Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Орестові Білинському зустрічалися селяни, що, повернувшись після страшного дворічного італійського фронту, не залікувавши ран, не від'ївшись, не відіспавшись як слід, на перший зазив командування, без належного обмундирування і озброєння (а часто залишаючи і вагітну жінку вдома) брали заржавілий гвер у руки і йшли боронити свою землю перед черговою історичною окупацією.

Від чого це йшло? Від бажання наживи?

А далі: підлі дії верхівки, трагічно програна запродайницька роль батьків народу в новій дійсності, розчарування маси добровільців, частковий перехід галицької армії до лав Червоної Армії, зрада своєї буцімто патріотично настроєної буржуазії призвели до того, що пересічний галицький інтелігент не мав твердої впевненості, чи йому соромитись тих визвольних змагань, чи гордитися ними.

Професія адвоката, замість наблизити Ореста Білинського до мас народу, фактично якось віддалила його від них. Не стало народу. З'явились клієнти з своїми сугубо індивідуальними клопотами.

Був у тому вигідному становищі, що мав вільну професію, бо більшість української інтелігенції опинилася в скрутному становищі. Де-факто перед українськими інтелігентами постала дилема: або запродуватися окупаційній владі, або під різними видами, прикрашеними високопатріотичними гаслами, експлуатувати заради власного кусника хліба й без того вже експлуатоване польською окупаційною владою українське селянство.

Стали з'являтися на світ якісь кооперативні фабрички, крамнички повітових союзів, маслосоюзи, «Сільські господарі», «Просвіти», «Рідні школи», які, рятуючи українську душу і калитку українського селянина, в майбутньому мали поки що забезпечувати посадами щораз то нові кадри українських безробітних інтелігентів.

Утворився якийсь чортячий коловорот: з одного боку, українська патріотично настроєна інтелігенція, з вірності й любові до свого народу, не запродувалася окупантам заради державної посади, а з другого, безробітна й голодна, не маючи куди приткнутися з своєю принциповістю, українська інтелігенція сідала на шию тому ж українському мужикові. Тим-то та голосна любов до народу, попри свою високу ідейність, абсолютно не була вільна від елементів користолюбності.

Це, очевидно, розуміли і вожаки польської інтелігенції, хоч у них апріорі відпадало питання безробіття серед їхньої інтелігенції, зокрема на східних окраїнах, коли писали:

«Інтелігент, контакт котрого обмежується стягненням з народу податків, до судження його спорів, до побирання від нього лікарських чи адвокатських гонорарів, до постачання його, як курортника, поміщик чи підприємець заробітку, має на народ мінімальний вплив. Він для нього представник іншого світу, далекого і чужого, котрий не може заглянути в душу народу і не відкриває перед тим народом власної душі. Інтелігент, який з'являється перед народом з думкою в душі про посольський мандат, з думкою вжити ту масу як трамплін для власного успіху чи успіху своєї політичної кліки, такий інтелігент теж тішиться не більшим довір'ям від попереднього.

Що ж тоді говорити про українського інтелігента, який здебільшого шукає зближення з селом заради того, щоб самому погрітися біля нього?»

В міру того, як підростали його рідні сини, питання «що ж далі?» хвилювало Ореста Білинського щораз більше.

Видалося йому, що поступає помилково, коли не цікавиться думкою української інтелігенції про майбутнє наших дітей. А чому йому самому, як одному з найбільш зацікавлених, не підняти цього питання та не зробити його предметом загальної дискусії?

Спробував, але ті спроби не дали бажаних наслідків. Кожен з тих, до кого звертався Орест Білинський з подібними питаннями, думав єдино про те, як би в майбутньому пристосувати тільки своїх дітей. Становище української інтелігенції в майбутньому було безнадійне, а то й просто катастрофічне, коли йшлося про їх дітей. Тому всі трималися одного гасла: «Рятуйся, як хто може!»

Якось у клубі «Бесіди» Орест Білинський зачепив зятя Олени Річинської. Йому тим цікавішою була думка Безбородька, що той, як розходилися чутки, будучи студентом, сам віддавався філософським студіям.

— Як ви представляєте собі майбутнє української інтелігенції в Польщі, пане докторе, скажімо, за десять… двадцять… тридцять років? І взагалі, які гороскопи кладете українському народові під Польщею?

Безбородько, видно було, відвик від таких запитань. Вони, мабуть, ніколи й не займали багато місця в його думках. Спробував відбутися жартом від відповіді:

— Двадцять-тридцять років? Ви дасте мені гарантію, що я доживу до того часу?

Орест Білинський невдоволено насупив брови. Невже той захвалюваний зять Річинських аж до такого ступеня тупий, щоб не розуміти, що в даному випадку йдеться про майбутнє народу взагалі? Взявся пояснювати:

— Ви жартуєте, пане докторе, а я серйозно хотів би знати вашу думку. Ви ж прекрасно знаєте, що українське село і українська інтелігенція по містах скоро опиняться в сліпій вуличці, звідки не буде вороття назад, ані дороги вперед. В сеймі, як знаєте, пройшов друге голосування закон, на основі якого селянин української національності не буде мати прав купити землі, а свою зможе продати тільки полякові. До цього часу було так, що спролетаризований селянин втікав до міста. А тепер і туди відтята нашому мужикові дорога. Армія безробітних зростає за рахунок своїх резервів і не потребує напливу ззовні.

— Хай ідуть учитись на шевців! — пальнув Безбородько і розреготався, ніби з доброго дотепу.

Орест Білинський вів далі в тому самому серйозному тоні:

— Наші селянські діти не можуть вчитись на шевців, бо для того, щоб поступити учнем до ремісника, потрібно мати закінчену семикласівку, а по українських селах, — не знаю, чи відомо вам це, — немає семикласних шкіл, а свідоцтва про закінчення семи класів у приватній українській школі — не дійсні. Окрім того, всі польські ремісники, в тому числі й шевці, пане докторе, мають таємну інструкцію приймати в учні тільки дітей римсько-католицького обряду.

— Пане меценасе, — схопив Безбородько Ореста Білинського за лацкан, — пане меценасе, що ми будемо собі забивати голови шевцями? Бестія… бачу меценаса Ловкого… коби ще четвертого… І партія тарочка…[158] то-то… Ви чей же не думаєте посилати своїх синів після закінчення університету вчитись ремесла? Ха-ха…

— Іменно, що не знаю, куди їх посилати, що з ними зробити, коли закінчать вищу школу… Сьогодні інтелігент, за винятком таких професій, як наша з вами, тобто вільної професії, де-факто цілком залежний від поліції. Адже знаєте, якщо поліція не видасть йому свідоцтва про лояльність, то він не зможе працювати не те що на відповідальній якійсь посаді, але навіть продавцем кооперативу. Ви розумієте, до чого воно дійшло? Українцеві на приватній роботі треба мати «плацет» поліції…

— Пане меценасе, слово честі, я вас не розумію! Ви — адвокат, я — лікар, або ми, слава богу, люди вільних професій… от коли ще четвертого… Ви не зауважили, не заходив сюди професор Пушистий?

— Я не знаю, хто це… — А про себе думав: «Але ж у мене три сини, йолопе. Невже ти цього не розумієш!»

— Ви можете його і не знати. Це емерит[159]. Колись у гімназії вчив мене латині… бестія. Коби ще четвертого, і… партійка готова…

— Це добре, докторе, що ми з вами вільні фахи, — продовжував своє Орест Білинський, — але не кожний український інтелігент може бути адвокатом чи лікарем.

— Ну, і що з того? Ми ж з вами вже маємо дипломи…

— А ті, що по нас прийдуть?

— По нас?! — вибалушив очі Безбородько. — По нас… хоч потоп! Той королик, — забув уже я, котрий з Людовиків, — сказав цю фразу… не був дурний хлоп! Я вас чимсь образив, пане меценасе?..

— Ні… ні… — заперечив надто поквапно Орест Білинський, що свідчило протилежне, і, вже не зважаючи на присутність Безбородька, сказав: — Не могли нас зломити бичем, то взялися за хліб… шаленим темпом розгорнулася тепер політика денаціоналізації… Нещодавно вийшла брошура… от пам'ять… забув автора. У всякому разі, від горезвісного «Проекту знищення Русі з 1870 року» це перша детальна рецептура асиміляції русинського людку… Вони зовсім відверто пишуть, що ренегата, крім доброї посади, чекають ще й відкриті рамена польської громадськості. Ви зважте, пане докторе, по цей бік крайня безвихідь: безробіття, невимовне становище у суспільстві… в родині… а по той бік добре оплачувана посада і відкриті рамена. Ви зважте, прошу вас, подумайте, якої сили волі і віри, так, головне віри, треба мати, щоб не віддатись спокусі…

— Здається, нарешті я зрозумів вас, пане меценасе. Скажіть, що ви їсте на сніданок?

Тепер обличчя Ореста Білинського виразило нерозуміння.

— Ви питаєте мене, як лікар? Я знаю, набрав забагато кілограмів. Чесно признаюсь — важу тридцять два кілограми більше, ніж мені належить згідно з віком і ростом.

По відгодованому обличчю Безбородька і далі блукала хитрюща, масненька посмішка.

— Питаю вас не як лікар, а як український патріот такого самого патріота. Отже, що їсте на сніданок?

— П'ю каву, як і всі галицькі інтелігенти.

— Прошу детальніше.

— П'ю каву з молоком і цукром.

— Саму каву?

— Ні, чого саму? З булкою, з маслом, якщо вже вам так залежить на точності, то з рогаликом з маслом. Лише я не розумію…

— Я зараз поясню. Значить, п'єте на сніданок каву з булкою, посмарованою маслом, і припускаєте, що так снідатимете аж до самої смерті…

— Так, — якось непевно відповів Орест Білинський, не вміючи доглупатися, до чого саме верне Безбородько. — Я не аматор переїдатися на перше снідання. Я лише хотів би знати, до чого ви це ведете, пане докторе?

— До чого? До політичного гороскопа, пане меценасе. Якщо ви вважаєте, що до самої смерті зможете їсти булку з маслом, то добре є! А поза тим, вірте мені, чи будете товкти головою об каміння, чи камінням об голову, то однаково нічого не зміните. Якщо нашому українському народові присуджена асиміляція, то не втечуть від неї ні ваші сини, ні ваші внуки… І може, й не треба, щоб утікали. Якщо народ настільки слабкий, що не може встояти на ногах, то так і буде… Хай іде на підстилку іншим націям! Пане меценасе, не дивіться на мене так… Я говорю цим разом серйозно і… без прикрості… І без прикрості, — повторив.

— Мені страшно чути такі речі від вас, докторе. Ви ж ще молода людина. Я у ваші роки…

— Ага, у мої роки ви ще борюкалися з життям. І що ви тим виграли для народу чи хоч би для себе особисто? Багато маєте душевного задоволення? А чого добилися? Що змінили у суспільному ладі? А навіть, будемо вже так говорити: що благородного внесли ви в життя «меншого брата», чим рушили совість буржуа? Ха… ха… ха…

— Не сміятися! — крикнув Орест Білинський, у нього похололо всередині від того, що той блазень висловив його власні, десь глибоко приховані, правда, не так цинічно сформульовані думки. — Може, в дечому ви й маєте рацію, докторе… Підкреслюю — в дечому. Але одне можу сьогодні сказати: однієї доброї волі замало, коли йдеться про зміни суспільного характеру… В мене і таких, як я, не бракувало доброї волі, — і що з того? Потрібно ще й далекосяжного політичного розуму, а наша Галичина, будьмо щирі, не була надто урожайна на державних мужів…

— Чи ви не жалкуєте часом, пане меценасе, — підозріло, якось скоса зиркнув на нього Безбородько, — що замолоду не перейшли у табір лівих соціалістів?! Тоді сьогодні, чого доброго, ви були б уже комуністом з переконання.

— Що вже тепер жалкувати чи не жалкувати. Минулого не завернеш. Мені просто страшно, до чого воно йдеться… До чого котиться…

— І ви не знаєте, до чого котиться? До кінця, пане меценасе! Все… все котиться до свого кінця… Земля наша теж викінчується поволі… І за якихось мільярд мільярдів літ…

— Ви не здаєте собі попросту справи з стану речей, — перебив його з болем Орест Білинський. Не міг собі дарувати, що встряв у дискусію з цим вгодованим блазнем.

— А чому ви думаєте, що я не здаю собі справи? Ви кажете: я — молодий. Може, правда, роками ще не старий, а душею… Ну, це тепер не тема. Я теж колись у своїй юнацькій наївності намагався збагнути суть української духовності. Забивав собі голову модним у свій час Юнгом. Ви читали його? Твердий горішок. Старався на нашому сучасному й історичному матеріалі визначити, що таке український емпіризм… читав Берклі… уривки з його «Трактату про принципи людського пізнання»… Юм… Чули про його «Трактат про людську природу»? Намагався визначити, що таке український детермінізм. Пробував, пане меценасе, по своїй наївності наводити паралелі між гандизмом і сковородизмом…

— І кінець кінцем дійшли до чашки кави і булки з маслом, — не міг уже довше спокійно вислухувати тих нісенітниць Орест Білинський.

