Системне тлумачення кримінального закону

Чимала кількість помилок під час кваліфікації суспільно небезпечного діяння пов'язана із небажанням або неможливістю правильно витлумачити ті чи інші приписи кримінального закону у їх системних чи системоутворюючих зв'язках. Зокрема, досить часто особи, від яких насамперед залежить кримінально-правова кваліфікація вчиненого діяння, діють під час ухвалення рішення у кримінальній справі не згідно з нормативно-правовими актами, пов'язаними відповідними зв'язками із кримінальним законом, а коментарями з не завжди оновленою відповідно до чинного законодавства інформацією. Фактично у кримінальному законі немає будь-яких правил його тлумачення. Такі правила поодиноко пропонуються науковцями стосовно окремих способів тлумачення, проте специфіка кримінального закону у цій ситуації не досліджується. В. Навроцький простежує такий негативний, на наш погляд, зв'язок: відсутність в КК правил тлумачення його норм → неправильне встановлення змісту кримінально-правових норм → помилки у кримінально-правовій кваліфікації.

Водночас закріплення таких правил на законодавчому рівні не тільки необхідне з огляду на становлення законності, з врахуванням практики правозастосування, а й цілком можливе з урахуванням сучасних досягнень теорії кримінального права[443].

Як зауважує Т. Марітчак, перше місце серед причин і умов помилок, які допускаються під час кваліфікації злочинів, за ступенем суб'єктивного сприйняття займає такий фактор, як неясність і суперечливість законодавства[444].

Окремі ж кроки у цьому напрямі все-таки здійснюються, зокрема проводиться активна діяльність щодо введення окремого розділу КК на зразок «Терміни та термінологічні звороти кримінального законодавства», на що вже неодноразово зауважували науковці. Проте одні науковці відстоюють думку щодо відокремлення відповідного розділу[445], інші зауважують про необхідність введення окремої статті чи розділу такого змісту[446] або виокремлення визначення кримінально-правових термінів у окрему статтю, якою розпочинатиметься кожен розділ Загальної та Особливої частин КК України.

Деякі дослідники не є такими категоричними у своїх висловлюваннях і пропонують створити словник кримінально-правових термінів[447] або словники, що визначатимуть понятійний склад законодавства[448].

Окремі науковці, крім цього, зауважують на те, що кодекс не має замінювати собою підручник і рясніти визначеннями, тому слід визначитись, які поняття включити в КК, а які залишити в науці та теорії кримінального права[449].

Хоча наявність такого розділу і не стосуватиметься безпосередньо правил тлумачення кримінального закону, проте активно сприятиме однаковому тлумаченню окремих його приписів, допоможе частково врахувати системоутворюючі та системні зв'язки кримінального закону.

Якщо ж охарактеризувати кримінальні кодекси деяких держав ближнього зарубіжжя, то видається, що вони не надто відрізняються від КК України. Правил тлумачення у досліджених КК немає, як і у КК України, проте існують інші відмінності, які мають фрагментарне значення для тлумачення кримінального закону.

Наприклад, немає окремого розділу щодо тлумачення термінів та термінологічних зворотів у КК Естонської Республіки[450] (але у цьому кодексі не передбачено надання визначення певних термінів у примітках, як у КК України); КК Республіки Таджикистан (проте у примітках до ст. 244 «Крадіжка» є визначення поняття «викрадення»; в примітці до ст. 260 «Фіктивне підприємництво» подано визначення терміна «дохід», який має тлумачитись саме так у цій главі та ін.)[451]; КК Республіки Казахстан (терміни та термінологічні поняття тут роз'яснюються лише у диспозиціях його статей та в декількох примітках, які розміщені в кінці статей. Крім цього, ст. 366 КК називається «Поняття військового злочину» і, відповідно, роз'яснює зміст цього терміна, але ця стаття містить лише диспозицію)[452]; КК Республіки Грузія (тлумачення певних термінів здійснюється в перших частинах окремих статей; ст. 307 КК «Державна зрада» цілком присвячена розкриттю змісту терміна «державна зрада»; у ст. 382 КК «Поняття злочинів проти військової служби» дається визначення відповідного поняття)[453]; КК Республіки Латвії (визначення термінів надаються безпосередньо в статтях КК)[454].

Кримінальні закони деяких країн дещо краще сформульовані у сфері вирішення цієї проблеми. Наприклад, у КК Республіки Узбекистан є розділ восьмий Особливої частини, який цілком присвячений роз'ясненню вживаних у кодексі термінів і називається «Правове значення термінів» (у цьому розділі міститься роз'яснення 45-ти вжитих у цьому кодексі термінів та термінологічних зворотів)[455]; КК Республіки Молдова містить окрему главу ХІІІ, у якій дається визначення певних термінів, що вживаються у цьому кодексі (відмінністю від КК Республіки Узбекистан є те, що роз'яснення кожного терміна винесено в окрему статтю (ст. 120–134 КК)[456]; КК Республіки Білорусь містить у Загальній частині окрему статтю, де надається визначення окремих термінів (ст. 4 має назву «Роз'яснення окремих термінів Кримінального кодексу», і в ній подано визначення 16-ти термінів, які найбільш часто вживаються у КК; крім цього, визначення певних термінів є у примітках, які розміщені на початку окремих глав (зокрема 24, 25, 26, 29, 30, 35, 37) та на початку одного розділу (розділ Х))[457]; КК Болгарії після глави ХІ Загальної частини цього КК міститься Додаткове положення, у якому у ст. 93 дається роз'яснення змісту певних термінів[458].

Як вже зауважувалось, правил тлумачення кримінального закону немає у жодному із досліджених КК зарубіжних держав, відповідно немає правила системного способу тлумачення кримінального закону, які хоч інтуїтивно використовуються під час правозастосування, проте ще не набули офіційного визначення та закріплення.

Слід зазначити, що у зв'язку з відсутністю закріплення правил тлумачення кримінального закону в КК під час дослідження вироків у кримінальних справах у Єдиному державному реєстрі судових рішень України простежити використання тих чи інших правил системного тлумачення виявилось неможливим, адже у вироках немає пояснення щодо обґрунтування того чи іншого тлумачення припису кримінального закону. Проте під час вивчення вироків у кримінальних справах виявлено низку зауважень, які можуть засвідчити про можливі порушення внаслідок необґрунтованого тлумачення, а саме:

1. Деякі суди у вироках у кримінальних справах щодо порушення статей КК України із бланкетною диспозицією зазначають лише те, який нормативно-правовий акт було порушено без вказівки на те, порушення яких статей, пунктів, параграфів відбулося.

Наприклад, Рожнятівським районним судом Івано-Франківської області у кримінальній справі № 1-102/2009 від 3 вересня 2009 року щодо обвинувачення особи у вчиненні злочину, передбаченого ст. ст. 263 ч. 1, 15, 263 ч. 1 КК України, у вироку встановлено: «оцінюючи та аналізуючи детально досліджені у судовому засіданні докази в їх сукупності, суд приходить до висновку, що дії підсудного слід кваліфікувати за ст. 263 ч. 1 КК України, оскільки він носив та зберігав вогнепальну зброю без передбаченого законом дозволу, а також вчинив замах на збут вогнепальної зброї без передбаченого законом дозволу»[459]. Однак у жодній частині вироку немає вказівки на те, що положеннями певного закону передбачена обов'язковість отримання дозволу для вогнепальної зброї.

2. Окремі суди у вироках у кримінальних справах щодо порушення статей КК України із бланкетною диспозицією не розкривають суті допущеного порушення. Наприклад, Старосамбірський районний суд Львівської області у кримінальній справі № 1-75/2009 від 28 грудня 2009 р. щодо обвинувачення особи у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, у вироку зазначає: «Своїми діями С. порушив вимоги: пунктів 1.1; 1.2, 1.3, абзац 1 п. 1.4, підпункт «б» п. 2.1, підпункт «в» п. 2.8, пунктів 11.2, 12.1, 12.2, 12.3, 12.4, підпункт «б» п. 12.9, пункт 13.3 Правил дорожнього руху України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1993 р. № 1094»[460], проте суть порушень не розкрив.

Відтак вважаємо за необхідне сформулювати та охарактеризувати правила системного тлумачення кримінального закону з огляду на зазначені їх види, визначити особливості їх застосування.

3.2.1. Правила, які виникають із системних та системоутворюючих зв'язків кримінального закону

Маємо зауважити, що хоча нами і обґрунтовується необхідність письмового закріплення відповідних правил системного тлумачення кримінального закону, проте низка правозастосувачів, використовуючи відповідні прийоми та правила, не поєднують їх використання із системним тлумаченням.

Наприклад, під час опитування окремої категорії правозастосувачів (слідчих працівників міліції) було встановлено, що вони використовують під час тлумачення приписів кримінального закону його окремі системоутворюючі зв'язки (зв'язки між приписами Загальної та Особливої частин КК України) та системні зв'язки (зв'язки окремих приписів Особливої частини КК України з іншими нормативно-правовими актами законодавства), однак не вказують, що використовують системне тлумачення а отже, не розуміють змісту системного тлумачення.

Враховуючи окреслене, правозастосувачі потребуватимуть роз'яснення окремої термінології та особливостей використання запропонованих у дослідженні правил тлумачення кримінального закону.

Правило: під час системного тлумачення кримінального закону у разі існування системоутворюючих і системних зв'язків у приписі кримінального закону насамперед слід враховувати його системоутворюючі зв'язки.

Це правило активно використовується під час правозастосування. Наприклад, Постановою Пленуму Верховного Суду України № 13 від 23 грудня 2005 р. «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями» у частині першій вказується на необхідність врахування норми КК України; положення статей Особливої частини КК, якими передбачено додаткові ознаки спеціальних видів таких груп чи організацій[461].

