Сніданок на снігу

1

Це трапилося у далекому тисяча дев’ятсот сімдесят восьмому році, коли я був ще безтурботним і наївним студентом. Тоді багато подій сприймалися зовсім по-іншому, ніж зараз, коли про все дозволено говорити і коли більшість людей уже не дивуються з того, що раніше було заборонене чи невідоме загалові. На моїх очах відбулася одна з таких на перший погляд непримітних історій, яка багато кому може здатися вже тривіальною чи цілком очевидною як для того часу.

Так от, як би сьогодні сказали, контркультурний студент, а по-тодішньому — просто бунтівник, Вася Долото одного дня повісив на дошці філологічного факультету велетенський ватман із широким помітним заголовком «Чорне і біле: випуск 1-й». Заголовок одразу кидався в очі, бо слово «чорне» було написане великими друкованими буквами на білому тлі, а слово «біле», відповідно, на чорному. На канцелярських кнопках до цього ватману було прикріплено декілька аркушиків з блокнота із віршиками, один із них на тему студентського поточного життя, в якому легко пізнавалися окремі дівчата — «зірки» нашого факультету, красуні, на яких усі заглядалися і з якими мріяли зустрічатися хлопці, на інших папірцях від руки були написані вірші, чи то пейзажні, чи то лірично-медитативні, словом, уже не згадаю.

Ця спонтанна стінгазета «Чорне і біле», в якій кожен охочий за бажання міг стати автором — лише прикріпивши канцелярською кнопкою свій папірець із текстом, одразу припала до душі студентам. Після кожної лекції біля стінгазети був справжній бум: студенти просто товклися від цікавості, що ж протягом останніх кількох годин з’явилося новенького. Дописувачі, переважно анонімні, з велетенським ентузіазмом вхопилися за цю газету і щогодини її наповнювали своїми матеріалами. Після кожної лекції на ватмані виникали нові й нові папірці, пришпилені канцелярськими кнопками: одні поспіхом вирвані з блокнотів, інші охайно вирвані з зошитів чи конспектів. Жартівливі епіграми, записки на кшталт «Надю, я тебе люблю, але сьодні йду бухати в общагу на Ломоносова. Не переживай. Діма», різні оголошення, сонети та восьмивірші юних поетів-початківців, фейлетони і статті, вихоплені з класиків цитати і крилаті вислови — словом, усе це викликало справжній захват і на кожній перерві біля «Чорного і білого» юрмилася купа людей. На газету одразу звернули увагу викладачі: вони уважно читали повідомлення, прикріплені на ній, ретельно вишукували натяки, підтексти чи навіть згадки своїх імен, усміхалися й оповідали про жартівливі епіграми потім на своїх кафедрах. Найбільше їх цікавило — чиїх рук це були витівки, і висувалися різні версії, але більшість сходилася на тому, що це все Вася Долото.

Наступного дня про газету дізнався декан і його заступники, вони також прийшли подивитися на «вільну пресу», що так несподівано виникла буквально «нізвідки», виникла несанкціоновано і надто демократично. Декан пожартував, що наші студенти — талановиті у всьому, але дав доручення своєму заступнику контролювати процес і знімати небажані матеріали-папірці, щоб не було жодних непристойностей і нічого такого, за що по голівці можуть не погладити. Його заступник із розумінням кивнув головою і взявся ще ретельніше вивчати дописи. Високий, худий, мов швабра, він зігнувся, ніби шаховий кінь над ватманом, настромив окуляри на кінчик носа і взявся читати написи на папірцях.

Вася Долото, який постійно епатував викладачів і студентів своїми вибриками — чи то літературними вечорами, коли юні літератори виступали, обкладені пляшками молока на підлозі, чи то постановками спонтанних пантомім і п’єс буквально на вулиці, біля входу до факультету, чи фарбуванням свого волосся в сивий-сивий колір… словом, Вася Долото став справжньою знаменитістю, і на нього дивилися, як на чудо природи, однак були й такі, що засуджували і намагалися вести виховну роботу. Його неодноразово попереджували, щоб не розводив на факультеті «патлату бітломанію», і Вася час від часу затихав і його не було чути.

