Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Гершко заметушився: що значить тут? До центру села буде ще, може, з кілометр, — пощо ж вельможний пан будуть місити болото? А може, пан кремпуються[98] їхати поруч з євреєм, то хай пан пересяде на задню фіру.

— Не говоріть дурниць, Гершку, — прикрикнув на нього Бронко, аби приховати своє співчуття до бідолахи. — Я такий самий вельможний пан, як і ви. Приїхав я у Вишню по вишнянське болото. Кажуть, що ніби помагає на ревматизм, а в мого тата болять коліна…

— Чому не помагає? Як чоловік вірить, то вже й поміч, прошу пана. А ще як люди кажуть, що допомагає, то напевно так…

Не встиг Бронко перейти дороги, коли Гершко знову спинився біля нього:

— Завтра о п'ятій рано я потребую вирушати з села. Якби пан сьогодні ввечері спізнили поцьонг або не мали інших коней… може, від ксьондза, то я готовий. Я зрихтував би гарний зіц.

— Дякую, Гершку. Буду мати на увазі. Бувайте здорові!

— Моє ушанування шановному панові!

Молодий Завадка вперше на подвір'ї садиби Загайчиків у таку провесняну, голу пору. Бував тут не раз, але завжди влітку росохата дрібнолиста груша кидала таку густу тінь довкола себе, що в її орбіті й трава не росла.

Тепер дерево постало перед Бронком у новій, чисто графічній красі. Симетричне розташування ліній темно-коричневої крони на тлі лазурового неба викликає подив своєю технічною досконалістю, якщо слово «технічний» не ображає творчого генія природи.

Батьків Олекси Бронко застав дома. Мати ледве відповіла на привітання. Півгубою попросила сісти, а сама, не рухаючись з місця біля вікна, не міняючи пози, дивилася на вулицю. Оживилася трохи на виду, побачивши поношені сорочки сина. Чи має зараз подати чисту білизну, чи можна й пізніше? Ні, краще вже, щоб йому, Бронкові, не повертатись вдруге сюди.

Після історії з Річинським у Калиниці Олексієва мама незлюбила Бронка, не приховуючи своєї нехоті до того, хто розволочив і навчив пустому її сина. Як подалася від минулого літа ця жінка! Пропали її колишні великі, світляні, з переливними білками очі, і лице відразу набрало чужого, старечого виразу. Делікатна шкіра поміж повік одрябніла, і зморшки нависли на очі, залишивши тільки шпарки для зіниць.

Загайчиха нехтує сучасною модою, що дозволяє заміжнім жінкам нарівні з дівчатами носити кольорові хустини, і запинає голову по-старосвітському — переміткою. Подовгасте, чорноброве обличчя, облямоване білим полем перемітки, нагадує Бронкові рисунки жіночих голів княжої доби.

— А може би-сь, дала що перекусити… з дороги чоловік, — каже Василь до жінки, а очима просить Бронка, щоб був вибачливий до бабських манорій.

Неохоче, навмисним повільним рухом подає вона обід чоловікові і гостеві, приладила чисту білизну для сина, а сама, замість припрошувати та доливати, виходить з хати, аби, либонь, не бачити перед собою зненавидженого обличчя.

Бронко таки добре протеліпався на Гершковій таратайці. Ще перед ворітьми здавалося йому, що вовка з'їв би, але тепер апетит зник.

Крім того, треба було скористатися з відсутності жінки в хаті й витягти з бідонів кількадесят примірників «Волі».

— Привіз я вам, Загайчику, трохи бібули. Сховайте де скоренько, аби біди не було…

— Ви мені будете казати, перепрошаю, що я так до вас. А того штудерно з тим дном. І не пізнати, скажу вам, бігме, ні! Я зараз заховаю, лише най оком кину… зараз: «Суддями будемо ми», «Засуди й арешти», о, то добре… «Організуйте страйкові комітети», а то ще ліпше… «На Радянській Україні»… А такого нам найбільше треба знати… Вже, вже, не дивіться так на мене! Поки що, адіт, запхаю у цей чобіт та притолочу смердючою онучею, а завтра… ого, піде поміж люди…

— Я лиш хочу вам сказати, Загайчику, що тепер поліція в'ється, як посолена.

— Ви мені будете казати!..

— Ага, Загайчику, я хотів ще вас спитати: як ви тут минулої суботи пана старосту вітали?

— Вам уже розповіли? Та то було так, чи чуєте! Закінчили ми страйк і — що тут таїти? — чекаємо напасті з дня на день. Лиш щось зафуркотить на гостинці, щось зарябіє на горизонті, а нам уже здається, що це улани їдуть до нас у гості. Правду сказати, ми таки той… трохи й приготувалися на всяк випадок, коли б довелося зустрічати «милих» гостей, але, самі розумієте, краще було б без них. Аж тут пішла по селу чутка, що сам староста їде у Вишню. Ми думали собі, що то він до нас, мужиків, у гості, а то де, чуйте! Приїхав він до нашої пані на полювання на качки. Чи знаєте, що отих пару днів, як лише прилітають качки, то ще можна полювати на них. Ніби доки не пічнуть парувати…

— Я на мисливстві пас…

— Та я й тому пояснюю. А ви знаєте, що як полювання, то у дворі бай[99]. Двір двором, а люди постановили, чи чуєте, влаштувати бай панові старості від себе. Досить того, що староста в'їхав у Ставки, а вам не треба казати, бо самі добре знаєте, що як староста приїжджає, то всі головачі села — солтис, ксьондз, постерунок, хтось з двора, директор школи — виїжджають за село напроти високого гостя. Ото староста в'їжджає з парадою в село, а тут на кожній деревині, на кожній вербі повіває червона бинда. Не буду вам говорити, як «зрадів» староста! Двір зараз наказав форналям здирати бинди, та ба! Деревина ще крихка, бо ще соки не розгулялись у ній, лізти на неї небезпечно, а червоні бинди на самих чубках дерев. Тривало ото полювання на бинди щось до полудня. Доки не оголили всіх дерев, староста не показував носа з панського палацу. Коли закінчилася акція, вирушило панство з псами на стави. Доїжджають до шуварів, і що то за диво! Весь очерет зацвів, і то начервоно. Якась невидима рука, чи чуєте, позакосичувала весь очерет. Та то, чуєте, у воді, а вода крижана…

— А які взагалі настрої серед народу після страйку?

— Що я вам скажу, Завадко? Тепер уже такої закрутилося, що хіба дідич, поліцай, піп, кулак, вчитель мазур, й то не кожний, не з народом. Але щодо тих Ставків. Переказували хлопці, що староста так собі взяв до серця той бай, що якби не понюхав чогось із пляшечки, що її носить усе з собою, то міг би з ним авс[100] бути. Ви собі не гадайте, що то жарти. Почалися доходження — хто… що… як… коли?! Чи чуєте, вийшло, що червону хустину на оті бинди офірувала одна стара баба.

«Бабо, — питає її постерунковий, — нащо ви дали таку велику хустину подерти на шматочки?»

«А чи я, паночку, хотіла давати? Приходили до мене якісь два хлопи та страшили бабу, що то мусово… бо треби, ади, пана старосту вітати».

«А ти, бабо, пізнала б отих хлопів»?

«Ой паночку, та звідки? Я ледве сонечко боже розпізнаю. І вас, — каже, — не пізнала б, якби не те, що дашок від вашої шапки блищиться до сонця. Я, — каже, — вже дванадцять років, як добре не бачу на очі…»

«А ти знаєш, — каже постерунковий, — що за таке, може, тебе кримінал чекає?»

А баба шкіриться до нього беззубим ротом, та ще й дурної вдає:

«Аби-сьте здорові були, паночку, що-сьте такі гречні та жартуєте з старою бабою…»

І будь тут мудрий! Староста сів на бричку та поїхав, а постерунковий відгрожується, що до страйку ми собі ще й червоні бинди причепили — і буде нам…

— А народ що?

— Люди ніц. Тепер, чи чуєте, Бронку, пішла така холерська порода людей, що їм море по коліна. Але ви таки, прошу, перекиньте, гей той казав, щось через драбину, а то зовсім страва прохолоне. Ануко, беріть ложку, ану, прошу! А на мою жінку не зважайте. Вона вже сама, бідна, не знає, що з нею. Піп взяв на мене пізму[101] і хоче мені жінку з світу зігнати, не гадайте собі! Вмовляє в неї, як циган хворобу, що в нашому Олесі сидить злий дух і він, чуйте, вбив Річинського. Сатана сидить у моєму синові — чи чуєте, люди, чудасію? І треба вигнати злого духа з християнської душі, і, ади, пописько мордує мою, аби вона склонила Олексу до сповіді. Ви гадаєте, що то йому про Олексу розходиться? Еге! Він, сучий син, хоче мене поставити на коліна.

Увійшла Василиха, і бесіда поміж чоловіками увірвалася. Саме закінчили їсти. Бронкові їжа не лізла в горло, а господар дому з чемності рівнявся на нього.

Василиха, не поцікавившись, не дивуючись, чому страва залишилась на тарілках, позливала недоїдки у цебрик, поскладала миски на припічок, прикрила їх білим платком, зняла з жердки кожушину й замкнула за собою двері без «будьте здорові».

Коли йшла стежкою до воріт, то, висока, ставна, здавалася ще молодою. Загайчик вловив погляд Бронка.

— Адіт, знову побігла до попа. Як, чули-сьте, святіші отці готуються до місії[102] у Вишні… Десь має по сапанню припасти, аби при божій милостині панські лани не осипалися з зерна. Боюся, признамся вам щиро, Завадко, аби ота місія мою жінку з світу не зігнала. Я вам кажу, як позлітається сюди оте монаше гайвороння, то може бути біда!

— Та що ви, Загайчику? Не маєте чим забивати собі голову — та цим? Ми їм з хлопцями дамо таку контрмісію, що самі собі не будуть раді…

— Та правду сказати, Завадко, на хлопців і вся моя надія.

— Осадчук уже приїхав?

— Аякже ж! Був на обіді в попа. Чекає тільки, аби вечерня скінчилася.

— Наші люди знають, що не мають забирати слова на зборах?

— Точно так і буде. Ні один комуніст рота не відчинить. Зате кожний підготував такого некомуніста, що дай боже витримати!

— Хлопці повідомлені про мій приїзд?

— Та де, ні! Я переказав Юркові Зарічному, а він вже, самі знаєте. Будьте вибачні, що залишу вас самого. Мушу до пацяти подивитися, бо, адіт, пішла й кинула все лоском. Клопіт, Завадко, з жінкою, а ще гірший — без жінки… І качки десь пішли городами, циганський то народ — ті качки, кажу вам… Але аби вам тут не нудилося, то дам щось почитати. Перегляньте собі… аби бодай побіжне мали поняття, чим наш отець годує свою паству. Тому-то дуже на часі, що ви трохи бібули привезли, бо, то чуєте, вони нас засипають своїми виданнями, — а ми будемо мовчати?

Він поліз на горище і за якусь хвилину (аж дивно, що в того зігнутого в дугу чоловіка така вправність) був знову у хатчині з невеличкою, огорнутою в зелений пакунковий папір книжечкою.

— Адіт, принесла в хату і ховає від мене. Боїться, аби-м не спалив. Точно вам кажу. А я підгледів сховок. Воно, чуєте, Завадко, вже замало їм людей Христом застрашувати, то вони собі й антихриста придумали. Ви то миттю проскочите очима… А я зараз…

Книжечка була з серії видання книг релігійного змісту отців василіан у Жовкві за порядковим номером 203. Так і називалася «Антихрист». Автором її був якийсь професор Франц Шапіро. Переклав на українську мову теж не хто-небудь, а професор Андрій Равицький.

Відколи Кость Філіпчук увійшов у ділові стосунки з видавничою фірмою Міська Ковалишина, Бронкові доводилося пропускати крізь машину чимало подібної макулатури. Проте треба віддати належне: ті твори і їх автори, тобто всякі компілятори і прямі плагіатори, не видавали себе за інших, ніж вони є. В цій нечесній грі з малоінтелігентним, довірливим читачем все ж таки була крихітка своєрідної етики: козу ніхто не продавав за корову. Видавнича продукція Міська Ковалишина нагадувала повій, яким не залежало на тому, аби їх вважали за порядних жінок.

І видання василіан у Жовкві не були новиною для Бронка, проте такого нахабного, з дикими претензіями на наукове тлумачення друкованого мотлоху, відверто кажучи, Бронкові ще не доводилося зустрічати.

Прочитавши лише дуже деталізований, на зразок конспекту кожної глави, зміст, Бронко дізнався, що антихрист, як передрікали апостоли і папи, буде людиною, що матиме силу сатани, але не буде самим сатаною. Коли ж антихрист досягне повного мужського віку, він виступить як проповідник. Поскільки цей конкурент Христа матиме вигляд звичайної людини і народиться від звичайної, тільки дуже вродливої і розпусної жінки, то всім віруючим, головно католикам, буде дуже важко встерегтися перед ним. Під виглядом добродія і провідника нових правд він може вдертися в організацію, в установу, в товариство, в сім'ю. Звичайно, він не зміг би накоїти стільки спустошення, якби в нього не було посібників. Першими посібниками антихриста були Антіох Четвертий, Магомет, Наполеон Перший, далі безбожні, письменники і, нарешті, передусім більшовики, які хочуть стерти з лиця землі християнство.

Второвує прихід антихриста на землю ще й шалений розвиток техніки.

Розвеселило Бронка таке місце в книжці:

«Зіпсуття поширюється залізничними шляхами і з скорістю блискавки переноситься телеграфічними і телефонічними дротами та кабелями різних країн світу, й тому не чувана досі комунікація між людьми може тепер накоїти більше лиха за п’ять літ, чим раніше за п'ятдесят».

«Цілком згодний з автором», — зазначив Бронко олівцем на полі брошури.

Дуже багато місця автор брошури приділив найважливішому питанню: коли остаточно зійде антихрист на землю? Різні пророки по-різному (здебільшого дуже туманно) передбачають цю дату. Лише двоє з них визначили її конкретно. Це пастор Ессен, який у своєму науковому, як дізнався Бронко, творі «Коли прийде антихрист» недвозначно говорить, що час антихриста прийде тоді, коли весь світ огорне соціалістична революція: «Бо навіть коли б Росія, Німеччина й колишня Австрія були підготовані до приходу антихриста, то цього ще не вистачило б».

А преподобна слуга божа Бертіна Букійон ще більш точно визначає цю дату: антихрист прийде не у XIX, а в першій половині XX віку. Іншими словами, вже в першій половині нашого століття матимемо всесвітній соціалізм.

«Непогано. Дай боже царство небесне за таке пророцтво преподобній слузі божій Бертіні».

Панування антихриста, як на космічні масштаби, триватиме надзвичайно коротко — всього три з половиною роки. Зате пануватиме він всевладно і всесильно. Матиме, як і Христос, силу творити чуда і теж заведе собі апостолів на зразок Христових.

