Добромиль,1949 рік


Сніг сходив помалу, а на північному схилі гори тримався аж до початку квітня. Вітер і дощ нарешті здолали ту сіру зледенілу субстанцію, і Олексій Іванович, головний лікар Добромильської лікарні для психічно хворих, думав, чому подібні заклади завжди розміщують в ущелинах, ямах, куди сонячне світло проникає з великими зусиллями. Або в колишніх замках та монастирях, ніби для таких хворих шкода навіть будувати просторі світлі будинки в оточенні життєрадісного краєвиду. Тримав свої думки при собі; просто це була загадка, яку пробувало розгадати не одне покоління радянських лікарів. Крім нього тут був ще один лікар, геть старий. Звали його Адам Вікентійович, і своїми химерною вдачею той скидався більше на пацієнта, ніж на лікаря. Олексій Іванович, комуніст і фронтовик, боявся, що сам стане колись таким самим, день у день занурюючись у безпросвітню темряву надломленої людської психіки. Йому було прикро опинитися в такому місці, і заразом шкода старого лікаря, якого послали сюди аж зі Львова, ніби якийсь непотріб. Лікарня знаходилась у колишньому монастирі, на горі, а далі піднімались ще вищі гори. Влітку тут, напевно, було дуже гарно, але Олексій Іванович приїхав сюди пізньої осені. Тепер зима ніяк не хотіла закінчуватись., а життя в лікарні не вдавалось налагодити. Можливо, причина полягала у відсутності організаційних талантів в самого головлікаря, а, може, у спротиву хворобливих свідомостей, що чулися зле в колишньому монастирі, де свого часу, як розповідав завгосп Степан, виганяли злих духів, тобто займалися екзорцизмом. До війни Олексій Іванович працював на Волині терапевтом у поліклініці райцентру, але ж не психіатром…Та це не мало значення. Мало значення те, що він був партійним і фронтовиком, і мусив їхати на передній край, туди, де тривала війна. Найдовше війни тривають у горах. Влітку, казав той же завгосп, більшість хворих розбрідається світ за очі: хто до родичів, а хто просто на жебри, і тоді стане легше дихати, не доведеться думати, як їх прогодувати.» Як це, на жебри?» — здивувався головлікар. «А що, ви не знаєте, докторе? Свіже повітря йде хіба на користь. Або наймуться до господарів, до сіна чи до дров. Усе це вони й тут роблять, тільки задурно.» Олексій Іванович не був хлопчиком, на війні надивився усякого. Пошкріб рукою потилицю й спитав: «А як дізнаються в облздраві?» «А! — махнув рукою Степан. — Випишете додому, а восени знову приймете. Ви ліпше подивіться, що у нас у пивниці лишилося. Купка бульби й трохи буряка. На селах нічого не купите, бо ніц не вродило. Люди самі пухнуть з голоду. А скоро почнуть мерти й наші пацієнти.» «Я поїду до Львова., - пообіцяв Олексій Іванович. — Фронтовику не відмовлять.»

Ночами було неспокійно, чулася стрілянина. Головлікар заборонив відчиняти браму після смерку, однак досі ніхто їх не турбував. Іноді Олексію Івановичу здавалося, що вночі монастир стає невидимим, а сам він опиняється десь поза реальністю, і прокинеться колись в іншому місці. Адам Віцентійович, можливо, теж почував себе тут не зовсім добре, бо рано лягав спати і вдосвіта вже ходив коридорами. Мав дуже хворобливий вигляд, тужив за кавою, до якої звик ще в довоєнні часи у Львові, і завжди просив головлікаря привезти її зі свого рідного міста. Іноді Олексію Івановичу вдавалося роздобути меленої кави впереміж з ячменем, та й то з великими труднощами. Сам він пив міцний плиточний чай.

Тут він теж змушений був лягати рано, бо електрику часто вимикали. У лікарні навіть не було радіоточки, щоб почути новини і якусь музику. А на хворих, чув він, музика добре впливає. Місця тут вистачало, монастир був величезний, але бракувало ліжок, постілі, й харчів. Дійшло до того, що прибуття нового пацієнта вганяло його в холодний піт. Де мав його покласти, чим годувати? Та й ліків не було.

Іноді вдень Олексій Іванович підіймався на дзвіницю, де не було жодного дзвону, й дивився звідти на містечко й вершини гір. У нього тепер часто немилосердно болів шлунок, і він мусив пити лише ріденький чай з сухарями, а під очима з’явились темні кола. Але лягти на обстеження не міг, бо лишати лікарню на дивакуватого старого психіатра не наважувався. Той міг щось вчудити і втратити роботу. Куди би він подівся? Олексій Іванович мусив про нього дбати, щоб не опинився на вулиці.