— Не тільки до кави, не тільки до кави… Дійшов і до слів Грицька Сковороди, що «менше наук — менше дурнів, менше лікарів — менше хворих, менше законів — менше беззаконників».

— І це говорите ви, докторе? Ви… ви… — не знаходив потрібного слова.

— Скажіть «філософ»… Я ж тільки повторив слова Сковороди, в якого я вчився колись…

— Мене страх огортає, — повторив з розпачем у голосі Орест Білинський думку, висловлену на початку розмови. — В мене теж підростають діти. Якщо і вони мають так… — Не докінчив. Але Безбородько і без того не слухав його. Якраз з'явився професор Пушистий, і зять Оленин пішов йому назустріч.

Чим більше підростали сини Ореста Білинського, тим більше журили вони батька. Коли були малими, уявляв собі фігурально, що виконає до кінця свій батьківський обов'язок тоді, коли кожного з своїх синів по черзі заведе у приготовлену для нього господу і скаже: «Ось твій дім — твоя фортеця. Живи, як я тебе навчив».

Цією фортецею могла бути платна вільна професія. Державна посада з гарантованою пенсією на старість. Солідний нерухомий маєток, чи, як говорили в Галичині, реальність. В крайньому випадкові — багатий оженок (само собою зрозуміло, з кохання!). Крім того, всі три мали отримати по рівній пайці морально-етичного світогляду, якщо не апробованого батьком (все ж таки війна поколінь не перевелася!), то всякий випадок не в колізії з тим, що його визнає їхній батько.

А що виросло з його синів?

Жах проймав Ореста Білинського, що їхня мати, а його дружина не здавала собі справи з того, що її діти наближаються до катастрофи.

Найстарший з хлопців повинен був за рік отримати диплом землеміра.

Хто ж довірить йому, інженерові греко-католицького обряду, вимірювати польську землю? Приватна посада? А де ж ті обшири землі в українських руках, коли галицьких поміщиків-українців можна почислити по пальцях?

Гаразд, Ростик не закукурічений патріот, не націоналістичний молодчик, може, й космополіт, але все ж таки по-своєму порядна людина, з загальноприйнятими поняттями про людську гідність та етику взагалі. Він, так поки що здається батькові, скоріше залишиться без роботи, ніж продасть себе, висловлюючись популярно, за шматок гнилої ковбаси.

А проте його чесність і стійкість все ж таки буде у прямо пропорціональному відношенні до того, як довго зможе достачати йому батько на сніданок каву з булкою, посмарованою маслом.

А коли батька не стане? Тоді його синами заопікуються ті, що пишуть сьогодні у шовіністичній пресі:

«Прагнемо якнайбільше русинів, людей, які мають руську кров у жилах, бачити поляками, людьми, які без застережень почуватимуться членами нашого народу. Не будемо утруднювати їм доступу до ніякої акції, до ніякого терену польської національної праці, коли вони самі зголосяться до нас. А вони зголосяться. При розумній політиці нашого уряду їх прижене до нас голодний живіт і босі ноги».

Невже ж колись і його синів зажене у табір ренегатів голодний живіт і босі ноги? Невже ж і його хлопці могли б стати перевертнями, які, аби відвернути від себе підозру нещирості, будуть з ще ревнішою зненавистю паплюжити все рідне?

— Це неможливе, — сказав уголос. — В нашому роді не було ренегатів.

Орест Білинський розгублено повів очима по столу, і погляд його спинився на синьому, не розпечатаному ще конверті. Лист на зворотному боці не мав адвокатської печатки. Виходило, що його надіслав Орестові Білинському не оборонець ворожої сторони.

Орест Білинський ножиком розрізав конверт і прочитав:

«Вельмишановний пане меценасе!

Ініціативна група людей, яким не байдуже майбутнє українського народу, його селянина, робітника й інтелігента-трударя, вирішила видавати газету, що ставитиме собі за завдання політичне усвідомлення мас та консолідацію людей доброї волі.

Звертаємося до вас з проханням співпрацювати в нашій газеті. Просимо при нагоді завітати до нашої редакції з метою обговорення конкретних питань, зв'язаних з вашим співробітництвом в нашій газеті. Редакція задумує вести рубрику «Правничі поради». Ваші юридичні знання разом з довголітньою адвокатською практикою зможуть бути надзвичайно цінними для запланованої нами рубрики. З пошаною…» Підпис нечіткий.

Прізвище автора листа і так не сказало б Орестові Білинському нічого. Це міг би сказати й про загальний зміст листа, якби не одне словечко, а саме «інтелігент-трудар». В той час слово це служило за гасло, яке якщо й не давало точного означення, то бодай вказувало напрям лівий.

Орест Білинський відкинувся спиною на бильце фотеля, піддавшись цілковито відпруженню м'язів.

Куди-куди йому вже до лівого крила тепер, коли у молодості не знайшов у собі досить рішучості й цивільної відваги порвати з традиціями?

Минулася підвечіркова пора, закінчилася перерва у праці, треба було братися за поточну роботу, а він і далі сидів напівлежма у фотелі, кружляючи думками довкола листа незнайомого автора.

Йому цікаво було знати, чи багато з нашівських інтелігентів отримало листа подібного змісту? Якщо багато, то нема про що думати, але якщо він, маловідомий ще на грунті Нашівщини адвокат, опинився в числі вибраних, то є над чим помізкувати.

Трударі! Ідея інтернаціоналізму!..

Пробі, таж він, Орест Білинський, у молодості теж марив про велике братерство поміж народами в ідеалістичному суспільстві.

Перечитав ще раз листа. Стривайте, стривайте: «політичне усвідомлення мас та консолідація людей доброї волі». Хто його знає? А може, цього у теперішню хвилю найбільш потрібно народові?

Може, саме інтернаціоналізм і є тим ключем, який зможе відкрити його синам двері у широкий, вільний світ де місце у суспільстві не визначається їхньою національною належністю чи соціальним походженням, а особистими заслугами?

Думка про запросини до редакції держалася Ореста Білинського й тоді, коли після роботи і вечірнього чаю вийшов пройтися перед сном.

Ні, не мав певності, як правильніше поступити: зігнорувати лист, тобто зовсім не появлятися в редакції, чи показатися і заявити, що він стоїть осторонь всякої політики і тому не може співпрацювати в газеті, яка далека від його теперішніх консервативних поглядів.

Але хто сказав, що у нього консервативні погляди? Самі погляди в нього, може, й прогресивні. Та біда в тому, що це не переконання, а чисто філософська, абсолютно далека від практики життя абстракція.

Проте на другий день, всупереч всім своїм вчорашнім роздумам, Орест Білинський таки вибрався до редакції ще не існуючої газети.

Був, треба признатися, трохи заскочений, коли по вказаній адресі зустрів його… інтелігент.

Професія адвоката зробила його око зірким, коли йшлося про визначення класової приналежності а чи професії людини.

Ореста Білинського з першого погляду прихильно настроїв до себе той худорлявий старанно причесаний, у бездоганно скроєному костюмі, з вузьким обличчям мислителя чоловік.

Орест Білинський любив педантизм в одязі інших, хоч сам не встигав у цьому.

Вітаючи гостя без провінціальної багатомовності, редактор на самому вступі сказав:

— Я чекав вас, пане меценасе. Був майже певний, що ви зайдете.

— Цікаво, бо я, — завагався, чи сказати по щирості, — ще вчора не був у цьому певний…

— Ми б хотіли довкола нашої газети об'єднати всіх людей доброї волі. Писати про це в листі було б недоцільним, але ви ж, напевно, знаєте, — редактор зробив паузу, — що дуже активно організується антифашистський фронт.

— Під прапором… — підказав Орест Білинський, не докінчуючи думки. Серце його калатнуло ритмічно.

— …під прапором боротьби з фашизмом. Вважаю, програма досить ясна…

— Для вас — так, — Орест Білинський якось примостився незручно в кріслі, і це частково також діяло йому на нерви, — бо ви, без сумніву, знаєте, чого хочете. Але… — крісло знову заскрипіло, — погодьтеся зі мною, власне, під цим плащиком боротьби з фашизуючим урядом скривається чимало всяких опортуністичних угруповань… так що, пробачте, для пересічної людини це ще не досить ясна програма…

Відчував на собі проникливий погляд редактора, але навмисне вдавав, ніби не помічає цього.

— Ви не помиляєтесь, — сказав тамтой нарешті. — Наша газета буде пролетарською, хоч і замаскованого… революційного напрямку. Ви хотіли, щоб я це сказав?

— Так, — кивнув головою Орест Білинський. — Так. А тепер я вас запитаю: ви тут людина зовсім нова, — щойно тепер усвідомив собі, що при знайомленні тамтой не назвав свого прізвища. — Ви знаєте, пане редакторе, як наші патріоти дивляться на співробітництво у всяких революційних, у всякому разі, лівих органах?

— Знаю, як буржуа дивляться на ці речі. А патріоти? Кого ви маєте на думці, пане меценасе? — Орест Білинський відчув неприємне враження від того, що його співробітник глузує злегка з нього. — Можливо, ви боїтеся, що скомпрометуєте себе в очах своїх клієнтів… І вони перейдуть до вашого конкурента?

Якщо він зараз не відпарирує належно, то в редактора зародяться підстави припускати, що має справи з обмеженою людиною, дарма що адвокатом по професії. Та ось він знайшов уже, що саме відповісти:

— Видно, пане редакторе, ви дуже нова людина в цих околицях. Немає, — пробує посміхнутися Орест Білинський, — перевівся клієнт з такими твердими принципами, як ви думаєте… Добрий адвокат той, котрий виграє справу… Я якраз не думав про клієнта…

Редактор вичікуюче нахилився до нього. Орест Білинський переждав хвилину, а потім спитав про інше:

— Я хотів би знати, пане редакторе, що саме спонукало вас написати до мене? Ви мусили поінформуватися перед тим щодо моєї особи… Тож, напевно, знаєте, що я давно ухилився від політично-громадського життя. А щодо статей на юридичні теми… я, прошу пробачення, не вірю, щоб ви цього не знали. Такі статті для газети може достачати кожний перший-ліпший правник.

Редактор доброзичливо притакує словам Ореста Білинського, хоч ледь уловима лукава посмішечка не сходить з його худорлявого лиця. Орест Білинський волів бачити навпроти своїх очей обличчя більш читабельне.

— Ви маєте рацію, пане меценасе, бо за освітою я юрист. Я буду, — його обличчя раптом прибрало суворо поважний вираз, — з вами щирий: нам потрібні імена чесних, ані громадсько, ані політично не скомпрометованих людей… за якими пішли б ті, що сьогодні ще вагаються… Нам потрібні імена.

— Імена!.. — беззвучно повторив Орест Білинський. — Імена… А чи знаєте ви, пане редакторе, що ім'я, як ви кажете, не скомпрометоване ім'я… це єдине, що ще мені залишилося?

— Чи це вотум недовір'я? — мав це бути жарт з боку тамтого, але Орест Білинський вловив у цьому ще й нотку неповаги до своєї особи, коли не сказати — погорди. Не дивувався редакторові, але було йому прикро за ще одну несправедливість. Був глибоко переконаний, що не заслуговує на неї.

— Ви думаєте про мене, що я типовий галицький інтелігент.

— Так, — оживився редактор, — ви вгадали. Я так і думаю про вас. Тепер мені ясно, чому Жовтнева революція знайшла такий слабкий відгук серед галицької інтелігенції взагалі…

— Можливо, ви маєте рацію. Але це не притаманна, хочу сказати, не вроджена наша хиба. Надто багато разів підводили нас впродовж усієї нашої історії, і тому ми стали обережні…

Тамтой вийняв портсигар, простягаючи його відкритим Орестові Білинському, сказав:

— Прошу… мене більше заспокоює сам рефлекс приготування сигарети. Я радий, що познайомився з вами, пане меценасе, і вдячний, що ви вважали за відповідне зайти. Це вже щось значить. Тепер самі бачите, — знову зійшов на жартівливий тон, — як важко нам ламати заскорузлий грунт… А що вже про інше говорити? А нам треба звикати думати державними категоріями. Возз'єднана Україна, пане меценасе, сьогодні вже не міф, а реальна можливість…

«Він має стопроцентну рацію, — думає Орест Білинський, — наша ментальність[160] мусить звикати до самого поняття «своя держава».

Поза тим це поняття поки що невід'ємне від елемента бюрократичної махіни, податків, не завжди вигідних індивідуумам адміністративних розпоряджень та обмежень, включно до права замикати в тюрму. Отже, не про державу як махину думає в цій хвилині Орест Білинський, — а про її вищу, наче видистильовану суспільну надсвідомість, державність, без якої сучасна цивілізована людина не може почувати себе повноцінною. Своя держава… Ні, старий, ес вер цу шен гевезен[161]. Це неможливе, у всякому разі, за його життя — нездійсниме. А сини? Нова політична концепція охоронила б їх (напевно!) перед конечністю ренегатства і людського опідлення.