Одне слово, бідним віруючим буде досить важко зорієнтуватись, чи це прийшов на землю новий месія (на довершення лиха, той лже-Христос може успадкувати вроду своєї матері, хоч і легковажної, але, за твердженням усіх пророків, прегарної жінки), чи антихрист, бо він нічим не відрізнятиметься від звичайних людей.

Бронкові стало цікаво, яким же «мудрим» висновком звершує автор цей свій «науковий» твір. Та шановний професор, сам зміркувавши, що наговорив сім міхів гречаної вовни, і, очевидно, не бажаючи, щоб читач образився на нього, злегка заграє з ним: «Не дається заперечити, що відомості про антихриста якось дивно звучать і дехто міг би подумати, що вони є витвором людської уяви».

Але поскільки про антихриста згадується і у святім письмі, то автор не пропускає нагоди, щоб опертися на його авторитет і покласти край сумнівам наївного читача. Адже святе письмо — «це слово боже і пише тільки те, що правдиве», а з цього випливає простий висновок: все, що написане про антихриста, — теж правдиве.

Коротко, ясно і високо по-єзуїтськи!

Бронко виписував цитати з брошури, коли увійшов Загайчик з цебриком у руках.

— Варуйтеся, аби-м не заваляв вас. Ну, як там? Познайомили-сьте з «Антихристом»? У вас то раз-два, а я, чуйте, мусив би кілька днів сліпати над тим. Знаєте, скажу вам, я вже сміявся над собою: як то воно, мо', так? Бог усе такий могутній і допускає до того, аби йому антихрист вибив кермо з рук аж на три з половиною роки?

Вийшли за ворота, які Загайчик по-господарськи замкнув на дерев'яне засувало.

— Видите, як воно? Одні насамперед ідуть до церкви, а потім до читальні, а інші поза церкву та й відразу до Народного дому. А що будемо колись з церквами та костьолами робити, га? Ет, пусте питаю. Аби дочекатися тієї години, — правда?

Читальня «Просвіти», новий будинок під бляхою, стояла в центрі села, де скупчилися школа, церква, приходство, громадська канцелярія і буцегарня[103], прозвала тут «Івановою хатою».

Читальню в Вишні, як і всюди, побудовано на народні внески, і тому справедливо вона носила назву Народного дому. Переходив цей Народний дім, як і всюди, з рук однієї політичної партії до іншої, в залежності від того, чия взяла на загальних зборах читальні.

З минулої зими читальня перебувала в руках прихильників УНДО. Проте ця обставина аніскілечки не перешкоджала управлінню читальні за гроші здавати залу під збори своїм політичним противникам. Очевидно, виділ виходив з принципу, що збори так чи інакше відбудуться, якщо не у приміщенні читальні, то, у всякому разі, десь-інде, а десятка бюджетові товариства не завадить.

Вечерня ще не скінчилася, але біля читальні крутилися вже люди. Оподалік стояв гурток парубчаків, серед яких Бронко впізнав секретаря підпільної комсомольської організації Юрка Зарічного.

Від групи газдів відколовся і наче неохоче підступив до Бронка й Загайчика Мартинчук, здалека блискаючи білими дорідними зубами. Сиві кучері не старили його, а, навпаки, ще більше підкреслювали рум'яну свіжість обличчя. В порівнянні з каблучкуватою постаттю Олексиного батька Петро здавався ще молодецьким.

Жвавий у русі, колючий у слові, Петро Мартинчук ніби тільки й мав клопоту, кому би то по щедрості своєї натури наділити трохи життєрадісності.

По дорозі схопив за рукав і вів за собою просвітянського діяча Тараса Чижа.

— А-а, Бронко, — трусив Петро обома руками долоню молодого Завадки. — Як ся маємо? Мені казали, що ви приїхали за болотом для тата… Ага, а це пан Чиж. Мені щось таке видиться, що ви повинні б знатися обидва…

— А ми й знаємося! — відповів Бронко першим.

Бронко знав Тараса Чижа ще з юнацьких років. Зрештою, була то надто популярна на Нашівщині фігура, щоб уродженець того краю міг не знати Чижика чи бодай чути про нього.

Кілька років не було Тараса в Нашому, а це недавно з'явився знову.

Казали тоді, що дехто з нашівських патріотів подбав для Чижа місце організатора кружків «Рідної школи» та диригента хорів при читальнях «Просвіти» в Карпатах, аби дати йому нагоду підлікувати легені чистим гірським повітрям.

Тим часом, як розповідав Бронкові Пєрожек, непосидющий Чижик недоїданням та непосильними маршрутами по гірських околицях до решти підірвав своє здоров'я.

Тепер цей просвітитель народу гасає по селах Нашівського повіту, організуючи «Фронт народної освіти» (до біса модним стало тепер оце словечко «фронт»).

Як розповідав Бронкові Пєрожек, сина якого вербував Тарас у лави свого «Фронту», їхня ідея полягає в тому, щоб у кожному селі організувати постійний дитячий садок, ясла, медичний пункт та перманентні курси агрономії, куховарства, шиття та крою, городництва, бджільництва і т. п.

Інструкторами та вихователями на цьому фронті народної освіти мала б бути безробітна українська інтелігенція. Утримувати штати повинні були самі селяни без будь-якої допомоги, попросту годуючи по черзі виховательку дитячого садка чи агронома.

Хто мав давати на черевики, зимовий одяг, на тютюн для чоловіків, цього Тарас ще не придумав.

Зрештою, зима минала, а назустріч «фронтовикам» іде весна.

Попри все своє критичне ставлення до подібних методів боротьби, особисто у Бронка до Тараса Чижа була пошана (не без домішки поблажливості) й нелукава симпатія як до людини абсолютно безкорисливої, та на свій лад ідейної.

Бідний Тарас до того змінився, що Бронко не знав, куди очі дівати. Було боляче і ніяково дивитись на нього.

Темно-коричневі потріскані губи, запалі, наче насильно втиснені в орбіти, блискучі очі, оголені зуби, цеглясті рум'янці не ворожили йому довгого віку.

Плохенька курточка, затьопані штани, кашкет з переламаним дашком тільки підсилювали жалюгідне враження від особи Тараса Чижа.

— Гаразд! — привітався по-просвітянськи.

Рука в нього була холодна і вогка, але Бронко навмисне придержав її у своїй долоні. Згадав про тих, що з огидою висмикували свої руки з цієї долоні, щоб позбутися неприємного доторку вогких пальців.

— Ти що — приїхав мужиків на комуну навертати?

— Цим разом по болото для тата…

— Ревматизм?

— Плюс вік…

— На це ще не придумали болота. Я заїхав… думав. Перебив мені дорогу пан посол. Свинство. Не можу терпіти свинства. Лише ти не подумай, що я переконався у слушності твоїх ідей… я просто так. Ти дивишся, що в мене черевики подерті? А це мені не заважає. Слово честі! Вентиляція. Ти от так ніколи не пробував? Менше ноги пітніють. А взагалі все те разом — глупство.

— А все ж, що ти шукаєш у Вишні?

Чиж зволожив язиком зашкарублі від вітру й гарячки губи.

— Організую «Фронт народної освіти». Можеш не посміхатися іронічно…

— Ну, чого ти? Я ж не посміхаюсь…

— А, знаю я вашого брата. Ти вчиш хлопа, як лан у пана відбирати, а я буду вчити його двічі на рік збирати урожай з латки землі… Ти борець за щастя народу, а я буду сволоч, яка відвертає очі трудящих від світової революції… Ха-ха-ха! — вискалив він свої страшні голі зуби. — Так? Кажи, так?

«Неврастенік», — подумав Бронко, і до жалю, який відчуває нормальна людина до хворої, долучилося ще почуття фізичної відрази.

— Ти розумієш?.. Але ти нічого не розумієш, бо твоя голова забита ідеями світового масштабу. Так, кажи, так? Гігієна… Ти знаєш, скільки дітей вимирає по галицьких селах?

— Знаю. У галицькому Мерано, тобто на Заліщиччині, сімдесят процентів дітей вмирає до року.

— Я тобі більше скажу… — Чиж затріпав руками. Не хотів слухати. Видно, мусив говорити у ритм свого прискореного пульсу. — А грибок? Плісняву в роті немовляти бачив? Бачив?

— Не бачив. Ти хіба не знаєш, що я ще, брате, не жонатий?

— Ах, не бачив, — збуджено заторохтів Тарас. — І не знаєш, що таке баламут?

— Чого ж не знаю? «Баламуте, бійся бога, ти багатий…»

— Не блазнюй, — захрипів Чиж.

Бронко замовк. Тарас і так не дав би йому до слова прийти.

— Брудна, з мільярдами бацил ганчірка. Мама-селянка вмокає її в підсолоджену воду і… затикає нею дитині рота, як діряву бочку чопом. А дитина верещить, бо мусить… Вся у ранах, випріла, — розумієш?.. Не допомагає баламут, тоді йде в рух молочко з зеленого маковиння.

Опіум — компрене ву франсе?[104] Але тебе ці справи не обходять, бо твоя голова забита проблемами світового масштабу. Ти і твої «товариші»…

— А чим же твоя голова забита? — вдалося Бронкові перешмигнути з своїм запитанням через кордон Чижевих думок.

— Я? Ага, я… Я думаю насамперед просвітити мужиків, що таке вітаміни і мінеральні солі, їх значення для розвитку дитячого організму, а потім вже заставити їх сіяти моркву і годувати нею дітей, а не так, як дотепер, одних свиней. Навчу їх провітрювати хату і годувати дитину по годинах…

— Але насамперед змусиш їх купити годинники.

— Свиня!

— Не сходім на особисте, Чиж, бо змушу реваншуватися! Я, наприклад, серйозно уважаю, що годинник в кожній селянській хаті — це один з видів нової соціальної економіки, яка не прийде сама від себе. Сьогоднішня Польща, «пане» Чиж, не дасть хлопові ні годинників, ні електрики…

— Ти знову берешся мене агітувати, Завадко?! Я, річ ясна, проти польського окупантського уряду, але, скажу тобі, і не за твоїх більшовиків.

— Так? А де ж тут логіка? В такому разі, якщо ти проти більшовиків, то ти за фашизм, за Адольфа Гітлера?

— Зараз, зараз, як це ти сказав? А чого це я маю тягнути за Гітлером? Ти подумай… Скажи мені… звідки я можу знати, що таке фашизм і що таке у практиці комунізм? Тому я поки що ні за тих, ні за других. А втім, чому я маю бути за когось? Я — за свій народ. Я знаю свій знедолений народ, і більш мені нікого не треба… Нікого! — вигукнув з пафосом.

— Можна мені сказати слово? — спитав іронічно Бронко.

Чиж посміхнувся угодово.

— Запалююся, як суха тріска, чорт його маму знає — чому… І не даю людям до слова прийти. Що ти хотів сказати, Бронку?

— Я хотів спитати: ти Леніна читав?

— Не читаю комуністів.

— А геніальних?

— Правда, то міцна голова. Що ти хочеш зацитувати мені з Леніна?

— Це не дослівна цитата, Чижику. Ленін тієї думки, що насамперед треба виховати авангард пролетаріату.

— Робітничу партію — вгадав? Скажи, вгадав, так чи ні?

— Вгадав! Вгадав!

— Взяти владу у свої руки, а робітничо-селянська влада вирішить всі ці питання, що так хвилюють тебе.

Хай буде по-твоєму. Я хочу тільки одне знати: коли та робітнича партія стане настільки сильною? Так ти казав, так? Кажи — так чи ні? — щоб взяти владу у свої руки?

— Бачиш, ти сам повинен розуміти, що цього з математичною точністю не може передбачити жодна людина.

— Ну, приблизно. За рік, за два, за три, за десять, двадцять — коли?

— Ти дивак, Чижику.

— Ага, виходить, не завтра, й не післязавтра, й не за рік. Так, кажи, так?

— Думаю, що й не за рік…

— Ах, ти думаєш, — вискалив у єхидній посмішці Тарас свої довгі зуби. — Значить, ти не можеш точно визначити терміну, — так? А до того часу хай хлопа їдять воші, хай гноїть його сифіліс, хай здихають діти, як мухи, хай темний вуйко несе останню кожушину до корчми за сивуху, хай… хай… шириться проституція серед сільських дівчат, хай ростуть, як гриби після дощу, кулка шляхти загродової по українських селах, косьцюлки в готицькому стилі. ТСЛ, і кулка рольніче, і гарцеже… Хай, хай наш мужик деморалізується, вироджується, карловатіє, дегенерується з покоління в покоління… Хай! І я не повинен будити в ньому національну свідомість, вчити хлопа гігієни, національного господарювання, закликати до читальні, відтягати від корчми, бо, по-твоєму, це опортунізм, угодовізм, пристосуванізм, мало що не хрунізм. Так, кажи, так?

— Трохи не так. Давай вийдемо з того, що і ти, і я уболіваємо за долю нашого народу.

— А далі що?

— Далі те, що твій метод полягає в тому, щоб залікувати, загнати хворобу глибше в організм, аби добитися тимчасового покращання, а такі, як я… Ти мене розумієш? Ми стоїмо за те, щоб боляка оперувати. Оперувати, Чижику, якою б операція болючою не була. Тобі ясно?

— Мені ясно, що я не покину своєї справи. Я не соціаліст, я не націоналіст… Я син свого… — хочеш точніше? — українського галицького знедоленого народу. І для добра мого народу я на все готовий, — і, посоромившись цієї фрази, додав, наче для виправдання: — Я знаю, що це звучить високопарно, театрально. Так, кажи, так? Але воно, слухай, таки так. Смійся з мене, вір мені або ні — мені все одно, але я тобі кажу: я сьогодні готовий віддати своє паршиве життя, хоч і як воно мені дороге, аби хоч трішки покращити долю нашого мужика… І ніхто мене не зупинить, не переконає, що я опортуніст, що не тих методів хапаюся. Отак волочитимусь з повіту в повіт, від села до села, від читальні до читальні, доки мене ноги носитимуть… доки мене колись кров не заллє… Бо я, — стрепенувся, наче в агонії, — не годен, зрозумій, не годен дивитись на те, що вони з моїм народом витворяють. Хай… А історія нехай розсудить, чи був я ворогом своєму народові! Ось тобі моє політичне, громадське і ще яке там хочеш кредо. Вся моя політична програма. Вся моя орієнтація. А ти називай мене опортуністом, угодовцем, як хочеш… як хочеш… мені плювати на те…

«Ні, брате, тобі далеко не плювати, бо інакше ти не реагував би так болісно».

І не вперше виринуло перед Бронком питання: а й справді, хто ці люди? Опортуністи чи своєрідні патріоти?

Ні, Тарас Чиж — не опортуніст, — твердо відповів собі Бронко Завадка. Про який опортунізм може бути мова там, де в гру входить ціна життя?