Крім цього, з огляду на таку послідовність викладу, вказану у Постанові, можна зробити висновок про вказівку на пріоритетність застосування положень Загальної частини.

Проте, якщо норму кримінального закону неможливо витлумачити лише за допомогою системоутворюючих зв'язків, ті ж постанови Пленуму Верховного Суду спрямовують до інших нормативно-правових актів. Наприклад, у п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 23 грудня 2005 р. «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» звернено увагу суддів на необхідність використання зв'язку кримінального закону із Кодексом України про адміністративні правопорушення, а саме із статтями 173, 173-1, 174, 178, 179, 181, 181-1, 182, 183 та інші схожі спрямування.

Маємо зауважити, що загалом науковцями та правозастосувачами правильно використовуються системоутворюючі зв'язки норм кримінального закону. Однак деякі зауваження виникають стосовно зв'язків із назвою статті кримінального закону, оскільки періодично під час формулювання кримінального закону законодавець не передбачав необхідності врахування зв'язку норми кримінального закону із назвою статті, де вона розміщена. Звичайно, назва статті кримінального закону має лише інформативну функцію, проте і цю функцію завдяки законодавцю вона не може виконувати належно. Зокрема ст. 156 КК України називається «Розбещення неповнолітніх». Вважаємо, що у цій статті мало б йтися про вчинення певного діяння, потерпілими від якого мали бути хоча б дві особи у віці від 14 до 18 років. Однак уже в першій частині цієї статті частково йдеться про малолітню особу (причому про одну, а не двох чи більше, як зазначено в назві статті). Аналізуючи законодавство, видається, що поняття терміна «неповнолітній» не охоплює поняття терміна «малолітній», адже неповнолітньою є особа від 14 до 18 років, а малолітньою — до досягнення нею 14 років[462].

Враховуючи зміст диспозиції статті та її зв'язок із назвою статті, слід було б зауважити, що кваліфікувати за частиною першою цієї статті можна було б лише вчинення розпусних дій щодо особи у віці від 14 до 16 років. У другій же частині вказаної статті взагалі йдеться лише про малолітню особу.

Вважаємо, що таку назву статті законодавець обрав без урахування зв'язків кримінального закону із ст. 6 Сімейного кодексу України та змісту диспозиції самої статті. З огляду на це, назва статті мали б звучати так «Розбещення особи, яка не досягла 16-річного віку» або «Розбещення малолітнього чи малолітньої».

Таке зауваження можна обґрунтовувати не лише до вказаної статті. Незрозумілою видається позиція законодавця, коли в частині статей КК України з їх назви розуміємо, що дії можуть бути одноактні або вчинені щодо однієї особи, а інші вже передбачають чисельність, наприклад, ст. 147 «Захоплення заручників», ст. 150 «Експлуатація дітей», ст. 164 «Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей», ст. 171 «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів», ст. 178 «Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків», ст. 194-1 «Умисне пошкодження об'єктів електроенергетики» та інші. Хоча, на перший погляд, зазначене більше становить проблему лінгвістики, проте це вказує на порушення зв'язків між диспозицією та назвою статті, що може викликати суперечності у разі застосування системного тлумачення кримінального закону.

Так можна охарактеризувати і зв'язок назви розділу із статтями, що в ньому знаходяться. Відтак вже неодноразово науковці звертають увагу законодавця на необхідність зміни назви ІІІ розділу КК України «Злочини проти волі, честі та гідності особи» у зв'язку із відмовою від статей у попередньому КК із відповідним об'єктом посягання.

Крім цього, варті уваги і висловлювання щодо необхідності зміни назви розділу ХVІ «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку» на «Злочини у сфері комп'ютерної інформації»[463].

Правило: під час системного тлумачення кримінального закону слід використовувати системоутворюючі зв'язки з урахуванням їх сили.

Використання цього правила ґрунтується на тому, що системоутворюючий зв'язок між Загальною та Особливою частинами КК України має бути безпосереднім, жодна норма однієї з частин кодексу не має суперечити чи ставити під сумнів положення іншої частини. Цей висновок зумовлений тим, що кодекс — це звід кримінальних законів, які, звичайно, пройшли процес кодифікації. Як відомо, під час кодифікації закони, які їй піддаються, набувають змін. Ці зміни можуть стосуватися не тільки зовнішнього вигляду викладу певних положень, але й змісту. Видається, якщо виникають суперечності між ухваленими доповненнями до КК України та вже наявним чинним текстом, то тим же законом мають вноситися зміни до КК, щоб їх усунути. Так має бути в ідеалі, але яскравий приклад наводить В. Навроцький щодо того, що терміни Загальної частини не використовуються в тому ж значенні і в Особливій частині. Наприклад, у ч. 4 ст. 28 КК України передбачено, що злочин визнається вчиненим злочинною організацією… члени якої за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів. — про злочини говориться у множині. Із окремих статей Особливої частини КК розуміємо, що злочинні організації певних видів можуть створюватися і для вчинення одного злочину. Відтак у ч. 1 ст. 255 КК України йдеться про створення злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину.; ст. 257 КК — про організацію озброєної банди з метою нападу., участь у такій банді чи вчинюваному нею нападі[464]. Позиція Пленуму Верховного Суду України у цьому випадку викликає сумніви щодо дотримання правил системного тлумачення кримінального закону, адже у п. 17 своєї Постанови № 13 від 23 грудня 2005 року «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями» зазначено: «бандою необхідно визнавати озброєну організовану групу або злочинну організацію, яка попередньо створена з метою вчинення кількох нападів на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб або одного такого нападу, який потребує ретельної довготривалої підготовки».

Отже, найперше необхідно встановити всі системоутворюючі зв'язки припису кримінального закону. Наприклад, для диспозиції статті Загальної частини кримінального закону характерними є зв'язки між її частинами, із назвою статті, із назвою інституту (розділу) Загальної частини. Саме згідно з такою послідовністю використання системоутворюючих зв'язків статті кримінального закону слід діяти насамперед під час її системного тлумачення.

Відтак, якщо виникає необхідність застосування ст. 69-1 КК України «Призначення покарання за наявності обставин, що пом'якшують покарання», то сама диспозиція статті спрямовує до ст. 66, яка є у тому ж розділі Загальної частини і дає роз'яснення того, що саме можна вважати обставинами, які пом'якшують покарання. Отже, маємо тлумачення терміна ст. 69-1 КК України на основі положень диспозиції статті 66 КК України.

У разі потреби після використання для тлумачення приписів Загальної частини системоутворюючих зв'язків у Загальній частині необхідно використати для тлумачення її приписів системоутворюючі зв'язки із положеннями Особливої частини КК України.

Наприклад, диспозиція статті Загальної частини кримінального закону може перебувати у зв'язку із диспозицією статті Особливої частини, із санкцією статті Особливої частини, із приміткою до статті Особливої частини кримінального закону.

Якщо говорити про зв'язок диспозиції статті Загальної частини та санкції статті Особливої частини кримінального закону, то М. Хавронюк зауважує на те, що лише на дванадцять видів покарань санкції статей Особливої частини КК України передбачають сотні варіантів застосування у різних поєднаннях і пропорціях, водночас передбачено: кілька десятків варіантів застосування штрафу; шість варіантів громадських робіт; три варіанти виправних робіт; три варіанти арешту; сім варіантів обмеження волі; тридцять дев'ять варіантів позбавлення волі[465].

Такий зв'язок може виявлятись і в іншому вигляді, а саме через колізії, які можуть виникнути між диспозицією статті Загальної частини та санкцією статті Особливої частини КК України. Відтак С. Шапченко зауважує на суперечності, що виникають між положеннями ч. 2 ст. 59 та ч. 3 ст. 289 КК України, а саме:

— ч. 2 ст. 59 КК України передбачає, що конфіскація майна встановлюється за «тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини»;

— в ч. 3 ст. 289 КК України конфіскація майна передбачена як обов'язкове додаткове покарання за незаконне заволодіння транспортним засобом, вчинене за особливо обтяжуючих обставин. Водночас відповідно до ч. 1 ст. 289 КК України таке заволодіння може бути вчинене з будь-якою, зокрема й некорисливою, метою[466].

Виникають і інші аналогічні колізії диспозиції ст. 59 КК України із санкціями окремих статей Особливої частини, зокрема ч. 11 ст. 158, ч. 1 ст. 176, ч. 1 ст. 177, ч. 1 ст. 203-1, ч. 2 ст. 216, ч. 1 ст. 332, ст. 334, ч. 1 ст. 361 та інших.

Можемо зауважити, що такі злочини можуть бути вчинені з корисливою і з хуліганською метою, тому виникає потреба її встановлення під час притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Крім цього, у ч. 1 та ч. 2 ст. 305 КК передбачено «конфіскацію наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, що були предметом контрабанди». Однак законодавчо не обґрунтовано, як можна конфіскувати, наприклад, аналоги наркотичних засобів або їх прекурсори, якщо вони відповідно до ст. 1 Закону України від 15 лютого 1995 р. «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори» заборонені до обігу на території України[467] і не можуть перебувати у законній власності особи, яка вчинила діяння, передбачене ст. 305 КК України.

Таку конфіскацію здійснити неможливо, оскільки згідно з ч. 1 ст. 59 КК України «конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого». Чому законодавець зауважив на обов'язкову конфіскацію цього предмета контрабанди незрозуміло, оскільки як речовий доказ у кримінальній справі він обов'язково буде вилучений і стосовно нього буде ухвалене рішення суддею під час винесення вироку особі, яка вчинила цей злочин.

