Смак життя

МАРМУРОВІ СХОДИ

Мій піджак, пошитий на замовлення в Німеччині, був затеплий для ясного, але спекотного і вологого дня. Я розстібнув його, зрештою скинув зовсім і перевісив через руку. Легенький вітерець з Балтиморської затоки заспокоював і водночас бадьорив. З ним доносилися легкі запахи часнику з Маленької Італії.

Ми з Іреною прямували до церкви Святого Михайла. Я не був налаштований на похід до церкви, але Ірена наполягла, щоб я до неї приєднався «хоча б для того, щоб мене там бачили». Для новоприбулих емігрантів «бути побаченим» в церкві у неділю було чимось обов’язковим. На той час нас було в Балтиморі близько сорока. Ходити під церкву, і навіть не обов’язково бути на Службі, означало, що ви ще живі, було нагодою обмінятися щойно вивченим «How are you?», похвалитися своєю новою роботою або познайомитися із свіжоприбулими співвітчизниками. Сьогодні Ірена прийшла до церкви, щоб зустрітися із одним старим, «заможним» емігрантом, який хотів найняти її співати на весіллі свого сина.

Старі емігранти, які покинули свою країну і переїхали в Штати через злидні, і вже встигли здобути матеріальний добробут, прийняли Ірену за свою «Примадонну». Вона була молода, вродлива, а її голос під час виконання старовинних українських народних пісень просто зачаровував їх. Для неї це була нагода підзаробити кілька доларів, щоб відкласти їх на фортепіано.

Дорогою з церкви ми прямували додому, до Норд Петерсон Парк Авеню, номер п’ятнадцять. Уздовж вулиці тягнулися дво-триповерхові будинки. їх одноманітність час від часу розбавляв продуктовий магазин або банк. Так ми дійшли до якогось бару на розі вулиць, назви яких я вже й не пригадую.

«Я ніколи не була в барі», - вигукнула Ірена, - «чому б нам не випити пива. Відсвяткуймо нашу роботу!»

Це було так типово для Ірени. Коли їй спадало на думку спробувати щось нове, невідоме для неї, вона закликала до цього з таким заразливим ентузіазмом, який не залишав жодних сумнівів. Я, не вагаючись, відповів: «Ідемо!»

Вхід до бару був на розі. Коли я прочинив двері, ми почули гучну музику і відразу ж чоловічий крик: «Тільки для чоловіків! Жінкам не можна! Жінки заходять у бокові двері у свою залу!»

Ми приголомшено зупинилися. Я вже було зробив спробу повернутися і піти, але Ірена підштовхнула мене далі. «Я зайду в бокові двері. А ти заходь сюди!» Вона якраз казала «зустрінемося на виході за півгодини», коли той самий чоловічий голос закричав: «Жінкам не можна! Хіба не ясно?»

Ірена пішла, а я зайшов до середини.

Біля барної стійки було повно чоловіків - білих чоловіків. На вигляд це були робітники з навколишніх фабрик. У районі Східного Балтимора, де ми мешкали, всі чоловіки були робітниками. їх можна було впізнати за одягом, за висушеними сонцем обличчями, за їх мовою і навіть за їх ходою. Тільки власники продуктових магазинів та бізнесмени, такі, як містер Вебер, на якого я колись працював за 85 центів на годину, виглядали по-іншому. Вони носили костюми з краватками, а заробляючи на життя у Східному Балтиморі, мешкали в Західній його частині. Ті, що жили у нашому районі, на думку деяких старих емігрантів, вважалися такими, «в кого не вийшло». В західній частині мешкали «хитрі німці і євреї». Така етнічна приналежність завжди супроводжувалася заздрісним або зневажливим виразом обличчя.

За баром був лише один вільний стілець. Я обережно протиснувся туди, щоб не зачепити широко розставлених рук своїх сусідів, і замовив пиво: «Бадвайзер!», - яке я вже знав. Це було пиво, яке я пив кілька місяців перед тим у «Кварталі» і за яке я заплатив аж п’ятдесят центів через товариство жінки, «барної принадниці». Тут, у цьому місцевому барі, за таку ж пляшку «Бада», як його тут називали, я заплатив всього 25 центів.

Я запалив цигарку і помітив, що був єдиним курцем. Завиваючий чоловічий голос з музичного автомата в кутку бару наповнював весь зал. Здавалося, що всі чоловіки за своїм пивом жували жуйку. Вони румиґали, як корови. Ще я помітив одну річ, і ніяк не міг зрозуміти її призначення. Це був металевий жолоб під ногами, по якому текла вода. Раптом в мене промайнула думка: «Які винахідливі ці американці: попиваючи пиво, вони навіть можуть не ходити до туалету. Вони відливають просто під себе! Ось чому жінкам сюди не можна!»

Але не встиг я додумати деталі такого свого висновку, як побачив його спростування. Я помітив, що поміж румиґанням чоловіки спльовували просто в жолоб.