І все ж таки, коли заглянути у суть справи, Чижик не має рації при всій своїй добрій волі служити інтересам народу.

«Бідний неврастенік!»

Чиж тим часом заплющив повіки (аж страшно, як скидався тепер на неживого!), поринаючи у свій, лише йому одному доступний внутрішній світ.

Бронко легенько торкнувся Тарасового плеча:

— Бувай здоровий, я піду.

— А, йдеш? Куди йдеш? А, до читальні. Я теж піду, якщо не маєш нічого проти.

— Чого ж? Можна. Ідемо!

Перевтома спричинила до того, що Тарас, сперши спину на поруччя лави, моментально урвав духовний контакт з Бронком Завадкою. Почав його брати, як звичайно під вечір, озноб — вірна ознака підвищеної температури. Люди сновигали перед його очима без облич — самі контури.

Втома в'ялила його, наче сон.

Непереможно захотілося ще й голову сперти об щось. Найкраще було б простягнутись на весь зріст під теплим волохатим кожухом. У своїх численних мандрах, не раз промерзлий та перемоклий до рубця, особливо осінньої пори, теплу піч з кожухом сприймав як найвище доступне людині добро. Тепла, з душком розпареної глини піч запахла йому, наче гаряча страва. Голова хитнулася то в один, то в другий бік, аж нарешті знайшла для себе спертя. Це була не піч, але чиєсь сукняне, шорстке плече.

Тарас поринув у півсон. Цей стан марення, яке винищувало організм, але заспокоювало душу, був невеликою компенсацією за спустошення, що чинила в його організмі гарячка.

Часто в таких випадках маячилася йому сцена, яку, будучи ще підлітком, бачив уві сні.

Поміж квітучим лугом і густим лісом — велике прозоре плесо. Вода до того чиста, що видно зелене, встелене оксамитовим мохом дно. Через плесо від лісу до лугу перекинулась кладка без поруччя.

Тією кладкою, балансуючи вальсовим кроком, іде дівчина в білому платті. Хвилясте, каштанове, з мільярдами золотавих бліків волосся, відкриваючи високе алебастрове чоло, спадає назад до половини плечей.

Дівчина була такої казкової вроди, що Тарас з надміру враження пробудився, як будиться людина з великого страху у сні.

Майже через рік на лужку за містом (правда, не було тієї декорації, що у сні) він побачив Нелю Річинську в гурті своїх сестер. Отець Річинський і його дружина стояли оподалік, а дівчата, взявшись за руки, крутилися в колі скорим рухом.

Тарас відразу впізнав Нелю, власне, по тих золотавих бліках у пишному каштановому волоссі.

Була так само, як уві сні, промениста, неземної краси істота. Звичайно буває так, що люди насамперед закохуються, а потім ввижається їм уві сні предмет їхнього обожнювання. У Тараса стався зворотний порядок речей: він насамперед побачив Нелю у сні, а потім закохався в неї живу. Закохався без надії, претензії, ревнощів.

Жива, вона для нього не перестала бути дівчиною з сну. Сонне видіння з роками перетворилося на марення, яке навіщало його у приступи гарячки.

Коли марення його залишало, Тарас любив ставити собі запитання: де вона і що робить саме в цю хвилину?

Прийшло це запитання до Тараса й тепер, коли поклав голову на чуже плече: а що робить Неля Річинська саме в цю хвилину?

В той час, про який думав Тарас Чиж, Неля випадково зустрілася з Романиком. Сталося так, що Романик пройшов повз Нелю, з запізненням упізнав її, повернувся і щойно тоді привітався.

Здається, йому самому було неприємно, що він не впізнав панни Річинської. Він усе ще стояв перед нею і виправдувався так, що врешті і Нелю ввела в роздум ця дурненька історійка. Їй було незрозуміло, чому Романик, відомий серед дівчат своєю грубою поведінкою щодо гарної статі, роздував цю незначну дрібничку до якоїсь події?

Романик не пішов своєю дорогою, а попросив у Нелі дозволу відпровадити її додому.

Вважала, що не повинна відмовити йому в цій малій приємності, хоч би з огляду на своє добре виховання.

Ні, ця зустріч мала всі ознаки випадковості, і Неля не знаходила підстави припускати, що воно не так. Таке підозріння прийшло пізніше, але й тоді цю першу зустріч Неля вважала чисто випадковою.

Залишилася у переконанні, що в той час Романик ще не чигав на неї. Може, шукав її. Можливо, намагався створити нагоду для побачення, але, у всякому разі, не ходив їй по п'ятах, як це бувало пізніше.

Хто з них перший почав розмову про Маркіяна — Неля не могла уточнити. Може, й вона.

Марила поїздкою в Заріччя. Але навіть коли б і Романик перший почав розмову про Маркіяна, то й це не викликало б жодного підозріння у Нелі. Навпаки, вона б тільки палко його підтримала.

Важливо те, що предметом їхньої розмови був не хто інший, як, власне, Маркіян.

Романика дуже дивувало, що Янічек дав їй побачення з Івашковим. Його здивування перейшло у подив з хитрощів Нелі, коли дізнався, що слідчий з самого початку розгадав їхній трюк, а потім усе ж таки став сумніватись, наречена вона Івашкову чи не наречена.

Реготав, як лошак. Нелі тоді вже видалося підозрілим, що ті два табори в такий добродушний спосіб забавляють себе витівками.

Коли б Неля в той час була менш пройнята Маркіяном, то, певно, вухо її вловило б прихований легковажний тон, яким Романик висловлювався про її зацікавлення особистим життям Івашкова. Та Неля вся була поглинута розмовою про Маркіяна.

— Коли мені Янічек сказав, що це ви придумали видавати мене за наречену Маркіяна, — я в перший момент не знада, як реагувати на це. Не могла ані заперечити, ані взагалі щось сказати, бо він усе розгадав. Тоді я вирішила мовчати. Мені здавалося, що це єдиний вихід, єдина можливість не пошкодити Маркіянові. Але потім, коли нам зробили очну ставку, я пригадала, що, власне, я знайома з ним… Тобто нас ніхто не знайомив, але я пам'ятала його лице. І тоді вже Янічек втратив певність, чи була я перед тим знайома з ним, чи ні…

Романик на ходу курив цигарку, але не пускав з ока Нелиного профілю.

— Ага, — буркнув, наче до себе, — значить, пан сендзя[105] все ж таки вразливий на гарні личка. А тепер…

— Що тепер? — підхопила Неля. Вона не зрозуміла, до чого стосується це питання. Репліка Романика, зроблена в такому вульгарному тоні, трохи охолодила її бажання розповідати.

— Так, — все ще порався з цигарками Романик, — знаю. Івашків цікавився вами, панно Нелю, у свій час…

— Ви говорите неправду, — почервоніла Неля. Як же ж прагла, щоб, власне, її слова були неправдою.

А може, справді?.. Та ні! Якщо б він цікавився нею перед тим, то знав би бодай її ім'я.

— Я не можу зрозуміти, пане Романик, пощо ви говорите такі речі. Івашків, про це я переконалася на побаченні, не знав навіть мого імені.

Романик примружив одне око. Зморшки стяглися довкола очей, наче нанизані на ниточку.

«Скільки йому років?»

Досі Неля вважала його за дуже ще молодого.

— Не знав вашого імені? Може, й не знав. Чи ж я, коли мені подобається квітка, зараз же питаю про її назву? А крім того, коли хочете знати, ви для нього були на такому п'єдесталі, що він і не насмілювався близько підходити до вас.

«І тут брешеш», — подумала з гіркотою Неля.

Романик зрозумів її мовчанку як сумнів щодо своїх слів.

— Ви дуже добре знаєте, що жоден з гімназистів не насмілювався знайомитись з вами. Бо кожний знав, що не для пса — ковбаса. Напевно, так і було. Адже ваш татко надіявся для вас готового з дипломом і доброю посадою жениха. Я зовсім певно знаю, що Івашків у свій час молився на вас. — Раптом він перескочив на інший тон і з презирством докінчив: — Я не знав, що ви така наївна, панно Нелю.

«Чи могла вірити тій людині? Чи мала право дозволити собі цю велику духовну розкіш?» — запитувала себе, але водночас вірила якоюсь солодкою, безпретензійною надією.

В котрусь хвилину їхньої розмови похопилась, що весь час перебуває під пильним спостереженням Романикових зосереджених очей. Знітилася. Була рада, що вже близько до дому і зможе звільнитись від його товариства. Хоч чи не буде відтепер вона тією, що сама шукатиме зустрічей з цією людиною, щоб дізнатись чогось більшого про Маркіяна, перевірити, остаточно утвердити його ставлення до неї?

За той час, що Тарас Чиж перебував у сновидіннях, Бронко встиг зорієнтуватись, так би мовити, у стратегії залу. Для поверхового погляду все було наче в порядку. Зал, чи, точніше, досить простора, облупана, з висячою лампою посеред стелі, з портретами Шевченка та похвальними грамотами товариства «Просвіта» на стінах кімната була, як за грунтбухом[106] поділена на три соціальні групи.

Перші ряди займали статечні, в кожухах з смушковими комірами та боксових чоботях газди з парохом на чолі. Якраз ті, що в грунтбуху ідуть першою категорією, — Крученюки, Курочки і їм подібні. Вони ж старші церковні брати, громадські радні, різні довірені особи і т. д.

Другу смугу творили середняки і щодо свого соціального положення (друга категорія в грунтбуху), і щодо (поскільки перше випливало з другого) свого громадського становища в селі. До цієї категорії причислялися й сільські ремісники, як правило, малоземельний елемент, бо саме брак землі був у більшості випадків спонукою для того, щоб шукати порятунку в ремеслі. Вишня мала свого коваля, шевця-полатайка, того від худоби й дантиста в одній особі, ткача, кушніра, пошивача солом'яних стріх (з далекої Швеції привіз в село спосіб засмолювати солому й тому числився спеціалістом на всю околицю!), но й — грабаря.

Третій соціальний прошарок стояв за спинами тих з другої категорії. Сюди причислялися малоземельні бідняки, халупники, тобто такі, що жили в найманих хатах, двірські форналі, всякі тимчасові прибеги, тобто приблуди та мандрівні жебраки.

Жінки, яких цим разом було досить у залі, розташовувались, по церковному звичаю, більше за віком, ніж за соціальним положенням своїх чоловіків. Старші жінки стояли попід стінами ближче сцени, молодші подальше, а дівчата — поряд з парубками. Жінки рідко сідали на лавки поміж чоловіків, хіба яку бездітну молодицю чи нестару вдову хлопи затягували поміж себе на лавки для пустощів. Статечні газдині воліли підпирати стіни, бо, по-перше, збори у читальні — то не весілля, щоб сідати переплітно з газдами, а по-друге, коли порядна жінка і загляне до читальні, то лише так, як вогню вхопити, бо ж дома, падоньку ти мій, хату лоском залишила. Як би так, яка притичина дома, то як би ж їй було б продиратись поміж чоловічі коліна до виходу?

Молоді товпилися позаду, розділені для обізнаного ока на дві групи більше за політичними, ніж соціальними ознаками.

Хлопці встигли поінформувати Бронка, що зал з усіх боків обставлений своїми людьми. Сам Завадка запхався в кут біля самих дверей, щоб його особа випадала з поля зору тих, що входитимуть у зал.

Посол Осадчук був уже на сцені. Панорама українського села з колосальними соняшниками на передньому плані творила її вдячне тло. Малий, але високий столик, прикритий вишиваною скатеркою, і карафа з водою, до якої організатори зустрічі забули поставити склянку, надавали обстановці офіційної закраски.

Шпакуватий на скронях, з сіткою червоно-синюватих прожилок на щоках, з втятим різко носом, джинджуристий, міцно зв'язаний, помітно короткорукий, верткий, як на свій животик і вік, Осадчук був типовим галицьким хлопським адвокатом. В Нашому говорили про нього, що має добру шуфлядку, тобто не позбавлений ораторського хисту. Час обходився винятково ласкаво з паном меценасом, бо, відколи Бронко запам'ятав його, він майже не змінився. Ставши широко посеред сцени (навмисне розщіпнув хутро, щоб краще було видно вишивану сорочку), посол почав свій виступ з риторичного питання: пощо вибирає народ своїх представників до парламенту? Навіщо вони йому здалися? Навіщо стільки передвиборного галасу, боротьби, агітації, коштів?

— А для того, хлопе, щоб ти міг вибрати собі такого посла, що був би добрим поліцаєм твоїх прав!

Першими рядами прокотився доброзичливий смішок. Пан посол потер руки. Подобалося йому, коли його слово знаходило відгук в аудиторії.

Спершись мальовничо об столик, Осадчук в такому ж живому, безпосередньому стилі став розгортати одну з перших тез свого виступу:

— Посол, як знаєте, люди, не кандидує сам від себе. От захотілося комусь послом бути, а має добру кабзу[107], найняв собі гавкунів, підкупив газети, а вони хвалять, аж собі писки роздирають: «Голосуйте, людоньки, за того пана, бо з нього добрий посол буде». Але ви знаєте, браття, що воно не так. Кожного посла висуває партія, а партія, хлопе, то вже політика. А наш мужик не хоче розуміти, що коли буде добре йти політика нашої партії, то будуть добре стояти і його справи. Ви щось хотіли сказати, вуйку?

Підвівся тонкошиїй, з малою, наче маківка, головою, нестрижений, заклопотаний дядько.

— Я той, ніби нічого, але, гі, той казав. Бо воно тото і біда, що політика все йде до кращого, а наші справи чогось, гі, той казав, все до гіршого. Я темний на тото і ніяк не можу второпати, що й куди.

«Непогана кандидатура», — похвалив у думці Бронко Мартинчука і його кума.

Посол розсердився. Не образився, а по-свійськи вийшов з себе:

— А хто, до чорта лисого, говорить, що справи українського галицького мужика стоять перша кляса? А хто цьому винний? В ніякому разі українські посли. Винні ви, краяни, самі, бо, замість слухати українських ундівських послів, які добра лише зичать українському народові, ви прислухаєтеся до слів різних політичних галабурдників, горлачів, демагогів, які обіцяють вам рай на землі, а в тім раю золоті груші на вербах. Коли дитина не слухається матері, то мати не раз для її добра мусить її добре прутом вишмагати, хоч і в самої обливається серце кров'ю… Таке саме і з урядом. Демагоги, — без страху назвемо і їх адресу: агенти червоної Москви, — намовляють вас іти проти законів і уряду і тим самим доводять до того, що уряд буває змушений застосовувати пацифікацію. А хто довів до цього? Уряд, люди, не дасть собі сісти на голову, як це деяким «товаришам» здається… Всякі платні агенти Комінтерну підбурюють мужика не слухати послів УНДО, бо вони ведуть угодову політику. Люди добрі, а якої нам, українцям, під Польщею треба політики? Ви не хочете злагодити з державою, а війни? З чим — я вас питаю, — з чим ви збираєтесь воювати проти держави? Держава має військо, має гармати, має трійливі гази, літаки, танки, — а що наш хлоп має? Вила й граблі?