Правило: використовуючи системоутворюючі зв'язки у системному тлумаченні кримінального закону, необхідно враховувати те, що зазвичай термін може мати легальне тлумачення у тому місці, де він вперше вживається.

Загалом у чинному кримінальному законі та інших нормативно-правових актах законодавець згідно з правилами законодавчої техніки та логіки здійснює аутентичне (легальне) тлумачення терміна (поняття) у тому місці, де він перший раз його вживає. Тобто, якщо у цій статті немає визначення терміна, то необхідно його шукати у попередньому тексті кодексу, а не у його продовженні. Хоча і в цьому не можна бути цілком переконаним, адже визначення терміна «службова особа» ще донедавна було закріплено законодавцем лише у примітці до ст. 364 КК України, тоді як до цього він вживається у значній частині статей, а саме у ст. 127, 132, 147, 149, 157, 158, 158-1, 159 КК України та інших. Вдалим рішення законодавця було виправити цю технічну помилку, закріпивши визначення терміна «службова особа» у Загальній частині КК України, оскільки цей термін є загальновживаним для кримінального закону і має бути визначений саме в Загальній частині КК.

Позиції науковців з цього приводу неоднозначні. Наприклад, Л. Брич висловилась негативно щодо спроби законодавця доповнити статтю Загальної частини КК України поняттям службової особи. Як вона зауважує, таке доповнення є порушенням принципу системності закону. Л. Брич зазначає, що службова особа — один з кількох, відомих КК, спеціальних суб'єктів злочину, а розкривати у статті Загальної частини КК, яка дає родове поняття, ознаки лише одного з різновидів такого родового поняття нелогічно[468].

Не можемо цілком погодитись із такою позицією науковця. Справді, закріплення лише однієї дефініції замало для КК України, проте треба із чогось починати; якщо законодавець не вносить до КК України відповідного термінологічного розділу, то не зайвим було б принаймні доповнення дефініціями в такий спосіб. Загалом таку тенденцію можна було б охарактеризувати як позитивну.

Правило: під час системного способу тлумачення кримінального закону у разі використання безпосередніх чи опосередкованих системних зв'язків кримінального закону слід враховувати юридичну силу нормативно-правових актів, які можуть стати підставою для тлумачення і насамперед використовувати безпосередні зв'язки.

Зокрема, розглядаючи зв'язки норми кримінального закону, яка є у ч. 2 ст. 84 КК України, можна встановити, що взаємопов'язана з такими нормативно-правовими актами: Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, який міститься у Положенні про лікарсько-трудову комісію, затвердженому наказом ДДПВП та МОЗ № 3/6 від 18 січня 2000 р.; Наказ МВС № 256 від 13 травня 1992 року «Про порядок представлення в суди матеріалів про звільнення від дальшого відбуття покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу»; Закон України від 5 липня 2001 р. «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз».

Із цих трьох нормативно-правових актів, як відомо, найвищою юридичною силою володіє закон, проте він не пов'язаний із нормою безпосередньо, що потребує тлумачення, а лише опосередковано. Це означає, що найперше для тлумачення слід застосувати положення, що містяться в Переліку захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання. (Положення про лікарсько-трудову комісію, затверджене наказом ДДПВП та МОЗ № 3/6 від 18 січня 2000 р.), а тоді вже положення Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз».

Важливою та необхідною умовою виконання цього правила є встановлення всіх зв'язків норми кримінального закону. Наприклад, у коментарі до ч. 2 ст. 389 КК України М. Хавронюком установлено системні зв'язки відповідної норми із Законом України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження», чим і обумовлено тлумачення, надане ним до цієї статті. Відтак науковець вважає ухиленням від відбування громадських робіт нез'явлення для виконання таких робіт, безпосередню відмову виконувати визначену для засудженого роботу тощо[469]. Проте ч. 3 ст. 40 Кримінально-виконавчого кодексу України передбачає, що «ухиленням від відбування покарання у вигляді громадських робіт є: невиконання встановлених обов'язків, порушення порядку та умов відбування покарання, а також притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення, які були вчинені після письмового попередження; невихід більше двох разів упродовж місяця на громадські роботи без поважних причин, а також допущення більше двох порушень трудової дисципліни упродовж місяця, поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння»[470]. На захист такої позиції науковця можна було б зауважити, що Кримінально-виконавчий кодекс України прийнятий лише у 2003 році і, можливо тому, науковцем не могли бути враховані його положення, оскільки цей коментар віддруковано також у 2003 році. Однак до того моменту був чинний Виправно-трудовий кодекс України від 23 грудня 1970 року, ч. 3 ст. 82–13 якого передбачала те, що можна вважати ухиленням від громадських робіт. Отже, тлумачення, дане у цьому разі науковцем, порівняно із тлумаченням законодавця значно обмежене, якщо не зважати на слово «тощо».

У іншому коментарі І. Туркевич та Є. Фесенко повністю врахували безпосередні зв'язки норми кримінального закону, закріпленої у ч. 2 ст. 389 КК України, із Кримінально-виконавчим кодексом України і вичерпно вказали, що саме розуміє законодавець під ухиленням від виконання громадських робіт[471].

3.2.2. Правила, які виникають із використання законів формальної логіки у системному тлумаченні кримінального закону

Як відомо, закони формальної логіки необхідні для будь-якого наукового дослідження. Вони допомагають чіткіше мислити, розрізняти істотне та неістотне і, головне, є інструментом спілкування між людьми, оскільки жорсткі логічні структури, які сприймаються кожним однаково, дозволяють зрозуміти один одного, знайти спільне під час спілкування[472].

Розгляд цього питання як окремого підрозділу та такого виду правил системного тлумачення кримінального закону зумовлено дискусіями серед науковців стосовно розмежувань системного та логічного способів тлумачення.

Дійсно, логіка — це наука про мислення. Системний спосіб тлумачення, як і будь-який інший спосіб, має здійснюватись із використанням законів формальної логіки. Ця наука навчає мислити, розмірковувати для досягнення істини, подає правила та закони здійснення мисленнєвого процесу задля встановлення істини[473].

Логічні закони є об'єктивними і не залежать від волі та свідомості людини. Влада законів логіки над людиною обумовлена тим, що вони є відображенням у людському мисленні закономірностей об'єктивного світу.

Зокрема зміст і структура правового акта викладаються з дотриманням законів логіки, що виявляється в юридико-логічній формі юридичної техніки.

Крім цього, згідно з логікою до законодавчих актів висуваються такі вимоги: дотримання принципів права, логічна єдність, логічна повнота та системність, логічна послідовність[474], що має вагомий вплив на кримінальний закон як законодавчий акт та як систему.

Отже, дотримання вказаних та інших вимог, які диктуються логікою, є основою використання системного тлумачення кримінального закону. Не лише загальнонаукові методи дослідження є базовими для здійснення системного тлумачення, але й закони формальної логіки. Підставою для такої нашої позиції є те, що: по-перше, система законодавства має бути сформована правотворцем логічно із використанням системних зв'язків її елементів; по-друге, під час здійснення системного тлумачення обов'язково мають використовуватися закони формальної логіки, інакше такі умовиводи можуть бути хибними.

Дотримання законів логіки є необхідною умовою досягнення істини у пізнанні і забезпечує правильність розумової діяльності людини. Основними ж рисами правильного мислення, на думку Н. Карамишевої, є визначеність думки, послідовність, несуперечливість у міркуваннях, обґрунтованість висунутих положень[475]. Закони логіки як закони необхідного зв'язку між думками (висловлюваннями) у процесі розумової діяльності людей називають ще формально-логічними законами. У загальній (традиційній) логіці до таких формально-логічних законів належить закон тотожності, закон несуперечності, закон виключення третього, закон достатньої підстави. Проте окрім вказаних законів, науковці пропонують враховувати й наявність інших законів логіки висловлювань, а саме: закон подвійного заперечення, закон ідемпотентності, закон комутативності, закон простої контрапозиції, закон асоціативності, закон дистрибутивності, закон де Моргана[476].

Тлумачення законів як різновидність мислення може призвести до істинних суджень про зміст закону лише у тому разі, якщо воно буде правильним. Будь-яке правильне мислення має бути визначеним, послідовним і доказовим. Такому правильному мисленню вчить нас логіка. Тому процес тлумачення законів, щоб бути правильним, має відповідати правилам і законам формальної логіки[477]. Слід зауважити, що питанням встановлення істинності, правильності та хибності присвячено достатньо уваги дослідниками у галузі логіки, зокрема такі питання розглядали І. Герасимова[478], Г. Челпанов[479], А. Чкнаверянц[480] та інші.

І. Герасимова, наприклад, зауважує, що одним із ключових понять семантики є поняття істини, або точніше, істинного значення[481]. Як відомо, порушення вимог законів логіки призводить до неправильного та нелогічного мислення. У практиці мислення трапляються двоякі логічні помилки, пов'язані з порушенням вимог законів логіки: софізми (логічний виверт, який навмисно імітує, наслідує формальну правильність мислення, щоб видати хибне міркування за істинне[482]) та паралогізми (хибний висновок, який є наслідком ненавмисного порушення законів і правил логіки[483]).

А. Чкнаверянц пояснює, що правильність характеризує думку зі сторони її структури, способу зв'язку, істинність — зі сторони відношення думки до об'єктивної дійсності, яке неможливо встановити без аналізу конкретного змісту цієї думки. Видається, що правильність мислення (доведеність, несуперечливість, послідовність) ще не є істиною[484]. Для здійснення системного тлумачення та встановлення дійсного змісту тексту закону на основі структури та способів зв'язку вагоме значення має правильність і істинність. Оскільки логіка — універсальна наука, то її категорії активно використовуються і в науці кримінального права[485].

