Сині двері зліва

Розмова натщесерце

Поки наш головний герой не зрозумів, від чого прокинувся, він думав, що прокинувся через нав'язливу думку: холодний язик буває тільки у мерців.

Ця думка то пірнала у надра неспокійного сну нашого головного героя, то виринала разом із ним до напівсвідомого чистилища, то знову занурювалась у неосяжність підкірки. Але остаточною причиною пробудження у таку пізню годину було саме завивання. Це наш головний герой зрозумів одразу, як тільки протер заспані очі. Завивання лунало зі сходового майданчика. Це було очевидним. Наш головний герой міцно притис подушку до голови й знову спробував заснути. Але це йому ніяк не вдавалося. Хтось відверто, з розпачливими схлипами плакав.

Будучи людиною досить співчутливою до чужого горя, наш головний герой натягнув довгого колючого светра й, вибігши до коридору, припав до вічка, але сходовий майданчик виявився порожнім. Хіба кілька недопалків створювали видимість чиєїсь присутності. Проте лише видимість. Нікого, в біса, на тому клятому сходовому майданчику не було. Лише гучні завивання й схлипування.

«Ну і ну-у, Паспарту-у», — подумав наш головний герой, відчинив двері й обережненько дослідив навколишній простір на предмет наявності живих істот. Якщо не враховувати випадкових тарганів та невидимих бактерій, живих організмів на сходовому майданчику не було. Тоді він вирішив відшукати джерело плачу на слух і навшпиньках, немов досвідчений сищик, почав прокрадатися на жахливі звуки, від яких у жилах крижаніла кров.

— Хто тут? — злякано запитав наш головний герой у порожнечі, але у відповідь отримав лише довге й болюче завивання. Так колись завивала Марія Іванівна Коліщатко, мати його колишньої нареченої. Це трапилося два роки тому, коли наш головний герой, сповнений життєвих сил та енергії (тоді наснага самим своїм існуванням підмивала його запалений божевільними ідеями мозок), наполегливо працював на благо людству. Вже був рік, як він закінчив медичний інститут і навіть влаштувався педіатром до місцевої лікарні. У нього була наречена, а він був її останньою любов'ю. Останньою любов'ю Марини. Так-так, її звали Марина. Марина Коліщатко. Чудесна, покірлива дівчина з полум'яним рудим волоссям. Часом вона була схожою на хлопчика, особливо взимку, коли ходила у братовій курточці. Та й влітку теж. Була схожа. Коли стрибала по деревах у шортах та майці. Навіть грудей як таких у неї не було, але це аніскільки не хвилювало нашого головного героя, адже він був безтямно закоханий у Марину, у її покірливість та хворобливу сором'язливість, у її вогняне волосся, у її безгрудість. Він носив її на руках, возив до району катати на каруселях, вони разом, обійнявшись, немов фарфорові Іван-да-Мар'я, стріляли у тирі по алюмінієвих білочках та жерстяних баночках. Він брав її навіть на полювання, де жінкам, як відомо, не місце, але вона була не жінкою, вона була чимось іншим — чим, наш головний герой так і не зміг зрозуміти. Він навіть боявся до неї доторкнутися — така вона була вся тендітна та маленька. А потім вона померла. Дуже некрасиво померла, як бува помирають лише негідники у фільмах Річі, Коенів або третьосортних режисерів навіть не Голлівуду. Одного разу Марина вирішила погодувати свиней. Зазвичай то робила її матінка, Марія Іванівна, але матінка захворіла, їй заслабли ноги, і Марина, будучи дівчиною покірливою та слухняною, взяла баняк з нарізаною туди халепою й пішла годувати свиней. Але замість того, щоб просто віддати льохам їхнє їдло, вона зайшла до свинарника й почала годувати гарненьких тваринок з рук, як то робила ще в дитинстві, коли батько возив її до зоопарку. І тут одна з найбільших льох схопила їжу разом з долонею. З переляку нещасна Марина послизнулася на мокрій дощатій підлозі й упала, заваливши із собою цебра, шалики, ганчірки, а ненажерливі свині, маючи неабиякий хист до ненажерства, потроху-помалу з'їли крихітку Марину.

Ввечері з роботи прийшов батько, майстер з обслуговування тракторів.

— А де Марина? — весело запитав він у дружини.

— Не знаю, можливо, пішла кудись погулять, — простогнала Марія Іванівна Коліщатко.