Проте волів зберегти обережність.

— Я подумаю, — сказав не дуже рішуче. — Ви зрозумійте мене… Познайомлюся з вашою газетою. Це ж означало би перелом в моїм дотеперішнім світогляді, а в моєму віці… самі знаєте… Взагалі такі речі не вирішують на скору руку…

— Я вас прекрасно розумію, можете повірити мені, — редактор потис йому сильно, значуще руку.

Знайшовшись поза впливом тієї людини, на вулиці, Орест Білинський спіткнувся об думку, наче об конкретний предмет: стривай! Чоловік, з яким він говорив, — не редактор, а газеті не потрібні правничі поради. Йому просто треба було дізнатися, як і що думають такі, як він, Орест Білинський.

І, наче страхуючись перед закидом, який хтось колись міг би йому зробити, сказав собі: «Що б там не вийшло, то я одне тільки знаю, керувала мною найкраща воля і діяв я в найліпшій вірі».

— Як прийде весна, — сказав Север котрогось морозного дня, — я поведу тебе у березовий гай на проліски.

— А я не хочу пролісків! Вони без запаху і такі бліді, анемічні, а бриндуші пахучі й голубі.

Кажу собі, що голубий мусить походити від блакитно-сірого забарвлення голубів, і скоряюсь.

— Як прийде весна, підемо в «Березове» точити сік з берези?

— Ні, — каже Север, — не будемо ранити берези.

Так часто забуваю, що він лікар.

— Заберемо з собою кольорові олівці і будемо ловити перші барви весни на папір…

…Як буде весна… Як прийде весна… Скільки ми собі обіцяли на весняний час, а тепер, коли бринять уже берези і рожевіють бруньки на вільхах, ходить мій хлопець з опущеними плечима, сумний чогось, а мені теж нелегко.

Зоня щовечора дорікає мені Севером:

— Компрометуєш себе тільки і ганьбиш цілу родину. І чого ти волочишся з ним десь на полях? Я сама якось бачила, як він чистив пальто від болота… може, з годину. Сиділи ви на тому пальті чи лежали?

Що я можу на те відповісти? І сиділи, і лежали. Север говорив мені про якогось французького художника, — Гоген, чи як він там називається? — що той у своїй творчості користується лише основними кольорами. Ми з Севером лежали горілиць і намагались дивитись на світ крізь окуляри Гогена. Спочатку це виходило: небо було синє, лан з озиминою зелений. Але ліс майорів чимсь фіолетово-сірим, і тут наш Гоген терпів поразку.

Зоня вживає для визначення наших прогулянок такі вирази, як «тягатись», «волочитись», і паралізує ними всю мою добру волю виправдати себе і його. Мовчу. Тоді Зоня, яка гадає, що має право до цього, починає добиратись до мене з іншого боку:

— Чи він має хоч серйозні наміри щодо тебе? Чи казав він тобі щось про одруження?

О господи, чи про такі речі треба говорити? Чи вони не розуміються самі собою там, де двоє любляться?

— Звичайно, ми колись поберемось, — мурмочу з мукою. Може, нарешті перестане сестра шпигати мене.

— Е, то ти так думаєш! Так кожна дівчина гадає… Але чи освідчився він тобі? І коли він гадає з мамою або зо мною (чи чув хто таке? Север має з нею про мене говорити!) поговорити?

Мені робиться смішно. Не розумію, наприклад, слова «освідчитись». Не вживають його тепер. Випало з сучасного словничка закоханих. Молоді любляться, розлучаються, іноді (але тепер це стало дуже рідким явищем) одружуються, і все те відбувається якось природно.

Зоня сердиться.

— Не розумієш, що значить освідчитись комусь? Казав тобі, що тебе любить?

Червонію не від сорому, а з гордощів за свого хлопця. Не сказав мені цього. Був такий чуйний, що не говорив про ці справи.

— Як то, не просив твоєї руки?

Не витримую і сміюся вголос.

— Чого ти по-дурному регочешся? — кричить на мене Зоня.

— Ну і як же не сміятися? Де ж ти бачила, щоб тепер чоловік аж просив у таких справах?

— Ну, коли так, — сіпає Зоня головою, мов молодий лошак, — то я з ним сама поговорю.

На коліна ладна я впасти перед нею, щоб тільки одмовити її від цього наміру.

Брешу, що сама переконаю Севера, аби поговорив з мамою.

Такі сцени в нашому домі, на жаль, відбуваються щовечора і погано впливають на мій настрій. Це помітив і Север.

— Ти чогось сумна, мишко?

— Бо цей світ іноді якийсь такий дурнуватий… — кажу.

Бере мене в обійми, замість підтримати мене, сам шукає захисту в мене.

— Мишко… мишко, ти повинна завжди бути веселою, бо вся твоя міць у тому, що маєш таку широку віру. Це трохи недоладно сказано, але воно так… саме — широка та твоя віра…

Може, і його правда. Мій смуток, видно, не такий глибокий, коли від якогось часу сняться мені безнастанно зелені луки, зацятковані кульбабою, а по тих луках походжають дивні, на високих ногах, строкаті птахи, і кожен птах — окрема пісня.

Север таке сказав про мої сни:

— То твоя велика життєвість так виявляє себе.

Я хочу, щоб Север оженився на мені. Іноді думаю, хоч стараюсь не допускати таких думок, не гідних нашого кохання, що було б вигідно вийти заміж так, як Катерина, за лікаря. Хотіла, аби Север оженився на мені, ще й тому, що мала б змогу вдень і вночі бути вкупі з ним. Буквально лічила б кожний новий срібний волосок на коханій голові. Буває й таке, що відчуваю страх перед одруженням навіть з Севером.

Зоня, як вчула, що ми будемо переходити на іншу квартиру, відразу наїжилась.

— Прошу дуже, можете, про мене, переходити й на село. Чому ні? Буває й таке. Але ніхто мене не приневолить жити десь на передмісті… де немає ні тротуару, ні каналізації…

— А де ж будеш жити? — наївно спитала мама.

Зоня закопилила губу.

— Богу дякувати, зароблю, і мені вистачить, аби найняти якусь пристойну кімнату з лазничкою[162] і… доступом до кухні.

— Як? — жахнулась мама. — Ти… пішла б жити на гарсоньєрку?[163] Ти — дівчина? А що ж люди на це сказали б?

Зоня засміялась байдуже:

— Ті люди, що засуджують такі факти, не належать до мого оточення. І не думаю прислухатись до того, що вони скажуть на це. А в моєму оточенні… такі явища повсякденні.

— А яке оте твоє оточення? — запитала я, бо почала вже мене дратувати подвійна моральна бухгалтерія моєї сестрички. Зміряла поглядом мене від голови до п'ят.

— Моє оточення — службовці! Трудова прогресивна інтелігенція, а не такі сибарити, як ти, наприклад. Ось що таке моє оточення.

Чи варто ще сперечатись? Гадаю, що ні. Особисто я рада й не рада від того, що переходимо на іншу квартиру. Рада тому, що нарешті зможемо бути тим, чим є, а не пнутися до тих, якими ми перестали бути. Будемо собі звичайними незаможними дівчатками, які, незважаючи, що освіта дає їм право на іншу працю, мусять фізично заробляти на свій прожиток, як десятки, сотні, а може, навіть мільйони нам подібних. Вважаю, що це краще, ніж бути безробітним інтелігентом.

Не рада я тому, що змушена буду розлучитися з Севером, певніше, втратити нагоду бачити його так часто. А втім, хто його знає… Може, така формальна розлука піде лише на користь нашому коханню. Наперед нічого не можна знати. Перед такою перспективою Север теж починає думати про нове мешкання.

— Чи ти вже знайшов собі квартиру? — в моєму запитанні більше охоти допомогти, ніж цікавості.

— Так… власне… так…

— Та що ти кажеш? Цікаво, в кого?

Бачу, як важко йому говорити про цю справу.

— Я найняв… ціле мешкання… три кімнати… кабінет… прийомна…

Чому не радію від такої звістки? Чому ти, кажуть люди, дурне, а яке чутливе, а яке обережне, серце, не хочеш підстрибувати від шаленої радості, не хочеш умлівати від надії, що мій королевич готує дім на мій прийом?

Север теж мовчить. Дивиться кудись набік, і я бачу муку на його обличчі.

Пригортаюсь щільніше до його плеча і не знаю: маю співчувати чи прагнути цього дару для себе? Раптом стає мені якось усе трагічно відомим, ясним, навіть логічним.

— Ти одружуєшся, — чи то стверджую, чи то питаю і навіть сама собі дивуюсь, що не плачу при тому. Може, навіть (була таки мить) не дуже болію.

Север круто зупинився. Обертається до мене, бере моє обличчя у свої долоні, дивиться довго на мене, потім цілує в обвітрені березневим вітром губи побожно і безпристрасно, мов ікону.

— Я тебе кохаю і тільки тебе… І це моя єдина правда.

До цього моменту, здається, була в мене ще якась надія, а тепер до неминучості, яку я відчула від першого разу, долучається ще томлива безнадійність його і мого становища. Вагаюсь. Б'юсь між двома почуттями. Якийсь внутрішній, не обгрунтований дійсністю голос нашіптує мені, що ця людина каже правду. Ніби тільки тепер помітила, що маю поперед собою слабовільну людину, яка захопилася мною в силу контрасту характерів, бо в моєму світі все можливо, все можна здобути, навіть зірку з неба дістати. І що б там не сталось, цій бідній людині належить передусім співчуття від мене. Трохи що не простягаю руки до нього, коли раптово, немов під хвилею гордості, відступаю від нього і кажу з недобрим викликом:

— І що з того, що ти мене кохаєш, коли одружуєшся з іншою?.. Що з того, що ти мене кохаєш, коли ти не можеш нічого пожертвувати для свого кохання? Пригадуєш фантазію, яку ти розповідав про вальсінерію?

Почуваю пекучий, ні з чим не порівняний біль у серці від того, що він не заперечує моєї провокації. Виходить, що він справді має одружитись. І знову кудись зникає моя гордість, моя логіка, мій розум, який за всяку ціну хоче переконати мене, що я переоцінюю цю людину, що це кволе створіння не заслуговує, аби надмірно переживати втрату його. Всі вільні простори в моєму розумі і серці посідає тепер тільки одна непримиренна, деспотична думка: до цього він не сміє ніколи дійти.

А, не йдеться мені тепер про те, щоб він зі мною одружився, що, власне, я була тією, яка має бути в тих кімнатах. Але роль ця не повинна дістатись жодній іншій жінці, і найменше тій, що він собі її намітив. Не знаю, звідки і яким чином, але відчуваю, що захлинаюсь від зненависті до його нареченої. Ще не знаю, хто і яка вона, але моя розпалена уява не лишила на ній жодної сухої ниточки! Я вже висміюю, зневажаю її. Вона вже в моїх очах така собі.

Ноги дрібно тремтять підо мною. Почуваю: якщо не сяду або не зіпрусь на щось, то впаду. Север ніби відгадав мій намір. Бере мене за руку і садовить на сухий пеньок верби. Не дивлюсь на нього і думаю своє: чи він справді підлий, чи лише великий боягуз, — міркую порівняно спокійно.

Адже він міг з першого поцілунку поставити між нами справу ясно. Міг мені одразу сказати, що ніколи не зможе одружитись зі мною, бо для життєвої кар'єри потрібно йому багату дружину. Багату дружину? А може, тут не тільки в грошах справа? Бувають же зобов'язання й іншого порядку. І мені хочеться, наче це може хоч трохи виправдати його, аби перешкода, яка лягла між нами, була глибшою, болючішою за гроші. Коли вже так марно має загинути моє кохання, то хотілося хоч би пошану до нього якось урятувати.

Север мовчить. І тому мені припадає цей нелегкий обов'язок…

— Хто то? — запитую, намагаючись говорити спокійно. Він знизує плечима, ніби хоче скинути з них тягар.

— Я ще не женюсь, Славо (вже не «мишко»). Я тільки перебуваю в дуже важкій, дуже неприємній для мене життєвій ситуації… І ти не повинна зневажати мене, поки не вислухаєш.

Сміюсь прикро.

— Чому ти так пізно згадав про сповідь?

Хоч, власне, в чому те спізнення? Ще так недавно здавалось мені, що могла б я його однаково любити, незалежно від того, ожениться він на мені чи не ожениться. Звідки тепер цей нестерпний біль? Де взялось місце на ревнощі, коли вірю йому, що він тільки мене кохає?

— Я слухаю тебе…

Затуляю обличчя долонями, щоб нічого не міг вичитати з нього, і слухаю. Одним шляхом ідуть його слова до мене, а іншим, рівнобіжним[164], снуються мої спантеличені думки.