Закони логіки в результаті суспільної практики набули аксіоматичного характеру. Наприклад, закон тотожності виражає те, що залишається в речах відносно постійним, стійким упродовж певного часу. Закон несуперечності відображає те, що предмет не може одночасно мати несумісні ознаки. Закон виключення третього підтверджує, що предмет не може мати і не мати одночасно ту чи іншу ознаку: він або має цю ознаку, або ні. Закон достатньої підстави відтворює необхідний зв'язок усіх явищ[486]. Проте деякі науковці заперечують закон достатньої підстави як такий[487]. Кожному закону логічного мислення відповідають якісь вимоги. Якщо закони логічного мислення порушити не можна, то на практиці простежується безліч прикладів порушення вимог тих чи інших законів.

Відповідно до поглядів В. Бабаєва специфіка логіки права обумовлена не існуванням в арсеналі досліджень законів і правил логіки чи навіть вимог логіки діалектичної, вона визначається характерними ознаками самого права як явища з його сутністю і типом. Нормативність права, наприклад, вимагає особливої процедури реалізації державної волі в закон, наявності закріплених у законодавстві правових понять і визначень, сформульованих за законами логіки, логіко-юридичної структури правових норм тощо. Системність як ознака права необхідністю вбачає діалектичний зв'язок права і суспільних відносин, які ним визначаються, а також взаємодію і узгодженість структурних підрозділів правової системи. Вимоги діалектичної та формальної логіки під час аналізу державно-правових явищ змінюють право як таке. Особливими є лише їх вияви, що обумовлено специфічними рисами права[488].

Через те, що закони логіки є об'єктивними, природними законами мислення, вони діють у кожному правильному мисленні, незалежно від бажання і свідомості суб'єкта, що мислить, і навіть у мисленні тих, хто ніколи не вивчав логіки і не має ніякого поняття про ці закони. Формально-логічні закони мислення мають загальносуспільний характер.

Характеризуючи закон тотожності, видається, що люди, які користувалися одними і тими ж предметами, помічали, що ці предмети з часом змінюються. Змінювались також і знаряддя праці, з якими їм необхідно було мати справу щодня: на них з'являлись подряпини, плями, змінювався їх колір, гостре знаряддя ставало з часом тупим тощо. Але ці зміни в знаряддях праці були настільки незначними, несуттєвими, що один предмет цілком можна було відрізнити від іншого, адже, незважаючи на всі зміни, річ зберігала свою відносну тотожність. Більше того, ця постійна мінливість речей не заважала їх звичному застосуванню і призначенню, їх продовжували використовувати в тих же цілях.

До прикладу, скільки змін і доповнень внесено до КК України за досить короткий для існування держави час, проте він виконує ту ж функцію та завдання, які були поставлені перед цим законодавчим актом ще в перший день набуття ним чинності.

Суть закону тотожності Арістотель прокоментував у «Метафізиці» так: «Без сумніву, що ті, хто мають намір брати участь один з одним у розмові, повинні скільки-небудь розуміти один одного. Якщо цього не відбувається, яка можлива у них один з одним участь у розмові? Тому-то кожне з імен повинно бути зрозуміле і розмовляти про що-небудь, при цьому — не про кілька речей, а тільки про одну; якщо ж у нього є кілька значень, то потрібно роз'яснити, яке з них (у нашому випадку) мається на увазі»[489].

Отже, дотримуючись закону тотожності, інтерпретатор не повинен під час судження замінювати один предмет судження іншим, одну ознаку предмета, явища іншою тощо. Порушення закону тотожності може призвести до зменшення або збільшення обсягу певного поняття, яке використане законодавцем, і, як наслідок, до необґрунтованого розширюваного або обмежувального тлумачення[490]. Як зауважують О. Бєлокуров[491], Є. Кісілюк[492], І. Козаченко[493], М. Мінаєв[494], І. Паньонко[495], Ю. Петров[496], підміна одного поняття іншим під час застосування кримінального закону має наслідком грубі порушення законності.

Вимоги логічного закону тотожності необхідно дотримуватися: а) в юридичній теорії (під час створення теорії права) і правотворчості (під час розробки і формулювання нормативно-правових актів як самототожніх висловлювань, у яких юридичні терміни повинні мати чітко визначений юридичний смисл); б) під час кваліфікації (юридичній оцінці) злочинів; в) під час застосування нормативно-правових актів. На практиці порушення вимог, що виникають із закону тотожності, під час здійснення системного тлумачення призводять до таких логічних помилок, як «змішання юридичних термінів», «перекручення змісту понять», «використання юридичних термінів у неюридичному значенні»[497]. У той же час, як зауважує Г. Челпанов, закон тотожності застосовується зазвичай до понять та ознак, оскільки вони в процесі мислення мають залишатись тотожними собі, інакше буде порушено правильність мислення[498]. Слушними та схожими за змістом є думки С. Хижняка, який зазначає, що головним для формування змісту терміна може вважатись логічний фактор — зв'язок термінів з визначеними поняттями як формою мислення, що виражає дійсність[499].

Як зазначає Н. Пікуров, дійсно важливо точно визначити лексичні межі терміна, тобто слова чи словосполучення, що дає йому ім'я[500]. Таку проблему не можна залишити без уваги, оскільки більшість термінологічних зворотів складається з одного або двох інших термінів та слів загального вжитку. Якщо тлумачиться термін, який є лише частиною термінологічного звороту, то логічно припустити, що в результаті системного тлумачення дати правильне визначення термінологічному звороту не видасться можливим.

Хоча необхідність ретельного розмежування термінів та термінологічних зворотів науковцями доведена, проте через неуважність, можливо через незнання та бажання зменшити обсяги кримінального закону, чи то за бажанням уникнути тавтології, законодавець вже з перших статей КК допускає розірвання термінологічного звороту. Відтак розділ V! має назву «Співучасть у злочині», у ст. 26 дається визначення терміна «співучасть у злочині», але в той же час назва самої статті звучить «Поняття співучасті», хоча, на нашу думку, мало б бути «Поняття співучасті у злочині» або «Поняття співучасті у вчиненні злочину». Крім цього, логічним продовженням цього термінологічного ряду мав би бути термін «співучасник злочину», а ми маємо назву ст. 27 «Види співучасників», а не «Види співучасників злочину». З іншого боку, помилка у вказаному прикладі не має якихось негативних юридичних наслідків, оскільки назва статті є лише інформативною і було б гірше, якби назва статті містила правильний термінологічний зворот, а у змісті диспозиції була б помилка.

Поширеною в практичному мисленні людей є також помилка суб'єктивного перекручування змісту юридичних понять, коли суб'єкти права не зацікавлені в об'єктивності своїх оцінок, рішень, постанов, інструкцій тощо і інтерпретують їх на свою користь із врахуванням лише тих приписів, які вигідні їм під час застосування.

Використання ж юридичних термінів у неюридичному значенні й, навпаки, неюридичних термінів у юридичному значенні призводить до неточності, розпливчастості формулювань, невизначеності сфери дії норм права. Наприклад, часто простежуємо так званий термін кримінального права «злочинець», проте, на нашу думку, доцільним є вживання іншого

юридичного терміна — «особа, яка вчинила злочин», оскільки саме він вживається в КК України. Хоча згідно з юридичною лінгвістикою навіть під час формулювання одного і того ж терміна є невдалі конструювання термінів. Наприклад, в ч. 4 ст. 41 КК України йдеться: «Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження…», а мало б бути: «Особа, яка виконала явно злочинний наказ або розпорядження.», і таких помилок використання юридичних термінів є безліч.

Отже, можемо сформулювати таке правило системного тлумачення кримінального закону: якщо у законодавчому акті, який пов'язаний із кримінальним законом системними зв’язками, зазначено, що певні терміни, які використовуються у ньому, тлумачаться так тільки тут, то застосовувати їх у цьому ж значенні до кримінального закону не можна.

З огляду на таке правило правильною вважаємо позицію тих науковців, які зауважують, що терміни, встановлені для одного правового акта, без достатньої підстави не повинні вживатися в іншому нормативному акті[501]. Проте результати тлумачення відрізняються від зазначеного.

Наприклад, у ст. 3 Кримінального процесуального кодексу України «Визначення основних термінів Кодексу» на відміну від положень чинного КК України існує аутентичне тлумачення 26-ти термінів, частина з яких безпосередньо стосується КК України. Відтак у КК України вживаються такі терміни, роз'яснені ст. 3 Кримінального процесуального кодексу України: «суддя», «прокурор», «слідчий», «близькі родичі та члени сім'ї», «малолітня особа», «неповнолітня особа» та ін. Однак виникає необхідність зауважити на текст статті, який передує визначенню термінів, а саме: «терміни, що їх вжито в цьому кодексі, якщо немає окремих вказівок, мають таке значення»[502].

Тому, хоч норми матеріального та процесуального права мали б перебувати у взаємозв'язку з огляду на функціональний зв'язок їх норм, для тлумачення приписів кримінального закону маємо використовувати інші зв'язки.

Щодо тлумачення терміна «близькі родичі», то на перший погляд із ним мало б бути найменше проблем, проте існує декілька його визначень. Наприклад, за Кримінальним процесуальним кодексом України «близькі робичі та члени сім'ї» це «чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі» (п. 1 ст. 3); Цивільний кодекс України в дужках визначає їх як «батьки, діти, брати, сестри» (ч. 1 ст. 68)[503]. З огляду на те, що за вказівкою у Кримінальному процесуальному кодекі України терміни, витлумачені у ст. 3, вживаються у такому значені лише для нього, а в ч. 1 ст. 9 Цивільного кодексу України зазначається «положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства», видається, що близькими родичами у кримінальному законі слід визнавати батьків, дітей, братів та сестер.