Та найбільше муляло головлікаря, що насправді все йому було байдуже. Терпів свій власний біль мовчки, і ніяк не міг зрозуміти, чому людина божеволіє, й чому її так неможливо вивести з цього стану. Мав один підручник з психіатрії, а в Адама Віцентійовича була ціла купа літератури, правда, німецькою мовою, яку він тримав у своїй кімнаті під ліжком. Він часто цитував Фрейда і принижував методи передової радянської медицини. Його легко було позбутися, але саме тому, що легко, Олексій Іванович нікому не прохопився словом, бо одразу ж по старого приїхали б енкаведисти, яких він, як колишній фронтовик, зневажав. Посадити в тюрму старого лише через якогось Зигмунда Фрейда, котрий давно помер, яке безглуздя!

У світі було стільки абсурду, що більшість пацієнтів цього закладу видавались цілком нормальними людьми, тільки дуже самотніми. Вони не тримались купи: їх не об’єднувала жодна ідея чи мета, і дехто був просто щасливий за цими грубими мурами. А з іншого боку цих стін залишалось чимало людей, котрі воліли би жити тут. Однак, ні ті, ні ті інші

не були по-справжньому в безпеці. Попередника Олексія Івановича звільнили через те, що хтось доніс, ніби він ходив молитися до церкви Може, хтось з персоналу, бо тут було четверо санітарів і дві медсестри середнього віку, обидві місцеві. Було їх три, але одну заарештували одразу по приїзді нового головлікаря, бо чоловік її мав якийсь стосунок до бандерівців. Обіцяли прислати їй заміну, зі Сходу, але й досі нікого не прислали, чому Олексій Іванович був навіть радий. Але, швидше всього, міг проговоритися перед родичами хтось із хворих, що мають у себе «побожного» доктора. Тим часом Олексій Іванович вів документацію, їздив на партійні збори, а Адам Віцентійович займався лікуванням, призначаючи в основному бром, хоча більше бесідував з хворими. Часом він забував, хто перед ним, на мить стаючи пацієнтом.

У другій половині квітня Олексій Іванович повернувся зі Львова з мішком перлової крупи, ящиком маргарину і пакунком ліків. Привіз ще п’ять кілограмів цукру, кави для старого, і зарплату. Але його радість була затьмарена. Минулої ночі вмерло одразу двоє пацієнтів: стара жінка й чоловік з п’ятої палати. Адам Віцентійович видибав аж надвір на негнучких ногах, і хотів, мабуть, сказати щось гостре, але прибулий головлікар обійняв його за плечі й повів до свого кабінету.

— Тут стіни не мають вух. Скажіть, що маєте сказати, тільки швидко.

Старий мовчав.

— Думаєте, я не знаю, кого ви звинувачуєте у смерті пацієнтів?

— А кого? — невинно спитав старий.

— Невже ви не розумієте, що країна пережила страшну війну, і немає коштів на утримання лікарень. Я знаю, що у майже всіх пацієнтів дистрофія, авітаміноз, але так всюди. У-сю- ди!

Старий замахав руками, ніби відганяв від себе бісів, і через силу вимовив:

— Прошу не кричати на мене.

— Ще трохи і ви ляпнули б щось таке… Я мусив би повідомити про це самі знаєте кого.

— Але ж я нічого не хотів сказати! Лише: «Добрий вечір!» Вам щось здалося. Доктор Фройд сказав би, що насправді ви почуваєте провину і намагаєтесь випередити звинувачення. Але смію вас запевнити, мені й на гадку не спадало вас особисто у чомусь звинувачувати, та ще й у присутності персоналу. Ваш тягар, тягар сумління, просто вам потрібно його скинути хоч на часину…

— Не розводьте демагогії! — буркнув Олексій Іванович, зворушливо червоніючи. — а то я вас звільню коли-небудь. Я хотів вас порадувати, кави привіз. Може, й мене пригостите?

— З великою охотою! Трохи згодом. Я виписав свідоцтва про смерть.

— А розтин зробили?

— Перепрошую, але я психіатр, а не патологоанатом, — набундючився лікар.

— А яку ж тоді причину смерті ви поставили?

— Найбільш прийнятну в наші часи: серцеву недостатність, — з іронією відповів Адам Віцентійович.

Олексій Іванович знову відчув, що червоніє. Звідки старий міг знати, що десять років тому його змусили у в’язниці НКВС оглядати розтерзані трупи й виписувати свідоцтва про смерть з таким діагнозом? Фронтовий госпіталь — то було зовсім інше.

— Нас з вами обох виженуть, якщо діагноз буде інший, — спокійно мовив старий. — І сюди пришлють когось більш політично свідомого. Хочете, підемо разом?

— Куди? — пошепки спитав Олексій Іванович.

— До трупарні, або моргу, як тепер кажуть. Я вам допоможу. Тільки переодягніться.

— Так-так.