Север:

— Вона називається Емілія Задорожна.

Мої думки: «Старомодне, шляхетське ім'я. Пахне ваніллю й старою бабусиною скринею».

— Гарна?

Не повинна була я ставити цього банального запитання. Хіба про мене можна сказати — гарна? А проте Север мене любить.

— Так собі. Здається, досить пристойна.

Уявляю собі дуже правильне, дуже біле і дуже холодне обличчя. Шия мусить бути довгою і відповідно тонкою. Повинна та Емілія носити шнурівку.

— Дочка радника Задорожного. Одиначка.

Мої думки: «В «Добрих порадах для тих, хто бажає вступити у подружній стан» виразно, без дальших пояснень стояло: «Не одружуватись з одиначками».

Справді. Чому панство Задорожні мають тільки одну Емілію? Коли було більше дітей і вимерли, то це теж доказ проти них. Спадкова фізична кволість. Коли пані Задорожна не могла більше дітей мати, то тут щось не в порядку в родині. Тут теж можна побоюватись якоїсь спадкової недуги в дочки по матері. Характер одиначок і їх норови — окрема тема.

— Ти мене слухаєш? — питає Север.

— Очевидно. З найбільшою увагою.

…З Задорожними знайомий він ще з гімназії. Радник Задорожний організовував у той час активні гуртки борців проти нікотину й алкоголю. Северові та ідея тоді дуже подобалась. Відомо, що горілка і тютюн — це державні монополії і боротися з ними — це ніби боротися проти інтересів держави. Це його найбільше притягало. Запалився був цією ідеєю. Їздив по містечках і селах з протиалкогольними рефератами, організовував пересувні антиалкогольні і антинікотинові виставки, розліплював пропагандистські плакати, організовував масові присяги в церквах. Це були перші Северові канікули після атестату зрілості. Наприкінці серпня (тут знову насторожились мої думки, чому він так чітко запам'ятав дату) заїхав був до Задорожних. Мала відбутися в домі Задорожних невеличка конференція в справі зимового плану їх антиалкогольної кампанії. Хтось з присутніх висунув його, Севера, на чоло організаційної комісії.

Хтось запротестував, мовляв, пан студент поїде вчитися за кордон (в ті часи наші ще бойкотували польські університети), отже, вийде тільки розлад в роботі. Север і собі заперечив. Не почуває себе в силі очолювати таку відповідальну роботу, але працюватиме й надалі, бо виїздити нікуди не збирається. В результаті його обрали головою організаційної комісії. Після засідання радник затримав його:

— Чому не збираєтесь вчитись? Що це означає? Ви знаєте, ще трохи — і в нас на пальцях можна буде полічити людей з вищою освітою.

На щирість відповів щирістю. Коли говорити про навчання, то він волів би вивчати тільки медицину. До Львова не поїде, бо цього не дозволяє йому почуття національної честі, а на навчання за кордоном у нього нема грошей.

— А інші виїздять з голими руками і дають собі якось раду.

— Я не належу до таких заповзятливих. Потім до науки я ставлюсь з повагою. Коли б уже потрапив до університету, то не існувало б для мене нічого іншого поза наукою.

— Коли так, — сказав старий Задорожний сердечно, — їдь, а я тобі допоможу.

Така відповідь дослівно спантеличила його. Не знав першої хвилини, як її розуміти. Дякувати за ласку, образитись за милостиню, сприйняти це як панську химеру і обернути все в жарт? Розгубився зовсім. Чи думав уже тоді стати зятем Задорожного? Навіть здригнувся. Бог свідком, що ні. Кінець кінцем вона поводилась з ним, немов княжна з своїм лакеєм.

Як же мені прикро чути такі слова! Де ж почуття гордості в цієї людини?

Север продовжує. Була завжди така елегантна. Така акуратна. Ніби не з нашого, українського середовища. Ледве зволила познайомитись з ним. Була тоді ще дуже молода, а проте відштовхувала своєю напускною повагою. Перебиваю:

— Що, по-твоєму, українці, як правило, неотеси?

Не збентежився навіть.

— Я хотів сказати, що українці щиріші в поведінці. Ти мене не зрозуміла.

Можливо. Чи Задорожний розраховував уже тоді на нього, як на свого майбутнього зятя? Відкидає цю думку рішуче. Надто добре знає того чоловіка, щоб допускати таку гадку. Просто старому Задорожному забагнулося зробити великодушний вчинок.

Вступний термін уже минув, але Северові пощастило якось, теж почасти з протекції, бо мав у Відні якогось знайомого прелата, вступити до університету.

— А гроші? Як було з грішми? Була якась умова між вами? Я не розумію, як це робиться… Це такі неприємні справи… Як ти їх полагоджував?

Бачу, як Север червоніє від внутрішньої спазми.

Задорожний позичив йому на дорогу п'ятсот злотих. Я повинна розуміти: він був майже його вчитель. Силою факту, вся ініціатива була в руках Задорожного. Що мав Север діяти, коли Задорожний вручив йому п'ятсот злотих («Вручив?» — «Так, вручив») і додав при тому:

— Ці гроші я тобі позичаю, хлопче. Від кожного іншого взяв би письмове зобов'язання, тобі вірю на слово. Як станеш на свої ноги, віддаси мені.

Северові тільки залишилось схилити голову і сердечно подякувати.

Задорожний поставився дуже тактовно. Тому зовсім не походило на акт милосердя, а вийшло як звичайна приятельська послуга.

Через місяць, уже до Відня, прийшло на його адресу двісті злотих від Задорожного. Коли приїздив на канікули, проводив літо разом з ними.

— Ти нічого не помітив? Не розумів, до чого воно йде? — запитую, вже зла на його короткозорість.

— Нічого. Їх ставлення до мене було таким, як і колись. Стало, може, тільки сердечнішим. Коли б я помітив чи хоч допустив думку, що вони, висловлюючись вульгарно, хочуть мене ловити або купити, то невже ж, гадаєш, я не зумів би поставитись до цієї справи як людина честі?

— А та ціла панна Емілія (Чого я така злісна? Що має означати дурне «та ціла панна»?) теж не змінила свого відношення до тебе? Надалі поводила себе, як княжна?

Север замислився, і в тій хвилині я простила йому всі його гріхи. Таким безвинним, таким хлопчакуватим здавався він мені у своєму намаганні бути абсолютно правдивим.

— Ні, вона, бач, змінилась, але не спеціально щодо мене. Ні… ні… вона загалом змінилась у своєму відношенні до людей. Стала доступнішою… товариською…

— Скільки вона може мати тепер років? — вихопилась я з нетактовним запитанням.

— Не знаю точно. Не менш як тридцять, але й не більше як тридцять два…

— І що далі?

Дивиться на мене, ніби чекає, що б йому відповіла.

— Далі… Що ж далі? Я і сам добре не розумію того, що потім сталось. Ти повинна мені вірити, що кажу абсолютну правду, але я дійсно не розумію, як дійшло до такого стану… Ніколи, ну, дослівно, ніколи не було в мене з нею якогось натяку на флірт, якихось залицянь чи хоч найневиннішої гри… або якогось кокетування з її боку. Я не запобігав спеціальної ласки в неї, не старався чимось особливим залучити її чи звернути увагу на себе. Так само і вона не робила жодних зусиль, принаймні таке моє спостереження, аби здобути симпатію в мене. Були між нами гарні, не дуже теплі, не дуже холодні товариські взаємини. Навіть сторонні люди помічали, що моїм приятелем є батько і він, а не дочка, є причиною моєї присутності в домі Задорожних.

Минулого року, точніше літа, коли я перейшов до вас і одержав ту практику в шпиталі, то позбирав усі записки, всі розписки, які видавав сам про себе, й обрахував, скільки я, власне, винен своєму добродієві.

Я саркастично:

— Добродієві?

Север смутно:

— Так, добродієві. Чи тобі легше мене невдячним бачити? Сума, що вийшла з того обчислення, перестрашила мене: дванадцять тисяч тридцять злотих.

Цифра ця паралізує мене. Дивлюсь на нього дурними, телячими очима, з розтуленим ротом. Дванадцять тисяч злотих!

Ось де справжня могила нашого кохання, наших мрій, його і мого майбутнього. «Його майбутнього?» — щось сичить у мені. Майбутнє тільки починається для нього. Прошу, може продовжувати.

— Кажи, я слухаю. Я тебе весь час слухаю, не звертай уваги на мене.

— Відразу подумав, що потрібно найменше десять років працювати, аби сплатити цю суму. Наприкінці жовтня (нотую в пам'яті: вже після того, як ми прийшли до порозуміння) поїхав до Львова, щоб остаточно розрахуватися з Задорожним. Власне, хотів дізнатись: згодяться одержувати борг внесками чи зачекають, поки сплачу їм чи Емілії суму повністю.

Трошки неприємно стало, що вони так зраділи цій звістці.

Я розмовляв з Задорожним в його кабінеті, але він, як тільки дізнався, що я прийшов до нього в справі свого боргу, наробив радісного шуму, покликав дружину, Мілю. Мені стало навіть соромно. Радість їх була шляхетнішого походження. Їм зовсім не йшлося про гроші…

— Припустімо, — буркнула я.

— Для них не було найважливішим навіть те, що я додержав слова. Вони просто раділи, що я нарешті став на власні ноги і стою вже так міцно, що можу навіть говорити про розрахунок. Мені здається, насамперед їм було дуже приємно бачити мене готового.

— Особливо знаючи, що саме їм маєш завдячувати ту свою завершеність позиції.

Подивився з докором:

— Чого ти злостишся, мишко? Само собою, що і цей фактор відігравав роль. Задорожні, не відмовляючись від рахунків, затіяли передусім, з нагоди мого повернення, малу сімейну вечірку.

— А Емілія?

— Поздоровила, як і батьки, півжартома-півсерйозно. Жартом теж натякнула, що коли поїду за кордон, на якийсь лікарський з'їзд, щоб не забув її взяти з собою. Сміючись, обіцяв я їй обов'язково вволити її прохання. Настрій був винятково милий. Незвичайність страв на столі і сила напоїв тільки піднесли наш настрій. Потім, не пригадую вже хто, здається, пані Задорожна, сказала жартівливо: «Тепер, пане Севере, до щастя потрібно вам ще дружину». — «Справді, — додав радник, — ти повинен би вже оженитись, хлопче».

— А ти що на це? Для мене ясно, що Задорожний чекав: ти поквапишся і попросиш руку його доні…

Север розгублено потер долонею чоло:

— Чорт знає, чекав чи не чекав. Ти ж знаєш, який з мене роззява…

— І що далі? — моя цікавість поволеньки знову перетворюється на пекучий біль.

— Після вечері, як це часто буває, пішов я з Емілією до салону послухати трохи музики. Не скажу, що у той вечір я почував потребу слухати музику, але така вже була традиція в тому домі. Вона грала звичайні пісеньки, хоч — подумав я собі пізніше — могла взяти якусь сонату Бетховена або щось з музики Гріга, бо знала — ця музика завжди справляла сильне враження на мене. Потім, сьогодні мені важко, — подивився Север благально на мене, — розповісти все до подробиць, раптом припинила грати, але не зняла руки з клавішів. Обернулась до мене і сказала рівним, ти навіть не можеш собі уявити, яким байдужим голосом: татко не проти того, аби мати мене своїм зятем. Мене заморозило. Не так від самої звістки, як від інтонації. «А ви? — запитав я. — А ви?» — «Мені байдуже, але, здається, ми обоє не захочемо заподіяти прикрість таткові». Цинізм тієї жінки добив мене. Я спробував ще урятуватись глумом: «Ніколи не гадав, що ви до такої міри любите свойого батька». Усміхнулась зневажливо: «При чому тут любов? Я люблю перш за все спокій у хаті й не хочу, щоб до мене хтось мав претензії». Вона обернулась до клавішів і заграла якусь веселу беззмістовну пісеньку.

