Шумовиння днів

37

— Я вже не можу стояти, — квилила Хлоя. — Вона поставила ноги на підлогу й намагалася встати. — Нічого не виходить… Я геть знесиліла.

Колен підійшов і підвів її. Хлоя вчепилася йому за плечі.

— Тримай мене, Колене! Я зараз упаду!

— Це ліжко тебе втомило.

— Не воно, а пігулки твого старого аптекаря.

Хлоя спробувала стояти сама й заточилась. Колен зловив її, але, падаючи, вона і його потягла на ліжко.

— Гарна ж я отака, — мовила Хлоя. — Побудь біля мене. Ми так давно вже не спали вдвох!

— Бо не можна.

— Ні, можна. Поцілуй мене. Хіба я не твоя дружина?

— Моя, але ж ти нездорова.

— Я не винна, — і куточки Хлоїних вуст здригнулися, ніби вона от-от заплаче.

Колен нахилився до неї і став обережно цілувати її, наче тендітну квітку.

— Ще, — просила Хлоя. — І не тільки в обличчя. Ти вже не кохаєш мене? Ти вже не хочеш своєї жіночки?

Колен міцніше стис її в обіймах. Хлоя була духмяна і тепла, мов пляшечка парфумів, що визирає з коробки, вистеленої всередині білою тканиною.

— Так, — шепотіла Хлоя, випростуючись, — іще…