Декан викликав до себе старосту курсу, також поетку, як Вася, Марійку Шовкоступ, а також голову студентської комсомольської організації Володимира Ситого.

— Зізнавайтеся, чиїх рук справа? — посміхнувся декан і пильно подивився на них із-під густих чорних брів, сидячи за своїм столом.

Шовкоступ і Ситий сполохано перезирнулися, але Марійка, як чемна дівчина з райцентру, донька парторга спиртзаводу, забелькотіла наввипередки Володі:

— Це Долото! Це все він!

Ситий нерозбірливо пробубонів, що це він, і опустив голову.

— Я так і знав, — засміявся декан і відпустив їх.

Газета й далі висіла, однак із кожним днем епіграми ставали в’їдливішими і стосувалися переважно викладачів. Особливо студенти любили в цих жартівливих і саркастичних віршиках римувати прізвища викладачів, у яких збігалися закінчення: «Євсеєва задовбала Корнеєва» — всі відразу згадували стару дрібну бабусю-фронтовичку, завжди знервовану та сварливу, яка ходила коридорами та постукувала своєю паличкою, а також молодого асистента Льоню Корнеєва, який читав семінарські заняття після лекцій цієї бабусі, а вона постійно встромляла свого носа в його справи. Але діапазон тем про викладачів невдовзі почав змінюватися: з’являлися анонімні папірці про те, хто, коли і які бере хабарі, хто з викладачів є гульвісою та полюбляє студенток. Деякі подружні пари працювали на одному факультеті, й особливу увагу читачів почали привертати папірці з інтимними подробицями про подружню зраду. На перервах біля газети юрмився такий натовп студентів і викладачів, що пройти коридором іноді ставало неможливо.

Декану доповіли, що ситуація стала неконтрольованою і що знімання анонімок нічого не вирішило, вони виникають — ніби гриби після дощу.

— Але це не найстрашніше, — сказав заступник декану.

— Що там ще?

— Ось, — він розкрив зірвану газету «Чорне і біле» на столі перед деканом і показав на дрібні написи кульковою ручкою на ватмані. Декан уважно читав сині каракулі, і в нього очі буквально лізли на лоба. Це були дуже страшні вірші — вірші, за які могли посадити. Він миттю зрозумів усю небезпеку:

— Коли це з’явилося?

— Минулої перерви ще не було. Це написали під час третьої пари лекцій. І не прикріпили папірчик, а написали! — сказав заступник декану.

— Провокація?

— Думаю — так.

— Ви точно впевнені?

— Важко щось сказати…

— Цю гидоту треба знищити, — сказав переляканий декан, — і ми зробимо це зараз.

Вони взялися разом витирати гумкою крамольні вірші, але це нічого не дало. Тоді декан узяв ручку і почав нею замальовувати написи. Його заступник також узявся це робити. Потім вони пошматували ватман на дрібні шматки.

— Дурні дітиська, — сказав декан.

— Боюся, що це робив не дурень.

— Ви так думаєте?

— Про це вже знають майже всі.

— Хто всі?

— Студенти. Декілька викладачів — це точно.

— Значить, відреагуємо, — невдоволено сказав декан.

Наступного дня декан дав доручення публічно засудити витівку Васі Долота і доручив розглянути його поведінку спершу студентській комсомольській організації факультету, а потім на засіданні факультету. Він викликав до себе Васю, сам зачинив за ним двері і посадив за свій довгий стіл, за яким відбуваються наради. Декан став за спиною Долота, який сидів за столом, і неголосно почав його пиляти:

— Що ж ти, сучий сину, наробив?

Вася Долото засмикався, але важкі руки декана лягли йому на плечі:

— Сиди! Ми тебе пропісочимо — від цього вже ніде не дінешся. Але знай — це буде останнім попередженням.

