Смак життя

ПАН АБО ПРОПАВ

Як кажуть в Америці: «Час - гроші!» Я приїхав туди з шістьмастами доларів у кишені, але вони розійшлися на оренду помешкання, купівлю ліжка, харчів та тарганячої отрути. Тож часу я мав удосталь, а грошей - катма. Тоді, під час економічної рецесії, будь-яка робота для новоприбулого, навіть за мізерну платню, вважалася за щастя.

Коли я побачив те оголошення про роботу у місцевій газеті, та ще й за 2,85 долара на годину, - то не повірив своїм очам. Перечитав ще раз.

«2,85$ за годину» - повідомлялося в оголошенні у розділі «Пропоную роботу» в газеті «Балтимор Сан».

«Два вісімдесят п’ять за годину», - повторював я. Сама думка про цю роботу мене захоплювала, хоч я ще і не знав, за що саме таке пропонують.

Мені платили 85 центів на годину і сказали, що якщо працюватиму добре, то за рік роботи платню мені підвищать до 95 центів.

Містер Вебер, власник фірми нерухомості, де я працював, був щедрим. Він сам мені це сказав. Тоном такого собі спасителя, ніби щойно врятував мене з потонулого корабля, казав, що як для початківця, та ще й такого, що заледве говорить англійською, 85 центів - це більш ніж достатньо. Проте він взяв мене, бо я знав німецьку, а він, син німецьких емігрантів, які приїхали в Штати після першої світової, теж нею розмовляв. Насправді його знання німецької виявилися такими ж обмеженими, як і моя англійська, але це не стало на заваді нашому спілкуванню. Робота, яку мені доводилося виконувати, не вимагала мовної майстерності. Містер Вебер купував і перепродував будинки в бідних районах Східного Балтимора. Моя робота, як і ще двох інших трудяг, яких він взяв, полягала в тому, щоб готувати будинки на продаж, тобто здійснювати дрібний ремонт - відрегулювати розхитані вікна, замінити розбиту шибу, підправити здерту підлогу, переставити завіси на пожолоблених дверях, подекуди забити якого цвяха чи попідкручувати все, що повідвисало.

Були і такі доручення, які вимагали більше, ніж охоплювала моя «професійна» майстерність. Якось Містер Вебер попросив зробити нові дерев’яні східці з ґанку у дворик, завбільшки десь півтора-два метри. Для мене це завдання було нездоланне. Я не знав, ні як виміряти потрібний кут нахилу, ні як вирахувати кількість сходин. Мені ті сходи ніяк не йшли з голови, вже аж снилися. Я бачив, як підіймаюся нескінченними сходами, які тягнуться високо в небо і губляться поміж хмар. Наступного дня я таки їх доробив. Насправді, те, що я зробив, цілком виглядало на сходи, але я надіявся, що покупець будинку добре подумає, перш ніж ними спускатися у той дворик.

Другою моєю «професійною» проблемою стала стіна. Вона закінчилася для мене повним фіаско - непростимим провалом. Саме через неї я втратив роботу, і на цьому закінчилася моя столярська кар’єра.

Стіна була звичайна, як і решта стін одноповерхових вузьких будиночків. Довжелезні ряди таких будинків тягнулися нескінченними кварталами. Той незабутній випадок з тонкою стіною, з двох боків обклеєною шпалерами, стався у мій перший робочий день. Щоб повісити дзеркало, мені треба було забити цвях, та коли я вдарив по цвяхові, молоток пройшов наскрізь.

Потім я дізнався, що ті будинки були збудовані у другій половині дев’ятнадцятого століття, щоб стати житлом для величезної хвилі ірландських емігрантів. За кілька років, коли вони трохи обжилися і надбали такі-сякі маєтки, поїхали далі на Захід, звільнивши місце для нових емігрантів - євреїв, поляків, українців, або як їх тут називали - «(кіІігіапеп>>. ґаліцьянери. Нерідко, коли я лагодив старий розхитаний стіл, з вирізаними ініціалами, датами та іншими незрозумілими знаками на стільниці, перед моїми очима поставали яскраві картини: як ортодоксальні євреї у своїх чорних кафтанах та чорно-білих шарфах запалюють свічки на Хануку; або як польська родина з купою галасливих дітлахів зібралася за святковим столом на Святвечір, наввипередки вихоплюючи «піроґі»; або як українка ставить великодню паску і писанки на той самий стіл, яким задовго до того вже користувалися і євреї, і поляки. Недарма ж Америку називають «плавильним казаном».

