Сніданок на снігу

Марко Півник

Маленький худорлявий, але дуже імпульсивний, чорнявий поет Марко Півник, якого через дрібне тіло й велику голову викладачі поза очі називали «пуголовком», автор рукописної збірки «Скажені огірки», роздрукованої метеликом у кілька сотень примірників, улюбленець дівчат із філологічного факультету, герой пліток і місцевих усних новин, дрімав у кімнаті свого гуртожитку. Його сусід по двомісній кімнаті поїхав на декілька днів додому, і Марко залишився сам. Тепла ковдра не захищала від кімнатної прохолоди: з’їхала набік, оголивши плечі. Втомлена свідомість вимагала солодкого забуття. Марко Півник цілий вечір писав на ноутбуці вірші, переважно верлібри, туди-сюди ходив кімнатою, переживаючи солодкі муки творчості, курив, знову сідав і вистукував на клавіатурі — він наклепав їх аж вісім. Впродовж кількох годин обчитавшись до чортиків раннього Лорки, він раптом відчув сильне збудження, в якому запідозрив натхнення, й сів писати. Над своїми віршами він викурив майже півпачки цигарок, голова розколювалася. Марко Півник випив знеболювальне і ліг близько опівночі, відчуваючи сильну втому та задоволення.

На певну мить сон поглинув його теплими водами, але, ніби на зло, прокинулася одна з недоречних і зайвих думок, які нерідко в такі хвилини супроводжуються спогадами й ілюструються зоровою уявою. Це змусило Марка Півника розплющити очі. Він розгнівався. Його дратувало, що необхідно рано вставати, а зараз, коли пізня година, над ним знущається безсоння й він не може заснути. Але мелодійне цокання годинника за кілька хвилин злилося з поступовим, глибоким, ритмічним диханням.

До Марка Півника прийшов сон, коли глухі, невиразні голоси з коридору до кімнати майже не проникали, бо сон, ніби створив герметичну заслону. Він бачив сон. Прогулюється з Міланою парком і свіжий сніг рипить під ногами. Мілана задумливо мовчить і споглядає невеличке, схоже на бумеранг, озерце, вкрите сніжною пеленою. Там товчуться й галасують рожевощокі дітлахи, захекані, грають у хокей. До Марка Півника долітає гамір і шум гри, але він його не чує: гра ніби далека реальність, про яку він лише здогадується. Мілана також цього не чує, бо перебуває в задумі зимових дерев, які її ніби приворожують. Мілана поміж ними бігає, сміється, вигукує, мов школярка. Здається, літає вороння, але ці фрагменти сну нечіткі. Мілана гарно мовчить. Про що ж Мілана мовчить? Її обличчя тепер бліде й нагадує втомлений спокій, коли нічого не хочеться. Такою Марко Півник бачить її вперше.

«Ти не можеш собі уявити, як це гарно!» — дивиться вона на сніг, яким зима посипала кущі.

Вони довго розмовляють, переважно «про життя», а це, як правило, закінчується лайкою. Марко Півник її дражнить. Мілана відповідає тим же, і вони граються — граються в дорослому розумінні, коли вона надимає губки й легенько, ніжно б’є його по задньому місці, а він стає навшпиньки, оскільки менший від Мілани на голову, ніби ненароком натирає снігом їй щоки. Мілана весело гнівається й звалює його з ніг. Відтак вони бігають одне за одним, кривляються, як дітвора, галасують, намагаються обманути мовчання. Несподівано з’являється батько Марка Півника, в нього червоні, невиспані очі й понурий, навіть ворожий вигляд, він стоїть на снігу в кімнатних тапочках, тримає томик Ніцше, неквапно гортає сторінки, а потім погрожує синові. Батько гнівно-захоплено дивиться на Мілану, каже синові «не марнуй часу» і зникає, зникає, ніби в мареві, залишаючи місце зимовим деревам. Фрагмент сну знову нечіткий, бо Марко Півник цілує Мілану й силкується бачити обличчя коханої, а воно тремтить, ніби відображення у воді, розпливається, стає все далі нечітким. Враз Марко Півник відчуває, як всередині нього народжується солодкий, приємний вулкан. Мілана тепер роздягнута й сміється, а довкола тепло, як на березі моря. Вона так дзвінко сміється, ніби хизується своїми рівними, сніжними зубами. Але мовчання знову поглинає її. Марко Півник не знає, про що думає дівчина. Мілана хоче говорити, але замість неї говорить щось інше. Це «щось» збуджене й рухливе, рипить багатьма ногами, викрикує неспокійними, нервовими голосами, які, мов обрубки, й кожної хвилини стають нечіткими й експресивними. Марко Півник чує розпачливий крик.