Спльовували густу, бридку зеленувато-коричневу масу. І смерділа вона... ТЮТЮНОМ! Я не знав, що на той час в Америці «люди нижчого класу» досі жували тютюн. Такі люди, як містер Вебер, палили цигарки - «Кемел». Я курив «Лакі страйк». Мені подобалося глибоко вдихати їх солодкавий дим. Першу таку цигарку мені дав чорношкірий американський солдат, після війни у Мюнхені. Він був приємним і дуже товариським. Ще він дав мені тоді шоколаду. Марка була Гершей. Я цього ніколи не забуду. Як не парадоксально, але його темна шкіра і опуклі білки нагадали мені, як в четвертому класі я грав роль чорта у різдвяному вертепі у Львові.

Ірена вийшла з жіночої частини бару з відчуттям образи через сеґреґацію і «те жахливе пиво». «І це Америка?» - питала вона. Мені оте «Тільки для чоловіків» нагадало мою пригоду в «Café de la Paix» у готелі Жорж у Львові. Тоді, в 1943-му, готель був «NUR FÜR DEUTSCHE» - «Тільки для німців».

Повернувшись з бару, ми сіли з Ірениними батьками до обіду. Фактично, це було щось на зразок святкування. Теща приготувала закуски, і борщ, і вареники з грибною підливою, і триярусний горіховий торт.

Вся сім’я тішилася, що моє життя нібито почало влаштовуватися. Вперше я протримався на роботі цілий місяць. Насправді мені подобалася моя робота і той долар п’ятдесят п’ять, які я на той час отримував. Я опанував пошиття диванних подушок за кілька тижнів. Вчителем моїм був Джон, Поляк, як його називали, простий, може, навіть, занадто податливий чоловік. Його батьки емігрували з Польщі після Першої світової війни. Він був моїм начальником у цеху подушок, який складався з нас двох. Він навчив мене, як керувати машинкою для пошиття подушок, як користуватися високошвидкісною швейною машинкою, як робити поролон і набивати ним подушки і як управляти «регулятором» (металевим веретеном, близько двадцяти сантиметрів завдовжки, і з загостреним кінцем), який потрібен був для того, щоб рівномірно набивати кутики подушок ватою чи вовною. Коли Джонові не потрібна була моя допомога, Луїс, майстер, вчив мене драпірувати - як орудувати язиком, щоб правильно повернути цвяшок для магнітного молотка, як натягувати і пришпилювати тканину до рами, як набивати сидіння ватою, як оздоблювати вже обтягнений каркас.

У мене склалося таке враження, що Луїс цінував мою роботу і моє заповзяття вчитися. Якось, коли я закінчував обтягувати обідній стілець, він навіть підійшов і похвалив мою роботу. Ще він мене запитав про мої справи у школі з англійською. Він ніби переживав за мене. Він порадив мені якось попрацювати над моїм акцентом. «Коли ти позбудешся свого акценту, тебе ніхто навіть не розпізнає», - сказав він з таким виразом на обличчі, ніби був впевнений, що в мене це неодмінно вийде.

І тільки після того, як Луїс пішов, я задумався над його словами. Ніхто навіть не розпізнає? Стати схожим на «них»? Стати непомітною частиною маси?

Я сподівався, що ніколи не втрачу свого акценту. Насправді, він зі мною так і залишився, і врешті став навіть значною перевагою, принаймні для жінок. їм він здавався привабливим і «сексуальним». Одна з моїх пізніших подружок намагалася навчити свого чоловіка імітувати мій акцент. У нього нібито вдалося, але, як вона мені казала, «все одно не було так само».

Наша співпраця з Джоном підходила нам обом. Ми мінялися за набивною або швейною машинками. У розмові зі мною Джон то тут, то там вставляв деякі польські фрази, такі як «до дупи», «іувіїо». або «холера». Інколи, коли він був розлючений, навіть використовував такі польські вислови, які й сам, мабуть, не зовсім розумів. Якось, не знаю чому, але він якось насварив мене: «Курва маць, ти занадто швидко працюєш! Повільніше!»

За тиждень перед Днем Подяки Джон запросив мене «зайти» до нього в неділю пообіді. Я радо прийняв запрошення. Це було перше моє запрошення в американський дім.

Погода у той недільний полудень була досить м’якою, майже ні хмаринки на небі. Здавалося, ніби повернулося бабине літо. Джонів дім містився у кварталі, де всі будинки були однакового розміру і кольору - двоповерхові, цегляні, зліва - вхідні двері, справа - вікно, пофарбоване білим, як і на другому поверсі. Перед вхідними дверима були мармурові сходи. Ну, не зовсім мармурові. Балтимор відомий як місто мармурових сходів. Дійсно, так і було у заможних частинах міста, особливо у північних кварталах, але у більшості будинків сходи були дерев’яні і пофарбовані набіло. Здалеку, поки я підходив до Джонового будинку, ті сходи виглядали, ніби з кар-рарського мармуру. Але коли я на них ступив, вони заскрипіли.

Я натиснув на дзвінок.

Джон відкрив двері. «Привіт, заходь».

Я зайшов у вузький коридор.

«Направо», - сказав Джон, вказуючи на відчинені двері.