З «лівого» крила молодих пішов зловісний помрук.

Осадчук зупинився на хвилинку, повернув вухо в той бік, переконався, що то не слухові галюцинації, подумав, ніби зробив висновок для себе, й сказав:

— Може, мені хтось сказав би, але не має відваги виступити чоло до чола, що революція в Росії теж починалася з малого. На це я вам от що скажу: люди добрі, не мішайте горох з капустою, хоч мама моя і варила таку страву колись. Який це дурень може зрівнювати темну царську Росію, найбільш назадницьку країну у Європі, з новочасною державою, якою є сучасна Польща?

— Значить, пореволюційна Росія не темна? — впала репліка з задніх рядів. Чортяка Юрко таки не втерпів, хоч і було домовлено, що члени партії і комсомольці не подаватимуть голосу.

Осадчук «не дочув» цих слів, чи то пак, вони не долетіли до його вуха.

Продовжував трохи знервованим тоном:

— Як Польща може тепер гнобити нас, українців, коли вона ще не так давно сама була під царським гнітом? Треба трохи й лепетою[108] думати, люди, а не, як папуги, повторяти чужі слова… Польща, як знаємо, є республіка, без короля, царя чи цісаря. Демократична держава з конституцією. То що? Будемо, як деякі аферисти хотіли б, валити республіку й конституцію і повертатись, як колись, до короля?

Зал засміявся кущами.

— Наш найбільший геній Тарас Шевченко написав вірш до поляків, — але, глипнувши на пароха, не хотів, очевидно, зачіпати ксьондзів і, мугикнувши не досить виразно, передав тільки його зміст: — Одним словом, поляки — такий самий слов'янський народ, як і ми, українці, тому і Шевченко, наш найбільший Кобзар, називає поляка паном-братом. Шевченко, найбільший син українського народу, заповідає нам жити у згоді з поляками, і ми виконуємо його святий заповіт…

— А ми не проти трудового народу… а ми… не маємо нічого проти польського трудового народу, — дався чути дует з двох різних кутків залу.

— Я прошу спокій! Що це за манера говорити по двоє зразу? Я ці штучки знаю! Не забувайте, що я — адвокат, прошу я вас! Тільки ми не будемо кидати, як декотрі наші противники, камінці з-за плоту! Наша партія, ми, її представники, завжди готові ставати відкрито до будь-якої політичної дискусії. Позаяк мої противники не мають відваги виступити відверто, я сам підкажу їм, що вони хотіли б нам закинути: УНДО веде угодову політику, а тому на гак з ним! Люди добрі, яка це угода, чи, повченому сказавши, опортунізм, коли ми, українці, слов'яни, хочемо жити у згоді з братами-поляками, теж слов'янами? Двадцять п'ятого січня українська парламентарна репрезентація знову зажадала в сеймі територіальної автономії на землях, де в більшості живуть українці…

— Та ми вже то більше, як десять років, чуємо! — зітхнув хтось комічно.

— А, десять років? — підхопив пан посол. — Та це добре! Це навіть дуже добре, бо це означає, браття, що УНДО не міняє своєї політики, а твердо і послідовно тримається і буде триматися, брати-селяни, одної наміченої лінії. Хто вам говорить, що в УНДО сидять одні опортуністи, то не вірте їм і женіть таких агітаторів на сто вітрів з своїх хат! Ми не тільки просимо, як декому здається, але й жадаємо, по-перше — пошанування української мови, по-друге — рівних прав по самоуправах, по-третє — виділення з державного бюджету певних сум на українські цілі, по-четверте — щоб приймали українців на державні роботи, по-п'яте — українського університету у Львові. А тепер я вас запитаю, шановні українські хлібороби, чого ще можна більше жадати від Польщі яко держави?

— Та жадати-то можна, а що ви дістали для нас, пане посол? — відізвався молодий, як можна було судити по верхньому одягу, не вишнянський газда. Його темне, з вузькими ясними очима обличчя викликало симпатію до себе. Бронкові нагадував він французького докера з репродукції невідомого художника.

З першого ряду підвівся отець парох. Його аскетичне, з тонкими, втягнутими губами обличчя відбивало гнів:

— Я пригадую, що цього чоловіка не знаю. На основі закону про збори він не має слова.

Осадчук замахав заперечливо руками:

— Не треба, отче парох, не треба, щоб пізніше говорили, що ми кому-небудь на зборах затикали рота. Ви ще хотіли щось сказати, чоловіче добрий?

— Хотів, — уперто відказав «французький докер», — і дякую, що ви мені дали слова, бо я дійсно не вишнянський. Хочу сказати одну практику, а там, як кажуть, бери, Петре, на розум. Була колись у нашому селі дуже гарна, але сильно пуста дівка. І от — за перепрошенням — стався гріх з тією дівкою. Тато загадав її чимскоріш заміж видати, аби, як то кажуть, прикрити гріх, але ніхто у своєму селі не хотів женитись з нею, бо знали, що то за зіллячко. Аж прийшов парубок з другого села. Теж якийсь не дуже мудрий…

— Пане посол, — Курочка Штефан по-шкільняцькому підняв два пальці вверх, — чи ми тут прийшли бештифранків[109] слухати, чи…

— Пане Курочко, газда хоче виговоритися, не перебивайте йому. Я не хочу, щоб пізніше… говоріть дальше, прошу.

— Вхопили ті люди того парубка й кажуть: так і так, женися на нашій дівці, а ми запишемо тобі морг поля.

А дурному що? Взяв та й оженився. Оженився, а вони бери та вижени його. Нащо їм дурний здався? «А моє поле?» — питає. «За полем, — кажуть, — прийдеш за рік». Прийшов парубок за рік, а вони кажуть: «Ми не відпираємося, що дамо, але прийдеш за рік, а тоді вже точно зробимо контракт». Прийшов він за рік, а вони знову відклали. Отак ходив той дурень сім років, а на восьмому повісився їм перед вікнами на грушці. Таке-то щось подібне з нашими панами послами. Уряд їм вічно обіцяє, а вони вічно надіються і просять…

— Ми не лише просимо, — вставив своє слово Осадчук, — ми й домагаємося. Мало того. Ми й протестуємо! Прошу вас: ми, українська парламентарна репрезентація, запротестували проти розв'язання товариства «Союз українок», проти того, що при обшуках по читальнях «Просвіти» поліція незаконно забирає вишивки і килими, проти заборони будови Народних домів по деяких селах, проти заборони основувати кружки «Рідної школи».

— А проти Берези Картузької не маєте нічого? — спитав чийсь хвацький жіночий голос. Бронкові шепнули на вухо, що це, відповідно пророблена, подала голос невістка Маріоли.

Осадчук кинувся з очима до пароха, а той лише махнув рукою, мовляв, краще не зв'язуватися з отакою…

— Люди добрі, дорогі краяни, на кожне питання дістанете відповідь, але дайте мені до кінця викласти насамперед свої думки. Я ж кажу, ми вміємо не лише просити, але й протестувати! Ми не лише жебраємо, як говорять про нас комуністи, але й протестуємо! Протестуємо, браття! — стукнув кулаком об столик. — Бо за нами правда й право! Так, дорогі українські хлібороби, ми протестуємо, ми можемо вимагати, торгуватись, ба навіть просити, але все в межах закону, бо ми живемо в конституційній державі. Ми можемо протестувати на повний голос, але ми ніколи не будемо закликати до самосудів, до анархічних виступів, до збройної самоволі, як це роблять люди без громадської відповідальності, совісті й честі! Є і у Вишні маловіри, які підпали під вплив тих політичних галабурдників на нашій народній ниві… так сказать… Агенти червоної Москви закликають людей не платити податків. А я хотів би спитати — де вони у світі бачили державу, щоб її громадяни не платили податків? Бо наскільки мені відомо, то навіть у Радянському Союзі існують податки… Певно, трохи інакше, як у нас, сіле є.

А як прибули у Ставки каральні загони уланів, то ті, що закликали людей не платити податків та арештувати війта, самі не наставили своїх задниць, а поховались по дірах, як миші… Га, певно, чужими руками жар вигортати — то легко! Я дивуюся, що тут, у Вишні, де жив і працював на народній ниві наш відомий патріот отець Аркадій Річинський, аякже ж, не знайшовся ні один розумний чоловік, щоб опам'ятати народ і не допустити до такого прикрого випадку, як побиття екзекутора… Треба було випадку, щоб якраз того дня отець парох і війт були в Нашому… Треба зовсім не знатися на праві, щоб не розуміти, чим пахне побиття службовця під час виконання ним службових обов'язків. А тепер як вже скоїлася біда, то навіть нема того, хто бив… всі били й ніхто не бив, а судова експертиза виказує, що людина добре змішена обцасами… І ще знаходяться такі голоп'ятники, що поширюють провокації, ніби всі бідняки ходять у постолах… то виходило б, буцім екзекутора побив Штефан Курочка, чи війт, чи хто з Крученюків, чи Варенюків.

— Я прошу слова в цій справі.

Встав вишнянський коваль, Тимко. Високий, темний, жиластий чоловік скидався на статую з чорного дуба. Голос у нього теж був густий, низький:

— Я хочу свідчити в цій справі.

— Тут не суд. Свідчити будете, Тимку, на суді.

— Тут не суд, але ми хочемо, щоб наш посол обстав за селом, і тому я хочу геть все дочиста розповісти, як з тим екзекутором було.

— Хай розповість. Кажи, Тимку. Певно, доки мовчати! Як правда, то правда! — загомоніли з усіх боків.

— Тихо там! Дайте говорити чоловікові…

— Я кажу… то було так: прийшов екзекутор до Пшеничного, аби він заплатив штраф, що ніби не має таблички з своїм прізвищем при возі… Така тепер мода пішла на ті візитні карточки при возі… А Пшеничний, прошу ласки пана посла, не тримає пса коло хати, а не то коня. Його тесть, що теж Пшеничний називається, бо в нашому селі тих Пшеничних багато, має, правда, шкапину, але не він.

— То екзекутор міг помилитись… то як? Це причина, щоб людину страчувати?

— Та не причина, прошу пана посла, певно, що не причина, але… тут така історія, що при Пшеничному не можна слова «кінь» вимовляти, бо зараз у нерви впадає…

— Цікаво!

— Та певно, що цікаво. Було таке, що тесть не захотів Пшеничному позичити коня город виорати, то він взлостився і сам запрягся до плуга.

— Буває…

— Та певно, що буває, і то б нічого, якби не люди… Знаєте, люди є люди. Якось приїздили якісь пани прало оглядати… спізнили поїзд, і хтось їм нараяв, ніби у Пшеничного є добрі коні, аби панів до Нашого відвезти… Пшеничний тоді сильно влютився. І з тієї пори не можна вимовляти при ньому слова «кінь», бо в ту секунду впадає у нерви… А тут ще кажуть йому — плати податок за візитну карточку коня. Можете самі міркувати, що з ним скоїлося. Той екзекутор, забачивши таке, впав у нервацію, з розмаху вхопив дрючок і став втікати. А Пшеничний… знаєте, чоловік у нервах не дуже відповідає за свої слова… почав за ним вигукувати: «Злодії, грабівники», — а сусіди подумали, що той панок у нього курку вкрав…

Осадчук втрачав терпець до решти:

— Що ви тут городите, чоловіче, як п'яний? Кому ви будете бандиги гнути?[110] Що ви — всіх нас тут за дурнів маєте?

— А чого то мав би я розумних людей за дурнів мати? Я знаю, з ким маю честь говорити, — з ображеною гідністю відповів Тимко, віддувши свої коричневі губи. — Знаю, а тому й відповідаю за свої слова. А що тепер по селах волочаться різні безробітні з міста й крадуть кури в людей, то правда.

— Правда! Правда! — озвались добровільні свідки з залу.

— Чуєте, пане посол? Народ свідчить. Зразу люди думали, що то куниці чи лисиці крадуть курей, але потім переконалися, що то інші «лиси» лаком'яться на курятину.

— Отак приходять в село й ганяються за курми? — заіронізував Осадчук. Тимко не дався збити з пантелику:

— Та чого так… Полювання на кури не влаштовують, бо люди дали б їм те полювання, але ходять поміж хати та нишпорять, де хата на колодці або малі діти в ній… Тоді кидають собаці шматок хліба, а курям зерна на нитці і так ловлять. І тому, як люди вчули, що Пшеничний кричить: «Грабівники, злодії», — то, певне, право мали подумати, що в бідолахи курку вкрали. Але я був при тому… в нікого не було дрючка, всі були голіруч.

Осадчук дозволив собі, либонь, теж з нервації, закурити на сцені.

— А ви не чули, не знаєте, що людину можна й голіруч відправити на той світ?

— А чого не чув, але я свідчу, як воно достеменно було… дрючка чи бука не було ні в кого… Може, який старий дід мав палицю при собі, й тільки. А що була напасть на бідного Пшеничного, то таки буду свідчити, і що він хлоп нервовий, то теж село присягне…

— Дивіть, то тільки пани можуть мати нерви, а бідному мужикові й того зась? — вигукнув чийсь молодий жіночий голос. Не належав він до невістки Маріоли.

Бронкові відповіли, що то подруга Марічки Мартинчукової набралася відваги. Добре. Значить, хлопці не зівають.

— То все добре, браття хлібороби, але коли ніхто не чув і не бачив, як збили податкового службовця, то прийдеться Пшеничному одному відповідати за побої…

— А я піду за свідка, — настоював коваль Тимко, — а пана посла просимо всім селом запротестувати проти напасті на людину.

Осадчук форкнув декілька разів носом.

— Бачите, люди добрі, я посол і адвокат в одній особі. Те, що належить до посла, то я зараз… Як ім'я Пшеничного?

— Василь, син Петра…

— Рік народження?

— Гей, люди, хто знає, скільки років Пшеничному?.. А де Василь?

Виявилося, що Василь був у залі. Заковика була лише в тому, що сам Пшеничний не міг точно назвати свого року народження. Знав, що родився на сам Йордан, а чи минуло йому двадцять дев'ять, чи тридцять, не був певний.

— Як посол, я записав у свій блокнот, а як адвокат — будьте вибачні, дорогі браття хлібороби, — він розвів широко руками, — то можу з вами говорити у своїй канцелярії.

— Жарт жартом, а бринза за гроші, — кинув весело репліку Мартинчук. Таки не втерпів старий чортяка!

— Ще хтось має якісь скарги до мене, яко до посла?

Підняв руку блондинистий відземок, з насмішливими підпухлими очима. Щось веселе було у всій його постаті. Бронко запримітив, що той ще рота не розкрив, як зал уже настроївся на веселий тон.

