Сині двері зліва

Вирізка життя

У центральному приміщенні лікарні пахло чистотою. Валя завела нашого головного героя до невеликого кабінету зі столітніми візерунками павутини на стелі та пожовтілими шпалерами і представила його трьом чоловікам та чотирьом жінкам віком від двадцяти п'яти до сорока п'яти.

— А це наш гість. Мій сусід. Теж лікар, тільки з Чернівецької…

— Чернігівської, - кашлянув у кулачок наш головний герой.

— …Чернігівської області. З-під Лубнів?

— Ніжин.

— Точно. З-під Ніжина. Поет і лікар. Терапевт, педіатр, хірург та просто хороша людина.

Сім пар очей, виразно кліпаючи, дивилися на нашого головного героя.

Ще вдень він уявляв собі, як його представлятимуть, як незручно він себе почуватиме і як навкруги нестерпно смердітиме нашатирним спиртом, проте тепер почував себе доволі зручно, нашатирем не смерділо, та і всі семеро не викликали поки що ніяких неприємних асоціацій.

— А це Сякоєва Тетяна Йосипівна. Наша головна поетеса, заввідділом діагностики…

Заввідділом була високою і безапеляційно імпозантною жінкою з чорними, немов земля Черкащини, очима, добре укладеною гривою чорного, немов вугілля Донбасу, волосся, у чорному, наче Олександр Михайлович Глікберг, костюмі.

— …Надія Петрівна, — представила Валя нашому головному герою дівчину, руду вертихвістку з бенгальськими очима. — Лідія Марківна, бухгалтер, — нею виявилася коротконога жаба з масивним задом та косматою сивиною на голові. — Це Ізольда, — невідомо, хто її так назвав, але була вона схожою швидше на Людку. — Тепер наші чоловіки: Василь Кирилович, — круглий, спітнілий і лисуватий травматолог з тупенькими оченятами. — Це Заза, він грузин, чоловік Надії Петрівни, поет. Пише грузинською. Ну, і Міша. Міша, — звернулась Валя до Міші, який був швидше зосередженим на своїх пігулках (серце? нерви? астма?), ніж на гостеві. — Міша! От, це Міша Василенко. — Мішею виявився блідий невротик із зачумленим поглядом у нікуди. І хоча під його ніздрями маленькі квадратні вусики рости навіть і не думали, зачіска цього лікаря-поета була зализаною таким чином, що схожість з найвідомішим у світі єфрейтором виявилась вражаючою.

Наш головний герой, як і належить порядним людям, кивнув, і йому запропонували місце між Ізольдою та Лідією Марківною. Валя сіла трохи позаду.

Від Ізольди пахло дешевими і безмежно солодкими парфумами. Від Лідії Марківни — милом та неприємним запахом вимитого тіла. Запахи інших завсідників рознюхати не вдалося.

Тетяна Йосипівна взяла слово:

— Ну, для початку, як завжди, вино? Розігріємо м'язи?

Всі загомоніли, почали діставати із сумок і пакетів вино, пластикові стаканчики, печиво. Пляшки пустили по колу. Всі наливали по вінця, немов це вино було головним тоталізатором вдалого вечора. Лише наш головний герой плеснув собі на саме денце.

— Ану полний! — закричав Заза, в якого щетина на обличчі помітно проростала й тягнулася до сонця на очах нашого головного героя та всіх присутніх.

— Та я так, прігубіть, — сором'язливо посміхнувся наш головний герой.

— Прігубіть ти будеш на своіх помінках, дарагой, а тут ти пьйош полний. — І Заза зблиснув очима, немов шаблею в танці.

Наш головний герой був і не проти випити повний. Це, з простого розрахунку, мало би зблизити його з тими людьми, а можливо, навіть допомогло б перестрибнути неприємну сходинку «швидкої допомоги», і кабінет, імовірно, з'явився б у нього набагато швидше, ніж наш головний герой міг собі думати. Він налив повний і одним махом опорожнив стаканчик.

— Хоп, хоп, хоп! Маладец! — закричав Заза, і всі, крім Міші Василенка, підтримали його вигук.