Проте п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» спрямовує під час визначення поняття «близькі родичі» саме до п. 11 ст. 32 КПК України (1960 року), так тлумачили ці положення і низка науковців[504] до моменту набуття чинності нового Кримінального процесуального кодексу України; деякі з них просто уникають тлумачення цього поняття[505].

Законом достатньої підстави фіксується факт того, що істинність однієї думки має бути обґрунтована іншими думками, обґрунтованість яких не викликає сумнівів[506]. Або всяке судження перед тим, як воно визнається істинним, обов'язково має бути обґрунтованим.

Історично цей закон був відкритий і сформульований значно пізніше, аніж закони тотожності, суперечності та виключення третього, а саме у ХVІІ ст. Готфрідом Лейбніцем[507]. Отже, не може виникнути жодних сумнівів у тому, що особа вчинила терористичний акт, якщо вона застосувала зброю, вчинила вибух, підпал чи інші дії, які створювали небезпеку для життя чи здоров'я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення або з метою впливу на ухвалення рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об'єднаннями громадян, юридичними особами, або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста), а також погрожувала вчиненню зазначених дій з тією ж метою, оскільки визначення терміна «терористичний акт» передбачено ч. 1 ст. 258 КК України і не може бути будь-якого іншого його трактування. На думку А. Шейко, логічну форму достатньої підстави набуває судження про те, що під доведеністю думки розуміють таке судження про дійсність, такі думки, під час яких не тільки повідомляється про істинність якого-небудь судження, а й вказуються підстави, відповідно до яких це судження необхідно вважати істинним[508]. Згідно з таким законом формальної логіки, як закон достатньої підстави, можна стверджувати, що істинним є те, що особа, яка вчинила дії, передбачені диспозицією ч. 1 ст. 258 КК України, вчинила терористичний акт. Як зауважує О. Черданцев, припущення та здогадки відповідно до закону достатньої підстави неприпустимі. Висунуте припущення обов'язково має бути доведене або спростоване в процесі інтерпретації[509].

Правило: якщо у КК України чітко вказано на необхідність використання зв'язку із певним нормативно-правовим актом, то слід скористатися саме цим актом, а не іншим, хоч він і перебуває у зв’язку із цією нормою.

Вважаємо, що особливих проблем під час використання такого правила не повинно виникати. Водночас, як зауважує П. Андрушко, хоча у КК багато норм із бланкетними диспозиціями, окремими його нормами передбачена відповідальність за діяння, порядок та підстави вчинення яких галузевим законодавством або взагалі не врегульовані, або врегульовані нечітко. Як приклад, науковець наводить ст. 142 КК України, якою передбачено відповідальність за незаконне проведення медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною, якщо це створює небезпеку для її життя чи здоров'я. Але законодавчих актів, у яких би регулювався порядок проведення таких дослідів або хоча б давалось визначення, що слід розуміти під такими дослідами, фактично немає (окрім припису у ч. 2 ст. 28 Конституції України, згідно з яким «жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам»)[510].

Ми підтримуємо у своїх дослідженнях думку М. Ковальова, який зауважив, що у разі використання бланкетної диспозиції необхідно точно вказати, які інші законодавчі акти має на увазі відповідна стаття, а саме їх назву та дату прийняття[511]. На підтримку такої позиції висловлюються й інші науковці, наприклад, А. Жалінський. Він зауважує, що прийнято вважати, що бланкетна диспозиція відсилає до норми і відповідно до понять інших галузей права. Але відсилка в нормах не завжди чітко визначає адресата, тобто приналежність норми, до якої відсилають. До того ж, тлумачення поняття принципово ускладнюється, коли його приналежність, тобто правова природа, однозначно не визначена у КК[512].

Л. Гаухман пропонує включити до змісту бланкетних диспозицій статей Особливої частини КК обов'язкові додатки, які б містили всі вказані закони або їх окремі норми, що мали б значення для правової оцінки вчиненого[513]. Це сприяло б підвищенню рівня правосвідомості громадян і, як наслідок, правослухняності, зручності застосування кримінально-правових норм правозастосовними органами, економії часу їх працівників, який витрачається на пошук (під час застосування чинного КК) законів та інших нормативних актів, на які здійснено посилання у цих бланкетних диспозиціях.

Найбільш чітко виявляється використання взаємозв'язків кримінального закону із нормативно-правовими актами виконавчих органів у разі вживання законодавцем у кримінальному законі приписів із бланкетною диспозицією. Відтак, якщо у диспозиції статті йдеться про незаконність певних дій, то необов'язковим є спрямування саме до законів.

Така обов'язковість може бути у разі вживання таких словосполучень: «встановленого законом», як-от у ч. 1 ст. 143, ч. 4 ст. 157, ч. 1 ст. 158-2, ч. 1 ст. 159-1, ст.166, ч. 1 ст. 175 КК України та ін.; «згідно з законом», як у ч. 1 ст. 233 КК України; «не передбачених законом», як у ч. 1 ст. 260 КК України; «без передбаченого законом», як зазначено у ч. 1 ст. 263, ч. 1 ст. 265 КК України; «охоронюваним законом» ч. 2 ст. 359, ч. 1 ст. 364 КК України. У разі ж вживання поняття «незаконні дії» або відсутності відповідного закону слід звернутись до нормативно-правових актів чи підзаконних нормативно-правових актів. Наприклад, щоб правильно витлумачити ст. 216 КК України щодо поняття «незаконні дії» слід звернутись до Положення про виготовлення, зберігання, продаж марок акцизного податку та маркування алкогольних напоїв і тютюнових виробів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 р. № 1251, та Положення про порядок виробництва, зберігання, продажу контрольних марок та маркування примірників аудіовізуальних творів чи фонограм, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 2000 р. № 1555.

Крім цього, у нормах кримінального закону, зокрема в його Загальній частині, є вказівка на використання положень міжнародних договорів (ч. 5 ст. 3; ч. 4 ст. 6; ч. 1 ст. 7; ст. 8; ст. 10), Закону України «Про амністію» (ч. 1 ст. 74, ст. 85, ст. 86), інших законів (ч. 1 ст. 43), акта помилування (ч. 1 ст. 74, ст. 85). Також існують чіткі вказівки на необхідність використання положень конкретних галузей законодавства, зокрема адміністративного. Наприклад, в ч. 2 ст. 78, ч. 5 ст. 79, ч. 5 ст. 83 йдеться про адміністративні стягнення, що спрямовує до адміністративного законодавства.

Найбільш проблематичним є встановлення системних зв'язків приписів кримінального закону, що стосується охорони відносин у сфері господарської діяльності, оскільки вони регламентуються розгалуженою системою нормативно-правових актів, прийнятих державними органами влади різних рівнів[514].

Закон несуперечності. Цей закон у загальній логіці (або ще закон протиріччя[515] чи закон суперечності[516]) формулюється так: не можуть бути водночас істинними два суперечливих висловлювання — стверджувальне і заперечне — про один і той же предмет, у одному і тому ж відношенні[517]. На думку А. Івіна, цей закон викликає найбільше зацікавлення у науковців[518]. Умови виконання цього закону логіки передбачають те, що предмети та явища постійно змінюються і розвиваються, вони володіють певними якостями, які з часом з'являються, змінюються або зникають, тому висновки щодо предмета чи явища можна робити у цьому контексті лише тоді, коли вони досліджуються за однакових умов.

Порушення вимог цього закону під час правотворення може негативно вплинути на використання системного способу тлумачення кримінального закону, адже воно викликає суперечності в чинному законодавстві, суперечності в правозастосуванні, непослідовність у міркуваннях або протилежність наслідків у двох послідовних міркуваннях, хоча, на перший погляд, вони є правильними.

Як зауважує О. Панчак щодо кримінального закону, використовуючи закон несуперечності, слід зважати на те, що закон не містить суперечливих положень. Водночас слід враховувати законодавчі приписи, якими формулюються загальні правила та винятки з них. Під час тлумачення таких «загальних» правил слід чітко визначити їх кількісні характеристики, щоб не отримувати суперечливих положень[519].

Зокрема, загальним правилом є те, що особа, яка вчинила дії, передбачені ч. 1 ст. 307 КК України, а саме незаконно придбала, зберігала та перевозила з метою збуту наркотичні засоби, притягується до кримінальної відповідальності. Винятком із цього загального правила є положення ч. 4 ст. 307 КК України про те, що особа, яка добровільно здала наркотичні засоби і сприяла розкриттю злочинів, пов'язаних з їх незаконним обігом, звільняється від кримінальної відповідальності за їх незаконне придбання, зберігання та перевезення, тобто така особа не притягується до кримінальної відповідальності.

Однак під час застосування цього закону логіки у системному тлумаченні кримінального закону слід пам'ятати, що два протилежні (контрарні) судження, про які йдеться, на відміну від двох суперечних, можуть бути одночасно хибними[520]. Закон протиріччя взаємопов'язаний із законом виключення третього, що і стало підставою для виникнення у деяких науковців враження про їх ідентичність, але у цьому разі точніше буде говорити про доповнення одного закону іншим.

Закон виключення третього. Як зауважує А. Конверський, згідно із законом виключення третього до процесу міркування є така вимога, з якої розуміємо, що з двох суперечливих суджень, в одному з яких стверджується те, що заперечується у другому, одне обов'язково істинне[521].