— Я ж… я ж…

— Сиди! Ти з бідної сім’ї, ростеш без батька. Хоча би матір свою пожалів. Хочеш вилетіти з університету? Ти ж талановитий хлопець і мені дуже симпатичний! Візьмися за розум — живи так, щоб про тебе не було ні слуху, ні духу. Коли закінчиш університет — тоді хоч ірокезом ставай.

— Віталію Семеновичу!

— Сиди! Дотягни ці два курси — не довго залишилося. Дотягни! Я ж не можу постійно закривати очі на твої дурниці!

— Віталію Семеновичу!

— Мовчи! На зборах публічно покайся і не привертай до себе зайвої уваги. Це все, що я можу для тебе зробити. Ти зрозумів?

— Так, я зрозумів, — озирнувся на декана Вася Долото.

На засіданні студентської комсомольської організації факультету Васю пісочили по повній програмі. Марійка Шовкоступ виступала з довгою, полум’яною промовою, в якій описала всі гріхи Васі Долота, всі його витівки, всі його злочини проти колективу. Декан та ще кілька викладачів, які сиділи в президії, довго її слухали, але мовчали. Наприкінці промови Марійка Шовкоступ запропонувала відрахувати Васю Долото з комсомолу — це автоматично тягнуло на виключення з університету. Декан аж зблід і виструнчився у кріслі, певно така несподівана ініціатива Шовкоступ його вразила і, вочевидь, з ним не обговорювалася.

— Пропоную це питання винести на голосування. Хто за? — запитала вона в залу.

— Почекайте, — втрутився занепокоєний декан, — може, ми спершу це обговоримо?

Шовкоступ розгубилася, поглянула на обличчя в залі, потім на декана, знову на присутніх.

Цієї миті в актовий зал факультету зайшли двоє чоловіків у цивільному, пробігли очима по обличчях присутніх і зупинилися на Васі Долоті. Один із них, у довгому коричневому плащі пальцем покликав Долота до себе. Вася, який сидів у першому ряду залу одразу навпроти президії, підвівся і пішов до виходу. Марійка Шовкоступ, яка стояла за кафедрою, від несподіванки розкрила рота. Зал дивився на Васю Долота. Коли він зник за дверима, чоловік у коричневому плащі з дрібними вусиками сказав до президії:

— Продовжуйте, товариші.

Декан відразу покинув президію і пішов за ними.

Більше Васі Долота ніхто не бачив. Через декілька місяців усі дізналися, що його все ж таки відрахували. Декана звільнили з посади, факультет очолив його заступник, із яким — як стверджувала легенда — вони разом шматували газету «Чорне і біле». Заступник через рік захистив свою докторську дисертацію, а колишній декан, перенісши три інфаркти, несподівано помер.

Наприкінці п’ятого курсу, перед самісіньким випуском, одногрупники Васі Долота дізналися, що його чи то посадили, чи то запроторили до психіатричної лікарні. Подейкували, що все було значно серйозніше, що Вася Долото займався протизаконною діяльністю, що його вірші друкувалися підпільно в таємних зошитах і їх знайшли під час шмону аж у Львові.

2

Одного дня, приблизно в середині дев’яностих я, як завжди, вийшов із радіо і пішов на обід до забігайлівки, де любив їсти варені сардельки — найсмачніші у центрі, також тут готували найкращу заварну каву. В невелике кафе з дюжиною круглих столиків приходило чимало знайомих, які працювали неподалік: журналісти, диктори радіо, редактори, художники, фотографи, викладачі. Я дуже любив це місце, бо тут постійно товклися і «перетиналися на каві» знайомі й приятелі, з якими було приємно погомоніти. Я стояв у черзі, щоб зробити замовлення, як раптом мене гукнули:

— Пане Ярославе, шанування!

У глибині залу я помітив знайомого правозахисника, колишнього дисидента і депутата українського парламенту першого скликання, який махав мені рукою та кликав до себе. Він сидів за столиком у правому дальньому кутку кафе із незнайомим чоловіком. Я зрадів, бо часто запрошував цього дисидента до себе на радіо — він був бажаним гостем у моїй передачі, подобався слухачам, говорив чітко, зрозуміло, по суті, й робив це майстерно, але найбільше приваблювало в ньому — багата пам’ять і спогади про спілкування з відомими людьми в таборах і на засланні.

