Слуга з Добромиля

Слуга з Добромиля, 1949 рік

Трохи нетвердою ходою Олексій Іванович подався до свого кабінету, машинально вийняв пляшечку валер’янки, поставив на стіл, і виглянув у вікно, хоча й не хотів цього робити. Загалом картина була мирна. Кілька солдатів оточили криницю під дашком, намагаючись витягти води. Хотіли пити. Коло церкви не було нікого. Це занепокоїло головлікаря.: безневинний весняний полудень, щебет птахів під дахом, і похоронна тиша в коридорі, бо відвідувачі мали прийти пізніше, або їх завернули, — здавались затишшям перед бурею. Як на фронті, порівняв він. Та ні, на фронті йому не загрожувало нічого, крім смерті чи поранення, бо снаряди часом вцілювали й у госпіталі,і тоді доводилось вивозити поранених глибше в тил. Однак ніколи він не почував себе заручником ситуації.Дивно поводився Адам Віцентійович. Спершу його відмову спілкуватися з офіцером НКВС головлікар сприйняв як страх перед мундиром., але тепер це виглядало на тихий бойкот.І про нього наче забули! Старий розчинився у повітрі.Навіть кімнату його не оглянули, бо десь у туалеті загримотіло відро, й стався переполох у капітановій свиті.Не буде кому навіть передати ключі.Зрештою, залишить на столі.

Олексій Іванович не мав наміру йти дивитися, що з капітаном, хоч почувався трохи незручно, бо він як лікар мав би надати тому допомогу. Але щось поки що його стримувало.

Шкода, що він не дізнається, звідки взялася кров на іконі.Чия то була кров? Ікони не плачуть і не стікають кров’ю. Хто міг так підставити його і цілу лікарню? А якби в церкві знайшли пораненого бандерівця? Персонал весь із місцевих, окрім нього і Адама Віцентійовича. Яка ж тоді стаття йому світить? Або розстріл, або 25 років без права переписки. Втім, він і так не має кому писати. Навіть з фронту не було кому. За вікном виднілося дивовижне мереживо молодого листя, затуляючи зеленувату траву на горах, залитих сонцем. На якусь мить він уявив те, чого ніколи не зробить: піде до якоїсь порожньої кімнати з північного боку, вилізе через вікно й піде до лісу. А там знову фронт, де все значно простіше. Тільки, якби він мав переконання, ідею, а не для того, щоб врятувати себе від НКВС.

Та раптом він побачив, яе содати швидко сідають у вантажівку й заводиться мотор. Від’їхали! Олексій Іванович відкрутив корок і втягнув у себе знайомий запах валер’янки, щоб пересвідчитись, що він у себе в кабінеті, а не сидить зараз у кузові зі зв’язаними руками, або не лежить в калюжі з власної крові.

У понеділок вони палили торішнє листя в саду і папери, помічені капітаном у дзвіниці.Щоб вижити, треба звертати увагу й на такі дрібниці.Паперів було зовсім небагато. Олексій Іванович навіть не здогадувався, хто і де міг переховати частину архіву Добромильського монастиря, який не вивезли увесь у тридцять дев’ятому році.Але спалення паперів відбувалось при свідках. Церква була відчинена аж до сьогоднішнього ранку, доки не прийшов завгосп і знову не забив двері дошками. Він нічого не казав, чи бачив щось у церкві незвичайного. Олексій Іванович прийшов туди сам.Ікона була чиста, однак на підлозі залишилася пляма від засохлої крові.Стефан не прибрав її. Він навчився бути мудрим: не виявляти жодної ініціативи, нічого не питати. Адам Віцентійович теж нічого не питав про вчорашній інциндент, так ніби все знав, або вмів бачити крізь стіни. Один тільки головлікар усвідомлював, якої біди їм вдалося уникнути. Увечері він пройшовся палатами. Хворі поводили себе, як звичайно, навіть повеселіли, бо після обіду були відвідувачі.Зрештою, той світ, у якому перебувала їхня свідомість, міг виявитися значно страшнішим, аніж той, що увірвався до них недільного ранку. Олексій Іванович спинився коло пацієнта, який так не сподобався капітану, й спитав, як той себе почуває

— Чудово! — посміхнувся той якоюсь світлою дитячою посмішкою, через що не хотілось йому докоряти. Проте Олексій Іванович усе ж зітхнув:

— Ледь не втратили до халепи, шановний…

— Я маю дар потрапляти в халепу, пане докторе.