Але повернімось до моєї доленосної стіни. Та стіна відділяла маленьку кухню від не набагато більшої вітальні. Штукатурка з одного боку, якраз з боку вітальні, поздувалася і була дірява. Я натиснув, щоб її вирівняти, а вона розлетілася на шматки і з гуркотом посипалася на підлогу, наповнивши кімнату хмарою затхлої пилюки.

Я вийшов, присів на приступок і закурив. «Що ж тепер робити? І як? Як???»

Наступного дня я приволік на роботу мішок цементу. Змішав його в раковині з водою і піском. Шпателя у мене не було, тому я ліпив все до стіни руками. Але цемент ніяк не прилипав. Він відразу ж сповзав або відвалювався великим шматом і гепався на підлогу. Я ж був упевнений, що він приклеїться. Все марно. До вечора стіна стала схожою на розоране поле.

Була саме п’ятниця, день зарплати у Штатах - розплачувалися за тиждень роботи. Син містера Вебера, Дік, був чимось на зразок прораба. Він неждано заявлявся на робочих місцях, щоб перевірити, як йшла робота. Коли він побачив мою стіну, то йому аж сперло дух: кавалки цементу сповзали на підлогу, а за мить вже цілий пласт з’їхав донизу, як купа болота.

Дік закляк на місці, втупившись в мене. Я чекав, що він зараз на мене накричить або й поб’є за те, що змарнував його матеріали і час, за який він мені платить. Я з соромом опустив очі. І тут же ж підняв їх, на звук його голосу.

«Йди в контору, забирай свій чек, і щоб я тебе більше не бачив!»

За годину я вже стояв перед будкою розміну чеків. Переді мною була ще довга черга з самих чоловіків. Більшість була одягнена в засмальцьовані робочі комбінезони, без сумніву, це були робітники з навколишніх фабрик. Чекорозмінні будки були на кожному кроці в промислових районах міста, а біля них - чимало робітників, які бажали отримати готівку на свої чеки. Щоб отоварити чек в банку, треба було мати там рахунок. У мене такого не було, як і, мабуть, у моїх товаришів по черзі. Такі «будки», як їх називали, охоче розмінювали чеки. Бо брали за послугу десять відсотків вашого заробітку з чеку.

Коли надійшла моя черга, я нервово спробував вивчити свій чек, підраховуючи свій заробіток. У правому верхньому кутку була дата.

Рядком нижче - «Платити за наказом: Майклу Яворському..............

34 долари».

Ще нижче - прописом: «Тридцять чотири долари 00 центів..............»

Я підписав чек з іншого боку і просунув його у маленьке квадратне віконечко. Невдовзі та ж масивна долоня, яка його взяла, видала мені тридцять один долар і шістдесят центів.

Родичі дружини зовсім не здивувалися, коли я поклав чек на стіл, заявляючи, що це останній. У мене склалося враження, що вони вже махнули на мене рукою, як на надійного годувальника. Мій тесть, інженер та багатий землевласник у Стрільбичах в Україні, вже на той час мав «постійну» роботу. Він працював за змінами, робочим у котельні місцевої лікарні, заробляючи долар і п’ятдесят центів на годину. Лола, теща, сиділа вдома, займалася прибиранням, пранням та готуванням. Ірена, моя дружина, мала постійну роботу на швейній фабриці. Вона зшивала викройки, а платили їй від виробітку. На тиждень вона заробляла близько п’ятдесяти доларів, а в «хороші» тижні приносила і шістдесят. Паралельно вона знову стала брати уроки вокалу, які почала ще в Німеччині, з Розою Пенсел, відомою оперною примадонною.

Тільки я був у сім’ї ледащо. Це вже була на той час четверта втрачена мною робота. Перша була на хімічній фабриці, у балти-морській портовій зоні. Це мала бути бажана, добре оплачувана робота, за рекомендацією одного з «наших» старих емігрантів. Протривала вона два дні. Там не можна було курити, та ще й не було чим дихати між тими горами пестицидів.