Бачиш, я читав, багато чув про егоїстичні, самозакохані натури, але подібного, здається мені, не існує на цілій землі. Припинивши гру, вона щось розповідала про останній карнавал у Львові, розпитувала про Відень. Я, напевне, відповідав, але все те відбувалося майже поза моєю свідомістю і волею. Мені паморочилась голова від думок: як вийти з цього нав'язаного мені огидного становища? Піти до старого Задорожного і признатись йому, що не кохаю його дочки, що кохаю єдину тебе, що це гріх, насильство, аморальність приневолювати мене до одруження з його одиначкою? Ні! Таким безсердечним я не міг бути! В такій формі не можна було розв'язати це питання. Старий передусім не повірив би мені. Він ніколи не зрозумів би, що я міг бути байдужим до його дитини, на яку він молився. Він непохитно переконаний, що його дочка робить мені велику ласку, велике щастя, воліючи йти за мене. Бачиш, як справи стоять…

Я міг загалом не розмовляти з старим Задорожним про борг, але тоді мусив би покласти на його ім'я до банку дванадцять тисяч… Тоді так, тоді радник назвав би мене невдячним, але не підлим, а це не одне і те саме. Тепер переді мною альтернатива: одружитись з панною Задорожною або повернути батькові панни борг і не появлятися більше на очі. Збоку може виглядати, можливо, навіть ти думаєш: Задорожні заздалегідь готували лови на мене. Не вірю і ніколи не повірю цьому. Щодо Емілії, то їй, як сама сказала, однаковісінько, буду я чи хто інший. Вона знає: все одно доведеться колись одружитись, як знає й те, що ніколи нікого, крім себе, не любитиме. Хоче вволити батькову волю не так з любові до нього, як спокою ради. Один старий щиро хоче бачити мене своїм зятем, і то тільки тому, що прив'язався і любить, як сина. Але й тут, в основному, непорозуміння. Йому здається, що я потай, роками вже кохаю Емілію і його воля для мене щасливе відкриття. Я переконаний: коли б він знав про фактичний стан, то нізащо не погодився на це подружжя. Але як же я, саме я, можу відкрити це? Як я можу морально вбити цю людину, якій стільки завдячую?..

Коли б я мав дванадцять тисяч — я ще переміг би себе. Повернув би просто гроші — без вияснення. Тоді, може, втратив би приятеля, але врятував свою честь… І не втратив би тебе.

Гроші… коли б я мав гроші… дванадцять тисяч злотих… Чи ти уявляєш собі, мишко, що це за сума?

Я бачу, як Север в'яне на очах. Ніби під тягарем тих срібників, що затяжіли над нашою долею. Відчуваю біль за нього.

Я сильніша в нашому дуеті, і тому мені доводиться так важко переносити страждання слабшої, близької людини.

Підводжу голову. Як довго чекав він на цю хвилину? Наші очі зустрічаються. Він уже не приховує, що шукає допомоги в мені, для якої все можливо.

І раптом здорова, весела пустотливість заливає мене всю, по кінчики волосся.

Господи боже, адже тут ідеться тільки про гроші! Ми ж разом! Ми ж разом! Ми обоє живі і здорові, наше щастя ще з нами, а вся турбота — тільки гроші!

Сміюся всім серцем. Сміюсь так, щоб не помітив того мій хлопець, бо може не зрозуміти мою радість.

Звичайно, буде неприємно, навіть боляче Северові завдати удару людині, якій він стільки завдячує. Але що важить та прикрість перед світлими днями, які нас чекають у майбутньому?

— Але ти не попросив ще формально руки Емілії? — запитую обережно.

Поглянув з жалем на мене:

— Ти вважаєш мене здатним на таку підлоту? Вважаєш, що я міг зробити це без порозуміння з тобою?

Не хочу бути причіпливою, проте його слова звучать не зовсім переконливо. Як же тоді зрозуміти його сімейну квартиру?

Вечоріє. Небо на заході ажуриться лагідним візерунком, як на вітражі нашої кафедри. Промені сонця в якийсь ілюзорний спосіб продовжують лінії на горизонті. Тополі ген на обрії стають карикатурно довгі.

Думаю: «Захід сонця, якого ніколи не забуду».

Від ріки тягне проникливим холодом по ногах. Встаю з пенька, поправляю пальто на собі.

— Підемо? — вимовляю спокійно, може, трошечки глумливо. І саме отого глумливого трошечки не витримують його напружені до краю нерви.

— Слава! — хапає за плечі і трясе мене так, ніби прийшов його і мій кінець. — В тобі вся моя надія. Славо, я не хочу тієї жінки, я не хочу єднатися з тим ідолом, але я не можу — зрозумій нарешті мене! — завдати болю чоловікові, який допоміг мені здобути становище. Я не хочу ласки… не хочу милосердя… я можу всього зректись… я можу запродати себе в неволю, але я не можу вчинити, як людина без честі. Ти розумієш мене, дівчино?

Потім лежимо (так, сестричко Зоню, лежимо) обоє в якійсь пилюці і плачемо. Цілуємось і плачемо напереміну. Перша приходжу до пам'яті я. Стріпую його пальто, поправляю краватку, формую його. Потім берусь за себе. Мов курочка пір'ячко, стріпую спідничку, причісую голову, облизую губи, як би це має змити найменші сліди його поцілунків.

Коли йдемо під руку твердим, бадьорим кроком, коли минаємо закохані пари, віримо на хвилинку, що ми теж одна з тих щасливих пар.

Тепер розмовляємо про свої справи розсудливо, без поспіху й гарячки. Гроші. Звідси треба починати. Дванадцять тисяч злотих! Чи це багато? Чи це до неможливості багато? Запитую Севера.

— Так, це дуже багато.

— А звідки люди беруть гроші, опиняючись у такій ситуації, як ми? Позичають, правда?

— Позичають, але тільки на іпотеку.

— А вексель, — пригадую слівце з фінансового світу і чіпляюсь за нього, — а вексель?

— Ніхто такої суми не позичає під вексель, мишко. А коли б навіть так, потрібно поручителів з нерухомим майном.

Раптом у мене виникає ідея: а мамині коштовності? Скільки можна взяти за них?

Не розуміюсь на цьому. Смішно, але навіть не уявляю, скільки коштує золотий перстень з рубіном. Мене вчили, що не годиться допитуватись про ціну подарунка. В нашому домі ніхто не купував ювелірних виробів. Їх тільки дарували. А може, — виникає кошмарна, потойбічна думка, — може, це голос татка, що звідти хоче допомогти своїй дитині. В нашій родині говорилось: татко дарував ті коштовності мамі тому, що до нестями любив її, але від якогось часу мені починає здаватись, що небагато маминого серця купив ними. Може, тепер ці мертві предмети допоможуть нашому коханню? Може, в цьому рука якогось фатуму? Предмети ті були офіровано коханню. Відкинуло їх одне серце, може, тепер стануть вони у пригоді іншому, теж закоханому і теж бідному серцю?

Ще нічого не кажу Северові про свій винахід. Може, хочу заскочити його несподіванкою. Може, сама переживаю вагання щодо суми, яку можна мати з тих коштовностей. Врешті не знаю, як мама поставиться до цієї дикої пропозиції. Катерина позичала їх у мами тільки під застав, а я їх вимагатиму всі і безповоротно.

— Чому так раптом заясніла? — запитує коханий.

— Я маю віру, Севере, я знову маю віру! Все буде добре, побачиш, — кажу з глибоким переконанням, і хвилину дивимось одне одному в вічі, як люди, що присягаються собі на смерть. Север вдячно тисне мені руку.

— Я теж надумав, хоч досі не наважувався. По матері належить мені клапоть саду. Скільки він може важити? Може, три тисячі? Може, тільки дві з половиною? Земля коло міста ціниться дорожче. Мама, вмираючи, просила не продавати того саду: хай держиться нашого роду, поки натрапить на такого, що, може, йому справді стане в пригоді. Я обіцяв. Та мені здається, що я не зламаю маминого заповіту. Не знаю, кому може бути більше в пригоді, ніж мені тепер. А ти як вважаєш, мишко?

— Я думаю, що наші дорогі навіть звідти турбуються нами.

Тулюсь щільніше до його плеча: коханий… безпорадний… єдиний…

Розходимось наснажені, наново закохані, окрилені.

Химерні, чудернацькі, злі думки мучать мене цілу ніч.

…У нашому містечку, мабуть, є п'ять тисяч українців. Коли б кожний з них дав тільки по злотому, то вийшло б п'ять тисяч злотих. Майже половина потрібного нам! Але… але… чи кожний з тих п'яти тисяч українців має злотого?

Ах, напевне, не кожний. У нашому ж містечку стільки бідноти.

Потім бачу тисячний банкнот. Ніколи наяву ні моє око, ні мої пальці не торкнулись того паперу, а тепер бачу, як він, досить великий, прямокутний, фіолетовий, твердий, танцює перед моїми очима на кривеньких ніжках.

Один за одним, до дванадцяти, підходять до мене, уклоняються низенько, танцюють ніби щось ритуальне і зникають…

Чи Север спить?

Виникає легковажна, фантастична думка поговорити з Емілією Задорожною. Вона могла б багато в цій справі допомогти. Север каже, що то людина без серця. Не розумію, що значить — людина без серця. Для когось мусить мати серце. Север каже, що вона має його тільки для себе.

Для неї подружжя з Севером це лише справа святого спокою.

А може, коли б ми обоє попросили її, — що я кажу «попросили», — навколішки впали перед нею, то вона погодилася б для щастя двох людей мати трохи… неприємного настрою дома? Але чому, ради бога, чому мала б вона це зробити? А може, — протинає мій мозок думка, мов електричний струм, — а може, вона кохає Севера? Може, це з її боку тільки гра, облудна, замаскована амбіція, а за суттю маємо справу з коханням, яке не хоче з ніким ділитись, нікому уступити?

На ратуші тоскно вибивають години чверть за чвертю. За вікном безконечна ніч. Оперлась одним рогом об землю і загатила час. Неправда, що час посувається вперед. Далекі удари на ратуші — лише акустичний обман.

Час наростає, згущується, втискається сам в себе і стоїть на місці.

Де ж попелясті обриси світанку? Ох, де ж нарешті кінець страшній ночі?

Перед світом підходжу кілька разів до дверей маминої спочивальні, прикладаю вухо до дірки від ключа і знову на пальцях відходжу. Чи спить ще мама?

Нарешті чую, мама прокинулась. Покашлює. Всі сплять, а мама не спить. Чи по всіх домах так? Чи всі матері світу такі?

Відхиляю двері і, о щастя, зустрічаюсь з маминим усміхненим лицем.

— Це ти, Славуню! — так здається, чи мама справді тішиться моєю появою? Підходжу ближче, боса і в нічній сорочці.

Маю таку велику, неймовірну просьбу до мами. Ні, ще раз ні. Такі речі не можна холодно, по-купецькому викласти. Вони вимагають настрою, мов квітка води.

Може, коли б я могла лежати в мами на грудях або стискати її у своїх обіймах, це прийшло б легше… але… тільки тепер усвідомлюю, що, власне, ми з мамою душевно далекі.

Мама досі була радше предметом піклування з нашого боку. Чи мої поцілунки й обійми отак, зненацька, не здадуться їй дикими, не злякають її? А крім того… чи мала моя мама у своєму житті справжнє кохання?

Бо татка, хоч не маю для цього жодних фактичних доказів, здається мені, не любила вона занадто. Це я почала розуміти ще до відходу татка від нас.

Мама якось без слова викрила себе так, як і татко викрив себе тим, що перед смертю тільки про маму питав і тільки за нею водив очима.

Останні свідомі слова таткові були:

— Лише їй не зробіть кривди… — І сама та для стороннього вуха незначна обставина, що, замість слова «мама», вжив займенника, відразу кинула новий промінь світла на співжиття татка з мамою.

Аж дивно, що ми, діти, нічого не знаємо з інтимної біографії наших батьків. Окутані німбом непогрішності, вони в нашому дитинстві виконують роль міфічних богів, але згодом, коли ми стаємо критичнішими, облітає позолота з ідолів і ми зустрічаємось з недосконалими, незнайомими людьми, яких ми повинні розуміти, виправдувати

і… пробачати їм.

Невимовно хотіла б я знати, чи моя мама кохала когось, крім батька, отим справжнім, дурним коханням, від якого нема рятунку. Дивно й трохи аморально, бо це стосується матері, але я погодилася б, аби мамине кохання відносилось навіть до часу, коли мама була вже замужем, тільки щоб воно було колись у неї. Інстинктом почуваю, що мою справу можна зрозуміти тільки серцем. А як може зрозуміти її серце, що само ніколи не горіло?

Стою вже задовго мовчки, і тому треба щось сказати.

— Так ще рано, а мама вже не спить…

— Та я ніколи в цю пору не сплю. Але чого ти так рано схопилась? Іди до ліжка, бо ще застудишся і дістанеш нежить.

Шукаю очима, що можна накинути собі на плечі. Ось стара полиняла капа.

Сідаю біля мами в ногах. Тепер мені здається, що мама не зовсім рада мойому товариству. Може, замислилась над чимось або просто молилась лежачи, а я їй перебила?

— Я хотіла б сказати мамі щось…

Мовчанка. На обличчі мами не бачу найменшого зацікавлення. Відчуваю, що мама буде рада, коли я залишу її саму. Як же можу?

— Мама знає…

Хто це набрехав, що рідній матері можна відкрити найтаємніші справи серця? Ой боженьку! Справді, ні до кого не зв'язує нас такий туман сорому, як саме по відношенню до рідної мами.

— Мама знає, — ледве вимовляю, — я і пан Мажарин…

Ні, нізащо не вимовляю слова «любимось». Ніколи не вимовлю цього слова вголос, у присутності мами. Це тільки на сцені соромливі дівчата слізьми випрошують у матерів благословення на шлюб з тим, з ким вони кохаються. В житті ми не такі соромливі й не такі сміливі.

