Слуга з Добромиля. Близько 1287 року


- Як вдалось мені довідатись, родом я був десь з Трансільванії, з тих країв, що їх вважать одним з осередків вампірів, хоча, як на мене, їх ніде не бракувало. Матір я свою майже не пам’ятаю. Вона народила мене, будучи вже три роки вдовою, що погано вплинуло на її репутацію. Якби я не з’явився на світ, вона прожила б довге спокійне життя. У ті часи бастарди відповідали за гріхи своїх батьків, ніщо не могло зняти з них цього ганебного тавра. Однак я не був незаконнонародженим. Я був сином померлого батька, з яким моя мати перебувала у шлюбі, тобто сином мерця. Навіть тоді у це повірили далеко не всі, і краще б не повірив ніхто. Очевидно, на мою матір чинили тиск родичі, бо вона була досить заможною вдовою у невеликому гірському селі.Коли я народився, священик відмовився мене хрестити, доки мати не прийде до нього на сповідь. Вона прийшла і заявила, що її покійний чоловік усі ці три роки приходив до неї, і дитина є наслідком цих стосунків. Уявіть собі, як шокувала ця заява священика і він, не тільки вдруге відмовився мене охрестити, а й заборонив моїй матері приходити до церкви, доки вона не зречеться цієї несусвітньої брехні.Таємниця сповіді не була дотримана і тепер моя мати опинилась в ізоляції.Вона не переступала порогу церкви, не виходила на вулицю, а слуги почали поводитися непоштиво. Таким чином господарство занепало, родичі зазіхали на добро немудрої вдови. Я намагаюсь реконструювати цю історію, бо сам не міг нічого пам’ятати. Поступово вона стала набирати ознак містики, оскільки односельцям не подобалась ця жінка, котра жила поза громадою і все ще мала чималі статки.Її згубила чужа заздрість. Чому вона не переїхала куди-інде, не знаю. Мабуть, це важко було зробити навіть з її грошима в досить безлюдній місцевості.

Залагодити цю справу на стадії містики було значно важче. Я переконаний, що мій батько був обдаований надприродною силою і зміг поділитися нею з матір’ю. Мені здається, що вони дуже любили одне одного, і навіть смерть не могла їх розлучити. Проте, щось трапилося, і батько після мого народження перестав приходити до неї, можливо, його місія була закінчена, коли він дав мені життя. Моя мати стала зовсім беззахисною, і довкола неї почало звужуватися невидиме кільце загрози. Вона далі наполягала на тому, що покійний чоловік, і тільки він, володів її тілом. А далі перейшла від захисту до помсти. Принаймні, всі її найбільші кривдники були покарані.

Священик, котрий порушив таємницю сповіді й відмовив у хрещенні, впав посеред церкви мертвий, наче був задушений невидимою рукою. Один чоловік раптово осліп. Сусідка, що плювала услід моїй матері, заснула й не прокинулась. У іншого сусіда дочка вмерла у ніч перед весіллям. Я вже сказав, що то були недоброзичливці нашої родини. Але річ у тім, що ціле село тепер складалося з таких недоброзичливців, і тому ніхто не почував себе у безпеці. Село охопила паніка. До матері послали делегацію, вимагаючи пояснень. Зауважте, ніхто не розкаявся, не просив пробачення… Знайшлися свідки, які стверджували, що вона перекидається на вовчицю, уночі блукає у горах, або пересиджує на цвинтарі.Отже, з моєї матері зробили відьму. Гадаю, що вона дійсно була нею, але не практикувала і не робила нікому відповідних послуг.