«Знову п’яні повилазили з бару», — втручається в сон одна з недоречних і зайвих думок.

Його починає дратувати шум, що лине знадвору. П’яні вже другий рік (з першого дня поселення Марка Півника в гуртожитку) руйнують його сон. Заспокоюється, силкується заснути.

Знову приходить Мілана. Тепер — одягнута, відчужена, холодна, наче випадкова жінка серед чужого міста, хоча по-дитячому усміхається. І хлопець раптом відчуває докір, мовляв, не вберіг солодку мить, не вберіг куций проміжок часу, що належав тільки нам, нашим почуттям, уяві, який існував тільки в нашій радості. Марко Півник, який перед тим обчитався раннього Лорки та писав ліричні вірші, простягає в її обличчя, мов у сизий дим, руку. Несподівано Мілана зникає, голоси проганяють її, голоси стають нестерпними й різкими, на їхньому фоні знову чути пронизливий дівочий плач.

«Це не сон», — розплющив очі Марко Півник.

До кімнати проник запах горілого. Марко Півник наразився на різке, незрозуміле освітлення: хвилі червонуватої заграви на мить залили приміщення, відтінюючи незрозумілою маячнею на стінах, хвилі то зникали, то виринали знову. Це тривало безперервно й ставало схожим на химеру.

«Я не вимкнув камін!»

Марко Півник зірвався з ліжка, підбіг до електричного каміна, але той був холодним. За шторами раптово спалахнуло незрозуміле сяйво, яке супроводжували відчайдушні крики, вигуки й галас. Сяйво жваво рухалося, кидалося врізнобіч, однак зоставалося на місці: ніби великий скажений звір, якого прив’язали.

Марко Півник відхилив штору і від побаченої картини здригнувся: здоровенних розмірів червоно-жовтий язик виривався з вікна п’ятиповерхового гуртожитку, що перпендикулярно сходився кутами із його. Полум’я кидалося вгору, ніби хотіло облизати нічну стелю з зірками, кидалося вліво, вправо, мов прагнуло пробратися крізь маленький отвір вікна, яке його затиснуло. Полум’я було самісіньким пеклом, яке хоче вивільнитися й віддатися свободі.

Марко Півник поглянув зі свого сьомого поверху вниз: десятки чорних постатей метушилися на снігу, мов мурашки, відчайдушно викрикували, розмахували руками, бігали з місця на місце, вили, задерши догори голови. Мигалкою нагадала про себе пожежна машина, що влітала на подвір’я перед гуртожитком, розігнавши чорні постаті, які невеликими купами розсипалися під будинком. Із вікон поверху, де нуртувала пожежа, валував, здіймався вгору сивий, пелехатий дим. Марко Півник, який обчитався перед сном Лорки, задоволено уявляв, ніби за шибами будинку курили цигарки курці з усього міста.

Марко Півник дивився на під’їзд, з якого витекла невиразна чорна цівка крикливих постатей, пакунків, валіз, торб, клунків, плачів, цівка розтікалася між купами чорних постатей, які, трохи заспокоївшись, знову вигукують й махають руками. Пожежники поливали вікно.

Раптом Марко Півник здригнувся: саме під кімнатою, де була пожежа, мешкала Мілана. Він схопив мобільний, набрав її номер, але абонент був поза зоною досяжності. Миттю натягнув на себе штани, футболку, светр, взув боти, вхопив куртку і вилетів із кімнати. Він підбіг до ліфта, але той не працював.