Нарешті головна запропонувала послухати її вірші. Я, як автор цієї повісті, вважаю непотрібним наводити тут усі ці тексти, які читалися того вечора, але один-два (ну, можливо, три) з великим задоволенням викладу на розсуд читача. І не тому, що вони аж такі талановиті, а тому, що в них присутній деякий шарм.

Сякоєва підвелася з місця, налила собі у стаканчик ще вина (всі полюбляли рислінг) і затягла трохи монотонним, але сповненим грандіозності голосом:

Щось животіє у мені,

Щось дише…

Неначебто вагітна я

Від тиші…

І постіль прохолола,

Плями

Крові

На простирадлі…

Я побита й гола,

Зацькована похилим чоловіком…

Обвислі груди, наче шиті ликом…

Брудна й неголена -

Я — українська жінка…

Знедолена,

Немов молочна пінка.

В мені кипить веселий нікотин…

У череві — майбутній син.

Я вишкребу його собі в долоньку -

Не хочу сина — хочу доньку…

Останні слова вона вимовила з таким непідробним болем, що наш головний герой ледь не заплакав. Він аплодував гучніше і довше за всіх. А сама Тетяна Йосипівна, торкнувшись рукою свого чорного, немов труп обгорілої людини, волосся, злегка усміхнулася й сіла на своє місце.

А потім Заза знову запропонував усім випити. І наш головний герой з величезним задоволенням налив собі повний стаканчик. Навіть два. І випив, від чого одразу відчув, що захмелів капітально. Так хмеліють хіба діти або закінчені алкоголіки. Так захмелів наш головний герой. Він хотів веселитися. Його душа просилася назовні, його ноги запліталися під столом у лише їм відомому танку. Він полюбив Зазу. Він полюбив Тетяну Йосипівну та Надію Петрівну. Він полюбив дитячу лікарню, у якій щоденно вмирають діти, а їхні батьки проливають гіркі сльози. Настільки гіркі, що ті проїдають своєю гіркотою батьківські щоки. Аж до кісток Але наш головний герой у цей час не думав ані про дитячу смертність, ані про гіркоти, ані про щось інше. Йому хотілося підхопити Валентину Казимирівну та станцювати з нею танго. Ревенчу дель тангу. З усієї цієї компанії огиду в нього почали викликати хіба ці дві смердючі жінки, між якими він умостився. Так вмощується, мабуть, сир між двома булками у чізбургері. Так вмощується дитина між своїх батьків, коли прибігає зі своєї кімнати. Бо їй, вибачте, страшно.

Ще йому був неприємний Міша Василенко. Він поводив себе так, наче весь світ був йому винний, наче світ цей колись позичив у нього талант і досі не віддав, наче кошлатий светр цього Міші Василенка був витканий з міфрілових ниток. Час від часу Василенко бубонів щось собі під носа. Переважно то були прокляття у бік читаючих. Коротше кажучи, не сподобався Василенко нашому головному герою, було в ньому щось маніакальне, навіть інфернальне.

Поки наш головний герой крутився, він не помітив, як свої віршики почав читати Заза. Він читав з акцентом. Російською.

Я мэжду ног тваих

Вылизывал крахмал,

Я брыл твой мох,

Хамыл тэбэ и лгал!

Твои прыщи давил,

В пупка вгрызался

Желобок!

Я заражал тэбя,

Тэбя лэчил,

Хранил под сэрдцем

Твой носок!

Я абижал тэбя,

Жак только мог,

Любыл, имэл,

Брал, грэл, ламал!

Я был в тэбэ,

В тэбэ я мок,

Бывало, просто

Рядом спал…

Такий був віршик Зази. Щоправда, неповний. І поки він його читав, усі дивилися на Надійку, дружину Зази. Дивився і наш головний герой, і думки про те, що Заза неперевершено тонкий лірик, зі швидкістю бамбука проростали в його голові, але недалеко сиділа Валя, і він оглянувся, щоб побачити її, і, коли побачив, йому знову защеміло десь там, де зазвичай не щемить. Він довго дивився на неї, дивився всіма своїми очима. Нашому головному герою здалося навіть, що і Валя на нього дивиться всіма очима. Тільки вже своїми. Але то йому лише здалося. До кінця у цьому він певен не був.