Делегація прийшла до моєї матері з наміром задати одне питання: чи знає вона, чому так нагло померли всі ці порядні люди, але, гадаю, вона не пустила їх до хати. Тоді вони, як то кажуть, умили руки, й здійснили давній ритуал пошуків того, хто спричинив смерть тим людям

Наступного дня, чи, може, через кілька днів, як я припускаю, ціла громада зібралася на сільському цвинтарі. Привели молодого коня, який ще не покривав кобили, посадили на нього хлопчика, котрий не встиг пізнати плотського гріха, й пустили поміж могил так, щоб кінь змушений був через них переступати. Вони вірили, що кінь не зможе переступити через могилу носферату. Так називали в моїх краях живих мерців, опирів.І як можна здогадатися, це трапилось на могилі мого батька. Коли мати почула про це, вона прибігла на цвинтар, намагаючись перешкодити оскверненню могили чоловіка. Та було вже пізно. Тіло мого батька викопали і, виявилось, що навіть через три роки по смерті його не торкнувся тлін…

— Хіба це можливо? — здивувався Олексій Іванович.

— Пане докторе, ви повірили, що на якийсь час лікарня стала неприступною навіть для тих, хто гірший за Інквізицію, а піддаєте сумніву те, що нібито сталось сімсот років тому. Я теж цього не бачив, однак чому після так званої ексгумації, серце небіжчика проткнули дубовим кілком, відрізали голову, а потім спалили на вогні з тернового та шипшинового гілля? Таке робили по всій Європі, коли виникала підозра, що опирі наслали моровицю або у якомусь населеному пункті часто вмирали люди загадковою смертю. Моя мати могла бачити цей ритуал раніше і навіть почувати полегшення від того, що зло знищене. Знову ж таки, вона могла просто взяти мене і втекти, бо спаленням одного опира справа не закінчується. Цей дикунський ритуал перетворює мирних християн на стадо, кероване інстинктом руйнування.

Розум бідолашної матері помутнів і серце сповнилось ненавистю. Ви знаєте, що робить жінку Великою відьмою, а чоловіка — Великим ворожбитом? Гнів через кривду, заподіяну їм безневинно. Це — наче полум’я пожежі, яке зжирає спочатку солому, потім хмиз, а потім найгрубше дерево, а, буває, від нестерпного жару тріскає навіть каміння.

Не минуло й трьох днів, як вмер той чоловік, котрий відтинав голову моєму батькові. Дістав гарячку й помер. Потім у тієї жінки, яка найбільше підбурювала людей, відняло руки, ноги і мову. Люди дійшли до висновку, ніби ті, хто помер раніше, самі стали носферату. Вони повикопували ще зовсім свіжі трупи, повідтинали їм голови і спалили… Надто багато диму підносилось тоді над селом, чорного, масного і смердючого. Він проникав до хати і люди впадали в якесь тупе оціпеніння, що не віщує нічого доброго. Через потривожені могили почалась моровиця. Моя мати не витримала того напруження, у якому жила вже два роки, і вийшла з дому. Мене вона покинула на паперті церкви, у якій не правилося, бо не було священика, а сама вийшла на роздоріжжя й почала співати й танцювати. Я ще тоді не ходив, тільки повзав, і звалився у кущі,де й заснув.

Слухаючи страшні слова матері, її прокльони і сміх, люди розгубились і поїхали до сусіднього села, де був священик, щоб спитати у нього поради у такій непростій справі. Жодна з жінок у селі не зачала від мерця. Священик сказав, що в мою матір вселився дуже сильний злий дух і вигнати його він не зуміє. Нехай це зробить вогонь. Він порядив їм обвести місце для кострища дев’ятьма колами з крейди, розведеної свяченою водою, щоб диявол, виходячи з тіла нещасної, не перейшов до когось з вірних. Але сам не прийшов через моровицю. Його спитали, що робити зі мною. Священик подумав, а тоді сказав, що у тих краях, звідки він родом, сина носферату і відьми називають дхампіром. Такі діти мають великий хист до розпізнавання опирів і вбивають їх звичайною зброєю. Тому я можу прислужитися громаді. Нехай мене віддадуть на виховання побожним людям в якесь чуже село. Або продадуть за великі гроші воєводі чи навіть самому Господарю.