«Мілана!» — з цим внутрішнім зойком Марко Півник летів униз, немов винищувач, сходами, перестрибуючи аж цілі секції, опиняючись на майданчиках між поверхами, і знову летів і летів.

Він вибіг надвір, відчуваючи сильний мороз.

— Пропустіть! — кричав він до затору зі студентів біля виходу, які також ішли подивитися на пожежу в сусідньому гуртожитку. Марко Півник усіх їх порозштовхував і побіг по снігу до сусіднього гуртожитку, де мешкала його Мілана.

Марко Півник скакав серед натовпу і бачив, як десятки людей прямували до гуртожитку, в якому на п’ятому поверсі нуртувала пожежа. Він чув знайомі голоси, хотів згадати чиї, впізнав голос Обдовбаного, потім впізнав грубий голос Мамаші — це Катя, найоб’ємніша дівчина, яку коли-небудь він бачив.

Марко Півник миттю підскочив до них:

— Згоріла, — сказав Обдовбаний.

— Дурак! — крикнула Мамаша і гепнула його долонею по голові.

— Так де вона?! — з відчаю вигукнув Марко Півник.

— Там, — показав на гуртожиток Обдовбаний і хихикнув.

— Не переживай. Весь п’ятий і четвертий поверхи — вільні. Там нікого нема. Ніхто не згорів. Бачила твою Мілану на другому.

— Кретин! — крикнув Марко Півник до Обдовбаного і побіг до гуртожитку.

Він рвонувся вперед, але комендант тітка Даша, потужна стодвадцятикілограмова жінка, стояла на вході і нікого не впускала. Марко Півник, працюючи ліктями, ледве пробився до неї і сказав, що він із команди, яка рятує майно. Тьотя Даша кілька разів кліпнула очима, нічого не зрозумівши, що він їй пролопотів, але його пропустила, гукнула, щоб матраци виносили і ліжка, щоб імущєство не згоріло.

Марко Півник миттю побіг на сходи, де дико смерділо від чаду й диму. Туди-сюди носилися студіки: хто ніс воду, хто меблі, хто клунки, хто матраци чи великі сумки. Всюди відчинялися вікна. Один край гуртожитку зі сходами був повністю звільнений від студентів, і там були лише пожежники. Марко вискочив на другий поверх. Двері кімнат були відчинені, всюди чулися голоси, розмови. В одній із кімнат співали під гітару. «Дурдом “Сонечко”», — подумав він. Марко Півник шукав Мілану, але ніде її не бачив.

Він зустрів знайомого однокурсника і запитав про неї, той махнув рукою і показав на кімнату в далині коридору. Марко Півник насторожився, він дуже добре знав цю кімнату, бо там мешкав Микола Бембик — провідний новеліст на їхньому факультеті, якого дуже любили слухати дівчата на літературних вечорах. Марко Півник ревнував Мілану до нього, бо той постійно біля неї крутився, відвішував їй купу компліментів і їй це подобалося. «Ти що, мене ревнуєш?» — іноді кокетувала Мілана і Марко Півник сходив із розуму ще дужче.

Марко Півник підійшов до кімнати і застиг на її порозі: за столом, закладеним свічками, сиділа величенька купа хлопців і дівчат. У тьмяному освітленні він розгледів Мілану, яка сиділа на колінах у Миколи Бембика. Вони всі грали в карти, реготали і не звертали на нього уваги. Потім одна з дівчат помітила його і здивовано вигукнула:

— Марку! Ти що тут робиш?

— Прийшов, як Нерон, подивитися, як усе горить, — відповів він.

— Сідай до нас! У нас тут справжнє пекло! — покликав його один із однокурсників.

Усі засміялися, але Мілана і Микола трохи зніяковіли. Вони дивилися на Марка Півника, а той непорушно втупився в них. Мілана механічно забрала руку, якою обіймала Миколу Бембика.