Друга була часткова робота. Я був вуличним фотографом, перед входом у Мей Компані, найпопулярніший магазин у місті. Мені подобалося робити знімки красивих жінок, часто заговорюючи з ними. Моя Лейка, яку я привіз з Німеччини, не мала спочинку. Проте, зрештою ця робота була безперспективною. За місяць я її покинув.

Моя третя робота, також за рекомендацією одного з «наших» старих емігрантів, була у м’ясопереробному цеху. У мій перший день погода була спекотною і вологою, що не рідкість у Балтиморі. Робота полягала в тому, щоб навантажувати на триярусний сталевий стелаж сирі шинки і везти їх у коптильню. Там було п’ять чи шість, я вже точно не пам’ятаю скільки, рядів з гаками, на які я чіпляв ті стегна. Що я добре пам’ятаю, так це те, що спека у тому приміщенні була нестерпна і від вдихання того повітря, змішаного з постійним горінням газу, у мене шкребло в горлі, від чого я щоразу бігав до крану зробити ковток води і хлюпнути собі на обличчя. Крім того, поки коптилися шинки, я ще мав керувати сосисочною машиною. Це була така собі м’ясорубка з величезною металевою лійкою згори. Я закидав туди м’ясо, якщо це можна було назвати м’ясом! Це були м’ясні відходи з зеленувато-жовтуватими жилами впереміш з жирним білим салом. Коли контейнер заповнювався, я крутив важку ручку, а сосиски вискакували з іншого кінця машини.

Після цілоденного споглядання тієї примарної трупної суміші я вирішив більше ніколи не їсти сосисок-гот-доґів. Але мушу визнати, що доля змусила мене зробити це знову багато років по тому. І де б ви думали - у Львові. Минаючи Макдональдз на проспекті Шевченка, я зайшов туди. Там було повно молоді і людей трохи старших. Схоже все це було на Майдан Гот-доґів. Я купив і собі і невпевнено скуштував. Смакувало непогано, проте я все ж відклав решту.

Перший день тієї третьої роботи припав на п’ятницю, день зарплати. Коли о п’ятій годині зайшов майстер, я не побачив чека в його руках. Я спитав чому. Він був чесним: «Якщо я заплачу тобі сьогодні, я знаю, що ти більше не повернешся в понеділок». Він не здогадувався, що я б не повернувся туди в понеділок за жодну ціну. Сподіваюся, що в аннали історії той мій неоплачений робочий день ввійшов як добровільний внесок в американську економіку.

Але на цьому «м’ясному» досвіді та пам’ятна п’ятниця для мене не закінчилася. Півгодини автобусом - і вже був удома, а зі мною всі ті картини шиплячих шинок і трупних сосисок перед очима. Не сказавши ані слова ні до Ірени, ні до її батьків, я просто пройшов через кухню до ванни прийняти душ.

У кухні вся сім’я вже сиділа за столом. Я сів на вільне місце. Теща подавала вечерю. Вона досконало готувала. Сьогодні вона подавала «віденський шніцель» з картопляним пюре та грибною підливою. Коли вона поклала шніцель мені на тарілку і я глянув на нього, то відчув, як в животі все піднімається. Тієї ж миті тарілка наповнилася блювотинням.

Я впевнений, що цього разу мої родичі розуміли, чому я не повернувся у той м’ясопереробний цех наступного понеділка.

Протягом наступних двох днів я навіть дивитися на їжу не міг. Пив тільки чай і Алька-Зельтцер, чудо-ліки тих часів, які продавали без рецепта. Та в неділю я таки пішов до церкви, але не для того, щоб помолитися за прощення своїх гріхів чи щоб подякувати Богові за блага моєї нової країни, а для того, щоб дізнатися про можливість знайти роботу. Для новоприбулих емігрантів, таких, як ми, або як нас називали, і^геепою» - «зелепуги», церкви відігравали роль таких собі турбюро. До церкви своєї конфесії, збудованої ранішими емігрантами, у цьому випадку емігрантами після Першої світової, йшли у пошуках роботи. Нових емігрантів радо вітали у таких церквах, але не через благочестя, а ще й тому, що це була дешева робоча сила. За винятком моєї часткової роботи фотографа, інші три роботи я знайшов, відвідуючи церкву Святого Михайла, що на кінці вулиці Вулфстріт.