Обоє дверей до церкви були забиті навхрест дошками, але з монастиря йшов підземний хід під саму церкву, а звідти — нагору. Під церквою було просторе приміщення, де стояло два столи, грубо збиті з дощок. У куті знаходився штабель простих трун, що залишились ще з монастирських часів, а тепер у них клали померлих пацієнтів, ховаючи на цвинтарі, що розмістився на схилі гори, трохи вище монастирської брами, ясна річ, без хрестів. Ніхто не залишався у монастирі навічно: або сходив своїми ногами у Діл, або його виносили на гору. Олексій Іванович, оглянувши це «багатство», трохи отямився і пошкодував, що не відклав візит до моргу на пізніше.

— Ви знаєте, пане Олексію, — сказав раптом Адам Віцентійович, — що гітлерівці вбивали психічнохворих, щоб очистити, як вони казали, суспільство від людського непотребу? Проте через кілька літ їхнє число знову виросло до попереднього рівня. Природа не терпить пустоти. І психіатри завжди матимуть роботу. Прошу!

Двері до трупарні були замкнені хіба на засув, а зсередини мали защіпку. На підлозі стояла шафка, де мали бути інструменти для розтину, однак ніхто їх там не тримав. Олексій Іванович приніс усе з собою: трофейні гумові рукавички, скальпелі,йод, перекис водню та інші елементарні речі, бо в Добромилі ще не було своєї аптеки.

На столі лежали тіла, прикриті драними простирадлами. Олексій Іванович, поставив саквояж на маленький столик і застиг в нерішучості.

— Перепрошую, з якого ви року? — спитав Адам Віцентійович.

— З вісімнадцятого.

— А коли вродились?

— 25 липня.

— Значить, Лев. Маєте великодушну й відважну вдачу. Я се відчув…

Старий стягнув простирадло з ближчого тіла, котре було колись чоловіком сорока п’яти літ, а тепер скелет, обтягнутий шкірою.

— Господи! — вирвалось у головлікаря. Лікував він від простуди, слухав легені, але ніколи не бачив своїх теперішніх пацієнтів голими. Одразу було видно, що чоловік помер від виснаження.

Тоді психіатр стягнув простирадло з другого трупа — старої жінки, висхлої як мумія. У наготі обох мертвих тіл було щось священне.

— Ну, то що? — спитав Адам Віцентійович. — Виглядають так, ніби опирі виссали з них усю кров. Але ми з вами обоє знаємо, що ці фантастичні істоти тут ні при чому. Голод, тривалий голод, з’їв їх. Маю сумнів, що всередині в них ви знайдете кишки, шлунок та печінку.

— Як вони вмерли? — спитав Олексій Іванович, ледве стримуючи тремтіння.

— Без сповіді й покаяння.

— Я не про це питаю!

— Звечора ще були живі, а на ранок вже готові. Хтось підв’язав їм щелепи, положив руки на грудях і вклав до них хрестики з патичків. Я не знаю, хто. Пацієнти відпираються. Бачите, їм тепер добре, аж ніби посміхаються. Напевно чули ангельський спів.

— Та замовкніть нарешті!

Олексій Іванович натягнув рукавички й приступив до процедури. Зробив розтин грудної клітки чоловіка й вийняв звідти змучене серце.

— Бачите, серце є! — спробував пожартувати головлікар. — Записуйте!

І почав говорити завчені фрази протоколу розтину.

— Не спішіться так, я не встигаю! — попросив старий.

— Я не збираюся тут сидіти до ночі!

— А ви не припускаєте думки, що душі небіжчиків спостерігають за вами й чують, як ви непоштиво говорите про смерть?

— Душі нема. Бога нема. - відрізав Олексій Іванович. — І так само потойбічного життя.

— То виходить, від них нічого не зосталося?

— Ну, діти, пам’ять…

— Які діти? У тієї старої жінки двох синів спалили живими у стодолі. А доньку забрали до Німеччини. Щодо цього чоловіка, то в нього зроду дітей не було. Пас людську худобу і сам був німий, як та худобина. Міг говорити, але не хотів.

— Чому не хотів?

— Людська душа незвідана. О, чуєте? — показав старий на склепіння. — Знову ходить!

— Хто ходить?

— Ангел.

— Ангели не ходять, а літають.

— Добре, що ви хоч в ангелів вірите…

— Ходім, подивимося! — відчайдушно запропонував Олексій Іванович

— А що буде, як ангел побачить вас із закривавленими руками? І зашийте нарешті рани тим нещасним. О, тепер двері риплять!

— У завгоспа має бути ключ.

— Не певен. Ключі від таких дверей, як оці, - старий показав на напівкруглі ковані двері, що, мабуть, вели до храму, — губляться. Я, здається, чув, ключі від усіх церков має комендант Добромиля. Він носить, напевно, ті ключі на поясі, навіть від тих церков, що спалив власноручно. Тяжко бідаці. Пане Олексію, мені якось не по собі, зашивайте, й ходімо. Тепер від нас нічого не залежить. Завтра Настю Вовк і Данила Домницького поховають. Як кажуть, прах до праху.

— Як, отак без одежі?