Я не маю зла на того священика, бо моя мати і так шукала собі смерті. Вона на тому кострищі терпіла, напевно, страшні муки, але жодного разу не згадала мого імені, якого я, до речі, так і не знаю досі, тобто мого найпершого імені, щоб я у відповідь не покликав її.Я спав у бур’яні, надійно захищений. Та мене ще тоді не шукали. Ніч, освітлена кострищем, залишила перший слід у моїй пам’яті. Я прокинувся від того, що щось м’яке й волохате лизало мені лице й руки. То була велика вовчиця, яка не побоялась прийти з лісу, щоб мене захистити. Вона знала, що я особливий. Вовчиця не відходила від мене всю ніч, а перед світанком взяла в зуби за сорочину й закинувши собі на спину, понесла геть із села. Я бачив інших вовків, які нас супроводили. Коли вовчиця втомлювалась, то клала мене на землю, а сама лягала поруч. Я не чинив жодного спротиву, не кричав, не плакав, ніби відчував, що про мене подбають.

Так вовки принесли мене на дорогу, по якій їздили купецькі валки з багатьох возів і з сильною охороною, бо в ті часи ніхто не відважувався мандрувати сам. Вовки вирішили вручити мою долю людям, котрі нічого не знали ні про мене, ні про трагедію, що розігралась у глухому гірському закутку. Бо звірові найліпше серед звірів, а чоловікові — серед собі подібних. Була знову ніч. Я лежав у теплій пилюці сам, наче загублений недбайливими батьками. Вовки чатували неподалік. Коли над’їхала валка, я посміхався. Сміх не викликає співчуття, а, отже, й не обтяжує. Він зворушує більше, ніж плач. Коні схарапудились, стали дибки, почувши вовчий дух. Але в людей не такий делікатний нюх. До того ж я їх вразив, бо був дитям, маленьким і беззахисним, що опинилось глупої ночі на лісовій дорозі. Вони подумали, що якась бідна мати, котра не могла прогодувати дитини, віднесла мене на дорогу, а сама десь спостерігає з кущів. Могли просто покласти несподівану знахідку на узбіччя, і поїхати далі, проте я посміхався, тягнув руки до бородатого воїна, котрий

зіскочив з коня й схилився наді мною. А потім взяв мене на руки, і я торкнувся холодної кольчуги на його грудях.

Нас оточили люди. Вони сміялись, показуючи пальцем на воїна, котрий невміло тримав мене на руках, можливо, вперше у життя тримав дитину, а, може, згадував своїх власних дітей, чи тих, яких би міг мати. І так нас обох припровадили до найповажнішої особи — Купця з Добромиля., котрий мав вирішити, що зі мною робити. Мова цих людей була мені незнайома і я перестав посміхатися, намагаючись віднайти в їхній м’якій говірці знайомі звуки. Купець був обережним чоловіком й побажав мене оглянути, чи немає на моєму тілі знаків, хвоста або шість пальців, і чи я не хворий, адже я міг бути посланцем лукавого чи приманкою розбійників. Воїни-слуги, затамувавши подих, слідкували за цією процедурою, і полегшено зітхнули, коли виявилось, що я, принаймні, зовні не маю жодного стосунку до пекельного світу. Однак, у тих місцях не було жодної ознаки людського житла, і це викликало занепокоєння. Вони вагались, чи я дар небес, чи частина диявольського задуму.І ось на сцені з’явилась ще одна поважна особа — чернець, який мандрував до іншого монастиря. На грудях у нього висів великий срібний хрест, знайома мені річ, бо мати теж носила хрестик. Я впізнав його обриси, заусміхався, простягнув руки…Мені дозволили торкнутись хреста. Чернець співучим голосом щось проказав і перехрестив мене. Грім не вдарив і не повіяло смородом сірки. Всі радісно загуділи. Аж тоді Купець з Добромиля взяв мене на руки. На ньому не було нічого твердого, сама м’якість і тепло. Я позіхнув і миттю заснув, втомлений пригодою. Бачите, я вже тоді вмів робити саме те, чого від мене очікували. Я створений для того, щоб служити. Ніхто, ні тоді, ні згодом, не запідозрив, що я син опиря і відьми. Тільки дуже сильний ворожбит здатний розпізнати мою приховану силу.