«Який же в нього діагноз? — подума лікар. — От, чорт, дірява голова!» Те, що він хотів спитати у пацієнта, мусив знати сам. Однак, наступного дня завгосп затіяв генеральне прибирання території, і потребував допомоги.

— Скоро Паска. У моєму селі хати білять, перуть, церкву обновляють…

— Церква нам не належить, — нагадав головлікар. — Клич надвір усіх, хто бажає погрітись на сонечку. Я потім підійду.

Найбільше роботи виявилось у саду, що впирався до гори. Після обіду посеред саду височіла величезна купа сміття, довкола якої зібрались усі хворі.

— А вогонь їм не зашкодить? — спитав Олексій Іванович старого психіатра. — Ну, те, що вони дивитимуться на вогонь?

Той криво посміхнувся: — Це — не вогонь, а правдиве автодафе!

— Що-що?

— Спалення книг, заборонених Інквізицією.

— Де ви тут бачите хоч одну книжку? — обурився Олексій Іванович. — Та. якби на карту було поставлена ваша чи моя свобода, здоров’я пацієнтів, я спалив би навіть книжки із вашої валізи. Ви не розумієте, що вас можуть звинуватити в нацизмі!

— Паліть, я їх давно знаю напам’ять, — здвигнув плечима Адам Віцентійович. — Але паління книжок легко переростає у звичку. І знаєте, шановний пане докторе, як би ви не вичищали усе, завжди знайдеться привід, аби вас і мене відправити самі знаєте куди.Існує лише один засіб — протиотрута…

— Що ви маєте на увазі?

— Писати доноси. Тільки, якби усі це почали робити, не залишилося б нікого. Треба просто прийняти те, чого не можна змінити. Бути бездіяльним, пасивним…

— Ви не бачили того капітана, — чомусь пошепки сказав Олексій Іванович

- А ви не знаєте, що у тридцять дев’ятому році цей капітан, тоді ще лейтенант, вивіз звідси і з Лаврівського монастиря бібліотеки кудись, здається, у Стрільницю, де їх спалили.І вивіз усіх ченців. Звісно, він виконував накази, втім, люди кажуть, ніби він сам нечистий, бо навіть куля його не бере. Він нас усіх переживе..

- Отже, цей енкаведист безсмертний? — іронічно посміхнувся головлікар.

- Таким, як він, колись відтинали голову, а серце пробивали осиковим кілком. Моліться Богу, щоб він не стрінувся вам знову…

- Я — атеїст.

- Богові байдуже, чи ви атеїст, католик чи юдей. Без його волі жодна волосина не впаде з голови. Я це знаю. Коли мене двічі розстрілювали, я казав собі: «Бог зі мною, а тому не може трапитися нічого лихого.»

- Але ж інших вбили!

- Так, їм не пощастило.

Мусили незабаром відійти від вогню, бо стало гаряче. Листки, змережані старанним почерком давно померлих ченців, корчились у полум’ї.

— Ну, що ж, — сказав Адам Віцентійович, — мої предки не раз спостерігали подібні видовиша у Фламандії, Іспанії, Німеччині, а потім їх самих спалювали на кострищах як єретиків або чаклунів. Коли я дивлюся, як горить папір, у мені щось оживає.Здається, ніби ось-ось розірветься запона, яка відділяє минуле від майбутнього, і я згадаю все. От тільки не знаю, навіщо це мені. Піду, прогуляюсь садочком…

Олексій Іванович заплющив очі й запах диму пригнав йому видіння: туша вепра на величезному вогні, золотистий килим, розстелений поверх гістої зеленої трави, оксамитовий присмак мальвазії.Перстень з печаткою врізався у палець руки, спухлої від меча. Рожеве небо на заході…Хлопчик — слуга накладає мазь на поранену ногу….