— Я просив би ласки пана посла і мою пригоду затягти у свою книгу.

— Що там у вас? — не дуже дружелюбно спитав пан посол.

— Та в мене, як то кажуть, було б весело, якби не так сумно. Тому два тижні, ага, в середу минуло якраз два тижні… моя жінка збиралася сіяти мак…

— Но, но, до речі!

— Сонечко гріло, непричком, так, як сьогодні. Дивлюся, а кури мої збилися в купу та обдзьобують стіну. «О, — подумав я собі, — як це пес допустив їх до стіни?» Зирк, а мій Босий обійшов буду, розлігся на шумилинні та й вигрівається на сонечку. Підійшов я до нього та й говорю:

«Ти, леню, ти, гною невивезений, ти, лайдаку, то тебе годують, доглядають, а ти повісив собі ремінь на шию і так ото лежма службу робиш?»

Де я гадав, чуйте, що за парканом на дорозі сів собі якраз відпочити наш постерунковий? А ви знаєте, у службі вони теж, за перепрошенням, носять ремінь на шиї, гей ті собаки. Я ще не скінчив своєї розмови з псом, коли постерунковий вже тут як тут коло мене.

«Підеш зі мною, Стефанів».

«За що?» — питаю.

«За образу моєї особи під час виконання службових обов'язків. Ти кого, — каже, — гноєм обзивав?»

«Та я, — відповідаю, — не до вас, а до свого пса говорив», — відповідаю.

А він мені:

«Брешеш, хаме!»

«Би-м так, що правду говорю».

«Мовчи, бидляку!»

Я бачу, що по-доброму, ніби по-людському, нічого не вскураю[111] то починаю і собі кричати:

«Якщо ви, пане постерунковий, вважаєте, що нема різниці між вами і моїм псом, то ведіть мене на постерунок, подавайте в суд, а мого Босого беріть за свідка».

А що я мав інакше сказати? Я йому це мовив, він розставив мою фамілію по кутах[112] і я думав, що, рахувати, на тому кінець. Коли ні! Приходить мені штраф з староства: або відсидіти три дні, або заплатити п'ятдесят злотих. Ніби, як мені витлумачили наші сільські адукати, приписали мені злочин по статті 18-й карного кодексу: то є нехіть проти Польщі. Я питаю: за що я мав платити п'ятдесят злотих чи хоч би сидіти три дні у «Івановій хаті»? То як, прошу пана посла, вже такі часи настали, що чоловікові не можна й до власного пса дві слові сказати? Подав я рекрус до окружного суду. «Гей, — подумав я собі, — та десь є у світі розумніші та справедливіші люди, як наш постерунковий!» Я, дурний мужик, шукав правди, а що знайшов? Прийшло мені, що я винний по статті 31-й карного кодексу, а на мові суду, як мені пояснили наші вишнянські адукати, значить, маю заплатити вже не п'ятдесят злотих, а сто, або відсидіти не три, а п'ять днів арешту… Нібито я «допускався публічно необичайного вибрику». Бачу, що правди нема, іду до суду й кажу: «Давайте мене у кримінал», — а пани з суду кажуть мені: «А держава й так потребує грошей, бо чого вона має тебе, дармоїда, годувати п'ять днів задурно? Плати, — кажуть, — гроші, а то ми на тебе ще вищий параграф знайдемо…» А тепер я хочу подавати до найвищого суду і, як треба буде, виставити хочу Босого за свідка, що ми з ним, таки є правда, не раз ведемо розмови…

По залі покотився веселий сміх. Не втримав усмішки й сам отець парох. Це, либонь, і найдужче не сподобалося Осадчукові.

Він фиркнув декілька разів носом, стягнув брови й сказав суворо офіційним тоном:

— Тут віче, а не комедія… І нема чого зуби шкірити. Як ваше прізвище?

— Моє? Я — Іван Стефанів, син Петра, а пес Босий.

Зал, особливо його тили, відповів ще галасливішим сміхом.

Осадчук звернувся до пароха як голови зборів:

— Отче парох, прошу або навести порядок, або я покину зал. А взагалі ви мали рацію… Треба дивитись, кому дозволяти говорити… я бачу, що дехто хотів би віче обернути у веселе видовище, і тому я попрошу… я вже сказав.

Тоді отець парох досить блідим голоском звернувся до присутніх з закликом зберігати повагу і порядок зборів. Пригадав, що, власне, він, як голова, відповідає за все перед паном старостою і тому просить своїх парафіян числитись з цією обставиною.

Після нього виступило з своїми жалями ще декілька братів-хліборобів. Один просив пана посла запротестувати проти смішно низької ціни сільськогосподарських продуктів на ринку. Як аргумент виставив той факт, що склянка чаю в місті коштує стільки, скільки два з половиною літри молока. Виступ цей, хоч і вагомий за своїм змістом, зал сприйняв теж весело. Хтось із сміливіших порадив просто дядькові не пити чаю, якщо він, трясця його матері, так дорого ціниться!

Інший (не з Вишні) чоловік просив у пана посла виєднати йому дозвіл продати клаптик своєї власної, прадідівської, як висловився, землі. Згідно з найновішим законом, землю можна збувати лише у польські руки, а поляки, що живуть у Глинниці, тобто жандарм, учителі, панський економ і кухар, не потребують його півморга. А йому вже третій рік хворіє жінка на нирки, і доконче треба операції. Справа стоїть так, що або операція, або могила, а воно, правду сказати, і те, й друге коштує гроші, — а звідки їх взяти? Єдине, що може, то продати шматок землі, — але як, коли закон проти нього?

Форналь вишнянської пані, наче з спортивного плаката красень, з орлиним носом, жалівся послові, що пані не дозволяє йому одружитись, якщо він і його наречена не перейдуть на польське. Він-то сам не такий вже й побожний і не випрактикував, котрий бог ласкавіший для бідного — польський чи український, і тому змінив би метрику на римсько-католицьку, якби не те, що на селі таких сильно за ніщо мають. У місті не так. Там багато людей, так що й хрунь замішається непомітно поміж людей, а на селі то все, як на долоні…

Осадчук затягнув у свою книгу і його прізвище. Останнім виступив Штефан Курочка.

Він єдиний розумівся на чемності, чи то пак на річи, і перш за все подякував панові послові за його труд і патріотичну промову. Доки наша українська інтелігенція буде стояти за мужиком, доти буде єдність в народі, а де єдність, там мир і тишина.

Після такого дипломатичного вступу Штефан Курочка вилущив свою особисту справу: староство чомусь зволікає з концесією на млин для зятя. Він просив би пана посла поантирсуватись, в чому діло.

— Певно, певно, — підтримали його голоси з залу, — в селі млин здався-бо! Нам далеко ходити з мливом, а якби у своєму селі, то, може, хто й роботу дістав би…

— Аякже ж, аякже ж, конче потрібно млина у Вишні…

Курочка з задоволенням, але й деякою недовірою розглядався довкола. З одного боку — йому було до душі, що люди підтримують його, а з другого — не дуже він і вірив у щирість тієї підтримки. Правда, ні лайдак Мартинчук, ні його велебний кум не відчиняли писка, але й тут надвоє бабка ворожила. Або справді народ зрозумів, що йому був би корисний млин на Вишнянці, або драбуги[113] змовились удавати доброзичливих.

Осадчук, не питаючи про прізвище, записав у блокнот і Штефана Курочку. Збори добігали до кінця. Залишилося ще голові зборів подякувати послові і ухвалити резолюції, коли знову піднялася ще чиясь рука.

— А що ви скажете, газдо?

Встав чоловік з перших рядів. Вже сам його зверхній вигляд говорив за те, що він попав поміж представників першої категорії або випадково, або умисне.

Чоловік розгладив поштиво нігтем великого пальця довгі вуса й сказав чітким, трохи мовби завченим голосом:

— Дуже нас втішило те, що народ наш український — рахувати, селяни — так файно тримається разом. Добре сказав Штефан Курочка, що де згода, там мир і тишина. Дотепер, треба правду сказати, не було такої єдності поміж нами. Люди ділилися на бідних та багачів, як той казав, на чорних та білих, та різні там партії. А ниньки отутечки прийшли-сьмо до того переконання, що нам треба всім триматися разом проти визисків і кривд з боку уряду. Нас тепер єднає одна партія — боротьба з урядом за наші кривди…

Отець парох кашельнув значуще:

— Кінчайте, газдо, бо і так затягнулися збори, а панові послові треба сьогодні від'їхати у Наше.

— Я вже, отче парох. Аби не розбалакувати багато і аби пан посол не забули, що ми йому тут наговорили-балакали, то я гадаю, що найкраще зібрати все те разом, докупи. — Він витяг з-під кожуха на грудях папірець, випростав його і почав читати сильним, звучним голосом: — «Ми, зібрані 25 березня 1938 року на зборах у селі Вишня, протестуємо проти УНДО та її парламентарної репрезентації, яка веде угодову політику. Домагаємося складання депутатських мандатів, домагаємося, щоб депутати парламентарної репрезентації більше не заступали українсько-селянських мас в уряді…»

Перші слова прочитаного так приголомшили голову зборів і доповідача, що реакція з їхнього боку на таке блюзнірство настала з деяким запізненням, що й дало змогу виступаючому прочитати у спокою півтора пункта резолюції.

Щойно тоді дійшло остаточно до голови зборів, кому він надав слово. Ксьондз миттю зірвався з свого місця в першому ряді й, навіть не підкасуючи реверенди[114], випурхнув чорною нетлею відразу на сцену:

— Парафіяни, парафіяни, зрада, не давайтеся впіймати на вудочку… між нами агент Москви… парафіяни, прошу спокою… прошу…

З великого хвилювання він душився власними словами, наче недовареними кльоцками.

В залі зчинився заколот. Чоловік, що читав резолюцію, виявився оточений своїми однодумцями, мов живоплотом. Серед крику і шуму, одобрюючого і заперечливого, поміж вигуками: «Геть агента червоної Москви», «Правду каже», «Не дати говорити» та «Доки будете затулювати людям рота», — чоловік продовжував з перервами читати:

— «Домагаємося списання податків малоземельним селянам за минулий рік… домагаємося знесення проекту закону про колонізацію на західноукраїнських землях…»

На сцені виріс червоний задиханий парубчак і почав кричати:

— Ми, селяни з села Вишня, зібрані на вічу 25 березня 1938 року, виявляємо повне довір'я політиці УНДО та українській парламентарній репрезентації…

Тепер гармидер змігся до того ступеня, що вже не можна було розрізнити змісту слів ні першого, ні другого виступаючого, проте вони продовжували читати свої резолюції. Раптом на сцену вискочили три хлопці. Вони схопили ундівського прихильника за руки й ноги та, розмахнувши з всієї сили, кинули ним у залу в натовп. Там підхопили його їх однодумці й, передаючи невдалого оратора з рук до рук, виштовхнули з зали. Спроба з боку його прихильників при входових дверях відбити парубчака не вдалася. За той час, коли увага всіх була звернена на метушню в залі, зникли з неї Осадчук і ксьондз. Нічого іншого, тільки їх вивели підвальним ходом попід сценою. У дверях читальні появився поліцай з ременем на підборіддю, що означало службовий характер його присутності.

В залі, як було попередньо домовлено, вмовкли всі голоси, що протестували проти політики УНДО. Лунали тільки вигуки: «Геть агентів Москви!», «Хай живе самостійна Україна!», «Слава Україні від Сану до Дону!»

— Спокуй! — відразу з порога почав кричати представник влади. — Спокуй! Цо за клуценє спокою публічнего?![115] — І лише згодом здав собі справу, на кого він кричить і, власне, хто каламутить публічний спокій.

Почерез людей пробрався чоловік, що мав з постерунковим справу в суді через свого собаку:

— Записуйте їх, пане постерунковий, адіт, як розкричалися! Записуйте, а мене кладіть на свідка.

Поліцай зразу з серйозним виглядом збирався його вислухати, але придивившись, хто перед ним, закляв сочисто.

Користуючись з свого зручного місця за дверима, Бронко опинився одним з перших надворі. Встиг ще спостерегти, що хлопці, з якими мав зустрітися в умовленому місці, заздалегідь повискакували вікнами.

Народ, незважаючи на понукання поліцая, розходився ліниво, і то гуртками. Постерунковий увихався поміж людей, очевидно шукаючи того, хто читав антиурядові резолюції. Та той зник ще в більш таємний спосіб, ніж посол і ксьондз.

Бронко, не затримуючись ані не прощаючись з ніким, поправив бідони на плечах і пустився селом в напрямі ставчанської станції. Не дивувався, що ніхто не легітимує[116] його. Був більше чим певний, що на нашівському вокзалі чекатиме його «ангел-хоронитель».

Втім, був вдячний навіть поліції, що поки що залишила його у спокою.

Дорога на ставчанську станцію вела багнистою вузькою вуличкою. Посередині, від плоту до плоту, стояла темна велика баюра, в якій (маючи річку під боком) хлюпались качки. Дивно було спостерігати, як їхні білі платтячка виринали чистими з темної каламуті.

«Чистого й болото не замарає», — спробував Бронко знічев'я створити нову приповідку, але згадав, що в народі є вже куди чіткіше виражена мудрість: «Доброго і корчма не зіпсує, і могила не виправить».

Віддалеки у заграві згасаючого сонця червоніли кущі верболозу.

Ніч тут наступала раптово, як у горах. Коли вийшов на луки, на землю падали вже густі сутінки.

Аби дати думкам влежатись спокійно від щойно пережитого, Бронко згадав, як у дитинстві вистругував собі з лозини свистик.

Для цього треба було насамперед добре обстукати лозину, щоб легко відставала кора, а далі, що найголовніше, зробити отвір для денця ні завеликим, ні замалим, бо в одному і другому випадку це могло погано відбитися на звукові пищика.

Раптом озвався зліва голос переляканої перепілочки. «Майстер», — подумав Бронко, звертаючи вбік на голос «птаха». Сім хлопців, на команду Юрка Зарічного, схопилося з пригнутих лоз, ніби з стільців на пружинах.

— Нас тут вісім, — по-військовому рапортував Юрко Зарічний, — але скажете, як треба буде, то може нас бути і двадцять чотири, і більше. Ану, мой, вишикуйтеся, покажіться, ти, слухай, як руки тримаєш?!

Посідали на пригнуті лози (справді, наче на пружинисті стільці), а Бронко підголосом пояснював їм, що, з огляду на бурхливе віче в читальні, зустріч їх повинна бути огорнена подвійною пильністю та обережністю.

Йому хотілося б цим разом дістати відповідь від їхнього вожака на три основні питання: як ведеться робота комсомольців в молодіжній радикальній організації «Каменярі»? Скільки наших хлопців проникло у місцеву спортивну організацію? З яким успіхом? Які зв'язки наладнано з польськими хлопцями і дівчатами, що їх вишнянська пані виписала з мазурських сіл?

