Шумовиння днів

38

— Ми вже запізнюємось, — підганяв Колен.

— Дарма, — відповіла Хлоя, — підкрути свій годинник.

— Ти справді не хочеш, щоб ми туди їхали машиною?

— Так. Я хочу пройтися з тобою по вулиці.

— Але ж нам далеченько йти!

— Пусте, — запевнила Хлоя. — Коли ти мене щойно… цілував, я набралася сили. І тепер мені хочеться пройтися.

— Тоді я скажу Ніколя, щоб він приїхав по нас на машині, — запропонував Колен.

— Як хочеш.

Збираючись до лікаря, Хлоя одягла коротеньку блакитну сукню з глибоким трикутним декольте, накидку з рисячого хутра і таку ж шапочку. Туфлі з фарбованої зміїної шкіри завершували ансамбль.

— Ходімо, котику, — промовив Колен.

— Це не з кота, а з рисі.

— Але називати тебе так я не можу.

Молодята вийшли з кімнати і ступили в передпокій. Біля вікна Хлоя зупинилася.

— Що тут сталося? Адже світла тепер менше, ніж звичайно.

— Та ні, — заперечив Колен. — Тут і зараз багато сонця.

— Так, але я добре пам’ятаю, що сонце сягало аж до цього малюнку на килимі, а тепер воно доходить тільки сюди…

— Це залежить від пори дня, — сказав Колен.

— Ні, не залежить, бо то було о цій самій порі!

— Що ж, подивимось завтра такої самої пори.

— Бачиш, воно доходило аж до сьомої риски, а тепер тільки до п’ятої.

— Ходімо, — поквапив Колен, — ми спізнюємось.

Проходячи біля великого дзеркала у вимощеному кахлями коридорі, Хлоя всміхнулась: ні, її хвороба не може бути серйозною, відтепер вони часто гулятимуть удвох. Колен буде ощадити, в нього ще досить фальшонів, щоб їм жилося без клопоту. Може, він іще й працюватиме…

Замок клацнув і двері замкнулися. Хлоя взяла Колена під руку. Вона йшла дрібною легенькою ходою, і якщо Колен ступав раз, вона двічі.

— Я така щаслива, — мовила Хлоя. — Всюди сонечко і дерева так гарно пахнуть!

— Авжеж, адже надворі весна!

— Невже? — запитала Хлоя, лукаво позираючи на Колена.

Молодята повернули праворуч. Проминули ще дві будівлі і ввійшли до медичного кварталу. Вже за сотню метрів від нього тхнуло анестезійними препаратами, хоч у вітряні дні запах долинав значно далі. Змінився і хідник. Тепер це був широкий рівний канал, перекритий бетоновими плитами з вузькими і частими прорізами. Внизу збігав спирт упереміш з ефіром, несучи ватні тампони, просякнуті гноєм, сукровицею, а іноді й кров’ю. Там і сям у леткому струмочку вирізнялися довгі цівки напівзагуслої крові, повільно пропливали напівзогнилі клапті людського тіла, часом перевертаючись, мов підтоплені айсберги. Все забивав дух ефіру. Потоком пливли також шматки марлі й бинти, розмотуючи свої зміїні кільця. Проти кожного будинку в канал уливалася стічна труба, і кілька секунд подивившись на отвір тієї труби, можна було визначити спеціалізацію лікаря. Само собою крутилось око, з хвилину подивилось на них і зникло під великим шматком розмоклої зачервоненої вати, що скидалася на бридку медузу.

— Не люблю я цього, — проказала Хлоя. — Повітря тут, звісно, здорове, але дивитися на це гидко.

— Анітрохи, — сказав їй на те Колен.

— Ходімо серединою вулиці.

— Добре. Але там нас зіб’є машина.

— Даремно я відмовилась від авто, — пошкодувала Хлоя. — Я вже ніг не чую з утоми.

— Тобі пощастило, що він живе досить далеко від кварталу загальної хірургії.