— Чому ви впевнені, що є тим, за кого себе вважаєте? І невже ви могли запам’ятати усе це в такому ранньому віці?

— Я про це довідався згодом від тих людей, що знайшли мене на дорозі. А вовки…Ті приходили аж до Добромиля, щоб подивитись, як мені ведеться.

— Але чому вовки?

— Моя мати була відьмою, не забувайте, і мала владу над іншими істотами. Вона доручила вовкам пильнувати мене, бо довіряла їм більше, ніж людям. Тим залежало на особливостях мого походження, адже я міг полювати на опирів і легко їх знешкоджувати. Опирі мають силу не від людини: вони здатні накликати дощ, наслати мор чи привабити багатство. Ворожбити і відьми нахваляються, ніби й вони те вміють, однак їхня сила не до порівняння менша. Щоб відновити життєву силу, опирі п’ють кров, але це зовсім не є їхньою щоденною поживою, як вигадують різні писаки. Джерелом їхньої сили є дух, ні добрий, ані злий дух природи. Язичники це розуміли й не втручались до життя опирів, і ті менше завдавали їм збитків. Справжній опир — це мудрий віщун, котрий знає, на що треба витратити йому силу. Проте діти опирів не народжуються такими, хіба що у них вселиться дух померлого опира.

— Звідки ж тоді вони беруться:?

— Це — як дар, якого не можна віддавати назад. Є нижчі істоти серед опирів, а є вищі.Це вже залежить від них самих: вміння навчатись і користати з помилок. У опирів дуже загострені відчуття, тому обдурити їх надзвичайно тяжко. Бувають місцевості, де опирів майже не залишилось, а є такі, де їх багато. Якби не сталося нещастя з моєю матір’ю, можливо, я б служив громаді захистом. Та на заваді тому став священик, котрий пішов на поводі у заздрісників і лицемірів, аби не втратити їхньої прихильності, і відмовився мене охрестити. Один камінчик потягнув за собою інші, й ніхто від того не виграв. Жити з людьми, що вбили мою матір, я всеодно не зміг би. мусив би їм помститись. Одне зло спричиняє інше, так само як невелике добро переростає у велику благодать. Як казав колись вельможний пан з Добромиля, котрого й досі тут пам’ятають, не можна порушувати природний плин речей, треба шанувати давні звичаї,бо люди, котрі їх уклали, прислухалися до свого серця і до голосу природи.

А тепер слухайте, пане докторе, що було далі. Я тоді ще не знав, що порядні купці не мандрують вночі. Валка, на шляху якої я опинився, була винятком. Купець з Добромиля наказав своїм людям їхати вночі, от вони і їхали. Мій господар, якому я служу так довго, виявився опирем. Уночі він бачив краще, ніж удень, і вночі залагоджував найважливіші справи. Але, щоб сонячне світло шкодило опирам, я такого не чув. Ми проїжджали по найбезлюднішій частині Карпатських гір, однак густо населеній їншими істотами, які вночі виходили на полювання.І не лише звірами, а й духами. Отже, вночі не можна було спати. Купець брехав своїм супутникам і слугам, що знає різні молитви і показував амулет з Єрусалиму — золоту бджолу. Насправді він промовляв різні опирські закляття, але ніхто не міг розібрати слів. Не кажу вже про те, що хреста й священиків він не боявся аніскілечки. Усю цю комедію з моїм оглядом він затіяв для публіки. Втім, дуже швидко він пошкодував, що стрінув мене. Треба знати опирів так, як я їх відчуваю, щоб не дивуватися, чому добромильський купець прийняв цей дар- дитя носферату і відьми. У майбутньому я міг позбавити його безсмертя, і мав від народження силу, яка вже в дитячому віці перевершувала його. Проте опирам високого рангу властивий фаталізм. Вони знають межу, яку не вільно переходити. Їм доводиться бути дуже обережними, і вони ніколи не намагаються перехитрити власну смерть, яку бачать задовго до того, як вона по них прийде. Але він ще не знав, хто я, хоча й мав підозру, а тому взяв до свого шатра. Він би захищав мене, якби я був опирем, і якби я виявився дхампіром, проте звичайне людське дитя віддав би під опіку людей, бо воно належить людям, як вовченя — вовкам. Усе досить просто. Опирі є частиною природи, а ви, люди, вважаєте себе вінцем творіння, при цьому проповідуєте смирення і покору перед єдиним паном — Богом. Тому з вас погані слуги, себелюбні й заздрісні.