Лікар стріпнув головою, відганяючи ману. У нього ж ні роду, ні племені: мати — прибиральниця у школі, з варикозом на ногах, тата взагалі не було. Стеля, що завжди протікала і доводилося підставляти миски, вічний запах сирої крейди. «Де мій батько?» — кричить він, худющий підліток. І мати б’є його по лиці.Кров з розбитої губи, гидкий присмак крові…

Тим часом старий лікар майже зникає у надвечірньому тумані. Олексій Іванович повертається у 1949 рік, як у нову реальність, і бачить пацієнтів, санітарів, завгоспа Стефана з розчервонілим лицем і вилами в руках. Дим від автодафе ХХ століття підіймається вгору, але, здається, тільки Олексій Іванович сприймає його, як жертву, марну жертву. Він дивиться на людей, котрих неможливо вилікувати, бо душу лікує тільки інша душа. Рани закриваються і відкриваються, ніби двері. Їх не можна забити дошками навхрест Вони відкриваються від кожного подуву вітру Історії чи навіть випадково підслуханого слова.

«Я теж божевільний — думає з жахом Олексій Іванович, — тільки ще здатний себе опанувати.» У гарячому повітрі над вогнищем тремтять обличчя людей, яких він бачив досі сидячими на ліжку, або згорнутих в позі ембріона із закутаною головою. Тут, у саду, на свіжому повітрі, вони такі самі змучені, виснажені, але вогонь відбивається в їхніх очах, дерева, він, їхній лікар, стіна, за якою — Добромиль з його убогим базаром, заповненими трупами криницями і соляними шахтами, де непохованими лишились останки їхніх родичів. Саліна, Саліна, Саліна. Це слово він чув від одного чоловіка, що міг би стати його пацієнтом. Сидів на землі коло ринку, зарослий, брудний, і повторював це слово. Люди його оминали, хрестились, а дехто плакав. Але ні про соляні шахти, ані про розстріляних євреїв лікар нічого не знає.Це стане відомо через п’ятдесят років, коли його вже давно не буде на світі.

До нього підходить чоловік, котрий стояв зі схрещеними на грудях руками учора, в четвертій палаті на тлі розчиненого вікна. Це його думки про Саліну і людей, чиї поламані кістки лежать на споді соляної шахти, а не думки лікаря, у кого рани подібні до дверей, які не можна замкнути, бо від них немає ключа. Він стає навпроти лікаря і той починає розмову першим:

— Подобається?

Він має на увазі вогонь, що стає щораз яскравішим у сутінках, які наближають неминучу темряву ночі.

Той посміхнувся лагідно:

— Ніхто так не любив вогонь, як я. Мені доводилось віддавати йому все. Я розпалював його і сам гасив. Можна сказати, що я народився у вогні, і вже не знаю, чи супроводжую його, а чи він супроводжує мої вчинки.

— Вчинки?

— Ви думаєте, пане докторе, що тут, поміж ваших пацієнтів, ніхто не робить вчинків, що ми існуємо, як бур’ян?

— Не знаю, що ви робите Але кожен має підстави перебувати тут, і ці підстави задокументовані, - трохи роздратовано мовив лікар.

— Я потрапляв у гірші ситуації.Мене намагались знищити ще немовлям. А люди, котрі врятували мене, не питали, чи хочу я жити далі.Я мушу бути їм зобов’язаний. Ви хочете сказати, що ніхто нікому не зобов’язаний? З юридичної точки зору — так, тобто vita minima.Але з точки зору vita maxima я маю досі борги.

- І доки це буде?

— Доки не залишиться жодного живого нащадка моїх доброчинців.

— Дивно це чути. Оригінальна теорія…

— А ще мені треба багато чого робити, що випливає з мого статусу боржника: виправляти заподіяну кривду, пом’якшувати зло. Світ стає щораз складніший, і мені важче сповняти мої обов’язки, бо я вже старий…

— Скільки ж вам років?