Ми з Джоном опинилися у темній вузькій кімнаті. Масивна штора закривала сонячне світло. Єдиним джерелом світла був екран телевізора.

Телевізор стояв на табуретці. Перед ним було два м’які крісла.

«Сідай, - сказав Джон, - я принесу пива».

На екрані було спортивне поле, на ньому стояли люди, а якась жінка співала національний гімн Америки.

Джон поспішив повернутися. В руках він тримав дві пляшки пива. Одну дав мені, сів.

Я зачекав на склянку, але побачив, що Джон піднімає пляшку і п’є просто з неї. Я не мораліст, але в той момент я уявив, як на це глянув би баварський пиволюб. Оскільки я був в гостях, то став робити, як Джон, і так само, як він, після кожного ковтка ставив пляшку на підлогу біля крісла.

Так ми дивилися бейсбол. Час від часу Джона переповнювали емоції: «Давай! Красава! Молодець!» - гукав він. Я не розумів тієї гри. На мій погляд, там не було зв’язної дії, тільки фрагменти, пересипані рекламними паузами.

Під час перерви Джон вийшов, і я чув, як він розмовляє з якоюсь жінкою, мабуть, своєю дружиною. Повернувся він ще з двома пляшками пива в руках. З того моменту ми дивилися на екран, взагалі не промовивши ані слова. Джонова команда ніби програвала, більше не було «Молодців!» Коли матч закінчився, він вимкнув телевізор.

«Гарно було, правда? Тобі сподобалося, - спитав він. - До зустрічі на роботі в понеділок!»

Він провів мене до виходу. «Ну, давай!»

«Давай, Джоне», - відповів я. Я тоді думав, що «Давай» дійсно означало, що хтось комусь щось постійно мусить віддавати, а зовсім не звичне прощання. Тим більше, що це було так характерно для занадто меркантильної Америки.

В понеділок, після того, як я запевнив Джона, що мені «страшенно сподобалася моя перша гостина в американському домі» і що матч був просто «неймовірним», він запропонував мені прийти з ним наступної суботи в парк Петерсон, щоб пограти бейсбол з його друзями. «Тоді, - сказав він, - ти відчуєш, що таке справжній бейсбол».

Проте, цього так і не сталося.

У п’ятницю, як завжди, був день зарплати. Зазвичай ми забирали свої чеки у конторі на першому поверсі, після п’ятої вечора. Але у ту п’ятницю Джона викликали гучномовцем за годину до видачі чеків, щоб він прийшов до контори зі своїми інструментами. Я подумав, що вони покликали його відремонтувати крісло, на якому сиділа «Пампушка», наша секретарка. Вона була огрядною і цілими днями наминала пампушки. Під її вагою крісло розтріскувалося або подушка на сидінні тріщала по швах.

Дорогою за своїм чеком я зустрів Луїса. «Я чекав на тебе, - сказав він, - ось твій чек». І додав, ніби між іншим: «Джона звільнено. Відтепер ти будеш сам собі начальник у цеху подушок. І ще тобі підвищили платню до 1,95 за годину».

Я не питав Луїса, через що звільнили Джона. Все було зрозуміло і без того. Через мене! Я був таким простодушним! Я не зважав, коли Джон казав мені «не поспішай, повільніше». Він був мій начальник. Я був молодий і здоровий. Я працював удвічі швидше за нього, я думав, що допомагаю йому!

Тепер, як сказав Луїс, я буду «сам собі начальником у цеху подушок». А це означало, що працюватиму я за двох, а платитимуть мені за одного. Мене це не особливо турбувало. Мені це було під силу. Мене вразило, що Джона, який пропрацював на компанію п’ять років, викинули з роботи, як непотріб.

Це стало для мене першим уроком про американську систему, систему вільного ринку, як вона називається. Я вивчав теорію цієї системи на курсі професора Екхардта у Мюнхенському університеті. Теоретично все виглядало непогано. Сама система вражала, але серйозно я над цим не замислювався. Чимало лекцій я прогуляв, бо тоді мене більше цікавили заробітки на чорному ринку, випивка і жінки. Та я добре пам’ятаю, що він сказав на своїй останній лекції, перед тим, як його призначили міністром економіки Федеральної Республіки. Говорив він з величезним заповзяттям, щиро вірячи у свої слова. «Ринок, залишений сам на себе, - застерігав він, -може змусити страждати багато людей та зруйнувати суспільну цілісність». З цього він робив висновок, що повоєнній Німеччині потрібна була так звана «Gelenkte Marktwirtschaft» - керована ринкова система - «система, націлена на отримання прибутку, яка б водночас не нехтувала людиною».

Того дня, коли звільнили Джона-Поляка, слова поважного німецького професора супроводжували мене у переповненому автобусі дорогою додому.

Я пропрацював на цій роботі півтора року і доробився до 2,50 за годину. Але я повсякчас намагався створити умови, за яких би мене не могли викинути.

«Американізм означає чесноти відваги, честі, справедливості, правди, щирості і сміливості -чесноти, які витворили Америку».

Теодор Рузвельт, 1917 р.