Бронко був вражений недбалими, млявими відповідями хлопців, зокрема Юрка Зарічного. Що за дідько з хлопцями! Сонні чи п'яні?

— Що з вами, хлопці, сьогодні? Я говорю, а ви щось не дуже слухаєте мене… Ану, каву на лаву, в чому справа?

Хлопчаки переглянулись поміж собою. Заговорив, як і годилося, Юрко Зарічний. Кучерявий чуб, вибившись з-під смушкової шапки, сягав мало що не середини носа.

— Ми, товаришу Бронко, виконуємо і будемо виконувати те, що ви говорите, але… ви знаєте, не нам вам казати… Люди стали потроху рухатися. Якби так що до чого, то ми маємо тут трохи закопаної зброї. Двадцять чотири хлопці можемо дати, як один, а зброї маємо… аби не збрехати, на дев'ять… десять від біди… То якби що до чого, то пам'ятайте, що ми кожної хвилини готові… лише нам… того… на п'ятнадцять люда зброї підкиньте… А як не на руку вам… то той… можемо й самі роздобути…

— А то як?

— Ой га! — відгукнувся найменший ростом з-поміж них. — Аби так за що інше, як за зброю! А то що, мало постерунків по селах? Ви розумієте?

Бронко розумів їх краще, ніж могло їм здаватися.

Розвихрений, закукурічений юнак з детально розробленим планом народного повстання виринув у Бронковій пам'яті, наче пливак з води.

— А ще я і ті два, ану, мой, встаньте, — скомандував Юрко, — покажіться! Хотіли-сьмо вас просити, аби ви допомогли нам дістатися на той бік Збруча. Ми хотіли б, якби так що до чого, підучитись у військовій справі… А ми на своє місце тут залишили б добрих хлопців… Бо самі, товаришу Бронку, знаєте, що якби що до чого, то військово вишколених у нас мало. Можна сказати, майже нема. А ще ці два просять, щоб їм допомогти дістатися до Еспанії. Кажуть, що там є підрозділ імені Івана Франка… в наше село прийшов лист від такого одного, та й ці хлопці, знаєте, хочуть і собі. І на їх місце ми дамо вам таких… що… будете видіти… Бо ми довше так, без роботи, сидіти не годні… люди рухаються у світі, а ми спимо, гей сови по дуплах… Що ви нам, товаришу Бронку, привозите, ми то геть-дочиста читаємо, що нам кажете, то ми виконуємо, але то замало для нас. Ви це самі повинні знати і так передайте від нас кому треба у Нашому… що ми довше з заложеними руками сидіти не можемо… І аби-сьте знали… І не будемо!

Чи давно тому доказував юний Завадка Борисові Каминецькому, що удача суспільного перевороту — це єдино справа рішучості й сміливості? Адже сама історія підтверджує, що брутальна і смілива меншість завжди накидає свою волю нерішучій і боязкій більшості. Та різниця між ним юним і цими хлопчаками в тому, що він доказував і просив його вислухати, а ці стверджують і домагаються.

Бронкові доводиться повторювати слова, що ними колись вгамовував його власну гарячу голову Борис Каминецький: в наших умовах ще не час на повстання. Повести народ тепер на збройну боротьбу означило б обезглавити, погубити його найкращі сили, що рівнялося б втратити на довгі роки можливість захопити владу у свої руки. Відчував, що хлопці не задоволені ним. А що мав робити?

— Що ж, хлопці, час на мене, а то готов поїзд втратити.

Багатозначним потиском потис по черзі кожному з них руку.

Так, брате, треба об'єктивно визнати, що хлопці ані такі наївні, ані такі смішні, якими видавались мені у свій час. Трохи, може, зазавтрашні, проте в стилі часу. Безсумнівно!

Ех, з якою охотою посвистав би собі з пищика — та ба!

Нагло тишу прорізав свист паровоза. Поїзд, що його мав піймати Бронко у Ставках, вже мчав вишнянськими лугами.

Тепер Бронко не мав іншого виходу, як переночувати у Вишні, а вдосвіта караваном Гершка дістатись до Нашого.

А зараз як?

Повертатись до Загайчиків було задалеко, а по-друге, знав добре, що мама Олексина не зрадіє його появі. В Мартинчуків прийняли б його щиро, але там тяженько, місця мало.

Хлопці, очевидно, почували себе винними в тому, що затримали його, бо до того збентежились, що забули про присутність Бронка і стали поміж собою радитись, де б його примістити на ніч. Ясно, що ні в кого з них не було зайвої постелі, і Бронко силою обставин з бажаного друга став мало не завадою.

— Слухайте, хлопці, я розумію, що ви ще не газди. І тато з мамою не зрадіють, коли ви серед ночі приведете на ніч чужого чоловіка. Мовчи, Зарічний, я все розумію, бо не раз і сам приводжу мамі на голову… Та й не треба, слухайте, щоб постерунковий знав, що я ночував, скажім, у Зарічного. Юрко і без того сидить йому в печінках.

Може, є в селі хтось такий не з наших, розумієте, що міг би за гроші пустити на ніч?

— Є! Є! — вигукнули три голоси зразу. Бронко здав собі справу, з якого клопоту вивів хлопчаків. — Чому немає? Є! Хлопці, мой, — звертались зраділо один до одного, — у Михайла Колісника?

— У Михайла Колісника, — інформували Бронка один поперед одного, — часто ночують ті, що приїздять в село. Хата простора. Для приїжджих відведена окрема кімната. А головне, що немає малих дітей і постерунковий вже знає, що в Колісника сільський готель.

Згаданий Михайло Колісник побудувався на колишній толоці, на вигоні, недалеко кладовища. Крита свіжими драницями хата вирізнялася здалека і у пітьмі вечора.

Парубки показали, куди заходити на обійстя, а самі повернули в село. З темряви поринула пісня:

Поклопотавшись з досить штудерною[117] хвірткою, Бронко ступив на подвір'я. Світло з хати падало якраз на пса біля буди. Він ліниво гавкнув раз і повернув голову в бік хати: виходить господар чи треба ще раз нагадати, що на подвір'ї чужа людина?

На ганок вийшов дебелий мужчина в білій сорочці.

— А чи не міг би я переночувати у вас, газдо? Втратив я поїзд у Ставках.

— А чо би ні? — відповів низький бас. — Пса не бійтесь. Ви-но підійдіть к нему, то зараз сховається у буду. Якраз добрий на злодіїв. Параско, — повернув голову у сіни, освітлені смугою світла з кімнати, — посвіти чоловікові у велику хату.

— Та най пан увійдуть сюди. Може, повечеряють з нами, — озвався з світла дзвінкий сміливий жіночий голос.

«Господиня не з покірних», — прийшло Бронкові на думку.

Увійшов до хати. Над плитою, нахилившись, поралася жінка.

— Добрий вечір!..

— Добрий вечір, — відповів той самий сміливий голос, але спина не розігнулася, і обличчя не повернулося в бік гостя. Бронко помітив, що господиня одягнена по-святковому. Посередині добротної шерстяної, перетиканої золотими нитками запаски ішла вздовж складка від довгого переховування у скрині. Либонь, затримавшись у селі, молодичка взялася готувати наборзі[118] вечерю, щоб задобрити сердитого з цієї причини чоловіка.

На плиті зашипіло. Жінка метнулася до відра з водою, що стояло на ослінчику зараз же біля дверей.

Бронкові видалося, що господиня дому чимось схожа на Юрка Зарічного: вузьке обличчя, тонкий, продовгастий ніс, кошлаті темні брови і довга шия та ноги.

Несучи кварту з водою, вона, мабуть, хотіла обминути гостя, щоб не хлюпнути на нього, і круто повернулася до плити, але притому так із-за плеча зиркнула на Бронка, що він відчув її погляд у хребті, наче укол шпилькою.

«Тьфу, на пса уроки!»

— А мо', ви повечеряли б з нами? — досить байдуже чи то запросив, чи то поспитав господар. — Моя газдиня запізнилася сьогодні… при неділі.

— Дякую, дякую… Можу, — відразу заявив Бронко свою готовність взяти участь у трапезі.

Був голодний, як приблудне щеня. А крім того, — не хотілося йому тепер аналізувати, звідки це пішло, — хотів продовжити своє перебування поблизу господині дому.

Господар (мабуть, це належало до його почесних функцій) взявся ниткою, прикріпленою до ручки кружка, краяти мамалигу на пластинки.

У великій полив'яній мисці парував борщ.

(«У Загайчиків теж був борщ на обід. Тут, мабуть, всі варять в неділю борщ, щоб мати спокій на цілий день»).

— Налий панові в тарілку та подай залізну ложку. В нас, мо', вам казали в селі, ночують різні пани, то ми вже стараємося, аби було, як вони люблять…

Не хотів їсти окремо. Дурість зайшла на нього. Хотілося йому мати її поближче й подовше навпроти себе.

— Не треба мені окремої миски. Дайте лише ложку. Ні, слухайте, не треба, — доторкнувся її руки, і знову гостре до болю відчуття черкнуло йому по нервах.

Коли взялись їсти, якось само собою виходило, що їх ложки одночасно ритмічно набирали з миски. За кожним разом, коли ложки підводились на висоту рота, їх очі зустрічалися. Було в цьому якесь приховане, злодійське порозуміння, яке відчували вони обоє. Не знали ще одне одного, а вже порозумілись між собою.

Коли кінчався борщ, його і її ложки заплутались у вузькому дні миски і вдарились одна об одну. По дурній асоціації Бронкові вдарила в голову кров.

«Що за дідько? Дотепер дерево було поганим провідником тепла».

Скінчили вечеряти. Господиня квапливо стала готувати свині їсти.

Бронко заздалегідь був певний, що цебрик з хати винесе господар. Мало того:

— А ти як виллєш свині, то почекай, аби вона з'їла. Бо інакше вифолькає рийкою з корита. Там коло корита лежить прутик. Бий, як зачне рийкою розкидати. А потім заглянь у стайню до корови. Вчора ввечері встримила ногу між ланци і була б задусилася, якби я не надійшла.

Господареві забаглося ще цигарку викурити в хаті, очевидно, щоб не йти з вогнем до стайні.

Бронко від нетерпіння не міг спокійно всидіти.

Йому стало здаватись, що коли за тим безшиїм великаном замкнуться двері, то тут станеться щось неповторне, одноразове в житті.

Чого сподівався від тієї жінки?

Чого прагнув би, коли б мав на це право? Нічого не знав. Взявся його блуд, як кажуть у народі, і вже не міг відповідати за себе.

Відчував наростаюче нездорове піднесення, яке начебто передавалося йому від неї. Заливала його повінь, а він не опирався і не волав рятунку, бо знав, що однаково доведеться йому згинути в каламутних хвилях води.

Бачив колись такий сон у дитинстві.

Господиня взяла лампу з стола. Заграла тінь на стелі.

— Тепер я вам покажу, де будете спати.

Пішов за нею через досить просторі сіни. Побоювався, щоб не спіткнулася з лампою. У великій хаті заносило кожухами і засушеними зелами.

Господиня поставила лампу на стіл. Від вікон заслонила світло бербеничкою[119] наповненою сушнею.

Бронка неприємно вразило розстелене ліжко. Бридився спати після когось у непровітреній постелі.

Звільнивши руки, молодиця, за манерою сільських жінок, підперла рукою підборіддя і на крок підійшла до Бронка. Бачив, як неспокійно у неї на шиї грає жилка.

— Ви мене тємуєте?[120] — спитала покірно.

Бронко натужив усю свою пам'ять, але, на жаль, це симпатичне лице не будило в ньому жодного спогаду. Ручився б словом честі, що бачив її вперше в житті.

Жінка сміялася до нього очима і чекала відповіді. Вся її постава говорила: «Придивись краще. Пригадай собі. Ти ж знаєш мене. Згадай».

Був безсилий супроти абсолютно білого полотнища своєї пам'яті. Ніколи її не бачив. Це, либонь, вона переплутала його з кимось іншим, але, щоб не образити її жіночності, сказав виминаюче:

— Ви тільки допоможіть мені згадати, де ми познайомились з вами…

— Таки не можете собі пригадати? А тому три роки у читальні? Ви приїздили тоді до Олекси Загайчикового. Були-сьте оба в читальні. Були там хлопці, дівчата… Не тємуєте? Ви читали нам якусь книжечку. Обіцяли-сьте приїздити кожної неділі, але, — меланхолійно засміялася, — обіцяв пан кожух, та слово його тепле… Не було вас більше того літа, а восени трафився мені Михайло, і я пішла за нього… І за роботою перестала ходити до читальні. Тємуєте вже?

Не пам'ятав, але збрехав:

— Тепер вже пригадую собі…

— Ей, якби ви направду пригадували собі мене, то завважили би-сьте колись і в Нашому. Я там часто буваю. А ви все ходите по вулиці Легіонів. Там десь працюєте, чи що? А я вас побачила у нашій читальні і тому ще звечора постелила вам.

«Тепер ти, донцю, плутаєшся у правді, бо я й не думав ночувати у Вишні!»

— А я не збирався залишатись у Вишні на ніч. Звідки ви могли знати, що спізнюся на поїзд?

— А я знала, — почала перед ним кокетливо теребити запаску.

— Звідки?

— Бо-м вже дуже бога просила, аби-сьте запізнилися на поїзд.

— А я міг не зайти до вас. В мене у Вишні є знайомі.

— Е, то вже не кажіть. Хто з панів ночує у Вишні, то завжди або в нас, або в ксьондза.

— І всім ви заздалегідь рихтуєте постіль? — вчув у собі досаду, нелогічну смішну ревність за тих, що їх водила сюди з лампою.

— Не всім, — відповіла різко, покосившись на нього з-під примружених вій. — Чому ви так говорите? Не будьте такі можні, бо, адіт, не зауважили-сьте там, у місті, мене, мужички, а доля сама привела вас на поріг моєї хати. Бо то хата моя, — пояснила для чогось, — то мої тато поставили її для мене. Михайло пристав до мене.

Бронкові не сподобалося, що вона їхню випадкову зустріч підтягує під веління долі. І взагалі цього роду натяки в її розмові видались йому браком делікатності з боку молодички.

— А ваш чоловік не ревнивий?

Погірдливо скривилася:

— Е, такий чоловік! Йому аби жінка добре біля господарства звивалася, а поза тим його більше нічого не обходить!

Бронко не мав досвіду у флірті з заміжніми жінками, сіле в цьому випадку був певний, що не помиляється, сприймаючи зневажливий відзив про Михайла як виданий собі аванс.

Молодиця ще раз поправила подушки. Здмухнула щось незриме з скатерті.

Переставила для чогось лампу з стола на карниз грубки.

До чого веде ця гра? Бронко вже був злий.

— Добраніч, — навмисне при ній почав скидати піджак.

— Добраніч, — заясніла так, ніби для щастя й було їй потрібно лише почути цей голос. — Води не треба вам на ніч? А чоловік казав вам, що пса нема чого боятись?