— Моя доля звершилась у 1301 році від народження Христа.

Дечого головлікар таки навчився за півроку свого урядування в Добромильській психіатричній лікарні. Наприклад, не сперечатись зі хворими.

— Он як, — сказав він ущипливо. — Як на такі літа виглядаєте ви нівроку.

— Коли я почав себе пам’ятати, мені було два роки, отже, народився я приблизно у 1287 році.Признайтеся чесно, ви колись заглядали до моєї історії хвороби?

— Не встиг.

- І не дивіться! Записи робив Адам Віцентійович, проте він не не зміг нічого путнього написати, хоч знає напам’ять Фройда і вважає мене симулянтом під прибраним ім’ям.

— Прибране ім’я — не дивина. Розшукувані злочинці роблять це не раз. — Олнксій Іванович делікатно кашлянув. — Я не вас маю на увазі.Просто знаю, що в нашій країні це не допомагає.Тут якщо можна від когось сховатись, то тільки від себе. Втім, без документів вас сюди б не прийняли. У вас же є документи?

— Аякже!

- І як вас звати згідно документів?

— Можете звати Іваном, або Петром, мені байдуже. Я маю до вас пильну справу, але, щоб залагодити її, мушу багато чого спершу пояснити. Я бачив, як ви щойно дивились на вогонь, ніби тримали в руках келих вина, а поруч лежав меч. Цілком можливо, що ваш предок, втіленням якого ви є, має стосунок до моєї історії. Бо тільки лицар міг відмовитися від теплого місця у Львівській поліклініці для військових. Вам треба було зробити лише малесеньку поступку вашій гордості…

— Неправда, все було не так! — вигукнув Олексій Іванович. — Я погодився, але туди призначили досвідченішого лікаря, кандидата наук.

— Так, це пояснює все.

- І взагалі, дайте мені спокій!

— Добре, — здвигнув плечима химерний пацієнт. — Вже даю….

І повернувшись, пішов у напрямі лікарняного корпусу. Полум’я хитнулось йому вслід. Всі охнули, бо, здавалось, вогонь зараз побіжить, спалюючи усе на своєму шляху.

«Маячня якась,» — подумав лікар. Йому щось перехотілось дивитися на вогонь, і він пішов углиб саду, не туди, де мав бути Адам Віцентійович, а трохи вправо у бік залісненої гори, до якої впритул наблизився сад. Звідти йшов дикий первісних запах моху, прілого листя, плісняви. Гора була природньою огорожею для велетенського старого саду, про який давно вже ніхто не дбав, але, безперечно, користав з яблук, горіхів та слив, коли надходила їхня пора. Олексій Іванович сперся на стовбур і став дивитися на гору знизу, думаючи, що по тому крутому схилу напевно не здіймалася жодна людина: суцільне плетиво буків і грабів, поміж яких дощі й вітри влаштували цілі загати хмизу й змертвілого листя. Цікава тут природа. Коли настане мир в цих горах, він зможе краще їх пізнати.

Щось свиснуло йому над вухом і по плечі вдарила відчахнута гілка. Олексій Іванович інстинктивно сховався за стовбур, хоч його добре було видно з гори. Але другого пострілу не було. Його попередили. Він навіть не встиг злякатись того лісового снайпера. Тільки чомусь стало прикро. Мав на собі лікарський білий халат і прийняв усі правила, які йому нав’язали як з Гори, так з Ділу, а тому досі був живий.

Він поволі рушив назад, до вогнища, у якому згорів увесь папір й тріщало лише сухе гілля. Хворі розійшлися по саду в пошуках палива, щоб продовжити існування вогню. Помітивши, що двоє йдуть у його бік, до того місця, де він щойно стояв, лікар замахав руками:

— Не смійте туди йти! Не можна!