Мама робить боязкі очі, але вони скоро розпромінюються. Вона, бідна, догадується про правду, але не передчуває безодні, над якою зависла ота істина.

— Що ти і пан Мажарин? Що, Славцю? — в її голосі стільки заохочення, стільки намагання допомогти, що я трохи сміливішаю.

Чи не здається тій страдниці, що після розчарувань, після кривди, якої завдала їй Катерина, я, наймолодша, маю все надолужити, знову зробити добрим?

Зовсім певно — їй так здається.

Мама простягає до мене руки, але я не лечу в них. Мене стримує свідомість, що ще хвилина-дві — і її веселість згасне, як свічка на вітрі.

— Мажарин хоче на мені женитись, але…

Може, брешу? Чи справді він хоче женитись, чи тільки кохає мене?

Кажуть, що чоловіки вміють прекрасно розрізняти одне від другого.

Мама чує вагання в моєму голосі і прибирає вичікувальну поставу.

— …Але він має гонорові борги… Ах, не карти… — спростовую поквапно, бо бачу, що мама злякалась цих слів. — І тому, мама розуміє…

Біль, що затьмарює мамине обличчя, падає на мене, як ляпас…

Як же поясню, що моя справа має протилежно відмінний характер від справи Безбородька? Як переконаю маму, що тут йдеться про гроші ради них самих, але ті нещасні гроші мають бути тільки засобом, який повинен врятувати його честь і наше щастя?

— Ай… — стогне мама. — І цей теж хоче грошей? Який світ! Які тепер женихи…

Схвильована, розповідаю недокладно історію з Задорожним. Вже не йдеться ні про Севера, ні про мене, байдуже, чи буде він при мені, чи забере його ота Емілія, хочу тепер тільки виправдати його перед мамою, за всяку ціну не допустити, аби мама ставила Севера на одну дошку з Безбородьком.

Мама слухає мене ніби уважно, але — чи переконана? Нарешті запитує мене:

— Чим я тобі зможу допомогти, дитинко?

Тепер наступає найтяжче:

— Я знаю, що в нас немає грошей… але… — Як же ж важко вимовляти мені це слово «коштовності». — Якби мама хотіла допомогти нам…

Лепечу щось про досмертну вдячність, про забезпечену старість, про… сама вже не пам'ятаю про віщо.

— Що?! Ти теж розраховуєш на них?!

Насміх чи розпач? Не можу відгадати.

Мама затуляє обличчя долонями. Шкіра на руках суха, жовта, з ледь помітними синюватими жилками.

Чи це руки моєї мами? Чи це ті, ті пальці, що їх татко перстенями прикрашав?

Нарешті мама віднімає руки з обличчя.

— Ті коштовності, — каже незрозумілим для мене, спокійним тоном, — не багато тобі допоможуть, бо то… імітація…

— Імітація? — скрикую майже непритомна. — Як же ж це можливо? Чи мама певна, що Катерина… — не докінчую страшної думки.

Мама лагідно похитує головою.

— Не треба так думати, Славуню. Сказано: «Не судіть, да не будете суджені». А воно так, — ніби засоромилась мама, — немає нічого злого, що б на добре не вийшло. Мене завжди гризла думка, що покійний татко любив мене більше, ніж я заслуговую, бо воно так… — опустила очі і машинально гладила шовкові квіти на ковдрі, — чужа любов зобов'язує. З своєю любов'ю можна, як хочеться, поладнати, але чиясь любов — то вже клопіт. Мене завжди то турбувало, а тепер я потроху заспокоїлась… Бо коли б покійний татко був мене справді так любив, чи то міг би купувати мені імітацію замість справжніх самоцвітів?

Мама усміхається визволено й переконливо.

— Але ж Катерина, — чіпляюсь за нову думку, — заплатила відступне і дала комірне на рік вперед… Звідки вона взяла на те гроші? Мамі не здається ця справа підозрілою?

Переконуюсь, мама просто щаслива від того, що коштовності виявились імітацією.

— Катруся має якісь інтереси з тіткою Клавдою. А втім, звідки ми можемо напевно знати, дитино, що вона дала те відступне? Може, тільки обіцяла дати? Звідки ми знаємо, що комірне заплачено за цілий рік? Може, тільки упросила господаря, щоб розпускав такі чутки? Що тепер можна знати, дитино, де правда, а де фальш? От хоч би ті коштовності… Скільки років вважала я їх за справжні, а виявилось, що то імітація…

Сиджу ще якийсь час біля мами, хоч, власне, не маємо вже що казати.

Дванадцять тисяч!

Смішно — я хотіла за таку ціну продати мамині коштовності.

Увечері, як звичайно, зустрічаюсь з Севером. Як постарівся він за одну ніч!

Невже так журився?

Ідемо на прогулянку і — яка мука! — говоримо про зовсім звичайні речі. Нарешті він наважився:

— Я дізнався в банку. Сказали, коли б я постарався про двох поручителів з чистими інтабулями[165], то банк, очевидно за протекцією, якої треба ще шукати, міг би позичити мені таку суму. Половину бодай, але я нікого не знаю, хто мав би велике нерухоме майно і захотів би, тобто відважився поручитися за мене. Я не знаю нікого, — повторює гірко, — ходжу… роздумую… шукаю в думках

і, дивно… не маю нікого багатого з моїх приятелів, крім одних Задорожних…

Як добре, — проймає мене думка, — тітка Клавда… Чи справді було так, що існували дві тітки Клавди? Одна молода, гріховно гарна, таємниче усміхнена, несучасна своєю зачіскою, але близька.

Та, що висить на стіні у великому покої тої, другої, тітки Клавди вже понад п'ятдесят років.

Пригадую, коли я була малою і мені говорили: ота чудова дівчина на портреті — тітка Клавда, — я ображалась, що з мене сміються…

— Ех, Клавда, — зітхав не раз по-парубоцькому батько, хоч була набагато старшою за нього.

Мариться історія, яку хтось (чи не сам таки батько?) розповідав про Клавду.

…Відбувалось велике полювання в лісах одного графика, на яке чекали когось з високопоставлених осіб.

Клавда теж була між панами, пишалась, як квітка; це не значить, що була тільки жінкою для декорації. Знала іноземні мови, розумілась на літературі і конях, до того ще її голос, — власне, повинна була робити мистецьку кар'єру. Граф вислав їй спеціальне запрошення.

…Його сіятельство чуло про панну Клавду Річинську як перлину в околиці і бажає собі її товариства при столі.

Клавда приїхала вчасно, зрозуміла, що її відрізняли, і навіть не наважилась запізнитись. Фальшивою скромністю тільки піднесла себе в очах господаря забави.

Виряджена, свавільна і покірна водночас, немов професійна кокетка. Хто б дозволив собі таку комбінацію: біла атласова сукенка і рубіни? Оповідали, вживала якогось спеціального запаху з гірських квітів і коріння, що був скорботним і солодким водночас.

График був дуже задоволений.

«А його сіятельство гарний? Молодий? Інтелігентний?» — засипала графа запитаннями при вході до зали.

Граф знизав плечима: «Не знаю. Князь, у простій лінії з панівних, — хіба цього не досить?»

«А я заздалегідь заповідаю, що князь мусить бути молодий і гарний…»

Панове з золотими ковнірами сміялись. Хто прийме всерйоз слова вродливої жінки?

Приїхав князь, вийшов з авто, і всі остовпіли. Молодий, гарний і ще майже хлопчик. Клавда глибоким реверансом відразу звернула його увагу на себе. Підійшов і поцілував їй руку, але тої самої миті звернувся до всіх: він хоче повідомити шановне панство, що князь зволив поїхати просто на місце зустрічі в лісі. Така чудова погода, а князь — великий любитель природи…

Не було іншого виходу. Клавда переодяглася в мисливський одяг і поїхала в товаристві ад'ютанта з рештою товариства в ліс. І тільки тут вибухла бомба. Князь виявився зовні справжньою жабою! Дослівно. Уста широкі, опущені кутиками донизу, габсбурзький великий ніс. Крім того, мав під п'ятдесят років. Це, річ ясна, не перешкоджало йому упадати ласо за жінками. Князь був попереджений щодо Клавди, а панну ніби гедзь укусив! Не хоче ні з ким говорити, ні до кого усміхатись, нікому відповідати на запитання, просто не знає нічого, крім одного ад'ютанта. Бідний хлопчик, хоч вона йому теж сподобалась, аж мінився від сорому і страху. Ладний відректись її, аби тільки не накликати гніву князя. Благає її поглядами, трохи не плаче, щоб вона не звертала уваги на нього, а Клавда, хоч і прекрасно розуміє сигнали хлопчика, як на злість, не хоче чи не може утриматись. Нарешті, улучивши хвилину, шепче їй ад'ютант у розпачі: «Ви мене погубите. Князь сердитий. Він думає…» — «Він добре думає», — сміється Клавда і злегенька ударяє збентеженого хлопчика віяльцем по плечу.

За столом князь хоче мати Клавду праворуч себе. Це велика честь. Клавда розуміє це, але від себе пропонує на сусіда ліворуч його ад'ютанта. Князеві не лишається нічого іншого, як погодитись на примху вродливої дами. Але під час бенкету князеві, всупереч всякому етикетові, забагнулось дати своєму ад'ютантові якесь важливе доручення. Ад'ютант встає, кланяється, німо вибачається і беззвучно покидає зал.

Клавда нишкне на якийсь час, потім находить на неї нова хвиля гумору. Князь починає шептати їй щось на вухо. Спочатку вона слухає дуже уважно, згодом починає сміятись щораз жвавіше, щораз свавільніше. Нарешті починає від себе шептати князеві до вуха. Де ж пристойність, де ж пошана для двірського етикету? Дивуються всі зміні, що сталася з нею.

Лакеї в лівреях доливають вина. Вино ллється. Вино п'ється.

Князь підносить чару і чокається нею лише з Клавдою. Чи, пробі, не запивали побратимство часом? Князь цілує їй руку. Князь п'яний. Може, тільки стомлений, бо мусив передчасно вставати, і звідси сонливість. Князь клонить голову, його сіятельство дрімає ласкаво.

Тоді Клавда зривається, як фурія, і, незважаючи на портрети найяснішої пари цісаря і цісаревої, в білій сукенці, з оголеними плечима, вилітає на мороз і з ганку починає кликати ад'ютанта. Зчинилось замішання, обід закінчено вже як-небудь.

А може, було не так, може, князь не застрелив, як оповідає кінець цієї легенди, ад'ютанта. Може, Клавда сиділа в князя на колінах і реготалась, але, у всякому разі, до вінця її слави залучився ще один листок.

Чи багато людських істот занапастила ота тітка Клавда? Одне певне, ніхто в нашій великій, ближчій і дальній родині не наважувався жаліти її з того приводу, що не вийшла заміж.

Всі ми, будучи ще підлітками, мріяли мати такий успіх у житті, який мала тітка Клавда. І чи треба дивуватись, що в нашій уяві ота гарна, легендарна, молоденька тіточка не мала нічого спільного зі старою, скупою, з люлечкою в зубах тіткою, яка нікого не любила і яку ніхто не любив?

Чи мала тітка Клавда такі маєтності, як люди нишком! говорили? Звідки можна знати? Одне відомо, що вічно нарікала, вічно на когось відказувала, вічно щось втрачала, завжди хтось її обманював, з кимось судилась, завжди була визискуваною й обманутою, водночас завжди перешіптувалась з якимись купцями, темними людьми, мала якісь акції за кордоном, якісь зв'язки з закордонними банками, одержувала якісь цінні таємні листи, про які не треба було знати і розпитувати навіть найближчим.

Тепер здавалась мені тітка Клавда дуже багатою. Банки вміють держати таємниці, а коли б можна було вдертись в їх бухгалтерію, то, напевно, ми всі здивувались би сумі, яку має тітка на своє або підставне прізвище.

Піти і попросити в неї грошей?

Ні, так не можна. Вона любить свої гроші. Не можна в когось одбирати предмет його любові. Може, піти і попросити, дуже смиренно, дуже просити, аби своїм майном поручилась за Севера в банку? Не знаю добре цієї процедури, знаю тільки, що це щось неприємне для власників, ніби моральна пляма майна.

Чи піде на це тітка Клавда? І чому мала б зробити мені таке велике добро, коли ми стільки років не любили її, критикували і висміювали поза спиною?

Господи, яка мука це все! Іноді маю враження, що по коліна бреду в якомусь солонці, витягну одну ногу з намулу, а друга ще глибше застряє. Трохи блисне мені надія, а підступний сумнів зразу гасить її.

Коли б я вміла якось передати тітці Клавді, що на майбутнє вже любитиму її до самої смерті. Може, придалося б їй на старість чиєсь віддане, вдячне, вірне серце? Може, збудився б у ній материнський інстинкт, і вона полюбила б мене і Севера, як своїх дітей?