— Що, ми варвари? Може, ще скажете вапном залити? Настя приготувала собі вбрання на смерть, і Данилу щось підберемо. У нас цим займаються самі пацієнти. Ями вже викопали, труни готові. Але на похорон приходить начальство з усім персоналом.

— Ясно. Цікаво, хто ж то ходить нагорі? Мусить бути ще якийсь хід, бо двері забиті знадвору дошками.

- Є три світи: небесний, земний, і підземний, а, отже, між ними існують якісь комунікації.


Опівдні Олексій Іванович спостерігав найхимерніший похорон у своєму житті. Пацієнти, десь двадцятеро, оточили дві ями, викопані поруч. Був сильний вітер, і вони понатягали на себе різне ганчір’я, але все одно дрижали від холоду. Були схожі радше на одвічних волоцюг, а не на підопічних радянської медицини. «Колись таке вже було», - подумав він….Литки стискають пружні боки білого коня, а довкола провалля замість носів, криваві рани замість очей; покручені руки, яким бракне пальців, хапають за стремена, а його ліва рука наосліп кидає жмені дрібних монет. Відчуття жалю, огиди, відчаю, що це — незмінне, бо і найбільші скарби не можуть заткнути бездонну прірву вбогості.. Лікар стріпнув головою. Певно, десь вичитав. Труни лежали у ямах, і ніхто нічого не робив. Олексій Іванович злякався, що так вони можуть простояти до заходу сонця, яке, незважаючи на холод, пригрівало; подекуди навіть повипростувались жовті квіточки мати-й-мачухи. І співали пташки. Тільки з лісу йшов якийсь хижий вологий дух.

— Що вони там собі думають? — хотів спитати Олексій Іванович. — Чого вони чекають?

Йому стало прикро, що не знає нікого з пацієнтів по-імені: ні чоловіків, ні жінок. Тільки те, що он той — епілептик, у того — легка форма шизофренії, у того — амнезія. А в тієї молодої жінки у квітчастій хустці — післяродовий психоз. Один чоловік із запалими очима, в калошах на босу ногу, зміряв поглядом головного лікаря, ніби порівнював з кимось. Щось у рисах його обличчя було знайоме, і Олексій Іванович раптом захотів, щоб той помітив у ньому щось таке, чим варто пишатися. Так ніби той був суддя, а головлікар — арештант. І тут люди розступилися.

— Ходіть, кинете грудку землі, - шепнув до нього Адам Віцентійович.

— Щось сказати?

— Ні, але можете перехреститись, якщо вмієте.

— Комуністи не хрестяться, — нагадав Олексій Іванович.

Підійшов до могили, до країв якої налипла жовта глина, похилив голову, як на військовому похороні, тоді взяв грудку землі, розділив її надвоє і кинув на одну й на другу труни. Невідомо, у якій лежала Настя, а в якій — Данило. Це його чомусь стурбувало. Усюди має бути порядок. Постояв трохи, намагаючись не дивитись у яму, а потім відійшов, пропустивши Адама Віцентійовича. Той не барився довго, і після того, як кожен кинув свою грудку землі, всі почали розходитися. Залишилися троє пацієнтів засипати могилу і два санітари, понурі сільські дядьки, за ними спостерігати.

— Чому ви не перехрестились? — спитав головлікар психіатра.

— Бо я — єврей.

— А…

— Цікаво, як я лишився живий? Мене двічі розстрілювали. Один раз у львівському гетто, а другий — тут, — і він показав на Діл, де у сонечку ніжився Добромиль.

— Вибачте, — тільки й вимовив Олексій Іванович.

Увечері він пішов до третьої і п’ятої палати. Аби було тепліше, на зиму хворих поселили тісніше. На фронті він заходив у палати, переповнені стогонами і гарячкою. А тут панувала тиша: кожен перебував у власному світі. У жіночій палаті стояло порожнє ліжко, на якому померла та стара жінка. Усі пацієнтки були якогось невизначеного віку, закутані в дрантя, скорцюблені. Вони трохи злякано подивились на нього, наче оберігали якісь скарби, а він міг їх відібрати. Олексій Іванович завжди ходив разом з медсестрою чи старим психіатром, тому не знав, як себе поводити. Він давно не бував у суто жіночому товаристві. Одна жінка зайшлась кашлем.

— Давно кашляєте?

— Відучора.

Це його трохи потішило. Записав у блокноті.

— А де пан доктор? — спитала жінка, схожа на циганку, пальцями розчісуючи довге волосся. — Помер?


— Чого ви так думаєте?

— Бо він старий. Йому не страшно вмирати.

Олексій Іванович згадав, що на похороні були лише дві жінки. Може, причина їхньої хвороби — страх? Не кажучи ні слова, він розгублено вийшов з палати, як з лігва дикого звіра, і вже у коридорі згадав, що йому було потрібно. Проте не вернувся.

У п’ятій палаті було семеро пацієнтів і таке саме порожнє ліжко.

— Ну, що, хлопці, як настрій? — сказав він весело, бо знав тут Тимка, котрий допомагав на кухні. — Скоро почнемо город садити! Так, Тимофію?