Як на маленьких дітей. Бо чувся наче ошуканим. Не через постріл, ні.А тому, що як дитина, вірив у те, що казали йому пацієнти, та й просто інші люди. Не любив наказів, проте був піддатливий на прохання, як усі самітники. Але ж знав життя…Не злічити на ньому було синців, подряпин, ран, завданих часом. Це зношене життя мало би з кожним роком цінуватись все менше, та чомусь ті, кому воно належало, ставились до власної руїни щораз із більшою шанобливістю. Парадокс! Молоді ведуть війну, наче дикі звірі, ховаючись по ярах, вмирають, віддаючи своє життя за безцінь. Натомість старі правлять тим часом світом без найменших докорів сумління, бо зрештою, виживають не найкращі. Хіба було по-іншому у тому 1301 році?

«Доля звершилась.» Що це має означати?

У казенній кімнаті, майже палаті, де в холодних кутках зависла припорошена павутина, Олексія Івановича охопив смуток Він міг би піти до свого кабінету, попрацювати з паперами, заварити міцного чаю, але думка, що його можуть вбити тепер, після чотирьох років війни, що він і далі залишається мішенню для тих, що з лісу, і для тих, хто з міста, не вступалася з голови. Життя не повинно бути безглуздим, принаймні, його кінець. Мабуть, для того люди вигадали Бога, щоб виправдати абсурдність власного існування.

Він просто ліг собі на ліжко, ногами до вікна, ніби вечірне темносинє небо було чимось кращим, ніж бруднобіла стіна з потрісканими дверима й поламаним замком.І нічим не відрізнявся від тих, кого віддано під його опіку: такий самий убогий, напівголодний, покинутий. Мабуть, Бога треба було вигадати ще й для того, щоб мати з ким говорити на самоті.

Від хвороби та поганого харчування Олексій Іванович весь час хотів спати, тому заснув і цього разу, як, зрештою, усі, хто лишався на ніч у лікарні.Знову у його голові з’явилась сумовита музика: не скрипка, а флейта, а, може, навіть людський голос. Та зненацька тіло його струсонуло від внутрішнього поштовху, аж підкинуло на ліжку: не спи! За вікном шумів дощ, падав непроникною сірою масою. Отже, настав ранок. Годинник стояв на сьомій годині, зупинений. Давно пора його викинути. Олексій Іванович прислухався: у коридорі жодного звуку. Невже усі проспали? Він вийшов у коридор і зазирнув найперше до кімнати санітарів. Ті спали, посхилявшись на стіл. Лікар не насмілився їх будити. Краще піде сам подивиться, як там хворі. Але усі мирно, аж наче солодко спали, навіть не вкриті, як завше, з головою.І їхні відкриті обличчя випромінювали спокійну захищеність. Не зайшов він лише до четвертої палати. Натомість постукав до Адама Віцентійовича, а коли той не озвався, натиснув на клямку дверей й тихо увійшов. Старий психіатр спав також на боці, і обличчя із заплющеними очима було звернене до фотографії в рамці, яка стояла на столі: жінки і троє хлопчиків, що тулились до неї.Олексій Іванович ніколи не бачив у нього цієї фотокартки і не чув, чи була в старого родина. Була, а тепер немає.Він згадав його слова про гетто, два розстріли, і щось здусило йому горло… Тихо зійшов сходами до кухні, що знаходилась у цоколі будинку. Там було холодно і тихо. Кухарка Ганна, що часом ночувала тут, аби встигнути приготувати сніданок, спала на лаві біля плити, дбайливо вкрита ковдрою.

— Тихо! — почув він шепіт за спиною, і рвучко обернувся. За ним стояв вчорашній його співрозмовник. — Не будіть їх?

— Чому? — пошепки спитав Олексій Іванович.

— Бо їм добре так, а надворі дощ, і він буде падати, скільки я йому скажу. А ви ходіть зі мною.

Щось було в його голосі таке, що Олексій Іванович без вагання рушив за тим чоловіком. Це був не той стан, майже паралізованого страхом цивільного перед людьми в погонах НКВС, а почуття майже сліпої довіри. Краще б пацієнт з четвертої палати мовчав, але він обернувся на сходах, що вели униз, і сказав:

— Може статись так, що хтось потім не прокинеться. Так буває, коли вони чують цю музику. Але смерть і так стоїть уже в них у головах, і нічого тут не вдієш.