— Ніно, мені як завжди, — сказав я чорнявій жінці, яка видавала клієнтам їхнє замовлення. Вона з усмішкою кивнула і відповіла, що покличе, коли все буде готово.

Я пішов у глибину кафе і привітався з колишнім дисидентом. Він запропонував сісти до його столика, за яким мовчки сидів сивий дід.

— Ви не знайомі? Це Василь Долото — політв’язень, — показав він на незнайомця.

По шкірі забігали мурашки. На мене дивилася стареча копія колись живого, енергійного, задерикуватого, завжди скептичного до світу Васі Долота. Білий, мов сніг, чоловік, не був схожим на мого сорокарічного ровесника. Змарніле обличчя, згаслі, але трохи підозріло запалені очі, суха порепана шкіра, випуклі гострі вилиці, дикий рубець на верхній губі, а головне — цілковита непорушність і безініціативність у спілкуванні — таким був новий Василь Долото. Він мляво протягнув для потиску правицю, однак погляд був привітним. Переважно говорив колишній дисидент, депутат першого скликання, але Василь Долото його несподівано перебив, дивлячись на мене:

— А я вас пам’ятаю. Ви інколи приходили на наші поетичні вечори.

— Так, я це також пригадую, — усміхнувся я.

— У вас там на курсі ще вчилася дуже гарна поетка Марійка Шовкоступ. Вона якраз запросила нас із Василем в гості, — вставив колишній дисидент.

— Так, справді, — сказав я, згадавши в молодості теперішню лідерку однієї з опозиційних жіночих організацій, депутатку демократично-опозиційної фракції.

Мене голосно гукнула з-за прилавку Ніна. Я перепросив і пішов за своєю кавою та сардельками, які любив їсти з гірчицею й чорним хлібом. Заодно я ще попросив у Ніни три келихи по п’ятдесят грамів закарпатського коньяку. Знайомий журналіст люб’язно пропустив мене поза чергою. Коли я все це приніс на таці, то колишній дисидент бурхливо розповідав Василеві Долоту про останній з’їзд однієї з опозиційних сил. Він гаряче жестикулював руками, переповідав закулісні ігри спонсорів партії, а Василь Долото мовчки все це слухав і усміхався.

— Щасливий чоловік — не п’є, — показав, усміхаючись, колишній дисидент на Василя і розлив коньяк із його келиха у два наші.

— Ну що — тоді за зустріч, — усміхнувся я.

Ми випили, а Василь Долото лише мовчки дивився на нас і усміхався. У нього не було жодного замовлення, він сидів, склавши пальці в замок, і не рухався. Колишній дисидент трохи розповів про нього, що він пройшов психлікарню — це була найбрутальніша та наймерзенніша форма покарання системою інакомислячих. Погляд Василя став порожнім, а вираз обличчя напруженим. Я подивився на його міцно стиснуті пальці і помітив, що вони тремтіли. Він перепросив і підвівся. Попрямував у туалет. Колишній дисидент сказав, що бідака дуже натерпівся і несподівано запропонував запросити його на радіо, на передачу. Я сказав, що подумаю.

Василь Долото повернувся, і ми взяли ще по одній коньяку. Отак ми пили, а він лише усміхався й відмовчувався. Мою пропозицію прийти на радіо він сприйняв спокійно і сказав, що залюбки.

Через два тижні ми зустрілися перед входом до радіокомпанії. Я виписав на нього перепустку, і ми піднялися в студію. Розпочався ефір, я представив слухачам гостя, і ми завели нашу розмову про переслідування інакомислячих за часів тоталітаризму. Зайшли здалеку, потім поступово перейшли до подій у нашому університеті. Василь Долото говорив спокійно та дуже скупо, з нього буквально доводилося витискати кожну фразу. Раптом він занервував, скинув навушники і прошепотів, що хоче в туалет. Я розгубився і на автоматі почав говорити слухачам всілякі «складнопідрядні» речення. Василь Долото вийшов зі студії.