— Так, товарищу докторе, — відповів за всіх Тимко. — Хіба не посилайте мене жебрати. На Спаса мене побили в селі… забув у якому… не пам’ятаю…

Він жалібно подивився на Олексія Івановича, ніби той мав пам’ятати, у якому клятому селі могли побити такого бідолаху:

— Голова від того болить.

— Добре, що ти сказав мені, Тимофію. Нікуди ти не підеш. Без тебе ми не обійдемося.

Той засяяв:

— Я казав хлопцям, що тепер нам буде ліпше!

— Обов’язково. Посадимо багато всього. Бачу, вам добре напалили. А не снилось вам поганих снів? — він показав на порожнє ліжко.

— Ми всі добре спали, — сказав Тимко.

— Ой, не всі! — покивав пальцем лікар. — Хтось з вас не спав на вчора. Хотів би я знати, хто.

— Я спав.

- І я, — озвався його сусід, молодий хлопець.

— Як тебе звати?

— Місько.

— А, може, ти, Міську, випадково збудився і побачив… ну, щось дивне?

— Бігме, я спав! — плаксивим голосом сказав Місько.

— Лишіть, пане докторе, хлопця в спокої, - озвався з кутка немолодий вусатий чоловік. — Він вам ніц не скаже.

— То, може, ви скажете? Хто підв’язав бороду небіжчику? Хто склав ще теплі руки на грудях і вклав до них хрестика? Нічого поганого ви не вчинили. Я хотів навіть похвалити, а не знаю кого. Мене ж не було. Але ви могли покликати когось з санітарів, Адама Віцентійовича. Я хотів би знати, чи мучився Данило перед смертю, чи ні.

Хлоп перехрестився:

— Дай, Боже, кожному так файно вмерти! Під музику…

— Яку ще музику?

— Небесну. Хто почує її, або вмирає до трьох днів, або буде жити дуже довго.

— Я щось не розумію. Хіба між вас є музиканти? І на чому тут грати? — лікар роззирнувся по вбогій палаті.

— Пан доктор думає, що, як ми варіяти, то над нами можна сміятись! — буркнув хлоп і вкрився з головою, навіть повернувся на другий бік.

— Ну добре, добре, — примирливо мовив лікар, щоб не тривожити хворих. — Я думаю провести вам радіо. Там передають всілякі концерти з Києва, Москви… А я хотів би послухати вашої музики.

Тимко перезирнувся з рештою, і як по команді, всі поховались під ковдри. Така злагодженість дій вельми здивувала Олексія Івановича і він тихо вийшов.

Одразу по тому в коридорі блимнуло і погасло світло, що, зрештою, траплялось часто. Олексій Іванович вийняв з кишені недогарок свічки. У дзвіниці був цілий ящик таких недогарків зі справжнього бджолиного воску. Заболів шлунок, спочатку не дуже, а потім різонуло як ножем. З’їв нині пару ложок перлової каші, дурний. Знав, що приступ минеться. Треба полежати спокійно, притиснувши болюче місце долонями, щоб зігрілося. У вікно світив круглий великий місяць і лікар погасив свічку. Майже впав, не роздягаючись, на ліжко, заліз під два тонкі коци. «Власний біль завжди буде ближчий, ніж чужий», - подумав, зціпивши зуби. Накрився з головою й лежав на спині. То було єдине, що відрізняло його від поведінки цих, зболених тілом і душею, людей, які відгороджувались шматком вилинялої байки, вважаючи, що коли світ їх не бачить, то й не може скривдити. І вони згортались в клубок, як їжаки, або скорцюблювались в позі ембріона, однак ніколи не лежали горілиць, як лежать мертві. Олексій Іванович заснув, коли біль стишився, але ще не покинув остаточно, і переродився у страшний сон. Ніби він стояв над ямою в оточенні хворих, і раптом земля порушилась, і він упав у яму навзнак. Над ним зімкнулись обличчя, дуже багато облич, потворних, огидних, злих. Вистачило б кожному кинути по грудці глини, щоб яма зрівнялась із землею. Чомусь він виявився зв’язаним, мотузки боляче врізались у живіт і шию. «Хто був угорі, тепер — внизу», - майнула думка. Він не почував жалю чи образи, лише страх перед невідомістю наступного кроку, до якого вдадуться ті жахливі істоти.

Тут Олексій Іванович прокинувся з мокрим від поту лицем. Лежав горілиць, зі складеними на животі руками, як оті двоє, що померли вчора, ні, позавчора. Будильник не цокав, бо забув його завести, і панувала неймовірна тиша. Місяць помандрував світити кудись далі, можливо, у вікно п’ятої палати. Усім відомо, як погано впливає світло місяця на людей з порушеною психікою. Адам Віцентійович мав би подбати про це, позаслонювати вікна. Чи, може, той волів спостерігати за перебігом хвороби? Міг належати до тих безжальних дослідників, які рятують ціною життя одного — тисячі життів. Саме тому й втримався на посаді. Біль знову розлився по всьому тілу. Ту стару жінку теж міг боліти шлунок, що не приймав жодної їжі. Шлунок- вмістилище життя, генератор життєвої енергії. Як лікар він розумів, що йому потрібне повноцінне харчування, але по селах і містах люди мерли з голоду, і в облздраві йому сказали: приїжджайте восени. У нас — діти в інтернатах, ветерани голодують.

