Артур


Доля Артура дійсно була не ліпшою. В дитинстві його били. Переважно вдома і переважно свої. Своїми Артур називав тата і бабусю, які його ростили, плекали і… били.

— Ви знаєте, що в дитинстві мене били свої? — запитав Артур у нашого головного героя, коли вони спустилися на другий поверх і зупинилися біля дверей, що були оббиті синім дерматином.

— Ні, не знав. А це правда?

— Правда, — трагічно відповів Артур і повернув ключа.

— Мені дуже шкода…

— Пусте.

Відчинилися двері, і наш головний герой одразу відчув приємний запах.

— Це хвойний освіжувач? — поцікавився він.

— Хвойний.

— Приємний запах.

— Так, приємний. Іноді мені здається, що такий самий запах мала моя матінка.

— Хвойний? Хвойний запах?

— Хвойний. Вона померла, коли мені було два роки.

— Хто помер?

— Матінка.

— Вибачте, я не знав…

— Пусте. Я сам затіяв цю розмову. Ну, не будемо про це. Давай краще я покажу тобі квартиру.

Велика постать Артура, що час від часу шморгав носом, заходилася вказувати на різні предмети, що стояли в кімнаті, й називати їхнє призначення.

— Це — ліжко. На ньому ти зможеш із легкістю, властивою лише гірській птасі, виспатися. А це — піаніно. Ти вмієш грати? Ні? Шкода. Міг би чудово проводити час. Ось, власне, комод. Якщо є сорочки, футболки або, господи прости, спіднє — усе це ти зможеш тримати у комоді. Навіть револьвер.

— У мене немає револьвера.

— Прикро. Якби у тебе був револьвер, ти також з легкістю міг би тримати його у комоді. А як ти ставишся до косметики?

— Не зрозумів, — злякався наш головний герой.

— До косметики. Пудра, там, помада губна, можливо, туалетна вода.

— Ну, туалетна вода є, а все інше — зайве.

— Да? — чомусь перепитав Артур. — А я тебе прийняв за цих.

— За яких ще цих?

— Ну, за тих, що люблять робити один одному боляче там, де за нормальних умов — ну, ти мав би мене зрозуміти, яких нормальних умов, — боляче не буває.

— Мав би, але не розумію.

— Ну і добре, якщо ти не з цих. Тож і розуміти мене не обов'язково. Та-ак, — раптово протягнув Артур, — ідемо далі. Ось трельяж. Якщо у тебе немає косметики, то на нього можеш покласти рукавички. Хоча б рукавички у тебе є? - інтонація Артура ставала все більше й більше грайливою, якщо не сказати блазнівською.

— Рукавички у мене є. Арсен…

— Артур.

— Вибачте, Артур, я знаю, для чого комод і для чого ліжко. Зайвий раз пояснювати не треба. Видайте мені, будь ласка, ключі, необхідні номери, про які казала Рита Львівна, і… і…

- І забирайтеся геть, вірно? Ти ж це хотів сказати?

— Ні, я хотів сказати, що… що я хотів би побути на самоті.

— Гаразд. Номер усього один. Ось, будь ласка, візитівочка, — і він уклав її до кишені нашого головного героя. — Це Ніколай. Сантехнік. Решта у тебе працюватиме як годинник. До речі, про годинники. Час — це гроші, а Рита Львівна звеліла, аби ти видав мені аванс. Так би мовити, зранку гроші, ввечері стільці. Тобто, гм-гм… ну, ти мене зрозумів.

Наш головний герой все чудово розумів. Божевільня, а не кооперативний будинок — ось що в першу чергу зрозумів наш головний герой. Відрахувавши необхідну суму, він віддав її Артуру, перевірив лічильник електрики, навіщось постукав по лиштві й промовив:

— Мені підходить.

— Я в цьому не сумнівався. Ніхто в цьому не сумнівався. Навіть Рита Львівна. До речі, ти знаєш, що вона мене б'є?

— Вас?

— Мене, — з гордістю промовив Артур. — І не тільки мене. Свою доньку теж. Риму — жалюгідне видовище, не вдалася дівка — карликом виросла, тобто не виросла, і все туди ж.

— Куди — туди ж? — не зрозумів наш головний герой.

— Туди, — Артур змовницьки підморгнув і вказав забитим синім пальцем у бік вікна.

— Зрозуміло, — зробив свої висновки наш головний герой.

— Тож будь обережним, вона твоя сусідка, — і знову підморгнув, але на цей раз його підморгування мало відтінок вульгарної доброзичливості.

— Хто? Хто сусідка?

Артур важко зітхнув, проявляючи своє невдоволення туподумством нашого головного героя:

— Рима. Донька Рити Львівни. Вона тут, у п'ятій квартирі. Металеві двері праворуч, біля сміттєпроводу.

— Ага, тепер я розумію, — згадав наш головний герой фамільярне привітання карлиці у ліфті.

— От і чудово. Тільки ти не подумай, що Рита Львівна таке вже чудовисько. Вона насправді лагідна, хоч усіх і б'є.

— Усіх? — здивувався наш головний герой.

— Ага.

- І мене?

— Ну, цього я не знаю. Мене — б'є, Риму свою — як Сидорову козу, Вєру Куйбіду…

— Кого?

— Вахтерку нашу.

— Яку ще вахтерку?

— Ну, я думав ти вже встиг з нею познайомитися. Унизу сидить, біля парадного входу. Віра Євсеївна Куйбіда.

— Ви хотіли сказати Марія Федорівна Корф? Це ваш консьєрж, тобто, перепрошую, concierge.

— Консьєрж, кажеш, тобто, перепрошую, concierge? От Куйбіда! Знову за старе, — змахнув руками Артур. — Ти їй, того, не дуже довіряй. Вона ще та! До речі, як і Рима — теж туди ж.

— Себто туди? — перепитав наш головний герой, вказуючи неушкодженим пальцем у бік вікна.

— Ага, — простодушно закивав Артур, — усі вони туди ж. Ну, добре. Немає часу цвірінькати, Рита Львівна знову всипле за затримку. Все, зачиняйся.

Артур, згинаючи свою високу стать у поклонах і щебечучи привітання з новосіллям, вийшов, а наш головний герой, зачинивши за диваком у сітчастому блайзері двері, впав на вихолоджене, вкрите ворсистою ковдрою ліжко й засумував.

Це був його перший день у столиці. Попереду на нього чекали неймовірні пригоди та сенсаційні звершення. Не довго сумуючи, наш головний герой, виснажений і роз'ятрений новими дивакуватими знайомствами, заснув. І снилося йому, що він посварився з батьком, а потім вибіг на вузенький міст, на якому тільки і встиг що прокричати: «Любі батьки, я завжди любив вас!» — а потім стрибнув униз, до безкінечного потоку автомобілів.


Загрузка...