Отак я увійшов у життя, сповнене запеклої боротьби, потаємних намірів та найрізноманітніших трафунків. Не встиг я опинитися у колі Купця з Добромиля, як трапилась одна подія, що справила на цього поважного пана дуже прикре враження. Як я уже сказав, уночі ми їхали, а вдень відпочивали. Втім, мене це не стосувалося, бо я ще не мав жодних обов’язків. Я повзав коло великої ватри, на якій готувався не то обід, не то вечеря. Довкола вогню юрмилася челядь, а сам купець відпочивав у шатрі.Мене він віддав під опіку своєму служці, десятилітньому хлопчині, й наказав не спускати ока. Хлопець, якому набридло спостерігати мою безпідставну радість, тицьнув мені кусень хліба, а сам кудись відлучився. Вогонь мене притягував. На рожні пікся олень, якого вполювали сьогодні вранці.Я ще добре не стояв на двох ногах, але напрочуд швидко рачкував і тому блискавично опинився біля самої ватри, по краях якої в попелі жевріли вуглини. Я занурив обидві руки в гарячий попіл і став вибирати з нього жар. Купець з Добромиля вийшов із шатра тоді, коли сорочка на мені вже зайнялася. Він заціпенів з жаху, бо я не звертав жодної уваги на те полум’я, пересипаючи жарини з одної долоні на іншу. Його очі були наче дві діри в трохи спорохнявілім дереві, темні й без блиску. Сам він боявся вогню: той не належав до стихій, якими подібні особи вміють керувати. І жах його був від того, що він не хотів, аби хтось побачив мене за цією забавою, яка мала би завдати мені шкоди, але не завдала. Він миттю здогадався, що я не можу бути опирем, а, отже, дхампір. Тут прибіг служка, здер з мене палаючу сорочку, і вдарив мене по руках, щоб я випустив жарини. А коли побачив, що на моїх долонях немає жодних слідів опіків, подивився так, ніби то були жарини не з мирної ватри, а з самого пекла. Я образився на нього і несподівано для себе звівся на ноги й зробив свої перші кроки на цій землі, вже як людина, а не як звірина. Купець дивився на мене, перемагаючи страх, бо мусив грати роль доброго опікуна. Він був з тих, кого називають дводушниками, і людська душа, хоч і ослабла, ще знаходилася в його тілі. Я зрозумів, що він зараз відлупцює мене й забере з сонця у душне шатро, а тому подався до воїнів. Та купець не пішов сам, а післав хлопця. Намагаючись вхопити мене, він послизнувся у траві. Воїни-берладники, люди зухвалі й незалежні, почали з того сміятися і кликати мене до себе. Очі в них були світлі, сірі й блакитні, але й у тих, хто мав темні очі,вони блищали, відбиваючи світло ватри і сонця. Той, що був найближче, начищав меч і відблиск його падав на лице. Я потягнувся до меча. Воям це сподобалося. Я не розумів їхньої мови, але вловив якісь знайомі слова. Не гаючи часу, я вхопив меч не за руків’я, а за гостре лезо, й одразу відчув біль і пальці забарвились червоним. Не встиг навіть закричати, як служка вхопив мене на руки й поніс до шатра. Оскільки одежі на мені не було, хлопець запхнув мене в хутра, що лежали в кутку, а сам кинувся шукати щось, аби зупинити кров. Купець з Добромиля тим часом увійшов до шатра і спинився при вході. Служка запхнув мою руку до глека, щоб холодна вода стулила краї рани. А тоді вийняв. Мабуть, щось його дуже вразило, бо він раптом заквилив тоненьким голоском і хотів вибігти, та наштовхнувся на свого пана. Я подивився на свою руку й не побачив там нічого особливого, тобто рана зникла разом з кров’ю.