Такої ж позиції у дещо іншій інтерпретації дотримуються й інші науковці, зокрема М. Бабаянц, В. Жеребкін, Н. Карамишева, М. Тофтул, І. Хоменко та інші. Всі ці науковці погоджуються також у тому, що такий закон формальної логіки, як виключення третього, не можна застосовувати до майбутнього, оскільки про його неспроможність у цій ситуації висловлювався ще Арістотель[522].

Закон виключення третього діє лише між суперечними судженнями — загальностверджувальним і частковозаперечним, загальнозаперечним і частковостверджувальним, одиничним стверджувальним і одиничним заперечним[523].

Крім цього, вагомою умовою застосування закону виключення третього є дотримання вимог інших законів формальної логіки. Якщо порушується вимога одного із законів формальної логіки, то стає неможливим застосування закону виключення третього[524]. Закон виключення третього застосований тільки до суперечних суджень[525].

Загалом можна зауважити, що суть закону виключення третього, як і закону протиріччя, полягає у використанні зв'язку між протилежними висловлюваннями, які розглядаються за однакових умов. У разі недотримання такої вимоги однакових умов, за яких розглядаються суперечні висловлювання, не можна говорити і про можливість використання закону виключення третього.

Зокрема, якщо у кримінальному законі, а саме у ч. 1 ст. 115 КК України, сформульовано, що вбивство — це умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, і водночас ст. 119 КК України передбачає під час вчинення вбивства і необережну форму вини, то не можна використати закон протиріччя або закон виключення третього і сформулювати висловлювання так: С. вчинив вбивство через необережність або С. не вчиняв вбивства через необережність, адже за такого формулювання і перше і друге висловлювання будуть хибними, оскільки вбивство може бути лише умисним. У цьому разі ці формулювання зводяться до нісенітниці через відмінні умови, які охоплюють їх. Якби ч. 1 ст. 115 КК України залишити без змін, а ч. 1 ст. 119 КК України викласти в такій редакції: «протиправне заподіяння смерті, вчинене через необережність», то умови висловлювань стали б однаковими. Тоді б чітко можна було сказати, що С. не вчиняв вбивство через необережність, С. протиправно заподіяв смерть через необережність.

Крім зазначеного, слід зауважити, що у правовій практиці можуть виникати і такі ситуації, коли закон виключення третього не можна застосовувати. Така ситуація можлива із урахуванням презумпції невинуватості. Наприклад, якщо не доведено, що саме ця людина є винною, то не можна сказати: «ця особа вчинила цей злочин» і «ця особа не вчинила цей злочин»[526].

Загалом можна констатувати, що основні закони формальної логіки дозволяють застосовувати правила системного тлумачення за правильних умов, тобто:

— всі терміни, термінологічні звороти тощо під час використання системного способу тлумачення повинні мати відповідне чітке поняття;

— це поняття за однакових умов має бути тотожним самому собі;

— використовувати системний спосіб тлумачення необхідно за однакових умов (наприклад, чинні нормативно-правові акти і зв'язки нормативно-правових актів, чинних в один період часу і т. ін.).

Водночас слід взяти до уваги й інші категорії логіки, які є визначальними під час правотворчості та правозастосування. Відтак понятійний апарат визначає загальну логічну культуру дії законодавця. З поняття починається логічне буття будь-якого правового нормативу. Жодна правова норма як результат правового мислення не може бути сконструйована без конкретної системи понять, які надають правовій нормі логічного смислу, обумовлюють її логічний рух у практичному застосуванні. Саме правове мислення є визначеним понятійним процесом, що зумовлює ті чи інші уявлення, ідеї, переконання, які втілюються в нормативно-правових судженнях. Специфіка правового мислення полягає в тому, що, відображаючи соціальну дійсність, воно водночас широко використовує не лише значний пласт буденних, неправових понять, але й поняття, спеціально сконструйовані — правові поняття. З давніх часів до цього виду понять висувають високі вимоги, значущою серед яких є смислова однозначність. Правова логіка не може оперувати поняттями, не достатньо ясними, розмитими, що спричиняє протиріччя у системі законодавства, невизначеного застосування правових норм[527].

На думку Д. Керімова, сукупність правових інститутів і правових норм тієї чи іншої галузі права розміщується в кодексі у чіткій логічній системі. Здебільшого кодекси складаються з двох основних частин: загальної та особливої. Загальна частина містить ті загальні правила, які розповсюджуються на всі або низку правових інститутів і правових норм особливої частини того ж кодексу; особлива частина виокремлює правові інститути і правові норми, що регулюють визначені суспільні відносини. Відповідно поділ кодексу на дві основні частини зумовлений необхідністю його структурної побудови, має на меті усунення повторень загальних положень під час викладу кожного правового інституту, правової норми[528].

З огляду на вказане, слід сформулювати таке правило системного тлумачення кримінального закону: якщо розкриття смислу норми, що потребує тлумачення, міститься у Загальній частині КК України, то її слід використовувати саме у такому значенні в усьому кримінальному законі або відповідно до вказівки.

Насамперед норми Особливої частини ґрунтуються на нормах Загальної частини, розкриття дійсного змісту норм Особливої частини неможливе без звернення до Загальної частини. Такий взаємозв'язок виявляється у тому, що під час кваліфікації діянь, ухвалення певного рішення в суді щодо звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, тлумачення тих чи інших приписів КК України застосовуються одночасно норми однієї і другої частин[529].

Проте знову маємо зауважити, що законодавець повною мірою не враховує необхідності дотримання під час формулювання положень кримінального закону зв'язків між його Загальною та Особливою частинами, а також пріоритету положень Загальної частини над положеннями Особливої частини. Відтак у ч. 11 та 12 ст. 158, ст. 201, ч. 1 та 2 ст. 204, ст. 209, ч. 2 ст. 216, ч. 3 ст. 240, ст. 244, ст. 246, ст. 248, ст. 249, ст. 300, ст. 301, ст. 305, ч. 1 ст. 306, ст. 332, ст. 334, ст. 361, ст. 361-1, ст. 361-2, ст. 362, ч. 2 ст. 363-1 КК України передбачено спеціальну конфіскацію. Знищення окремих предметів передбачено ч. 3 ст. 204 КК України. Одночасно спеціальна конфіскація та знищення певних предметів передбачені ст. 176, ст. 177, ст. 203-1, ст. 229 КК України. На це науковці зауважують, що конфіскація, знищення та вилучення певного виду майна не передбачені нормами Загальної частини КК України та є нетиповими для кримінального права взагалі[530].

Видається цілком обґрунтованою позиція Т. Подковенко про те, що «лише належно оформлене інституційне утворення можна назвати «системним законодавством»[531]. Щодо кримінального закону, то маємо ознаки певної без системності, оскільки вбачається постійне стимулювання до виникнення колізій, або, як називає це явище О. Бойко, найменшої системності.

Крім того, цей науковець зауважує, що найбільшою схильністю до порушень системних зв'язків володіють норми Особливої частини, саме вони мають стати об'єктом упорядкування[532]. Наявність безсистемності як дефекту кримінального закону підтверджується також П. Агаповим[533], Н. Івановим[534], М. Феоктистовим[535] та деякими іншими науковцями.

Як приклад неврахування зв'язків положень окремих статей Загальної частини з положеннями окремих статей Особливої частини КК України можна навести те, що в ч. 2 ст. 22 КК України передбачено відповідальність з 14 років за вчинення, зокрема, злочину, передбаченого ч. 1 ст. 296 КК України.

Проте, як зауважує В. Грищук, правозастосовна практика свідчить про складності застосування цієї статті до 14-річних неповнолітніх. Санкція цієї статті передбачає покарання у вигляді штрафу, арешту і обмеження волі. Штраф не може бути призначено, оскільки, як правило, у неповнолітнього немає самостійного прибутку, власних грошових коштів і майна (ч. 1 ст. 99 КК). Арешт може бути застосовано до неповнолітнього, який досяг віку 16 років (ст. 101 КК), а обмеження волі як покарання взагалі не може бути застосовано до неповнолітнього (ст. 98 КК)[536]. Загалом питанням особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх присвятив дисертацію В. Бурдін[537].

З огляду на зазначені погляди науковців, видається, що під час впорядкування КК України відповідно до норм національного законодавства необхідно детально розглядати кожну його статтю почергово. Слід установити логічні зв'язки кожної норми кримінального закону, наявність яких обґрунтована системністю законодавства України (нагадаємо, що такі логічні зв'язки, як ми вже пояснювали, є системними зв'язками) та проаналізувати їх на предмет змістового наповнення нормативних актів, які перебувають у зв'язку з окремою нормою кримінального закону.

Як відомо, злочинами можуть бути лише ті дії, які передбачені такими в КК України, а всі інші дії не є злочинними і не передбачають кримінального переслідування. Норми кримінального закону, на відміну від норм кримінального права, не можуть передбачати логічного розвитку.

Проте закони логіки широко застосовуються для його тлумачення. Закони формальної логіки — це спеціальні закони мислення особи, які знаходять своє відображення у правильному зв'язку думок.

У своїх дослідженнях ми цілковито підтримуємо позицію М. Коркунова, який зауважив, що воля законодавця лише настільки становить закон, наскільки вона виразилась у законодавчому акті[538]. Тому вважаємо обґрунтованим таке правило системного тлумачення кримінального закону, а саме: у разі існування сумнівів щодо правильності викладу норми кримінального закону законодавцем слід опиратись на зміст цієї норми, закріплений у тексті КК України.