Вона було попрямувала до дверей, але з півдороги повернулася.

— А дверей не замикайте на защіпку. Ніхто вас не вкраде, — додала й зайнялася рум'янцем.

І не отямився, коли випурхнула з кімнати. Кілька хвилин пізніше Михайло бряжчав в сінях відрами.

«А дверей не замикайте на защіпку…» Здуріти можна, слово честі. Підійшов до дверей, помацав защіпку. Накинув її і… зараз же розщіпнув знов. Руки в нього трусились.

Треба поспішати. Згасив світло. Поквапно роздягнувся навпомацки. Чомусь здавалося, що своїм прикладом спонукає й інших лягти до ліжка.

«Спати! Спати!» — в думках підганяв Михайла. По той бік, як на зло, рипали дверима, ходили по сінях, здається, шукали щось.

Попри хату проїхав віз. Бронко закляв незнайомого погонича. Який там чорт мордує його, вже повинен би спати о цій порі!

Все пішло в його думках навпаки.

Дотепер відчув насолоду від того, що перемагав себе. Змагав бестію в собі. Тепер навпаки. Мав передчуття дикої розкоші від того, що раз у житті не буде ставити собі рогаток.

Осатанілі коні вирвались з рук погонича і женуть з гори без гальма й віжок. У друзки рознесуть віз, попроколюють собі черева на палі, порозтрощують голови об кам'яні фігури — чорт з ними!

Палав увесь. Певно, і гарячку мав у всьому тілі, але коли зовнішнім боком притулив до лиця долоні, відчув, що аж пашать від жару.

Лежав виструнчений, напружений, весь зосереджений в очікуванні одного звуку — клацання клямки.

Запідозрив, що почав галюцинувати. Причувся йому шерех по той бік дверей. Відсунувся під стіну, щоб зробити їй місце біля себе. Весь спітнів від великого напруження нервів.

І як у хворобі, після поту найшла на нього розслабленість. Зовсім охляв. Помацав рукою груди, обличчя, мокре волосся.

З хвилину полежав розслаблений. В охлялі руки й ноги почали вливатись сили. Встав з постелі і накинув гачок на дверях. Був знову давнім собою. Був тим, з ким вже можна було поговорити на розум.

Повернувся думками до Ольги.

Сьогодні зранку, їдучи у Ставки, мав видіння, як поміж трав і квіток несе своє біле щастя на руках. Хвилина слабості — і міг, дурень, спаскудити все.

Втім, слух його знову насторожився.

Наче обережно рипнули двері з хатчини.

Підвівся на лікоть.

Тиша.

Не чути, щоб хтось проходив через сіни.

Втім, клацнула клямка раз і ще раз уже сильніше.

І знову тиша.

Була і пішла. Пішла і не вернеться.

Бронкові страшенно захотілося поглузувати над собою: сурміть, сурми, бийте, барабани, готуйте маніфест — мораль перемогла! Броніслав Завадка ще раз скрутив себе у баранячий ріг. Карбуйте переможцеві медаль з чистого золота. Квітчайте йому чоло лаврами.

— Замовкни, дурню, — вимовив уголос і провалився у сон, наче у прірву.

Коли пробудився, переконався, що спав з затиснутими кулаками. Почував себе розбитим, мовби після великої кількості медичних банок на тілі.

Не хотів бачитись з господинею дому.

Одягнувся й тихо вийшов надвір. Михайло порався біля дровітні. Привітався.

— Скільки я вам винен за нічліг?

— Про це ви з жінкою говоріть. Це її прибутки… Вона вже встала. Я зараз покличу її.

— Не треба, — гостро заперечив, аж Михайло видивився на нього. — Прошу, передайте жінці, — тицьнув у кулак більше, ніж могло належатись. Хотів чимскоріш покинути цей дім.

Коли вийшов на поле, пройняв його вранішній холод. Десь у кущі тоненько цвенькала невидима пташка. Коли ж ти спиш, небожатко, якщо вже так зрання при роботі!

З боку фільварку заторохкотіла фіра. Бронко зрадів, начеб мав зустріти не Гершка, а давно не баченого друга.

Зоня Річинська чекає на відповідь від Вацлава Ясінського, і в цьому тепер увесь зміст її життя. Це зовні спокійне очікування так турбує її, що Зоня втрачає нормальний сон. Звечора засне трохи, а потім десь коло півночі прокинеться раптово, відразу твереза, піднесена, і в такому нервовому, напруженому очікуванні світанку лежить, доки сон знову зморить її. Дивно, що ці безсонні ночі не виснажують її фізично. Можливо, реакція прийде пізніше, поки що це нервове напруження, замість послаблювати, пожвавлює її. Зоня лише з потреби руху, що вирує тепер у ній, порядкує в шафах, вигадує нові паперові прикраси для полиць у кухонному буфеті, перебирає насіння квітів, хоч весни ще ні видати, ні слихати.

Мариня робить з Зониної поведінки свої висновки:

— Бачуть їмосць, що значить посада. Ще її нема, а наша Зонця зовсім відмінилась.

— А бачить Мариня! Скільки-то разів я говорила і Марині, і покійному єгомосцеві, що в Зоні тільки натура така, що мусить у всьому наперекір іти…

Коло одинадцятої вранці Зонине очікування досягає зеніту. Приблизно тоді починає розносити листоноша листи по їх вулиці. Момент, коли листоноша наближається до воріт їхнього будинку (увійде чи пройде?), такий гострий, що у Зоні починає шпигати в серці, листоноша минає ворота, мовби навіть болить діафрагма, і Зоня, хоч розчарована, поволі починає відходити. Гостра, до фізичного болю, напруга спроквола знижується.

А може, куратор, той татків Вацик, викличе дочку померлого приятеля приватним порядком до себе? Тоді, на похороні, Зоня не надавала особливого значення фактові, що між іншими телеграмами українською мовою була і одна польська. Автор її, Вацлав Ясінський, складаючи свої співчуття вдові померлого, висловився про нього, як про людину великого серця. Тепер обставина ця набирає іншого значення.

Може, Ясінський захоче особисто потиснути руку дочки тієї небуденної людини, якою, безсумнівно, в його очах був покійний татко? Справді, така можливість не виключена. Зонина збуджена уява перетворює цю можливість на дійсність в найближчому майбутньому. Поруч з іншими труднощами, які треба буде їй перебороти до тієї зустрічі, виникає одне: вона не може стати перед куратором з такою шкірою на обличчі, як оце тепер у неї. Просто тому, що його око там, у Львові, звикло до гладких, наче налакованих бузь[121] і тому Зоня для пристойності мусить теж поправити свою церу[122]. Пригадується один (чи не від тітки Клавди?) знаменитий рецепт очищення шкіри від прищів. Перед сніданком натще, а ввечері перед самим сном пити вивар з польових братчиків. Зоня купує в аптеці ці ліки і послідовно наказує Марині вранці і ввечері готувати собі чай з цього. Жовтавий, з млосним запахом, ніякий на смак напій, якого Зоня героїчно випиває літр щодня. Така велика кількість рідини, на Зонину думку, повинна прискорити добрі наслідки. Вона тепер і спати лягає з дзеркальцем під подушкою.

Мариня має привід для зловтішності:

— Ая, тої самої! Та гербата так поможе паннунці, як умерлому кадило! Треба менше злоститись, то й прищі зникнуть. То все від злої крові.

— Мариня так розуміється на медицині, як вовк на зорях! — відгризається Зоня, але зауваження Марині скеровує її думки в ще один бік: а може, не покличе її Ясінський до себе з тої простої причини, щоб не виглядало, ніби він демонстративно протегує гайдамачці? Може, потихеньку дасть їй посаду в своїй окрузі так, щоб не знала права, що робить ліва? Може це статись навіть зараз, на початку другого шкільного півріччя. Господи, а тут, як на те, немає нічого готового в дорогу! Воно, звичайно, так і буває, що лише коли доводиться нам вибиратись кудись, виявляються всі дефекти в нашому гардеробі.

На Зоню находить нова гарячка. Треба церувати панчохи. Парадні — і ті знищені. На селі все пригодиться. Виявляється, що кілька сорочок потребують нових наплічників. Підв'язки одержують нові гумки. Починається спеціальне прання вовняних речей. Перуться вони в «аквіляйці» і полощуться у виварі з білої квасолі. Ідуть до шевця в ремонт усі черевики, навіть літні, — бо хто знає, чи там десь буде порядний швець? До сорочок пришивається нове мереживо, щоб виглядали, як нові.

Олена, підбадьорена надією, принагідно научає Зоню на нову дорогу життя.

— Як нагромадиться тобі прання, то найкраще взяти пралю до хати. Бо я знаю, як то з сільськими бабами, коли дати їй білизну… Мило вкраде для себе, а білизну випере в лузі. А луг то добрий для сільських сорочок з льону і конопель, а фабричне полотно зразу пожовкне від нього так, що і відіпрати потім годі…

Зоня слухає і не слухає. Уже кілька днів очікування листоноші тримає її нерви в напруженні.

Якось пригадала, що відповідь від Ясінського може прийти поштою «експрес», а таку приносить спеціальний посланець о першій-ліпшій годині дня. Зоня тепер неохоче навіть виходить з хати. Не подарувала б собі, коли б хтось інший перехопив першу радість звістки зі Львова. Коли трапляється так, що мусить піти на примірку до кравчихи, то наказує Марині:

— Якщо випадково прийде лист до мене, а нікого дома не буде, то хай Мариня підпише сама. Але не писати «Софія Річинська», тільки — чує Мариня? — «За Софію Річинську Марія Михалків». Розуміє Мариня?

— Тої самої! Вчать мене плакати! Мало тих векселів, ще дитваком, підписувала?

— Які векселі? Що Мариня плете? Мариня знає, що таке вексель? Що Мариня якісь байки розповідає? Таж на векселі мусить бути власноручний підпис, бо інакше кримінальна справа… Перевіряють же кожний підпис…

— Тої самої! А як завіє або з осені розкисне болото, а ручитель живе за милю від села, — то що робити? Бувало, поприходять до мами сусіди та й просять: хай, кажуть, Маринка підпише того чи онтого мого ручителя. Задурно не схочу. А мені що? Коби тільки перо було зручне… А ви кажете — байки! Файні мені байки! Але як паннунця хочуть, щоб написати «За Софію Річинську», то хай буде паннунці «за». Я кажу, що того не потрібно…

Зоня виходить з хати, а Мариня миє руки милом і витирає їх старанно не ганчіркою, а рушником, як належить, щоб не поплямити часом урядового листа.

— Не було листоноші? — запитує Зоня, по якій відразу видно, що поспішала додому.

— Ні, не було.

І Мариня знову береться за свої кухонні заняття, не оберігаючи більше рук, а Зоня знову входить у шкіру, в яку на часинку впакувала була з конечності Мариню.

Та одного дня з найнесподіванішого боку в напружену атмосферу очікування раптово приходить розрядження.

Сталося так, що зайшла Славина товаришка Оксана. Не поїхала до Львова в університет, бо… роздумала собі. І добре зробила! Що кому дають сьогодні університетські студії? Іноді стають вони навіть перешкодою для того, щоб одержати таку-сяку роботу. Підприємства — хіба ні? — бояться людей з університетською освітою. Керівники підприємств вважають їх нездатними до фізичної праці, а крім того, вони не хочуть скупчувати на своїх підприємствах вибитий з колії, незадоволений елемент. Оксана правду каже. Заміж не вийшла, бо так само роздумала. По-перше, має ще час. По-друге, на сьогодні виходити заміж майже непристойно. Кожний дурень може собі уявити, що вона не іде заміж, а женить на собі якогось безробітного. По-третє, вона не бачить кандидата, який відповідав би вимогам, що ставить їх до свого майбутнього чоловіка. Збиралась вона поступити на сцену. Так! Серйозно. Ходила навіть пробувати свій голос і загалом сценічні дані. Все було б добре, але хтось з театральних заздрісних жінок — точніше, боячись конкуренції, — підбурив режисера проти, і її, ясна річ, не прийняли. Тепер вона, не заробітку ради, ні-ні, тільки на злість своїм старим, є інструкторкою при спортивному товаристві «Стріла».

— Мої старі завжди мені очі випікали спортом. «Будеш хліб з того скакання їсти, чи що?» А тепер їх чорти поривають, що саме зі спорту їм хліб! Вісім років посилали мене до гімназії, а тепер з гімназійної матури стільки користі, як з торішнього снігу, а мій спорт, прошу, дуже-таки став мені у пригоді! Ах, коли б ви знали, як я своїм старим на нервах граю!

Вона лепетала, не зводячи очей зі свого відбитку в дзеркалі, зарум'янена від морозу, була навіть гарненькою, коли розмовляла.

— Але чого то я до вас зайшла? Я, тобто не я особисто, але моя «Стріла», панно Зоню, розраховує на вас!

— Зоня не може іти, бо вона чекає на посаду зі Львова, — хотіла пожартувати Слава, і так дізналась Оксана, що Зоня подалась на посаду у Львівську шкільну округу.

— І поліція видала вам свідоцтво лояльності?

Оксана мала намір поглузувати й собі, але спантеличений вигляд Зоні переконав Оксану, що та справді не розуміє.

— То ви не знаєте, що значить — свідоцтво лояльності?

Ні. Зоня вперше чує про щось подібне. Що це таке?

Оксана виголошує до свого відбитку в дзеркалі (рум'янець уже зник з обличчя, і вона навіть сама собі подобається менше) цілу лекцію на тему «Що таке поліційне свідоцтво лояльності?».

Отже, українці, які хочуть одержати державну учительську посаду, мусять, крім матурального свідоцтва («так», — притакує в думці Зоня), крім свідоцтва моральності (цього Ясінському навряд чи буде потрібно), лікарської довідки, автобіографії і метрики, мають додати це свідоцтво лояльності, затверджене місцевою поліцією.

— Але як, ради бога, як одержати цей документ?

Оксана все знає, і саме це стає трохи підозрілим.

«Звідки ця непримиренна, принципова осібка знає всі закапелки життєвої угодовщини?» — міркує собі Зоня і з виразу обличчя Слави розуміє, що та думає так само. Та враження потім. Тепер треба довідатись, як практично можна виходити оте свідоцтво. Дорога, як інформує Оксана, проста. Треба подати до поліції прохання про свідоцтво лояльності. Добре було б зав'язати, між іншим, як то називається, добрі взаємини з найближчою поліційною командою…

— Як то, — вибухає Слава, — особисто знайомитися з поліцаями, може, ще й залицятися до них? Бо що, власне, мають означати ці добрі взаємини з дільницевою командою? Знаєш, Оксано, я тебе просто не пізнаю!