Я посміхнувся до хлопця, але це його ще більше злякало, а купця чомусь розлютило. Він дав ляпаса служці, а тоді почав на нього кричати, поступово стишуючи голос. Хлопець пробував вискочити, але дістав стусана, знову все почалось спочатку. Тоді купець витер з чола піт й вдався до іншого способу: тицьнув заплаканому служці дрібну монету. А тоді відчинив ключем скриню й вийняв звідти шмат тканини й червоні сап’янові чобітки. З тканини, очевидно, дорогої, бо іншої в купця не знайшлося, хлопець мав пошити мені одежину замість згорілої, а сап’янці призначалися служці за те, що він погодився і далі наглядати за мною. При вигляді чобітків очі в малого одразу висохли і він притиснув дарунок до грудей.

Усю цю сцену я спостерігав, сидячи голий на м’якому лисячому чи білячому хутрі, й був задоволений, що все добре скінчилося. Проте наші стосунки зі служкою не склалися. Він не спускав з мене ока, то правда, але ніколи не сказав ласкавого слова. Того дня він сидів і марудився з сорочкою, бо до шиття не мав анінайменшого хисту, й раз по раз люто на мене блимав, щоб я не смів наближатися.

Увечері ми вирушили в дорогу. Я мав на собі червону як жар сорочку, що тиснула мені попід пахи. Служка тримав мене на руках, і серце його нерівно билося. Він би волів тримати в руках поліно, мішок з сіллю, порося, тільки не мене. Це я дізнався з його серця. І ще він думав про свою маму, яка віддала його в найми торік, і навіть не заплакала, прощаючись. Це маленьке тверде серце вже спізнало, що то є бути не таким, як усі.Я бачив пізніше, як цей хлопчина намагався розповісти вбогою простацькою мовою про свої дитячі сумніви такому ж простуватому ченцеві.Обоє не могли порозумітись між собою, бо убогість їх об’єднувала, а природа, у кожного — своя, розділяла.

Через два дні ми в’їхали на Перемиську землю. Гори тут були порослі лісом, зовсім невисокі, і звалися по-іншому — Бескиди. Добромиль я не запам’ятав. Купець мав тут свій двір, соляні копальні, пасовиська. Та я там не залишився. Одразу ж по приїзді мене відвезли в село на виховання. Далеко від Добромиля, в гори. Родина, де я прожив до дев’яти років, була з простих селян. Вони не мали дітей.Єдина їхня дитина вмерла ще в колисці, але любові я від них не дочекався. Я знайшов її в рябої корови, до якої прихилився, якій усе розповідав, а потім навіть пас, коли підріс. З часом господарі не стали мені ближчими. Тепер я гадаю, що вони свідомо відштовхували мене від себе, бо знали, що колись по мене приїде Купець з Добромиля і забере назад, коли я вже зможу йому служити. Вони звали мене Позичений, і я довгий час вважав, що то цілком християнське ім’я. Втім, господарі й люди з того глухого села, хоча й вважали себе християнами, молились більше давнім поганським богам і боялись їх чимось розгнівити. Але й сваритися зі Святою Трійцею теж не хотіли. Людей ховали вони якось дивно: удень на християнському цвинтарі зі священиком клали тіло в домовину, закопували в землю, а вночі викопували і несли далеко в ліс, де на священному місці спалювали небіжчика разом з якоюсь худобиною, аби той мав на тому світі чим зайнятися, і священик був разом з усіма, як жрець. Спалювали тіло, щоб мрець не вертався. От звідки взявся звичай спалювати опирів. Тільки по опирях не справляли тризни й не приносили жертви.