Стосовно цього правила видається цікавою, на нашу думку, позиція законодавця щодо кола суб'єктів, яким може бути завдана шкода злочином, відповідальність за який передбачено ч. 2 ст. 147 КК України «Захоплення заручників», адже з диспозиції цієї статті розуміємо, що кваліфікованими видами цього злочину є: 1) вчинення його щодо неповнолітнього; 2) вчинення його організованою групою; 3) захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей; 4) спричинення ним тяжких наслідків. Так само і в інших статтях КК України йдеться про неповнолітніх осіб, причому про малолітніх не зазначено. Зокрема, це такі статті, як: ч. 3 ст. 120; ч. 3 ст. 130; ч. 2 ст. 133; ч. 1, 2 ст. 137; ч. 2 ст. 140; ст. 141; ч. 2 ст. 144 та інші. Можна було б на захист законодавця висунути теорію, що КК України було ухвалено у 2001 році, коли ще діяв Цивільний кодекс Української РСР, де неповнолітньою вважалася особа до досягнення 18 років, проте прийняття нового Цивільного кодексу України мало б означати врахування зв'язків кримінального закону з ним, і в тих нормах, де потерпілим зазначено неповнолітнього, слід було б уточнити, про кого саме йдеться — про малолітню, неповнолітню особу або ж про дитину.

Видається, що законодавець надалі буде враховувати Цивільний кодекс України, адже ухвалений він ще у січні 2003 року. Однак Законом України від 11 червня 2009 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» це знову було враховано.

Вказаний закон хоч і не набув чинності, але пропонував КК України доповнити серед інших і ч. 2 ст. 235-3, виклад якої був такий: «те саме діяння, вчинене стосовно неповнолітньої чи недієздатної особи…». Тут було б правильно вказати «стосовно особи, яка не досягла повноліття, та недієздатної особи» або «те саме діяння, вчинене стосовно дитини чи недієздатної особи».

Оскільки законодавець знову вказав «стосовно неповнолітньої особи», то так визначив межі віку потенційно потерпілої особи у цій статті від 14 до 18 років, а вчинення цього складу злочину щодо малолітньої особи мало б кваліфікуватись як обтяжуюча обставина із врахуванням п. 6 ч. 1 ст. 67 КК України, оскільки статтею 235-3 вона як особливо кваліфікуюча ознака не передбачена.

Загалом вважаємо, що законодавець не врахував зв'язок чинного КК України із ст. 6 Сімейного кодексу України щонайменше у 20-ти статтях.

Новоприйнятим ж Кримінальним процесуальним кодексом України закріплено відмінні трактування від положень Сімейного кодексу, зокрема п. 11 та 12 ч. 1 ст. 3 передбачає, що малолітньою є дитина до досягнення нею чотирнадцяти років, а неповнолітньою — малолітня особа, а також дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Слід зауважити, що ми цілком підтримуємо позицію науковців у тому, що взаємодія понятійних апаратів Особливої частини КК та інших галузей законодавства (зокрема, цивільного, трудового, адміністративного, процесуальних галузей) має відбуватися на засадах, аналогічних засадам Загальної і Особливої частин кримінального законодавства:

1) положення інших галузей законодавства повинні використовуватися в Особливій частині КК у тому ж значенні, що і в цих галузях;

2) приписи Особливої частини необхідно вживати у їх власному значенні;

3) терміни інших галузей законодавства розкривають, конкретизують зміст термінів Особливої частини КК України[539].

Належне використання цього правила є надзвичайно актуальним і з огляду на схильність правозастосувачів до обмежувального чи розширювального тлумачення кримінального закону залежно від ситуації, що існує. Відтак деякі науковці у своїх дослідженнях щодо окремих складів злочинів пропонують збільшити санкцію відповідних статей, проте не зважають на те, що покарання, визначене у цих санкціях, здебільшого є цілком достатнім. Проблема в іншому: суд призначає покарання менше, ніж те, яке передбачено в санкції відповідної статті. Отже, особу, яка вчинила розбійний напад за обтяжуючих обставин, суд звільняє від відбування покарання з випробуванням із відчуттям повної безкарності. Якби ж суд під час застосування ст. 75 КК України врахував, що санкція ч. 1 ст. 187 КК України передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від трьох до семи років, а звільнення від відбування покарання з випробуванням можливе лише у разі призначення покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, то таку особу від відбування покарання не звільнив би, а науковцям не було б потреби дискутувати стосовно збільшення чи зменшення санкції зазначеної статті.

Загалом маємо зауважити, що у разі нівелювання використання законів формальної логіки під час правотворення використання їх під час правозастосування значно утруднюється і може спричинити порушення правильності та істинності висновків під час тлумачення кримінального закону та допущення помилок.

Законодавець досить часто робить спроби встигнути за стихійністю розвитку суспільних відносин і соціально-економічних умов життя суспільства, тому однією із рис сучасного законодавства є перманентний характер внесення різноманітних змін і доповнень до законів та інших нормативно-правових актів. Адресат законодавчих вимог не може сприймати і розуміти закон як обов'язковий і стабільний інструмент регулювання його поведінки, коли сам законодавець не до кінця усвідомлює, чого саме він вимагає від виконавців. З іншого боку, у перехідний період від однієї державної системи до іншої стабільний кримінальний закон створити надзвичайно важко. Не підлягає сумніву, що система законодавства мала б бути стійкою та цілісною. У разі ухвалення будь-якого закону, який має зайняти те чи інше місце у системі, або внесення змін до вже наявного закону необхідно повністю спрогнозувати очікувані від ухвалення закону результати. Такий закон можна буде охарактеризувати як ефективний, стабільний та здатний виконувати своє призначення.

3.2.3. Правила, які виникають із співвідношення системного тлумачення з іншими способами тлумачення кримінального закону

У разі внесення змін до чинного законодавства, яке перебуває у зв'язку із кримінальним законом, законодавець мав би передбачати і відповідні зміни до кримінального закону. Не можемо заперечити, що законодавець намагається врахувати зв'язки новостворених законів і під час їх ухвалення одразу ж вносити зміни і до КК. Але слід зауважити, що законодавчі акти інколи проектують особи, які є фахівцями у галузі дії саме цих законодавчих актів, проте вони можуть не надати належного значення системним зв'язкам цих законодавчих актів із кримінальним законом. Наслідки неврахування таких системних зв'язків можуть дуже негативно вплинути на якість кримінального закону і на його системне тлумачення. У цій ситуації до внесення необхідних змін та доповнень до кримінального закону слід використовувати зв'язки норми кримінального закону, що тлумачиться, із нормативно-правовим актом, який діяв на момент її чинності.

Правило: під час системного способу тлумачення кримінального закону слід враховувати зв'язки припису кримінального закону, що потребує тлумачення, із тим нормативно-правовим актом, який діяв на момент чинності припису, що потребує тлумачення.

Наприклад, під час коментування до ст. 164 КК України «Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей» М. Хавронюк пояснює, що неповнолітніми дітьми визнаються особи віком до 18 років, якщо згідно з законом вони не набувають прав повнолітніх раніше (наприклад, внаслідок одруження). Непрацездатними є повнолітні діти, які через фізичні чи психічні вади позбавлені можливості постійно чи тимчасово працювати (це, зокрема, діти-інваліди І та ІІ групи)[540]. Видається, що під час тлумачення норми кримінального закону в частині визначення певних осіб як неповнолітніх дітей науковець врахував чинний на момент ухвалення КК України Кодекс про шлюб та сім'ю, проте не в повному обсязі врахував положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 р., яка була ратифікована Україною 27 лютого 1991 р. Відтак відповідно до Кодексу про шлюб та сім'ю, визначення терміна «дитина» не надається, і він тлумачиться як звичайне слово у тому ж значенні, що його вживає більшість членів суспільства. Проте у ст. 1 Конвенції про права дитини чітко визначається, що дитиною є кожна людина до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до цієї особи, вона не досягає повноліття раніше[541].

Крім цього, 10 січня 2002 р. було ухвалено Сімейний кодекс України, який чітко закріпив визначення терміна «дитина». Отже, здійснюючи тлумачення положень ст. 164 КК України, науковець мав би взяти до уваги на те, що вживання законодавцем терміна «непрацездатні діти» у цьому контексті статті є недоречним. Із врахуванням положень Сімейного кодексу України, а саме глави 16 «Обов'язки батьків утримувати повнолітніх дочку, сина та його виконання», текст статті кримінального закону мав би виглядати так: «…злісне ухилення батьків від утримання дитини або непрацездатних дочки чи сина, що перебувають на їх утриманні.». Таке формулювання суттєво змінює осіб, які можуть бути визнані потерпілими у цьому злочині, проте не змінило б суспільні відносини, для охорони яких було ухвалено цю статтю.

Ми цілковито підтримуємо позицію тих науковців, які зазначають, що у разі прийняття закону, внесення в нього доповнень чи змін слід здійснювати прогнозування, тобто прослідкувати весь ланцюг його взаємодії з іншими законами і підзаконними нормативними актами, вносити необхідні зміни до інших законів. Так чи інакше, але системність права обов'язково накладає свої обмеження на законодавчий процес у кримінальному праві[542]. Однак законодавець не надто схильний враховувати такі ланцюги взаємодії під час нормотворення, що значно утруднює, а інколи й унеможливлює правильне тлумачення кримінального закону.

Річ у тому, що законодавцю слід встановити правило, відповідно до якого прийняття нового акта має здійснюватись разом з комплексом коректив щодо раніше прийнятих нормативних актів. Такі зміни і доповнення необхідно здійснювати безпосередньо із ухваленням нового закону.