Марко Півник повернувся до себе. Він здригнувся, коли почув, як викрикнули його прізвище. Піднявшись до себе в кімнату, він ще довго дивився у вікно. Під’їхала машина «швидкої допомоги». З під’їзду чорні постаті винесли нерухоме тіло. Усе ж таки є потерпілі. Марко Півник чув голоси. Він зрозумів, чому знову виникла шарпанина й шум. Тимчасово відселяють студентів на ночівлю в інші гуртожитки. Чорні постаті тримали ліхтарики. Десятки світлових списів блукали стінами гуртожитків, націлювалися в темні вікнах. Марко Півник неприємно відвернувся: світловий спис влучив у його вікно.

Він похапцем заліз під ковдру. Він думав, що буде далі. Зараз вона припхається, буде виправдовуватися, не шкода її пустити заночувати, але ж, бляха-муха, вона буде теревенити та виправдовуватися цілу ніч, патякатиме про цю чортову пожежу аж до ранку.

Марко Півник вирішує Мілані не відчиняти.

«Спати… спати…» Чути дівочий плач. «Хоча, якби прийшла дівчина…» — подумав Марко Півник. Згадав Ксюху, яка всім дає, минуло тільки півроку… Марко Півник із насолодою почав згадувати її всю до ниточки. «Вона може прийти!»

Він уважно прислухався до шуму в коридорі. Здається, ось-ось лунатимуть несміливі кроки, зупиняться біля дверей, секунда, друга і — тук-тук. Заходьте, відчинено. «Ой, пробач, я так боялася…» Дурниці, добре, що прийшла.

«Вона прийде, обов’язково…» — заспокоював себе Марко Півник. Він вірив, що Мілана або Ксюха обов’язково прийдуть — їм нема куди дітися. Шум за вікном поволі вщухав, долітали поодинокі голоси, обривки розмов. «Вона, певно, вже підіймається», — думав Марко Півник про Ксюху. Він нетерпляче обраховував, скільки треба часу, аби піднятися на сьомий. Але в коридорі тихо. Ксюха чи Мілана. Ксюха чи Мілана. Ксюха чи Мілана. Ксюха чи Мілана. Ксюха чи Мілана… хотів він повторювати безкінечно.

«А що, коли прийде Обдовбаний? Тоді… прийдеться відпровадити його до Сані». Марко Півник не міг спати. «Вона обов’язково прийде… прийде» Чекання його дратувало. «А що, коли прийде Мілана? Її доведеться пустити…» У потилиці Марка Півника нестерпно боліло, від втоми злипалися очі. «Потрібно порахувати до ста». Ксюха чи Мілана. Ксюха чи Мілана. Ксюха чи Мілана…

Раптом ніби на рівні його вікон залунав голос. Марко Півник здогадався — пожежники вилізли на дах п’ятиповерхового гуртожитку.

— Тут навіть сніг не розтанув!

— Усе нормально? — гукнув інший голос.

— Так.

Ксюха чи Мілана… Марко Півник заснув. У двері постукали. Він прокинувся і почув голос Обдовбаного, його пальці відтарабанили по дверях дивний дріб. Обдовбаний покликав Марка на ім’я. Марко чув, як той тупцював на місці, сопів, певно задихався від підйому пішки на сьомий поверх, клацнув запальничкою, і до кімнати проник цигарковий дим.

— Ти що, заснув? Відкривай! — крикнув Обдовбаний.

Марко Півник не відчиняв, бо вважав Обдовбаного поцом. Але потім подумав, що це трохи несолідно — не пустити знайомого на нічліжку. Він голосно гаркнув «відкриваю» і підвівся з ліжка. Коридорне світло різонуло очі сонному Марку. Обдовбаний кисло посміхнувся, зайшов до кімнати. Від нього неприємно смерділо дешевим куривом. Марко Півник відчинив вікно.

— Дубак! Заморозиш!

— Тільки на пару хвилин.

Обдовбаний збуджено розповідав про пожежу, про те, що там відбувалося, але Марко Півник його перебив і сказав, що скоро буде світати.

— Давай спати.

— Ладно, — ліниво протягнув Обдовбаний.

Марко чув, як той довго мостився на сусідньому ліжку, як під ним скрипіли металеві пружини, як він сопів і голосно позіхав. Обдовбаний його добряче дратував. Марко не хотів спати і думав.