Коли було мені десь років сім, виявилося, що я можу бути корисним. Господар взяв мене у поле сіяти ярове жито. Повісив на шию торбу із зерном і показав, як сіяти. Я ще подумав, що відтепер доведеться мені працювати як дорослі, з ранку до смерку, і мені стало смутно, що дитинство моє скінчилось так рано. Я ходив по мокрій ріллі й розкидав зерно на маленькій нивці, тяжкою працею відвойованій від лісу. Скраю нивки сиділо багато ворон. Я не знав, що проходив випробування, до якого допускалися хлопці мого віку. Хоч я був позичений і Купець з Добромиля платив за моє утримання, мусив робити те, що мені веліли. Байдикувати тут не дозволялось нікому.

Я досіяв зерно. Господар закликав мене до себе, дав шмат коржа і ми сховались в кущах, напевно, щоб відганяти птахів. Ті не забарились. Налетіла ціла хмара ворон, галок, голубів і почала знижуватись над нивкою. Та жоден птах не сів. Їх ніби щось відтручувало. Я зрозумів, що знову матиму неприємності, але господар дуже зрадів і навіть поцілував мене в голову. Ми швидко пішли додому і господар сказав жінці:

— Він — сівач!

Виявилося, що взимку в тому селі помер сівач, якого кликали сіяти збіжжя, бо зерно, посіяне ним, не дзьобали птахи, і воно все проростало. А тепер ті бідні люди мали надію, що так буде й далі. Мене господар став називати Сівач, не забуваючи додавати Позичений. Тепер уже він позичав мене іншим людям і ті несли йому дарунки: щільник, шкурку вивірки, кілька цибулин, пару яєць. А в мене тяженько боліли руки й ноги Я вже не міг, як перше, блукати околицями. Хоча ніхто не поводився зі мною зле, я боявся, що стаю усе більше схожим на рабів, котрих тримали заможніші господарі: понурих, худих, замучених і завжди голодних. Та коли все посіяли, до мене збайдужіли і я знову зміг повернутись до своїх студій над довколишнім світом лісів і гір, що кликали до себе. Людей із села я трохи побоювався, але в лісі ніколи не блудив і чувся там найліпше. Тільки тепер щось було не так. Я занадто довго був серед людей, перейнявся їхніми клопотами і став вважати себе частиною громади. Жінка, що могла стати моєю другою матір’ю, весь час мені нагадувати.

— Я не можу тебе любити, не можу і не хочу, бо як тільки полюблю, тебе заберуть від мене.

Але ж вона любила свою дитину, яку забрала Смерть, і досі плакала за нею! Я збирався жити і вважав, як усі діти, що не помру ніколи. Більше ми з нею про це не говорили. Я повірив її словам, бо це була доросла жінка і,здавалось, мудра, а я не мав свого місця в світі й не знав, яка доля мене чекає. Але згодом я зрозумів, що той, хто боїться любити, щоб не втратити, не є мудрим. Він ще гірший за того, хто хоче любити, але не може.

Минула весна, скінчилось літо, настала осінь, тепла й жовта. Горами ходили чутки про татарські набіги. Я не уявляв собі, що то за люди ті татари, і чого вони набігають. Я боявся, щоб вони не набігли, коли я сплю в хаті й не зможу втікти у гори. Через те я залазив на високий оборіг і спав там. Мені було не надто затишно і не надто тепло, то я придумав собі пісеньку-колисанку, може, десь почув.

Однієї ночі я почув кінський тупіт і виглянув з оборога. На галявині, на якій стояла нічим не обгороджена наша хата, я побачив у світлі місяця верхівця, вбраного у все чорне. Він був сам. Крутив головою в різні боки, а тоді під’їхав під оборіг і сказав:

— Злізай, чортів вилупку!

Се було щось нове. У кожному разі Смерть не буде так грубо говорити, ані Мара.

— Злізай вже, бо я не маю часу!

Я висунув голову з сіна й побачив бліде молоде обличчя, на яке спадав чорний широкий каптур.

— А ти не татарин? — поцікавився я.

— Злізай борзо, дурню, бо маєш зо мною їхати!

— Куди?

— Куди треба. Купець з Добромиля, наш пан, велів тебе забрати!.