Слава хоче вийти з кімнати, але Оксана з неприємним удаваним сміхом обіруч хапає Славу, обкручує на місці і примушує залишитись. Звичайно, Оксана так, пожартувала собі. Бо, справді, між нашою інтелігенцією трапляються і такі казуси. Щодо панни Зоні, то їй треба подати прохання і чекати. Решта залежить уже від поліції. Поліція має нового кандидата на лояльного громадянина. Вона розпитує про нього сусідів. Пошукає трохи в його політичному минулому. Іноді поліція може навіть у хату добратись. Може це зробити поліцай у мундирі, зайшовши до хати зовсім з іншого, дрібничкового часом приводу, наприклад, чому ганок не заметений, чи щось подібне. Можуть вони цю справу доручити й таємному. Тоді той одягається електромонтером чи якимось торговельним агентом. Це найнебезпечніше, бо ніколи не знати, з якого боку він підсядеться до людини.

По відході Оксани Зоня упала в розпач!

— Загинула моя посада, ані мови, що пропала! Колись, хай мама добре пригадує собі, приходив сюди якийсь, ніби від санітарної комісії… пригадає собі мама!

— Зоню, Зоню! — напоумнює Слава. — Ти забуваєш, що тоді ще не подавала прохання про ту лояльність! Господи, що тут твориться!

Слава хапає себе за голову і вилітає до кухні, де Оля і Неля в'яжуть філє.

Зоня кричить навздогін:

— Ага, ти гадаєш, що вони такі дурні, як ми розумні! Не бійся!

Слава грюкає дверима. Спокою, спокою! Зоня люто відчиняє їх навстіж. Вона мусить виговоритись, бо вона, а не хто інший, права:

— Ти мусиш знати, що поліція перевіряє кожен урядовий лист, який виходить із нашого міста. Не бійся! Вони давно вже занотували в себе, що клопочуся за посаду, і тепер тільки чекають, коли звернусь за свідоцтвом лояльності… а між тим, так, сестричко, так, збирають матеріали щодо мене… Мама пригадує собі, приходив якось той, ніби з санітарної комісії? А в нас стіни в кожній кімнаті обвішані рушниками та різними Шевченками-Франками, ніби приміщення «Просвіти». Він говорить — мама пригадує собі ту сцену? — по-польськи, а нашій Маринечці ніби язик покрутило, тільки по-українськи бевкає. Гарне він здобув поняття про мою лояльність.

— Дитино моя, — жахається Олена, — а по-якому ж мала Мариня до нього говорити? Та покійний татко…

— А власне, — підхоплює Мариня, — не знати якої кому потрібно! Покійний єгомосць не раз сварили мене, що ніби хату соромлю тим, коли часом якесь польське слово скажу… А тут маєш, Гандзю, книш! Накинулися за те, що не говориш по-польськи… Агі! Та агі!

Вона кладе кулаки навхрест під пахви і зорить на Зоню темним зловісним оком. Олена, як тінь, стає між нею і Зонею.

— Моя Мариню, Мариня бачить, що Зоня нервує. Чому Мариня не змовчить? Я кожному з вас поступаюся, щоб тільки спокій був, а ви лише шукаєте собі зачіпки одне з одним. За життя нашого покійного татка було так, а тепер інакше… І чому Мариня не хоче розуміти цього?

Мариня не може перечити Олені. Про це знають не тільки вони обидві.

— А чи я не кажу, що на таку погану кров — то і братчики не поможуть? Чого то паннунця зараз такий галас дома зняли? Таж той з комісії був не тільки в нас, але ходив від хати до хати…

— Певно, що ходив! Випитував сусідів. А що вони могли добре про нас сказати? Сестрички мої всі, як одна, тільки вишивані блузки признають… а Мариня ще й жовто-блакитну стрічку в коси вплела…

— Яку ви мені дали, таку й уплела… Але чого б я на іншого казала, коли сама грішна, та паннунця самі, навіть у жалобі, носили вишивану блузу.

Замість відповіді Зоня прикушує верхню губу. От хамка! Недарма ж вони про себе і прислів'я склали: «Масти Федя медом, а Федь таки Федем!»

Їм тільки поступись, то вони чемність зрозуміють як доказ твоєї кволості.

— Мариню! — голос Зоні звучить різко і безапеляційно. — Хай Мариня візьме стільця і зніме в їдальні портрет Шевченка і винесе бюст Франка з салону. Можна теж у середньому покої познімати вишивані рушники з святих образів. Що то за просвітянщина! Скоро, Мариня, — тим самим безстороннім голосом хоче підігнати Зоня, бо бачить, що та не виявляє наміру рушити з місця. Навмисне. Так, навмисне вдає з себе кам'яну, глуху річ, а не людину.

— Мариня чула, що до неї говорили?

Зоня підступає ближче до Марині і не кричить уже, а сичить просто в обличчя. Мариня мовчить. Тупо, без виразу, з прихованою темною силою в зіницях дивиться кудись у вікно.

— Мариня чує чи не чує! — високим дискантом вигукує Зоня, полотніючи.

Вбігають Неля й Слава.

— Що сталося? — звертається Неля до Марині, бо та здається їй спокійнішою. — Що сталось?

Мариня хоче розповісти Нелі і, на превелике здивування, розплакується в голос. Сховавши обличчя в фартух, вона виходить з кімнати.

Сцена ця на кожного з присутніх справляє своє враження. Слава, ошелешена, поглядає то на матір, то на Зоню. Ще ніколи не бачила вона, щоб Мариня плакала. Розповідали про Мариню, що колись-колись, ще кохаючи Василюшку, іноді поплакувала по кутах, але Слава того не пригадує.

Олена тихенько заплакала й собі. Вона-то, похлипуючи, й розповіла Нелі, що сталося між Зонею та Маринею.

— Що то має означати? — похмуро запитує Неля Зоню, яка встигла вже отямитись, ба навіть прибрати зухвалу, самовпевнену позу.

— А це має означати те, що я не гадаю через вашу Україну без хліба сидіти…

— «Вашу»? Відколи-то Україна стала «ваша»?

Неля намагається зберегти рівновагу. Спершись долонями на раму вікна, стоїть вона плямисто-червона, задихана, негарна навіть. Ніхто ще не бачив Нелі такою. Це впливає на Зоню.

— Не будь дурною, — озивається вона примирливо до Нелі, — це лише тимчасово так, поки я собі лояльність вироблю!.. — І, бачачи, що Неля зовсім не реагує на її слова, додає: — Просто біда з нашими українцями, що не знають хитрощів у політиці…

Неля не обзивається…

— Ти якби була трохи мудрішою, якби трохи хоч хотіла мамі допомогти, то на цей час дала б собі спокій з різними Романиками та Івашковими, Як це виглядає збоку, подумай сама: одна сестра старається про лояльність, а друга тягається з увістами.

— Ні, — глухо, але твердо вимовляє Неля, на щоці в неї знову виступає лапчаста пляма.

Зоня підходить до неї, кладе їй навіть руку на плече, але Неля відкидає її.

— Слухай, Нелю, я хочу з тобою по-доброму… Чого мама плаче? Скажи сама, кому з того користь, що ти цілими годинами під тюрмою висиджуєш? Йому тим не поможеш, а мені… нам… мамі… можеш пошкодити, і як ще пошкодити…

— Я сказала «ні» — ти чула! Ні! І не смій мені чіпати портрета й бюста… бо буде скандал…

— Ти що? — мружить Зоня очі так, що видно самі голки зіниць. — Може, битимеш мене?

— Боюсь, що й до цього може дійти… — побілілими устами відповідає Неля.

— Діти… що ви? Діти… — починає ридати Олена. Вона не вміє нічого іншого сказати. Щораз то більше почуває себе чужою між власними дітьми, щораз то менше вміє зарадити собі з ними, бог один знає, чия це вина: її чи дітей?

Шевченко й Франко врятовані. Кілька днів після цього випадку в домі особливо мовчазно. Так дивно: люди, що прожили вкупі вік, зараз не відчувають потреби обмінюватись думками. Мовчки сідають і споживають обід, мовчки стелять собі постіль.

Ця мовчазність, хоч і випливає із взаємної недоброзичливості, робить усіх, бодай зовні, уважливішими. Одне одному заздалегідь поступається з дороги.

— За татка ніколи не було так нудно, — скаржиться тихенько Слава Нелі.

— Ах, за татка…

Неля, здається, вже не вірить в такий час, коли батько був з ними.

Через кілька днів усе поволі стає, як раніше. Починається з того, що Зоні знову потрібно кудись піти.

— Мариню, якби всі вийшли з дому, а прийде поліцай до хати, то хай Мариня прийме його чемно. Не так, як то Мариня вміє… викричатись на поліцая, мов на якогось пса.

— Ей, або то така велика різниця?

— Хай Мариня свої зауваження має для себе, — добре? А тепер слухай уважно, що я кажу. Якби прийшов незнайомий пан, бо Мариня чула, що то може бути і таємний у цивільному одязі, і став випитувати Мариню про нас… про мене… то хай Мариня скаже, що в нашому домі політикою ніхто не займається, що покійний татко походив з польської родини, що в нашого прадідуня вдома говорилося тільки по-польському… Розуміє Мариня?

— Ади, що тут є не розуміти?

Олені Зоня теж зауважила:

— Чого то мама вічно в тому обридливому фартусі ходить? Мама знає, які поляки вражливі на зовнішню елегантність, хай мама одягне зараз чорну репсову сукню. І хай мама так ходить, доки нарешті здобуду ту лояльність. Розуміє мама? Треба чимось заімпонувати поліцаєві, коли прийде вивідувати.

Незважаючи на всі приготування, поліцай таки не появлявся до хати. А коли й був, то тільки таємний, той самий, що колись видав себе за санітарну чи ремонтну комісію.

Та, замість поліцая, прийшло щось жаданіше: Зоня Річинська одержала свідоцтво про лояльність.

Хоч як Зоня чекала на цей момент, звістку зі Львова одержала не вона, а одна із сестер. Зоні припало найнеприємніше. Вбігає (з часу, коли прохання пішло до Львова, вона не могла нормально рухатись) до їдальні і бачить сцену: на дивані жовта, з синюватими тінями під очима лежить горілиць Олена. На стільці біля дивана склянка з водою, папірець від порошку і, це Зоня побачила найперше, великий, жовтий, розпанаханий конверт.

Ясно без слів.

Поряд стоять сестри. Зоня розуміє їх організовану присутність. Являються вони свого роду охороною для Олени перед нападом істерії з боку Зоні.

Зоня приховує розчарування, удаючи перед сестрами спокій, на який тільки здатні її пошарпані довгим очікуванням нерви.

— Що мамі? Мамі болить голова? — нахиляється вона над Оленою. — А де відмова?

Нема відмови. Кудись запроторилась відмова.

— Де відмова? — вигукує вже Зоня. — Це ж найважливіше тепер!

Шукають усі і нарешті знаходять за диванчиком, на якому лежить Олена. Зоня кинула оком на підпис і відразу засіяла:

— Я так і думала! Мама помітила? — звертається до сестер. — На цьому папері підписаний не куратор, а референт, якийсь Ягурий. Бачить мама, яке лайдацтво! Йому навіть не дали до рук мого листа! Що за лайдацтво! — вона вже зовсім опанувала себе. Машинальним рухом поправляє собі волосся над чолом, осмикує світер на стегна.

— А може, Ясінський той навмисне не хотів власноручно підписати листа? Поляки, сама кажеш, такі… делікатні…

— Ну, що за дурниці! Відомо, що і між поляками трапляються порядні люди. Немає, не може бути, бо це дорівнювалось би образі, сумніву в тому, що приятель татка належить до кращих між поляками.

— Це абсолютно неможливе, щоб Ясінський міг відмовити! Немає іншої ради, хоч це й потягне новий видаток за собою, нема іншої ради… сама мушу поїхати до Ясінського…

— А гроші? Звідки грошей на дорогу взяти? — насмілилась запитати Олена. Від смерті Аркадія слово «гроші» втратило для неї свій реальний сенс. Воно перетворилось на зловісний знак, який передує всяким неприємностям. Там, де починається мова про гроші, напевно, заховано якусь прикрість.

— Що значить — гроші? Коли треба, то й гроші знайдуться! Я не розумію, де у мами логіка? То за двадцять, чи скільки там треба, злотих я маю нівечити собі кар'єру, чи так! Хай мама зараз-таки збереться і піде до Катерини. Що то для докторової Безбородькової тридцять злотих?

— Ой дитинко, — зітхає Олена, і губи починають їй кривитись, — має вона і свої клопоти… Ти знаєш, який Філько? Він хоче, щоб украсти в нього і поставити перед ним. Не заздри їй, бо вона має нелегке життя…

— Зате має чоловіка, — буркнула грубо Зоня.

Неля підійшла до Олени і поцілувала їй долоню.

— Хай мама заспокоїться… А ти не чіпляйся до мами! Як тобі кортить до Львова, то сама добудь собі грошей на дорогу…

Зоні стало раптом весело. Вона почала неприємно, пискливо сміятися.

— Мені? Мені кортить до Львова? Мені кортить учителювати в якійсь дірі, де дідько «добраніч» каже? Я цього хочу? Ха-ха… ха… слово даю… можна луснути зі сміху. — І, так само раптово заспокоївшись, вона звернулась до Олени: — Мама мусить позичити мені на дорогу свої чорні рукавички… Слава, а ти шалик «ангора»… Мені здається, Нелю, що твої боти кращі за мої, даш мені свої. — Раптово схопилась за голову. — Чекайте… чекайте, як довго п'ю я вже оті братчики?

Сьомий день, цілий божий тиждень, триває пиятика у вишнянському кооперативі.

П'ють не пияки і якісь фентики, а газди і патріоти.

Важко занедужав наш кооператив і вже, мабуть, не зведеться на ноги.

Єдині ліки, які можуть врятувати не самий кооператив, а бодай капітал пайщиків, — це горілка уроздріб і пиво з грубим шумом.

І пішло гасло по селу, як вогонь у суховій: вважаєш себе за свідомого патріота і українця — йди у кооператив і пий.

Шкодить тобі горілка чи пиво — заплати сусідові чи кумові, але не причинитись для загального добра не маєш права.

За сім днів випили газди запас горілки, розрахований на два місяці. Заки прибуде нова партія монопольки, газди сидять за столом з гембльованих дощок і цідять крізь зуби пиво. Пиво перекисле, мутне, але тим більша заслуга патріотів перед громадськістю.

Заходить Курочка за сірниками. Тут треба сказати, що він ще першого дня, як почалася ця патріотична акція, закотив на своє подвір'я чвертку пива, а заплатив у півтора раза більше, ніби враховуючи шумку на пиві. (З цього боку причепитись до нього не можна. Що правда, то правда).

Дарма нахваляється Штефан, що ще такий не народився, щоб бачив його зажуреним, але сліпий бачить, як він сильно подався за останнього півроку. Пожовтів, очі помутніли, а колись гладке підборіддя теліпається тепер, як шкіра на шиї у старої корови.