Тротуар був переповнений після закінчення служби, але я щось був не у настрої робити те, за чим прийшов. Я пішов, навіть щасливий, що ніхто зі старих емігрантів не підійшов до мене з пропозицією. Досі всі роботи, які я через них знаходив, зазнавали цілковитого краху.

Коли я повернувся, Ірена сказала, що я нездорово виглядаю, і змусила мене з’їсти супу, курячого бульйону, який вона приготувала спеціально для мене. Потім я пішов спати і прокинувся аж в понеділок під обід. Я собі уявляв, як розлючений майстер кричить: «От паскудний, ледачий зелепуг, їм не можна довіряти».

Наступні два дні я просто тинявся без діла. У середу я пішов на свої вечірні англійські заняття. Там було нудно. Вчителька дала нам книжку середини XIX століття про види риб, які населяють різні частини Штатів. Малюнки лососів у ріках, які перестрибують через каміння, мені сподобалися, але не мали ніякого стосунку до мого життя. Мені потрібна була сучасна лексика. Я двічі намагався сказати вчительці, що їй слід використовувати підручник, який стосується сучасного життя, але марно, бо англійська моя була досить обмежена. Хоча можливо, що вона мене не розуміла, бо сама була така стара, як та наша книжка.

Наступного дня, у четвер, я просто бродив містом. Я дійшов до центру міста, до місця, яке, як я дізнався пізніше, коли став таксистом, називалося «Квартал», червоний район. Минаючи газетний кіоск, я купив Балтимор-Сан, місцеву газету. Раніше я газет ніколи не купував, бо майже не знав англійської. Але після нудного уроку я сподівався, що статті з газети читати буде легко.

Я пішов далі, тримаючи газету в руках, час від часу позираючи на заголовки. Як для Балтимора, погода трималася винятково приємна - небо було чистим, а легенький вітерець якраз розбавляв вологість. Вздовж вулиці розмістилися численні бари, бік-у-бік. Через величезні вітрини видно було пляшки зі спиртним на полицях, відвідувачів за стійками та жінок, які їх обслуговували. Мені захотілося зайти, але вагався, не зовсім впевнений у собі. Але я все одно зайшов до одного, вже наприкінці кварталу. Там було порожньо. Тільки огрядна жінка, з пишною пазухою і великим, майже до пупа, вирізом на грудях, сиділа на високому стільці за барною стійкою.

«Вітаю, юначе!» - привітала вона мене, поки я всідався на стілець біля бару. Не впевнений, що відповів на її привітання. Мене вразила кількість пляшок з напоями на полицях, яких я ніколи не бачив. Крім того, у мене було всього два долари, тобто вже долар вісімдесят, бо я купив газету, а я і не уявляв, скільки можуть коштувати напої.

Жінка підвелася. Підійшла ближче. «Чого бажаєте?» - спитала вона. Голос в неї був хриплий, але на обличчі була усмішка, досить нейтральна, призначена для всіх відвідувачів.

«Пива», - сказав я.

«Якого?»

«Будь-якого», - сказав я, поняття не маючи про назви, проте задоволений тим, що видав таку фразу англійською.

Вона поставила переді мною пляшку - холоднючу, а ще матову склянку. На етикетці було написано «Budweiser».

«П’ятдесят центів», - сказала вона.

Я налив пиво у склянку. Піни не було. В Європі ми пили пиво кімнатної температури, а піна аж перетікала.

Я надпив. Смаку не відчув, зате відчув, як від холоднючого пива зводить зуби. Я подумав, що на смак воно, як охолоджена кінська сеча, але не подав знаку, бо жінка тим часом вийшла з-за стійки і сіла біля мене.

«Найкраще пиво», - сказала вона і продовжувала далі, але я не міг нічого зрозуміти, крім окремих слів. Побачивши, що я прийшов з Балтимор-Сан, вона подумала, що я місцевий, але, почувши моє «не розуміти, пані», та ще й із страшним акцентом, то повторила повільніше. Тепер я зрозумів, чого вона хотіла. Вона просила мене купити їй випивку.

«Нема, прошу, гроші - ні», - сказав я.

Збайдужіла, вона відразу підвелася. Але ще, повернувшись до мене, сказала щось, як я зрозумів, на зразок: «Ти гарний хлопець. Все у тебе буде гаразд. Я впевнена».