Але всі ці філософські думки в'януть, як тільки переступаю поріг тітчиного великого покою.

Гарна тіточка з портрета посміхається до мене, але вона не може нічим допомогти.

Жива тітка Клавда дивиться на мене з-під окулярів не дуже приязно. Вона має рацію. Приходимо до неї тільки тоді, коли нам чогось потрібно.

— Що там скажеш, тримбулько?

Подобається тітці порівнювати мою тонку фігуру до цибульки-зрізанця.

Тепер це порівняння мене більше лякає, ніж смішить. Тітка в одному з своїх, як сама називає, кінських, нестримно глузливих настроїв, які знищують і затруюють все, що потрапляє в їх поле. Інстинкт підказує мені бути радше розсудливою, ніж грати на сентименті.

Відкашлююсь, мов декламатор-дилетант, і починаю діловим, у міру наполегливим і в міру стриманим тоном: приходжу до тітки зі справою. Чи тітка не згодилася б поручитись у банку за одного дуже поважного, на добрій посаді чоловіка? Йдеться про більшу суму, а тим самим і про інтабулю.

Сама почуваю, які нестосовні ці слова в моїх устах. Боюсь глянути тітці в обличчя, щоб не вичитати з нього вирок для себе. Але все одно вироку мені не уникнути.

— Ні.

— Чому ні? — Німію одразу і відчуваю: ось-ось вибухну плачем. — Це дуже поважний чоловік… чесний… Інтабуля — то тільки формальність.

— Та що ти кажеш? Справді є ще десь на світі чесні люди? — глузує моя тітка.

Ковтаю сльози й не відповідаю.

— Ну… ну… що то за ананас, який навіть у тебе протекції шукає?

Могла я надалі зберегти гідність мовчанки, але чорт спокусив мене, і я прихапцем викинула з себе:

— Це мій наречений… доктор Мажарин…

Сказала й відразу сіла з великого виснаження. Чи це була прелюдія смерті? Можливо, але в мене не було інших почуттів, крім бажання жити. Весь мій розум, вся моя свідомість, всі добрі і злі сили моєї волі були скеровані тільки на одне: рятувати Севера.

Я готова була впасти тітці до ніг і цілувати її заяложені пантофлі, щоб вона тільки подала нам свою допомогу. Я ладна була дати в оренду себе, своє тіло, своє здоров'я, всю молодість, все, крім серця, щоб тільки роздобути оті прокляті дванадцять тисяч, але живий товар за наших умов не цінився так високо.

Я хотіла за поруку, за тих дванадцять тисяч (це ж жодна даровизна з боку тітки Клавди!) зобов'язатись забезпечити тітці до самої смерті достатнє, спокійне, затишне життя, навіть коли б ми обоє з Севером мусили недоїдати. Цю думку висловила я вголос.

Тітка Клавда розсміялась, навіть шкіра їй на шиї затрусилась, як у старого трухана.

— Спокійне… спокійне життя! Що за ідіотизм! А то знала, що сказати! А то мені подобається! Та я, тримбулько, як маю починати спокійне життя… то краще мені відразу собі похорон замовити… Та я тому і живу ще на цьому божому світі, що псую вам нерви, що бог якийсь клопіт дає! Ой, не знаєш ти своєї тітки… не знаєш…

Світ мерехтів мені від сліз, що самі чогось, чудні, лізли на очі. Тітка не помічала їх, і це добре.

Тітка Клавда запалила люлечку і заходила по хаті з руками на спині (цей самий рух мав і татко — невже це спадкове?).

— Кажеш, заміж збираєшся, — запитала мимохідь, а потім ніби забула про мене і за своєю звичкою почала розмовляти з собою: — А то мені подобається! Забаглось Катерині хлопа («Чи це дійсно можливо, що тітка Клавда була колись молода і не говорила брутальностей?» — запитую сама себе) — куди по допомогу? До тітки! Прибігла сюди заплакана, задихана, непритомна: «Хай тіточка щось радить… хай тіточка щось придумає… хай тіточка щось комбінує, щоб він не догадався, що ми банкроти…» Ага, меблі! «Добре, — кажу дівці на розум, — добре, я тобі допоможу, умеблюєш собі три кімнати, як сама схочеш, але за те я теж хочу щось мати. Розумієш?» — «Розумію, — каже та, — погоджуюсь на процент, який самі собі тіточка визначить…»

Чи не ідіотка? Я потребую процента від тебе? Дівонько, таж я маю більше процента від процента, ніж ти капіталу!

Але хочу при тому інтересику трохи собі нерви розрухати, хочу трошки забави мати за свій труд. Ай… ай… так було все добре обчислено… так ладненько придумано… так майстерно лапка була наложена на мишку… а та ідіотка все мені попсувала… Вона має чоловіка, він має жінку з меблями, які не потребує сплачувати. А що я з того маю?

А ця (ніби я!) знову собі: допоможіть нам, бо ми любимось! Га, як любитесь, то любіться безсрібниками, як голуби… або любіться платонічно, чому ні! Їм зараз потрібно ліжка для любові… А то мені подобається — покровителька закоханих… гі… гі… гі… А може, я сама хочу ще кохатись? Може, я сама хочу за свої грошики якого ладного хлопчика купити собі? Ге? А може, і я хотіла колись з кимось бути щаслива і не мала до кого побігти за порадою?

Дикі претензії! Помагай їм, бо вони любляться! А хто ж мені допомагав, коли я любилась? Не знаєте? Чи, може, вам здається, що тітка Клавда завжди була така зморшкувата, мов печене яблуко? Не знаєте ви тітки Клавди… не знаєте…

Виходжу, а тітка навіть не помічає, що говорить сама з собою, і тішиться тим знаменито.

На вулиці заступає мені дорогу якесь дівчатко з синеньким носиком. Пропонує фіалки, недорогі і пахучі. Може, візьму всі? Вже вечоріє, а вона хотіла б завидка додому прийти. Де живе? Називає місцевість. Сліпий випадок хоче, що це саме в нашій з Севером околиці.

Беру всі, даю останніх шістдесят сотиків, які маю при собі. Відношу фіалки таткові на могилу. Могила ще не зовсім впорядкована після зими. Посередині запала видолина з останками розмоклих стрічок. Стає прикро. Тепер уже вірю, що татко помер. Та запала видолинка посеред могили переконала мене. Кладу фіалки на могилу, обтулюю їх вогкою землею. Пізніше пересаджу сюди кілька кущиків пармських фіалок.

Дома не маю сили з кимось зустрітись. Заходжу кухонними дверима. Роздягаюсь-таки в кухні.

Мариня, яка все бачить і більше розуміє, ніж мої освічені сестрички, водить по мені виразно співчутливими очима.

Ось хто мій приятель! Як радо виплакалася б я на грудях цієї Марині, оцього мого єдиного й найвірнішого приятеля, — але як можу зробити це я, паннунця?

— Мариню, — запитую і дивлюсь їй просто у вічі, щоб вона могла зрозуміти і те, чого я не скажу, — скажи мені, але так, по щирості, чи… то довго болить?

Мариня силкується дивитися бадьоро. Ах, у дитинстві завжди з таким виразом подавала мені гіркі ліки. Добре, шляхетне серце.

— То тільки зразу так, що, здається, скочив би чоловік з моста у воду… А потім уже не болить.

— Не вірю тобі, Мариню…

Бачу, як Марині темні щоки наливаються вишневим кольором.

— Я тобі правду говорю, Славуню, пізніше таки неправду не болить уже, але біда в тім… так воно вже є… що і того не любиш, і другого полюбити не можна. Роки іноді минають, трапляються тобі і кращі, і ліпші люди, а серце мов замерло. Таке зі мною було, і так воно вже лишилось…

— Але Василюшка хотів женитись на тобі, а ти його не хотіла. Чи тому, що розпиячився?

— Ні, не тому. Любов не розбирає… пияк чи злодій, але мала я таку уразу до нього, такий гіркенький жаль, що він… дурний, змарнував мій і свій вік, що не могла вже пізніше дивитись на нього. Як не було зразу, хай уже не буде й до останку!

— Мариню! — Є щось незвичайне і в інтонації мого голосу, коли Мариня так поривисто повертає голову в мій бік. — Мариню, якби так сталося, що мусила б я на деякий час покинути наш дім, то ти не лишай мами! Обіцяєш мені?

Марині очі рожевіють злегка.

— Я їмосці ніколи не покину, Славуню, — затинається моя приятелька, — та вони то як би дзеркало моєї молодості. Таж я ще шістнадцять не мала, коли вступила була в цей дім. А до того… — уриває і вже не докінчує своєї думки.

Вчора ходила з Севером оглядати його мешкання. Має трохи заощаджених грошей (вже тепер не потребує відсилати їх радникові Задорожному) і хоче купити дещо для свого кабінету. Я фантазую, проектую, розставляю предмети, яких ще немає.

Стоїмо біля вікна, що виходить у сад. Дерева ще не зовсім розцвіли, але напучнявіли вже. Турбуюся: чи не буде в цій кімнаті темно, як дерева вкриються листом? Север тулиться до мене і обіймає міцно за плече.

«Кінець», — думаю і тепер почуваю, як дуже кохала і кохаю його.

Але чи не повинна я підтримати його? Спадає мені на думку, що в житті найважливіше не здобути, а здобувати. А я так багато хотіла для нього і для себе. І тепер оте прагнення лишилося єдиним реальним у нашій історії.

Згадую слова Марині і кажу до Севера:

— Мені здається, що я, на своє горе, тебе ніколи не забуду. Носитиму тебе у своїй пам'яті, навіть коли ти забудеш…

— Я ніколи не забуду тебе, Славо.

Стає сумно. Чи свідомий бодай, що каже неправду?

Прийде Емілія в ці кімнати. Ніколи не бачила я її фото. Не було цікаво. Тепер хочу поглянути. Север витягає з якоїсь лікарської книжки її фото.

— Вона тут не зовсім добре виглядає…

Нічого більше, але мені й цього досить. Це почуття солідарності з тією, наївний страх, аби вона не справила поганого враження на мене, означає, що він, власне, вже туди належить! Одразу покинула мене всяка цікавість. Проте одним оком глянула на фото. Емілія майже така, якою я собі уявляла. Горда, холодна, якась старомодна краса. Север сховав свій скарб у шухляду письмового столу. Мене пройняв холод. Чи від того, що я собі зовсім інакше уявляла нашу розлуку?

Цілі зграї слів, які тримала досі, ніби в клітці, мали тепер випурхнути і обсісти його. Щось кінчалось, і щось нове народжувалось.

Я кохаю його. Незалежно від того, що він такий безпорадний, такий мало чоловічий, — кохаю.

Колись мені здавалось, що якби прийшло до того, щоб ми мусили розлучитись, то я дам йому свою кров, а візьму собі його, аби не пускати його від себе у світ таким слабовільним.

А тепер здається щось зовсім інше, ніж я уявляла. Навіть біль мій проявляється не так, як я думала. Север дивиться стомлено на мене. Він так само позбавлений всякої надії, як і я.

— Тепер поїду я на студії…

— Тепер?

Бачу, що Север не може освоїтись з думкою, що мене тут не буде.

— Так, запишусь на останній триместр. Хочу попробувати своїх сил, щоб колись, як дійду до чогось, могла я з гордістю сказати: всім, що маю, завдячую тільки собі.

Натяк занадто виразний. Север з докором дивиться на мене.

— Ти так говориш, ніби я вже нічого не значу у твоєму житті.

Стаю недобра.

— Це правда, ти тільки теоретичне значення маєш ще для мене. Мені треба… — як ще тобі сказати? — інший клімат. Я інакше розумію життя і його вимоги. Чи ти не бачиш, які ми страшенно різні?

— А чи ти не бачиш, Славо, що я тільки з тобою досяг би чого-небудь у житті?

— Ви вже досягли, пане докторе. Маєте диплом і наречену.

Север одвертається обличчям до хати. Плечі опадають йому, як у старця. Кохані, безпомічні руки. Як хотілось би мені вас, власне, такими, як ви тепер, закинути на свої плечі і підтримати трохи, щоб ви знову могли наснажитись. Але ми не сміємо по-доброму розійтись. Я цього не хочу, це, власне, те, чого я боюсь. Мій біль, моє кохання має бути виключно моєю справою.

— Може, підемо завтра до кіно? — запитую якимось чужим, вульгарним голосом.

— До кіно?

— Зафондуйте мені кіно, потім підемо до цукерні, потім відпровадите мене до хати і постоїте зі мною під дверима моєї кімнати, а ще потім я заплачу за вами і вам буде сумно від того, що ви мені життя понівечили, — вибухаю сміхом і сама собі дивуюсь, яким природним виходить мій голос.

— Ні, — каже Север, збентежений моєю неприродною поведінкою, — це неможливе, щоб ти мала покинути мене, щоб я мав тебе в такий спосіб втратити.