Сьогодні є зворотна ситуація, оскільки законодавець вже у значній частині законодавчих актів передбачає, що приймає їх відокремлено від інших законів і нормативно-правових актів. Таку нашу позицію можемо обґрунтувати вже наведеним прикладом, що у певних законах існує вказівка на те, що значення окремих термінів, тлумачення яких надано в цьому нормативно-правовому акті, придатне для використання в такому вигляді лише в цьому ж документі. Як же тлумачити ті ж терміни, якщо вони вжиті в іншому нормативно-правовому акті, а їх тлумачення там немає? Це питання законодавець залишає без відповіді.

Правило: у разі використання всіх можливих прийомів та правил системного тлумачення кримінального закону, коли видається, що смисл припису, який потребував тлумачення, є зрозумілим, слід витлумачити його у зв'язку з загальними та спеціальними принципами кримінального закону.

Змушені з жалем констатувати, що не всі норми кримінального закону відповідають або відповідали нормам Конституції України; чинним міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права. Крім цього, існують й інші недоречності, які неврахуванням взаємозв'язку принципу верховенства права, чи то верховенства закону, негативно відображаються на змісті кримінального закону.

Прикладом такої невідповідності можна навести зміст статті 69 КК України, де зазначалось: «за наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання…». Проте рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 КК України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) № 1-33/2004 від 2 листопада 2004 року визнано таким, що не відповідає Конституції України

(є неконституційним), положення частини першої статті 69 КК України в частині, яка унеможливлює призначення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м'якого покарання, ніж передбачено законом[543].

На цей момент зміст диспозиції статті викладено так: «за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання…». Однією з підстав ухвалення такого рішення Конституційним Судом України є неврахування законодавцем принципів верховенства права та рівності перед законом під час формулювання диспозиції ст. 69 КК України.

І знову ж таки, аргументами для використання положень цього правила є зауваження науковців стосовно досконалості та системності кримінального закону. Відтак В. Навроцький констатує, що існують колізії між окремими статтями чи частинами статей Особливої частини КК України. Це, зокрема, стосується частин статей, які містять забороняючу норму, та норму, яка передбачає звільнення від кримінальної відповідальності у разі позитивної посткримінальної поведінки.

Наприклад, ч. 1 ст. 111 КК України встановлює, що державна зрада полягає у вчиненні принаймні однієї з трьох дій: 1) перехід на бік ворога; 2) шпигунство; 3) надання допомоги. в проведенні підривної діяльності проти України.

Диспозиція вказаної статті не дає підстав вважати, що державна зрада полягає у самих собою контактах з іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками, отриманні злочинного завдання. Така поведінка становить або ж виявлення умислу на вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України, або ж готування до нього, але аж ніяк не закінчений злочин. Водночас з ч. 2 ст. 111 КК України, де передбачені умови звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду, розуміємо, що вона підлягає застосуванню і тоді, коли громадянин України «на виконання злочинного завдання… ніяких дій не вчинив». Однак у цьому разі цей громадянин, на думку В. Навроцького, не вчинив закінченого злочину, не виникли підстави для відповідальності, немає від чого його звільняти. Сам же текст частини статті, яка передбачає звільнення від кримінальної відповідальності у разі цього виду позитивної посткримінальної поведінки, вказує на те, що законодавець виклав норми так, що різні частини цієї статті суперечать одна одній. Як зазначає науковець, у таких випадках потрібно діяти згідно з принципом, відповідно до якого всі неясності, суперечливості закону вирішуються на користь особи, щодо якої застосовується кримінальний закон[544].

Не всі науковці та й правозастосувачі враховують вплив цього принципу під час тлумачення окремих положень кримінального закону. Наприклад, О. Сарнавський у коментарі до ст. 415 КК України щодо відповідальності за порушення правил водіння або експлуатації машин зазначає: «до військових машин слід відносити і залізничні механічні транспортні засоби (електровози, тепловози та ін.), що належать військовому відомству» і обґрунтовує таку свою позицію тим, що законодавець у спеціально відведеному розділі не виносить порушення правил їх водіння та експлуатації в окремий склад злочину[545]. Проте ні цей науковець, ні низка інших не наводять аргументів або просто уникають обґрунтувань щодо віднесення залізничних механічних транспортних засобів до бойової, спеціальної чи транспортної машини.

Отже, з огляду на те, що частина науковців під час визначення інших способів тлумачення зазіхає на межі дії системного тлумачення кримінального закону, про що вже йшлося, окремі правила, які застосовуються під час використання таких способів, залишаються актуальними і під час здійснення системного тлумачення, але у відповідній інтерпретації.

Відтак М. Кострова зауважує, що 1) у разі неясності або багатозначності слова (терміна) необхідно вибрати те значення, яке відповідає його найближчому контексту (стаття КК); 2) якщо значення слова (терміна) не може бути визначеним в найближчому контексті, необхідно звернутися до дальнього контексту, зіставивши паралельні місця[546].

Проте так званий «найближчий» та «дальній контексти», згадані науковцем, можна визначити лише системними чи системоутворюючими зв'язками цього слова (терміна). Наприклад, якщо йдеться про «найближчий контекст», то він може встановлюватися на основі внутрішніх (системоутворюючих) зв'язків приписів одного і того ж закону. Наприклад, ст. 121 КК України «Умисне тяжке тілесне ушкодження» у своїй першій частині дає визначення поняття умисне тяжке тілесне ушкодження.

Правозастосувач, здійснюючи тлумачення ч. 2 ст. 121 КК України, для правильного тлумачення поняття «умисне тяжке тілесне ушкодження» має скористатися зв'язком між частинами однієї норми кримінального закону, а саме ч. 1 ст. 121 КК України. Ідеться про «дальній контекст», якщо в тексті норми закону про кримінальну відповідальність використана бланкетна чи відсильна диспозиції, системними зв'язками яких доречно скористатись під час здійснення тлумачення.

Крім цього, через окремі зауваги до кримінального закону як системи та системи законодавства під час правозастосування або застосування системного тлумачення кримінального закону можуть виникати підстави для виникнення сумнівів стосовно істинності висновків, які стали результатом використання окремих правил системного тлумачення кримінального закону із їх одночасною правильністю. Хочемо зауважити на те, що така ситуація можлива не через недосконалість чи необґрунтованість таких правил, а має цілком логічне пояснення — суб'єктивний характер системи законодавства та кримінального закону. Це те, що мали б враховувати правозастосувачі та ті, хто здійснює системне тлумачення кримінального закону, і не ідеалізувати його використання.

Які б аргументи не наводили науковці, обґрунтовуючи доцільність використання того чи іншого способу тлумачення кримінального закону, жодних аргументів не буде наведено з того приводу, що окремі прийоми інших способів не слід використовувати під час тлумачення. Немає потреби переконувати, що використання одного із способів тлумачення стане панацеєю від усіх помилок під час тлумачення, адже лише комплексне використання усіх способів тлумачення або поєднання декількох із них дозволяє адекватно пізнати приписи кримінального закону.

Окреслене у цьому розділі дозволяє зробити такі висновки:

1. Досліджуючи застосування окремих правил системного тлумачення щодо Загальної та Особливої частин кримінального закону, вважаємо можливим їх застосування після завершення впорядкування кримінального закону та законодавства як відповідних систем.

Оскільки у дослідженні відображено достатню кількість виявів окремих ознак несистемності кримінального закону, то вважаємо за доцільне самостійне використання системного тлумачення кримінального закону лише після їх повного усунення.

У іншому разі використання системного способу тлумачення кримінального закону має здійснюватись у комплексі з іншими способами тлумачення з метою виявлення недоліків тлумачення недосконалих систем.

2. Формулювання правил системного тлумачення кримінального закону має відбуватися в контексті таких видів правил:

— правила, які виникають із системних та системоутворюючих зв'язків кримінального закону;

— правила, які виникають із використання законів формальної логіки у системному тлумаченні кримінального закону;

— правила, які виникають із зіставлення системного тлумачення з іншими способами тлумачення кримінального закону.

3. Виокремлення правил системного способу тлумачення кримінального закону має стимулювати формулювання правил тлумачення кримінального закону. Сформульовані правила тлумачення кримінального закону потребують обов'язкового законодавчого закріплення у Загальній частині КК України, що забезпечить правильне та істинне тлумачення будь-якими суб'єктами, оскільки практично відсутні джерела, де вони відповідно визначені. Закріплення правил тлумачення в кримінальному законі дасть підстави використовувати їх під час правозастосування із відповідним посиланням на статтю КК.

4. У такому контексті нової актуальності набуває питання створення термінологічного розділу у КК України або окремої статті, де б тлумачились окремі терміни та термінологічні звороти, які введені саме цим кодексом та вперше вживаються у ньому. Вказане стало б першим із кроків до впорядкування кримінального закону, виявлення та усунення ознак його несистемності.

5. Проблема виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків кримінального закону залишається надалі актуальною в кримінальній науці.

Створення термінологічного словника, який би містив терміни та термінологічні звороти, використані у кримінальному законі, та їх тлумачення на основі внутрішніх та зовнішніх зв'язків із зазначенням джерела такого тлумачення значно могло б полегшити правозастосування.

Створення такого словника матиме практичне та теоретичне значення для правильного встановлення зв'язків кримінального закону та їх використання під час системного тлумачення.

6. Вивчення зарубіжного досвіду окремих держав засвідчило, що напрацювань стосовно закріплення правил системного тлумачення кримінального закону немає; у жодному з опрацьованих КК немає таких правил, як і будь-яких правил тлумачення таких кримінальних законів.

7. Дослідження варіантів застосування певних алгоритмів тлумачення кримінального закону засвідчило недоцільність їх запровадження.

Системне тлумачення має здійснюватись у комплексі з іншими способами тлумачення кримінального закону або ж із використанням окремих їх прийомів чи правил, що забезпечить досягнення мети тлумачення.