— Обдовбаний… — покликав він.

Той ніби не чув.

— Обдовбаний!

— Шо?

— А куди весь народ поділи? Як не як — два поверхи. Їм десь спати треба.

— Та хто куди, — позіхнув Обдовбаний, — багато лишилося, пішли до знайомих на перший і другий поверх.

— Усі ж не помістилися.

— Та чорт їх знає, — знову позіхнув Обдовбаний.

Марко Півник слухав, як на столі цокає годинник.

— Обдовбаний…

— Шо?

— А куди пішли Микола з Міланою?

— Та чорт їх знає. Я раніше думав — до тебе. Але потім бачив, як вони йшли в центр. По-моєму, вони повалили до якоїсь знайомої ципи на хату.

— Ясно, — сказав Марко Півник уже іншим голосом.

Він зціпив зуби і міцно стиснув руками ковдру. Він вкусив подушку і гірко заплакав. Не знати скільки часу він лежав. Із ковдрою в зубах Марко Півник скидався на маленького, прирученого звіра, який усього боявся. Він безжиттєво дивився у вікно, де ранковою сірою цвіллю поволі вкривалася темінь і розпрозорювалася. Далеко-далеко галасувало ранкове вороння. Марко Півник подумав, що це, мабуть, над парком, де він любив блукати з Міланою. Мілана стояла перед ним й лукаво примружувала очі. Він бачив, як вона вигиналася своїми формами, як форми заокруглювалися ще дужче. Він бачив, як її пухкенькі губи легко розтягувалися в усмішці та оголювали рівні білі зуби.

«Краще б ти згоріла», — подумав Марко Півник.

На певний момент він уявив це і пустив сльозу. Марку здалося, що з цього приводу він би обов’язково написав свій реквієм за однією подругою і що це була б дуже потужна річ, якої раніше він не створював. Марко Півник уявив, як читає цю потужну річ перед залою слухачів і вони, затамувавши подих, стежать за кожним жестом його руки, за кожною зміною міміки його обличчя, за кожним словом, яке він кидає в тишу. А потім, після почутого, всі вони завмерли б, немов паралізовані, шоковані, прибиті, і раптом — усе вибухнуло б аплодисментами. Від збудження Марко Півник аж перекрутився під ковдрою, зібгавши подушку та безладно закинувши руки під голову. Побачена картина не давала йому спокою.

— Обдовбаний… — покликав він сусіда.

Тиша.

— Обдовбаний… — знову покликав його Марко Півник, якому не терпілося розповісти про свої поетичні візії.

Але Обдовбаний хропів.

— От скотина.

Наступного дня Марко Півник ходив мовчазний, поглинутий важкими роздумами, він навіть не особливо помічав людей навколо, які з ним віталися в коридорах університету чи на вулиці. Марко Півник бачив у своїй уяві страшну велетенську пожежу, яка його збуджувала, бачив спокійне бліде лице мертвої Мілани, яка загинула від задухи під час страшної велетенської пожежі, що охопила один гуртожиток, потім страшна велетенська пожежа перекинулася на інший і врешті-решт згоріла майже половина студентського містечка. Марко Півник пристрасно це уявляв і ходив, як сам не свій. Він думав про не менш велетенську поему, задум якої ставав усе чіткішим і зримим, ніби все відбуватиметься реально — перед очима. Вночі Марко Півник роздягнувся догола, ліг на ліжко і дивився у стелю, намагаючись в уяві відтворити ті миготливі відблиски вогню, який він бачив минулої ночі. Раптом Марко зірвався на ноги, підійшов до вікна, відсунув штори. Він поглянув униз — на тьмяному снігу не було ні душі. У вікнах гуртожитку, де вчора була пожежа, — темно. Місто спало. Марко Півник піднявся на підвіконня, обережно поклав руки на скло вікна, заплющив очі і почав бубоніти перші слова, які лягали в поетичний розмір. Він хотів побачити свою Мілану у вічному вогні і пустив сльозину.

6 квітня 2013, Київ