Він стоїть мов заморожений. Чую, що в тій хвилині, яка лине над нашими головами, вирішується його й моя доля.

— Завтра, — каже згодом Север дуже серйозно, — завтра ополудні, як повернуся зі шпиталю, прийду до тебе і заберу тебе з собою на одну скелю, де ми ще ніколи не були. Там ти щось дізнаєшся.

Догадуюсь, що він рішився на остаточний крок: сказати правду Задорожному.

— Романтичне самогубство? — вдаю наївненьку.

— Ні, але ти знатимеш, як я тебе люблю. Завтра повинна вирішитись наша справа.

Але я не чекаю тієї хвилини у завтрашнім дні. Пакую щіточку до зубів, нічну сорочку, ще одну сукеночку і о пів на другу від'їжджаю в напрямі Львова. Маю на квиток і ще десять злотих, крім того. Вважаю, що цього, як на початок, досить. Вночі… вийду ще під двері Северової кімнати. Постою під ними, як жебрак, і може, заплачу тоді.

Я ж люблю його!

Але я не маю відваги довіритись йому на таку довгу дорогу, якою повинне бути життя.

Він не з тих, з якими можна б втрачати і наново здобувати.

Він не з будівничих, навіть не з віруючих.

Мамі напишу записку. Йому — й того ні. Мушу тікати від нього, бо надто грузну в ньому.

Ми вже попрощались були, коли я тихенько покликала його до себе:

— Север!

Вернувся, став проти мене. Я нахилилась до його грудей.

— Дай ще понюхати тебе, коханий. Ніщо мені так не нагадує людей, як їхній запах…

Усміхнувся в темряві і погладив мене рукою по обличчі.

— До завтра.

— До завтра.

Перша випурхнула з дому Слава. Буквально випурхнула, мов пташина. Звечора сиділи всі за вечерею. Слава навіть жартувала, хоч уже тоді її сміх здавався Олені якимось підозрілим. Було в ньому забагато звуку, а мало щирості. Так сміються діти, щоб перебороти плач.

Вранці, досить пізно, наробила Мариня галасу, що Славуні нема в хаті. Може, вибралась кудись на прогулянку до схід сонця? Слава завжди така невгамовна щодо прогулянок. Але як так? Без шматка хліба? До того її спортивні черевики стояли в передпокої в такому стані, як їх передучора залишила, обліплені жовтою глиною і вистелені газетою всередині.

Мариня з Оленою ходили по подвір'ю та садку і кликали Славу за старою звичкою, як це робили колись, коли ще діти губились між кущами порічок, ніби каченята. І тоді щойно здогадалась Олена, як звичайно, на хвилину запізно, що зникнення Слави з дому стоїть у зв'язку з доктором Мажариним. Чула від Марині, але не надавала значення тим слухам, буцімто Мажарина утримував під час лікарських студій якийсь судовий радник, з дочкою якого повинен би пізніш оженитись Север.

І ось тепер настала та пора. Доктор Мажарин повинен або повернути гоноровий борг, або оженитись з нелюбимою дівчиною. А звідки він візьме таку суму грошей? А справа грошей — справа честі.

І бідна Славочка рішила ось як розв'язати цей наболілий вузол…

Була надія ще на Мажарина: може, виїхали куди обоє? Але доктор, прокинувшись від неспокою в домі, нічого не міг сказати про цей випадок. Був такий схвильований звісткою, що Олена навіть злякалась: чи пан доктор, сохрани господи, має підставу припускати, що з Славою могло щось погане скоїтись?

— Ні, — заспокоїв Олену, хоч у самого аж повіки тремтіли від хвилювання. — Славі ніколи нічого злого не могло статись. Природний склад її психічної структури вже такий, що вона органічно уникає нещастя…

Олена не зовсім розуміла його. Про що, власне, йдеться?

Мажарин урвав мову і сказав щось зовсім інше:

— Я тільки дивуюсь собі, що її так мало… так зовсім не знав…

Після цього Олена з Маринею кинулись до шафи, де містились Славині речі. Повинні були почати від цього. Зразу помітили б, що бракує кілька сукенок, а найважливіше — валізи.

Мала Слава свою власну темно-голубу, новісіньку, шкіряну валізу. Дарунок від стрийка Нестора на котрийсь там день народження.

Міг це бути дуже недоречний жарт з боку Слави, а може, навіть свого роду примус (ой, яке це неприємне слово там, де двоє любляться) відносно доктора Мажарина.

Ні, Слава не здатна на примус.

Далі — Олена не вірила, щоб Слава могла станути на власні ноги десь там, у Львові.

За теперішніх часів, сама-одна, без грошей, без родичів, без приятелів, без протекторів, в чужому місті — ні, це неможливе. Це виключено.

До вечора ще якось Олена дурила себе. Сподівалась, що ось-ось влетить Слава в хату, зчинить галас, і всі страхіття розпорошаться, все виясниться, і буде тільки сміх замість журби.

Але день скінчився, надходила ніч, а Слави не було.

Замість Слави прийшла ніч. Темна, аж густа від темряви, вогка, скорботна, як тільки вміють бути ночі навесні.

Та, перша ніч була страшною для Олени. Була це перша ніч Слави поза домом. Інші її діти виїздили не раз на канікули до родичів на село і перебували там якийсь час. Славу як наймолодшу Олена завжди тримала вдома. А навіть як і поїхала куди, от хоч би до Несторів, то дитина сама наполягала, щоб того самого дня відвезти її додому.

— Мене радує, — говорила Олена до Аркадія з цього приводу, — що Славуня така прив'язана до хати, але я не хотіла б, щоб це мало вплив на її самостійність…

Аркадій, от як Аркадій, сміявся з її страхів:

— Не журись, мої діти не виростуть на боягузів. Як колись їй треба буде, то й сама до Парижа доїде.

Виходить, що він мав рацію.

А тепер під яким дахом знайшла схоронище та пташина?

Олена дивиться у ніч за вікном і бачить Славу, як та, втомлена, з валізочкою в руках, дзвонить від дверей до дверей і як усюди відправляють її з нічим: хто вона

і звідкіля? За чим приїхала до Львова і чого вона шукає поночі? Для бездомних є готелі або… притулки, — хіба що в панни папери не в порядку?

Новий страх зросив Оленине тіло: а як з особистими паперами в Слави?

Ніколи досі не цікавилась Олена цими справами, бо й не було потрібно їй. Чи має Слава бодай метрику? Може, взяла шкільну виказку? І на гадку Олені починають насуватись всі вичитані з романів та газет страхіття, що діються у великому місті з дівчатами без документів.

Починається гарячкове шукання за сімейними документами, за Славиною метрикою. Дяка тобі, господи, у шкатулці з документами нема Славиної метрики. Значить, Слава все ж таки була такою розсудною, що забрала її з собою.

Але чому мала свою метрику забрати Слава, коли Олиної метрики теж десь нема? Як це можливо, щоб метрика пропала з родинного архіву?

Ольга вияснила: її метрика не зникла, бо вона взагалі не має метрики. Але як здавала матуру без метрики?

— Мама забуває, коли я матуру здавала, тоді вистачило, що я називалась Річинська.

Олена дивиться на Ольгу переляканими очима: а тепер хіба… це, що хтось називається Річинська, цілковито не має значення?

Собі Олена навіть не розстеляє ліжка. Кинула подушку на диван і так, півлежачи, чекає до ранку.

Світанку діждатись важко, немов конаючому. Десь по півночі схоплюється і, незважаючи на вогкий холод, відчиняє вікно в спочивальні. Здавалось їй, що Слава ночує десь у парку на ослоні, і тому вона, мати її, мусить теж відчувати холод уночі.

Ніч темна, але ласкава. Може, навіть добре, що темна. Ніхто не примітить скуленої постаті на ослоні.

Вранці підвелась Олена разом зі сходом сонця і відразу заспокоїлась. Ніч була вже за нею і її дитиною, а день мав бути сонячний.

Повірила Мажаринові, що Славі не може ніколи нічого злого статись.

Під квочкою наклюнулись три курчатка відразу. Надворі так тепло, що Мариня без кацабайки, в самій блузці тільки пересаджує алое у свіжий грунт. Черешенька біля дровітні так розцвіла, що ось-ось вкриється своїм рожевим плодом. Як діти були малі, то теленіли, що цвіт вишні має оченята. Ластівки від самого ранку заповзялись до будови гнізд. Пекарський хлопець, простоволосий, весь у ластовинні, сидить високо на козлі й ляскає батогом. У кропиві, що вистрелила з землі, дзижчить уже бджола.

Тепер уже не було сумніву, що Слава виїхала.

Але куди? По що? Як надовго? З ким? До кого?

Не могло Олені вміститись в голову, щоб Слава могла сама пуститись в дорогу. Може, ота шибайголова Оксана намовила її на якусь дурницю? Як можна було отак по-злодійському викрастись з дому, не залишивши навіть кілька слів на папері? Не кажучи вже про відсутність серця, така поведінка свідчила ще й про відсутність доброго виховання. І це Олену найбільш зажурило.

Годину пізніше, прибираючи у Славиній кімнаті, знайшла Мариня під подушкою на ліжку записку. Записка була короткою і звучала так:

«Дорога мамо! Іду в світ (перекреслено «світ», а написано «Львів»). Попробую стати на власні ноги. Почуваю в собі досить сили для цього, тому хай мама за мене нітрохи не журиться. Обіцяю мамі бути розумною дівчиною і наперед можу запевнити маму, що через мене, крім цієї одної, не матиме мама більше ніяких неприємностей. Я маму дуже люблю. Ще одне: прошу до нікого не мати жалю за мене. Про це я маму дуже і дуже прошу. Мамина невдячна дочка Слава».

Олена прочитала записку і тільки тепер здурніла. Нічого не розуміла. Найперше не могла, незважаючи на докази, повірити, що Слава могла справді покинути дім.

Могла на це відважитись якась інша з її дочок, Зоня, наприклад, але до Слави цей факт ніяк не підходить. Була ще така дитиняча і так легко підпадала впливам.

Світ погідний. Світ добрий.

Чому ж темне зло, що причаїлось десь у тіні цього сонячного, барвистого світу, має заступити дорогу якраз її дитині? Як це сказав був Мажарин? Природний склад Славиної психічної структури вже такий… вже такий… менше про добір слів. Суть у тому, що Слава з природи вже така, що її не чіпляється жодне серйозне нещастя.

А коли знову приходить ніч, то стомлена попереднім безсонням, заспокоєна думкою, що її має Мажарин про Славу, засинає здоровим сном аж до ранку.

Природний склад Олениної психічної структури вже такий, що вона неспроможна триматись довго однієї журби.

На другий тиждень, тобто через чотири дні після відходу Слави, пішов від Річинських Мажарин, незалежно від того, що мав заплачену квартиру до кінця місяця.

Розставання було сумним для Олени. Треба припускати, що для Мажарина було воно теж нелегким. Ніколи не було між ними тих синівсько-материнських взаємин, що трапляються між літньою жінкою і молодим чоловіком, закоханим у дочку тієї жінки. Відзначала їх якась взаємна несміливість по відношенню до себе.

Можливо, що потай обоє прагнули більше щирості в своїх взаєминах, бо як-не-як з'єднувала їх Слава, але не сміли цього сказати і тому залишились в офіційних рамках. Не мали нічого собі сказати і не знали, що могли б цікаве сказати. Про їх приховану щирість свідчила єдина обставина, що не пробували ніколи бути занадто чемними одне до одного.

Тільки вже при відході, коли стояв Север перед Оленою з опущеною головою, з капелюхом у руці, відчула Олена, яким рідним став той чоловік для неї. Тепер, коли Слави не було, став їй милий, як жива пам'ятка по наймолодшій дитині.

Мажарин поцілував Олену глибокосердечно в руку.

— Простіть мені, пані добродійко, — промовив хрипко, — я не лайдак. Я тільки бідний чоловік.

Олена нахилилась і торкнулась устами його чола. Не мала вже жалю до нього. Любив Славу. По всьому видно, що таки любив її, а це найважливіше.

Сама вона не раз замислювалася, що б то було, коли б вийшла за Ореста Білинського. Напевно, як це звичайно буває, давно надокучив би їй, і нині волоконця не лишилося б з того золотого повісма, яким за юності овила його постать, ніби ореолом. І хоч не була щасливою з Аркадієм, як належиться, — Орест Білинський вчинив те, що ніколи не почувала себе духовно бідною. Бо зрештою всі оті великі кохання, про які розписується в романах, всі оті любовні трагедії, які бачимо на сцені й екрані, — що то, як не мрії, як не уявлення екзальтованих молодих душ.

Чоловік тільки в дозрілих літах приходить поволі до переконання, що й те велике захоплення, від якого колись віддих забивало, і той, до кого воно відносилось, власне, були чимось більш намріяним, ніж дійсним.

Як злісно з боку природи, що посилає вона здоровий розум людині лише тоді, коли вже бракує нагоди робити вжиток з нього.