— А то я їй сандалики купив. До нас з району приїздили товар показувати, я й купив їй сандалики.

— Красиві? — запитала Марія Іванівна.

— Голубі сандалики. Дуже красиві.

— А покажи?

І батько Марини показав дружині сандалики. Вони дійсно були красивими. Світло-блакитного кольору, немов небо у найяснішу погоду.

За кілька годин Марина не з'явилася. Телефонували на мобільний — не відповідала, телефонували нашому головному герою, питали, чи, бува, не з ним Марина.

Наш головний герой відповів заперечно. І взагалі, йому на чергування. У нічну.

Тоді й почали шукати. Довго шукали, аж до ранку. І лише вранці, коли батько, зневірений та зморений від нічних пошуків своєї доні, зазирнув до свинарника, то побачив, як троє нікчемних поросят бавляться з маленьким бежевим черепочком. А поруч — кілька кісточок, і кросівочки, що їх носила покійниця. Тут батько все й зрозумів.

Довго-довго плакала Марія Іванівна, і цей плач був такий самий пронизливий, як і той, що наш головний герой чув у ту темну грудневу ніч.

А після похорону (ховали отой черепочок, дві гомілкові кісточки й одну тазову) наш головний герой заліг у сплячку, запив, звільнився з лікарні й заходився збиратися до Мексики, щоб жити там, працювати у лікарні Акапулько, займатися серфінгом й попивати коктейлі. Але не відпустила його могилка на старому кладовищі, не відпускала й рідна земля. Так він і залишився останньою любов'ю Марини.

І от зараз, коли все на світі було немов у чудернацькому сні, наш головний герой прокрадався крізь сморід харчових відходів до джерела завивання. В ту мить він згадав і Марію Іванівну, і Марину, і навіть хлопчика, якому в ту неспокійну ніч на чергуванні він діставав з ніздрі копієчку. Все згадав наш головний герой, і так йому стало шкода ту бідолашну, що він був згодний зробити все, аби вона не плакала. Принаймні, не так пронизливо. І коли наш головний герой про це подумав, то опинився біля самісіньких дверей, за якими й плакала нещасна. Він підняв голову, навіщось озирнувся навкруги й натиснув зелений пиптик.

Плакати припинили, натомість з-за дверей почулося шаркання, шарудіння, шелест, шемрання і шерех, а після всього цього шурхоту хтось зняв з дверей ланцюжок. Двері відчинилися, й по ніздрях нашого головного героя забарабанив неприємний запах дитячої сечі.

— Сусід! — вигукнув хтось унизу.

У прихожій стояла Рима, вся заплакана, але усміхнена. Дитячий махровий халатик їй був явно величенький. Вона оголила великі жовті ікла й витерла червоні очі напрочуд білою й маленькою рукою.

— Рима, доброго дня.

— Ночі, сусід! Ночі!

— Так, звичайно, — наш головний герой намагався бути ввічливим й делікатним. — Я тут випадково почув, як хтось плаче, і подумав, чи це, бува, не ви…

— Я, сусід, я! Та ти не бійся. Заходь. У мене ще оладки є. Щоправда, з ранку стоять, та то нестрашно.

— Добре, з вашого дозволу, — і він обережно, немов боячись зруйнувати якийсь невидимий світ своїми великими босими ногами, зайшов до коридору й принюхався. Сечею пахло ще гостріше.

— Приємненько, приємненько, — висловив він свою думку з приводу інтер'єра й чомусь сів на маленький стільчик у кутку коридору.

— Він поламаний! — вигукнула Рима й вказала на нормальний стілець на кухні. — Туди проходь.

На кухні не пахло взагалі. Це великою мірою здивувало нашого головного героя. Якби на кухні просто не пахло сечею — це ще півбіди, але щоб не пахло взагалі — з таким він стикався вперше.

На стіні висіла тарілка з намальованим на ній янголом.

— Непогано, непогано, — вимовив наш головний герой.

— Я сама живу, ніхто не руйнує затишку.

— Ну, звісно, — знизав плечима він.

— Оладки? — Рима підсунула нашому головному герою тарілку з неапетитними шуликами.

— Дякую, — відмовився наш головний герой, — після шостої не їм.

— Так ще ж нема шостої!

— Дотепно, — всміхнувся наш головний герой. — Ви мені краще скажіть, чого ви плакали?