— Яка ще музика?

— Моя музика, — з якоюсь гордістю відказав чоловік.

— Стривайте! — вхопив його за рукав лікар. — Як це можна не прокинутися від музики? Що ви цим хочете сказати?

— Музика, яка лежить в основі гармонії світобудови, пане докторе. Її можна почути у собі й вийняти з себе. А потім відтворити. Ця музика не вбиває. Але ми матимемо час ще про це поговорити, я вам обіцяю.

Його спокійний тихий голос знову повернув лікарю почуття дитячої довіри. Треба було просто йти за ним, дивитись, як він впевнено знаходить вимикачі, запалює світло в підземеллі, відсуває засув, заходить до моргу, де, на щастя, немає жодних мертвих тіл, і жодного запаху, що нагадував би про смерть. Олексій Іванович подумав, скільки життєвої сили забрав у нього позавчорашній день, коли він водив туди капітана. Але тут чоловік впевнено підійшов до дверей, від яких нібито не було ключа, вийняв з кишені той ключ і легко повернув у замку.

— Це я, Олю! З паном доктором.

Почулось шарудіння і загорілось світло.

— Заходьте!

За дверима була маленька кімнатка, навіть не кімнатка, а площадка, з якої вели сходи нагору. На соломі у кутку лежала купа дрантя, а коло нього сиділа молода дівчина, тримаючи на колінах якийсь згорток. Але погляд у неї був насторожений, а не привітний.

— Не бійся, Олю! Пан доктор допоможе нам.

— Та я не боюся, — відповіла вона трохи хрипкуватим, застудженим голосом, — але йому зовсім зле…

Олексій Іванович аж відсахнувся, одразу второпавши, у яку страшну пастку його заманили.

— Це пан доктор боїться, — сміло мовила дівчина. — Треба було нам усім підірватись на гранаті..

— Не мели дурниць, — м’яко сказав чоловік. — А ви, докторе, огляньте пораненого. Запали, Олю, ще одну свічку.

Олексій Іванович розгорнув дрантя й подивився спершу на рану, а тоді на обличчя пораненого. Зачепило легені, але не так, щоб викликати швидку смерть, і рана вже почала гноїтись. Хлопець, що отримав кулю в легені, розплющив очі, цілком свідомий того, що відбувається. Сильний, мабуть.

— Коли його поранили?

— Позавчора.

— Ага, то цей спектакль із закривавленою іконою — ваша робота? А не виглядає це на святотатство?

— Пусте! — махнув рукою пацієнт з четвертої палати. — Нам треба було відволікти увагу.І заодно дещо нагадати з того, що було десять років тому. Мене турбує куля в легенях. Її треба витягти.

— Мені потрібні інструменти.

— Вони вже тут. Я їх забрав з вашого кабінету.

Олексій Іванович аж розкрив рота від обурення. Потім спромігся на слово:

— Ну, знаєте, я ще не стрічав такого пройдисвіта! Ладен присягтися, що й ваша хвороба цілковита фальшивка.

— Ага.

— Треба його перенести на стіл, туди… — лікар не насмілився вимовити слово «морг».А тоді звернувся до дівчини: Це ваш чоловік?

— Так, це мій чоловік і моя дитина, — вона гойднула сповитком, який не випускала з рук. — Ми воюємо разом.

— З дитиною?!

— Василько вже звик.

— Знаєте, шановна, я був на війні цілих чотири роки, але не бачив, щоб немовлята воювали. Діти мають залишатися в тилу.

— Може, на вашій війні й був тил, але на нашій його немає!

Олексій Іванович зітхнув:

— Треба ноші, щоб його перенести. Там є в кутку.

Коли нарешті поранений опинився на столі, лікар помив руки і облив їх спиртом. До нього повернулося давно забуте відчуття того, що він потрібен і на своєму місці.Сказав тим обом:

— Хтось з вас буде мені асистувати. Швидко вирішуйте.

— Я, — сказав чоловік.