Добре, що вона була впевнена у моєму майбутньому, але пішов я, так і не допивши пива і спустошивши свою кишеню на п’ятдесят центів. Вже пізніше, коли я став таксистом, то дізнався, що таких жінок називали «барними принадницями». їх наймали, щоб заманювати відвідувачів і своєю сексуальністю принаджувати їх купувати більше напоїв.

Повернувшись додому, я продовжував гортати сторінки Балтимор-Сан, розпізнаючи деякі знайомі слова і фрази, але коли дійшов до розділу «Пропоную роботу», то зовсім розгубився. За допомогою англо-німецького словника, який я привіз з Німеччини, зрозумів, що там були оголошення про різну роботу.

Я почав з «А» - аудитор, автомеханік, і т.д., і йшов далі вниз за алфавітом, щоразу звертаючись за допомогою до свого Лян-ґеншайдта¹, щоб зрозуміти, що саме пропонують в оголошенні. Процес цей був повільний і затягнутий. Коли Ірена і мій тесть

'Langenscheidt (нім.) - назва відомого німецького видавництва, що спеціалізується на словниках і довідниках.

повернулися з роботи, то я дійшов до літери «R» і вже не мав сил продовжувати.

Наступного ранку я почав з літери «S».

Врешті я дійшов до літери «£/».

В оголошенні було написано «Upholsterer» - драпірувальник:

«Потрібен на роботу драпірувальник, з досвідом, відповідальний, на постійну роботу. Пенсильванська меблева компанія. Оплата -2,85 $ на годину. За суботу - понаднормові. Звертатися особисто. Питати Луїса, майстра».

В око мені впало 2,85 $ на годину. Я читав і захоплено перечитував оголошення знову і знову, ще не знаючи, що означало те «upholsterer». Мій Лянґеншайдт перекладав це, як «Tapezierer» -«драпірувальник». Тепер я знав, що означало це слово. То була робота саме для мене!

Я ніколи не займався драпіруванням, але оскільки драпіровані меблі мали дерев’яні рами, я подумав, що там би стало у пригоді столярство. Може, не у великій пригоді, та все ж.

Я засунув сторінку з оголошенням до задньої кишені і майже побіг на вулицю Вест Вашингтон Стріт, 129, де містилася Пенсильванська меблева компанія. Незабаром я стояв перед похмурим двоповерховим цегляним будинком біля залізничного мосту. Від оглушливого гуркоту поїздів і густих клубів диму, які валили від паровоза, я на мить зупинився, перш ніж зайти до будинку. Цей будинок нагадав мені Енґельсовий опис Манчестера, найпохмурішого міста Англії дев’ятнадцятого століття, постійно вкритого непроникним промисловим смоґом. На щастя, тут сонце проглядало з-за хмар, а за обдертими стінами цього будинку з двома бічними віконцями, як у тюремних камерах, там, у тому будинку була вакансія, за яку пропонували 2,85 $ за годину.

Я зайшов.

Вхід освітлювався тьмяним світлом. Праворуч від дверей був напис «КОНТОРА». Ліворуч - круті дерев’яні сходи. Я зайшов до контори, і мені сказали, що для того, щоб знайти майстра, мені слід піднятися сходами на другий поверх.

Коли я піднімався, з гучномовця пролунало: «Луїсе, до вас піднімається людина».

Нагорі мене зустрів кремезний чоловік років тридцяти. Його кругле вилицювате обличчя та блакитні очі з дещо почервонілими білками справляли враження добросердої людини.

«Чим можу вам допомогти?» - спитав він.

Я сказав йому, що мене цікавить робота, про яку йшлося в газеті.

«У вас є досвід роботи драпірувальником?» - спитав він.

«Так!» - відповів я без вагань, намагаючись приховати докори сумління, бо насправді я казав неправду. Водночас очі мої бігали по приміщенні розміром у невелике футбольне поле. З обидвох боків стояли ряди верстатів, на яких драпірувалися дивани, крісла і щось типу кушеток. Чоловіки за тими робочими столами були старшого віку, років під п’ятдесят-шістдесят. Вони були зосереджені на своїй роботі. Здавалося, вони навіть не помічали, як я розмовляю з майстром.

З іншого боку того цеху стояли купи, схожі на звалища якихось скелетів. Це були дерев’яні каркаси фотелів і диванів.

Луїс, він сказав мені називати його Луїсом, спитав, чи були в мене свої інструменти.