Він заплакав від безсилля перед власним болем і перед несправедливістю, що ділила одних людей на гірших і на кращих, від того, що хворі підуть жебрати, а він їх буде чекати восени. Але Тимко залишиться. Заплакав від приниження, бо бачив, як завгосп Стефан всипав собі до торби мисочку перлової крупи. Мав дома четверо дітей, і ті діти йому важливіші, і що він міг би повідомити про це органи, й тоді Стефан опинився би за гратами на 5 років, чи скільки тепер за це дають після війни. І скільки він, головний лікар, міг би заподіяти зла кожному з цих людей, і, певно, зробив би, якби війна не зрушила сталеву вісь порядку, не змусила ігнорувати закони задля власного чи чужого порятунку. Але війна скінчилась, і знов усе поверталось, навіть божевільні не сміли говорити зайвого. Цікаво, чи Адам Віцентійович мав у своєму арсеналі отруту, яка вбиває людську свідомість, чи користався з неї хоча б раз?

Може, він людина, яку не можна вбити, посадити в тюрму, бо від нього йде сила, яка змушує відступати кожного. Старим людям можна позаздрити: вони стоять на порозі остаточного звільнення.

Нарешті з’явився пульсуючий біль, що підкоряє тіло й думки єдиному ритмові. Єдині ліки, які він міг собі дозволити, це абсолютний спокій.І ще трохи музики, такої, у якій безконечно повторювалась би проста мелодія, без крутих підйомів і різких спадів. Вона звучить в нього у голові, догоджає болю, щоб не став сильніший. Мабуть, це флейта, бо скрипка не така ніжна, у ній не бере участі дихання. І під цю музику, яку чують ті, що сплять і ті, хто ще не заснув у Добромильському монастирі, лікар заснув вдруге, перевернувшись на бік, підібгавши ноги, зовсім близько від дитинства і материнського лона.


Три дні в лісах було чутно вибухи й стрілянину. А шкода, бо стояла сонячна тепла погода, і когось, напевно, убили. Не можна було піти до лісу, піднятись до монастирського саду в горах, до руїн замку. Вони жили наче в облозі, й навіть місцеві жителі не насмілювались йти до лісу, щоб не стати жертвою сліпої кулі. Тому й начальство сюди не їздило, ні зі Старого Самбора, ані зі Львова. Тільки вночі підіймались у гори й спускались з гір найвідважніші. Олексій Іванович, котрий пробув на фронті цілих чотири роки, боявся, щоб повстанці не захопили лікарню згідно неписаних правил партизанської війни, і щоб звідти їх не вибивали війська НКВД. Він заборонив хворим підходити до вікон, попереставляв подалі від них ліжка, а коли стрілянина наблизилась, зігнав усіх до їдальні. Деякі пацієнти виглядали наляканими, ховались. А інші, навпаки, не звертали на постріли жодної уваги. Ані ті, ані інші, проте, не виглядали нормальними, здоровими людьми. Безлад і відчуття небезпеки загострювали ледь притлумлені хвороби, про остаточне вилікування яких навіть не йшлося. Не така то була лікарня.

Ніхто не знав, чи це надовго, бо тривало воно вже кілька років. Олексій Іванович був тут новою людиною і кожний постріл сприймав як катастрофу. Йому здавалось, що після війни він вже ніколи не почує цих моторошних звуків. Після кількох місяців розгубленості й дошкульного почуття того, що він не на своєму місці., лікар нарешті почав давати собі раду, як полководець в оточенні. Але ж не в облозі! Попри все спускався у Діл за електриком, за хлібом, який допомагав нести завгосп Стефан. Хліб був чорний і глевкий, але його можна було виміняти на молоко, яйця чи сушені гриби. Де б він не був у Добромилі, звідусіль видно було монастир і три гори, на одній з яких стояв зруйнований замок. Звісно, то насправді не був монастир ще від 1939 року, але стояли дзвіниця, яку видно було найперше, і церква. Десь у закапелку Олексій Іванович запримітив купу старих паперів, та не мав часу їх оглянути. Найліпше було те все спалити, щоб не накликати біди. Але усе начальство сиділо тихо, наче миші, і можна було зачекати з ліквідацією залишків релігійного культу.

