Шумовиння днів

36

Вітер пробивав собі дорогу поміж листя і виходив із крон, набравшись пахощів бруньок і квітів. Люди ходили випроставшись і глибоко дихали, бо повітря всім було вдосталь. Сонце повільно розпускало промені і обережно просувало їх туди, куди не могло потрапити просто так: плавно загинало і повертало їх, але, натрапивши на дуже чорні предмети, відсахувалось, нервовим і точним рухом усмоктувало золотаву масу. Мало-помалу його величезна яскрава постать наближалась, а потім, знерухомівши, стала випаровувати материкові води, тричі бамкнули дзигарі.

Колен читав Хлої роман. У ньому йшлося про кохання і все закінчувалося добре. Саме на цю пору герой і героїня писали одне одному листи.

— Чому так довго? — запитала Хлоя. — Звичайно все відбувається набагато швидше.

— А що, в тебе така звичка вже є?

Колен щосили вщипнув край променя, що цілив у Хлоїне око. Промінь м’яко подавсь назад і перебрався на меблі.

Хлоя почервоніла.

— Ні, я не маю такої звички, — несміливо проказала вона, — але мені здається…

Колен згорнув книжку.

— Люба Хлоє, ти маєш рацію.

Підвівся й підійшов до ліжка.

— Тобі треба випити пігулку.

Хлоя здригнулася.

— Вони страшенно гидкі. Невже це конче треба?

— Гадаю, що так. Сьогодні ввечері ти підеш до лікаря і ми нарешті дізнаємося, що в тебе. А доти маєш пити пігулки. Потім він, може, призначить тобі щось інше.

— Це жахливо, — мовила Хлоя.

— Треба бути розумною.

— Коли я випиваю пігулку, в моїх грудях немов б’ються два звірі. Окрім того, це неправда. Не треба бути розумною.

— Звичайно, краще не треба, але іноді слід, — напучував Колен, відкривши коробочку.

— Вони наче викачані в болоті, а на додачу ще й смердять.

— Вони й справді дивні, — признався Колен, — але пити їх треба.

— Подивися, — сказала Хлоя. — Пігулки рухаються самі собою, до того ж вони напівпрозорі і, напевне, коли випити їх, і далі живуть у людському тілі.

— Але у воді, якою ти їх запиваєш, вони, безперечно, гинуть.

— Ти кажеш дурниці… А може, це рибки?

Колен зареготав:

— Тоді заодно й пообідаєш! — Нахилився й поцілував її. — Люба Хлоє, не будь така вперта, випий!

— Я вип’ю, а ти мене за це поцілуєш!

— Звичайно, — мовив Колен. — Якщо тобі не обридло цілуватися з такою марою, як я.

— А ти й справді погидшав, — подражнила Хлоя.

— Я тут не винен. — Колен похилив голову. — Я тепер мало сплю.

— Любий Колене, поцілуй мене, я страшенно лиха. Дай мені дві пігулки.

— Ти збожеволіла, — мовив Колен, — можна тільки одну. Ну, ковтай.

Хлоя заплющила очі, зблідла і схопилася руками за груди.

— Уже, — сказала вона через силу, — починається.

Біля лискучих Хлоїних кіс на лобі і на скронях проступили крапельки поту.

Колен сів поряд з Хлоєю і обняв її рукою за шию. Хлоя обіруч притулила ту руку до грудей і заскімлила.

— Хлоє, вгамуйся, не треба.

— Мені дуже погано, — скаржилась Хлоя.

Великі, мов очі, сльозинки з’явились у куточках повік і холодними борознами стекли по ніжних заокруглених щоках.