— Вже йду!

Я ж бо знав, що купець позичив мене не на вічне віддавання, і зрадів, що тепер мені не доведеться сіяти для всього села. Миттю скотився з оборога і витріщився на чудового гнідого коня у пишній збруї і простягнув до нього руку. Та кінь вищирив на мене зуби, як пес.

— Не пхай рук до мого коня! Подивися на мене:! Впізнаєш?

Тепер я витріщився на нього.

— Ну? Але я не знав, хто він.


-


— А хто тебе, смаркачу, з вогню витягував? Подивись мені в очі.

У нього були дуже темні очі, як вода в лісовій калабані. Але він не дав мені часу роздивитися ліпше:

— Ну, годі, я пожартував! Залазь на коня.

Я ніколи не їздив на конях, тому затримався. Хлопець тим часом висік огонь і підпалив оборіг.

— Що ти робиш? — закричав я.

— Цить! Так треба!

Він підхопив мене дужою рукою, посадив перед себе, і кінь рвонув з місця. Ми майже одразу в’їхали у ліс, і я не встиг навіть обернутися, щоб подивитися на хату, де прожив свої дитячі роки. Мені було цікаво, чи вона займеться від оборогу. Мабуть, ні, бо не було вітру. Кінь поїхав лісовою дорогою, яка не вела до Добромиля, хоч слуга ясно сказав, що пан наказав мене відвезти. Може, Купець з Добромиля вирушив у далеку подорож і ми мали його нагнати? Дорога вела то вгору, то вниз, і в мене аж серце переверталося. Раптом щось затріщало в кущах і звідти вискочило три здоровенні вовки. От, подумав я, зараз кінь схарапудиться й ми полетимо в прірву. Вовків я не боявся, навіть зрадів їм, проте невідомо, чи молодцю сподобається такий супровід. Кінь тільки став бігти трохи швидше, мовби навперегінки з вовками. То мусив бути незвичайний кінь, коли так. Я почув, як молодець сміється за моєю спиною. Він щось сказав, але я не розчув за свистом вітру у вухах.

Вовки не відставали від нас, доки ми не з’хали на долину. Куди ж ми їхали? Вже майже розвиднилось, коли попереду з’явилась якась заграва. Хлопець присвиснув, а тоді сказав: — Злазь!

Я ступив хитаючись на землю. Було дуже зимно.

— Що там таке? — спитав я.

— Село палять.

— Хто, татари?

— Може, й татари. Нам треба об’їхати це кляте село.

— Куди ти мене везеш?

Я погладив вовка, що виглядав змученим. Був старий, сивий. Може, він знав більше про мене, ніж знав я сам?

— Куди треба! — відрізав хлопець. — Ти хіба те робиш, що питаєш, ніби тобі не всеодно куди їхати!

— Може, й всеодно, але пощо ти спалив оборіг?

— Так треба. Хай думають, що ти згорів, і дармо не шукають.

«Еге ж, — подумав я, — про мене згадають, коли треба буде сіяти озимину.»

— Не думав, що доведеться з тобою зустрітись. Через тебе був я битий…

— Про що ти кажеш?! — розсердився я. — Я тебе перший раз бачу!

— Коли ми знайшли тебе, чортів вилупку, на дорозі, мій пан приставив мене глядіти тебе А ти поліз у вогонь, і спалив на собі смердючу сорочку. Як ти опинився на тій дорозі, усіх вельми цікавило. І досі цікавить.

Я знизав плечима:

— Не втямлю, про що ти кажеш.

Він замахнувся нв мене, але не вдарив, бо вовк вищирив на нього зуби, як перед тим його кінь на мене.

— Все. Давай їхати. Я вже знаю дорогу.

Я змерз і хотів їсти, а до сідла. була приторочена чимала торба. Проте я не був навчений щось просити.

— Це вже недалеко, — змилувався молодець. — Мені наказали тебе відвезти і я це зроблю, бо так захотів мій пан.

І він подивився чомусь на торбу.


Загрузка...