І ще раз моя відповідь була впевнено ствердною, бо я відразу подумав про свої столярні інструменти, яких було небагато, лише ножівка, молоток, зубило, нівелір, рубанок і обценьки.

«Тоді, - сказав Луїс, - приходь в понеділок». І наздогін додав: «І принось свої інструменти!»

Додому я прийшов у піднесеному настрої, а чому б і ні - все-таки нова робота, 2,85 $ за годину, але я не сказав нічого ні Ірені, ні її батькам. Я хотів зробити їм приємну несподіванку наступного тижня.

Проте в суботу настрій почав хмурнішати, коли я став думати про «принось свої інструменти». Я не пригадував, щоб драпірувальники використовували ножівки, рубанки чи нівеліри. Якби я прийшов у понеділок зі своїми столярними інструментами, то стало б зрозуміло, що я нічого не тямлю в драпіруванні.

В понеділок я прийшов до Пенсильванської меблевої компанії за п’ять хвилин до восьмої. Луїс вже чекав на мене.

«Де твої інструменти?» - спитав він.

Не було часу довго думати.

«Знайомий позичив, і мені не вдалося їх забрати».

«Нічого, - спокійно відказав Луїс, - можеш взяти мої інструменти. Йди сюди, - сказав він, показуючи рукою, - до цього вільного верстата, це буде твій, біля того чоловіка з великим черевом, його звати Бен, наш найкращий драпірувальник».

Я привітався з Беном. У відповідь він просто кивнув. Він ставив каркас крісла на свій верстат, щоб почати обтягувати його тканиною.

За мить Луїс вже стояв переді мною з зеленим металевим ящиком і жмутком прошитих тканин. Він сказав мені йти за ним і вибрати каркас.

Це був каркас крісла, такого самого, яке Бен якраз готував для обтягування.

«Пощастило», - подумав я. «Я просто робитиму, як він».

Тим часом я відкрив Луїсовий ящик з інструментами. Я вперше в житті побачив делікатний молоток, велику напівкруглу голку, міцну нитку, довге металеве веретено і голубі коробочки з намальованими на них маленькими блакитними цвяшками.

Я мавпував всі рухи Бена - спостерігав, як він все робить і пробував і собі. Спочатку він клав попередньо скроєну і прошиту тканину на сидіння крісла і починав пришивати її до країв. Це було нескладно. Рухи мої були спритні. Велика напівкругла голка кілька разів поколола мені пальці, але я не зважав. Я хотів відповідати тим двом доларам і вісімдесяти п’яти центам за годину.

Закінчивши шиття, Бен відкрив голубого ящика, набрав у кулак цвяшків і... неймовірно... але поклав їх собі до рота.

Тепер я уважніше стежив за Беновими рухами. Він підносив молоток гострим кінцем до губ, язиком висував скобу, магніт на молотку схоплював цвяшок, і швидким рухом він чіпляв край тканини до каркаса крісла.

Швидкість, з якою Бен все це робив, просто вражала.

Тепер я знав, як це робити, тому радісно відкрив голубий ящичок, зачерпнув цвяшків і поклав до рота, з острахом, що можу їх ненароком проковтнути. Побоювання мої були невиправдані. Щойно цвяшки потрапили до мого рота, їх гострі кінці позачіпалися за піднебіння, за язик і губи. Деякі навіть позалазили між зуби.

Але я знав, що і до чого. Тепер мені треба було вправно застосувати язик, так, щоб повернути і висунути цвяшок головкою вперед, затиснувши її губами, щоб магніт молотка міг її схопити.

Я побачив, як до мене йде Луїс. Я натягнув тканину, яку треба було пришпилити до каркаса сидіння. Луїс був за кілька кроків від мене. Я готовий був показати йому своє вміння драпірувати. Я підніс молоток до губ, вікдрив рота...

І - от халепа!!!

До магніту причепилася ціла купа скоб...

Луїс розсміявся, Бен за ним, а з ними і ще один сусід справа.

«Бачу, Майку, - сказав Луїс, - ти щось трохи вмієш, але цього замало для нашої якісної продукції».

Я вже приготувався до того, що мене звільнять. Скоби вбили мою мрію.

Луїс підійшов ближче.

«Я навчу тебе цього ремесла. Почнімо з диванних подушок».

«Щось ця країна мені не підходить».

Семюель Беккет