А далі читала Лідія Марківна, але наш головний герой її вже не слухав. Йому це було нецікаво, і ніхто їй не аплодував, як, власне, і наш головний герой. Не аплодував він і Василю Кириловичу, і всім іншим. Не вражало.

А потім підвівся Міша Василенко. Руки його тремтіли, чоло спітніло так, що можна було побачити у ньому своє віддзеркалення. У руках Міша тримав папірець з виведеними на ньому карлючками. Він читав тихо, але з надривом. Він читав, стоячи на одній нозі (іншу він закрутив удавом навколо тієї, на якій стояв), постійно змахував головою, а носом пускав зеленаві пузирі, які лопались одразу після досягнення певної величини. Василенко читав про якісь іконописні обличчя, про переписані вірші з євангелій, про небо, в якому оселилась осінь пташиних криків, він читав про те, що в якомусь там далекому раю зібралися всі гріхи.

Якщо коротко: Василенко читав.

І поки він читав, з нього сміялися всі присутні. З нього сміявся Заза, тому що він не любив тонких образів. Сміялася Ізольда, тому що вона була заражена сміхом інших. Сміялася Надія Петрівна, тому що сміявся Заза, її чоловік. Сміялася Валя, тому що їй був смішний сам образ цього блідого невротика. Сміялася Лідія Марківна, тому що знала, що у неї хвора печінка і довго їй не протягти, — тому і сміялася — все їй тоді було смішним. Навіть Василь Кирилович хихикав з невідомих причин, адже він був сліпий і глухий до будь-яких проявів людської душевності. Сміявся і наш головний герой. Він сміявся через те, що не знав, чому всі сміються. Він думав, що це прояв доброго тону, що так і треба — сміятися, що це звична річ — сміятися над Василенком, що це така традиція. Навіть я сміявся. Я сміявся тому, що я разом з нашим головним героєм незлюбив цього Васи-ленка, цього невротика, жовчного подагрика, спітнілого, схибленого на своєму таланті маніяка.

Між тим наш головний герой боявся, що і його змусять читати щось своє. Внутрішньо він молився, аби ніхто не згадав, що він прийшов не просто послухати інших, а ймовірно, і себе показати в якості поета.

Принаймні, Валя так його відрекомендувала їхній головній.

— Він поет і лікар. Таких мало, — саме так вона сказала про нашого головного героя.

— Це правда, нас дуже мало. Прозаїків більше. Накопичують досвід, циніки! — відповіла їй головна. — Приводь.

Але коли свої вірші прочитала Сякоєва, прочитав Заза, Марківна, Кирилович, Василенко, Ізольда і всі-всі-всі, тоді хтось (зараз вже і не згадати, хто саме) вигукнув зі свого місця так, як, бува, вигукують на демонстраціях:

— А що новенький може? Нехай новенький продемонструє те, на що він здатний.

І всі підхопили: давай-давай, новенький! Ти ж поет! Чи не поет?

— Та поет, — похитав головою наш головний герой і підняв зад.

Варто зазначити, що ще вдень, зателефонувавши Ніколаю, наш головний герой розповів йому про те, що збирається на такий-от парад планет, себто поезії, і що його однозначно попросять щось почитати, але він нічого писати не хоче.

Тоді Ніколай запропонував свою допомогу.

— У мене є один друг. Він поет. Про нього ніхто, крім мене, не знає. Давай я тобі дам його один вірш, а ти його прочитаєш на цій вакханалії, чи як там…

— На параді?

— Ага, на параді своїх планет, себто поезії. Я в поезії ні бельмеса, як кажуть, ногу в цих ділах не ламав, але де покоїться душа — не мені тебе вчити. Тим більше, цей мій друг завжди любив Ростана. Ну шо?

— Ну, давайте, Ніколай, — погодився наш головний герой, і Ніколай продиктував йому свій вірш.

Наш головний герой знав, що це вірш Ніколая, проте Ніколай не знав, що наш головний герой знав.

І от настав час, коли треба було піднятися з місця і продекламувати вірш, який написав Ніколай.

— Про-сім! Про-сім! — кричали з натовпу.

— Секунду-секунду, — м'явся наш головний герой.

— Про-сім!