— Від цієї хвилини не задавати мені питань і робити все, що я вимагаю. Попереджаю, може трапитись усе, що завгодно.

— Якщо він помре, я вас уб’ю! — і жінка витягла з пелюшок пістолет.

— Сховай ту штуку, Олю! — гримнув на неї чоловік. — Йди з дитиною до комірки! Не переживайте, пане докторе, сюди ніхто не прийде. Усі сплять, як після купелі.

— А якщо хтось приїде?

— У такий дощ і туман жодна машина не виїде на гору. Дощ буде падати, скільки треба.

— Ви, що чарівник?

— Ні, я його слуга. Ну, а слуги повинні вміти все.

— Слуга? Що це може означати?

— Тільки те, що означає це слово. Ви хіба забули, що я казав вам коло вогню? Місцеві люди чули про Слугу з Добромиля, проте ніхто не знає його в обличчя. Бо у мене їх багато. Впізнають не по обличчі, а по вчинках, як казав мені колись один добрий чоловік.

Час зупинився для тих, хто зараз спав у психіатричному закладі. Щільна завіса дощу відділяла їх від Добромиля, а, отже, від решти світу. Працівники не змогли вийти на роботу, бо, як тільки ступали на дорогу, що вела до колишнього василіянського монастиря, їх охоплювало почуття страху, а відтак з’являвся вихор вітру й відпихав їх вниз, на стерню. Вертали назад у Діл, куди завжди могли вернутись.

Під оточеним муром костелом брів під дощем чоловік, що його давно не було видно: той жебрак, що перше сидів на базарі, повторюючи одне-єдине слово — «Саліна» Йшов помалу, видно, тіло його боліло, а одне око цілком заплило.

— Так-так, — промовляв він беззубим ротом, — Слуга з Добромиля… дуже добре!

Ніхто його не чув, а якби чув, то не кожний би зрозуміів, що до чого. Понаїжджало сюди повно чужих людей з великої України і навіть Росії, і селились у порожніх жидівських та польських кам’яницях, де пахло сльозами і кров’ю, і де було страшно їм жити.І хоч то теж були підневільні люди, однак, коли чоловік боїться, то помалу починає звіріти.

Нещасний каліка причвалав до костельної брами й запхався у нішу в мурі.Повернувся туди, звідки вийшов. Така його доля — бути жебраком при костелі панів Гербуртів: за них і після них. За що? За те, що колись показував пальцем на відьму, котру палили на вогні? Чи за те, що гострив сокиру для ката, що відрубав голову писареві Миронцю, єретику й святотатцю? А, може, за те й друге. Однак, звикся з тим і зараз чувся щасливим, повернувшись додому. Заснув так само солодко, як ті з монастиря, відпочиваючи від голоду, страху, горя і хвороби.

Старий лікар знову опинився серед своєї родини при суботній свічі, і їх було там семеро, стільки, скільки свічок у підсвічнику

Санітарам, Федю і Йосипу, снився однаковий сон, бо голови лежали близько одна від одної на столі: ніби вони малі хлопці й збирають гриби на подвір’ї замку Гербуртів.

Кухарка Ганна вибирала собі хустку на базарі й не могла ніяк вибрати між чорною в червоні ружі та червоною у чорні ружі. Але надійшов її чоловік і сказав:«Бери обидві, Ганусько, я заплачу.»

Тиміш рвав черешні й не міг наїстися, такі були солодкі.

Марії з села Вовчого снилося, що вона брала шлюб одразу з двома парубками: Грицем і Остапом.

Олена з Ляшків Мурованих пекла уві сні паски, такі великі, що розбирали задля цього піч.

Данило з Лаврова бачив себе дванадцятилітнім хлопцем, що купався в Лінинці й довкола нього плавали срібні пструги і співали як птахи…

У інших снах збирали горіхи у верхньому монастирському саду, доїли корову, стригли овець і пекли бульбу на пастівнику, ходили до церкви і складали сіно в копиці…

Снилося їм те, що кожен собі бажав. Але нікому не приснився Слуга з Добромиля, який того дня почав розповідати головному лікареві свою історію…