Дівчата за скляною перегородкою заметушилися, одна з них моментально організувала «дзвінок слухача» і почала говорити за цього слухача — говорити не менш довго за мене, ведучого, вивалюючи цілий монолог із низкою риторичних запитань. Я імітував уважність і підхоплював її думки, розвивав їх, полемізував із окремими положеннями, періодично звертаючись до ніби присутнього в студії Василя Долота, і, не дочекавшись його відповіді, казав, що «пан Василь по-філософськи усміхається і це вірно, бо всі ми, тверезомислячі українці, знаємо відповідь на це складне питання — тоталітаризм був безжальним до всіх без винятку».

Василь Долото тихцем повернувся до студії і сів у своє крісло, винувато поглядаючи то на дівчат за скляною перегородкою, то на мене, він знов одягнув навушники і запитливо подивився. Мене вразив його погляд — відчайдушний і страждальний — ніби він просив милосердя. За скляною перегородкою дівчата — режисер і звукооператор — розгублено перезирнулися. Я знову обережно взявся за гостя, почав ставити йому запитання. До кінця ефіру ще було довгих 20 хвилин, і я ще ніколи не був на грані провалу.

Дякувати Богу, дівчата показали, що є «вхідний». У студію додзвонився нелиповий слухач, який також згадав про психлікарні як форму покарання, розповів історію про свого далекого родича. Василь Долото скупо сказав, що це правда, і несподівано додав фразу: «Колись кагебісти зневажливо мені сказали в психлікарні, що на табір і заслання треба ще заслужити. Я спершу цього не зрозумів. Але після тортур у вінницькій психлікарні та Глевасі мені стало страшно від їх слів. У Павлівці, третій психлікарні, де я був, у мене вже не було сили, словом, я не витримав і пішов на співпрацю».

Він раптом знову зняв навушники, обережно поклав їх на стіл і вибіг із студії. Дівчата за скляною стінкою були спантеличені. Я жестами показав їм, щоб готували «музичну заставку» і сам повільно почав підводити до неї. Представив композицію та її виконавців, і звукорежисер включила в ефір музику, показуючи мені своє незадоволення. Я розвів руками.

Коли Василь Долото знову повернувся у студію, я був шокований: штанини його світлих вельветів були мокрими. Він певно не добіг до туалету й обісцявся. Я більше про психлікарню не розпитував і перемикнувся на літературу часів його молодості. Василь Долото трохи пожвавився, згадав один дотепний епізод під час його знайомства з Миколою Вінграновським. Потім згадав кількох однокурсників, які зробили успішні партійні кар’єри. Він сказав одну непримітну фразу: «Тоді просто був зовсім інший час». На цьому ефір поступово докотився до свого завершення. За скляною стінкою дівчата, дивлячись на нас, перехрестилися. Я вийшов зі студійної весь мокрий: сорочка буквально прилипла до моїх плечей, мокрими навіть були труси під попереком.

Василь Долото винувато та з приреченою усмішкою поглянув на мене і сказав, що з ним це трапляється — показав на штани — часто, особливо тоді, коли згадує про лікарню, і що він це ніяк не може контролювати, тому намагається не пити зайвої рідини. Я викликав йому таксі і провів до виходу. Перед тим він спускався вниз сходами радіокомпанії на перший поверх із опущеною головою, певно не хотів ні з ким зустрічатися поглядами. Ми майже не розмовляли, видно, що його ця історія з перерваним ефіром сильно засмутила. Я не знав, як його втішити і потрібних слів не знаходив. Нарешті посадив його в таксі, і він поїхав.

Ще хвилин п’ять я курив на вулиці, дивився на незнайомих людей, мов крізь скло, і думав. Мене непокоїло лише одне: про що він говорив у гостях у Марійки Шовкоступ. Хоча, звісно, як я не здогадався відразу: «Тоді був просто зовсім інший час».

30 березня 2013, Київ