Хоч алкоголь добряче зжужмив (правда, цікаве слово?) нашому головному герою мозок, серце однаково намагалося вискочити з грудей. І він навіть не думав про те, яка буде реакція натовпу, чи засміють його, як засміяли фюрера Василенка, чи зустрінуть бурхливими оплесками та криками «браво», як то було з їхньою головною, він думав про те, як він виглядатиме в очах Валі, найсолодшої з жінок, найхарактернішої із самиць, найжіночнішої з усіх панянок, що довелося йому зустрічати за все своє майже тридцятилітнє життя. Наш головний герой косив оком у бік Валі, намагався вловити кожен її рух, кожну мімічну особливість, погляд… Який він, той погляд… Цього він побачити не зміг. Просто фізично зір не досягав такої конкретики.

— Вирізка життя! — почав він, і понеслося:

Весь час, поки він читав, йому хотілося глянути на Валю, побачити й, вловити реакцію, але відірватися від аркуша з чужими поетичними рядками він не міг. І вже коли дочитав, на мить розвернувся до Валі і побачив, як у тої сяяли очі. Вона обережненько підняла до рівня грудей руку і жестом показала, що все вері і навіть дуже вері гуд.

Але свою реакцію пересичений натовп не виказав. Правильніше сказати, її не було помітно. Реакції.

Всі мовчали. Довго мовчали. Нашому головному герою здалося, що мовчали секунд із тридцять У такі моменти, як ви розумієте, це безкінечно, безкінечно довго. Можна тричі переродитися і двічі зганяти за пивом у такі моменти.

Першою відкрила рот головна:

— Ну що ж, — важко зітхнула вона. — Я спочатку хотіла спитати: чому ж усе-таки «Вирізка життя»?

Сказати правду, наш головний герой і сам не до кінця розумів, чому ж саме вирізка, а Ніколая поруч не було, щоб той косо-криво, але пояснив чому саме.

— Це метафорично, розумієте? Це так… Ну, це задум такий.

— Ага, задум, — мовила чорна жінка Тетяна Йосипівна. — Задум — це добре. Тільки, шановний, це не зовсім наше.

— Ну, поет не може догодити кожному, — почала захищати нашого головного героя Валя.

— Е-е-е ні, голубушка! Першочергова мета поета — догодити. Він має бути зрозумілим. Він має виражати прагнення та біль усіх оточуючих. І царя, і натовпу.

— Я не згодна. А якщо поет так мислить? Можливо, поету через третє око такі думки в голову залітають.

— У кого третє око? — запитала головна.

— Ну, припустімо, не в нього, — Валя вказала на розгубленого нашого героя, який молитвами дякував Мадонні за те, що саме Валя стала на його захист.

— Може, не будемо сваритися через якийсь там віршик? — запропонувала не сваритися Надійка.

— Да-да! — підхопив Заза. — Давайте лучче випьєм за здаровьє наших дєтєй!

— За здоров'я ми завжди встигнемо, — відрізала чорна, як смоляна яма, Сякоєва. — Вірші іноді революції робили.

— Швидше, — подав голос Василь Кирилович, — вони були наслідками революцій.

— Зворотною реакцією, якщо точніше, — підправила Ізольда.

— Не знаю, — прохрипіла головна. — Це не наше. Так і знайте. Нам такого не треба. Ми потребуємо чіткості. Коли все чітко, ясно, коли зрозуміло, хто, де, з ким і навпцо, — тоді це поезія. От Заза, наприклад. Всім зрозуміло, чий крохмаль він вилизував, — Надія Петрівна стала червонішою за своє волосся. — Або навіть коли Василенко читає. Це не до кінця наше, але зрозуміло, що він переписує Євангеліє або не переписує. Зараз оно ксерокси є. А тут… вибачте. Тут якісь машиністи і графи фон Візори. Це хто такі? Французи? Бельгійці?

— Це метафорично, — почав був пояснювати наш головний герой, але замовк — безперспективно. Він відчув образу. Він відчув таку страшну образу за вірші Ніколая, що виникло одне лише бажання: схопити стілець та розбити його об лице їхньої головної. Він нікому нічого не був винен. Більше того, зараз він відчув стільки сил, які породила ненависть, яку, в свою чергу, породила образа, що ця онучка образи могла зруйнувати і охайну зачіску Тетяни Йосишвни, і неохайне обличчя Кириловича, хоча той, схоже, сповідував нейтралітет. Ця сила могла придушити все їхнє лікарське кодло одним нігтиком, як, бува, придушують п'яну від керосину вошу, попередньо витягнуту з волосяних заростей п'ятирічної дитини. Але наш головний герой не вирізнявся такими звичками.