— Та шо ти мені викаєш увесь час, наче я учілка? — скривилася Рима. — А плакала, бо сумно. Гірко.

Герой задумався. Всяке буває у людей. Он у матері півбудинку квартир, а доньці її сумно. Гірко. А в нашого головного героя жодної, а щастя десь усередині (і, певно, дуже глибоко) звивається чудернацьким гельмінтом. А їй гірко. Сумно.

— Тяжко мені, - додала Рима.

Та ще й тяжко.

— Може, поділитесь? Чому вам гірко, Римо?

— Та не зважай, сусід. І це, що я хотіла вибачитися за ранок та вчорашній вечір.

— Та нічого, я все розумію.

— Я від мамки вже отримала.

— Не розумію, — видушив раптом наш головний герой з помітною долею обурення, — як таке може бути, що вона, твоя мама, доросла жінка, може бити дорослих людей. Це ж як?

— Тобі не зрозуміти, сусід! Це важко пояснити. Ми всі звикли, і, думаю, якщо захочеш тут жити, тобі теж доведеться звикнути.

— Ну це навряд…

— Побачимо.

— Ну добре, але, може, поясниш, чому ти плакала? Гірко, сумно, тяжко… це не пояснення. Мають же бути якісь причини?

— Мають, — із сумом, гірко і тяжко відповіла Рима.

- І де вони?

— Не знаю. Все дістало. Знаєш, сусід, є у мене мужчина! А от мужика не вистачає. Та не шугайся, ти мені не підходиш, надто млявий… мені треба такого, шоб взяв, скрутив, на місце поставив… щоб любив, — закінчила вона мрійливо.

— Ну, з вашими даними це не проблема…

— Знущаєшся? З моїми даними? Та у мене тридцятий розмір ноги, на мене всі шмотки завеликі. Мені тридцять років — у рік по розміру, — а зі спини більше п'яти не даси. З моїми даними. Скажеш таке.

— Ну, я не знаю, у вас же є якісь свої спільноти, люди ж вашого розміру якось живуть разом, дітей заводять, люблять.

— Та була я колись на таких зборах. Така нудота. Я краще вдома. Там у них одне тільки в голові: ми не маленькі, ми нічим не гірші, ми то, ми сьо, а на ділі — пшик.

— Як пшик? — не зрозумів наш головний герой.

- Їж оладки, — не відповіла Рима.

Відчуття голоду таки підкралося до нашого головного героя, але наважитися взяти бодай одну оладку сміливості не вистачало.

— Ти їж, їж, не соромся, — все підсовувала Рима тарілку з холодними сірими оладками.

— Та я так, натщесерце.

— Ги-ги, — чомусь зраділа Рима. — Розмова у нас така: на голодний шлунок. Як і душа моя, голодна, — і вона, схопившись маленькими пальчиками за штору, потягла її до обличчя.

— Ну, Римо, не плачте. Ну… — намагався заспокоїти Риму наш головний герой, але це йому вдавалося вкрай важко, а точніше — зовсім не вдавалося, якщо ж бути відвертим до кінця, то він взагалі зібрався йти спати. Та й їсти нестерпно хотілося. А сон — найкращий засіб від голоду.

— Я піду, добре, а ви не плачте. Хочете, я з вашою матір'ю поговорю? З Ритою Львівною тобто? Ну щоб вона вас не била.

- І не думай, сусід! — закричала Рима з потішним писком.

— Ну… як знаєте.

Після недовгої паузи він все ж таки твердо наважився піти.

— Ну тепер все, я піду. Добре?

— Та йди, — Рима відвернулася до вікна.

— А можна? — наш головний герой нерішуче потягнувся до тарілки з оладками.

— Та хоч усі бери.

— Я один, — і він підхопив найменший.

Проходячи повз кімнату, він побачив розстелений дитячий диванчик з несвіжою постіллю.

Певно, джерело запаху, — подумав наш головний герой, засовуючи сірий кавалок тіста до рота.

— Офовасея! — попрощався він з напханим ротом. — Е уфуйте! — побажав він не сумувати Римі.

— Ага! — грубувато вигукнула Рима. — Двері закриєш!

«А оладки смачнючі, - відмітив наш головний герой, прийшовши додому, — треба було взяти дві».

З цією важкою думкою він улігся спати, проте ще довго не міг заснути — все думав про бідну і нещасну Риму. Як їй сумно. Гірко. Тяжко.