Що діялось в лісі, він не питав, але бачив, як звідти везли на фірах трупи у Діл на опізнання. Війна ніяк не закінчувалась в цих горах. «Навіщо це? — запитував себе колишній фронтовий лікар. — Відомо, хто переміг, для чого гинути молодим хлопцям і вбивати таких самих молодих? Це — божевілля.» Він бачив гори трупів, пекельний вогонь, мародерство, розбій. Ось це була війна. А зараз — полювання, де люди полюють на людей. І поспішав сховатися в монастирі, як раніше ховались тут люди, котрі не хотіли ні вбвати, ні бути убитими. Щось у ньому зламалось. Забагато крові. Він не міг її бачити. Вона ввижалась йому скрізь: уся дорога, що вела в Діл, була захляпана кров’ю, і його очі помічали найменшу плямочку загуслої, свіжої, затоптаної людської крові.

У неділю до монастиря під’їхала вантажівка з червоноармійцями. Олексій Іванович був у себе в кімнаті, пришивав ґудзик до сорочки. Брама була відчинена, щоб впускати родичів хворих, попередньо обшукавши. Ніхто не нарікав, але прикро було дивитись в очі тим збідованим сільським жінкам, старшим чоловікам, які приносили трохи їжі хворим, відриваючи від себе. Олексій Іванович чекав швидку з лікарні, що мала привезти хворого, і зауважив вантажівку, коли та в’їжджала уже на подвір’я. Він пішов до Адама Віцентійовича, але той відповів через зачинені двері, що як їм треба, нехай прийдуть до нього самі.

Із солдатами був капітан НКВС. Із тих, що ніколи не воювали самі й не нюхали фронтового пороху. Очі у нього блищали від збудження, ніздрі роздимались. З таким треба бути особливо обережним, як з пацієнтом-параноїком. І лікар ще подумав, може, справді він стане колись їхнім пацієнтом, і на нього санітари вдягнуть гамівну сорочку. Це трохи зняло напруження. Офіцер поставив бійців довкола усіх входів, а сам у супроводі двох молоденьких солдатиків звелів показати йому всі приміщення. Олексій Іванович то блід, то червонів, коли капітан обзирав кожного хворого, чи немає у нього поранень, або слідів від ременя гвинтівки. Деякі хворі тихо схлипували, а головлікар з відразою дивився на наваксовані чоботи, вгодоване лице й новеньку форму. У четвертій палаті на підвіконні вікна, чомусь відчиненого, сидів пацієнт, схрестивши на грудях руки.

— Отойти от окна! — наказав капітан.

Чоловік навіть не поворухнувся. Олексій Іванович кинувся до нього.

— Назад!

— Це наш хворий Він… він… — забелькотів Олексій Іванович, але не міг пригадати ні імені, ні прізвища. — Він може випасти!

«Усе пропало!» — майнуло у нього в голові, коли клацнули затвори обох гвинтівок Хоч такого не могло бути, як згодом дійшло до нього. — Товаришу капітан, він глухонімий! Ідіот….

Хворий вискалив зуби. Він явно прикидався

— Где-то я его видел, — задумливо мовив капітан.

— Подивіться нього, — лікар навшпиньки підійшов до пацієнта і підняв на ньому сорочку. — Поранень немає.

Тоді взяв його за руку й посадив на ліжко, а сам зачинив вікно, на яке ніхто й досі не поставив грат. Втім, то був перший поверх. Капітан трохи постояв, ворушачи своїми енкаведистськими мізками, а тоді повернувся і вийшов з четвертої палати. Олексій Іванович поволікся за ним. Він опинився у цілковитій владі цієї істоти, котра не просто виконувала свій обов’язок, а ще й насолоджувались цим. Головлікар не був маленьким хлопчиком: ціле життя виконував накази і вмів себе поводити. Але тепер було інше: він стрівся зі злою владою, яка сама напрошувалась, щоб їй чинили опір, бо тільки тоді могла стати сильнішою. Водночас у ній було щось магічне і Олексій Іванович йшов за капітаном як заворожений, дозволяючи тягнути із себе силу, якої й так мав небагато. Він боявся проявити запопадливість, і соромився б найбільше Адама Віцентійовича, якби той був тут. Капітан йшов попереду, зупинявся перед кожними дверима, але відчиняти їх мусив головлікар, що мав нині єдиний вихідний, й підбираючи ключі, відчував, що зараз йому урветься терпець. До того ж він не знав, що за дверима, і страх наростав з кожною хвилиною, замість того, щоб спадати, бо все було наразі в порядку, тобто нічого не трапилось. Капітана зацікавила купа паперів, що лежала за сходами, які вели на дзвіницю. Олексій Іванович навіть не здогадувався, яку бурю спогадів викликали ці абияк звалені рахунки, рукописи, здебільшого, німецькою та польською мовами. Намагаючись приховати сіпання повіки на лівому оці, капітан різко кинув:

— Что делает здесь этот мусор?

Олексій Іванович задивився кудись угору, де з отворів у камені лилося світло.

— Я вас спрашиваю!

— Ми беремо звідти папір на розпал, щоб тріски загорілись.

— Чтобы завтра здесь не было этой поповской мрази!