— Валю, вибачте, але я тут зайвий. Мені треба піти, — прошепотів він Валі.

— Ну-ну, — почала заспокоювати його Валя. — Ще буде коньяк. Потім танці, оргія кінець кінцем. Вони скоро заспокояться. І забудуть.

— Я не забуду.

— Але вірш у тебе був дійсно пречудовий. Всі це розуміють, просто душа поета — вона ж заздрісна…

— Яка оргія? — раптом запитав наш головний герой.

— Залишайтеся і все зможете самі побачити.

— Ні, дякую.

— Як знаєте. Давайте я вас проведу.

— Буду вдячний.

А Тетяна Йосипівна все ще говорила і говорила. Вона не могла припинити говорити, тому що її понесло. Коли людину несе, тоді її, вибачте, несе, і мало що може її зупинити. Але на цей раз Валі зупинити головну вдалося.

— Секундочку! — прокричала Валя, перебиваючи Сякоєву.

— А? — всі глянули на Валю.

— Нашому гостеві треба йти. Вибачте, будь ласка, але у нього невідкладні справи. Я його проведу, а потім повернуся.

— А оргія? — заголосили всі. — Танці? Коньяк? — кричали лікарі, перебиваючи одне одного.

— Не цього разу, — відкланявся наш головний герой, відчуваючи, що навкруги таки пахне нашатирем.

— Як знаєте, — знизала плечима головна і сіла. Було видно, як тремтять її руки.

— Я піду, — попрощався наш головний герой і вийшов.

— Я скоро, — клацнула пальцями Валя і вибігла за нашим головним героєм. Ї ї груди фантастично колихалися, очі іскрилися непідробними салютами, а підбори, приховані довгою сукнею, цокали об лікарняний кахель.

Стоячи перед дверима, за якими лютував снігопад, наш головний герой вдягав своє добротне пальто.

— Може, пішли зі мною? — боязко запропонував він Валентині Казимирівні піти з ним. — Вип'ємо вина. Можна взяти вина. Випити. Вина. То як?

Серце, та й не тільки серце, виривалося з тіла нашого головного героя.

Груди Валі здіймалися при кожному її подиху. А кожен її подих був глибокий, немов штикове поранення.

— З вами? — зніяковіла вона, і наш головний герой знову побачив у її очах ту покірливість, яку вперше зміг побачити при знайомстві.

— Зі мною, — добродушно посміхнувся наш голов ний герой і чомусь пристукнув черевиками.

— Я хочу, — сказавши це, Валя виловила у гардеробі свою шубку і взяла нашого головного героя під руку.

— Нічого, що ви не повернетеся? — запитав наш головний герой, боячись, що відриває дівчину від своїх друзів.

— Я повернуся, чого ж? — трохи хижувато промовила Валя, і вони пішли у напрямку будинку номер тридцять по вулиці Чорновола, що у Києві.

Дорогою до будинку ноги нашого головного героя налилися свинцем та стали ватяними. Або ні, не так. Ноги нашого головного героя налилися ватою та стали свинцевими. Кожен крок давався йому з важкістю, кожен подих був відчутним та осмисленим, немов розв'язання кубічного рівняння за формулою Кардано. До речі, хто не знає, Кардано — це італійський математик, що жив у XVI столітті. Але це до нашої повісті ніякого стосунку не має. Тим більше, ані автор, ані наш головний герой математику не переварювали з дитинства.

Проходячи повз комірчину, у якій мала сидіти мати тієї, кого наш головний герой вів зараз під руку, донька тієї, хто мав сидіти у комірчині, запитала:

— А все ж таки, чого «Вирізка життя»?

Проте наш головний герой цього не почув. Запитання проскочило повз його вуха, адже наш головний герой був зосереджений на іншому, а саме — видивлянні Марії Федорівни в затінку комірчини. Проте в ній він зміг побачити лише неголену фізіономію когось: цим когосем виявився Артур. Корф не було.