— Замовкни! — обурилась Хлоя. — Нам ще довго йти?

Хлоя раптом закашлялась і Колен зблід як мрець.

— Хлоє, не кашляй! — благав він.

— Добре, Колене! — проказала вона, ледве стримуючись.

— Не кашляй… Ми вже прийшли… Ось тут.

Вивіска професора Рукав’їжа зображувала велетенські шелепи, що ковтали лопату — стирчало тільки металеве лезо. Хлоя, глянувши, засміялася — дуже тихо, бо боялася знову закашляти. Вздовж стін висіли кольорові фотографії дивовижних лікувальних методів професора, освітлені ліхтариками, які саме цієї миті не горіли.

— Бачиш, — переконував Колен, — він видатний фахівець. Адже решта будинків не мають такого пишного декорування.

— Це тільки показує, що в нього багато грошей, — відказала Хлоя.

— Або що в нього є смак, — докинув Колен. — Це ж високе мистецтво.

— Так, — погодилась Хлоя, — скидається на взірцеву різницю.

Увійшовши, вони опинились у великому круглому передпокої, пофарбованому білою емаллю. До них підійшла медсестра.

— Ви домовились про прийом? — запитала вона.

— Так. Щоправда, ми, здається, трохи спізнилися.

— Дарма, — запевнила медсестра. — Професор сьогодні вже не оперує. Пройдіть, будь ласка, за мною.

Вони послухались, тупіт ніг пронизливо відлунював від емалевої підлоги. В передпокій виходило кілька дверей, і медсестра підвела їх до тих, де висіла вибита на золотій платівці зменшена репродукція величезної вивіски, що стояла надворі. Медсестра відчинила двері й відступила вбік, даючи їм дорогу. Молодята штовхнули другі прозорі масивні двері й зайшли до професорового кабінету. Професор, ставши біля вікна, напахчував борідку зубною щіткою, змоченою екстрактом опопанакса.

На шум професор обернувся і, простягши руку, пішов до Хлої.

— Ну, як ви почуваєтесь сьогодні?

— Ті пігулки просто жахливі, — сказала Хлоя.

Професор спохмурнів, на його темнім обличчі немов проступили риси далекого негритянського пращура.

— Погано, — бурмотів він. — Я так і думав.

Професор на хвилину замислився і раптом усвідомив, що в його руках ще й досі зубна щітка.

— Тримайте, — звернувся професор до Колена, запихаючи щітку йому в руку. — Сідайте, голубонько, — він знову повернувся до Хлої. Обійшов свій стіл і теж сів.

— Бачите, — почав він, у вас щось із легенею. Або, точніше, щось у легені. Я сподівався, що це… — Урвавши себе на слові, професор як стій підвівся. — Балачки тут нічого не зарадять, — провадив він далі. — Ідіть зі мною. Покладіть ту щітку, де хочете, — додав він, звертаючись до Колена, що й справді не знав, куди її подіти.

Колен хотів іти за Хлоєю і професором, але спершу йому довелось відгорнути якесь невидиме грубе запинало, що раптом відгородило їх. Незбагненний страх пройняв Коленове серце, воно забилось уривчасто. Колен зосередився, напружився, стис кулаки. Доклавши всю свою силу, спромігся пройти кілька кроків, та коли торкнувся Хлоїної руки, дівчина щезла.

Вона дала руку професорові і той завів її до невеликої білої кімнати з хромованою стелею, цілу стіну кімнати займав присадкуватий блискучий апарат.

— Краще присядьте, — звелів професор. — Це триватиме недовго.

Навпроти апарата стояв екран з червоного срібла, обрамлений кришталем, унизу чорною емаллю поблискував один-єдиний гудзик.

— Ви залишитесь? — запитав професор Колена.

— Якщо можна.

Професор натис на гудзик. Світло з кімнати ясним потоком утекло в шпарину під дверима й у вентиляційну трубу над апаратом, екран мало-помалу засвітився.