«Чому я дозволяю так з собою розмовляти? — дивувався Олексій Іванович. — Я ж теж капітан, я тут господар.» І пригадав собі чорний 1937 рік, коли був на волосину від Сибіру. Але й капітан боявся не менше за нього, тому відразу скис.

Наостанок головлікар повів їх до моргу, що знаходився під церквою. Там було пронизливо холодно й вогко, як ніколи досі. Зате порожньо. Столи, оббиті бляхою, помили й зовсім не відчувалося запаху тліну, лише слабкий повів дезинфекції, однак очі в капітана якось дивно заблищали.

— Морг, — коротко кинув Олексій Іванович, гадаючи, що це все пояснює. Однак погляд капітана був спрямований на двері, обкуті залізними штабами.

— Открывайте!

— У нас немає ключа від цих дверей. Вони у коменданта Добромиля. Це лише вхід до церкви.

— Ведите в церковь! — наказав капітан, що вже геть остогид Олексію Івановичу.

У церкві сам головлікар не був. Обоє дверей були забиті дошками І навіщо туди йти? Олексій Іванович згадав, як недавно чув у підвалі звуки, ніби хтось ходив у церкві, й похолов.

У церкві на диво було тепло і зовсім не затхло. Бракувало, зрештою, кілька шибок. На викладеній кольоровими плитками підлозі лежала купка торішнього листя. Розбиті царські ворота акуратно поскладані на місці вівтаря.

Кровь, — сказав капітан. — Здесь пахнет кровью.

Олексій Іванович безпорадно оглянувся. Йому нестерпо захотілось стати під купол, звідки падав пучок теплого сонячного проміння, підставити йому голову, болючий живіт, вічно змерзлі ноги через те, що мав порушений кровообіг. Т реба ступити лише два кроки й він майже їх зробив, коли почув слово «кров».

«Звідки тут кров? — здивувався він. — Та він і справді ненормальний!» Досить було глянути у ці очі, що стали раптом непроникно чорними. А ці ніздрі, що ворушаться, ніби у пса, який натрапив на слід. Він знав, що є люди, яким подобається когось мучити, садисти. Але їх збуджують крики, стогони, а не кров. Зараз обличчя капітана в ясному світлі виглядало просто потворним: брезкле, нездорове, з борознами, проораними часом. Він аж тепер почув запах немитого тіла, не старості й не вбогості, а сморід розпусти й нехлюйства. Але Олексій Іванович зумів позбутися упередженості. На мить йому навіть стало шкода цього офіцера, на якого постійно чигає смерть в горах і долинах. Він промовчав і ступив другий крок до світла.

Їх було усього двоє у величезній церкві. Солдати пішли чатувати надвір. Капітан обернувся і пішов на ногах, що не згинались в колінах, у бічний вівтар, чи як це називалось, бо головлікар нічого не тямив у церковній архітектурі. Олексій Іванович ступив ще крок і опинився у світлі, заплющивши очі від втіхи. Він хотів би розчинитись у тому світлі назавжди. Це було так, якби він сидів на сонячному пагорбі над рікою. Та раптом до нього долетів здавлений крик жаху, і він розплющив очі, чекаючи на постріл, на багато пострілів.

…У кутку висів образ Божої Матері. Лікарю здалось, що він чимось вимазиний, бо на золотому тлі вирізнялись дві темні смуги. Він наблизився і справді відчув запах крові. Під іконою була темна калюжа загуслої крові. Із очей Богоматері текла кров. А між бровами був темний отвір, наче від кулі. Олексій Іванович не знав, що йому робити. Він став свідком приниження офіцера НКВС, його тваринного жаху, і це його у першу хвилю вразило більше, ніж кров, яку він звик бачити в найнесподіваніших місцях. Тепер це не була мана: вони обоє бачили її, але сприймали по-різному. Якби лікар побачив ікону в крові сам, то підійшов би ближче. Але він не насмілився цього зробити, бо в капітана був геть божевільний вигляд. Олексій Іванович позадкував і сховався за колоною, щоб не потрапити під кулі. У нього спрацював інстинкт самозбереження. «Хай воно все горить!» — подумав він, опинившись у безпеці. Хотів притьмом вискочити з церкви, але боявся, що його там схоплять, як підозрюваного в злочині, тому вийшов повільно й одразу відчув щось схоже на зловтіху. Торкнувся рукава солдата, що курив при вході:

— Слухай, капітану трохи недобре. Йди до нього, а я принесу чогось заспокійливого. І пішов до лікарняного корпусу, як господар, якому нема куди тікати. «От і скінчилось моє перебування», - подумав так, ніби між іншим. Зрештою, пожив трохи на світі. Мав дружину, яка померла при пологах разом з дитиною у 1940 році, мав квартиру, в якій поселились інші люди, поки він був на фронті. Мав друзів, яких пропав слід, і двадцять років втручався у функції людського організму, нічого не знаючи про людську душу.


Загрузка...