стерво, ти мене хотіла обдурити? Аво, не обдурила, бо я й так усе наперед знав… Ха… ха…» То буде сміху, Бронику.

Бронко вже не слухав дальших теревенів старого. Вийшов надвір, бо в хаті душила його стеля, запах жареного м'ясива всуміш з корінням. І та п'яна морда просто дратувала його.

На свіжому повітрі і думки його повернулись в інший бік.

Дурень він, і то ще в квадраті. Як же соромився тепер своєї наївності. Дати так обвести себе довкола пальця. То треба справді неабияким ідіотом бути. Скільки разів випитував її у своїй сліпоті про стан здоров'я, скільки разів наполягав, щоб розказувала йому, як воно поводиться в її лоні. А та, не моргнувши оком, дивилась йому у вічі і фантазувала, а він, дурень, вірив їй. А хіба не було так, що приносиш, було, їй винограду. І хоч вона силою впихала йому грона до рота, і хоч він іноді мав велику охоту освіжити собі горло, та все ж відмовлявся від цих розкошів, аби його синкові (шляк би тебе, ідіоте, трафив) більше дісталося.

І думки не хотів допускати, що Сташка пішла на обман через кохання до нього. Кохання мусить бути правдивим. Кохання повинне бути мужнє. Що ж це за кохання, що живиться облудою і брехнею. Говорив їй не раз про це, а вона от як сприйняла його слова. Що ж з нього, — сам поглузував з себе, — за пропагандист, що за носій прогресивних ідей, коли не зумів перевиховати однієї, до того ж ще й закоханої (припустимо) дівчини? Як же він, мізерота, нещастя, мріяв навертати на нову правду тисячі, коли однієї Сташки не міг відучити обманювати і брехати?.. Старого, звісно, шкода.

Бронко повернувся до хати, щоб попрощатися з своїм нєдошлим, як кажуть поляки, тестем. Застав Кукурбу, як той перехиляв склянку наспиртованої наливки.

— Це я так, Бронику, для відваги… Броник, зятю мій дорогий, я тобі сказав чисту правду, але як ти мене зрадив би, то — це точно так — не мав би я що в цій хаті шукати… Я тебе прошу, Бронику, як вони… прийдуть, ти ані слова… А вже потім, як я тебе вчив, скажеш: «Ти стерво», можеш сказати і «суко». А шлюбній бабі можна вже всяко сказати…

— Ідіть спати, тату. Ідіть, а то прийдуть, і почнеться тут колотнеча. А як будете спати, то ніхто вас не зачепить…

— Бронику, я тобі нічого… не говорив… Ти чуєш? Я нічого не знаю… Чуєш?

— Чую, чую, тільки закидайте ноги на ліжко. Отак. А тепер я піду… А ви спіть…

— Бронику, шляк тебе трафить, як ти…

Бронко вийшов. На порозі хати ще раз спитав себе: чи зміг би, навіть чисто теоретично, простити Сташці чи будь-якій іншій жінці такий обман? Ні. Ні, це було просто понад його душевні можливості. Людина, яка його раз обманула, не може вже бути йому другом. Сташка не зрозуміла цієї простої речі, і тому між ними кінець.

Бронко не хотів би зустрітись із Сташкою дорогою. Він потребує трохи охолонути від першого струсу для такої розмови. Бронко передчував, що його чекає нелегка сцена.

Тепер гнало його чимшвидше до матері. Скільки вона, сердешна, натерпілася у зв'язку з цим його одруженням. Як мужньо, з якою гідністю витримувала явні й замасковані шпильки «добрих» сусідок.

Тепер ніс радість матері, сам не маючи її у своїм серці. Ніс, наче страву, якою нагодує матір, а самому скуштувати того, що на тарілці, не доведеться.

В серці не було нічого, крім неприємного, тяжкого осаду.

Маму застав зігнуту над столом при вікні. Латала татові папучі[18]. Висока, вона з роками ставала, здавалося, ще більш костиста. Було так, що тіло спадало з неї, а кістки, де тільки могли, випинали назовні. Стоячи, вовтузилась з дратвою і шилом. Колись, за добрих часів, батько купив собі фетрові, вистелені хутром пантофлі. Папучі давно зносилися, але мама раз у раз їх підлатувала. Тепер уже нашивала латки, і з давніх папучів лишилася тільки цератова обвідка.

Бронко увійшов до хати, як звичайно, з коротким «добривечір».

Якимсь дивом збережене ще з дитинства тепло до мами розігріло йому кров. Уступилося неприємне відчуття льоду в усіх нутрощах. Та минувся той час, коли кидався їй на шию чи заходив ззаду й чіплявся за плечі руками, наче кліщ, а вона, вдаючи, ніби сердиться, струшувала з себе оту «напасть» і ніяк позбутися її не могла. Тепер відносини між ними були такі, що навіть не міг поцілувати матір у руку без видимої для того причини.

«Моя мама», — подумав з ніжністю, на яку міг спромогтися в цю мить. Став біля Павлини. Була майже однакова з ним на зріст. Ще чотири роки тому була навіть трохи вища за нього. Тепер ревматизм скарлючив її.

— Мамо!

Мати не повернула голови. Бронко підозрівав, що знову плакала над його долею. Ховалася зі своїми слізьми, мов дівчина, що боїться поговору.

— Мамо, ви чуєте?

— А що?

— Та те, що в мене вже по весіллі…

Мама прислухалася, кивнула головою, потім поволі повернула обличчя до нього і застигла в німому питанні.